Попередня розповідь про подорож Болівією тут.

Розплющую очі прокидаюсь від задушливої ​​спеки, чому ми не їдемо? Голова зараз вибухне від болю… Поруч хропе якийсь перуанець. Дихати зовсім нема чим, від цього ще й нудота підходить. Вдивляюсь у запотіле вікно, недалеко стоїть бочка в якій горить багаття, навколо якісь гаражі та ніякої дороги. Піду подивлюся, що сталося, але ні, ми замкнені на другому поверсі автобуса. Вже минуло 30 хвилин від того, як я не сплю, а нічого не змінилося. Як же хропе цей корінний житель. Усередині невеликий страх того, що сталося з автобусом і де наш водій…
Flashback… повернемося трохи назад.

Рік тому, гуляючи на Мальдівах я припустив, що наступна грандіозна подорож буде наступної осені у США. Планом Б була Бразилія. Зараз, коли ми подорожуємо Південною Америкою, ми дуже раді, що обрали план “Б”. Я не знаю, як там у США. Але те, що ми вже побачили, там такого немає. Але якби мені рік тому сказали, що я ще й у Перу побуваю наступного року, у мене просто щелепа відвисла б від подиву. І ось ми з болівійського вокзалу вирушаємо в дорогу до однієї з наших головних запланованих пам’яток. Трохи проїхали і нас усіх попросили вийти і пройти прикордонний контроль. Поки туристи стояли у черзі, автобус із багажем кудись поїхав. Ми списали на те, що так і задумано. За хвилюванням натовпу було помітно, що це питання актуальне для багатьох. На віконці кордону висить нагадування, що якщо ви втратили ту макулатуру міграційних карт, яку вам вручили на в’їзді, ви заплатите 300 болівіано. На щастя, вся стопка папірців у нас із собою. Штамп у паспорт та візу закрито. А далі гарна арка, за якою починається Перу. Перший крок по Перу зроблено, фото з написом на згадку. А ось і наш автобус, ну взагалі все за планом, вперед за пригодами!

Їхати треба було всю ніч. Перспектива поїздки до Перу ще тішила тим, що невдовзі ми почнемо зниження з висоти. Але не в першому місті, на жаль. Спершу в автобусі не спалося, вирішив послухати на ніч музику. Включив першу пісню, але щось якось тихо. Дивлюся на телефон, а вже програв і закінчився весь альбом. Значить все ж таки я сплю, але думаю, що не сплю, хммм, гаразд, просто заплющимо очі…
“Відкриваю очі прокидаючись від задушливої ​​спеки, чому ми не їдемо?” На годиннику третя ночі, автобус водієм безжально покинутий. Коли водій повернувся хвилин через 40, а не відомо, скільки він до цього стояв, я побачив, як він прощається з іншими водіями. Це вони мали нічну сходку.

Куско

Температура 17 ^oC
Висота над рівнем моря: 3399 м
Перельотів позаду: 6
Переїздів позаду: 7

Такс, сьогодні 7 ранку, до купленого перельоту з Ліми залишилося не так багато днів, необхідно все максимально оперативно вирішити так, щоб встигнути повноцінно побувати на Мачу Пікчу і встигнути доїхати до Ліми. Але з досвіду попередніх міст турфірму шукати довго не довелося, нас на виході з автобуса зустрів сам Ленін. Зараз почнеться бій тигрів, бій бика і тореадора, битва не за життя, а за знижку, тому що ми обидва добре уявляємо де знаходиться Мачу-Пікчу (два дні треба мінімум, щоб туди і назад) і скільки обійдеться дорога дикуном. Цього ранку торги на ринку відкрилися з ціни в 300$ за двох. Але ми також чудово розуміємо, що є й інші бажаючі продати цю екскурсію. Коли торги було закінчено, курс уже був 220$ за двох. Ми звичайно розуміли, що нам це вже вигідно, але, а раптом десь краще є.

– Коли треба виїжджати?
– Через півтори години

Чесно кажучи, після сьомого переїзду ми вже не були впевнені, що так легко зможемо перескочити в інший автобус. Так, а як нам потім дістатися Ліми?
– Автобус йде щодня та їде 20 годин, але за фактом 23 години.
Тільки від однієї думки «Автобус їде» вже ставало ніяково. А така кількість годин була не зовсім відповідна до наших планів. З таким розкладом ми реально день втрачаємо, ще й приїжджаємо за пару годин до відльоту, це якщо він саме 20 годин буде їхати. Або ж зараз одразу їхати на Мачу-Пікчу, а потім після екскурсії одразу на 20 годинний автобус. Від такої перспективи розвитку подій стало зовсім погано, та й Мачу-Пікчу на фотках якось не дуже виглядає… Навіть проскакували думки, може не мучити себе 2 дні заради пари годин на Мачу Пікчу. Еее який там не дуже виглядає, ми здолали близько 20 000 км відстань, треба потрапити туди у будь-якому випадку. У нас був заготовлений запасний план. Вмикаємо телефон, роумінг не працює, отже, смс підтвердження для оплати карткою авіаквитків в онлайні я не отримаю. Гаразд, модифікуємо план. Беремо таксі у гіда з яким сторгувалися, їдемо в аеропорт шукати каси лоукостера StarPeru.

