Червень 2019 року. Спроба номер 1. Ура, за лоукостом тарифу МАУ можна взяти зовсім недорогі квитки в Рим, як добре, що у нас безвіз і подорожувати так легко, взяв квитки і через рік дешево полетів! Прямо на травневі свята! Пізніше рейс трохи змістили, і авіакомпанія змінила нам дати прямо на політ із першого травня. Супер-супер! Ще і Неаполь відвідаємо і Сорренто! Ах як звучить добре….
Березень 2020 року. Так, щось пішло не за планом, Даша з Мишком терміново летять до Єгипту, поки кордони зовсім не закрили. Даша з Мишком встигають вилетіти останнім рейсом перед закриттям кордону на виліт. А тим часом я розгрібаю електронною поштою тонни скасування рейсів. Наліталися, всіх із початком Пандемії! Нічого, колись винайдуть вакцину і знову з’явиться можливість повноцінно літати по Європах. А поки що будемо досліджувати відкриті землі.
31 серпня 2020 року. Теплий вечір, відзначаємо компанією День народження улюбленої куми. Нарешті частина кордонів відкрита, хоча мандрувати трохи небезпечно, але ми будемо максимально обережні. Хтось ще песимістично сказав, що на вакцину чекати ще років десять…
31 серпня 2021 року. Ми сидимо на набережній біля Дніпра, відзначаємо День народження куми, друзі, невже ми всі вакциновані і чи можна знову розпочинати повноцінні подорожі по більшості напрямків? Цікаво, що серед усіх нас попарно всі вакциновані різними вакцинами. Це круто! Можна збільшувати колишні масштаби.
Вересень 2021. Спроба номер 2. Повернулися лоукост ціни на Європу, і вона відкрита! Тепер польоти коштують взагалі копійки. Те, що раніше здавалося лоукост тарифом від МАУ, тепер майже втричі дорожче за поточні ціни. Ну що ж, Рим і Неаполь, нікуди ви від нас не подінетесь, за місяць чекайте нас!
10 жовтня 2021 року. Я лежу в парку на тротуарі поряд із велосипедом, з дуже зламаними руками. Думки в голові плутаються “Що сталося?”, Як я впав?”, “Добре, що я нікого не збив під час падіння”. Приїхали Даша з Мишком мене рятувати. На моє запитання: “Яка наступна подорож у нас?” Даша співчутливо відповіла “Італія, за тиждень”. Я був приємно здивований, що ми повинні летіти до Італії, оскільки не міг пригадати ніяких деталей, але розумів, що ця травма прикладанням подорожника не вилікується. Через годину ми побачили рентген обох рук і зрозуміли, що чергова спроба під загрозою зриву. Через тиждень, коли літак відлітав, у мене вже був процес реабілітації, але моїх сил на той момент вистачало лише на п’ять хвилин вийти на балкон у лікарні та назад до палати.
Після цього випадку різні друзі говорили одну і ту ж фразу – “Може вам взагалі не слід летіти в за цим напрямком? Якщо прямо настільки не складається”. Була навіть порада трохи змінити маршрут, щоб він не був схожим на запланований раніше. Моя ж позиція була така “Ага, зараз же, нікуди від нас та Італія не дінеться, значить полетимо втретє, причому тим же маршрутом!” Тим більше руки, на щастя, не ноги. Та й взагалі при такому падінні з велосипеда я вважаю себе дуже щасливою людиною, що так відносно легко все сталося, лише чотири пластини і тільки в руках.
Початок листопада 2021 року. Ми успішно злітали у міні-подорож до Німеччини. Рукам та Даші звичайно було не легко, але літати ми вже можемо. А значить, давай починати третє коло! Але не будемо ж ми знову рік чекати, летимо вже цього місяця! Наша ідея Італії настільки надихнула моїх батьків, що вони встигли злітати і повернутися ще раніше за нас, та сховати для нас пляшку з грошима!
28 Листопада. Спроба номер 3. Я прокинувся рано-вранці. Почуваюся добре, тест негативний, грін-пас зелений, всі документи готові. Невже ми летимо? Поки йшов чистити зуби, визирнув у вікно і впав у ступор, на вулиці стояв густий туман. Приїхали до Жулян. Вильоти почали суттєво зрушуватись, але не наш. По флайрадару було видно, що зараз приземляться два Візейра. Один із них наш, другий до Варшави. Перший приземлився, схоже на наш! А ось другий літак уже не зміг приземлитися та полетів на посадку до Борисполя. Рейси суттєво зрушили, наш же лише на 30 хвилин. Тут раніше часу диктор оголошує посадку пасажирів у літак. Таки летимо!

