Частина 1. Бодрум
Частина 2. Мармаріс
Частина 3. Акьяка та Дальян
Частина 4. Памуккале
Частина 5. Північні Кушадаси
Частина 6. Повернення до Каппадокії <———-
Частина 7. Чешме
Частина 8. Південні Кушадаси
—————————————————————————————-
У всіх були різні пріоритети у маршруті цієї поїздки, але моєю головною вимогою було відвідування Каппадокії, навіть незважаючи на те, що вдруге ми тут були менш як рік тому. Каппадокія для нас – це зразок активної подорожі та позаземної природної краси. Те, що здавалося колись таким недоступним місцем на планеті, тепер таке рідне і легкодоступне. Я намагаюся якнайбільше людей агітувати побачити всю цю красу долин і тішуся, що це виходить. До Каппадокії ми дісталися внутрішнім перельотом з Ізміру в Кайсері, а звідти двома автобусами. Поки їхали в автобусі мене дівчина запитала, чи правильно вона їде до Гьореме, і чи правильно вона зробила, що обрала саме це місто.
Також вона показала на листочку список визначних пам’яток, які вона планує відвідати. Я їй швидко відмітив на карті як до них діставатися і що ще обов’язково треба побачити. Вони з хлопцем швиденько заносили собі позначки на маршрут. Потім до мене підійшов інший чоловік і подякував, бо він теж собі швидко записував нотатки про те, що я рекомендував відвідати тут. Перше і найважливіше, що потрібно зробити перед поїздкою до Каппадокії це завантажити офлайн карту Maps.me. Без цієї карти складність подорожі виросте із середньої до неможливої. У мене в блозі є копія мапи, на якій я наніс наші основні маршрути в ідеалі з цієї карти собі поставити аналогічні мітки.
Насамперед після прибуття в Гьореме ми пішли на перекус моїми улюбленими бореками. Шкода сьогодні була зміна не нашого друга.
Як то кажуть, часи змінюються, а смак бореків залишається. Для мене це смак Каппадокії. Після заселення пішли повноцінно обідати в ресторан, де ми часто обідали в попередніх поїздках, причому завжди займаємо один і той самий столик. У ресторані нас прийняли як своїх. “З поверненням друзі!”. Як же приємно повернутися, ми вдома! Шкода правда, що цього року ресторан настільки підняв ціни, що довелося перервати традицію одного столика.
Пляшка із сюрпризом
Сьогодні ми мали важливу місію. Батьки кілька днів тому десь у долинах сховали пляшку та надіслали нам мітку на карті із супутника. Ми почали записувати на відео весь наш похід та пошуки. Потім у такій же хронології надсилав звіт батькам. Ми змогли визначити за розташуванням скель приблизно місце. Також у нас було фото тата з грошима в руці. По пачці від чіпсів, що валялася на тлі, ми змогли визначити точніше місце, тепер почалися довгі та складні пошуки. Просто над нами високо в скелі були зачинені двері. Невже тато з мамою туди залізли? Поки шукав, як туди потрапити, відкрив нову важкодоступну печеру.
Я взагалі не впевнений, що хоч хтось ще пам’ятає про її існування. Печера опинилася на кілька поверхів. Але пляшки не було. У Даші з Мишком теж було глухо. Ми знайшли багато пляшок, але це були не ті) Потім ми знайшли чудовий металевий сервіз. Його можна було б забрати та покласти в гараж. Але оскільки гараж вже знесли, то сервіз ми залишили у долині. Обшук йшов капітальний. І десь ця пляшка лежить. Причому кожен сподівався, що знайде її першим. У результаті переможцем став Мишко, який запідозрив, що в паркані Цегла ворушиться і за нею можливо щось є. І таки так, за одним із кам’яних блоків була зарита пляшка з цукерками та десятьма лірами! Ми це зробили! Тепер можна це відзначити походом у Долину Шабель!
Трохи про вже улюблені долини
Перший день ми присвятили своїм улюбленим долинам. Цікавий факт, що навіть утретє гуляти по долинах так само цікаво та незвично. Причому щоразу для себе відкриваєш щось нове, чого раніше не помічав. Ось, наприклад, у Долині Шабель, де, як мені здавалося, я знаю кожен камінчик, стала великим відкриттям довга печера, що йде практично через половину долини всередині скелі.
Цю печеру відкрили наші куми, після чого у нас з’явився азарт перевіряти всі тупикові закутки в долинах. А ще в мене золота робота, це коли незалежно від проблем проекту, під час відпустки можна повністю поринути у подорож і не згадувати про робочі моменти.
