Дуже красива Італія

Види, які нас чекали в цій поїздці, в рейтингу по Європі перемагає хіба що острів Мадейра (наразі вже Норвегія). Поїздка до Італії нас дуже вразила і, як завжди, хочеться з усіма цим поділитися. Як і багато інших поїздок все почалося майже рік тому, це був спекотний серпневий день. Була інша робота. Я сидів біля синьої колони в офісі і натрапив на ці промо-квитки. Це вже ціла традиція, купити промо тариф у МАУ за рік) За досвідом португальського рейсу, я чекав що колись мені скасують або змінять дати в цих квитках з боку авіакомпанії. Чекати довелося до кінця осені) Час вильотів змінився, і мені МАУ погодилися безкоштовно змінити зворотну дату. Тепер наші коротенькі промо квитки перетворилися на справжню повноцінну подорож. Ще раз красно дякую авіакомпанії за цю зміну. Оскільки про дати безвізу ще й мови не було, то необхідно було ще й до Угорщини злітати для отримання мультивізи. Але відстань між поїздками треба було робити мінімальною на випадок отримання короткої візи. Зараз пишу і прозріваю скільки рухів тіла і прорахунків потрібно було для поїздки до Італії) Нелегким завданням виявився і прорахунок маршруту. Квитки потягом Венеція-Рим-Венеція були на порядок дорожчі за літак Київ-Рим-Київ. Тобто з маршруту центральну та південну Італію було бажано виключити через нерентабельність. Але моя улюблена дружина, як завжди, знайшла ідеальний маршрут. Тепер у нас все готово, можна вирушати в дорогу!

“Шановні пасажири, ми готуємося до зльоту, будь ласка, переведіть ваші електронні пристрої в режим польоту”. І тут мені починає додзвонюватись амстердамський номер. Слухавку взяти не вдалося, і літак почав зліт. Я сподівався, що зараз мене спробують набрати втретє, але довелося відключити зв’язок. До поїздки до Амстердама ще довго, але один нюанс, це міг дзвонити не готель, а офіс букінгу, що там знаходиться. Загалом щось пішло не так, але поки що незрозуміло що саме.

Верона

Черга на кордоні видалася немаленькою, було якраз купа часу дізнатися хто мені дзвонив. Це виявився офіс букінгу з повідомленням про те, що наш готель не зможе нас прийняти. Тому готель нам замінено на дорожчий без доплат. Тепер, правда, ми живемо не зовсім у старому місті, але рейтинг обіцяє що готель буде хорошим. Оперативно списався з господаркою. З’ясували, що вона не поспішає до готелю. Загалом і ми не особливо поспішаємо. Від аеропорту ми доїхали до міста Местре, це материкова частина Венеції. Звідти пересіли на поїзд до Верони. Поїзд ходив раз на годину і через щасливу обставину наступний вирушав через 4 хвилини після нашого приїзду. Потрібно було дуже швидко розібратися, як купити квитки на поїзд. Квитковий автомат поставив мені таку велику кількість питань і порад, які не можна було пропустити, що при реєстрації в наших державних структурах виявляється менше бланків треба заповнювати. Ну хоч пейпас тут спрацював чітко. За пів хвилини до відправлення ми застрибнули у двоповерховий поїзд. За вікнами пшеничні поля. Десь у районі гір на обрії формуються дощові хмари. Прогнози погоди також були досить песимістично налаштовані на наші плани. Але, на щастя, вони справдилися далеко не повною мірою. Диктор оголосив, що ми у Вероні. Ми вийшли з поїзда. Ландшафти перед нами не те що б, не збігалися з моїм уявленням про Верону, але вони повністю різнилися з поняттям “місто”. Терміново потрібно зловити точку GPS. Як на зло, затримка секунд 30. І, так! Точку ми успішно зловили та з’ясували, що вийшли не там. У цей момент потяг відправився від платформи. Щось маршрут Вероною зовсім виходить з-під контролю. На щастя, це була одна з зупинок Верони, але далеко не та, що нам треба. Тепер ми на околиці. На вокзалі нікого не було. Що у нас за маршрутом? Перед поїздкою я на мапі відмітив один із парків на відстані від центру. Але не був упевнений, що ми його встигнемо відвідати, оскільки він на трохи далеко від старого міста. А тут ми й самі на тій же відстані. От і ладненько, значить почнемо не з готелю, а з парку.

Дорогою вибрали собі затишний ресторанчик і почали знайомство з італійською кухнею. Цікавий факт про північну Італію – “Італійську” піцу в Україні готують краще. Але тут теж було досить незвично і іноді навіть смачно. Хоча тепер через роки ми знаємо що все залежить від регіону країни.

Сад Джусті

Купили квитки і здали рюкзаки. У саду панувала незвичайна тиша, ніби за стінами зовсім немає ніякого міста. Сад нас зустрів звивистими лабіринтами з живоплоту. Шкода, що лабіринти були не в людський зріст. Поблукати по них було однаково прикольно. У самому саду панувала атмосфера давніх років. Старовинні нереставровані статуї дуже гармонійно виглядали і наче переносили тебе в минулі століття.

Ще там були руїни замку зі справжніми гвинтовими сходами всередині вежі. Гвинтовими сходами ми пройшли вгору чимало витків і опинилися знову в саду, вірніше на другому його поверсі. Звідси відкривалися чудові краєвиди на червоні дахи Верони. У місті почався дзвін, за моїми підрахунками він тривав хвилин сорок.

Сад був шикарний, ще й черепашки ліниво гріються на сонечку у фонтані. Загалом казка. Дорога до готелю лежала вздовж каналу, що оточує старе місто. Незважаючи на те, що хотілося якнайшвидше віднести рюкзаки в готель, ми пішли довшим шляхом, щоб якнайшвидше побачити, що ж таять у собі стіни старого міста. Загалом Верона нам одразу дуже сподобалася. Наш готель був розташований в одному з районів сучасного міста. Дорогою до готелю нам зустрілося безліч цікавих житлових будинків, ніби кожен намагався збудувати краще, ніж у сусіда.

Наш новий готель був у стилі хай-теку та мінімалізму. Принаймні наші хороми. На ресепшені нам повідомили, що звичайні номери закінчились і нас поселять у люкс.


Краєвид з власної тераси

У нас було багато кімнат, своя тераса, крута ванна кімната і спальня. Було реально радісно заселятися до такого готелю, ще й за ціною попереднього, оскільки букінг компенсує різницю.

На жаль у нас цей готель лише на одну ніч. Ми заселилися! Вперед у вечірню Верону! Почали ми з італійського морозива. Морозиво смачне.

Після першої дегустації ми включили його до раціону кожного наступного дня. На жаль я не люблю солодке так само як любив у дитинстві, інакше б не відходив від лавки з морозивом. У старому місті безліч різних визначних пам’яток. Але навіть і без них дуже мило блукати затишними вуличками.

Найромантичніші панорами відкриваються з мостів, тому ми постійно то виходили зі старого міста, то поверталися.

Ще можна безтурботно гуляти вздовж бурхливої ​​річки. Часом трапляються парочки на прогулянці. Але найяскравіше, що запам’яталося це дівчина, що самотньо сиділа біля річки, задумливо вдивляючись у темряву. Спочатку Даша видала здивований вигук, потім раптом я зрозумів, що вона далеко не самотня, просто її обіймає настільки темношкірий хлопець, що буквально розчиняється в сутінках.

Навіть коли ми зрозуміли, я, крім його голови, не міг розгледіти ніякого продовження. 

Ще в місті є великий амфітеатр, мабуть, майже як Колізей.

На амфітеатр ми не витрачали час, тому що він був далеко не першим у нашому досвіді. Верона прямо несподівано для нас виявилася не просто пересадним містом, а одним із найкращих, що були на нашому маршруті і як би це не дивно звучало – сподобалася нам більше, ніж Венеція.

Вранці в готелі на нас чекав царсько-шляхетний сніданок.

Починаючи з посуду, закінчуючи круасанами, все було дуже антуражне. Мене не залишало відчуття ніби я їм у музеї. До того ж начебто їжі було багато, але все викладалося на тарілки так, ніби цей делікатес в останньому екземплярі на весь світ. Господиня нам навіть кубічні яєчні дуже незвичайно приготувала. Загалом наша трапеза була справжнісіньким мистецтвом. Перед відправленням далі за маршрутом ми ще раз вибралися в місто відвідати будинок Джульєтти.

Місце виявилося дуже популярним. Коли чергова Джульєтта виходила на балкон, всі дуже раділи. Збоку можна було подумати, що це італійські вибори міністра. Підйом на балкончик був за гроші, навпроти сувенірна крамниця з такими ж видами, але без балкона. У лавці всім охочим за гроші ефектно вишивали імена великими літерами.

Ну Верона, порадувала так порадувала, є ж у Європі такі круті міста!

Озеро Гарда

А тепер найцікавіше. Це озеро відгуглила Даша. Фотографії були багатообіцяючими, красивими, але за фактом не передавали і десятої частини тієї краси, що на нас чекала. До нашого першого міста від Верони треба було їхати три години з пересадкою. Автобуси чекають один одного. На коротенькій пересадці ми навіть встигли з’їсти морозива. Але порція значно перевершувала час між автобусами. Тому ласощі морозивом з боку виглядали як олімпійське змагання зі швидкісного поїдання. Озеро з’явилося перед нами ще за півтори години до наміченого міста, від вікна не можна було відвести погляд. Воно ідеальне, блакитне, гірське та весь час різне. Ми проїжджали гарну лагуну, за кілька метрів від якої був острівець. Швидше б доїхати.

Мальчезіне

Нам треба було в місто Мальчезіне, але ми трохи промазали та забронювали готель у сусідньому. Топографічно звичайно це одне місто, що складається з двох районів, що знаходяться на чотирикілометровому віддаленні один від одного, але по відстані і візуально це взагалі різні міста. Готель виявився ще й на крутій горі. Хвилин 5 треба було мало не по вертикальній дорозі йти. У самому готелі все було відкрито, йди куди хочеш. Але нікого немає. Крім апельсино-лимона, що валявся на підлозі. Я з планшетом блукав околицями, щоб зловити вайфай і зі скайпу зателефонувати на мобільний господині. З дикими вибаченнями хвилин через 10 прибігла господиня і вселила нас у номер із черговою розкішною терасою та краєвидом на озеро.


