Пам’ятаєте, я колись писав, що ми вже подивилися головні маршрути Італії? Як то кажуть, вік живи, вік подорожуй! Виявилося, що справжня перлина Італії від нас ховалася на маршруті Барі-Ріміні. Чого ми взагалі вирішили подивитися в сторону цього напрямку? Коли ми закінчували маршрут на Сицилії, один з мандрівників сказав “А ми ще заїдемо на Барі та після цього полетимо додому”. Далі з цим Барі у нас був родинний мем, будь-яка згадка подорожі на Сицилію закінчувалася фразою “Без Барі не зараховується!”.  

Оскільки у Райянейра є прямий маршрут, то я почав гуглити, що там взагалі в тому Барі. Одразу мені попалися фотографії Альберобелло і тут стало зрозуміло, що питання Італії у нас ще не закрито, до того ж там недалеко одна з останніх країн ЄС яку ми ще не бачили. Так і з`явилася ідея для чудової подорожі. Під час організації маршруту, на жаль, все йшло не так гладко, спочатку ми зрозуміли, що на замок біля Болоньї який ми хотіли подивитися немає квитків, потім отримали, як завжди, повідомлення від Airbnb, що наше житло скасоване, а потім залізниця Італії прислала лист, що в цей день буде ремонт дороги, тож залізничні квитки теж скасовані. По факту ми не в мінусі, бо всі гроші повернулися, тож переробили трохи маршрут. І тепер ми знаємо, що то на краще.

Барі

Регіон нас одразу тепло прийняв. Квитки від аеропорту у місто коштували по півтора євро, а це зазвичай означає, що і далі ціни будуть приємними. І насправді так і було. Саме місто доволі схоже на Палермо, що теж є хорошою ознакою. Колись давно в довоєнні часи нам одна польська бабуся сказала фразу “Вчіть польську, бо у мене днями зупинялися нідерландці, так вони взагалі польської не знали!”. Бабуся це казала наполегливо і з повною серйозністю. У нас довгий час це було сімейним мемом, доки ми не зрозуміли, що в Італії іноді можна пояснитися польською мовою і тебе італійці зрозуміють. Нас часто помилково приймали за поляків і починали з нами говорити польською, оскільки ми вже майже білінгви, то можна і по-польськи поспілкуватися. Тим паче в голові звільнилося багато місця коли ми перестали спілкуватися расіянською.

Ми закупили в маркеті продуктів і пішли заселятися.  У нас були апартаменти і ці апартаменти одразу запали в душу: у квартирі було багато картин, тематичні покривала на ліжках і скатертина на столі.

Враження було, що ми прилетіли до своєї італійської бабусі на канікули. Вже була ніч, їсти не особливо хотілося, але той хамон із рибною пастою настільки апетитно виглядали, що ми вирішили одразу відкрити гастрономічну складову цього регіону. То була богемна їжа! Хороший початок подорожі! Мерщій спати, завтра починаємо маршрут! А ні, ще на ніч пасочки треба з’їсти, в Європі в передвеликодній час продаються в маркетах дуже смачні паски, в районі 6 євро за велику.

Альберобелло

До цього міста їхати приблизно годину на автобусі. На дворі березень, за вікнами зелена і соковита Італія, на відміну від Кракова, де нас по поверненню чекає сніжок. На середині маршруту за вікном почали з`являтися перші тематичні будинки труллі. Даша сказала, що першою їх побачила, я сказав що я ще раніше три бачив, але у Даші був козир, вона вже п`ять бачила. Нарешті ми приїхали у місто.

Тут є дві частини – сучасна звичайна і стара, що повністю складається з труллі. Чи вражає старе місто? Дуже вражає, будинків тут сотні, багато вулиць, одним словом роботи непочатий край. У цю подорож ми взяли свій перший камінець-мандрівник. Ми вже не один раз знаходили такі камінці, а тепер вирішили самі намалювати та почати його подорож у цьому місті. Це був камінець-кішка.

Після того як ми його поклали на одній з вулиць, через 20 хвилин його хтось вже взяв, тож у камінця почалася своя історія. До речі, камінці для розмальовки ми назбирали на узбережжі Греції. Наша ж історія в Альберобелло почалася з вивіски на одному з будиночків, що закликала подивитися безплатно на панораму.

