Частина 1. Аланія
Частина 2. Сіде
Частина 3. Анталья
Частина 4. Олюденіз <——
Частина 5. Каппадокія
Зайшли на територію готелю, дивно — басейн на вигляд не такий як на фото та без гірочки. Менеджер на ресепшені перевів нас до сусіднього готелю, який розташований через пішу доріжку. Ось тут є гірочка, все як треба. Спершу нас завели в номер, де був прорив труби. Потім спокійно переселили в номер без прориву труби. Меблі в готелі були старенькі, а проблеми готелю схоже вирішували тим, що переселяли туристів у робочі номери, а зламані залишали до найкращих часів. Але це зовсім не впливало на наш настрій. Першим у цю місцевість закохався я, потім підтяглася Даша з Мишком. Тут справді довкола гори, столики для сніданків розміщені в оливковому саду, все дуже гарно.
Я вже був готовий знов розповідати всім за що я люблю Туреччину. Правда голова була важка від синдрому маски (назву я сам придумав). Це якщо проїхати більше години у транспорті в масці. Зазвичай це викликало в мене невелику задишку до кінця дня та легкий кашель. У нашому готелі було дві дивні речі. Це побиті статуетки садових гномиків без голови, потім ми бачили майстерню таких статуеток, і вони там вже продавалися побиті. Друге, це назва готелю. Він називається Doga Hotel. Читається “доха”. На картах він називається Nature Hotel, а в басейні викладено напис Protap Hotel. Таксисти реагували лише на слово «доха», але букву ха треба було сказати майже беззвучно.
Ми наплавалися в басейні, тепер же не терпиться побачити знаменитий пляж Олюденіза.
Ми жили приблизно на 147-ій лінії, до пляжу треба було йти 58 хвилин. Ми віддали перевагу таксі за 10 хвилин. Тариф фіксований 30 лір (4 $). Але якщо порівняти вартість готелів у самому Олюденізі з нашим, то вартість таксі це як піщинка у пустелі. Ми прибули до пляжу на заході сонця. Людей купа, кораблів теж мільйон. Вода начебто така ж як в Анталії на вигляд. Щось не так, невже синдром маски та переїзду настільки впливає на сприйняття? Людей на пляжі багато, мабуть, тільки ми не бачимо всю ту красу, що бачать інші. Виходячи розташування на карті, у хвилинах п’яти ходьби від нас має бути лагуна. Ну йдемо її подивимося, може там вся розгадка криється. Дорога приємна, вздовж дороги хвойні дерева, все доглянуто. Людей поменшало. А вода тут ставала значно красивіша. Давай тут плавати. Настрій покращувався, хоч ми ще не дійшли до лагуни.
Зайшли у воду, стало ще красивіше. Мабуть, не дарма все-таки стільки оспівувань в інтернеті про ці пляжі. Водичкою хочеться прямо брати та вкриватися. Ще й обладнані ці пляжі по-серйозному, дуже цивільні душі та роздягальні. Не у всіх готелях у номерах такі) При вході на територію лагуни у всіх перевіряють температуру. Тепер треба дійти подивитись лагуну. Я б ще хотів описати шикарну гору зі справжнім фрагментом пустелі, але кортить розповісти про лагуну.
Не хочеться вживати банальні вирази такі як “Баунті” або “Турецькі Мальдіви” або “Не на всіх сейшельських пляжах було так красиво” тощо. Можна охарактеризувати коротше: “Беремо всю красу попередніх пляжів за поїздку, множимо її на 10”. Як взагалі природа змогла створити таке гарне та градієнтне море?
Невже така краса знаходиться всього за кілька годин на літаку від мого будинку? Емоції переповнювали, треба скоріше всім розповісти про це місце. Люди, їдьте в Олюденіз і йдіть купатися у лагуні! Жодна фотографія, жодна розповідь у світі не передадуть цієї краси. Відмінний початок відпустки мені вже подобається. Тепер потрібно вигадати, як на ранковій фотосесії фотографувати так, щоб кнопка у фотоапараті не зламалася. Всі наші наступні вилазки на пляж були відразу націлені на лагуну, нам більше не потрібне було інше море.