Вид із власної тераси

По той бік озера виднілося наше наступне містечко. Незважаючи на загрозливі прогнози, погода була сонячною. За прогнозом нас мало заливати дощем. Тепер треба було доїхати до справжнього Мальчезіне і піднятися на канатці. Підйом коштує дорого, по 22 євро з людини, але теоретично можна за цією ціною взяти автобус з Верони + підйом або встигнути піднятися по 15 євро з 8 до 9 ранку, пожертвувавши сніданком, а можливо й погодою. Ми вирішили, що завтра може і не вийде піднятися, а упускати такий шанс не хотілося. Тож ми поспішили до міста.

Підйом проходить у великому круглому вагончику на 44 особи. Під час підйому вагончик робить два повні оберти навколо своєї осі. У результаті де б ти не стояв, побачиш і гори, і озеро. З нами піднімалися хлопці з об’ємними рюкзаками. На вершині гори, хлопці розклали свої рюкзаки на галявині, зловили вітер і полетіли на парашуті далеко над озером.

Нагорі було видно, як зі зворотного боку зачепилась за гору велика дощова хмара. На щастя, десь за годину хмара розвіялася.

Нагорі було близько 15 градусів, але ми були підготовлені з речами. Гуляти там можна довго, у нас гуляння затяглися на 3 години.

Хоча туристичними стежками можна перебиратися і на інші гори. Ми ж були на висоті понад 1700 метрів.

Іноді нам зустрічалися тхори. Я кілька разів намагався зірвати кульбабку, щоб задути її, але на вітряній поверхні вона сама миттю розліталась.

Було красиво, красиво та ще раз красиво. Кожні 10 метрів відкривалися краєвиди, на яких хотілося зробити ще з десяток фотографій. Біля підніжжя гори на нас чекало старовинне туристичне містечко з безліччю вузеньких вуличок.

Я просто отримував кайф з кожної секунди цієї подорожі. Як це все може бути настільки красивим?

Накупивши жувальних цукерок Харібо ми вирушили на пірс і звісивши ніжки дивилися на озеро. Уявляєте, у них навіть Харібо продається у вигляді італійських спагетті. Ми їли на перегонки кожну штучку з різних кінців. Поруч із нами присіла чайка, яка щохвилини нам жалібно казала: “Пі! – Пі!”.

Ось цікавий момент, люди жебраки напружують, а пташки жебраки це дуже мило. Вдосталь набродилися вуличками, подивилися на замок і почали повільно йти чотирикілометровою набережною у бік нашого готелю.

Дорогою ми знайшли зелену зону для посадки парапланів.

Надвечір на неї вже ніхто не сідав і тому над нею літав невеликий дрон. Сонечко почало заходити за гірські ландшафти та озеро змінило свій образ. Тепер воно було зовсім іншим, але при цьому таким же красивим.

Хоч дорога була зовсім не довгою, нам завжди хотілося робити привали, щоб просто сидіти і дивитися на цю красу.

Неспішним кроком ми дісталися до готелю коли вже зовсім стемніло. На власній терасі на нас чекали лежаки з видом на нічній Лимоне суль Гарда, що світився на протилежному боці озера. Затишно. Повна відсутність комарів доповнює ідилію. Зібрався я викладати в інтернет фотографії, як у протилежному містечку щось вибухнуло. За хвилину почався шикарний салют, що тривав 22 хвилини! Це виявився фестиваль феєрверків у Лимоне.

Про фестиваль ми не знали і дійшли висновку, що таким чином місто щоночі відганяє комарів. Як ми вчасно прийшли в готель. Звук салюту був дуже незвичайним, тому що відбивався від гір. Потім не менш незвичайним звуком почалася справжня гроза. Гриміло так, що лавини зійшли б, якби гори були сніговими. З ранку сонячно та рідкісні хмари. За прогнозом, дощ буде за пів години. Терміново у гори! У нас є пів години. На дефіцит у гірських маршрутах ці міста не страждають. На щастя, дощ не почався, і ми змогли здійснити свій восьмикілометровий похід.

В якийсь момент правда похід мало не зірвався. У лісі десь неподалік нас, схоже подавився якийсь кабан. Почалися дикі гарчання. Ми з Дашею швидко оглянули дерева навколо та оцінили на які зможемо залізти у разі зустрічі. По реву ми визначили, що тварина рухається у протилежному від нас напрямку. Мабуть, кабан теж вирішив панораму подивитися, тому ми просто пішли слідом. Панорама, як і решта панорам, була чудова.

А ось довга сіра змія, яка чекає на нас на зворотному шляху, якось не дуже. Але, мабуть, змія чекала не на нас, і ми з нею легко розминулися. Точніше як усе було: вона заповзла в густі кущі біля стежки якою нам треба було пройти. 

На останньому кілометрі на нас чекала остання пригода – великий череп якоїсь тварини. Він так акуратно лежав на камені, що коли ми його помітили – дуже злякалися. Мабуть, не дарма вхід на нашу стежку був трохи огороджений) Але заборонені ліси останнім часом нас дуже люблять. На цьому ми закінчили з Мальчазіне.

Чи було знайоме відчуття, коли не хочеться переїжджати далі, а раптом там не так красиво?

Лимоне суль Гарда

Спочатку був великий пором, що переправляє туристів між двома найкрасивішими містами. Лимоне був ще красивішим за попереднє місто. Коли ми до нього підпливали він дедалі більше відкривав свої гарні будиночки та вулички.
Потім почали з’являтися туристи. Вони ходили вуличками як ні в чому не бувало.

Ви ж ходите в такому гарному місті, як можна ходити не роззявляючи рота? “Лимоне, Лимоне, Лимоне!” сказав капітан і всі висадилися. У цьому місті всі говорили виключно німецькою. Італійської взагалі чутно не було. Так дивно, два міста розділені озером, а говорять зовсім різними мовами. У мене навіть закралася думка, а раптом це вже Німеччина чи Австрія. Але мапа підказує, що це теж Італія. У місті всюди підтримувалась лимонна концепція.

Скрізь декорації у вигляді лимонів, магазини лимонних товарів та звичайно ж лимонні гаї. По GPS наш готель Albergo-якось-там був на відстані кілометра. Але завдяки щасливому випадку ми на нього набрели набагато раніше. Велика вивіска “Albergo”. Чудово! Заходимо на ресепшен.
– Is it Albergo?
– Si!
– We have a room in your hotel!
– But it is not your hotel😊
Виявилося, що слово “Albergo” італійською перекладається як “Готель”. У результаті виходить, що ми зайшли просто в перший готель, що трапився, уточнили чи точно це готель і з цього зробили висновок, що ми в них і забронювали номер.
Заселилися у правильний альберго. Дісталися ресторанчика і дуже смачно поїли.

Це була взагалі наша найсмачніша трапеза в Італії. Моя Лазанья та Дашина карбонара були ідеальними. На цьому місці у нас тимчасово закінчився сухий період подорожі.

Пішов дощ, який незабаром перетворився на зливу. Я ще наївно сподівався, що він зараз скінчиться. Але гарне місто дощем не зіпсуєш. Купили у найближчій лавці парасольки по 6 євро та продовжили наш трип. Заливало так, що парасолька не повністю рятувала, але все одно було дуже красиво і радісно блукати скрізь.

Поблукавши пару годин забрели назад у готель. І дощ одразу ж скінчився. Що ж, значить коротенький передих і знову в дорогу.

Наш вечірній маршрут пролягав уздовж гірської річки з безліччю порогів та водоспадів.

Коли зовсім потемніло почали запалюватися одиночні світлячки. Поруч був темний дрімучий ліс. Якщо на березі є світлячки значить у лісі мають бути їхні колонії, просто очі мають звикнути. Думка про те, що в чорному лісі може бути ще й чорна змія, не виходили з голови. Проте ми пішли вглиб. Одного разу спалахнуло два світлячки. А ще за пів хвилини очі звикли і їх уже були десятки. Вони літали і яскраво блимали зеленим світлом. Це було чарівно і чаруюче. Ніде у путівниках ми не бачили, що вони тут мають бути. Світлячків ми зустріли в такому місці: якщо від Лимоне суль Гарда по доріжці вздовж річки піднятися сходами вгору, то там починається той самий ліс. На зворотному шляху ми ще поблукали нічним старим містом і пішли спати.

На сніданок господар уточнив що ми питимемо – чай чи каву, я замовив латте, на що у мене уточнили холодний чи гарячий. Питання ніяк не хотіло йти з голови. Чому він так спитав? Зібравши всі факти у голові. Іспанське слово “лече”, і італійська фраза “желато кон лате” наштовхнули мене на думку, що я замовив склянку молока. Так і виявилося, мені справді принесли молоко, гаряче молоко в чайничку.

За прогнозом знову обіцяють дощі. Небо затягнуте. Взяли парасольки і вирушили в гори, де вчора були світлячки. Спочатку був великий дворівневий водоспад, потім, як завжди, шикарні панорами на озеро. Карта нас вела стежками глибоко в гірські ліси. Спочатку навіть туристи траплялися, що йшли тим самим маршрутом. Коли почався дощик туристів, поменшало. Ми не горді, розкрили парасольки. Потім цивільна дорога пішла з нашого маршруту і GPS показував чітко на зарослі лісові стежки. У деяких місцях треба було пролазити над річкою по скелях. Кінцевою точкою була скеля із водоспадом. Коли ми дісталися скелі, то побачили, як на сусідню гору метрів за сто від нас пливе дощова хмара. Гора зникла з поля зору.

