Tel Aviv beach 1992 гордо красувався напис на моїй футболці, коли мені було 4 роки. На той час цей безцінний раритет мені привіз із самого Тель-Авіва дядько Женя, який їздив туди у відрядження. Футболка була справді шикарна, але згодом я з неї виріс, і більше крім дідусевого носа мене нічого не пов’язувало з Ізраїлем довгі 23 роки.

Підготовка та перші пригоди

Почалися пригоди з купівлі авіаквитків, під час якої авіаперевізник EL AL зняв із картки більше грошей, ніж мав. Сам факт вендор посилено заперечував, але не зміг підтвердити інформацію про «правильне» зняття, в результаті різницю їм довелося компенсувати. Потім змінився термінал вильоту і на картку ще повернули трохи грошей. Доречі тим хто купував квитки у МАУ різницю не повертали. Продовження пригод було, коли ми почали бронювати житло через airbnb. Через блокуючий дефект спочатку згорів купон зі знижкою на 69 євро, а потім взагалі застрягли мої гроші в їх системі. Перші сім спроб забронювати житло провалилися з різних причин, найцікавіша була, коли господар мені повідомив: «Ви повинні ще окремо мені дати 50$ за прибирання і по лічильнику оплатити електроенергію». Після довгих мук із бронею, нарешті й знижку відновили та бронювання таки підтвердили.

У політ

Відзначивши на роботі початок травневих свят, я вирушив одразу до Борисполя. Там на нас чекав пекельний допит і огляд. Запитань і уваги було стільки, що Шенгенська віза мені здавалася дрібницею. І це ми ще не дійшли до реєстрації на рейс. Після грузинської кухні мене на роботі дико сушило, і тут мені на руку зіграв той факт, що воду у всіх конфіскують. Пити хотілося дико, а тут ще й нові, закриті пляшки як на таці стоять)))) Вперше я був радий, що воду відбирають. Ізраїль зустрів нас теплою нічною погодою. Перший же залізничний термінал заблокував на моїй картці 50$, але квитків ми так і не отримали. Купивши квитки в касі, у нас ще була година нічного часу, щоб ознайомитися з околицями аеропорту. Якось країна полюбилася одразу ж, приємне повітря, добрий клімат і всі привітні та добрі. Повна протилежність до тих проблем, які були при купівлі квитків. Єдине, що насторожувало це величезна відкрита клітка, що валялася в темному провулку. Усюди були кущі, і в будь-якому з них нас могло чекати це чудовисько. Але все обійшлося і двоповерховий поїзд нас забрав з аеропорту. Вийшовши о 04:00 на своїй станції, ми попрямували до лівого виходу через автоматичний турнікет.

Вихід із вокзалу виявився закритим, треба було йти на другий вихід, але тільки проблема полягала в тому, що наші квитки вже не були валідні, щоб повернутися назад до роздоріжжя необхідно було пройти знову через турнікет. Оскільки турнікет був упевнений, що ми вже покинули вокзал, погашені квитки приймати він не став і випускати нас теж. Цей момент називався «Ми потрапили в просак». Виявились замкненими між входом на вокзал і другим входом на вокзал. Завдання здавалося складним і невирішальним, але тут у таку ж пастку потрапив місцевий житель, який родом з України. Чоловік зітхнув, вилаявся і поліз через турнікету. Ми за ним. Тепер ми офіційно всередині вокзалу, але вийти не можемо, оскільки правий вихід теж має турнікет, який не приймає погашених тікетів. Чоловік ще раз зітхнув, повторив чарівний вираз і поліз. Ми з рюкзаками слідом. Хоча з того боку вже були люди та працівники, нікого особливо не хвилювало, навіщо ми перелазимо турнікет. Ми думали, що на цьому нічні пригоди закінчено, а вони лише розпочиналися. Неподалік центральної залізничної станції була вулиця Яботинського і наша хата. Ось тільки визначити їхньою картою де саме ця сусідня вулиця – складно. Оскільки все досить симетрично відносно двох виходів із вокзалу. Після складних математичних обчислень та 10 хвилин ходьби ми таки вийшли на вулицю Яботинського. Йдемо ми нею хвилин 15, а щось номери будинків не ті, ще й масштаб карти якось зовсім не відповідає. Творилося щось дивне. На карті вулиця маленька і вміщує номер 145, а ми йдемо вже довго і дійшли тільки до 20-го. Ще й крива якась, а на карті рівна. Зайшли до нічної крамниці, нас з радістю прийняв одноокий чоловік. Спершу він уважно подивився на нашу карту, потім уважно подивився на нас. Якийсь час було видно, що він сам не може збагнути, що тут не так. І тут він ставить питання, що наводить жах.

