Це були дуже насичені травневі свята. Спочатку ми подорожували Францією, потім захопили шматочок Швейцарії. Прилетіли до Києва, день відпочили, наступного дня я вийшов на роботу, допрацював до вечора, і ми сіли на поїзд. Вжух і ми в Івано-Франківську. Ще півторагодинний вжух і ми в Яремчі! Тут у нас була перша зупинка. Ми приїхали настільки рано-вранці, що господиня готелю спросоння не могла зрозуміти, хто і що від неї хоче. На вулиці лила злива! Ми зайшли на спільну кухню, там група туристів із сумними обличчями збиралася у гірський похід. Приїхати під час такої дикої негоди це ще пів біди, а ось із рюкзаками в похід йти це зовсім печаль, до того ж у них ще й квест намічався у поході. Ну, Норвегію пройшли, а отже й тут прорвемося! Подумки зібралися і вперед за пригодами! Зате водоспад має бути повноводним. Пригоди довго шукати не довелося, на вулиці від напору води зривало каналізаційні люки, мої літні кросівки швидко здалися. Вся подорож, м’яко кажучи, зазнавала фіаско. Принаймні нам так здавалося о 9-й ранку першого дня. Але якою б погодою не була, половина поїздки до Карпат — це висока кухня, цього ніхто не відбере.

Але спочатку треба вирішити питання із взуттям. На щастя, поряд був магазин з різноманітним взуттям, на жаль, там були тільки літні кросівки. Гаразд-гаразд, йдемо на базарі подивимося. У першому ж павільйончику жінка дістала чоботи з внутрішніми валянками та махрові шкарпетки. Варто мені було тільки вставити ногу в суху шкарпетку, укутати валянком і все це опустити в теплий чобіт… Я сказав, що з чобіт більше не вилізу. Тепер ніяка погода не зірве підйом у гори!! Буду в чоботях підніматися!

О! А мокрі кросівки можна поки що на ринку до вечора залишити, щоб у номер не повертатися. Ми зайшли в ресторан і життя остаточно налагодилося. Карпатська кухня… Ось чому так не можуть готувати, наприклад, у Києві? У нас навіть є заклади з карпатською їжею, але й за смаком, і за цінами вони програють.

Від того, що поїли навіть злива змінилася на дощ. Почнемо наші мандри з водоспаду. Водоспад виглядав, наче стихійне лихо. На нього навіть з мосту було страшно дивитись. Ця неспокійна вода буквально вселяла жах. Ефектно!

Невже ми даремно тренувалися перед поїздкою? Кілька тижнів тому ми пили ранковий чай, треба було придумати чим будемо займатися у вихідний день, я запропонував повторити наш старий челендж – пройти весь Київ пішки, але цього разу з Мишком! Наш маршрут зайняв 7 годин та 15 хвилин, ми пройшли близько 23 кілометрів!!! Ми рухалися від самого краю Оболоні, до кінця ДВРЗ, що знаходиться за Дарницею. Міша мав чудову мотивацію – під час походу безлімітне морозиво! Для нас же з Дашею була інша радість – дуже прикольний ресторанчик наприкінці нашого маршруту. Таким чином Мишко показав, що готовий підкорювати серйозніші вершини Карпат. Так що дощ не завада! Вперед на гору Маковиця.

Підйом проходив досить в комфортних умовах, Мишко знаходив шишки і запускав їх у далечінь. Можливо, він хотів зібрати всі шишки в лісі, я навіть не замислювався раніше про те, як багато шишок у світі. Чим ближче ми наближалися до вершини, тим дужче піддував вітерець. На самій вершині нас чекала чудова галявина, але вітер на ній настільки лютував, що наш підйом можна було прирівняти хіба що з сутичкою з тигром!

Чи варто говорити, що за поїздку ми зламали три парасольки? На відкритій місцевості ми не протрималися й п’яти хвилин, то був повний треш. Назад ми йшли через “Скелі Довбуша”. Після дощу ліс був дуже «соковитим», дрібні крапельки ніжно звисали з ялинових голочок.

