Та у довершенні подорожей цього року ми вирішили відвідати місто далеке та красиве. Цим містом виявився сам Ужгород.

Спочатку ми покуштували чудовий латте за найзаліковішою ціною – 7 грн у затишній кафешці. Прогулявшись центром міста, ми попрямували в сам замок – головну пам’ятку міста. Замок нас одразу підкорив своїми цікавостями.

А Карпати в мініатюрі (аналог нашого Пирогового) підкорив нас не тільки миленькими двориками, але й справжніми вівцями, які вільно гуляли цими двориками – чорною та білою, ми їх назвали Сара та Жорж. Як видно на фотці, вони нам старанно позували.

Далі ми вирішили вирушити подорожувати поїздом дитячою залізницею.

Яка, на жаль, виявилася закритою.
Провівши чудову трапезу в місцевому кафе (ах який там чудовий сир-гриль, а також борщ, кремзлики зі сметаною і банановий човен).
Ми попрямували до озера, яке має дуже цікаву легенду.

Озеро справді перевершило всі наші очікування.
На зворотному шляху до центру міста ми потрапили у чорний квартал. Я навіть не підозрював, що такі райони є в Україні: напівзруйновані крихітні будиночки та натовпи, які з циганською зовнішністю бороздять вулиці цього району. Оскільки це були сутінки, то «наше життя коштувало не дорожче за пісок», загалом, боязно якось там блукати. Ми були неймовірно щасливі за пів години, побачивши маршрутку.
Поїдаючи в китайському ресторанчику смачні запечені фрукти в карамелі і запиваючи це чаєм, ми відчували себе неймовірно щасливими та живими!

Коли ми поверталися поїздом додому нас підкорив Чоп.

Пройшли чергові гастролі гурту Strooks. Цього разу виступали у Вінниці на Бродвеї, куди приїхало багато стиляг із різних міст. 

Ендрю та Дарця 

Ніколи не думав, що там, за огорожею, де колись ще було звичайне спокійне життя, таке ж звичайне як і скрізь: та ж трава, ті ж дерева, така ж земля, але це тільки обман ока, адже відомо, що сунувшись не в ті кущі, що треба, або піти не тією стежкою, що вказана в струксоводі, можна отримати смертельне опромінення. Щодо аномалій завжди думав, що це вигадка у грі, але виявляється справді, коли в якомусь місці рівень радіації більший, ніж там, де ти стоїш, перепад можна побачити очима. На прохання провідників ніхто не став ризикувати торкнутися цього цікавого природного явища.
Найважча частина зони це був ізотоп, це дуже велика гора, на вершині якої від підвищеного потоку радіоактивних частинок починається слабке гудіння у вухах.
Подорож дуже сподобалася, було реально круто.
Завжди мріяв поюзати лічильник Гейгера.

О, як я люблю подорожувати.

Тернопіль — це одне з найкрасивіших міст України, маленькі вулички з невисокими будинками, безліч красивих парків, у яких за огорожами живуть олені, та ставків з барвистими переправами через них. Але мета поїздки полягала у відвідуванні музею – ресторану “Старий Млин”, вже кілька років я мріяв скуштувати їх фірмовий борщ у глечику зробленого із хліба. Дивлячись на велику кількість борщу, ми з Сонечком засумнівалися в замовленні ще більшої печені у пательні, яка виявилася справді величезною, АЛЕ Український менталітет подужав, і ми з усім впоралися. Також виправдала всі очікування піцерія “Фламінго”, в якій піцу роблять у справжній печі на дровах.

Побувши у місті 11 годин, ми поїхали до нашого з Дашею улюбленого Старокостянтинова (Хмельницька область), де провели ще два дні запланованої подорожі.
І якщо мене запитати, яка наступна мета, то я відповім Ялта!!!!
Не рахуючи село Бобрик.

16,5 години ми провели в цьому чудовому містечку. 

Прогноз обіцяв дощі, але ми обіцяли сонце, і воно було весь день😊

Ранок почався традиційним поїданням пиріжків з гарячим шоколадом, в одній кафешці. Після чого ми вирушили до парку, обчислювати на якому ж озері сталася пам’ятна подія рік тому, коли я зробив Даші пропозицію від якої вона не змогла відмовитися). Лебеді у вольєрах були дуже раді нашому приїзду, і побігли до нас.

