Що може бути краще поєднання краси природи, добрих людей та смачної їжі? Ці найкращі риси можуть дозволити собі далеко не всі частини світу. Але на щастя у нас є Карпати, і цим все сказано. Це була наша шоста подорож на ці чудові землі. Загалом наші подорожі до Карпат розпочалися ще з 2009-го року, ще до наших перших польотів та сезонів подорожей. То була незабутня поїздка, ми тоді відкрили для себе щось нове в нашій Україні. І тепер, як на оздоровлення нервів, раз на кілька років обов’язково треба приділити час Карпатам. Схема була стандартною, у п’ятницю з роботи на поїзд, з поїзда у вівторок на роботу. Це було очевидно початком нашого невеликого гастрономічного туру. За три дні, що ми провели, мабуть, перекуштували весь асортимент гуцульської кухні. Під час пошуку житла, в інтернеті натикалися на якісь космічні для Карпат ціни, від 700 грн за ніч та вище. І застереження, що на травневі там буде багато людей. Але не були б Карпати Карпатами, якби там було так складно. Немає житла, знайдемо на місці, у вихідні не ходить частина автобусів нашого маршруту, не проблема, попутки довезуть.
Приїхавши поїздом до Воловця, ми пересіли на маршрутку до Міжгір’я. А в Міжгір’ї зайшли в першу кафешку, що трапилася, і запитали у господині куди тут можна заселитися. І ось номер готелю з усіма зручностями в нашому розпорядженні за 200 грн (8$) на добу.

Озеро Синевир

Давно була мрія побачити його. Але дістатися до нього з Києва, те саме, що в Перу до важкодоступного Мачу Пікчу, хіба трохи легше і дешевше. Таксисти кримінального вигляду заряджали ціни від 300–350 грн. Звідки узялися такі таксисти з такими цінами в цьому світі добра? Ми відморозились від таксистів і перша попутка нас сама підібрала, водій проїжджаючи запитав чи не на Синевир нам, йому частину дороги було з нами по дорозі. Супер, з ним півдороги приблизно проїдемо. Водій розповідав, як він не перетравлює таксистів, і всупереч їм підвозить людей. На бензин із нас взяли “по 10 грн з носа”. Далі ми пішли пішки, сподіваючись, що нас ще хтось підвезе. Тут же, на перехресті зустріли трьох велосипедистів, які прямували в той самий бік і в нас почалися своєрідні перегони, хто буде першим. Поки вони пакували свої речі в багажники велосипедів, ми вирвалися вперед. Погода почала псуватися, крім дощу, все ускладнювалося поривчастим вітром. У той час, коли ми боролися з парасолькою, велосипедисти нас красиво обігнали, далі ми наздогнали їх, коли вони спробували вдягти в дощовики. І знову ми були попереду. Звичайно, не минуло й 5 хвилин, як вони вже задоволені проїжджають повз нас. І за хвилин 5 ми спостерігаємо їх біля джерела, що набирають воду. Ми махаємо їм рукою і знову обганяємо їх. А після цього сталося те, що визначило нашу перемогу – нас підхопила машина! Сім’я з Ужгорода їхала на Синевир та вирішила нас врятувати від дощу. Потім, біля озера, за годину, як ми там гуляли, ми побачили їх знову і весело привітали один одного.

У парку Синевір до озера було дві дороги, лісова стежка в гору та асфальтова дорога рівніша. Ми ж вибрали екзотику. Уздовж стежки були таблички із зазначенням назв рослин та звірят яких можна зустріти. Від деяких звіряток мимоволі починаєш прикидати на яке дерево з якою швидкістю вийде піднятися у разі зустрічі. Озеро виявилося досить невеликим, але побувати там прикольно, особливо, коли дощ закінчився. Щоб наповнити маршрут ми ще вирішили пройтися десятикілометровою стежкою в якусь гору, принаймні так було написано на вказівнику, але стежка закінчилася через 300 метрів.

Зате виглянуло сонечко і озеро стало значно красивішим. Попивши глінтвейну в місцевій колибі ми вирушили у зворотний маршрут. Спочатку нас підвезли місцеві 3 км дорогою. Потім після десяти хвилин ходьби нас підхопили хлопці зі Львова. Звіривши наші GPS ми з’ясували, що їхній шлях лежить прямісінько через наше Міжгір’я. Поки їхали, з’ясували, що наші плани завтрашньому маршруту перетинаються, і взяли номер телефону готелю, який вони вже собі підібрали і з’ясували, що він заселяє на добу. За вікном пішла якась нереальна краса гірських ландшафтів. Не вийти тут було неможливо. “Висадіть нас тут, будь ласка”. Хлопці дуже здивовано на нас подивилися і перепитали серйозно ми. А нам що, що дійдемо пішки або ще попутку зловимо, тут завжди раді допомогти. До Міжгір’я залишалося близько 10 км. Краса була ще та.

