Не в змозі чекати на фестиваль склавши руки, ми із Зайкою рушили в гори, по “Золотому кільцю”.
Коломия
Музей Писанки занесений у книгу рекордів Гіннеса справді вражає своєю кількістю розписаних яєць, а завдяки величезній кількості колодязів у місті — з жаги померти практично неможливо.
Так само як і скрізь у Карпатах, є своя велика відома річка – ”Прут”, яка зустріла нас великою течією.
Косів
Селище славиться своєю вражаючою горою з виглядом, що зовсім не вражає, піднявшись на вершину крім ялин, які ростуть на ній ми нічого не побачили.
А ось зате “Прут” обернувся вже в серйозну гірську річку з екзотичними водоспадиками, в яких ми з Рибусиком і повеселилися кілька годин. Пообідавши в горах, ми рушили далі.
Хлібичин
Оскільки ми туди рушили на нічліг, то окрім спокійної та мирно поточної “Прут” там нічого й не побачили, а коли вранці рушили далі господарі забезпечили нас річним запасом огірків.
Верховина
Якщо до цього моменту люди ще говорили хоча б українсько-гуцульською мовою, то тепер їхня мова була суто гуцульською і не завжди розбірлива, це було перше місто з серйозними горами, що оточували його, тут уже ”Прут” була окрасою міста.
Ми з кицькою одразу рушили підкорювати гори та напівтропічні ліси на них.
Доброті та милості тутешніх людей можна сильно позаздрити — то сало з бринзою нам дали скуштувати, а ввечері ще й шашлик з настоянкою на корені якоїсь карпатської рослини виставили, нагадуючи, щоб ми налисники з вишнею і карпатський трав’яний чай не переставали куштувати.
На штучному трампліні лижники демонстрували свої стрибки.
Криворівня
У селі за нами одразу пішла корова.
Не дарма там відпочивали Франко та Грушевський – відпадні музеї вийшли, а ще там є ”Хата-Гражда” це будинок, який збудували та жили в ньому корінні гуцули, а зараз будинок на території їхніх нащадків, які люб’язно його всім показують усередині. Зловивши машину, на дорозі назад ми побачили, як корова теж вирішила піти назад. Виїжджаючи з смт нам видали великий запас карпатського чаю.
Ворохта
Після п’ятнадцятихвилинного піднімання в гору сумки, колесики наказали добре відпочивати. Після того як затаранили на гору валізу без колес, їхати взагалі вже нікуди не хотілося. Нагодувавши нас чаєм із чорничним варенням, дочка господині повела нас у гори, де ми з кицюнею збирали купу чорниці. Містечко дуже славне своєю двокілометровою канатною дорогою, яка вже два роки не працює. У місті дуже красиві старовинні залізничні мости та чудові гірські ландшафти.
Говерла
Після довгої години підйому, ми ще дві години болісно піднімалися.
Але ми змогли, ми підкорили висоту у 2061 метр.
Під час спуску ми розповідали людям, що піднімаються, що ще дуже багато і важко, щоб не згасав їхній бойовий дух, а щоб не згасав мій бойовий дух, я впав із Говерли.
Буковель
Гарне, дороге місто, але влітку там робити нічого. Покатавшись на значній довжині канатною дорогою, ми поїхали далі.
Яремче
Тут ми знову зіткнулися з річкою “Прут” яка була вже з гарними водоспадами в один з яких мене затягнуло коли я її перепливав, в момент при подоланні водоспаду мої органи познайомилися з прекрасним гірським камінням.
Також ми побували там на “Скелях Довбуша”, це ліс зі скелястою місцевістю та скелями у яких утворилося безліч гарних печер.
Ось так і пройшло наше перше перебування з Дашею в горах.
Що може бути краще поєднання краси природи, добрих людей та смачної їжі? Ці найкращі риси можуть дозволити собі далеко не всі частини світу. Але на щастя у нас є Карпати, і цим все сказано. Це була наша шоста подорож на ці чудові землі. Загалом наші подорожі до Карпат розпочалися ще з 2009-го року, ще до наших перших польотів та сезонів подорожей. То була незабутня поїздка, ми тоді відкрили для себе щось нове в нашій Україні. І тепер, як на оздоровлення нервів, раз на кілька років обов’язково треба приділити час Карпатам. Схема була стандартною, у п’ятницю з роботи на поїзд, з поїзда у вівторок на роботу. Це було очевидно початком нашого невеликого гастрономічного туру. За три дні, що ми провели, мабуть, перекуштували весь асортимент гуцульської кухні. Під час пошуку житла, в інтернеті натикалися на якісь космічні для Карпат ціни, від 700 грн за ніч та вище. І застереження, що на травневі там буде багато людей. Але не були б Карпати Карпатами, якби там було так складно. Немає житла, знайдемо на місці, у вихідні не ходить частина автобусів нашого маршруту, не проблема, попутки довезуть. Приїхавши поїздом до Воловця, ми пересіли на маршрутку до Міжгір’я. А в Міжгір’ї зайшли в першу кафешку, що трапилася, і запитали у господині куди тут можна заселитися. І ось номер готелю з усіма зручностями в нашому розпорядженні за 200 грн (8$) на добу.
Озеро Синевир
Давно була мрія побачити його. Але дістатися до нього з Києва, те саме, що в Перу до важкодоступного Мачу Пікчу, хіба трохи легше і дешевше. Таксисти кримінального вигляду заряджали ціни від 300–350 грн. Звідки узялися такі таксисти з такими цінами в цьому світі добра? Ми відморозились від таксистів і перша попутка нас сама підібрала, водій проїжджаючи запитав чи не на Синевир нам, йому частину дороги було з нами по дорозі. Супер, з ним півдороги приблизно проїдемо. Водій розповідав, як він не перетравлює таксистів, і всупереч їм підвозить людей. На бензин із нас взяли “по 10 грн з носа”. Далі ми пішли пішки, сподіваючись, що нас ще хтось підвезе. Тут же, на перехресті зустріли трьох велосипедистів, які прямували в той самий бік і в нас почалися своєрідні перегони, хто буде першим. Поки вони пакували свої речі в багажники велосипедів, ми вирвалися вперед. Погода почала псуватися, крім дощу, все ускладнювалося поривчастим вітром. У той час, коли ми боролися з парасолькою, велосипедисти нас красиво обігнали, далі ми наздогнали їх, коли вони спробували вдягти в дощовики. І знову ми були попереду. Звичайно, не минуло й 5 хвилин, як вони вже задоволені проїжджають повз нас. І за хвилин 5 ми спостерігаємо їх біля джерела, що набирають воду. Ми махаємо їм рукою і знову обганяємо їх. А після цього сталося те, що визначило нашу перемогу – нас підхопила машина! Сім’я з Ужгорода їхала на Синевир та вирішила нас врятувати від дощу. Потім, біля озера, за годину, як ми там гуляли, ми побачили їх знову і весело привітали один одного.
