Ця розповідь про нашу найбільшу і грандіозну подорож Південною Америкою, яка впевнено посіла перше місце в нашому рейтингу.
Ми з Дашею вітаємо Олю Бойко з перемогою у конкурсі за вгадану країну!
Рік тому ми запланували на осінь 2014-го щось грандіозне, одним з варіантів була Бразилія. І одного весняного вечора, я вирішив перебрати акційні квитки, тут якраз і натрапив на акцію, до кінця якої залишалося всього кілька днів. Ціна була дорогою відносно усіх наших попередніх авіаквитків, та ще й за пів року до вильоту, коли ми почали гуглити історію цін, зрозуміли, що це вважається дешевим тарифом для такого напрямку. Усередині все почало боротися і чинити опір, спочатку ми твердо вирішили, що якось наступного разу, а раптом війна і кордони закриють, або ще сильніша інфляція, та за пів року може будь-що трапитися у цьому році. Пішли прогулятися нічним парком і тут я кажу «Зайчихо, давай просто введемо номер картки на сайті і не будемо нічого обговорювати😊» Тоді це звучало ще як жарт. Але коли були введені всі реквізити, усередині була страшна боротьба та купа сумнівів. Я пам’ятаю, як я, затамувавши подих, дивився в екран, всього один клік… І ми зробили дуже правильний вибір. 147 днів до вильоту … 90 днів … 35 днів … нічого не віщувало ускладнень… Приблизно 20 днів до вильоту і в кар’єрному житті змінюється дійсно багато, на співбесіді було смішно пояснювати, що через два тижні мені треба взяти відпустку на три тижні, але квитки вже були на руках і це добре!
Отже, два легкі рюкзаки — ручної поклажі і Welcome on the board Lufthansa!!! Летіли ми дуже багато та довго. Спочатку 2,5 години, потім 6 годин пересадка та ще 11,5 годин льоту. Люфтганза зробила наш переліт справді комфортним. Крім сенсорних екранів з фільмами на борту постійно подавали різні лікери, ігристі вина, найсмачніше німецьке пиво, вишукано годували, а щоб краще спалося на ніч усім наливали бейліс або коньяк на вибір. Загалом найкраща подорож розпочалася з літака. На екранах світилося «9 hours to distanation» Після бейлісу спалося міцно і солоденько, а хоча може це після коктейлю із кампарі, або навіть через подвійну порцію ігристого вина і цей затишний теплий плед і подушечка, яку нам видали… За ілюмінатором зірки не нашої півкулі, а може і нашого ще, щось я ковша не бачу… а, це, мабуть, тому, що я дивлюсь у турбіну…
– Снідати будеш?
– Це можна😊
За ілюмінатором були десь унизу нерухомі хмари в місячному світлі, а на екрані світилося, що до прибуття залишилося трохи більше години. Так майже 12 годинний переліт скоротали. У сніданок входив навіть сир із білою пліснявою. І ось наш двоповерховий боїнг здійснює посадку у самому кримінальному місті світу.
Ріо-де-Жанейро
Захід сонця з цукрової голови
Температура 40 o C
Висота над рівнем моря 0 м
Перельотів позаду: 2
Свій відпочинок ми розпочали з кришталевої мрії товариша Остапа Бендера – серця Бразилії. Одягнувши білі штани, ми почали досліджувати найкрасивіше місто Південної Америки. Країна нас почала дивувати відразу, за маршрутом до готелю був парк, в якому бігало багато незвіданих тварин. Знання Даші у зоології виявилися сильними і капібари були викриті. На цьому екзотичному моменті почалися наші чудові відкриття на материку. Зайшовши до готелю, ми вирішили домовитися з менеджером, що заплатимо пізніше. Тут з’ясовується, що кожен поважаючий себе каріока, не те що б не знає англійську, а й геть-чисто відмовляється розуміти мову жестів. Майже завжди на питання “How match?” або жестом показуючи гроші, ми отримували відповідь “Si si!”.