Тільки гордий пелікан сидів у далині і чогось виловлював у воді. Після того як ми скуштували піцу по-українськи, та ще й з соусом, який викликає пожежу в шлунку, усю цю справу ми утрамбували кілограмом полуниці, жменею черешні та склянкою суниці. Потім ми били молотком по ховрахах. Двічі поспіль, побивши рекорд та вигравши додаткові ігри. У ховрахів боліли голови, а в нас руки😊. Дуже душевно поплавали на катамарані по вузеньких річках парку, які раз у раз спліталися і розділялися. 

Іноді по дорозі траплялися мости, доводилося добре пригинатися, щоб пропливти під ними. Загалом, міні-Венеція))) 

Бачили дуже багато весіль, загалом дуже багато, цією фразою неможливо описати ту кількість. Увечері сиділи у Старому Млині. 

День пройшов дуже приємно та душевно.

До поїзда буквально заповзли від втоми.

У ранковий час наша шхуна причалила до Сімферополя. Зустрівши решту піратів, київська делегація рушила на пошуки галери, на якій можна дістатися Порту, знайшовши гідну галеру, ми записалися в команду до капітана, заплативши йому по 12 піастрів. Зануривши два ящики презервативів (6000 штук) і захопивши мозок кепа, на судні було встановлено піратський прапор, а сам капітан з радістю одягнув піратську трикутку.

Київська делегація (По центру кеп)

Настрій зашкалював, піратські пісні лилися на всю, а коли кеп передав штурвал до рук Скаженої Малої, я зрозумів, що Ялта цього року перевершить себе. Причаливши до порту, капітан був нагороджений коробкою на 100 презервативів. 

Вселившись із чотирма розкішними піратками в піратські хороми, ми з Екліпсо вирушили гуляти в порт, виглядати собі портових на ніч.

У порту активно просувалося будівництво піратського корабля із 900 чорних А4 аркушів, склеєних піратським скотчем, на запитання перехожих ”А що це буде?” відповідали, що тут буде гра в шахи, але поки що ми закінчуємо чорну клітинку.

Під час будівництва корабля я вирішив влаштувати дуель Вассерману, на жаль, мій гак виявився коротшим за його шпагу, але на щастя Екліпсо засадила йому під ребра кілок, який мені дала в дорогу Піратська Лісупешичка. Збудувавши наш корабель, ми вирушили нападати на моряків, які грали з портовими повіями. Була різанина… багато моряків було пущено на корм акулам, а їх нутрощі на підтяжки. Загрузивши дівчат портової поведінки на наш чорний корабель, ми вирушили гуляти на берег, була традиційна гра у слона, а також відкриття сезону купання. Веселились весь вечір у Портовому місті, потім вирушили на нічліг до наших палат.
О 6:00 (по старому о 5:00) Ми з Екліпсо пішли зустрічати піратський світанок і снідати в МакПірат. Погулявши Лівадією, ми повернулися в порт на чаювання.

О 12:40 я захопив із собою невелику піратську зграю, і повіз на екскурсію, яку проводив сам Дейві Джонс, тобто я…

Чесно кажучи, важко словами передати, як там було добре, це, безумовно, був найкращий із чотирьох виїздів.

Передісторія:

Всі поїздки в Ялту це весела і незабутня подія, але ця була дуже категорична!!!

І так, наша розповідь називається – “Подорож до сонця”
Пункт призначення: Ялта-2011
Місія: Побачити сонце
Справжня місія: Втратити мозок тим, хто ще не втрачав
Склад делегації:
Чудовий: Сталкер
Прекрасна: Дарця
Міс Літл-Міракл 2007-2011: Лесайп
Його категоричність: Зе’Перевера
Володарка всього цікавого та нестандартного: Сестра Сталкера
Вітьок, який просто: Вітьок
І індуський мексиканець родом з Канади, що їде в Одесу через Ялту, перетинаючи Партеніт, але навчається у Німеччині: Габрієєєль!!!
А також одна дуже позитивна людина, але про це пізніше 😊

Подорож до сонця    

Густі хмари огорнули півострів, підкреслюючи всю серйозність і таємничість поїздки. Суворий погляд ЗеПеревери холодно дивився вдалину з маршрутки. ЗеПеревера був дуже категорично-нейтральним по життю і ні з ким ніколи не йшов на контракт. В інституті його завжди боялися викладачі, навіть більше ніж Бздудіка. Лесайп тим часом писала таємну смс-шифрограму Сталкеру. І ось вона, Ялто! Все було б нічого, якби нам не запропонували хату за 20 грн з особи. Почувши ціну, холодний страх пройшов по моїй шкірі. А Лесайп провела різко пальцем по горлу, що означало “Ми господаря по горлу і в колодязь!”. Кафе Бузок радісно зустріла нас металевим замком, а Жінка у чаях Криму традиційно своєю цегляною усмішкою. Загалом місто добре приготувалося до нашого традиційного приїзду.
І ось воно наш порятунок мозку – Індус! Який не знаючи мови кудись наївно йшов.
Через 5 секунд він був нещадно завербований у наші ряди. Вирок виконала безпристрасна Лесайп.