Гід сказав, що зустріне нас за 20 хвилин, коли таксист привезе назад. В аеропорту всі віконця відкриті, окрім StarPeru, які відкриються за 2 години, екскурсія починається за годину. У нас є вибір:
1) Поїхати на Мачу-Пікчу наступного дня, ризикнувши тим, що у лоукостера виявляться дешеві квитки і ми їх купимо;
2) Поїхати на дводенну екскурсію відразу, але тоді якщо після повернення авіаквитків не виявиться, ми за 20 годин на автобусі доїдемо до Ліми.
Другий варіант звичайно надійніший, але давайте розсудимо логічно, якщо після дуже важкої нічної дороги вирушить відразу у дводенний шлях, де доведеться після 6 годин серпантину ще 10 км йти пішки, і все це після 12 днів безперервних переїздів і перельотів, то шанс вижити невеликий. У першому ж варіанті ми точно виживемо, але якщо лоукостових квитків не виявиться, або ми потрапимо на дорогі квитки, то прийдеться залишитися жити в Південній Америці.
Оскільки у першому варіанті є слово «Жити», ми пішли на ризик. Вселилися собі спокійно в готель, і за кілька годин повернулися в аеропорт за квитками. Підходимо до працівника.
– Нам треба два квитки до Ліми.
– О, ні-ні-ні, літаки переповнені. На мить мені стало погано.
– Ми не сьогодні летимо.
– Ааа, ну так повно місць із гарною ціною, але я вам не продам, їдьте до нашого офісу на Сіль стріт.
Квест триває, сідаємо у таксі.
– Сіль стріт!
– Авеніда де Соль? До того ж англійський водій не знав.
– StarPeru!
– Si-Si, Star Peru, Avenida del Sol!
Ну начебто зрозуміли один одного. Офіс якраз відкрився. Дівчина нам із радістю виписала квитки.

Я вирішив уточнити, чи дає мені купівля квитків 100% гарантію того, що ми вилетимо вчасно. “Максимум, на годину пізніше вилетите!” Отже, ми все чітко вирішили. Таксі містом коштувало в межах 2 – 4$, що значно спрощувало пересування. Тепер можна дізнатися ціну у місцевих на Мачу-Пікчу. У всіх турфірмах говорили тільки іспанською і в середньому ціна за екскурсію досягала 300 $ з особи. Ну звичайно, будь-який турист мріє дорожче вирушить на суто іспанську екскурсію. У Леніна справді виявилося недорого. Гаразд, зателефонуємо з готелю до гестапо товаришу Леніну і скажемо, що ми згодні на його ціну.

На Мачу Пікчу можна було доїхати поїздом, квитки на який коштують для місцевих по 1,5 долара, а для туристів приблизно 50$ з особи в один кінець. Але сильна злива змила рейки і тепер частину дороги треба проїхати маршруткою, а потім сісти на поїзд за 37$. Вхід на Мачу Пікчу коштує по 50 $ з особи. А ще треба заночувати у готелі.

Ми ж взяли за 220 $ на двох екскурсію з Куско автобусом, до якої входять трансфери, вхід, харчування, проживання та гід. Тобто, за всіма параметрами ми виграємо. Щоправда, тут є свої нюанси, але про це буде далі.

На щастя, всі орг. питання вирішені, так що можемо далі насолоджуватися подорожжю.

Назви вулиць

У Куско все дуже гарне, все доглянуте, квіточки та колібрі, на вулицях продається по 1 солі (0,5$) кукурудза в листі, але всередині листя варений пиріжок із кукурудзяного борошна з овочами. Назви вулиць написані на красивих табличках та багато чого прикрашено стародавніми монетами, є навіть великий фонтан із монетою Інків. Куско в Перу – культурна столиця. Навколо міста дуже багато крутих пам’яток, але на жаль більшість із них у нашому маршруті подивитися не вдасться. Поїдемо на найголовнішу. Вийшовши з маркету, до нас тут же підбіг перуанець і запитав чи не треба нам випадково в Ольянтайтамбо? Бо маршрутка вже майже заповнена. Ех щастило нам на такі справи)

Ольянтайтамбо

Температура 17 ^oC
Висота над рівнем моря: 2792 м
Перельотів позаду: 6
Переїздів позаду: 8

Ми не знали, що це за пам’ятка, але вона вважається дуже відомою. На фотографіях всіх путівників, вона позначалася якимись двома невеликими колонами, із третьою колоною що поперечно лежить. Дивлячись на таку значну фотку були великі сумніви, чи варто туди їхати з цього райського Куско. Їхати було не більше двох годин, але за рахунок того, що їхати треба було вгору і серпантинною дорогою, мало не здалося. Після такого переїзду, ми сиділи хвилин 30 у кафешці, і я морально та фізично відходив. Містечко оточене горами висота яких сягає 7682 м. Дивлячись на ці гори, не тільки дух захоплює, а й реально починає паморочитися голова, оскільки видно всю велич. А ті дві колони з фотографії, це невеликий шматочок від руїн, у самому непривабливому місці цього гігантського міста-піраміди, археологічного парку та кам’яної фортеці. Перуанці просто не вміють рекламувати свої пам’ятки.

На цьому місці ми дуже сподівалися, що з Мачу Пікчу та сама історія, і фотографія з туристичної карти применшує її красу. Ми по цих старих руїнах налазилися із задоволенням, там такі види відкриваються! Але скільки вгору не лізеш, увесь час розумієш, наскільки ти низько перебуваєш на тлі гір, які ще на чотири кілометри вищі. Ми помилково купили замість квитка на цю пам’ятку повний туристичний квиток, повернути його не вдалося, зате ощасливили туриста, якому привалила халява у вигляді подарованих двох квитків, перед відльотом. На замітку майбутнім туристам, які читають цю статтю, встигніть ще відвідати цього дня Морай та соляні копальні. У нас на них часу не вистачало. На зворотному шляху ми заїхали в ще одне невелике містечко Чинчеро з гарними краєвидами.

Причому доїхали з місцевими, на машині, оскільки поки ми уточнювали як потрапити до цього містечка, жінка паралельно ловила для себе автостоп і взяла за невелику плату нас із собою. Я не знаю, як описувати цю всю красу, але було дійсно гарно. А ще всюди по Перу поля розташовані каскадом одні над іншими – терасами. Здалеку це виглядає як сходинки для велетнів і весь час почуваєшся персонажем із minecraft.
Всюди дуже низькі дощові хмари. Поки ми їхали серпантином між містами, вийшло, що ми об’їхали навколо грозової хмари. Вже зовсім темніє, треба поспішити до Куско. Маршрутки немає, але таксист зазиває за аналогічну ціну у машину. Ну гаразд, сидимо, а він підсаджує людей, щоб машина повністю заповнилася. Коли місце скінчилося, він пішов ще зазивати. Нам із Дашею все було цікаво, куди ж він їх садити зібрався. У результаті зловивши маму з дитиною він посадив їх у свій просторий багажник, це виглядало епічно. Повернулися в Куско вже зовсім надвечір, нехило намотали кружечок в 120 км за день. До речі назва Ольянтайтамбо, стало найскладнішим на запам’ятовування містом із наших подорожей. Отже, завтра починаємо шлях на одну із головних запланованих пам’яток.