У білих штанях
І ось з цього моменту почався наш мовний треш у поїздці) Через два тижні, після повернення до Бразилії, коли мені потрібно було терміново, дуже терміново поміняти гроші у якогось наркобарона, максимальне, що я досяг – це намальований на папері автобус. Загалом знання англійської мови в Бразилії — це зайвий вантаж, який ми з собою тягали. На щастя, ще з нами подорожував наш китайський друг — планшет, який добре знав португальську мову в місцях, де був вайфай. Під час пошуку готелю нам наполовину дуже пощастило. Везіння полягало в тому, що в сусідньому автобусі сиділа бабуся, яка добре знала місто та англійську мову, а ось друга половина невдачі була в тому, що автобус так швидко поїхав, що ми встигли почути «А, я знаю, ваш готель знаходиться…» та автобус з бабусею скрився у шосе.
Ми відзначили, що сніданок у готелі був досить мізерним – сосиски в соусі та кавун з чаєм, але як з’ясувалося пізніше це був наш найрозкішніший готельний сніданок за всю поїздку, а включені сніданки у нас були по всіх готелях.
Почали ж ми зі статуї Христа-Спасителя. На трамвай, що йде до гори, виявилася настільки довга черга, що наші квитки були тільки на рейс через 2,5 години. Добре, встигнемо ще подивитися Лагуну.
Лагуна
Лагуна, на щастя, знаходилася зовсім поруч, лише проїхати автобусом через тунель у горі. Дорогою навколо лагуни ми зустріли людей на ранкових пробіжках, над озером літали вертолітні екскурсії, на деревах росли смачні на вигляд фрукти, а в голові легкість та пісня з фільму «12 стільців» зі словами «О Ріо Ріо, радість припливу…» Тааак, я гуляю по головних красотах Ріо-де-Жанейро у білих штанах. Дві години на лагуні пролетіли зовсім непомітно, в наш перший день подорожі почали підгоряти пальчики на ногах і трохи підсмажуватись шия, а це лише 11:00 ранку. Зі зворотним шляхом пощастило трохи менше, спочатку дуже довго не було автобуса, а потім він чомусь не напряму поїхав у тунель, а вирішив ще й околиці об’їхати і шматок лагуни. Час стискав настільки, що я вже уявляв, як я чистою португальською домовлятимуся за зміну дати минулим числом квитків на гору. Коли вже ситуація здавалася безнадійною, автобус різко перестав їздити околицями і повернув угору. Чітко за 2 хвилини прибули до місця призначення.
Гора Корковаду
Старовинний трамвайчик крізь джунглі піймав нас усе вище і вище, незабаром почали відкриватися вражаючі краєвиди на Ріо, але головне попереду! Статуя Ісуса чудова, так само як і види, що відкриваються тут. Це почуття, коли фоткаєш, і весь час здається, що треба ще фоткати. На тлі статуї сфотографуватися непросто як через її розміри, так і кількість людей. Але Даша знайшла оптимальний ракурс для фотографії із планшета.
Професійний фотограф
Чого тільки не зробиш заради безцінних фотографій. «А Вась, давай ще там сфоткаємось» Навіть у Ріо і то попалися рашисти, здається на цій планеті немає такого місця, щоб побути далеко від рашиків, тоді ми ще не знали що через вісім років мрії про країни без рашистського біосміття втіляться у реальність, а так хочеться віддаленості під час поїздок. Ну нічого, подивимося, а в глиб материка чи зможуть вони дістатись))) Досі пам’ятаю наш перший закордон — Єгипет, коли смак закордонності рубався не тільки тим, що навіть араби говорили орковською мовою, але й написи на магазинах були на орчому. Але з іншого боку, коли в Гонконгу все було китайською і навіть англомовних не можна було знайти було теж тяжко. Але краще вже китайською ніж недомовою.
