А ви коли-небудь бронювали на букінгу не готель, а печеру? Ми — вже так) Причому все так природно “Ваше бронювання печери підтверджено”. Я раніше чув, що можна забронювати намет, але так, щоби печеру — це вперше. А самий парадокс в тому, що печеру забронювати дешевше ніж повноцінний готель, всього 23 євро на добу та печера з усіма зручностями твоя! 

Ще нещодавно все було так просто, найкращою поїздкою сьомого сезону можна було сміливо назвати – Ансі. Але тепер ми зіштовхнулися із найскладнішим вибором. Добре, хоч Норвегія була минулого сезону.
Прийдеться номінацію скасувати, а ландшафтному дизайнеру Каппадокії видати Оскар!

Ця подорож була ще й унікальною тим, що вона відбулася не з нашої ініціативи. Ми з Дашею більше року тому прорахували можливі шляхи добирання до Каппадокії і тримали її у віш-листі, але одного теплого вечора наша подруга Оля запропонувала “А давайте візьмемо і полетимо в Каппадокію на мій День народження!”. Олін день народження був лише через тиждень, але просунутим мандрівникам і без зайвих слів було зрозуміло, що йдеться не про найближчий.

Добираємося до Гьореме

Дорога до Каппадокії — це справжнє випробування сили волі, ти маєш довести, що ти справді гідний того, щоб поринути у цю казку. І потрапити до цієї казки можна в наступний спосіб. Спочатку потрібно пролетіти близько двох годин до Анкари. Найкраще застосувати віскі з колою або трохи вина, це тимчасово полегшує розуміння складності маршруту. Потім близько години їхати до автовокзалу автобусом по 11 лір. Причому сісти потрібно не до того автобуса, що відправляється прямо зараз, а до іншого, який і не планує найближчим часом їхати. Ми ж легких шляхів не шукаємо. Тепер потрібно потрапезувати, але для розігріву апетиту бажано пробігтися всіма поверхами величезного автовокзалу в пошуках тієї заповітної каси з квитками. Потрібно якнайбільше намагатися спілкуватися з працівниками автовокзалу, які розмовляють гарною і чистою турецькою мовою. До речі, каси дві, і обидві знаходяться на третьому поверсі, одна з них під номером 50, інша з номером сімдесят з чимось. Потім з’їсти найсмачніший Іскандер кебаб, ну чи не менш чудову кьофте.

У них на автовокзалі просто чудовий ресторанчик. “Cheap and clean” – так описав нам її працівник каси. Потім цокаємося за подорож, що почалася, і п’ємо айран. Після айрану непогано випити чайку з турецьких стаканчиків. Олі, яка найбільше хотіла чаю з вузького турецького стаканчика принесли у великій скляній чашці. Оля спочатку хотіла випити фреш замість айрану, але Женя сказав безсмертну фразу “Ти в Туреччині — пий айран!” пролунало як слоган для турецької реклами айрану. Офіціанту обов’язково залишаємо чайові, оскільки цей ресторан ще потрібен буде для повернення з казки. Тепер хвилин 40 прогулянка дуже дивним напів-парком, який оточує автовокзал. І можна їхати далі. Дорога до Невшехіра займає приблизно 5 годин. Прямого автобуса до Гьореме не виявилося, незважаючи на те, що в інтернеті начебто такі значилися. На момент нашої подорожі вирушало два автобуси різних компаній о 15:00 та 15:30. Квитки купувати треба на місці. Начебто ще є інші автобуси, але нам їх не пропонували. У обох компаній автобуси зручні і роблять зупинки, щоб перекусити. Якщо їхати фірмою “Nevshihir”, то даватимуть смаколик і каву, потім бажаючим ще наливають Pepsi. Якщо їхати компанією “KomilKoc”, то можна буде подивитися на смакоту, яку повз вас пронесуть, але не запропонують. Але воду будуть давати всю дорогу. У будь-якому разі їхати дуже комфортно. Ми приїхали до Невшехіра о 20:30, остання маршрутка в Гьореме вже поїхала. Можливо, якби ми сіли о 15:00 в автобус, то встигли б. Далі таксисти пропонували підвезти за 100 лір (18 $). Ми сіли в місцеву маршрутку за пару лір і поїхали до центру міста, щоб спробувати звідти доїхати до Гьореме. Але був один нюанс – почалася настільки сильна злива, що в центрі навіть з-під козирка зупинки висунутися було складно. І незрозуміло чи будуть ще якісь автобуси. На щастя, поряд із нами стояли китайці, які викликали нам таксі. Самі вони планували заночувати в Невшехірі, але побачивши наше прагнення дістатись у серце Каппадокії, викликали собі також таксі до Гьореме. Ми зрештою домовилися за 60 лір. Як тільки всі вмостилися, таксист чомусь сказав Жені пересісти з переднього сидіння і посадив на його місце іншого чоловіка. Женя пересів до нас назад. Виявляється, це нам запропонували розділити поїздку. У результаті ми поїхали за 40 лір (7$). Мало того, що лила найсильніша злива, то ще й холод був просто крокодильський. Мене пронизувало до кісточок. Але вчотирьох на задньому сидінні стало значно тепліше. Гугл прогнозував, на всю нашу поїздку грози по півдня. Але не дарма цей сезон у нас називається “Я йду і сонце йде за мною” Поки за 20 хвилин доїхали до Гьореме дощ закінчився.

