Це був один із перших наших корпоративів. Ми почали свою епоху великих подорожей з Кенігсберга. Душевно поснідавши в макдаку, ми попрямували до аеропорту, в якому на нас чекав затишний дьюті фрі, який успішно поповнив наш бар. Спочатку пухнасті хмарні краєвиди красувалися за віконцем, потім тропічні береги балтійського моря. І нарешті ми прилетіли. Спочатку ми вирушили на Курську косу. З одного боку затока, з іншого – море. Посередині ліс та піщані дюни. 

Попри мряку, море було тепле і красиве, а дюни високі і піщані.

Відразу пізналася місцевість, де Сухов рятував дівчат від Абдулли. Місцевість там справді чудова. У танцюючому лісі, жодного рівного деревця, зате непомітних сходинок більше ніж комарів))). А поїздка до бурштинових майстрів дуже нагадувала єгипетську поїздку на фабрику срібла та папірусу, тільки замість червоного чаю був глінтвейн. Добре втомлених друзів повезли до лісового ресторану, де продовжилася вечірка. Спочатку друзі знайшли великий дерев’яний корабель, який успішно захопили. Потім був батут і битва за ліхтар проти рою комах. Комахи атакували безжально, у вуха, очі, волосся. Але командний дух є командним духом. Мошки не мали шансів. Потім з’ясувалося, що до кордону рукою подати. І вже майже було ухвалено рішення йти пішки до кордону.
Рано поснідавши, нас повезли до музею океану. Ми розбилися на команди. Креативна команда Бобрів швидко вникла у справи. 

Капітан команди гордо звів прапор 

Потім нас навчили в’язати морські вузли та правильно драїти палубу. “Наловивши риби” ми почали її засолювати, як нагорода були бутерброди з червоною ікрою, оселедцем та горілкою. Наступним етапом було віртуальне занурення у підводному човні, я був головним лікарем і героїчно рятував життя. Щоправда, після того, як під час переклички Станіслав за рацією зарядив, що він не знає хто в сьомому відсіку. Сміхові м’язи розслабитися вже не змогли. Фінальним етапом стала екскурсія справжнім крейсером. У якому був музей занурень під воду. 

Підкріпившись у німецькому ресторанчику, ми вирушили до музею бурштину, де впритул познайомилися з його історією та всіма можливими видами. 

Попереду ж на нас чекала загадкова екскурсія на величному корабелі військового флоту.

На кораблі була справжня цікава екскурсія, де помічники капітанів детально розповідали і показували корабель. Давали покерувати і навіть запустити торпеду по рашці)

Запускаю. торпеду😊 Даша кермує!

Увечері фан-клубівців привезли до справжнього замку. Нас зустріли двоє Леді на конях, які тягли карету. За бажання можна навіть було відрубувати рашикам голови.

Гордий воїн

А на дитячому майданчику були стрибки на дерев’яних конях. Ще була гойдалка-тарзанка, де я катав маленьких дітей до останніх сил. Далі був лицарський турнір, під час якого спочатку билися лицарі, а потім принцеси на конях. Ближче до ночі факіри влаштовували справжню магію із вогнем. Фаєр боли, іскри та полум’я було всюди.

Оскільки третій день був обраний для відсипання, прокинувшись раніше ми під дикою зливою вирушили до міста. Підкріпилися у макдональдсі, який програв у рейтингу макдаків, які ми відвідували у різних містах. Ми вирушили гуляти майданами міста і на катерну прогулянку річкою. Після катера ми поїхали в океанаріум, звідки відкривався чудовий краєвид на місто.

Частина 1. Аланія
Частина 2. Сіде
Частина 3. Анталья
Частина 4. Олюденіз
Частина 5. Каппадокія <——

——————————————————–

Рік тому ми прощалися з Каппадокією назавжди. Ми пройшли майже всі долини, зазирнули в найцікавіші куточки. Я з сумом писав у розповіді про те, що непройдені долини залишаться незвіданими для нас. Але як же все чудово змінилося, ми знову тут! А раптом нам вдруге не так сподобається? Може краса цих долин вражає лише вперше? На радість, цього разу було не менш чарівно та цікаво. По-перше, долини так само ваблять і радують своєю незвичайною красою. По-друге, саме в Каппадокії можна відчути всю атмосферу країни. Тут Туреччина виявляє свої найкращі риси в їжі, у людях, у природі і навіть у звуках. Ну і інший біологічний часовий пояс, тут потрібно прокидатися близько п’ятої ранку, йти в долини на один з оглядових майданчиків, а потім вмирати від краси польоту повітряних куль.

О 08:30 приходити в готель на сніданок, з 09:30 до 13:00 здійснити похід ще в одну з долин, а потім тиха година, за бажанням сон до 17:00, потім вечірня активність або долина та вечеря. О 22:00 сон. На Каппадокію ми виділили три повні дні і два по половинці. В останній день я мав бажання залишитися жити з усіх частин країни саме тут, у Гьореме. І тепер я вже впевнений, що ми ще обов’язково сюди повернемося і сподіваюсь, що неодноразово.

Дуже-дуже хочу надихнути якнайбільше людей на відвідування цього прекрасного куточка нашої планети. Повторно розповідати про красу кожної долини я не буду, але ви можете прожити з нами ці прекрасні дні в Каппадокії.
Ми прибули на заході сонця з аеропорту Кайсері. Скільки ми летіли літаком і їхали в таксі, за вікнами абсолютно звичайні краєвиди, без найменшого натяку на красу, яка прихована поблизу Гьореме. На цей раз наш печерний готель виявився не зовсім печерою, але майстерно зроблений під печеру.

У ванній кімнаті був дуже дивний хімічний запах, який ніяк не хотів вивітрюватися. Пізніше я знайшов джерело, то був турецький освіжувач повітря. Для перевірки я вирішив його понюхати. Як я не втратив нюх досі загадка, але відчуття було, наче в голові вибухнув лимон. Винесли освіжувач на вулицю, стало значно краще. Тепер можемо вирушати на міський оглядовий майданчик. Вхід на огляд тепер чомусь платний, по три ліри. Ну і гаразд, ми знайдемо собі інший оглядовий майданчик з “блек джеком і …”. Свій оглядовий майданчик серед ночі виявилось знайти не так просто. Ми спробували вилізти на якусь стрімку скелю, не скажу, що види були погані, але такий смертельний трюк ми більше не повторювали. Хоча ні, ще була через пару днів схожа спроба, що закінчилася повним провалом, провалом землі під ногами … Загалом висновок тут такий — якщо на мапі Мапс мі тут немає стежки, то нема чого й пробувати. Хоча якщо прагнете справжніх турецьких пригод, не боїтеся пилу та колючок — прокладайте нові маршрути сміливо)
Після хорошого маршруту не погано б і потрапезувати. Ми сіли в наш улюблений ресторанчик у центрі, на ті самі місця, де сиділи рік тому. Шкода, що цього разу без Олі з Женею. Вже традиційно сезон Каппадокії я відкриваю тарілкою сочевичного супчику з лимоном. А тепер скоріше спати, щоби наблизити момент милування кулями.

Перша прокинулася Даша під звуки куль, що надуваються, які долинали з вулиці. Коли ми вийшли, кулі вже кружляли над готелем. Їх звичайно значно менше зараз, під час карантину, проте вони є і це не може не тішити! Ми хотіли почати наш маршрут з улюбленої долини Шабель. Але моя вам усім порада. Перевірити маршрут на карті з вечора. Чомусь о 6-й ранку, мозок на відріз не хотів розуміти і знаходити цю долину. У результаті ми прийшли до долини Кохання 2.

Тільки одна проблема – долина внизу, біля підніжжя гір, а ми згори. Мапи чомусь впевнено натякають нам, що ми можемо тут спуститися, чи йти до сусіднього міста Чавушина, там буде нормальний вхід. Мабуть, о 6-й ранку ще й інстинкт самозбереження працює не особливо. Спуск зайняв хвилин 10 і був більш схожим на боротьбу за життя в екстремальних умовах.

Зате які красоти на нас чекали внизу. І вся долина лише наша! Цікавий факт подорожі. Ми почали наш маршрут приблизно з того місця, де через зливу перервали рік тому. Ми тоді не встигли спуститись стежками до самого низу і вчасно взяли маршрут по верху. Зараз же дощі та зливи були настільки далекі від нас, їх тут просто було б важко уявити. Як виявилося, якщо прилітати в країну в розпал сезону, то можна впіймати цілий місяць сонячних днів. Це справді чудове відчуття, коли скільки не прокручуєш прогноз погоди, а на картинках весь час круглі сонечка, іноді з хмарами. Але пам’ятаю, десь на початку подорожі ми мали 15-хвилинний дощ серед ясного неба, незважаючи на сонячні прогнози. Це навіть тоді здавалося дивним у таку спекотну погоду. Коли ми вдосталь нагулялися долиною, постало логічне питання, а як назад? У Чавушин іти було ліньки. Ми вирішили, якщо ми були настільки сміливими, що змогли спуститися, то й зможемо піднятися.
Тим більше Даша у нас зайчиха, а зайкам має бути легше в гору, ніж з гори.

Після того як ми видерлися на гору без скелелазного спорядження, ми собі пообіцяли більше не виявляти такого героїзму та самопожертви. У Михайлика взагалі був шок, він собі долини явно уявляв простіше. Спуск і підйом ще ускладнився захованими в піску колючками, які так і поспішають вп’ястися в ногу. Або ще гірше потрапити між ногою та босоніжком. Обтрусилися від пилу, тепер можна в готель на сніданок. У готелі, що знаходиться в центрі міста та коштує 14 євро за трьох за ніч, сніданок виявився відповідним. Але це, на щастя, легко виправити. У Гьореме є моя улюблена кафешка-пекарня “Tarihi Istanbul 1453 Börekçisi”, в ній продаються найсмачніші бореки. А ще дуже душевний хлопець – продавець. Так ось, одного борека за 15 лір вистачить, щоб перетворити навіть найсумніший сніданок на турецький бенкет. Особливість цієї пекарні в тому, що вона цілодобова, коли вранці йдеш у долину, у ній якраз можна купити гаряченького в дорогу. Після сніданку невелика перерва, хвилин 20 і потрібно вирушати далі, поки не почалося денне сонцестояння. Мишко залишився з ноутбуком у номері, підкорювати шахові вершини, ми з Дашею вирушили підкорювати стежки Голубиної долини.

Це одна з найкоротших і найлегших долин. Нашу компанію одразу ж підтримав пес-провідник. Ми, звичайно, шукали нашого торішнього вірного друга Финдика, але його ніде не було. Поки ми йшли долиною, то міркували, що Мишка треба було брати на цю долину, а не на ранкову каторжну.

Після другої долини чергове турецьке частування і тиха година до вечора. Приблизно з 13:00 до 17:00 наприкінці серпня сонячні промені пронизують тіло наскрізь, як дрібні голки. У цей час найкраще закритися в печері і не висуватись у двір. Головне заздалегідь запастися кавуном. Все-таки Дашин челендж жодного дня без кавуна в Туреччині переривати не можна.

Увечері у нас почалося справжнє сафарі, ми поїхали на квадроциклах у двогодинну подорож долинами. Турки спокійно реагували, коли ми їхали, не тримаючись основної колони, так що ми з Дашею та Мишком влаштували справжнє ралі з дрифтом та перегонами. Я раніше думав, що найкрасивіша на квадроциклах це в Єгипті ввечері, але ні, тут навіть красивіше!

Ми з Мишком так були захоплені екстремально-швидкісною їздою, що замість фотозупинок нам дозволяли поганяти. Насправді у місцях фотозупинок ми й так щодня пішки ходимо, а квадроцикли дві години й закінчаться.

Наприкінці маршруту на нас чекав чарівний захід сонця на вершині однієї з гір. Пили, звичайно, непомірно і є ризик, що це буде остання поїздка біля фотоапарата, він уже повністю під колір гір. Але воно того варте. Тримайся наш фотоапарат, тримайся! Пам’ятаю, що рік тому його теж у Каппадокії довелося відкачувати.

Я починаю відчувати, як знову закохаюсь у Каппадокію. Це чудове почуття, хочеться, щоби тут увесь світ побував. Буквально днями в одному з гуртів на фейсбуці публікували фотографії Каппадокії, під якими багато хто писав, що це їхня мрія. Але ж цю мрію так легко здійснити! Анкара є одним із найдешевших напрямків із Києва, а від центрального вокзалу вже навіть прямі автобуси ходять у Гьореме. Люди, не відмовляйте собі в задоволенні відвідати Каппадокію. Місцеві ціни тут вас приємно здивують. До речі, доїхати транспортом від готелю до аеропорту Анкари на трьох коштує 48 доларів. Це у нас був ще й дорожчий маршрут з пересадкою в Невшехірі (теоретично коротший маршрут обійшовся б у 37 доларів).
На другий день ми вийшли з готелю о 05:20 повним складом, дорогою знайшли собі чергового собаку-провідника.

Сподіваюся, він в курсі, що в долині Шабель є високі сходи, з яких собакам доводиться стрибати?

Але пес взяв ініціативу у свої лапи, і сам повів нас прямо в долину. У цій долині є чудові місця для спостереження зльоту куль. Сьогодні їх піднімалося 28, на 122 менше, ніж торік. Але цього вже достатньо, щоб зачаровано дивитися, боячись пропустити кожну мить. Головне бути уважним і не впасти зі скелі. Собака якось байдуже дивився на ці всі кулі, мабуть, вже звик) Про красу долини Шабель, я вже оспівував у минулорічному оповіданні.

Просто скажу, що вона така прекрасна і навіть наш новий чотирилапий провідник виявив доблесть і зробив стрибок зі сходів у долині, щоб пройти далі з нами. Ми тримали курс на Чавушин. Якоїсь миті ми помітили, що собака вже інший. Дуже схожий, але хвіст і шерсть на голові не такі, як у першого. Гей, так не чесно, де наш вірний друг, який заслуговує на ласощі в місті? Мабуть, він не любить Чавушин. Цього разу у місті ми були першими туристами та взагалі живими душами. Була тільки восьма ранку і все ще спали. Навіть скеля-фортеця була повністю нашою. У готелі через 30 хвилин розпочнеться сніданок, можна розпочинати дорогу додому. Ми вийшли на трасу та дізналися, що автобус, який ходить раз на годину, поїхав 59 хвилин тому. Це була гарна новина. Поганою новиною було те, що за цю годину в наступний набилося стільки людей… Якось під час епідемії не хочеться таких ризиків. Але пішки до Гьореме теж немає ніякого бажання йти по трасі. Зайшли в масках на задні двері, і причаїлися на самих сходах, далі від усіх. Завдання зводиться до простого — не дихати близько 8 хвилин. Як тільки автобус від’їхав, люди почали одразу кашляти. У мене є підозра, що маски на обличчях сприяють тому, що люди починають закашлюватися. Я ще помітив турецьку традицію, що будь-який таксист під час поїздки повинен рівно два рази прокашлятися. Без цього дорога не складеться. Вийшли у Гьореме, можна дихати! О! Якраз кафе з бореками поряд. Хлопець сказав, що свіжі бореки будуть готові за 7 хвилин, а поки що ми можемо попити турецького чаю за рахунок закладу, щоб скоротати очікування! Я ще більше закохався у цей світ. Після сніданку ми поїхали на таксі до Учхисара, звідти можна долиною Голубів повернутися в готель. Якщо почати з Учхисара, то дорога буде весь час вниз, легко, навіть мапа не потрібна. Але, на жаль, моя самовпевненість дала збій, і ми заблукали в цій чудовій долині.

