Види, які нас чекали в цій поїздці, в рейтингу по Європі перемагає хіба що острів Мадейра (наразі вже Норвегія). Поїздка до Італії нас дуже вразила і, як завжди, хочеться з усіма цим поділитися. Як і багато інших поїздок все почалося майже рік тому, це був спекотний серпневий день. Була інша робота. Я сидів біля синьої колони в офісі і натрапив на ці промо-квитки. Це вже ціла традиція, купити промо тариф у МАУ за рік) За досвідом португальського рейсу, я чекав що колись мені скасують або змінять дати в цих квитках з боку авіакомпанії. Чекати довелося до кінця осені) Час вильотів змінився, і мені МАУ погодилися безкоштовно змінити зворотну дату. Тепер наші коротенькі промо квитки перетворилися на справжню повноцінну подорож. Ще раз красно дякую авіакомпанії за цю зміну. Оскільки про дати безвізу ще й мови не було, то необхідно було ще й до Угорщини злітати для отримання мультивізи. Але відстань між поїздками треба було робити мінімальною на випадок отримання короткої візи. Зараз пишу і прозріваю скільки рухів тіла і прорахунків потрібно було для поїздки до Італії) Нелегким завданням виявився і прорахунок маршруту. Квитки потягом Венеція-Рим-Венеція були на порядок дорожчі за літак Київ-Рим-Київ. Тобто з маршруту центральну та південну Італію було бажано виключити через нерентабельність. Але моя улюблена дружина, як завжди, знайшла ідеальний маршрут. Тепер у нас все готово, можна вирушати в дорогу!
“Шановні пасажири, ми готуємося до зльоту, будь ласка, переведіть ваші електронні пристрої в режим польоту”. І тут мені починає додзвонюватись амстердамський номер. Слухавку взяти не вдалося, і літак почав зліт. Я сподівався, що зараз мене спробують набрати втретє, але довелося відключити зв’язок. До поїздки до Амстердама ще довго, але один нюанс, це міг дзвонити не готель, а офіс букінгу, що там знаходиться. Загалом щось пішло не так, але поки що незрозуміло що саме.
Верона
Черга на кордоні видалася немаленькою, було якраз купа часу дізнатися хто мені дзвонив. Це виявився офіс букінгу з повідомленням про те, що наш готель не зможе нас прийняти. Тому готель нам замінено на дорожчий без доплат. Тепер, правда, ми живемо не зовсім у старому місті, але рейтинг обіцяє що готель буде хорошим. Оперативно списався з господаркою. З’ясували, що вона не поспішає до готелю. Загалом і ми не особливо поспішаємо. Від аеропорту ми доїхали до міста Местре, це материкова частина Венеції. Звідти пересіли на поїзд до Верони. Поїзд ходив раз на годину і через щасливу обставину наступний вирушав через 4 хвилини після нашого приїзду. Потрібно було дуже швидко розібратися, як купити квитки на поїзд. Квитковий автомат поставив мені таку велику кількість питань і порад, які не можна було пропустити, що при реєстрації в наших державних структурах виявляється менше бланків треба заповнювати. Ну хоч пейпас тут спрацював чітко. За пів хвилини до відправлення ми застрибнули у двоповерховий поїзд. За вікнами пшеничні поля. Десь у районі гір на обрії формуються дощові хмари. Прогнози погоди також були досить песимістично налаштовані на наші плани. Але, на щастя, вони справдилися далеко не повною мірою. Диктор оголосив, що ми у Вероні. Ми вийшли з поїзда. Ландшафти перед нами не те що б, не збігалися з моїм уявленням про Верону, але вони повністю різнилися з поняттям “місто”. Терміново потрібно зловити точку GPS. Як на зло, затримка секунд 30. І, так! Точку ми успішно зловили та з’ясували, що вийшли не там. У цей момент потяг відправився від платформи. Щось маршрут Вероною зовсім виходить з-під контролю. На щастя, це була одна з зупинок Верони, але далеко не та, що нам треба. Тепер ми на околиці. На вокзалі нікого не було. Що у нас за маршрутом? Перед поїздкою я на мапі відмітив один із парків на відстані від центру. Але не був упевнений, що ми його встигнемо відвідати, оскільки він на трохи далеко від старого міста. А тут ми й самі на тій же відстані. От і ладненько, значить почнемо не з готелю, а з парку.