Ми піднялися на чудовий дах з не менш чудовим краєвидом на інші дахи, радості від краси не було меж. Але це пастка, коли ми виходили назад, то хазяїн будиночку вже був напоготові з відкритою пляшкою крижаного лікеру і скляночками, тут ти будеш проходити процедуру нескінченних дегустацій до того моменту, коли щось не купиш.

А продаються тут маленькі пляшечки у вигляді тих самих будиночків. Тож ми вирішили зробити самі собі сувенір. Але щоб не тягти рідину у літак, вирішили одразу й випити (перепрошую, продегустувати), а пусту пляшечку як сувенір взяли із собою. Зазвичай з часом починає в очах мерехтіти від будиночків, але в цьому місті був приємний виняток з правила, скільки не гуляєш – весь час мило.

Але одним духом ситим не будеш, треба ще й поїсти. Ресторанчиків тут достатньо, рейтинг всюди високий, треба тільки обрати який більше подобається. Масивні чорні хмари, що насувалися на нас, допомогли нам пришвидшити свій вибір. Вибір був однозначно зроблений правильно, коли мені принесли велику головку сиру буррата, а до нього великий сендвіч із хамоном та щедрою порцією того ж самого сиру буррата.

Це була одночасно і естетична і гастрономічна краса. Тим часом Даша з Мишком їли карпачо. До цього всього ще були оливки із чипсами і горішками. За всю цю трапезу ми заплатили щось на кшталт 22 євро. Це було справжнє занурення в культуру італійського регіону. Заодно і зливу перечекали. Щедра хмара залишила нам трохи води, тож щойно ми вийшли, дощ продовжився. На щастя, хвилин за 10 він закінчився, але ми не знали, що у щедрої хмари ще залишився козир в рукаві, просто вона чекала, щоб ми подалі відійшли від накриття.

Погулявши старими вуличками і садами, ми вийшли за місто, там на нас чекали квітучі поля. Це можна назвати офіційним початком весни! За містом багато стежок, можна нагулятися до упаду. Але хмара вирішила прогулятися за нами. Коли сховатися остаточно не було де, почався всесвітній потоп. Ми добігли до якогось будинку і чекали під накриттям на ґанку. Даша на мапі побачила, що поруч має бути винний магазин. Я побіг на розвідку, але окрім цілого заводу нічого не знайшов. Повернувся під накриття. Даша сказала, що на мапі багато відгуків, тож магазинчик таки має бути. Ми побігли всі разом, коли остаточно переконалися, що окрім заводу тут нічого немає, то нас почали працівники зазивати в середину. Ми зайшли прямо на виробництво.

Вино наливається, пляшки закорковуються, лінія працює. Вийшов працівник і сказав, що зараз нас проінструктує яке вино тут можна придбати. По відгуках всі настільки вихваляли місцеве вино, що ми не відмовилися від пляшки з сорту, що збирається саме в цьому регіоні. Але, на жаль, ми допустили грубу помилку. І тепер мій список того, що треба виправити, коли винайдуть машину часу поповнився ще одним пунктом. Запам’ятайте, і не повторюйте наших помилок – ніколи тут не купуйте лише одну пляшку. Те сухе вино за 5 євро було ще тією амброзією, ми про це дізналися вже у готелі. Ще у нас в цей день була вилазка у старе місто Барі. І тут був приємний сюрприз. У Барі є класний сучасний променад для піших прогулянок, а в кінці променаду не менш класне старе місто. Цей тип старих міст вам точно сподобається, чимось схоже на місто в мультику про Аладдіна. Вечеряли ми в італійському фастфуді такою банальною їжею як аранчіні та інші смаколики)

Матера

Друга, не менш цінна перлина цього регіону – Матера. До міста можна доїхати автобусом, котрий чомусь хотів на наш день аж 15 євро з людини, а можна поїздом, розкладу якого немає на гугл карті. Про поїзд ми дізналися, коли запитали на касах. Вони нас відправили на додаткові секретні каси, які продають квитки на секретний потяг, що йде по секретних рейках. І це дійсно так, у цієї компанії окремі рейки, що стартують на узбіччі вокзалу. Коли ми дійшли до секретної каси, то працівниця нам сказала, що поїзд до Матери відправляється з ще більш секретних рейок, а відповідно і більш секретної каси. В кінці ми дійшли до невеличкої тютюнової лавки, де касир нам продав квитки по 6 євро. Конспірація на максималках. Пароль, що треба сказати продавцю тютюну – “Матера”. За розкладом нам треба було змінити поїзд на одній зі станцій, але машиніст нам махнув рукою, щоб ми повернулися назад у поїзд і сказав, що зараз довезе нас одразу до Матери. Та що ж там за таке місто, куди година на автобусі може коштувати по 15 євро з людини? Та ще й проклали окрему залізничну лінію. А місто і дійсно не далеко пішло по незвичайності від Альберобелло. Це італійський варіант турецької Каппадокії. Тут є і печерні будинки, і печерні храми. Я б схарактеризував як Каппадокія на мінімалках, але дуууже красива.