Через хвилину ще одна велика хмара минула гору, і рухалася прямо на нас, причому не над нами, а саме на нас. Злива почалася настільки сильна, що з парасольками нерухомо довелося стояти хвилин 20 поки злива не почала згасати. Але хочу сказати одне – красу та враження від цих місць ніякою зливою не зіпсуєш. У цьому дійсно був свій шарм. Я правда застудився і захворів того дня, але навіть це того варте. На всьому зворотному шляху до Лимоне не зустрічалося туристів. Схоже, всі в паніці розбіглися від стихії. Тільки коли дощ остаточно припинився, почали з’являтися поодинокі пари. Смачно пообідати не вийшло. Нашу замовлену пасту, при нас дістали напівфабрикатом із морозильника та розігріли у мікрохвильовій печі. Тепер ми знали, що треба перед трапезою уточнювати наявність глибокозаморожених продуктів, найчастіше такі страви в меню позначалися зірочкою. На цьому план по Лимоне виконано. Доївши куплений у магазині лимонний пиріг можна було рухатися далі.

Ріва дель Гарда

Кожне нове місто нашого маршруту було красивіше за попереднє. Ріва взяла в себе все найкраще з Мальчазіне та Лимоне, а також додала свої елементи. Ми жили у крутому готелі прямо в центрі. Вийшовши з автобуса, не могли відірвати погляд від красивих вуличок на тлі величезних гір. Десь на висоті був храм, трохи нижче замок.

Місто прямо дуже красиве. Тут знову всі говорять італійською. На ресепшені нас просто по імені зустріли і одразу ж дали ключі від нашого номера. У номері на нас чекало джакузі. Чудово, ситуація аж зарядила позитивом. Але джакузі відкладемо на вечір. Не втрачатимемо безцінних хвилин. Дощ теж не мав наміру втрачати свої безцінні хвилини. Ми встигли дістатися тільки до кафе з морозивом. Проте у нас тепер було багато часу насолоджуватися італійськими ласощами. Коли злива перетворилася на дрібний дощ, ми почали наше дослідження міста.

Але цей дрібний дощик зовсім не хотів закінчуватися і незабаром знову перетворився на зливу. Нас це не зупинило. Було красиво! У цього міста шикарна довга набережна з острівцями та мостами.
По озеру і впадаючих річках плавають групи качечок з каченятами. Іноді відпливають лебеді, кудись зовсім у далечінь. Лебідь був схожий на рейсовий річковий трамвайчик.

Центр міста має вихід у порт, над яким височить вежа. Місто немов із казки. У якийсь момент трапляється те, чого ми так довго чекали. Циклон проходить і через гори проступає синє небо. На знак тріумфу над озером з’явилася найяскравіша повна подвійна веселка. Сумарно нас дощі заливали добу. Але тепер і за прогнозом все буде добре. Усі зупинялися фотографувати веселку. Вона довго трималася і плавно переміщалася на гору.

Не насолоджувалась лише дівчина, що без рухів лежала в закритій машині. Це було дуже дивно, але ми дійшли висновку, що вона просто спала. Інакше швидше за все вона б лежала у багажнику. Тепер нам нічого не заважало повноцінно продовжувати свою програму. Місто розділяла гора і судячи з усього з неї будуть чудові краєвиди.

Ось з гори ми й почнемо. Організм, напевно, був зовсім шокований. Ще 5 годин тому ми були в горах у лісах Лимоне, а тепер підіймаємося у Ріва. Стало трохи прохолодно, але за одягом у готель вирішили не повертатися. Гора з міста здавалася меншою, ніж виявилася за фактом. Добре хоч нас GPS попередив, що це початок гірського хребта і стежкою можна йти тижнями. З вершини відкривалися чудові краєвиди на обидві частини Ріва дель Гарда. Причому в другій частині було видно, як річка протікає через все містечко, проходить під красивим мостом і впадає в озеро. На горі, як не дивно, зловили безкоштовний вайфай.

І навіть влаштували пряму трансляцію батькам. Ріва дель Гарда заслужено отримує звання найкрасивішого міста Європи серед тих, що ми бачили. Ми боялися, що нам на озері буде нудно проводити чотири дні, але це був уже третій, а їхати зовсім не хотілося. Увечері на мене чекало заслужене джакузі та застуда.
Ранок почався з королівського сніданку. Побачивши асортимент тортиків, фруктів та різних страв я подумки пошкодував, що фізично не зможу все це спробувати. На вулиці стояла сонячна погода. Тепер можна розпочинати наш фінальний маршрут, для якого і була спланована поїздка на озеро Гарда.

Похід до озера Тенно

Забігаючи наперед, скажу, що раціональніше цей маршрут зробити у зворотному порядку, доїхавши автобусом прямо до озера. Але автобус ходить лише один раз на день, близько 12 ранку. А в нас це не співпадало із планами. Спочатку ми доїхали до міста Вароне і вирушили до ущелини.

Це був невеликий облагороджений заповідник з безліччю квітів і класичною музикою. Усередині великої ущелини падав потужний водоспад.

Все повітря було просякнуте дрібними крапельками, фотоапаратом водоспад не пофоткаєш. Подивитися його також непросте завдання. Чим ближче до води, тим сильніше огортає водяними бризками. Це наче шторм серед океану. Полазивши по ущелині, ми морально приготувалися до довгого пішого маршруту. Проте працівник заповідника нам підказав, що можна безпосередньо через гори пройти, для цього за четвертим столиком треба повернути ліворуч. Звучало якось дивно. У заповіднику було кафе з терасою. Вздовж тераси непрохідні стіни, але справді ліворуч від четвертого столика прозирала зовсім непримітна заросла стежка. Взагалі не вірилося, що вона не закінчиться глухим кутом. Однак менеджер мав рацію, GPS навіть перебудував наш маршрут. Було видно, що ми практично вдвічі скорочуємо маршрут. Тепер наш маршрут лежав лише через одну гору та три міста. Десь через годину підйому ми вибралися на трасу, перед нами був значний замок і перше старовинне містечко.

У місті тиша, нікого немає. Точніше, раптово з вітрини закритого ресторану на мене хтось подивився, але потім зник. Видно, що місто живе, скрізь доглянуті квіти, клумби, навіть мотоцикл стоїть. Але ні душі. Добре хоч не вночі ми йшли через це місто. Гаразд, ходімо далі. Траса йшла ліворуч, але наш скорочений маршрут лежав через чергові стежки.

Наступною зупинкою було велике черешневе дерево з купою стиглої черешні. Потім були ліси, поля та навіть зелений тунель із дерев.

Друге містечко виявилося ще мальовничішим за попереднє. Воно називалося Canale di Tenno. З місцевих тут також нікого не було, зате вже бродили поодинокі туристи.

Містечко дуже старе і дуже красиве. На балконах сушиться кукурудза. У цих приозерних містечках можна знімати фільми про минулі століття. Напевно, режисери так і роблять.

Весь наш маршрут спрощувався тим, що буквально кожні 800 метрів були колонки з питною водою. Зазвичай вода — це ресурс, який у поході дуже треба економити, а тут можна пити скільки хочеш і коли захочеш. З холодною водою було дуже зручно. Було ясне синє небо, красиві зелені гори і температура близько 26 градусів.

Оскільки це містечко було на висоті, з нього відкривалися чудові краєвиди на такі ж невеликі міста, що знаходяться далеко внизу. 

Озеро Тенно одразу підкорило наші серця. Здавалося б, чим нас здивує невелике озеро, що знаходиться неподалік легендарної Гарди. Але тут такий колір води!

Це взагалі законно? Скоріше спускатися до озера і скрізь гуляти. Прогулянка навколо озера в основному полягала в тому, що неможливо було відвести погляд від цієї бірюзи. Італія браво! Ти дійсно показала нам, наскільки не острівна Європа буває красивою. На цьому місці ми виконали свою озерну частину маршруту у повному обсязі. Цю красу має побачити кожен. Я з радістю відповім на будь-які запитання та поділюсь деталізацією нашого маршруту. Тільки, будь ласка, приїжджайте сюди і дивіться всю цю красу. О 14:20 нас забрав той єдиний зворотний автобус.

Перед зворотною дорогою до Венеції ми смачно поїли в італійському фастфуді. Було так само смачно, як у вдалому ресторані. Зворотний шлях був не менш красивим. Автобус їхав високогірними серпантинами проїжджаючи всю ту красу знову. 

Доїхати до озера від Верони можна за три години. Тепер наш маршрут лежить до Венеції. Спочатку треба доїхати автобусом, до пересадочного містечка Роверето. Але про це буде в наступному оповіданні;)


Продовження оповідання

Рим


Початок оповідання тут.

Ось ми й дісталися Риму! Скільки років я хотів потрапити сюди! Скільки було спроб, і ми тут! Шкода правда, що зараз уже ніч і ллє злива, але завтра ми одягнемо свої водолазні костюми та почнемо відкривати це місто! Нам дуже пощастило, що у мами з татом залишилося два квитки на транспорт, якими ми успішно скористалися, перескочивши з фліксбасу на міський автобус. Поки ми йшли до готелю, у нас було перше знайомство з містом. Правду кажучи, з околицею міста, проте якусь розвалену стару стіну вже побачили. Ранок! За вікном щось середнє між сонячно і зараз розпочнеться всесвітній потоп. Терміново поїхали до центру. Як ми з’ясували пізніше, погода нам просто вирішила дати шанс дістатися сухими до Ватикану. Поки ми їхали до метро всіх заливало дощем. Коли ми вийшли з метро, ​​дощу не було.

Ватикан

Вид с купола

Дійшли до Ватикану, вже зраділи, що відкрили нову країну, але тут нам розповіли, що це не Ватикан( Гаразд, ходімо в інший Ватикан! Як тільки дісталися до справжнього – почався обіцяний дощ, та й нехай – у нас тепер довга програма під накриттям. Почали ми з підняття на купол.

Тарифу було два – з ліфтом і без. Ліфт правда проїжджає лише частину маршруту. Ми вирішили скоротити підйом. І буквально одразу опинилися під куполом собору Святого Петра. Розміри та краса справді вражають, прямо дуже вражають. Чесно кажучи, навіть у голові не вкладається скільки тут виконано колосальної роботи! А ще дехто не вірить, що люди змогли побудувати піраміди. Та ви відвідайте спочатку Ватикан!