Дорога на Мачу-Пікчу

Гірські серпантини

Мачу-Пікчу вважається однією з найкрутіших пам’яток світу, оскільки є не тільки дуже гарним і незвичайним місцем, але ще й дуже важкодоступним. О 07:30 нас забрав бусик і повіз у шестигодинний маршрут. Неподалік Ольянтайтамбо у нас був сніданок за бажанням за додаткову плату. Я акуратно перекусив, бо розумів, яка дорога на нас чекає. Турист, який їхав з нами, сказав, що нас знає, бо вже десь перетинався з нами на своєму туристичному маршруті. Маршрутка весь час їхала вздовж рейок поїзда. На одній із зупинок нас випередив поїзд. В одному з вагонів оркестр щось голосно грав і всі веселились. Квитки в такий поїзд коштують по 350 $ з особи, як ми потім з’ясували. Раптом дорога для маршрутки пішла різко серпантином вгору, а рейки пішли донизу. Підніжжя Мачу Пікчу знаходиться на висоті приблизно 1000 м, а зараз ми були на висоті 2792 м. Але перед спуском до Мачу Пікчу, ми мали переїхати дуже високу гору. Маршрутка піднімалася в гори все вище і вище, роблячи різкі повороти. Було видно, що водій професіонал своєї справи, бо не зменшуючи швидкості, проїжджав навіть ті повороти, де не було бортиків. Види звичайно невимовні, а на додаток до пейзажів ще й засніжені вершини гір зовсім близько. Маршрутка все набирала і набирала висоту і невдовзі ми піднялися в густі хмари. Дорога почала вкриватися хмарами, що пролітають, а незабаром стала зовсім непроглядною, видно було лише пару метрів перед маршруткою. Таке було дивне відчуття, ти наче не в літаку, а за вікном таке, що бачив тільки там. Ми піднімалися ще вище, але шар хмар був настільки товстим, що навіть просвіту не було видно. Незабаром маршрутка різко зупинилася, попереду був зсув, що перекрив усю дорогу. Крізь туман було видно, як обриси величезного екскаватора розгрібають кам’яні брили. На дорозі стояли робітники, зупиняючи транспорт.

Думка про те, що зі зсувом можна було зустрітися ще ближче, наприклад, отримати його кузовом маршрутки, зовсім не тішила. Загалом у всьому цьому царстві панувало відчуття магії, ніби ти в якомусь паралельному світі. Протягом 20 хвилин зсув був розчищений, і ми рушили далі. Незабаром почався спуск і, коли розвиднілося, перед нами відкрилися безкраї горизонти з напіввисохлою річкою десь далеко внизу. Я не знаю які там види з поїзда, кажуть, що красиві, але явно не такі вражаючі як були тут. Маршрутка мчала серпантином вниз, наче літак, що заходить на посадку. Дорогою весь час обганяли екстремалів-велотуристів. Дуже часто гірські річки, що злітали з вершин гір, пролітали прямо дорогою і відлітали в обрив далі, а маршрутка на швидкості їх проходила. На одній із таких річок, була невдала зустріч із велотуристом. Він стояв на річці, чекаючи на групу, мабуть, для позначення, що на дорозі річка, а наш Боїнг мчав і гальмувати не збирався, можливо на маленькій швидкості такі місця просто небезпечно було проїжджати. Ми тільки побачили хвилю в його бік, що стрімко зростала від маршрутки, тому що висота хвилі вийшла більше маршрутки, що було далі не відомо, але в гіршому випадку, його б просто притисло до гори. Незабаром ми спустилися до самого краю і в маршрутці почала зростати спека. Тобто з Куско ми виїжджали тепло одягнені, бо слово «спека» вже останній тиждень навіть не звучало ніде. А тут відчувалося, що ми переїхали до іншого кліматичного поясу. Географічно це справді так і було. За вікнами були тропіки. Незабаром на нас чекала зупинка на обід. Добре, що обід був не до перетину гори, інакше всім би знадобився обід наново. У ресторані весь час туристи чіплялися за щось, що лежить у мішку, потім ми з’ясували, що це гамак зі сплячим немовлям.

Дитина в гамаку

Але схоже дитина вже звикла до такої обстановки. Хоч наш шестигодинний шлях добігав кінця, дорога до Мачу-Пікчу тільки починалася. Ми проїхали місце, де річка випливала прямо з круглої дірки посередині гори. Ми приїхали до селища Гідроелектрик.

Гідроелектрик

Початок пішого маршруту

Далі дороги немає, щоб піднятися на Мачу Пікчу, треба заночувати в сусідньому містечку Агуас Кальєнтес. До містечка можна доїхати поїздом, але якщо ви не місцеві, то знову-таки ціна не зовсім підходить, а можна піти пішки з усіма речами вздовж рейок, всього 10 км. Ми в Куско зробили тактичний хід, залишили більшу частину речей у готелі на безкоштовне зберігання, оскільки в готелі не сильно розуміли англійську, то й не особливо чинили опір нашій пропозиції. Речі прийняли, я на пальцях показав, що за два дні за ними повернемося і за одне заночуємо. У нас із собою був лише один рюкзачок. Але через зміну клімату взяти з собою в дорогу довелося багато речей. Дорога була крізь джунглі та гірські річки. На деревах зростала всіляка екзотика.

Наш гід місцевого походження, з усіма полум’яно розпрощався і сказав, що за кілька годин зустрічаємося на головній площі Агуас Кальєнтеса. Де шукати площу він не особливо пояснював. Ну гаразд, розберемося. Дорога зайняла 2,5 години. Якби ми одразу їхали потягом, то відповідно йти б не довелося. Але красиво дорогою настільки, що всі 2,5 години йдеш з роззявленим ротом. Заблукати було неможливо, оскільки завжди на зустріч чи обгін, йшли інші туристи. Причому на зустріч переважно йшли задоволені, бо на Мачу Пікчу було цього дня сонячно. Шанс упіймати там дощ чималий. І тут можна сподіватися лише на вдачу. Дорогою ми проходили біля скелі, в якій щось шуміло всередині, але швидше за все це відлунювання звуку гірських річок. Незабаром нас обігнав поїзд із мажорами, А ще на нас попереду чекав тунель з обнадійливою табличкою перекресленого чоловічка.

