Частина 1. Бодрум
Частина 2. Мармаріс
Частина 3. Ак’яка та Дальян <———-
Частина 4. Памуккале
Частина 5. Північні Кушадаси
Частина 6. Повернення до Каппадокії
Частина 7. Чешме і знову Кушадаси
Частина 8. Південні Кушадаси
————————————————————————————–
До передмістя ми дісталися рейсовим автобусом, просто потрібно вийти на трасі. Далі або чекати автобус у місто, або пішки споглядаючи всі панорами з висоти пташиного польоту. Зрозуміло, який варіант ми вибрали. Важливий момент, міст із такою назвою у Туреччині багато, зараз ми саме в тому, що біля Мармарису. Місто вітає туристів безмежним моречком, в яке впадає кришталево чиста річка з колоритними корабликами.
І це все не просто красиві слова, тут справді краса міста близька до чаклунства. Це турецька Венеція для місцевих. Першу радість тут можна отримати, просто гуляючи вздовж річки, переходячи високий міст і заглиблюючись стежкою кудись у комиші, але це якщо змій не боїтеся) Мені потрібно йти працювати зі зміями, мені дуже щастить їх знаходити. Друга радість це звичайно ж покататися близько 30 хвилин на кораблику по тій річці.
Колір води тут змінюється набагато крутіше ніж на пляжі Турунча. Та він тут взагалі якийсь нереальний.
За бортом постійно щось трапляється. То дрібні пташки зі своїми пташенятами гніздяться, то незадоволені гуси проганяють кораблики, то підводні ями нереальної краси.
Після кораблика можна відправитися в кемпінг зону, там є стежки, якими можна поблукати по скелі над блакитним морем. Можна поплавати або просто отримувати задоволення від життя, звісивши ноги зі спеціальних терас. Температура моря тут була приємна, хоч ми й не плавали.
Але справді круто те, як місцеві тут усе пристосували для відпочинку. Навіть умивальники із водою серед лісової зони є. У цьому місті ти повністю поринаєш в атмосферу турецького відпочинку. Як тільки ми нагуляли апетит — пішли вибирати собі затишний ресторанчик біля річки, додатковою умовою було, щоб з тераси можна було спостерігати гусей, що плавають поряд. З одного боку ресторанів тут начебто багато, але так щоб було меню і говорили англійською — це вже складне завдання. Але, на щастя, ми з нею впоралися і я навіть познайомився з новою стравою – менеменом. Це, по суті, омлет з томатами, але як вони його в Туреччині смачно готують. Тепер я поповнюю список обов’язкових страв кожної турецької поїздки.
Хоча гуси більше раділи нашому екмеку балику, а зокрема більше екмеку. Але похід до цього затишного ресторану запам’ятався молочним коктейлем, який замовив Мишко. Коктейль принесли як у найкращих фільмах Голлівуду. Вже тільки поглядом починаєш наїдатись. На смак ще ідеальніше ніж на вигляд. Начебто і наїлися вже, і напилися, але дилема – це був полуничний і він був ідеальний, але якщо ми зараз підемо, то так і не дізнаємося, наскільки ідеальний з банановим смаком.
Замовили ще один, він був трохи менш ідеальним на смак ніж полуничний. А що, якщо ванільний буде за ідеальністю як полуничний та банановий разом взяті? Замовили ще й ванільний. Та вони тут усі гарні! Вигляд та смак цих коктейлів повністю відображав наше враження про нововідкрите місто.
Тепер можна прогулятися вздовж річки туди, де не ходять кораблики. Там річка стає мілкішою утворюючи чергову зону відпочинку, де можна помочити ніжки або просто споглядати вічність. Незважаючи на спекотну погоду, вода в річці відразу ж приводила до тями. Крокодильський холод пронизував до кісток. Тут навіть видно було як у річку впадає дедалі більше джерел. Ми настільки охолонули, що навіть виявили неймовірну бравість – пішли гуляти на околицю міста в пошуках якихось руїн. Було спекотно, руїни знайшли, вони, як і передбачалося, були руїни. У їхніх пошуках ми пішли настільки далеко, що тепер довго повертатимемося до міста.