У парку Синевір до озера було дві дороги, лісова стежка в гору та асфальтова дорога рівніша. Ми ж вибрали екзотику. Уздовж стежки були таблички із зазначенням назв рослин та звірят яких можна зустріти. Від деяких звіряток мимоволі починаєш прикидати на яке дерево з якою швидкістю вийде піднятися у разі зустрічі. Озеро виявилося досить невеликим, але побувати там прикольно, особливо, коли дощ закінчився. Щоб наповнити маршрут ми ще вирішили пройтися десятикілометровою стежкою в якусь гору, принаймні так було написано на вказівнику, але стежка закінчилася через 300 метрів.
Зате виглянуло сонечко і озеро стало значно красивішим. Попивши глінтвейну в місцевій колибі ми вирушили у зворотний маршрут. Спочатку нас підвезли місцеві 3 км дорогою. Потім після десяти хвилин ходьби нас підхопили хлопці зі Львова. Звіривши наші GPS ми з’ясували, що їхній шлях лежить прямісінько через наше Міжгір’я. Поки їхали, з’ясували, що наші плани завтрашньому маршруту перетинаються, і взяли номер телефону готелю, який вони вже собі підібрали і з’ясували, що він заселяє на добу. За вікном пішла якась нереальна краса гірських ландшафтів. Не вийти тут було неможливо. “Висадіть нас тут, будь ласка”. Хлопці дуже здивовано на нас подивилися і перепитали серйозно ми. А нам що, що дійдемо пішки або ще попутку зловимо, тут завжди раді допомогти. До Міжгір’я залишалося близько 10 км. Краса була ще та.
Прогулявшись з годинку горами, ми вирішили-таки повернутися назад, цього разу місцеві, їхали на околицю нашого містечка. От і чудово, потім ще три кілометри пішки вздовж гірської річечки, і ми вдома. Таким чином, замість 350 грн, нам поїздка до озера і назад обійшлася у 20 грн (0,9$). Ось просто радує легкість цього всього. Висловлюємо величезну подяку людям, яким не шкода підвезти туриста! Потім посиділи у крутому кафе, з’ївши дві великі порції місцевого шедевра та по тарілці смачного салату, заплатили приблизно 120 грн (5$) за двох. Нам ще дуже сподобався чай і ми попросили офіціанта дізнатися, що це саме за чай. Хлопець нам у підсумку навіть розповів куди його можна сходити і зараз купити. Загалом цей день був і смачним, і красивим. Проти ночі ми вирішили прогулятися, але було незрозуміло де тут центр. Безлюдною темною вуличкою йшов хлопець напідпитку, і коли я його запитав: “Де тут центр?” він здивовано констатував факт, що ми якраз у центрі. Другим питанням ми йому винесли мозок, “А де тут можна вночі прогулятися?”. Було видно, що хлопець зібрав усі свої думки до купи і, очевидно, навіть протверезів від таких складних питань, він направив нас до якогось парку, якого на тому місці не було. Загалом не можна такі складні питання вночі людям ставити.
Церковний дзвін ніби намагався підірвати нам голови. Я спросоння не міг збагнути, що відбувається. Після шести гучних ударів настало затишшя, але не на довго, потім ще близько тридцяти таких же ударів. Наскільки ми зрозуміли це означало, що зараз пів на сьому ранку. Мешканці Міжгір’я всі дуже добре знають, коли настає пів на сьому. Хоча може наша теорія і провальна, можливо, в дзвін просто б’ють щоранку близько трьох десятків разів без прив’язки до часу.
До маршрутки у нас ще було пару годин, ми собі вибрали гору по-красивіше і полізли на неї насолоджуватися краєвидами. На півдорозі навіть куртки залишили, щоб легше було йти. Якось у Карпатах немає страху, що їх хтось поцупить. Пам’ятаю, як роки чотири тому ми коляску так залишали в кущиках, коли були вже не в змозі таранити її в гору або стукали кому-небудь в будинок, щоб вони у себе коляску на пару годин потримали. Так, без Мишка та коляски в гору набагато було легше підніматися. Та й Мишко навряд чи зараз оцінив би ідею полізти в гори. Було близько десятої ранку і всі відкриті кафешки чомусь казали, що кухня відкриється десь за годину. А який сенс без кухні відкриватися? Після довгих пошуків ми все-таки знайшли тих єдиних, хто працював у такий ранній час)
Берегове
Їхали десь близько трьох години вздовж гірських пейзажів. Але на жаль Берегове було на Закарпатті і гори невдовзі зовсім стали рівнинними та віддаленими. Та й із попутками на Закарпатті складніше вже було. Попросивши водія рейсового автобуса зробити зупинку біля потрібного готелю, ми пішли заселятися. Поки виходили з автобуса я занурився у телефонну розмову, а коли закінчив говорити переді мною розстилалася вся галактика, дрібні зірочки і сузір’я поблискували в різних куточках мерехтливими лампочками. У мене було повне божевілля, куди ми забрели? Хлопець радісно повідомив, що ми прибули до Космопорту. Я не розгубившись уточнив, де саме наша сонячна система розташована, але офіціант сказав, що це не наша галактика. Це виявився бар біля готелю, ми зайшли не в ті двері. Ось так от виходить, раз в житті помилишся дверима і твій будинок за мільярди кілометрів від тебе. В принципі, вже був час обідати. Потрапезували ми як справжні міжгалактичні туристи. Цього разу машину автостопом упіймати не вдалося, тому довелося брати таксиста. Ми прямували в термальний комплекс, що знаходиться в місті Косино, де сьогодні проходить фестиваль Бограча і на додачу виступає гурт The Hardkiss.
Косино
Покуштувавши першу полуничку в цьому році, ми по-швидкому вирушили в комплекс.
Було дуже холодно, на градуснику була температура мінус десять, на годиннику – 60 секунд. Якоїсь миті мені здавалося, що вони не закінчаться, босі і мокрі ноги почало ламати від холоду. Хвилина пройшла! Можна йти назад у сауни. Вбігши в римську парильню, я відігрівався після крижаної сауни для особливо розпарених. Контраст був ще той, Даша не ризикнула зі мною розділити це задоволення. Було близько восьми різних саун з різними приколами, але запам’яталися найбільше та, що з купою пари і та, де мінус десять. За браслетом на сауни у нас було безкоштовно 30 хвилин, далі благородніший відпочинок.
Зі щедрого кубка лилося пиво, заливаючи термальний басейн до верху і переповнюючи його. Від води йшов пивний запах, атмосфера була на сто зі ста. Після пивного басейну, ми плавали в червоному вині дуже гарного врожаю, аромат був прикольний.
Для спеціальних гурманів був басейн з палинкою (угорський фруктовий бренді), а щоб протверезитися — з кавою. З неба з гігантського крана по центру басейну лилася під великим натиском вода, а навколо була штучна кругова течія, на якій всі влаштовували перегони. У ціну квитка входила тарілка Бограча, бутерброд та вино чи газовані напої.