Довгоочікувана Італія!

Місто Позітано

Зараз буде розповідь про дуже класну, неймовірно смачну та емоційно теплу подорож. Погнали! 

Нам потрібно було заселитися до 15:00, через запізнення літака були ризики, що ми не встигнемо, а готель нас попереджав про раннє закриття чекіна. Я написав господареві, він поставився з розумінням і сказав, щоб я не переживав і тримав його в курсі часу, коли прилетить літак. Літак зрештою майже наздогнав свій час і тепер ми якраз до 15:00 встигали в готель. Прибігли на митний контроль, і тут трапився цікавий казус. У офіцера був дефект зору, і очі були спрямовані в протилежні сторони, і мабуть, він не очікував, що ми підійдемо до віконця вдвох. В результаті він узяв мій паспорт, потім відволікся, довго розмовляв зі стажером, не дивлячись поставив штамп і ще раз подивився на мене. Але, схоже, побачив Дашу. Потім здивовано глянув на фотографію у паспорті, взяв інший паспорт, перегорнув його, глянув ще раз на мене, знову взяв мій паспорт і почав другий раз його штампувати, він вже прицілився, я закричав як Дарт Вейдер “Noooooo!!!”. Потім спробуй у візовому посольстві для іншої країни пояснити, що це за лажа зі штампами. На щастя, реакція в офіцера була гарною. Вони з помічником почали перегортати сторінки обох паспортів і дуже здивувалися, коли виявили в моєму вже є штамп. Чоловік посміхнувся і показав нам жестом, що він дивився в різні боки. Це був незвичайніший паспортний контроль у нашій історії. До цього колись був цікавий випадок, коли прикордонний працівник, довго гортаючи паспорт, запитав нас: “Чи не подорожуємо ми з Орлом і Решкою ​​випадково?” 

Неаполь

Одна із родзинок міста, що пішки від аеропорту до центру міста діставатиметься близько години. А завдяки вимозі Візейра про маленьку ручну поклажу ми були, як завжди, без нічого. Причому свій рюкзак я вже можу повноцінно носити на плечах, оскільки руки зламані нижче. Італія дуже зелена, ми раділи, країна буквально плакала від радості, що ми таки прилетіли. Причому плакала настільки сильно, що у нас промокли ноги незважаючи на парасольку та дощовик. Поки дісталися готелю, пройшли крізь зливу сильнішу, ніж бувала в екзотичних країнах. А коли дійшли до готелю, то дізналися, що господар зрештою застряг десь у пробці і близько 30 хвилин на нього ще й треба чекати під дощем. Коли поїздка починається з того, що в тебе промокає єдине взуття – поганий знак. Що потрібно робити в такому випадку, ноги в сухі шкарпетки, шкарпетки в пакетики, а зверху взуття. Ми до цього дійшли не відразу, але оскільки поїздка була щедрою на дощі, то згодом навчилися адаптуватися до такого середовища.

Відмінний факт подорожі, що дощі його її ускладнили, але при цьому ніяк не зробили гірше. Схоже, хорошу подорож дощами не зіпсуєш, якщо це звичайно не екзотичні моря та океани. Але зараз дощ лив – будь здоровий, і здавалося, що місто своєю красою це не перекриє. Ми почували себе Жаками Кусто, які збираються дослідити підводне місто. Я ще зі своїми руками не можу тримати парасольку, а плащі на мій зріст короткі))) Я взагалі в дитинстві мріяв вирости до двох метрів, але в один момент помітив, що висота стелі виходів у транспорті 190 см. Спочатку я важко звикав до свого росту в 189 см, один раз ударився головою об вихід в маршрутці з такою силою, що відлетів назад прямо в руки сидячої бабусі. Тут організм, мабуть, і зрозумів, що треба зупинитися зі зростанням. Але тепер пожинаю плоди у вигляді коротких плащів та нестачі місця для ніг у літаках. На щастя для нас, злива посилилася настільки, що основна частина води з хмари схоже вилилася і дощ почав значно згасати, коли ми вийшли з готелю. Перше правильне знайомство з Неаполем потрібно розпочинати з вуличної піци! Це була суперпомідорна піца за півтора євро. Після недавнього Гамбурга ці ціни здавалися непристойно низькими. Та й згадуючи подорож на Гарду, ціни нас справді приємно здивували. Ми почали рухатися у бік старого міста по дорозі дегустуючи буквально все, що можна відкусити. Потім була кава з італійськими тістечками. Тістечка тут справді шикарні, навіть є аналог ромової бабки. Пройшовши трохи ближче до центру, ми познайомилися з вуличним апероль-шприцом за 2 євро та пройшовши ще 10 хвилин було найголовніше знайомство з піцою Маргаритою!