У місті є туристік інформейшен, спростимо собі маршрут, одразу дізнаємося які тут головні місця. Чоловік нас запитав, скільки у нас днів виділено на Матеру. Зазвичай у нас в подорожах на те, щоб подивитися місто вистачає 2-3 години. Але питання про кількість днів нас приємно вразило. Чоловік схоже засмутився, що у нас менше ніж день. Але з радістю накидав нам маршрут. Добре хоч поїзди ходять до ночі. Спочатку гуляємо по верхній частині старого міста, їмо смачний круасан з кавою ристретто.

Я розумію що раніше можливо був дефіцит води та простіше було дістати каву ніж воду, але ж не можна так знущатися з туристів. Добре хоч після Сицилії ми готові були, що до кави заведено подавати мікроскоп. До речі, ви щойно прочитали опис італійської кави швидше ніж у мене зайняло її випивання.

Тепер спускаємося в цистерну, дивимося на те, як раніше зберігали воду в місті і йдемо далі у нижнє місто. Це місто як окремий витвір мистецтва – великий лабіринт зі старих вуличок, печерних будинків та сходів. І загубитися в цьому лабіринті наймиліше що ви можете зробити. Хотілося гуляти одночасно по всіх вулицях.

Це друга частина Матери. Тут треба бути обережними, бо на вулицях ховається багато галерей та музеїв і якщо випадково купите комбінований вхідний квиток у всі музеї, то про вас будуть писати в газетах “Їх забрала Матера”. Як нагуляєтеся вдосталь, то вилазьте у третю частину – зовнішнє місто. Воно знаходиться над урвищем. По іншу сторону урвища печерні храми. Урвище дійсно велике, але на тій стороні є люди! Добре, що ми ще не всі сили витратили на попередні дві частини Матери.

Якщо там є люди, то і ми там будемо! Але спочатку заглянемо в печерний храм, що на нашій стороні, вхід платний, але храм ладний, кількаповерховий. Працівник намагався нам сказати, що на дитину треба теж вхідний квиток, але він не знав, що дитина залишається з ним. Мишко у нас доволі компанійський в цьому плані.

Так, на чому ми зупинилися? На плані, як перелізти через урвище, де внизу ще й ріка тече. Тільки від погляду на цю прірву вже покидали сили. Зараз поїмо місцевої кухні і вперед! На цей раз у нас було три види місцевої пасти під томатним соусом, місцеві домашні сосиски-ковбаски і тарілка з локальними хамонами, сирами і овочами.

Це місто значно дорожче за інші в цьому регіоні, за обід на трьох ми заплатили 26 євро. Поїли, заправили пляшки водою, води в Італії на вулицях багато, і в дорогу. Одна проблема, дорога перекрита парканом, а це єдиний маршрут через каньйон. Але ж люди там якось ходять в долині, добре, по дорозі їх запитаємо. Паркан високий, але замок і ланцюг ніби спеціально під розмір ноги підбирали. Як кажуть “Опля!” і ми з іншої сторони паркану. Ми почали великий спуск для не менш великого підйому.

Через річку внизу був міст, але щоб потрапити на міст треба спочатку спуститися значно нижче нього. Види тут більше були схожі на деякі міста Чорногорії. Коли ми перетиналися з рідкісними людьми і запитували як вони тут опинилися, то відповідь була у всіх одна з легкою посмішкою “Через паркан”. При чому на маршруті зустрілися дві дівчини, одна з них йшла настільки невпевнено і незграбно, що я б в житті не повірив би, що вони подужали той паркан. Найбільш печальна історія була в одних дідуся з бабусею. Вони навпаки почали маршрут з іншої сторони та в кінці після великого підйому натрапили на паркан який не змогли перелізти.