– А вам яке місто взагалі потрібне? Спочатку на секунду полегшало, «А ось у чому проблема!», а потім безпосередньо поганіло при усвідомленні, що можливо ми потрапили не в те місто.

– Нам потрібний Тель-Авів.

– А це Рамат-Ган!

Як говориться в Єралаші “Парам-парам-пам”. Але тут такий винос мозку почався, яким чином все збіглося з точністю до станції та вулиці, але не збіглося місто???

Загалом, що сказати, виявляється навколо цієї станції вулиці виявилися симетрично схожими, назва збіглася саме з тією вулицею, на якій ми живемо. Тобто треба було повернутися на початок і йти на протилежний бік. Близько 5 ранку ми таки дісталися наших апартаментів, які були за п’ять хвилин від залізничної станції. Такими були подорожі до GPS. Спочатку ми планували, що можливо почнемо нашу подорож до інших міст з восьмої ранку, але зі зрозумілих причин її довелося перенести. Ми зі смаком поснідали привезеною з собою їжею і завалилися спати. Після сну знову поснідали і поспішили до міста.

Тель-Авів

Об 11:00 розпочався наш маршрут, через дешеву ціну від старого міста ми жили за 10 піших кілометрів. Щоправда, ця дешева ціна нам обходилася приблизно 50 євро за ніч. Кілометри були пішими через ціни на місцевий транспорт 1,5$ з особи за автобус. Так, що наш маршрут пролягав практично через все місто з відвідинами всіх його визначних пам’яток. Місто та його місцеві жителі нам одразу полюбилися, все таке гарне, сучасне та трохи тропічне. А Середземне море нас, як завжди, радісно зустріло. Не кожній поїздці можна так швидко поставити залік.

Настрій був на висоті і тепле сонце лагідно пригрівало. Настав час поїсти. Тут ціни вже були зовсім сумні, ресторани/кафе/фаст-фуди просто шокували, всі ціни як у нас у гривнях, але треба помножити на 6,5 + комісія банку. Навіть за наявності грошей рука не підніметься викласти 700 грн, щоб поїсти вдвох. Зайшли до магазину, там ціни були не нижчими. Але лежить якась булка-піца за 130 грн. Взяли булку на двох, сік та хумус і за це відстебнули 200 грн. Булка виявилася просто зі смаженою цибулею. Наш обід був, м’яко кажучи, брутальний. Лук, хліб, сік та хумус.

Лук весь доїсти не вийшло, він був хоч і смаженим, але несмачним, хоча може ми просто зажерлися. Продавець у магазині співчутливо сказав, що він вже тут живе 7 років і досі офігіває з цін. На щастя, ми були підготовлені до потенційно дорогої країни і з Києва привезли із собою багато сиру, ковбаси та хліба, і господар нам трохи смаколиків у квартирі залишив. Хоч за сніданки можна було не переживати. Після трапези місто стало ще красивіше. Очі просто не могли насолодитися парками та старовинними вулицями району Яффа. До Яффа ми дісталися через перший район Тель-Авіва – Неву Цедек. Район так само прекрасний, як і саме місто, але має більш вузькі та старовинні вулички. А ось Яффа вся в чудових парках, розкішних фонтанах і прикольних пам’ятках. Аж не вірилося, що ми гуляємо по цій красі, а найголовніша краса нас чекає попереду, в Хайфі.