Тож від Каппадокії йшла повна віддача. Нам потрібно було знайти новий ресторан, у якому ми тепер проводитимемо наші трапези за адекватною ціною. На щастя, ресторан знайшовся досить швидко, це був ресторан, який того року вже перед самим відльотом рекомендував нам відвідати місцевий житель. Ми тоді один раз поїли і відзначили для себе як гарне місце. Цього разу він був нашим найкращим супутником під час подорожі. Як нам сказали, що саме для нас вони будуть відкриті навіть під час недільного локдауну, тож за харчування можете не перейматися.
Першого дня ми обійшли всі улюблені місця, і закінчили в червоних променях західного сонця на вершині рожевої долини (це гарний оглядовий майданчик за кілометрів 8 від Гьореме).
Цього разу ми прийшли трохи раніше, тож встигли до закриття ресторанчиків. Захід сонця у нас був під смак фруктових гезлеме, а господар для нас викликав таксі.
Але чомусь за всіма приїжджали таксі, та не за нами. Але очікування того варті, за нами приїхало щось схоже на короткий лімузин. Це наше таксі? Чоловік кивнув головою. Водій нас одразу заспокоїв, що їхати будемо за стандартним лічильником, просто він любить комфорт. Жаль тільки, що шампанського в міні-барі не було. Цікавий факт, що кілька днів тому, коли батькам потрібно було повертатися до готелю.
Мама з татом переживали, бо з деяких місць потрібно діставатися автостопом. Але в Каппадокії автостоп це перше правило подорожі і місцеві це правило добре дотримуються. Так ось до мами під’їхало саме це таксі і запропонувало безкоштовно довести до міста. Мама з татом не могли зрозуміти як це можливо. Причому машина спочатку їх проїхала, а потім спеціально повернулася. Адже вони навіть не встигли підняти руку, щоби почати ловити. Я пояснив батькам, що саме в цьому і фішка Каппадокії. Якщо ти перебуваєш у місці, де немає транспорту чи можливості викликати таксі, тебе обов’язково хтось безкоштовно підвезе. І як виявилося, це може бути навіть таксі люкс рівня. Поки повернулися назад у Гьореме вже був зовсім вечір і потрібно було щось вирішувати з кавуном, щоб не порушити челендж “Ні дня без кавуна”. Проблема в тому, що вже через 20 хвилин почнеться комендантська година і все буде закрито. Для початку потрібно було визначитися, чи зараховується ранковий холодний чай зі смаком кавуна чи ні. Я все ж таки відчував удачу. Якщо кавун десь є, то ми його обов’язково дістанемо! Он якраз біжить хлопець із динею в руках, ми перехопили хлопця “Стій, де диню взяв?”. Хлопець махнув рукою у бік крамнички і побіг ще швидше. Ми зайшли в магазин, у холодильнику нас чекала четвертинка кавуна, челендж врятований!
Ранок ми почали традиційно зі споглядання куль. Кількість куль цього сезону варіювалася близько сотні. Так що обороти нарощують, а ціни все такі ж приємні. Вартість кулі в липні 2021 року – 55$. Кулі, до речі, на третьому відвідуванні Каппадокії вже не так тішать око, як раніше, але щоранку спостереження за кулями все одно неодмінна частина Каппадокії. Око може не так тішить вже, але як це красиво, незвично і атмосферно. Тепер потрібно розпочати відкривати нові місця. Почнемо, мабуть, з он тієї гори, в якій купа печер.
Починався підйом досить перспективно, печери з арками, якими перебиралися дедалі вище. Але нахил починав набувати досить вертикального характеру. Ми вже майже на вершині і скоро дістанемося стежки, що йде зверху. Але коли залишалося близько десяти метрів нагору, ми зрозуміли, що з Мишком продовжувати задум досить ризиковано. Оскільки цю ділянку може не вдасться здолати втрьох, тримаючись за руки. Перед нами стояла дилема — вниз спускатися було не менш ризикованою витівкою, тому що коли лізеш вниз, не видно куди ставити ногу в корінні заростей на вертикальній скелі.
Ми потрапили в якусь пастку і не вгору і не вниз. Все тіло втомилося від напруги, і будь-який крок супроводжується передачею Мишка з рук до рук. На майбутнє ми визначили за якими ознаками треба відсіювати гори, щоб не потрапляти в схожу ситуацію. А поки що ми сидимо і обмірковуємо що далі робити, хоч бери і викликай вертоліт зі скелелазами. Ще раз зваживши що небезпечніше, ми вирішили почати спуск вниз. Сантиметр за сантиметром. Земля все ближче, головне, щоб у кожний момент руки трималися за щось міцне, і ти чітко розумів, за що ти візьмешся нижче. Але ясний пень, що не могло все взяти і пройти зовсім гладко. У мене під ногами провалилася земля, і я повис на корені дерева. На щастя, Даша була вже на рівень нижче і змогла скоординувати, куди мені перекинути ногу. Коли ми нарешті спустилися, то назвали це місце долиною смерті. Сюди ми більше не сунулися.