Але це був тільки початок підйому як виявилося. Потім тут було стільки сходинок, що в голові не вкладалося, як взагалі стільки сходинок змогли побудувати. Коли вже здавалося, що далі нікуди, виявлялося, що це лише половина маршруту. Коли ми нарешті добралися до верху, там виявилася ще купа сходів. Я боявся, що на вершині, коли ми вийдемо буде космос і не буде чим дихати. Але нагорі був не космос, тут заливало зливою так, що важко було йти. На щастя, у нас було достатньо часу, щоб дочекатися хорошої погоди, у нас в запасі було ще приблизно 85 годин. Так що ми переводячи дух просто почекали поки злива закінчиться. Не могла ж вода таким потоком литися безкінечно. Тепер у нас справді відкрилася крута панорама.

Даша навіть першою побачила вдалині Колізей. Але це не точно, оскільки контури були не зовсім ясні. Зверху відкривалися дійсно вартуючи види всього цього підйому. Тепер підемо до самого собору. Як я писав раніше, в соборах італійці розуміються. Тепер потрібно проскочити між дощами до Макдноальдса на швидкий перекус і назад зануритися у Ватикан.

З Макдональдсами у них тут досить дивно. Якщо ти бачиш вказівник зі стрілочкою, що вказує на напрямок до Макдональдса, то сам ресторан може опинитися на відстані що може бути хоч в іншому місті. Найчастіше стрілочка вестиме до іншої стрілочки, а та ще до однієї і так може бути до нескінченності. І в прямому значенні майже по колу. Поки ми їли, місто знову накрило зливою. Потрібно буде проскочити між дощами як поїмо. Поки йде дощ, розповім про масочний режим в Італії. На нашому досвіді це виявилася нація що найбільш дотримується карантинних заходів. У приміщеннях, транспорті та музеях всі ходять у правильно одягнених масках. У поїзді навіть пасажир, сидячий в іншій частині вагона, може оглянути чи всі туристи одягли правильно маску і зробити зауваження, якщо маска раптом не покриває ніс. Для переміщення Італією потрібен грінпас. Тобто це програма з плеймаркету, куди можна завантажити QR коди, які скрізь скануватимуть. Якщо за правилами вакцинації все дотримано, то грінпас буде зеленим, якщо не підходить вакцина або кількість доз — червоним. З червоним грінпас тут взагалі нічого не вийде відвідати і можна пролетіти з готелем. Додаток для верифікації грінпас називається VerificaC19. А додаток для зберігання кодів – Green Pass Italia. Тож ми ще з Києва були спокійні, що у нас зелені грінпаси. В одній програмі можна завантажити коди на всіх мандрівників. Пам’ятаю колись сміялися з теорій змови про штрихкоди на лобі, а я зараз всерйоз задумався наскільки було б простіше якби QR код був-таки набитий на лобі. Не треба було б щоразу діставати додаток із грінпасом, а автоматичні сканери могли б у всіх його зчитувати прямо з чола. Жаль тільки, це якось некрасиво виглядало б. Хоча пам’ятаю півтора роки тому люди у масках мені теж виглядали дуже незвично. До речі, цікавий факт, що у снах мені досі сняться люди без масок, а той факт, що в мене зламані руки часто сниться. Тобто уві сні я усвідомлюю, що руки зламані та рухи потрібно робити акуратно. На момент написання оповідання у мене вже залишилося лише два з чотирьох переломів, що дуже тішить.

Але повернемося до Риму, якраз дощ за вікном затих. До музеїв Ватикану потрібно було йти хвилин 15, на жаль, вікно без опадів виявилося довжиною у 5 хвилин. Добре хоч дощ не холодний з неба ллє. Під час наступного віконця ми добігли до музейного комплексу. Тут у музеях своя фішка, якщо на вулицях були нескінченні стрілочки, що вказували на Макдональдс, то чомусь така ж історія з Сикстинською капелою. Яка за фактом виявиться в самому кінці. Тобто від першої стрілочки до самої Сикстинської капели близько трьох годин.

Музейний комплекс особливо описувати не буду, просто скажу, що нам ДУЖЕ сподобалося і при відвідуванні Риму, на Ватикан потрібно обов’язково закласти хоча б пів дня. А нам так взагалі з такою погодою поспішати не було куди. Залів дуже багато, різних тематик і навіть є виходи до саду. В цілому по Італії ми помітили що вони, схоже, свого часу дуже “допомогли” Єгипту. Оскільки в Римі багато єгипетських обелісків, а у музеї цілі зали, присвячені єгипетській тематиці. Класно, що така подорож виходить різноманітна. Ще вчора ми досліджували природу, тепер такі знамениті рукотворні шедеври.

Рим

Одна з відмінностей римського регіону від неапольського — тут нажаль немає такого повального стрітфуду. Рівень піци у крові значно впав, ми вже були майже добу без піци. Вона тут просто на вулицях не продається, чи нам так не щастило всі три дні. Хоча стрітфуд дуже важливий у подорожах, це банальна економія часу вдень. Зате ось хто себе дійсно відчував вільно у плані їжі, це римські чайки. Вони тут буквально найкращі друзі людей. Коли ти підходиш до чергового оглядового балкончика десь у місті, на перилах неодмінно на тебе чекатиме з гордим виглядом чайка.

Як нам і казала кума, у Римі куди не підеш скрізь щось цікаве. Цього вечора у нас виявився основний акцент на фонтанах та Пантеоні – чудовому храмі з дірою у куполі, там просто відкрите небо було. За описами, за рахунок потоків висхідного повітря до храму дощ не потрапляє. Але схоже сьогоднішній дощ був винятком або працівники просто підлогу у центрі вирішили намити. На сьогоднішній вечір у нас було заплановано особливу активність – пошуки пляшки зі ста гривнями, яку тиждень тому тут сховали мої батьки. У нас була фотографія тата з пляшкою біля дорожнього знака та мітка на карті. На цей раз це виявився Hard Rock ресторан.

Хоча Даша мала значну перевагу у вигляді цілих рук, але пляшку вона знайшла за допомогою ніг! Ні, це не особлива солідарність, просто густа трава була дуже мокра після дощу, і ми почали намацувати ногами зверху. Ось так у траві може пролежати тиждень пляшка з грошима і ніхто навіть про це не дізнається. Це була друга знайдена нами пляшка після Каппадокії. Було радісно.

Чомусь пошук ресторану для вечері виявився теж не найтривіальнішим завданням, хоча, здавалося б, тут стільки ресторанів. Але якось у Римі дивно розташована інфраструктура. Якщо ти пішов з вулиці, де була явна концентрація ресторанів, то потім ти можеш пів години блукати шукати і нічого не знайдеш. У результаті ми вечеряли у ліванському ресторані. Саме пересиділи черговий дощ. Зате можна сказати останній у цій подорожі. Тепер на нас чекав цілий сонячний день! Потрібно було з нього, як завжди, вичавити по максимуму! Тож почнемо його прямо з Колізею!

Так згоден, я теж спочатку думав, що він кругліший і біля нього має бути купа народу. Але ні, стоїть весь такий самотній, для входу правда, потрібно на сайті отримати безкоштовний квиток на якусь виставку. Причому охорона попереджає, що зараз під час ковіда не можна ходити навкруги, а треба йти тільки всередину. Це було дивно, тому що через ковід зазвичай можуть усередину не пустити, а не навпаки. Загалом гарний Колізей! Тепер можна подивитися ще й другий… Так, як не дивно, в Римі офіційно два Колізеї – круглий та квадратний.

Зате навколо круглого народу було не те щоб багато, сюди схоже з’їхалися туристи з усієї Італії. Мабуть, тому в Позитано взагалі майже не було людей, всі приїхали сюди. Усередину ми не стали заходити, оскільки відвідали вже досить велику кількість подібних амфітеатрів, включаючи третій за величиною в Ель-Джемі у Тунісі. Проте я його для галочки доторкнувся. Потім ми багато блукали прилеглими пам’ятками радіючи сонячному світлу. Хочу сказати, що мені Рим зайшов настільки, що у моєму рейтингу посунув Париж на третє місце серед великих європейських міст.

А от порівняно з Барселоною точно важко сказати хто на першому місці, можливо, і обидва. А Париж тоді так і залишу на другому. У Даші Рим таки потрапив на третє місце після Барселони та Парижа. Але це так, порівняння чисто за знаменитими європейськими мегаполісами. Якщо брати в порівняння всі міста Європи, то в лідерах буде французький Ансі, потім швидше за все норвезький Флом і т. д., тому що ми все ж таки більше любимо маленькі затишні містечка, а ще краще з неймовірною природою.

Тож ми весь день тинялися і раділи Риму, потім проводжали вечірнє сонце на пагорбі. А ввечері була чергова смачна піца у затишному ресторанчику. Хоч про Рим я розповів небагато, бо блукання містом описувати не цікаво, але там справді було душевно. О! Важлива порада, при плануванні маршруту прокладайте його так, щоб на Іспанській драбині опинитися зверху, а не знизу)))

Цього року Рим був неймовірно популярним серед туристів, наші знайомі почали одні за іншими викладати фотографії ще за кілька тижнів до нашого прильоту, потім продовжували викладати під час нашої подорожі. Тут можна було зустрітися з тим, з ким роками не бачився у Києві. Та й ціни на цей напрямок були неймовірно дешевими. На жаль, за кілька тижнів після нашого повернення додому Італія знову закриє кордони для України і, судячи з форумів, ще багато людей не встигнуть полетіти.

Натомість ті, хто встигли проскочити у відчинене на кілька місяців італійське вікно з такими цінами, неймовірні щасливчики! Ну а ми зараз вирушимо у фінальну точку маршруту.

