Ця подорож була подарунком Даші на День народження – відвідати Венеціанський карнавал! Я у волонтаріаті кожен раз настільки захоплено розповідаю про можливості подорожей, що одного разу Аня підійшла до мене і запитала, а які зараз взагалі є акції? Венеціанський карнавал! Аня до цього ще ні разу в житті не літала на літаку. Схоже саме в цей момент у світі стало на одного туриста більше!

Увечері Аня прислала повідомлення що купила квитки! Ми з Дашею були приємно здивовані. Зазвичай люди дуже хочуть подорожувати, але відкладають своє життя і, на жаль, іноді до самої смерті. Тепер залишилося приємне очікування. Десь за два тижні Аня запитала, чи почали ми готувати маски для Карнавалу, на що отримала відповідь, що у нас ще дві інші подорожі до цієї, тож поки що готуємося до інших. І ось настав довгоочікуваний момент, Даша зробила класні маски, тож можемо летіти!!!

Переліт

Це був ранковий переліт, який увійшов в топ найкрасивіших перельотів нашого життя, а можливо й найкрасивіший. Спочатку був світанок, потім під нами пролетів інший літак. Ми летіли над вершинами засніжених гір у рожевих променях ранкового сонця. Політ був плавний, і практично увесь час неможливо було відірватися від вікна. Мені було радісно ще через те, що перший переліт для Ані виявився таким красивим. Вона сиділа на кілька рядів позаду нас теж біля вікна. Коли ми приземлилися я з нетерпінням поглянув на Аню і її реакція була найкращою, яка тільки могла бути: “Чому люди не літають увесь час, щоб бачити таку красу? Це повинні побачити всі!!!”. Пам’ятаю, що саме таку фразу я сказав після нашої першої великої подорожі до Хургади. Мені дійсно дивно чому тут всі не літають, адже ще й ціни на квитки стартують від 5 євро в один бік.

Тревізо

Сьогоднішній маршрут наш був прокладений до Верони, тож спочатку треба було доїхати до Местре. Але як можна поїхати одразу в Местре коли є можливість подивитись Тревізо, що зовсім поруч з аеропортом? Тож починаємо саме з цього міста. З квитками на автобус до Тревізо було щось дивне, треба було одразу купувати квиток на два дні за 4 євро, нам в касах пояснили що це найдешевший варіант. Гугл чомусь також показував, що можна доїхати тільки цим автобусом. Але щоб відновити всесвітній баланс ми цією карткою ще скористувались для дороги із Тревізо до Местре, оскільки валідатор її також прийняв. У Тревізо був ще зовсім ранок, місто тільки починало прокидатися.

Вже традиційно подорож Італією ми починаємо із кави та круасана. Цей початок був вдвічі яскравішим ніж минулі, адже це було перше знайомство Ані з Італією і вона випромінювала стільки позитивної енергії, що мені навіть не довелось просити, щоб каву робили гарячішою ніж зазвичай. Продавчиня у кафе запитала звідки ми, і певно дуже здивувалася за останній рік побачити настільки щасливих українців. Жінка нам у подарунок налила чайничок чаю і побажала гарного дня. Тож подорож одразу почалася з позитивних ноток. Далі ми гуляли затишними сплячими вуличками ранкового Тревізо. Містечко доволі маленьке, охайне і за рахунок цього дуже затишне. Ми провели тут приблизно годинку і після цього на три хвилини запізнились на потяг, тож поїхали в Местре на автобусі. Ми були у цих краях п’ять років тому і Местре бачили переважно вночі. Не найприємніше і не найбезпечніше місце у світі, але зранку виявляється доволі милим містечком, тож пішки через центр було пройти в самий раз і можна їхати до цілі.

Верона

Потягом їхати до Верони приблизно півтори години, за цей час послухали безліч історій від Ані, особливо запам’яталася історія про інопланетян та історія про коника. Верона нас зустріла, як і п’ять років тому, сонячною теплою погодою без жодної хмаринки на небі. Головне було не припуститися помилки та не вийти на зупинку раніше, як ми це зробили минулого разу. Ми настільки були обережними що ледве взагалі не пропустили Верону. Тепер вперед гуляти містом закоханих! Коли ми дійшли до самого серця Верони, Аня запропонувала піти ліворуч, не помітивши великий амфітеатр справа що розмірами майже не поступається Колізею.

