7 та 17 годин у Катарі
Чесно кажучи, про існування цієї країни я взнав відносно недавно, коли ми купили квитки з великими пересадками в Катарі для дворазового виходу в місто та ще й так, щоб вдруге отримати готель за рахунок авіакомпанії, на одному з форумів мою ідею сильно критикували. Форумчани, а також катарівський персонал Борисполя запевняв мене, що до міста нас не випустять, попри нещодавно запущений безвізовий режим. Телефонна підтримка Катару запропонувала мені готель по 125 доларів з людини. Я здивувався, адже маю право на безкоштовний, тому що бездоганно виконую абсолютно весь не малий перелік умов пересадки. Мені відповіли, а ну якщо ви не хочете платний, тоді звичайно, зайдіть на сайт Qatar+ і замовте собі безкоштовний, у нас просто два варіанти є, платний та безкоштовний😊 Зайшов, на сайт ввів дані квитка та вуаля! На пошту прийшло підтвердження про те, що чотиризірковий Holiday inn з басейном та трансферами чекає на нас за 0$.
У нас було дві пересадки у Катарі. Туди і назад. Перша пересадка була меншою за вісім годин. У такому разі ніяких плюшок від авіакомпанії не дається, на безкоштовну екскурсію ми не встигали потрапляли.
Майже 6 годин льоту у затишних кріслах, і ми у столиці – Досі. З упевнено-спокійним обличчям ми пішли на паспортний контроль.
– Скільки днів ви плануєте провести у Катарі?- Приблизно 8 годин! З упевненим та спокійним обличчям відповів я. І бац, у наших паспортах мультивіза на місяць! Саме те, що нам потрібно для великої пересадки на зворотному шляху. Хоча, коли офіцер спитав саме про дні, я реально напружився. Було близько 19:00, наступний літак буде після другої ночі. Прямо з аеропорту ми поїхали автобусом до міста. Висотки, що світяться, немов змагалися між собою, за те, яка з них більше уваги приверне. З чого розпочати знайомство з новою країною було важко розібратися. Але сяйво хмарочосів настільки вабило, що ми вирішили почати з бізнес-частини.
Варто було вийти з автобуса, що кондиціонувався, як тотальна спека пробралася в кожну клітинку тіла. Це, звичайно, дуже радісно. А от яка температура буде вдень на зворотній пересадці? – Тільки одна думка про це вселяла жах. У міста після заходу сонця лише починається життя. Туристи та місцеві гуляють по нескінченно довгій набережній. Ми наслідували приклад і теж взяли маршрут у бік старого ринку по морю. Дуже велика кількість корабликів намагалася заманити нас у плавання, але ми не здавались. Корабликів було явно більше, ніж туристів, що гуляли. Оскільки набережна має вигнуту форму, то висотки відкриваються з різних ракурсів. Постійно хочеться зупинитися і подивитись на них ще раз. Потім ми зробили кілька спроб потрапити до парку, але виявилося, що його ще не збудували. Натомість здобули досвід переходу багатосмугової траси. Кнопка для включення пішохідного зеленого світла запускала складну схему зупинки всіх смуг на основній трасі і прилеглої до неї. Чекати треба довго, зате персонально тобі зупиняється величезний потік машин) Було б зручніше, якби був простий підземний перехід.
Саме серце Дохи на нас чекало в районі Сук Вакіф.
Район відомий своїм ринком. Звучало не надто привабливо. Ринок працює двічі на день. Ми прийшли якраз до його закриття о 22:00. Але яка там атмосфера. Цей район настільки затишний, він настільки огортає своєю атмосферою, що країна починає моментально і дуже подобатися. Ринок — частина цього району, решта — старовинні вулички з безліччю кафе. Безцільне блукання вулицями приносить безмежне задоволення. Ми були в захваті.
Це почуття було нам добре знайоме. Наче ми вперше у Стамбулі. Це той момент, коли невідоме місто виявляється справжньою знахідкою. Так само почуття ми відчували рік тому, коли прилетіли до Гданська. У нас були ще плани, крім району з ринком. Але більше нічого й не треба було, всі плани ми відклали на зворотну пересадку. А зараз посилено намагаємося заблукати у вируючому нічному житті.
Один хлопець дав нам гарну пораду, звернути в непримітну темну вулицю. Вона нас привела до нічної стоянки верблюдів.
Близько п’ятнадцяти верблюдів мирно відпочивали. Найближчі активно зацікавились нами. Щоправда, спогади сцени з фільму “Джентльмени удачі” тримали нас напоготові. Ще було радісно подивитися в розкішні ресторани.