Ми це зробили і нарешті ми з іншої сторони цього урвища. Печери тут доволі простенькі, а храми закриті ґратами, тобто частини старих ікон на стінах можна подивитися, але не з близька. Тут Матера суттєво програвала Каппадокії, де можна дивитися безкоштовно, без парканів і грат. Але полазити по цих всіх скелях каньйону це як раз те задоволення, заради якого ми і затіяли трекінг. Це був і шикарний досвід і шикарна панорама. Ще й дивна хмара у вигляді воронки, що тяглася майже до землі висіла десь неподалік. Ну начебто на нас не рухається, то й добре. Починаємо черговий великий спуск. Фіналом маршруту був знову той зловісний паркан, щоб повернутися у місто. Цікавий факт, після майже двогодинного трекінгу вже не так легко перелізти цей паркан назад. Тож будьте обачливими, інакше про вас в газетах напишуть “Їх не пустила Матера”. За великим рахунком тут ще є четверта частина міста, трохи далі, але як кажуть “мертві бджоли не гудуть”, тож доки ноги ще гудуть, треба дійти до поїзда. Навігатор правда зіграв з нами злий жарт, тож мимоволі частину четвертої частини міста ми таки подивилися.

У подорожах є таке цікаве, унікальне відчуття, коли після великого маршруту втомлений повертаєшся на поїзді у місто, де знаходиться готель. Коли вночі виходиш з поїзда – з’являється це відчуття. Завтра день зміни локації, тож треба ще до поїзда хоч подивитися як Барі виглядає при світлі. А при світлі старе місто виглядало не менш шикарно ніж вночі.

Тут вдень інша атмосфера, можна бачити буденне життя барійців. Он жінка вийшла на балкон і з жестами щось по телефону розповідала. Он хтось на драбині кудись поліз, а там вручну роблять знамениті місцеві макарошки. Треба їхати далі. В інший регіон. З’явилося ще одне звичне відчуття “А що, якщо там не так класно?”. Коли таке відчуття з’являється, це означає що рейтинг подорожі впевнено йде в топ. Забігаючи наперед одразу скажу, що далі було не гірше.

Анкона

До Анкони можна доїхати регіональним поїздом або комерційним. На наші дати на комерційні поїзди була знижка і ми їхали в поїзді, що по комфорту не далеко відійшов від швейцарських. Ще й снеки входили у вартість. Їхати треба було близько чотирьох годин. На превелике щастя, на нашій планеті в добі аж 24 години. Тож навіть після чотирьохгодинного переїзду у нас було ще цілих п’ять годин погуляти перед тим як їхати далі. Зупинку в Анконі ми зробили навмисно. Вона частенько згадується на туристичних сайтах, та й довгий переїзд трохи розділимо. Спочатку Анкона нам здалася трохи непривітною, але треба дати місту шанс. Спочатку скуштуйте велику порцію місцевого морозива, а потім поверніться і скуштуйте ще одну таку саму порцію!

Між порціями треба рухатися в сторону моря. Там як раз та атмосфера, яка потрібна для приємного проводження часу. Прогулявшись над набережною і дійшовши до парку, я вже почав задумуватися, чому ми тут не забронювали готель. Місто виявилося справжньою вогниною. Цей гірський парк навіть місцями був схожий на Англію, де ми ще не були. Ми дійшли до крайньої точки маяка. Потім виявилася ще більш крайня точка – старий маяк.

Мишко дуже переймався, що нам далеко повертатися назад, але йому стало набагато легше, коли він дізнався, що набережна йде напівколом і ми майже прийшли туди звідки починали маршрут. Тепер подивимося детальніше місто. Я б виділив два місця – велика красива центральна площа і маленький вуличний ресторанчик із дешевою піцою.

Це коли шматок коштує від євро до двох. Було настільки смачно, що Мишко сказав що вже сумує за Анконою і сподівається, що ми ще сюди повернемося колись. В Італії є регіони зі смачною піцою, судячи з нового досвіду, ми в правильному регіоні. Тепер як і планували, зменшили кількість світового запасу італійського морозива і можемо їхати далі.