Я сказав, щоб Аня подивилась що на неї чекає справа і після цього вже ніяка вулиця зліва не потрібна була. Але амфітеатр-амфітеатром, а обід за розкладом. У центрі, як не дивно, ми знайшли маленьку піцерію в котрій працювали бангладешці. Фішка в тому, що кухарі з Азії завжди професіонали у справах їжі. Тож ми ні на секунду не сумнівались, що зараз почнеться гастрономічний рай. А для повної впевненості Аня вирішила зафільмувати повний процес приготування піци, я зазначив що на камеру вони, мабуть, зроблять найкращий шедевр.

І схоже так і вийшло, ця піца була дійсно вдалою. Після трапези наші з Анею маршрути тимчасово розійшлися, вона пішла в амфітеатр, а ми пішли губитися серед вулиць Верони. Але ніт! Спочатку кава-брейк! Ми вибрали дуже пафосний на вигляд ресторан, в якому, як нам пояснила працівниця, продається рідкісне тістечко що зазвичай готують тільки на Різдво і замовляють його за декілька місяців.

Але лише за 6 євро воно доступно цілий рік. Саме кафе було настільки пафосним, що навіть були різні ціни в залежності від того чи сидиш ти у залі, чи за столиком біля стійки. Тепер у нас була і смачна піца і пафосний кава-брейк, тож як кажуть поляки — тепер вшистко в пожондку! Тож можемо губитися у вулицях улюбленої Верони.

П’ять років тому Верона була взагалі першим італійським містом, яке ми побачили і тоді вона нам дуже сподобалася і дуже круто що через п’ять років, коли ми себе по праву можемо вважати справжніми експертами по туристичній Італії, Верона ще раз підтвердила свій статус в наших очах. Місто дійсно відноситься до маст-візіт в Італії.

Обов’язковою точкою відвідувань є верхня панорама, при чому якщо не хочете підійматись два рази поспіль, то краще одразу прокладіть маршрут навігатором, щоб не попасти в глухий кут на самій горі))))) До речі Аня по маршруту не відставала, ми час від часу обмінювались координатами та порадами. По факту вийшло що всі ми подивились всі місця. Під час цієї подорожі особливо запам’ятався момент коли у нас з Дашею був привал біля мосту і я лежав у Даші на колінах та почав засинати. Чомусь мені цей спогад дуже відклався в пам’яті.

Тепер вечеря піцою і можна повертатися до Местре. Піцерію ми вибрали незвичайну, тут її готували на хрусткій фокачі. А на вітрині вона лежала в напівсирому вигляді, ти вказуєш який саме шматочок відправиться для приготування у печі. Ми настільки любо трапезували, що коли Аня написала що вже на вокзалі, то ми вияснили, що до потягу залишилось 29 хвилин, а нам йти пішки лише 28…

У фіналі ми застрибнули майже у момент закриття дверей. Хоча як ми потім з’ясували, вони закривались просто так, не від того що поїзд зараз поїде. Він взагалі ще 15 хвилин вирішив просто постояти. Вірогідно машиніст теж вирішив поласувати тією неймовірною піцою. Аня, бачачи, як ми за хвилину до часу відправлення заскочили у поїзд сказала, що ми божевільні мандрівники. Річ у тім, що 13 годин тому ми так само вскочили у літак)))) Але такий трюк не варто повторювати. На годиннику 30 000 кроків, а значить план на сьогодні виконаний повною мірою.

Венеціанський карнавал 2023

П’ять років тому подорож у Венецію у нас отримала статус “синдром Парижу”, це коли від міста очікуєш більше, ніж отримуєш. Тоді була проблема для сприйняття нового міста – дуже яскраве літнє сонце та кількість людей. Але тепер лютий, а після ковіду людей досі ніде не буває багато. Тож тепер у Венеції є шанс реабілітуватися. І хочу зауважити, що на цей раз місто від нас таки отримало відмітку “Реабілітовано”. До центральної площі ми йшли приблизно чотири години.

Тут скоріше була суть насолодитися вуличками міста, а також спробувати поблукати без навігатора. Цікавий факт, але без навігатора єдине, що добре вдається — це саме блукати, бо дістатись до площі навіть за вказівниками не виходило) На одній із перших вуличок нас зустрів оперний співак, після його співів аж захотілося відвідати оперу.