І дивитися не надивитись, але все здається, що чогось для повної краси не вистачає. Починає саме хотітися їсти, але часу дійсно немає, рівно на сімнадцятий день потрібно повернутися в Ріо, а перелік того, що ще треба подивитися просто несумісний з поїздкою. У місці відправлення трамвая підвернулася англомовна дівчина, яка добре знала номери автобусів і назви районів навколо пам’яток. Наш вищезгаданий китайський друг тут же записав списки номерів автобусів та назви районів португальською, далі з місцевими жителями ми спілкувалися “професійною португальською”.
Національний парк
Як саме він називався ми, так і не з’ясували, але він знаходиться по дорозі від Корковаду, до району Урка, їзди хвилинах у п’яти після лагуни, по правій стороні. У парку голод напав настільки, що довелося розщедритися на восьму частину від пирога та невелику тарілку салату, причому салат був у прямому розумінні цього слова – просто листя салату. На двох звичайно цим зовсім не наїсися. Така «страва» нам обійшлася 25 ріал (10$). Парк на перших же хвилинах увійшов у номінацію найкращих наших побачених парків, а хвилин через 10 взагалі побив усі рекорди з краси.
Він був настільки красивим, що жоден фотоапарат світу такого не зобразить. Озеро з острівцями, на одному пишні пальми, на інший веде опуклий дерев’яний місток, навколо озерця ростуть густими купками високі екзотичні рослини, коріння якихось дерев виривається із землі і росте сталагмітами вгору. Старовинні композиції з кам’яних валунів, що обросли рослинами. Пухнасті мавпи граються на деревах.
Уздовж тінистих стежок тече річечка, а екзотичні квіти обробляє колібрі. Вдалині на горі красувалася статуя Христа-Спасителя. Крім краси в парку так само стався один із моїх найстрашніших переляків у світі. Коли ми піднімалися сходами, я помітив кицьку, що грілася на сонечку незвичайної плямистості. Коли я сказав, «Даша, подивися на кошеня», я почув несамовитий крик Даші. В цей момент просто величезний потік думок промайнув у голові, на якийсь момент я подумав, що ця кицька найнебезпечніший хижак, потім мені згадалося, як я в аналогічних чагарниках на Шрі-Ланці зустрівся з чорною слизькою змією. Я зараз пам’ятаю, як мене в той момент почали покидати почуття і свідомість ніби віддалилася від мене, це все відбувалося якусь мить. Але це була не анаконда і навіть не пума, Даша лише вигукнула від радості, побаченої поблизу колібрі. Потрясіння я пережив страшне.
У парку все було настільки красиво, що йшли через силу, по пейзажній алеї дерев гігантів. Далі за планом була гора — Цукрова голова.
Я підійшов до молодого бразильця і красивою національною мовою сказав «Онібус Урка!», для читачів, які не знають португальську мову, я перекладу українською «Вітаю, добрий чоловік! Підкажіть, будь ласка, туристам, що заблукали, де зупинка автобуса, що прямує в район Урка для відвідування Цукрової Голови». Молодий чоловік, почувши таку чисту і прекрасну мову, з радістю посадив нас на потрібний автобус. Рік тому я перекладав на слух англійську книгу, де фінальна дія розгорталася в кабінці канатної дороги, що веде на вершину Цукрової Голови, чесно кажучи, я тоді ще й не знав, коли я там побуваю. Справа йшла надвечір, а поїсти так і не вдавалося, то жодних кафешок немає біля пам’яток, то є одна, але зовсім за космічними цінами.
Цукрова голова
Під час пересадки на канатній дорозі один турист дико закричав, і ми побачили єнота, що тікає з пачкою печива в зубах.
Я не знаю яким дивом нам пощастило, але біля підніжжя гори був ще зовсім день, а коли піднялися ми були за 10 хвилин від самого золотого моменту – вид заходу сонця з цукрової голови (на першому фото). Такий шикарний і червоний захід сонця я бачив тільки в дитинстві один раз, коли мені було три роки. Я цей момент запам’ятав на все життя, як я стояв у старокостянтинівському парку і до мене прийшло розуміння прекрасного в природі. І знову я, мов у трирічному віці, стояв зачарований. Мовчки дивитися не виходило, емоції переповнювали, я кричав від радості, хоч довкола було багато людей. Не дарма Ріо вважають найкрасивішим містом материка, хотілося, щоб цей захід тривав вічно. Для відвідувачів Ріо захід сонця з цукрової голови повинен бути обов’язковим.