Колір води тут змінюється постійно залежно від кута сонця. Приблизно з 9-ї до 10-ї ранку тут практично немає людей, і практично вся лагуна тільки наша. Чомусь люди вибираються, коли вже сонце зовсім стає безжальним. Але в цей час лагуна починає набувати ще більш насичених кольорів. Деякі фотографії я робив по шию у воді, а місцевим рибкам тут тільки дай привід зробити зайвий кусь. Рибки, будь ласка, у мене ж фотоапарат у руках, змилуйтеся наді мною. Довелося пританцьовувати з фотоапаратом, за рахунок прозорості води було видно, як вони зграєю починають дивитись голодним поглядом на твої ноги. Ще тут часом риби демонстрували акробатичні етюди. У цих місцях водиться справжня літаюча риба.
У нас часто згадувався наш мем, дивлячись на колір води я кажу: “Тут так красиво, що я не можу. А ти можеш?”, у відповідь Даша щоразу казала, що вона теж не може. Це у нас один із сімейних жартів у поїздках, коли дуже красиво. Для повного занурення в лагуну потрібно катамаран з гіркою на годинку взяти.
Він тут коштує 60 лір (8 $). Оскільки ми жили далеко від моря, то щоразу потрібно було вибирати вечірню програму, ще один похід на море чи дослідження нових територій. Сьогодні ми не змогли собі відмовити повернутися до лагуни ввечері. На щастя, в нашому готелі вечеря була опціональною за додаткову плату, ми не були прив’язані за часом. У самому Олюденізі ресторани виявилися не те щоб дорогими, вони вказують ціни в британських фунтах. Перші пошуки затишного та не дорогого ресторану були з перепочинком. Хвилин 30 без поспіху, потім ми зайшли до супермаркету, перекусили і пішли далі шукати. Є така приказка, що той, хто шукає – той завжди знайде, я в неї не особливо вірю, але це був саме той випадок. Біля ресторану Secret Garden ми знайшли непримітний ресторан, в якому готують виключно гозлеме різних видів.
Затишність та смак одразу ж завоювали наші серця та шлунки. Тепер ми знаємо, де завжди можна поїсти. А ще у нас був вдалий похід в маркет. Ми там знайшли по пару лір дуже смачну чурчхелу, запечатану у вакуум. За всі п’ять днів ми їм такий виторг по цих ласощах влаштували, що швидше за все вони ще один маркет зможуть відкрити, ми навіть у Каппадокію наостанок завантажимо валізу цією чурчхелою. І навіть коли прилетимо до Києва, її ще їстимемо. Вже буквально у перші дні у нас сформувалося два обов’язкові пункти на кожен день, ранкова лагуна та перекус чурчхелою. Денна програма була досить простою через палючий сонце — безлімітні гірочки в нашому готелі. Їх тут майже не вимикали до пізньої ночі. Пізніше з’явився ще один пункт – релакс у нічному басейні. Я ловив безмежне естетичне задоволення від кожної секунди у цьому регіоні Туреччини. Хоча все ж таки був один випадок в цьому регіоні, коли замість задоволення, нам довелося в екстремальному режимі прораховувати варіанти залишитися без каліцтв. Давайте я вас познайомлю з місцевою лікійською стежкою.
Лікійська стежка
Оскільки ми жили в горах, то чи могли ми пропустити гірський похід? Ми почекали поки спаде спека і вирушили в дорогу. Маршрут розпочинався у нашому місті Овачик і тривав до самого пляжу. Початок маршруту був досить спокійним асфальтованою дорогою. Потім нам назустріч їхала машина, вона зупинилася і водій намагався нам щось важливе сказати. Він постійно говорив слово “Яулшарк” і демонстрував рукою наче павука. Пізніше ми запитували місцевих, що це слово означає, але ніхто не зміг нам його перекласти, пославшись, що у нас поганий турецький діалект. Досі загадка, що це означало. На маршруті нам вдалося знайти голку дикобраза, але він турецькою зовсім звучить по-іншому. Потім була найкрасивіший оглядовий майданчик на місто та лагуну. Карти нам показували, що йти ще недовго, тому ми розслабилися, проводили захід сонця і навіть планували що встигнемо в готель на вечерю.
Після огляду дорога сильно змінилася і частково пролягала через ліси, постійно зникаючи і знову з’являючись. З піску нас нещадно атакували колючки. Але за великим рахунком нічого критичного. Згодом ми помітили, що продовження маршруту схоже буде на горі, яка знаходиться за великим і крутим урвищем з висотою в сотню метрів. Мапс мі нам впевнено продовжувала говорити, що йти залишилося недовго і вело нас все ближче до урвища. Потім почався наче спуск вниз. Я ще помітив, що якась стежка проходить голою горою, нахил якої явно крутіший за 45 градусів. Ми акуратно спускалися біля дуже стрімкого урвища.