Після сніданку пішли гуляти вже перевіреними надійними маршрутами Голубиної Долини, яка тягнеться від Учісара.
У вечірню програму у нас був записаний обов’язковий пункт подорожі – покататися долинами Каппадокії на квадроциклах, цього разу з кумами, вони сьогодні так само прилетіли повним складом до Каппадокії. Не встигли Саша, Катя та Настя (їхня донька) відпочити з дороги, як з машини пересіли за кермо квадроциклів. Катання по долинах Каппадокії на квадроциклі це бути водієм ровера на іншій планеті. Причому квиток коштує символічні 110 лір ($13,2) за дві години за квадроцикл.
Плюс це чудова нагода ознайомитися з кращими місцями сусідніх долин, куди пішки можливо ви ще не добиралися. А якщо і добиралися, то все одно буде дуже радісно покататися. Наступного ранку куми висипалися після довгого маршруту, ми ж собі вибрали похід Білою Долиною. Цікаво скільки разів у житті потрібно пройтися долинами, щоб вони нам набридли??? Жаль лише цього року автостоп був не такий швидкий на зворотному шляху до міста, раніше за статистикою зупинялася перша чи друга машина. Зараз хвилин 5 – 10 довелося поголосувати. Та й то в результаті таксі зупинилося)))) Тепер, коли улюблені долини перейшли заново, можемо відкривати нові локації!
Дерінкую
У другій половині дня ми приєдналися до кумів, вони були з машиною. Тепер ми побачимо, що приховує далека Каппадокія. Сьогодні ми приїхали у велике підземне місто. На всіх плакатах була на вигляд неможливо велика схема підземних печер. Я до останнього був упевнений, що це маркетинговий прийом, мовляв, так вони задумували, коли будували. Але за фактом місто виявилося неймовірно глибоким та багатоповерховим. Досвід шикарний, у таких містах ми ще не були. Ходити-бродити тут можна доти, доки ноги не відваляться. Одна проблема, давні мешканці будували місто задовго до появи ліфтів. І сили треба розраховувати так щоб потім легко піднятися назад. Хоча, напевно, якщо зранку до ночі не лазити долинами, то містом буде не так і складно підніматися-спускатися)
Розміри міста дуже великі. І чого ж вони не збудували собі будинки в скелях, як тут було заведено? Напевно, не любили спеку. Де раніше жили місцеві жителі, ми вже з’ясували, тепер потрібно з’ясувати, в яких ресторанах вони харчувалися. У місті єдине туристичне місце – це спуск у підземне місто. Якщо відійти метрів 200, то вже опиняєшся в турецькій провінції, де туристів бачили хіба що на картинках. Тут можна знайти собі ресторанчик із місцевими цінами. Щоправда, місцеві теж швидко зрозуміли і почали називати ціни за страви, які явно тут не могли собі дозволити місцеві мешканці. Так, потрібно шукати ресторанчик із написаним меню. О, а ось і він, тут меню написано прямо на стіні. Ціни як у щасливій казці. Весь персонал закладу був дуже радий нашому візиту. Крім нашого замовлення, нам почали приносити різні смаколики-компліменти, потім Даші, Каті та Насті вручили по квітці. Нам розповіли, що наш візит це значуща подія в історії ресторану – їх вперше відвідали туристи. Потім менеджер привів свого літнього батька – власника ресторану, щоби той з нами особисто познайомився.
Після щільної та смачної трапези нас повели на терасу із папужками, тепер у нас була чайна церемонія за рахунок закладу. Працівники нас фотографували з усіх боків. Думаю, що у шейхів не такі щирі та теплі прийоми під час офіційних візитів. Ресторан буквально зробив нам день, а ми зробили їм. Розпрощавшись по-братськи, ми поїхали назад у Гьореме. На той момент ми ще не знали, що ми не тільки зірки Дерінкьою, а й відомі на всю Каппадокію! Коли куми повернулися до свого готелю в Гьореме, менеджер їхнього готелю показав на своєму телефоні одну з фотографій нашої трапези у тому ресторані. Я за те й люблю Каппадокію, тут якось по-домашньому затишно і всі знають один одного.
Ургюп
На зворотному шляху ми захопили ще одне нове для нас містечко — Ургюп. Його мені порадила моя колега Маша. І мала рацію, я досі не розумію, чому ми в минулих поїздках не відкрили це чудове містечко на околицях Гьореме. Місто дуже затишне для прогулянок і навіть є своя фортеця, щоб полазити. Як ми з’ясували тут майже в кожному місті є своя фортеця, відвідати все не вийде — не вистачить сил. Я в нове місто закохався буквально з першого кроку. Тепер його обов’язково рекомендуватиму включати у свій маршрут по Каппадокії. Сьогодні у нас тут було не дуже багато часу, тому ми ще днями сюди повернемося для більш детального вивчення всіх вуличок. А поки що рухаємось у напрямку до Гьореме. Наступним невеликим відкриттям у нас були три знамениті стовпчики — скелі “Three Beauties”.
