Чому б не зганяти до Черкас на вихідні? Квитки на поїзд недорогі, їхати лише 3 години. Та й дивно якось виходить, вже відвідали далекі куточки землі, а ближні Черкаси досі без нашої розповіді. Забронювали – все, можна їхати. За кілька годин до виїзду з’ясовується, що з бронею готелю ми трохи промазали і жити тепер маємо за 100 км від Черкас із бронюванням, яке не можна скасувати. Такого промаху у нас не траплялося навіть у містах, де назви готелів та вулиць з ієрогліфами, що пішло не так? Може, ми старіємо? Але ж ніт! Ми молоді, це букінг підсунув “класне житло” в наш фільтр, яке розташоване в центрі міста, правда іншого… У цьому світі є дві технічні підтримки, з якими приємно спілкуватися, знаючи, що твої права як клієнта захищені. Одна з них якраз у букінгу. За короткий час оператор, все самостійно розрулила та переселила нас до Черкас. Причому у фінансовому плані ми обділені не залишилися. Готелів у Черкасах нам знайшло лише кілька і, судячи з усього, конкуренцію між собою готелі не відчувають, над сервісом відповідно не сильно паряться. Хоча який потенціал для бізнесу, можна зовсім за невелику плату виправити банальні недоліки у вигляді відсутності поличок у ванній або наявності рідкого мила і готель мав би високий рейтинг, що конкурує з іншими готелями. Але це в мені, мабуть, знову прокидаються нотки міністра по туризму. Загалом переночувати є де і це не проблема) 

Ранок ми почали досить нестандартно, ми пішли до лялькового театру на виставу. Я начебто не по лялькових театрах, але отримав внутрішнє задоволення від спостереження за грою акторів, що керували ляльками. З одного боку, це дорослі і серйозні люди, деякі надто серйозно виглядають, а через секунду бац! І цей суворий дядько тепер котик! Це дуже мило. Ще одна вишенька на торті — це жінка, яка повідомляє про початок вистави. Вигляд і трохи суворий вираз обличчя, в мені пробудили спогади про шкільні роки, ця жінка явно викладала зарубіжну літературу або англійську мову. Жінка окинула зал поглядом, коли наші погляди зустрілися, і я злякався, що мене зараз викличуть до дошки чи ще гірше – одразу вліплять двійку. Так, спокійно, це лише лялькова вистава, і ось ведуча вже суворим, але доброзичливим голосом повідомляє про початок виступу. Казка була про соняшник, який вляпався в страшну історію. Неволею, за життя соняшнику справді починав переживати. Причому актор, мабуть, теж вжився настільки в роль, що після виступу пішов на вулицю на перекур. Загалом я не спойлеритиму чим закінчилася лиха історія соняшника, просто сходіть на спектакль про півника і соняшника.

Далі потрібно було перевести дух, найкраще це зробити з котиками у Cats cafe. Я дуже люблю жмакати котиків, але шанс підхопити лишай мене настільки лякає, що того разу, коли я таки потискав стамбульську кішку, лишай на мене і напав. Але зате не звичайний, а такий який, судячи з історії, був у самої Клеопатри! А ось у Cats cafe котики чистенькі і живуть для того, щоб їх приходили і любили.

Платиш погодинно по 70 грн і окрім зони з котиками входять безлімітні напої, тортики та навіть морозиво. Коти там знатні, горді. Весь час було таке почуття, ніби так і бути, вони не проти, щоб ми були поруч із ними. Котики-муркотики!

Пішли гуляти набережною у бік буддистського храму. Набережна з цього боку, чесно кажучи, не являла собою нічого особливого, зате я тепер зрозумів звідки взялася фраза “Не кожен птах долетить до середини Дніпра”. А наша річка справді може здивувати своєю шириною. А ось буддистський храм вразив ще й як.

