Частина 1. Аланія
Частина 2. Сіде
Частина 3. Анталья
Частина 4. Олюденіз
Частина 5. Каппадокія <——

——————————————————–

Рік тому ми прощалися з Каппадокією назавжди. Ми пройшли майже всі долини, зазирнули в найцікавіші куточки. Я з сумом писав у розповіді про те, що непройдені долини залишаться незвіданими для нас. Але як же все чудово змінилося, ми знову тут! А раптом нам вдруге не так сподобається? Може краса цих долин вражає лише вперше? На радість, цього разу було не менш чарівно та цікаво. По-перше, долини так само ваблять і радують своєю незвичайною красою. По-друге, саме в Каппадокії можна відчути всю атмосферу країни. Тут Туреччина виявляє свої найкращі риси в їжі, у людях, у природі і навіть у звуках. Ну і інший біологічний часовий пояс, тут потрібно прокидатися близько п’ятої ранку, йти в долини на один з оглядових майданчиків, а потім вмирати від краси польоту повітряних куль.

О 08:30 приходити в готель на сніданок, з 09:30 до 13:00 здійснити похід ще в одну з долин, а потім тиха година, за бажанням сон до 17:00, потім вечірня активність або долина та вечеря. О 22:00 сон. На Каппадокію ми виділили три повні дні і два по половинці. В останній день я мав бажання залишитися жити з усіх частин країни саме тут, у Гьореме. І тепер я вже впевнений, що ми ще обов’язково сюди повернемося і сподіваюсь, що неодноразово.

Дуже-дуже хочу надихнути якнайбільше людей на відвідування цього прекрасного куточка нашої планети. Повторно розповідати про красу кожної долини я не буду, але ви можете прожити з нами ці прекрасні дні в Каппадокії.
Ми прибули на заході сонця з аеропорту Кайсері. Скільки ми летіли літаком і їхали в таксі, за вікнами абсолютно звичайні краєвиди, без найменшого натяку на красу, яка прихована поблизу Гьореме. На цей раз наш печерний готель виявився не зовсім печерою, але майстерно зроблений під печеру.

У ванній кімнаті був дуже дивний хімічний запах, який ніяк не хотів вивітрюватися. Пізніше я знайшов джерело, то був турецький освіжувач повітря. Для перевірки я вирішив його понюхати. Як я не втратив нюх досі загадка, але відчуття було, наче в голові вибухнув лимон. Винесли освіжувач на вулицю, стало значно краще. Тепер можемо вирушати на міський оглядовий майданчик. Вхід на огляд тепер чомусь платний, по три ліри. Ну і гаразд, ми знайдемо собі інший оглядовий майданчик з “блек джеком і …”. Свій оглядовий майданчик серед ночі виявилось знайти не так просто. Ми спробували вилізти на якусь стрімку скелю, не скажу, що види були погані, але такий смертельний трюк ми більше не повторювали. Хоча ні, ще була через пару днів схожа спроба, що закінчилася повним провалом, провалом землі під ногами … Загалом висновок тут такий — якщо на мапі Мапс мі тут немає стежки, то нема чого й пробувати. Хоча якщо прагнете справжніх турецьких пригод, не боїтеся пилу та колючок — прокладайте нові маршрути сміливо)
Після хорошого маршруту не погано б і потрапезувати. Ми сіли в наш улюблений ресторанчик у центрі, на ті самі місця, де сиділи рік тому. Шкода, що цього разу без Олі з Женею. Вже традиційно сезон Каппадокії я відкриваю тарілкою сочевичного супчику з лимоном. А тепер скоріше спати, щоби наблизити момент милування кулями.

Перша прокинулася Даша під звуки куль, що надуваються, які долинали з вулиці. Коли ми вийшли, кулі вже кружляли над готелем. Їх звичайно значно менше зараз, під час карантину, проте вони є і це не може не тішити! Ми хотіли почати наш маршрут з улюбленої долини Шабель. Але моя вам усім порада. Перевірити маршрут на карті з вечора. Чомусь о 6-й ранку, мозок на відріз не хотів розуміти і знаходити цю долину. У результаті ми прийшли до долини Кохання 2.

