Велика турецька подорож. Частина 4. Олюденіз.

Частина 1. Аланія
Частина 2. Сіде
Частина 3. Анталья
Частина 4. Олюденіз <——
Частина 5. Каппадокія

Зайшли на територію готелю, дивно — басейн на вигляд не такий як на фото та без гірочки. Менеджер на ресепшені перевів нас до сусіднього готелю, який розташований через пішу доріжку. Ось тут є гірочка, все як треба. Спершу нас завели в номер, де був прорив труби. Потім спокійно переселили в номер без прориву труби. Меблі в готелі були старенькі, а проблеми готелю схоже вирішували тим, що переселяли туристів у робочі номери, а зламані залишали до найкращих часів. Але це зовсім не впливало на наш настрій. Першим у цю місцевість закохався я, потім підтяглася Даша з Мишком. Тут справді довкола гори, столики для сніданків розміщені в оливковому саду, все дуже гарно.

Я вже був готовий знов розповідати всім за що я люблю Туреччину. Правда голова була важка від синдрому маски (назву я сам придумав). Це якщо проїхати більше години у транспорті в масці. Зазвичай це викликало в мене невелику задишку до кінця дня та легкий кашель. У нашому готелі було дві дивні речі. Це побиті статуетки садових гномиків без голови, потім ми бачили майстерню таких статуеток, і вони там вже продавалися побиті. Друге, це назва готелю. Він називається Doga Hotel. Читається “доха”. На картах він називається Nature Hotel, а в басейні викладено напис Protap Hotel. Таксисти реагували лише на слово «доха», але букву ха треба було сказати майже беззвучно. 

Ми наплавалися в басейні, тепер же не терпиться побачити знаменитий пляж Олюденіза.

Ми жили приблизно на 147-ій лінії, до пляжу треба було йти 58 хвилин. Ми віддали перевагу таксі за 10 хвилин. Тариф фіксований 30 лір (4 $). Але якщо порівняти вартість готелів у самому Олюденізі з нашим, то вартість таксі це як піщинка у пустелі. Ми прибули до пляжу на заході сонця. Людей купа, кораблів теж мільйон. Вода начебто така ж як в Анталії на вигляд. Щось не так, невже синдром маски та переїзду настільки впливає на сприйняття? Людей на пляжі багато, мабуть, тільки ми не бачимо всю ту красу, що бачать інші. Виходячи розташування на карті, у хвилинах п’яти ходьби від нас має бути лагуна. Ну йдемо її подивимося, може там вся розгадка криється. Дорога приємна, вздовж дороги хвойні дерева, все доглянуто. Людей поменшало. А вода тут ставала значно красивіша. Давай тут плавати. Настрій покращувався, хоч ми ще не дійшли до лагуни.

Зайшли у воду, стало ще красивіше. Мабуть, не дарма все-таки стільки оспівувань в інтернеті про ці пляжі. Водичкою хочеться прямо брати та вкриватися. Ще й обладнані ці пляжі по-серйозному, дуже цивільні душі та роздягальні. Не у всіх готелях у номерах такі) При вході на територію лагуни у всіх перевіряють температуру. Тепер треба дійти подивитись лагуну. Я б ще хотів описати шикарну гору зі справжнім фрагментом пустелі, але кортить розповісти про лагуну.

Не хочеться вживати банальні вирази такі як “Баунті” або “Турецькі Мальдіви” або “Не на всіх сейшельських пляжах було так красиво” тощо. Можна охарактеризувати коротше: “Беремо всю красу попередніх пляжів за поїздку, множимо її на 10”. Як взагалі природа змогла створити таке гарне та градієнтне море?

Невже така краса знаходиться всього за кілька годин на літаку від мого будинку? Емоції переповнювали, треба скоріше всім розповісти про це місце. Люди, їдьте в Олюденіз і йдіть купатися у лагуні! Жодна фотографія, жодна розповідь у світі не передадуть цієї краси. Відмінний початок відпустки мені вже подобається. Тепер потрібно вигадати, як на ранковій фотосесії фотографувати так, щоб кнопка у фотоапараті не зламалася. Всі наші наступні вилазки на пляж були відразу націлені на лагуну, нам більше не потрібне було інше море.

Колір води тут змінюється постійно залежно від кута сонця. Приблизно з 9-ї до 10-ї ранку тут практично немає людей, і практично вся лагуна тільки наша. Чомусь люди вибираються, коли вже сонце зовсім стає безжальним. Але в цей час лагуна починає набувати ще більш насичених кольорів. Деякі фотографії я робив по шию у воді, а місцевим рибкам тут тільки дай привід зробити зайвий кусь. Рибки, будь ласка, у мене ж фотоапарат у руках, змилуйтеся наді мною. Довелося пританцьовувати з фотоапаратом, за рахунок прозорості води було видно, як вони зграєю починають дивитись голодним поглядом на твої ноги. Ще тут часом риби демонстрували акробатичні етюди. У цих місцях водиться справжня літаюча риба.

У нас часто згадувався наш мем, дивлячись на колір води я кажу: “Тут так красиво, що я не можу. А ти можеш?”, у відповідь Даша щоразу казала, що вона теж не може. Це у нас один із сімейних жартів у поїздках, коли дуже красиво. Для повного занурення в лагуну потрібно катамаран з гіркою на годинку взяти.

Він тут коштує 60 лір (8 $). Оскільки ми жили далеко від моря, то щоразу потрібно було вибирати вечірню програму, ще один похід на море чи дослідження нових територій. Сьогодні ми не змогли собі відмовити повернутися до лагуни ввечері. На щастя, в нашому готелі вечеря була опціональною за додаткову плату, ми не були прив’язані за часом. У самому Олюденізі ресторани виявилися не те щоб дорогими, вони вказують ціни в британських фунтах. Перші пошуки затишного та не дорогого ресторану були з перепочинком. Хвилин 30 без поспіху, потім ми зайшли до супермаркету, перекусили і пішли далі шукати. Є така приказка, що той, хто шукає – той завжди знайде, я в неї не особливо вірю, але це був саме той випадок. Біля ресторану Secret Garden ми знайшли непримітний ресторан, в якому готують виключно гозлеме різних видів.