Гьореме

Незважаючи на рутину добирання, вулиці міста одразу надихнули нас. Ці дивні скелі знаходяться прямо на вулицях міста! Готелі, магазини, печери, все впереміш і відразу. Все красиво підсвічується нічним освітленням і переливається від дощу, що нещодавно закінчився. Невже таке буває? Тепер потрібно вирішити питання із повітряною кулею. Змерзлі та переживші грозу, ми знаходилися внизу піраміди бажань. Бажання було одне – хоч би взагалі вдалося злітати на повітряній кулі. Місяць тому, знайома Олі прилетіла сюди на п’ять днів і наприкінці співала пісню “На великій повітряній кулі ми так і не політали!” Хазяїн готелю пообіцяв, що кулі з післязавтрашнього дня стабільно літатимуть. Це нас втішило, і ми піднялися по піраміді бажань трохи вище, тепер у нас була головна мета, щоб наша куля летіла в ясну погоду, і ми побачили світанок. Настав час заселятися.

Нас провели до наших двох печер. Одна печера розкішна та простора, з видовбаною лежанкою у скелі та килимом на стелі, друга печера невелика, але затишна. Але ціна абсолютно однакова. Потрібно визначити, хто в яку заселиться найдемократичнішим шляхом. Перший варіант був “Хай вирішує Орел чи Решка!” Але це було б дуже просто! Треба було якось ускладнити все! Але як? Потрібен брейншторм! Які тільки вишукані ідеї не спливали, був варіант, коли Даша спить у маленькому, а решта у великому, варіант, коли всі сплять у великому, варіант, коли всі сплять у маленькому, а тусять у великому, варіант коли через 2 дні міняємося номерами. Варіант, коли ніхто не спить, варіант, коли всі просто сплять, ще був варіант анонімного голосування. Хазяїн спочатку стояв і питав, що ми вирішили. Ми сказали, що в такому складному питанні ми так швидко відповіді дати не можемо і продовжили приколюватися, перебираючи безглузді варіанти. Хвилин за 15 ми таки розселилися. Тішить те, що у всіх варіантах одна пара шукала причину чому в класному номері повинна жити саме інша пара і це реально круто. Скинули речі і пішли бенкетувати до міста. Сочевичний суп, піде, запечена кьофте з грибами під сиром та інші смаколики. Це був удар по дієті, але дуже смачний удар. Жені потрібно було поміняти гроші і, на щастя, офіціант у ресторані виявився справжнісіньким “Central bank of Cappadocia”, принаймні він так представився.

Незвичайністю цієї поїздки є те, що треба щодня рано прокидатися, щоб не пропустити кулі. У червні кулі починають злітати о 04:35. За кулями потрібно спостерігати з гір, що оточують місто. Дорога до найпопулярнішого оглядового майданчика займала 12 хвилин. Але наш готель розташовувався досить вдало і з нашої тераси теж відкривалися чудові краєвиди. Так що першої ночі можна схалтурити і не лізти в гори. Тим більше сьогодні невідомо чи будуть ті кулі в таку погоду. Один з нас зголосився бути тим героєм, який раніше за інших встане і перевірить чи будуть кулі, а потім розбудить інших. За фактом усі вибігли о 04:40 на терасу у передчутті побачити це диво. Куль не було. Але з гір долинав гул, можливо це якось пов’язане з кулями. Причому вийшли всі не в настрої, ще й ліхтар зрадницьки світив у око. Моєму ненастрою була вагома причина — мені наснився сон п’ять хвилин тому, що ми пішли дивитися на кулі, а там тамада почав розважати всіх тупими конкурсами. Стоїмо як вкопані і дивимося в порожню далечінь. Я розповів, що мене дратує ліхтар і тепер він почав дратувати всіх трьох. Так, чомусь бракує нашого героя. Він спить, сказав, що сподівається, що куль не буде))) Ми продовжуємо дивитися на підступний ліхтар. І тут з-за ліхтаря далеко в пустелі визирнув шматочок ще одного ліхтаря! Жартую, звичайно, визирнула куля! Ми побігли на терасу вище, в пустелі виднілося кілька десятків куль, які поступово надувались. Нашого героя розбудили, і тепер ми всім складом. Небо було затягнуте, всередині все більше зростала напруга, так хочеться ясного неба завтра. Куль почало надуватися все більше і більше, перші почали відриватися від землі.

Кулі все злітали і злітали, хвилин за 30 у небо піднялося близько 150 куль. Це видовище складно назвати прекрасним, це щось набагато вище, ти наче дивишся на найкращі заставки для робочого столу. Невагомі кулі різної віддаленості ширяють немов у космосі, вони пір’їнки. Всередині мене в цей момент все ставало так само невагомим. Це наче побачити зелені Карпати вперше. Це ті моменти, які стають безцінними коштовними камінчиками у музеї спогадів. Тут навіть незрозуміло, що прекрасніше, дивитися на кулі чи піднятися в небо на них. Година магії і можна далі по ліжечках. Полежавши хвилин 10, ми з Дашею дійшли висновку, що треба розпочинати маршрут зараз, поки небо має хоч якусь блакить, за прогнозом вдень буде гроза. Оскільки кількість сил різна і переваги на маршрутах теж, то оптимально трекати окремо від друзів. Ми включили мобільний інтернет та постійно обмінювалися враженнями з маршрутів. Близько 6 ранку ми розпочали наш похід у долину Шабель.

Долина Шабель

Маршрут розпочинався за містом. По дорозі нас чекало кафе з найсмачнішими булочками, пиріжками та іншими турецькими смаколиками.

На початку маршруту нас зустрів провідник – собака Рубі. У собаки був неймовірний талант псувати фотографії безглуздими позами. Ми намагалися пояснити Рубі, що впораємося без нього, але він наполягав, що без провідника на маршрутах не можна. Ну гаразд, йдемо разом. Найцікавіше, що, перебираючи фотографії інших туристів, я помітив, що собаки-провідники в Каппадокії – звичайна справа.