Доріжка ставала все менш виразною і не дуже безпечною. Спуск тривав недовго, тепер дорога йшла через ту саму голу ділянку гори, тут по ньому йшла велика тріщина, і спираючись на тріщину, треба було пройти близько 20 метрів прямо над урвищем. Ми зрозуміли у якому становищі ми. Назад підніматися теж не такий легкий і безпечний задум. Якби ми ще вдвох були, але з нами Мишко, у якого це взагалі перший серйозний трек. Ще й сонце сіло, скоро почне сутеніти. Ми скоординували свої дії і почали рухатися, ступаючи дрібними кроками по тріщині, міцно тримаючи Мишка за руки. Були такі місця, де доводилося його переводити вперед через себе. Товщини виступу вистачало максимум на дві ноги, тому зміни порядку були найскладнішим трюком над безоднею. Головне не робити жодних зайвих рухів у цьому всьому поході. Десь на середині я зрозумів, що ще дві хвилини тому, коли нам здавалося, що йти назад дуже ризиковано, ми прийняли явно неправильне рішення.
НІ В ЯКОМУ РАЗІ не намагайтеся йти гірським маршрутом з Овачика в Олюденіз, це в прямому розумінні небезпечно для життя. Ми із тремтячими руками перебралися, перерахували, що кількість кінцівок та пальців правильна, з полегшенням почали рухатися далі. Тут уже стежку іноді доводилося уявляти в голові. Перша проблема, на одній зі скель оступився Мишко, він втримався, але поранив коліно об камінь. На щастя, йти може. Але бажання йти хоч на один трек в цьому житті уже взагалі ніхто з нас не мав. Головне вибратися звідси. Коли здавалося, що гірше бути не може, ми усвідомили, що карта дала на цьому маршруті колосальну осічку з розрахунком часу. Ми вже давно мали спуститися, але час не зменшується. Ми бачимо Олюденіз, він дуже далеко вниз по висоті. А оскільки ми проводили сонце хвилин 30 тому, то зараз тут зустрінемо справжнісіньку турецьку ніч у горах.
А тепер фінал, мій телефон показав, що у нього залишилося 20% заряду, а Дашин залишився у готелі. Аналізуючи ситуацію сьогодні, правильним рішенням було відправити наші координати батькам, щоб вони знали де ми. Причому в мене вже була подібна ситуація, коли я Даші про всяк випадок відправляв координати, але зараз цього на думку не спало. Як ми не намагалися швидко спуститися, густа темрява прийняла нас у свої обійми. Стежки, які й так важко проглядалися в кам’янисто-піщаній місцевості, тепер почали зливатися з горами. На щастя, на камінні були мітки маршруту – маленькі зелені цятки. Я йшов з телефонним ліхтариком значно попереду вишукуючи мітки, що постійно губляться. Якщо ми розуміли, що мітка не трапляється вже тривалий час, то поверталися до останньої, яку в темряві не завжди вдавалося знайти. По навігатору ми бачили, що стежка йде зигзагом униз. Тобто, наступна мітка може бути абсолютно в будь-якому напрямку. Ліхтар ще часом відкидав зловісні тіні. Поки я шукав мітки, Даша вже майже несла Мішу. Він втомився, і взуття в нього погано фіксувало стопу, тому йти йому було дуже складно. Ця частина маршруту проходила через ліс, із гострими скелями. Було таке місце, коли ми прочісували скелясту місцевість навколо мітки в безуспішних спробах знайти наступну. У результаті я пробирався напролом через зарості, сподіваючись знайти ту, що буде через одну. На щастя, удалося. Кожна знайдена мітка, полегшення всередині, але потім з кожною секундою зростає напруга, раптом наступна не знайдеться. Заряд показував уже менше ніж 15%. Дуже пощастило, що у мене в телефоні на останніх відсотках можна справді довго протриматися, але якщо тут ще й ліхтарик сяде, я не уявляю, що робити. Пам’ятаю той солодкий момент, коли ми побачили, недалеко дах машини, що проїжджає дорогою, потім ми дійшли до вишки стільникового зв’язку, тут ми остаточно втратили стежку і мітки. Але тепер хоч знаємо, де дорога. Я пішов вниз безперервно перевіряючи можливість дістатися до траси. У результаті до дороги я дійшов, але вниз була стіна три метри. Але десь має бути спуск, розмітки кудись вели. Фух, он сходи! Крикнув Даші з Мишком, щоб спускалися до мене вниз. Ми вийшли на трасу, яке це було полегшення. Ми цілі. Все добре. Більше ніяких гірських треків тут. Та й взагалі більше не хочеться жодних.
