Карпати 2018
Ця подорож була дуже важливою в нашій історії. Наш син Мишко, мандрує виключно готелями з водними гірочками і щоб було все включено. Коли йому було менш як два роки, він уже підкоряв Стамбул і кілька разів Карпати. Але на татових плечах подорожувати – одне, а на своїх двох це вже наступний рівень. Ми його вирішили підключити до активних подорожей і на Мишка вже чекає цілий ланцюжок перельотів. Ця поїздка була тренуванням перед здійсненням довгих та складних маршрутів.

Мукачево

На всі задуми відпустки не вистачає, тому мій перший день був присвячений роботі. Я взяв із собою ноутбук та на ресепшені зміг собі організувати затишний робочий міні-кабінет. У цьому я своїй компанії дуже вдячний, що дозволяють мені попрацювати віддалено. Тут навіть більша заслуга саме нашої дружньої команди. Даша з Мишком мала культурно-розважальну програму. Спочатку фабрика карамелі, потім безлімітний басейн.

У мене справи пішли не так гладко, як я сподівався. Ноутбук, який я позичив, виявився із вірусом. Кожні 20 хвилин ноутбук намагався скинути всю інформацію. На щастя, у мене була з собою рятувальна флешка, і я швиденько усе перевстановив. Біля готелю знаходився грузинський ресторан “Хінкальня”. У той момент, коли зробили замовлення, офіціант повернувся ще раз і щоб ми не нудьгували, почав показувати ефектні карткові фокуси! Причому фокуси справді круті. Після закінчення робочого дня я приєднався до безлімітного басейну.

Мишко цього року освоїв плавання, і в басейні посилено практикував пірнання. Увечері ми вирушили підніматися на невелику місцеву гору. Цей похід дався дуже важко, оскільки після двох відвідувань басейнів за день дитину краще було вкласти спати, а не в гору. Але підйом таки відбувся, причому успішно. На зворотному шляху дитина була настільки втомленою, що навіть місцевий концерт не зачепив. Хоча там музикант із вогнем на голові давав жару.

Як зайшли в ресторан повечеряти Мишко ще пам’ятає, але як опинився в готелі – ні. Ще працівник ресторану злякався, що дитині, мабуть, погано. А це була лише втома після активного дня на ногах + 2 басейни + гора.

Воловець

Зазвичай ми прокладаємо маршрути у глибину Карпат, але у цій поїздці треба мінімізувати транспорт. Тож тренуватимемося на Закарпатті. Приблизно за годину ми доїхали ранковою електричкою і вже о 8:30 заселилися в готель. Перший підйом було на гору Сотку. Підйом був дуже легкий, але сумарний маршрут зайняв близько 10 км. Потім була загальна тиха година, заснув Мишко, заснула Даша і відключився я. Прокинулися. Перспектива того, що ми зараз ще кудись зберемося Мишу не дуже тішила. Ми почали прогулянковий маршрут нагору по сусідній горі.

Маршрут був досить мальовничим. Зупинитись було неможливо. Мишко для себе відкрив гірську луну. Добре зваживши сили, ми вирішили здійснити повний підйом на гору Воскресенський Верх. На роздоріжжі ми вибрали невдалий лівий маршрут. Пологий підйом закінчився і почалася настільки крута гора, що ми з Мишком йшли як скелелази ланцюжком. Крута частина гори тривала хвилин сорок. Сказати, що це було тяжко – нічого не сказати. Ми наче на Еверест підіймалися. Але Мишко на подив тримався бадьорим. Після крутого підйому нас чекала нагорода – зарості чорниці.

За чотири попередні поїздки, чорниці ми так і не зустріли. А тут від’їдайся скільки хочеш. Щоправда, сонце скоро почне сідати, а нам ще піднятися і повернутися. Чим ближче до вершини, тим більше чорниці. Наш маршрут зазнав тотального уповільнення. Наче гора нас не хотіла пропускати. Спочатку крутим підйомом намагалася перешкоджати тепер смачнішими ягідками. Ще й невідомі гриби із гарним забарвленням. Мишко вже давно вивчає книгу з грибів. Спочатку він розповів нам подвійну назву гриба, потім ще й заявив, що вони їстівні. Ми з Дашею в грибах знаємося добре. За всіма ознаками гриби мали отруйні та неїстівні риси. Зараз перевіримо. Вбив назву в гугл — Луска золотиста, і вуаля, дитина таки має рацію. Це справді їстівні гриби. Наївшись грибів… Так, це було ще крутіше, ніж той день, коли Мишко розповів таксисту історію київських трамваїв із маршрутами та номерами. Включно в які роки були альтернативні маршрути.