О 16:00 на площі з’являється людина з ананасами, і звісно всі бомжі підриваються і біжать за ним. Бідолашна людина поспіхом розкидає ананаси, а мобжі їх нещадно розривають. Скупа сльоза скотилася з лівого ока ЗеПеревери, а у мексиканця мозок почав йти з орбіти.

Сталкер прийняв холоднокровне рішення вирушить зустрічати світанок, на що ЗеПеревера категорично заявив, що він за ніч добре подумає над цією пропозицією. О 05:00 холоднокровний голос заявив: “Я добре подумав — не йду!”
Ранкове сонце окинуло нас своїми промінчиками, а Сестра Сталкера пішла плавати. 

Сонце пішло назад у густі хмари… Сонця немає! Наша місія зазнавала поразки, команда можливо готує саботаж. Чудовий Сталкер твердо заявляє, тримаємо курс на Партеніт, там буде сонце! Його пишність чудово розумів що за найменшої помилки, команда його з’їсть як ті ананаси. Пояснивши Канадцю що він їде до Партеніту ми поїхали до міста сподівань. Яскраве сонце освітлювало нас своїми променями, а ми насолоджувалися істинно весняною погодою на горі Сові.

Але і тут Лесайп не уникала концепції і попросила в іноземця ніж, пояснюючи тим, що нам потрібно відкрити печеру. Мозок іноземця зазнав поразки.

На цьому радісному місці ми розлучилися з командою і вирушили далі.
Залишивши територію Ялти, я вже почав з нетерпінням чекати наступної поїздки до Ялти.

Алупка

Парк Алупки радісно прийняв нас. Парк справді шикарний, чимось схожий на Умань. А Воронцовський палац радував нас своєю красою. Лебеді у синіх озерах весело нам воркували та вимагали їжі 😊

Місхор

У Місхорі крім невеликого парку та русалки у воді нічого не виявилося, проте недаремно поїхали)
Зловивши машину на трасі ми вирушили до Балаклави.

Балаклава

Оселившись ми вирішили підкріпитись. Нашому погляду підвернулася Кафе “Рибка”. Відкривши двері і побачивши найстрашніший гендель ми зрозуміли, що помилилися дверима. Але господарка розливайки вибігла за нами і наполягла на тому, що ми повинні там залишитися, і нас смачно нагодувала. Ми вилізли на найвищу гору Балаклави, звідки відкривався чудовий краєвид на місто та бухту.

А у проти ядерній базі підводних човнів нам розповідали різні цікавості.

Севастополь

Севастополь ми обійшли вздовж і впоперек. Поплававши на морській екскурсії військовими флотами. Ми вирушили дивитися панораму та діораму міста. Запізнившись у кінотеатр на початок фільму, ми тихенько залишилися в залі і на наступному сеансі побачили початок, що не встигли побачити.

Мис Фіолент

ААААА! Це справді дуже красиве, дивне і незвичайне місце, починаючи з кольору моря, закінчуючи красивими скелями. Дякую Кет за те, що порадила. Якби мене запитали що це за місцевість, я б подумав що це Бразилія.

Херсонес

Це місто дійсно стародавнє, залишки вуличок та будинків третього століття до нашої ери дійсно заворожують. Дзвін із Нотр-Дам де Парі порадував нас своїм дзвоном.

І ось здавалося б і кінець подорожі, але, на щастя, у квитках виявилася помилка, їх довелося здати і вирушить до:

Місто, про яке оспівано стільки прекрасних пісень виявилося справді цікавим. Вузькі вулички, не нашої національності люди, і все таке дивне-дивне. Було відчуття, що ми дійсно потрапили за кордон. Покуштувавши справжнього східного меню в кафешці і прихопивши екскурсовода ми вирушили дивитися печерний храм та інші будинки, які збудовані всередині скель.