На початку нас чекали автентичні дерева, обвішані турецькими очками від зурочення, горщики в візках і навіть двоє інопланетян. Цей світ такий цікавий, ще недавно ми були в шоці від того, що дивилися шоу русалок, а тепер зустріли справжніх інопланетян. До речі, види Каппадокії чудово вписалися б у картину фільму “Кін-дза-дза”.

А тим часом собака робив все, щоб вписатися на всі фотографії задом наперед. Спроба добігти до гарної панорами швидше за собаку перетворилася на фотографію, на якій Даша ніби на перегонки мчить зі своїм мисливським другом!

Долина Шабель одна з найкрасивіших долин цієї місцевості, її фішка в тому, що можна не тільки полазити між скелями, а й походити прямо по верхівках. Бонусом для тих, хто вирушив на маршрут раніше будуть кулі, що мальовничо ширяють на панорамних фотографіях.

Після того як ми налазились вершинами, можна спуститися вниз у вузький каньйон. Лазіння по вершинах часом не зовсім безпечне, так що будьте пильні та обережні. За три дні маршрутів я одного разу трохи оступився, але вдало приземлився на руки. Було страшнувато. Коли ми спустилися у вузький каньйон наш Рубі почав напружено підвивати, здавалося, що за поворотом буде щось несподіване. Вузькість і висота каньйону приємно хвилювала. Пройшовши хвилин п’ять, ми дійшли до спуску драбиною метрів зо три у висоту.

Цього схоже собака і боявся, він явно добре знав про драбину. Ну що ж Рубі, доведеться нам тут розпрощатися. Ми спустилися драбиною і пішли далі, собака почав завивати і вимагати, щоб ми повернулися. Але навіть при найоптимальніших розкладах, ми його все одно по драбині не спустимо. Ішли ми хвилин п’ять, а гавкіт не затихав. Щось треба було робити, але по факту, що ми можемо зробити? А собака може спокійно повернутися тією ж дорогою, що йшов з нами, тим більше дорога одна. Але несподівано Рубі наздогнав нас, таки знайшов спосіб спуститися, за хоробрість наш вірний пес був нагороджений палкою ковбаси салямі після повернення з каньйону. Правда, поки я вийшов з магазину з ковбасою на його місці вже сидів інший собака з таким же виглядом, ніби пройшов з нами весь каньйон. Але Рубі ми знайшли та нагородили. Поступово долина Шабель перейшла у Рожеву долину.

Ця долина була найширша з усіх. Якщо по всіх долинах можна було пробиратися тільки стежками, то в цій повна свобода дій. А якщо уважно заглядати в скельні печери, можна знайти навіть цілі храми з колонами всередині. Ще знаходили досить цікаву двоповерхову печеру з мотузкою для підйому, але підніматися не ризикнули.

Ми в дорозі були лише кілька годин, але за цей час було поставлено абсолютний рекорд. Наша заряджена батарея показала, що заряд практично вичерпано. За ці пару годин ми зробили понад триста фотографій. На щастя, у нас є друга така ж батарея. А ще зараз розпочнеться сніданок. А ще з просторої рожевої долини легко повернутись у місто, а потім почати з того ж місця. Загалом, все вказувало на те, що можна зробити перерву.

Наш Рубі теж хотів зайти в готель, але я зачинив вхідні двері хвіртки. Поки ми піднялися на другий поверх, собака на нас уже дивився з інших відкритих дверей на другому поверсі. Прийшли на сніданок та розповіли Олі з Женею про свої враження про маршрут у долину Шабель. Ми були буквально переповнені емоціями. Оля зауважила, що зараз буде цікавий момент в історії подорожей, вперше після нашої розповіді вони зможуть повторити наш маршрут лише через 30 хвилин, замість звичайного року – двох. Сніданок виявився досить смачним, загалом добре, що повернулися. Щоправда, обіцяють сильну грозу вже зовсім скоро і повернення на сніданок може виявитися останньою нашою пригодою за весь день. Поснідали та побігли продовжувати наш маршрут.

Печери, звичайно, траплялися ошатні, та й взагалі на будь-який смак. Наш шлях лежав до міста Чавушін. Але безпосередньо до нього дійти було б надто просто. На щастя, окрім прямої дороги ще була дорога, яка йде паралельно праворуч і переходить у Червону долину. А потім, коли ми вийдемо з Червоної, то будемо метрів на 400 далі, ніж зараз, натомість зробимо коло через долину близько трьох кілометрів.

Червона долина

Ось, здавалося б, пройдемо однією-двома долинами, а далі буде все монотонно, але ні! Абсолютно всі долини виглядають по-різному. Наприклад, у Червоній долині є такі прикольні моменти як підіймання метрів 15 вгору сходами, які переходять у темний тунель, яким потрібно з ліхтариками йти наскрізь.

Навіть у найвіддаленіших куточках долин часто знаходиться прекрасний храм. Біля таких пам’яток обов’язково буде продаватися недорога вода, що дуже допомагає в довгих походах.

По Червоній долині ми вибралися нагору, звідти відкривався чудовий краєвид на каньйон з долинами. А ще там зелена висаджена трава, м’які меблі, гойдалки у квітах, кава, морозиво та купа смакоти. Насправді до того місця підходить автомобільна дорога і ті туристи і місцеві, які полінувалися спускатися в долини, тут проводять час.