А скільки валунів там! Сподіваюся, коли їх Довбуш сюди притягнув погода була лояльнішою. Злізли з гір і пішли знову їсти. Втомлені, мокрі й ситі ми заповзли в готель, але я в сухих чобітках! Мишкові ми перед поїздкою купили крутий літак, який потрібно було терміново випробувати.

А пам’ятаєте, як я писав у розповіді про поїздку до Ансі, що погода цінувала наше прагнення все подивитися і була протилежною до суворого прогнозу? Так от, мабуть, ми настільки завзято підіймалися на гору під час негоди, що й тут отримали поблажку. Хмари розійшлися! Синє небо та сонце! Все налагодилося, все супер! Ось тільки літак залетів на чужу територію( Завдяки літаку за один вечір ми побували в половині городів місцевих будиночків. Завжди був страх, щоб за парканом не було собаки. Одного разу я таки не помітив собаку і пішов впевнено забирати літак, коли я помітив собаку, то собака сидів у ступорі з яскраво вираженим подивом, він звик бути лютим, коли люди за парканом, а коли хтось іде прямо до нього і вже на його території, що робити в такій ситуації собака не знав. Так і просидів нерухомо поки я не пішов. Мабуть, боявся, що я не за літаком, а за ним прийшов. Незважаючи на втому, довелося йти гуляти по Яремче на друге коло, треба ж і під сонцем погуляти. У нас була чудова вечірня прогулянка під променями вечірнього сонця.

Верховина

З самого ранку ми підкріпилися пельменями і вирушили до улюбленої Верховини. У Верховині ми завжди зупиняємось в Оксани. Вона нам майже як родичка. Оксана нас знала ще, коли ми з Дашею були просто парою. Колись 7 років тому ми приїхали до Оксани вагітні. Через кілька років Оксана і її мама бавилися з Мишком, коли він сидів на кухні в дитячому стільчику. Ще кілька років потому Оксана приймала нас вже досить з дорослим Михайлом. Причому, пам’ятаю одного разу ми приїхали до Оксани сюрпризом. Прийшли, постукали у двері і сказали щось на кшталт “а ось і ми!”. Вже кілька років поспіль у нас не виходило дістатися Верховини і ось нарешті ми приїхали. Оксана зі своєю мамою нас радісно прийняла. Вона правда не планувала, так рано відкривати сезон прийому туристів, але заради нас без роздумів зробила виняток. Цей знайомий запах її будинку, аромати карпатського власноруч зібраного трав’яного чаю та її фірмовий сорокап’ятиградусний “Корінчик”. Як же радісно знову повернутися до такого рідного дому! Погода так і шепотіла нам – лізьте в гори, сонце з вами! Ми вже традиційно розпочали маршрут із гори, що знаходиться біля музею “Тіні забутих предків”.

Правда доводилося йти з зупинками, тому що Мишко мав на меті запустити всі шишки вдалину з гори. На цей раз ми внесли невелике покращення в маршрут. Якщо минулого разу ми проходили якусь частину і поверталися, то тепер ми як любителі трекінгу дійшли через ліси та гори до сусіднього села і повернулися зовсім іншою дорогою. Причому навіть село в енній кількості кілометрів могло не бути межею маршруту, ми йшли до упаду в прямому значенні цього слова. Одного разу я послизнувся і влаштував такий упад у калюжу, що фотоапаратом буквально зачерпнув воду. Хто читає оповідання останнього року подорожей, міг зауважити, що нашому фотоапарату випала нелегка доля. Але цього разу на диво він навіть не перестав працювати. Правда, мій одяг тепер виглядав так, ніби я тиждень пролежав у горах на землі. Благо в будинку є пралка, а у мене друга пара джинсів.