Потрапезували і назад у термальні води. За три години навіть вилазити не хотілося, особливо з вина. Незабаром розпочався концерт гурту, який ми спостерігали “Не відходячи від каси” – прямо з басейну. На їхні найвідоміші пісні бігали до сцени. На вулиці було градусів 16, але було так весело, що реально в мокрих купальниках було пофіг на прохолоду.
Адже будь-якої миті можна побігти назад у тепле вино. А ось з пивним басейном до вечора трапилося щось не те, вода там стала настільки гарячою, що я боявся, щоб хтось не зварився. Було так класно, що йти не хотілося. Ці купальні явно стали візитівкою цієї поїздки.
Назад нам пощастило зловити попутку, і ми повернулися до Берегова за 40 грн. Ми рекомендуємо комплекс Косино. Вхідний квиток не фестивальний день коштує по 300 грн (12$) з особи на 3 години.
Знову Берегове
Ми всі намагалися втиснути винну дегустацію, але реально за часом вона зовсім не тулилася до графіка. З самого ранку ми вирушили до ресторану, який було зроблено зі старого казино. Трапеза була більше схожа на відвідування Лувру, в якому ми ще не бували.
Було дуже епатажно, пафосно і реально круто. Була і червона рибка і якесь дефлопе під соусом фієста з насінням каціуса. Загалом трапеза була царсько-фараонською. Обійшлося це все задоволення на двох у 240 грн. Якщо в ресторан я заходив звичайним туристом, то виходив я наче лицар з оголеним торсом на білому коні. Загалом посиділи ефектно. Даша досі з трепетом згадує ту відбивну зі смаженими грибами (справжніми, а не якимись печерицями).
Після царського сніданку ми вирушили до термального комплексу “Жайворонок”. Тут звичайно не було такої розкоші з вином та горілкою. Але шарм термальної води… Ми взяли абонемент на дві години, які пролетіли зі швидкістю світла. У гарячій воді все так ліниво, без поспіху і приємно.
Так минула наша перша половина дня. Потім підкріпившись на космічній станції шоколадними варениками з вишнями під вершками, ми вирушили далі.
Мукачево
Оскільки цей тур у нас вважався офіційно гастрономічним, то після приїзду ми вирушили до дуже зарекомендованого друзями ресторану Тональ. Треба було перекусити, хоча на космічній станції ми були близько години тому, але по суті подолали світловий рік, доки добиралися з гіпершвидкістю маршрутним кораблем. Щоправда, добиралися ми якось не зовсім офіційно імхо. У всякому разі, мені так здалося, коли водій мене садив у багажник, пояснюючи, що так потрібно. Поки нас везли, я почував себе мексиканцем з довгими вусами, який нелегально їде до штатів.
Місцевий хлопець у ресторані нам на планшеті відмітив пару зірочок, і ми вирушили в дорогу. Першим на шляху був замок.
Дорогою до замку трапилося щось дуже радісне та дуже приємне. На одній із вуличок стояла парочка. До нас підійшов чоловік та сказав, що ми великі молодці, він читає наші розповіді про подорожі, які ми публікуємо в інтернеті, а впізнав він мене в обличчя. Те почуття, яке мене переповнювало на той момент не піддається опису, це ніби була весна у весні. Нам з Дашею реально дуже приємно, що ви читаєте наші оповідання😊 Незабаром ми дісталися замку і поспішили приєднатися до екскурсійної групи. Екскурсовод попався вдалий, чоловік дуже любив історію цього замку. Про сам замок хочу сказати, що досить цікаво по ньому поблукати було. А порівняно з Тустанню, то тут ще й замок фізично існує. Із замку ми поїхали до центру міста. Де був тривалий передих лежачи на лавці. Справа йшла до вечора, GPS показував, що недалеко від нас є величезний парк. Оскільки парки ми дуже любимо, то рішення було очевидним. Тут я й закохався у Мукачево. Краєвид був пречудовим — вздовж зеленого парку до гірського хребта тече широченна річка, оповита соковитою весняною зеленню.
Церква із золотими куполами гордо світиться у променях вечірнього сонця на одному з високих пагорбів. Час від часу назустріч трапляються такі ж пари, що гуляють, як і ми. Праворуч проходив якийсь фестиваль, але часу до поїзда залишалося все менше, а ми намагалися все більше і більше пройти цією красою. Їхати з міста зовсім не хотілося. Коли відстань до вокзалу вже була зовсім критичною, ми були змушені повернути назад. Біля вокзалу був ресторанчик, в якому наше замовлення готували відразу в коробках на винос, якщо ми не встигнемо закінчити трапезу до відправлення поїзда. І ось усю красу Закарпаття ми вже спостерігаємо з віконця нашого вагона. Думаю, що цього року ми ще раз обов’язково повернемось до Карпат, трьох днів для повного морального задоволення не вистачило.
Після тривалої перерви, нарешті наша довгоочікувана подорож) Викупивши все купе, ми вирушили до Карпат. Мишко майже всю дорогу героїчно проспав. Тому ніч у поїзді та 4 години у маршрутці пройшли терпимо. Оселившись і пообідавши у Верховині, ми одразу вирушили показувати Мишкові місцеву природу та гори, які ми підкорюватимемо.
Принцу природа дуже подобалася, різні ялинки, кущики, деревця, ягідки. Перший похід на невисоку гору Мишко переніс радісно – посміхаючись та сміючись.
А у тата на плечах взагалі веселуха)))
Наступного дня розпочалося гуцульське свято “Полонинське літо”.
Спочатку ми з коляскою довго піднімалися в гору доріжкою, пробираючись через натовпи гуцулів, а потім дісталися галявини на якій проходило святкування. Карпатські музики весело грали та співали, всюди готувалася гуцульська кухня – бануш із бринзою, кулеша, шашлики та квас. Люди раділи та веселилися. Незважаючи на те, що було дуже спекотно, свято проходило позитивно.
Зловивши мікроавтобус ми дісталися назад, до Верховини. Годували в Карпатах по-гуцульськи – смачно та великими порціями, тепер навіть Мишко почав їсти їжу. Кожен день закінчувався обговоренням, на яку гору ми підніматимемося завтра.
Одного чудового дня з’ясовується, що до Чернівців їхати лише дві години, ну не могли ж ми прогаяти такий чудовий шанс.
Чернівці
Почали ми свою екскурсію з легендарного чернівецького університету, якому поступається навіть замок Гоґвортс.
Університет справді дуже гарний, тільки заради нього вже варто їхати до цього прекрасного міста. Перекусивши різних булочок, ми вирушили на театральну площу, на якій висаджено багато гарних квітів. Проходячи через будинок з левами, ми помилувалися соборною площею, з якої пішли на вулицю “Кобилянської”. Оскільки вулиця пішохідна – вона надзвичайно гарна.