Чому ми не були знайомі раніше? Чому в українських піцеріях це найпростіша піца, а тут такий шедевр!

Але шлунок не гумовий, доведеться продовження кулінарного знайомства відкласти до вечері. Хоча зачекайте, що це там продається, заморожений йогурт? Ну гаразд, десерт ще влізе. За фактом у нас стався когнітивний дисонанс. Чотири роки тому була велика подорож по Гарді, Вероні та Венеції. Їжа нас тоді не те що не вразила, ми дуже розчарувалися в італійській кухні і, зокрема, в піці. Навіть за день до цієї подорожі ми жартували, що на нас чекає голодний тиждень, як повернемося до Києва, то одразу поїмо смачної їжі. І тут буквально в перші години подорожі світ перекинувся з ніг на голову. Ми смачно трапезуємо в Італії! Це я ще не дійшов до знайомства з піцою Наполітана. Вже на цьому етапі можна було б зробити висновок, що подорож вдасться. Перше чим вразив Неаполь, це храми.

Вміли вони тут будувати з розмахом та красою. Друге, це вузькі вулиці старого міста, тут іде справжня гульня, всі щось купують чи їдять, чи грають, усюди перці. Причому що далі в центр, то більше перців. Спочатку вони були просто як малюнок на шкарпетках, коли ми купували сухі шкарпетки, тепер це як статуї на столах, а тепер взагалі усюди як будь-що, хочеш брошка, а хочеш великий перець у людський зріст з короною.

Схоже, у них тут був якийсь заміс із перцями. Пізніше ми з’ясували, що це не просто перці, а роги у вигляді перців. Вулиці старого міста було дуже цікаво досліджувати, оскільки дворики зберігають багато секретів. Тут можна знайти і незвичайні ресторани, і химерні статуї. Бродити тут одне задоволення. Головне в момент, коли починається сильна злива опинитися біля магазинчика з чимось цікавим, тому що якийсь час доведеться провести за вивченням асортименту.

Ми так застрягли біля однієї розкладки. Ви не вгадаєте з чим! З перцями! Тепер я у своєму житті бачив усе, що можна зробити у вигляді перцю. Ми вийшли зі старого міста і попрямували у бік набережної. Чим нас порадувало місто – це довга жовта зона. Цей колір на гугл картах характеризує туристичні місця. У цьому місті зона дуже довга та цікава. Тут тобі буде і величезний замок, і навіть галерея, як у Мілані.

Ми правда в Мілані ще не були, але, судячи з фотографій, тут нічим не гірше, хоча можливо менше за розміром. У нас на Неаполь було відведено півдня у цій поїздці.

Обійти все за півдня виявилося ще тим випробуванням. Навіть незважаючи на велику жовту зону, тут ще й окремий острівець є де потрібно обов’язково побродити. Добре хоч на головній площі королівський палац був закритий)))) До речі, з приводу двориків був цікавий момент. Якщо ходити тільки жовтою зоною можна пропустити вуличку “Червоних ліхтарів”. Ми на неї потрапили випадково, коли намагалися зрізати, дістаючись старого міста. Вулиця вузька та темна, часом трапляються квартири з відчиненими дверима, біля дверей стоять як на показ італійки. І вочевидь вони стоять у негоду просто щоб подихати повітрям. Ми всі один одному мило посміхнулися, привіталися і розійшлися у своїх справах. За цей вечір ми зробили неможливе – обійшли весь Неаполь) Я розумію, що насправді потрібно було виділити більше часу, але на цю подорож у нас тільки тиждень на 10 міст включаючи Рим.

