Частина 1. Бодрум
Частина 2. Мармаріс
Частина 3. Акьяка та Дальян
Частина 4. Памуккале <———-
Частина 5. Північні Кушадаси
Частина 6. Повернення до Каппадокії
Частина 7. Чешме і знову Кушадаси
Частина 8. Південні Кушадаси
————————————————————————————–
Сюди ми їхали з короткою пересадкою в Денізлі. Мені чомусь здавалося, що місто з такою назвою має бути якимось особливим і обов’язково увійде до історії наших подорожей. Але більш сумного і похмурого міста годі й шукати. Як добре, що у нас тут лише пересадка. Навіть не віриться, що буквально за 20 км на нас чекає диво світу. Пересіли до маленької маршрутки. Цікавий момент, що навіть коли до Памуккале залишалися лічені кілометри, то місцевість все одно не віщувала нічого цікавого. Але з Каппадокією насправді аналогічно, якщо їхати з боку Кайсері. І ось ми виходимо у самісінькому центрі маленького містечка.
У нас тут буде зупинка на кілька ночей, тепер потрібно оперативно розв’язувати нагальні питання, щоб встигнути. Але відповіді вже бігли до нас. Перший зустрічний сказав, що у нього найдешевші польоти на кулі, всього по 47 доларів, другий перехожий нас привітав і запитав, чи це ми з готелю Белламартімо! Вам туди! І вказав рукою у бік нашого готелю. Схоже, що дикуном приїжджають до Памуккале настільки рідко, що про наше заселення до місцевого готелю вже знають усі мешканці міста. Потім інший чоловік нас намагався переманити у свій готель, причому топив нас ціною настільки, що я так і не зрозумів хто кому повинен буде платити за проживання))) У нашому готелі нас теж зустріли з радістю. Варто було мені підключитися до інтернету як прилетіло повідомлення від німецьких колег з роботи “HELP”.
До речі, на Памуккале я взяв собі три дні відпустки. Коли я почав вникати в суть того, чому когось потрібно терміново рятувати, то почав усвідомлювати, що той киплячий реактор зараз досягає точки вибуху. За 15 хвилин мені вдалося скоординувати дії так, щоб всі один одного зрозуміли правильно і проект перестав летіти зі скелі на дно Маріанського жолоба. Але як з’ясувалося пізніше це мені лише вдалося відстрочити “вибух реактора” на невеликий час.
Тепер потрібно все-таки з’ясувати, де тут кулі дешевше. На мапі значилося безліч турагентств. Але, схоже, ні одне з них не пережило пандемію. Пошук агентства з кулями виявилося справді нелегким завданням. Але в результаті в касі автобусних квитків ми заплатили по 43 $ з особи. Була лише одна проблема під час бронювання, ми не могли згадати, як називається наш готель. Але як виявилося в результаті, це була лише розминка мови перед нашим наступним готелем, де назву не те щоб вимовити, ми її прочитати не могли. У нас навіть змагання потім було — хто першим згадає всі літери назви готелю Erciyes. Наступне важливе завдання – знайти собі ресторанчик, в який завжди буде радісно повернутися після наших довгих походів. Ресторанів тут дуже багато, головне знайти той, у який з радістю повертатимешся через рік. Такий ресторанчик ми собі знайшли, це був Mehmets Heaven, хоча чомусь має досить низький рейтинг. Але швидше за все просто змінювалося керівництво на краще.
Це був той формат трапези, коли тебе задаровують комплементами і розлучаєшся з господаркою мало не обіймаючись. Михайло взагалі заявив, що заради цього ресторану хоче повернутися в Памуккале. Але знову-таки хто його знає, яким він буде через час. Наприклад, у Каппадокії з одного ресторану ми в цій поїздці “зняли золоту табличку”. А поки що всі наші вечері проходитимуть з краєвидом на знамениту гору. Ми вже приїжджали сюди колись в складі екскурсії, але це зовсім різні емоції пожити тут і приїхати на невеликий час екскурсією. Коли ти тут сам, тобі доступна біла гора цілодобово та з усіх боків, тобто не лише там, де прокладено маршрути. А гора тут виявилася чималою. Вже від першого вечірнього підйому ми були в повному захваті. Вечірнє сонце має тьмяно золотий відтінок, вся долина з гори виглядає як осінній пейзаж, намальований мазками олійних фарб на полотні.