Замість сильної грози з дощем сонечко серед ясного неба набирало потужності, переходячи з теплого в гаряче. У нас, звичайно, був сонцезахисний крем і навіть крем від опіків, але все це успішно залишилося в номері, адже вранці ми навіть не сподівалися, що після стількох вдалих сонячних поїздок прогноз знову помилиться. На наше щастя, це були перехідні дні від крижаного циклону в літню спеку. Провели фотосесію на траві, зарядилися фісташками та продовжили наш маршрут.

Щоправда, вигляд долин під палючим сонцем трохи насторожував і в розпал літа такий похід може погано закінчитися. Але в цей момент було ще в міру спекотно. Маршрут Червоною долиною був дуже незвичайним, були навіть коридори крізь скелі з бортиком над урвищем.

Іноді хотілося одразу двома стежками йти, але доводилося вибирати якусь одну. Ще впевненості додавали карти Maps me, де всі ці стежки були добре промальовані. Гугл був впевнений, що ми просто по бездоріжжю гуляємо.

Чавушін

Через кілька годин веселого походу ми дісталися Чавушина. Тут у нас був відмічений якийсь замок.

Там ми виглядаємо з вікон.

Це була гора, що складається з наскрізних печер, мабуть, аналог хмарочоса у давніх людей. Причому на верхніх поверхах є повно туристів, але як вони туди потрапили зовсім незрозуміло. Ми довго крутилися, шукали підйом, у результаті вирішили брати фортецю штурмом! І ось воно, я не дарма подивився всі серії “Гри престолів”, я точно знав, що коли-небудь нам це знадобиться. До верхніх поверхів ми піднялися так, як у фільмі підіймалися дикі на стіну! Був ще крутіший варіант — просто підлетіти на драконі, але ми вирішили без зайвого пафосу піднятися. Не віриться, що стільки туристів на верхніх поверхах теж скористалися навичками з культового фільму.

Поки ми дослідили всі закутки, Оля з Женею теж почали підйом. Тільки ось дилема. Вони не знають, де саме можна було так піднятися, а ми не знаємо, де саме тепер спуститися. Було одне дивне місце, але Женя своєю фразою поставив усіх на місце “Друзі, нагадую, у нас завтра куля!”. А кулею ризикувати зовсім не хотілося. Ех, треба було таки на драконі залітати нагору. Тепер потрібно було лише з’ясувати, як інші спускатимуться.

Я навіть сховані сходи знайшов. Причому дерев’яні сходи вселяли ще менше довіри, ніж самостійний спуск. У результаті все виявилося банально і просто — в одному місці були звичайні сходи для спуску та підйому. Загалом фортецю взяли, тепер непогано б відсвяткувати перемогу! Вибрали собі ресторан без людей, зробили замовлення. Офіціант по телефону викликав машину, в машину передав наше замовлення, машина поїхала в інший ресторан і хвилин через 20 привезла наші страви. Прямо на таці. Це було дуже дивно, тим паче схоже, що за нашим замовленням водій їздив мінімум до Стамбула. Мені це ще здавалося дивним тоді. Але до кінця поїздки ми вже перестали дивуватися таким дрібницям. Ось ви коли-небудь думали, що можливо ми живемо в симуляції? Найімовірніше замислювалися. І взагалі можливо, що тільки ви є справжніми, а всі навколо вас, як у матриці, просто перевіряють ваше ставлення до різних аспектів у світі. Я намагався розгадати цю теорію вже не один рік та під різними кутами, але доказів не знайшов. Насправді є поки що лише часткові докази у вигляді “Інтерференційний експеримент Юнга”, але швидше за все це просто людство ще не здатне пояснити всі квантові явища. Але те, що трапилося в цьому ресторані через пару днів є практично прямим доказом віртуальності. Прилетів горобець і завис. Він стояв і дивився вдалечінь. Клацання пальцями біля нього не давало жодного ефекту. Офіціант приніс йому піалку з водою і підсунув упритул так, що вона торкалася горобця. Горобчик лише дивився в далечінь і іноді трохи повертав голову. Разом із горобцем почали зависати й усі, хто на нього дивився. Здавалося, що зараз станеться розгадка, Але хвилин 10-15 нічого взагалі не відбувалося. Потім горобчик навалив купку і продовжив зависати. Можливо, він просто перезавантажувався чи перегрівся. Я почав гуглити, що робити з перегрітими горобцями, у відповідь отримав стільки дивного контенту, що сам мало не пішов у перезавантаження. Скажімо так, поки що інтернет не здатний відповісти на це питання, але результати видає такі, що логічний ланцюг філософи і за все життя не зможуть знайти. Коли перезавантаження горобця було успішно завершено він почав стрибати. Горобець спритно почекав момент, поки всі відволіклися і просто зник, ніби й не було ніякого горобця. 
Чекати на їжу довелося довго, і починало трохи тиснути на голодні нерви. Але варто було тільки скуштувати цей чудовий шиш-таук, як ми все пробачили ресторану. Як добре, коли починаєш маршрут о 6-й ранку. Начебто стільки долин за сьогодні пройшли, а попереду ще половина дня) На виїзді з Чавушина є чудові природні стовпи з шапочками. Для фотографій просто шикарне місце. Ми поки що не знаємо, наскільки прекрасний Стоунхендж, але справжні висячі камені саме тут)

За стовпами починається ціла долина, але всі долини відвідати за один день теж не айс) Ми вирушили на зупинку чекати на маршрутку назад у Гьореме. Поки чекали маршрутку, біля нас зупинилася машина, чоловік простягнув відерце черешні і наполіг, щоб ми собі набрали жменьку черешні. Як це мило! Нас просто пригостили черешнею! А ось і маршрутка приїхала. Було трохи дивно усвідомлювати, що сьогоднішній багатокілометровий та багатодолинний маршрут на маршрутці можна проїхати трасою хвилини за чотири. І ми знову у своїй затишній печері! Вечори у цій поїздці були знатними, адже щовечора був привід зустрінеться за спільним столом з улюбленими друзями та обговорити всі враження сьогоднішнього дня, а їх були справді тисячі.

