Ці травневі свята не лише не перестають дивувати, а й не перестають закінчуватись. Начебто ще недавно ми були в Ансі, потім після кількох днів перепочинок в Карпатах. Потім і тижня не минуло як Даша з Мишком несподівано отримали безкоштовну путівку до Одеси та поїхали одразу на 24 дні. І ось, я з ноутбуком у рюкзаку, вирушаю у чергову подорож до своєї родини. Мишко мені по телефону запропонував поїхати до Молдови. Я звичайно не можу відмовити в черговій подорожі, тим більше це найкращий шанс побачити нову країну. Щоправда, щось зворотні маршрути ніяк не стикувалися, але це не зупинить корінних мандрівників!

Мій поїзд прибув о 6 ранку. Поїзди я переношу досить важко, мало того, що квиток в купе коштує майже стільки ж як і квиток до Стамбула, тільки ти ще повинен всю ніч слухати хропіння. Мені навіть снився сон, ніби наш офіс випустив гарну екранну заставку зі звуком храпу. Сон звівся до того, що я дивився на заставку і слухав хропіння. Благо я додумався навушники-крапельки собі у вуха вставити, але на зворотному шляху було ще жорсткіше, я втратив одну з подушечок від навушників, так що довелося вибирати яким вухом слухати хропіння. Забігаючи наперед, скажу, що я їх чергував. Все одно так ефектно хропіти, як той француз в індійському поїзді вже навряд чи в когось вийде. Справа навіть не стільки в акценті хропіння і навіть не в розкішних вусах… А втім, про аспекти хропіння міжнародних людей якщо комусь цікаво розповім особисто.

Ранкова Одеса мене прийняла своєрідно, не встиг я далеко відійти від поїзда, як хтось переді мною втратив пачку грошей, інший чоловік тут же підібрав її і почав просити, щоб я його не здавав, а він мені за це віддячить. Десь кілька секунд я був у ступорі, а потім згадав, що це початок якогось старого лохотрону і якщо не помиляюся, то з підставними поліцейськими. Я вставив навушники у вуха і пішов до трамваю. Чоловік, що хотів мені віддячити йшов поруч, і намагався мені щось пояснити. Адже якщо я не візьму його подяку, то все шоу постановки провалиться. Потім мене наздогнав хлопець, який втратив гроші і щось хотів сказати, але швидко відвалився, бо йому перший, мабуть, подав знак, що ще не віддячив мені, рано виставляти претензії. Я оцінив ситуацію, навколо було багато несприятливо виглядаючих людей. Ось і трамвай, неважливо який у нього номер, застрибнув і поїхав. Трохи шкода, звичайно все наше людство, але нічого не вдієш, такі люди були абсолютно за всіх часів і тут навіть природний відбір безсилий. Це були типові рашисти. До речі, з трамваєм мені пощастило, номер виявився саме той, що треба. Даша з Мишком мені влаштували екскурсію санаторієм та його прилеглими територіями. У минулі часи цей санаторій явно був грандіозним, тут відпочивав навіть сам Брежнєв. Наразі санаторій виглядає дуже втомленим. Але все радянське обслуговування зберегло свої найкращі моменти. У санаторії навіть є послуга, коли тебе поселять до твоєї родини в номер, але без надання ліжка. Натомість на 25 грн дешевше, ніж винайняти квартиру в центрі Одеси на всю родину. Перший день ми провели в Одесі. Це наш другий раз в Одесі, минулого разу ми були тут на новий рік 10 років тому. 

Місто, що тоді, що зараз радувало, Одеса справді затишна і гуляти нею радісно. Перше місце зайняв дендропарк Перемоги. Весь парк розташований навколо великого озера, в якому плавають качки та лебеді, купа риби та черепахи! Я навіть не підозрював, що у цьому світі є стільки черепах! Це справжнісінька черепахотерапія! А Мишко навіть покатався на ексклюзивному атракціоні – каное! Також в Одесі порадували смачні кафе. А ще ми вразилися фонтаном, який знаходиться при оперному театрі. Тут навіть є парк подарований Туреччиною.

У парку лавочки та смітники такі ж як у Стамбулі. Біля знаменитих потьомкінських сходів є досить загадковий фунікулер. Вся суть його фокусу в тому, що незважаючи на поломку першого вагона, другий всупереч законам фізики самостійно їде вгору і вниз. Але магія дочекатися його знизу. Вагон, мабуть, чекає поки з’явиться хоч хтось охочий зверху і геть-начисто ігнорує зібраний натовп знизу. Причому вся система так влаштована, щоб ти знизу не міг подивитися водієві у вічі. Ми чесно намагалися дочекатися, коли ж він спуститься, причому сходи ну зовсім не такі й великі. Але фунікулер, переміг, ми пішли пішки. І лише після цього він почав спускатися). До речі, для тих, кому більше подобається Греція, поруч із турецьким парком є ​​грецький) Загалом моя тверда оцінка Одеси – затишне місто. Увечері ми сіли на поїзд, котрий за три з половиною години нас довіз до столиці Молдови.