Дорогою вибрали собі затишний ресторанчик і почали знайомство з італійською кухнею. Цікавий факт про північну Італію – “Італійську” піцу в Україні готують краще. Але тут теж було досить незвично і іноді навіть смачно. Хоча тепер через роки ми знаємо що все залежить від регіону країни.
Сад Джусті
Купили квитки і здали рюкзаки. У саду панувала незвичайна тиша, ніби за стінами зовсім немає ніякого міста. Сад нас зустрів звивистими лабіринтами з живоплоту. Шкода, що лабіринти були не в людський зріст. Поблукати по них було однаково прикольно. У самому саду панувала атмосфера давніх років. Старовинні нереставровані статуї дуже гармонійно виглядали і наче переносили тебе в минулі століття.
Ще там були руїни замку зі справжніми гвинтовими сходами всередині вежі. Гвинтовими сходами ми пройшли вгору чимало витків і опинилися знову в саду, вірніше на другому його поверсі. Звідси відкривалися чудові краєвиди на червоні дахи Верони. У місті почався дзвін, за моїми підрахунками він тривав хвилин сорок.
Сад був шикарний, ще й черепашки ліниво гріються на сонечку у фонтані. Загалом казка. Дорога до готелю лежала вздовж каналу, що оточує старе місто. Незважаючи на те, що хотілося якнайшвидше віднести рюкзаки в готель, ми пішли довшим шляхом, щоб якнайшвидше побачити, що ж таять у собі стіни старого міста. Загалом Верона нам одразу дуже сподобалася. Наш готель був розташований в одному з районів сучасного міста. Дорогою до готелю нам зустрілося безліч цікавих житлових будинків, ніби кожен намагався збудувати краще, ніж у сусіда.
Наш новий готель був у стилі хай-теку та мінімалізму. Принаймні наші хороми. На ресепшені нам повідомили, що звичайні номери закінчились і нас поселять у люкс.
Краєвид з власної тераси
У нас було багато кімнат, своя тераса, крута ванна кімната і спальня. Було реально радісно заселятися до такого готелю, ще й за ціною попереднього, оскільки букінг компенсує різницю.
На жаль у нас цей готель лише на одну ніч. Ми заселилися! Вперед у вечірню Верону! Почали ми з італійського морозива. Морозиво смачне.
Після першої дегустації ми включили його до раціону кожного наступного дня. На жаль я не люблю солодке так само як любив у дитинстві, інакше б не відходив від лавки з морозивом. У старому місті безліч різних визначних пам’яток. Але навіть і без них дуже мило блукати затишними вуличками.
Найромантичніші панорами відкриваються з мостів, тому ми постійно то виходили зі старого міста, то поверталися.
Ще можна безтурботно гуляти вздовж бурхливої річки. Часом трапляються парочки на прогулянці. Але найяскравіше, що запам’яталося це дівчина, що самотньо сиділа біля річки, задумливо вдивляючись у темряву. Спочатку Даша видала здивований вигук, потім раптом я зрозумів, що вона далеко не самотня, просто її обіймає настільки темношкірий хлопець, що буквально розчиняється в сутінках.
Навіть коли ми зрозуміли, я, крім його голови, не міг розгледіти ніякого продовження.
Ще в місті є великий амфітеатр, мабуть, майже як Колізей.
На амфітеатр ми не витрачали час, тому що він був далеко не першим у нашому досвіді. Верона прямо несподівано для нас виявилася не просто пересадним містом, а одним із найкращих, що були на нашому маршруті і як би це не дивно звучало – сподобалася нам більше, ніж Венеція.
Вранці в готелі на нас чекав царсько-шляхетний сніданок.
Починаючи з посуду, закінчуючи круасанами, все було дуже антуражне. Мене не залишало відчуття ніби я їм у музеї. До того ж начебто їжі було багато, але все викладалося на тарілки так, ніби цей делікатес в останньому екземплярі на весь світ. Господиня нам навіть кубічні яєчні дуже незвичайно приготувала. Загалом наша трапеза була справжнісіньким мистецтвом. Перед відправленням далі за маршрутом ми ще раз вибралися в місто відвідати будинок Джульєтти.
