Частина 1. Аланія
Частина 2. Сіде <——
Частина 3. Анталья
Частина 4. Олюденіз
Частина 5. Каппадокія
Наш наступний курорт, назва якого звучить доволі пафосно, знаходився за годину їзди на таксі від нас. Таксист погодився відвезти нас від готелю до готелю за 200 лір (27 $). Але якось він підозріло на це погодився і з усмішкою сказав: “Ага, я відвезу вас за 200 лір, звичайно”. Я у Туреччині скрізь практикував односторонні торги. Це коли ти називаєш свою ціну і зовсім її не змінюєш у ході торгів. Ви знаєте, досить дієвий метод. Я досі не розумію, чому офіційний таксист погодився везти за таку низьку за їхніми тарифами ціну. За нами в готель приїхала машина з іншим таксистом, що посміхається, із запізненням хвилин на 20. Той відразу включив лічильник. Але з хитрим обличчям сказав, так-так, за 200 лір доїдемо. Ще й зупинку зробимо дорогою, щоб я зняв гроші. Трохи більше, ніж за годину ми приїхали в готель, на лічильнику була сума, що вже вдвічі перевищує обумовлену суму. Ми дали йому 200 лір, він з такою ж усмішкою нам віддячив, добродушно побажав гарного дня і поїхав. Ми з Дашею подивилися один на одного і не зрозуміли в чому ж була каверза. Прийшли на ресепшен оформлюватися. Менеджер попросив наш туристичний ваучер. Ми пояснили, що приїхали без туру. Він здивувався. Потім зрізав з нас браслети попереднього готелю та надягнув нові. Цікавий у нас вийшов досвід. До того ж для менеджера схоже теж. Культурний шок у мене викликало те, що тут весь персонал ходить у масках, вимірюють температуру, у ресторані одноразові стаканчики та інші противірусні фішки. Я вже думав, що така антисанітарія, як у минулому готелі, буде по всій країні. Якщо коротко, то в попередньому готелі було все рівно навпаки від того, як мало бути у зв’язку з епідемією. Мишко цей готель теж полюбив, тут на підвечірок готували пончики з варенням. Заселилися в номер, одразу перевірка вайфаю для роботи. Інтернет стабільний, фух. Починаємо досліджувати нову територію.
Насамперед випробували басейн, він тут просторий, з двома простими гірочками. Хоча і цих гірок достатньо, щоб все було весело. Мишко тут навіть турецького друга завів. Як він нам пояснив, вони з ним англійською спілкувалися. Про те, що дитина виявляється вже англійською спілкується, хоча в школі вчать досить примітивні слова. І навіть в одному з наступних готелів Мишко мені казав, що хлопчику відповів щодо температури води у басейні. Причому цей хлопчик у мене теж питав про воду в басейні, тобто Мишко таки правильно розуміє турецько-англійську мову.
За кілька годин спека спаде і можна буде іти на море. Сіде належить до дорогих курортів, тут ніби все має бути лакшері і, напевно, тут якесь особливе море. Ми жили приблизно на п’ятій лінії, тож до моря треба було трохи пройти. Але якщо рахувати по відкритих готелях, то наша лінія була першою. У нас щоразу була прогулянка-екскурсія закритими готелями. Ми навіть зайшли в один всередину, обстановка була зловісною, напівтемрява і дивне шурхотіння доноситься здалеку. Море тут виявилося справді особливе за красою. Якщо в Аланії купання в морі можна порівняти з плаванням у рідких сапфірах, то в Сіде була “Євпаторія-78”. Щоправда, було кілька плюсів. Температура води була як пухова ковдра. Плаваючи у воді, відчуваєш себе в королівському ліжку з купою м’яких подушок та великою ковдрою.
Другий плюс — це те, що ми тут на тиждень, а потім поїдемо на прекрасні моря далі. До мінусів відноситься некрасивий колір піску, який каламутить воду, упереміш з гострим камінням і рибою, що кусається. Ми гуляли набережною до старого міста Сіде, і я не сказав би, що колір води якось змінювався від готелю до готелю. Загалом любителям моря потрібно вибирати красивіші курорти Туреччини. А ось набережна тут виглядає справді круто. Відразу було бажання бігти назад у готель, переодягатися і вирушати в довгий шлях до старого міста. Мишко вирішив пропустити цей похід і залишитися з ноутбуком у номері. Пішки по набережній потрібно було йти близько години, а нагородою в кінці маршруту туристів чекає еталонно красиве старе місто. Тут було багато цікавих, невеликих ресторанів, які переплітаються з тематичними сувенірними магазинами та дивними руїнами. Особливо сподобалося місце, де бурхливе нічне море підсвічується яскравими кольорами.