Добре, що всі світлофори сьогодні перемикалися на нашу користь на переходах. Причому переважно нам діставався не зелений, а помаранчевий колір. У цій країні чомусь у пішохідних світлофорів три кольори, причому помаранчевий є найдовшим із дозволяючих. Підкорення Неаполя ми відзначили найсмачнішою неаполітанською піцою в одному з ресторанів. Фішка цієї піци в тому, що сир робиться із молока бізонів. У рейтингу піци Італії вона в нас посіла перше місце. Сир має приємний димний смак.

Тепер треба дістатися готелю, а він, як на зло, в іншій частині міста. Причому добиратися, що на транспорті, що пішки приблизно однаково. Але дуже цікаво було проїхатися у метро. Ми спустилися на станцію і почали чекати. Чекали довго. Дуже довго. Я розумів, що попереду ще майже тиждень і начебто ми встигаємо, але почав серйозно переживати, що тижня не вистачить, щоб дочекатися поїзда. Сама логістика метро продумана наполовину круто. Круто, що висять великі табло, але не круто, що замість часу поїзда ними просто крутять рекламу. Тут ніби мають бути ще знамениті дизайнерські станції, але ми прикинули, що якщо на кожній по черзі виходити помилуватися, то й життя може не вистачити в очікуванні поїздів. Отже, ми у готелі! Потрібно висушити мокрі речі перед завтрашнім маршрутом. На щастя, у нас є спільна кухня, в готелі немає нікого і є духовка. Як виявилося, наявність духовки в готелі є незамінним атрибутом для сушіння взуття. Тепер ми повністю сухі.

Помпеї

“Помпеї, за мить перетворені на пил…” грало у мене в навушниках, коли я лежав на ліжку в лікарні. На той момент для нас Помпеї справді за мить перетворилися на пилюку. Але тепер ми їмо свіжоспечені круасани на сніданок і продовжуємо так давно задуманий маршрут. Поїздом треба було їхати близько години. Але місцеві поїзди тут змагаються з метро у конкурсі, хто пізніше приїде. Приблизно чверть часу поїзда стоять десь між містами та чекають доки проїде зустрічний поїзд. Тобто, якщо плануєте тут кудись дістатися поїздом, потрібно закладати часові ризики. Нам ще пощастило, що музиканти, що зайшли, застрягли саме в нашому вагоні. Тож ми сиділи з музикою. Нарешті ми приїхали у Помпеї. Я, до речі, раніше не знав, що це місто все ще існує. Тобто старі Помпеї, звичайно не житлові, але довкола них вже облаштувалися нові Помпеї. При виході людей із поїздів починається приклад доброї європейської корупції. Місцева турфірма відразу всім продає квитки з націнкою у два євро з людини. Причому на квитках надруковано звичайну ціну 16 євро, але з тебе вимагають на касі 18. Коли я запитав, що це за лажа. Дівчина почала пояснювати, що це, мовляв, для пропуску без черги тощо. Хоча черга тут може бути саме в цій конторці, а вони позиціонують себе офіційними касами для входу в Помпеї. Місцева влада удає, що не підозрює про те, що прямо поруч із входом у Помпеї туристів розводять на гроші. І, на жаль, те саме буде і в Римі, і в музеях Ватикану. Причому “представники кас” починають брехати про те, що їхня ціна справжня, а через ковід або ще чогось можна купувати тільки у них. І цікавий момент, що в цей бізнес крім кольорових хлопців так само сунуться рашистки. Найправильніша дія, щоб не потрапити на гроші — завжди йдіть до офіційного входу, далі якого тільки сама визначна пам’ятка і не спілкуйтеся з незнайомими вам людьми. Особливо якщо вони дуже хочуть допомогти.

Ми нарешті зайшли до розваленого міста. Раніше ми вже бачили багато руїн, але такого розміру справді вперше. Це виявилося дуже-велике місто із вцілілими вулицями. Тут багато цікавих елементів, мозаїк та невеликих садів. Кажуть, у пік сезонів можуть бути натовпи, але ми навіть уявити не можемо, скільки потрібно людей, щоб заповнити це розвалене місто.

Нам тут дуже сподобалося гуляти навіть попри рясні дощі. Часом дощ вщухав і нам відкривався величний вулкан Везувій, потім знову все затягувало і так по колу. Але місто від цього менш цікавим не стало. Ми вже зголодніли, а йти не хотілося. Тому ми підійшли до одного з виходів і попросили охоронця, щоби він нас випустили на перекус.