Бо на Ханський палац у нас залишалося дуже мало часу, а саме 10 хвилин. Нам довелося добре побігати, детально вивчивши всі пам’ятки, на які потрібно витратити години дві. Все запам’яталося, а Крим залишив дуже яскраві враження про себе.

Місто великих ідей та дитячих спогадів.

За 22 роки все дуже змінилося, незнайомі люди, не ті дерева, те, що колись було моїм найкращим космічним кораблем – тепер пеньок. Побачилися з моїми старими друзями, вирушили до єдиної дев’ятиповерхової будівлі та сфотографувалися біля єдиного, але, на жаль, не робочого ліфта у місті. Ходили до елеватора, і полазили веселими гірками, які мене в дитинстві несли зі швидкістю світла по віражах. А найголовніше ми сходили до старого кінотеатру, в якому по 6 грн квитки, і дивилися там радянський фільм ”артистка” і так затишно, удвох на весь зал. Наступного дня ми вирушили до Хмельницького.

Хмельницький

У Хмельницькому є два дуже круті пам’ятники

А також пам’ятник великому барону Мюнхгаузену

І звичайно ну дуже великий пам’ятник Богдану Хмельницькому

Погулявши парком з дуже психоделічними гойдалками ми вирушили на річку Південний Буг, якою плавали в човні навколо екзотичного острова.

Поплававши річкою, ми рушили в парк-заповідник, з екзотичними тваринами.

А також дід має чудовий електросамовар.

Тернопіль

Прекрасне місто кохання цього разу нас підкорило своєю зелено-квітучою атмосферою, та клумба, яку ми півтора роки тому бачили восени, розквітала прекрасними тюльпанами та іншими красивими рослинами, дерева з рожевими квітами всіх усівали своїми пелюстками.

Річки, які були вкриті льодом тепер пахли життям, у парку крутилися два водяні колеса, а павич голосно щебетав за парканом. Одне з озер парку висвітлило сонечко і відкрився чудовий краєвид, і я зрозумів що саме це місце і стане для нас ключовим. Сонце почало затягувати хмарами, але коли ми пізніше сиділи у святкових шапочках-конусах, звісивши ноги до озерця і пили крем-лікер амарула, їли кумквати і сяяли від щастя, сонце знову освітлювало озерце.

Далі ми вирушили до нашого улюбленого ресторану ”фламінго” насолоджуватися їхньою фірмовою піцою з печі, а на десерт смачний латте. Після ми поїхали гуляти у центр. У парку ми урочисто з’їли манго.
Якийсь хлопець підбіг, щоб поцікавитися, звідки у нас капелюшки-ковпачки і ми йому та його друзям подарували по капелюшку.

Блукаючи парком, ми годували кульбабами коней і кізок, а в один момент мій ковпачок здуло вітром і він полетів на трасу, ним звісно як у кращих фільмах, проїхало десяток машин, майже не одна не промазала, і від нового пориву вітру ковпачок повернувся до свого господаря. Ми рухалися подивитися на гарний тернопільський університет.
Звісно не обійшлося без посиденьок у “Старому Млині” (найкращий ресторан світу). Поласувавши борщем у буханці хліба та іншими ласощами ми вирушили далі у подорож містом кохання.

Біля озера стояв теплохід, який готувався до відправки, як же не поплавати, пливучи на теплоході, ми махали людям, що сиділи на березі, а вони здивовано, але з усмішками спостерігали за нами.

Потім якась окрема парочка нам теж почала махати з берега, точніше махала дівчина, рукою хлопця. На площі біля театру ми трохи нагодували голубів, які були такі милі, що навіть з рук брали. Провівши в місті 17 годин, ми дуже втомлені, але інтриговано щасливі валилися на полиці в поїзді і міцно заснули.

А почався цей прекрасний день з відвідування пиріжкового кафе, в якому нас пригощали смачними пиріжками з чаєм. Колись ми з дітьми приїдемо до озерця, з якого все почалося…

Чернігів, це було чудово, ми були на Болдиній горі і бачили всю цю зимову красу, пили мартіні з келихів у курені з ялинки, ми знову були в нашій улюбленій кафешці LaFleur і дуже класно, що ми побачили відносно нову пам’ятку – “серце” на мосту, що розташований над Десною, а в безпрограшній лотереї зайчика виграла кульку. Після приїзду до міста у ”двох гусях” нас радісно вітав екзотичний папужка, а орчий кремль явно проектували з чернігівського вокзалу!

