Нескінченна турецька подорож. Частина 2. Мармарис

Частина 1. Бодрум
Частина 2. Мармарис <———-
Частина 3. Акьяка та Дальян
Частина 4. Памуккале
Частина 5. Північні Кушадаси
Частина 6. Повернення до Каппадокії
Частина 7. Чешме і знову Кушадаси
Частина 8. Південні Кушадаси
—————————————————————————————-
Це був наш перший Мармарис, ми багато читали про його красу та були готові. Очікування не підвели. Вже під’їжджаючи до міста, було видно, що нам сподобається. А коли побачили набережну та гори, що обрамляють море, одразу закохалися у цей регіон. І приємний бонус – море вже більш терпимої температури. Якщо в Бодрумі в останні дні травня можна було заходити, щоб поплавати до трьох хвилин, то тепер ми могли плавати вже до десяти хвилин за раз! Звучить, звісно, смішно, але на той час це був великий прогрес на нашому маршруті. А головне куди б ми не приїжджали, саме на наш тиждень випадало похолодання, але після нашого від’їзду буде ого-го як тепло, але тільки не в тій локації куди ми плануємо переміститися.

Ідеальну морську картину доповнила турецька кава. Поки чоловік її готував під веселу музику, то сам почав підспівувати та пританцьовувати. Танець був заразним, ми з Дашею теж почали танцювати в очікуванні кави. Люблю, коли локація так швидко заходить. А головне пережити ці вихідні і з наступного тижня мають озвучити нові правила щодо локдауну. Тепер треба обжитися. Ми знайшли в місті пральню, купили відразу екскурсію і подорож на кораблику. Цього разу в готелі у нас було включено лише сніданок та вечерю, за бажанням могли окремо доплачувати за обід. У сусідньому маркеті відразу обзавелися картою постійного покупця, далі вона нам ще часто стане в пригоді. Хоча в Туреччині не зрозуміло, чи карта покупця в мережі Мігрос це лояльність або покарання клієнту. За цією карткою частина товарів значно дешевше, але практично щоразу проходить за принципом “Охорона скасування”. Оскільки маракую знижки пробиваються через раз, замість манго можуть пробити маракую і не проводять картою, коли її даєш і починається все по колу. Цінники ж у маркетах знаходяться лише на половині продукції, що значно ускладнює процес покупки. Причому всі вищезазначені проблеми відносяться саме до Мігросу. Але в інших маркетах свої нюанси. Наприклад мережа A101, у яку схоже відбирають найкращих касирів із Мігросу, має іншу проблему. Всі стелажі маркету виставлені у вигляді лабіринту, і зроблено все так, що ти зобов’язаний пройти абсолютно через всю продукцію маркету, а оскільки ціна на пляшку води може бути не вказано, то заради покупки однієї пляшки води доведеться тричі пройти через весь маркет. Загалом у турецьких маркетах зроблено все так, що туди не можна просто зайти на кілька хвилин і вийти.

Увечері ми пішли перевіряти легендарну набережну. Довжина набережної тут справді вражає та з’єднує два міста. Тобто гуляти вечорами тут можна до упаду, все одно не пройдеш. До центру Мармариса дісталися ввечері, але людей знову нема. Та що ж таке, сьогодні ж будній день? Виявилося, тут ще є і вечірні локдауни. Ну гаразд, зачекаємо, часу у нас ще багато, колись тут все оживе. Поки поверталися в готель, мені в телеграм почали завантажуватися повідомлення з дуже дивними відео. Ми спочатку подумали, що це якийсь збоченець. Але це виявився хлопець, який продав нам екскурсію та тур на кораблик, він з ліжка вирішив надіслати нам відео повідомлення, в якому перепрошував, що наплутав з екскурсіями і нас не зможе відправити як домовлялися. Та й взагалі він зараз нічого не може, поки зачинений у квартирі під час локдауну. Але у суботу рано вранці дозволено працювати, тож завтра вранці можна буде забрати гроші. У цій поїздці ми взагалі помітили, що й дві години не може пройти без якоїсь лажі. Наш новий готель нам сподобався. Він відносно не дорогий і розташований у хорошому місці, називається Myra Hotel. Я б навіть охарактеризував його як підозріло дешевий) На відміну від попереднього готелю, чергою за їжею тут вважалася черга з трьох осіб і на невеликій території панувала затишна атмосфера. Один із працівників кухні, коли накладав їжу говорив фразу “Картоплю будеш”, він, мабуть, намагався сказати її без акценту, і виходило це у нього з серії “Хлопчик, хочеш цукерку?”. Тепер його фраза “… Будеш?” стала черговим мемом у поїздках, коли ми з Дашею один одному щось пропонуємо.