Вечірній Ріо
Царство ночі опустилося на кримінальне місто, все горіло вогнями, такі високі гори прямо серед районів. Спустившись на землю, ми вирушили в район Копакабана. Звучить район так, ніби там має бути смачна їжа. Їдучи автобусом ми намагалися зрозуміти де нам виходити, але Dominos Pizza швидко поставила тверду крапку у цьому нелегкому питанні. Ох і ціни ж. Сидячи в піцерії Бразилії, розумієш, що Кіпр це було як у весняний Крим з’їздити. Пішов на касу, виявилося, що сьогодні якась акція і мені 30 відсотків від ціни зняли. Піца відрізнялася від нашої, але я не можу точно виділити, яка смачніша. Пішли знайомитись із нічним атлантичним океаном. Чесно кажучи, океан не дуже радий був нас бачити вночі, вечірню спеку здуло миттєво, вітри і піщинки літали всюди. Ладненько, повернемося до цього питання вранці. У нас ще було заплановано відвідування нічного шоу Платаформа, але з огляду на шестигодинний зсув часу, і те, що ми героїчно з 5 ранку на ногах без передиху, а прокинулися ще раніше, то самогубство ми вирішили не чинити і поїхали на метро в готель. Коли ми з’ясували, що в кімнаті нічого не вкрадено, настало полегшення. Перший день пройшов насичено, спали, як убиті.
Парк з капібарами
Прямо біля готелю нас чекали капібари у парку, так було кумедно спостерігати як вони прямо табунами бігають. Ми потрапили прямо на їх сніданок, які вони милашки! Навіть качечки прибігли на годівлю. У сусідньому озері мився місцевий мешканець. На лавках почав прокидатися народ – у місті настав ранок. Автобус нас ніс на великій швидкості сонячними районами Ріо.
Копакабана
Атлантичний океан
Уранці нас атлантичний океан прийняв дуже гарною водою. Розміри пляжної лінії справді вражали, а ще більше вражали розміри, розміри тих найзнаменитіших бразильських поп дівчат. Вони не просто великі, вони настільки непристойно величезні, що я навіть не побоюсь застосувати слово срака! Не кожна бабуся, яка зайняла півтора місця у маршрутці, зможе потягатись з каріоками! І у більшості по тілу татухи у вигляді метеликів.
Великі хвилі
Вдень ми просто бродили районом, він дуже затишний і зелений, пили сік із якихось намальованих перчиків, але під час написання посту я з’ясував, що це було кеш’ю. В одній кафешці ми їли дуже смачне морозиво, воно як заморожений сік, але з якоїсь карамелі. Прощання, це завжди сумно, але треба рухатись далі. У Ріо було так гарно і класно, що було відчуття, що вже нічого кращого чи красивішого не буде. Ми ще спочатку думали відвідати фавели — бідні квартали, але вирішили на початку поїздки такий трюк не провертати. Натомість наприкінці поїздки провернули, самі не чекаючи на те.