Це практично місцева візитна картка, до якої легко дістатись, але в нас ніяк не доходили руки. Ці стовпчики з шапочками настільки значущі, що поліція навіть просить надягати маски, щоб подивитися. Хоча в інших частинах регіону маскового режиму ми не спостерігали. Він ніби і є, але й водночас його немає. А тут прямо просять одягнути. Цього року щодо масочного режиму ми почували себе досить спокійно, оскільки в Туреччині на момент подорожі був уже досить великий відсоток вакцинованих людей. Захід сонця ми зустрічали на вершині однієї з гір недалеко від долини шабель.
Кожен світанок у Каппадокії це як дозвіл відпочити і нікуди більше не лазити, накопичувати сили перед новим днем. А він тут починається щоразу стабільно о 04:15. І, як на зло, раніше лягти спати тут не виходило, дуже вже тут душевні бенкети вечорами. З іншого боку, пропустити зліт куль – моральний злочин. У підсумку за тиждень у Каппадокії ми доведемо себе до стану, що просто фізично не зможемо так рано вставати і як прикро, що бажання і амбіції іноді перевершують можливості тіла. Але це все потім, поки що ми ще тримаємося молодцями як для четвертого тижня подорожі.
Долина Іхлара
Сьогоднішній маршрут був ще найдальшим. Перед далекою дорогою ми вирішили взяти собі на пікнік свіжих бореків. Я залишився в машині, Даша повернулася з подарунковим чаєм від нашого старого друга, сьогодні нарешті почалися його зміни. Дашу хлопець не знав, але Даша його бачила і передала привітання від справжнього фаната його випічки, продавець за привітом відразу мене згадав і налив усім у дорогу чаю. Тепер усе готове, можна їхати. Долина знаходиться за 80 км від Гьореме. Перше, що ми побачили це долину з вершини.
А вона справді зелена як її описують. Та й за розмірами виглядає переконливо. Не менш переконливо виглядає факт того, що вхід у цю долину платний, хоча я досі не розумію, чому в деяких країнах є платні ліси та подібні природні об’єкти.
Можна було б, звичайно, припустити, що за 60 лір (7,2 $) турки роблять щось корисне, але за фактом за ці гроші ти отримуєш платні туалети на території долини. Сама долина справді шикарна і кардинально відрізняється від долин на околицях Гьореме.
Гуляти можна без перебільшення весь день. Тебе весь час супроводжуватиме зелена річка, бабки та сонячні зайчики. Особливу увагу тут можна приділити кількості храмів усередині скель. Слово багато і близько не передає їхню кількість. З мінусів це мій давній ворог – сходинки.
Хочеш подивитись храм, здолай чергову партію сходів. Храми, до речі, досить різноманітні. Штук 7 ми точно подужали, а кум так взагалі поставив собі завдання жодного не пропустити! За кілька кілометрів після входу мандрівників чекають наші улюблені затишні ресторани на воді. Фреші та турецька кава тут лилися рікою.
Головне, щоб алергією від такої кількості цитрусових не посипало дітей) Дуже затишна долина, мені хотілося проводити тут з гусями цілу вічність. Але ж треба рухати далі! Приблизно через 4 кілометри закінчуються туристи, вони піднімаються кудись вгору сходами і далі долина взагалі стає твоєю особистою. Але хоч би як хотілося гуляти вічність, треба повертатися до машини. Зворотний маршрут можна проходити іншим берегом з іншими храмами.
До речі, в долині є багато цікавих містків. Вони тут виглядають ніби у старій казці. На самому початку долини, де ми починали, є безліч ресторанів з видом на річку, тут можна поїсти, але чесно кажучи, вони розраховані на туристів, яких привозять і відвозять автобусом на один раз.
Обслуговування та їжа тут зовсім не цікаві. Краще взяти з собою більше їжі на пікнік у самій долині та насолоджуватися природою. Це був несподівано зелений день серед золотистих та червоних барв звичної нам Каппадокії. На зворотному шляху до Гьореме є так само ряд визначних пам’яток у вигляді величезної фортеці — скелі. І цілого поля із кам’яних скель – конусів.