Другий хіт від нашого друга був про солодке печиво, яке він коли накладав говорив “мокре, солодко!”. Саме такі моменти залишають приємні нотки про подорож. Ще в нас була дуже неспокійна перша ніч. На відміну від Бодрума тут є комарі, потрібно буде купити фумігатор, але поки його немає і першу ніч доведеться влаштувати справжню битву. Але не тільки комарі вирішили позбавити нас сну, в коридорі серед ночі хтось вирішив познайомитися англійською з англомовною дівчиною. Наскільки я зрозумів з годинної розмови з англійських слів, дівчина знала тільки артикль “Е”. Чи то тут була гарна акустика, чи вони вирішили познайомитися у нас під дверима. Але всі розмови колись закінчуються і ця теж. Відразу після їхньої розмови почалася якась містика, у нас хтось почав шкребтися просто всередині кондиціонера. Хтось явно намагався вирватися назовні. Кондиціонери в готелі з’єднані єдиною системою зливу, схоже хтось шкрябався в кондиціонер в іншій кімнаті, або хтось облюбував зливний шланг на вулиці. Паралельно скреготу в сусідньому готелі, мабуть, зламався зовнішній блок іншого кондиціонера і почався свист. Від стадії роздратування ми з Дашею перейшли в стадію прийняття і почали сміятися з усього абсурду, що діється. Епічна сутичка з комарами під стелею вже здавалася в далекому минулому, цього разу ми боролися з невидимим ворогом. Але й скрегіт кондиціонера колись припиняється і навіть свист зовнішнього блоку в сусідньому готелі, мабуть, хтось замерз і вимкнув свій кондиціонер. Найцікавіше, що така ніч була тільки одна в цьому готелі. Мабуть, ознайомлювальна королівська. А ще вдень мені історія, коли ми не могли ввімкнути жодну лампочку в номері, здавалася якоюсь містичною. Тут система вимикачів виявилася настільки неочевидною, що навіть менеджер ходив і перевіряв усілякі пробки та щитки, поки я не розшифрував комбінацію з вимикачів на різних стінах, які запалили лампочки в кімнаті.

Кораблик в Мармарисі

З самого ранку ми забрали гроші за екскурсію та за кораблик і пішли шукати собі інший кораблик просто на причалі. Так, до речі, вийшло значно дешевше. Про ці кораблики різні відгуки, але ми, мабуть, дуже закохані в морські подорожі. Красу з цього кораблика ми додали до свого віртуального музею спогадів про гарні місця.

Добре, хоч море тут тепліше ніж в Бодрумі, на зупинках можна навіть поплавати))) А ті хто вже хоч раз плавали в Туреччині на корабликах можуть легко уявити яка красива вода на нас чекала.

Цікавий факт, що кораблики плавали навіть попри локдаун і, зважаючи на все, офіційно.

Турунч

Одна з головних пам’яток місцевих околиць — місто Турунч. Тут кораблик зупинився години на дві. Ходять легенди, що в цьому місті небувалих розмірів базар, чимось торгують, сюди на базар приїжджають з інших міст…. Але зараз, під час недільного локдауну, це легенди доковідних часів. Для нас він тепер так і залишиться містом без людей. Але на відміну від Бодрума тут без людей ми почували себе затишно. Все-таки гарне море та затишні вулиці роблять свою справу. Але турецькому синематографу саме час знімати вестерни про ковбоїв, які зустрічаються на безлюдній площі для своєї фінальної дуелі і між ними ще перекотиполе перекочується.

Ми навіть потрапили на зйомки рекламного ролика про курорти, оскільки під час прогулянки за нами зі спеціальною камерою пройшов чоловік, знімаючи нашу ходу вздовж моря. На стільцях ми помітили знімальну групу, що відпочиває. Тож шукаєте нас у найкращих соціальних роликах країни! Море в Турунчі справді виглядає на тверду п’ятірку. Нас підкупило те, що воно тут кількох кольорів, на одному з пляжів колір смарагду, а буквально на сусідньому вже блакитна вода. Хоча море після останнього року подорожей порівнювати досить важко. Оскільки правило просте. Хочеш найкращий колір води в Туреччині – Олюденіз, хочеш найкращий колір води у світі – Нунгві на Занзібарі. Але, напевно, на околицях Мармариса, я Турунчу віддам медаль за колір води. От би вона ще й теплою була, а не терпимою))) Шкода не можна послати собі повідомлення в минуле “Мандрівники, круте і тепле моречко на вас вже чекає, просто ви зараз навіть не підозрюєте, що там буде так”. Настав час повертатися в Мармарис. А то нас уже зовсім зачекалося старе місто.