Тіволі

Буквально за годину їзди від столиці знаходиться просто чудовий Тіволі. Ми туди поїхали з самого ранку. Квитки на поїзд заздалегідь купувати не потрібно, тому що це місцева електричка із фіксованою недорогою ціною. Місто ви полюбите ще на під’їзді, коли за вікнами відкриються гірські ландшафти. Тепер, коли ми в місті, необхідно визначитись які вілли ми хочемо тут відвідати. У віллах якраз і фішка міста. Ми вибрали Григоріанську, вхід коштує по 8 євро. Вілла знаменита великим штучним водоспадом у парку. Але чомусь нам дівчина, що продає квитки, сказала, що ходити до водоспаду не можна і ще до визначних пам’яток теж. Пояснила це тим, що небезпечно. Тільки незрозуміло чому. Тобто, ви за вхід платите звичайну ціну, але майже нічого не дивіться. Чомусь фраза “Туди не ходіть, там небезпечно” прозвучала для нас як справжній виклик. Нас чомусь тягне у такі місця. Запаслися картою та пішли маршрутом. Де сама вілла незрозуміло, але каньйон тут шикарний, дуже мило та гарно гуляти. А ось і табличка, що вказує, що по тій доріжці йти не можна оскільки там гарний водоспад. А за нею ще одна для тих, хто не помітив першу, причому другу не помітити складно. Що ж робити?! Після того, як ми ні краплі не сходили, щоб подивитися на 120-метровий водоспад, міць якого може показати, наскільки стихія готова будь-якої миті поставити людину на своє місце, ми просто пішли далі.

А далі на маршруті були гроти, щоправда, зайти можна було частково, далі прохід заставлений табличкою – туди теж не можна. Та що ж таке. Зрозуміло, що ми в жодному разі не пройшли за табличку, щоб поблукати стежкою, що проходить під кам’яними арками і виводить на чудовий вид — на каскад дрібніших водоспадів. Ну що ж підемо подивимося куди тут ще не можна сходити. Далі були досить цікаві локації біля підніжжя каскадних водоспадів і навіть, диво, можна було зайти всередину однієї з печер з водоспадом!

Далі на маршруті нам трапилася чергова табличка, мовляв, праворуч не йдіть, бо там виявиться непоганий вид на той великий водоспад з висоти пташиного польоту. Тут справді була похмура дорога, яка подовжила наш гірський маршрут. Останньою цікавою локацією був тунель у горі з арочками з видом на каскадні водоспади.

Прогулянка зайняла кілька годин і була справді чудовою, хоча концепцію платних парків я не зовсім розумію. Цікаво, що в парку крім нас було ще троє туристів, які схоже заплатили по 8 євро дійсно щоб просто пройтися стежкою пропустивши половину цікавостей. Вихід з каньйону знаходиться з іншого боку урвища, на виході ми потрапили до дуже старого міста. Воно виглядало як декорації до фільму про лицарів. Потужні вулиці вздовж кам’яних будинків. А тепер найголовніше у цій локації – дегустація місцевої піци! Скажу одразу вона виявилася як завжди прекрасною!

Нам вже зовсім було незвично згадувати, як після повернення з Гарди, Верони та Венеції ми критикували італійську кухню і, зокрема, піцу.
Тепер після піци потрібно автепаті у вигляді італійської кондитерської. Це було кафе з приємним інтер’єром та гарним посудом. Перше чим запам’яталися посиденьки — за одним зі столиків затишної тихої кафешки сидів їхній кухар та обідав, але при цьому йому хтось на мобілці показував відео з повною гучністю. Це було дуже дивно, але нікого це не бентежило. Мабуть, якби ми знали італійську, теж би з радістю послухали))) Але саме кафе запам’яталася цікавим випадком. Ми замовили там два круасани з кремом, каву та чай. Заплатили за це 6,40 євро. Спочатку ми зраділи, як тут недорого вийшло в такій гламурній кафешці, але в рахунку нас здивувала найдорожча позиція – Дашин чай, який коштував 3 євро, майже як два круасани з кремом та кавою.

Ми дійсно були впевнені, що це помилка і можливо кава просто мала коштувати три євро, заради спортивного інтересу я поцікавився “Чи дійсно у них така дешева кава”, у відповідь почув, що так і є, просто чай у них не простий, а якийсь над органічний та найкращий. Ось так от, якби знали наскільки золотий чай стосовно моєї кави пила Даша, то краще б намагалися в ньому розкуштувати нотки альпійських лугів. Ми останнім часом стали помічати тенденцію, що чай зазвичай дорожчий за каву в закладах, але так щоб за ціною трьох чашок кави це рекорд)))) Потім ми йшли вулицею і увесь час намагалися згадати, що ж за нотки ми відчували під час чаювання.

Часу до зворотнього поїзда було ще багато, тому ми вирішили відвідати ще одну віллу — д’Есте. Вхід коштує по 10 євро, тут відвідування ділитися умовно на дві частини – це сама вілла з розписними стінами та стелями та сад фонтанів. Особисто я до архітектури та розписів досить холодний, але сад з фонтанами я відніс би до дива світу.

Їх тут настільки багато, що це буде точно рекорд у вашому житті, коли можна одночасно побачити стільки різних фонтанів, тим більше спроектованих без єдиного насоса.

Я не знаю, хто був власником вілли, але я записую його у свої кумири. Це була справжня фонтанотерапія. Уявляю скільки людей тут влітку, зараз кількість фонтанів в десятки разів перевищувала кількість відвідувачів.

Ось і виконали основну програму, тепер можна рухатись у бік вокзалу. Але місто, схоже, вирішило зробити мені прощальний подарунок і на нашому шляху відкрилася закрита йогуртерія із замороженими йогуртами. А я такі речі не пропускаю. Політика місцевої йогуртерії просто пушка, до йогурту можна додавати необмежену кількість різних топінгів. Ми поклалися на вибір власника, і тепер я йшов задоволений як дитина зі смачним йогуртом.

На вокзалі, щоб потрапити на платформу потрібно було спуститися в перехід, ми пішли сходами, тому що вранці вирішили скористатися ліфтом, який складається всього з двох поверхів і в результаті заблукали між ними. Ми їздили і на перший, і на нульовий і навіть знову на перший, тому що не могли розібратися, де саме вихід)

Незважаючи на дуже дощові дні, поїздка вдалася на всі сто, ми тепер її згадуємо з великим теплом. Наступного дня рано-вранці ми повернулися на фліксбасі в Неаполь, де в нас залишалося буквально півтори години, щоб пішки дійти до аеропорту. Ми купили собі в дорогу піци, я ще раз з’їв ту суперпомідорну піцу, яку перший раз скуштував тиждень тому, і ми почали йти в бік аеропорту. Але не змогли пройти повз Макдональдс, заради італійського макфлурі, в яке тут додають снікерс, а поки що літаки і весь світ трохи почекають!

Інформація про подорож

Дата подорожі: 28.11.2021 – 5.12.2021
Екскурсії: Усі самі
Складність подорожі: 4/10 (Нижчий за середній)

Що таке не щастить і як із цим боротися!


Червень 2019 року. Спроба номер 1. Ура, за лоукостом тарифу МАУ можна взяти зовсім недорогі квитки в Рим, як добре, що у нас безвіз і подорожувати так легко, взяв квитки і через рік дешево полетів! Прямо на травневі свята! Пізніше рейс трохи змістили, і авіакомпанія змінила нам дати прямо на політ із першого травня. Супер-супер! Ще і Неаполь відвідаємо і Сорренто! Ах як звучить добре….
Березень 2020 року. Так, щось пішло не за планом, Даша з Мишком терміново летять до Єгипту, поки кордони зовсім не закрили. Даша з Мишком встигають вилетіти останнім рейсом перед закриттям кордону на виліт. А тим часом я розгрібаю електронною поштою тонни скасування рейсів. Наліталися, всіх із початком Пандемії! Нічого, колись винайдуть вакцину і знову з’явиться можливість повноцінно літати по Європах. А поки що будемо досліджувати відкриті землі.
31 серпня 2020 року. Теплий вечір, відзначаємо компанією День народження улюбленої куми. Нарешті частина кордонів відкрита, хоча мандрувати трохи небезпечно, але ми будемо максимально обережні. Хтось ще песимістично сказав, що на вакцину чекати ще років десять…
31 серпня 2021 року. Ми сидимо на набережній біля Дніпра, відзначаємо День народження куми, друзі, невже ми всі вакциновані і чи можна знову розпочинати повноцінні подорожі по більшості напрямків? Цікаво, що серед усіх нас попарно всі вакциновані різними вакцинами. Це круто! Можна збільшувати колишні масштаби.
Вересень 2021. Спроба номер 2. Повернулися лоукост ціни на Європу, і вона відкрита! Тепер польоти коштують взагалі копійки. Те, що раніше здавалося лоукост тарифом від МАУ, тепер майже втричі дорожче за поточні ціни. Ну що ж, Рим і Неаполь, нікуди ви від нас не подінетесь, за місяць чекайте нас!
10 жовтня 2021 року. Я лежу в парку на тротуарі поряд із велосипедом, з дуже зламаними руками. Думки в голові плутаються “Що сталося?”, Як я впав?”, “Добре, що я нікого не збив під час падіння”. Приїхали Даша з Мишком мене рятувати. На моє запитання: “Яка наступна подорож у нас?” Даша співчутливо відповіла “Італія, за тиждень”. Я був приємно здивований, що ми повинні летіти до Італії, оскільки не міг пригадати ніяких деталей, але розумів, що ця травма прикладанням подорожника не вилікується. Через годину ми побачили рентген обох рук і зрозуміли, що чергова спроба під загрозою зриву. Через тиждень, коли літак відлітав, у мене вже був процес реабілітації, але моїх сил на той момент вистачало лише на п’ять хвилин вийти на балкон у лікарні та назад до палати.
Після цього випадку різні друзі говорили одну і ту ж фразу – “Може вам взагалі не слід летіти в за цим напрямком? Якщо прямо настільки не складається”. Була навіть порада трохи змінити маршрут, щоб він не був схожим на запланований раніше. Моя ж позиція була така “Ага, зараз же, нікуди від нас та Італія не дінеться, значить полетимо втретє, причому тим же маршрутом!” Тим більше руки, на щастя, не ноги. Та й взагалі при такому падінні з велосипеда я вважаю себе дуже щасливою людиною, що так відносно легко все сталося, лише чотири пластини і тільки в руках.
Початок листопада 2021 року. Ми успішно злітали у міні-подорож до Німеччини. Рукам та Даші звичайно було не легко, але літати ми вже можемо. А значить, давай починати третє коло! Але не будемо ж ми знову рік чекати, летимо вже цього місяця! Наша ідея Італії настільки надихнула моїх батьків, що вони встигли злітати і повернутися ще раніше за нас, та сховати для нас пляшку з грошима!
28 Листопада. Спроба номер 3. Я прокинувся рано-вранці. Почуваюся добре, тест негативний, грін-пас зелений, всі документи готові. Невже ми летимо? Поки йшов чистити зуби, визирнув у вікно і впав у ступор, на вулиці стояв густий туман. Приїхали до Жулян. Вильоти почали суттєво зрушуватись, але не наш. По флайрадару було видно, що зараз приземляться два Візейра. Один із них наш, другий до Варшави. Перший приземлився, схоже на наш! А ось другий літак уже не зміг приземлитися та полетів на посадку до Борисполя. Рейси суттєво зрушили, наш же лише на 30 хвилин. Тут раніше часу диктор оголошує посадку пасажирів у літак. Таки летимо!