Я не сказав би, що це було у великий мінус, але сьогодні було зовсім спекотно, а нам довелося потім йти багато вгору. На вершині в скелі на нас чекала дуже затишна кафешка. Точніше, це місце, де мешкає велика родина з бабусями і за сумісництвом вони приймають туристів. Зараз же всі Tea House в долині були закриті, а в цій просто жили власники. Втомлених туристів із радістю прийняла вся турецька родина. Вони змогли нам запропонувати каву та чай, на цьому наш турецький словниковий запас закінчився). Між собою мою каву вони називали бурдою. Я намагався пояснити, що таке печиво, але згадав тільки хліб турецькою. Цього вистачило, щоб нас почастували хлібом, виноградом та сиром, схожим на пармезан.

Турецька бабуся дуже розчулювалася тому, що нам подобається виноград, я думаю, вона якраз його збирала. Частування нам не включали в рахунок, дійсно, як у гості сходили. Дуже душевно посиділи та відпочили, тепер з новими силами можна спускатися у бік Гьореме.
Вечірня програма закінчилася невеликим фіаско, коли ми намагалися піднятися на черговий оглядовий майданчик не по стежці. Треба все-таки дотримуватись своїх обіцянок, не сходити зі стежок.

Наступного ранку, після милування кулями, ми сіли у таксі та поїхали знов до Учхисара. Звідти починався маршрут Медовою долиною. Над містами стояв чудовий туман у вигляді тонкої смуги, над туманом літали кулі. Виглядало це як фотошоп у реальному житті.

Медова долина місцями була настільки апетитною, що її хотілося спробувати) По легкості цю долину ставимо на друге місце після Голубиної. Приблизно за півтори години вона перетікає в Білу долину, а та плавно переходить у долину Любові 2 і виходиш десь недалеко від Чавушина.

Звичайно, весь похід по долинах прикрашається одинокими кулями, що пролітають над головами. Одна проблема, ми знову вийшли далеко від Гьореме і потрібно якось потрапити до міста. На щастя, Туреччина належить до країн, де є максимально легкий безкоштовний автостоп. Ми махнули рукою і одразу нас підібрала машина. Вже через пару хвилин ми знову у себе на базі) Після сніданку ми з вітерцем поїхали в одне із сусідніх міст Аванос.

У цьому місті є велика річка, яка компенсує нестачу моря у цьому регіоні. У річці купатися не можна, проте прогулянка сюди-туди трохи розвантажує мозок від постійного виду долин і дає відчуття зміни обстановки. Цього року навіть на гондолах можна річкою покататися.

Ще місто славиться гончарними майстернями, але не під час епідемії) Для продовження челленджа “ні дня без кавуна” потрібно було постійно стежити за місцями продажу кавунів. У результаті з Аваноса ми поїхали назад додому з величезним кавуном. Саме продавчиня і викликала нам таксі.
Напевно, одне з найкращих місць для споглядання заходу сонця на околицях – це вершина Червоної долини. Сама долина унікальна кількістю печерних храмів, тунелів та інших місць, де можна полазити.

Печерний храм

Чим ближче до заходу сонця, тим червонішим стає долина і її різнокольорові скелі. Цікавим відкриттям була смугаста скеля, яку ми бачили в інтернеті, до цього ми були впевнені, що це фотошоп.

Захід сонця тут справді надзвичайно червоний, такі заходи можна побачити на екзотичних берегах далеких морів. Зверху долини є траса і ресторанчики. Тут важливо так розрахувати час, щоб не прийти пізніше заходу сонця. Я думаю, що якщо прийти надто пізно, то нікого не буде і не буде кому викликати вам таксі. У найгіршому випадку доведеться з ліхтариками повертатися до Гьореме через сусідню долину Міскендир.

У темряві долини зовсім не виглядають доброзичливими. Ми прийшли до піку в той момент, коли останні промінчики вечірнього сонечка сказали нам “гуле-гуле” і вирушили за обрій. Відмінний завершальний захід сонця восьмого сезону подорожей. Завтра вже летітимо назад.

З самого ранку ми вирішили пройти останню долину на околицях – Міскендір. Востаннє подивилися як злітають кулі.

Цікаво, але факт — видовище того, як злітають кулі не набридає, заради цього готовий рано прокидатися знову і знову. До початку долини Міскендір ми вирішили дійти пішки.

Одна проблема, ми з собою не взяли їжі на перекус, а в мене рано вранці щоразу починається голод. І, як на зло, о пів на сьому ранку все закрито і нікого взагалі немає. Незабаром ми проходили повз кемпінг у вигляді будиночків. Я пішов до будиночків, сподіваючись добути їжі. В одному з будиночків відчинилися двері, і я почув звук увімкнення газової плити. Значить, як мінімум там є кава, а якщо кава, то й пожувати щось знайдеться. До мене на зустріч вийшов турецький дідусь. Я попросив “Ekmek”. Він мені радо подарував цілий батон. Навіть хотів другий віддати, але ми стільки б не з’їли. Ех, якби не епідемія, то я б обійняв дідуся. Потім по дорозі нам попався величезний виноградник, і ми позичили гроно винограду. Як же смачно їсти виноград із хлібом ідучи поряд з такими красотами!

У такі моменти почуваєшся справді щасливим. 

Навколо були досить високі гори, частина долини була в холодній тіні. Складність ранніх походів полягає в тому, що вранці температура близько 15 градусів, а потім швидко теплішає. І по-хорошому треба виходити з кофтами, але потім їх під пекучим сонцем нести в руках.

Але це все дрібниці порівняно з долинами, красу яких не передасть жодна фотографія, жодна розповідь. Але ви тепер на крок ближче до цієї краси. На прощання з містом ми зайшли за прощальним бореком. Хлопець сказав, що для туристів у них безкоштовна прощальна турецька кава і чай.

Прикупили футболок і в дорогу! Спочатку таксі до Невшехіра, потім п’ятигодинний автобус. Автобус, до речі, дуже затишний, прямо бізнес-клас, їхати зовсім не важко. Міші ще й мультики на персональному екрані крутили весь час. Автобус мав технічні зупинки на тих же місцях, що й рік тому. Ми навіть хотіли пообідати в одному з ресторанів під час зупинки, але там саме проводили дезінфекцію. Я не знаю як там віруси, але персонал почав кашляти та чхати після дезінфекції. У результаті ми зайти не ризикнули. Один турецький дідусь, що кашляв, звичайно ж сидів в автобусі недалеко від нас, і, судячи з усього, він не очікував, що ми його змусимо всі п’ять годин їхати в масці. Він намагався про це поскаржитися помічникові водія, який теж їхав без маски, але помічник йому щось пояснив і той швидко надягнув маску) Пізніше він пересів уперед прямо до помічника і там уже кашляв удосталь.
На центральному вокзалі Анкари ми повечеряли у минулорічному ресторані. За чотири тижні нічого не змінилося — відлітати зовсім не хотілося, але в Києві на нас чекає дуже важлива подія – наше друге весілля на честь десятилітнього ювілею. А це був просто чудовий медовий місяць!
PS Дашин челендж “Жодного дня без кавуна” продовжився в Україні і загалом тривав 47 днів.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 01.08.2020 – 01.09.2020
Тривалість: 31 повний день
Авіаквитки: чартерний МАУ з пакету + pegasus
Готель: Пакетний + на сайті самого готелю + booking
Екскурсії: Усе самі
Складність подорожі: 3/10 (Нижчий за середній)

Частина 1. Аланія
Частина 2. Сіде
Частина 3. Анталья
Частина 4. Олюденіз <——
Частина 5. Каппадокія

Зайшли на територію готелю, дивно — басейн на вигляд не такий як на фото та без гірочки. Менеджер на ресепшені перевів нас до сусіднього готелю, який розташований через пішу доріжку. Ось тут є гірочка, все як треба. Спершу нас завели в номер, де був прорив труби. Потім спокійно переселили в номер без прориву труби. Меблі в готелі були старенькі, а проблеми готелю схоже вирішували тим, що переселяли туристів у робочі номери, а зламані залишали до найкращих часів. Але це зовсім не впливало на наш настрій. Першим у цю місцевість закохався я, потім підтяглася Даша з Мишком. Тут справді довкола гори, столики для сніданків розміщені в оливковому саду, все дуже гарно.

Я вже був готовий знов розповідати всім за що я люблю Туреччину. Правда голова була важка від синдрому маски (назву я сам придумав). Це якщо проїхати більше години у транспорті в масці. Зазвичай це викликало в мене невелику задишку до кінця дня та легкий кашель. У нашому готелі було дві дивні речі. Це побиті статуетки садових гномиків без голови, потім ми бачили майстерню таких статуеток, і вони там вже продавалися побиті. Друге, це назва готелю. Він називається Doga Hotel. Читається “доха”. На картах він називається Nature Hotel, а в басейні викладено напис Protap Hotel. Таксисти реагували лише на слово «доха», але букву ха треба було сказати майже беззвучно. 

Ми наплавалися в басейні, тепер же не терпиться побачити знаменитий пляж Олюденіза.

Ми жили приблизно на 147-ій лінії, до пляжу треба було йти 58 хвилин. Ми віддали перевагу таксі за 10 хвилин. Тариф фіксований 30 лір (4 $). Але якщо порівняти вартість готелів у самому Олюденізі з нашим, то вартість таксі це як піщинка у пустелі. Ми прибули до пляжу на заході сонця. Людей купа, кораблів теж мільйон. Вода начебто така ж як в Анталії на вигляд. Щось не так, невже синдром маски та переїзду настільки впливає на сприйняття? Людей на пляжі багато, мабуть, тільки ми не бачимо всю ту красу, що бачать інші. Виходячи розташування на карті, у хвилинах п’яти ходьби від нас має бути лагуна. Ну йдемо її подивимося, може там вся розгадка криється. Дорога приємна, вздовж дороги хвойні дерева, все доглянуто. Людей поменшало. А вода тут ставала значно красивіша. Давай тут плавати. Настрій покращувався, хоч ми ще не дійшли до лагуни.

Зайшли у воду, стало ще красивіше. Мабуть, не дарма все-таки стільки оспівувань в інтернеті про ці пляжі. Водичкою хочеться прямо брати та вкриватися. Ще й обладнані ці пляжі по-серйозному, дуже цивільні душі та роздягальні. Не у всіх готелях у номерах такі) При вході на територію лагуни у всіх перевіряють температуру. Тепер треба дійти подивитись лагуну. Я б ще хотів описати шикарну гору зі справжнім фрагментом пустелі, але кортить розповісти про лагуну.

Не хочеться вживати банальні вирази такі як “Баунті” або “Турецькі Мальдіви” або “Не на всіх сейшельських пляжах було так красиво” тощо. Можна охарактеризувати коротше: “Беремо всю красу попередніх пляжів за поїздку, множимо її на 10”. Як взагалі природа змогла створити таке гарне та градієнтне море?

Невже така краса знаходиться всього за кілька годин на літаку від мого будинку? Емоції переповнювали, треба скоріше всім розповісти про це місце. Люди, їдьте в Олюденіз і йдіть купатися у лагуні! Жодна фотографія, жодна розповідь у світі не передадуть цієї краси. Відмінний початок відпустки мені вже подобається. Тепер потрібно вигадати, як на ранковій фотосесії фотографувати так, щоб кнопка у фотоапараті не зламалася. Всі наші наступні вилазки на пляж були відразу націлені на лагуну, нам більше не потрібне було інше море.

Колір води тут змінюється постійно залежно від кута сонця. Приблизно з 9-ї до 10-ї ранку тут практично немає людей, і практично вся лагуна тільки наша. Чомусь люди вибираються, коли вже сонце зовсім стає безжальним. Але в цей час лагуна починає набувати ще більш насичених кольорів. Деякі фотографії я робив по шию у воді, а місцевим рибкам тут тільки дай привід зробити зайвий кусь. Рибки, будь ласка, у мене ж фотоапарат у руках, змилуйтеся наді мною. Довелося пританцьовувати з фотоапаратом, за рахунок прозорості води було видно, як вони зграєю починають дивитись голодним поглядом на твої ноги. Ще тут часом риби демонстрували акробатичні етюди. У цих місцях водиться справжня літаюча риба.

У нас часто згадувався наш мем, дивлячись на колір води я кажу: “Тут так красиво, що я не можу. А ти можеш?”, у відповідь Даша щоразу казала, що вона теж не може. Це у нас один із сімейних жартів у поїздках, коли дуже красиво. Для повного занурення в лагуну потрібно катамаран з гіркою на годинку взяти.

Він тут коштує 60 лір (8 $). Оскільки ми жили далеко від моря, то щоразу потрібно було вибирати вечірню програму, ще один похід на море чи дослідження нових територій. Сьогодні ми не змогли собі відмовити повернутися до лагуни ввечері. На щастя, в нашому готелі вечеря була опціональною за додаткову плату, ми не були прив’язані за часом. У самому Олюденізі ресторани виявилися не те щоб дорогими, вони вказують ціни в британських фунтах. Перші пошуки затишного та не дорогого ресторану були з перепочинком. Хвилин 30 без поспіху, потім ми зайшли до супермаркету, перекусили і пішли далі шукати. Є така приказка, що той, хто шукає – той завжди знайде, я в неї не особливо вірю, але це був саме той випадок. Біля ресторану Secret Garden ми знайшли непримітний ресторан, в якому готують виключно гозлеме різних видів.

Затишність та смак одразу ж завоювали наші серця та шлунки. Тепер ми знаємо, де завжди можна поїсти. А ще у нас був вдалий похід в маркет. Ми там знайшли по пару лір дуже смачну чурчхелу, запечатану у вакуум. За всі п’ять днів ми їм такий виторг по цих ласощах влаштували, що швидше за все вони ще один маркет зможуть відкрити, ми навіть у Каппадокію наостанок завантажимо валізу цією чурчхелою. І навіть коли прилетимо до Києва, її ще їстимемо. Вже буквально у перші дні у нас сформувалося два обов’язкові пункти на кожен день, ранкова лагуна та перекус чурчхелою. Денна програма була досить простою через палючий сонце — безлімітні гірочки в нашому готелі. Їх тут майже не вимикали до пізньої ночі. Пізніше з’явився ще один пункт – релакс у нічному басейні. Я ловив безмежне естетичне задоволення від кожної секунди у цьому регіоні Туреччини. Хоча все ж таки був один випадок в цьому регіоні, коли замість задоволення, нам довелося в екстремальному режимі прораховувати варіанти залишитися без каліцтв. Давайте я вас познайомлю з місцевою лікійською стежкою.