Тут ми спустилися
Це було просто екстремальне виживання. Мишко від цього спуску був у надзвичайному шоці. Ми йому пояснили, що він герой, пройшов разом із нами найскладніший маршрут за всі наші подорожі. Ми вийшли в місто, тут всі безтурботно гуляють, навіть не підозрюючи через що нам довелося пройти. Терміново в ресторанчик на гозлеме з чаєм. Що я хочу сказати – більше жодних маршрутів над прірвами ніколи.
Навіть якщо потрапив у таку ситуацію, краще йти назад, навіть якщо це вже нерентабельно за часом. У таких поїздках щодня добре заряджати телефон у примусовому порядку. І не починати гірських маршрутів близько до заходу сонця інакше сорокахвилинний відрізок шляху може перетворитися на кількагодинний хорор. Не повторюйте наших помилок. Наступного вечора потрібно було вибрати маршрут простіше. Ми поїхали до Фетхіє.
Фетхіє
Місто нас відразу здивувало своїми скельними лікійськими гробницями. Тут навіть лізти нікуди не потрібно, ходиш і милуєшся. Друга приємність, це ціни у місцевих магазинах. Наприклад, два морозива і велика пляшка води нам обійшлася в 4 ліри (0,5 $). Ну і звісно ж саме старе місто. Який же він гарний, ми поки що не пройшли абсолютно всі його вулиці по два рази не могли перестати радіти.
Він тут критий, складається з ринку впереміш з ресторанчиками. Ресторани своєю чергою, явно змагаються, хто кращий. І найприємніше, що всі ці турецькі міста анітрохи не набридають, а навпаки, кожен не гірший за попередній виявляється.
А яка там набережна… Мабуть, вся фішка криється саме в тому, як ресторани вміють красиво вписуватися, і прикрашати собою і без того красиві місця. А найприємніше це доступність всіх цих місць, наприклад ми завжди знаємо, що будь-якої миті зможемо поїхати на таксі, потрібно лише знайти стовп, на якому висить чергова кнопка виклику таксі. Або попросити в будь-якому ресторані, щоб вони натиснули цю кнопку у себе, в середньому за три хвилини приїжджає машина. Коли ми вирішили, що нагулялися – натиснули кнопку, і за 20 хвилин ми в готелі. Спілкувався із кількома таксистами. Дивлюся, місцеві не особливо тут і подорожують своєю країною, хоча як за такої краси та доступності можна сидіти лише у своєму місті?
Крім таксистів, у нас було знайомство з ще одним місцевим жителем – черепахою. Вона дуже важливо поволі переходила дорогу, щоб зайти у свій будиночок. Ми з цікавістю спостерігали. Коли черепаха майже дісталася до будиночка, вийшов турецький дядько і відніс черепаху назад у ліс. Будиночок виявився не її, а собаки.
Собака ж грізно почав на нас гавкати, а потім почав валятися у нас у ногах, щоб ми йому почухали пузико. Ми вже давно зауважили, що Туреччина це не лише країна кішок, а й собак-посміхак.
Каякой
Одна з переваг того, що живеш на горі – всі маршрути йдуть униз, а не вгору. Цього вечора ми вирушили через ліси та кар’єри до невеликого містечка Каякой. Маршрут абсолютно не складний і досить гарний, якщо ви любите хвойні ліси і їсти свіжий інжир прямо з дерев.
На початку маршруту я зайшов до одного з готелів, щоб у їхньому магазині купити морозива. Працівники готелю дуже зраділи, питали, як у мене минає день, чи все в мене добре. Я аж пошкодував, що ми не в цьому готелі зупинилися, тут наче весь день саме на мене чекали. Шкода тільки морозива не виявилося. Незважаючи на те, що весь маршрут був справді легким, я зміг довести, що подерти ногу можна не обов’язково в горах. Достатньо прямої дороги і невдало лежачого каменю.