Щовечора у нас з Мишком була обов’язкова вилазка на стадіон, де ми запускали літак, не боячись, що він вкотре полетить кудись. Щоправда, поки ми знайшли стадіон, то довелося сходити до половини верховинців, забираючи літак з їхніх територій. На другий день погода продовжувала нас балувати, хоча за прогнозом було видно, що всі дощі, які так і не почалися, збираються в одну мега-зливу завтра об 11:00. Сьогодні ми взяли курс на далеку гірську далечінь. Далеко-далеко за вишку стільникового зв’язку, яка і так знаходиться на вигляд недосяжно далеко. До нас приєднався кудлатий друг “Полонинський собака” – це така порода у них у горах.

Це, мабуть, наше улюблене з Дашею, коли до нас у похід приєднуються собачки. Хоча тут я трохи сумнівався – чи не ведмідь за нами пішов. За розміром був схожим. Незважаючи на п’ятигодинну довжину нашого маршруту, було дуже легко. Адже будь-якої миті можна повалятися на сонячних галявинах. Мишко ніяк не міг зрозуміти чому собака йде з нами і навіщо йому це треба. Можливо собака на п’яту годину маршруту і сам ставив собі те саме питання, але кинути нас самих він не міг. Ще за що я люблю Карпати, якщо закінчується питна вода, то потрібно просто постукати в будь-який з будиночків і тобі наповнять пляшку.

Щоправда, як вони так високо живуть для нас загадка. Загалом було весело, але у нас навіть був екстрим, спочатку Мишко схопився рукою за огорожу, яка була під невеликою напругою. А потім, коли ми перебиралися через пасовище, одній корові з великими рогами не сподобався наш кудлатий дружок і вона рішуче пішла в мій бік. Я Даші з Мишком крикнув, щоб вони терміново бігли за огорожу і сам теж проскочив за найближчий паркан. 

Ми дісталися вкрай мальовничого місця. Це було підніжжя двох гір, що сполучаються, лісиста місцевість і гірська неглибока річка.

Мишко переключився з шишок на камені. Це було настільки затишне місце, що під час привалу я просто вимкнувся. Дружок дрімав поруч із нами. Повернулися ми традиційно іншою дорогою. Цікаво, що такі довгі маршрути ми раніше жодного разу не робили. Мабуть, що більше ходиш у поїздках, то більше тренуються ноги. Причому значно більше, наприклад цей маршрут точно був у 4 рази довшим, ніж ми раніше проходили, навіть 10 років тому без Міши. Коли ми нарешті повернулися в місто, нашого дружка чекала нагорода у вигляді соковитого стегенця.

Пообідали вдома, з годинку поспали, що робимо далі? Звісно ж у гори! Мишу ця перспектива радувала не дуже, але він чудово знав, що за кожну взяту гору йому дістанеться морозиво! Тож часом Мишко навіть попереду біг. По маршруту ми проходили пам’ятні для нас місця, наприклад, он у тих кущах ми ховали коляску і продовжували маршрут з Мишком на руках. А ось у тому будинку ми просили залишити на час коляску, щоб продовжувати маршрут, а на цьому камені у нас обов’язкова фотка. Другий маршрут був не такий довгий, але на вершині гори на нас чекав краєвид на засніжені вершини “двотисячників”. По вершинах було видно, що похід на Говерлу зараз – задум небезпечний. Ризикувати не будемо, доведеться приїжджати ще раз серед літа. Потрібно знайти якусь альтернативу, але нижчу. Оксана порадила нам піднятися на Білу Кобилу. Погода сказала нам: – “Ви як хочете, а з 11:00 почнуться всі дощі, разом узяті за пропущені дні.” Проблема в тому, що вершина гори знаходиться від нашого готелю приблизно за 8 кілометрів і шанс того, що нас підбере транспорт вкрай малий, оскільки село практично порожнє, а маршрут йде практично по бездоріжжю.

