Частина 1. Аланія
Частина 2. Сіде
Частина 3. Анталья <——
Частина 4. Олюденіз
Частина 5. Каппадокія
Після Сіде ми стали великими експертами з кольору моря. Тепер ми знаємо, що в цій частині Туреччини якщо пляж з гальки, то море буде красиве, якщо з піску, то ближче до кольору “Євпаторія-78”. Оскільки на останній варіант ми надивилися вже достатньо, то вирішили жити ближче до красивого пляжу Коньяалти. А найоптимальніше за ціною житло ще й виявилося з віддаленого від центру боку пляжу.Так що добиралися ми довго і нудно. Зате район виявився затишним, навіть не вірилося, що це ще вважається містом Анталією.
У нас були двокімнатні апартаменти з шикарним басейном, посередині басейну острівець з пальмами.
Тож режим роботи з перервами на басейн порушено не було. Зазвичай вдома для перезавантаження я можу хвилин на п’ять лягти на диван, тут диван був успішно замінений басейном, хоч і без гірок.
До моря від нашого нового дому 20 хвилин пішки. Тож особливо не нагуляєшся туди-сюди. Довелося продовжувати режим раннього підйому, щоб встигати накупатися перед початком робочого дня. В цілому розваг тут в околиці небагато, але якщо ти любиш Анталію, то її околиці точно сподобаються. У перший вихідний день у нас було відвідування однієї із сусідніх гір на місцевій канатці. Коли ми приїхали, канатка не працювала, навіть кабінок не було на тросах. Менеджер сказав, що незабаром на горі закінчиться вітер, і все запустять. Але це Туреччина і будь-яку проблему можна вирішити купанням в теплому морі.
Нехай її поки лагодять, а ми тим часом приймемо морські ванни. Цікавий факт, коли включили канатку, кабінки почали виїжджати з нижньої бази, виїжджали доти, доки не заповнили всю довгу канатку в обидва боки. Я завжди думав, що кабінки на тросах статично закріплені, але схоже вони їх чіпляють щоразу під час запуску канатки. Вже можна йти кататися, але море не відпускало, з теплої води вилізти дуже складно. Вечорами ми сиділи у воді, поки зовсім сонце не сідало.
Як же це було чудово. Ще в Туреччині мені сподобалися громадські зони для барбекю із цегляними печами. Ми ними не користувалися, але коли турецькі сім’ї влаштовують пікніки, ти буквально розчиняєшся в атмосфері країни. Духом країни ми перейнялися по повній: турецькою кавою, яку подають у маленьких філіжанках у місцевих пекарнях, вечірніми трапезами в ресторанах для місцевих зі смачною та недорогою їжею і звичайно ж морем гарного кольору.
Адаптація до Анталії була швидкою та легкою, відчувалося, що ми тут завжди жили і просто повернулися. Цього разу в старе місто ми вибралися лише один раз, бо нам там не сподобалося через велику концентрацію людей.
Старе місто все таке ж прекрасне, як і раніше, коти гуляють з такими ж незвичайними очима, а в ресторанах подають неперевершений іскандер кебаб. З пошуком ресторану було важко, тому що всі переповнені. Як не дивно, ми змогли знайти у самому центрі такий, у якому чомусь взагалі нікого не було.
Зовні він не виглядав особливо і без зазивал, мабуть, це і не привабило туристів. На щастя, у Туреччині смачно готують практично скрізь, незалежно від рівня ресторану. Тож під час епідемії у нас був свій особистий ресторан, у якому ми душевно потрапезували.
Незважаючи на весь цей натовп, романтика міста анітрохи не постраждала, він такий самий милий і романтичний. Цікаво, що під час нашого проживання один блогер написав статтю про те, як в Анталії прямо зараз тихо і немає людей. Як у нас вийшли настільки різні погляди я не знаю, але минулі роки людей було точно не менше. Добре, хоч тут дуже довга набережна, на всіх вистачає місця. А якщо втомишся, завжди можна взяти в оренду велосипеди по півтори ліри на годину (0,2 $). Насправді там заплутана система з блокуваннями на карті і часом автомати взагалі відмовляються видавати велосипед. Але якщо розібратися і призвичаїтися, то можна проводити час із вітерцем.
Коли блокування на моїй карті були зняті, я взагалі не зміг знайти транзакцій пов’язаних з орендою велосипедів, схоже нам вони були взагалі в подарунок від країни. Жити тут було комфортно. Якщо шукаєте локації, де пожити, то район пляжу Коньяалти потрібно включити у свій список. Якось небагато є що розповісти про цю частину подорожі, мабуть, на той час ми вже увійшли до повсякденних буднів турецького життя. Це було настільки прекрасне і затягуюче, бажаю всім такого періоду життя.
Тепер розмірені будні дні добігли кінця і можна починати активну відпустку! Усю дорогу, яку ми їхали на центральний автовокзал, ми намагалися з таксистом узгодити адекватну ціну за те, щоб він відвіз нас прямо в Олюденіз, але торги не мали успіху і ми вирішили їхати 3,5 години на міському автобусі. Охочих їхати автобусом практично не було, буквально 5 осіб. Але королевою поїздки була турецька бабуся, яка настільки закашлювалася, що дивом змогла піднятися в автобус, та сісти по центру. Добре хоч у масці. Читаю в інтернеті, що туристів замикають у номерах лише тому, що вони перетиналися у трансфері з ковід-хворим.
А тут, в автобусі, просто коронавірусна вечірка відбувається. Я себе намагався заспокоїти тим, що, може, вона просто застудилася, правда на вулиці середня температура між 35 і 40. З іншого боку, з нею хлопчик на вигляд цілком здоровий, та й на вокзалі у всіх перевіряли температуру на вході. Автобус проїжджав чудові гірські панорами, але на тлі бабусі з кашлем, хотілося просто вижити. Бабуся зійшла приблизно на середині маршруту, але ще якийсь час мені здавалося, що вона продовжує кашляти у мене за спиною. У такі моменти навіть ціна за таксі вже не здавалася такою вже невиправданою. Можливо, маски у всіх на обличчях і дистанція у метри три нас усіх і вберегла. А може, й імунітет, зараз уже не дізнаєшся.
Однозначно цим автобусом їхати було не варто. А водіям місцевого транспорту треба видати медалі за героїзм. Ми приїхали до Фетхіє. Поїли відразу на автовокзалі у ресторанчику-їдальні. Нас там правда зовсім не могли зрозуміти, але нагодували. Коли ми побачили рахунок у 60 лір, то здивувалися, що якось дорого. Але ми просто ще не усвідомлювали, що приїхали в дійсно дорогий і ефектний курорт. Пересіли на таксі та почали їхати до готелю. Таксист впевнено віз нас у гори, все вище і вище і вище. Я жартома уточнив у Даші: ”А ми в горах житимемо?”. Даша ствердно кивнула. Ось це поворот, але приємний поворот, я люблю гори. У нас у цій поїздці Даша була головним топографом з прокладання маршруту та вибору готелів. А мені на карті здавалося, що воно взагалі все в одній площині. Ми зупинилися жити біля Олюденіза у місті Овачик.
Захід сонця в Анталії