Нескінченна турецька подорож. Частина 6. Повернення до Каппадокії

Частина 1. Бодрум
Частина 2. Мармаріс
Частина 3. Акьяка та Дальян
Частина 4. Памуккале
Частина 5. Північні Кушадаси
Частина 6. Повернення до Каппадокії <———-
Частина 7. Чешме
Частина 8. Південні Кушадаси
—————————————————————————————-
У всіх були різні пріоритети у маршруті цієї поїздки, але моєю головною вимогою було відвідування Каппадокії, навіть незважаючи на те, що вдруге ми тут були менш як рік тому. Каппадокія для нас – це зразок активної подорожі та позаземної природної краси. Те, що здавалося колись таким недоступним місцем на планеті, тепер таке рідне і легкодоступне. Я намагаюся якнайбільше людей агітувати побачити всю цю красу долин і тішуся, що це виходить. До Каппадокії ми дісталися внутрішнім перельотом з Ізміру в Кайсері, а звідти двома автобусами. Поки їхали в автобусі мене дівчина запитала, чи правильно вона їде до Гьореме, і чи правильно вона зробила, що обрала саме це місто.

Також вона показала на листочку список визначних пам’яток, які вона планує відвідати. Я їй швидко відмітив на карті як до них діставатися і що ще обов’язково треба побачити. Вони з хлопцем швиденько заносили собі позначки на маршрут. Потім до мене підійшов інший чоловік і подякував, бо він теж собі швидко записував нотатки про те, що я рекомендував відвідати тут. Перше і найважливіше, що потрібно зробити перед поїздкою до Каппадокії це завантажити офлайн карту Maps.me. Без цієї карти складність подорожі виросте із середньої до неможливої. У мене в блозі є копія мапи, на якій я наніс наші основні маршрути в ідеалі з цієї карти собі поставити аналогічні мітки.
Насамперед після прибуття в Гьореме ми пішли на перекус моїми улюбленими бореками. Шкода сьогодні була зміна не нашого друга.

Як то кажуть, часи змінюються, а смак бореків залишається. Для мене це смак Каппадокії. Після заселення пішли повноцінно обідати в ресторан, де ми часто обідали в попередніх поїздках, причому завжди займаємо один і той самий столик. У ресторані нас прийняли як своїх. “З поверненням друзі!”. Як же приємно повернутися, ми вдома! Шкода правда, що цього року ресторан настільки підняв ціни, що довелося перервати традицію одного столика.

Пляшка із сюрпризом

Сьогодні ми мали важливу місію. Батьки кілька днів тому десь у долинах сховали пляшку та надіслали нам мітку на карті із супутника. Ми почали записувати на відео весь наш похід та пошуки. Потім у такій же хронології надсилав звіт батькам. Ми змогли визначити за розташуванням скель приблизно місце. Також у нас було фото тата з грошима в руці. По пачці від чіпсів, що валялася на тлі, ми змогли визначити точніше місце, тепер почалися довгі та складні пошуки. Просто над нами високо в скелі були зачинені двері. Невже тато з мамою туди залізли? Поки шукав, як туди потрапити, відкрив нову важкодоступну печеру.

Я взагалі не впевнений, що хоч хтось ще пам’ятає про її існування. Печера опинилася на кілька поверхів. Але пляшки не було. У Даші з Мишком теж було глухо. Ми знайшли багато пляшок, але це були не ті) Потім ми знайшли чудовий металевий сервіз. Його можна було б забрати та покласти в гараж. Але оскільки гараж вже знесли, то сервіз ми залишили у долині. Обшук йшов капітальний. І десь ця пляшка лежить. Причому кожен сподівався, що знайде її першим. У результаті переможцем став Мишко, який запідозрив, що в паркані Цегла ворушиться і за нею можливо щось є. І таки так, за одним із кам’яних блоків була зарита пляшка з цукерками та десятьма лірами! Ми це зробили! Тепер можна це відзначити походом у Долину Шабель!

Трохи про вже улюблені долини

Перший день ми присвятили своїм улюбленим долинам. Цікавий факт, що навіть утретє гуляти по долинах так само цікаво та незвично. Причому щоразу для себе відкриваєш щось нове, чого раніше не помічав. Ось, наприклад, у Долині Шабель, де, як мені здавалося, я знаю кожен камінчик, стала великим відкриттям довга печера, що йде практично через половину долини всередині скелі.

Цю печеру відкрили наші куми, після чого у нас з’явився азарт перевіряти всі тупикові закутки в долинах. А ще в мене золота робота, це коли незалежно від проблем проекту, під час відпустки можна повністю поринути у подорож і не згадувати про робочі моменти.

Тож від Каппадокії йшла повна віддача. Нам потрібно було знайти новий ресторан, у якому ми тепер проводитимемо наші трапези за адекватною ціною. На щастя, ресторан знайшовся досить швидко, це був ресторан, який того року вже перед самим відльотом рекомендував нам відвідати місцевий житель. Ми тоді один раз поїли і відзначили для себе як гарне місце. Цього разу він був нашим найкращим супутником під час подорожі. Як нам сказали, що саме для нас вони будуть відкриті навіть під час недільного локдауну, тож за харчування можете не перейматися.

Першого дня ми обійшли всі улюблені місця, і закінчили в червоних променях західного сонця на вершині рожевої долини (це гарний оглядовий майданчик за кілометрів 8 від Гьореме).

Цього разу ми прийшли трохи раніше, тож встигли до закриття ресторанчиків. Захід сонця у нас був під смак фруктових гезлеме, а господар для нас викликав таксі.

Але чомусь за всіма приїжджали таксі, та не за нами. Але очікування того варті, за нами приїхало щось схоже на короткий лімузин. Це наше таксі? Чоловік кивнув головою. Водій нас одразу заспокоїв, що їхати будемо за стандартним лічильником, просто він любить комфорт. Жаль тільки, що шампанського в міні-барі не було. Цікавий факт, що кілька днів тому, коли батькам потрібно було повертатися до готелю.

Мама з татом переживали, бо з деяких місць потрібно діставатися автостопом. Але в Каппадокії автостоп це перше правило подорожі і місцеві це правило добре дотримуються. Так ось до мами під’їхало саме це таксі і запропонувало безкоштовно довести до міста. Мама з татом не могли зрозуміти як це можливо. Причому машина спочатку їх проїхала, а потім спеціально повернулася. Адже вони навіть не встигли підняти руку, щоби почати ловити. Я пояснив батькам, що саме в цьому і фішка Каппадокії. Якщо ти перебуваєш у місці, де немає транспорту чи можливості викликати таксі, тебе обов’язково хтось безкоштовно підвезе. І як виявилося, це може бути навіть таксі люкс рівня. Поки повернулися назад у Гьореме вже був зовсім вечір і потрібно було щось вирішувати з кавуном, щоб не порушити челендж “Ні дня без кавуна”. Проблема в тому, що вже через 20 хвилин почнеться комендантська година і все буде закрито. Для початку потрібно було визначитися, чи зараховується ранковий холодний чай зі смаком кавуна чи ні. Я все ж таки відчував удачу. Якщо кавун десь є, то ми його обов’язково дістанемо! Он якраз біжить хлопець із динею в руках, ми перехопили хлопця “Стій, де диню взяв?”. Хлопець махнув рукою у бік крамнички і побіг ще швидше. Ми зайшли в магазин, у холодильнику нас чекала четвертинка кавуна, челендж врятований!

Ранок ми почали традиційно зі споглядання куль. Кількість куль цього сезону варіювалася близько сотні. Так що обороти нарощують, а ціни все такі ж приємні. Вартість кулі в липні 2021 року – 55$. Кулі, до речі, на третьому відвідуванні Каппадокії вже не так тішать око, як раніше, але щоранку спостереження за кулями все одно неодмінна частина Каппадокії. Око може не так тішить вже, але як це красиво, незвично і атмосферно. Тепер потрібно розпочати відкривати нові місця. Почнемо, мабуть, з он тієї гори, в якій купа печер.

Починався підйом досить перспективно, печери з арками, якими перебиралися дедалі вище. Але нахил починав набувати досить вертикального характеру. Ми вже майже на вершині і скоро дістанемося стежки, що йде зверху. Але коли залишалося близько десяти метрів нагору, ми зрозуміли, що з Мишком продовжувати задум досить ризиковано. Оскільки цю ділянку може не вдасться здолати втрьох, тримаючись за руки. Перед нами стояла дилема — вниз спускатися було не менш ризикованою витівкою, тому що коли лізеш вниз, не видно куди ставити ногу в корінні заростей на вертикальній скелі.

Ми потрапили в якусь пастку і не вгору і не вниз. Все тіло втомилося від напруги, і будь-який крок супроводжується передачею Мишка з рук до рук. На майбутнє ми визначили за якими ознаками треба відсіювати гори, щоб не потрапляти в схожу ситуацію. А поки що ми сидимо і обмірковуємо що далі робити, хоч бери і викликай вертоліт зі скелелазами. Ще раз зваживши що небезпечніше, ми вирішили почати спуск вниз. Сантиметр за сантиметром. Земля все ближче, головне, щоб у кожний момент руки трималися за щось міцне, і ти чітко розумів, за що ти візьмешся нижче. Але ясний пень, що не могло все взяти і пройти зовсім гладко. У мене під ногами провалилася земля, і я повис на корені дерева. На щастя, Даша була вже на рівень нижче і змогла скоординувати, куди мені перекинути ногу. Коли ми нарешті спустилися, то назвали це місце долиною смерті. Сюди ми більше не сунулися.

Після сніданку пішли гуляти вже перевіреними надійними маршрутами Голубиної Долини, яка тягнеться від Учісара.

У вечірню програму у нас був записаний обов’язковий пункт подорожі – покататися долинами Каппадокії на квадроциклах, цього разу з кумами, вони сьогодні так само прилетіли повним складом до Каппадокії. Не встигли Саша, Катя та Настя (їхня донька) відпочити з дороги, як з машини пересіли за кермо квадроциклів. Катання по долинах Каппадокії на квадроциклі це бути водієм ровера на іншій планеті. Причому квиток коштує символічні 110 лір ($13,2) за дві години за квадроцикл.

Плюс це чудова нагода ознайомитися з кращими місцями сусідніх долин, куди пішки можливо ви ще не добиралися. А якщо і добиралися, то все одно буде дуже радісно покататися. Наступного ранку куми висипалися після довгого маршруту, ми ж собі вибрали похід Білою Долиною. Цікаво скільки разів у житті потрібно пройтися долинами, щоб вони нам набридли??? Жаль лише цього року автостоп був не такий швидкий на зворотному шляху до міста, раніше за статистикою зупинялася перша чи друга машина. Зараз хвилин 5 – 10 довелося поголосувати. Та й то в результаті таксі зупинилося)))) Тепер, коли улюблені долини перейшли заново, можемо відкривати нові локації!

Дерінкую

У другій половині дня ми приєдналися до кумів, вони були з машиною. Тепер ми побачимо, що приховує далека Каппадокія. Сьогодні ми приїхали у велике підземне місто. На всіх плакатах була на вигляд неможливо велика схема підземних печер. Я до останнього був упевнений, що це маркетинговий прийом, мовляв, так вони задумували, коли будували. Але за фактом місто виявилося неймовірно глибоким та багатоповерховим. Досвід шикарний, у таких містах ми ще не були. Ходити-бродити тут можна доти, доки ноги не відваляться. Одна проблема, давні мешканці будували місто задовго до появи ліфтів. І сили треба розраховувати так щоб потім легко піднятися назад. Хоча, напевно, якщо зранку до ночі не лазити долинами, то містом буде не так і складно підніматися-спускатися)

Розміри міста дуже великі. І чого ж вони не збудували собі будинки в скелях, як тут було заведено? Напевно, не любили спеку. Де раніше жили місцеві жителі, ми вже з’ясували, тепер потрібно з’ясувати, в яких ресторанах вони харчувалися. У місті єдине туристичне місце – це спуск у підземне місто. Якщо відійти метрів 200, то вже опиняєшся в турецькій провінції, де туристів бачили хіба що на картинках. Тут можна знайти собі ресторанчик із місцевими цінами. Щоправда, місцеві теж швидко зрозуміли і почали називати ціни за страви, які явно тут не могли собі дозволити місцеві мешканці. Так, потрібно шукати ресторанчик із написаним меню. О, а ось і він, тут меню написано прямо на стіні. Ціни як у щасливій казці. Весь персонал закладу був дуже радий нашому візиту. Крім нашого замовлення, нам почали приносити різні смаколики-компліменти, потім Даші, Каті та Насті вручили по квітці. Нам розповіли, що наш візит це значуща подія в історії ресторану – їх вперше відвідали туристи. Потім менеджер привів свого літнього батька – власника ресторану, щоби той з нами особисто познайомився.

Після щільної та смачної трапези нас повели на терасу із папужками, тепер у нас була чайна церемонія за рахунок закладу. Працівники нас фотографували з усіх боків. Думаю, що у шейхів не такі щирі та теплі прийоми під час офіційних візитів. Ресторан буквально зробив нам день, а ми зробили їм. Розпрощавшись по-братськи, ми поїхали назад у Гьореме. На той момент ми ще не знали, що ми не тільки зірки Дерінкьою, а й відомі на всю Каппадокію! Коли куми повернулися до свого готелю в Гьореме, менеджер їхнього готелю показав на своєму телефоні одну з фотографій нашої трапези у тому ресторані. Я за те й люблю Каппадокію, тут якось по-домашньому затишно і всі знають один одного.