Та куди там тисячі, мільйони! І сплив дуже цікавий факт. Незважаючи на те, що планування та прокладання маршрутів у нас було спільне, але за фактом маршрути вийшли не те щоб різні, а й одні й ті самі місця могли повністю відрізнятися. Наприклад, у багаторівневій печері-фортеці у Чавушині ми натрапили на кімнату, вкриту кіптявою та парафіном, але через 40 хвилин Оля з Женею вже зробили фотографію кімнати, в якій горіли десятки свічок. А в долині Шабель наші маршрути виявилися зовсім різними, тому що блукаючи по вершинах ми випадково натрапили на спуск, а Оля з Женею пішли верхівками далі. Ще кожного вечора народжувалися меми та безсмертні цитати. Наприклад, суворість тутешніх печер можна було визначати по червоних смужках на Женіній голові. Якщо при виході з печери не встиг вчасно пригнутися, то на голові стає на одну смужку більше. День сьогодні був гіпернасиченим, о 21:30 ми вже спали без задніх ніг. Наш наступний день розпочався о 03:40 ночі. Це був особливий день – в Олі був день народження, а ще на нас чекала куля! Небо було ясним і на піраміді бажань ми перейшли від “Політати серед ясного неба” до “Політати на гарній кулі”. Цікаво було, що серед 150-ти куль літала одна сіра з величезним написом “Potencial”, але найчастіше вона була така повернена, що читалося лише слово “Потенція”.

Щодня у нас було змагання, хто першим побачить потенцію серед куль. І кожен негласно переживав, щоб потенція не виявилася нашою кулею. Так рано прокинулися не тільки ми, але ще й наш старий друг Рубі, який дуже затишно влаштувався на лавочці на нашій терасі, спершись на мої футболки, які сохли. Мабуть, собака вночі вирішив, що не годиться йому на вулиці спати і перебралася до нас на терасу. Коли Рубі встав, він ще демонстративно своєю дупою протерся по моїх футболках, але разом з нами на кулю він вирішив не йти.

Ще в Києві Оля нам повідомила про своє переживання, що в Каппадокії буде багато китайців, але як кажуть, щоби перестати чогось бояться, треба з цим зблизитися. Тому нашу маршрутку групового трансферу заповнили китайцями до упору. І наша куля звичайно теж) Злітний майданчик з кулями виглядав круто, вони були такі гігантські, всі різні, їх надували потужними компресорами.

Коли куля надувається до певного розміру, починають підключати вогонь. Уся ця підготовка до запуску дуже хвилювала, як воно вперше полетіти на кулі? У кошик поміщається 24 особи, які по троє розташовані в окремих секторах. У результаті кожному дістається достатньо місця, щоб милуватися. Ми думали, що на кулі буде холодно, але від постійного вогню йшов приємний жар.

Куля відірвалася від землі дуже плавно, далі нас всіх огорнула радість, емоції, ейфорія. Усі переживання пішли. У нас була дійсно гарна куля та ясне небо. Капітан, підбавляючи газу, почав награвати пшиками мелодію. Я попросив його зіграти на пальнику “Happy birthday”. Чоловік сказав, що ще жодного разу таку мелодію грати не пробував і зараз це буде вперше – “Пшик, пшик-пшик-пшик пшик-пшик!” Усією кулею почали радісно співати Олі пісеньку.

Наша куля почала вдало летіти над долиною Шабель, і ми змогли обмінятися нашими маршрутами та визначити, де саме ховається спуск у каньйон. Люди на землі нам махали, всі раділи і веселились. Політавши над долинами, ми розпочали підйом на висоту 400 метрів. Кулі все прибували та прибували. Капітани куль за раціями пов’язані з центральним диспетчером, який керував усім флотом. Нам сказали, що 100 куль вже у небі та ще 50 злетить протягом 30 хвилин. Ми піднімалися все вище і вище, капітан оголосив: “Увага, світанок!” З-за гори визирнуло червоне сонце, це було радісно і романтично.

Коли я сказав Олі, “Як все чудово склалося, куди може бути краще?” В цей момент один китаєць став на коліно і запропонував своїй дівчині вийти за нього, це було мило до сліз. Ці 50 хвилин у повітрі були просто фантастичними та незабутніми, хотілося ще літати та літати.

Але розпочалася посадка. Теж досить цікавий досвід. Усі по команді присідають та тримаються за спеціальні поручні. Як тільки куля робить сильний удар об землю п’ятеро чоловіків наче ніндзя накидаються на кошик із землі, не даючи їй злетіти назад. Потім стабілізований шар робить зовсім невеликий зліт і сідає на причіп машини, потім всіх випускають. Криків радості було океан! Ми це зробили!!!

Все заплановане рік тому склалося з точністю до міліметра! Тепер у нас ще буде півтори години до сніданку поспати і можна сміливо далі в дорогу! Ці кулі точно вартували кожної своєї копійки.
Тепер по справі: Поїздку до Каппадокії потрібно планувати з урахуванням ризиків поганої погоди мінімум дня на три.

