Ми знову у дорозі. Київ почало тотально засипати снігом. Останні теплі дні ще можна зловити десь на заході. Цього року листопад видався особливо холодним. У нас була велика місія, на нас чекало 400 сортів молодого вина на святі Божоле. Причому дати збіглися з поїздкою не свідомо. Та й взагалі спочатку думали до Львова, але перед покупкою квитків вирішили ще на захід податися. В Ужгороді ми вже 7 років як не були.
Дорога була довгою, але з музикою. Один чоловік, мабуть, почав дегустацію ще в Києві. І в поїзді він щось співав. Коли його нарешті приборкали, провідник його вирішив покласти на сусідню з нашою полицею, перевівши з середини вагона. Але оскільки хропіння — це мій давній ворог, я спробував акуратно перевернути тіло, що відключилося на бік. Тіло різко ввімкнулося і заспівало. Весь вагон мені був безмірно “вдячний”. Найпам’ятніший хіт був про щось на кшталт “Америка, Нью-Йорк, оркостан далеко…” Через годинку мужик сів на своєму місці в середині вагона і сидячи заснув, зате не хропів. Прокинувшись вранці, перша думка яка мене відвідала “Дружина з мексиканцем поїхала в Х’юстон!”, Друга думка прояснила першу “Америка, Нью-Йорк …”. Це ж треба, як в’їлася пісня в голову. На під’їзді до Чопа одна жінка вирішила розгорнути підпільну фабрику з виробництва навушників Sony. Її завдання полягало у перекладанні навушників з базарного пакета у фірмові маленькі пакетики. Шурхіт пакетиків не давав доспати.
Ужгород
Місто нас прийняло синім небом і 15-градусним теплом. Я навіть зимову куртку зняв. Заселившись, ми вирушили до зони фестивалю. На сцені вже починали виступати народні колективи, а в зоні вуличної їжі можна було від пуза наїстися закарпатської смакоти. На голодний шлунок розпочинати дегустацію якось не комільфо. Сам фестиваль розпочався у четвер увечері. Нині вже була субота і народу, схоже, ставало дедалі більше. Винні дегустації проходили у підвальному приміщенні.
Вхід на весь день коштував 20 грн. До того ж можна виходити і заходити скільки хочеш, на ці 20 грн ти вже можеш навіть купити винця. Другий варіант – це заплатити 95 грн. Тобі видають фірмовий келих, в який надалі наливатимуть вина на пробу, а літр вина, що найбільше сподобався, ти отримуєш у подарунок.
Обидва варіанти ми вирішили перевірити на собі. У нас тут все-таки два дні) На вході висіла табличка, що закликає спробувати максимальну кількість вин. Винороби так само люб’язно закликали дегустувати їхні шедеври. Один хлопець мені відразу налив таку порцію, щоб я, мабуть, не зміг у решти спробувати. А найголовніше, вина справді смачні. Але треба було зробити перерву) На вулиці вже був концерт, а на годиннику було тільки 12 ранку.
Місто вміє гуляти! Затишними вуличками Ужгорода можна блукати вічно. Начебто їх не так багато в старому місті, але все дуже затишне. Серед гуляючих часто траплялися люди із фірмовими келихами фестивалю в руках. Поруч із замком Ужгорода знаходиться музей просто неба. Немов 7 років тому на світанку наших стосунків ми гуляємо знову тими ж вуличками музею, все таке знайоме.
За вечірньою трапезою ми поїхали на околицю до “Деці у Нотаря”. Я прямо відчував, як набираю вагу. Але українська кухня того варта) Спроби вловити зворотну маршрутку до міста закінчилися провалом. Після 21:00 у вихідний день це виявилося неможливим.
Кар’єр
Із самого ранку ми вирушили на великий кар’єр. Дочекатися маршрутки рано вранці закінчилося так само провалом. Але кар’єр за київськими мірками був зовсім не далеко. Півгодинна ранкова прогулянка була якраз. Перед кар’єром зайшли до місцевої розливайки випити чайку. За стіною грала дискотечна музика з нехитрим текстом. “Патімейкер, шейкер-шейкер” Поки чайник закипів, місцевий патімейкер начисто вигнав з голови мексиканця в Х’юстоні разом з Нью-Йорком. Сам кар’єр ми довго не могли знайти і ходили колами, хоч у нас була карта з GPS. 7 років тому ми дісталися без жодних технологій, не блукаючи. Озеро було, як і минулого разу, шикарне.
2016
2009
Навіть хтось купався. Година пролетіла непомітно та екстремально. Обійти по колу не найбезпечніша витівка, але ми впоралися. На зворотній дорозі на нас чекало складне завдання. Дві стежки. По одній підеш – у циганський квартал потрапиш, по іншій – на маршрутку. Минулого разу завдання вирішили не на свою користь, ще й у сутінках. На цей раз пощастило більше. Обідали ми у “Кафе під замком” продовжуючи куштувати гарну кухню. На десерт у нас традиційні льохи з дегустаціями вин. Сьогодні ми вже були з персональними келихами, віддаючи свої два голоси за найкращих виноробів. З одними хлопцями ми палко прощалися бажаю один одному перемог та удачі. Вина були дуже і дуже смачні, але організм фізично обмежений по вміщенню рідини. Ще на зло, на вулиці продавали чеський напій Кофолу, яку в Чехії так і не вдалося скуштувати.
За останні роки Ужгород почали заповнювати різноманітні міні-статуї та індуси. Причому, звідки другі взялися мені взагалі незрозуміло. Ми постаралися знайти максимальну кількість міні-статуй. Дуже цікава розвага, тим більше, що на планшеті у нас були збережені історії про кожну міні-статую. Найкращою однозначно була Свободка.
В інтернеті є багато фотографій її у різних вбраннях, до свят її люблять вбирати.
Тим часом осіннє сонечко почало переходити до заходу. Для нас це означало одне – треба повертатися додому, робота чекає. В останню годину ми встигли зазирнути на гарячий шоколад до Львівської майстерні шоколаду і, звичайно, на фудкорт зі стріт-фудом, щоб набрати смаколиків у поїзд. Виїжджати із затишного Ужгорода не хотілося.
Коли ми вже їхали поїздом, нам стало зрозуміло, що Закарпаття всіма силами намагається нас утримати — на стіні висів банер “Зимовий фестиваль вина у Мукачеві”. Це схоже на виклик!