Ургюп

На зворотному шляху ми захопили ще одне нове для нас містечко — Ургюп. Його мені порадила моя колега Маша. І мала рацію, я досі не розумію, чому ми в минулих поїздках не відкрили це чудове містечко на околицях Гьореме. Місто дуже затишне для прогулянок і навіть є своя фортеця, щоб полазити. Як ми з’ясували тут майже в кожному місті є своя фортеця, відвідати все не вийде — не вистачить сил. Я в нове місто закохався буквально з першого кроку. Тепер його обов’язково рекомендуватиму включати у свій маршрут по Каппадокії. Сьогодні у нас тут було не дуже багато часу, тому ми ще днями сюди повернемося для більш детального вивчення всіх вуличок. А поки що рухаємось у напрямку до Гьореме. Наступним невеликим відкриттям у нас були три знамениті стовпчики — скелі “Three Beauties”.

Це практично місцева візитна картка, до якої легко дістатись, але в нас ніяк не доходили руки. Ці стовпчики з шапочками настільки значущі, що поліція навіть просить надягати маски, щоб подивитися. Хоча в інших частинах регіону маскового режиму ми не спостерігали. Він ніби і є, але й водночас його немає. А тут прямо просять одягнути. Цього року щодо масочного режиму ми почували себе досить спокійно, оскільки в Туреччині на момент подорожі був уже досить великий відсоток вакцинованих людей. Захід сонця ми зустрічали на вершині однієї з гір недалеко від долини шабель.

Кожен світанок у Каппадокії це як дозвіл відпочити і нікуди більше не лазити, накопичувати сили перед новим днем. А він тут починається щоразу стабільно о 04:15. І, як на зло, раніше лягти спати тут не виходило, дуже вже тут душевні бенкети вечорами. З іншого боку, пропустити зліт куль – моральний злочин. У підсумку за тиждень у Каппадокії ми доведемо себе до стану, що просто фізично не зможемо так рано вставати і як прикро, що бажання і амбіції іноді перевершують можливості тіла. Але це все потім, поки що ми ще тримаємося молодцями як для четвертого тижня подорожі.

Долина Іхлара

Сьогоднішній маршрут був ще найдальшим. Перед далекою дорогою ми вирішили взяти собі на пікнік свіжих бореків. Я залишився в машині, Даша повернулася з подарунковим чаєм від нашого старого друга, сьогодні нарешті почалися його зміни. Дашу хлопець не знав, але Даша його бачила і передала привітання від справжнього фаната його випічки, продавець за привітом відразу мене згадав і налив усім у дорогу чаю. Тепер усе готове, можна їхати. Долина знаходиться за 80 км від Гьореме. Перше, що ми побачили це долину з вершини.

А вона справді зелена як її описують. Та й за розмірами виглядає переконливо. Не менш переконливо виглядає факт того, що вхід у цю долину платний, хоча я досі не розумію, чому в деяких країнах є платні ліси та подібні природні об’єкти.

Можна було б, звичайно, припустити, що за 60 лір (7,2 $) турки роблять щось корисне, але за фактом за ці гроші ти отримуєш платні туалети на території долини. Сама долина справді шикарна і кардинально відрізняється від долин на околицях Гьореме.

Гуляти можна без перебільшення весь день. Тебе весь час супроводжуватиме зелена річка, бабки та сонячні зайчики. Особливу увагу тут можна приділити кількості храмів усередині скель. Слово багато і близько не передає їхню кількість. З мінусів це мій давній ворог – сходинки.

Хочеш подивитись храм, здолай чергову партію сходів. Храми, до речі, досить різноманітні. Штук 7 ми точно подужали, а кум так взагалі поставив собі завдання жодного не пропустити! За кілька кілометрів після входу мандрівників чекають наші улюблені затишні ресторани на воді. Фреші та турецька кава тут лилися рікою.

Головне, щоб алергією від такої кількості цитрусових не посипало дітей) Дуже затишна долина, мені хотілося проводити тут з гусями цілу вічність. Але ж треба рухати далі! Приблизно через 4 кілометри закінчуються туристи, вони піднімаються кудись вгору сходами і далі долина взагалі стає твоєю особистою. Але хоч би як хотілося гуляти вічність, треба повертатися до машини. Зворотний маршрут можна проходити іншим берегом з іншими храмами.

До речі, в долині є багато цікавих містків. Вони тут виглядають ніби у старій казці. На самому початку долини, де ми починали, є безліч ресторанів з видом на річку, тут можна поїсти, але чесно кажучи, вони розраховані на туристів, яких привозять і відвозять автобусом на один раз.

Обслуговування та їжа тут зовсім не цікаві. Краще взяти з собою більше їжі на пікнік у самій долині та насолоджуватися природою. Це був несподівано зелений день серед золотистих та червоних барв звичної нам Каппадокії. На зворотному шляху до Гьореме є так само ряд визначних пам’яток у вигляді величезної фортеці — скелі. І цілого поля із кам’яних скель – конусів.

Окрім стандартних місцевих визначних пам’яток, ми заїхали в місцевість, де в скелях було багато закритих гігантських дверей. Такі, як були на картах Star Craft. Що за дверима і чому їх немає на карті? Скільки ми не намагалися ті двері викинути з голови, але проїжджали дедалі більше. І нарешті в одній зі скель ми побачили незачинені двері. Уперед! Щоправда, думки трохи розділилися. З одного боку ми дізнаємося, що там, з іншого боку, всіх не залишало відчуття, що зараз прилетять гелікоптери і нас пов’яжуть. Цікавість взяла гору! Ми зайшли за одну з дверей. Тепер у мене дилема, з одного боку я не повинен про це писати у своєму оповіданні, оскільки, мабуть, не дарма власник про це не згадував на картах, але з іншого боку, а як же відкритість і доступність інформації? Та й віртуальна подорож з нами буде неповною у такому разі…. За дверима було темно, крижана прохолода долинала з глибин, крізь темні стовпи, що тримали склепіння зловісних стель. Нашому погляду відкрилася небачена кількість картоплі… Це були схоже овочеві склади. Коли ми їхали в машині далі, мене не залишала думка “А раптом вони так і хотіли, щоб ми вважали, що там просто картопля?! Та й хто ці вони?” Перед цим ми думали пройти пішки через поле до інших дверей, але там працівник на комбайні на нас так підозріло подивився, що вже й перехотілося йти до них. “Навіщо він підозріло дивився? І навіщо він палився своїм підозрілим поглядом? Або він хотів, щоб ми так думали, що він підозріло подивився…”. Але ця “теорія” змови ще квіточки. 
Ми тут незадовго до поїздки вирішили переглянути першу серію культового турецького серіалу “Яма”. Так ось там є особливе татуювання, за яким впізнають своїх. А ще є райони Стамбула, які тримає чоловік похилого віку, який може запросто “надавати по шапці” якщо заїдеш не туди. Начебто подивилися лише одну серію фільму, а знаки з фільму нас уже переслідують по всій Туреччині. Цей знак виглядає у вигляді трьох вертикальних точок у кутових дужках. По дорозі назад ми повернули трохи не туди і заїхали в місто з дуже вузькими дорогами. Всі погляди місцевих були прикуті до нашої машини. Десь на стіні явно був знак із “Ями”. Але, на щастя, місцевий контингент складався здебільшого з бабусь, і жодного зухвалого дідуся не було, хоча з фільму хлопцям дісталося на дуже схожій вуличці.

Ось нарешті ми й побачили далекі куточки Каппадокії! Хочу тут підбити окремий підсумок. Підземне місто Дерінкьой та долину Іхлара відвідати однозначно варто. Якщо ви без машини, то є сенс записатися на екскурсію “green tour”. Ця універсальна назва у багатьох тур фірмах. Важливо, щоб у вартість входили вхідні квитки. За фактом вам потрібно буде заплатити по 60 лір з особи три рази (підземне місто, долина Іхлара та монастир Селіме). Вартість туру ми дізнавалися була приблизно на 100 лір дорожче ніж загальна вартість всіх входів і включала ці входи.

Так що якщо хочете Каппадокію подивитися вздовж і впоперек виділяйте мінімум 4 повні дні. Ми сам монастир не відвідували, бо не було сил і схожий є в Учісарі, але були поряд, мав файний вигляд. Ще у нас на маршруті був один нез’ясований об’єкт – Мустафапаша. На карті він відзначений як пам’ятка, але в найменшому містечку, де знаходиться ця мітка, ніхто так і не зміг пояснити, що це таке. Нічого визначного ми поруч не знайшли.

Продовжуємо подорож Каппадокією

Відпустка наших кумів закінчувалася, і вони наступного дня вилітали додому. А в нас ще третина маршруту попереду. У нас також було одне невирішене питання. У нас був запланований Трабзон. Це частина Туреччини з боку Чорного моря, там має бути так само красиво, як у нас у Карпатах. Але нам перешкоджала погода. За останні кілька тижнів там практично весь час погода мала зливи і дати нашого приїзду будуть не винятком. Хоча як показує досвід, якщо зливи за прогнозом тривають тижнями, то там зазвичай не все так погано виявляється насправді. Друга проблема була у добиранні. Можна було б долетіти літаками зробивши великий гак, що не сильно було б фінансово виправдано. Другим варіантом ми розглядали нічний автобус, який іде від Каппадокії прямо до Трабзона близько 12 годин. Цей варіант ми розглядали десь тиждень тому як найкращий. Але Каппадокія дуже фізично нелегка точка маршруту, особливо коли це лише одна з семи локацій великої подорожі.

Ми банально не розрахували сили. Те, що гугл малював дощі в Трабзоні, я б записав у плюси, оскільки ми зі спокійною душею викинули цю локацію з маршруту. Я пам’ятаю свою фразу “Якщо нам завтра треба буде їхати нічним автобусом, я боюся, що помру від втоми”. Як би я не хотів усіх радувати нашою нескінченною енергією, але, на жаль, наша енергія таки має межу, і ми її досягли в цій подорожі. Я вважаю, що людям, які вирушають у тривалі навколосвітні подорожі потрібно пам’ятники ставити за витривалість. До речі, фактор роботи у такому форматі подорожі грає на руку, бо він трохи гальмує тебе по буднях, дозволяючи відпочити від походів. Коли ми зрозуміли, що потрібно змінювати маршрут, то вночі ще намагалися швидко накидати новий план, але все не складалося. Загалом залишаємося ще в Каппадокії, тут у будь-якому випадку добре, а далі виспимось і з ясною головою будемо щось винаходити заново. На ранок виявилося справді думати легше, і ми швиденько накидали собі подальший план дій і накинули ще кілька днів на Каппадокію. У нашому поточному готелі, на щастя, не було вільних місць, щоб продовжити ще на кілька ночей. Наш поточний готель був непоганий, але вони щоразу дуже лажали зі сніданком. І щоб отримати весь свій сніданок, треба витратити весь ранок. Звичайно ж, якби наш номер був усе ще вільний, то простіше було б залишитися, ніж перетягувати речі. Але тут, на щастя, був привід з’їхати. 


Наш другий готель

Тиждень тому у мами з татом був непоганий готель через дорогу від нашого, на букінгу він хотів досить високу ціну, але я вирішив піти до них і проявити чудеса дипломатії. Я прийшов до них на ресепшен і сказав, що прийшов до них з великою дипломатичною місією, хочемо пожити в тримісному номері дві ночі і я впевнений, що ми зможемо домовитися про хорошу ціну, бо на букінгу надто дорого. Менеджер сказав, що звичайно ми домовимося, давай 300 лір (36,1$) і заселяйтеся хоч зараз. Ми швиденько перебралися до нового готелю. Так, які у нас тут поблизу долини ще не повністю вивчені?

Червона долина (але це не точно)

Попередні поїздки ця долина викликала найбільше питань, оскільки таблички постійно плуталися, то вона рожева, то червона, та й взагалі табличка написана синім кольором. Ми розпочали наш нелегкий маршрут у бік Чавушина. Йшли безпосередньо маршрутами долини. Долина відзначилася тим, що на ній були великі перепади висоти, то ти йдеш десь знизу, то лізеш на міні версію Говерли.

Особливо порадувала мітка на карті на кшталт “Дуже складно для проходу”. А дійсно, там було складно, ми спускалися буквально по виїмках практично вертикальної стіни. Так, що нам уже після того випадку, коли ми не могли злізти, подібні маршрути як море по коліна.

Мишко був черговий раз в жаху від того куди його батьки тягнуть. Але наприкінці маршруту на нас чекав продавець холодного апельсинового фрешу. Тож нагорода того вартувала. Сама долина така ж неймовірно красива, як і інші, є цікаві печери і храми з різьбленням на стелі, просто долина на порядок складніша за сусідні і трохи небезпечна.

Я там помітив ще один маршрут на вершину гір, схожих на турецьке морозиво, але якось у наступних подорожах дослідимо. У Чавушині ми спочатку планували поїсти в ресторані, в якому їли щоразу, але за пару років ресторан розкрутився і виставив такі ціни, що довелося з ним розпрощатися. У Туреччині вже не раз помічав, що рідко коли в’їдеш в той самий готель, а зараз ще й починається аналогічна тенденція з ресторанами.