Лікійська стежка

Оскільки ми жили в горах, то чи могли ми пропустити гірський похід? Ми почекали поки спаде спека і вирушили в дорогу. Маршрут розпочинався у нашому місті Овачик і тривав до самого пляжу. Початок маршруту був досить спокійним асфальтованою дорогою. Потім нам назустріч їхала машина, вона зупинилася і водій намагався нам щось важливе сказати. Він постійно говорив слово “Яулшарк” і демонстрував рукою наче павука. Пізніше ми запитували місцевих, що це слово означає, але ніхто не зміг нам його перекласти, пославшись, що у нас поганий турецький діалект. Досі загадка, що це означало. На маршруті нам вдалося знайти голку дикобраза, але він турецькою зовсім звучить по-іншому. Потім була найкрасивіший оглядовий майданчик на місто та лагуну. Карти нам показували, що йти ще недовго, тому ми розслабилися, проводили захід сонця і навіть планували що встигнемо в готель на вечерю.

Після огляду дорога сильно змінилася і частково пролягала через ліси, постійно зникаючи і знову з’являючись. З піску нас нещадно атакували колючки. Але за великим рахунком нічого критичного. Згодом ми помітили, що продовження маршруту схоже буде на горі, яка знаходиться за великим і крутим урвищем з висотою в сотню метрів. Мапс мі нам впевнено продовжувала говорити, що йти залишилося недовго і вело нас все ближче до урвища. Потім почався наче спуск вниз. Я ще помітив, що якась стежка проходить голою горою, нахил якої явно крутіший за 45 градусів. Ми акуратно спускалися біля дуже стрімкого урвища.

Доріжка ставала все менш виразною і не дуже безпечною. Спуск тривав недовго, тепер дорога йшла через ту саму голу ділянку гори, тут по ньому йшла велика тріщина, і спираючись на тріщину, треба було пройти близько 20 метрів прямо над урвищем. Ми зрозуміли у якому становищі ми. Назад підніматися теж не такий легкий і безпечний задум. Якби ми ще вдвох були, але з нами Мишко, у якого це взагалі перший серйозний трек. Ще й сонце сіло, скоро почне сутеніти. Ми скоординували свої дії і почали рухатися, ступаючи дрібними кроками по тріщині, міцно тримаючи Мишка за руки. Були такі місця, де доводилося його переводити вперед через себе. Товщини виступу вистачало максимум на дві ноги, тому зміни порядку були найскладнішим трюком над безоднею. Головне не робити жодних зайвих рухів у цьому всьому поході. Десь на середині я зрозумів, що ще дві хвилини тому, коли нам здавалося, що йти назад дуже ризиковано, ми прийняли явно неправильне рішення.

НІ В ЯКОМУ РАЗІ не намагайтеся йти гірським маршрутом з Овачика в Олюденіз, це в прямому розумінні небезпечно для життя. Ми із тремтячими руками перебралися, перерахували, що кількість кінцівок та пальців правильна, з полегшенням почали рухатися далі. Тут уже стежку іноді доводилося уявляти в голові. Перша проблема, на одній зі скель оступився Мишко, він втримався, але поранив коліно об камінь. На щастя, йти може. Але бажання йти хоч на один трек в цьому житті уже взагалі ніхто з нас не мав. Головне вибратися звідси. Коли здавалося, що гірше бути не може, ми усвідомили, що карта дала на цьому маршруті колосальну осічку з розрахунком часу. Ми вже давно мали спуститися, але час не зменшується. Ми бачимо Олюденіз, він дуже далеко вниз по висоті. А оскільки ми проводили сонце хвилин 30 тому, то зараз тут зустрінемо справжнісіньку турецьку ніч у горах.

А тепер фінал, мій телефон показав, що у нього залишилося 20% заряду, а Дашин залишився у готелі. Аналізуючи ситуацію сьогодні, правильним рішенням було відправити наші координати батькам, щоб вони знали де ми. Причому в мене вже була подібна ситуація, коли я Даші про всяк випадок відправляв координати, але зараз цього на думку не спало. Як ми не намагалися швидко спуститися, густа темрява прийняла нас у свої обійми. Стежки, які й так важко проглядалися в кам’янисто-піщаній місцевості, тепер почали зливатися з горами. На щастя, на камінні були мітки маршруту – маленькі зелені цятки. Я йшов з телефонним ліхтариком значно попереду вишукуючи мітки, що постійно губляться. Якщо ми розуміли, що мітка не трапляється вже тривалий час, то поверталися до останньої, яку в темряві не завжди вдавалося знайти. По навігатору ми бачили, що стежка йде зигзагом униз. Тобто, наступна мітка може бути абсолютно в будь-якому напрямку. Ліхтар ще часом відкидав зловісні тіні. Поки я шукав мітки, Даша вже майже несла Мішу. Він втомився, і взуття в нього погано фіксувало стопу, тому йти йому було дуже складно. Ця частина маршруту проходила через ліс, із гострими скелями. Було таке місце, коли ми прочісували скелясту місцевість навколо мітки в безуспішних спробах знайти наступну. У результаті я пробирався напролом через зарості, сподіваючись знайти ту, що буде через одну. На щастя, удалося. Кожна знайдена мітка, полегшення всередині, але потім з кожною секундою зростає напруга, раптом наступна не знайдеться. Заряд показував уже менше ніж 15%. Дуже пощастило, що у мене в телефоні на останніх відсотках можна справді довго протриматися, але якщо тут ще й ліхтарик сяде, я не уявляю, що робити. Пам’ятаю той солодкий момент, коли ми побачили, недалеко дах машини, що проїжджає дорогою, потім ми дійшли до вишки стільникового зв’язку, тут ми остаточно втратили стежку і мітки. Але тепер хоч знаємо, де дорога. Я пішов вниз безперервно перевіряючи можливість дістатися до траси. У результаті до дороги я дійшов, але вниз була стіна три метри. Але десь має бути спуск, розмітки кудись вели. Фух, он сходи! Крикнув Даші з Мишком, щоб спускалися до мене вниз. Ми вийшли на трасу, яке це було полегшення. Ми цілі. Все добре. Більше ніяких гірських треків тут. Та й взагалі більше не хочеться жодних. 

Тут ми спустилися

Це було просто екстремальне виживання. Мишко від цього спуску був у надзвичайному шоці. Ми йому пояснили, що він герой, пройшов разом із нами найскладніший маршрут за всі наші подорожі. Ми вийшли в місто, тут всі безтурботно гуляють, навіть не підозрюючи через що нам довелося пройти. Терміново в ресторанчик на гозлеме з чаєм. Що я хочу сказати – більше жодних маршрутів над прірвами ніколи.

Навіть якщо потрапив у таку ситуацію, краще йти назад, навіть якщо це вже нерентабельно за часом. У таких поїздках щодня добре заряджати телефон у примусовому порядку. І не починати гірських маршрутів близько до заходу сонця інакше сорокахвилинний відрізок шляху може перетворитися на кількагодинний хорор. Не повторюйте наших помилок. Наступного вечора потрібно було вибрати маршрут простіше. Ми поїхали до Фетхіє.

Фетхіє

Місто нас відразу здивувало своїми скельними лікійськими гробницями. Тут навіть лізти нікуди не потрібно, ходиш і милуєшся. Друга приємність, це ціни у місцевих магазинах. Наприклад, два морозива і велика пляшка води нам обійшлася в 4 ліри (0,5 $). Ну і звісно ж саме старе місто. Який же він гарний, ми поки що не пройшли абсолютно всі його вулиці по два рази не могли перестати радіти.

Він тут критий, складається з ринку впереміш з ресторанчиками. Ресторани своєю чергою, явно змагаються, хто кращий. І найприємніше, що всі ці турецькі міста анітрохи не набридають, а навпаки, кожен не гірший за попередній виявляється.

А яка там набережна… Мабуть, вся фішка криється саме в тому, як ресторани вміють красиво вписуватися, і прикрашати собою і без того красиві місця. А найприємніше це доступність всіх цих місць, наприклад ми завжди знаємо, що будь-якої миті зможемо поїхати на таксі, потрібно лише знайти стовп, на якому висить чергова кнопка виклику таксі. Або попросити в будь-якому ресторані, щоб вони натиснули цю кнопку у себе, в середньому за три хвилини приїжджає машина. Коли ми вирішили, що нагулялися – натиснули кнопку, і за 20 хвилин ми в готелі. Спілкувався із кількома таксистами. Дивлюся, місцеві не особливо тут і подорожують своєю країною, хоча як за такої краси та доступності можна сидіти лише у своєму місті?

Крім таксистів, у нас було знайомство з ще одним місцевим жителем – черепахою. Вона дуже важливо поволі переходила дорогу, щоб зайти у свій будиночок. Ми з цікавістю спостерігали. Коли черепаха майже дісталася до будиночка, вийшов турецький дядько і відніс черепаху назад у ліс. Будиночок виявився не її, а собаки.

Собака ж грізно почав на нас гавкати, а потім почав валятися у нас у ногах, щоб ми йому почухали пузико. Ми вже давно зауважили, що Туреччина це не лише країна кішок, а й собак-посміхак.

Каякой

Одна з переваг того, що живеш на горі – всі маршрути йдуть униз, а не вгору. Цього вечора ми вирушили через ліси та кар’єри до невеликого містечка Каякой. Маршрут абсолютно не складний і досить гарний, якщо ви любите хвойні ліси і їсти свіжий інжир прямо з дерев.

На початку маршруту я зайшов до одного з готелів, щоб у їхньому магазині купити морозива. Працівники готелю дуже зраділи, питали, як у мене минає день, чи все в мене добре. Я аж пошкодував, що ми не в цьому готелі зупинилися, тут наче весь день саме на мене чекали. Шкода тільки морозива не виявилося. Незважаючи на те, що весь маршрут був справді легким, я зміг довести, що подерти ногу можна не обов’язково в горах. Достатньо прямої дороги і невдало лежачого каменю.

Черепаха

Як на зло, все навколо таке запорошене пилом. Я взагалі помітив за тенденцією останніх подорожей, що поїздка без вивихнутої, напухлої чи пораненої ноги – це явно не мій стиль. Найголовніша цікавість на маршруті була у самому місті. Тут є ціле занедбане грецьке містечко, з вулицями, будинками і навіть храмом, абсолютно без людей. Іноді тільки можна зустріти рідкісних туристів. Ми такого масштабу порожніх міст ще не бачили. Я навіть не знав, що так буває, щоб ціле поселення було порожнім. Вулиці місцями сильно заросли, що перетворювало їх на справжні лабіринти. Причому чим далі йдеш у глиб міста, тим більше і більше воно відкривається. Тут ми проводили черговий романтичний захід сонця. Тепер головне не затупити і вибратися з міста до того, як нас накриє ніч, бо дивись так і розчинимося тут разом з тінями. Я вважаю, це місце потрібно сміливо включати в маст сі, якщо ти відпочиваєш в цих місяцях. Пам’ятаєте, на початку нас почало накривати вушне прокляття? Тепер воно досягло свого апогею. У Даші почалися конкретні проблеми із вухом. Хоча раніше все йшло на поліпшення. Тепер треба щось вирішувати не лише з аптеками, а й із лікарями. Тут я згадав нашу страховку від банку, яка колись нам виплачувала за затримку рейсу гроші. З роумінговими дзвінками не хотілося зв’язуватися, на бланку був вказаний скайп. Написав у скайп, мені відразу сказали, щоб я писав на пошту так буде швидше. Описав на мейл усю ситуацію. У мене уточнили, чи готові ми прийняти лікаря завтра вранці і дали контакти найближчої лікарні, де нас можуть екстрено прийняти вночі, якщо критично потребуватимемо лікаря. Даша пішла на ресепшен сказати, що зранку приїде до готелю лікар. На ресепшені працівники занервували. У Туреччині зараз якщо в готель приїжджає лікар – погана прикмета для відпочиваючих. Вранці до нас приїхав лікар, на місці оглянув вухо, поставив діагноз і виписав рецепт на купівлю ліків. Мені страховка надіслала на пошту, що лікарю ми нічого не повинні платити, а після повернення додому надіслати їм копію рецепта та чек з аптеки для відшкодування витрат. Вкотре дивуюсь як страховка за 360 грн на рік може так чітко працювати. Ще й у всіх країнах, окрім України. Я зазвичай страховки не сприймав серйозно, але тепер розумію, що якщо потрібно вирішувати проблеми зі здоров’ям за кордоном і є хтось україномовний, хто готовий за тебе все вирішувати та організувати, це безцінно. 

Тепер настав час нашої фінальної активності у цьому регіоні – покататися піратським корабликом. Це було складне рішення. Потрібно було зважити ризики цієї витівки під час епідемії. Але, як показала практика, соціальну дистанцію було тримати дуже легко. Всі сиділи або обійнявшись на верхній палубі, або зайняли місця біля борту на нижній. Вся центральна частина була вільною. Ми знайшли найвіддаленіший від усіх ”куточок” по центру і там базувалися. Але потім оголосили обід і всі почали сідати на нижній палубі. Причому нікого взагалі не хвилювала тут епідемія. Люди сідали по вісім осіб за невеликий столик, щільно притискаючись плечима один до одного. А помічник капітана ходив і допомагав усім знайти місця. Я помічнику сказав, що під час коронавірусу вони не можуть порушувати нашу соціальну дистанцію і, як це не дивно, це подіяло. Я не впевнений, що він мене зрозумів, але після речення, в якому виразно звучало слово “коронавірус”, до нас більше не помічник не підходив, не пропонували нікого підсадити. У результаті кораблика виходило витримувати хорошу дистанцію з усіма. А тепер давайте розповім про бухти та острови, де ми зупинялися.

Я тепер цілком розумію, чому раніше існували пірати, що борознили своїми кораблями по морях. Вони, напевно, дуже любили плавати у таких гарних бухтах. І дайвити у підводних арках під скелями у тандемі з рибками. Рибки хоч і сірі, але їх тут досить багато. Тут, що не зупинка – це ще один шедевр природи. Тепер Олюденіз остаточно закріпив звання найкрасивішої морської частини Туреччини. Красивіше просто фізично не може бути. Тут по-хорошому щодня треба плавати корабликом, а ввечері йти в лагуну. Я навіть радий, що саме Туреччина перша відкрила кордони, а не Європа. І наскільки все відносно. Коли прилітаєш на шість ночей, здається, наскільки ти ще тут довго, аж шість ночей. Але коли ти тут уже чотири тижні, то розумієш, як це мало шість ночей, щоби побачити такі різні частини країни. Із зупинок нашого кораблика найбільше мене вразив острів і долина метеликів.