Загалом підйом був насиченим. Мишко першим добіг до вершини, і ми нескінченно тріумфували. Випробування на складність маршрутів успішно пройдено висота 1225 м підкорена! Ми це зробили! І навіть по скайпу моїй мамі показали панораму. Спускалися ми іншою стежкою, що була явно легшою для підйому. Сумарно за день ми піднялися на дві гори та пройшли піший маршрут близько 20 кілометрів.

Воловець має проблему із закладами харчування. Хоча, здавалося б, це Карпати. Але ні, таки ще не Карпати. Є близько 5 ресторанів, що працюють до 22:00. Але до 10-ї ранку кухня не працює. Тому тобі можуть зварити пельмені чи вареники. Вдень чомусь знову тільки пельмені чи вареники, а в районі 19:30 кухня знову не працює і на вибір пельмені чи вареники. Добре, хоч пельмені ми любимо. Є ще престижний ресторан “Верховина”, але там увечері буде таке весілля, що свій ресторан вони закрили з самого ранку. І нікого не пускали до наступного дня.

Наступний день ми мали трохи в іншому форматі. З самого ранку ми вирушили кататися на канатці. Неподалік від водоспаду Шипіт.

Мишко оцінив катання.

Перша поїздка на канатці

А біля водоспаду Мишко поставив черговий рекорд, пролетівши на зіплайні 110 метрів. Пролетів так, що наприкінці застряг настільки, що інструктор близько 5 хвилин не міг звільнити дитину. Я думав “Ну все, зараз Мишко скаже, що більше ніяких польотів” Але син, що вивільнився, відразу ж заявив, що хоче ще раз політати. Потім він хотів ще й втретє, загалом ледве відтягли.

Обід був взагалі суперський. Нам принесли близько кілограма налисників з сиром та чорничним варенням, банош з бринзою та шкварками такого розміру, що я не зміг весь подужати, суп, тарілку пельменів зі спеціальним соусом із часнику, перцю та оцту на замовлення Мишка. Кінцевий рахунок нам виставили 145 грн. Це було шикарно!

Автостопом проїхати 13 кілометрів виявилося непідйомним завданням. Зазвичай у Карпатах при спробі зловити машину автостопом, зупинялася приблизно кожна перша. Тут приблизно жодна за півтори години спроб. Щоправда, дві таки зупинилися. В одній дядько хотів 210 грн за 13 км маршруту, а в іншій дядько хотів 240 грн за 13 км маршруту. До того ж дорога нова. Незважаючи на те, що інший дядько запевняв, що ми не дочекаємося маршрутки, ми таки дочекалися і поїхали за 25 грн на трьох. За пару хвилин до маршрутки таки зупинився адекватний місцевий та відвіз 6 осіб за принципом “Скільки дасте”.

Увечері на нас чекала вечеря з пельменів. Ну типу не працює кухня і таке інше.

І знову в понеділок. Отже, робочий день! Я вкотре облаштував собі містечко. Тепер перед ноутом було віконце з видом на гору.

Вид з робочого місця

Мишко дурів з дітьми, що жили по сусідству. Спроба пообідати не пельмені була приречена на провал. Цього разу кухня працювала, весілля не було, але відключили холодну воду та ресторани просто простоювали. Зате пельмешок зварити завжди готові. Як тільки закінчився робочий день, ми встигли піднятися на чергову невелику гору і поспішили на поїзд.

Дуже важливо було, що ми відвідали ту високу гору позавчора. Вона нам щодня тепер радувала око, три ока, тобто три рази по два ока. Воловець для тренувальної поїздки був якраз, але якщо ви хочете побачити всю красу Карпат, то однозначно вирушайте вглиб, у Верховину. Люди добріші, відкриті та рідніші 😊