Дашу може не так, оскільки вона знала про його наявність. А для мене це було здивування побачити храм, що настільки грандіозно виглядає, тут у Черкасах. Щоправда, за відвідування вони захотіли благодійний внесок з особи по 100 грн та екскурсію що триває 2,5 години через півтори години. Загалом витратно за часом. Ми вирішили, що зовні милувалися ним на повну. Тим більше він зовні виглядає просто чудово. І запах аромапаличок… ми наче на мить потрапили до прийдешньої п’ятдесятої країни. Але якщо почали додавати в поїздку інтернаціональність, то вже й продовжимо, тож до Грузинського ресторану Буба! Таке враження, що в хінкалі щось додали, ручка все тяглася та тягнулася. Я з жахом уявляв, що ми поїдемо і більше ці хінкалі не побачимо. А втім, перспектива випити каву в Макдональдсі мене завжди зігріває. Тим більше він у нас на шляху.

Далі ми поїхали маршруткою на річковий вокзал. Там має бути перспективна набережна з півостровом. Ми потрапили туди ближче до вечора, коли сонце вже починало бути золотим. Як на мене, цей півострів дуже романтичне місце в Україні. Особливо коли справа рухається до заходу сонця. У мене тепер при згадці про Черкаси одразу спливає ця частина набережної. Буде тепер у нашому віртуальному музеї візитівкою Черкас. Та й Мишко при справі, скільки камінчиків є щоб кидати у воду!

В одному місці на березі валялася здоровенна риба, тож можливо до води близько краще не підходити)))) Та й один рибалка виловлював велику рибку і відразу її випускав. Рибалка пояснив нам, що це занадто дрібна риба для нього, не тому він тут рибалить. Мабуть, дії Мобі Діка розгорталися поблизу Черкаської набережної. Прекрасне місце для вечірніх релаксових прогулянок, рекомендуємо.

Ми, мабуть, настільки були вражені набережною, що сіли на маршрутку і поїхали не в той бік. Але по суті не проблема, доїхали до кінцевої, постояли з водієм та кондуктором, потім поїхали у потрібному напрямку. Проте тепер можемо сміливо заявляти, що бачили Черкаси повністю)

У сутінках погуляли на території Свято-Михайлівського собору. Навіть крізь сутінки цей собор виглядає дуже і дуже переконливо.

Поруч із ним будується якась дуже велика споруда і, зважаючи на все, теж релігійна. Цікаво, що саме там буде. На фінал вечора Даша запланувала відвідання концерту, що буде на честь книжкового фестивалю. Перед концертом ми значно підкріпилися в ресторані, на виході Мишко епічно зіткнувся з офіціантом, та так, що летів посуд на всі боки! Але всі цілі, крім посуду)
Здавалося б, уже вечір, все цікаве позаду, зараз сходимо на концерт якихось невідомих гуртів, послухаймо просто музику. Але тут було найцікавіше. Було заявлено дві групи. Перша грала непогано, розбавляючи пісні віршами одного з учасників. Але друга група сподобалася одразу. Вийшов дядько, який сказав, що його гурт принципово не проводить репетицій перед концертами, а самі концерти грають взагалі рідко.

Вийшли музиканти, всі почали грати щось у стилі трансу. Соліст дістав слова і поки співав пісню, паралельно намагався розібратися на якому саме листку потрібні. Потім він викинув непотрібний листок, але, зважаючи на все, саме на тому листку виявилися потрібні йому слова. Тому що він його потім різко почав піднімати з підлоги. Можливо, це було продумано постановочно, але виглядало дуже ефектно. Концерт саме цього гурту тривав довго, пісень було дуже багато і справді на вухо лягали приємно. Старше покоління почало потихеньку звалювати, хто молодший навіть танцювати бігли. У дитинстві у нас була нескінченна пісня “А за деревом дерево!”. Так ось навіть цю пісню він зробив абсолютним хітом, я навіть не знав, що ту занудну пісеньку можна так обіграти. Концерт був феєричний, але Мишко, який завжди вирізнявся майстерністю спати на концертах, цього разу теж солодко відіспався.