Самих метеликів, звичайно, там не було – несезон, але висота гір, що поєднується з гарною водою, це все, що треба для зарядки позитивом. Капітан, оголошував час кожної зупинки, у долині метеликів він також сказав, що якщо хтось не встигне на корабель, то нехай не переживає, завтра в той же час можна буде сісти назад. Насамкінець була невелика ложка дьогтю в цю всю ідилію. Наш корабель потрапив у шторм. На дорозі назад нас накачало так, що до вечора земля ходила під ногами. Хоча як звучить по-піратськи: “Наш корабель потрапив у шторм!”.
Ось так поступово і підійшов черговий етап нашої подорожі до кінця. Залишилося так небагато і треба буде летіти назад( Але ось промінь надії, в інтернеті почала з’являтися інформація про закриття кордонів України. Невже так і бути ми тут застрягнемо ще на купу часу?).

Нам багато хто почав кидати посилання на статті. Я вже навіть почав уявляти наш подальший маршрут. Але ж ні, це для іноземців, а українців завжди раді прийняти. Може хоч зворотний літак тепер скасують? У результаті він вилетів із точністю до 20 хвилин. Тепер у нас вечірня прогулянка вже рідним Овачиком і близько восьмої ранку за нами приїхав таксист. Але у нас тільки винесли на сніданок кавун, а режим кавуна у цій поїздці порушувати не можна. Спочатку кавун, потім все інше, літак почекає. Таксист зворушився, і ми поїхали до Даламанського аеропорту.

Міні-Стамбул

За що ми любимо Стамбул, там завжди добре, незалежно скільки у тебе часу.
Ми мали трохи більше чотирьох годин до наступного літака. Ми знаходились у найвіддаленішому аеропорту нашої Галактики – Сабіха Гекчен. У центр вибратися не встигнемо, навіть на таксі цей задум досить ризикований. Давайте терміново кудись дістанемося, який тут сусідній район? Куркой! Чудово, їдемо на таксі до Куркою. Куди саме? Ну загалом, в цей район кудись. Ось, наприклад, у цю жовту зону. Їхати було приблизно п’ять хвилин. Ми приїхали до нового житлового масиву, все сучасне, красиве та з фонтанами. Перше, що потрібно в Стамбулі зробити, це смачно поїсти. Але почнемо з цієї кондитерки. У якій по 20 лір (2,6 $) продавалися міні-торти. Солодкий стіл ми закотили на повну. Пригадую в молодших класах нам вчителька влаштовувала щось подібне. Ось цікаво, сиділи ми тоді у першому класі за партами, і ніхто не знав, ким ми станемо, коли виростемо, що будемо робити. Зараз я, дивлячись у минуле, знаю, що попереду сидів майбутній науковець, а трохи правіше від мене – сумлінний юрист, який відстоюватиме права людей, проти яких намагаються зам’яти справу нечесними шляхами. За однією з останніх парт сиджу я — майбутній мандрівник, який на той час усі знання з подорожей черпав з атласу “Світ навколо нас”. Повернімося до Стамбула. Після солодкого бенкету ми взяли маршрут до старої частини району, яка знаходиться за кілька кілометрів. Стамбул відрізняється від інших міст тим, що тут весь час їдять, ресторани і кафе навіть на околиці міста в такій концентрації, що пройти повз неможливо. Чим ви думаєте закінчився наш похід у стару частину району? Ми сиділи та бенкетували у черговому ресторані. Здавалося б, ми вже чотири тижні у цій прекрасній країні, а турецька їжа досі не набридла. І щоразу радісно щось смачне замовити. Правда нас не депортують потім за таке довге перебування в країні? Бо ми без Туреччини не зможемо. Полетіли далі. Каппадокія, зустрічай нас!

Продовження тут

Частина 1. Аланія
Частина 2. Сіде
Частина 3. Анталья <——
Частина 4. Олюденіз
Частина 5. Каппадокія

Після Сіде ми стали великими експертами з кольору моря. Тепер ми знаємо, що в цій частині Туреччини якщо пляж з гальки, то море буде красиве, якщо з піску, то ближче до кольору “Євпаторія-78”. Оскільки на останній варіант ми надивилися вже достатньо, то вирішили жити ближче до красивого пляжу Коньяалти. А найоптимальніше за ціною житло ще й виявилося з віддаленого від центру боку пляжу.Так що добиралися ми довго і нудно. Зате район виявився затишним, навіть не вірилося, що це ще вважається містом Анталією.

У нас були двокімнатні апартаменти з шикарним басейном, посередині басейну острівець з пальмами.

Тож режим роботи з перервами на басейн порушено не було. Зазвичай вдома для перезавантаження я можу хвилин на п’ять лягти на диван, тут диван був успішно замінений басейном, хоч і без гірок.

До моря від нашого нового дому 20 хвилин пішки. Тож особливо не нагуляєшся туди-сюди. Довелося продовжувати режим раннього підйому, щоб встигати накупатися перед початком робочого дня. В цілому розваг тут в околиці небагато, але якщо ти любиш Анталію, то її околиці точно сподобаються. У перший вихідний день у нас було відвідування однієї із сусідніх гір на місцевій канатці. Коли ми приїхали, канатка не працювала, навіть кабінок не було на тросах. Менеджер сказав, що незабаром на горі закінчиться вітер, і все запустять. Але це Туреччина і будь-яку проблему можна вирішити купанням в теплому морі.

Нехай її поки лагодять, а ми тим часом приймемо морські ванни. Цікавий факт, коли включили канатку, кабінки почали виїжджати з нижньої бази, виїжджали доти, доки не заповнили всю довгу канатку в обидва боки. Я завжди думав, що кабінки на тросах статично закріплені, але схоже вони їх чіпляють щоразу під час запуску канатки. Вже можна йти кататися, але море не відпускало, з теплої води вилізти дуже складно. Вечорами ми сиділи у воді, поки зовсім сонце не сідало.

Як же це було чудово. Ще в Туреччині мені сподобалися громадські зони для барбекю із цегляними печами. Ми ними не користувалися, але коли турецькі сім’ї влаштовують пікніки, ти буквально розчиняєшся в атмосфері країни. Духом країни ми перейнялися по повній: турецькою кавою, яку подають у маленьких філіжанках у місцевих пекарнях, вечірніми трапезами в ресторанах для місцевих зі смачною та недорогою їжею і звичайно ж морем гарного кольору.

Адаптація до Анталії була швидкою та легкою, відчувалося, що ми тут завжди жили і просто повернулися. Цього разу в старе місто ми вибралися лише один раз, бо нам там не сподобалося через велику концентрацію людей.

Старе місто все таке ж прекрасне, як і раніше, коти гуляють з такими ж незвичайними очима, а в ресторанах подають неперевершений іскандер кебаб. З пошуком ресторану було важко, тому що всі переповнені. Як не дивно, ми змогли знайти у самому центрі такий, у якому чомусь взагалі нікого не було.

Зовні він не виглядав особливо і без зазивал, мабуть, це і не привабило туристів. На щастя, у Туреччині смачно готують практично скрізь, незалежно від рівня ресторану. Тож під час епідемії у нас був свій особистий ресторан, у якому ми душевно потрапезували.

Незважаючи на весь цей натовп, романтика міста анітрохи не постраждала, він такий самий милий і романтичний. Цікаво, що під час нашого проживання один блогер написав статтю про те, як в Анталії прямо зараз тихо і немає людей. Як у нас вийшли настільки різні погляди я не знаю, але минулі роки людей було точно не менше. Добре, хоч тут дуже довга набережна, на всіх вистачає місця. А якщо втомишся, завжди можна взяти в оренду велосипеди по півтори ліри на годину (0,2 $). Насправді там заплутана система з блокуваннями на карті і часом автомати взагалі відмовляються видавати велосипед. Але якщо розібратися і призвичаїтися, то можна проводити час із вітерцем.

Коли блокування на моїй карті були зняті, я взагалі не зміг знайти транзакцій пов’язаних з орендою велосипедів, схоже нам вони були взагалі в подарунок від країни. Жити тут було комфортно. Якщо шукаєте локації, де пожити, то район пляжу Коньяалти потрібно включити у свій список. Якось небагато є що розповісти про цю частину подорожі, мабуть, на той час ми вже увійшли до повсякденних буднів турецького життя. Це було настільки прекрасне і затягуюче, бажаю всім такого періоду життя.

Тепер розмірені будні дні добігли кінця і можна починати активну відпустку! Усю дорогу, яку ми їхали на центральний автовокзал, ми намагалися з таксистом узгодити адекватну ціну за те, щоб він відвіз нас прямо в Олюденіз, але торги не мали успіху і ми вирішили їхати 3,5 години на міському автобусі. Охочих їхати автобусом практично не було, буквально 5 осіб. Але королевою поїздки була турецька бабуся, яка настільки закашлювалася, що дивом змогла піднятися в автобус, та сісти по центру. Добре хоч у масці. Читаю в інтернеті, що туристів замикають у номерах лише тому, що вони перетиналися у трансфері з ковід-хворим.

А тут, в автобусі, просто коронавірусна вечірка відбувається. Я себе намагався заспокоїти тим, що, може, вона просто застудилася, правда на вулиці середня температура між 35 і 40. З іншого боку, з нею хлопчик на вигляд цілком здоровий, та й на вокзалі у всіх перевіряли температуру на вході. Автобус проїжджав чудові гірські панорами, але на тлі бабусі з кашлем, хотілося просто вижити. Бабуся зійшла приблизно на середині маршруту, але ще якийсь час мені здавалося, що вона продовжує кашляти у мене за спиною. У такі моменти навіть ціна за таксі вже не здавалася такою вже невиправданою. Можливо, маски у всіх на обличчях і дистанція у метри три нас усіх і вберегла. А може, й імунітет, зараз уже не дізнаєшся.

Однозначно цим автобусом їхати було не варто. А водіям місцевого транспорту треба видати медалі за героїзм. Ми приїхали до Фетхіє. Поїли відразу на автовокзалі у ресторанчику-їдальні. Нас там правда зовсім не могли зрозуміти, але нагодували. Коли ми побачили рахунок у 60 лір, то здивувалися, що якось дорого. Але ми просто ще не усвідомлювали, що приїхали в дійсно дорогий і ефектний курорт. Пересіли на таксі та почали їхати до готелю. Таксист впевнено віз нас у гори, все вище і вище і вище. Я жартома уточнив у Даші: ”А ми в горах житимемо?”. Даша ствердно кивнула. Ось це поворот, але приємний поворот, я люблю гори. У нас у цій поїздці Даша була головним топографом з прокладання маршруту та вибору готелів. А мені на карті здавалося, що воно взагалі все в одній площині. Ми зупинилися жити біля Олюденіза у місті Овачик.

Захід сонця в Анталії

Продовження тут

Частина 1. Аланія
Частина 2. Сіде <——
Частина 3. Анталья
Частина 4. Олюденіз
Частина 5. Каппадокія

Наш наступний курорт, назва якого звучить доволі пафосно, знаходився за годину їзди на таксі від нас. Таксист погодився відвезти нас від готелю до готелю за 200 лір (27 $). Але якось він підозріло на це погодився і з усмішкою сказав: “Ага, я відвезу вас за 200 лір, звичайно”. Я у Туреччині скрізь практикував односторонні торги. Це коли ти називаєш свою ціну і зовсім її не змінюєш у ході торгів. Ви знаєте, досить дієвий метод. Я досі не розумію, чому офіційний таксист погодився везти за таку низьку за їхніми тарифами ціну. За нами в готель приїхала машина з іншим таксистом, що посміхається, із запізненням хвилин на 20. Той відразу включив лічильник. Але з хитрим обличчям сказав, так-так, за 200 лір доїдемо. Ще й зупинку зробимо дорогою, щоб я зняв гроші. Трохи більше, ніж за годину ми приїхали в готель, на лічильнику була сума, що вже вдвічі перевищує обумовлену суму. Ми дали йому 200 лір, він з такою ж усмішкою нам віддячив, добродушно побажав гарного дня і поїхав. Ми з Дашею подивилися один на одного і не зрозуміли в чому ж була каверза. Прийшли на ресепшен оформлюватися. Менеджер попросив наш туристичний ваучер. Ми пояснили, що приїхали без туру. Він здивувався. Потім зрізав з нас браслети попереднього готелю та надягнув нові. Цікавий у нас вийшов досвід. До того ж для менеджера схоже теж. Культурний шок у мене викликало те, що тут весь персонал ходить у масках, вимірюють температуру, у ресторані одноразові стаканчики та інші противірусні фішки. Я вже думав, що така антисанітарія, як у минулому готелі, буде по всій країні. Якщо коротко, то в попередньому готелі було все рівно навпаки від того, як мало бути у зв’язку з епідемією. Мишко цей готель теж полюбив, тут на підвечірок готували пончики з варенням. Заселилися в номер, одразу перевірка вайфаю для роботи. Інтернет стабільний, фух. Починаємо досліджувати нову територію.
Насамперед випробували басейн, він тут просторий, з двома простими гірочками. Хоча і цих гірок достатньо, щоб все було весело. Мишко тут навіть турецького друга завів. Як він нам пояснив, вони з ним англійською спілкувалися. Про те, що дитина виявляється вже англійською спілкується, хоча в школі вчать досить примітивні слова. І навіть в одному з наступних готелів Мишко мені казав, що хлопчику відповів щодо температури води у басейні. Причому цей хлопчик у мене теж питав про воду в басейні, тобто Мишко таки правильно розуміє турецько-англійську мову.

За кілька годин спека спаде і можна буде іти на море. Сіде належить до дорогих курортів, тут ніби все має бути лакшері і, напевно, тут якесь особливе море. Ми жили приблизно на п’ятій лінії, тож до моря треба було трохи пройти. Але якщо рахувати по відкритих готелях, то наша лінія була першою. У нас щоразу була прогулянка-екскурсія закритими готелями. Ми навіть зайшли в один всередину, обстановка була зловісною, напівтемрява і дивне шурхотіння доноситься здалеку. Море тут виявилося справді особливе за красою. Якщо в Аланії купання в морі можна порівняти з плаванням у рідких сапфірах, то в Сіде була “Євпаторія-78”. Щоправда, було кілька плюсів. Температура води була як пухова ковдра. Плаваючи у воді, відчуваєш себе в королівському ліжку з купою м’яких подушок та великою ковдрою.

Другий плюс — це те, що ми тут на тиждень, а потім поїдемо на прекрасні моря далі. До мінусів відноситься некрасивий колір піску, який каламутить воду, упереміш з гострим камінням і рибою, що кусається. Ми гуляли набережною до старого міста Сіде, і я не сказав би, що колір води якось змінювався від готелю до готелю. Загалом любителям моря потрібно вибирати красивіші курорти Туреччини. А ось набережна тут виглядає справді круто. Відразу було бажання бігти назад у готель, переодягатися і вирушати в довгий шлях до старого міста. Мишко вирішив пропустити цей похід і залишитися з ноутбуком у номері. Пішки по набережній потрібно було йти близько години, а нагородою в кінці маршруту туристів чекає еталонно красиве старе місто. Тут було багато цікавих, невеликих ресторанів, які переплітаються з тематичними сувенірними магазинами та дивними руїнами. Особливо сподобалося місце, де бурхливе нічне море підсвічується яскравими кольорами.