Очевидно, за правилами треба скелю перелізти. Поки ми йшли в темряві пролунав сигнал поїзда. Адреналін прилив у кожного, хто йде. Насправді це долинув сигнал поїзда десь у далині. Здолавши весь цей екзотичний шлях, ми в сутінках дійшли до міста. Я пам’ятаю, як приходило усвідомлення, що вже завтра ми побуваємо там, куди планували як одну з найголовніших і найфінальніших точок маршруту пів року тому. Навіть коли ми ще тоді купили квитки, на 70% я був не впевнений, що ми фізично зможемо встигнути сюди дістатися і Мачу-Пікчу було швидше за все марними надіями від поїздки.

Агуас Кальентес

Температура 17 ^oC
Висота над рівнем моря: 1000 м
Перельотів позаду: 6
Переїздів позаду: 10

Як не дивно, площа дійсно легко знайшлася, і наш гід з’явився протягом 10 хвилин. Нам він мав видати квитки для завтрашнього входу. Виглядало це так, він кожному дав грошей, щоби ми підійшли до каси і купили) 100$ на двох вже відбилися з екскурсії. Місто реально класне, воно дуже маленьке і всі в нього приїжджають, щоб залишитися тільки на одну ніч. Майже все місто – це кафешки, невеликі готелі та сувенірки. У середині площі красивий фонтан. Нас усіх зібрали у ресторані на вечерю. Скрізь висіли пам’ятки про майбутній підйом і на телевізорах нон-стоп крутилося відео з різними порадами і варіантами підйому. Прикольно було те, що це було спрямоване конкретно на конкретну турфірму, оскільки на відео навіть демонстрували нашого гіда, щоб ми його запам’ятали.

Нашого гіда було легко запам’ятати

Гід розділив нас на дві групи і заговорив англійською. Ми навіть вже не вірили, що хоч десь буде англійська. Ось вам суха пайка, завтра о 04:30 ранку зустрічаємося біля фонтану. Хто не встигне, або вирішить автобусом піднятися, зустрічаємося о 06:30 на верху. Автобуси ходять кожні 20 хвилин по 10$ з людини в один бік, майже на вершину. Але і тут ми принципово вирішили пішки подолати підйом. Пішли до нашого готелю спати. Як виявилось, не тільки на вулицях все було тематично, а й у кімнаті висіли картини з Мачу Пікчу. Коли я приспав, крізь сон почув зливу, остання думка проскочила «Не пощастило!». До речі, всі симптоми гірської хвороби, включаючи важкі задишки, залишили нас назавжди.

Мачу Пікчу

Нотатка туристам: З собою обов’язково має бути паспорт. По ньому продаються квитки і на вході його теж перевіряють! Ще вам знадобиться змінна футболка нагорі, якщо ви вирішили підніматися пішки

04:00 Дощик ще накрапував, а коли ми вийшли надвір і зовсім припинився
04:30 ані гіда, ані туристів на майдані не було. Ми дійшли висновку, що вони вже пішли, отже, самі знайдемо дорогу. Але шукати було не складно, з усіх готелів виходили туристи та впевнено йшли у темну далечінь. Рано-вранці холодно не було, нам це було взагалі не звично. Спочатку потрібно було пройти 2 км пішки до Гідроелектрики, входом вважається міст через річку. Коли ми дійшли до мосту, ми опинилися серед перших туристів, хто прийшов, вхід ще був закритий. Тобто наш гід запізнився на місце зустрічі. Ворота мосту відчиняються і зараз почнеться найбільший підйом.

Треба було пройти 1 км вгору дуже крутими сходинками. Автобуси їдуть серпантином, а туристи стежками на пряму. Підйом зайняв 70 хвилин, і я поставив свій рекорд з того, як я спітнів. Я, мабуть, втратив половину вологи свого тіла. З нами доблесно піднімався собака, він теж хотів гордо піднятися на своїх лапах. Наповнені автобуси постійно їздили з туристами. На вершині гід до нас підійшов протягом 10 хвилин. Все було в хмарах і почався дощик, ми одягли свої патріотичні, жовтий та блакитний плащі.

У хмарах

Гід, оглянувши небо, сказав, що за півтори години все розвіється. Він провів десь півторагодинну цікаву екскурсію, водивши по поселенню Інків, а в цей час усі хмари здійнялись у небо і зовсім розвіялися. Перед нами відкрилися ті найвідоміші краєвиди Мачу Пікчу!

Леха Онищук та Катя Барухович, я передаю вам естафету, під час дороги я загадав бажання, щоб ви були наступними знайомими, хто підніметься сюди і сподіваюся, що воно незабаром здійсниться. Я пам’ятаю, як ви мене постійно надихали розповідями про красу цього місця.

Ну що тут написати, красиво, мегакрасиво, суперкрасиво, ультракрасиво. Так, там справді так красиво! Місто знаходиться на одній з вершин гори, довкола гарні краєвиди на інші гори, вкриті тропіками, скрізь де не ходиш – гарно. Ми все обійшли кілька разів і якби дозволяли час і сили, то пішли б ще й на прилеглі визначні пам’ятки, розташовані далі по горі. Поруч із входом була кафешка, яка у нас у рейтингу посіла перше місце за краєвидом, що відкривається під час трапези, витіснивши вид на Середземне море з Макдональдса в Ларнаці, на Кіпрі. Уяви собі, як ти сидиш за тонким довгим столиком, над урвищем і дивишся вдалину на гарні тропічні гори, а далеко внизу тече річка.