Окрім стандартних місцевих визначних пам’яток, ми заїхали в місцевість, де в скелях було багато закритих гігантських дверей. Такі, як були на картах Star Craft. Що за дверима і чому їх немає на карті? Скільки ми не намагалися ті двері викинути з голови, але проїжджали дедалі більше. І нарешті в одній зі скель ми побачили незачинені двері. Уперед! Щоправда, думки трохи розділилися. З одного боку ми дізнаємося, що там, з іншого боку, всіх не залишало відчуття, що зараз прилетять гелікоптери і нас пов’яжуть. Цікавість взяла гору! Ми зайшли за одну з дверей. Тепер у мене дилема, з одного боку я не повинен про це писати у своєму оповіданні, оскільки, мабуть, не дарма власник про це не згадував на картах, але з іншого боку, а як же відкритість і доступність інформації? Та й віртуальна подорож з нами буде неповною у такому разі…. За дверима було темно, крижана прохолода долинала з глибин, крізь темні стовпи, що тримали склепіння зловісних стель. Нашому погляду відкрилася небачена кількість картоплі… Це були схоже овочеві склади. Коли ми їхали в машині далі, мене не залишала думка “А раптом вони так і хотіли, щоб ми вважали, що там просто картопля?! Та й хто ці вони?” Перед цим ми думали пройти пішки через поле до інших дверей, але там працівник на комбайні на нас так підозріло подивився, що вже й перехотілося йти до них. “Навіщо він підозріло дивився? І навіщо він палився своїм підозрілим поглядом? Або він хотів, щоб ми так думали, що він підозріло подивився…”. Але ця “теорія” змови ще квіточки.
Ми тут незадовго до поїздки вирішили переглянути першу серію культового турецького серіалу “Яма”. Так ось там є особливе татуювання, за яким впізнають своїх. А ще є райони Стамбула, які тримає чоловік похилого віку, який може запросто “надавати по шапці” якщо заїдеш не туди. Начебто подивилися лише одну серію фільму, а знаки з фільму нас уже переслідують по всій Туреччині. Цей знак виглядає у вигляді трьох вертикальних точок у кутових дужках. По дорозі назад ми повернули трохи не туди і заїхали в місто з дуже вузькими дорогами. Всі погляди місцевих були прикуті до нашої машини. Десь на стіні явно був знак із “Ями”. Але, на щастя, місцевий контингент складався здебільшого з бабусь, і жодного зухвалого дідуся не було, хоча з фільму хлопцям дісталося на дуже схожій вуличці.
Ось нарешті ми й побачили далекі куточки Каппадокії! Хочу тут підбити окремий підсумок. Підземне місто Дерінкьой та долину Іхлара відвідати однозначно варто. Якщо ви без машини, то є сенс записатися на екскурсію “green tour”. Ця універсальна назва у багатьох тур фірмах. Важливо, щоб у вартість входили вхідні квитки. За фактом вам потрібно буде заплатити по 60 лір з особи три рази (підземне місто, долина Іхлара та монастир Селіме). Вартість туру ми дізнавалися була приблизно на 100 лір дорожче ніж загальна вартість всіх входів і включала ці входи.
Так що якщо хочете Каппадокію подивитися вздовж і впоперек виділяйте мінімум 4 повні дні. Ми сам монастир не відвідували, бо не було сил і схожий є в Учісарі, але були поряд, мав файний вигляд. Ще у нас на маршруті був один нез’ясований об’єкт – Мустафапаша. На карті він відзначений як пам’ятка, але в найменшому містечку, де знаходиться ця мітка, ніхто так і не зміг пояснити, що це таке. Нічого визначного ми поруч не знайшли.
Продовжуємо подорож Каппадокією
Відпустка наших кумів закінчувалася, і вони наступного дня вилітали додому. А в нас ще третина маршруту попереду. У нас також було одне невирішене питання. У нас був запланований Трабзон. Це частина Туреччини з боку Чорного моря, там має бути так само красиво, як у нас у Карпатах. Але нам перешкоджала погода. За останні кілька тижнів там практично весь час погода мала зливи і дати нашого приїзду будуть не винятком. Хоча як показує досвід, якщо зливи за прогнозом тривають тижнями, то там зазвичай не все так погано виявляється насправді. Друга проблема була у добиранні. Можна було б долетіти літаками зробивши великий гак, що не сильно було б фінансово виправдано. Другим варіантом ми розглядали нічний автобус, який іде від Каппадокії прямо до Трабзона близько 12 годин. Цей варіант ми розглядали десь тиждень тому як найкращий. Але Каппадокія дуже фізично нелегка точка маршруту, особливо коли це лише одна з семи локацій великої подорожі.