Затишність та смак одразу ж завоювали наші серця та шлунки. Тепер ми знаємо, де завжди можна поїсти. А ще у нас був вдалий похід в маркет. Ми там знайшли по пару лір дуже смачну чурчхелу, запечатану у вакуум. За всі п’ять днів ми їм такий виторг по цих ласощах влаштували, що швидше за все вони ще один маркет зможуть відкрити, ми навіть у Каппадокію наостанок завантажимо валізу цією чурчхелою. І навіть коли прилетимо до Києва, її ще їстимемо. Вже буквально у перші дні у нас сформувалося два обов’язкові пункти на кожен день, ранкова лагуна та перекус чурчхелою. Денна програма була досить простою через палючий сонце — безлімітні гірочки в нашому готелі. Їх тут майже не вимикали до пізньої ночі. Пізніше з’явився ще один пункт – релакс у нічному басейні. Я ловив безмежне естетичне задоволення від кожної секунди у цьому регіоні Туреччини. Хоча все ж таки був один випадок в цьому регіоні, коли замість задоволення, нам довелося в екстремальному режимі прораховувати варіанти залишитися без каліцтв. Давайте я вас познайомлю з місцевою лікійською стежкою.

Лікійська стежка

Оскільки ми жили в горах, то чи могли ми пропустити гірський похід? Ми почекали поки спаде спека і вирушили в дорогу. Маршрут розпочинався у нашому місті Овачик і тривав до самого пляжу. Початок маршруту був досить спокійним асфальтованою дорогою. Потім нам назустріч їхала машина, вона зупинилася і водій намагався нам щось важливе сказати. Він постійно говорив слово “Яулшарк” і демонстрував рукою наче павука. Пізніше ми запитували місцевих, що це слово означає, але ніхто не зміг нам його перекласти, пославшись, що у нас поганий турецький діалект. Досі загадка, що це означало. На маршруті нам вдалося знайти голку дикобраза, але він турецькою зовсім звучить по-іншому. Потім була найкрасивіший оглядовий майданчик на місто та лагуну. Карти нам показували, що йти ще недовго, тому ми розслабилися, проводили захід сонця і навіть планували що встигнемо в готель на вечерю.

Після огляду дорога сильно змінилася і частково пролягала через ліси, постійно зникаючи і знову з’являючись. З піску нас нещадно атакували колючки. Але за великим рахунком нічого критичного. Згодом ми помітили, що продовження маршруту схоже буде на горі, яка знаходиться за великим і крутим урвищем з висотою в сотню метрів. Мапс мі нам впевнено продовжувала говорити, що йти залишилося недовго і вело нас все ближче до урвища. Потім почався наче спуск вниз. Я ще помітив, що якась стежка проходить голою горою, нахил якої явно крутіший за 45 градусів. Ми акуратно спускалися біля дуже стрімкого урвища.

Доріжка ставала все менш виразною і не дуже безпечною. Спуск тривав недовго, тепер дорога йшла через ту саму голу ділянку гори, тут по ньому йшла велика тріщина, і спираючись на тріщину, треба було пройти близько 20 метрів прямо над урвищем. Ми зрозуміли у якому становищі ми. Назад підніматися теж не такий легкий і безпечний задум. Якби ми ще вдвох були, але з нами Мишко, у якого це взагалі перший серйозний трек. Ще й сонце сіло, скоро почне сутеніти. Ми скоординували свої дії і почали рухатися, ступаючи дрібними кроками по тріщині, міцно тримаючи Мишка за руки. Були такі місця, де доводилося його переводити вперед через себе. Товщини виступу вистачало максимум на дві ноги, тому зміни порядку були найскладнішим трюком над безоднею. Головне не робити жодних зайвих рухів у цьому всьому поході. Десь на середині я зрозумів, що ще дві хвилини тому, коли нам здавалося, що йти назад дуже ризиковано, ми прийняли явно неправильне рішення.

НІ В ЯКОМУ РАЗІ не намагайтеся йти гірським маршрутом з Овачика в Олюденіз, це в прямому розумінні небезпечно для життя. Ми із тремтячими руками перебралися, перерахували, що кількість кінцівок та пальців правильна, з полегшенням почали рухатися далі. Тут уже стежку іноді доводилося уявляти в голові. Перша проблема, на одній зі скель оступився Мишко, він втримався, але поранив коліно об камінь. На щастя, йти може. Але бажання йти хоч на один трек в цьому житті уже взагалі ніхто з нас не мав. Головне вибратися звідси. Коли здавалося, що гірше бути не може, ми усвідомили, що карта дала на цьому маршруті колосальну осічку з розрахунком часу. Ми вже давно мали спуститися, але час не зменшується. Ми бачимо Олюденіз, він дуже далеко вниз по висоті. А оскільки ми проводили сонце хвилин 30 тому, то зараз тут зустрінемо справжнісіньку турецьку ніч у горах.

А тепер фінал, мій телефон показав, що у нього залишилося 20% заряду, а Дашин залишився у готелі. Аналізуючи ситуацію сьогодні, правильним рішенням було відправити наші координати батькам, щоб вони знали де ми. Причому в мене вже була подібна ситуація, коли я Даші про всяк випадок відправляв координати, але зараз цього на думку не спало. Як ми не намагалися швидко спуститися, густа темрява прийняла нас у свої обійми. Стежки, які й так важко проглядалися в кам’янисто-піщаній місцевості, тепер почали зливатися з горами. На щастя, на камінні були мітки маршруту – маленькі зелені цятки. Я йшов з телефонним ліхтариком значно попереду вишукуючи мітки, що постійно губляться. Якщо ми розуміли, що мітка не трапляється вже тривалий час, то поверталися до останньої, яку в темряві не завжди вдавалося знайти. По навігатору ми бачили, що стежка йде зигзагом униз. Тобто, наступна мітка може бути абсолютно в будь-якому напрямку. Ліхтар ще часом відкидав зловісні тіні. Поки я шукав мітки, Даша вже майже несла Мішу. Він втомився, і взуття в нього погано фіксувало стопу, тому йти йому було дуже складно. Ця частина маршруту проходила через ліс, із гострими скелями. Було таке місце, коли ми прочісували скелясту місцевість навколо мітки в безуспішних спробах знайти наступну. У результаті я пробирався напролом через зарості, сподіваючись знайти ту, що буде через одну. На щастя, удалося. Кожна знайдена мітка, полегшення всередині, але потім з кожною секундою зростає напруга, раптом наступна не знайдеться. Заряд показував уже менше ніж 15%. Дуже пощастило, що у мене в телефоні на останніх відсотках можна справді довго протриматися, але якщо тут ще й ліхтарик сяде, я не уявляю, що робити. Пам’ятаю той солодкий момент, коли ми побачили, недалеко дах машини, що проїжджає дорогою, потім ми дійшли до вишки стільникового зв’язку, тут ми остаточно втратили стежку і мітки. Але тепер хоч знаємо, де дорога. Я пішов вниз безперервно перевіряючи можливість дістатися до траси. У результаті до дороги я дійшов, але вниз була стіна три метри. Але десь має бути спуск, розмітки кудись вели. Фух, он сходи! Крикнув Даші з Мишком, щоб спускалися до мене вниз. Ми вийшли на трасу, яке це було полегшення. Ми цілі. Все добре. Більше ніяких гірських треків тут. Та й взагалі більше не хочеться жодних. 