Адже у разі вітру кулі можуть не літати днями. На кулі потрібно записуватися на найближчий час. Також варто враховувати, що дорога до Гьореме через Анкару займає один день, відповідно приїхати сюди всього на день, а потім ще один день добиратися додому буде фізично та морально складно. У нас у Каппадокії було три повні дні і цього було якраз.
Тим часом я пішов за Гаррі Поттером у бік непоказних дверей. У приміщенні стояла напівтемрява, але було добре видно обриси кімнати та хлопчика з блискавкою на лобі. Гаррі підійшов до дверей і відчинив їх. За дверима на стіні висіло багато різних форм балалайок. Тепер я знаю, де зберігаються балалайки. Хоча, чесно кажучи, інструмент був більше схожий на скрипку.
Задзвонив будильник, настав час на сніданок. Якщо мені ще колись насниться продовження сюжету про Гаррі Поттера і секретне сховище балалайок я обов’язково напишу про це в оповіданні. Наїлись від пуза, тепер можемо продовжувати.

Сьогоднішній маршрут розпочинався з оглядових майданчиків Гьореме. До них йти менш як 15 хвилин. Це ті місця, з яких щоранку всі спостерігають за кулями. Місце дійсно фантастично гарне, причому в будь-який час доби. Саме звідси відкривається гарний краєвид на все місто. Поки йшли до нього, Даша згадала, що забула в номері кепку. Коли Даша повернулася з кепкою, наш друг Рубі вже вірно служив мені. Спочатку він просто ліг спати поряд у тіні, але, коли я спробував тихенько звалити, він так само тихенько пішов за мною. Поки ми вбирали в себе промені з панорами ранкової Каппадокії, собака роздобув собі пиріжок. Ми планували спускатися у долину Кохання-2. День був спекотним, сонце агресивно освітлювало кожен закуток каньйону. Але чи не зупинить це бравих мандрівників? Ми розпочали спуск. Долина нас зустріла трохи специфічно. Ноги почали атакувати тонкі та гострі як голки нитки якихось рослин. Рослина виглядає як пшениця, тільки з довгими волосками. Волосся настільки тонке, що пронизували сандалії наскрізь і боляче впивалися в ноги. Зате нашому Рубі все ніпочому, він як гасав, так і гасає. До нього навіть друг приєднався – чорний собака Бокс. Бокс мав конструкцію пуфика, проте бігав досить швидко. Долина Кохання-2 виглядає досить непогано, має тематичні стовпчики.

Але помітно поступається решті долин. Після недовго треку ми потрапили до розкішного ресторану, де поповнили запаси води, Рубі одразу урвав собі м’яска, а Бокс і зовсім вирішив залишитися. Незабаром ми прийшли на одну з визначних пам’яток – церкву Ель Назара. Вхід не дорогий, по 6 лір, це близько долара. Церква це печера, в якій збереглися фрески на стінах.

Особливістю цієї пам’ятки є господар, який мешкає в сусідній печері. Він любить побалакати. Він сказав, щоб ми після церкви сходили в печеру для голубів, а потім поверталися до нього на турецький чай. У давнину голубів у цих місцях дуже цінували і намагалися розводити якнайбільше, у результаті для голубів відведені цілі печери. Коли ми заходили до церкви, за нами хотів зайти Рубі, він зустрівся з господарем на вході. Я уточнив, що собака не наша, на що отримав несподівану відповідь: “Я знаю, тому вона моя) Вона часто приходить пожити в мене.”. Але найінтригуюче — зараз ми дізнаємося справжнє ім’я Рубі і з’ясуємо наскільки сильні мої екстрасенсорні здібності, які так спритно спали до цього часу, накопичуючи енергію та мудрість моїх років, щоб сьогодні вразити господаря собаки та читачів цієї розповіді. Отже, відведіть дітей від екранів, а леді та джентльмени краще сядьте – відповідь вас може трохи приголомшити.

Хоча когось я обманюю, у такий збіг навряд чи хтось повірить. Нашого собаку, а вірніше собаку господаря звати Финдик! Ех, не запросять мене, мабуть, у битву екстрасенсів.

Долина Земі

Наступна долина була надзвичайно зелена і подекуди болотиста, називається долина Земі. Щоправда, похід через густо заростаючу долину був трохи страшнуватий. Оля з Женею вчора зустріли довгу змію (довгу – за версією Олі). А долина Земі якось співзвучно ще так називається… Проходячи цю долину, ми були напоготові. Але такий зелений маршрут, ще й з річкою, був зовсім несподіваним у цих місцях. Дорогою траплялися чудові печери та підйоми на панорами. У результаті долина нас вивела до міста Учхісар. Це місто у нас із Дашею викликало культурний шок. Здалеку виглядає немов Гоґвортс.

За фактом це сотні невеликих будинків, над якими височіє замок-печера. Вхід за символічну платню по 9 лір (1,5 $). Наскільки все-таки вражає вигляд цього міста. Якби я бачив його у фільмі, то був би певний, що це комп’ютерна графіка.

Підйом не довгий, а з самого верху вся Каппадокія буквально як на долоні. Приблизно в цей момент я почав відчувати, що закохаюся по вуха в цей регіон. Внизу біля підніжжя замку розташовані ще два не менш цікаві замки, в яких можна від душі полазити і повизирати над небезпечними урвищами.

Та й саме місто спроектоване досить вдало, є кілька місць з яких відкриваються прямо ідеальні види на місто і скелю-замок.

Я був такий зачарований краєвидом, що не помітив дерево, обвішане «очками від зурочення». Коли я вдарився головою, очі так загрозливо затремтіли, що мало не почався перший ви історії Туреччини окопад. 

Більша частина дня була позаду, і ми пройшли справді довгий і складний маршрут, але відчувався ентузіазм від побаченого міста, що замість автобуса ми вирішили повернутися до міста через чергову долину.