За столиком кафе

Хоч ціни просто нереальні (навіть на воду), але їсти і пити треба. З собою в руках все це не затягнеш на гору. Підкріпились, тепер по іменним квиткам можна ще раз зайти і продовжили досліджувати красоти. Сонце смажило так, що ми згоріли, а точніше наші багатостраждальні обличчя. Так було дивно, що ще позавчора сходами на поверх було неможливо піднятися, а тут «внизу» кілометр нагору пройшов досить легко. До речі тут ми зустріли четвертих російськомовних людей за всю поїздку, вони були з оркостану і перше слово російською, яке ми почули від расіян «Хуяк! Хуяк!». Це так мило, що попри такий далекий шлях вони змогли зберегти основи своєї культури.

Спочатку я думав, що треба буде годину підніматися саме цими сходинками.

Гуляючи серед красоти, ми помітили, як навколо нас крутилася маленька кореянка, а її тато намагався непомітно сфоткати дочку на фоні нас. Коли він зрозумів, що спалився, то дуже збентежився. Я йому добродушно запропонував зробити з нами стільки фото, скільки йому треба. Його донька з гордістю стояла на фоні іноземців, а коли тато дізнався, що ми з самої України, від подиву ледь не впустив фотоапарат.
Маршрутка з Гідроелектрики виїжджала о 14:30, а це означало, що об 11:20 треба розпочати наш спуск.

Звірятко

Коли час настав спуску, ми сиділи у дворику старовинного будиночка, звісивши ноги над урвищем. На перших хвилинах спуску ми зустріли китайку, що піднімається, у якої здавалося вже надія згасла. Я їй сказав Just five minutes, у відповідь на автоматі почув Hello!, але потім до неї дійшла суть фрази, і вона нас всіяла подяками. Потім нас наздогнали перуанські підлітки і запропонували пригоститися їхньою фірмовою алкогольною чічею. Вимушені були відмовитися, оскільки зараз лише ковток винця і дорогу не здолати. За 20 хвилин спустилися і вирушили у 8-кілометровий шлях назад. З цього місця розпочалася дорога додому.

Дорога до Києва

Тобто це ще не кінець, але весь наш подальший маршрут та його пам’ятки були заплановані виключно з метою своєчасного повернення. Дорогою купили у місцевих свіжозібрані банани та мандарини. Йшли задоволені, що зробили успішний підйом. На зустріч йшло багато втомлених туристів, у яких підйом буде лише завтра. Ми всіх вітали, як учора всі вітали нас. Там де вчора в скелі щось шуміло, тепер валялися розбиті брили, що впали зі скелі.

Їжа😊

У нас в запасі залишалося близько 20 хвилин, і ми завернули в ресторанчик, який знаходиться просто посеред джунглів і чекає на своїх піших туристів. Господар сказав, що поїсти в нього нічого немає, зокрема й меню. Це більше була кав’ярня з напоями, але він піде гляне, що в нього в будинку є з їжі. У результаті він нам накрив за 20 солей шикарний стіл на двох і почастував чіча-морадою, традиційним безалкогольним напоєм із чорної кукурудзи. Це була наша найповноцінніша і найсмачніша трапеза після Аргентини. Ми прийшли за пару хвилин до запланованого відправлення, туристи почали переживати, куди ми зникли. Виходить, що з 04:00 здолали 10 км пішки, 1 км вгору, 1 км вниз та 4,5 години ходьби на вершині. Назад маршрутка була трохи дивна, ноги ні в кого не помістилися, але вже через пів години це взагалі нікого не хвилювало. Десь через кілька годин їзди я відкрив очі, щоб повернутися на інший біг та помітив що всі непритомно лежать буквально один на одному, це, мабуть, був найміцніший сон за довгу подорож.
У результаті на цій екскурсії ми заощадили близько 150$, за рахунок того, що скрізь ходили пішки.
О 21:00 ми стояли на центральній площі Куско, замерзаючи від холоду. Незвично було повертатися з тропіків знову на вершини. Ми ще не знали, що наш готель, з яким ми домовилися, зовсім не знає, що ми із ним про щось домовлялися. Забігли перекусити, вибрали якусь цікаву перуанську страву, а нам принесли два маленькі бутерброди і по фрешу. Невдало вибрали собі вечерю в меню. Але на вулиці продавався стрітфуд, який при тобі ж смажать, то все пучком.

Я і стрітфуд

Приїхали вночі до готелю, речі наші були в безпеці, але «Місць немає». Як не дивно, пошук нового готелю зайняв хвилин 10. Рано вранці гуляючи містом, ми зустріли хлопця і вирішили подарувати квитки на пам’ятки, він же сказав, що нас уже знає. Ось вона, туристична слава блогера!

Я боявся, що він мене зацілує

Далі ми поспішили до аеропорту. Біля аеропорту нас упіймав гід і запропонував вирушити в тур на Мачу-Пікчу! Мабуть, він думав, що наші обличчя так чудово згоріли в місцевому солярії.
– Мені дуже шкода, але ваш рейс… на годину спізнюється. Як нам при покупці й говорили. Добре, що у запасі у нас ще цілих 23 години є. Було видно, що дівчині на стійці справді настільки шкода, що ось-ось заплаче)
– Але якщо хочете, можете зараз полетіти іншим рейсом. Було видно, що дівчина дуже пригнічена нашою проблемою. – Інший рейс, вирушає… через 15 хвилин, летите?
– Летимо!
– Ось квитки, швидше біжіть, ви ще встигнете!
У результаті і цей рейс запізнився, але вилетів за 5 хвилин до нашого, якби наш не запізнився.
У літаку явно не вистачало запчастин, не було шматка в ілюмінаторі, добре хоч не наскрізного. Мені здавалося, що літак для зльоту доведеться всім дружно штовхати. Злітали ми у гірській місцевості, гори постійно наростали. Перші хвилин 5 літак скільки не набирав висоту, але був неподалік поверхні наростаючих гір. Було трохи лячно тим, що літак старий і йому потрібно встигати набирати висоту. Через годину ми цілими та неушкодженими приземлились у столиці Перу.