Це дійсно був справжній витвір мистецтва. Потім обов’язковим пунктом програми було плавання на трагетто, це та сама гондола, але для перепливання через Гранд канал. Послуга коштує 2 євро і схоже не дуже відрізняється від плавання на гондолі за 100 євро, тільки тривалість разів в 10 менша. А оскільки ми тільки що зекономили 94 євро, то це варто відсвяткувати справжнім італійським морозивом, при чому обов’язково із трьох кульок одразу! Будьте уважні, якщо скуштуєте морозиво лише з двох кульок, візит до Венеції зарахованим не буде!

Поки їли морозиво побачили справжнє диво світу – відлив у Венеції. Я в житті про таке не чув, але рівень води в каналах став настільки падати що навіть частина гондол припинила курсувати. А ще кажуть що Венеція потопає, та вона тут себе почуває краще за всіх!

Канали то добре, але в нас ще був челендж “Знайти Маріо“. Маріо — це власник готелю з яким наші батьки потоваришували шість років тому і я хотів зробити сюрприз, записати відеопривітання мамі з татом, які зараз в Україні. Проблема полягала в тому, що готель давно закритий. Я запитував у сусідньому магазині працівників, вони нічого не знали про Маріо. Тож я написав йому емейла, а у відповідь вночі отримав що це не Маріо, а Вінченцо. Смішно, адже мама підтвердила що Маріо це власник готелю на Занзібарі, а в Венеції власника звали все-таки Вінченцо. Але це вже було по за нашим маршрутом, тож ідея провалилася. А поки що мандруємо по Венеції далі і тримаємо маршрут до центральної площі. Тим часом вуличками починають з’являтися перші люди у масках та костюмах.

Було якось незручно їх фотографувати, але ми не знали що саме в цьому і фішка. Люди місяцями готують образ для карнавалу саме для того, щоб розділити його зі всіма бажаючими, тобто фотографувати тут не тільки можна, а ще й потрібно! Пара що сиділа в костюмах у кафе, одразу вдягла маски, коли побачила що туристи дістають фотоапарати.

До центральної площі залишались лічені метри, але обід за розкладом! Ми знайшли приємний ресторанчик зі світильниками з муранського скла, репродукціями італійських картин і загалом інтер’єр був доволі автентичний і затишний. Коли почали робити замовлення, я помітив, що ресторан має зірку, але, на жаль, не мішленівську, а рейтинг на гугл карті 1,8 із 5. Тепер головне не отруїтися і не замовляти ті страви, на які всі скаржаться у відгуках. Як не дивно, ресторан від нас отримав три п’ятірки. На щастя, нам не було на що нарікати.

На площі Сан Марко концентрація людей у масках та костюмах досягала свого піка. І це дійсно цікаво — розглядати деталі образів людей. Сам формат карнавалу суттєво відрізняється від карнавалів в інших країнах.

Замість традиційної музичної ходи тут всі як одна сім’я. Далі за розкладом був захід сонця. Це найкрасивіша та найромантичніша частина дня у Венеції. Пам’ятаю, що п’ять років тому ми також ходили під рожевими чарами сідаючого за обрій сонця. Так само і в цей раз на 14 лютого, День всіх закоханих, ми стояли із чашкою кави і дивилися закоханими очима на сідаюче сонце.

До речі, цікавий факт, що 14 лютого що ми провели втрьох. У волонтаріаті за кілька днів до вильоту також колеги здивувалися коли дізналися що я з Анею лечу до Венеції на 14 лютого. “А як же Даша?” – хтось дуже розгублено запитав. “А Даша також летить!”. Хоча Аня і планувала нам “не заважати”, але втрьох було дійсно приємно і радісно проводити такий день, ми з Дашею не переставали грітися від випромінюючого позитиву і щастя людини котра вперше в житті відправилась в туристичну закордонну подорож.

Після подорожі ми з Дашею дійшли висновку що, половина емоцій подорожі була отримана саме від сіяючої Ані. Захід сонця змінився темною ніччю. На наше диво у людей почали світитися елементи на костюмах, тобто в них ще був і нічний образ. А у деяких мешканців були взагалі суто нічні образи примар, від яких в прямому сенсі цього слова застигала кров у жилах.