Ріміні

Ще одна чудова локація в чудовій частині країни. Тільки один мінус, вокзал хоч і в центрі, але вихід розташований так, що ти або живеш в центрі, або робиш піший 20 хвилинний крюк і живеш біля морька. В березні проживання на трьох із шикарним сніданком тут коштувало по 49 євро за номер. Одразу відчувається, що ми приїхали на курорт, тут інша атмосфера, така вся розслаблено-курортна. Через те, що у нас мінявся маршрут, цей готель був заброньований двома частинами на різних сайтах. Чим ми винесли мозок працівнику. Він довго не міг зрозуміти як це, потім об’єднав наші бронювання і заплутав систему настільки, що ми не могли потім нормально виселитися. Готель був з доволі низьким рейтингом на який усі скаржилися, але в кожному відгуку писали які тут шикарні сніданки. Насправді і сам готель виявився доволі зручним. Я б сказав не старий, а вінтажно-радянський. Проте готель від мене отримав тверду 9 з десяти. А це багато чого вартує. Ми хоч і вибираємо максимально просте житло, але дев’ятка чи десятка означає, що усі полички були на правильних місцях, рушники, трималочка для душу і інші важливі дрібниці. Бо наприклад польський готельний сервіс, як на превеликий жаль і український, дуже рідко отримував від мене позитивну оцінку. Колись в Карпатах був цікавий випадок з готелем, де з внутрішнім спокоєм хазяйки явно було щось не так і вона вирішила на мені зірватися за те, що я запитав про рушник. Випадок цікавий тим, що жінка схоже зрозуміла що була не права і дуже мило передала для Даші шампуньку на основі грецького горіха, який її знайома привезла спеціально із Туреччини. А коли мене через день накрила тяжка форма вірусної ангіни в розпал ковіду, то хазяйка сказала, що із радістю мене поставить на ноги відваром зі справжнього мухомора! Це був випадок, коли я так і не зміг визначитися з оцінкою за готель, тож не залишав відгук, щоб ніяк не впливати на рейтинг. Ну що ж, ми заселилися, завтра новий день, час відкривати шістдесят п’яту країну!

Сан-Марино

Країни ЄС стрімко закінчуються, зараз іде активне полювання на найменші. Хоча і здавалося, що всі вони знаходяться у важкодоступних місцях, але нам, туристам які колись самостійно дісталися до Мачу Пікчу, все по плечу! Автобус у низький сезон відправляється від залізничної станції. Квитки будемо шукати також там. Коли ми прийшли на станцію, то помітили дві точки продажу квитків на громадський транспорт. На одній великими літерами написано “No San Marino and No Bologna tickets”, на протилежній написано те саме тільки в стверджувальній формі. Я ледве втримався, щоб не пожартувати, підійшовши до першої будки і не запитати чи не продають вони часом квитки до Сан-Марино. Тож все чітко, купили квитки, одразу сіли у автобус і вперед, їхати приблизно годину. А ось і жаданий поворот і нова країна! Автобус заїхав, зробив коло і виїхав назад.

Знову Італія

Автобус проїхав ще хвилин п’ять і знову перетнув кордон.

Повернення у Сан-Марино!

Це було навіть ефектніше, ніж коли ми проїхали через країну Монако на автобусі, коли їхали в інше місто. У Сан-Марино є дві частини, нижнє звичайне місто, і старе місто-фортеця. На щастя, автобус везе прямо на саму гору. Що значно спрощує маршрут. Місто дуже схоже на Сен-Мішель, тільки без води, сипучих пісків і розкішної фортеці. Згоден, по опису не дуже схоже, що воно схоже, але коли знаходишся у місті, то дійсно розумієш, що воно таки схоже.

На виході з автобуса нас одразу зустріли місцеві українці, що тут працюють. А це ефектно! Так, з чого почнемо маршрут. Коли ти на горі головне ніде зайвий раз не спуститися, бо потім довго підійматися. Види тут фантастичні з будь-якого місця. Коли ми почали вивчати вулиці міста-фортеці, то зрозуміли, що факт того, що автобус нас висадив на вершині – відносний. У Сан-Марино завжди є куди вище підійматися. Ми помилково рази три думали, що це вже максимум. Цікаво, що на невеличкій горі розмістилося три фортеці, парк з красивою природою і саме місто.

Вхід у фортеці платний, ми вирішили замість них відвідати музей незвичайних людей. Чесно кажучи музей не дуже зайшов, бо не інтерактивний. А ось місто і парк прямо дуже зайшли, особливо маленькі високогірні квіточки. Ось росте кульбабка і навіть не усвідомлює наскільки вона особлива, що виросла тут, в маленькому лісочку серед такої краси. Але повернемося до міста, в якому на кожному кроці магазини зі зброєю. Тут можна купити хоч дрон, хоч арбалет. Мабуть, це країна в якій найбільша кількість зброї на метр квадратний. А ще тут дуже ладно посидіти у ресторанчику з панорамним видом, оскільки краєвиди тут майже в усіх ресторанах. Нагулялися?