Яка краса. Ще вчора я вважав, що куди вже краще Аланьї, а тут такий гарний Сіде. Ми навіть на траві валялися-релаксували біля бурхливого нічного моря. А може, я дивлюся на ці всі міста крізь рожеві окуляри, бо дуже люблю Туреччину? Але ж ні, судячи з атмосфери, яку створюють туристи, приглушеної музики, яка грає в ресторані-саду, де дерева обвішані різнобарвними ліхтариками, тут подобається всім!

Я не знаю, як тепер рекомендувати Туреччину. Там в Аланії гарний пляж, а тут таке містечко? Як правильно вибрати? Все так добре, але одна проблема – я починаю знову себе погано почувати. Сильна втома у тілі. Температури точно немає, оскільки ми вже кілька разів проходили перевірку в готелі. Я не хочу драматизувати розповідь, але з’являється незначний сухий кашель. Щоправда, найчастіше він проявляється після носіння маски. Так, поїхали до готелю відлежуватися.

За той час, поки ми були в місті, у Мишка в номері зник інтернет. Він, не знаючи, що робити, вирішив сходити на ресепшен, бо в номері самому без ноуту сидіти було страшнувато. Коли він прийшов на ресепшен, то до нього одразу підійшли працівники та уточнили, де ж батьки. Мишко, якого я вчу критичного мислення, щоб не вестись на лохотрони, та інших недоброзичливців, запідозрив, що це можуть бути турецькі бандити. Наша дитина вирішила в жодному разі не видавати, що батьки пішли гуляти в Сіде і сказав, що взагалі не знає де його батьки, а на додачу почав кашляти і щось почав розповідати менеджеру про горло. Коли ми прийшли, Мишко вже був зіркою рецепції. Менеджер насторожено запитав, чим хворіє дитина і чому він каже, що має проблеми з горлом. Було смішно і ніяково, але палитись перед дитиною не стали. В номері ми розповіли Мишкові, що якщо є проблеми з інтернетом, то може дивитися мультики. І похвалили за кмітливість, звернутися на ресепшен, якщо не знає, що робити. Я перевірив себе пірометром, температури нема. Це добре. Ранок. Я прокидаюся знову бадьорим, але тепер Мишко прокидається з температурою. То що робити? За логікою потрібно піти на ресепшен та повідомити про проблему. Приховувати таке точно не можна. Менеджер, уважно вислухавши нашу проблему, схопив пірометр та побіг у наш номер. На екрані висвітлилося 37,5, у нас з Дашею 36.0. Потім він з побоюванням поміряв собі температуру — теж 36.0 показує. Він аж видихнув. Я боявся, що зараз спецназ із лікарів у вікна увірветься. Чоловік спокійним голосом розповів нам турецьку таємницю, як лікувати тривожний симптом під час пандемії. Отже, записуйте. Беремо рушник, мочимо його холодною водою, прикладаємо до чола, а потім приходьте міряти температуру. Це має допомогти, якщо не допоможе, то розбиратимемося. А як нам йти їсти? Чи їжу в номер приносити? Менеджер сказав, що ми можемо спокійно пересуватися готелем. Я продумував різний розвиток подій після звернення на ресепшен. Але це було поза моїми фантазіями. У цей момент у номер зайшла прибиральниця, побачила, що тут посилено всі один одного перевіряють пірометром і заявила, що, якщо треба, вона взагалі може не турбувати нас прибираннями, і пішла. Але, на жаль, у таких ситуаціях прибирання в номері навпаки дуже важливе, а прибирають тут справді добре. Ми рушник до голови не прикладали, але буквально за кілька годин температура сама пройшла. Ідемо до їдальні. Менеджер вже стоїть напоготові з пірометром. Наводить на Михайла, 36.5. Він переможно подивився на нас, мовляв, бачите які дива витворює турецька медицина! Тепер можна далі насолоджуватися мандрівкою.

Якщо ми в Туреччині вирішили заземлитися, то для повного комфорту мені не вистачало тільки столика для ноутбука. А то працювати з ліжка не завжди зручно. Я це сказав уголос і, мабуть, саме цього дня мене в морі вкусила не проста рибка, а золота! Коли ми пішли до супермаркету, то перше, що побачили – розпродаж столиків для ноутбуків по 20 лір (менше ніж три долари). О так привалило, бажання збулося. Як же ми тепер його перевозитимемо Туреччиною? А щоб столику не було нудно самому подорожувати, ми купили йому друга — надувний матрац. Їм ще компанію мав скласти великий водяний пістолет, але він зламався з першого пострілу, і ми його здали назад. Повернення товару в турецькому супермаркеті мені сподобалося. Всі співробітники говорять тільки турецькою, так що спілкування зводилося до нуля. Я їй пістолет, вона мені ціну, я їй чек з цією ціною, вона на мене питанням, я їй другий чек-сліппер, вона мені гроші. Таких швидких повернень у мене ще жодного разу не було. Може тому, що я з пістолетом підійшов?
Наступний ранок у нас був особливим. Ми орендували у старому місті власний кораблик разом із капітаном на одну годину.

Капітан схоже був зайвим, оскільки Мишко швидко освоїв ази навігації і вправно керував двопалубним корабликом. Мені певної миті здалося, що ми знесемо маяк, але капітан, мабуть, і не таке бачив, спокійним жестом показав Мишкові, що треба терміново повернути.

Власний кораблик — це дуже весело, цей круїз повністю наш, зупинка в морі, щоби пострибати у воду, все для нас, Туреччина ми любимо тебе! Та й загалом, будь-який спогад про те, що ми в Туреччині пробудемо ще не один тиждень, одразу ж множив настрій у кілька разів.

Ця приємна думка не виходила з голови під час поїздки. І така незвіданість, як воно складеться далі? Які далі будуть види та зручності? І навіть не вірилося, що нам вдасться здійснити запланований маршрут. Адже будь-якої миті ми можемо бути закриті в регіоні або ще гірше в готелі, хоча це свого роду теж пригода.

Наш кораблик

Настав час визначатися з відпусткою, яка розпочнеться за півтора тижні. Була ідея поїхати в Памуккале та пожити там пару днів, але вона трохи ускладнювала наш спокійний маршрут. До Стамбула з його обмеженнями, поки краще не летіти. Але рішення прийшло само собою. Приблизно місяць тому, сидячи в Києві, я оспівував те, що мене мучить сильна ностальгія за тією теплою поїздкою до Каппадокії. І казав, що було б класно туди повернутись і там пожити. Я прямо марив цим. Тож вибір був очевидним. Але треба ще розбавити красу Каппадокії яким-небудь надкрасивим курортом у Туреччині. Тут напрошувався Олюденіз. Ще недавно він манив мене своїми фотографіями у турецькій групі на фейсбуці. Потім мені Маша з роботи скидала посилання про красу Туреччини і там якраз фігурували околиці Фетхіє, а також Даша відгуглила, що тут один із найкрасивіших пляжів. Ось і склався наш маршрут на відпустку. А дорогою захопимо й Анталію, бо ми її теж дуже любимо.

Але в цьому ідеальному плані була одна проблема, в Каппадокії до жовтня заборонили польоти куль. А без куль чи любимо ми цей прекрасний регіон? Але кулі це лише частина всієї краси, звичайно, важлива частина, але долини та атмосфера… Загалом немає проблеми, ми в Каппадокію летимо незалежно від наявності в ній куль. Мабуть, це рішення настільки розтопило серце Туреччини, що за п’ять днів до нашого візиту знімуть заборону і Каппадокія заграє всіма кольорами! А поки що ми продовжуємо радіти ол інклюзиву та турецьким солодощам.

Пам’ятаєте я розповідав про вушне прокляття, яке спіткало мене в Аланії? Тепер воно обрушилося на Дашу. Але поки що місцева медицина та поради з інтернету начебто справляються. Загалом є моменти під час тривалої подорожі, які треба вирішувати. Добре хоч звук у ноутбуці дивом сам полагодився. Ще було одне цікаве завдання під час купівлі авіаквитків усередині країни. На одному з кроків бронювання квитків світився турецький банер “hayat eve sigar”. У мене в голові склалася асоціація, що це реклама дорогих сигар, які пов’язані з мережевим готелем Hyatt.

Але якийсь цей банер був настирливий. Давай загуглимо. Google видав уже цілі форуми з обговоренням теми “Перельоти Туреччиною без наявності HES коду заборонені”. Це ще як? Навіщо? Чому заборонено? Наліталися схоже. У результаті якийсь персональний HES код можна отримати маючи турецьку сім карту, відправивши смс на певний номер. HES коди ввело турецьке МОЗ для відстеження людей, які переміщуються всередині країни під час епідемії. На щастя для іноземних туристів, які летять авіалінією Pegasus, HES код не потрібен. Пронесло. Добре, хоч я загуглив, що це був за банер-попередження. А раптом виявилося б обов’язковим. Я потім навіть спеціально перевірив, що при купівлі квитків, якщо вказати, що ти місцевий, то обов’язково потрібно буде вводити свій HES код. Загалом замість сигар у Хаятті треба було розбиратися з правилами місцевого МОЗ. У будь-якому разі це належить до списку приємних турбот заради великої подорожі. Але якими б проблемами не доводилося займатися, заходи сонця їх швидко розсіюють над морем.

Захід сонця тут у Сіде як з картинки. Навіть до кольору моря почали потроху звикати. Але тиждень закінчується, і знову якийсь смуток, мовляв, усе їдемо. Чомусь мозок відмовлявся вірити, що на цьому наша мандрівка вкотре не закінчується. Та ми навіть до середини ще не дійшли, а спогади про відпочинок в Аланії, як уже з минулого життя. А які там смачні солодощі готували… А найприємніше, що це саме таке життя, яке я уявляв як еталонне, коли йде одна суцільна подорож, при цьому є можливість і працювати, і відпочивати і взагалі, що хочеш робити.

І немає такого почуття у голові “Куди б злітати?”. Ми вже прилетіли, ми вже тут, ведемо спокійний спосіб життя. Переїзди раз на тиждень дуже добре вписалися у наш ритм. Коли летиш до Азії на тривалу поїздку, то за кілька тижнів починаєш відчувати втому, а також хочеться вже рідної їжі. У цьому форматі подорожі взагалі все навпаки, турецька їжа просто не може набриднути, а замість втоми все більше і більше заряджаєшся оптимізмом і позитивом. Сьогодні вдень вже переїжджатимемо далі, так що вранці потрібно встигнути провернути щось цікаве. Ми вирішили поїхати до сусіднього міста Манавгат на водоспад.

Манавгат

Прийшли на зупинку, маршрутка проїхала повз нас і не зупинилася. Це дивно. Але за маршруткою одразу ж зупинився місцевий житель і сказав, щоб ми застрибували до нього в машину та не парилися. Це він сказав турецькою до речі. На запитання, куди він нас повезе і за скільки, він відмахнувся, мовляв, просто поїхали! Ну їдьмо! Чоловік у результаті відвіз нас до водоспаду, нам навіть не довелося пересідати на другий автобус. Це добирання виявилося набагато простіше та швидше ніж ми запланували) Ми запропонували водію 30 лір (4$), ​​він з радістю їх взяв. Ось і радісно, всі задоволені. На водоспаді так рано взагалі ще нікого не було, крім касира. Тут чомусь платний водоспад. Водоспад, звичайно, непоганий, але чому він платний це ще те питання.

Нам же хотілося пригод та відкритя чогось нового. Ми вийшли з платної території і пішли в обхід, потрібно було з’ясувати, чи можна пробратися до водоспаду без квитка. Виявилось можна, але водоспад буде до тебе повернутий спиною. Зате тепер ми його вже подивилися з усіх боків і детально вивчили прилеглий до нього острів і зарості.

Оскільки часу в нас було ще повно, ми поїхали погуляти по самому Манавгату. Місто, як і всі попередні турецькі міста, не підвело. Ми вийшли біля річки. Тут же посипалися пропозиції від капітанів невеликих кораблів вирушити у міні-круїз. Такого міні-круїзу у нас ще не було. На кораблику ми пропливли приблизно 50 метрів, потім кораблик зупинився і капітан сказав, що піде снідати з іншими капітанами і тільки потім продовжить. Ми з ним попрощалися. Не будемо його відривати від сніданку, бо ще поперхнеться якщо буде поспішати. Пішли гуляти вздовж річки з вражаючи красивим кольором води.

Мабуть, коли у літньому місті є річка з тінистими деревами, це завжди красиво та затишно. Ну чому ми відкрили для себе це місто лише в останній день перебування у цьому регіоні? Ставимо собі це місто на замітку для майбутнього. До речі, майбутнє настало незабаром.

Щоб їхати до Анталії, нам потрібно було приїхати сюди на автовокзал. Так що вдруге в цьому місті ми побували того ж дня. На жаль Сіде виявився настільки престижним районом, що домовитися з таксистами за далеку поїздку і хорошу ціну тут було зась. Автобус нас висадив на пустирі під палючим сонцем, водій показав пальцем куди йти, нас там перехопить автобус до Анталії. Цікавий факт, що пекуче сонце в зеніті вже відчувалося цілком нормально. Хоча ще два тижні тому я не пережив би таку спеку. Тепер перед нами стояло завдання, як пережити громадський автобус, в якому нам потрібно проїхати трохи більше години. На щастя, всі місцеві жителі сиділи в масках і навіть ніхто не кашляв, як це заведено в громадському транспорті. Дорога була не складною, коли на обличчі маска, а вуха заткнуті навушниками, то можна навіть кондиціонер на себе спрямувати, не боячись, що продує. Складніше було саме добиратися з Анталії до району Хурма, який є одним доволі віддаленим. Правильним рішенням було взяти таксі, але чомусь ми легких шляхів не шукаємо. Мабуть, після години в масці мислення не так ясно працює. Ще за годину ми дісталися наших апартаментів. До речі, Анталія-кард більше не потрібна, автобуси зчитують пейпаси з банківських карток або телефонів.

Продовження тут

Частина 1. Аланія <——
Частина 2. Сіде
Частина 3. Анталья
Частина 4. Олюденіз
Частина 5. Каппадокія

Правда, щоб зробити фотографії довелося повертатися в готель за забутим фотоапаратом, а потім знову повертатися за забутою в номері картою пам’яті. Але то вже наслідки запамороченої голови через те, що ми залишаємося надовго!

Давайте швиденько пройдемося по плюсах і мінусах тривалої відпустки в Туреччині, а потім поринемо з головою в нашу подорож.