Символіка євро
Подивившись Церква з “крученими куполами” та “будинок корабель”, настав час погодувати Мишка. На щастя, тут же підвернулась затишна кафешка, в якій відключили світло. Саме для годування Мишка. За 4 години гуляння містом та 4 години дороги, ми були не в змозі в цей день підкоряти гори. Умостившись на затишному ліжку, ми дивилися дуже незвичайний канал по телевізору.
З кожним днем наші походи ставали все довшими, гори вищими, а дороги складнішими. З коляскою доходили до підніжжя гори, після чого її або ховали в кущах, або заносили комусь у будиночок на зберігання.
Гірські водоспади
Мишкові ці походи сподобалися найбільше. То у мами в рюкзачку, то в тата на руках. Загалом радості у дитини було море. Господиня нам виготовляла щодня шедеври гуцульської кухні. Мишкові гуцульська їжа припала до смаку. Гуслянка з кашею – просто смакота. Гуцульська доброта та гостинність, на багато днів у нас вселили гармонію. Оскільки зворотний поїзд був пізно ввечері, ми ще нагулялися Івано-Франківськом.
Івано-Франківськ
Здавши речі в камеру схову, ми вирушили до озера. Востаннє це озеро бачив 4 роки тому вкрите льодом. Місто, звичайно, значно поступається своїм закарпатським та прикарпатським колегам. Проте за 4 години в місті помилувалися його пам’ятками та затишними вуличками.
Карпати 2018 Ця подорож була дуже важливою в нашій історії. Наш син Мишко, мандрує виключно готелями з водними гірочками і щоб було все включено. Коли йому було менш як два роки, він уже підкоряв Стамбул і кілька разів Карпати. Але на татових плечах подорожувати – одне, а на своїх двох це вже наступний рівень. Ми його вирішили підключити до активних подорожей і на Мишка вже чекає цілий ланцюжок перельотів. Ця поїздка була тренуванням перед здійсненням довгих та складних маршрутів.
Мукачево
На всі задуми відпустки не вистачає, тому мій перший день був присвячений роботі. Я взяв із собою ноутбук та на ресепшені зміг собі організувати затишний робочий міні-кабінет. У цьому я своїй компанії дуже вдячний, що дозволяють мені попрацювати віддалено. Тут навіть більша заслуга саме нашої дружньої команди. Даша з Мишком мала культурно-розважальну програму. Спочатку фабрика карамелі, потім безлімітний басейн.
У мене справи пішли не так гладко, як я сподівався. Ноутбук, який я позичив, виявився із вірусом. Кожні 20 хвилин ноутбук намагався скинути всю інформацію. На щастя, у мене була з собою рятувальна флешка, і я швиденько усе перевстановив. Біля готелю знаходився грузинський ресторан “Хінкальня”. У той момент, коли зробили замовлення, офіціант повернувся ще раз і щоб ми не нудьгували, почав показувати ефектні карткові фокуси! Причому фокуси справді круті. Після закінчення робочого дня я приєднався до безлімітного басейну.
Мишко цього року освоїв плавання, і в басейні посилено практикував пірнання. Увечері ми вирушили підніматися на невелику місцеву гору. Цей похід дався дуже важко, оскільки після двох відвідувань басейнів за день дитину краще було вкласти спати, а не в гору. Але підйом таки відбувся, причому успішно. На зворотному шляху дитина була настільки втомленою, що навіть місцевий концерт не зачепив. Хоча там музикант із вогнем на голові давав жару.
Як зайшли в ресторан повечеряти Мишко ще пам’ятає, але як опинився в готелі – ні. Ще працівник ресторану злякався, що дитині, мабуть, погано. А це була лише втома після активного дня на ногах + 2 басейни + гора.
Воловець
Зазвичай ми прокладаємо маршрути у глибину Карпат, але у цій поїздці треба мінімізувати транспорт. Тож тренуватимемося на Закарпатті. Приблизно за годину ми доїхали ранковою електричкою і вже о 8:30 заселилися в готель. Перший підйом було на гору Сотку. Підйом був дуже легкий, але сумарний маршрут зайняв близько 10 км. Потім була загальна тиха година, заснув Мишко, заснула Даша і відключився я. Прокинулися. Перспектива того, що ми зараз ще кудись зберемося Мишу не дуже тішила. Ми почали прогулянковий маршрут нагору по сусідній горі.
Маршрут був досить мальовничим. Зупинитись було неможливо. Мишко для себе відкрив гірську луну. Добре зваживши сили, ми вирішили здійснити повний підйом на гору Воскресенський Верх. На роздоріжжі ми вибрали невдалий лівий маршрут. Пологий підйом закінчився і почалася настільки крута гора, що ми з Мишком йшли як скелелази ланцюжком. Крута частина гори тривала хвилин сорок. Сказати, що це було тяжко – нічого не сказати. Ми наче на Еверест підіймалися. Але Мишко на подив тримався бадьорим. Після крутого підйому нас чекала нагорода – зарості чорниці.
За чотири попередні поїздки, чорниці ми так і не зустріли. А тут від’їдайся скільки хочеш. Щоправда, сонце скоро почне сідати, а нам ще піднятися і повернутися. Чим ближче до вершини, тим більше чорниці. Наш маршрут зазнав тотального уповільнення. Наче гора нас не хотіла пропускати. Спочатку крутим підйомом намагалася перешкоджати тепер смачнішими ягідками. Ще й невідомі гриби із гарним забарвленням. Мишко вже давно вивчає книгу з грибів. Спочатку він розповів нам подвійну назву гриба, потім ще й заявив, що вони їстівні. Ми з Дашею в грибах знаємося добре. За всіма ознаками гриби мали отруйні та неїстівні риси. Зараз перевіримо. Вбив назву в гугл — Луска золотиста, і вуаля, дитина таки має рацію. Це справді їстівні гриби. Наївшись грибів… Так, це було ще крутіше, ніж той день, коли Мишко розповів таксисту історію київських трамваїв із маршрутами та номерами. Включно в які роки були альтернативні маршрути.
Загалом підйом був насиченим. Мишко першим добіг до вершини, і ми нескінченно тріумфували. Випробування на складність маршрутів успішно пройдено висота 1225 м підкорена! Ми це зробили! І навіть по скайпу моїй мамі показали панораму. Спускалися ми іншою стежкою, що була явно легшою для підйому. Сумарно за день ми піднялися на дві гори та пройшли піший маршрут близько 20 кілометрів.
Воловець має проблему із закладами харчування. Хоча, здавалося б, це Карпати. Але ні, таки ще не Карпати. Є близько 5 ресторанів, що працюють до 22:00. Але до 10-ї ранку кухня не працює. Тому тобі можуть зварити пельмені чи вареники. Вдень чомусь знову тільки пельмені чи вареники, а в районі 19:30 кухня знову не працює і на вибір пельмені чи вареники. Добре, хоч пельмені ми любимо. Є ще престижний ресторан “Верховина”, але там увечері буде таке весілля, що свій ресторан вони закрили з самого ранку. І нікого не пускали до наступного дня.