Місце виявилося дуже популярним. Коли чергова Джульєтта виходила на балкон, всі дуже раділи. Збоку можна було подумати, що це італійські вибори міністра. Підйом на балкончик був за гроші, навпроти сувенірна крамниця з такими ж видами, але без балкона. У лавці всім охочим за гроші ефектно вишивали імена великими літерами.
Ну Верона, порадувала так порадувала, є ж у Європі такі круті міста!
Озеро Гарда
А тепер найцікавіше. Це озеро відгуглила Даша. Фотографії були багатообіцяючими, красивими, але за фактом не передавали і десятої частини тієї краси, що на нас чекала. До нашого першого міста від Верони треба було їхати три години з пересадкою. Автобуси чекають один одного. На коротенькій пересадці ми навіть встигли з’їсти морозива. Але порція значно перевершувала час між автобусами. Тому ласощі морозивом з боку виглядали як олімпійське змагання зі швидкісного поїдання. Озеро з’явилося перед нами ще за півтори години до наміченого міста, від вікна не можна було відвести погляд. Воно ідеальне, блакитне, гірське та весь час різне. Ми проїжджали гарну лагуну, за кілька метрів від якої був острівець. Швидше б доїхати.
Мальчезіне
Нам треба було в місто Мальчезіне, але ми трохи промазали та забронювали готель у сусідньому. Топографічно звичайно це одне місто, що складається з двох районів, що знаходяться на чотирикілометровому віддаленні один від одного, але по відстані і візуально це взагалі різні міста. Готель виявився ще й на крутій горі. Хвилин 5 треба було мало не по вертикальній дорозі йти. У самому готелі все було відкрито, йди куди хочеш. Але нікого немає. Крім апельсино-лимона, що валявся на підлозі. Я з планшетом блукав околицями, щоб зловити вайфай і зі скайпу зателефонувати на мобільний господині. З дикими вибаченнями хвилин через 10 прибігла господиня і вселила нас у номер із черговою розкішною терасою та краєвидом на озеро.
Вид із власної тераси
По той бік озера виднілося наше наступне містечко. Незважаючи на загрозливі прогнози, погода була сонячною. За прогнозом нас мало заливати дощем. Тепер треба було доїхати до справжнього Мальчезіне і піднятися на канатці. Підйом коштує дорого, по 22 євро з людини, але теоретично можна за цією ціною взяти автобус з Верони + підйом або встигнути піднятися по 15 євро з 8 до 9 ранку, пожертвувавши сніданком, а можливо й погодою. Ми вирішили, що завтра може і не вийде піднятися, а упускати такий шанс не хотілося. Тож ми поспішили до міста.
Підйом проходить у великому круглому вагончику на 44 особи. Під час підйому вагончик робить два повні оберти навколо своєї осі. У результаті де б ти не стояв, побачиш і гори, і озеро. З нами піднімалися хлопці з об’ємними рюкзаками. На вершині гори, хлопці розклали свої рюкзаки на галявині, зловили вітер і полетіли на парашуті далеко над озером.
Нагорі було видно, як зі зворотного боку зачепилась за гору велика дощова хмара. На щастя, десь за годину хмара розвіялася.
Нагорі було близько 15 градусів, але ми були підготовлені з речами. Гуляти там можна довго, у нас гуляння затяглися на 3 години.
Хоча туристичними стежками можна перебиратися і на інші гори. Ми ж були на висоті понад 1700 метрів.
Іноді нам зустрічалися тхори. Я кілька разів намагався зірвати кульбабку, щоб задути її, але на вітряній поверхні вона сама миттю розліталась.
Було красиво, красиво та ще раз красиво. Кожні 10 метрів відкривалися краєвиди, на яких хотілося зробити ще з десяток фотографій. Біля підніжжя гори на нас чекало старовинне туристичне містечко з безліччю вузеньких вуличок.