Плюси:
– продукти смачні, навіть трохи дешевші ніж в Україні;
– практично скрізь приймають картку до оплати;
– у всіх готелях та апартаментах хороший інтернет (у мене виходило віддалено працювати);
– дешеві внутрішні переїзди та перельоти;
– у серпні дуже тепле море;
– комфортна країна. Навіть через місяць я не хотів летіти додому, хоча в довгих поїздках під кінець зазвичай хочеться повернутися.

Мінуси:
– дороге житло у туристичних містах, де є море;
– якщо починаються проблеми зі здоров’ям і потрібно лікуватися, доведеться розбиратися в турецьких ліках;
– багато турків не дотримуються маскового режиму та соціальної дистанції під час епідемії, при тому багато хто кашляє та чхає;
– У серпні з 11:00 до 17:00 критично спекотна погода, але до неї з часом звикаєш.

Пам’ятаю, як ще місяць тому ми ставили собі питання “Невже літаки знову полетять і подорожі-пригоди продовжуватимуться? Цікаво коли й цікаво куди? І ось нарешті це сталося! Вперед до пригод!

Аланія

У мене є мета – побувати у всіх курортних місцях, які рекламують на банерах туристичних фірм у Києві. Банер з Аланією вже кілька років дорогою до Борисполя наче знущався наді мною. Ось їдеш собі у подорож до Малайзії, бачиш банер і згадуєш, що ти там досі не був. Не порядок зовсім. І от нарешті настав той час! Гід повідомила, що їхати до нашого готелю Green Life з аеропорту три години… Загалом «той час» ще настане лише через три години. Через одну вічність ми вийшли з автобусу. Найперше що запам’яталося — це спека. На годиннику лише 10:30, а сонце вже не щадить. Як ми тут виживемо сім днів? На ресепшені нам одразу одягли браслети та сказали, що заселять після 14:00. Тим краще, не потрібно йти в номер і облаштовуватися, а можна відразу бігти на гірочки в басейн! Гірочки було лише дві. Одна досить швидка та звивиста, друга пряма, дуже крута, для тих, кому в житті вже нема чого втрачати. Ми, звичайно ж, почали з тієї, після якої не доведеться збирати кістки. Як же я на все це чекав! Віууууу!

Загальне відчуття було – я уві сні. Невже ми знову закордоном? Зараз до того ж відбувається святкування Курбан Байрама, тож занурення в країну йшло максимально швидко. Основну частину готелю займали місцеві мешканці. Анімація була турецького формату, з дуже приємною музикою та народними піснями. Ось чому не можна таку анімацію ставити і для оркостанстанських туристів, замість пісень формату “Алкоголічка” та подібних? Я не знаю про що саме співалося в турецьких піснях, але за темпом пісні явно про щось хороше.
Коли свято через два дні закінчилося і в готель приїжджало все більше українців, персонал почав більше дотримуватись гігієнічних норм і охайніше виглядати. Чомусь для іноземців вони набагато більше намагаються справити враження, ніж для своїх. У будь-якому випадку відвідувати цей готель під час коронавірусу чисте божевілля, оскільки цих заходів було явно недостатньо. Адміністрація готелю, схоже, не підозрює про епідемію. На жаль, коли ти обираєш готель ніяк не можеш знати їхнє ставлення до нагальної проблеми.

За годину нас достроково заселили. Тепер можна сходити перевірити море! Дорога до моря займає 7 хвилин. Поки по такій спеці пройдеш, бажання залізти у воду посилюється у кілька разів. І ось воно — моречко! Дуже гарне, дуже тепле, дуже лагідне. Як же добре, я ніколи з нього не вилізу! Чому ми ніколи раніше не приділяли уваги пляжному відпочинку?

Мабуть, посидівши чотири місяці без закордону, тепер і спокійному морському відпочинку будемо радіти. Цікаво, що там за річка впадає у море? Попливли перевіримо. Коли я торкнувся річки, вся спека миттєво зникла. Річка була дуже холодною, хоча через судомний біль у ногах я так і не зміг до кінця зрозуміти, наскільки вона крижана була. Як таке взагалі може бути, за 10 метрів море за температурою між теплим і гарячим, і відразу настільки холодно.

Тепле море вже уявити було складно. А коли зайшли назад у море, то важко було уявити, як може бути в річці наскільки холодна вода. У такому напівлінивому стані пройшов перший світловий день. Тепер же можна буде нормально погуляти вечірнім містом. Вийшли ми з готелю, а на вулиці холодніше не стало. Спека нікуди не поділася. Це турецький серпень. Звикатимемо значить до нових умов існування. Біля нашого готелю протікала річка Дім Чай, та сама, що холодним потоком впадала в море.

Увечері над річкою здіймається туман, а на берегах турецькі родини збираються на барбекю. Прогулянки у таких місцях я особливо ціную. Це ознака того, що ти не просто в туристичному місці, а в самому центрі місцевого життя. Чого тільки вартий вигляд подвійних чайників на вугіллі. Я вже почав сумувати, що за 5 днів летіти назад додому. Але стільки, на перший погляд, важливих справ у Києві після прильоту.

Наш розпорядок дня тепер був такий: ранок починався о 6-й ранку, ми йшли на море зустрічати світанок. Потім йшла півторагодинна прогулянка набережною, і до сніданку поверталися до готелю. Після сніданку купання в морі, а після в мене наступали трудові будні, я віддалено працював. Працювати у такому режимі досить комфортно. Будь-якої миті на тебе чекають гірочки з басейном. Особливо коли йде довга нарада і оголошують десятихвилинну перерву, одразу переодягаюся в плавки та вісім хвилин гірок. Та кого я обманюю, я в плавках і сидів на тих самих нарадах. І, звичайно ж, безлімітне об’їдання турецькими кавунами. Таким чином у Даші з’явився челендж – “Ні дня без кавуна”.

Мені моя робота й раніше подобалася, але у такому форматі ще більше. Розвитку та процвітання моїм роботодавцям. Рівно о 18:00 ноутбук закривався, і ми бігли в тепле море і купалися там майже до заходу сонця. Потім вечеря та вечірні гуляння. І так по колу і це найкращі будні, які тільки можуть бути. Іноді замість ранкового чи вечірнього моря ми мали різні активності. Сьогодні у нас неділя, а отже, вільний цілий день. З самого ранку ми поїхали дивитися Аланію. Головне завдання цього наміру — адаптуватися до температури повітря, що поступово піднімається. Я завжди думав, що Аланія — це велике та нецікаве місто.

Але чи можуть бути в Туреччині нецікаві міста? Аланія — це черговий турецький шедевр, з ​​усією красою турецьких вулиць. Тут є і фортеця, і водоспади, звичайно ж канатка, невеликий красивий пляж, великий красивий пляж, на деревах росте інжир, який буквально чекає, щоб ми його з’їли, і рано-вранці зовсім немає людей.

Ідеш собі гуляєш, і чуєш від дерева “Гей друг, пс пс, це стиглий інжир, з’їж мене!”. Мишко тут навіть відкрив сезон купання у міському водоспаді. Потім ходили купувати сухі шорти) Із сучасних тенденцій у місті з’явилися противірусні лавочки, в яких відсутнє місце посередині.

Дошки для сидіння є лише з боків. Але це ще не все, на канатці також є нововведення. Перед тим, як ти сідаєш у вагончик, туди напускають дезінфікуючий газ. Тобто напустили газ і за п’ять секунд сідаєш у вагончик, таким чином ти проходиш ще й дезінфекцію легенів.

Весь цей задум із канатками та поїздками до міста був у будь-якому разі ризикованою справою, і ми це розуміли. Аланія нам сподобалася дуже і дуже, але ми змогли протриматися лише до середини дня, тіло починало диміти. Тепер терміново остигати в готель. Тим більше в готелі на нас завжди чекають зайчик, курочка та собачка.

У нас був екоготель і це були наші постійні жителі зеленої зони. З собакою правда не пощастило, вона постійно гавкала і намагалася напасти на зайчика. Доводилося іноді просити на ресепшені, щоб вимкнули собаку, що гавкає. Як не дивно, їм це вдавалося. Курочка ж була менш спритна ніж зайчик, у результаті завжди хто-небудь ходив з курочкою в руках. Оскільки сьогодні у нас була ранкова Аланія, то наступного дня у нас була вечірня.

Ми відразу зрозуміли, що Аланія прекрасна у будь-який час дня. Увечері тут масові гуляння, апельсинові фреші і піратські кораблі, що світяться. Кораблів тут явно більше, ніж у всіх піратів Карибського моря разом узятих.

Почався перший робочий день, я відкрив ноутбук… Ні, це нудно, мій перший робочий день у Туреччині має початися якось по-особливому. Ми поїхали на гірське водосховище, яке знаходиться у горах біля річки Дім Чай. Я заздалегідь вночі зробив кілька важливих завдань, щоб розвантажити собі ранок. Спочатку потрібно проїхати автобусом хвилин 30, потім влаштувати невеликий трекінг по гірських долинах. На півдорозі Михайло запропонував, щоб його залишили, а він до нас приєднається, коли йтимемо назад.

Вирішили не мучити дитину походами від самого початку і залишили його в горах біля закритого ресторанчика за столиком. Не знав він ще тоді, що попереду його чекають десятки складніших сходжень) Та й ми ще не здогадувалися, чого вже там.

Уздовж усієї річки розташувалося безліч ресторанів, з альтанками прямо на воді. Так що після озера у нас був романтичний турецький сніданок в одному з таких ресторанів і, звичайно ж, вишенька на торті – турецька кава. З яким би гарним харчуванням не був ваш готель, але поснідати в такому цікавому форматі, посередині річки потрібно обов’язково.

Ще тут недалеко є чудова печера. Але часу вже не вистачало, треба було повертатись на роботу. У печеру ми поїхали наступного ранку. Тільки трохи прорахувалися, вона відкривається о 9-й ранку, а ми приїхали на півтори години раніше. Тепер ми мали час детально вивчити кожен камінчик в околиці. А камінчиків, я скажу вам, тут чимало.

Трекінгові маршрути самі знайшли нас, і ми вирушили за пригодами лазити горами. Потім ми мали пікнік. Щоб скоротати час і додати пригод ми спробували пробратися в печеру раніше, але у сплячого охоронця слух виявився добрим. У підсумку рівно о 09:00 ми були найпершими та єдиними відвідувачами печери.

Тут справді ефектно та просторо. Особливо якщо ваша дитина фанат Майнкрафта, то печера своїм виглядом зайде їй як ніщо інше. В Міши це була перша печера, він був у захваті, втім, як і ми. Ми були настільки заряджені печерою, що вирішили дійти назад пішки, але сили щодо температури повітря ми так і не розрахували.

Сказати, що близько 10-ї ранку було спекотно – нічого не сказати. Ми терміново знайшли таксі, але, на жаль, без водія. Так, де ж той водій, коли він такий потрібен. Ось цей чоловік досить схожий на водія. Я поцікавився чи не таксист він випадково. Він сказав, що для нас може бути і таксистом, йому якраз по дорозі. Він посадив нас у свою власну машину і відвіз до готелю по лайт тарифу за 15 лір (2$). Ну а далі день продовжився за стандартною схемою робота-гірки-робота-гірки-ще раз гірочки-робота і так до вечора. Чесно кажучи, на мене справді позитивно впливає такий режим, за цей тиждень ми зробили значний прогрес на проекті. Потрібно записати собі рецепт на майбутнє – небагато аквапарку серед робочого дня. Ще, мабуть, впливав той факт, що я чітко визначав, що потрібно за сьогодні обов’язково зробити і перед сном іноді робив собі заготовки, щоб розвантажити ранок. У результаті день виявлявся не такий і завантажений. Був, звичайно, веселий нюанс, коли я після обідніх гірок повертався в номер на онлайн збори, а в замку дверей сіла батарейка і він перестав відчинятися. На ресепшені якось неактивно почали вирішувати проблему. Я сказав, що на збори я потраплю в будь-якому випадку і сам відкриватиму двері, якщо вони зараз її не відчинять. До того ж замок почав пищати ще вранці, про що я їх попередив. Менеджер швидко дістав дриль з викрутками, і ми побігли розгвинчувати механізм. Я встиг на збори вчасно. Потім був ще один побічний ефект із гірками, на нас обрушилося вушне прокляття. Мені почало сильно закладати вухо, а спроби почистити провели до тимчасової глухоти на одне вухо. Потім я, звичайно, в інтернеті прочитав, що при підозрі на сірчану пробку не можна нічого робити ватними паличками чи пальцями, але було пізно. Стало справді страшно. Як раніше люди лікувалися за кордоном без інтернету для мене загадка. Спочатку я попросив ресепшен набрати страховку, мені дівчина озвучила вартість франшизи, вухо буквально одразу почало розкладати. Наступного дня проблема повернулася і ми пішли в аптеку. Але оскільки Курбан Байрам досить довге свято, то знайди ще ту аптеку, що працює. Як би добре ми не знали англійську, але медична термінологія – сувора. У випадку із сірчаною пробкою у вусі у мене навіть гуглперекладач був безсилий. В аптеці ствердно кивнули і знайшли для мене найкращі затички для вух. Після пояснень жестами у результаті мені видали гліцерин. Він не допоміг. Більшість порад з інтернету зводилося до розчину перекису. Ну що ж, народна медицина має допомогти. І так, своє вухо я вилікував повністю за пару процедур. Але я був лише першою жертвою вушного прокляття. До вух ми повернемося ще в цій поїздці.

Зараз п’ятий день, а значить, післязавтра додому… Ну а далі, як я вже писав, купа хвилювання і прийняття рішення, що ми не хочемо відлітати. Оскільки мені потрібно продовжувати віддалено працювати, то міняти локації будемо щосуботи. Прийшли на ресепшен та проплатили ще одну ніч у готелі. Знайшли гіда і сказали, що ми залишаємося, хоч ми йому й не говорили, що ми прилетіли) Він флегматично сказав: «Ок». Я думав, вони повинні щось собі відмітити, хто і куди не летить. Але насправді їм взагалі все одно, хто куди летить і куди не летить) На ресепшені нам сказали, щоб ми для трансферу написали записку, що нас не треба забирати серед ночі. Я навіть телефон на ніч вимкнув у кімнаті, щоб мені не дзвонили. Так вони почали у двері таранити. Ну хоч трансферу було не все одно, що ми не летимо. До речі на ресепшені також здивувалися нашому рішенню.
– А як ви і коли плануєте повернутись додому? Я перевірив, що у Туреччині точно можна перебувати ніби до 90 днів. Значить часу, щоб з’ясувати як ми повернемося у нас ще повно.
– Чесно кажучи, поки самі не знаємо. Щоправда, перед такою гучною заявою я про всяк випадок перевірив, що Пегасус літає до Києва з різних частин Туреччини і навіть за адекватними цінами. Зворотні квитки з одним багажем нам у підсумку коштували 5150 грн на трьох. Це було значно дешевше, ніж ще раз кудись у відпустку потім летіти.