Як не дивно, але в них справді опинилася така опція, тебе можуть випустити за межі міста на п’ять хвилин. Цього цілком вистачить, щоби встигнути купити вуличну піцу, та повернутися. Цього разу, крім піци, ми познайомилися з аранчіні. Це рисові засмажені кульки із начинкою. Тепер у мене є новий фаворит у місцевій їжі, тепер потрібно якось балансувати аранчіні та піцу, причому кульки можуть бути так само з пасти чи картопляного пюре. Нам навіть дощ поступився дорогою, щоб ми поїли. Він закінчився, лив поки ми їли під тентом і вщух, коли ми закінчили трапезу. Ми просто дивовижно пообідали за 6 євро на двох.

Продовжимо досліджувати Помпеї, на ситий шлунок вони стали навіть ще краще. Наприкінці ми відвідали центральний музей, що знаходиться на території. До речі, зручна фішка всього цього комплексу – безкоштовні камери схову із зовнішнього боку.

Тобто Помпеї дуже зручно ставити під час переїзду між Неаполем та Сорренто. Оскільки всі речі будуть у шафці, причому шафки є й великі. Ми трохи погуляли новим містом, із кавою продегустували італійське тістечко “Баба”, аналог ромової бабки і поїхали далі.

Сорренто

Це місто справді так само прекрасне, як і звучить. Дерева гнуться від стиглого апельсинового врожаю, на інших гронами висять ківі, дерева та будинки прикрашені гірляндами з тисяч лампочок. Місто виглядає буквально як цукерка, а які тут скелі! І, звичайно ж, вид на вулкан! Дощі нарешті стихли, настрій на позитиві, очі розбігаються куди піти спочатку. За кількістю новорічних гірлянд ми однозначно віддаємо цьому місту медаль – це абсолютний рекорд.

Тож новорічний настрій у нас уже розпочався з 29 листопада. Цікаво, що в цій частині Італії зараз явно не сезон, тому що більшість закладів закриті, можливо в пік сезону тут навіть ще душевніше, але й людей явно більше, ніж зараз, так що у нас була золота середина.

Але сезон чи ні, новорічні свята за розкладом. В один момент спалахнула велика ялинка, люди випустили сотні надувних куль у небо, почався салют, а діджей на всю площу почав крутити мікси! Ось це я розумію місто вміє гуляти, це треба було ще так вчасно опинитися на цій площі. Нам навіть подарунки видали!

Так рано новий рік ми ще не відзначали! Тепер підемо до мішленівського ресторану на трапезу! Точніше, він наполовину мішленівський, судячи з історії, у нього раніше була зірка і не один рік поспіль, а тепер чомусь ні. Хоча якщо мішленівська комісія передумала, то може це поганий знак йти туди. Але тепер і ми складемо свою експертну думку. Буквально кожну вечерю ми не обходилися без піци Маргарити, тут її приготували досить добре, але більше нас порадувало різотто з морепродуктами.

У Даші в тарілці було багато різноманітних мушель із їстівною серединою. Я завжди думав, що так їдять лише мідії, але цього вечора межі нашого пізнання кулінарії значно розширилися. Естетичне задоволення приносили їх форми та текстури. Після цієї вечері на мушлі в морі я дивитимусь іншим поглядом, трохи голодним. Після трапези нам подали десертне меню, ми відмовились.

Але офіціант вирішив зайти з козирів і покрутив біля нас тацю з різними тістечками. Я не люблю нав’язливий сервіс, але було дійсно кумедно. Хоч на десерт ми й не наважилися, та було весело! Ще мені сподобалося, що в туалеті було дуже тепло, оскільки одна зі стін, з іншого боку, була піччю для піци. Я спочатку не міг зрозуміти звідки іде жар, потім зрозумів, що поряд гаряча стіна. Я б не виділяв саме цей ресторан як обов’язковий до відвідування, оскільки як показав досвід у цьому регіоні Італії у всіх ресторанах добре, затишно та смачно. Як тільки ми почали викладати фотографії в соціальну мережу з Сорренто, нам почали цитувати стару пісню.
Цікавий факт, що пісню схоже знають усі в цьому світі окрім мене. Я спочатку думав, що це те, що співає зайчик з телевізора в “Ну постривай”. Тож увечері я знайомився із новою для мене піснею. А тепер те, на що ми так довго чекали!