“Лідери авіаперевезень Південної Америки, компанія GOL вітає Вас на борту, насолоджуйтесь польотом”. Лідери перевезень, а годувати не будуть. Скільки нам летіти залишалося загадкою, на квитках було якесь несумісне марення. Тільки налаштувалися подрімати, як за годину польоту літак почав посадку, хоча по квиткам летіти ми мали значно довше. Одна з наших запланованих компаній була у чорному списку для польотів над територією Європи через ненадійність літаків. Які із трьох запланованих авіаліній я не пам’ятав, але коли GOL почав посадку, все стало на свої місця, мені вперше став у пригоді пасок безпеки. Я не знаю, чи має літак стоп-кран, але відчуття було, ніби водій гальмо з ручником переплутав. Літак тільки торкнувшись землі з такою швидкістю загальмував, що літати більше не хотілось. Я взагалі не думав, що літак вміє так негайно зупинятися. Тригодинна пересадка в Куритибі була якраз, щоб поїсти національної кухні. Поїли? Полетіли далі! Ми ніколи особливо не рвемося на борт потрапити першими, черга зазвичай аж за пів години вишиковується. Цей раз теж не був винятком, і ми спокійно зайшли останніми. На нашому місці вже сиділа дівчина зі сплячою дитиною, і чоловік з таким же квитком як у нас. Нам типу не вистачило місць у літаку, хоч на квитку були наші іменні місця. Я не знаю як щодо інших, але без нас цей літак точно не полетить, авіакомпанія навіть не підозрювала на скільки її рейс був під загрозою зриву. Але, на щастя, для нас знайшли два місця на борту.
Фос-ду-Іґуасу
Мангове дерево
Температура 40 o C
Висота над рівнем моря 0 м
Перельотів позаду: 4
Варто тільки вийти з літака, як приємне тропічне вологе повітря огорнуло все тіло. Ніч в Іґуасу особливо приємна. Тепер треба, щоби не кинули аеропортові таксисти. Обрали таксиста дівчину, яка повезла нас до готелю, везла вона дуже невпевнено, і у підсумку привозить до іншого готелю. Усередині вже все напружилося, що зараз буде розбір польотів. З готелю вийшла жінка, подивилася наш букінг, добродушно посміхнулася і розповіла, що на букінгу адреса готелю її дочки, а ми можемо за цю ціну пожити в неї. Все це могло здатися дуже великим кидаловом на тему перехоплення клієнтів, але жінка настільки була приємна, добра і гостинна, що відразу прихилила до себе, а її головний козир — чиста англійська, як нам цього не вистачало. Замість хостелу нас вселили в реально хороший готель. Вона сказала, що подзвонить дочці і все владнає.
Водоспади Іґуасу
Відвідати Південну Америку, але не відвідати знамениті водоспади – злочин. Мабуть, багато хто думав так само, тому що на вхід у парк ми відстояли, напевно, найдовшу чергу на нашому досвіді. Туристичний автобус забрав нас та повіз на початок маршруту. На виході нас тут же взяли в облогу зграї екзотичних метеликів. Ми розпочали наш маршрут. Спочатку водоспади були зовсім вдалині і якихось особливих почуттів вони не викликали. Зате єноти носухи відразу викликали у всіх розчулення, єнотів було багато і чим ближче ми наближалися до кав’ярні, тим їх ставало більше. Їсти щось хочеться, а пиріжки коштують по 6 ріалів (3,5$) за штучку. З цінами довелося змиритись. Я ще й маленькою колою за 1,5$ запив). Далі водоспади ставали дедалі ближчими, і було таке почуття «А раптом далі не так гарно, треба тут фоткатися», але далі ставало все красивіше, а ми тим часом наближалися до головної тераси. За кількістю мокрих людей, що різко виросла, і купі мокрих плащів, що лежала біля входу на терасу, ми визначили, що бажано і самим захиститися від води. Взяли з купи один плащ, сховали Дашу, нашого китайського друга в торбу, пішли на терасу.
Якщо раніше водоспади можна було охарактеризувати «ну прикольно», то тут «вражаюче». Потоки води, що розбиваються, утворюють щільну водну крижану димку, яка під натиском намагається знести місток разом з усім майданчиком. Я пішов навмисне без плаща, щоб відчути всю красу водоспаду. Не фотографуватись тут не вийшло. Хоч усе довкола у воді та великому шумі, я героїчно фотографував і навіть знімав відео. Фотоапарат на старість років пройшов генеральне промивання, напевно, всіх своїх деталей і, як не дивно, вижив. А види, тут були найкрутіші, бо площа знаходилася у середині одного з водоспадів, і прямо нависала над початком наступного каскаду. Водоспади були скрізь.