Одна думка мене не відпускала всю прогулянку. Десь у місті захована пляшка зі ста доларами від передачі “Орел і решка”. Але передача вийде лише за 4 дні. Я звертав увагу на всі дивні лазівки та дверцята. Особливу увагу ми приділили фонтану у вигляді великої перлини.
Збоку могло здатися, що ми справді захоплюємося витвором автора. Я думаю, що стільки уваги всім деталям фонтану ще ніхто не приділяв. Ми також склали зразкову картину яким саме має бути місце в якому раціонально ховати пляшку. Але спроби не мали успіху. Сподіватимемося, що через 9 днів, коли ми будемо знову, пляшку ще не знайдуть.
Коли ми проходили вздовж одного з будиночків, то через відчинені двері помітили пару десятків чоловіків, що палять кальян. Я повернувся ще раз, щоб сфотографувати. У цей момент мені здавалося ніби я в лігві вогнедишного дракона, кожна голова якого намагається мене спопелити поглядом. Зазирнувши в інше вікно, ми побачили досить незвичайну картину. Близько трьох десятків живих орлів сиділи на брусах і чекали.
Просто чекали. Загалом тут цікаво скрізь позаглядати. Одне з найкращих знайомств з новою країною – це кухня. Окрім дорогих розкішних ресторанів, тут є кілька ресторанів для місцевих. Столики спільні. Ти собі замовляєш кебаби на шампурах і замовлення хвилин через 15 приносять на стіл.
Близько 5,5 доларів коштує п’ять невеликих шампурів із кебабами у зелені та лавашами. Також нам дуже сподобався Хумус. Смачно поїсти на двох тут коштуватиме 10-15$. Під смачно тут мається на увазі дуже смачно. Я не знаю, чим тут можуть здивувати дорогі ресторани, але ресторан для місцевих — це гастрономічна галактика. Загалом якщо плануєте вийти в Досі, то вам обов’язково сюди на трапезу. Ще нас Доха порадувала тим, що як справжнє місто не залишила нас без пригоди. Ми не встигли назад в останній автобус до аеропорту. Тут дуже дешевий убер, але всі вай фаї під замочком. На пошуки автовокзалу ми витратили багато часу. До літака ще було пару годин, нам було не критично, але все ж таки побігати по місту довелося. В автовокзалі ми остаточно дізналися, що автобусів більше не буде. Таксисти як шуліки налетіли на нас, називаючи страшні ціни. Ми ледве втекли з того району. Спроби сторгуватися з таксистами до ціни убера були провальними. Та й взагалі з таксистами зв’язуватися не дуже хочеться. Але виходу не було. Давайте по лічильнику! Дорога назад обійшлася нам приблизно у 10 доларів проти шести уберських. Дворазовий проїзний на автобус був лімітований цілодобово. Загалом вийшло трохи попадання на гроші. Але, за великим рахунком, без цього ніяк. Чесно кажучи, вся проблема з автобусом вийшла через те, що Гугл показав неіснуючу зупинку. Або можливо зупинка там була, але не наша. Загалом Катар, тобі залік. Ми скоро повернемося, чекай на нас! Катарський аеропорт входить до топ світових. Щоправда, ми так і не розібралися в якому рейтингу, але аеропорт справді цікавий. Сподобалося кататися безпілотним поїздом.
Тут він був незвичайним з усіх, що ми вже бачили. Начебто реалізація проекту Гіперлуп, але без вакуумного тунелю. Дитячий майданчик був просто приголомшливим. Жаль Мишко з нами не летів через цей аеропорт. До речі Мишко почав виявляти бажання літати не лише пакетними турами.
Треба буде йому влаштувати тестовий виліт дикуном. А тепер в один із найекзотичніших куточків світу, на Сейшели.