Тільки одна проблема – долина внизу, біля підніжжя гір, а ми згори. Мапи чомусь впевнено натякають нам, що ми можемо тут спуститися, чи йти до сусіднього міста Чавушина, там буде нормальний вхід. Мабуть, о 6-й ранку ще й інстинкт самозбереження працює не особливо. Спуск зайняв хвилин 10 і був більш схожим на боротьбу за життя в екстремальних умовах.

Зате які красоти на нас чекали внизу. І вся долина лише наша! Цікавий факт подорожі. Ми почали наш маршрут приблизно з того місця, де через зливу перервали рік тому. Ми тоді не встигли спуститись стежками до самого низу і вчасно взяли маршрут по верху. Зараз же дощі та зливи були настільки далекі від нас, їх тут просто було б важко уявити. Як виявилося, якщо прилітати в країну в розпал сезону, то можна впіймати цілий місяць сонячних днів. Це справді чудове відчуття, коли скільки не прокручуєш прогноз погоди, а на картинках весь час круглі сонечка, іноді з хмарами. Але пам’ятаю, десь на початку подорожі ми мали 15-хвилинний дощ серед ясного неба, незважаючи на сонячні прогнози. Це навіть тоді здавалося дивним у таку спекотну погоду. Коли ми вдосталь нагулялися долиною, постало логічне питання, а як назад? У Чавушин іти було ліньки. Ми вирішили, якщо ми були настільки сміливими, що змогли спуститися, то й зможемо піднятися.
Тим більше Даша у нас зайчиха, а зайкам має бути легше в гору, ніж з гори.

Після того як ми видерлися на гору без скелелазного спорядження, ми собі пообіцяли більше не виявляти такого героїзму та самопожертви. У Михайлика взагалі був шок, він собі долини явно уявляв простіше. Спуск і підйом ще ускладнився захованими в піску колючками, які так і поспішають вп’ястися в ногу. Або ще гірше потрапити між ногою та босоніжком. Обтрусилися від пилу, тепер можна в готель на сніданок. У готелі, що знаходиться в центрі міста та коштує 14 євро за трьох за ніч, сніданок виявився відповідним. Але це, на щастя, легко виправити. У Гьореме є моя улюблена кафешка-пекарня “Tarihi Istanbul 1453 Börekçisi”, в ній продаються найсмачніші бореки. А ще дуже душевний хлопець – продавець. Так ось, одного борека за 15 лір вистачить, щоб перетворити навіть найсумніший сніданок на турецький бенкет. Особливість цієї пекарні в тому, що вона цілодобова, коли вранці йдеш у долину, у ній якраз можна купити гаряченького в дорогу. Після сніданку невелика перерва, хвилин 20 і потрібно вирушати далі, поки не почалося денне сонцестояння. Мишко залишився з ноутбуком у номері, підкорювати шахові вершини, ми з Дашею вирушили підкорювати стежки Голубиної долини.

Це одна з найкоротших і найлегших долин. Нашу компанію одразу ж підтримав пес-провідник. Ми, звичайно, шукали нашого торішнього вірного друга Финдика, але його ніде не було. Поки ми йшли долиною, то міркували, що Мишка треба було брати на цю долину, а не на ранкову каторжну.

Після другої долини чергове турецьке частування і тиха година до вечора. Приблизно з 13:00 до 17:00 наприкінці серпня сонячні промені пронизують тіло наскрізь, як дрібні голки. У цей час найкраще закритися в печері і не висуватись у двір. Головне заздалегідь запастися кавуном. Все-таки Дашин челендж жодного дня без кавуна в Туреччині переривати не можна.

Увечері у нас почалося справжнє сафарі, ми поїхали на квадроциклах у двогодинну подорож долинами. Турки спокійно реагували, коли ми їхали, не тримаючись основної колони, так що ми з Дашею та Мишком влаштували справжнє ралі з дрифтом та перегонами. Я раніше думав, що найкрасивіша на квадроциклах це в Єгипті ввечері, але ні, тут навіть красивіше!