Яка краса. Ще вчора я вважав, що куди вже краще Аланьї, а тут такий гарний Сіде. Ми навіть на траві валялися-релаксували біля бурхливого нічного моря. А може, я дивлюся на ці всі міста крізь рожеві окуляри, бо дуже люблю Туреччину? Але ж ні, судячи з атмосфери, яку створюють туристи, приглушеної музики, яка грає в ресторані-саду, де дерева обвішані різнобарвними ліхтариками, тут подобається всім!
Я не знаю, як тепер рекомендувати Туреччину. Там в Аланії гарний пляж, а тут таке містечко? Як правильно вибрати? Все так добре, але одна проблема – я починаю знову себе погано почувати. Сильна втома у тілі. Температури точно немає, оскільки ми вже кілька разів проходили перевірку в готелі. Я не хочу драматизувати розповідь, але з’являється незначний сухий кашель. Щоправда, найчастіше він проявляється після носіння маски. Так, поїхали до готелю відлежуватися.
За той час, поки ми були в місті, у Мишка в номері зник інтернет. Він, не знаючи, що робити, вирішив сходити на ресепшен, бо в номері самому без ноуту сидіти було страшнувато. Коли він прийшов на ресепшен, то до нього одразу підійшли працівники та уточнили, де ж батьки. Мишко, якого я вчу критичного мислення, щоб не вестись на лохотрони, та інших недоброзичливців, запідозрив, що це можуть бути турецькі бандити. Наша дитина вирішила в жодному разі не видавати, що батьки пішли гуляти в Сіде і сказав, що взагалі не знає де його батьки, а на додачу почав кашляти і щось почав розповідати менеджеру про горло. Коли ми прийшли, Мишко вже був зіркою рецепції. Менеджер насторожено запитав, чим хворіє дитина і чому він каже, що має проблеми з горлом. Було смішно і ніяково, але палитись перед дитиною не стали. В номері ми розповіли Мишкові, що якщо є проблеми з інтернетом, то може дивитися мультики. І похвалили за кмітливість, звернутися на ресепшен, якщо не знає, що робити. Я перевірив себе пірометром, температури нема. Це добре. Ранок. Я прокидаюся знову бадьорим, але тепер Мишко прокидається з температурою. То що робити? За логікою потрібно піти на ресепшен та повідомити про проблему. Приховувати таке точно не можна. Менеджер, уважно вислухавши нашу проблему, схопив пірометр та побіг у наш номер. На екрані висвітлилося 37,5, у нас з Дашею 36.0. Потім він з побоюванням поміряв собі температуру — теж 36.0 показує. Він аж видихнув. Я боявся, що зараз спецназ із лікарів у вікна увірветься. Чоловік спокійним голосом розповів нам турецьку таємницю, як лікувати тривожний симптом під час пандемії. Отже, записуйте. Беремо рушник, мочимо його холодною водою, прикладаємо до чола, а потім приходьте міряти температуру. Це має допомогти, якщо не допоможе, то розбиратимемося. А як нам йти їсти? Чи їжу в номер приносити? Менеджер сказав, що ми можемо спокійно пересуватися готелем. Я продумував різний розвиток подій після звернення на ресепшен. Але це було поза моїми фантазіями. У цей момент у номер зайшла прибиральниця, побачила, що тут посилено всі один одного перевіряють пірометром і заявила, що, якщо треба, вона взагалі може не турбувати нас прибираннями, і пішла. Але, на жаль, у таких ситуаціях прибирання в номері навпаки дуже важливе, а прибирають тут справді добре. Ми рушник до голови не прикладали, але буквально за кілька годин температура сама пройшла. Ідемо до їдальні. Менеджер вже стоїть напоготові з пірометром. Наводить на Михайла, 36.5. Він переможно подивився на нас, мовляв, бачите які дива витворює турецька медицина! Тепер можна далі насолоджуватися мандрівкою.
Якщо ми в Туреччині вирішили заземлитися, то для повного комфорту мені не вистачало тільки столика для ноутбука. А то працювати з ліжка не завжди зручно. Я це сказав уголос і, мабуть, саме цього дня мене в морі вкусила не проста рибка, а золота! Коли ми пішли до супермаркету, то перше, що побачили – розпродаж столиків для ноутбуків по 20 лір (менше ніж три долари). О так привалило, бажання збулося. Як же ми тепер його перевозитимемо Туреччиною? А щоб столику не було нудно самому подорожувати, ми купили йому друга — надувний матрац. Їм ще компанію мав скласти великий водяний пістолет, але він зламався з першого пострілу, і ми його здали назад. Повернення товару в турецькому супермаркеті мені сподобалося. Всі співробітники говорять тільки турецькою, так що спілкування зводилося до нуля. Я їй пістолет, вона мені ціну, я їй чек з цією ціною, вона на мене питанням, я їй другий чек-сліппер, вона мені гроші. Таких швидких повернень у мене ще жодного разу не було. Може тому, що я з пістолетом підійшов?