Можна повертатися в Ріміні, як раз на захід сонця. Сонце тут сідає над парком серед якого є міст через канал, міст виглядає вкрай інстаграмно і кращого місця для проводжання сонця годі й шукати. Шкода вже сил не вистачає ще й по парку погуляти. Добре хоч сили є відкрити для себе місцеву кухню. Тут треба їсти саме піаду та кассоне. Це щось схоже на янтики, тільки на італійський манер. Приємним фактом виявилося що в Ріміні багато де працюють українці, тож в італійському ресторані де розмовляють виключно італійською, було легко порозумітися. Кухня тут знову влучила в десяточку, особливо кассоне начинений салом, медом та сиром. А на додачу ще й привітність українського та італійського персоналу. Кожен раз коли виходили з ресторанчика або джелатерії прощалися так, ніби з гостей від друзів йшли.  Після такої вечері навіть сили знайшлись прогулятися по набережній.

Набережна сучасна і максимально припрошує до вечірньої прогулянки. На зворотному шляху до готелю, ми зайшли в супермаркет подивитися, може щось цікаве на нас чекає. Одразу на вході на нас чекав автомат на якому був намальований ананас.

Я засунув ананас, далі засвітилася лампочка, щоб я поставив відерце. Невже зараз буде відерце ананасового фрешу! Ми вже фантазували як будемо всі пити з відерця, але то виявився автомат для чистки ананасів. Тепер у нас відерце чищеного та нарізаного ананаса! Теж непогано.

Чезенатіко

Новий день, нове чудове місто! Але спочатку традиційний великий крюк для того, щоб дійти до вокзалу. По дорозі сталася доволі цікава подія. Насправді події було дві, я зловив перепад тиску, тож терміново треба було лягти полежати, щоб запобігти вибуху головної болі. Таке трапляється доволі рідко, але якщо в очах з’являється ясний місяць посеред білого дня, треба терміново лягати. І мені дуже щастить, що є куди. Але то не головна подія, далі було дещо дуже дивне. Працівник в робочій формі відкрив трансформаторну будку, а звідти почали голосно доноситися звуки електричних птахів. Тобто звук був середній між органічним та механічним. Я все очікував що з будки спалахне світло і людина звикне. Як на зло, ми поспішали на поїзд. Добре, ще розберемося з тією будкою. Наступного дня, коли ми підійшли до будки, вона була замкнена, крізь щілини можна було бачити яскраву кнопку та зелену лампочку, а також чутні ті самі дивні звуки. На жаль, біля будки був накладений ефект захисту. Тобто накладений в прямому сенсі цього слова, і смерділо так, що, на жаль, ми не змогли там довго знаходитися. А що якщо то і була справжня машина часу. В одному фільмі була порада “Якщо ви раптом знаходите машину часу, то ні в якому разі не заходьте до неї без нагляду дорослих!” Ми доволі дорослі, тож можна було б і зайти, але ключа не було. Так би можна було виправити дві речі, купити все ж таки дві пляшки вина замість однієї і звісно зробити те, чого чекає більшість світу, а особливо українці. Насправді це не єдиний дивний момент подорожі. Вчора була ще одна подія, коли ми сідали у автобус із Сан-Марино, то з цього автобуса вийшла група приблизно з десяти клоунів. Кожний клоун із накладним червоним носом по мультяшному вистрибував з автобуса. Люди вміють жити на повну! Після останніх подій ми думали, що ця подорож нас ще більше не здивує. Але на нас у наступному місті чекала справжня несподіванка-милота.

До Чезенатіко їхати близько 30 хвилин на поїзді. Це ще одне миле курортне містечко, місцями навіть схоже на Копенгаген. І є в цьому місті величезний парк із зеленими, яскравими галявинами. Даша помітила, що біля кущів сидить невеличкий зайчик. Ми йшли обережно, щоб його не злякати. А зайчик лякатися і не планував. Він схоже взагалі на нас чекав. Коли ми підійшли близько, то зайчик заліз в кущі та звідти дивився на нас, іноді відбігаючи і повертаючись.