08.03.2010

Частина 1. Бодрум
Частина 2. Мармаріс
Частина 3. Акьяка та Дальян
Частина 4. Памуккале
Частина 5. Північні Кушадаси
Частина 6. Повернення до Каппадокії
Частина 7. Чешме
Частина 8. Південні Кушадаси <———-
—————————————————————————————-

Як я описував раніше, Кушадаси це дуже довге місто, зараз ми оселилися з протилежного боку від того, де вже були у цій подорожі. У мене закінчилася чергова відпустка, яку я брав для Каппадокії та Чешме, тепер можна спокійно відпочити за улюбленою роботою. Заселення в готель пройшло у вже звичному для цієї подорожі форматі. Ми його знайшли, знайшли навіть на одному з турецьких сайтів ціну, оскільки сайт був трохи стрімкий та ще й хотів списати одразу з карти гроші, ми вирішили безпосередньо забронювати номер дзвінком до готелю. Поставив це завдання мастеркард консьєржу, що підключено до моєї карти. Але, на жаль, на працівниках даного сервісу стоїть тавро “невдахи”. Їм у більшості кейсів чомусь навезе із вирішенням завдань. Ситуація з готелем була не винятком. Чомусь менеджер готелю повідомила, що з радістю поселять нас за 400$ (замість 290$). Ми попросили з’ясувати, що не так із ціною, чому вона відрізняється від офіційної, як нам пояснили, це для туристів так. Ми прийшли на ресепшен та поцікавилися яка ціна за готель. Дівчина навіть визначила, що ми це ті туристи, про яких їм дзвонив консьєрж сервіс. Потім вона спробувала розповісти нам щось про ціни для місцевих, на що я відповів, що є два шляхи: або я зараз оплачую броню готелю на якомусь стрімкому сайті, і вони отримають лише частину прибутку, або нехай не замилює очі і селить за офіційною ціною. Потім дівчина не могла зрозуміти, як ми взагалі тут опинилися. “Живемо ми тут”, оскільки готель явно не хотів втрачати прибуток, то “Живемо ми тут” можна вважати, як місцеві. Бувають поїздки йдуть як по маслу, а бувають як по терці, з урахуванням красивих міст та легких добирань цю поїздку можна віднести до категорії олією по терці. Готель, до речі, виглядав красиво, гадаю, що ця трійка спочатку була п’ятіркою. Нас ще й заселили у номер із чудовим краєвидом на море! Побігли ж скоріше перевіряти море! Першою до води добігла Даша і невдало пожартувала, вдавши, що море крижане. Я Даші пояснив, що з деякими речами не можна жартувати, включаючи температуру моря в цій подорожі)))

Насправді воно було таким же теплим і хвилюючим, як і в попередніх Кушадасах. Для фінального відпочинку тут було все, що потрібно. Готель з ол інклюзивом, тепле море і настільки мало людей, що лежаки абсолютно всі наші у прямому значенні цього слова. Однак, відбувалося щось дивне з лежаком. Ми зазвичай займаємо тільки один на всіх, складаємо свої речі та біжимо купатися. Я помітив, що на нашому лежаку побільшало речей, а поруч стоїть російськомовна жінка та хлопець. Я, проходячи повз лежака вирішив пожартувати “Будете разом з нами лежати на одному?”. Жінка відповіла, щось невиразне на кшталт “Ні, ну ми просто тут побудемо”. Наступного дня ситуація знову повторилася. Чомусь ці рашики з п’ятдесяти повністю вільних лежаків обирали саме наш, складали свої речі поруч, потім стояли і про щось спілкувалися. Якісь лежакові маніяки. Ми з Дашею намагалися знайти хоч якесь пояснення цьому феномену, але логічного взагалі нічого вигадати не змогли, хіба що туристи вважали, що готель видає один лежак на всіх. Хоча після початку війни мавп’ячому інтелекту рашиків я вже не дивуюся. До теплого морька ще додавалася довга набережна, що йде далеко в нескінченність. Це була розкішна локація для ненапруженого завершення поїздки. Щоправда, ще потрібно було розв’язати питання з інтернетом у номері, оскільки до нашого номера доходив слабкий сигнал. Я як у фільмі “Мисливці за привидами” ходив коридорами з ноутбуком вивчаючи поведінку сигналу. Потім прийшов на ресепшен, описав, як у них роздають мережу роутери і попросив нас переселити в один із номерів у зоні покриття сигналу, а також щоб залишався той фантастичний краєвид на море! Нас переселили, тепер взагалі шикарно. Які нас тут чекали королівські заходи!