Прогулявшись з годинку горами, ми вирішили-таки повернутися назад, цього разу місцеві, їхали на околицю нашого містечка. От і чудово, потім ще три кілометри пішки вздовж гірської річечки, і ми вдома. Таким чином, замість 350 грн, нам поїздка до озера і назад обійшлася у 20 грн (0,9$). Ось просто радує легкість цього всього. Висловлюємо величезну подяку людям, яким не шкода підвезти туриста! Потім посиділи у крутому кафе, з’ївши дві великі порції місцевого шедевра та по тарілці смачного салату, заплатили приблизно 120 грн (5$) за двох. Нам ще дуже сподобався чай і ми попросили офіціанта дізнатися, що це саме за чай. Хлопець нам у підсумку навіть розповів куди його можна сходити і зараз купити. Загалом цей день був і смачним, і красивим. Проти ночі ми вирішили прогулятися, але було незрозуміло де тут центр. Безлюдною темною вуличкою йшов хлопець напідпитку, і коли я його запитав: “Де тут центр?” він здивовано констатував факт, що ми якраз у центрі. Другим питанням ми йому винесли мозок, “А де тут можна вночі прогулятися?”. Було видно, що хлопець зібрав усі свої думки до купи і, очевидно, навіть протверезів від таких складних питань, він направив нас до якогось парку, якого на тому місці не було. Загалом не можна такі складні питання вночі людям ставити.

Церковний дзвін ніби намагався підірвати нам голови. Я спросоння не міг збагнути, що відбувається. Після шести гучних ударів настало затишшя, але не на довго, потім ще близько тридцяти таких же ударів. Наскільки ми зрозуміли це означало, що зараз пів на сьому ранку. Мешканці Міжгір’я всі дуже добре знають, коли настає пів на сьому. Хоча може наша теорія і провальна, можливо, в дзвін просто б’ють щоранку близько трьох десятків разів без прив’язки до часу.

До маршрутки у нас ще було пару годин, ми собі вибрали гору по-красивіше і полізли на неї насолоджуватися краєвидами. На півдорозі навіть куртки залишили, щоб легше було йти. Якось у Карпатах немає страху, що їх хтось поцупить. Пам’ятаю, як роки чотири тому ми коляску так залишали в кущиках, коли були вже не в змозі таранити її в гору або стукали кому-небудь в будинок, щоб вони у себе коляску на пару годин потримали. Так, без Мишка та коляски в гору набагато було легше підніматися. Та й Мишко навряд чи зараз оцінив би ідею полізти в гори. Було близько десятої ранку і всі відкриті кафешки чомусь казали, що кухня відкриється десь за годину. А який сенс без кухні відкриватися? Після довгих пошуків ми все-таки знайшли тих єдиних, хто працював у такий ранній час)

Берегове

Їхали десь близько трьох години вздовж гірських пейзажів. Але на жаль Берегове було на Закарпатті і гори невдовзі зовсім стали рівнинними та віддаленими. Та й із попутками на Закарпатті складніше вже було. Попросивши водія рейсового автобуса зробити зупинку біля потрібного готелю, ми пішли заселятися. Поки виходили з автобуса я занурився у телефонну розмову, а коли закінчив говорити переді мною розстилалася вся галактика, дрібні зірочки і сузір’я поблискували в різних куточках мерехтливими лампочками. У мене було повне божевілля, куди ми забрели? Хлопець радісно повідомив, що ми прибули до Космопорту. Я не розгубившись уточнив, де саме наша сонячна система розташована, але офіціант сказав, що це не наша галактика. Це виявився бар біля готелю, ми зайшли не в ті двері. Ось так от виходить, раз в житті помилишся дверима і твій будинок за мільярди кілометрів від тебе. В принципі, вже був час обідати. Потрапезували ми як справжні міжгалактичні туристи. Цього разу машину автостопом упіймати не вдалося, тому довелося брати таксиста. Ми прямували в термальний комплекс, що знаходиться в місті Косино, де сьогодні проходить фестиваль Бограча і на додачу виступає гурт The Hardkiss.

Косино

Покуштувавши першу полуничку в цьому році, ми по-швидкому вирушили в комплекс.

Було дуже холодно, на градуснику була температура мінус десять, на годиннику – 60 секунд. Якоїсь миті мені здавалося, що вони не закінчаться, босі і мокрі ноги почало ламати від холоду. Хвилина пройшла! Можна йти назад у сауни. Вбігши в римську парильню, я відігрівався після крижаної сауни для особливо розпарених. Контраст був ще той, Даша не ризикнула зі мною розділити це задоволення. Було близько восьми різних саун з різними приколами, але запам’яталися найбільше та, що з купою пари і та, де мінус десять. За браслетом на сауни у нас було безкоштовно 30 хвилин, далі благородніший відпочинок.

Зі щедрого кубка лилося пиво, заливаючи термальний басейн до верху і переповнюючи його. Від води йшов пивний запах, атмосфера була на сто зі ста. Після пивного басейну, ми плавали в червоному вині дуже гарного врожаю, аромат був прикольний.