Сонячний день в Італії

Про цей день оспівували різні синоптики ще задовго до нашої подорожі. Гугл і синоптик малювали, що нас всю поїздку заливатиме дощами, крім цього, заповітного сонячного дня. Ми прокинулися і не повірили очам. Це було дійсно ясне небо! Тепер потрібно дуже багато встигнути вкласти в цей момент щастя! Почнемо, мабуть, із Вулкану! Від щирого серця поснідали, подивилися на вулкан зі скелі і погнали на потяг! О, апельсин поспівав і впав, їдемо ще й з урожаєм! Через 50 хвилин ми були в Помпеях, тут одна з відправних точок автобусів. Коли тиждень тому тут були мої батьки, вони потрапили на вулкан, але гору занесло великою хмарою і нічого не було видно. Правду кажучи, мамі з татом взагалі не дуже щастить з вулканами в подорожах. А нам щастить більше. Ми вже були на вершині Тейде на Канарах і навіть на одному болівійському, правда до самої вершини не дійшли, тому що мені не вистачило повітря, і я побачив місяць із зірками там, де його явно не було. Пам’ятаю те почуття, коли сидиш і наче повний сил, починаєш підйом, пару метрів і ти знову в мотлох, ніякий. Потім сидиш, наче норм, але варто зробити ще одну спробу і знову ти ніякий. Але тут все простіше, вулкан нижче, автобусом можна доїхати майже до вершини.

І замість автобуса ми їдемо назад поїздом. Там випало багато снігу тож вулкан сьогодні закритий. Це дізнався один із туристів, який зателефонував до заповідника нагору. Обломчик вийшов, тож міняємо плани. Поїдемо до Позитано. Все вказує на те, що ми повинні повернутися в Сорренто і зробити великий гак, але гугл каже, що можна по дорозі вийти на Мете і там підсісти на автобус, який ходить раз на годину. Спробуємо, це скоротить нам маршрут якщо це правда. А от якщо гугл дав осічку, то втратимо ще купу часу. Вийшли на Меті, працівник станції вказав, де зупинка, там поряд якась агенція, робітниці теж погодилися, що зараз приїде автобус. Але він чомусь не їде! Як ми дізналися пізніше, у цьому регіоні Італії не лише метро та поїзди мають проблеми з пунктуальністю. Поки ми чекали на автобус, ми зрозуміли, що всередині можуть не продаватися квитки, повернулися на станцію, купили квитки, повернулися на зупинку. Автобуса так само не було, але тепер ми ще й з квитками. До речі, на вулкан теж потрібно купувати квитки заздалегідь, до того, як приїдеш на вершину. Але, на щастя, сайт видав помилку під час заповнення анкетних даних. Автобус таки приїхав із двадцятихвилинним запізненням. Ми почали їхати гірським маршрутом. Якщо до цього нам подорож просто подобалася, то тепер ця подорож і слово “Любов” стали синонімами. Таку красу ще треба пошукати на планеті. Вся фішка в цих стрімчаках, уздовж яких розташувалися будиночки. Поки їдеш жадібно поїдаєш картину очима. А коли приїжджаєш у сам Позітано, то розумієш, що тепер це місто все наше і можна облазити все вдосталь.

Позитано

Ми вийшли на першій зупинці, можна сказати на першій вершині міста. Жаль, що ми не знали про те, що єдиний відкритий туалет у цьому місті знаходиться на протилежній вершині. Хоча, здавалося б, мають бути ресторани… А ось і ні. Чи не сезон, а може й ковід, закрито практично взагалі все. Але, з іншого боку, це було дуже круто, все місто було буквально лише для нас. І якщо в Туреччині міста під час карантину без людей виглядали зловісно, ​​то тут все ідеально вилизане і виглядає дуже мило. Просто місто для нас. Ми якийсь час бродили вгору-вниз вуличками і раділи кожній панорамі. Правда до самого пляжу не ризикнули спуститися, тому що потім не здолаємо підйом нагору. Сили дуже важливо балансувати у таких подорожах. Місто як на фотошпалерах, я б сказав просто маст до візиту. Ми дісталися іншого кінця міста і тут нас чекала зупинка автобуса. Здавалося, що на цю красу не можна надивитись, але виявилося можна. Автобус запізнився на годину! За цю годину ми вже надивилися на повну. Хоча тепер ми знаємо, що, схоже, він просто зламався і за нами приїхав наступний рейсовий.