За старим містом розстилалися безкраї зелені рівнини. Непомітно сонце наближалося до обрію – починався Шабат. З нами на полянах потоваришував пес і настільки вірно нам служив, що місцеві люди навіть кричали нам, щоб ми прибрали свого собаку від них.

Коли сонце зайшло, треба було повернутися в Яффу і подивитися її у вечірніх вогнях. Яффа була, як завжди, прекрасна. У ногах відчувалася втома, адже ми вже майже без перепочинку 9 годин гуляємо. Треба йти додому, а йти треба не мало не багато – 2 години. Запасшись терпінням, ми розпочали наш шлях. Треба було щось вирішувати з вечерею. Монополія дика, ціни скрізь практично однаково високі. На щастя по дорозі нам попався китайський ресторан, у якому “всього” за 400 грн ми поїли вермішельку. Оскільки вермішелькою Даша трохи отруїлась, то наступний день вийшов ще економнішим в плані їжі. А що ви думали, їсти таку дешеву їжу, звичайно отруїшся. Дорогою додому я звернув увагу, що шкіра згоріла. Вранці все тіло палахкотіло полум’ям. Це згоряння у мене на другому місці, перше місце гордо утримують Мальдіви. У цей день на нас чекав релакс-день просто у гігантському парку Яркон. Тому що під час Шабату у всіх масовий відпочинок – місто буквально вимирає. Безлюдні вулиці, порожні провулки бізнес-центрів, вітрини магазинів закриті масивними ґратами. Відчуття було немов пост апокаліпсис. Але варто було дійти до парку, ми побачили протилежну картину.

Там було все місто. Скрізь смажили шашлички, люди каталися на катерах, літали на повітряній кулі, бігали, каталися на велосипедах, у небі грізно ширяв гігантський змій-восьминіг.

З цін, все, що ми могли собі дозволити з розваг — ходити. За те, щоб самому веслувати платити 550 грн — не резон. У парку ми провели півдня. Потім була тиха година в апартаментах. Я в поїздках намагаюся спати щонайменше, але відстані ми долали справді великі. На другу половину дня ми мали культурну програму – катання на велосипедах.

Система оренди велосипедів у Тель-Авіві дуже зручна. Купивши собі добові проїзні, ми вирушили у подорож. Відстань, які займали у нас години, тепер були лише дрібними переїздами. Кожна мить проведена в цьому місті навивала ейфорію. Захід сонця ми зустрічали на галявині парку, яка знаходиться на горі в старому місті. Захід був — смугастий.

Пам’ятаю, як ми мчали нічною набережною, з одного боку бурхливе море, з іншого хмарочоси і повний місяць.

Ми у кожній країні відвідуємо місцевий Макдональдс, Ізраїль не був винятком. Його макдак заслуговує на окремий розділ у цьому оповіданні.

Макдональдс

Макдональдс був кошерним. Тобто в гамбургерах не було сиру та практично овочів, сік був із дуже розведеного юппі. Але тут найголовніше – процес приготування. Якщо картоплю фрі довго ніхто не купує, її висипають назад у загальну тару, і звідти знову насипають по пакетах, ніби вона тільки-но приготувалася. Таці та одноразові папірці, пускають по колу, тобто твою їжу кладуть у піднос того, хто вже поїв. Касир дістає з-під прилавка «нову» тацю з папером, на якому вже розсипано картопля фрі попереднього відвідувача, і вкладає мені туди замовлення. Сусідньому відвідувачу пощастило менше, його таця та одноразовий папір був увесь у жирних великих плямах. Смітники всі переповнені настільки, що не закриваються і сміття все випираючи стирчить назовні. Половина столиків завалена упаковками від гамбургерів, хепі-мілів та залишками їжі. На підлозі можна нарахувати майже всі види страв макдака. Туалет у цьому закладі лише для інвалідів, у туалеті якась жінка, не закриваючи двері мила свою дитину. Дочекавшись коли в них закінчаться ванні процедури я попрямував до туалету, жінка побачивши, що я йду в туалет, що звільнилася, пішла мені на переріз і як закричить через весь макдак оркомовою «Валь, ну так ти йдеш у туалет, а то я вже закінчила», Валя у відповідь кричить «Так, біжу». За всю цю розвагу ми заплатили 93 шекелі – 610 ГРН! Два Мак Меню. Цей макдак за гігієною не те щоб переміг індійський макдак, а й усю Індію разом узяту. Загалом велика ганьба Ізраїлю за Макдональдс. Звичайно, таке побачити в центрі мегаполіса коштувало своїх грошей. 