Тут ми спустилися

Це було просто екстремальне виживання. Мишко від цього спуску був у надзвичайному шоці. Ми йому пояснили, що він герой, пройшов разом із нами найскладніший маршрут за всі наші подорожі. Ми вийшли в місто, тут всі безтурботно гуляють, навіть не підозрюючи через що нам довелося пройти. Терміново в ресторанчик на гозлеме з чаєм. Що я хочу сказати – більше жодних маршрутів над прірвами ніколи.

Навіть якщо потрапив у таку ситуацію, краще йти назад, навіть якщо це вже нерентабельно за часом. У таких поїздках щодня добре заряджати телефон у примусовому порядку. І не починати гірських маршрутів близько до заходу сонця інакше сорокахвилинний відрізок шляху може перетворитися на кількагодинний хорор. Не повторюйте наших помилок. Наступного вечора потрібно було вибрати маршрут простіше. Ми поїхали до Фетхіє.

Фетхіє

Місто нас відразу здивувало своїми скельними лікійськими гробницями. Тут навіть лізти нікуди не потрібно, ходиш і милуєшся. Друга приємність, це ціни у місцевих магазинах. Наприклад, два морозива і велика пляшка води нам обійшлася в 4 ліри (0,5 $). Ну і звісно ж саме старе місто. Який же він гарний, ми поки що не пройшли абсолютно всі його вулиці по два рази не могли перестати радіти.

Він тут критий, складається з ринку впереміш з ресторанчиками. Ресторани своєю чергою, явно змагаються, хто кращий. І найприємніше, що всі ці турецькі міста анітрохи не набридають, а навпаки, кожен не гірший за попередній виявляється.

А яка там набережна… Мабуть, вся фішка криється саме в тому, як ресторани вміють красиво вписуватися, і прикрашати собою і без того красиві місця. А найприємніше це доступність всіх цих місць, наприклад ми завжди знаємо, що будь-якої миті зможемо поїхати на таксі, потрібно лише знайти стовп, на якому висить чергова кнопка виклику таксі. Або попросити в будь-якому ресторані, щоб вони натиснули цю кнопку у себе, в середньому за три хвилини приїжджає машина. Коли ми вирішили, що нагулялися – натиснули кнопку, і за 20 хвилин ми в готелі. Спілкувався із кількома таксистами. Дивлюся, місцеві не особливо тут і подорожують своєю країною, хоча як за такої краси та доступності можна сидіти лише у своєму місті?

Крім таксистів, у нас було знайомство з ще одним місцевим жителем – черепахою. Вона дуже важливо поволі переходила дорогу, щоб зайти у свій будиночок. Ми з цікавістю спостерігали. Коли черепаха майже дісталася до будиночка, вийшов турецький дядько і відніс черепаху назад у ліс. Будиночок виявився не її, а собаки.

Собака ж грізно почав на нас гавкати, а потім почав валятися у нас у ногах, щоб ми йому почухали пузико. Ми вже давно зауважили, що Туреччина це не лише країна кішок, а й собак-посміхак.

Каякой

Одна з переваг того, що живеш на горі – всі маршрути йдуть униз, а не вгору. Цього вечора ми вирушили через ліси та кар’єри до невеликого містечка Каякой. Маршрут абсолютно не складний і досить гарний, якщо ви любите хвойні ліси і їсти свіжий інжир прямо з дерев.

На початку маршруту я зайшов до одного з готелів, щоб у їхньому магазині купити морозива. Працівники готелю дуже зраділи, питали, як у мене минає день, чи все в мене добре. Я аж пошкодував, що ми не в цьому готелі зупинилися, тут наче весь день саме на мене чекали. Шкода тільки морозива не виявилося. Незважаючи на те, що весь маршрут був справді легким, я зміг довести, що подерти ногу можна не обов’язково в горах. Достатньо прямої дороги і невдало лежачого каменю.


Черепаха

Як на зло, все навколо таке запорошене пилом. Я взагалі помітив за тенденцією останніх подорожей, що поїздка без вивихнутої, напухлої чи пораненої ноги – це явно не мій стиль. Найголовніша цікавість на маршруті була у самому місті. Тут є ціле занедбане грецьке містечко, з вулицями, будинками і навіть храмом, абсолютно без людей. Іноді тільки можна зустріти рідкісних туристів. Ми такого масштабу порожніх міст ще не бачили. Я навіть не знав, що так буває, щоб ціле поселення було порожнім. Вулиці місцями сильно заросли, що перетворювало їх на справжні лабіринти. Причому чим далі йдеш у глиб міста, тим більше і більше воно відкривається. Тут ми проводили черговий романтичний захід сонця. Тепер головне не затупити і вибратися з міста до того, як нас накриє ніч, бо дивись так і розчинимося тут разом з тінями. Я вважаю, це місце потрібно сміливо включати в маст сі, якщо ти відпочиваєш в цих місяцях. Пам’ятаєте, на початку нас почало накривати вушне прокляття? Тепер воно досягло свого апогею. У Даші почалися конкретні проблеми із вухом. Хоча раніше все йшло на поліпшення. Тепер треба щось вирішувати не лише з аптеками, а й із лікарями. Тут я згадав нашу страховку від банку, яка колись нам виплачувала за затримку рейсу гроші. З роумінговими дзвінками не хотілося зв’язуватися, на бланку був вказаний скайп. Написав у скайп, мені відразу сказали, щоб я писав на пошту так буде швидше. Описав на мейл усю ситуацію. У мене уточнили, чи готові ми прийняти лікаря завтра вранці і дали контакти найближчої лікарні, де нас можуть екстрено прийняти вночі, якщо критично потребуватимемо лікаря. Даша пішла на ресепшен сказати, що зранку приїде до готелю лікар. На ресепшені працівники занервували. У Туреччині зараз якщо в готель приїжджає лікар – погана прикмета для відпочиваючих. Вранці до нас приїхав лікар, на місці оглянув вухо, поставив діагноз і виписав рецепт на купівлю ліків. Мені страховка надіслала на пошту, що лікарю ми нічого не повинні платити, а після повернення додому надіслати їм копію рецепта та чек з аптеки для відшкодування витрат. Вкотре дивуюсь як страховка за 360 грн на рік може так чітко працювати. Ще й у всіх країнах, окрім України. Я зазвичай страховки не сприймав серйозно, але тепер розумію, що якщо потрібно вирішувати проблеми зі здоров’ям за кордоном і є хтось україномовний, хто готовий за тебе все вирішувати та організувати, це безцінно. 