Молдова

Чесно кажучи, ми від Кишинева багато чого не очікували, я чув відгуки, що це радянський союз і т.д. Але чесно кажучи від радянського союзу тут залишилося тільки найприємніше – ціни. Від вокзалу на тролейбусі ми поїхали по 2 леї з особи (3 грн). Хостел попався трохи галасливий, але заселили чітко. Поки менеджер оформляла наше заселення, зі скляних дверей за нами підозріло спостерігали коти. На стійці лежала брошурка, яка закликає відвідати Cats Café і відчути справжню “мур-терапію”.

Хостел був на одному з поверхів торгового центру. Вранці тут мають працювати різні ресторани. Але конструкція торгового центру така, що ресторани начебто є, але дуже дивно розташовані. Неможливо сказати до якого з поверхів вони відносяться, а сходи між поверхами так само дивно розташовані. Але ми зрештою впоралися з цим лабіринтом мінотавра. Тепер вперед дослідити місто!

Сама столиця не має якихось яскраво виражених пам’яток. Але чомусь просте гуляння вулицями, базарами та парками приносить неабияке задоволення. До речі, на парках тут розуміються. Наприклад, “DENDRARIUM PARK” може сміливо змагатися з голландськими парками, які явно йому поступаються. Ще найприємніше та несподіване це гастрономічність країни. У місті є мережа ресторанів “La Plăcinte”.

Вивчаючи меню очі буквально, розбігаються в різні боки. Прада відразу стає сумно, що все спробувати не вдасться. І все це в переплетенні із приємними цінами. Бенкет, який ми закотили там, не всі султани собі могли дозволяти.

Я б не сказав, що Кишинів — це обов’язково місце до відвідування, але якщо ви вже в Одесі, і в запасі достатньо часу, то на день з’їздити саме воно. Одне тільки шкода, оскільки поїздка досить проста, то й пригод ніяких не відбувається, про які можна було б з пристрастю описувати у своїх оповіданнях. Але зірки зійшлися! За дві години до від’їзду назад водій бла-бла кар навмисно скасував поїздку і почав у вайбері вимагати втричі більше грошей.

Пояснюючи тим, що ціни нижчі ніколи не було. На мою відповідь, що адміністрації сайту буде виднішою яка ціна має бути, він почав швидко видаляти листування. А потім щось ще доводити, що він правий. Тех підтримка бла-бла кара, звичайно, його забанила, і відповіла в кращому стилі підтримки Airbnb. Мовляв, нам дуже шкода, але це ваші проблеми. Зрозуміло, що водієві принципово ніхто не платив би. Ми просто повернулися до хостелу і запитали, що нам робити.

Дівчина із ресепшена пояснила, де автовокзал. Приїхали на автовокзал за хвилину до відправлення маршрутки. Але треба було купити квитки спочатку. Тут ми провернули найскладнішу спецоперацію під назвою “Купівля квитка на маршрутку, що від’їжджає” Даша добігла до водія, я до кас. Даша мені дала сигнал, що водій згоден затриматися трохи. Я в касі номер 8 прошу, щоб мені продали квиток, пояснюючи, що водій чекає. Жінка була не проти продати, але розрахунок карткою йде лише в іншій будівлі автовокзалу. Я побіг до іншої будівлі. Пояснив бабусі, що водій чекає і бабуся зателефонувала і попросила відкрити продаж квитків у базі. Але продавати вона мені їх не стала, поки я не збігаю до першого будинку з касою номер 8 і не попрошу, щоб мені там виписали квиток, а потім повернуся до другого будинку, щоб вона мені провела картою. Я побіг до каси номер 8, але вона була вже закрита, тому я пояснив усю ситуацію касі номер 10. Касир мені відповіла “Щооо???”. Я повторив всю суть завдання, після чого вона зателефонувала до каси з бабусею та накричала на неї по телефону. Здавалося, що зараз ця жінка все порішає! Адже вона так упевнено всіх поставила на місце. Вона взяла мою карту і попросила підійти мене до каси номер 11, яка була в сусідньому вікні. Вона закрила жалюзі в касі номер 10, і відкрила касу номер 11. Начебто каса інша і добре б пояснити всю історію ще раз, але, на щастя, це була та ж касир з каси 10. Мені в віконце ледве пропхали пейпасовий приймач, я пікнув карткою. Після цього касир закрила жалюзі в касі номер 11 і сказала, щоб я підійшов до каси номер 10. Вгадайте хто там був? Знову вона! Як це вона робить? Я не міг приховати свого нерозуміння того, що відбувається. Даші з водієм було ще важче, вони це все спостерігали здалеку. До мене підійшла жінка, яка звіряє пасажирів і пояснила, що картковий термінал є тільки в касі номер 11. Мені видали квитки, я заскочив у маршрутку.

До речі, наші 3 місця були останніми вільними у маршрутці. Тож це було подвійне везіння – встигнути на маршрутку на останні місця.
В Одесі я ще працював два чудові дні і щовечора ми гуляли вечірнім містом.