Нам тоді ще здавалося, що на вулиці спекотно, але це, як з’ясувалося, було лише тренування перед справжнім турецьким літом. Наш висновок про Ак’яку такий: якщо ти приїхав до Мармарісу, то цей шматочок раю має бути обов’язково у твоєму списку того, що подивитися. Тепер перед нами стояло завдання повернутися назад. На долмуші ми виїхали за місто до основної траси, але там була проблема — маршрутка ходить приблизно раз на 30 хвилин і якщо вона повна, то просто не зупиниться, а з Мугли вона буде в будь-якому разі повна їхати. І це було для багатьох проблемою. Після того, як ми даремно чекали маршрутку, потрібно було переходити на вже звичний автостоп. Але конкуренція була тут ще та, одразу ж браві автостопери набігли. Але ми знаємо хто справжній професіонал. Машини чомусь на цій ділянці взагалі зупинятися не хотіли.
Справжнім професіоналом виявилася Даша. Вона перетнулася поглядом з одним із водіїв, який у цей момент уповільнив швидкість, але при цьому недостатньо сповільнив, щоб ми вирішили, що він нас хоче підвезти. Потім машина проїхала досить далеко, метрів 150, зупинилася і було видно, що хлопець просто не встиг загальмувати вчасно. Браві автостопери різко пожвавішали, але поки вони намагалися зрозуміти чому машина так далеко вирішила зупинитися, ми з Дашею та Мишком вже з усіх ніг мчали до неї. Хлопче, я не знаю, навіщо ти зупинився, але нас треба довезти до Мармариса. Звичайно, водій говорив тільки по-турецьки і щось хотів важливе з’ясувати перед посадкою, говорив він щось про дозвіл. Я погодився на всі турецькі питання, і ми залізли до нього. Провівши мозковий штурм, ми зрозуміли, що поліція зупиняє машини і всі повинні мати документи. На чергове уточнення я сказав “Hes kodu”, наш електронний дозвіл на подорож під час ковіда, що був на нашому телефоні. Хлопця відповідь повністю влаштувала. Водій попався досить балакучий. Ми намагалися пробити турецько-англійський бар’єр і навіть відносно розуміли один одного, але кожен розумів усе по-своєму. І вже коли ми в’їхали до Мармарісу, наша колекція пригод мало не поповнилася черговою ДТП. Наш друг ледве встиг загальмувати до удару. Але загалом нам у цій поїздці дуже щастить, адже ми живі та цілі. Хоча Туреччина явно намагається позбутися нас.
Дальян
Це один із тих рідкісних випадків, коли ми беремо екскурсію, оскільки до Дальяна дістатися самому без машини під час недільного локдауну було дуже проблематично. Проте якість екскурсії перевершила очікування, нас навіть у жодний магазин не завозили. Дійсно агенція організувала все від щирого серця. Назву я не пам’ятаю, одна із сотень вуличних агенцій. Перше, що нам сподобалося, автобус не заїжджав кожному в готель, а збирав усіх основною дорогою недалеко від готелю. У результаті великий автобус оперативно зібрав повний борт, і ми вирушили в дорогу. Серцем екскурсії вважається риболовля на блакитних крабів у Даляні. Гідеса, яка була зацікавлена в тому, щоб туристи собі на вечерю замовили по крабу, дуже активно акцентувала увагу на цих крабах. Я спочатку намагався з цікавої історії про регіон Мармариса вихопити корисну інформацію, але кількість слова “краб” у кожному додатку перевищувала всі допустимі норми. Лунало це приблизно так. У таких-то роках на цій території жили такі народи, їх завоювали інші народи, які, до речі, і завезли крабів! Чомусь будь-яка історія зводилася до крабів. Я вирішив послухати музику і через якийсь час натиснув на паузу, щоб зрозуміти, про що розповідають, перше що я почув було: “До речі, дальянські блакитні краби мешкають тільки в Даляні!”. Я продовжив слухати музику. Але у високому суспільстві я тепер можу розповісти безліч фактів та неймовірних історій про дальянських блакитних крабів! Я впевнений, що цього дня було поставлено абсолютний світовий рекорд за кількістю вимовляння слова “краб” в автобусі. Ось ми і приїхали на причал, тепер ми пливемо на міні-корабликах просторим і мальовничим озером кудись у далечінь. І так, мало не забув важливий момент, на кораблику нам одразу показали фотографію краба! Цікавий факт, що всю цю крабову історію у нас перекрила фраза “Моя нога!” з мультика, який наступного дня дивився Мишко. Суть серії мультика саме зводилася до того, що вся серія практично складалася з повторення цієї фрази, але так, що навіть вимальовувався сюжет. Так що вже буквально наступного дня ми мали нову фразу паразит “Моя нога!”, а поки що повернемося до крабів! Краби це такі істоти….. Гаразд жартую, ми якраз припливли на інший кінець озера. Тут на нас чекали грязьові басейни та пілінг рибками!