Черепаха
Як на зло, все навколо таке запорошене пилом. Я взагалі помітив за тенденцією останніх подорожей, що поїздка без вивихнутої, напухлої чи пораненої ноги – це явно не мій стиль. Найголовніша цікавість на маршруті була у самому місті. Тут є ціле занедбане грецьке містечко, з вулицями, будинками і навіть храмом, абсолютно без людей. Іноді тільки можна зустріти рідкісних туристів. Ми такого масштабу порожніх міст ще не бачили. Я навіть не знав, що так буває, щоб ціле поселення було порожнім. Вулиці місцями сильно заросли, що перетворювало їх на справжні лабіринти. Причому чим далі йдеш у глиб міста, тим більше і більше воно відкривається. Тут ми проводили черговий романтичний захід сонця. Тепер головне не затупити і вибратися з міста до того, як нас накриє ніч, бо дивись так і розчинимося тут разом з тінями. Я вважаю, це місце потрібно сміливо включати в маст сі, якщо ти відпочиваєш в цих місяцях. Пам’ятаєте, на початку нас почало накривати вушне прокляття? Тепер воно досягло свого апогею. У Даші почалися конкретні проблеми із вухом. Хоча раніше все йшло на поліпшення. Тепер треба щось вирішувати не лише з аптеками, а й із лікарями. Тут я згадав нашу страховку від банку, яка колись нам виплачувала за затримку рейсу гроші. З роумінговими дзвінками не хотілося зв’язуватися, на бланку був вказаний скайп. Написав у скайп, мені відразу сказали, щоб я писав на пошту так буде швидше. Описав на мейл усю ситуацію. У мене уточнили, чи готові ми прийняти лікаря завтра вранці і дали контакти найближчої лікарні, де нас можуть екстрено прийняти вночі, якщо критично потребуватимемо лікаря. Даша пішла на ресепшен сказати, що зранку приїде до готелю лікар. На ресепшені працівники занервували. У Туреччині зараз якщо в готель приїжджає лікар – погана прикмета для відпочиваючих. Вранці до нас приїхав лікар, на місці оглянув вухо, поставив діагноз і виписав рецепт на купівлю ліків. Мені страховка надіслала на пошту, що лікарю ми нічого не повинні платити, а після повернення додому надіслати їм копію рецепта та чек з аптеки для відшкодування витрат. Вкотре дивуюсь як страховка за 360 грн на рік може так чітко працювати. Ще й у всіх країнах, окрім України. Я зазвичай страховки не сприймав серйозно, але тепер розумію, що якщо потрібно вирішувати проблеми зі здоров’ям за кордоном і є хтось україномовний, хто готовий за тебе все вирішувати та організувати, це безцінно.
Тепер настав час нашої фінальної активності у цьому регіоні – покататися піратським корабликом. Це було складне рішення. Потрібно було зважити ризики цієї витівки під час епідемії. Але, як показала практика, соціальну дистанцію було тримати дуже легко. Всі сиділи або обійнявшись на верхній палубі, або зайняли місця біля борту на нижній. Вся центральна частина була вільною. Ми знайшли найвіддаленіший від усіх ”куточок” по центру і там базувалися. Але потім оголосили обід і всі почали сідати на нижній палубі. Причому нікого взагалі не хвилювала тут епідемія. Люди сідали по вісім осіб за невеликий столик, щільно притискаючись плечима один до одного. А помічник капітана ходив і допомагав усім знайти місця. Я помічнику сказав, що під час коронавірусу вони не можуть порушувати нашу соціальну дистанцію і, як це не дивно, це подіяло. Я не впевнений, що він мене зрозумів, але після речення, в якому виразно звучало слово “коронавірус”, до нас більше не помічник не підходив, не пропонували нікого підсадити. У результаті кораблика виходило витримувати хорошу дистанцію з усіма. А тепер давайте розповім про бухти та острови, де ми зупинялися.