Ми з Мишком так були захоплені екстремально-швидкісною їздою, що замість фотозупинок нам дозволяли поганяти. Насправді у місцях фотозупинок ми й так щодня пішки ходимо, а квадроцикли дві години й закінчаться.

Наприкінці маршруту на нас чекав чарівний захід сонця на вершині однієї з гір. Пили, звичайно, непомірно і є ризик, що це буде остання поїздка біля фотоапарата, він уже повністю під колір гір. Але воно того варте. Тримайся наш фотоапарат, тримайся! Пам’ятаю, що рік тому його теж у Каппадокії довелося відкачувати.

Я починаю відчувати, як знову закохаюсь у Каппадокію. Це чудове почуття, хочеться, щоби тут увесь світ побував. Буквально днями в одному з гуртів на фейсбуці публікували фотографії Каппадокії, під якими багато хто писав, що це їхня мрія. Але ж цю мрію так легко здійснити! Анкара є одним із найдешевших напрямків із Києва, а від центрального вокзалу вже навіть прямі автобуси ходять у Гьореме. Люди, не відмовляйте собі в задоволенні відвідати Каппадокію. Місцеві ціни тут вас приємно здивують. До речі, доїхати транспортом від готелю до аеропорту Анкари на трьох коштує 48 доларів. Це у нас був ще й дорожчий маршрут з пересадкою в Невшехірі (теоретично коротший маршрут обійшовся б у 37 доларів).
На другий день ми вийшли з готелю о 05:20 повним складом, дорогою знайшли собі чергового собаку-провідника.

Сподіваюся, він в курсі, що в долині Шабель є високі сходи, з яких собакам доводиться стрибати?

Але пес взяв ініціативу у свої лапи, і сам повів нас прямо в долину. У цій долині є чудові місця для спостереження зльоту куль. Сьогодні їх піднімалося 28, на 122 менше, ніж торік. Але цього вже достатньо, щоб зачаровано дивитися, боячись пропустити кожну мить. Головне бути уважним і не впасти зі скелі. Собака якось байдуже дивився на ці всі кулі, мабуть, вже звик) Про красу долини Шабель, я вже оспівував у минулорічному оповіданні.

Просто скажу, що вона така прекрасна і навіть наш новий чотирилапий провідник виявив доблесть і зробив стрибок зі сходів у долині, щоб пройти далі з нами. Ми тримали курс на Чавушин. Якоїсь миті ми помітили, що собака вже інший. Дуже схожий, але хвіст і шерсть на голові не такі, як у першого. Гей, так не чесно, де наш вірний друг, який заслуговує на ласощі в місті? Мабуть, він не любить Чавушин. Цього разу у місті ми були першими туристами та взагалі живими душами. Була тільки восьма ранку і все ще спали. Навіть скеля-фортеця була повністю нашою. У готелі через 30 хвилин розпочнеться сніданок, можна розпочинати дорогу додому. Ми вийшли на трасу та дізналися, що автобус, який ходить раз на годину, поїхав 59 хвилин тому. Це була гарна новина. Поганою новиною було те, що за цю годину в наступний набилося стільки людей… Якось під час епідемії не хочеться таких ризиків. Але пішки до Гьореме теж немає ніякого бажання йти по трасі. Зайшли в масках на задні двері, і причаїлися на самих сходах, далі від усіх. Завдання зводиться до простого — не дихати близько 8 хвилин. Як тільки автобус від’їхав, люди почали одразу кашляти. У мене є підозра, що маски на обличчях сприяють тому, що люди починають закашлюватися. Я ще помітив турецьку традицію, що будь-який таксист під час поїздки повинен рівно два рази прокашлятися. Без цього дорога не складеться. Вийшли у Гьореме, можна дихати! О! Якраз кафе з бореками поряд. Хлопець сказав, що свіжі бореки будуть готові за 7 хвилин, а поки що ми можемо попити турецького чаю за рахунок закладу, щоб скоротати очікування! Я ще більше закохався у цей світ. Після сніданку ми поїхали на таксі до Учхисара, звідти можна долиною Голубів повернутися в готель. Якщо почати з Учхисара, то дорога буде весь час вниз, легко, навіть мапа не потрібна. Але, на жаль, моя самовпевненість дала збій, і ми заблукали в цій чудовій долині.