Треба їхати додому, пікнувши на стоянці перепусткою, екран висвітлив, що наш велосипед уже використовується. Тобто система не помітила повернення велосипеда. Іншими словами, виходить, що за моєю кредиткою числиться велосипед, що поїхав. Перша думка була – терміново блокувати картку. Треба було зателефонувати в техпідтримку велосипедів і повідомити про те, що сталося. Зайшли в ресторан і запитали офіціанта як тут із телефонами справи в місті. Він нам дав свій мобільний, сказав, що у нього зв’язок безлімітний. Автовідповідач мені запропонував спілкуватися рашистською, після чого мені відповіли на івриті. Пояснив всю ситуацію оператору англійською, він сказав: «Ок, за вашими перепустками тепер усі норми, можете далі користуватися» Як же вони шикарно вміють вирішувати такі проблеми.

Все, Шабат закінчено і можна рухатися у подорож містами. Звірившись із прогнозом погоди, ми трохи відкоригували маршрут і дуже вчасно та вдало, розминувшись із дощами та дикою спекою.

Хайфа

Раннім рейсом ми прибули на станцію міста. У місті більшість говорила рашистською мовою. Мета була одна – Бахайські сади. Але чомусь інформація про те, як туди потрапити була у всіх різна і кожен був упевнений у своїй версії. “На метро!” або «У цьому місті немає метро, ​​на автобусі!» або “Сади закриті!”. Підійшовши до саду, який тягнувся з висоти вниз, настало полегшення, що комплекс таки відкритий, але не все так просто. Сади поділені на три частини. Самому можна дивитися тільки третю (найнижчу) і тільки знизу-вгору. Першу та середню тільки з безкоштовною екскурсією та лише зверху вниз. Причому з другої на третю неможливо перейти.

Радісною новиною виявилося, що за годину буде остання екскурсія англійською. У гіршому випадку довелося б слухати на івриті, а другого дня сади реально виявилися б закритими. Розклад безкоштовних обов’язкових екскурсій тут.

На гору сказали, що йти хвилин сорок, але це не так. Їхати тільки автобусом, по-перше, дуже високо, по-друге, дуже довго. Заїхавши на верхню частину міста, садів ще не було видно, але вже було дуже красиво. Безкраї види відкривалися на Середземне море та Ізраїль. Самі вулиці міста також притягували своєю атмосферою. Хоча екскурсія і закінчиться на середньому рівні, ми вже знали, що повернемося сюди знову, насолодитись красою міста.

Першою зупинкою по дорозі до садів був оглядовий майданчик, на який пропускали через контрольний пункт, в’єтнамець оглянув наші речі і пустив нас далі. Це був просто невеликий фрагмент з майбутньої подорожі))) Вид з тераси був красивий, але це все дрібниці порівняно з видом садів. Коли ми нарешті розпочали екскурсію, нашим поглядам відкрилася ця багата краса природи.

До речі, в наших подорожах це друге відвідування святинь Бахайської релігії. Першим був храм Лотоса в Індії. Красу садів все одно текстом не передати, треба їхати і самому дивитися. Особисто наша думка, що до відвідин це маст. Вийшовши з садів ми, як і планували, вирушили знову на вершину міста. Поївши місцевої кухні за 650 грн (квасоля-боби), ми ситі та задоволені вирушили шукати аптеку, бо сонячні опіки мене переконали, що купити крем потрібно скільки б він не коштував.

Втім ціни в аптеці швидко переконали мене в цьому, сонцезахисний крем коштує від 300 грн. Підійшовши до аптекаря, я кажу:

– Hello, do you have a cream from the red skin?