Для спеціальних гурманів був басейн з палинкою (угорський фруктовий бренді), а щоб протверезитися — з кавою. З неба з гігантського крана по центру басейну лилася під великим натиском вода, а навколо була штучна кругова течія, на якій всі влаштовували перегони. У ціну квитка входила тарілка Бограча, бутерброд та вино чи газовані напої.

Потрапезували і назад у термальні води. За три години навіть вилазити не хотілося, особливо з вина. Незабаром розпочався концерт гурту, який ми спостерігали “Не відходячи від каси” – прямо з басейну. На їхні найвідоміші пісні бігали до сцени. На вулиці було градусів 16, але було так весело, що реально в мокрих купальниках було пофіг на прохолоду.

Адже будь-якої миті можна побігти назад у тепле вино. А ось з пивним басейном до вечора трапилося щось не те, вода там стала настільки гарячою, що я боявся, щоб хтось не зварився. Було так класно, що йти не хотілося. Ці купальні явно стали візитівкою цієї поїздки.

Назад нам пощастило зловити попутку, і ми повернулися до Берегова за 40 грн. Ми рекомендуємо комплекс Косино. Вхідний квиток не фестивальний день коштує по 300 грн (12$) з особи на 3 години.

Знову Берегове

Ми всі намагалися втиснути винну дегустацію, але реально за часом вона зовсім не тулилася до графіка. З самого ранку ми вирушили до ресторану, який було зроблено зі старого казино. Трапеза була більше схожа на відвідування Лувру, в якому ми ще не бували.

Було дуже епатажно, пафосно і реально круто. Була і червона рибка і якесь дефлопе під соусом фієста з насінням каціуса. Загалом трапеза була царсько-фараонською. Обійшлося це все задоволення на двох у 240 грн. Якщо в ресторан я заходив звичайним туристом, то виходив я наче лицар з оголеним торсом на білому коні. Загалом посиділи ефектно. Даша досі з трепетом згадує ту відбивну зі смаженими грибами (справжніми, а не якимись печерицями).

Після царського сніданку ми вирушили до термального комплексу “Жайворонок”. Тут звичайно не було такої розкоші з вином та горілкою. Але шарм термальної води… Ми взяли абонемент на дві години, які пролетіли зі швидкістю світла. У гарячій воді все так ліниво, без поспіху і приємно. 

Так минула наша перша половина дня. Потім підкріпившись на космічній станції шоколадними варениками з вишнями під вершками, ми вирушили далі.

Мукачево

Оскільки цей тур у нас вважався офіційно гастрономічним, то після приїзду ми вирушили до дуже зарекомендованого друзями ресторану Тональ. Треба було перекусити, хоча на космічній станції ми були близько години тому, але по суті подолали світловий рік, доки добиралися з гіпершвидкістю маршрутним кораблем. Щоправда, добиралися ми якось не зовсім офіційно імхо. У всякому разі, мені так здалося, коли водій мене садив у багажник, пояснюючи, що так потрібно. Поки нас везли, я почував себе мексиканцем з довгими вусами, який нелегально їде до штатів. 

Місцевий хлопець у ресторані нам на планшеті відмітив пару зірочок, і ми вирушили в дорогу. Першим на шляху був замок.

Дорогою до замку трапилося щось дуже радісне та дуже приємне. На одній із вуличок стояла парочка. До нас підійшов чоловік та сказав, що ми великі молодці, він читає наші розповіді про подорожі, які ми публікуємо в інтернеті, а впізнав він мене в обличчя. Те почуття, яке мене переповнювало на той момент не піддається опису, це ніби була весна у весні. Нам з Дашею реально дуже приємно, що ви читаєте наші оповідання😊
Незабаром ми дісталися замку і поспішили приєднатися до екскурсійної групи. Екскурсовод попався вдалий, чоловік дуже любив історію цього замку. Про сам замок хочу сказати, що досить цікаво по ньому поблукати було. А порівняно з Тустанню, то тут ще й замок фізично існує. Із замку ми поїхали до центру міста. Де був тривалий передих лежачи на лавці. Справа йшла до вечора, GPS показував, що недалеко від нас є величезний парк. Оскільки парки ми дуже любимо, то рішення було очевидним. Тут я й закохався у Мукачево. Краєвид був пречудовим — вздовж зеленого парку до гірського хребта тече широченна річка, оповита соковитою весняною зеленню.

Церква із золотими куполами гордо світиться у променях вечірнього сонця на одному з високих пагорбів. Час від часу назустріч трапляються такі ж пари, що гуляють, як і ми. Праворуч проходив якийсь фестиваль, але часу до поїзда залишалося все менше, а ми намагалися все більше і більше пройти цією красою. Їхати з міста зовсім не хотілося. Коли відстань до вокзалу вже була зовсім критичною, ми були змушені повернути назад. Біля вокзалу був ресторанчик, в якому наше замовлення готували відразу в коробках на винос, якщо ми не встигнемо закінчити трапезу до відправлення поїзда. І ось усю красу Закарпаття ми вже спостерігаємо з віконця нашого вагона. Думаю, що цього року ми ще раз обов’язково повернемось до Карпат, трьох днів для повного морального задоволення не вистачило.