Щороку відкриваються сотні нових із хорошими цінами, водночас старі піднімають ціни, бо вже відомі. З іншого боку, в Каппадокію здебільшого приїжджають один раз, і який тут сенс у дорогих ресторанах мені не дуже зрозуміло. Сервіс та смак їжі у будь-якому випадку буде плюс мінус однаковий. Тож пообідаємо вже у наступному місті.

Аванос

Це вже ціла традиція. У кожній подорожі Каппадокією обов’язково заїхати в затишний Аванос. Сходити в красивий Макдональдс з несмачною кавою і погуляти вздовж річки. Цього разу ми в Макдональдсі просто не замовляли каву, і він, крім красивого, став ще й смачним. Зависли ми, до речі, надовго. У ньому поставили безкоштовний гральний автомат для двох.

Там була гра із серії бійок на кшталт Мортал Комбата. Ми тут влаштували справжній турнір. Було весело. Ще одне креативне нововведення це макети футболістів, що сидять. Щоб під час епідемії не сідали близько один до одного на подвійних місцях одне зайняте картонним футболістом на повний зріст) Саме місто нас теж потішило прикольною фішкою. Тут поставили автомат, який за дві ліри (0,25$) фотографує тебе на тлі пам’ятки та друкує фотографію. Так що з Аваноса у нас є пам’ятна фотокартка) Як не дивно, але в Аваносі у нас теж є ресторанчик в який ми повинні традиційно зазирнути, там затишні диванчики на яких можна сидіти в напівлежачому стані. Ми маємо наш улюблений столик. Цього разу ми прийшли на каву з кнафе та катмером. З кожним роком наша любов до турецьких солодощів стає дедалі більше. Я боявся, що сильно наберу вагу за цю подорож, але після повернення на мене чекатиме сюрприз у вигляді втрати трьох кілограмів.

Це можливо перший випадок в історії наших подорожей, коли я схуд, мабуть, нерви, пов’язані з роботою, всі пригоди та фізичне навантаження на маршруті так далася взнаки. Але солодощів та літрів айрану за цю подорож було поглинено дійсно багато та це було дійсно чудово. З Аваноса ми вирішили поїхати до Ургюпа, він тут ніби зовсім близько. Але чомусь скільки ми не їхали, то по карті були все далі і далі, і далі, і далі. Коли ми проїхали повз наш готель у Гьореме, то запідозрили недобре. Причому нам водій сказав, що він їде в Ургюп, а якомусь турку щось ще турецькою додав і той не сів. Ми зрештою проїхали всіма визначними пам’ятками околиць і таки вийшли в Ургюпі. Схоже, маршрутка була кільцева і ми просто поїхали не в той бік. Зате Мишко встиг знатно виспатися, поки ми їхали. Про те, як було чудово в Ургюпі пару днів тому я вже писав. Цього разу було не менш шикарно, містечко дійсно варте окремого відвідування. У нас навіть народився сімейний жарт на цю подорож. Іноді ми говорили одне одному слово «Ургюп» без жодного контексту. При цьому потрібно було дотримуватись максимально турецького акценту.

Тож для нас тепер “Ургюп” це повноцінна пропозиція під час розмови, яка в собі одразу розкриває суть питання та відповідає на нього ж. Наступного ранку ми почали з куль, оскільки попередню ніч міцно виспалися. Тільки ось кулі чомусь були спущені, але всі люди напоготові. Скільки ми не чекали на огляді, вони навіть не намагалися почати злітати. Я дізнався в одного з організаторів, що зараз сильний вітер у небі і всі чекають на зміни. До речі, перед польотом куль у небо пускають звичайні гелієві кульки і перевіряють як їх несе вітер. Ми найбільше переймалися людьми, які сюди приїхали на екскурсію з різних куточків Туреччини, а тут такий облом чекав. Але на щастя для всіх було дано сигнал і кулі почали готувати до зльоту зі швидкістю світла. Ми спостерігали наче у прискореному відео. Якщо вони так швидко можуть щоразу готувати кулі до запуску, то навіщо вони це роблять так повільно щоразу?)))) Після куль ми вирушили шукати ту легендарну печеру в Долині Кинджалів, яку відкрили Катя з Сашком. Пошуки були нелегкими, але ми-таки її знайшли, за що ще більше полюбили долину Кинджалів. Тепер можна зі спокійною душею повертатися до готелю на сніданок. Тато мені надіслав повідомлення знайти господаря готелю та передати привіт його синові, бо наші батьки потоваришували з господарем та подарували синові цукерки на День народження. Але коли ми вселялися, господаря не було. А коли ми сіли за сніданок до мене підійшов чоловік і здивовано в мене вдивлявся. Я запитав чи не Мурат він)))) Це і був Мурат — господар готелю. Він коли вранці переглядав відомості про постояльців готелю, то помітив моє прізвище та ім’я, яке повністю збігається з татом. Він подумав, що повернулися туристи, які нещодавно з’їхали та прийшов привітати їх. Але коли побачив мене, то не міг збагнути, що відбувається. Турист явно схожий, але не той самий)

Тепер після сніданку можна вирушати на збирання врожаю із фруктових дерев, цього разу тут був ягідно-фруктовий рай. У долинах не треба було переживати про те, що ти зголоднієш. Море шовковиці та абрикоси завжди до твоїх послуг. Шкода тільки, що інжир і виноград ще був не в сезоні. Причому такі дерева могли знаходитися у найнесподіваніших місцях. Наприклад, на карті стежка, що веде 200 метрів у глухий кут. А за фактом там наприкінці на тебе чекає дерево зі стиглими фруктами.

Ортахісар

У цій подорожі ми вирішили подивитися взагалі всі містечка, що є в окрузі. Це містечко я на карті помітив ще минулого року. Маршрутка нас висадила десь зовсім на околиці, якби не карта я б нізащо не повірив, що тут поряд є місто. Якісь поля та степи. Ну пішли трасою шукати місто. Іти довелося чимало. Хвилин 20-30.

У центрі міста на нас чекала чергова скеля фортеця. Але, на відміну від попередніх, ця якось зовсім не викликала почуття безпеки. Тут навіть платний вхід, хоч і зовсім за символічну ціну. Нас попередили, що верхня тераса зараз доступна для візиту, щоб ми сміливо піднімалися.

Частина підйому була по зовнішніх дуже крутих сходах із поручнями. Але тут головне триматися міцно, далі ми лізли всередині скелі, дійшли до входу на верхню терасу з табличкою “Небезпечно, прохід заборонений”. Але ж нам сказали, що можна, напевно, вже не небезпечно. Підйом на верх був якийсь дуже екстремальний.

Якщо у вас є страх висоти, то Ви не підійметеся, якщо його немає, то обов’язково з’явиться під час підйому. Ми піднялися на саму вершину скелі. Тут майданчик п’ять на п’ять метрів, по краях металеві стовпи з ланцюгом, але при цьому один стовп вирваний і висить у повітрі.

Я думав, що після тропи смерті в Китаї мене вже нічим не злякаєш. І не зрозуміло, чи триматися за ці ланцюги, чи навпочіпки ходити ближче до центру. Тут стався цікавий ефект, у мене почався сильний перепад тиску, в очах візерунки і нестача повітря. Хоча внутрішньо відчував себе відносно впевнено. Але, зважаючи на все, це і є ефект страх висоти. З фортеці ми спускалися по міліметру, кожен рух продумано, на прольотах, де можна присісти я лежав приходивши до тями. Чому організм дає такі осічки, чому не можна все тримати під контролем у психологічному плані? Ще й густі хмари збиралися, зараз як шарахне блискавкою по скелі. Повернулися на землю, я з’їв морозиво і мені знову стало добре.

Цікавий факт, що від морозива мені стає завжди добре, особливо якщо це макфлурі з Макдональдса. Загалом підсумую, якщо хочеться екстриму в Каппадокії, то ця фортеця однозначно для вас плюс види зверху дійсно зачаровують. Мене, правда, не залишала думка, що плату за вхід вони беруть у вигляді страховки тих, хто лізе нагору.

У самому Ортахісарі є свої долини. Ми вибрали не найвдалішу. Вона була звичайно красива, багато зелених дерев, але був один великий мінус.

Тут проходили каналізаційні колектори і часом піднімався настільки дикий сморід, що сльози з очей йшли. Ми ж звичайно естети, намагалися й далі насолоджуватися красою, але в якийсь момент сморід був настільки нестерпним, що довелося тікати назад, намагаючись не дихати. Так що долини в Каппадокії є не тільки на будь-який колір, але ще й будь-який запах. Поки бігли, я помітив, як десь на висоті стояв пес і спостерігав за нами. Так цікаво, про що він думав, можливо намагався зрозуміти чому з цієї долини всі тікають. Тепер фінальний підсумок по місту, якщо фортеця вам здалася недостатньо екстремальною, то смердюча долина до ваших послуг. Цікаво, що в самій долині є порожні торгівельні палатки і навіть місток, що веде до закритого храму. Колись тут вирував туризм, а тепер відходи.

Прощання з Каппадокією

Вже традиційно в останню ніч я приходжу на нічну оглядку, дивитися на місто, що світиться, Даша за традицією залишається в готелі і каже, що не полізе нікуди серед ночі. Позаторік ми стояли тут з Дашею та Олею. Мені було сумно, що ми назавжди відлітаємо з Каппадокії. Минулого року я стояв сам, мені було сумно, що вже кінець подорожі. Тепер я стою в спокої, оскільки подорож продовжується, закінчився лише один з її етапів. Каппадокія все так само прекрасна, як і вперше, нехай кулі, що літають, вже не розбурхують око як вперше, але долини і атмосфера тут все така ж чарівна. Навіть коли ми втретє почали проходити долини, вони так само дивували, як і вперше, ці нереальні кольори, ці форми, печерні храми. Це справжнє диво світу. Думаю, що коли люди полетять на інші планети, то можуть бути розчаровані простими інопланетними пейзажами після відвідування Каппадокії. І так само можливо, що колись сюди здійснюватимуть космічний туризм жителі інших планет. Якщо ви читаєте це оповідання через тисячі років і ваша рідна планета не Земля, то обов’язково зазирніть в Каппадокію, вам сподобається! Якщо вам подобається земна їжа, то обов’язково скуштуйте місцеву турецьку каву під буреки. Ну і якщо раптом у вас є машина часу, то завітайте до мене у 2021-й рік, я на вас чекаю))))

Вранці ми замовили шатл, який дико спізнився. Нам потрібно було їхати до аеропорту Кайсері, що знаходиться у годині їзди. Агентство з квитками було впевнене, що шатл приїде в аеропорт вчасно. Після того, як нас таки забрали, ми ще довго їздили по дворах збирали народ. Ми з Дашею думали, що сьогодні ще примусово тут залишимося якщо не встигнемо на літак. Але трапилося диво, коли маршрутка виїхала на трасу, водій почав їхати так швидко, як машини у фільмі Форсаж під час змагань. Ми просто летіли повітрям. У аеропорт ми прибули дійсно своєчасно. Ніколи не подумав би, що старенькі турецькі маршрутки можуть літати з такою швидкістю. Тепер ми знову у літаку, продовжуємо маршрут. За ілюмінатором пролітали великий турецький солончак.


Продовження у Чешме!

Велика турецька подорож. Частина 5. Каппадокія.


Частина 1. Аланія
Частина 2. Сіде
Частина 3. Анталья
Частина 4. Олюденіз
Частина 5. Каппадокія <——

——————————————————–

Рік тому ми прощалися з Каппадокією назавжди. Ми пройшли майже всі долини, зазирнули в найцікавіші куточки. Я з сумом писав у розповіді про те, що непройдені долини залишаться незвіданими для нас. Але як же все чудово змінилося, ми знову тут! А раптом нам вдруге не так сподобається? Може краса цих долин вражає лише вперше? На радість, цього разу було не менш чарівно та цікаво. По-перше, долини так само ваблять і радують своєю незвичайною красою. По-друге, саме в Каппадокії можна відчути всю атмосферу країни. Тут Туреччина виявляє свої найкращі риси в їжі, у людях, у природі і навіть у звуках. Ну і інший біологічний часовий пояс, тут потрібно прокидатися близько п’ятої ранку, йти в долини на один з оглядових майданчиків, а потім вмирати від краси польоту повітряних куль.

О 08:30 приходити в готель на сніданок, з 09:30 до 13:00 здійснити похід ще в одну з долин, а потім тиха година, за бажанням сон до 17:00, потім вечірня активність або долина та вечеря. О 22:00 сон. На Каппадокію ми виділили три повні дні і два по половинці. В останній день я мав бажання залишитися жити з усіх частин країни саме тут, у Гьореме. І тепер я вже впевнений, що ми ще обов’язково сюди повернемося і сподіваюсь, що неодноразово.

Дуже-дуже хочу надихнути якнайбільше людей на відвідування цього прекрасного куточка нашої планети. Повторно розповідати про красу кожної долини я не буду, але ви можете прожити з нами ці прекрасні дні в Каппадокії.
Ми прибули на заході сонця з аеропорту Кайсері. Скільки ми летіли літаком і їхали в таксі, за вікнами абсолютно звичайні краєвиди, без найменшого натяку на красу, яка прихована поблизу Гьореме. На цей раз наш печерний готель виявився не зовсім печерою, але майстерно зроблений під печеру.