Я не сказав би, що це було у великий мінус, але сьогодні було зовсім спекотно, а нам довелося потім йти багато вгору. На вершині в скелі на нас чекала дуже затишна кафешка. Точніше, це місце, де мешкає велика родина з бабусями і за сумісництвом вони приймають туристів. Зараз же всі Tea House в долині були закриті, а в цій просто жили власники. Втомлених туристів із радістю прийняла вся турецька родина. Вони змогли нам запропонувати каву та чай, на цьому наш турецький словниковий запас закінчився). Між собою мою каву вони називали бурдою. Я намагався пояснити, що таке печиво, але згадав тільки хліб турецькою. Цього вистачило, щоб нас почастували хлібом, виноградом та сиром, схожим на пармезан.

Турецька бабуся дуже розчулювалася тому, що нам подобається виноград, я думаю, вона якраз його збирала. Частування нам не включали в рахунок, дійсно, як у гості сходили. Дуже душевно посиділи та відпочили, тепер з новими силами можна спускатися у бік Гьореме.
Вечірня програма закінчилася невеликим фіаско, коли ми намагалися піднятися на черговий оглядовий майданчик не по стежці. Треба все-таки дотримуватись своїх обіцянок, не сходити зі стежок.

Наступного ранку, після милування кулями, ми сіли у таксі та поїхали знов до Учхисара. Звідти починався маршрут Медовою долиною. Над містами стояв чудовий туман у вигляді тонкої смуги, над туманом літали кулі. Виглядало це як фотошоп у реальному житті.

Медова долина місцями була настільки апетитною, що її хотілося спробувати) По легкості цю долину ставимо на друге місце після Голубиної. Приблизно за півтори години вона перетікає в Білу долину, а та плавно переходить у долину Любові 2 і виходиш десь недалеко від Чавушина.

Звичайно, весь похід по долинах прикрашається одинокими кулями, що пролітають над головами. Одна проблема, ми знову вийшли далеко від Гьореме і потрібно якось потрапити до міста. На щастя, Туреччина належить до країн, де є максимально легкий безкоштовний автостоп. Ми махнули рукою і одразу нас підібрала машина. Вже через пару хвилин ми знову у себе на базі) Після сніданку ми з вітерцем поїхали в одне із сусідніх міст Аванос.

У цьому місті є велика річка, яка компенсує нестачу моря у цьому регіоні. У річці купатися не можна, проте прогулянка сюди-туди трохи розвантажує мозок від постійного виду долин і дає відчуття зміни обстановки. Цього року навіть на гондолах можна річкою покататися.

Ще місто славиться гончарними майстернями, але не під час епідемії) Для продовження челленджа “ні дня без кавуна” потрібно було постійно стежити за місцями продажу кавунів. У результаті з Аваноса ми поїхали назад додому з величезним кавуном. Саме продавчиня і викликала нам таксі.
Напевно, одне з найкращих місць для споглядання заходу сонця на околицях – це вершина Червоної долини. Сама долина унікальна кількістю печерних храмів, тунелів та інших місць, де можна полазити.

Печерний храм

Чим ближче до заходу сонця, тим червонішим стає долина і її різнокольорові скелі. Цікавим відкриттям була смугаста скеля, яку ми бачили в інтернеті, до цього ми були впевнені, що це фотошоп.

Захід сонця тут справді надзвичайно червоний, такі заходи можна побачити на екзотичних берегах далеких морів. Зверху долини є траса і ресторанчики. Тут важливо так розрахувати час, щоб не прийти пізніше заходу сонця. Я думаю, що якщо прийти надто пізно, то нікого не буде і не буде кому викликати вам таксі. У найгіршому випадку доведеться з ліхтариками повертатися до Гьореме через сусідню долину Міскендир.