Коли така примара робила крок в мою сторону я мимоволі робив два кроки назад, інстинкт самозбереження працював на повну. Ми Венеції ставимо на цей раз залік. Одного дня для нас було достатньо для відвідування.

Далі наші маршрути з Анею розійшлися, оскільки вона вирішила відчути справжній дух міста і взагалі ніч не спати. Ми ж у свої 30+ таку розкіш не могли собі дозволити і відправилися набиратися сил для наступного дня.

Падува

Це був дуже і дуже важкий вибір. Ми зробили практично неможливе. Ми сіли на поїзд у Местре та вийшли у Падуві. Сама складність була у тому, що якщо не виходити, то трохи більше ніж через годину ти опинишся на озері Гарда. Я проходив усі стадії прийняття. І тільки один аргумент мене переконав так зробити – зараз виходимо у Падуві, а коли повернемося до Кракова то ще раз візьмемо квитки до Венеції і поїдемо до Гарди на декілька днів. Це була справжня гастрономічна частина нашої подорожі. Почали ми із кав’ярні, якій вже понад 200 років.

Тут подається кава з особливим м’ятним сиропом, а також продаються відповідні шоколадно-м’ятні тістечка. Я як людина яка “ні краплі не залежна від кави” віддаю цій кав’ярні свою мішленівську зірку. Але кава то був тільки початок, далі ми пішли гуляти містом і одразу натрапили на дуже фотогенічний ринок. Тут всі продукти були як з картинки, а одна із фішок це морепродукти, які тут одразу і готують.

Ми собі відмітили це місце для обідньої трапези. Але пройшовши трохи далі, ми знайшли невеличкий ресторанчик із готовою їжею для місцевих, їжа там була дуже аутентична. Тож обід ділимо на дві частини, а точніше на два обіди. Ми пішли нагулювати апетит. Саме місто як і у випадку із Тревізо було затишним зі старовинними вуличками. Одне із головних визначних місць Падуви це Базиліка святого Антонія.

Оскільки вона знаходиться на околиці старого міста то доки туди дістанешся і повернешся назад, нагуляєш апетит. Нам цей храмовий комплекс дуже сподобався, та все це ще й під теплу сонячну погоду у лютому, що взагалі може бути краще? Але повернемося до гастрономічності. У місцевому ресторанчику на нас чекали пельмені фаршировані жульєном та лазанья. А на площі був мікс морепродуктів, фокача та два бокали аперолю.

Влаштували собі міні-свято. Оскільки попереду у нас ще була половина світлового дня, ми сіли на поїзд і поїхали далі, у місто із якоюсь вичурною назвою. На фотографіях там є великий парк та гори, а міста із великим парком не можуть бути поганими, це факт.

Місто із хитромудрою назвою

Коли ми вийшли із поїзда я помітив велику схожість зі Старокостянтиновом, де я проводив влітку своє дитинство. Єдиною важливою відмінністю була наявність пальм в цьому містечку. Можливо італійський архітектор колись проїжджав повз Старокостянтинів і не зміг не відтворити частину цього міста в околицях Венеції. Тут було дійсно затишно, прогулянка по парку через гору зайняла приблизно годину, а на вершині на нас чекали підсніжники, як нагорода для тих, хто забрався в такий віддалений куточок Італії. Коли ми після парку гуляли містом вздовж каналу, я почув як двоє місцевих щось обговорювали про туристів. Можливо ми ще й перші туристи, що відвідали місто із хитромудрою назвою.

Ось такий у нас видався міні-тріп на три дні. Італія як завжди була на висоті, але головне що у світі стало на одного туриста більше! Коли ми з Анею зустрілися в аеропорту перед вильотом я напівжартом сказав, що є така крута туристична ачівка коли ти береш квитки у наступну подорож ще до завершення поточної. Аня цілком серйозно дістала телефон і сказала, що вона готова, скажи тільки де зараз дешевий тариф? Але я був не готовий так сходу назвати де зараз вигідна ціна, треба зробити вдома аналіз. Наступного дня щаслива Аня сиділа на роботі із купленими квитками до Парижу, а на вихідні поїхала до Вроцлава! Нам із Дашею залишається тільки стоячи аплодувати😊