– А можна тепер орко-недомовою? Запитала аптекар.

– А, ну тоді який у вас тут найдешевший крем від засмаги?

– На жаль, те, що ви бачили і було найдешевшим. Побачивши як згасає наш бойовий дух, жінка запропонувала гель з алое від опіків, він був дешевшим, а потім дала нам і каже:

– Беріть у подарунок, а взагалі знаєте, ходімо я вам покажу ще Халяву, яку ніхто не помічає)))

Фармацевт повела нас до стійки з дорогими кремами і дістала кошик із пробниками:

– Беріть, це все вам. Простягаючи нам горстки одноразових пакетиків.

– А коли у вас літак?

– Нам завтра цілий день по Єрусалиму гуляти.

– Ооо, тоді беріть ще й ці креми максимальної дії. У результаті з аптеки ми вийшли з алое гелем від опіків і купою кремів від засмаги. Ну, як же класно, що є такі добрі люди. Намазавшись товстим шаром я почував себе просто новою людиною. Вже не треба було ховатись від сонця. До вокзалу ми вирішили повернутися пішки. Місцева мешканка сказала, що це далеко і вказала шлях. Виявилося, не те щоб далеко, а нескінченно довго. Проте гарно. Внизу були безкоштовні ґратчасті лежаки, проте прилягти на них виявилося дорого. Варто мені лягти. Як із кишені випала монетка і безповоротно закотилася за ґрати. Номінал монетки виявився – 33 грн((( Загалом Бахайському саду та самому місту – залік. Вже вечоріло, але це не останнє місто за планом.

Герцлія

До Герцлії ми поїхали двома поїздами з пересадкою. Місто нам радили, як місто з гарною набережною. Вийшовши з вокзалу і уточнивши, як пройти до пляжу, ми почули у відповідь: “Ні, ну пішки це далеко”. Так що ж таке, чому як в Ізраїлі говориш фразу «Пішки» у відповідь завжди отримуєш «Далеко», але платити за автобуси по 6,9 шекелів (42 грн) з людини не дозволяла совість. Місто, як і його попередники затишне і красиве, набережна в принципі і норм. Найцікавіше було, коли нам треба було знайти вночі автобус до Тель-Авіва і ми смикнули якогось чоловіка. Чоловік сказав, щось ієрогліфами і махнув, щоб ми йшли за ним. Він розвернувся на 180 градусів від свого маршруту та пішов. Йшли ми 5 хвилин, 10 хвилин. Це починало ставати реально кумедним. Таке враження, ніби ми його запитали, як подивитися все місто за раз. Ішли ми вулицями, набережною, якимись невідомими стежками між вулицями, потім дорогою, вздовж магазинів. Напевно, хвилин 15 йшли. Зрештою він нас привів на зупинку, сказав, що автобус обов’язково буде і гордо пішов назад. Ну який же зворушливо милий народ живе в Ізраїлі. Приємним доповненням виявилося, що автобус іде прямо до нашого будинку у Тель-Авіві. Ця вечеря була відносно недорогою, тому що приготувати ми її вирішили самі.

Правда сосиски виявилися дивного помаранчевого кольору, але хрумтіли нічого так.

Єрусалим

Новий ранок, новий поїзд. Все-таки зручно жити біля центральної залізничної станції. А ось станція в Єрусалимі знаходиться настільки далеко від старого міста, що практично ніхто з перехожих не знав про її існування. Можливо, не з тим акцентом говорили. Десь годину у нас пішло на те, щоб знайти потрібну нам автобусну зупинку і сісти на потрібний автобус. І те, завдяки тому, що місцевий житель, який не говорить англійською, зрозумів куди нам треба і сказав нам слово на Івриті «Каньйон». Річ у тому, що коли ми гуляли в Хайфі, ми зустріли одеситку, яка там жила вже 7 років і коли вона нам розповідала, як йти до залізничної станції Хайфи, то не змогла згадати слово Маркет, і сказала, «Каньйон», а потім пояснила, що вона мала на увазі. В Єрусалимі саме це слово нам допомогло. Єрусалим підтвердив нашу теорію про те, що в Ізраїлі всі міста красиві і розташовують до себе. Уздовж старовинної вулички мчить футуристичний сучасний трамвай. По вулиці розкинуті кафешки з місцевою кухнею. Тут ми встановили рекорд, поївши всього за 300 грн. У старому місті ми відвідали основні пам’ятки, Храм Гробу Господнього, гору Голгофу, Стіну плачу та інші.