Я тепер цілком розумію, чому раніше існували пірати, що борознили своїми кораблями по морях. Вони, напевно, дуже любили плавати у таких гарних бухтах. І дайвити у підводних арках під скелями у тандемі з рибками. Рибки хоч і сірі, але їх тут досить багато. Тут, що не зупинка – це ще один шедевр природи. Тепер Олюденіз остаточно закріпив звання найкрасивішої морської частини Туреччини. Красивіше просто фізично не може бути. Тут по-хорошому щодня треба плавати корабликом, а ввечері йти в лагуну. Я навіть радий, що саме Туреччина перша відкрила кордони, а не Європа. І наскільки все відносно. Коли прилітаєш на шість ночей, здається, наскільки ти ще тут довго, аж шість ночей. Але коли ти тут уже чотири тижні, то розумієш, як це мало шість ночей, щоби побачити такі різні частини країни. Із зупинок нашого кораблика найбільше мене вразив острів і долина метеликів.
Самих метеликів, звичайно, там не було – несезон, але висота гір, що поєднується з гарною водою, це все, що треба для зарядки позитивом. Капітан, оголошував час кожної зупинки, у долині метеликів він також сказав, що якщо хтось не встигне на корабель, то нехай не переживає, завтра в той же час можна буде сісти назад. Насамкінець була невелика ложка дьогтю в цю всю ідилію. Наш корабель потрапив у шторм. На дорозі назад нас накачало так, що до вечора земля ходила під ногами. Хоча як звучить по-піратськи: “Наш корабель потрапив у шторм!”.
Ось так поступово і підійшов черговий етап нашої подорожі до кінця. Залишилося так небагато і треба буде летіти назад( Але ось промінь надії, в інтернеті почала з’являтися інформація про закриття кордонів України. Невже так і бути ми тут застрягнемо ще на купу часу?).
Нам багато хто почав кидати посилання на статті. Я вже навіть почав уявляти наш подальший маршрут. Але ж ні, це для іноземців, а українців завжди раді прийняти. Може хоч зворотний літак тепер скасують? У результаті він вилетів із точністю до 20 хвилин. Тепер у нас вечірня прогулянка вже рідним Овачиком і близько восьмої ранку за нами приїхав таксист. Але у нас тільки винесли на сніданок кавун, а режим кавуна у цій поїздці порушувати не можна. Спочатку кавун, потім все інше, літак почекає. Таксист зворушився, і ми поїхали до Даламанського аеропорту.
Міні-Стамбул
За що ми любимо Стамбул, там завжди добре, незалежно скільки у тебе часу.
Ми мали трохи більше чотирьох годин до наступного літака. Ми знаходились у найвіддаленішому аеропорту нашої Галактики – Сабіха Гекчен. У центр вибратися не встигнемо, навіть на таксі цей задум досить ризикований. Давайте терміново кудись дістанемося, який тут сусідній район? Куркой! Чудово, їдемо на таксі до Куркою. Куди саме? Ну загалом, в цей район кудись. Ось, наприклад, у цю жовту зону. Їхати було приблизно п’ять хвилин. Ми приїхали до нового житлового масиву, все сучасне, красиве та з фонтанами. Перше, що потрібно в Стамбулі зробити, це смачно поїсти. Але почнемо з цієї кондитерки. У якій по 20 лір (2,6 $) продавалися міні-торти. Солодкий стіл ми закотили на повну. Пригадую в молодших класах нам вчителька влаштовувала щось подібне. Ось цікаво, сиділи ми тоді у першому класі за партами, і ніхто не знав, ким ми станемо, коли виростемо, що будемо робити. Зараз я, дивлячись у минуле, знаю, що попереду сидів майбутній науковець, а трохи правіше від мене – сумлінний юрист, який відстоюватиме права людей, проти яких намагаються зам’яти справу нечесними шляхами. За однією з останніх парт сиджу я — майбутній мандрівник, який на той час усі знання з подорожей черпав з атласу “Світ навколо нас”. Повернімося до Стамбула. Після солодкого бенкету ми взяли маршрут до старої частини району, яка знаходиться за кілька кілометрів. Стамбул відрізняється від інших міст тим, що тут весь час їдять, ресторани і кафе навіть на околиці міста в такій концентрації, що пройти повз неможливо. Чим ви думаєте закінчився наш похід у стару частину району? Ми сиділи та бенкетували у черговому ресторані. Здавалося б, ми вже чотири тижні у цій прекрасній країні, а турецька їжа досі не набридла. І щоразу радісно щось смачне замовити. Правда нас не депортують потім за таке довге перебування в країні? Бо ми без Туреччини не зможемо. Полетіли далі. Каппадокія, зустрічай нас!