Амальфі

Якщо Позітано ми охарактеризували як маст, то тепер я скажу так: Позітано без Амальфі – весілля без музики! До Амальфі потрібно їхати близько 40 хвилин. І це місто з’явилося на маршруті тому, що ми не потрапили на вулкан. У нашого топографа Даші все розраховано, і це була чудова заміна. Знаєте, це коли кажуть що у міста є своя атмосфера. І як добре, що в нас тут випав сонячний день. Тут до речі відкриті ресторани, і ми обов’язково зробили інспекцію місцевої
Маргарити та лимонного сорбету. Місто отримало наше кулінарне схвалення!

До речі, та вродлива церква, що на фотографії з 16:15 відкривається на безкоштовний вхід. Принаймні у листопаді. Коли нам здалося, що ми дослідили все, що тільки можна в цьому затишному містечку, ми почали бродити лабіринтами між будинками. Це окремий вид насолоди – міський трекінг.

Ти ніби весь час йдеш вгору, але при цьому весь час уздовж будинків. Наші блукання були винагороджені раптовим відкриттям — ми знайшли у горі великий пішохідний тунель. Цікавість взяла верх, і ми так дійшли аж до сусіднього міста Атрані.

Місто Атрані

Зважаючи на все, воно теж повинно бути прикольним, але банально вже не було часу. Повертаємось в Амальфі.

Благо в Амальфі кінцева в автобусів і там їх дуже багато і прямо у водіїв можна дізнатися точний час відправлення. Надвечір вони ходили приблизно кожні 30 хвилин. Сонце закотилося, як і наш сонячний день. Це було фантастично чудово. Коли ми їхали назад, то бачили зламаний автобус, який вирушав за пів години до нашого, поряд з ним був другий зламаний автобус, імовірно той, який вдень не приїхав за нами. Колись технічний прогрес дійде до того, що можна буде взагалі будь-який транспорт бачити в реальному часі і проблеми сучасного туризму підуть. Але завдяки сучасному прогресу я можу публікувати фотографії цієї подорожі.

Оскільки через мої зламані руки фотоапарат ми фізично не можемо взяти з собою, а навіть недорогі телефони, на щастя, вже роблять цілком якісні фотографії, хоча звичайно різницю все ще видно. Основну частину зворотної дороги ми спали, і судячи з заколисуючого серпантину, це було відмінне рішення. А ось після приїзду в Сорренто на нас чекав черговий затишний ресторанчик з написаним крейдою текстом англійською “Ми готуємо кращу лазанью”. Ми перевірили відгуки і дійсно лазаньєю тут люди захоплюються, тож будемо перевіряти!

Ресторан виявився зовсім невеликим, десь на 6 столиків усередині. За одним зі столів сиділа велика родина та обмінювалася подарунками із власниками ресторану. Це було так мило! Вони всі так щиро раділи та сміялися! Я вже описував, що їжа в ресторанах тут смачна і цей заклад також не був винятком.

Острів Капрі

Для мене Капрі завжди був невеликим принт-центром у політехнічному інституті на першому поверсі, ми там постійно щось ксерили. Трохи пізніше я зрозумів, що Капрі – це чудові карамельні цукерки! А тепер ми знаємо, що Капрі — це щось більше. Якщо з якоїсь причини після подорожі околицями Сорренто у вашому серці залишилося вільне місце, то острів Капрі його заповнить до країв!

Поромів із Сорренто вирушає досить багато, набагато більше, ніж ми змогли знайти на сайті в інтернеті. Ціна та швидкість у всіх різна, але з досвіду попадання в шторм хочу сказати, що за швидкість є сенс доплачувати.

Найближчим за відправленням був пором, який від Сорренто пливтиме 45 хвилин. Поки ми чекали на причалі, до нас підійшов чоловік і почав пропонувати екскурсію на кораблику навколо острова по 15 євро з людини. Він нам розповідав все італійською, за ці пару днів ми настільки звикли до мови, що навіть не відразу його зупинили. Але потім все ж таки попросили перейти на англійську. Чоловік був дуже харизматичний і коли розповідав, як саме кораблик опливатиме острів, то зображуючи кораблик “опливав” навколо нас.