Знову Мармарис

Цікавий факт, але турецькі замки працюють щодня незалежно від локдауну. Тож бути у старому місті і не відвідати замок із демократичною ціною – злочин. Тут можна скоротати хвилин 30, крім оглядових залів помилуватися краєвидами зі стін.

За замком старе місто у вигляді справжнього лабіринту. Під час блукання відбувається ефект Венеції. Хоча тут всього кілька вулиць, але заблукати не те щоб легко, за весь час у Мармарисі ми жодного разу не змогли пройти вулицями так щоб вийти там, де планували.

Тож наш маршрут щоразу змінювався після перетину старого міста. Тепер у цьому локдауні треба десь добути собі обід. Цього разу нам пощастило більше, ніж тоді, коли я шукав каву. Буквально з першого ж ресторану на нас подивився працівник і так співпало, що він якраз хотів грошей, а ми їжу. Ми здійснили цей обмін, і він побіг усередину передавати кухарям замовлення. Всередину ресторану ми заходити не могли, але могли вибрати будь-який парапет в околиці.

На парапет нам принесли вітальний чай за незручності, а потім і довгоочікуваний дьонер. До речі, було дуже смачно. Хоча саме з дьонерами у Туреччині у нас зазвичай і не складається. Після перекусу з чайком ми знову сповнені сил, давай тепер подивимося, що за ліс знаходиться за містом. Ішли ми довго та далеко. Куди ми ще не знали. Коли добралися до лісу, дорога пішла вгору, ми йшли вгору. Куди саме ми так і не дізналися, тому що замахалися стільки йти і пішли назад))) Стежка виявилася без краєвидів. Та й сили слід берегти перед завтрашньою горою. Тож повертаємось у готель, якраз до вечері прийдемо. Кожне повернення до готелю, я дзвонив на ресепшен попереднього готелю нагадати про себе та побажати їм удачі у пошуках наших речей. Але як мені сказала дівчина на ресепшені того готелю, що оскільки зникли речі тільки у нас, то це не схоже на крадіжку, от якби зникли речі у багатьох, то тоді так… Як добре, коли готель так підкований у крадіжках і знає, що якщо красти поштучно, то можна з чистою совістю жити далі.

Ічмелер

Відразу після обіду ми поїхали до Ічмелеру. Це було перше знайомство з містом, яке скоро вже буде майже рідним і скільки воно нам ще спогадів та емоцій залишить)))) Це місто відносно невелике, воно сполучається набережною з Мармарисом. За бажання можна дійти пішки. З іншого боку затишного містечка знаходиться велика гора. Сьогодні вона буде нашим головним об’єктом. Через гору йде стежка прямо в Турунч.

Цей маршрут я колись знайшов на форумі, коли відправляв наших батьків у подорож. Мама з татом пройшли частину маршруту і не встигли його закінчити, бо був уже вечір. Ми в запас взяли весь день. Але це вам не на Говерлу підвестися. Тут все по-серйозному, сезон ще не почався, туристів не так багато ходить. Хочеш маршрут, пробирайся напівзарослими стежками. Хоч Говерла й у рази вища, але вона більш полога, а тут повний хардкор.

Головне не вибирати під цю справу спекотний день. До Турунча йти приблизно години чотири, але є ризик, що під час карантину не буде зворотного автобуса і доведеться ще раз цю гору підкорити. У результаті ми пройшли весь підйом до місця, де дорога починає йти вже вниз. В нагороду ми отримали – фантастичні краєвиди на місто та пляжі, панорами на морські гори та купу мальовничих місць для привалів, над верхівками високих дерев. Ми боялися, що в нас ноги відваляться, але справжній герой – Мишко, як він взагалі це все долав – незрозуміло. На зворотному шляху ще й ногу підвернув.

Але після невдалого походу минулого року, коли ми не встигли спуститися з гори до ночі, нас завжди мотивував факт того, що зараз тільки середина дня. Крім нас на маршруті ще були дві черепахи та кізочка. Причому черепахи впевнено повзли до джерела з водою, зазначеного на карті, хоча самого джерела там уже не було. Шкода черепасі не можна пояснити, що вона повзе даремно.

З іншого боку, може у них там таємне черепашаче джерело. Було б цікаво це перевірити. Але боюся б тоді нас точно накрила ніч на цій горі. Наприкінці маршруту на нас чекала нагорода – смачна трапеза. У місті працювали на винос деякі ресторани. Ми собі замовили смачних піде і закотили бенкет прямо на бордюрі біля дороги. Це єдине місце, де ми змогли сісти у тіні.