Тут перевага в тому, що ти не обмежений у пересуванні країною і можеш полетіти за максимально вигідною ціною з будь-якої частини країни.
Тепер потрібно вирішити низку питань. Перший, де ми хочемо побувати? Давай побуваємо на найкращих курортах! Тепер потрібно розібратися із бронюванням житла. Букінг у Туреччині чомусь не працює. Тобто ти не можеш створювати нових бронювань. За VPN це завдання теж виявилося не таким легким. Даша пішла на ресепшен та дізналася, де взагалі місцеві бронюють житло. Нам написали турецький сайт. Наступне питання — треба випрати речі. У готелі пральні немає, але хтось погодився за 5 доларів віднести речі до якоїсь міської пральні і потім занести випрані до нас у номер. Може він просто вдома у себе виправ. Так, речі тепер усі як новенькі. Складаємо маршрут, щоб переїзди були оптимальними по довжині.

Готелі будемо бронювати в середу. Тобто щосереди шукали готель для наступної локації. Найближчий цікавий курорт – Сіде. Хороша новина, там теж буде ол інклюзив! Максимально вигідна ціна була прямо на сайті готелю, де ми провели оплату.
Останнє вечірнє купання в Аланії, якось сумно. А чого сумувати? Море ж продовжується на невизначений термін! Але все одно якийсь смуток, вже звикли до цього місця. А ще є одна незакінчена справа, біля готелю картинг центр, де вечорами з відвідувачів нікого немає. Як же пропустити таку розвагу. Мишко був у захваті, але так акуратно на картингах ще ніхто ніколи не їздив.

Ось тепер усі справи в Аланії закінчено, можна продовжувати наш шлях. Ще я помітив, щойно ти плануєш залишитися далі, обов’язково має щось піти не за планом. У ноутбуці зламався звук, який у віддаленій роботі критичний. Але через деякий час ми зрозуміли, що це дрібниці. У мене почала підніматися температура. Градусника в цьому готелі не було, оскільки тут не прийнято було вимірювати температуру туристів. Почуваюся я при цьому добре. Гаразд, побачимо, що буде вранці. Але відчуваю, пригод зараз додасться. З ранку я прокинувся свіженький, без температури. Фух, пронесло, чи це не так?

Продовження тут

Не встигли ми перепочити після вікенду у Стамбулі, як настав наступний вікенд у Львові.
Як же добре, що до цього міста ходить із Києва нічний плацкартний поїзд. І навіть, як не дивно, на нього були квитки. За старою традицією в наш хостел, що знаходився у самому центрі, ми пішли пішки від самого вокзалу. Три причини, через які ми поїхали до Львова:
1) У західній Україні живуть найдобріші люди у світі
2) Найдобріші люди знаються на передноворічних гуляннях
3) А смачно там, мммм….

Ця подорож була певним продовженням нашого фуд-туризму. Доброта цих людей відчувалася ще з поїзда, коли провідниця дуже сміялася про щось своє перевіряючи наші квитки. Ніч сну і ми приїхали. З погодою нам дуже пощастило, було вісім градусів, без вітру. 

Заселилися, треба десь поїсти і записатися на екскурсії. Питання про «Поїсти» вирішилося досить цікаво. Мені зателефонував кум, дізнавшись, що ми у Львові, перше, що він сказав: «Обов’язково зайти до ресторану Кумпель, там дуже смачно!». То був просто знак долі. Назв страв не пам’ятаю, але на десерт було морозиво із темного пива. 

Далі ми попливли в центр. У центрі ми зловили гіда, який продавав тури. Дівчина хвилин 10 намагалася підібрати нам найцікавіші та незвідані куточки Львова, але, на жаль, з’ясувалося, що ми були взагалі скрізь. Навіть там, де дуже рідко хтось буває. Якщо немає екскурсій у Львові, поїдемо дивитися околиці Львова. Але завтра. Сьогодні у нас культурна програма з нестандартних місць. Пару місць ми вирішили уточнити у дівчини-гіда, вона, побачивши наші роздруківки маршруту, відзначила, що ми серйозно підготувалися. Спочатку ми піднялися на ратушу, подивилися «Львів на долоні».

А потім ще як згори виглядає. Коли на балкон ратуші виходить грати трубач, люди внизу стовпившись дивилися вгору. З нашого боку це виглядало, наче вони дивляться та радіють нашим персонам. Відчувши почуття власної важливості, ми пішли шукати дворик, в який зносять всі речі радянського часу. Двір заховався справді добре. Далі на нас чекав дворик втрачених іграшок. Другий дворик був прикольнішим. В іграшках відчувалися елементи нашого дитинства.

Після двориків ми вирушили на територію театру, в якому з різних старовинних декорацій зроблена велика аплікація. Вхід на територію театру було закрито, але пояснивши консьєржу мету нашого візиту, вона нас з радістю пропустила. Тут були навіть інопланетяни та люди майбутнього, обвішані компакт-дисками. Потім ми зустрілися із нашими друзями, які доповнили наші знання невідомого Львова. Ми навіть бачили копію статуї свободи, яка сидить на даху першого банку на території України. Хоч на вулицях холодно не було, це не завадило нам зігріватись чудовим львівським глінтвейном. Погулявши з друзями по центру, ми вирушили до наступної стратегічно важливої ​​точки подорожі. Ресторан “Старгород”. Під живу українську музику ми продовжили пізнавати шедеври західної кухні та пивоваріння. Підкріпившись, якщо це можна було так назвати (правильніше було б “Тотально переївши”) ми вирушили оглядати будинок-кросворд. Жаль, що вночі його не підсвічують.

Суть задуму не до кінця зрозуміла, а в інтернеті багато суперечливої ​​інформації, але було прикольно. Увечері на нас чекав етнічний концерт гурту Йорій Клоц. Музика прямо лягала формою вух. Весь концерт пролетів на одному подиху. Взагалі рідко, коли нова музика відразу подобається, але тут кожна пісня просто обгортала, а дуже сильні баси змушували рухатися в такт музики кожну клітинку тіла. Після концерту ми таки зважилися вирушити на екскурсію замками на околицях Львова. Зайшовши в тур агентство, потрібно було залишити свій номер телефону та ім’я. Коли з’ясувалося, що я Андрій, а був саме день Андрія, мені подарували книгу про Львів, яку написав автор на ім’я Андрій і залишив у турагентстві, щоб вони її подарували Андрію, який купуватиме тур. У Книзі також є автограф і послання від автора. Як це все мило. Закріпити такий чудовий вечір ми вирішили чашечкою топленого шоколаду та десертом із морозива, шоколаду, вершків, мигдалю та горіхових крипсів. Було дуже солодко та пречудово. Можна було ще гуляти всю ніч, але завтра не менш насичений графік і треба добре виспатися.

Вранці після вчорашнього маршруту ноги трохи гули. Виписавшись із готелю та залишивши речі, ми поспішили до екскурсійного автобуса. Екскурсії були повні інформації та досить цікаві. Дуже виділився другий замок, в якому живе справжня примара, а ще там, десь висить фотографія когось, хто просто як «Великий Гетсбі». У результаті на кожній фотографії чи картині у замку ми шукали портрет Дікапріо з келихом. А коли ми спустилися в підземелля, спробувати удачу на привида, там трапилася справді одна кумедна історія. Після якої я вже не сумнівався, що примара є. Це коли дівчина спіткнулася в темряві і страшним голосом охнула.

Наляканий!

Приїхавши в місто, ми пішли знайомитися з кухнею ресторану Крива Липа, а потім звичайно ж на десерти в майстерню шоколаду. Але оскільки хотілося і вчорашнього, і чогось нового, довелося солодощів об’їсться зовсім у край, а на вуличному ярмарку ще обов’язково поїсти стріт-фудових сосисочок. Виїжджати не хотілося, тим більше, що рано-вранці треба бути бадьорим на роботі.
У такому прекрасному місці ми закінчили ланцюжок подорожей 2014 року, який складався з 9 подорожей, що тривали 56 днів. Це наш рекорд😊

Інформація про подорож

Дата подорожі: 13.12.2014 – 14.12.2014
Тривалість: 2 повні дні
Екскурсії: На вулиці купували

Не в змозі чекати на фестиваль склавши руки, ми із Зайкою рушили в гори, по “Золотому кільцю”.

Коломия

Музей Писанки занесений у книгу рекордів Гіннеса справді вражає своєю кількістю розписаних яєць, а завдяки величезній кількості колодязів у місті — з жаги померти практично неможливо.

Так само як і скрізь у Карпатах, є своя велика відома річка – ”Прут”, яка зустріла нас великою течією.

Косів

Селище славиться своєю вражаючою горою з виглядом, що зовсім не вражає, піднявшись на вершину крім ялин, які ростуть на ній ми нічого не побачили.

А ось зате “Прут” обернувся вже в серйозну гірську річку з екзотичними водоспадиками, в яких ми з Рибусиком і повеселилися кілька годин. Пообідавши в горах, ми рушили далі.

Хлібичин

Оскільки ми туди рушили на нічліг, то окрім спокійної та мирно поточної “Прут” там нічого й не побачили, а коли вранці рушили далі господарі забезпечили нас річним запасом огірків.

Верховина

Якщо до цього моменту люди ще говорили хоча б українсько-гуцульською мовою, то тепер їхня мова була суто гуцульською і не завжди розбірлива, це було перше місто з серйозними горами, що оточували його, тут уже ”Прут” була окрасою міста.

Ми з кицькою одразу рушили підкорювати гори та напівтропічні ліси на них.

Доброті та милості тутешніх людей можна сильно позаздрити — то сало з бринзою нам дали скуштувати, а ввечері ще й шашлик з настоянкою на корені якоїсь карпатської рослини виставили, нагадуючи, щоб ми налисники з вишнею і карпатський трав’яний чай не переставали куштувати.

На штучному трампліні лижники демонстрували свої стрибки.

Криворівня

У селі за нами одразу пішла корова.

Не дарма там відпочивали Франко та Грушевський – відпадні музеї вийшли, а ще там є ”Хата-Гражда” це будинок, який збудували та жили в ньому корінні гуцули, а зараз будинок на території їхніх нащадків, які люб’язно його всім показують усередині. Зловивши машину, на дорозі назад ми побачили, як корова теж вирішила піти назад.
Виїжджаючи з смт нам видали великий запас карпатського чаю.

Ворохта

Після п’ятнадцятихвилинного піднімання в гору сумки, колесики наказали добре відпочивати. Після того як затаранили на гору валізу без колес, їхати взагалі вже нікуди не хотілося. Нагодувавши нас чаєм із чорничним варенням, дочка господині повела нас у гори, де ми з кицюнею збирали купу чорниці. Містечко дуже славне своєю двокілометровою канатною дорогою, яка вже два роки не працює. У місті дуже красиві старовинні залізничні мости та чудові гірські ландшафти.

Говерла

Після довгої години підйому, ми ще дві години болісно піднімалися.

Але ми змогли, ми підкорили висоту у 2061 метр.

Під час спуску ми розповідали людям, що піднімаються, що ще дуже багато і важко, щоб не згасав їхній бойовий дух, а щоб не згасав мій бойовий дух, я впав із Говерли.

Буковель

Гарне, дороге місто, але влітку там робити нічого. Покатавшись на значній довжині канатною дорогою, ми поїхали далі.

Яремче

Тут ми знову зіткнулися з річкою “Прут” яка була вже з гарними водоспадами в один з яких мене затягнуло коли я її перепливав, в момент при подоланні водоспаду мої органи познайомилися з прекрасним гірським камінням.

Також ми побували там на “Скелях Довбуша”, це ліс зі скелястою місцевістю та скелями у яких утворилося безліч гарних печер.

Ось так і пройшло наше перше перебування з Дашею в горах.

Що може бути краще поєднання краси природи, добрих людей та смачної їжі? Ці найкращі риси можуть дозволити собі далеко не всі частини світу. Але на щастя у нас є Карпати, і цим все сказано. Це була наша шоста подорож на ці чудові землі. Загалом наші подорожі до Карпат розпочалися ще з 2009-го року, ще до наших перших польотів та сезонів подорожей. То була незабутня поїздка, ми тоді відкрили для себе щось нове в нашій Україні. І тепер, як на оздоровлення нервів, раз на кілька років обов’язково треба приділити час Карпатам. Схема була стандартною, у п’ятницю з роботи на поїзд, з поїзда у вівторок на роботу. Це було очевидно початком нашого невеликого гастрономічного туру. За три дні, що ми провели, мабуть, перекуштували весь асортимент гуцульської кухні. Під час пошуку житла, в інтернеті натикалися на якісь космічні для Карпат ціни, від 700 грн за ніч та вище. І застереження, що на травневі там буде багато людей. Але не були б Карпати Карпатами, якби там було так складно. Немає житла, знайдемо на місці, у вихідні не ходить частина автобусів нашого маршруту, не проблема, попутки довезуть.
Приїхавши поїздом до Воловця, ми пересіли на маршрутку до Міжгір’я. А в Міжгір’ї зайшли в першу кафешку, що трапилася, і запитали у господині куди тут можна заселитися. І ось номер готелю з усіма зручностями в нашому розпорядженні за 200 грн (8$) на добу.

Озеро Синевир

Давно була мрія побачити його. Але дістатися до нього з Києва, те саме, що в Перу до важкодоступного Мачу Пікчу, хіба трохи легше і дешевше. Таксисти кримінального вигляду заряджали ціни від 300–350 грн. Звідки узялися такі таксисти з такими цінами в цьому світі добра? Ми відморозились від таксистів і перша попутка нас сама підібрала, водій проїжджаючи запитав чи не на Синевир нам, йому частину дороги було з нами по дорозі. Супер, з ним півдороги приблизно проїдемо. Водій розповідав, як він не перетравлює таксистів, і всупереч їм підвозить людей. На бензин із нас взяли “по 10 грн з носа”. Далі ми пішли пішки, сподіваючись, що нас ще хтось підвезе. Тут же, на перехресті зустріли трьох велосипедистів, які прямували в той самий бік і в нас почалися своєрідні перегони, хто буде першим. Поки вони пакували свої речі в багажники велосипедів, ми вирвалися вперед. Погода почала псуватися, крім дощу, все ускладнювалося поривчастим вітром. У той час, коли ми боролися з парасолькою, велосипедисти нас красиво обігнали, далі ми наздогнали їх, коли вони спробували вдягти в дощовики. І знову ми були попереду. Звичайно, не минуло й 5 хвилин, як вони вже задоволені проїжджають повз нас. І за хвилин 5 ми спостерігаємо їх біля джерела, що набирають воду. Ми махаємо їм рукою і знову обганяємо їх. А після цього сталося те, що визначило нашу перемогу – нас підхопила машина! Сім’я з Ужгорода їхала на Синевир та вирішила нас врятувати від дощу. Потім, біля озера, за годину, як ми там гуляли, ми побачили їх знову і весело привітали один одного.