Ліма

Температура 15 ^oC
Висота над рівнем моря: 0 м
Перельотів позаду: 7
Переїздів позаду: 11

Оскільки менше ніж за добу нам треба було летіти далі, ми вирішили відразу в аеропорту зареєструватися на рейс. Дівчина біля стойки уважно вивчила наші паспорти, покликала якогось працівника, працівник їй щось пояснював.
– Де ваш багаж?
– Ми літаємо без багажу.
Дівчину це ще більше збентежило, після чого вона пішла кудись із нашими паспортами. Мабуть, пару кредитів вирішила оформити собі) Стоїмо ми в незручній тиші:
– Щось не так? Запитав я.
– Та ні, все добре, нічого страшного, звичайно. Відповів чоловік.

Авіаквитки

Чесно кажучи, я чекав, що зараз прийде охорона аеропорту і нас кудись відведе. Через 5 хвилин дівчина повернулася та роздрукувала нам квитки авіакомпанії LAN, хоча наш рейс був у авіакомпанії TAM. За пів року багато що встигло змінитися, авіакомпанія поглинула свого конкурента. Тепер у нас є ще одна унікальна можливість подивитися на коробці з обідом як весело подорожує пальчик!

До 70-грамового обіду, пригоди пальчика в подарунок!

Водій таксі іспанською спробував нам впарити якийсь готель своєї мамки, мовляв, він такий дешевий. Тішило те, що за багатих туристів нас ніхто не сприймав, тож почувались себе спокійно. За вікнами всюди бідні квартали та фавели. Куди ми приїхали?! На вході ресепшена були масивні грати. Коли господарка побачила, що ми стоїмо без пістолетів, із радістю відчинила нам двері. Сам готель теж не відрізнявся красою та комфортом. Чомусь столиця Перу не була такою ж красивою, як усі попередні міста. Біля готелю поїли у рибному ресторані. Було дуже смачно, різні морепродукти були сирі та замариновані в соусах. Пізніше ми дізналися, що ми їли одну з найголовніших традиційних перуанських страв. Тепер потрібно дістатися центру. Тук-туки на відріз відмовилися нас везти, але водій одного з тук-туків розповів до якої ціни можна сміливо збивати ціну з таксиста. Коли ми почали ловити таксистів, за назвою вулиці багато хто починав уточнювати «Вам у Ліму? Ні, я туди не їду» Спочатку ми думали, що, щось не так іспанською розуміємо, хоча на 15-й день ми вже цю мову відносно розуміли, але коли один все-таки один таксист сказав: «Так, так, я вас туди повезу, це ж у Лімі? Ага, отже, ці фавели в яких ми заселилися не вважаються Лімою, добре, хоч Ліма десь недалеко. За годину ми доїхали за 15 солей (6$).

Дерево-вівця

У цій всій поїздці завжди треба було звикати до нових валют))) У центрі було все цивільно, красиво. Замість метро, ​​містом ходила мережа автобусів із фізично відокремленою смугою дороги. Тобто жодних заторів. Частота автобусів, така сама, як і в метро, ​​кожних кілька хвилин якийсь під’їжджав. У центрі звичайно прикольно, десь із годинку погуляли. Там була чудова виставка пластикових дерев різних форм. Нам найбільше сподобалося дерево-вівця. Але до неї ми ще повернемося ввечері для фотки, а взагалі не заради цього ми до Ліми прилетіли.
– Таксі, парк дель амор пліз!

На краю світу

Тихий Океан

Ми їхали до паркової зони Ліми, яка знаходяться прямо біля високих урвищ, а далі лише Тихий океан. Через велику кількість пробок, ми не змогли дочекатися, щоб доїхати до самого парку кохання і вискочили з таксі раніше. Ми стоїмо прямо над урвищем, бачимо всю потужність океану, масштабні хвилі, на яких катаються серфери в гідрокостюмах, але це все далеко внизу. Ми стоїмо в крайній точці нашого маршруту, ми стоїмо на краю землі! А головне, ми встигли! Ми встигли здолати великий наземний маршрут до початку зворотних перельотів вчасно. Ми кілька годин гуляли парками над урвищем, обговорюючи все, що ми побачили за поїздку і вітаючи один одного із «Ми це зробили!», ми згадували, наскільки здавалося, що ця точка буде недосяжною, як при першій розробці маршруту, я запевняв, що це божевілля так багато переїздів та перельотів робити. Ми реально молодці. Не дарма наша подорож називалася «Два океани». За подорож це був наш другий океан, за рік подорожей це був третій. Хочу зазначити, що Тихий океан тихим назвати не можна, він, мабуть, найгучніший. Усюди сиділи закохані пари, в атмосфері панувала романтика, на місто опускалася кольорова ніч. Нам треба було повертатись додому.

Парк кохання

Зрання ми потрапили на детальний огляд службою охорони аеропорту. Тому що тут намагаються відловити перевезення наркотиків чи листя коки. Офіцер у білих рукавичках акуратно відкрив наш рюкзак і вирішив перевірити найпідозріліший пакет. На його нещастя в цьому пакеті зберігалися брудні речі за всю поїздку, включаючи шкарпетки. Пакет був зав’язаний герметично. Працівник спокійно розгорнув пакет і почав копатися. Ми стояли на відстані двох метрів і від амбре, що било по очах, почали накочуватися сльози. Я боявся, що офіцер, який перебуває в епіцентрі подій, може втратити свідомість. Але він, як справжній профі, навіть оком не повів, все акуратно запакував і склав. У кращому випадку він сильно схудне, тому що апетит щонайменше на тиждень відіб’є.

Усі сіли в літак і попрощалися з Перу, скільки всього прекрасного можна було ще побачити в цій країні, але відпустка не гумова, точніше гумова, але не настільки. А ще мене чекають на моїй новій роботі, де я встиг попрацювати перед відпусткою аж 8 днів.

Подушка-милашка

У дьютіку ми потрапили на дегустацію смачних солодощів, дьютіків було багато, можна сказати, що ми пообідали.
Зворотний переліт був майже через весь материк і практично над усіма туристичними місцями, якими ми подорожували землею, іноді ми впізнавали ці місця.
О, а ось і їжу нам принесли з фотографіями пальчика, що подорожує! На мою думку, у нас вийшло не гірше.
Бонусом виявилося те, що ми сиділи з правильного боку і водоспади Іґуасу відкрили свою красу нам ще раз, але вже з літака. Якийсь пасажир посилено вимагав, щоб ми вимкнули фотоапарат, а то літак впаде, але мені здається, що сидячи він на нашому місці вчинив би так само.