Туреччина наче прощалася з нами щовечора.

Цікавий факт, що я хочу все побачити захід сонця у море і за ідеєю тут сонце повинно так і сідати, але на останніх сантиметрах над водою з’являється силует землі і сонечко закочується чітко в материк) Чим же ми тут розважатимемося крім роботи і поїздок за улюбленим лимонадом у центр?

Хамам

По-перше, щось давно ми вже не були в хамамі, треба було б повторити. Хамам на цей раз був зовсім незвичайний. Якщо туристів зазвичай привозять до хамаму при п’ятизіркових готелях, то це був громадський. Скажу одразу досвід – шикарний! Якщо в п’ятірках все чинно-благородно, то тут банщик миє-масажує по хардкору, як я полюбляю. Мені здавалося, що він мене катує і намагається задушити, релаксанув я на повну. У жіночій частині хамаму Дашу мили лайтовіше. Ми швидше за все тепер включимо хамами в обов’язкове відвідування кожної подорожі. У цій довгій ми були тричі, всі три рази були успішними.

Аквапарк Тортуга

Друга крута розвага це аквапарк Тортуга в одному з сусідніх готелів. Ми навіть думали на день переселитися в готель при аквапарку, тому що в нашому не було вільного дня для продовження, але в останній момент було перенесено масовий заїзд туристів, і ми змогли продовжити проживання в нашому готелі. У чому розкішність аквапарку? Тут є класний працівник, який явно любить свою роботу. Частина гірок досить екстремальна, але він робить з цього вершину жаху. Так, наприклад, з гірки, на якій відбувається секундне вільне падіння, хлопець в останній момент розкручує твоє коло так, що під час падіння ти летів спиною вниз і продовжував обертатися.

За екстремальними відчуттями аквапарк наблизився до знаменитого аквапарку на Тенеріфе Siam Park. У мене були флешбеки в жахи гірок того аквапарку) Інший хлопець з досить звичайної темної гірки примудрився так само зробити атракціон жаху. Він ставав ззаду кола, брався руками за поручень і запускав нас на подвійному колі штовхаючи ногами так, що сам залітав повністю в трубу і витягував себе за перекладину, за яку тримався. Ми ж з Дашею розвивали у замкнутій трубі позамежну швидкість. Загалом якщо любите екстремальні аквапарки, то вам сюди, якщо не любите, то тут крута анімація, коли всі танцюють, стрибаючи на індивідуальних батутах, що стоять на фонтані, який б’є струменями з землі. Все це відбувається під сет діджея, який заряджає перед фонтаном. При цьому всім, аквапарк входить до комплексу готелю, який чомусь вважається трійкою, хоча коштує як повноцінна п’ятірка 1000 лір за ніч (118$).

Сірінже

Раніше ми про це містечко не знали, але воно так активно піарилося на плакатах місцевих турфірм, що ми вирішили перевірити, чи ми не втратили чогось при плануванні. До міста ще треба було постаратися дістатися. Спочатку ми їхали до автовокзалу, потім переїхали до Сельчука і тільки звідти ми поїхали на маршрутці в Сірінже. Містечко виявилося справді затишним і красивим.

Воно зовсім невелике і націлене насамперед на любителів гастрономічного раю. Саме тут основний акцент на сотнях видів фруктових вин. Ціни, звичайно, завищені, але безкоштовні дегустації тут проводять на славу. Ми з Дашею так надегустувалися, що я переживав, що ми пропустимо післязавтрашній літак)))) Тут справді є багато чого смачного. Тільки одна проблема, пояснюватися потрібно турецькою))))

Другий рівень гастрономічності це спеціальні столи в кав’ярнях, де по центру пісок і там же готується твоя кава по-турецьки в центрі столу. І що мені особливо сподобалося, це ціна та наявність кнафе, одного з моїх улюблених турецьких солодощів. Під місцеву каву просто ідеально йде. До речі, обслуговував нас підліток, який говорив англійською.

Нам уже навіть незвично було чути англійську від місцевих, за всю довгу поїздку можна було на пальцях перерахувати людей, які розмовляли з нами англійською. Зі знанням туристичної мови у такому віці хлопець явно матиме велике майбутнє. Мишкова ж гастрономічність полягала в смаженому морозиві, яке тут робили на одній зі старих вуличок і шовковичним соком, що фонтаном ллється в кожній кафешці. Насправді тут не тільки Мишко підсів на цей сік.