17 годин у Катарі (зворотна пересадка)
Це був один з останніх наших заходів сонця на Сейшельському острові Ла Діг. Треба було вирішити два питання. Де захована пляшка зі 100$ у Досі. Зателефонувати в готель та домовитися про трансфер. Добре, що маю гроші на рахунку скайпу. Щоправда, проблема у дзвінках за кордон у тому, що, не бачачи міміки співрозмовника, треба швидко прийняти акцент англійської мови відносно нової для себе країни. Це досить складне завдання. З того боку дроту виявився великий колцентр, який нас перенаправив на сам готель. Наш літак повинен буде приземлитися о 22:55, а трансфер о 23:00, а потім аж о 01:00. Що робити? Гаразд давайте на першу ночі трансфер. Якщо раптом прилетимо раніше, я вам якось передзвоню. Щоправда, не знаю, як. Окей? Окей! Супер. Тепер що там із пляшкою зі 100$ від Орла і решки. “Вітаємо зі знайденою пляшкою двох дівчат!” – Початок новини мені одразу не сподобався. Під час першого виходу пляшка була від нас на відстані 500 метрів, коли ми вийшли з автобуса біля висоток. Ех, а були реальні шанси! (С) Так Оля?). Але це ще дрібниці, ось у моєї мами з татом у Макао була ще ефектніша ситуація. Мама сиділа на лавці, дивлячись на стіну з дивними сходами. За першою сходинкою на той момент лежала ще не знайдена пляшка. Але про це ми дізналися лише через кілька тижнів під час прем’єри випуску. Але тепер я спокійний, що не потрібно на повній швидкості з аеропорту мчати в пошуках пляшки. Як я вже писав раніше, у Катару хороша традиція відкривати реєстрацію на рейс за багато годин і запускати в сам літак за годину до вильоту. Жодних черг і повний літак. Ми хвилин за сорок до вильоту сіли у літак. “Boarding is complete!”, “Okay, we are ready to take off!”.Цей вечір був похмурим, але lkz тих, хто на землі. У нас же був гарний захід сонця з висоти.
Щодо катарських авіаліній, чим вони добре запам’яталися:
- Дуже багато місця для ніг
- Персонал в аеропортах, навіть у Борисполі
- Немає черг на реєстрацію
- Вильоти раніше часу
- 15 хвилин безкоштовного інтернету на борту та прийнятні ціни, кому треба більше
- Різноманітність фільмів на персональних екранах
- Різноманітність алкогольних напоїв
- З меню все було в наявності
- Послужливість персоналу на сейшельському сегменті. Я просто дійсно у захваті.
Що могло бути кращим:
- Харчування. Могло бути більше і особливо смачніше
- Персонал на київському маршруті сильно поступається в люб’язності персоналу сейшельського маршруту
- Дизайн літака всередині міг бути ефектнішим. Як, наприклад, зоряне небо в Emirates.
Загалом летіти було добре, компанія у принципі тримала свій бренд. Але якщо їх порівняти з компанією Emirates, то еміратським авіалініям я б у плюсах виписав набагато більше пунктів. Думаю, що Катарські десь на одному рівні із Люфтганзою.
А тим часом шість годин польоту позаду, і ми знову приземляємось у Катарі. На годиннику 22:20. У нас є на все про все 40 хвилин. Ми з Дашею розділилися. Даша побігла займати чергу на митний контроль. Я побіг шукати внутрішню стійку авіаліній, щоб зв’язатися з готелем. Після довгого пояснення, що саме мені треба, дівчина сказала, що телефона у них фізично немає. Тоді я побіг шукати інформейшен. Хлопець на інформейшені уважно вислухав мою історію та погодився зв’язатися з готелем. Він щось їм казав, а потім вони почали обговорювати острів Занзібар. Причому, судячи з інтонації в найдрібніших деталях. Офіцер мені повідомив, що трансфер за 15 хвилин буде готовий нас забрати. Поки йшов до Даші на митний огляд зачепив стрічку, що утворює змійку і та злетіла. Один з офіцерів настільки грізно на це відреагував. Здавалося, що зараз нас повезуть не до готелю, а до в’язниці. Час дуже квапив. Довелося попросити пасажирів у черзі нас пропустити. Коротко пояснюючи, куди ми так поспішаємо. Той пасажир, який перед нами проходив контроль, не зміг пройти скан сітківки ока. І його почали посилено про щось розпитувати. Найцікавіше, що трансфер зрештою сам запізнився на 15 хвилин і довелося черговий інформейшен просити зателефонувати в готель і з’ясувати, куди ті зникли. До аеропорту під’їхав автомобіль бізнес-класу і з цього почався наш другий релакс-відпочинок у Катарі. Автомобіль разом із нами забрав ще двох туристок. Я відразу їх запитав чи сподобався їм Занзібар. Він їм сподобався. Завдяки тому, що офіцер дзвонив у готель на моє прохання, готель попросив так само перевірити чи не прилетів раніше літак із Занзібара. Бо той літак прилетів теж раніше, то трансфер одразу надіслали і по інших туристів. Дівчата були здивовані як готель узагалі дізнався про те, що вони вже прилетіли. На люксовому автомобілі під кондиціонером нас привезли в чотиризірковий готель, який разом з трансфером надавався за рахунок катарських авіаліній. До машини підійшов один із менеджерів і відчинив нам двері. Нас привітно прийняли і запропонували також вступити у віп клуб мережі готелів. Готель, номер, персонал все було на найвищому рівні. Особливо для нас, які обирають готелі явно з простіше критеріями. Зателефонували матусі, що прилетіли й спатки. З ранку треба було домовитися про трансфер до аеропорту і дізнатися, де залишити речі після виселення. “Панство, ви ж члени віп клубу, для вас виселення в нашому готелі продовжено до 15:00”. Оце вдало, я вчора вступив до клубу. Нам якраз.