Водоспади Іґуасу

Це було супер. Вийшовши з бразильського аеропорту Фос-ду-Іґуасу, легені знову наповнились цим чудовим тропічним повітрям. Ще була надія політати гелікоптером над водоспадами, але нажаль вже було пізно. Спочатку подорожі ми собі гелікоптер не сильно ризикнули брати, тому що могло не вистачити грошей потім. Два тижні тому ми домовилися з господинею нашого готелю, що ми до неї повернемося, якщо встигнемо на всі літаки. На жаль, у нас була лише частина ночівлі у цьому місті, бо о 05:00 треба було летіти далі. Господиня нас радісно зустріла і пораділа за нас, що ми здолали наш маршрут.

Наші згорілі обличчя підкреслювали наскільки ми перейнялися маршрутом. Чесно кажучи, з усіх міст я б залишився жити саме в Іґуасу, не важливо в бразильському чи аргентинському, вони рівносильно класні.
Далі нас трохи не спіткала велика невдача, коли ми виставили будильник на 3 годину ночі, Даша помітила баг в андроїді. О 00:00 ставиш будильник на 03:00, а з’являється повідомлення «Ваш будильник задзвонить через 4 години». Мене це насторожило. Провівши швидко тестування будильника, я зрозумів, що на 02:00 він “Задзвонить через 2 години”, а на 03:00 “задзвонить через 4 години”. До мене дійшла жахлива правда, це означає, що сьогодні десь переведуть час і три години сьогодні будуть як дві за фактом. Але це не стосується Бразилії, це за Києвом, бразильський локальний пояс з’ясувати не вдалося. Проблему вирішили, змінивши на планшеті пояс на той, де сьогодні немає переводу часу, а на мобільному телефоні виставили число на два дні раніше. Відповідно хоч один точно задзвонить. Завдяки пильності Даші, яка звернула увагу на спливаюче вікно, наш маршрут закінчиться вдало, в іншому випадку, ми встали б на годину пізніше і не встигли б на літак. Нам тут дуже пощастило.

Розпрощавшись із великим манговим деревом, ми полетіли далі. На сніданок ми залетіли до нашого улюбленого міста Курітіба. У нас було кілька годин, щоб поїсти, а їжа в цьому аеропорту відносно не дорога і смачна. Щоб потрапити в кафешки, ми навмисне покинули транзитну зону і потім знову пройшли всі формальності для посадки. Поїли? Полетіли далі! Наступна зупинка у нас була у Ріо. Прилетіли ми об 11:00, а наступний відліт був о 23:30. Наш останній закордонний день ми змогли присвятити прогулянкам Ріо.

І знову Ріо-де-Жанейро

Температура 35 ^oC
Висота над рівнем моря: 0 м
Перельотів позаду: 10
Переїздів позаду: 11

Нам здавалося, ніби ми були тут вічність назад, ці два з половиною тижні були дуже насичені на події. Але, мабуть, нам цього було мало… Якщо всі цивілізовані туристи їдуть саме в Ріо, то ми вирішили поїхати на сусідній острів Нітерой, здавши всі речі на зберігання в аеропорту за 20 реалів (10$). Оскільки в аеропорту курс не вигідний (1.7 замість 2.5) ми вирішили поміняти де-небудь у місті. Проїхавши гігантським мостом, я вирішив перекусити, але спочатку вирішили уточнити, де можна поміняти гроші? “Там, попереду!”. Ну ок, у кишені було 25 реал, поїли ми на 24 (12 $), а обмінка виявилася закритою. Гаразд, підемо далі, райони трохи дивні і виглядають «небезпечно». Перше, що впадало у вічі, люди, які живуть на вулиці просто або в коробках, друге, це безлюдні провулки, де усе закрито. Знайшли обмінку в торговому центрі, але вона була так само закрита. Дівчата з сусідньої крамниці нам дуже хотіли натовпом допомогти, і посилено намагалися згадати це заповітне англійське слово, яке зараз нам розкриє всю істину, після трихвилинного мозкового португальського шторму, одна з радістю вигукнула «Tomorrow!» Всі інші так само осяяли посмішкою і відчували, як вони нам круто допомогли вирішити питання з обміном. Можна було б гроші з картки зняти, але вона залишилася в аеропорту… Квитки коштували по 5 реал, що у 20 разів перевищувало наші наявні кошти. Тут з однієї будівлі якийсь афро-ріо-де-жанейровець, почувши, що ми шукаємо обмін, покликав нас до себе. Але португальська не іспанська, і зрозуміти зовсім чоловіка було зовсім неможливо, а він виявляється тільки кликати англійською мовою вмів. Я йому жестами показую, що я дам 10$, а він нехай дає реали, у відповідь він мені розповідає якийсь класний жарт, зрозумівши, що жарт ми не зрозуміли, він сам від душі насміявся. Гаразд, дубль 2. Беру лист з ручкою і малюю 10$, що перетворюються на ?? Rio. Він вдумливо глянув на ребус і у відповідь намалював автобус. Сам чоловік за статурою був як шафа купе, я все чекав, коли з нами заговорить його револьвер. Я думаю, що в таких районах афро-бразилієць має револьвер. Давай на вулиці пробувати з місцевими обмін влаштувати, але у них, судячи з усього, це заборонено, та й місцевих майже не було. Поруч був пляж, на якому була музична тусовка під бумбокс, який грав реальним хлопцям реальну тему. Там міняти теж ніхто не захотів, але порадили сходити до дорогого готелю на горі. Я поліз на гору, а Даша залишилася на концерті на березі. Адміністратор на ресепшені сказав, що в готелі не міняють, але люб’язно погодився обдзвонити банки та обмінки із райончика. За 10 хвилин він сказав, що справи не буде. Біля готелю будка із двома охоронцями у смокінгах, у таких смокінгах мають явно носити не менше ніж по 50 реал. Підійшов до охоронців, ламаною англо-іспанською намагався їм трактувати португальську мову. Охоронці порилися в себе і в сумі знайшли 10 ріал, що вдвічі менше, ніж треба. У мене в кишені була ще купюра 1$ поруч із соткою. Але соткою світити тут було небезпечно, тому діставати її я не ризикнув. Потерпілий невдачу я повертався на набережну, а ще більше дратувало те, що, крім португальської, тут більше не розуміють ніякі мови. На березі мене радісно зустріла Даша, яка вже потоваришувала з групою із шести українців, які нам у результаті й поміняли необхідну суму. Дуже вчасно ми їх зустріли. Чого ми взагалі поперлися до Нітерою? Там була єдина пам’ятка — футуристичний музей, що красиво виглядає, сфоткалися і можна на поромі плисти до Ріо.