Наступний день ми мали трохи в іншому форматі. З самого ранку ми вирушили кататися на канатці. Неподалік від водоспаду Шипіт.
Мишко оцінив катання.
Перша поїздка на канатці
А біля водоспаду Мишко поставив черговий рекорд, пролетівши на зіплайні 110 метрів. Пролетів так, що наприкінці застряг настільки, що інструктор близько 5 хвилин не міг звільнити дитину. Я думав “Ну все, зараз Мишко скаже, що більше ніяких польотів” Але син, що вивільнився, відразу ж заявив, що хоче ще раз політати. Потім він хотів ще й втретє, загалом ледве відтягли.
Обід був взагалі суперський. Нам принесли близько кілограма налисників з сиром та чорничним варенням, банош з бринзою та шкварками такого розміру, що я не зміг весь подужати, суп, тарілку пельменів зі спеціальним соусом із часнику, перцю та оцту на замовлення Мишка. Кінцевий рахунок нам виставили 145 грн. Це було шикарно!
Автостопом проїхати 13 кілометрів виявилося непідйомним завданням. Зазвичай у Карпатах при спробі зловити машину автостопом, зупинялася приблизно кожна перша. Тут приблизно жодна за півтори години спроб. Щоправда, дві таки зупинилися. В одній дядько хотів 210 грн за 13 км маршруту, а в іншій дядько хотів 240 грн за 13 км маршруту. До того ж дорога нова. Незважаючи на те, що інший дядько запевняв, що ми не дочекаємося маршрутки, ми таки дочекалися і поїхали за 25 грн на трьох. За пару хвилин до маршрутки таки зупинився адекватний місцевий та відвіз 6 осіб за принципом “Скільки дасте”.
Увечері на нас чекала вечеря з пельменів. Ну типу не працює кухня і таке інше.
І знову в понеділок. Отже, робочий день! Я вкотре облаштував собі містечко. Тепер перед ноутом було віконце з видом на гору.
Вид з робочого місця
Мишко дурів з дітьми, що жили по сусідству. Спроба пообідати не пельмені була приречена на провал. Цього разу кухня працювала, весілля не було, але відключили холодну воду та ресторани просто простоювали. Зате пельмешок зварити завжди готові. Як тільки закінчився робочий день, ми встигли піднятися на чергову невелику гору і поспішили на поїзд.
Дуже важливо було, що ми відвідали ту високу гору позавчора. Вона нам щодня тепер радувала око, три ока, тобто три рази по два ока. Воловець для тренувальної поїздки був якраз, але якщо ви хочете побачити всю красу Карпат, то однозначно вирушайте вглиб, у Верховину. Люди добріші, відкриті та рідніші 😊
Це були дуже насичені травневі свята. Спочатку ми подорожували Францією, потім захопили шматочок Швейцарії. Прилетіли до Києва, день відпочили, наступного дня я вийшов на роботу, допрацював до вечора, і ми сіли на поїзд. Вжух і ми в Івано-Франківську. Ще півторагодинний вжух і ми в Яремчі! Тут у нас була перша зупинка. Ми приїхали настільки рано-вранці, що господиня готелю спросоння не могла зрозуміти, хто і що від неї хоче. На вулиці лила злива! Ми зайшли на спільну кухню, там група туристів із сумними обличчями збиралася у гірський похід. Приїхати під час такої дикої негоди це ще пів біди, а ось із рюкзаками в похід йти це зовсім печаль, до того ж у них ще й квест намічався у поході. Ну, Норвегію пройшли, а отже й тут прорвемося! Подумки зібралися і вперед за пригодами! Зате водоспад має бути повноводним. Пригоди довго шукати не довелося, на вулиці від напору води зривало каналізаційні люки, мої літні кросівки швидко здалися. Вся подорож, м’яко кажучи, зазнавала фіаско. Принаймні нам так здавалося о 9-й ранку першого дня. Але якою б погодою не була, половина поїздки до Карпат — це висока кухня, цього ніхто не відбере.
Але спочатку треба вирішити питання із взуттям. На щастя, поряд був магазин з різноманітним взуттям, на жаль, там були тільки літні кросівки. Гаразд-гаразд, йдемо на базарі подивимося. У першому ж павільйончику жінка дістала чоботи з внутрішніми валянками та махрові шкарпетки. Варто мені було тільки вставити ногу в суху шкарпетку, укутати валянком і все це опустити в теплий чобіт… Я сказав, що з чобіт більше не вилізу. Тепер ніяка погода не зірве підйом у гори!! Буду в чоботях підніматися!
О! А мокрі кросівки можна поки що на ринку до вечора залишити, щоб у номер не повертатися. Ми зайшли в ресторан і життя остаточно налагодилося. Карпатська кухня… Ось чому так не можуть готувати, наприклад, у Києві? У нас навіть є заклади з карпатською їжею, але й за смаком, і за цінами вони програють.
Від того, що поїли навіть злива змінилася на дощ. Почнемо наші мандри з водоспаду. Водоспад виглядав, наче стихійне лихо. На нього навіть з мосту було страшно дивитись. Ця неспокійна вода буквально вселяла жах. Ефектно!
Невже ми даремно тренувалися перед поїздкою? Кілька тижнів тому ми пили ранковий чай, треба було придумати чим будемо займатися у вихідний день, я запропонував повторити наш старий челендж – пройти весь Київ пішки, але цього разу з Мишком! Наш маршрут зайняв 7 годин та 15 хвилин, ми пройшли близько 23 кілометрів!!! Ми рухалися від самого краю Оболоні, до кінця ДВРЗ, що знаходиться за Дарницею. Міша мав чудову мотивацію – під час походу безлімітне морозиво! Для нас же з Дашею була інша радість – дуже прикольний ресторанчик наприкінці нашого маршруту. Таким чином Мишко показав, що готовий підкорювати серйозніші вершини Карпат. Так що дощ не завада! Вперед на гору Маковиця.
Підйом проходив досить в комфортних умовах, Мишко знаходив шишки і запускав їх у далечінь. Можливо, він хотів зібрати всі шишки в лісі, я навіть не замислювався раніше про те, як багато шишок у світі. Чим ближче ми наближалися до вершини, тим дужче піддував вітерець. На самій вершині нас чекала чудова галявина, але вітер на ній настільки лютував, що наш підйом можна було прирівняти хіба що з сутичкою з тигром!
Чи варто говорити, що за поїздку ми зламали три парасольки? На відкритій місцевості ми не протрималися й п’яти хвилин, то був повний треш. Назад ми йшли через “Скелі Довбуша”. Після дощу ліс був дуже «соковитим», дрібні крапельки ніжно звисали з ялинових голочок.
А скільки валунів там! Сподіваюся, коли їх Довбуш сюди притягнув погода була лояльнішою. Злізли з гір і пішли знову їсти. Втомлені, мокрі й ситі ми заповзли в готель, але я в сухих чобітках! Мишкові ми перед поїздкою купили крутий літак, який потрібно було терміново випробувати.