Тепер настав час нашої фінальної активності у цьому регіоні – покататися піратським корабликом. Це було складне рішення. Потрібно було зважити ризики цієї витівки під час епідемії. Але, як показала практика, соціальну дистанцію було тримати дуже легко. Всі сиділи або обійнявшись на верхній палубі, або зайняли місця біля борту на нижній. Вся центральна частина була вільною. Ми знайшли найвіддаленіший від усіх ”куточок” по центру і там базувалися. Але потім оголосили обід і всі почали сідати на нижній палубі. Причому нікого взагалі не хвилювала тут епідемія. Люди сідали по вісім осіб за невеликий столик, щільно притискаючись плечима один до одного. А помічник капітана ходив і допомагав усім знайти місця. Я помічнику сказав, що під час коронавірусу вони не можуть порушувати нашу соціальну дистанцію і, як це не дивно, це подіяло. Я не впевнений, що він мене зрозумів, але після речення, в якому виразно звучало слово “коронавірус”, до нас більше не помічник не підходив, не пропонували нікого підсадити. У результаті кораблика виходило витримувати хорошу дистанцію з усіма. А тепер давайте розповім про бухти та острови, де ми зупинялися.

Я тепер цілком розумію, чому раніше існували пірати, що борознили своїми кораблями по морях. Вони, напевно, дуже любили плавати у таких гарних бухтах. І дайвити у підводних арках під скелями у тандемі з рибками. Рибки хоч і сірі, але їх тут досить багато. Тут, що не зупинка – це ще один шедевр природи. Тепер Олюденіз остаточно закріпив звання найкрасивішої морської частини Туреччини. Красивіше просто фізично не може бути. Тут по-хорошому щодня треба плавати корабликом, а ввечері йти в лагуну. Я навіть радий, що саме Туреччина перша відкрила кордони, а не Європа. І наскільки все відносно. Коли прилітаєш на шість ночей, здається, наскільки ти ще тут довго, аж шість ночей. Але коли ти тут уже чотири тижні, то розумієш, як це мало шість ночей, щоби побачити такі різні частини країни. Із зупинок нашого кораблика найбільше мене вразив острів і долина метеликів.

Самих метеликів, звичайно, там не було – несезон, але висота гір, що поєднується з гарною водою, це все, що треба для зарядки позитивом. Капітан, оголошував час кожної зупинки, у долині метеликів він також сказав, що якщо хтось не встигне на корабель, то нехай не переживає, завтра в той же час можна буде сісти назад. Насамкінець була невелика ложка дьогтю в цю всю ідилію. Наш корабель потрапив у шторм. На дорозі назад нас накачало так, що до вечора земля ходила під ногами. Хоча як звучить по-піратськи: “Наш корабель потрапив у шторм!”.
Ось так поступово і підійшов черговий етап нашої подорожі до кінця. Залишилося так небагато і треба буде летіти назад( Але ось промінь надії, в інтернеті почала з’являтися інформація про закриття кордонів України. Невже так і бути ми тут застрягнемо ще на купу часу?).

Нам багато хто почав кидати посилання на статті. Я вже навіть почав уявляти наш подальший маршрут. Але ж ні, це для іноземців, а українців завжди раді прийняти. Може хоч зворотний літак тепер скасують? У результаті він вилетів із точністю до 20 хвилин. Тепер у нас вечірня прогулянка вже рідним Овачиком і близько восьмої ранку за нами приїхав таксист. Але у нас тільки винесли на сніданок кавун, а режим кавуна у цій поїздці порушувати не можна. Спочатку кавун, потім все інше, літак почекає. Таксист зворушився, і ми поїхали до Даламанського аеропорту.

Міні-Стамбул

За що ми любимо Стамбул, там завжди добре, незалежно скільки у тебе часу.
Ми мали трохи більше чотирьох годин до наступного літака. Ми знаходились у найвіддаленішому аеропорту нашої Галактики – Сабіха Гекчен. У центр вибратися не встигнемо, навіть на таксі цей задум досить ризикований. Давайте терміново кудись дістанемося, який тут сусідній район? Куркой! Чудово, їдемо на таксі до Куркою. Куди саме? Ну загалом, в цей район кудись. Ось, наприклад, у цю жовту зону. Їхати було приблизно п’ять хвилин. Ми приїхали до нового житлового масиву, все сучасне, красиве та з фонтанами. Перше, що потрібно в Стамбулі зробити, це смачно поїсти. Але почнемо з цієї кондитерки. У якій по 20 лір (2,6 $) продавалися міні-торти. Солодкий стіл ми закотили на повну. Пригадую в молодших класах нам вчителька влаштовувала щось подібне. Ось цікаво, сиділи ми тоді у першому класі за партами, і ніхто не знав, ким ми станемо, коли виростемо, що будемо робити. Зараз я, дивлячись у минуле, знаю, що попереду сидів майбутній науковець, а трохи правіше від мене – сумлінний юрист, який відстоюватиме права людей, проти яких намагаються зам’яти справу нечесними шляхами. За однією з останніх парт сиджу я — майбутній мандрівник, який на той час усі знання з подорожей черпав з атласу “Світ навколо нас”. Повернімося до Стамбула. Після солодкого бенкету ми взяли маршрут до старої частини району, яка знаходиться за кілька кілометрів. Стамбул відрізняється від інших міст тим, що тут весь час їдять, ресторани і кафе навіть на околиці міста в такій концентрації, що пройти повз неможливо. Чим ви думаєте закінчився наш похід у стару частину району? Ми сиділи та бенкетували у черговому ресторані. Здавалося б, ми вже чотири тижні у цій прекрасній країні, а турецька їжа досі не набридла. І щоразу радісно щось смачне замовити. Правда нас не депортують потім за таке довге перебування в країні? Бо ми без Туреччини не зможемо. Полетіли далі. Каппадокія, зустрічай нас!


Продовження тут

Велика турецька подорож. Частина 3. Анталія.