Я просто отримував кайф з кожної секунди цієї подорожі. Як це все може бути настільки красивим?
Накупивши жувальних цукерок Харібо ми вирушили на пірс і звісивши ніжки дивилися на озеро. Уявляєте, у них навіть Харібо продається у вигляді італійських спагетті. Ми їли на перегонки кожну штучку з різних кінців. Поруч із нами присіла чайка, яка щохвилини нам жалібно казала: “Пі! – Пі!”.
Ось цікавий момент, люди жебраки напружують, а пташки жебраки це дуже мило. Вдосталь набродилися вуличками, подивилися на замок і почали повільно йти чотирикілометровою набережною у бік нашого готелю.
Дорогою ми знайшли зелену зону для посадки парапланів.
Надвечір на неї вже ніхто не сідав і тому над нею літав невеликий дрон. Сонечко почало заходити за гірські ландшафти та озеро змінило свій образ. Тепер воно було зовсім іншим, але при цьому таким же красивим.
Хоч дорога була зовсім не довгою, нам завжди хотілося робити привали, щоб просто сидіти і дивитися на цю красу.
Неспішним кроком ми дісталися до готелю коли вже зовсім стемніло. На власній терасі на нас чекали лежаки з видом на нічній Лимоне суль Гарда, що світився на протилежному боці озера. Затишно. Повна відсутність комарів доповнює ідилію. Зібрався я викладати в інтернет фотографії, як у протилежному містечку щось вибухнуло. За хвилину почався шикарний салют, що тривав 22 хвилини! Це виявився фестиваль феєрверків у Лимоне.
Про фестиваль ми не знали і дійшли висновку, що таким чином місто щоночі відганяє комарів. Як ми вчасно прийшли в готель. Звук салюту був дуже незвичайним, тому що відбивався від гір. Потім не менш незвичайним звуком почалася справжня гроза. Гриміло так, що лавини зійшли б, якби гори були сніговими. З ранку сонячно та рідкісні хмари. За прогнозом, дощ буде за пів години. Терміново у гори! У нас є пів години. На дефіцит у гірських маршрутах ці міста не страждають. На щастя, дощ не почався, і ми змогли здійснити свій восьмикілометровий похід.
В якийсь момент правда похід мало не зірвався. У лісі десь неподалік нас, схоже подавився якийсь кабан. Почалися дикі гарчання. Ми з Дашею швидко оглянули дерева навколо та оцінили на які зможемо залізти у разі зустрічі. По реву ми визначили, що тварина рухається у протилежному від нас напрямку. Мабуть, кабан теж вирішив панораму подивитися, тому ми просто пішли слідом. Панорама, як і решта панорам, була чудова.
А ось довга сіра змія, яка чекає на нас на зворотному шляху, якось не дуже. Але, мабуть, змія чекала не на нас, і ми з нею легко розминулися. Точніше як усе було: вона заповзла в густі кущі біля стежки якою нам треба було пройти.
На останньому кілометрі на нас чекала остання пригода – великий череп якоїсь тварини. Він так акуратно лежав на камені, що коли ми його помітили – дуже злякалися. Мабуть, не дарма вхід на нашу стежку був трохи огороджений) Але заборонені ліси останнім часом нас дуже люблять. На цьому ми закінчили з Мальчазіне.
Чи було знайоме відчуття, коли не хочеться переїжджати далі, а раптом там не так красиво?
Лимоне суль Гарда
Спочатку був великий пором, що переправляє туристів між двома найкрасивішими містами. Лимоне був ще красивішим за попереднє місто. Коли ми до нього підпливали він дедалі більше відкривав свої гарні будиночки та вулички.
Потім почали з’являтися туристи. Вони ходили вуличками як ні в чому не бувало.
Ви ж ходите в такому гарному місті, як можна ходити не роззявляючи рота? “Лимоне, Лимоне, Лимоне!” сказав капітан і всі висадилися. У цьому місті всі говорили виключно німецькою. Італійської взагалі чутно не було. Так дивно, два міста розділені озером, а говорять зовсім різними мовами. У мене навіть закралася думка, а раптом це вже Німеччина чи Австрія. Але мапа підказує, що це теж Італія. У місті всюди підтримувалась лимонна концепція.