Нам же поблукати містом було мало, тож ми полізли на вершини, що красувалися на тлі міста. Там виявилося багато трекінгових маршрутів та чудова панорама на містечко. В оповіданні я, звичайно, не можу передати усю п’янку атмосферу маленького містечка, так що включайте Сірінже сміливо у свої маршрути і зможете повністю через себе пропустити міський дух.

До речі, на момент написання оповідання навіть мої батьки відкрили для себе Сірінже.

Кіразлі

У нас був останній вільний вечір, на маршруті все пройдено і навіть перевиконано, але не будемо ми просто так сидіти, склавши руки? Десь в інтернеті з’являлося порівняння Сірінже з турецьким селом Кіразлі. У порівнянні Сірінже однозначно перемагало, проте це схоже на останнє місце, де ми ще не побували в окрузі. Як тільки закінчився робочий день, ми відразу встрибнули в маршрутку до автовокзалу. Там нам сказали, що зараз їхатиме автобус на Айдин через Кіразлі, але зворотного вже не буде. Але наші плани непорушні! Для бравих мандрівників відсутність зворотного автобуса не перешкода. Поїхали!

Нас висадили справді посеред турецького села. Наша присутність не залишалася поза увагою, місцеві жителі з цікавістю поглядали на нас, тут, я так розумію, ми лише другі туристи після тих, які порівнювали Кіразлі та Сірінже))) Ну йдемо дивитися, що тут цікавого. Я не знаю чи всі турецькі села такі прикольні, але види на поля та плантації тут мали виражений азіатський відтінок. Було дуже схоже на тайські чи в’єтнамські панорами. Щоправда, без ступінчастих терас. Шкода, що ми були обмежені часом кінця вечері і не могли тут нагулятися вдосталь усіма стежками.

За великим рахунком, якщо у Вас немає мети побачити кожен куточок Туреччини, можете обмежитися відвідуванням тільки Сірінже. Тепер потрібно якось вибратися. Біля магазину стояв на вигляд впевнений у собі чоловік, ми запитали його, чи буде сьогодні автобус. Він почав щось перевіряти в телефоні, копався хвилини три, потім почав з кимось говорити по телефону, дуже посилено щось обговорював, хвилин через п’ять я уточнив чи є прогрес з автобусом, на що він відповів, що взагалі про автобуси не в курсі. Гаразд, шукаємо іншого. Касир у магазині сказав, що автобус таки має бути хвилин через 15. Ми пішли на виїзд із села і вирішили автостопити про всяк випадок, бо автобуси тут справа не стабільна нині. Спочатку їхала перспективна машина, але водій зупинився біля нас та пішов на базар. Наступні виявилися поліцією і проїхали повз, потім ще одна машина, яку я хотів зупинити, виявилася поліцією, і нарешті зупинив автобус, але він теж виявився поліцейським. Жандарм сказав, що він з поліції, я кивнув йому, що той факт, що він з поліції не повинен заважати йому підвезти нас до міста, тим більше в такому автобусі ми ще не каталися. Жандарм із водієм почали активно відмовлятися, що не підкинуть нас, на запитання “Чому?” вони не змогли знайти відповіді і поїхали без нас до міста. Тут якраз вийшов чоловік з базару і пішов до своєї машини. Я спитав його, чи не до міста він їде? Він кивнув, і я сказав, що ми з ним! Він з радістю показав жестом, щоб ми сідали до нього в машину. Потім він зробив зупинку біля розкладки із фруктами і купив нам усім яблучок у дорогу. Які водії тут милашки. Висадив нас якраз на роздоріжжі з автовокзалом, так що в готелі ми були настільки вчасно, що після вечері встигли ще й на захід сонця.

Щоправда, сьогодні тільки в мене залишився ентузіазм бігти в номер, щоб встигнути впіймати останні тридцять секунд перед заходом сонця. Вчора ще ентузіазму вистачало на всіх. Усі вже були вимотані маршрутом))))

Кінець турецької подорожі

Наша велика турецька подорож дійшла до свого фіналу, як я і писав на початку розповіді, це була одна з найскладніших наших поїздок. На нескінченному відрізку історії минуло лише 46 днів. Для нас же минула ціла вічність. Ті проблеми, з яких розпочиналася поїздка у вигляді бурситу ліктя та крадіжки речей, вже були десь далеко в минулому житті. У докарантинні далекі часи ми літали до Туреччини щорічно відкриваючи нову локацію. Зараз змінивши сім локацій в одній поїздці, ми ніби провели сім років подорожей за раз.