А пам’ятаєте, як я писав у розповіді про поїздку до Ансі, що погода цінувала наше прагнення все подивитися і була протилежною до суворого прогнозу? Так от, мабуть, ми настільки завзято підіймалися на гору під час негоди, що й тут отримали поблажку. Хмари розійшлися! Синє небо та сонце! Все налагодилося, все супер! Ось тільки літак залетів на чужу територію( Завдяки літаку за один вечір ми побували в половині городів місцевих будиночків. Завжди був страх, щоб за парканом не було собаки. Одного разу я таки не помітив собаку і пішов впевнено забирати літак, коли я помітив собаку, то собака сидів у ступорі з яскраво вираженим подивом, він звик бути лютим, коли люди за парканом, а коли хтось іде прямо до нього і вже на його території, що робити в такій ситуації собака не знав. Так і просидів нерухомо поки я не пішов. Мабуть, боявся, що я не за літаком, а за ним прийшов. Незважаючи на втому, довелося йти гуляти по Яремче на друге коло, треба ж і під сонцем погуляти. У нас була чудова вечірня прогулянка під променями вечірнього сонця.
Верховина
З самого ранку ми підкріпилися пельменями і вирушили до улюбленої Верховини. У Верховині ми завжди зупиняємось в Оксани. Вона нам майже як родичка. Оксана нас знала ще, коли ми з Дашею були просто парою. Колись 7 років тому ми приїхали до Оксани вагітні. Через кілька років Оксана і її мама бавилися з Мишком, коли він сидів на кухні в дитячому стільчику. Ще кілька років потому Оксана приймала нас вже досить з дорослим Михайлом. Причому, пам’ятаю одного разу ми приїхали до Оксани сюрпризом. Прийшли, постукали у двері і сказали щось на кшталт “а ось і ми!”. Вже кілька років поспіль у нас не виходило дістатися Верховини і ось нарешті ми приїхали. Оксана зі своєю мамою нас радісно прийняла. Вона правда не планувала, так рано відкривати сезон прийому туристів, але заради нас без роздумів зробила виняток. Цей знайомий запах її будинку, аромати карпатського власноруч зібраного трав’яного чаю та її фірмовий сорокап’ятиградусний “Корінчик”. Як же радісно знову повернутися до такого рідного дому! Погода так і шепотіла нам – лізьте в гори, сонце з вами! Ми вже традиційно розпочали маршрут із гори, що знаходиться біля музею “Тіні забутих предків”.
Правда доводилося йти з зупинками, тому що Мишко мав на меті запустити всі шишки вдалину з гори. На цей раз ми внесли невелике покращення в маршрут. Якщо минулого разу ми проходили якусь частину і поверталися, то тепер ми як любителі трекінгу дійшли через ліси та гори до сусіднього села і повернулися зовсім іншою дорогою. Причому навіть село в енній кількості кілометрів могло не бути межею маршруту, ми йшли до упаду в прямому значенні цього слова. Одного разу я послизнувся і влаштував такий упад у калюжу, що фотоапаратом буквально зачерпнув воду. Хто читає оповідання останнього року подорожей, міг зауважити, що нашому фотоапарату випала нелегка доля. Але цього разу на диво він навіть не перестав працювати. Правда, мій одяг тепер виглядав так, ніби я тиждень пролежав у горах на землі. Благо в будинку є пралка, а у мене друга пара джинсів.
Щовечора у нас з Мишком була обов’язкова вилазка на стадіон, де ми запускали літак, не боячись, що він вкотре полетить кудись. Щоправда, поки ми знайшли стадіон, то довелося сходити до половини верховинців, забираючи літак з їхніх територій. На другий день погода продовжувала нас балувати, хоча за прогнозом було видно, що всі дощі, які так і не почалися, збираються в одну мега-зливу завтра об 11:00. Сьогодні ми взяли курс на далеку гірську далечінь. Далеко-далеко за вишку стільникового зв’язку, яка і так знаходиться на вигляд недосяжно далеко. До нас приєднався кудлатий друг “Полонинський собака” – це така порода у них у горах.
Це, мабуть, наше улюблене з Дашею, коли до нас у похід приєднуються собачки. Хоча тут я трохи сумнівався – чи не ведмідь за нами пішов. За розміром був схожим. Незважаючи на п’ятигодинну довжину нашого маршруту, було дуже легко. Адже будь-якої миті можна повалятися на сонячних галявинах. Мишко ніяк не міг зрозуміти чому собака йде з нами і навіщо йому це треба. Можливо собака на п’яту годину маршруту і сам ставив собі те саме питання, але кинути нас самих він не міг. Ще за що я люблю Карпати, якщо закінчується питна вода, то потрібно просто постукати в будь-який з будиночків і тобі наповнять пляшку.
Щоправда, як вони так високо живуть для нас загадка. Загалом було весело, але у нас навіть був екстрим, спочатку Мишко схопився рукою за огорожу, яка була під невеликою напругою. А потім, коли ми перебиралися через пасовище, одній корові з великими рогами не сподобався наш кудлатий дружок і вона рішуче пішла в мій бік. Я Даші з Мишком крикнув, щоб вони терміново бігли за огорожу і сам теж проскочив за найближчий паркан.
Ми дісталися вкрай мальовничого місця. Це було підніжжя двох гір, що сполучаються, лісиста місцевість і гірська неглибока річка.
Мишко переключився з шишок на камені. Це було настільки затишне місце, що під час привалу я просто вимкнувся. Дружок дрімав поруч із нами. Повернулися ми традиційно іншою дорогою. Цікаво, що такі довгі маршрути ми раніше жодного разу не робили. Мабуть, що більше ходиш у поїздках, то більше тренуються ноги. Причому значно більше, наприклад цей маршрут точно був у 4 рази довшим, ніж ми раніше проходили, навіть 10 років тому без Міши. Коли ми нарешті повернулися в місто, нашого дружка чекала нагорода у вигляді соковитого стегенця.
Пообідали вдома, з годинку поспали, що робимо далі? Звісно ж у гори! Мишу ця перспектива радувала не дуже, але він чудово знав, що за кожну взяту гору йому дістанеться морозиво! Тож часом Мишко навіть попереду біг. По маршруту ми проходили пам’ятні для нас місця, наприклад, он у тих кущах ми ховали коляску і продовжували маршрут з Мишком на руках. А ось у тому будинку ми просили залишити на час коляску, щоб продовжувати маршрут, а на цьому камені у нас обов’язкова фотка. Другий маршрут був не такий довгий, але на вершині гори на нас чекав краєвид на засніжені вершини “двотисячників”. По вершинах було видно, що похід на Говерлу зараз – задум небезпечний. Ризикувати не будемо, доведеться приїжджати ще раз серед літа. Потрібно знайти якусь альтернативу, але нижчу. Оксана порадила нам піднятися на Білу Кобилу. Погода сказала нам: – “Ви як хочете, а з 11:00 почнуться всі дощі, разом узяті за пропущені дні.” Проблема в тому, що вершина гори знаходиться від нашого готелю приблизно за 8 кілометрів і шанс того, що нас підбере транспорт вкрай малий, оскільки село практично порожнє, а маршрут йде практично по бездоріжжю.