Ми банально не розрахували сили. Те, що гугл малював дощі в Трабзоні, я б записав у плюси, оскільки ми зі спокійною душею викинули цю локацію з маршруту. Я пам’ятаю свою фразу “Якщо нам завтра треба буде їхати нічним автобусом, я боюся, що помру від втоми”. Як би я не хотів усіх радувати нашою нескінченною енергією, але, на жаль, наша енергія таки має межу, і ми її досягли в цій подорожі. Я вважаю, що людям, які вирушають у тривалі навколосвітні подорожі потрібно пам’ятники ставити за витривалість. До речі, фактор роботи у такому форматі подорожі грає на руку, бо він трохи гальмує тебе по буднях, дозволяючи відпочити від походів. Коли ми зрозуміли, що потрібно змінювати маршрут, то вночі ще намагалися швидко накидати новий план, але все не складалося. Загалом залишаємося ще в Каппадокії, тут у будь-якому випадку добре, а далі виспимось і з ясною головою будемо щось винаходити заново. На ранок виявилося справді думати легше, і ми швиденько накидали собі подальший план дій і накинули ще кілька днів на Каппадокію. У нашому поточному готелі, на щастя, не було вільних місць, щоб продовжити ще на кілька ночей. Наш поточний готель був непоганий, але вони щоразу дуже лажали зі сніданком. І щоб отримати весь свій сніданок, треба витратити весь ранок. Звичайно ж, якби наш номер був усе ще вільний, то простіше було б залишитися, ніж перетягувати речі. Але тут, на щастя, був привід з’їхати.
Наш другий готель
Тиждень тому у мами з татом був непоганий готель через дорогу від нашого, на букінгу він хотів досить високу ціну, але я вирішив піти до них і проявити чудеса дипломатії. Я прийшов до них на ресепшен і сказав, що прийшов до них з великою дипломатичною місією, хочемо пожити в тримісному номері дві ночі і я впевнений, що ми зможемо домовитися про хорошу ціну, бо на букінгу надто дорого. Менеджер сказав, що звичайно ми домовимося, давай 300 лір (36,1$) і заселяйтеся хоч зараз. Ми швиденько перебралися до нового готелю. Так, які у нас тут поблизу долини ще не повністю вивчені?
Червона долина (але це не точно)
Попередні поїздки ця долина викликала найбільше питань, оскільки таблички постійно плуталися, то вона рожева, то червона, та й взагалі табличка написана синім кольором. Ми розпочали наш нелегкий маршрут у бік Чавушина. Йшли безпосередньо маршрутами долини. Долина відзначилася тим, що на ній були великі перепади висоти, то ти йдеш десь знизу, то лізеш на міні версію Говерли.
Особливо порадувала мітка на карті на кшталт “Дуже складно для проходу”. А дійсно, там було складно, ми спускалися буквально по виїмках практично вертикальної стіни. Так, що нам уже після того випадку, коли ми не могли злізти, подібні маршрути як море по коліна.
Мишко був черговий раз в жаху від того куди його батьки тягнуть. Але наприкінці маршруту на нас чекав продавець холодного апельсинового фрешу. Тож нагорода того вартувала. Сама долина така ж неймовірно красива, як і інші, є цікаві печери і храми з різьбленням на стелі, просто долина на порядок складніша за сусідні і трохи небезпечна.
Я там помітив ще один маршрут на вершину гір, схожих на турецьке морозиво, але якось у наступних подорожах дослідимо. У Чавушині ми спочатку планували поїсти в ресторані, в якому їли щоразу, але за пару років ресторан розкрутився і виставив такі ціни, що довелося з ним розпрощатися. У Туреччині вже не раз помічав, що рідко коли в’їдеш в той самий готель, а зараз ще й починається аналогічна тенденція з ресторанами.
Щороку відкриваються сотні нових із хорошими цінами, водночас старі піднімають ціни, бо вже відомі. З іншого боку, в Каппадокію здебільшого приїжджають один раз, і який тут сенс у дорогих ресторанах мені не дуже зрозуміло. Сервіс та смак їжі у будь-якому випадку буде плюс мінус однаковий. Тож пообідаємо вже у наступному місті.
Аванос
Це вже ціла традиція. У кожній подорожі Каппадокією обов’язково заїхати в затишний Аванос. Сходити в красивий Макдональдс з несмачною кавою і погуляти вздовж річки. Цього разу ми в Макдональдсі просто не замовляли каву, і він, крім красивого, став ще й смачним. Зависли ми, до речі, надовго. У ньому поставили безкоштовний гральний автомат для двох.
Там була гра із серії бійок на кшталт Мортал Комбата. Ми тут влаштували справжній турнір. Було весело. Ще одне креативне нововведення це макети футболістів, що сидять. Щоб під час епідемії не сідали близько один до одного на подвійних місцях одне зайняте картонним футболістом на повний зріст) Саме місто нас теж потішило прикольною фішкою. Тут поставили автомат, який за дві ліри (0,25$) фотографує тебе на тлі пам’ятки та друкує фотографію. Так що з Аваноса у нас є пам’ятна фотокартка) Як не дивно, але в Аваносі у нас теж є ресторанчик в який ми повинні традиційно зазирнути, там затишні диванчики на яких можна сидіти в напівлежачому стані. Ми маємо наш улюблений столик. Цього разу ми прийшли на каву з кнафе та катмером. З кожним роком наша любов до турецьких солодощів стає дедалі більше. Я боявся, що сильно наберу вагу за цю подорож, але після повернення на мене чекатиме сюрприз у вигляді втрати трьох кілограмів.