Чи сподобалося? Дуже сподобалось! 

Хотілося б повторити такий морально і фізично складний маршрут з огляду на всі пригоди? Однозначно ні. 

У наступних поїздках враховуватимемо низку факторів при плануванні поїздки. Шрами на нозі, що залишилися після ДТП, нагадуватимуть про це. Хоча це все одно не вбереже від незалежних від нас обставин. Але схоже просто треба краще навчитися не просто подорожувати, а саме жити подорожжю принагідно розв’язуючи побутові питання під час подорожі, ми поки що новачки в цій справі))) Людям, які вирушають у тривалі навколосвітні подорожі, потрібно ставити пам’ятники. Такі тривалі поїздки хоч і приносять масу задоволення, але фізично та морально виснажують до останньої краплі. А зараз ми сідаємо у літак для невеликого відпочинку на кілька годин. Адже насправді це не кінець і після прильоту на нас чекає продовження.

Остання локація Київ

До фінальної частини поїздки ми морально готувалися довгий час і намагалися нагромаджувати сили та бойовий дух наскільки це можливо. Ми прилетіли до Борисполя, перескочили у таксі. Дорогою я зв’язався з мамою і сказав, щоб приймала у нас вдома Мишка з валізою та рюкзаками. Ми ж вийшли біля метро та поїхали на фестиваль Атлас Вікенд. Сьогодні був другий день відкриття фестивалю. Перед фестивалем ми зайшли поїсти до Пузату Хату. Після півтора місяця турецької їжі мені рідні вареники здалися чимось із роду райської амброзії. Мені здавалося, що такі смачні вареники я ще ніколи у ресторанах не їв. Цікаво виходить, ми дуже любимо турецьку кухню і за всю поїздку вона ні краплі не набридла, але варто було повернутися додому, як смакові рецептори жадібно вчепилися в рідну українську кухню. Ну а тепер уперед на танці та веселощі. На цей раз у нас було проплачено три дні плюс один безкоштовний. Втома від подорожі, як не дивно, пішла на другий план. Відкрилося друге дихання, і ми на позитиві відгуляли чотири повні дні до ночі. Після сонячної та теплої Туреччини, перший же день у Києві зустрів нас соковитою прохолодною зливою. Було незвичайно, ще буквально вранці ми взагалі не парилися за прогноз погоди, адже на курортах абсолютно всі дні було ясне сонечко і лише один раз увечері був дощ на 30 хвилин, а тут таке занурення. Але злива то була не проблемою. Проблемою було те, що ми бігли, щоб встигнути на Kozak System, а в результаті застрягли під навісом біля сцени, де виступав Поплавський. На жаль, заручниками Поплавського виявилося багато людей і злива тривала повністю весь його концерт і ще змусила послухати нас низку інших гуртів, які ми не планували. Нашій подрузі Тані пощастило більше, вона застрягла десь на вході далеко від сцени. Я запропонував їй включити пряму трансляцію Поплавського по телефону, але вона не захотіла з нами розділити нашу “Радість”. Але коли злива закінчилася, продовжилися веселощі до самої ночі і так чотири дні. На четвертий день, коли наша частина фестивалю закінчилася, лишився останній ривок. У нас був запланований ще один фестиваль Veda Life. Цей фестиваль присвячений індійській культурі та не потребує таких енерговитрат. Я пам’ятаю, що на ведалайфі ходив, як ударений по голові, і пив улюблений чай-масалу. Оскільки наші організми розуміли, що це вже точно кінець подорожі, то ми з Дашею вже і не можемо згадати, що саме було після Ведалайфу і як ми опинилися вдома. Але я добре запам’ятав день, коли у понеділок увімкнув комп’ютер і зрозумів, що я вперше за кілька місяців можу розслабитися і спокійно попрацювати на втіху. І як же добре, що на руках немає квитків на найближчий місяць))))
PS Ми повернулися на початку липня і спочатку планували, що в серпні продовжимо подорожувати далі. На момент закінчення написання оповідання вже вересень і бажання прямо взяти і кудись полетіти тільки почало повертатися, нам досі здається, що ми не можемо достатньо відпочити від великої турецької подорожі)

Інформація про подорож

Дата подорожі: 21.05.2021 – 06.07.2021
Тривалість: 46 днів
Складність подорожі: 6/10 (середньо)