За всіх оптимальних розрахунків ми не могли встигнути сходити і повернутися до дощів. Але варто спробувати. Дорога виявилася не те щоб складною, це був майже аналог Говерли. Вночі був дощ і майже всі 8 кілометрів треба йти під нахилом нагору, через бруд з калюжами. О 10:30 ми були тільки на половині маршруту до гори. Починав накрапувати дощ, погода почала швидко змінюватися не на нашу користь. Суха логіка і здоровий глузд говорив — повертайтеся, поки не пізно. Переобговоривши плани тридцять разів, ми прийняли нелегке рішення розвернутися і йти назад. У мене був лише один аргумент на користь продовження маршруту “А що як зараз пронесе як тижнем раніше в Ансі або як увечері в Яремче?” Але тут навіть смішно було припускати, що нам цього разу пощастить з погодою.

Ми пройшли хвилин 10 зворотного маршруту і на телефоні з’явився мобільний зв’язок. Я оновлюю прогноз і… Це не те щоб неймовірно, але зливи відклалися на 2:00 вперед. Уважно перевіряли ще раз прогноз. Як нам так щастить із погодою на цих травневих??? Дякую! Ми продовжуємо маршрут! Дощ закінчився і засвітило яскраве сонце! На висоті 1500 метрів нас чекала нагорода – панорама на всі висотні гори, включаючи Говерлу! Мишко мріяв побачити Говерлу і ось воно, дитяча мрія збулася! До речі, останні сто метрів нагору були ну з дуже великим нахилом.

Шкода, не взяли рукавички, можна було б зліпити сніговика. Види чудові! Це найкрасивіша гора в околицях Верховини! Місія виконана, вершина підкорена, новий Мішин рекорд! Часу перевести дух не було, з боку гір насувалася дощова хмара, яка огортала все на своєму шляху. Терміново спускаємось!

Буквально біжимо вниз! Ми природі теж зробили приємне, по дорозі з гір позбирали чиєсь сміття. Дощ нас спіткав коли до Верховини залишалося менше половини маршруту, та й яка вже різниця, ми молодці, ми вже у будь-якому випадку зробили це! На сьому годину маршруту було вже зовсім мокро і в мене почалися циклічні ковзання та падіння. Причому одне падіння було на багатостраждальний фотоапарат, я його спробував прикрити в результаті послизнувся і з перекидом полетів ще далі. Як же добре, що ми позавчора випрали мої перші джинси. З гір я спустився з виглядом ніби я тиждень у шахтах відпрацював. Це був наш фінальний маршрут у цій поїздці, він зайняв 18 км, тривав 7 годин та 15 хвилин, ми здійснили підйом 623 метри та підкорили висоту 1,5 км. Ви молодці!!! Я намагався з’ясувати за скільки морозива Миша готовий залізти на ще одну гору, і на мій жах Міша подумав і погодився за два морозива після вечері ще один підйом зробити. Маленький троль! Довелося визнати, що для нас це вже буде перебір. Це були одні з наших найкращих травневих свят.

Шкода тільки, що не спекли пасочки, наступного разу Великдень треба буде відмітити заздалегідь в календарі. Наступний день був туманний та сонний, а потім дорога до Києва. Я за традицією з поїзда приїхав прямо в офіс, свіжий як огірочок! Даша з Мишком поїхали додому. За планом це був кінець наших травневих подорожей, далі різні концерти та театри. Але як виявилось у подорожей були трохи інші плани на нас. Мишко останні пів року висував ідею з’їздити до Одеси. Але є проблемка, ціна на купе, до Одеси збігається з ціною на квитки до Стамбула від МАУ, тож Одесу ми відклали на невизначений термін. А ось Одеса нас не відкладала. Мишка перед Карпатами обсипало алергією на руках, Даша пішла з Мишком отримувати довідку для школи та звернула увагу лікаря на алергію. Медсестра сказала, що чула, що в сусідньому кабінеті є відмовний тур до санаторію для мами та дитини з алергією. Даша пішла до сусіднього кабінету уточнити, чи можна поїхати до цього туру… Через кілька днів я їх проводжав на поїзд, їм дали путівку до санаторію на 24 дні до Одеси за рахунок держави!