У ванній кімнаті був дуже дивний хімічний запах, який ніяк не хотів вивітрюватися. Пізніше я знайшов джерело, то був турецький освіжувач повітря. Для перевірки я вирішив його понюхати. Як я не втратив нюх досі загадка, але відчуття було, наче в голові вибухнув лимон. Винесли освіжувач на вулицю, стало значно краще. Тепер можемо вирушати на міський оглядовий майданчик. Вхід на огляд тепер чомусь платний, по три ліри. Ну і гаразд, ми знайдемо собі інший оглядовий майданчик з “блек джеком і …”. Свій оглядовий майданчик серед ночі виявилось знайти не так просто. Ми спробували вилізти на якусь стрімку скелю, не скажу, що види були погані, але такий смертельний трюк ми більше не повторювали. Хоча ні, ще була через пару днів схожа спроба, що закінчилася повним провалом, провалом землі під ногами … Загалом висновок тут такий — якщо на мапі Мапс мі тут немає стежки, то нема чого й пробувати. Хоча якщо прагнете справжніх турецьких пригод, не боїтеся пилу та колючок — прокладайте нові маршрути сміливо)
Після хорошого маршруту не погано б і потрапезувати. Ми сіли в наш улюблений ресторанчик у центрі, на ті самі місця, де сиділи рік тому. Шкода, що цього разу без Олі з Женею. Вже традиційно сезон Каппадокії я відкриваю тарілкою сочевичного супчику з лимоном. А тепер скоріше спати, щоби наблизити момент милування кулями.

Перша прокинулася Даша під звуки куль, що надуваються, які долинали з вулиці. Коли ми вийшли, кулі вже кружляли над готелем. Їх звичайно значно менше зараз, під час карантину, проте вони є і це не може не тішити! Ми хотіли почати наш маршрут з улюбленої долини Шабель. Але моя вам усім порада. Перевірити маршрут на карті з вечора. Чомусь о 6-й ранку, мозок на відріз не хотів розуміти і знаходити цю долину. У результаті ми прийшли до долини Кохання 2.

Тільки одна проблема – долина внизу, біля підніжжя гір, а ми згори. Мапи чомусь впевнено натякають нам, що ми можемо тут спуститися, чи йти до сусіднього міста Чавушина, там буде нормальний вхід. Мабуть, о 6-й ранку ще й інстинкт самозбереження працює не особливо. Спуск зайняв хвилин 10 і був більш схожим на боротьбу за життя в екстремальних умовах.

Зате які красоти на нас чекали внизу. І вся долина лише наша! Цікавий факт подорожі. Ми почали наш маршрут приблизно з того місця, де через зливу перервали рік тому. Ми тоді не встигли спуститись стежками до самого низу і вчасно взяли маршрут по верху. Зараз же дощі та зливи були настільки далекі від нас, їх тут просто було б важко уявити. Як виявилося, якщо прилітати в країну в розпал сезону, то можна впіймати цілий місяць сонячних днів. Це справді чудове відчуття, коли скільки не прокручуєш прогноз погоди, а на картинках весь час круглі сонечка, іноді з хмарами. Але пам’ятаю, десь на початку подорожі ми мали 15-хвилинний дощ серед ясного неба, незважаючи на сонячні прогнози. Це навіть тоді здавалося дивним у таку спекотну погоду. Коли ми вдосталь нагулялися долиною, постало логічне питання, а як назад? У Чавушин іти було ліньки. Ми вирішили, якщо ми були настільки сміливими, що змогли спуститися, то й зможемо піднятися.
Тим більше Даша у нас зайчиха, а зайкам має бути легше в гору, ніж з гори.

Після того як ми видерлися на гору без скелелазного спорядження, ми собі пообіцяли більше не виявляти такого героїзму та самопожертви. У Михайлика взагалі був шок, він собі долини явно уявляв простіше. Спуск і підйом ще ускладнився захованими в піску колючками, які так і поспішають вп’ястися в ногу. Або ще гірше потрапити між ногою та босоніжком. Обтрусилися від пилу, тепер можна в готель на сніданок. У готелі, що знаходиться в центрі міста та коштує 14 євро за трьох за ніч, сніданок виявився відповідним. Але це, на щастя, легко виправити. У Гьореме є моя улюблена кафешка-пекарня “Tarihi Istanbul 1453 Börekçisi”, в ній продаються найсмачніші бореки. А ще дуже душевний хлопець – продавець. Так ось, одного борека за 15 лір вистачить, щоб перетворити навіть найсумніший сніданок на турецький бенкет. Особливість цієї пекарні в тому, що вона цілодобова, коли вранці йдеш у долину, у ній якраз можна купити гаряченького в дорогу. Після сніданку невелика перерва, хвилин 20 і потрібно вирушати далі, поки не почалося денне сонцестояння. Мишко залишився з ноутбуком у номері, підкорювати шахові вершини, ми з Дашею вирушили підкорювати стежки Голубиної долини.

Це одна з найкоротших і найлегших долин. Нашу компанію одразу ж підтримав пес-провідник. Ми, звичайно, шукали нашого торішнього вірного друга Финдика, але його ніде не було. Поки ми йшли долиною, то міркували, що Мишка треба було брати на цю долину, а не на ранкову каторжну.

Після другої долини чергове турецьке частування і тиха година до вечора. Приблизно з 13:00 до 17:00 наприкінці серпня сонячні промені пронизують тіло наскрізь, як дрібні голки. У цей час найкраще закритися в печері і не висуватись у двір. Головне заздалегідь запастися кавуном. Все-таки Дашин челендж жодного дня без кавуна в Туреччині переривати не можна.

Увечері у нас почалося справжнє сафарі, ми поїхали на квадроциклах у двогодинну подорож долинами. Турки спокійно реагували, коли ми їхали, не тримаючись основної колони, так що ми з Дашею та Мишком влаштували справжнє ралі з дрифтом та перегонами. Я раніше думав, що найкрасивіша на квадроциклах це в Єгипті ввечері, але ні, тут навіть красивіше!

Ми з Мишком так були захоплені екстремально-швидкісною їздою, що замість фотозупинок нам дозволяли поганяти. Насправді у місцях фотозупинок ми й так щодня пішки ходимо, а квадроцикли дві години й закінчаться.

Наприкінці маршруту на нас чекав чарівний захід сонця на вершині однієї з гір. Пили, звичайно, непомірно і є ризик, що це буде остання поїздка біля фотоапарата, він уже повністю під колір гір. Але воно того варте. Тримайся наш фотоапарат, тримайся! Пам’ятаю, що рік тому його теж у Каппадокії довелося відкачувати.

Я починаю відчувати, як знову закохаюсь у Каппадокію. Це чудове почуття, хочеться, щоби тут увесь світ побував. Буквально днями в одному з гуртів на фейсбуці публікували фотографії Каппадокії, під якими багато хто писав, що це їхня мрія. Але ж цю мрію так легко здійснити! Анкара є одним із найдешевших напрямків із Києва, а від центрального вокзалу вже навіть прямі автобуси ходять у Гьореме. Люди, не відмовляйте собі в задоволенні відвідати Каппадокію. Місцеві ціни тут вас приємно здивують. До речі, доїхати транспортом від готелю до аеропорту Анкари на трьох коштує 48 доларів. Це у нас був ще й дорожчий маршрут з пересадкою в Невшехірі (теоретично коротший маршрут обійшовся б у 37 доларів).
На другий день ми вийшли з готелю о 05:20 повним складом, дорогою знайшли собі чергового собаку-провідника.

Сподіваюся, він в курсі, що в долині Шабель є високі сходи, з яких собакам доводиться стрибати?

Але пес взяв ініціативу у свої лапи, і сам повів нас прямо в долину. У цій долині є чудові місця для спостереження зльоту куль. Сьогодні їх піднімалося 28, на 122 менше, ніж торік. Але цього вже достатньо, щоб зачаровано дивитися, боячись пропустити кожну мить. Головне бути уважним і не впасти зі скелі. Собака якось байдуже дивився на ці всі кулі, мабуть, вже звик) Про красу долини Шабель, я вже оспівував у минулорічному оповіданні.

Просто скажу, що вона така прекрасна і навіть наш новий чотирилапий провідник виявив доблесть і зробив стрибок зі сходів у долині, щоб пройти далі з нами. Ми тримали курс на Чавушин. Якоїсь миті ми помітили, що собака вже інший. Дуже схожий, але хвіст і шерсть на голові не такі, як у першого. Гей, так не чесно, де наш вірний друг, який заслуговує на ласощі в місті? Мабуть, він не любить Чавушин. Цього разу у місті ми були першими туристами та взагалі живими душами. Була тільки восьма ранку і все ще спали. Навіть скеля-фортеця була повністю нашою. У готелі через 30 хвилин розпочнеться сніданок, можна розпочинати дорогу додому. Ми вийшли на трасу та дізналися, що автобус, який ходить раз на годину, поїхав 59 хвилин тому. Це була гарна новина. Поганою новиною було те, що за цю годину в наступний набилося стільки людей… Якось під час епідемії не хочеться таких ризиків. Але пішки до Гьореме теж немає ніякого бажання йти по трасі. Зайшли в масках на задні двері, і причаїлися на самих сходах, далі від усіх. Завдання зводиться до простого — не дихати близько 8 хвилин. Як тільки автобус від’їхав, люди почали одразу кашляти. У мене є підозра, що маски на обличчях сприяють тому, що люди починають закашлюватися. Я ще помітив турецьку традицію, що будь-який таксист під час поїздки повинен рівно два рази прокашлятися. Без цього дорога не складеться. Вийшли у Гьореме, можна дихати! О! Якраз кафе з бореками поряд. Хлопець сказав, що свіжі бореки будуть готові за 7 хвилин, а поки що ми можемо попити турецького чаю за рахунок закладу, щоб скоротати очікування! Я ще більше закохався у цей світ. Після сніданку ми поїхали на таксі до Учхисара, звідти можна долиною Голубів повернутися в готель. Якщо почати з Учхисара, то дорога буде весь час вниз, легко, навіть мапа не потрібна. Але, на жаль, моя самовпевненість дала збій, і ми заблукали в цій чудовій долині.

Я не сказав би, що це було у великий мінус, але сьогодні було зовсім спекотно, а нам довелося потім йти багато вгору. На вершині в скелі на нас чекала дуже затишна кафешка. Точніше, це місце, де мешкає велика родина з бабусями і за сумісництвом вони приймають туристів. Зараз же всі Tea House в долині були закриті, а в цій просто жили власники. Втомлених туристів із радістю прийняла вся турецька родина. Вони змогли нам запропонувати каву та чай, на цьому наш турецький словниковий запас закінчився). Між собою мою каву вони називали бурдою. Я намагався пояснити, що таке печиво, але згадав тільки хліб турецькою. Цього вистачило, щоб нас почастували хлібом, виноградом та сиром, схожим на пармезан.

Турецька бабуся дуже розчулювалася тому, що нам подобається виноград, я думаю, вона якраз його збирала. Частування нам не включали в рахунок, дійсно, як у гості сходили. Дуже душевно посиділи та відпочили, тепер з новими силами можна спускатися у бік Гьореме.
Вечірня програма закінчилася невеликим фіаско, коли ми намагалися піднятися на черговий оглядовий майданчик не по стежці. Треба все-таки дотримуватись своїх обіцянок, не сходити зі стежок.

Наступного ранку, після милування кулями, ми сіли у таксі та поїхали знов до Учхисара. Звідти починався маршрут Медовою долиною. Над містами стояв чудовий туман у вигляді тонкої смуги, над туманом літали кулі. Виглядало це як фотошоп у реальному житті.

Медова долина місцями була настільки апетитною, що її хотілося спробувати) По легкості цю долину ставимо на друге місце після Голубиної. Приблизно за півтори години вона перетікає в Білу долину, а та плавно переходить у долину Любові 2 і виходиш десь недалеко від Чавушина.

Звичайно, весь похід по долинах прикрашається одинокими кулями, що пролітають над головами. Одна проблема, ми знову вийшли далеко від Гьореме і потрібно якось потрапити до міста. На щастя, Туреччина належить до країн, де є максимально легкий безкоштовний автостоп. Ми махнули рукою і одразу нас підібрала машина. Вже через пару хвилин ми знову у себе на базі) Після сніданку ми з вітерцем поїхали в одне із сусідніх міст Аванос.

У цьому місті є велика річка, яка компенсує нестачу моря у цьому регіоні. У річці купатися не можна, проте прогулянка сюди-туди трохи розвантажує мозок від постійного виду долин і дає відчуття зміни обстановки. Цього року навіть на гондолах можна річкою покататися.

Ще місто славиться гончарними майстернями, але не під час епідемії) Для продовження челленджа “ні дня без кавуна” потрібно було постійно стежити за місцями продажу кавунів. У результаті з Аваноса ми поїхали назад додому з величезним кавуном. Саме продавчиня і викликала нам таксі.
Напевно, одне з найкращих місць для споглядання заходу сонця на околицях – це вершина Червоної долини. Сама долина унікальна кількістю печерних храмів, тунелів та інших місць, де можна полазити.


Печерний храм

Чим ближче до заходу сонця, тим червонішим стає долина і її різнокольорові скелі. Цікавим відкриттям була смугаста скеля, яку ми бачили в інтернеті, до цього ми були впевнені, що це фотошоп.

Захід сонця тут справді надзвичайно червоний, такі заходи можна побачити на екзотичних берегах далеких морів. Зверху долини є траса і ресторанчики. Тут важливо так розрахувати час, щоб не прийти пізніше заходу сонця. Я думаю, що якщо прийти надто пізно, то нікого не буде і не буде кому викликати вам таксі. У найгіршому випадку доведеться з ліхтариками повертатися до Гьореме через сусідню долину Міскендир.