Як не дивно, але Мишко спочатку не хотів лізти в басейн. Для мене це було дуже дивно, адже всі діти мають хотіти лізти у багнюку. Мені моя бабуся завжди казала, що в мене найбрудніші руки на подвір’ї, а ще й чути тільки мене! Але це вона ще не знала, що її онук через чверть століття займе місце на курсах ораторського мистецтва. Тепер залишилося зайняти перше місце в боях у бруді, щоб закрити гештальт. Мішу врешті-решт довго вмовляти не довелося. Поганий приклад заразливий, батьки ж залізли в багнюку. Тут зручно, після грязьового басейну можна стрибнути в озеро, щоб обмитися. І навіть тут вода приємної температури. Мабуть, холодне море на маршруті випадає саме біля наших готелів.
Після пілінгу рибками ми попливли корабликами по самій річці. Що річка, що озеро дуже симпатичні, екскурсія прямо тішила око. Хоча в регіоні Мармариса, на мою думку, все тішить око. Дорогою кораблик пропливає повз наскельні гробниці, а також дуже затишні на вигляд містечка.
Ми припливли на місце з популяцією крабів. Нам видали гачки з м’ясом. Краб ловиться не на гачок, а чіпляється клешнями за м’ясо. Усі закинули свої “вудочки”. Перші кілька хвилин була тиша, нічого не клювало. І тут сталося рідкісне явище. Я мало не вперше в житті щось упіймав! Це був той знаменитий дальянський краб!
Тепер улов пішов жвавіше, але все одно не кожному випала честь зловити краба, зате Даша витягла одразу кілька. Було весело, але мало. Потім нас привезли на шикарну косу, де можна було поплавати у хвилястому морі та спостерігати за гігантською черепахою, яка знехотя час від часу виринала. Але потім її капітан кораблика поманив їжею, і черепаха почала з’являтися значно частіше. Як нам пояснили, тут у черепах із крабами протистояння. Коли черепашки малі, їх їдять краби, коли черепахи виростають, то починають поїдати крабів.
Після купальних процедур, у нас був обід із крабами. На зворотному шляху ми з Дашею розташувалися на носі кораблика і пропускали через себе пейзажі, вздовж яких ми пропливали. Кожен день у нас закінчується якоюсь “кумедною” історією, цей так само не був винятком. Місцева поліція вирішила перевірити наш кораблик. Але вони з капітаном один одного не зрозуміли і наш кораблик на повному ходу врізався в шлюз поліцейського пропускного пункту. До речі, стінка шлюзу виявилася міцною. Збоку могло здатися, що капітан хотів як у фільмах про агента 007 пробити стіну і втекти. До нашого кораблика пришвартувався кораблик жандармів.
Нас усіх попросили показати документи чи хес коди. Потім вони щось рахували та звіряли з офіційними списками. Потім відшвартувалися і попливли. Біля нас на носі корабля присіла наша екскурсовод і сказала: “Припливли, капітан зловив штраф на 10 000 євро”. Виявилось, що вони не могли брати таку кількість туристів під час ковіда та в офіційній декларації занизили кількість туристів на кораблику. Але повторюся, екскурсія була гарною!
Це був наш останній вечір у Мармарисі, ми гуляли набережною намагаючись насолодитися вечірніми контрастами наперед. Та й взагалі тут так все мило-премило, чи нам треба їхати далі? Хотіли ще на велосипедах покататися, але з трьох доступних в оренді, нормальним виявився лише один. Мишко поїхав кататися і проїхав поворот у бік нашого готелю. То куди поїхала наша дитина? Чому тут жоден вечір не може пройти по-людськи. На щастя, Мишко хвилин через десять їзди збагнув, що місця пішли зовсім незнайомі і поїхав назад. Тепер ми знову об’єдналися.
Ранкові прощання з містом, Мишко прощається з подругами, тепер вирушаємо далі! Але спершу обов’язково поїсти на автовокзалі. У нас уже міні-традиція трапезувати на автовокзалах. Ось тепер точно можемо їхати. Турецькі автобуси своїм комфортом вже не вперше доповнюють комфорт під час наших поїздок. Це один із плюсів легкої подорожі країною. Автобусів багато, ходять часто, дуже зручні та недорогі.