Частина 1. Аланія
Частина 2. Сіде
Частина 3. Анталья <——
Частина 4. Олюденіз
Частина 5. Каппадокія

Після Сіде ми стали великими експертами з кольору моря. Тепер ми знаємо, що в цій частині Туреччини якщо пляж з гальки, то море буде красиве, якщо з піску, то ближче до кольору “Євпаторія-78”. Оскільки на останній варіант ми надивилися вже достатньо, то вирішили жити ближче до красивого пляжу Коньяалти. А найоптимальніше за ціною житло ще й виявилося з віддаленого від центру боку пляжу.Так що добиралися ми довго і нудно. Зате район виявився затишним, навіть не вірилося, що це ще вважається містом Анталією.

У нас були двокімнатні апартаменти з шикарним басейном, посередині басейну острівець з пальмами.

Тож режим роботи з перервами на басейн порушено не було. Зазвичай вдома для перезавантаження я можу хвилин на п’ять лягти на диван, тут диван був успішно замінений басейном, хоч і без гірок.

До моря від нашого нового дому 20 хвилин пішки. Тож особливо не нагуляєшся туди-сюди. Довелося продовжувати режим раннього підйому, щоб встигати накупатися перед початком робочого дня. В цілому розваг тут в околиці небагато, але якщо ти любиш Анталію, то її околиці точно сподобаються. У перший вихідний день у нас було відвідування однієї із сусідніх гір на місцевій канатці. Коли ми приїхали, канатка не працювала, навіть кабінок не було на тросах. Менеджер сказав, що незабаром на горі закінчиться вітер, і все запустять. Але це Туреччина і будь-яку проблему можна вирішити купанням в теплому морі.

Нехай її поки лагодять, а ми тим часом приймемо морські ванни. Цікавий факт, коли включили канатку, кабінки почали виїжджати з нижньої бази, виїжджали доти, доки не заповнили всю довгу канатку в обидва боки. Я завжди думав, що кабінки на тросах статично закріплені, але схоже вони їх чіпляють щоразу під час запуску канатки. Вже можна йти кататися, але море не відпускало, з теплої води вилізти дуже складно. Вечорами ми сиділи у воді, поки зовсім сонце не сідало.

Як же це було чудово. Ще в Туреччині мені сподобалися громадські зони для барбекю із цегляними печами. Ми ними не користувалися, але коли турецькі сім’ї влаштовують пікніки, ти буквально розчиняєшся в атмосфері країни. Духом країни ми перейнялися по повній: турецькою кавою, яку подають у маленьких філіжанках у місцевих пекарнях, вечірніми трапезами в ресторанах для місцевих зі смачною та недорогою їжею і звичайно ж морем гарного кольору.

Адаптація до Анталії була швидкою та легкою, відчувалося, що ми тут завжди жили і просто повернулися. Цього разу в старе місто ми вибралися лише один раз, бо нам там не сподобалося через велику концентрацію людей.

Старе місто все таке ж прекрасне, як і раніше, коти гуляють з такими ж незвичайними очима, а в ресторанах подають неперевершений іскандер кебаб. З пошуком ресторану було важко, тому що всі переповнені. Як не дивно, ми змогли знайти у самому центрі такий, у якому чомусь взагалі нікого не було.

Зовні він не виглядав особливо і без зазивал, мабуть, це і не привабило туристів. На щастя, у Туреччині смачно готують практично скрізь, незалежно від рівня ресторану. Тож під час епідемії у нас був свій особистий ресторан, у якому ми душевно потрапезували.

Незважаючи на весь цей натовп, романтика міста анітрохи не постраждала, він такий самий милий і романтичний. Цікаво, що під час нашого проживання один блогер написав статтю про те, як в Анталії прямо зараз тихо і немає людей. Як у нас вийшли настільки різні погляди я не знаю, але минулі роки людей було точно не менше. Добре, хоч тут дуже довга набережна, на всіх вистачає місця. А якщо втомишся, завжди можна взяти в оренду велосипеди по півтори ліри на годину (0,2 $). Насправді там заплутана система з блокуваннями на карті і часом автомати взагалі відмовляються видавати велосипед. Але якщо розібратися і призвичаїтися, то можна проводити час із вітерцем.

Коли блокування на моїй карті були зняті, я взагалі не зміг знайти транзакцій пов’язаних з орендою велосипедів, схоже нам вони були взагалі в подарунок від країни. Жити тут було комфортно. Якщо шукаєте локації, де пожити, то район пляжу Коньяалти потрібно включити у свій список. Якось небагато є що розповісти про цю частину подорожі, мабуть, на той час ми вже увійшли до повсякденних буднів турецького життя. Це було настільки прекрасне і затягуюче, бажаю всім такого періоду життя.

Тепер розмірені будні дні добігли кінця і можна починати активну відпустку! Усю дорогу, яку ми їхали на центральний автовокзал, ми намагалися з таксистом узгодити адекватну ціну за те, щоб він відвіз нас прямо в Олюденіз, але торги не мали успіху і ми вирішили їхати 3,5 години на міському автобусі. Охочих їхати автобусом практично не було, буквально 5 осіб. Але королевою поїздки була турецька бабуся, яка настільки закашлювалася, що дивом змогла піднятися в автобус, та сісти по центру. Добре хоч у масці. Читаю в інтернеті, що туристів замикають у номерах лише тому, що вони перетиналися у трансфері з ковід-хворим.

А тут, в автобусі, просто коронавірусна вечірка відбувається. Я себе намагався заспокоїти тим, що, може, вона просто застудилася, правда на вулиці середня температура між 35 і 40. З іншого боку, з нею хлопчик на вигляд цілком здоровий, та й на вокзалі у всіх перевіряли температуру на вході. Автобус проїжджав чудові гірські панорами, але на тлі бабусі з кашлем, хотілося просто вижити. Бабуся зійшла приблизно на середині маршруту, але ще якийсь час мені здавалося, що вона продовжує кашляти у мене за спиною. У такі моменти навіть ціна за таксі вже не здавалася такою вже невиправданою. Можливо, маски у всіх на обличчях і дистанція у метри три нас усіх і вберегла. А може, й імунітет, зараз уже не дізнаєшся.

Однозначно цим автобусом їхати було не варто. А водіям місцевого транспорту треба видати медалі за героїзм. Ми приїхали до Фетхіє. Поїли відразу на автовокзалі у ресторанчику-їдальні. Нас там правда зовсім не могли зрозуміти, але нагодували. Коли ми побачили рахунок у 60 лір, то здивувалися, що якось дорого. Але ми просто ще не усвідомлювали, що приїхали в дійсно дорогий і ефектний курорт. Пересіли на таксі та почали їхати до готелю. Таксист впевнено віз нас у гори, все вище і вище і вище. Я жартома уточнив у Даші: ”А ми в горах житимемо?”. Даша ствердно кивнула. Ось це поворот, але приємний поворот, я люблю гори. У нас у цій поїздці Даша була головним топографом з прокладання маршруту та вибору готелів. А мені на карті здавалося, що воно взагалі все в одній площині. Ми зупинилися жити біля Олюденіза у місті Овачик.