У темряві долини зовсім не виглядають доброзичливими. Ми прийшли до піку в той момент, коли останні промінчики вечірнього сонечка сказали нам “гуле-гуле” і вирушили за обрій. Відмінний завершальний захід сонця восьмого сезону подорожей. Завтра вже летітимо назад.

З самого ранку ми вирішили пройти останню долину на околицях – Міскендір. Востаннє подивилися як злітають кулі.

Цікаво, але факт — видовище того, як злітають кулі не набридає, заради цього готовий рано прокидатися знову і знову. До початку долини Міскендір ми вирішили дійти пішки.

Одна проблема, ми з собою не взяли їжі на перекус, а в мене рано вранці щоразу починається голод. І, як на зло, о пів на сьому ранку все закрито і нікого взагалі немає. Незабаром ми проходили повз кемпінг у вигляді будиночків. Я пішов до будиночків, сподіваючись добути їжі. В одному з будиночків відчинилися двері, і я почув звук увімкнення газової плити. Значить, як мінімум там є кава, а якщо кава, то й пожувати щось знайдеться. До мене на зустріч вийшов турецький дідусь. Я попросив “Ekmek”. Він мені радо подарував цілий батон. Навіть хотів другий віддати, але ми стільки б не з’їли. Ех, якби не епідемія, то я б обійняв дідуся. Потім по дорозі нам попався величезний виноградник, і ми позичили гроно винограду. Як же смачно їсти виноград із хлібом ідучи поряд з такими красотами!

У такі моменти почуваєшся справді щасливим. 

Навколо були досить високі гори, частина долини була в холодній тіні. Складність ранніх походів полягає в тому, що вранці температура близько 15 градусів, а потім швидко теплішає. І по-хорошому треба виходити з кофтами, але потім їх під пекучим сонцем нести в руках.

Але це все дрібниці порівняно з долинами, красу яких не передасть жодна фотографія, жодна розповідь. Але ви тепер на крок ближче до цієї краси. На прощання з містом ми зайшли за прощальним бореком. Хлопець сказав, що для туристів у них безкоштовна прощальна турецька кава і чай.

Прикупили футболок і в дорогу! Спочатку таксі до Невшехіра, потім п’ятигодинний автобус. Автобус, до речі, дуже затишний, прямо бізнес-клас, їхати зовсім не важко. Міші ще й мультики на персональному екрані крутили весь час. Автобус мав технічні зупинки на тих же місцях, що й рік тому. Ми навіть хотіли пообідати в одному з ресторанів під час зупинки, але там саме проводили дезінфекцію. Я не знаю як там віруси, але персонал почав кашляти та чхати після дезінфекції. У результаті ми зайти не ризикнули. Один турецький дідусь, що кашляв, звичайно ж сидів в автобусі недалеко від нас, і, судячи з усього, він не очікував, що ми його змусимо всі п’ять годин їхати в масці. Він намагався про це поскаржитися помічникові водія, який теж їхав без маски, але помічник йому щось пояснив і той швидко надягнув маску) Пізніше він пересів уперед прямо до помічника і там уже кашляв удосталь.
На центральному вокзалі Анкари ми повечеряли у минулорічному ресторані. За чотири тижні нічого не змінилося — відлітати зовсім не хотілося, але в Києві на нас чекає дуже важлива подія – наше друге весілля на честь десятилітнього ювілею. А це був просто чудовий медовий місяць!
PS Дашин челендж “Жодного дня без кавуна” продовжився в Україні і загалом тривав 47 днів.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 01.08.2020 – 01.09.2020
Тривалість: 31 повний день
Авіаквитки: чартерний МАУ з пакету + pegasus
Готель: Пакетний + на сайті самого готелю + booking
Екскурсії: Усе самі
Складність подорожі: 3/10 (Нижчий за середній)

Прекрасні долини Каппадокії

А ви коли-небудь бронювали на букінгу не готель, а печеру? Ми — вже так) Причому все так природно “Ваше бронювання печери підтверджено”. Я раніше чув, що можна забронювати намет, але так, щоби печеру — це вперше. А самий парадокс в тому, що печеру забронювати дешевше ніж повноцінний готель, всього 23 євро на добу та печера з усіма зручностями твоя! 

Ще нещодавно все було так просто, найкращою поїздкою сьомого сезону можна було сміливо назвати – Ансі. Але тепер ми зіштовхнулися із найскладнішим вибором. Добре, хоч Норвегія була минулого сезону.
Прийдеться номінацію скасувати, а ландшафтному дизайнеру Каппадокії видати Оскар!

Ця подорож була ще й унікальною тим, що вона відбулася не з нашої ініціативи. Ми з Дашею більше року тому прорахували можливі шляхи добирання до Каппадокії і тримали її у віш-листі, але одного теплого вечора наша подруга Оля запропонувала “А давайте візьмемо і полетимо в Каппадокію на мій День народження!”. Олін день народження був лише через тиждень, але просунутим мандрівникам і без зайвих слів було зрозуміло, що йдеться не про найближчий.

Добираємося до Гьореме

Дорога до Каппадокії — це справжнє випробування сили волі, ти маєш довести, що ти справді гідний того, щоб поринути у цю казку. І потрапити до цієї казки можна в наступний спосіб. Спочатку потрібно пролетіти близько двох годин до Анкари. Найкраще застосувати віскі з колою або трохи вина, це тимчасово полегшує розуміння складності маршруту. Потім близько години їхати до автовокзалу автобусом по 11 лір. Причому сісти потрібно не до того автобуса, що відправляється прямо зараз, а до іншого, який і не планує найближчим часом їхати. Ми ж легких шляхів не шукаємо. Тепер потрібно потрапезувати, але для розігріву апетиту бажано пробігтися всіма поверхами величезного автовокзалу в пошуках тієї заповітної каси з квитками. Потрібно якнайбільше намагатися спілкуватися з працівниками автовокзалу, які розмовляють гарною і чистою турецькою мовою. До речі, каси дві, і обидві знаходяться на третьому поверсі, одна з них під номером 50, інша з номером сімдесят з чимось. Потім з’їсти найсмачніший Іскандер кебаб, ну чи не менш чудову кьофте.

У них на автовокзалі просто чудовий ресторанчик. “Cheap and clean” – так описав нам її працівник каси. Потім цокаємося за подорож, що почалася, і п’ємо айран. Після айрану непогано випити чайку з турецьких стаканчиків. Олі, яка найбільше хотіла чаю з вузького турецького стаканчика принесли у великій скляній чашці. Оля спочатку хотіла випити фреш замість айрану, але Женя сказав безсмертну фразу “Ти в Туреччині — пий айран!” пролунало як слоган для турецької реклами айрану. Офіціанту обов’язково залишаємо чайові, оскільки цей ресторан ще потрібен буде для повернення з казки. Тепер хвилин 40 прогулянка дуже дивним напів-парком, який оточує автовокзал. І можна їхати далі. Дорога до Невшехіра займає приблизно 5 годин. Прямого автобуса до Гьореме не виявилося, незважаючи на те, що в інтернеті начебто такі значилися. На момент нашої подорожі вирушало два автобуси різних компаній о 15:00 та 15:30. Квитки купувати треба на місці. Начебто ще є інші автобуси, але нам їх не пропонували. У обох компаній автобуси зручні і роблять зупинки, щоб перекусити. Якщо їхати фірмою “Nevshihir”, то даватимуть смаколик і каву, потім бажаючим ще наливають Pepsi. Якщо їхати компанією “KomilKoc”, то можна буде подивитися на смакоту, яку повз вас пронесуть, але не запропонують. Але воду будуть давати всю дорогу. У будь-якому разі їхати дуже комфортно. Ми приїхали до Невшехіра о 20:30, остання маршрутка в Гьореме вже поїхала. Можливо, якби ми сіли о 15:00 в автобус, то встигли б. Далі таксисти пропонували підвезти за 100 лір (18 $). Ми сіли в місцеву маршрутку за пару лір і поїхали до центру міста, щоб спробувати звідти доїхати до Гьореме. Але був один нюанс – почалася настільки сильна злива, що в центрі навіть з-під козирка зупинки висунутися було складно. І незрозуміло чи будуть ще якісь автобуси. На щастя, поряд із нами стояли китайці, які викликали нам таксі. Самі вони планували заночувати в Невшехірі, але побачивши наше прагнення дістатись у серце Каппадокії, викликали собі також таксі до Гьореме. Ми зрештою домовилися за 60 лір. Як тільки всі вмостилися, таксист чомусь сказав Жені пересісти з переднього сидіння і посадив на його місце іншого чоловіка. Женя пересів до нас назад. Виявляється, це нам запропонували розділити поїздку. У результаті ми поїхали за 40 лір (7$). Мало того, що лила найсильніша злива, то ще й холод був просто крокодильський. Мене пронизувало до кісточок. Але вчотирьох на задньому сидінні стало значно тепліше. Гугл прогнозував, на всю нашу поїздку грози по півдня. Але не дарма цей сезон у нас називається “Я йду і сонце йде за мною” Поки за 20 хвилин доїхали до Гьореме дощ закінчився.

Гьореме

Незважаючи на рутину добирання, вулиці міста одразу надихнули нас. Ці дивні скелі знаходяться прямо на вулицях міста! Готелі, магазини, печери, все впереміш і відразу. Все красиво підсвічується нічним освітленням і переливається від дощу, що нещодавно закінчився. Невже таке буває? Тепер потрібно вирішити питання із повітряною кулею. Змерзлі та переживші грозу, ми знаходилися внизу піраміди бажань. Бажання було одне – хоч би взагалі вдалося злітати на повітряній кулі. Місяць тому, знайома Олі прилетіла сюди на п’ять днів і наприкінці співала пісню “На великій повітряній кулі ми так і не політали!” Хазяїн готелю пообіцяв, що кулі з післязавтрашнього дня стабільно літатимуть. Це нас втішило, і ми піднялися по піраміді бажань трохи вище, тепер у нас була головна мета, щоб наша куля летіла в ясну погоду, і ми побачили світанок. Настав час заселятися.

Нас провели до наших двох печер. Одна печера розкішна та простора, з видовбаною лежанкою у скелі та килимом на стелі, друга печера невелика, але затишна. Але ціна абсолютно однакова. Потрібно визначити, хто в яку заселиться найдемократичнішим шляхом. Перший варіант був “Хай вирішує Орел чи Решка!” Але це було б дуже просто! Треба було якось ускладнити все! Але як? Потрібен брейншторм! Які тільки вишукані ідеї не спливали, був варіант, коли Даша спить у маленькому, а решта у великому, варіант, коли всі сплять у великому, варіант, коли всі сплять у маленькому, а тусять у великому, варіант коли через 2 дні міняємося номерами. Варіант, коли ніхто не спить, варіант, коли всі просто сплять, ще був варіант анонімного голосування. Хазяїн спочатку стояв і питав, що ми вирішили. Ми сказали, що в такому складному питанні ми так швидко відповіді дати не можемо і продовжили приколюватися, перебираючи безглузді варіанти. Хвилин за 15 ми таки розселилися. Тішить те, що у всіх варіантах одна пара шукала причину чому в класному номері повинна жити саме інша пара і це реально круто. Скинули речі і пішли бенкетувати до міста. Сочевичний суп, піде, запечена кьофте з грибами під сиром та інші смаколики. Це був удар по дієті, але дуже смачний удар. Жені потрібно було поміняти гроші і, на щастя, офіціант у ресторані виявився справжнісіньким “Central bank of Cappadocia”, принаймні він так представився.

Незвичайністю цієї поїздки є те, що треба щодня рано прокидатися, щоб не пропустити кулі. У червні кулі починають злітати о 04:35. За кулями потрібно спостерігати з гір, що оточують місто. Дорога до найпопулярнішого оглядового майданчика займала 12 хвилин. Але наш готель розташовувався досить вдало і з нашої тераси теж відкривалися чудові краєвиди. Так що першої ночі можна схалтурити і не лізти в гори. Тим більше сьогодні невідомо чи будуть ті кулі в таку погоду. Один з нас зголосився бути тим героєм, який раніше за інших встане і перевірить чи будуть кулі, а потім розбудить інших. За фактом усі вибігли о 04:40 на терасу у передчутті побачити це диво. Куль не було. Але з гір долинав гул, можливо це якось пов’язане з кулями. Причому вийшли всі не в настрої, ще й ліхтар зрадницьки світив у око. Моєму ненастрою була вагома причина — мені наснився сон п’ять хвилин тому, що ми пішли дивитися на кулі, а там тамада почав розважати всіх тупими конкурсами. Стоїмо як вкопані і дивимося в порожню далечінь. Я розповів, що мене дратує ліхтар і тепер він почав дратувати всіх трьох. Так, чомусь бракує нашого героя. Він спить, сказав, що сподівається, що куль не буде))) Ми продовжуємо дивитися на підступний ліхтар. І тут з-за ліхтаря далеко в пустелі визирнув шматочок ще одного ліхтаря! Жартую, звичайно, визирнула куля! Ми побігли на терасу вище, в пустелі виднілося кілька десятків куль, які поступово надувались. Нашого героя розбудили, і тепер ми всім складом. Небо було затягнуте, всередині все більше зростала напруга, так хочеться ясного неба завтра. Куль почало надуватися все більше і більше, перші почали відриватися від землі.