Було видно, що ми йому були не менш цікаві, ніж ми йому. Надивилися на зайчика і пішли собі гуляти далі. Ми знайшли затишне озеро із черепахами, що ніжилися під сонцем на заваленому дереві. На галявині сиділа молодь і слухала музику з колонки. Під цю атмосферу ми теж прилягли на травку відпочити у цій гармонії. Молодь з часом вирішила вимкнути музику, мабуть не хотіла заважати старим пердунам відпочивати на галявині. Після сорокахвилинного релаксу ми пішли у зворотному напрямку, подивитися як справи у зайчика. Зайчик нам дуже зрадів, ми для нього вже були як рідні, він вже сміливо вибіг до нас і почав кожного обнюхувати. Мишко йому простягнув якусь рослинку і зайчик дозволив себе погладити.

Він мав красиве забарвлення та ще й очі різного кольору. Ми уважно перевірили чи немає на стовпах об’яви про загублену тваринку, потім я ще додатково італійською мовою загуглив у соцмережах чи ніхто не шукає зайчика. Але він тут себе почував максимально добре серед рясної травички. Цей зайчик і зробив наш день. Потім ще й знайшли дешеву смачну піцу. Все складалося максимально класно. А для особливих шанувальників фрозен йогурту, тут є йогуртерія, в якому працює жінка ще миліша ніж той зайчик. Я пишаюся людьми, що працюють в тому місці, де їм це максимально пасує. У нас з Мишком є фішка, у кожній подорожі треба обов’язково перевірити чи є йогуртерії і, чи є макдональдс. Але ця гастрономічно-неповторна подорож не була оскверненою макдональдсом. Повертаємося на вечірню прогулянку по тому парку, де красиві заходи сонця. На жаль, на поїзді їхати менше ніж пів години, а це означає, що не встигнеш відпочити. Ідеально це коли на поїзді треба їхати годину.

Менше ні чим не краще ніж більше. Що я вам хочу сказати про італійські парки курортного регіону, з цим тут проблем немає. Парк це завжди щось велике і не менш від того затишне. І це дуже круто. Всі сили що в нас лишилися ми витратили на парк, тож вечеряли на цей раз вдома. У нас був прошуто, вино, сири та піца. Все було шикарно, окрім того, що мене вдруге в житті проявилася алергія на червоне вино.

Сантарканджело-ді-Романья

Як ми вже звикли – новий день, нове місто! До цього міста треба їхати звичайним автобусом хвилин 40, це вважається другою зоною від Ріміні. Місто максимально самобутнє, тут звісно теж є своя фортеця, затишні старі вулиці, панорами з висоти та класичні італійські коти.

Ці коти завжди вгодовані і дивляться на тебе так, начебто зараз пограбують. Фортеця правда дещо дивна, з неї гучно лунає французька музика на баяні, але ворота щільно замкнені.

Спроба взяти фортецю провалилася. Йдемо тоді візьмемо їдальню! Тут є ресторанчик для місцевих із готовою їжею.

Працівниці спілкуються виключно італійською, але дуже хочуть допомогти у виборі страв. Таких великих та складних переговорів не було з часів написання листа турецькому султану. З кухні виходило поспілкуватися все більше та більше працівниць, але без результату, потім залучили перекладача з відвідувачів. Без успіху. Коли переговори зайшли в глухий кут, ми здалися і погодилися на їх вимоги. У нас була найсмачніша лазанья у світі та канелоні під ніжнішим бешамелем. Доки ми провалювалися у гастрономічний рай, то чули як працівниці гучно святкують на кухні, по звуку припускаємо, що просекко лилося рікою. Ну що ж, погуляли, поїли, можна повертатися в Ріміні.

Доки йшли до автобуса, то знову пройшли повз місцевих котів, які своїм поглядом нам дали чітко зрозуміти, що нам тут більше не раді. Залишок вечора ми гуляли по Ріміні насолоджуючись останнім днем незабутньої подорожі. Наступного ранку у нас був переїзд в Болонью. На жаль, Болонья нас зустріла величезним затором, ремонтами та об’їздами для автобусів. На щастя, до літака було достатньо часу, щоб просидіти левову долю часу в автобусі. Не враховуючи останні кілька годин у Болоньї, ця подорож увійшла в топ, це був гастрономічний і естетичний рай. Італія для нас справді перевідкрилася по-новому, так само як колись Франція після відвідування Нормандії. І цікавий момент, що скільки досвіду в подорожах не набирай, усе одно усі фішки та нюанси в голові не втримаєш. Таким чином перед вильотом я зайшов в італійське кафе і замовив одне лате… (хто був в Італії знає чим закінчиться історія).