Захід сонця в Анталії

Продовження тут

Велика турецька подорож. Частина 2. Сіде.

Частина 1. Аланія
Частина 2. Сіде <——
Частина 3. Анталья
Частина 4. Олюденіз
Частина 5. Каппадокія

Наш наступний курорт, назва якого звучить доволі пафосно, знаходився за годину їзди на таксі від нас. Таксист погодився відвезти нас від готелю до готелю за 200 лір (27 $). Але якось він підозріло на це погодився і з усмішкою сказав: “Ага, я відвезу вас за 200 лір, звичайно”. Я у Туреччині скрізь практикував односторонні торги. Це коли ти називаєш свою ціну і зовсім її не змінюєш у ході торгів. Ви знаєте, досить дієвий метод. Я досі не розумію, чому офіційний таксист погодився везти за таку низьку за їхніми тарифами ціну. За нами в готель приїхала машина з іншим таксистом, що посміхається, із запізненням хвилин на 20. Той відразу включив лічильник. Але з хитрим обличчям сказав, так-так, за 200 лір доїдемо. Ще й зупинку зробимо дорогою, щоб я зняв гроші. Трохи більше, ніж за годину ми приїхали в готель, на лічильнику була сума, що вже вдвічі перевищує обумовлену суму. Ми дали йому 200 лір, він з такою ж усмішкою нам віддячив, добродушно побажав гарного дня і поїхав. Ми з Дашею подивилися один на одного і не зрозуміли в чому ж була каверза. Прийшли на ресепшен оформлюватися. Менеджер попросив наш туристичний ваучер. Ми пояснили, що приїхали без туру. Він здивувався. Потім зрізав з нас браслети попереднього готелю та надягнув нові. Цікавий у нас вийшов досвід. До того ж для менеджера схоже теж. Культурний шок у мене викликало те, що тут весь персонал ходить у масках, вимірюють температуру, у ресторані одноразові стаканчики та інші противірусні фішки. Я вже думав, що така антисанітарія, як у минулому готелі, буде по всій країні. Якщо коротко, то в попередньому готелі було все рівно навпаки від того, як мало бути у зв’язку з епідемією. Мишко цей готель теж полюбив, тут на підвечірок готували пончики з варенням. Заселилися в номер, одразу перевірка вайфаю для роботи. Інтернет стабільний, фух. Починаємо досліджувати нову територію.
Насамперед випробували басейн, він тут просторий, з двома простими гірочками. Хоча і цих гірок достатньо, щоб все було весело. Мишко тут навіть турецького друга завів. Як він нам пояснив, вони з ним англійською спілкувалися. Про те, що дитина виявляється вже англійською спілкується, хоча в школі вчать досить примітивні слова. І навіть в одному з наступних готелів Мишко мені казав, що хлопчику відповів щодо температури води у басейні. Причому цей хлопчик у мене теж питав про воду в басейні, тобто Мишко таки правильно розуміє турецько-англійську мову.

За кілька годин спека спаде і можна буде іти на море. Сіде належить до дорогих курортів, тут ніби все має бути лакшері і, напевно, тут якесь особливе море. Ми жили приблизно на п’ятій лінії, тож до моря треба було трохи пройти. Але якщо рахувати по відкритих готелях, то наша лінія була першою. У нас щоразу була прогулянка-екскурсія закритими готелями. Ми навіть зайшли в один всередину, обстановка була зловісною, напівтемрява і дивне шурхотіння доноситься здалеку. Море тут виявилося справді особливе за красою. Якщо в Аланії купання в морі можна порівняти з плаванням у рідких сапфірах, то в Сіде була “Євпаторія-78”. Щоправда, було кілька плюсів. Температура води була як пухова ковдра. Плаваючи у воді, відчуваєш себе в королівському ліжку з купою м’яких подушок та великою ковдрою.

Другий плюс — це те, що ми тут на тиждень, а потім поїдемо на прекрасні моря далі. До мінусів відноситься некрасивий колір піску, який каламутить воду, упереміш з гострим камінням і рибою, що кусається. Ми гуляли набережною до старого міста Сіде, і я не сказав би, що колір води якось змінювався від готелю до готелю. Загалом любителям моря потрібно вибирати красивіші курорти Туреччини. А ось набережна тут виглядає справді круто. Відразу було бажання бігти назад у готель, переодягатися і вирушати в довгий шлях до старого міста. Мишко вирішив пропустити цей похід і залишитися з ноутбуком у номері. Пішки по набережній потрібно було йти близько години, а нагородою в кінці маршруту туристів чекає еталонно красиве старе місто. Тут було багато цікавих, невеликих ресторанів, які переплітаються з тематичними сувенірними магазинами та дивними руїнами. Особливо сподобалося місце, де бурхливе нічне море підсвічується яскравими кольорами.

Яка краса. Ще вчора я вважав, що куди вже краще Аланьї, а тут такий гарний Сіде. Ми навіть на траві валялися-релаксували біля бурхливого нічного моря. А може, я дивлюся на ці всі міста крізь рожеві окуляри, бо дуже люблю Туреччину? Але ж ні, судячи з атмосфери, яку створюють туристи, приглушеної музики, яка грає в ресторані-саду, де дерева обвішані різнобарвними ліхтариками, тут подобається всім!

Я не знаю, як тепер рекомендувати Туреччину. Там в Аланії гарний пляж, а тут таке містечко? Як правильно вибрати? Все так добре, але одна проблема – я починаю знову себе погано почувати. Сильна втома у тілі. Температури точно немає, оскільки ми вже кілька разів проходили перевірку в готелі. Я не хочу драматизувати розповідь, але з’являється незначний сухий кашель. Щоправда, найчастіше він проявляється після носіння маски. Так, поїхали до готелю відлежуватися.