Іти довелося прискорено, бо грозового вигляду хмара тихенько підкралася до міста. Зі зворотним маршрутом ми не помилилися, Блакитна долина виявилася однозначно найкрасивішою з сьогоднішніх долин. У цій долині дуже незвичайна структура скель, що явно відрізняється від усіх попередніх долин. До готелю добралися менше, ніж за годину, і ми знову в рідній печері. Яррр!!! Цього вечора у нас був справжній бенкет в одному з найефектніших ресторанів Гьореме, ми відзначали День народження Олі.

Ми перепробували весь асортимент турецьких солодощів та найсмачніших місцевих страв. Це був дуже незвичайний день народження, ми ще жодного разу не гуляли на днюсі закордоном))) І знову ж таки найцінніше і неповторніше це обмін враженнями та емоціями від сьогоднішніх маршрутів. Ми сиділи на терасі веселилися і сміялися. Над сусідньою скелею почав сходити повний місяць і навіть був такий момент, коли туристи, які стояли на горі, буквально на секунду майнули на тлі місяця.

З іншого боку, над далекими містами вирувала гроза. Не знаю яким дивом, але мені вдалося вмовити всіх перед сном ще раз зробити невеликий трек і піднятися на оглядовий майданчик, подивитися на блискавки над містом. Але навіть не стільки блискавки, скільки вигляд з майданчика на нічний Гьореме просто зачаровував. І найдивовижніше, що за такого рівня красою навіть не потрібно летіти далеко до Китаю, ось воно все тут, під боком, у Туреччині. Загалом Туреччина вкотре вразила нас красою своєї країни. І перед сном обов’язкові посиденьки із чайком на терасі. Женя того вечора ще пропонував усім скуштувати традиційний турецький напій, але оскільки смак напою дуже вже нагадував розсіл, то напій особливо нікому не зайшов. Натомість у ресторані куштували дуже смачний національний напій із гібіскусу.
Прокидатися о пів на п’яту ранку вже увійшло в норму. Єдиний момент — всім снилися або тривожні сни, або повна маячня. Сьогодні ми вирішили кулі зустрічати з головного оглядового майданчика Гьореме. Було красиво, навіть незважаючи на те, що тут збирається практично все місто, місця вистачає для всіх. Але особисто моя думка — кулі однаково красиво дивитися з різних частин міста, головне забратися вище.

Напевно, це одне з моїх улюблених оповідань, поки я його пишу я знову з друзями в Каппадокії і так не хочеться, щоб віно закінчувалося, але починається наш останній повний день. Шкода, що сніданки в готелі починаються о 08:00. Для нас було б зручніше розпочинати маршрут одразу після куль.

Аванос

До міста їхати хвилин 40-50. Не довго. Розжарений асфальт малює картини озер, у яких відбиваються машини, що їдуть. Які ж прекрасні і небезпечні міражі. День схоже буде спекотним сьогодні. Місто Аванос нам зайшло буквально з першої хвилини. Місто невелике, але є всі необхідні елементи для затишної прогулянки – тіньові алеї, міст через річку, затишна мечеть серед зелених дерев, купа майстерень із горщиками, в майстерні можна заходити і все розглядати.

Ціни на порядок нижчі, ніж у Гьореме. До того ж тут навіть є МакДональдс і Старбакс! Кілька годин погуляти містом просто за милу душу.

Ще ми не змогли пройти повз ресторан, зали якого були зроблені під старовину. Я твердо вирішив, що ми тут маємо чимось поласувати. Буквально в кожному ресторані я пробував сочевичний супчик, до супчику принесли салат, також ми вибрали турецьке тістечко — Бурму. Я довго мучився у виборі між айраном та напоєм із гібіскусу. Після довгих внутрішніх суперечок я зупинився на напої, але незнання турецької тут зіграло проти мене.

Мені принесли велику склянку холодного і гарного розсолу, який нам давав куштувати Женя. Мені здається, що офіціант навіть до кінця не вірив, що я його питиму. Але загалом посиділи позитивно. До речі, ця поїздка є лідируючою за кількістю випитого айрану за подорож. Мене звати Андрій і я айранозалежний!

У цей час Оля з Женею приїхали маршруткою погуляти в Аванос. А ми сіли на ту саму маршрутку і поїхали в напрямку Гьореме. Ми вирушили до місця, яке на карті відзначене як ”Fairy Chimneys”. Ми не були до кінця впевнені, що задум того вартий, але треба ж спробувати. На одному з розвилок я попросив водія висадити нас. Враховуючи міражі на дорогах, вчинок був справді сміливим. Адже якщо спека виявиться нам не по зубах, то наступна маршрутка цією трасою проїжджатиме лише за годину. Ми знаходилися немов у центрі пустелі, безлюдність і самотність скель насторожувала. Але ми пішли у степ у бік самотніх гір. Долина виявилася дійсно вартісною і точно відрізняється від усіх попередніх. Та й взагалі хочу зазначити, у кожній долині є своя родзинка. Здавалося б – однакові скелі, але насправді краса скрізь різна. Тут можна блукати біля підніжжя скель «з шапочками».

Цей вид, мабуть, наймістичніший, як тільки ті камені-шапочки тримаються на гострих піках? Хвилин 40 на маршруті, і ми помітили, що від фінальної зірочки нас відокремлює стіна з гір заввишки до 20 метрів. Але не будемо ж ми через це в обхід йти?! Експромт був ще той, але ми вилізли на стіну! Знов-таки дякую Грі престолів, де було продемонстровано як різна погань підіймалася на стіну.