Скрізь декорації у вигляді лимонів, магазини лимонних товарів та звичайно ж лимонні гаї. По GPS наш готель Albergo-якось-там був на відстані кілометра. Але завдяки щасливому випадку ми на нього набрели набагато раніше. Велика вивіска “Albergo”. Чудово! Заходимо на ресепшен.
– Is it Albergo?
– Si!
– We have a room in your hotel!
– But it is not your hotel😊
Виявилося, що слово “Albergo” італійською перекладається як “Готель”. У результаті виходить, що ми зайшли просто в перший готель, що трапився, уточнили чи точно це готель і з цього зробили висновок, що ми в них і забронювали номер.
Заселилися у правильний альберго. Дісталися ресторанчика і дуже смачно поїли.
Це була взагалі наша найсмачніша трапеза в Італії. Моя Лазанья та Дашина карбонара були ідеальними. На цьому місці у нас тимчасово закінчився сухий період подорожі.
Пішов дощ, який незабаром перетворився на зливу. Я ще наївно сподівався, що він зараз скінчиться. Але гарне місто дощем не зіпсуєш. Купили у найближчій лавці парасольки по 6 євро та продовжили наш трип. Заливало так, що парасолька не повністю рятувала, але все одно було дуже красиво і радісно блукати скрізь.
Поблукавши пару годин забрели назад у готель. І дощ одразу ж скінчився. Що ж, значить коротенький передих і знову в дорогу.
Наш вечірній маршрут пролягав уздовж гірської річки з безліччю порогів та водоспадів.
Коли зовсім потемніло почали запалюватися одиночні світлячки. Поруч був темний дрімучий ліс. Якщо на березі є світлячки значить у лісі мають бути їхні колонії, просто очі мають звикнути. Думка про те, що в чорному лісі може бути ще й чорна змія, не виходили з голови. Проте ми пішли вглиб. Одного разу спалахнуло два світлячки. А ще за пів хвилини очі звикли і їх уже були десятки. Вони літали і яскраво блимали зеленим світлом. Це було чарівно і чаруюче. Ніде у путівниках ми не бачили, що вони тут мають бути. Світлячків ми зустріли в такому місці: якщо від Лимоне суль Гарда по доріжці вздовж річки піднятися сходами вгору, то там починається той самий ліс. На зворотному шляху ми ще поблукали нічним старим містом і пішли спати.
На сніданок господар уточнив що ми питимемо – чай чи каву, я замовив латте, на що у мене уточнили холодний чи гарячий. Питання ніяк не хотіло йти з голови. Чому він так спитав? Зібравши всі факти у голові. Іспанське слово “лече”, і італійська фраза “желато кон лате” наштовхнули мене на думку, що я замовив склянку молока. Так і виявилося, мені справді принесли молоко, гаряче молоко в чайничку.
За прогнозом знову обіцяють дощі. Небо затягнуте. Взяли парасольки і вирушили в гори, де вчора були світлячки. Спочатку був великий дворівневий водоспад, потім, як завжди, шикарні панорами на озеро. Карта нас вела стежками глибоко в гірські ліси. Спочатку навіть туристи траплялися, що йшли тим самим маршрутом. Коли почався дощик туристів, поменшало. Ми не горді, розкрили парасольки. Потім цивільна дорога пішла з нашого маршруту і GPS показував чітко на зарослі лісові стежки. У деяких місцях треба було пролазити над річкою по скелях. Кінцевою точкою була скеля із водоспадом. Коли ми дісталися скелі, то побачили, як на сусідню гору метрів за сто від нас пливе дощова хмара. Гора зникла з поля зору.