Музей

Загалом туристам там нема чого робити. У самому Ріо ми просто гуляли центром, вже не особливо напружуючись, що ж ще подивитися. Увечері нічого не віщувало пригод, ми сіли в метро і впевнено поїхали на зупинку Central, де вже неодноразово були вдень, треба було перекусити в ресторані і на експрес-автобусі поїхати до аеропорту. Цікаве розпочалося на виході. До нас підійшла місцева жінка і англійською уточнила чи не потрібна нам допомога, коли ми сказали, що не потрібна, вона уточнила:
– А ви знаєте куди ви приїхали?
– Так, ми на централі.
– А що ви збираєтесь робити?
– Еее, поїсти та поїхати на блакитному автобусі в аеропорт.
– Ааа, тоді я зрозуміла, ваш автобус он там буде.
– Дякую
– Нехай Бог буде з вами! Хай щастить.
Наш діалог я розцінив «А ви знаєте, куди ви приїхали?» в плані, щоб ми точно знали куди нам далі, але варто було піти не на той вихід, як ми опинилися в районі фавел. Фавели це різнокольорові недобудовані каскадні будиночки, в яких живуть далеко не найприємніші особи. Іншими словами, у самому кримінальному місті світу, це найкримінальніший район. Такс, задній хід, нам не сюди, йдемо на інший вихід і розуміємо, що на вулиці сильна злива і ми не особливо кудись звідси дінемося, а про ресторан можна забути. Поруч був лоток зі стрітфудом і акцією стрітфуд + фреш за 2 реали (1$) в середньому їжа без напою в Ріо коштує від 25 реал. Тааак, схоже це і буде наша вечеря. Поки я доїдав другу акцію, до нас почали чіплятись “пацики” з “райончика”. Один ніяк не відставав і довелося вказати йому напрямок підвищеним тоном. Його це тільки завело і доки я пив фреш він почав мене хапати за руку. Ситуація дуже загострювалася, і ми розуміли, що ми тут далеко не у виграшній позиції. Добре йду ва-банк. Він черговий раз мене схопив за лікоть я різко перестав пити фреш і трохи стиснув стаканчик, натякаючи, що зараз хтось зловить. Хоча в цій ситуації було найбільше шансів зловити саме в мене. Хлопець різко втік. Даша зауважила, що швидше за все за своїми друзями. Гаразд, перейдемо туди за паркан і там перечекаємо зливу, перебігаємо за паркан, а там таборами весь місцевий колорит просто живе. Ще всю ситуацію напружувала сума грошей, що лежить у моїй кишені. Тверезо оцінивши всю суть ситуації, було прийнято рішення забити на зливу і нафіг із Ріо. 
Ми побігли під зливою у бік зупинки, Даша зорієнтувалася і заскочила під парасольку до якогось молодого інтелігента. Його мама, яка йшла поряд під іншою парасолькою, було видно, як втратила свою щелепу від такої невихованості і не зводила очей зі свого синочка і зухвалої особи поруч з ним. На зупинці було простіше, нескінченний потік різних автобусів та кругообіг нормальних мешканців та головорізів. І ось він — їде наш експрес, пробиваючи стіну зливи, ми в нього застрибуємо, зачиняються двері, і ми розуміємо, що наші пригоди на цьому закінчені на нашу користь.

Дорога додому

Коли ми 17 днів тому сюди тільки-но приземлилися, я сказав Даші. Через 17 днів ми сядемо в цей літак і відчуватимемо або сильну гордість, або ейфорію, або розчарування від маршруту, дуже було цікаво, які почуття будуть у нас переважати. Так ось якою була відповідь — о 23:00 вмостившись на сидіння затишної Люфтганзи ми провалилися в таку несвідомість, що навіть не помітили злету і пропустили перше рознесення напоїв. Втома, що накопичилася за минулі 17 днів подорожі, просто обрушилася на кожну клітину тіла і свідомості. 6 змін часових поясів, 10 перельотів, 11 великих та складних переїздів, 3 переправи на поромах, десятки пройдених пішки кілометрів, перепади висоти до 4500 метрів, все це раптово відчулося. Ця подорож коштувала кожного витраченого на неї зусилля організації. Як описував на самому початку, політ із Люфтганзою це просто свято. Поспавши годинку, ми прокинулися, смачно повечеряли під вино. Потім ще розносили ігристе вино для тих, хто хоче подвійної добавки. І на гарний сон:
– Вам Бейліс чи Коньяк?
– Два Бейліса, будь ласка
Ось тепер можна відкинутися, і відпочити. Оскільки двоповерховий літак був напівпорожнім, поряд ніхто не сидів і це додавало комфорту. Далі пам’ятаю тільки, що ми сиділи в аеропорту у Франкфурті на тригодинній пересадці. Потім сіли до наступної Люфтганзи. Летіти було всього кілька годин, нас нагодували і видали сувенір на згадку.
— Німецького пива?
— Так, будь ласка😊
— А мені ігристе вино — сказала Даша.
«Шановні пасажири ми розпочинаємо посадку».
Ось так і закінчилася наша найбільша та найдовша станом на 2014-й рік подорож.
Ось таке вийшло оповідання на 36 сторінок тексту A4, який писався і публікувався 43 години.

У наступному оповіданні, я підіб’ю підсумки, рейтинги, витрати і деталізую маршрут для бажаючих повторити.