Канів

Колись у шкільні роки нас возили до Канева. Але найцікавіше – звичайно ж дикуном з’їздити. Тим більше що разом з Дашею та Мишком ми ще не їздили туди. Канів розташувався досить вдало, якраз на третині шляху у бік Києва. З самого ранку ми приїхали маршруткою до міста. Трохи хотілося їсти, але ми вирішили, що дорогою до гори явно будуть ресторанчики. А тепер запам’ятайте мандрівники. Перед тим як вирушати в піший похід до гори, де поховано Тараса Шевченка, обов’язково поїжте, наступна можливість буде не скоро! Але ми з упевненістю про швидку трапезу вирушили до годинної пішої дороги. Коли до Канева привозили автобусом, то гора здавалася набагато ближче до Києва, ніж пішки з центру. На шляху було справді кілька ресторанів. У відгуках на гуглі до одного з них було написано, що ціни дорогі. У результаті в перший ресторан можна потрапити на трапезу, тільки якщо ти її за день замовиш, і то, судячи з усього, це має бути саме бенкет. А в другому ресторані слово дорого не дуже застосовне. Виходячи з цін за тарілку макаронів, у цей канівський ресторан привозять найдосвідченіших кухарів Італії, які при тобі збиратиму пшеницю тільки з золотистим відливом і посипатимуть твою пасту золотом найвищої проби. Причому в ресторані паралельно гуляло весілля. Я боюся уявити скільки фургонів із готівкою треба було підвезти, щоб прогодувати гостей. Адже банківський трансфер таких сум просто не пропустить через фінансовий моніторинг. 

Дорогою до гори ми проходили поряд зі старовинною церквою, навколо церкви літала рекордна кількість сонечок. Стільки ми ще не бачили. Вони літали усюди, моя монотонна футболка відразу стала прикрашена сонечками.

Веселощі полягають у тому, що поки намагаєшся випустити одну корівку, на тебе встигає приземлитися ще з десяток, а якщо їх струсити з футболки, то вони зроблять невелике коло і знову приземляться, ще й у більшій кількості. Було весело, спочатку я намагався обтруситись, але потім прийняв і йшов разом з ними. Щоправда, одна вкусила мене за палець. Я чув, що вони можуть кусатися, але їхній милий зовнішній вигляд ніяк не давав мені повірити. І навіть коли я відчув укус, я списав на те, що це я сам себе вкусив, не може така милашка кусатися, ну просто не може!

Приблизно за годину ми дійшли і піднялися на вершину. З дитинства краєвиди з гори нам запам’яталися радісними. Тепер же ми можемо оцінити всі ці види з погляду досвідчених туристів, тож офіційно заявляємо, що види справді Тарас обрав відмінні. Але ось із “Домом Шевченка” виявилося неочікуване. Ми з Дашею вже не раз обговорювали, що підозріло багато хат у нього було, це ж скільки нерухомості! Але дівчина, яка доглядає, пояснила, що за життя Тараса, будиночка тут не було зовсім. Його збудували вже пізніше. Помилувалися краєвидами – час назад у місто.

Теоретично можна було зловити якийсь рідкісний автобус, але коли і як він ходить неясно, по дорозі до гори ми його жодного разу не зустріли. Коли ми повернулися знову до центру міста, пригоди з пошуку їжі не припинялися. У місцевих ресторанах просто не було їжі. У прямому значенні цього слова. Відкритий ресторан, сидить персонал, на запитання чи можна у них поїсти відповідь “А ми не працюємо”. І продовжують сидіти. І так не в одному ресторані. Тобто Канів умовно можна поділити на два типи ресторанів, у яких є персонал, але він не працює і другий тип – “з Мішленівською зіркою”. Але все ж удача нам усміхнулася і на самому автовокзалі біля шаурми стояла кафешка – оазис серед закритих кафешок – затишна, охайна, де для зголоднілих та втомлених туристів приготували смачну піцу протягом 15 хвилин.
Ось такий у нас був міні-трип по Україні. Цей маршрут ми радимо, на кілька днів вибратися недалеко від Києва якраз.