Довгоочікувана Італія!

Місто Позітано

Зараз буде розповідь про дуже класну, неймовірно смачну та емоційно теплу подорож. Погнали! 

Нам потрібно було заселитися до 15:00, через запізнення літака були ризики, що ми не встигнемо, а готель нас попереджав про раннє закриття чекіна. Я написав господареві, він поставився з розумінням і сказав, щоб я не переживав і тримав його в курсі часу, коли прилетить літак. Літак зрештою майже наздогнав свій час і тепер ми якраз до 15:00 встигали в готель. Прибігли на митний контроль, і тут трапився цікавий казус. У офіцера був дефект зору, і очі були спрямовані в протилежні сторони, і мабуть, він не очікував, що ми підійдемо до віконця вдвох. В результаті він узяв мій паспорт, потім відволікся, довго розмовляв зі стажером, не дивлячись поставив штамп і ще раз подивився на мене. Але, схоже, побачив Дашу. Потім здивовано глянув на фотографію у паспорті, взяв інший паспорт, перегорнув його, глянув ще раз на мене, знову взяв мій паспорт і почав другий раз його штампувати, він вже прицілився, я закричав як Дарт Вейдер “Noooooo!!!”. Потім спробуй у візовому посольстві для іншої країни пояснити, що це за лажа зі штампами. На щастя, реакція в офіцера була гарною. Вони з помічником почали перегортати сторінки обох паспортів і дуже здивувалися, коли виявили в моєму вже є штамп. Чоловік посміхнувся і показав нам жестом, що він дивився в різні боки. Це був незвичайніший паспортний контроль у нашій історії. До цього колись був цікавий випадок, коли прикордонний працівник, довго гортаючи паспорт, запитав нас: “Чи не подорожуємо ми з Орлом і Решкою ​​випадково?” 

Неаполь

Одна із родзинок міста, що пішки від аеропорту до центру міста діставатиметься близько години. А завдяки вимозі Візейра про маленьку ручну поклажу ми були, як завжди, без нічого. Причому свій рюкзак я вже можу повноцінно носити на плечах, оскільки руки зламані нижче. Італія дуже зелена, ми раділи, країна буквально плакала від радості, що ми таки прилетіли. Причому плакала настільки сильно, що у нас промокли ноги незважаючи на парасольку та дощовик. Поки дісталися готелю, пройшли крізь зливу сильнішу, ніж бувала в екзотичних країнах. А коли дійшли до готелю, то дізналися, що господар зрештою застряг десь у пробці і близько 30 хвилин на нього ще й треба чекати під дощем. Коли поїздка починається з того, що в тебе промокає єдине взуття – поганий знак. Що потрібно робити в такому випадку, ноги в сухі шкарпетки, шкарпетки в пакетики, а зверху взуття. Ми до цього дійшли не відразу, але оскільки поїздка була щедрою на дощі, то згодом навчилися адаптуватися до такого середовища.

Відмінний факт подорожі, що дощі його її ускладнили, але при цьому ніяк не зробили гірше. Схоже, хорошу подорож дощами не зіпсуєш, якщо це звичайно не екзотичні моря та океани. Але зараз дощ лив – будь здоровий, і здавалося, що місто своєю красою це не перекриє. Ми почували себе Жаками Кусто, які збираються дослідити підводне місто. Я ще зі своїми руками не можу тримати парасольку, а плащі на мій зріст короткі))) Я взагалі в дитинстві мріяв вирости до двох метрів, але в один момент помітив, що висота стелі виходів у транспорті 190 см. Спочатку я важко звикав до свого росту в 189 см, один раз ударився головою об вихід в маршрутці з такою силою, що відлетів назад прямо в руки сидячої бабусі. Тут організм, мабуть, і зрозумів, що треба зупинитися зі зростанням. Але тепер пожинаю плоди у вигляді коротких плащів та нестачі місця для ніг у літаках. На щастя для нас, злива посилилася настільки, що основна частина води з хмари схоже вилилася і дощ почав значно згасати, коли ми вийшли з готелю. Перше правильне знайомство з Неаполем потрібно розпочинати з вуличної піци! Це була суперпомідорна піца за півтора євро. Після недавнього Гамбурга ці ціни здавалися непристойно низькими. Та й згадуючи подорож на Гарду, ціни нас справді приємно здивували. Ми почали рухатися у бік старого міста по дорозі дегустуючи буквально все, що можна відкусити. Потім була кава з італійськими тістечками. Тістечка тут справді шикарні, навіть є аналог ромової бабки. Пройшовши трохи ближче до центру, ми познайомилися з вуличним апероль-шприцом за 2 євро та пройшовши ще 10 хвилин було найголовніше знайомство з піцою Маргаритою!

Чому ми не були знайомі раніше? Чому в українських піцеріях це найпростіша піца, а тут такий шедевр!

Але шлунок не гумовий, доведеться продовження кулінарного знайомства відкласти до вечері. Хоча зачекайте, що це там продається, заморожений йогурт? Ну гаразд, десерт ще влізе. За фактом у нас стався когнітивний дисонанс. Чотири роки тому була велика подорож по Гарді, Вероні та Венеції. Їжа нас тоді не те що не вразила, ми дуже розчарувалися в італійській кухні і, зокрема, в піці. Навіть за день до цієї подорожі ми жартували, що на нас чекає голодний тиждень, як повернемося до Києва, то одразу поїмо смачної їжі. І тут буквально в перші години подорожі світ перекинувся з ніг на голову. Ми смачно трапезуємо в Італії! Це я ще не дійшов до знайомства з піцою Наполітана. Вже на цьому етапі можна було б зробити висновок, що подорож вдасться. Перше чим вразив Неаполь, це храми.

Вміли вони тут будувати з розмахом та красою. Друге, це вузькі вулиці старого міста, тут іде справжня гульня, всі щось купують чи їдять, чи грають, усюди перці. Причому що далі в центр, то більше перців. Спочатку вони були просто як малюнок на шкарпетках, коли ми купували сухі шкарпетки, тепер це як статуї на столах, а тепер взагалі усюди як будь-що, хочеш брошка, а хочеш великий перець у людський зріст з короною.

Схоже, у них тут був якийсь заміс із перцями. Пізніше ми з’ясували, що це не просто перці, а роги у вигляді перців. Вулиці старого міста було дуже цікаво досліджувати, оскільки дворики зберігають багато секретів. Тут можна знайти і незвичайні ресторани, і химерні статуї. Бродити тут одне задоволення. Головне в момент, коли починається сильна злива опинитися біля магазинчика з чимось цікавим, тому що якийсь час доведеться провести за вивченням асортименту.

Ми так застрягли біля однієї розкладки. Ви не вгадаєте з чим! З перцями! Тепер я у своєму житті бачив усе, що можна зробити у вигляді перцю. Ми вийшли зі старого міста і попрямували у бік набережної. Чим нас порадувало місто – це довга жовта зона. Цей колір на гугл картах характеризує туристичні місця. У цьому місті зона дуже довга та цікава. Тут тобі буде і величезний замок, і навіть галерея, як у Мілані.

Ми правда в Мілані ще не були, але, судячи з фотографій, тут нічим не гірше, хоча можливо менше за розміром. У нас на Неаполь було відведено півдня у цій поїздці.

Обійти все за півдня виявилося ще тим випробуванням. Навіть незважаючи на велику жовту зону, тут ще й окремий острівець є де потрібно обов’язково побродити. Добре хоч на головній площі королівський палац був закритий)))) До речі, з приводу двориків був цікавий момент. Якщо ходити тільки жовтою зоною можна пропустити вуличку “Червоних ліхтарів”. Ми на неї потрапили випадково, коли намагалися зрізати, дістаючись старого міста. Вулиця вузька та темна, часом трапляються квартири з відчиненими дверима, біля дверей стоять як на показ італійки. І вочевидь вони стоять у негоду просто щоб подихати повітрям. Ми всі один одному мило посміхнулися, привіталися і розійшлися у своїх справах. За цей вечір ми зробили неможливе – обійшли весь Неаполь) Я розумію, що насправді потрібно було виділити більше часу, але на цю подорож у нас тільки тиждень на 10 міст включаючи Рим.

Добре, що всі світлофори сьогодні перемикалися на нашу користь на переходах. Причому переважно нам діставався не зелений, а помаранчевий колір. У цій країні чомусь у пішохідних світлофорів три кольори, причому помаранчевий є найдовшим із дозволяючих. Підкорення Неаполя ми відзначили найсмачнішою неаполітанською піцою в одному з ресторанів. Фішка цієї піци в тому, що сир робиться із молока бізонів. У рейтингу піци Італії вона в нас посіла перше місце. Сир має приємний димний смак.

Тепер треба дістатися готелю, а він, як на зло, в іншій частині міста. Причому добиратися, що на транспорті, що пішки приблизно однаково. Але дуже цікаво було проїхатися у метро. Ми спустилися на станцію і почали чекати. Чекали довго. Дуже довго. Я розумів, що попереду ще майже тиждень і начебто ми встигаємо, але почав серйозно переживати, що тижня не вистачить, щоб дочекатися поїзда. Сама логістика метро продумана наполовину круто. Круто, що висять великі табло, але не круто, що замість часу поїзда ними просто крутять рекламу. Тут ніби мають бути ще знамениті дизайнерські станції, але ми прикинули, що якщо на кожній по черзі виходити помилуватися, то й життя може не вистачити в очікуванні поїздів. Отже, ми у готелі! Потрібно висушити мокрі речі перед завтрашнім маршрутом. На щастя, у нас є спільна кухня, в готелі немає нікого і є духовка. Як виявилося, наявність духовки в готелі є незамінним атрибутом для сушіння взуття. Тепер ми повністю сухі.