Наступний ранок у нас був особливим. Ми орендували у старому місті власний кораблик разом із капітаном на одну годину.
Капітан схоже був зайвим, оскільки Мишко швидко освоїв ази навігації і вправно керував двопалубним корабликом. Мені певної миті здалося, що ми знесемо маяк, але капітан, мабуть, і не таке бачив, спокійним жестом показав Мишкові, що треба терміново повернути.
Власний кораблик — це дуже весело, цей круїз повністю наш, зупинка в морі, щоби пострибати у воду, все для нас, Туреччина ми любимо тебе! Та й загалом, будь-який спогад про те, що ми в Туреччині пробудемо ще не один тиждень, одразу ж множив настрій у кілька разів.
Ця приємна думка не виходила з голови під час поїздки. І така незвіданість, як воно складеться далі? Які далі будуть види та зручності? І навіть не вірилося, що нам вдасться здійснити запланований маршрут. Адже будь-якої миті ми можемо бути закриті в регіоні або ще гірше в готелі, хоча це свого роду теж пригода.
Наш кораблик
Настав час визначатися з відпусткою, яка розпочнеться за півтора тижні. Була ідея поїхати в Памуккале та пожити там пару днів, але вона трохи ускладнювала наш спокійний маршрут. До Стамбула з його обмеженнями, поки краще не летіти. Але рішення прийшло само собою. Приблизно місяць тому, сидячи в Києві, я оспівував те, що мене мучить сильна ностальгія за тією теплою поїздкою до Каппадокії. І казав, що було б класно туди повернутись і там пожити. Я прямо марив цим. Тож вибір був очевидним. Але треба ще розбавити красу Каппадокії яким-небудь надкрасивим курортом у Туреччині. Тут напрошувався Олюденіз. Ще недавно він манив мене своїми фотографіями у турецькій групі на фейсбуці. Потім мені Маша з роботи скидала посилання про красу Туреччини і там якраз фігурували околиці Фетхіє, а також Даша відгуглила, що тут один із найкрасивіших пляжів. Ось і склався наш маршрут на відпустку. А дорогою захопимо й Анталію, бо ми її теж дуже любимо.
Але в цьому ідеальному плані була одна проблема, в Каппадокії до жовтня заборонили польоти куль. А без куль чи любимо ми цей прекрасний регіон? Але кулі це лише частина всієї краси, звичайно, важлива частина, але долини та атмосфера… Загалом немає проблеми, ми в Каппадокію летимо незалежно від наявності в ній куль. Мабуть, це рішення настільки розтопило серце Туреччини, що за п’ять днів до нашого візиту знімуть заборону і Каппадокія заграє всіма кольорами! А поки що ми продовжуємо радіти ол інклюзиву та турецьким солодощам.
Пам’ятаєте я розповідав про вушне прокляття, яке спіткало мене в Аланії? Тепер воно обрушилося на Дашу. Але поки що місцева медицина та поради з інтернету начебто справляються. Загалом є моменти під час тривалої подорожі, які треба вирішувати. Добре хоч звук у ноутбуці дивом сам полагодився. Ще було одне цікаве завдання під час купівлі авіаквитків усередині країни. На одному з кроків бронювання квитків світився турецький банер “hayat eve sigar”. У мене в голові склалася асоціація, що це реклама дорогих сигар, які пов’язані з мережевим готелем Hyatt.
Але якийсь цей банер був настирливий. Давай загуглимо. Google видав уже цілі форуми з обговоренням теми “Перельоти Туреччиною без наявності HES коду заборонені”. Це ще як? Навіщо? Чому заборонено? Наліталися схоже. У результаті якийсь персональний HES код можна отримати маючи турецьку сім карту, відправивши смс на певний номер. HES коди ввело турецьке МОЗ для відстеження людей, які переміщуються всередині країни під час епідемії. На щастя для іноземних туристів, які летять авіалінією Pegasus, HES код не потрібен. Пронесло. Добре, хоч я загуглив, що це був за банер-попередження. А раптом виявилося б обов’язковим. Я потім навіть спеціально перевірив, що при купівлі квитків, якщо вказати, що ти місцевий, то обов’язково потрібно буде вводити свій HES код. Загалом замість сигар у Хаятті треба було розбиратися з правилами місцевого МОЗ. У будь-якому разі це належить до списку приємних турбот заради великої подорожі. Але якими б проблемами не доводилося займатися, заходи сонця їх швидко розсіюють над морем.