Це можливо перший випадок в історії наших подорожей, коли я схуд, мабуть, нерви, пов’язані з роботою, всі пригоди та фізичне навантаження на маршруті так далася взнаки. Але солодощів та літрів айрану за цю подорож було поглинено дійсно багато та це було дійсно чудово. З Аваноса ми вирішили поїхати до Ургюпа, він тут ніби зовсім близько. Але чомусь скільки ми не їхали, то по карті були все далі і далі, і далі, і далі. Коли ми проїхали повз наш готель у Гьореме, то запідозрили недобре. Причому нам водій сказав, що він їде в Ургюп, а якомусь турку щось ще турецькою додав і той не сів. Ми зрештою проїхали всіма визначними пам’ятками околиць і таки вийшли в Ургюпі. Схоже, маршрутка була кільцева і ми просто поїхали не в той бік. Зате Мишко встиг знатно виспатися, поки ми їхали. Про те, як було чудово в Ургюпі пару днів тому я вже писав. Цього разу було не менш шикарно, містечко дійсно варте окремого відвідування. У нас навіть народився сімейний жарт на цю подорож. Іноді ми говорили одне одному слово «Ургюп» без жодного контексту. При цьому потрібно було дотримуватись максимально турецького акценту.
Тож для нас тепер “Ургюп” це повноцінна пропозиція під час розмови, яка в собі одразу розкриває суть питання та відповідає на нього ж. Наступного ранку ми почали з куль, оскільки попередню ніч міцно виспалися. Тільки ось кулі чомусь були спущені, але всі люди напоготові. Скільки ми не чекали на огляді, вони навіть не намагалися почати злітати. Я дізнався в одного з організаторів, що зараз сильний вітер у небі і всі чекають на зміни. До речі, перед польотом куль у небо пускають звичайні гелієві кульки і перевіряють як їх несе вітер. Ми найбільше переймалися людьми, які сюди приїхали на екскурсію з різних куточків Туреччини, а тут такий облом чекав. Але на щастя для всіх було дано сигнал і кулі почали готувати до зльоту зі швидкістю світла. Ми спостерігали наче у прискореному відео. Якщо вони так швидко можуть щоразу готувати кулі до запуску, то навіщо вони це роблять так повільно щоразу?)))) Після куль ми вирушили шукати ту легендарну печеру в Долині Кинджалів, яку відкрили Катя з Сашком. Пошуки були нелегкими, але ми-таки її знайшли, за що ще більше полюбили долину Кинджалів. Тепер можна зі спокійною душею повертатися до готелю на сніданок. Тато мені надіслав повідомлення знайти господаря готелю та передати привіт його синові, бо наші батьки потоваришували з господарем та подарували синові цукерки на День народження. Але коли ми вселялися, господаря не було. А коли ми сіли за сніданок до мене підійшов чоловік і здивовано в мене вдивлявся. Я запитав чи не Мурат він)))) Це і був Мурат — господар готелю. Він коли вранці переглядав відомості про постояльців готелю, то помітив моє прізвище та ім’я, яке повністю збігається з татом. Він подумав, що повернулися туристи, які нещодавно з’їхали та прийшов привітати їх. Але коли побачив мене, то не міг збагнути, що відбувається. Турист явно схожий, але не той самий)
Тепер після сніданку можна вирушати на збирання врожаю із фруктових дерев, цього разу тут був ягідно-фруктовий рай. У долинах не треба було переживати про те, що ти зголоднієш. Море шовковиці та абрикоси завжди до твоїх послуг. Шкода тільки, що інжир і виноград ще був не в сезоні. Причому такі дерева могли знаходитися у найнесподіваніших місцях. Наприклад, на карті стежка, що веде 200 метрів у глухий кут. А за фактом там наприкінці на тебе чекає дерево зі стиглими фруктами.
Ортахісар
У цій подорожі ми вирішили подивитися взагалі всі містечка, що є в окрузі. Це містечко я на карті помітив ще минулого року. Маршрутка нас висадила десь зовсім на околиці, якби не карта я б нізащо не повірив, що тут поряд є місто. Якісь поля та степи. Ну пішли трасою шукати місто. Іти довелося чимало. Хвилин 20-30.
У центрі міста на нас чекала чергова скеля фортеця. Але, на відміну від попередніх, ця якось зовсім не викликала почуття безпеки. Тут навіть платний вхід, хоч і зовсім за символічну ціну. Нас попередили, що верхня тераса зараз доступна для візиту, щоб ми сміливо піднімалися.
Частина підйому була по зовнішніх дуже крутих сходах із поручнями. Але тут головне триматися міцно, далі ми лізли всередині скелі, дійшли до входу на верхню терасу з табличкою “Небезпечно, прохід заборонений”. Але ж нам сказали, що можна, напевно, вже не небезпечно. Підйом на верх був якийсь дуже екстремальний.