Кулі все злітали і злітали, хвилин за 30 у небо піднялося близько 150 куль. Це видовище складно назвати прекрасним, це щось набагато вище, ти наче дивишся на найкращі заставки для робочого столу. Невагомі кулі різної віддаленості ширяють немов у космосі, вони пір’їнки. Всередині мене в цей момент все ставало так само невагомим. Це наче побачити зелені Карпати вперше. Це ті моменти, які стають безцінними коштовними камінчиками у музеї спогадів. Тут навіть незрозуміло, що прекрасніше, дивитися на кулі чи піднятися в небо на них. Година магії і можна далі по ліжечках. Полежавши хвилин 10, ми з Дашею дійшли висновку, що треба розпочинати маршрут зараз, поки небо має хоч якусь блакить, за прогнозом вдень буде гроза. Оскільки кількість сил різна і переваги на маршрутах теж, то оптимально трекати окремо від друзів. Ми включили мобільний інтернет та постійно обмінювалися враженнями з маршрутів. Близько 6 ранку ми розпочали наш похід у долину Шабель.

Долина Шабель

Маршрут розпочинався за містом. По дорозі нас чекало кафе з найсмачнішими булочками, пиріжками та іншими турецькими смаколиками.

На початку маршруту нас зустрів провідник – собака Рубі. У собаки був неймовірний талант псувати фотографії безглуздими позами. Ми намагалися пояснити Рубі, що впораємося без нього, але він наполягав, що без провідника на маршрутах не можна. Ну гаразд, йдемо разом. Найцікавіше, що, перебираючи фотографії інших туристів, я помітив, що собаки-провідники в Каппадокії – звичайна справа.

На початку нас чекали автентичні дерева, обвішані турецькими очками від зурочення, горщики в візках і навіть двоє інопланетян. Цей світ такий цікавий, ще недавно ми були в шоці від того, що дивилися шоу русалок, а тепер зустріли справжніх інопланетян. До речі, види Каппадокії чудово вписалися б у картину фільму “Кін-дза-дза”.

А тим часом собака робив все, щоб вписатися на всі фотографії задом наперед. Спроба добігти до гарної панорами швидше за собаку перетворилася на фотографію, на якій Даша ніби на перегонки мчить зі своїм мисливським другом!

Долина Шабель одна з найкрасивіших долин цієї місцевості, її фішка в тому, що можна не тільки полазити між скелями, а й походити прямо по верхівках. Бонусом для тих, хто вирушив на маршрут раніше будуть кулі, що мальовничо ширяють на панорамних фотографіях.

Після того як ми налазились вершинами, можна спуститися вниз у вузький каньйон. Лазіння по вершинах часом не зовсім безпечне, так що будьте пильні та обережні. За три дні маршрутів я одного разу трохи оступився, але вдало приземлився на руки. Було страшнувато. Коли ми спустилися у вузький каньйон наш Рубі почав напружено підвивати, здавалося, що за поворотом буде щось несподіване. Вузькість і висота каньйону приємно хвилювала. Пройшовши хвилин п’ять, ми дійшли до спуску драбиною метрів зо три у висоту.

Цього схоже собака і боявся, він явно добре знав про драбину. Ну що ж Рубі, доведеться нам тут розпрощатися. Ми спустилися драбиною і пішли далі, собака почав завивати і вимагати, щоб ми повернулися. Але навіть при найоптимальніших розкладах, ми його все одно по драбині не спустимо. Ішли ми хвилин п’ять, а гавкіт не затихав. Щось треба було робити, але по факту, що ми можемо зробити? А собака може спокійно повернутися тією ж дорогою, що йшов з нами, тим більше дорога одна. Але несподівано Рубі наздогнав нас, таки знайшов спосіб спуститися, за хоробрість наш вірний пес був нагороджений палкою ковбаси салямі після повернення з каньйону. Правда, поки я вийшов з магазину з ковбасою на його місці вже сидів інший собака з таким же виглядом, ніби пройшов з нами весь каньйон. Але Рубі ми знайшли та нагородили. Поступово долина Шабель перейшла у Рожеву долину.

Ця долина була найширша з усіх. Якщо по всіх долинах можна було пробиратися тільки стежками, то в цій повна свобода дій. А якщо уважно заглядати в скельні печери, можна знайти навіть цілі храми з колонами всередині. Ще знаходили досить цікаву двоповерхову печеру з мотузкою для підйому, але підніматися не ризикнули.

Ми в дорозі були лише кілька годин, але за цей час було поставлено абсолютний рекорд. Наша заряджена батарея показала, що заряд практично вичерпано. За ці пару годин ми зробили понад триста фотографій. На щастя, у нас є друга така ж батарея. А ще зараз розпочнеться сніданок. А ще з просторої рожевої долини легко повернутись у місто, а потім почати з того ж місця. Загалом, все вказувало на те, що можна зробити перерву.

Наш Рубі теж хотів зайти в готель, але я зачинив вхідні двері хвіртки. Поки ми піднялися на другий поверх, собака на нас уже дивився з інших відкритих дверей на другому поверсі. Прийшли на сніданок та розповіли Олі з Женею про свої враження про маршрут у долину Шабель. Ми були буквально переповнені емоціями. Оля зауважила, що зараз буде цікавий момент в історії подорожей, вперше після нашої розповіді вони зможуть повторити наш маршрут лише через 30 хвилин, замість звичайного року – двох. Сніданок виявився досить смачним, загалом добре, що повернулися. Щоправда, обіцяють сильну грозу вже зовсім скоро і повернення на сніданок може виявитися останньою нашою пригодою за весь день. Поснідали та побігли продовжувати наш маршрут.

Печери, звичайно, траплялися ошатні, та й взагалі на будь-який смак. Наш шлях лежав до міста Чавушін. Але безпосередньо до нього дійти було б надто просто. На щастя, окрім прямої дороги ще була дорога, яка йде паралельно праворуч і переходить у Червону долину. А потім, коли ми вийдемо з Червоної, то будемо метрів на 400 далі, ніж зараз, натомість зробимо коло через долину близько трьох кілометрів.

Червона долина

Ось, здавалося б, пройдемо однією-двома долинами, а далі буде все монотонно, але ні! Абсолютно всі долини виглядають по-різному. Наприклад, у Червоній долині є такі прикольні моменти як підіймання метрів 15 вгору сходами, які переходять у темний тунель, яким потрібно з ліхтариками йти наскрізь.

Навіть у найвіддаленіших куточках долин часто знаходиться прекрасний храм. Біля таких пам’яток обов’язково буде продаватися недорога вода, що дуже допомагає в довгих походах.

По Червоній долині ми вибралися нагору, звідти відкривався чудовий краєвид на каньйон з долинами. А ще там зелена висаджена трава, м’які меблі, гойдалки у квітах, кава, морозиво та купа смакоти. Насправді до того місця підходить автомобільна дорога і ті туристи і місцеві, які полінувалися спускатися в долини, тут проводять час.

Замість сильної грози з дощем сонечко серед ясного неба набирало потужності, переходячи з теплого в гаряче. У нас, звичайно, був сонцезахисний крем і навіть крем від опіків, але все це успішно залишилося в номері, адже вранці ми навіть не сподівалися, що після стількох вдалих сонячних поїздок прогноз знову помилиться. На наше щастя, це були перехідні дні від крижаного циклону в літню спеку. Провели фотосесію на траві, зарядилися фісташками та продовжили наш маршрут.

Щоправда, вигляд долин під палючим сонцем трохи насторожував і в розпал літа такий похід може погано закінчитися. Але в цей момент було ще в міру спекотно. Маршрут Червоною долиною був дуже незвичайним, були навіть коридори крізь скелі з бортиком над урвищем.

Іноді хотілося одразу двома стежками йти, але доводилося вибирати якусь одну. Ще впевненості додавали карти Maps me, де всі ці стежки були добре промальовані. Гугл був впевнений, що ми просто по бездоріжжю гуляємо.

Чавушін

Через кілька годин веселого походу ми дісталися Чавушина. Тут у нас був відмічений якийсь замок.


Там ми виглядаємо з вікон.

Це була гора, що складається з наскрізних печер, мабуть, аналог хмарочоса у давніх людей. Причому на верхніх поверхах є повно туристів, але як вони туди потрапили зовсім незрозуміло. Ми довго крутилися, шукали підйом, у результаті вирішили брати фортецю штурмом! І ось воно, я не дарма подивився всі серії “Гри престолів”, я точно знав, що коли-небудь нам це знадобиться. До верхніх поверхів ми піднялися так, як у фільмі підіймалися дикі на стіну! Був ще крутіший варіант — просто підлетіти на драконі, але ми вирішили без зайвого пафосу піднятися. Не віриться, що стільки туристів на верхніх поверхах теж скористалися навичками з культового фільму.

Поки ми дослідили всі закутки, Оля з Женею теж почали підйом. Тільки ось дилема. Вони не знають, де саме можна було так піднятися, а ми не знаємо, де саме тепер спуститися. Було одне дивне місце, але Женя своєю фразою поставив усіх на місце “Друзі, нагадую, у нас завтра куля!”. А кулею ризикувати зовсім не хотілося. Ех, треба було таки на драконі залітати нагору. Тепер потрібно було лише з’ясувати, як інші спускатимуться.

Я навіть сховані сходи знайшов. Причому дерев’яні сходи вселяли ще менше довіри, ніж самостійний спуск. У результаті все виявилося банально і просто — в одному місці були звичайні сходи для спуску та підйому. Загалом фортецю взяли, тепер непогано б відсвяткувати перемогу! Вибрали собі ресторан без людей, зробили замовлення. Офіціант по телефону викликав машину, в машину передав наше замовлення, машина поїхала в інший ресторан і хвилин через 20 привезла наші страви. Прямо на таці. Це було дуже дивно, тим паче схоже, що за нашим замовленням водій їздив мінімум до Стамбула. Мені це ще здавалося дивним тоді. Але до кінця поїздки ми вже перестали дивуватися таким дрібницям. Ось ви коли-небудь думали, що можливо ми живемо в симуляції? Найімовірніше замислювалися. І взагалі можливо, що тільки ви є справжніми, а всі навколо вас, як у матриці, просто перевіряють ваше ставлення до різних аспектів у світі. Я намагався розгадати цю теорію вже не один рік та під різними кутами, але доказів не знайшов. Насправді є поки що лише часткові докази у вигляді “Інтерференційний експеримент Юнга”, але швидше за все це просто людство ще не здатне пояснити всі квантові явища. Але те, що трапилося в цьому ресторані через пару днів є практично прямим доказом віртуальності. Прилетів горобець і завис. Він стояв і дивився вдалечінь. Клацання пальцями біля нього не давало жодного ефекту. Офіціант приніс йому піалку з водою і підсунув упритул так, що вона торкалася горобця. Горобчик лише дивився в далечінь і іноді трохи повертав голову. Разом із горобцем почали зависати й усі, хто на нього дивився. Здавалося, що зараз станеться розгадка, Але хвилин 10-15 нічого взагалі не відбувалося. Потім горобчик навалив купку і продовжив зависати. Можливо, він просто перезавантажувався чи перегрівся. Я почав гуглити, що робити з перегрітими горобцями, у відповідь отримав стільки дивного контенту, що сам мало не пішов у перезавантаження. Скажімо так, поки що інтернет не здатний відповісти на це питання, але результати видає такі, що логічний ланцюг філософи і за все життя не зможуть знайти. Коли перезавантаження горобця було успішно завершено він почав стрибати. Горобець спритно почекав момент, поки всі відволіклися і просто зник, ніби й не було ніякого горобця. 
Чекати на їжу довелося довго, і починало трохи тиснути на голодні нерви. Але варто було тільки скуштувати цей чудовий шиш-таук, як ми все пробачили ресторану. Як добре, коли починаєш маршрут о 6-й ранку. Начебто стільки долин за сьогодні пройшли, а попереду ще половина дня) На виїзді з Чавушина є чудові природні стовпи з шапочками. Для фотографій просто шикарне місце. Ми поки що не знаємо, наскільки прекрасний Стоунхендж, але справжні висячі камені саме тут)

За стовпами починається ціла долина, але всі долини відвідати за один день теж не айс) Ми вирушили на зупинку чекати на маршрутку назад у Гьореме. Поки чекали маршрутку, біля нас зупинилася машина, чоловік простягнув відерце черешні і наполіг, щоб ми собі набрали жменьку черешні. Як це мило! Нас просто пригостили черешнею! А ось і маршрутка приїхала. Було трохи дивно усвідомлювати, що сьогоднішній багатокілометровий та багатодолинний маршрут на маршрутці можна проїхати трасою хвилини за чотири. І ми знову у своїй затишній печері! Вечори у цій поїздці були знатними, адже щовечора був привід зустрінеться за спільним столом з улюбленими друзями та обговорити всі враження сьогоднішнього дня, а їх були справді тисячі.