Вже тільки за це хотілося купити квитки. Але в нас не було особливо часу, та й погода сьогодні буде похмурою. За нами приплив пором, і ми вирушили до міні круїзу. Ранкове сонечко прощалося з нами останніми променями, заходячи в хмари. Але добре що дощу не буде. У нас на острові буде приблизно 5,5 години, тому що ввечері потрібно виїхати на фліксбасі до Риму. Чим ближче ми підпливали до острова, тим більше усвідомлювали, наскільки в нас часу впритул, щоби тут все подивитися. Ми зійшли на берег і прийняли найправильніше рішення. Тут можна сісти на фунікулер по 2 євро та піднятися відразу на верхню частину, а звідти вже починали маршрут.

Щоправда, ми думали, що це велика канатна дорога, яка насправді опинилася в іншій частині острова. Проте саме завдяки фунікулеру подальший маршрут пішов дуже добре. Капрі – це дуже зелений острів із морем фруктових садів. Тут можна сказати літо. На острові багато природних і рукотворних цікавостей, їх дуже легко знаходити, оскільки скрізь є постери з картою, на якій показано, де ти є, і як дійти до наступної точки, а головне із зазначенням часу, скільки це займе. Причому трекати тут можна не тільки бруківкою, а й стежками в горах, по суті, острів складається з двох високих гір.

Спочатку ми не були впевнені, чи варто платити близько 70 євро за двох, щоб сплавати на острів і повернутися, але тепер розуміємо, яку перлину в поїздці ми могли пропустити. Саме п’яти з половиною годин вистачило, щоб облазити тут усе, що тільки можна було, разів п’ять сказати “вау” або “ух ти”, а також продегустувати двічі місцеву піцу. Двічі, бо вона виявилася дуже смачною, і ми побігли купувати ще.

Залізти в найдальші нетрі, вибратися з них, пройти через зливу і висохнути на сильному вітрі і навіть мало не помилитися поромом при посадці. Я б на острові виділив дві обов’язкові точки, це Giardini di Augusto та Arco Naturale. Хоча за сонячної погоди можуть виявитися й інші місця фаворитами. Ну а нам час вирушати далі за маршрутом.

Тепер треба було забрати в готелі речі, але вхідні двері на ресепшен відчинялися лише спеціальним пультом, його у нас забрали під час чек ауту. На стіні висіла кнопка, яка була відключеною. Я написав господареві у вотсап, він відповів, що бачить нас по камері спостереження та активував нам кнопку на стіні віддалено. Ось це так сервіс! Можемо рухатись далі! 

За що я люблю фліксбаси, водій знає скільки пасажирів має сісти і як тільки останній заходить, автобус вирушає, не чекаючи на графік. Щоправда, ми спочатку занесли речі в автобус, а потім пішли за продуктами. Я боявся, що автобус поїде без нас. Але водій, на щастя, дочекався, поки візуально всі пасажири будуть точно на місці.

Місто Сорренто

Прощай романтичний Сорренто, ти був прекрасний. До Риму дорога займе приблизно 4,5 години. За цей час потрібно морально підготуватися до завтрашньої негоди. Прогноз обіцяє, що завтра на суші буде води більше, ніж у Тірренському морі. Поки ми їхали, мені зателефонувала співробітниця Маша. Маша ще в житті не дзвонила по роботі прямо в Сорренто! Хоч розмова була і по вайберу, зате як звучить. Масштаб машинної проблеми вказував на те, що розмову ми закінчимо швидше за все взагалі в Римі. Але зламалося там так, що до Риму розмова не дійшла, всі просто зачекали, поки я повернуся з відпустки. То що у нас сьогодні на вечерю? А сьогодні в нас ціла галявина. Оливки в маслі, хамон і голівка сиру грана подано, який ми їли у прикуску. Я ще з дитинства любив смачно поїсти в дорозі, мені бабуся завжди пакувала домашні пельмені у товсту фольгу. Дідусь ніколи не поділяв моє кохання поїсти в дорозі. Коли ми познайомилися з Дашею і вирушили в першу подорож до Полтави, то з радістю виявили одне в одного кохання смачно поїсти в дорозі. Щоправда, через помилку у квитках ми тоді поїхали до Харкова, але в той момент нам було не так важливо, куди мандрувати, головне з ким.

Продовження тут!