Так замилуєшся і талант художника у собі відкрити можна. Підніматися по горі ми намагалися в таких місцях, щоб не пошкодити борти і структури ванн-травертинів.
Другою нагородою для диких мандрівників будуть дикі звірятка. Після заходу сонця на полювання виходять лисиці! Хоч вони намагаються триматися від людей на відстані, але знайти їх тут зовсім не важко.
У нас навіть був момент, коли ми дивилися в сутінкову темряву, а звідти з нори на нас дивилося лисеня. Ми вкотре захоплюючись Туреччиною пішли в готель на вечірні купання в басейні та нічний кавун. У готелі на нас чекала тітка жаба, мама кішка та її кошеня. Дашин челендж ні дня без кавуна успішно продовжувався. Правда кавуни шукати ставало дедалі важче.
Особливо тут, коли майже все закрито. Але, як не дивно, в одному з магазинчиків звідкись узявся кавун, який на нас чекав. А наступного ранку на нас чекав політ на кулі. Ми насправді довго обговорювали, чи варто вдруге літати, адже вже раніше літали серед півтори сотні куль у Каппадокії, а тут буде менш ніж десять.
Але, по-перше, Мишко ще не літав, а по-друге, ціна по 43$ з особи за кулю, можна вважати безкоштовною, враховуючи скільки кулі коштували в доковідні часи і скільки коштує політати в Україні. Ми злетіли, чари та захоплення були не менші, ніж у Каппадокії!
Це було так само чудово та чарівно. А головне види, тут вони анітрохи не гірші! Біла гора робить свою справу. Мені навіть капітан кулі дав трохи попускати вогню. Сам капітан під час польоту похвалився, що це його перший політ, і він дуже боїться! У цей момент забоялись усі. У мене перша думка проскочила, що в літаку пілоти теж колись летять вперше, просто ми цього не знаємо. Хоча там швидше за все є досвідчений другий пілот, котрий завжди підстрахує. Але у кулі лише один пілот. Капітан поспішив заспокоїти, що він пожартував.
Але тепер уже не зрозумієш, він пожартував, щоб заспокоїти або дійсно пожартував) Загалом політали ми на славу! Якщо ви вже літали раніше в Каппадокії, тут теж має сенс повторити. Потім капітан нас готував до жорсткої посадки, але в останній момент передумав і сказав, щоби всі розслабилися. Посадка була така м’яка що ми хвилин п’ять висіли просто над землею не опускаючись. Політали? Тепер можна на сніданок. Сніданки у цьому готелі були гарні! Або я просто втомився від сніданків формату ол інклюзиву. Як не дивно, але від інклюзиву теж можна втомитися.
Наступною перевагою дикої подорожі є право першого ексклюзивного входу на платну територію гори. Тобто всі травертини з водою буквально були особисто нашими. Були деякі туристи, але на такій величезній території ми практично не перетиналися.
Мишко відразу собі облюбував ванну з водоспадиком і сказав, що залишиться тут плюхатися поки ми підемо по околицях. Згодом почали підвозити автобуси туристів, але ми вже наплюхалися тут якраз, можна було йти далі гуляти територією. Ми попрямували кудись зовсім в далечінь до руїн.
Тим часом унизу у своїх справах йшов містер борсук. Причому це виглядало настільки по-діловому, що напрошується питання “А чого досяг ти?” на тлі цього ділового борсука. Назвемо його Євгеном. Тим часом Євген побачив наш здивований погляд і поспішив втекти назад у зарості. Ми, звичайно, дуже чекали, що Євген повернеться, але йому наша компанія була нецікава, або він просто не знав англійської та соромився, хоча виглядав зі сторони досить самовпевненим. Далі на маршруті ми зустріли черепаху. І судячи з напрямку вона поспішала на зустріч з борсуком. Так, ще ми бачили руїни, але, чесно кажучи, після місцевої фауни вони вже відійшли на другий план. Хоча амфітеатр тут однозначно гарний! Загалом ми провели майже 4 години на території.