За той час, поки ми були в місті, у Мишка в номері зник інтернет. Він, не знаючи, що робити, вирішив сходити на ресепшен, бо в номері самому без ноуту сидіти було страшнувато. Коли він прийшов на ресепшен, то до нього одразу підійшли працівники та уточнили, де ж батьки. Мишко, якого я вчу критичного мислення, щоб не вестись на лохотрони, та інших недоброзичливців, запідозрив, що це можуть бути турецькі бандити. Наша дитина вирішила в жодному разі не видавати, що батьки пішли гуляти в Сіде і сказав, що взагалі не знає де його батьки, а на додачу почав кашляти і щось почав розповідати менеджеру про горло. Коли ми прийшли, Мишко вже був зіркою рецепції. Менеджер насторожено запитав, чим хворіє дитина і чому він каже, що має проблеми з горлом. Було смішно і ніяково, але палитись перед дитиною не стали. В номері ми розповіли Мишкові, що якщо є проблеми з інтернетом, то може дивитися мультики. І похвалили за кмітливість, звернутися на ресепшен, якщо не знає, що робити. Я перевірив себе пірометром, температури нема. Це добре. Ранок. Я прокидаюся знову бадьорим, але тепер Мишко прокидається з температурою. То що робити? За логікою потрібно піти на ресепшен та повідомити про проблему. Приховувати таке точно не можна. Менеджер, уважно вислухавши нашу проблему, схопив пірометр та побіг у наш номер. На екрані висвітлилося 37,5, у нас з Дашею 36.0. Потім він з побоюванням поміряв собі температуру — теж 36.0 показує. Він аж видихнув. Я боявся, що зараз спецназ із лікарів у вікна увірветься. Чоловік спокійним голосом розповів нам турецьку таємницю, як лікувати тривожний симптом під час пандемії. Отже, записуйте. Беремо рушник, мочимо його холодною водою, прикладаємо до чола, а потім приходьте міряти температуру. Це має допомогти, якщо не допоможе, то розбиратимемося. А як нам йти їсти? Чи їжу в номер приносити? Менеджер сказав, що ми можемо спокійно пересуватися готелем. Я продумував різний розвиток подій після звернення на ресепшен. Але це було поза моїми фантазіями. У цей момент у номер зайшла прибиральниця, побачила, що тут посилено всі один одного перевіряють пірометром і заявила, що, якщо треба, вона взагалі може не турбувати нас прибираннями, і пішла. Але, на жаль, у таких ситуаціях прибирання в номері навпаки дуже важливе, а прибирають тут справді добре. Ми рушник до голови не прикладали, але буквально за кілька годин температура сама пройшла. Ідемо до їдальні. Менеджер вже стоїть напоготові з пірометром. Наводить на Михайла, 36.5. Він переможно подивився на нас, мовляв, бачите які дива витворює турецька медицина! Тепер можна далі насолоджуватися мандрівкою.

Якщо ми в Туреччині вирішили заземлитися, то для повного комфорту мені не вистачало тільки столика для ноутбука. А то працювати з ліжка не завжди зручно. Я це сказав уголос і, мабуть, саме цього дня мене в морі вкусила не проста рибка, а золота! Коли ми пішли до супермаркету, то перше, що побачили – розпродаж столиків для ноутбуків по 20 лір (менше ніж три долари). О так привалило, бажання збулося. Як же ми тепер його перевозитимемо Туреччиною? А щоб столику не було нудно самому подорожувати, ми купили йому друга — надувний матрац. Їм ще компанію мав скласти великий водяний пістолет, але він зламався з першого пострілу, і ми його здали назад. Повернення товару в турецькому супермаркеті мені сподобалося. Всі співробітники говорять тільки турецькою, так що спілкування зводилося до нуля. Я їй пістолет, вона мені ціну, я їй чек з цією ціною, вона на мене питанням, я їй другий чек-сліппер, вона мені гроші. Таких швидких повернень у мене ще жодного разу не було. Може тому, що я з пістолетом підійшов?
Наступний ранок у нас був особливим. Ми орендували у старому місті власний кораблик разом із капітаном на одну годину.

Капітан схоже був зайвим, оскільки Мишко швидко освоїв ази навігації і вправно керував двопалубним корабликом. Мені певної миті здалося, що ми знесемо маяк, але капітан, мабуть, і не таке бачив, спокійним жестом показав Мишкові, що треба терміново повернути.

Власний кораблик — це дуже весело, цей круїз повністю наш, зупинка в морі, щоби пострибати у воду, все для нас, Туреччина ми любимо тебе! Та й загалом, будь-який спогад про те, що ми в Туреччині пробудемо ще не один тиждень, одразу ж множив настрій у кілька разів.

Ця приємна думка не виходила з голови під час поїздки. І така незвіданість, як воно складеться далі? Які далі будуть види та зручності? І навіть не вірилося, що нам вдасться здійснити запланований маршрут. Адже будь-якої миті ми можемо бути закриті в регіоні або ще гірше в готелі, хоча це свого роду теж пригода.


Наш кораблик

Настав час визначатися з відпусткою, яка розпочнеться за півтора тижні. Була ідея поїхати в Памуккале та пожити там пару днів, але вона трохи ускладнювала наш спокійний маршрут. До Стамбула з його обмеженнями, поки краще не летіти. Але рішення прийшло само собою. Приблизно місяць тому, сидячи в Києві, я оспівував те, що мене мучить сильна ностальгія за тією теплою поїздкою до Каппадокії. І казав, що було б класно туди повернутись і там пожити. Я прямо марив цим. Тож вибір був очевидним. Але треба ще розбавити красу Каппадокії яким-небудь надкрасивим курортом у Туреччині. Тут напрошувався Олюденіз. Ще недавно він манив мене своїми фотографіями у турецькій групі на фейсбуці. Потім мені Маша з роботи скидала посилання про красу Туреччини і там якраз фігурували околиці Фетхіє, а також Даша відгуглила, що тут один із найкрасивіших пляжів. Ось і склався наш маршрут на відпустку. А дорогою захопимо й Анталію, бо ми її теж дуже любимо.

Але в цьому ідеальному плані була одна проблема, в Каппадокії до жовтня заборонили польоти куль. А без куль чи любимо ми цей прекрасний регіон? Але кулі це лише частина всієї краси, звичайно, важлива частина, але долини та атмосфера… Загалом немає проблеми, ми в Каппадокію летимо незалежно від наявності в ній куль. Мабуть, це рішення настільки розтопило серце Туреччини, що за п’ять днів до нашого візиту знімуть заборону і Каппадокія заграє всіма кольорами! А поки що ми продовжуємо радіти ол інклюзиву та турецьким солодощам.

Пам’ятаєте я розповідав про вушне прокляття, яке спіткало мене в Аланії? Тепер воно обрушилося на Дашу. Але поки що місцева медицина та поради з інтернету начебто справляються. Загалом є моменти під час тривалої подорожі, які треба вирішувати. Добре хоч звук у ноутбуці дивом сам полагодився. Ще було одне цікаве завдання під час купівлі авіаквитків усередині країни. На одному з кроків бронювання квитків світився турецький банер “hayat eve sigar”. У мене в голові склалася асоціація, що це реклама дорогих сигар, які пов’язані з мережевим готелем Hyatt.