Чомусь мені запам’ятався смак холодної коли, не завжди вона така ідеально смачна, але цей випадок був особливо вдалим, мабуть, вся справа в температурі і рівні спраги. Потім я пішов замовити турецьку каву, в цей момент у ресторані обідав власник. Він сказав, щоб я пригостився шматочками нарізаного піде з його столу, як це мило! Після такого походу та трапези навіть море перестало бути прохолодним. Я зміг звикнути до води і вилазити взагалі не хотілося, я зловив ідеальний баланс температури. Ось такі видалися вихідні, тепер повертаємось до трудових буднів)

Поруч із нашим готелем вдало розташовувалася кафешка для місцевих, там у нас проходили обіди та кавові церемонії. У Туреччині навіть є спеціальні автомати для приготування турецької кави у вигляді двох маленьких електрочайників. Добре, що в нас в Україні не продають на кожному кроці турецьку каву. Оскільки я її п’ю тільки в Туреччині, це виходить однією з традицій усіх турецьких подорожей. І взагалі дуже класний момент, коли ти знаходиш собі країну, в якій є стільки відмінностей від рідної оселі, але в той самий час усі ці відмінності дуже тобі імпонують. Сьогодні після роботи у нас буде перший досвід з електроскутером. Це тримісний транспортний засіб, який розвиває швидкість до 30 км на годину. У Мармарисі вони дуже популярні, оренда не вимагає прав водія. А мій великий досвід гри в GTA дозволив мені легко включитися в управління. Тепер ми мчимо красивою і квітучою набережною в Ічмелер. Краса червневої набережної невимовна. Можливо, тут красиво цілий рік, але над кількістю квітів постаралися знатно. Ми вже були настільки закохані в красу Мармариса, що не хотіли взагалі міняти локацію далі і вже подумували про те, що потрібно буде продовжити цю локацію на якийсь час, тижня мало. Чого тільки вартує маршрут до Ічмелера, до якого ми доїхали задоволені як слони. Але ми тоді ще не знали, що перший закон турецької підлості говорить “Не можна просто так взяти і доїхати кудись на скутері”. Ми заглохли, причому з кінцями. Наш транспорт міг після включення проїхати близько ста метрів і вимикався. Тепер ми знаємо, що це популярна проблема електросамокатів. Орендодавці приїхали за нами на авто та повернули назад у готель. Вони ще так дивувалися, мовляв, уперше з таким зіткнулися. Але за фактом, тут не буває інакше) Наступного вечора ми поїхали на місцевий острів.

Острів Yildiz Adasi

У звичайні часи сюди можна доїхати долмушами, але зараз схоже доступне лише таксі. На острові на нас чекала неймовірної висоти печера. Можливо, це найвища на нашому досвіді. Причому навіть після подорожі, коли дивлюся фотографії, наново вражаюсь її розмірами.

Далі на нас чекали стежки для піших маршрутів, багато стежок, багато панорам. Один такий маршрут виводить на вершину гори, звідки відкривається чудовий краєвид на лагуну з неперевершеного кольору водою. Як же добре, що таких краєвидів у світі багато, і вони не перестають нас тішити. У цього острова лише один мінус — час тут летить з незвичною швидкістю, у нас було всього кілька годин, які промайнули в одну мить. Потрібно було повертатись, щоб встигнути на вечерю і не залишитися тут у темряві. У нас ще була слабка надія, а раптом той міфічний автобус таки приїде, але, на наше щастя, незрозуміло звідки взявся порожній бус.

Водій з радістю підібрав трьох автостоперів. Туреччина, як я люблю тебе за легкість пересування. Хлопець був затятим мандрівником своєю батьківщиною, ми нашвидкуруч записували його нотатки та ідеї, що потрібно відвідати на нашому маршруті. Водій закинув нас неподалік центру і поїхав далі. Ми тепер спокійно встигали в готель до кінця вечірньої трапези. Наступний вечір ми поринали у турецьку культуру з головою у хамамі. Це одна з наших улюблених розваг у Туреччині, причому цього разу навіть Мишко заявив, що піде і в сауну, і в хамам на процедури. Хоча зазвичай йому не властиві такі відкриття. Єдиний момент — це ризики відвідування подібних місць під час епідемії, минулого року, коли ще не було антитіл, ми подібні місця за кілометр обходили. Нині було трохи простіше. Та й у країні вже відносно високий рівень вакцинації. Задоволення від відвідування було море.