Вийшли із готелю. Я обережно простяг руку за межі тіні. Сонце виявилося ще критичним. Хоча ще навіть 9 ранку немає. За нами приїхав убер і ми за 3$ вирушили до нашого улюбленого Сука Вакіфа. Спочатку треба було поїсти. Ми вже знали де тут смачно і одразу вирушили до того ресторану. Він виявився ще закритим, але відкритий був сусідній. У ньому готували місцеву страву у вигляді човників з різними смаколиками. На вигляд човники нагадували грузинські хачапурі. Ми взяли собі 4 різні човники і дуже благородно поїли. По ринку радісно тинятися, що вдень, що ввечері.
Тепер треба вибратися із затишного райончика та вирушити до центру ісламського мистецтва. Центр був хвилинах за 20 ходьби. Сонце серед ясного неба набирало своєї сили і складність маршруту помітно зростала.
Було в принципі терпимо спекотно, адже клімат сухий. Але подекуди здавалося, що температура доходить до межі.
Музей це велика, простора, кондиціонована будівля з п’ятьма поверхами. Все безкоштовно. Зазвичай музеям ми не приділяємо уваги, але в цій країні це одна з небагатьох можливостей охолонути. Або таксі, або музей) Ще можна, напевно, в дорогому ресторані, але це не наш спосіб. У принципі хвилин 40 на всі поверхи було якраз. Деякі інсталяції були незвичайно представлені.
Ще ми поблукали на околицях, переглядаючи різні дрібні пам’ятки. Була незвичайна представницька будівля. Вдалині стояв затонований джип, коли Даша мене хотіла сфотографувати джип посигналив. Оскільки машин в окрузі не було, склалося враження, ніби він нам сигналить. Потім він почав їхати немов до нас. А коли він таки під’їхав до нас і через затоноване скло виглянув суворий офіцер, ми зрозуміли, що тут фотографуватися не можна. Сонце було вже зовсім лютим, ми зловили таксі і поїхали до нашого розкішного готелю. На нас чекав басейн.
Одягнувшись в халат і капці, ми пішли на поверх, і зіткнулися із вивіскою, що басейн на ремонті. Я спустився на ресепшен, мила дівчина була обурена, що хтось вирішив лагодити басейн в той час, як постояльці хочуть ним користуватися. Вона з кимось переговорила по телефону, закінчивши фразою англійською “А нашим гостям потрібно саме зараз!”, Усміхнулася на всі 32 і сказала, що проведе нас у басейн сусіднього готелю. Поруч був готель, напевно, у кілька разів дорожчий за наш. З рушником у руках, тапочках та халаті ми гордо перейшли через дорогу до сусіднього готелю, де нас провели в СПА центр на даху. Крім басейну та джакузі у нашому розпорядженні були ще й сауни. Але при такій температурі сауни потрібні хіба щоб охолодитися. Це була дуже шляхетна та чинна частина нашої подорожі. Все-таки і дуже приємно і радісно жити в дорогих готелях, ось би у кожній поїздці так. Але коли розумієш, що можна заплатити в рази менше, отримавши при цьому достатній набір зручностей, то бронюєш дешевше. Та й коли наметі відвідати ще 160 країн, то розумієш, що люкс готелі скрізь не світять. Але це було реально радісно, дуже релаксово та приємно, що це подарунок від катарських авіаліній.
Ось чесно, відчуваю нескінченну подяку, що попри купу відгуків в інтернеті про те, як люди не можуть отримати готель, у нашому випадку Катари дотрималися свого слова і всі плюшки надали без будь-яких запитань. Пора повертатися додому, вже за місяць далі летіти. За нами персонально приїхала представницька машина і повезла нас крізь розпечене місто в прохолодний аеропорт. До зустрічі на пересадках!
Бюджет двох пересадок 33 $ на двох. Три таксі, один автобус і два рази поїсти)