Через хвилину ще одна велика хмара минула гору, і рухалася прямо на нас, причому не над нами, а саме на нас. Злива почалася настільки сильна, що з парасольками нерухомо довелося стояти хвилин 20 поки злива не почала згасати. Але хочу сказати одне – красу та враження від цих місць ніякою зливою не зіпсуєш. У цьому дійсно був свій шарм. Я правда застудився і захворів того дня, але навіть це того варте. На всьому зворотному шляху до Лимоне не зустрічалося туристів. Схоже, всі в паніці розбіглися від стихії. Тільки коли дощ остаточно припинився, почали з’являтися поодинокі пари. Смачно пообідати не вийшло. Нашу замовлену пасту, при нас дістали напівфабрикатом із морозильника та розігріли у мікрохвильовій печі. Тепер ми знали, що треба перед трапезою уточнювати наявність глибокозаморожених продуктів, найчастіше такі страви в меню позначалися зірочкою. На цьому план по Лимоне виконано. Доївши куплений у магазині лимонний пиріг можна було рухатися далі.
Ріва дель Гарда
Кожне нове місто нашого маршруту було красивіше за попереднє. Ріва взяла в себе все найкраще з Мальчазіне та Лимоне, а також додала свої елементи. Ми жили у крутому готелі прямо в центрі. Вийшовши з автобуса, не могли відірвати погляд від красивих вуличок на тлі величезних гір. Десь на висоті був храм, трохи нижче замок.
Місто прямо дуже красиве. Тут знову всі говорять італійською. На ресепшені нас просто по імені зустріли і одразу ж дали ключі від нашого номера. У номері на нас чекало джакузі. Чудово, ситуація аж зарядила позитивом. Але джакузі відкладемо на вечір. Не втрачатимемо безцінних хвилин. Дощ теж не мав наміру втрачати свої безцінні хвилини. Ми встигли дістатися тільки до кафе з морозивом. Проте у нас тепер було багато часу насолоджуватися італійськими ласощами. Коли злива перетворилася на дрібний дощ, ми почали наше дослідження міста.
Але цей дрібний дощик зовсім не хотів закінчуватися і незабаром знову перетворився на зливу. Нас це не зупинило. Було красиво! У цього міста шикарна довга набережна з острівцями та мостами.
По озеру і впадаючих річках плавають групи качечок з каченятами. Іноді відпливають лебеді, кудись зовсім у далечінь. Лебідь був схожий на рейсовий річковий трамвайчик.
Центр міста має вихід у порт, над яким височить вежа. Місто немов із казки. У якийсь момент трапляється те, чого ми так довго чекали. Циклон проходить і через гори проступає синє небо. На знак тріумфу над озером з’явилася найяскравіша повна подвійна веселка. Сумарно нас дощі заливали добу. Але тепер і за прогнозом все буде добре. Усі зупинялися фотографувати веселку. Вона довго трималася і плавно переміщалася на гору.
Не насолоджувалась лише дівчина, що без рухів лежала в закритій машині. Це було дуже дивно, але ми дійшли висновку, що вона просто спала. Інакше швидше за все вона б лежала у багажнику. Тепер нам нічого не заважало повноцінно продовжувати свою програму. Місто розділяла гора і судячи з усього з неї будуть чудові краєвиди.
Ось з гори ми й почнемо. Організм, напевно, був зовсім шокований. Ще 5 годин тому ми були в горах у лісах Лимоне, а тепер підіймаємося у Ріва. Стало трохи прохолодно, але за одягом у готель вирішили не повертатися. Гора з міста здавалася меншою, ніж виявилася за фактом. Добре хоч нас GPS попередив, що це початок гірського хребта і стежкою можна йти тижнями. З вершини відкривалися чудові краєвиди на обидві частини Ріва дель Гарда. Причому в другій частині було видно, як річка протікає через все містечко, проходить під красивим мостом і впадає в озеро. На горі, як не дивно, зловили безкоштовний вайфай.
І навіть влаштували пряму трансляцію батькам. Ріва дель Гарда заслужено отримує звання найкрасивішого міста Європи серед тих, що ми бачили. Ми боялися, що нам на озері буде нудно проводити чотири дні, але це був уже третій, а їхати зовсім не хотілося. Увечері на мене чекало заслужене джакузі та застуда.
Ранок почався з королівського сніданку. Побачивши асортимент тортиків, фруктів та різних страв я подумки пошкодував, що фізично не зможу все це спробувати. На вулиці стояла сонячна погода. Тепер можна розпочинати наш фінальний маршрут, для якого і була спланована поїздка на озеро Гарда.