Та куди там тисячі, мільйони! І сплив дуже цікавий факт. Незважаючи на те, що планування та прокладання маршрутів у нас було спільне, але за фактом маршрути вийшли не те щоб різні, а й одні й ті самі місця могли повністю відрізнятися. Наприклад, у багаторівневій печері-фортеці у Чавушині ми натрапили на кімнату, вкриту кіптявою та парафіном, але через 40 хвилин Оля з Женею вже зробили фотографію кімнати, в якій горіли десятки свічок. А в долині Шабель наші маршрути виявилися зовсім різними, тому що блукаючи по вершинах ми випадково натрапили на спуск, а Оля з Женею пішли верхівками далі. Ще кожного вечора народжувалися меми та безсмертні цитати. Наприклад, суворість тутешніх печер можна було визначати по червоних смужках на Женіній голові. Якщо при виході з печери не встиг вчасно пригнутися, то на голові стає на одну смужку більше. День сьогодні був гіпернасиченим, о 21:30 ми вже спали без задніх ніг. Наш наступний день розпочався о 03:40 ночі. Це був особливий день – в Олі був день народження, а ще на нас чекала куля! Небо було ясним і на піраміді бажань ми перейшли від “Політати серед ясного неба” до “Політати на гарній кулі”. Цікаво було, що серед 150-ти куль літала одна сіра з величезним написом “Potencial”, але найчастіше вона була така повернена, що читалося лише слово “Потенція”.

Щодня у нас було змагання, хто першим побачить потенцію серед куль. І кожен негласно переживав, щоб потенція не виявилася нашою кулею. Так рано прокинулися не тільки ми, але ще й наш старий друг Рубі, який дуже затишно влаштувався на лавочці на нашій терасі, спершись на мої футболки, які сохли. Мабуть, собака вночі вирішив, що не годиться йому на вулиці спати і перебралася до нас на терасу. Коли Рубі встав, він ще демонстративно своєю дупою протерся по моїх футболках, але разом з нами на кулю він вирішив не йти.

Ще в Києві Оля нам повідомила про своє переживання, що в Каппадокії буде багато китайців, але як кажуть, щоби перестати чогось бояться, треба з цим зблизитися. Тому нашу маршрутку групового трансферу заповнили китайцями до упору. І наша куля звичайно теж) Злітний майданчик з кулями виглядав круто, вони були такі гігантські, всі різні, їх надували потужними компресорами.

Коли куля надувається до певного розміру, починають підключати вогонь. Уся ця підготовка до запуску дуже хвилювала, як воно вперше полетіти на кулі? У кошик поміщається 24 особи, які по троє розташовані в окремих секторах. У результаті кожному дістається достатньо місця, щоб милуватися. Ми думали, що на кулі буде холодно, але від постійного вогню йшов приємний жар.

Куля відірвалася від землі дуже плавно, далі нас всіх огорнула радість, емоції, ейфорія. Усі переживання пішли. У нас була дійсно гарна куля та ясне небо. Капітан, підбавляючи газу, почав награвати пшиками мелодію. Я попросив його зіграти на пальнику “Happy birthday”. Чоловік сказав, що ще жодного разу таку мелодію грати не пробував і зараз це буде вперше – “Пшик, пшик-пшик-пшик пшик-пшик!” Усією кулею почали радісно співати Олі пісеньку.

Наша куля почала вдало летіти над долиною Шабель, і ми змогли обмінятися нашими маршрутами та визначити, де саме ховається спуск у каньйон. Люди на землі нам махали, всі раділи і веселились. Політавши над долинами, ми розпочали підйом на висоту 400 метрів. Кулі все прибували та прибували. Капітани куль за раціями пов’язані з центральним диспетчером, який керував усім флотом. Нам сказали, що 100 куль вже у небі та ще 50 злетить протягом 30 хвилин. Ми піднімалися все вище і вище, капітан оголосив: “Увага, світанок!” З-за гори визирнуло червоне сонце, це було радісно і романтично.

Коли я сказав Олі, “Як все чудово склалося, куди може бути краще?” В цей момент один китаєць став на коліно і запропонував своїй дівчині вийти за нього, це було мило до сліз. Ці 50 хвилин у повітрі були просто фантастичними та незабутніми, хотілося ще літати та літати.

Але розпочалася посадка. Теж досить цікавий досвід. Усі по команді присідають та тримаються за спеціальні поручні. Як тільки куля робить сильний удар об землю п’ятеро чоловіків наче ніндзя накидаються на кошик із землі, не даючи їй злетіти назад. Потім стабілізований шар робить зовсім невеликий зліт і сідає на причіп машини, потім всіх випускають. Криків радості було океан! Ми це зробили!!!

Все заплановане рік тому склалося з точністю до міліметра! Тепер у нас ще буде півтори години до сніданку поспати і можна сміливо далі в дорогу! Ці кулі точно вартували кожної своєї копійки.
Тепер по справі: Поїздку до Каппадокії потрібно планувати з урахуванням ризиків поганої погоди мінімум дня на три.

Адже у разі вітру кулі можуть не літати днями. На кулі потрібно записуватися на найближчий час. Також варто враховувати, що дорога до Гьореме через Анкару займає один день, відповідно приїхати сюди всього на день, а потім ще один день добиратися додому буде фізично та морально складно. У нас у Каппадокії було три повні дні і цього було якраз.
Тим часом я пішов за Гаррі Поттером у бік непоказних дверей. У приміщенні стояла напівтемрява, але було добре видно обриси кімнати та хлопчика з блискавкою на лобі. Гаррі підійшов до дверей і відчинив їх. За дверима на стіні висіло багато різних форм балалайок. Тепер я знаю, де зберігаються балалайки. Хоча, чесно кажучи, інструмент був більше схожий на скрипку.
Задзвонив будильник, настав час на сніданок. Якщо мені ще колись насниться продовження сюжету про Гаррі Поттера і секретне сховище балалайок я обов’язково напишу про це в оповіданні. Наїлись від пуза, тепер можемо продовжувати.



Сьогоднішній маршрут розпочинався з оглядових майданчиків Гьореме. До них йти менш як 15 хвилин. Це ті місця, з яких щоранку всі спостерігають за кулями. Місце дійсно фантастично гарне, причому в будь-який час доби. Саме звідси відкривається гарний краєвид на все місто. Поки йшли до нього, Даша згадала, що забула в номері кепку. Коли Даша повернулася з кепкою, наш друг Рубі вже вірно служив мені. Спочатку він просто ліг спати поряд у тіні, але, коли я спробував тихенько звалити, він так само тихенько пішов за мною. Поки ми вбирали в себе промені з панорами ранкової Каппадокії, собака роздобув собі пиріжок. Ми планували спускатися у долину Кохання-2. День був спекотним, сонце агресивно освітлювало кожен закуток каньйону. Але чи не зупинить це бравих мандрівників? Ми розпочали спуск. Долина нас зустріла трохи специфічно. Ноги почали атакувати тонкі та гострі як голки нитки якихось рослин. Рослина виглядає як пшениця, тільки з довгими волосками. Волосся настільки тонке, що пронизували сандалії наскрізь і боляче впивалися в ноги. Зате нашому Рубі все ніпочому, він як гасав, так і гасає. До нього навіть друг приєднався – чорний собака Бокс. Бокс мав конструкцію пуфика, проте бігав досить швидко. Долина Кохання-2 виглядає досить непогано, має тематичні стовпчики.

Але помітно поступається решті долин. Після недовго треку ми потрапили до розкішного ресторану, де поповнили запаси води, Рубі одразу урвав собі м’яска, а Бокс і зовсім вирішив залишитися. Незабаром ми прийшли на одну з визначних пам’яток – церкву Ель Назара. Вхід не дорогий, по 6 лір, це близько долара. Церква це печера, в якій збереглися фрески на стінах.

Особливістю цієї пам’ятки є господар, який мешкає в сусідній печері. Він любить побалакати. Він сказав, щоб ми після церкви сходили в печеру для голубів, а потім поверталися до нього на турецький чай. У давнину голубів у цих місцях дуже цінували і намагалися розводити якнайбільше, у результаті для голубів відведені цілі печери. Коли ми заходили до церкви, за нами хотів зайти Рубі, він зустрівся з господарем на вході. Я уточнив, що собака не наша, на що отримав несподівану відповідь: “Я знаю, тому вона моя) Вона часто приходить пожити в мене.”. Але найінтригуюче — зараз ми дізнаємося справжнє ім’я Рубі і з’ясуємо наскільки сильні мої екстрасенсорні здібності, які так спритно спали до цього часу, накопичуючи енергію та мудрість моїх років, щоб сьогодні вразити господаря собаки та читачів цієї розповіді. Отже, відведіть дітей від екранів, а леді та джентльмени краще сядьте – відповідь вас може трохи приголомшити.

Хоча когось я обманюю, у такий збіг навряд чи хтось повірить. Нашого собаку, а вірніше собаку господаря звати Финдик! Ех, не запросять мене, мабуть, у битву екстрасенсів.

Долина Земі

Наступна долина була надзвичайно зелена і подекуди болотиста, називається долина Земі. Щоправда, похід через густо заростаючу долину був трохи страшнуватий. Оля з Женею вчора зустріли довгу змію (довгу – за версією Олі). А долина Земі якось співзвучно ще так називається… Проходячи цю долину, ми були напоготові. Але такий зелений маршрут, ще й з річкою, був зовсім несподіваним у цих місцях. Дорогою траплялися чудові печери та підйоми на панорами. У результаті долина нас вивела до міста Учхісар. Це місто у нас із Дашею викликало культурний шок. Здалеку виглядає немов Гоґвортс.

За фактом це сотні невеликих будинків, над якими височіє замок-печера. Вхід за символічну платню по 9 лір (1,5 $). Наскільки все-таки вражає вигляд цього міста. Якби я бачив його у фільмі, то був би певний, що це комп’ютерна графіка.

Підйом не довгий, а з самого верху вся Каппадокія буквально як на долоні. Приблизно в цей момент я почав відчувати, що закохаюся по вуха в цей регіон. Внизу біля підніжжя замку розташовані ще два не менш цікаві замки, в яких можна від душі полазити і повизирати над небезпечними урвищами.

Та й саме місто спроектоване досить вдало, є кілька місць з яких відкриваються прямо ідеальні види на місто і скелю-замок.

Я був такий зачарований краєвидом, що не помітив дерево, обвішане «очками від зурочення». Коли я вдарився головою, очі так загрозливо затремтіли, що мало не почався перший ви історії Туреччини окопад. 

Більша частина дня була позаду, і ми пройшли справді довгий і складний маршрут, але відчувався ентузіазм від побаченого міста, що замість автобуса ми вирішили повернутися до міста через чергову долину.

Іти довелося прискорено, бо грозового вигляду хмара тихенько підкралася до міста. Зі зворотним маршрутом ми не помилилися, Блакитна долина виявилася однозначно найкрасивішою з сьогоднішніх долин. У цій долині дуже незвичайна структура скель, що явно відрізняється від усіх попередніх долин. До готелю добралися менше, ніж за годину, і ми знову в рідній печері. Яррр!!! Цього вечора у нас був справжній бенкет в одному з найефектніших ресторанів Гьореме, ми відзначали День народження Олі.

Ми перепробували весь асортимент турецьких солодощів та найсмачніших місцевих страв. Це був дуже незвичайний день народження, ми ще жодного разу не гуляли на днюсі закордоном))) І знову ж таки найцінніше і неповторніше це обмін враженнями та емоціями від сьогоднішніх маршрутів. Ми сиділи на терасі веселилися і сміялися. Над сусідньою скелею почав сходити повний місяць і навіть був такий момент, коли туристи, які стояли на горі, буквально на секунду майнули на тлі місяця.

З іншого боку, над далекими містами вирувала гроза. Не знаю яким дивом, але мені вдалося вмовити всіх перед сном ще раз зробити невеликий трек і піднятися на оглядовий майданчик, подивитися на блискавки над містом. Але навіть не стільки блискавки, скільки вигляд з майданчика на нічний Гьореме просто зачаровував. І найдивовижніше, що за такого рівня красою навіть не потрібно летіти далеко до Китаю, ось воно все тут, під боком, у Туреччині. Загалом Туреччина вкотре вразила нас красою своєї країни. І перед сном обов’язкові посиденьки із чайком на терасі. Женя того вечора ще пропонував усім скуштувати традиційний турецький напій, але оскільки смак напою дуже вже нагадував розсіл, то напій особливо нікому не зайшов. Натомість у ресторані куштували дуже смачний національний напій із гібіскусу.
Прокидатися о пів на п’яту ранку вже увійшло в норму. Єдиний момент — всім снилися або тривожні сни, або повна маячня. Сьогодні ми вирішили кулі зустрічати з головного оглядового майданчика Гьореме. Було красиво, навіть незважаючи на те, що тут збирається практично все місто, місця вистачає для всіх. Але особисто моя думка — кулі однаково красиво дивитися з різних частин міста, головне забратися вище.

Напевно, це одне з моїх улюблених оповідань, поки я його пишу я знову з друзями в Каппадокії і так не хочеться, щоб віно закінчувалося, але починається наш останній повний день. Шкода, що сніданки в готелі починаються о 08:00. Для нас було б зручніше розпочинати маршрут одразу після куль.

Аванос

До міста їхати хвилин 40-50. Не довго. Розжарений асфальт малює картини озер, у яких відбиваються машини, що їдуть. Які ж прекрасні і небезпечні міражі. День схоже буде спекотним сьогодні. Місто Аванос нам зайшло буквально з першої хвилини. Місто невелике, але є всі необхідні елементи для затишної прогулянки – тіньові алеї, міст через річку, затишна мечеть серед зелених дерев, купа майстерень із горщиками, в майстерні можна заходити і все розглядати.