Помпеї

“Помпеї, за мить перетворені на пил…” грало у мене в навушниках, коли я лежав на ліжку в лікарні. На той момент для нас Помпеї справді за мить перетворилися на пилюку. Але тепер ми їмо свіжоспечені круасани на сніданок і продовжуємо так давно задуманий маршрут. Поїздом треба було їхати близько години. Але місцеві поїзди тут змагаються з метро у конкурсі, хто пізніше приїде. Приблизно чверть часу поїзда стоять десь між містами та чекають доки проїде зустрічний поїзд. Тобто, якщо плануєте тут кудись дістатися поїздом, потрібно закладати часові ризики. Нам ще пощастило, що музиканти, що зайшли, застрягли саме в нашому вагоні. Тож ми сиділи з музикою. Нарешті ми приїхали у Помпеї. Я, до речі, раніше не знав, що це місто все ще існує. Тобто старі Помпеї, звичайно не житлові, але довкола них вже облаштувалися нові Помпеї. При виході людей із поїздів починається приклад доброї європейської корупції. Місцева турфірма відразу всім продає квитки з націнкою у два євро з людини. Причому на квитках надруковано звичайну ціну 16 євро, але з тебе вимагають на касі 18. Коли я запитав, що це за лажа. Дівчина почала пояснювати, що це, мовляв, для пропуску без черги тощо. Хоча черга тут може бути саме в цій конторці, а вони позиціонують себе офіційними касами для входу в Помпеї. Місцева влада удає, що не підозрює про те, що прямо поруч із входом у Помпеї туристів розводять на гроші. І, на жаль, те саме буде і в Римі, і в музеях Ватикану. Причому “представники кас” починають брехати про те, що їхня ціна справжня, а через ковід або ще чогось можна купувати тільки у них. І цікавий момент, що в цей бізнес крім кольорових хлопців так само сунуться рашистки. Найправильніша дія, щоб не потрапити на гроші — завжди йдіть до офіційного входу, далі якого тільки сама визначна пам’ятка і не спілкуйтеся з незнайомими вам людьми. Особливо якщо вони дуже хочуть допомогти.

Ми нарешті зайшли до розваленого міста. Раніше ми вже бачили багато руїн, але такого розміру справді вперше. Це виявилося дуже-велике місто із вцілілими вулицями. Тут багато цікавих елементів, мозаїк та невеликих садів. Кажуть, у пік сезонів можуть бути натовпи, але ми навіть уявити не можемо, скільки потрібно людей, щоб заповнити це розвалене місто.

Нам тут дуже сподобалося гуляти навіть попри рясні дощі. Часом дощ вщухав і нам відкривався величний вулкан Везувій, потім знову все затягувало і так по колу. Але місто від цього менш цікавим не стало. Ми вже зголодніли, а йти не хотілося. Тому ми підійшли до одного з виходів і попросили охоронця, щоби він нас випустили на перекус.

Як не дивно, але в них справді опинилася така опція, тебе можуть випустити за межі міста на п’ять хвилин. Цього цілком вистачить, щоби встигнути купити вуличну піцу, та повернутися. Цього разу, крім піци, ми познайомилися з аранчіні. Це рисові засмажені кульки із начинкою. Тепер у мене є новий фаворит у місцевій їжі, тепер потрібно якось балансувати аранчіні та піцу, причому кульки можуть бути так само з пасти чи картопляного пюре. Нам навіть дощ поступився дорогою, щоб ми поїли. Він закінчився, лив поки ми їли під тентом і вщух, коли ми закінчили трапезу. Ми просто дивовижно пообідали за 6 євро на двох.

Продовжимо досліджувати Помпеї, на ситий шлунок вони стали навіть ще краще. Наприкінці ми відвідали центральний музей, що знаходиться на території. До речі, зручна фішка всього цього комплексу – безкоштовні камери схову із зовнішнього боку.

Тобто Помпеї дуже зручно ставити під час переїзду між Неаполем та Сорренто. Оскільки всі речі будуть у шафці, причому шафки є й великі. Ми трохи погуляли новим містом, із кавою продегустували італійське тістечко “Баба”, аналог ромової бабки і поїхали далі.

Сорренто

Це місто справді так само прекрасне, як і звучить. Дерева гнуться від стиглого апельсинового врожаю, на інших гронами висять ківі, дерева та будинки прикрашені гірляндами з тисяч лампочок. Місто виглядає буквально як цукерка, а які тут скелі! І, звичайно ж, вид на вулкан! Дощі нарешті стихли, настрій на позитиві, очі розбігаються куди піти спочатку. За кількістю новорічних гірлянд ми однозначно віддаємо цьому місту медаль – це абсолютний рекорд.

Тож новорічний настрій у нас уже розпочався з 29 листопада. Цікаво, що в цій частині Італії зараз явно не сезон, тому що більшість закладів закриті, можливо в пік сезону тут навіть ще душевніше, але й людей явно більше, ніж зараз, так що у нас була золота середина.

Але сезон чи ні, новорічні свята за розкладом. В один момент спалахнула велика ялинка, люди випустили сотні надувних куль у небо, почався салют, а діджей на всю площу почав крутити мікси! Ось це я розумію місто вміє гуляти, це треба було ще так вчасно опинитися на цій площі. Нам навіть подарунки видали!

Так рано новий рік ми ще не відзначали! Тепер підемо до мішленівського ресторану на трапезу! Точніше, він наполовину мішленівський, судячи з історії, у нього раніше була зірка і не один рік поспіль, а тепер чомусь ні. Хоча якщо мішленівська комісія передумала, то може це поганий знак йти туди. Але тепер і ми складемо свою експертну думку. Буквально кожну вечерю ми не обходилися без піци Маргарити, тут її приготували досить добре, але більше нас порадувало різотто з морепродуктами.

У Даші в тарілці було багато різноманітних мушель із їстівною серединою. Я завжди думав, що так їдять лише мідії, але цього вечора межі нашого пізнання кулінарії значно розширилися. Естетичне задоволення приносили їх форми та текстури. Після цієї вечері на мушлі в морі я дивитимусь іншим поглядом, трохи голодним. Після трапези нам подали десертне меню, ми відмовились.

Але офіціант вирішив зайти з козирів і покрутив біля нас тацю з різними тістечками. Я не люблю нав’язливий сервіс, але було дійсно кумедно. Хоч на десерт ми й не наважилися, та було весело! Ще мені сподобалося, що в туалеті було дуже тепло, оскільки одна зі стін, з іншого боку, була піччю для піци. Я спочатку не міг зрозуміти звідки іде жар, потім зрозумів, що поряд гаряча стіна. Я б не виділяв саме цей ресторан як обов’язковий до відвідування, оскільки як показав досвід у цьому регіоні Італії у всіх ресторанах добре, затишно та смачно. Як тільки ми почали викладати фотографії в соціальну мережу з Сорренто, нам почали цитувати стару пісню.
Цікавий факт, що пісню схоже знають усі в цьому світі окрім мене. Я спочатку думав, що це те, що співає зайчик з телевізора в “Ну постривай”. Тож увечері я знайомився із новою для мене піснею. А тепер те, на що ми так довго чекали!

Сонячний день в Італії

Про цей день оспівували різні синоптики ще задовго до нашої подорожі. Гугл і синоптик малювали, що нас всю поїздку заливатиме дощами, крім цього, заповітного сонячного дня. Ми прокинулися і не повірили очам. Це було дійсно ясне небо! Тепер потрібно дуже багато встигнути вкласти в цей момент щастя! Почнемо, мабуть, із Вулкану! Від щирого серця поснідали, подивилися на вулкан зі скелі і погнали на потяг! О, апельсин поспівав і впав, їдемо ще й з урожаєм! Через 50 хвилин ми були в Помпеях, тут одна з відправних точок автобусів. Коли тиждень тому тут були мої батьки, вони потрапили на вулкан, але гору занесло великою хмарою і нічого не було видно. Правду кажучи, мамі з татом взагалі не дуже щастить з вулканами в подорожах. А нам щастить більше. Ми вже були на вершині Тейде на Канарах і навіть на одному болівійському, правда до самої вершини не дійшли, тому що мені не вистачило повітря, і я побачив місяць із зірками там, де його явно не було. Пам’ятаю те почуття, коли сидиш і наче повний сил, починаєш підйом, пару метрів і ти знову в мотлох, ніякий. Потім сидиш, наче норм, але варто зробити ще одну спробу і знову ти ніякий. Але тут все простіше, вулкан нижче, автобусом можна доїхати майже до вершини.

І замість автобуса ми їдемо назад поїздом. Там випало багато снігу тож вулкан сьогодні закритий. Це дізнався один із туристів, який зателефонував до заповідника нагору. Обломчик вийшов, тож міняємо плани. Поїдемо до Позитано. Все вказує на те, що ми повинні повернутися в Сорренто і зробити великий гак, але гугл каже, що можна по дорозі вийти на Мете і там підсісти на автобус, який ходить раз на годину. Спробуємо, це скоротить нам маршрут якщо це правда. А от якщо гугл дав осічку, то втратимо ще купу часу. Вийшли на Меті, працівник станції вказав, де зупинка, там поряд якась агенція, робітниці теж погодилися, що зараз приїде автобус. Але він чомусь не їде! Як ми дізналися пізніше, у цьому регіоні Італії не лише метро та поїзди мають проблеми з пунктуальністю. Поки ми чекали на автобус, ми зрозуміли, що всередині можуть не продаватися квитки, повернулися на станцію, купили квитки, повернулися на зупинку. Автобуса так само не було, але тепер ми ще й з квитками. До речі, на вулкан теж потрібно купувати квитки заздалегідь, до того, як приїдеш на вершину. Але, на щастя, сайт видав помилку під час заповнення анкетних даних. Автобус таки приїхав із двадцятихвилинним запізненням. Ми почали їхати гірським маршрутом. Якщо до цього нам подорож просто подобалася, то тепер ця подорож і слово “Любов” стали синонімами. Таку красу ще треба пошукати на планеті. Вся фішка в цих стрімчаках, уздовж яких розташувалися будиночки. Поки їдеш жадібно поїдаєш картину очима. А коли приїжджаєш у сам Позітано, то розумієш, що тепер це місто все наше і можна облазити все вдосталь.