Похід до озера Тенно
Забігаючи наперед, скажу, що раціональніше цей маршрут зробити у зворотному порядку, доїхавши автобусом прямо до озера. Але автобус ходить лише один раз на день, близько 12 ранку. А в нас це не співпадало із планами. Спочатку ми доїхали до міста Вароне і вирушили до ущелини.
Це був невеликий облагороджений заповідник з безліччю квітів і класичною музикою. Усередині великої ущелини падав потужний водоспад.
Все повітря було просякнуте дрібними крапельками, фотоапаратом водоспад не пофоткаєш. Подивитися його також непросте завдання. Чим ближче до води, тим сильніше огортає водяними бризками. Це наче шторм серед океану. Полазивши по ущелині, ми морально приготувалися до довгого пішого маршруту. Проте працівник заповідника нам підказав, що можна безпосередньо через гори пройти, для цього за четвертим столиком треба повернути ліворуч. Звучало якось дивно. У заповіднику було кафе з терасою. Вздовж тераси непрохідні стіни, але справді ліворуч від четвертого столика прозирала зовсім непримітна заросла стежка. Взагалі не вірилося, що вона не закінчиться глухим кутом. Однак менеджер мав рацію, GPS навіть перебудував наш маршрут. Було видно, що ми практично вдвічі скорочуємо маршрут. Тепер наш маршрут лежав лише через одну гору та три міста. Десь через годину підйому ми вибралися на трасу, перед нами був значний замок і перше старовинне містечко.
У місті тиша, нікого немає. Точніше, раптово з вітрини закритого ресторану на мене хтось подивився, але потім зник. Видно, що місто живе, скрізь доглянуті квіти, клумби, навіть мотоцикл стоїть. Але ні душі. Добре хоч не вночі ми йшли через це місто. Гаразд, ходімо далі. Траса йшла ліворуч, але наш скорочений маршрут лежав через чергові стежки.
Наступною зупинкою було велике черешневе дерево з купою стиглої черешні. Потім були ліси, поля та навіть зелений тунель із дерев.
Друге містечко виявилося ще мальовничішим за попереднє. Воно називалося Canale di Tenno. З місцевих тут також нікого не було, зате вже бродили поодинокі туристи.
Містечко дуже старе і дуже красиве. На балконах сушиться кукурудза. У цих приозерних містечках можна знімати фільми про минулі століття. Напевно, режисери так і роблять.
Весь наш маршрут спрощувався тим, що буквально кожні 800 метрів були колонки з питною водою. Зазвичай вода — це ресурс, який у поході дуже треба економити, а тут можна пити скільки хочеш і коли захочеш. З холодною водою було дуже зручно. Було ясне синє небо, красиві зелені гори і температура близько 26 градусів.
Оскільки це містечко було на висоті, з нього відкривалися чудові краєвиди на такі ж невеликі міста, що знаходяться далеко внизу.
Озеро Тенно одразу підкорило наші серця. Здавалося б, чим нас здивує невелике озеро, що знаходиться неподалік легендарної Гарди. Але тут такий колір води!
Це взагалі законно? Скоріше спускатися до озера і скрізь гуляти. Прогулянка навколо озера в основному полягала в тому, що неможливо було відвести погляд від цієї бірюзи. Італія браво! Ти дійсно показала нам, наскільки не острівна Європа буває красивою. На цьому місці ми виконали свою озерну частину маршруту у повному обсязі. Цю красу має побачити кожен. Я з радістю відповім на будь-які запитання та поділюсь деталізацією нашого маршруту. Тільки, будь ласка, приїжджайте сюди і дивіться всю цю красу. О 14:20 нас забрав той єдиний зворотний автобус.
Перед зворотною дорогою до Венеції ми смачно поїли в італійському фастфуді. Було так само смачно, як у вдалому ресторані. Зворотний шлях був не менш красивим. Автобус їхав високогірними серпантинами проїжджаючи всю ту красу знову.
Доїхати до озера від Верони можна за три години. Тепер наш маршрут лежить до Венеції. Спочатку треба доїхати автобусом, до пересадочного містечка Роверето. Але про це буде в наступному оповіданні;)