Другого дня ми вирішили під час обідньої перерви встигнути покататися на квадроциклах. У місцевих турагентств вони називалися щось на кшталт “Екстремальних квадроциклів”, але я думав, що це просто замануха. Виявилося, що під час маршруту нас рясно поливали зі шланга, ми проїжджали брудними калюжами так, що всі всередині квадроцикла залишалися в бруді, потім були якісь арки з водою. Це було аж занадто екстремально. Причому вода вся була крижана. Добре хоч уже знаємо де пральня. Після катання ми з питальним виглядом дивилися на організатора, а він нам пояснив, що це “квадроцикли по-американськи”, з них усі мають повертатися назад мокрими та брудними після маршруту. Таких обідніх перерв у мене точно ще не було. Увечері після роботи ми собі влаштували катання на електроскутері.

Тут у нас була незручна зустріч віч-на-віч з поліцією, ми були без масок, дивилися буквально один одному в очі на зустрічній смузі, притому ми стояли проти руху. Друга проблема була, що ми стояли так, що вони не могли нас об’їхати. Ми здали трохи вліво і роз’їхалися з ними, ніби нічого не було. Це був верх лояльності з їхнього боку щодо туристів. Загалом, навіть якщо дорога порожня і проїхати потрібно всього 30 метрів, порушувати не потрібно, хоча їхали ми максимально акуратно. Спочатку ми планували доїхати до автовокзалу і дізнатися розклад автобусів, але за традицією, що вже склалася, в якийсь момент ми почали глохнути. Навчені минулим досвідом ми змогли навіть дотягнути до офісу оренди. Хоч розклад міжміських автобусів ми не дізналися, але вже твердо вирішили, що в Мармарисі добре і залишатимемося тут ще довше, проплатили продовження готелю.
Наступний вечір планувалося провести в стилі релаксу, катаючись на електроскутері набережною в Ічмелер. Туди дорога була, як завжди, просякнута романтикою та любов’ю, ми навіть не заглохли. Але цього разу на нас чекав новий виток подій у нашій подорожі. Основна частина маршруту огороджена високим живоплотом, іноді проскакують сходи з поручнями посередині для спуску до пляжу. Буквально в одну коротку мить я розумію, що зараз буде щось страшне, у фільмах кажуть, що за одну секунду має пронестися все життя перед очима. Але в ту секунду, коли ми не впоралися з керуванням і наш скутер летів саме в той отвір, де сходи йдуть вниз, ти не встигаєш навіть збагнути, що треба якось згрупуватися. На дуже велике щастя, ми потрапили колесом між прутів перил. Паркан прийняв весь удар на себе, зігнувшись від удару під 45 градусів. У скутера зірвалося з місця сидіння і притиснуло до керма. На другу секунду я розумію, що всі, як мінімум, живі. Я витяг Мішу і поставив його на ноги, стоїть. Даша так само встала, я стою. Шок огортав густою вуаллю. У кого що болить? На щастя, у всіх тільки ноги, у когось трохи в крові, у когось просто болять. “Ми у дупі? Так!” Місцеві перехожі з жахом підбігли до нас, насилу ми витягли скутер. Тепер на невеликій швидкості акуратно повертаємось. Друге полегшення після самодіагностики було те, що скутер завівся. Почуття шоку та жаху все посилювалося, але начебто все позаду. Повернулися до оренди. Хлопець запитав, як пройшла поїздка, я кажу: “У нас тут щиросерде зізнання, просто скажіть на скільки ми попали”. Хлопці швидко оглянули скутер з розбитим переднім крилом. Покликали власника, той сказав, що 250 лір і по руках. Я уточнив, чи можна знизити штраф за шкоду, тому що у нас щиросерде і я не заперечую, що по вуха винен у цьому всьому. Хлопець сказав: “Раз щиросерде, тоді можемо на 150 лірах зупинитися” (18 $). Ще легко відбулися. У результаті наш найрелаксовіший вечір обернувся хардкором. Ми багато аналізували чому так сталося з керуванням. Наш офіційний висновок – ми рукожопи. І як же добре, що там опинилися ті перила. Оскільки з наземним скутером у нас не склалося, наступного ранку ми вирішили скористатися безпечнішим транспортом — водним скутером. Тут все пройшло гладко, водний мотоцикл у відкритому морі, що може бути краще?

Сам же вечір ми провели, як планували минулого разу, в режимі релакс, але цього разу пішки. Була надія побачити робочий фонтан Мармариса, але через пандемію чомусь тільки світло в ньому дозволили включити.