Черги були, але невеликі. Уздовж стін старого міста, із зовнішнього боку – чудові панорами на райони міста. Справа йшла надвечір і треба було повертатися до Тель-Авіва, оскільки було заплановано ще одне місце для відвідування. Для цього ми вийшли на одну залізничну станцію раніше, і виходячи з карти, треба було рухатися до пляжу. У місцевого мешканця ми вирішили дізнатись, як іти до пляжу. Вказавши напрямок, чоловік щось невиразно застережливо промовив. Для того, щоб зрозуміти, про що він нас хотів попередити, знадобилося 5 хвилин ходу. То були чорні квартали. Навколо ходили люди, що не дуже пристойно виглядали, купи афроізраїлітян, та й будиночки не сильно вражали. Тут звичайно заспокоював той факт, що крім картки, грошей у нас все одно з собою немає. 40 хвилин чорно-квартальної терапії, і ми на набережній. Потім ще хвилин 30 пішаком, і ми на місці, у ресторані де за олінклюзивом можна скуштувати всю місцеву кухню. Суть у тому, що за фіксовану ціну ти отримуєш 20 видів салатів, гарячу страву з м’ясом та картоплею, чай та тістечко. Ми вирішили, що одного меню на двох нам вистачить із головою. Ось тільки з офіціантом вийшло туго. З одним домовилися, що платитимемо лише за одну персону, нам принесли салати, лаваш, і ми почали дегустувати. Інший офіціант підійшов і сказав, що так не можна робити, і запропонував Даші також зробити замовлення, «хоч би салатики» за 300 грн. Тобто виходить, заманюють, приносять їжу, а потім кажуть, що треба буде більше платити.

Афери треба припиняти докорінно. Спочатку я йому вимотав рівно стільки нервів наскільки грошей він намагався нас розвести, потім перекинувшись з Дашею, ми вирішили що вже в принципі добре поїли, раз треба платити більше, то ми скасовуємо наше замовлення і відповідно платити відмовляємося взагалі, до побачення. Ця вечеря побила всі рекорди, оскільки була повністю безкоштовною ще й з непоганою анімацією наприкінці. Розігрувався спектакль під назвою «Єврейський офіціант та українці». А вже я починав боятися, що в Ізраїлі нас ніхто не спробує кинути на гроші. Назад додому треба було йти 10 км. Оскільки все місто покрите безкоштовним вай-фаєм, ми собі влаштували цілу екскурсію, пройшовши нічними двориками та районами безпосередньо. GPS відмінно ловив наше місце, а інтернетом відвантажували детальну карту. Йшли ми годину сорок і справді для себе відкрили ще купу цікавих місць. Правда на пів дорозі сів планшет. Це був наш перший раз коли ми скористувались GPS у наших подорожах.
Скільки кілометрів ми пройшли за 4 дні страшно уявити. Хоч відпочинок був у форматі релакс, крепатура та ноги просто гули після такого відпочинку. Рано-вранці на літак, а з літака відразу на роботу. Маршрут вийшов робота-літак-робота. Країна залишила дуже позитивні враження та зруйнувала цілу низку стереотипів про євреїв. Ми зустрічали дуже добрих та чуйних людей, які завжди раді тобі допомогти. Попри те, що поїздка вийшла реально дорогою, ця країна увійшла до списку тих країн, до яких хочеться повернутись. 

Інформація про подорож

Дата подорожі: 30.04.2015 – 05.05.2015
Тривалість: 4 повних дня
Авіаквитки: El Al
Готель: Home away from home, Great location через сервіс Airbnb
Екскурсії: Всі самі
Складність поїздки: 1/10 (легко)