Наш китайський друг-планшет просився зробити хоч одну фоточку для сайту, але маленький ще дуже рано в водоспади лізти. Настрій був на висоті, здобули повний заряд бадьорості. На такій спеці я висох дуже швидко. Десь зовсім здалеку долинав істерично-захоплений хор вереску людей, десь з аргентинського берега. Коли ми піднялися до зупинки туристичних автобусів, я пішов подивитися, як виглядає водоспад з верху, тобто побачити те, що бачать матроси кораблів перед фатальною зустріччю. Загалом скажу так, якщо ви пливете на човні, вдалині видно бриз і долинає шум, то бажано звернути на берег. У фільмах не раз бачив, як виживають у водоспадах, але дивлячись на цю міць скажу вам, що це неможливо. На територію одного кафе вибіг варан, і почалапав у бік туристів, туристи верещали, а я вирішив скористатися цим і побіг його фоткати. Варан виявився теж не дурень і змінив траєкторію з туристів на мене, я такого повороту історії не очікував і закричав ще голосніше, ніж міжнародний хор туристів.
Містер Варан
Головне, що всім у результаті було смішно, і всі залишилися цілі. Двоповерховий автобус на швидкості летів назад. На другому поверсі волосся приємно тріпали потоки тропічного повітря.
Пташиний заповідник
Далі, за планом, був знаменитий пташиний заповідник цієї місцевості. На вході був вольєр з фламінго і проскочила думка, що ми потрапили до класичного зоопарку, чесно кажучи після тайського тигрового зоопарку, ми трохи охололи до інших зоопарків. Загалом у багатьох зоопарках ми помітили, що все починається з фламінго. Але незабаром нудні вольєри закінчилися, і доріжка завела нас у великі огороджені території, де птахи жили своїм життям. До нас тут же прилетів знайомитись тукан. Я прийняв знак дружби і почав нахилятися до його дзьоба для фоточки, коли я перестав наближатися, тукан з відкритим дзьобом почав витягати голову вище, але при цьому дивлячись мені в очі. Я помітив у його рухах якесь угруповання. З Туканом мені битися зовсім не хотілося, і ми розійшлися з миром.
Міряємося дзьобами!
В іншому відкритому вольєрі літали на вигляд не дуже привабливі метелики, але їхні крила видавали в повітрі звук потужного електричного заряду. Ще запам’ятовувався вольєр зі зграями папуг, там ми знайшли собі багато друзів. На виході з парку був фонтан у якому пустували діти, а поруч мокнув великий дерев’яний крокодил, принаймні ми так сподіваємося, бо він не сильно був схожий на дерев’яного.
Наші друзі
Пити хотілося увесь час, ми всюди намагалися шукати питні фонтанчики. Хоча вода у таких фонтанчиках була з жахливим присмаком. Враховуючи ціни, за весь час перебування у Бразилії, ми, напевно, собі заощадили грошей на невелику подорож до Єгипту завдяки фонтанчикам. За ці три дні бюджет поїздки зазнав тотального удару. Бразилія була найдорожчою країною на нашому маршруті та в нашій історії подорожей загалом. Домовившись із господаркою, що через пару тижнів ми до неї повернемося на нічліг, ми вирушили на автобус.
На щастя в автобусі був англомовний турист, який зміг нам перекласти португальського помічника водія. Для нас це було важливо, як ніколи, адже автобус перетинав кордон, а нам потрібно було успішно пройти всі формальності, отримавши штампи виїзду та в’їзду. Оскільки автобус був останнім, на кордоні він зупинився на нас почекати. Ще разом з нами вивантажився якийсь табун молоді, яка отримала штампи, повернулася до автобуса, дізнавшись щось у водія, почувши відповідь злякано втекли знову на кордон. Повернувся помічник водія і, не чекаючи тих туристів, автобус помчав до Аргентини. До зустрічі Бразилія, за два тижні ще побачимось!!!