Якщо у вас є страх висоти, то Ви не підійметеся, якщо його немає, то обов’язково з’явиться під час підйому. Ми піднялися на саму вершину скелі. Тут майданчик п’ять на п’ять метрів, по краях металеві стовпи з ланцюгом, але при цьому один стовп вирваний і висить у повітрі.
Я думав, що після тропи смерті в Китаї мене вже нічим не злякаєш. І не зрозуміло, чи триматися за ці ланцюги, чи навпочіпки ходити ближче до центру. Тут стався цікавий ефект, у мене почався сильний перепад тиску, в очах візерунки і нестача повітря. Хоча внутрішньо відчував себе відносно впевнено. Але, зважаючи на все, це і є ефект страх висоти. З фортеці ми спускалися по міліметру, кожен рух продумано, на прольотах, де можна присісти я лежав приходивши до тями. Чому організм дає такі осічки, чому не можна все тримати під контролем у психологічному плані? Ще й густі хмари збиралися, зараз як шарахне блискавкою по скелі. Повернулися на землю, я з’їв морозиво і мені знову стало добре.
Цікавий факт, що від морозива мені стає завжди добре, особливо якщо це макфлурі з Макдональдса. Загалом підсумую, якщо хочеться екстриму в Каппадокії, то ця фортеця однозначно для вас плюс види зверху дійсно зачаровують. Мене, правда, не залишала думка, що плату за вхід вони беруть у вигляді страховки тих, хто лізе нагору.
У самому Ортахісарі є свої долини. Ми вибрали не найвдалішу. Вона була звичайно красива, багато зелених дерев, але був один великий мінус.
Тут проходили каналізаційні колектори і часом піднімався настільки дикий сморід, що сльози з очей йшли. Ми ж звичайно естети, намагалися й далі насолоджуватися красою, але в якийсь момент сморід був настільки нестерпним, що довелося тікати назад, намагаючись не дихати. Так що долини в Каппадокії є не тільки на будь-який колір, але ще й будь-який запах. Поки бігли, я помітив, як десь на висоті стояв пес і спостерігав за нами. Так цікаво, про що він думав, можливо намагався зрозуміти чому з цієї долини всі тікають. Тепер фінальний підсумок по місту, якщо фортеця вам здалася недостатньо екстремальною, то смердюча долина до ваших послуг. Цікаво, що в самій долині є порожні торгівельні палатки і навіть місток, що веде до закритого храму. Колись тут вирував туризм, а тепер відходи.
Прощання з Каппадокією
Вже традиційно в останню ніч я приходжу на нічну оглядку, дивитися на місто, що світиться, Даша за традицією залишається в готелі і каже, що не полізе нікуди серед ночі. Позаторік ми стояли тут з Дашею та Олею. Мені було сумно, що ми назавжди відлітаємо з Каппадокії. Минулого року я стояв сам, мені було сумно, що вже кінець подорожі. Тепер я стою в спокої, оскільки подорож продовжується, закінчився лише один з її етапів. Каппадокія все так само прекрасна, як і вперше, нехай кулі, що літають, вже не розбурхують око як вперше, але долини і атмосфера тут все така ж чарівна. Навіть коли ми втретє почали проходити долини, вони так само дивували, як і вперше, ці нереальні кольори, ці форми, печерні храми. Це справжнє диво світу. Думаю, що коли люди полетять на інші планети, то можуть бути розчаровані простими інопланетними пейзажами після відвідування Каппадокії. І так само можливо, що колись сюди здійснюватимуть космічний туризм жителі інших планет. Якщо ви читаєте це оповідання через тисячі років і ваша рідна планета не Земля, то обов’язково зазирніть в Каппадокію, вам сподобається! Якщо вам подобається земна їжа, то обов’язково скуштуйте місцеву турецьку каву під буреки. Ну і якщо раптом у вас є машина часу, то завітайте до мене у 2021-й рік, я на вас чекаю))))
Вранці ми замовили шатл, який дико спізнився. Нам потрібно було їхати до аеропорту Кайсері, що знаходиться у годині їзди. Агентство з квитками було впевнене, що шатл приїде в аеропорт вчасно. Після того, як нас таки забрали, ми ще довго їздили по дворах збирали народ. Ми з Дашею думали, що сьогодні ще примусово тут залишимося якщо не встигнемо на літак. Але трапилося диво, коли маршрутка виїхала на трасу, водій почав їхати так швидко, як машини у фільмі Форсаж під час змагань. Ми просто летіли повітрям. У аеропорт ми прибули дійсно своєчасно. Ніколи не подумав би, що старенькі турецькі маршрутки можуть літати з такою швидкістю. Тепер ми знову у літаку, продовжуємо маршрут. За ілюмінатором пролітали великий турецький солончак.