Позитано

Ми вийшли на першій зупинці, можна сказати на першій вершині міста. Жаль, що ми не знали про те, що єдиний відкритий туалет у цьому місті знаходиться на протилежній вершині. Хоча, здавалося б, мають бути ресторани… А ось і ні. Чи не сезон, а може й ковід, закрито практично взагалі все. Але, з іншого боку, це було дуже круто, все місто було буквально лише для нас. І якщо в Туреччині міста під час карантину без людей виглядали зловісно, ​​то тут все ідеально вилизане і виглядає дуже мило. Просто місто для нас. Ми якийсь час бродили вгору-вниз вуличками і раділи кожній панорамі. Правда до самого пляжу не ризикнули спуститися, тому що потім не здолаємо підйом нагору. Сили дуже важливо балансувати у таких подорожах. Місто як на фотошпалерах, я б сказав просто маст до візиту. Ми дісталися іншого кінця міста і тут нас чекала зупинка автобуса. Здавалося, що на цю красу не можна надивитись, але виявилося можна. Автобус запізнився на годину! За цю годину ми вже надивилися на повну. Хоча тепер ми знаємо, що, схоже, він просто зламався і за нами приїхав наступний рейсовий.

Амальфі

Якщо Позітано ми охарактеризували як маст, то тепер я скажу так: Позітано без Амальфі – весілля без музики! До Амальфі потрібно їхати близько 40 хвилин. І це місто з’явилося на маршруті тому, що ми не потрапили на вулкан. У нашого топографа Даші все розраховано, і це була чудова заміна. Знаєте, це коли кажуть що у міста є своя атмосфера. І як добре, що в нас тут випав сонячний день. Тут до речі відкриті ресторани, і ми обов’язково зробили інспекцію місцевої
Маргарити та лимонного сорбету. Місто отримало наше кулінарне схвалення!

До речі, та вродлива церква, що на фотографії з 16:15 відкривається на безкоштовний вхід. Принаймні у листопаді. Коли нам здалося, що ми дослідили все, що тільки можна в цьому затишному містечку, ми почали бродити лабіринтами між будинками. Це окремий вид насолоди – міський трекінг.

Ти ніби весь час йдеш вгору, але при цьому весь час уздовж будинків. Наші блукання були винагороджені раптовим відкриттям — ми знайшли у горі великий пішохідний тунель. Цікавість взяла верх, і ми так дійшли аж до сусіднього міста Атрані.


Місто Атрані

Зважаючи на все, воно теж повинно бути прикольним, але банально вже не було часу. Повертаємось в Амальфі.

Благо в Амальфі кінцева в автобусів і там їх дуже багато і прямо у водіїв можна дізнатися точний час відправлення. Надвечір вони ходили приблизно кожні 30 хвилин. Сонце закотилося, як і наш сонячний день. Це було фантастично чудово. Коли ми їхали назад, то бачили зламаний автобус, який вирушав за пів години до нашого, поряд з ним був другий зламаний автобус, імовірно той, який вдень не приїхав за нами. Колись технічний прогрес дійде до того, що можна буде взагалі будь-який транспорт бачити в реальному часі і проблеми сучасного туризму підуть. Але завдяки сучасному прогресу я можу публікувати фотографії цієї подорожі.

Оскільки через мої зламані руки фотоапарат ми фізично не можемо взяти з собою, а навіть недорогі телефони, на щастя, вже роблять цілком якісні фотографії, хоча звичайно різницю все ще видно. Основну частину зворотної дороги ми спали, і судячи з заколисуючого серпантину, це було відмінне рішення. А ось після приїзду в Сорренто на нас чекав черговий затишний ресторанчик з написаним крейдою текстом англійською “Ми готуємо кращу лазанью”. Ми перевірили відгуки і дійсно лазаньєю тут люди захоплюються, тож будемо перевіряти!

Ресторан виявився зовсім невеликим, десь на 6 столиків усередині. За одним зі столів сиділа велика родина та обмінювалася подарунками із власниками ресторану. Це було так мило! Вони всі так щиро раділи та сміялися! Я вже описував, що їжа в ресторанах тут смачна і цей заклад також не був винятком.

Острів Капрі

Для мене Капрі завжди був невеликим принт-центром у політехнічному інституті на першому поверсі, ми там постійно щось ксерили. Трохи пізніше я зрозумів, що Капрі – це чудові карамельні цукерки! А тепер ми знаємо, що Капрі — це щось більше. Якщо з якоїсь причини після подорожі околицями Сорренто у вашому серці залишилося вільне місце, то острів Капрі його заповнить до країв!

Поромів із Сорренто вирушає досить багато, набагато більше, ніж ми змогли знайти на сайті в інтернеті. Ціна та швидкість у всіх різна, але з досвіду попадання в шторм хочу сказати, що за швидкість є сенс доплачувати.

Найближчим за відправленням був пором, який від Сорренто пливтиме 45 хвилин. Поки ми чекали на причалі, до нас підійшов чоловік і почав пропонувати екскурсію на кораблику навколо острова по 15 євро з людини. Він нам розповідав все італійською, за ці пару днів ми настільки звикли до мови, що навіть не відразу його зупинили. Але потім все ж таки попросили перейти на англійську. Чоловік був дуже харизматичний і коли розповідав, як саме кораблик опливатиме острів, то зображуючи кораблик “опливав” навколо нас.

Вже тільки за це хотілося купити квитки. Але в нас не було особливо часу, та й погода сьогодні буде похмурою. За нами приплив пором, і ми вирушили до міні круїзу. Ранкове сонечко прощалося з нами останніми променями, заходячи в хмари. Але добре що дощу не буде. У нас на острові буде приблизно 5,5 години, тому що ввечері потрібно виїхати на фліксбасі до Риму. Чим ближче ми підпливали до острова, тим більше усвідомлювали, наскільки в нас часу впритул, щоби тут все подивитися. Ми зійшли на берег і прийняли найправильніше рішення. Тут можна сісти на фунікулер по 2 євро та піднятися відразу на верхню частину, а звідти вже починали маршрут.

Щоправда, ми думали, що це велика канатна дорога, яка насправді опинилася в іншій частині острова. Проте саме завдяки фунікулеру подальший маршрут пішов дуже добре. Капрі – це дуже зелений острів із морем фруктових садів. Тут можна сказати літо. На острові багато природних і рукотворних цікавостей, їх дуже легко знаходити, оскільки скрізь є постери з картою, на якій показано, де ти є, і як дійти до наступної точки, а головне із зазначенням часу, скільки це займе. Причому трекати тут можна не тільки бруківкою, а й стежками в горах, по суті, острів складається з двох високих гір.

Спочатку ми не були впевнені, чи варто платити близько 70 євро за двох, щоб сплавати на острів і повернутися, але тепер розуміємо, яку перлину в поїздці ми могли пропустити. Саме п’яти з половиною годин вистачило, щоб облазити тут усе, що тільки можна було, разів п’ять сказати “вау” або “ух ти”, а також продегустувати двічі місцеву піцу. Двічі, бо вона виявилася дуже смачною, і ми побігли купувати ще.

Залізти в найдальші нетрі, вибратися з них, пройти через зливу і висохнути на сильному вітрі і навіть мало не помилитися поромом при посадці. Я б на острові виділив дві обов’язкові точки, це Giardini di Augusto та Arco Naturale. Хоча за сонячної погоди можуть виявитися й інші місця фаворитами. Ну а нам час вирушати далі за маршрутом.

Тепер треба було забрати в готелі речі, але вхідні двері на ресепшен відчинялися лише спеціальним пультом, його у нас забрали під час чек ауту. На стіні висіла кнопка, яка була відключеною. Я написав господареві у вотсап, він відповів, що бачить нас по камері спостереження та активував нам кнопку на стіні віддалено. Ось це так сервіс! Можемо рухатись далі! 

За що я люблю фліксбаси, водій знає скільки пасажирів має сісти і як тільки останній заходить, автобус вирушає, не чекаючи на графік. Щоправда, ми спочатку занесли речі в автобус, а потім пішли за продуктами. Я боявся, що автобус поїде без нас. Але водій, на щастя, дочекався, поки візуально всі пасажири будуть точно на місці.


Місто Сорренто

Прощай романтичний Сорренто, ти був прекрасний. До Риму дорога займе приблизно 4,5 години. За цей час потрібно морально підготуватися до завтрашньої негоди. Прогноз обіцяє, що завтра на суші буде води більше, ніж у Тірренському морі. Поки ми їхали, мені зателефонувала співробітниця Маша. Маша ще в житті не дзвонила по роботі прямо в Сорренто! Хоч розмова була і по вайберу, зате як звучить. Масштаб машинної проблеми вказував на те, що розмову ми закінчимо швидше за все взагалі в Римі. Але зламалося там так, що до Риму розмова не дійшла, всі просто зачекали, поки я повернуся з відпустки. То що у нас сьогодні на вечерю? А сьогодні в нас ціла галявина. Оливки в маслі, хамон і голівка сиру грана подано, який ми їли у прикуску. Я ще з дитинства любив смачно поїсти в дорозі, мені бабуся завжди пакувала домашні пельмені у товсту фольгу. Дідусь ніколи не поділяв моє кохання поїсти в дорозі. Коли ми познайомилися з Дашею і вирушили в першу подорож до Полтави, то з радістю виявили одне в одного кохання смачно поїсти в дорозі. Щоправда, через помилку у квитках ми тоді поїхали до Харкова, але в той момент нам було не так важливо, куди мандрувати, головне з ким.


Продовження тут!

Італія

Маршрути