У темряві долини зовсім не виглядають доброзичливими. Ми прийшли до піку в той момент, коли останні промінчики вечірнього сонечка сказали нам “гуле-гуле” і вирушили за обрій. Відмінний завершальний захід сонця восьмого сезону подорожей. Завтра вже летітимо назад.

З самого ранку ми вирішили пройти останню долину на околицях – Міскендір. Востаннє подивилися як злітають кулі.

Цікаво, але факт — видовище того, як злітають кулі не набридає, заради цього готовий рано прокидатися знову і знову. До початку долини Міскендір ми вирішили дійти пішки.

Одна проблема, ми з собою не взяли їжі на перекус, а в мене рано вранці щоразу починається голод. І, як на зло, о пів на сьому ранку все закрито і нікого взагалі немає. Незабаром ми проходили повз кемпінг у вигляді будиночків. Я пішов до будиночків, сподіваючись добути їжі. В одному з будиночків відчинилися двері, і я почув звук увімкнення газової плити. Значить, як мінімум там є кава, а якщо кава, то й пожувати щось знайдеться. До мене на зустріч вийшов турецький дідусь. Я попросив “Ekmek”. Він мені радо подарував цілий батон. Навіть хотів другий віддати, але ми стільки б не з’їли. Ех, якби не епідемія, то я б обійняв дідуся. Потім по дорозі нам попався величезний виноградник, і ми позичили гроно винограду. Як же смачно їсти виноград із хлібом ідучи поряд з такими красотами!

У такі моменти почуваєшся справді щасливим. 

Навколо були досить високі гори, частина долини була в холодній тіні. Складність ранніх походів полягає в тому, що вранці температура близько 15 градусів, а потім швидко теплішає. І по-хорошому треба виходити з кофтами, але потім їх під пекучим сонцем нести в руках.

Але це все дрібниці порівняно з долинами, красу яких не передасть жодна фотографія, жодна розповідь. Але ви тепер на крок ближче до цієї краси. На прощання з містом ми зайшли за прощальним бореком. Хлопець сказав, що для туристів у них безкоштовна прощальна турецька кава і чай.

Прикупили футболок і в дорогу! Спочатку таксі до Невшехіра, потім п’ятигодинний автобус. Автобус, до речі, дуже затишний, прямо бізнес-клас, їхати зовсім не важко. Міші ще й мультики на персональному екрані крутили весь час. Автобус мав технічні зупинки на тих же місцях, що й рік тому. Ми навіть хотіли пообідати в одному з ресторанів під час зупинки, але там саме проводили дезінфекцію. Я не знаю як там віруси, але персонал почав кашляти та чхати після дезінфекції. У результаті ми зайти не ризикнули. Один турецький дідусь, що кашляв, звичайно ж сидів в автобусі недалеко від нас, і, судячи з усього, він не очікував, що ми його змусимо всі п’ять годин їхати в масці. Він намагався про це поскаржитися помічникові водія, який теж їхав без маски, але помічник йому щось пояснив і той швидко надягнув маску) Пізніше він пересів уперед прямо до помічника і там уже кашляв удосталь.
На центральному вокзалі Анкари ми повечеряли у минулорічному ресторані. За чотири тижні нічого не змінилося — відлітати зовсім не хотілося, але в Києві на нас чекає дуже важлива подія – наше друге весілля на честь десятилітнього ювілею. А це був просто чудовий медовий місяць!
PS Дашин челендж “Жодного дня без кавуна” продовжився в Україні і загалом тривав 47 днів.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 01.08.2020 – 01.09.2020
Тривалість: 31 повний день
Авіаквитки: чартерний МАУ з пакету + pegasus
Готель: Пакетний + на сайті самого готелю + booking
Екскурсії: Усе самі
Складність подорожі: 3/10 (Нижчий за середній)