Захід сонця тут у Сіде як з картинки. Навіть до кольору моря почали потроху звикати. Але тиждень закінчується, і знову якийсь смуток, мовляв, усе їдемо. Чомусь мозок відмовлявся вірити, що на цьому наша мандрівка вкотре не закінчується. Та ми навіть до середини ще не дійшли, а спогади про відпочинок в Аланії, як уже з минулого життя. А які там смачні солодощі готували… А найприємніше, що це саме таке життя, яке я уявляв як еталонне, коли йде одна суцільна подорож, при цьому є можливість і працювати, і відпочивати і взагалі, що хочеш робити.
І немає такого почуття у голові “Куди б злітати?”. Ми вже прилетіли, ми вже тут, ведемо спокійний спосіб життя. Переїзди раз на тиждень дуже добре вписалися у наш ритм. Коли летиш до Азії на тривалу поїздку, то за кілька тижнів починаєш відчувати втому, а також хочеться вже рідної їжі. У цьому форматі подорожі взагалі все навпаки, турецька їжа просто не може набриднути, а замість втоми все більше і більше заряджаєшся оптимізмом і позитивом. Сьогодні вдень вже переїжджатимемо далі, так що вранці потрібно встигнути провернути щось цікаве. Ми вирішили поїхати до сусіднього міста Манавгат на водоспад.
Манавгат
Прийшли на зупинку, маршрутка проїхала повз нас і не зупинилася. Це дивно. Але за маршруткою одразу ж зупинився місцевий житель і сказав, щоб ми застрибували до нього в машину та не парилися. Це він сказав турецькою до речі. На запитання, куди він нас повезе і за скільки, він відмахнувся, мовляв, просто поїхали! Ну їдьмо! Чоловік у результаті відвіз нас до водоспаду, нам навіть не довелося пересідати на другий автобус. Це добирання виявилося набагато простіше та швидше ніж ми запланували) Ми запропонували водію 30 лір (4$), він з радістю їх взяв. Ось і радісно, всі задоволені. На водоспаді так рано взагалі ще нікого не було, крім касира. Тут чомусь платний водоспад. Водоспад, звичайно, непоганий, але чому він платний це ще те питання.
Нам же хотілося пригод та відкритя чогось нового. Ми вийшли з платної території і пішли в обхід, потрібно було з’ясувати, чи можна пробратися до водоспаду без квитка. Виявилось можна, але водоспад буде до тебе повернутий спиною. Зате тепер ми його вже подивилися з усіх боків і детально вивчили прилеглий до нього острів і зарості.
Оскільки часу в нас було ще повно, ми поїхали погуляти по самому Манавгату. Місто, як і всі попередні турецькі міста, не підвело. Ми вийшли біля річки. Тут же посипалися пропозиції від капітанів невеликих кораблів вирушити у міні-круїз. Такого міні-круїзу у нас ще не було. На кораблику ми пропливли приблизно 50 метрів, потім кораблик зупинився і капітан сказав, що піде снідати з іншими капітанами і тільки потім продовжить. Ми з ним попрощалися. Не будемо його відривати від сніданку, бо ще поперхнеться якщо буде поспішати. Пішли гуляти вздовж річки з вражаючи красивим кольором води.
Мабуть, коли у літньому місті є річка з тінистими деревами, це завжди красиво та затишно. Ну чому ми відкрили для себе це місто лише в останній день перебування у цьому регіоні? Ставимо собі це місто на замітку для майбутнього. До речі, майбутнє настало незабаром.
Щоб їхати до Анталії, нам потрібно було приїхати сюди на автовокзал. Так що вдруге в цьому місті ми побували того ж дня. На жаль Сіде виявився настільки престижним районом, що домовитися з таксистами за далеку поїздку і хорошу ціну тут було зась. Автобус нас висадив на пустирі під палючим сонцем, водій показав пальцем куди йти, нас там перехопить автобус до Анталії. Цікавий факт, що пекуче сонце в зеніті вже відчувалося цілком нормально. Хоча ще два тижні тому я не пережив би таку спеку. Тепер перед нами стояло завдання, як пережити громадський автобус, в якому нам потрібно проїхати трохи більше години. На щастя, всі місцеві жителі сиділи в масках і навіть ніхто не кашляв, як це заведено в громадському транспорті. Дорога була не складною, коли на обличчі маска, а вуха заткнуті навушниками, то можна навіть кондиціонер на себе спрямувати, не боячись, що продує. Складніше було саме добиратися з Анталії до району Хурма, який є одним доволі віддаленим. Правильним рішенням було взяти таксі, але чомусь ми легких шляхів не шукаємо. Мабуть, після години в масці мислення не так ясно працює. Ще за годину ми дісталися наших апартаментів. До речі, Анталія-кард більше не потрібна, автобуси зчитують пейпаси з банківських карток або телефонів.