Ціни на порядок нижчі, ніж у Гьореме. До того ж тут навіть є МакДональдс і Старбакс! Кілька годин погуляти містом просто за милу душу.

Ще ми не змогли пройти повз ресторан, зали якого були зроблені під старовину. Я твердо вирішив, що ми тут маємо чимось поласувати. Буквально в кожному ресторані я пробував сочевичний супчик, до супчику принесли салат, також ми вибрали турецьке тістечко — Бурму. Я довго мучився у виборі між айраном та напоєм із гібіскусу. Після довгих внутрішніх суперечок я зупинився на напої, але незнання турецької тут зіграло проти мене.

Мені принесли велику склянку холодного і гарного розсолу, який нам давав куштувати Женя. Мені здається, що офіціант навіть до кінця не вірив, що я його питиму. Але загалом посиділи позитивно. До речі, ця поїздка є лідируючою за кількістю випитого айрану за подорож. Мене звати Андрій і я айранозалежний!

У цей час Оля з Женею приїхали маршруткою погуляти в Аванос. А ми сіли на ту саму маршрутку і поїхали в напрямку Гьореме. Ми вирушили до місця, яке на карті відзначене як ”Fairy Chimneys”. Ми не були до кінця впевнені, що задум того вартий, але треба ж спробувати. На одному з розвилок я попросив водія висадити нас. Враховуючи міражі на дорогах, вчинок був справді сміливим. Адже якщо спека виявиться нам не по зубах, то наступна маршрутка цією трасою проїжджатиме лише за годину. Ми знаходилися немов у центрі пустелі, безлюдність і самотність скель насторожувала. Але ми пішли у степ у бік самотніх гір. Долина виявилася дійсно вартісною і точно відрізняється від усіх попередніх. Та й взагалі хочу зазначити, у кожній долині є своя родзинка. Здавалося б – однакові скелі, але насправді краса скрізь різна. Тут можна блукати біля підніжжя скель «з шапочками».

Цей вид, мабуть, наймістичніший, як тільки ті камені-шапочки тримаються на гострих піках? Хвилин 40 на маршруті, і ми помітили, що від фінальної зірочки нас відокремлює стіна з гір заввишки до 20 метрів. Але не будемо ж ми через це в обхід йти?! Експромт був ще той, але ми вилізли на стіну! Знов-таки дякую Грі престолів, де було продемонстровано як різна погань підіймалася на стіну.

Якщо вони змогли, то в нас точно вийде. Підйом не сподобався тільки нашому багатостраждальному фотоапарату, якщо в попередніх поїздках його топили, то падіння на скелі для нього було чимось новим. За стіною на наш великий подив було повно людей. Як вони опинилися в цьому безлюдному каньйоні? Ми поспішили спуститися до них. Тут виявився цілий печерний комплекс, причому досить серйозних масштабів, навіть поліцейський має свою печеру. Судячи з підсвічування, вночі тут має бути красиво, але як же вночі сюди дістатися. Налазилися у всіх мислимих і немислимих печерах.

Починаємо виходити і проходимо турнікет та квиткову касу зі зворотного боку. Виявляється, це цілий комплекс просто неба, куди привозять туристів. Вдало ми перелізли через гору. Ну що, пішки до Чавушина! Головне впевнено йти і колись прийдемо. Маршрут до ”Fairy Chimneys” я відношу як один з найбільших, але після долини Шабель звичайно. У Чавушині ми відразу прийшли в нашу улюблену кафешку, де зависають горобці, везуть їжу з іншого ресторану, але дуже смачно готують. Передих у нас був дуже довгий. Скелелазіння під літнім турецьким сонцем гарненько вимотують. Проте варто пам’ятати, що в Каппадокії ми можливо єдиний раз у житті і все, що ми не встигнемо за цю поїздку, залишиться навіки незвіданим. У Гьореме було два шляхи: прямий на маршрутці або п’ятикілометровий через долину Кохання-1, а потім ще годину Голубиною долиною. Тверезо зваживши сили, ми прийняли рішення, що зайві п’ять кілометрів по долинах нам не завадять. Але було одне Але. Схоже сьогоднішній прогноз погоди не помиляється і в бік нашого готелю рухається дуже чорна хмара. Правда хмара поки що далеко, може встигнемо проскочити. А якщо не встигнемо? То доведеться шукати собі затишну печеру. Дорога красива і мальовнича, пшеничні поля на тлі грозового неба.

І тут фотик нам сказав: “Знаєте що, напевно далі ви йдете без мене, я побачив у цьому світі досить вжжжшшшшшрррр…” Упс! Тільки не зараз. Потрібно терміново оживити його! У результаті допомогла трансплантація об’єктива (в сенсі відключили і назад підключили) і наш друг знову з нами. Для переходу в долину Кохання-1 треба було піднятися на гірський хребет. Поки ми туди впевнено йшли, проходили повз групу турків. Десять чоловіків і жінок, що стояли біля машин, здивовано дивилися на нас. Коли ми піднялися на гору, то зустріли настільки чорне небо з потужними гуркотами грому, що вирішили терміново коригувати маршрут. Долини 100% пройти не встигнемо. Потрібно бігти до готелю. Карти показали, що горами хвилин за 40 дістанемося. Женя написав, що вони зараз йдуть у долину Кохання-2. Але та хоч біля готелю ризики начебто не критичні.

Чим швидше ми йшли у бік готелю, тим більше нас насувалися хмари з боку готелю. Коли залишалося йти хвилин 20, почав здійматися сильний вітер. З неба почали падати великі краплі. Я відправив Олі з Женею у вайбер повідомлення “Біжіть!” і ми з Дашею щосили побігли у бік міста. До речі, пробігали чудовий тематичний парк зі скелями, але було не до нього. Наче й відходили вже три дні по горам і долинам, а в такій ситуації сили швиденько знайшлися на добрий спринт. Варто було тільки зачинити двері рідної печери, як на місто обрушилися місцями град, місцями злива. У місті вимкнулась електрика. Печера наших друзів була порожньою – це поганий знак. Женя відписався, що вони майже добігли до готелю і чекають у Сараї. Це ресторанчик недалеко від нас) До вечора дощ вщух і настав час відсвяткувати черговий день, цього разу навіть без розсолу!

Рівно о пів на п’яту будильник розбудив нас і сказав: “Пора!”. До таксі у нас ще було повно часу, щоб останній раз помилуватися кулями, що підіймаються в небо. Фінальним майданчиком ми вибрали долину Шабель.

Тим більше дорогою є ресторанчик зі смачним фастфудом. Долина — порожня, вибирай собі пік будь-якої гори і всі кулі тільки твої! У нас був дефіцит теплого одягу, тому щоранку я виходив укутаний у плед з готелю, плед був настільки тематичним, що я себе уявляв у ролі Джафара з Аладдіна.

Навіть машина, що проїжджала повз сповільнилася. Водій глянув на мене, а я йому схвально кивнув. Я так і не зрозумів, що я схвалив, але водій з піднятим настроєм піддав газу і поїхав далі.
Дорога назад пройшла без особливих пригод. У ресторані на автовокзалі Анкари нас вже зустріли як рідних, офіціант був щиро радий, що ми повернулися, щоб ще раз скуштувати найсмачніший Іскандер кебаб та кьофте.
Ось така у нас вийшла динамічна поїздка, п’ять днів пройшли немов пів року, за рахунок ранніх підйомів дні були надзвичайно довгими, за рахунок турецької кухні нескінченно смачними, завдяки кулям фантастично гарними, завдяки друзям – теплими та особливо веселими.

Шкода, що фізично не можна повернутися у віртуальну реальність своїх спогадів і знову побувати там за тим самим сценарієм. Цей острівець теплої та затишної поїздки з нашими друзями завжди плаватиме десь у просторі та підігріватиметься нашими спогадами.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 13.06.2019 – 18.06.2019
Тривалість: 4 повні дні
Авіаквитки: Мау
Печери: Booking
Екскурсії: Все самі, кулі замовляли в готелі
Складність поїздки: 5/10 (середньо)

Каппадокія

Турецькі слова, які дуже знадобляться в самостійній подорожі.
Отогар — автовокзал
Отобюс — автобус

Що таке Каппадокія?
Це регіон, серцем якого є місто Гьореме.

Як дістатися літаком?

Треба летіти або до аеропорту Невшихір, або Кайсері. Від аеропорту Кайсері можна доїхати шатлбасом за годину до Гьореме.

Як дістатися до Гьореме з аеропорту Анкари?
З аеропорту Анкари на експрес шатлі потрібно доїхати до головного автовокзалу Анкари, у дорозі 45 хвилин.


На території автовокзалу знайти касу Komilkoc і дізнатися, чи потрапляєте ви на прямий автобус до Гьореме, якщо на прямій не потрапляєте, то спочатку потрібно їхати в місто Невшехір. Начебто є інші автобусні компанії, які довезуть, але особисто ми не перевіряли їх.


Якщо не потрапили на прямий автобус, то до міста Невшехір можна доїхати як автобусом Komikoc так і автобусом Nevsehir. Каси обох автобусів знаходяться на автовокзалі, потрібно вибирати той, що зручніше за часом. У Komikoc каса номер 50 на другому поверсі, якщо не помиляюся.

Зверніть увагу що деякі автобусні маршрути роблять фотозупинку на солоному озері Tuz Gölü. Про наявність зупинки ви можете узнати на касах перед купівлею квитків.


Від Анкари до Невшехіра їхати п’ять із половиною годин.
Автобус буде бізнес-класу з дуже зручними сидіннями. Під час поїздки даватимуть безкоштовні печінки, сік, воду та каву. Причому в автобусах Nevsehir будуть проносити безкоштовні снеки, особливо не наполягаючи. Також буде велика зупинка, під час якої можна буде поїсти в недорогому ресторані. Або купити свіжий гезлеме (турецький млинець із сиром).
Від автовокзалу міста Невшехір до Гьореме можна їхати на таксі. Дорога 25 хвилин. Або рейсовим автобусом, але ми на нього не потрапляли ще. Розклад автобуса буде на вулиці на території автовокзалу.

Що робити у Гьореме?

  • У перший день з’ясувати в різних турагентствах і готелі яка найдешевша ціна на політ на кулі і купити політ. У червні 2019 року це 165 доларів, у серпні 2020 року – 90 євро, у жовтні 2020-го 66 євро. Політ на кулях відкладати не можна, оскільки через погодні умови вони можуть не літати.
  • У перший день з’ясувати в різних турагентствах і готелі яка найдешевша ціна на політ на кулі і купити політ. У червні 2019 року це 165 доларів, у серпні 2020 року – 90 євро, у жовтні 2020-го 66 євро. Політ на кулях відкладати не можна, оскільки через погодні умови вони можуть не літати.
  • У перший день з’ясувати в різних турагентствах і готелі яка найдешевша ціна на політ на кулі і купити політ. У червні 2019 року це 165 доларів, у серпні 2020 року – 90 євро, у жовтні 2020-го 66 євро. Політ на кулях відкладати не можна, оскільки через погодні умови вони можуть не літати.
  • У перший день з’ясувати в різних турагентствах і готелі яка найдешевша ціна на політ на кулі і купити політ. У червні 2019 року це 165 доларів, у серпні 2020 року – 90 євро, у жовтні 2020-го 66 євро. Політ на кулях відкладати не можна, оскільки через погодні умови вони можуть не літати.
  • Записатись на двогодинне катання на квадроциклах. У липні 2025 року ціна була 25 євро за квадроцикл.
  • Щоранку прокидатися до польоту куль і підбиратися на оглядку, щоб насолоджуватися красою. Найкрасивіше спостерігати кулі з оглядів, які знаходяться на шляху до долини Кинджалів. Це наша особиста думка.
  • Щодня відкриватиме пішим маршрутом нові долини.
  • Відвідати замок в Учісарі та полазити фортецею в Чавушині.
  • Серед багатьох печерних храмів обов’язково відвідати “Columned church”. Заряджений ліхтарик на мобільному телефоні стане в пригоді.
  • Нам ще сподобалося невелике містечко Аванос, там є річка та мечеть, до міста треба їхати таксі чи автобусом.


Корисні поради

  • Зверніть увагу на невелике містечко Аванос, там є річка та мечеть, до міста треба їхати таксі чи автобусом.
  • Ціну на кулі потрібно дізнаватися в різних місцях, а потім говорити у своєму готелі, щоб відправили тебе дешевше ніж та ціна, яка була найдешевшою в місті.
  • Для піших маршрутів добре підходить maps.me, на гуглі стежок практично немає.
  • Готель необхідно бронювати в самому Гьореме, номер має називатися “Печера”
  • У Гьореме є платний оглядовий майданчик. Але наша думка, що найкрасивіше спостерігати кулі з пагорбів, які знаходяться по дорозі до спуску в долину кинджалів. Від центру Гьореме до пагорбів йти хвилин 20. Пагорби будуть знаходитися ліворуч від траси на півдорозі до музею просто неба.
  • При заселенні в готель уточніть, коли злітають кулі, щоб вранці встигнути дійти до огляду до того, як кулі піднімуться в небо.
  • Прокидайтеся рано вранці, а відпочивайте після обіду.

Карта піших маршрутів Каппадокії

Для зручності завантажте карту і можете масштабувати зображення.

Напрямок маршрутів від синього до помаранчевого кільця, всі маршрути, окрім голубиного, будуть у форматі спуску.