За всіх оптимальних розрахунків ми не могли встигнути сходити і повернутися до дощів. Але варто спробувати. Дорога виявилася не те щоб складною, це був майже аналог Говерли. Вночі був дощ і майже всі 8 кілометрів треба йти під нахилом нагору, через бруд з калюжами. О 10:30 ми були тільки на половині маршруту до гори. Починав накрапувати дощ, погода почала швидко змінюватися не на нашу користь. Суха логіка і здоровий глузд говорив — повертайтеся, поки не пізно. Переобговоривши плани тридцять разів, ми прийняли нелегке рішення розвернутися і йти назад. У мене був лише один аргумент на користь продовження маршруту “А що як зараз пронесе як тижнем раніше в Ансі або як увечері в Яремче?” Але тут навіть смішно було припускати, що нам цього разу пощастить з погодою.
Ми пройшли хвилин 10 зворотного маршруту і на телефоні з’явився мобільний зв’язок. Я оновлюю прогноз і… Це не те щоб неймовірно, але зливи відклалися на 2:00 вперед. Уважно перевіряли ще раз прогноз. Як нам так щастить із погодою на цих травневих??? Дякую! Ми продовжуємо маршрут! Дощ закінчився і засвітило яскраве сонце! На висоті 1500 метрів нас чекала нагорода – панорама на всі висотні гори, включаючи Говерлу! Мишко мріяв побачити Говерлу і ось воно, дитяча мрія збулася! До речі, останні сто метрів нагору були ну з дуже великим нахилом.
Шкода, не взяли рукавички, можна було б зліпити сніговика. Види чудові! Це найкрасивіша гора в околицях Верховини! Місія виконана, вершина підкорена, новий Мішин рекорд! Часу перевести дух не було, з боку гір насувалася дощова хмара, яка огортала все на своєму шляху. Терміново спускаємось!
Буквально біжимо вниз! Ми природі теж зробили приємне, по дорозі з гір позбирали чиєсь сміття. Дощ нас спіткав коли до Верховини залишалося менше половини маршруту, та й яка вже різниця, ми молодці, ми вже у будь-якому випадку зробили це! На сьому годину маршруту було вже зовсім мокро і в мене почалися циклічні ковзання та падіння. Причому одне падіння було на багатостраждальний фотоапарат, я його спробував прикрити в результаті послизнувся і з перекидом полетів ще далі. Як же добре, що ми позавчора випрали мої перші джинси. З гір я спустився з виглядом ніби я тиждень у шахтах відпрацював. Це був наш фінальний маршрут у цій поїздці, він зайняв 18 км, тривав 7 годин та 15 хвилин, ми здійснили підйом 623 метри та підкорили висоту 1,5 км. Ви молодці!!! Я намагався з’ясувати за скільки морозива Миша готовий залізти на ще одну гору, і на мій жах Міша подумав і погодився за два морозива після вечері ще один підйом зробити. Маленький троль! Довелося визнати, що для нас це вже буде перебір. Це були одні з наших найкращих травневих свят.
Шкода тільки, що не спекли пасочки, наступного разу Великдень треба буде відмітити заздалегідь в календарі. Наступний день був туманний та сонний, а потім дорога до Києва. Я за традицією з поїзда приїхав прямо в офіс, свіжий як огірочок! Даша з Мишком поїхали додому. За планом це був кінець наших травневих подорожей, далі різні концерти та театри. Але як виявилось у подорожей були трохи інші плани на нас. Мишко останні пів року висував ідею з’їздити до Одеси. Але є проблемка, ціна на купе, до Одеси збігається з ціною на квитки до Стамбула від МАУ, тож Одесу ми відклали на невизначений термін. А ось Одеса нас не відкладала. Мишка перед Карпатами обсипало алергією на руках, Даша пішла з Мишком отримувати довідку для школи та звернула увагу лікаря на алергію. Медсестра сказала, що чула, що в сусідньому кабінеті є відмовний тур до санаторію для мами та дитини з алергією. Даша пішла до сусіднього кабінету уточнити, чи можна поїхати до цього туру… Через кілька днів я їх проводжав на поїзд, їм дали путівку до санаторію на 24 дні до Одеси за рахунок держави!
Поки йде довга та цікава робота над розповіддю про подорож берегами Егейського моря у нас пройшла невелика поїздка до Львова та Карпат, якої я не можу не поділитися. Незважаючи на те, що зазвичай у нас подорожі проходять досить позитивно і в сонячному світлі, ця на жаль потрапило до категорії “майже вдалих”… Проте ми знову зустрілися з нашими друзями, і ця зустріч залишила найтепліший відбиток на сторінках цієї подорожі.
Львів
Наприкінці робочого дня ми сіли на поїзд Інтерсіті, який за п’ять з половиною годин довезе нас до Львова. А там ми житимемо у моєї подруги Олени та її дочки Даші. Моя Даша сказала, що починає себе погано почувати перед посадкою в поїзд. Чим далі ми їхали, тим гірша ситуація — у Даші піднімалася температура і ломило тіло. У цій ситуації заспокоювало одне, що ми вже майже місяць вакциновані першою дозою Модерни. Поки доїхали на поїзді задум подорожі вже здавався хитким. Ми проштудіювали в інтернеті найближчі цілодобові аптеки, щоб купити експрес-тест на коронавірус. На щастя, Олена переконала, що вони нещодавно перехворіли і на нас чекає окрема кімната. Наступного дня ситуація з Дашею не покращала і все ж таки ми побігли здавати експрес тест. Він виявився негативним, але страх все одно не розвіявся, а раптом надто рано здали? Благо в наш час існує інтернет, і Даша змогла собі наступного ранку поставити діагноз, який пізніше підтвердила лікар – бактеріальна ангіна. Згодом організм і ліки почали перемагати недугу, а ми раділи, що подорож не зірвалася, надвечір ми навіть змогли вибратися в тематичний ресторанчик “П’яте підземелля”.
Концерт на балконі.
Львів, як завжди, виявився чудовим. Особливо коли ти гуляєш по ньому не у вихідний день (у вихідний кількість туристів зашкалює і відчути спокійну атмосферу міста набагато складніше). Наступного дня Даша зміцніла під дією антибіотиків, і ми здійснили чудову прогулянку до Музею архітектури та побуту.