У парку Синевір до озера було дві дороги, лісова стежка в гору та асфальтова дорога рівніша. Ми ж вибрали екзотику. Уздовж стежки були таблички із зазначенням назв рослин та звірят яких можна зустріти. Від деяких звіряток мимоволі починаєш прикидати на яке дерево з якою швидкістю вийде піднятися у разі зустрічі. Озеро виявилося досить невеликим, але побувати там прикольно, особливо, коли дощ закінчився. Щоб наповнити маршрут ми ще вирішили пройтися десятикілометровою стежкою в якусь гору, принаймні так було написано на вказівнику, але стежка закінчилася через 300 метрів.

Зате виглянуло сонечко і озеро стало значно красивішим. Попивши глінтвейну в місцевій колибі ми вирушили у зворотний маршрут. Спочатку нас підвезли місцеві 3 км дорогою. Потім після десяти хвилин ходьби нас підхопили хлопці зі Львова. Звіривши наші GPS ми з’ясували, що їхній шлях лежить прямісінько через наше Міжгір’я. Поки їхали, з’ясували, що наші плани завтрашньому маршруту перетинаються, і взяли номер телефону готелю, який вони вже собі підібрали і з’ясували, що він заселяє на добу. За вікном пішла якась нереальна краса гірських ландшафтів. Не вийти тут було неможливо. “Висадіть нас тут, будь ласка”. Хлопці дуже здивовано на нас подивилися і перепитали серйозно ми. А нам що, що дійдемо пішки або ще попутку зловимо, тут завжди раді допомогти. До Міжгір’я залишалося близько 10 км. Краса була ще та.

Прогулявшись з годинку горами, ми вирішили-таки повернутися назад, цього разу місцеві, їхали на околицю нашого містечка. От і чудово, потім ще три кілометри пішки вздовж гірської річечки, і ми вдома. Таким чином, замість 350 грн, нам поїздка до озера і назад обійшлася у 20 грн (0,9$). Ось просто радує легкість цього всього. Висловлюємо величезну подяку людям, яким не шкода підвезти туриста! Потім посиділи у крутому кафе, з’ївши дві великі порції місцевого шедевра та по тарілці смачного салату, заплатили приблизно 120 грн (5$) за двох. Нам ще дуже сподобався чай і ми попросили офіціанта дізнатися, що це саме за чай. Хлопець нам у підсумку навіть розповів куди його можна сходити і зараз купити. Загалом цей день був і смачним, і красивим. Проти ночі ми вирішили прогулятися, але було незрозуміло де тут центр. Безлюдною темною вуличкою йшов хлопець напідпитку, і коли я його запитав: “Де тут центр?” він здивовано констатував факт, що ми якраз у центрі. Другим питанням ми йому винесли мозок, “А де тут можна вночі прогулятися?”. Було видно, що хлопець зібрав усі свої думки до купи і, очевидно, навіть протверезів від таких складних питань, він направив нас до якогось парку, якого на тому місці не було. Загалом не можна такі складні питання вночі людям ставити.

Церковний дзвін ніби намагався підірвати нам голови. Я спросоння не міг збагнути, що відбувається. Після шести гучних ударів настало затишшя, але не на довго, потім ще близько тридцяти таких же ударів. Наскільки ми зрозуміли це означало, що зараз пів на сьому ранку. Мешканці Міжгір’я всі дуже добре знають, коли настає пів на сьому. Хоча може наша теорія і провальна, можливо, в дзвін просто б’ють щоранку близько трьох десятків разів без прив’язки до часу.

До маршрутки у нас ще було пару годин, ми собі вибрали гору по-красивіше і полізли на неї насолоджуватися краєвидами. На півдорозі навіть куртки залишили, щоб легше було йти. Якось у Карпатах немає страху, що їх хтось поцупить. Пам’ятаю, як роки чотири тому ми коляску так залишали в кущиках, коли були вже не в змозі таранити її в гору або стукали кому-небудь в будинок, щоб вони у себе коляску на пару годин потримали. Так, без Мишка та коляски в гору набагато було легше підніматися. Та й Мишко навряд чи зараз оцінив би ідею полізти в гори. Було близько десятої ранку і всі відкриті кафешки чомусь казали, що кухня відкриється десь за годину. А який сенс без кухні відкриватися? Після довгих пошуків ми все-таки знайшли тих єдиних, хто працював у такий ранній час)

Берегове

Їхали десь близько трьох години вздовж гірських пейзажів. Але на жаль Берегове було на Закарпатті і гори невдовзі зовсім стали рівнинними та віддаленими. Та й із попутками на Закарпатті складніше вже було. Попросивши водія рейсового автобуса зробити зупинку біля потрібного готелю, ми пішли заселятися. Поки виходили з автобуса я занурився у телефонну розмову, а коли закінчив говорити переді мною розстилалася вся галактика, дрібні зірочки і сузір’я поблискували в різних куточках мерехтливими лампочками. У мене було повне божевілля, куди ми забрели? Хлопець радісно повідомив, що ми прибули до Космопорту. Я не розгубившись уточнив, де саме наша сонячна система розташована, але офіціант сказав, що це не наша галактика. Це виявився бар біля готелю, ми зайшли не в ті двері. Ось так от виходить, раз в житті помилишся дверима і твій будинок за мільярди кілометрів від тебе. В принципі, вже був час обідати. Потрапезували ми як справжні міжгалактичні туристи. Цього разу машину автостопом упіймати не вдалося, тому довелося брати таксиста. Ми прямували в термальний комплекс, що знаходиться в місті Косино, де сьогодні проходить фестиваль Бограча і на додачу виступає гурт The Hardkiss.

Косино

Покуштувавши першу полуничку в цьому році, ми по-швидкому вирушили в комплекс.

Було дуже холодно, на градуснику була температура мінус десять, на годиннику – 60 секунд. Якоїсь миті мені здавалося, що вони не закінчаться, босі і мокрі ноги почало ламати від холоду. Хвилина пройшла! Можна йти назад у сауни. Вбігши в римську парильню, я відігрівався після крижаної сауни для особливо розпарених. Контраст був ще той, Даша не ризикнула зі мною розділити це задоволення. Було близько восьми різних саун з різними приколами, але запам’яталися найбільше та, що з купою пари і та, де мінус десять. За браслетом на сауни у нас було безкоштовно 30 хвилин, далі благородніший відпочинок.

Зі щедрого кубка лилося пиво, заливаючи термальний басейн до верху і переповнюючи його. Від води йшов пивний запах, атмосфера була на сто зі ста. Після пивного басейну, ми плавали в червоному вині дуже гарного врожаю, аромат був прикольний.

Для спеціальних гурманів був басейн з палинкою (угорський фруктовий бренді), а щоб протверезитися — з кавою. З неба з гігантського крана по центру басейну лилася під великим натиском вода, а навколо була штучна кругова течія, на якій всі влаштовували перегони. У ціну квитка входила тарілка Бограча, бутерброд та вино чи газовані напої.

Потрапезували і назад у термальні води. За три години навіть вилазити не хотілося, особливо з вина. Незабаром розпочався концерт гурту, який ми спостерігали “Не відходячи від каси” – прямо з басейну. На їхні найвідоміші пісні бігали до сцени. На вулиці було градусів 16, але було так весело, що реально в мокрих купальниках було пофіг на прохолоду.

Адже будь-якої миті можна побігти назад у тепле вино. А ось з пивним басейном до вечора трапилося щось не те, вода там стала настільки гарячою, що я боявся, щоб хтось не зварився. Було так класно, що йти не хотілося. Ці купальні явно стали візитівкою цієї поїздки.

Назад нам пощастило зловити попутку, і ми повернулися до Берегова за 40 грн. Ми рекомендуємо комплекс Косино. Вхідний квиток не фестивальний день коштує по 300 грн (12$) з особи на 3 години.

Знову Берегове

Ми всі намагалися втиснути винну дегустацію, але реально за часом вона зовсім не тулилася до графіка. З самого ранку ми вирушили до ресторану, який було зроблено зі старого казино. Трапеза була більше схожа на відвідування Лувру, в якому ми ще не бували.

Було дуже епатажно, пафосно і реально круто. Була і червона рибка і якесь дефлопе під соусом фієста з насінням каціуса. Загалом трапеза була царсько-фараонською. Обійшлося це все задоволення на двох у 240 грн. Якщо в ресторан я заходив звичайним туристом, то виходив я наче лицар з оголеним торсом на білому коні. Загалом посиділи ефектно. Даша досі з трепетом згадує ту відбивну зі смаженими грибами (справжніми, а не якимись печерицями).

Після царського сніданку ми вирушили до термального комплексу “Жайворонок”. Тут звичайно не було такої розкоші з вином та горілкою. Але шарм термальної води… Ми взяли абонемент на дві години, які пролетіли зі швидкістю світла. У гарячій воді все так ліниво, без поспіху і приємно. 

Так минула наша перша половина дня. Потім підкріпившись на космічній станції шоколадними варениками з вишнями під вершками, ми вирушили далі.

Мукачево

Оскільки цей тур у нас вважався офіційно гастрономічним, то після приїзду ми вирушили до дуже зарекомендованого друзями ресторану Тональ. Треба було перекусити, хоча на космічній станції ми були близько години тому, але по суті подолали світловий рік, доки добиралися з гіпершвидкістю маршрутним кораблем. Щоправда, добиралися ми якось не зовсім офіційно імхо. У всякому разі, мені так здалося, коли водій мене садив у багажник, пояснюючи, що так потрібно. Поки нас везли, я почував себе мексиканцем з довгими вусами, який нелегально їде до штатів. 

Місцевий хлопець у ресторані нам на планшеті відмітив пару зірочок, і ми вирушили в дорогу. Першим на шляху був замок.

Дорогою до замку трапилося щось дуже радісне та дуже приємне. На одній із вуличок стояла парочка. До нас підійшов чоловік та сказав, що ми великі молодці, він читає наші розповіді про подорожі, які ми публікуємо в інтернеті, а впізнав він мене в обличчя. Те почуття, яке мене переповнювало на той момент не піддається опису, це ніби була весна у весні. Нам з Дашею реально дуже приємно, що ви читаєте наші оповідання😊
Незабаром ми дісталися замку і поспішили приєднатися до екскурсійної групи. Екскурсовод попався вдалий, чоловік дуже любив історію цього замку. Про сам замок хочу сказати, що досить цікаво по ньому поблукати було. А порівняно з Тустанню, то тут ще й замок фізично існує. Із замку ми поїхали до центру міста. Де був тривалий передих лежачи на лавці. Справа йшла до вечора, GPS показував, що недалеко від нас є величезний парк. Оскільки парки ми дуже любимо, то рішення було очевидним. Тут я й закохався у Мукачево. Краєвид був пречудовим — вздовж зеленого парку до гірського хребта тече широченна річка, оповита соковитою весняною зеленню.

Церква із золотими куполами гордо світиться у променях вечірнього сонця на одному з високих пагорбів. Час від часу назустріч трапляються такі ж пари, що гуляють, як і ми. Праворуч проходив якийсь фестиваль, але часу до поїзда залишалося все менше, а ми намагалися все більше і більше пройти цією красою. Їхати з міста зовсім не хотілося. Коли відстань до вокзалу вже була зовсім критичною, ми були змушені повернути назад. Біля вокзалу був ресторанчик, в якому наше замовлення готували відразу в коробках на винос, якщо ми не встигнемо закінчити трапезу до відправлення поїзда. І ось усю красу Закарпаття ми вже спостерігаємо з віконця нашого вагона. Думаю, що цього року ми ще раз обов’язково повернемось до Карпат, трьох днів для повного морального задоволення не вистачило.

Після тривалої перерви, нарешті наша довгоочікувана подорож)
Викупивши все купе, ми вирушили до Карпат. Мишко майже всю дорогу героїчно проспав. Тому ніч у поїзді та 4 години у маршрутці пройшли терпимо. Оселившись і пообідавши у Верховині, ми одразу вирушили показувати Мишкові місцеву природу та гори, які ми підкорюватимемо.

Принцу природа дуже подобалася, різні ялинки, кущики, деревця, ягідки. Перший похід на невисоку гору Мишко переніс радісно – посміхаючись та сміючись.

А у тата на плечах взагалі веселуха)))

Наступного дня розпочалося гуцульське свято “Полонинське літо”.

Спочатку ми з коляскою довго піднімалися в гору доріжкою, пробираючись через натовпи гуцулів, а потім дісталися галявини на якій проходило святкування. Карпатські музики весело грали та співали, всюди готувалася гуцульська кухня – бануш із бринзою, кулеша, шашлики та квас. Люди раділи та веселилися. Незважаючи на те, що було дуже спекотно, свято проходило позитивно.

Зловивши мікроавтобус ми дісталися назад, до Верховини.
Годували в Карпатах по-гуцульськи – смачно та великими порціями, тепер навіть Мишко почав їсти їжу. Кожен день закінчувався обговоренням, на яку гору ми підніматимемося завтра.

Одного чудового дня з’ясовується, що до Чернівців їхати лише дві години, ну не могли ж ми прогаяти такий чудовий шанс.

Чернівці

Почали ми свою екскурсію з легендарного чернівецького університету, якому поступається навіть замок Гоґвортс.

Університет справді дуже гарний, тільки заради нього вже варто їхати до цього прекрасного міста. Перекусивши різних булочок, ми вирушили на театральну площу, на якій висаджено багато гарних квітів. Проходячи через будинок з левами, ми помилувалися соборною площею, з якої пішли на вулицю “Кобилянської”. Оскільки вулиця пішохідна – вона надзвичайно гарна.

Символіка євро

Подивившись Церква з “крученими куполами” та “будинок корабель”, настав час погодувати Мишка. На щастя, тут же підвернулась затишна кафешка, в якій відключили світло. Саме для годування Мишка. За 4 години гуляння містом та 4 години дороги, ми були не в змозі в цей день підкоряти гори. Умостившись на затишному ліжку, ми дивилися дуже незвичайний канал по телевізору.

З кожним днем ​​наші походи ставали все довшими, гори вищими, а дороги складнішими. З коляскою доходили до підніжжя гори, після чого її або ховали в кущах, або заносили комусь у будиночок на зберігання.

Гірські водоспади

Мишкові ці походи сподобалися найбільше. То у мами в рюкзачку, то в тата на руках. Загалом радості у дитини було море. Господиня нам виготовляла щодня шедеври гуцульської кухні. Мишкові гуцульська їжа припала до смаку. Гуслянка з кашею – просто смакота. Гуцульська доброта та гостинність, на багато днів у нас вселили гармонію. Оскільки зворотний поїзд був пізно ввечері, ми ще нагулялися Івано-Франківськом.

Івано-Франківськ

Здавши речі в камеру схову, ми вирушили до озера. Востаннє це озеро бачив 4 роки тому вкрите льодом. Місто, звичайно, значно поступається своїм закарпатським та прикарпатським колегам. Проте за 4 години в місті помилувалися його пам’ятками та затишними вуличками.