Якщо вони змогли, то в нас точно вийде. Підйом не сподобався тільки нашому багатостраждальному фотоапарату, якщо в попередніх поїздках його топили, то падіння на скелі для нього було чимось новим. За стіною на наш великий подив було повно людей. Як вони опинилися в цьому безлюдному каньйоні? Ми поспішили спуститися до них. Тут виявився цілий печерний комплекс, причому досить серйозних масштабів, навіть поліцейський має свою печеру. Судячи з підсвічування, вночі тут має бути красиво, але як же вночі сюди дістатися. Налазилися у всіх мислимих і немислимих печерах.

Починаємо виходити і проходимо турнікет та квиткову касу зі зворотного боку. Виявляється, це цілий комплекс просто неба, куди привозять туристів. Вдало ми перелізли через гору. Ну що, пішки до Чавушина! Головне впевнено йти і колись прийдемо. Маршрут до ”Fairy Chimneys” я відношу як один з найбільших, але після долини Шабель звичайно. У Чавушині ми відразу прийшли в нашу улюблену кафешку, де зависають горобці, везуть їжу з іншого ресторану, але дуже смачно готують. Передих у нас був дуже довгий. Скелелазіння під літнім турецьким сонцем гарненько вимотують. Проте варто пам’ятати, що в Каппадокії ми можливо єдиний раз у житті і все, що ми не встигнемо за цю поїздку, залишиться навіки незвіданим. У Гьореме було два шляхи: прямий на маршрутці або п’ятикілометровий через долину Кохання-1, а потім ще годину Голубиною долиною. Тверезо зваживши сили, ми прийняли рішення, що зайві п’ять кілометрів по долинах нам не завадять. Але було одне Але. Схоже сьогоднішній прогноз погоди не помиляється і в бік нашого готелю рухається дуже чорна хмара. Правда хмара поки що далеко, може встигнемо проскочити. А якщо не встигнемо? То доведеться шукати собі затишну печеру. Дорога красива і мальовнича, пшеничні поля на тлі грозового неба.

І тут фотик нам сказав: “Знаєте що, напевно далі ви йдете без мене, я побачив у цьому світі досить вжжжшшшшшрррр…” Упс! Тільки не зараз. Потрібно терміново оживити його! У результаті допомогла трансплантація об’єктива (в сенсі відключили і назад підключили) і наш друг знову з нами. Для переходу в долину Кохання-1 треба було піднятися на гірський хребет. Поки ми туди впевнено йшли, проходили повз групу турків. Десять чоловіків і жінок, що стояли біля машин, здивовано дивилися на нас. Коли ми піднялися на гору, то зустріли настільки чорне небо з потужними гуркотами грому, що вирішили терміново коригувати маршрут. Долини 100% пройти не встигнемо. Потрібно бігти до готелю. Карти показали, що горами хвилин за 40 дістанемося. Женя написав, що вони зараз йдуть у долину Кохання-2. Але та хоч біля готелю ризики начебто не критичні.

Чим швидше ми йшли у бік готелю, тим більше нас насувалися хмари з боку готелю. Коли залишалося йти хвилин 20, почав здійматися сильний вітер. З неба почали падати великі краплі. Я відправив Олі з Женею у вайбер повідомлення “Біжіть!” і ми з Дашею щосили побігли у бік міста. До речі, пробігали чудовий тематичний парк зі скелями, але було не до нього. Наче й відходили вже три дні по горам і долинам, а в такій ситуації сили швиденько знайшлися на добрий спринт. Варто було тільки зачинити двері рідної печери, як на місто обрушилися місцями град, місцями злива. У місті вимкнулась електрика. Печера наших друзів була порожньою – це поганий знак. Женя відписався, що вони майже добігли до готелю і чекають у Сараї. Це ресторанчик недалеко від нас) До вечора дощ вщух і настав час відсвяткувати черговий день, цього разу навіть без розсолу!

Рівно о пів на п’яту будильник розбудив нас і сказав: “Пора!”. До таксі у нас ще було повно часу, щоб останній раз помилуватися кулями, що підіймаються в небо. Фінальним майданчиком ми вибрали долину Шабель.

Тим більше дорогою є ресторанчик зі смачним фастфудом. Долина — порожня, вибирай собі пік будь-якої гори і всі кулі тільки твої! У нас був дефіцит теплого одягу, тому щоранку я виходив укутаний у плед з готелю, плед був настільки тематичним, що я себе уявляв у ролі Джафара з Аладдіна.

Навіть машина, що проїжджала повз сповільнилася. Водій глянув на мене, а я йому схвально кивнув. Я так і не зрозумів, що я схвалив, але водій з піднятим настроєм піддав газу і поїхав далі.
Дорога назад пройшла без особливих пригод. У ресторані на автовокзалі Анкари нас вже зустріли як рідних, офіціант був щиро радий, що ми повернулися, щоб ще раз скуштувати найсмачніший Іскандер кебаб та кьофте.
Ось така у нас вийшла динамічна поїздка, п’ять днів пройшли немов пів року, за рахунок ранніх підйомів дні були надзвичайно довгими, за рахунок турецької кухні нескінченно смачними, завдяки кулям фантастично гарними, завдяки друзям – теплими та особливо веселими.

Шкода, що фізично не можна повернутися у віртуальну реальність своїх спогадів і знову побувати там за тим самим сценарієм. Цей острівець теплої та затишної поїздки з нашими друзями завжди плаватиме десь у просторі та підігріватиметься нашими спогадами.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 13.06.2019 – 18.06.2019
Тривалість: 4 повні дні
Авіаквитки: Мау
Печери: Booking
Екскурсії: Все самі, кулі замовляли в готелі
Складність поїздки: 5/10 (середньо)