Він розташований у величезному лісопарку, тому ми насолодилися видами гірських селищ, не виїжджаючи зі Львова. Взагалі будиночки виявилися дуже симпатичними, а працівники привітними, завжди готовими розповісти цікаву інформацію про побут наших пращурів. Увечері ми вчотирьох відвідали Будинок камерної музики. Слухали орган, музика супроводжувалась візуальними проекціями на одну зі стін будівлі. Загалом культурно просвітлювалися як могли.
Олена з дочкою Дашею незважаючи на те, що мешкають поруч із Карпатами жодного разу не були в горах. Ми вважали своїм обов’язком умовити їх поїхати з нами на маршрут, хоча б на день. Зірки зійшлися, і вони вночі перед подорожжю здалися, а в поїзді було тільки два вільні місця і як раз в нашому вагоні. Так що готуємо купу бутербродів і зранку вирушаємо в дорогу!
Сколе
Моя Даша почувається вже повноцінно, тільки трохи ще турбує горло. Ми всі бадьорі. Їхати від Львова лише півтори години. Ми заскочили до нашого готелю, кинули речі та розпочали маршрут. Ми йшли вгору до водоспаду Кам’янка.
Олена з Дашею трималися молодцями, навіть не скажеш, що це їхній перший підйом. Дорога зайняла дві з половиною години, а наприкінці нас чекав мальовничий водоспад та ресторани з карпатською їжею та порціями.
Як же добре, що є Карпати! Тут, за півтори години від Львова є буквально все – і гострі ялинки, колиби та гірські річки, що ще потрібно для карпатського щастя? Доїдаючи шашлик під дзюрчання річки, ми не могли натішитися, що через кілька років нарешті ми знову в Карпатах.
Даша Олени залишилася в будиночку-ресторанчику, а ми втрьох ще піднялися трохи вгору до гірського озера з великою кількістю пуголовків.
Ще одна відмінна риса того, що ти у Карпатах – це аромати лісу, цього разу ще й із грибними нотками. Грибів було дуже багато, в основному неїстівні, але вони виглядали дуже мальовничо на тлі лісової краси, тому ми насолоджувалися їхнім виглядом.
Навіть добре, що гриби були неїстівними, бо всю цю красу розібрали б. Коли повернулися у Сколе, вже був час садити Олену з Дашею на зворотний потяг. Наша ж подорож продовжилася. Як не дивно, пошуки нормального ресторану нас привели на автозаправку, тут є ресторан A la minute з прекрасним баношем.
Перший день у нас був тренувальний. Тепер буде справжній похід на високу гору Парашка. Поки я лежав на ліжку і міркував про похід, з-за ліжка визирнув рудий кіт і запропонував познайомитись. Двері тут у кімнату треба зачиняти добре, бо з Дашею так серед ночі прийшла знайомитись чорна кішка, добре, що Даша не дуже голосно закричала.
Гора Парашка
Ми морально готові до маршрутів будь-якої складності, але це на межі складності. За спогадами підйом на Говерлу був простішим, хоча минуло вже багато років, тож порівняння не зовсім чесне. Перша половина маршруту йде лісом під досить критичним кутом. Я все ще дивуюсь як під таким кутом ялинки ростуть так рівно.
Для тих, хто подужав пройти ліс, чекає нагорода – поля чорниці та брусниці. Просто чудове місце для передиху та підвищення рівня чорниці в крові. Друга половина маршруту нескінченна красива, тут уже відкрита місцевість і найближчі дві години ти йтимеш по хребтах гір, не відриваючи очей від панорам, що йдуть за обрій. По дорозі до вершини Парашки, потрібно пройти інші гори, тому дорога йтиме то вгору, то вниз.
А ближче до кінця маршруту є джерело, де можна поповнити запас води. Ось тільки заради нього потрібно спуститися і піднятися назад дуже крутим спуском. Тож треба добре розрахувати свої сили. Даша була нашим героєм у цьому поході, бо спустилася за водою. Мене чомусь сили стрімко покидали, хоч я дуже витривалий на таких маршрутах.
Набрали дві пляшки, одну сховали для дороги назад, одну з собою далі. Вершина гори в самому кінці здається зовсім неприступною. Але ти розумієш, що лишилося зібрати всі сили і ти нагорі. Ми так і зробили із купою фотозупинок.
Як тільки ми піднялися на верх замість тріумфу я відчув дивний перепад тиску всередині себе. Давно я так не вимотувався під час підйому. Зворотний маршрут для мене видався якимсь нескінченно складним. Це було ще складніше, ніж коли ми йшли вгору, ми ще вибрали трохи іншу стежку для спуску і довелося робити каскадерські трюки, щоб спуститися в місто. Зате спустилися біля улюбленого ресторану. У дорозі ми були 8 годин та 10 хвилин. Це один із найдовших наших гірських походів. Скільки я не намагався насидітися на стільці у ресторані, а легше не ставало. Невже це старість? Але, на щастя, це була лише бактеріальна ангіна. Варто тільки дійти до готелю і випити трав’яного чайку з рудим котиком на колінах, як мене нагребло настільки, що я з жахом уявляв, як тепер повертатимемося до Львова. Завтра у нас за планом виселення, потім ще одна гора та вечірній поїзд назад до Олени. На ранок ми зрозуміли, що треба шукати інший поїзд і везти мене до Львова, поки я ще можу ходити. Господиня готелю нам ще ввечері розповідала про силу альтернативної медицини та сказала, що зараз мені дасть законсервований мухомор і все минеться! До такого повороту я не був готовий, від гриба ввічливо відмовився. Ми ще першого дня помітили на кухні дві банки, на одній напис “Мухомор”, на другій “Веселка”. На щастя, була ранкова електричка з порожніми вагонами. Написав Лені, що ми продовжуємо влаштовувати лазарет) Так я продовжив постільний режим. Правда на електричку ми трохи не встигали, тож довелося в цьому стані ще й бігти. До вечора мені трохи полегшало, і ми навіть змогли усі разом вийти до ресторану, де моя Даша серйозно отруїлася тортиком… Почався новий виток проблем зі здоров’ям. Ми мали ще один день у запасі. Ми змогли його повноцінно провести, гуляючи Львовом. Ми навіть відкрили для себе новий прикольний ресторан “Підпільний Кіндрат”.
Там увечері гарна жива музика. Заклад знайшли випадково, у нас, як і в минулій подорожі до Львова, не склалося з пошуком ресторану в останній день, бо скрізь, де ми хотіли посидіти, виявлялося зайнято. Але тут, мабуть, сама доля привела до Кіндрату. Незважаючи на весь тягар подорожі про поїздку залишилися лише найпозитивніші та найтепліші спогади.
Жаль, що Олена живе лише у Львові, а не в кожному місті України куди ми любимо заїжджати. Ну що ж настав час повертатися додому, нас там чекає “приємна” друга доза Модерни. Але ми собі зрозуміли одне, як би важко не проходила вакцинація (а друга доза за підсумком для мене пройшла важко) це в рази менша проблема, ніж те, з чим можна зіткнутися під час справжнього захворювання навіть при легкій формі. Подорожуйте і не хворійте!