А сонячним вітаміном ми зарядилися на місяць уперед. До речі, цікавий момент, що за всю поїздку я навіть жодного разу не згорів незважаючи на нещадне сонце та мою чутливу шкіру. Дуже важливо вчасно мазатись кремом і все буде чудово! Оскільки ми вже надивилися на білі травертини, тепер можна сміливо їхати до сусіднього містечка Karahayıt дивитися червоні.
Карахаят
Червоні травертини є повною протилежністю до прекрасного. Памуккале дуже пощастило, що їм дісталися білі. Хоча якщо ти вже тут подорожуєш, то зазирнути до чергового невеликого турецького містечка однозначно варто. Як мінімум порадіти тому, які в Туреччині бувають приємно низькі ціни. У цьому місті ми виконали одну з цілей поїздки – спробувати кокореці. Це страва зі шлунків. Особливої насолоди від страви ми не отримали, але досвід був однозначно цікавим. Другим кулінарним відкриттям був шовковичний сік.
Раніше на маршрутах він нам не траплявся ще. На відміну від кокореча, шовковичний сік я однозначно рекомендую! Під цей сік навіть червоні травертини виглядають нічого так) Тепер по чашечці турецької кави з чаєм і можемо рухатися назад на базу. Навіть незважаючи на те, що ми сьогодні встали о 4-й ранку, пропустити захід сонця в такій красі було б блюзнірством, так що після смачної трапези ми знову на вершині білої гори серед масляних пейзажів. Тепер нічний басейн і вже можна спати. Та що ж вода скрізь така прохолодна, навіть у нічних басейнах.
Каклик
З раннього ранку ми зібрали речі та поїхали до Денізлі на автовокзал. Там ми безкоштовно залишили речі у незнайомого нам чоловіка, який продає якісь квитки і пішли шукати маршрутку, яка нас звозить до Каклика. А звідти треба якось доїхати до підземних травертинів. Водій маршрутки сказав, що повністю вирішить наше питання, якщо не помиляюся за 30 лір за всіх (3,5$). Ми поїхали з ним рейсовою маршруткою. Хвилин через 30 він нас висадив і передав до рук чоловіка машиною. Той нас відвіз прямо до печери і сказав, що за годину й сорок хвилин забере нас прямо звідси. Причому поки що гроші з нас ніхто не брав. За цей час водій маршрутки встигне доїхати до кінцевої зупинки і знову проїжджатиме Каклик у зворотному напрямку, а його друг з машиною нас підсадить прямо у зворотну маршрутку. Схема відпрацювала просто ідеально, але водій маршрутки попросив ще 5 лір (0,6 $) за послуги таксі. Аж не віриться, який лайфхак ми провернули щойно за 4 долари, хоча ще вчора навіть уявити не могли як дістатися цієї печери і повернутися. Тепер про саму печеру. Сказати, що було круто та незвично – нічого не сказати. Я такого дива природи ще не бачив і навіть не знав, що буває підземний Памуккале. Взуття краще залишити на вході.
Вода тут на стежках у деяких місцях по щиколотку. А ще тут підземні річки та водоспад. Вау-ефект ми тут зловили на повну. А заразом охолонули від спекотної погоди. На самому початку спуску невелике озерце з кришталево прозорою водою. Звичайно, хвилин 30 вистачило б із головою, але в доковідні часи тут були ще термальні басейни. Зараз же можна помилуватися озером з великою популяцією черепашок, які з голодним поглядом чекають або їжі, або щоб хтось із туристів впав до них.
Печеру рекомендуємо відвідати, тут є плата за вхід, але вона якась дуже символічна. А на цьому закінчується моя міні-відпустка і на нас чекає чергова локація. Поїхали далі! Тільки заберемо наші речі у турецького дядька.