Але якийсь цей банер був настирливий. Давай загуглимо. Google видав уже цілі форуми з обговоренням теми “Перельоти Туреччиною без наявності HES коду заборонені”. Це ще як? Навіщо? Чому заборонено? Наліталися схоже. У результаті якийсь персональний HES код можна отримати маючи турецьку сім карту, відправивши смс на певний номер. HES коди ввело турецьке МОЗ для відстеження людей, які переміщуються всередині країни під час епідемії. На щастя для іноземних туристів, які летять авіалінією Pegasus, HES код не потрібен. Пронесло. Добре, хоч я загуглив, що це був за банер-попередження. А раптом виявилося б обов’язковим. Я потім навіть спеціально перевірив, що при купівлі квитків, якщо вказати, що ти місцевий, то обов’язково потрібно буде вводити свій HES код. Загалом замість сигар у Хаятті треба було розбиратися з правилами місцевого МОЗ. У будь-якому разі це належить до списку приємних турбот заради великої подорожі. Але якими б проблемами не доводилося займатися, заходи сонця їх швидко розсіюють над морем.

Захід сонця тут у Сіде як з картинки. Навіть до кольору моря почали потроху звикати. Але тиждень закінчується, і знову якийсь смуток, мовляв, усе їдемо. Чомусь мозок відмовлявся вірити, що на цьому наша мандрівка вкотре не закінчується. Та ми навіть до середини ще не дійшли, а спогади про відпочинок в Аланії, як уже з минулого життя. А які там смачні солодощі готували… А найприємніше, що це саме таке життя, яке я уявляв як еталонне, коли йде одна суцільна подорож, при цьому є можливість і працювати, і відпочивати і взагалі, що хочеш робити.

І немає такого почуття у голові “Куди б злітати?”. Ми вже прилетіли, ми вже тут, ведемо спокійний спосіб життя. Переїзди раз на тиждень дуже добре вписалися у наш ритм. Коли летиш до Азії на тривалу поїздку, то за кілька тижнів починаєш відчувати втому, а також хочеться вже рідної їжі. У цьому форматі подорожі взагалі все навпаки, турецька їжа просто не може набриднути, а замість втоми все більше і більше заряджаєшся оптимізмом і позитивом. Сьогодні вдень вже переїжджатимемо далі, так що вранці потрібно встигнути провернути щось цікаве. Ми вирішили поїхати до сусіднього міста Манавгат на водоспад.

Манавгат

Прийшли на зупинку, маршрутка проїхала повз нас і не зупинилася. Це дивно. Але за маршруткою одразу ж зупинився місцевий житель і сказав, щоб ми застрибували до нього в машину та не парилися. Це він сказав турецькою до речі. На запитання, куди він нас повезе і за скільки, він відмахнувся, мовляв, просто поїхали! Ну їдьмо! Чоловік у результаті відвіз нас до водоспаду, нам навіть не довелося пересідати на другий автобус. Це добирання виявилося набагато простіше та швидше ніж ми запланували) Ми запропонували водію 30 лір (4$), ​​він з радістю їх взяв. Ось і радісно, всі задоволені. На водоспаді так рано взагалі ще нікого не було, крім касира. Тут чомусь платний водоспад. Водоспад, звичайно, непоганий, але чому він платний це ще те питання.

Нам же хотілося пригод та відкритя чогось нового. Ми вийшли з платної території і пішли в обхід, потрібно було з’ясувати, чи можна пробратися до водоспаду без квитка. Виявилось можна, але водоспад буде до тебе повернутий спиною. Зате тепер ми його вже подивилися з усіх боків і детально вивчили прилеглий до нього острів і зарості.

Оскільки часу в нас було ще повно, ми поїхали погуляти по самому Манавгату. Місто, як і всі попередні турецькі міста, не підвело. Ми вийшли біля річки. Тут же посипалися пропозиції від капітанів невеликих кораблів вирушити у міні-круїз. Такого міні-круїзу у нас ще не було. На кораблику ми пропливли приблизно 50 метрів, потім кораблик зупинився і капітан сказав, що піде снідати з іншими капітанами і тільки потім продовжить. Ми з ним попрощалися. Не будемо його відривати від сніданку, бо ще поперхнеться якщо буде поспішати. Пішли гуляти вздовж річки з вражаючи красивим кольором води.

Мабуть, коли у літньому місті є річка з тінистими деревами, це завжди красиво та затишно. Ну чому ми відкрили для себе це місто лише в останній день перебування у цьому регіоні? Ставимо собі це місто на замітку для майбутнього. До речі, майбутнє настало незабаром.

Щоб їхати до Анталії, нам потрібно було приїхати сюди на автовокзал. Так що вдруге в цьому місті ми побували того ж дня. На жаль Сіде виявився настільки престижним районом, що домовитися з таксистами за далеку поїздку і хорошу ціну тут було зась. Автобус нас висадив на пустирі під палючим сонцем, водій показав пальцем куди йти, нас там перехопить автобус до Анталії. Цікавий факт, що пекуче сонце в зеніті вже відчувалося цілком нормально. Хоча ще два тижні тому я не пережив би таку спеку. Тепер перед нами стояло завдання, як пережити громадський автобус, в якому нам потрібно проїхати трохи більше години. На щастя, всі місцеві жителі сиділи в масках і навіть ніхто не кашляв, як це заведено в громадському транспорті. Дорога була не складною, коли на обличчі маска, а вуха заткнуті навушниками, то можна навіть кондиціонер на себе спрямувати, не боячись, що продує. Складніше було саме добиратися з Анталії до району Хурма, який є одним доволі віддаленим. Правильним рішенням було взяти таксі, але чомусь ми легких шляхів не шукаємо. Мабуть, після години в масці мислення не так ясно працює. Ще за годину ми дісталися наших апартаментів. До речі, Анталія-кард більше не потрібна, автобуси зчитують пейпаси з банківських карток або телефонів.


Продовження тут

Велика турецька подорож. Частина 1. Аланія.

Частина 1. Аланія <——
Частина 2. Сіде
Частина 3. Анталья
Частина 4. Олюденіз
Частина 5. Каппадокія

Правда, щоб зробити фотографії довелося повертатися в готель за забутим фотоапаратом, а потім знову повертатися за забутою в номері картою пам’яті. Але то вже наслідки запамороченої голови через те, що ми залишаємося надовго!

Давайте швиденько пройдемося по плюсах і мінусах тривалої відпустки в Туреччині, а потім поринемо з головою в нашу подорож.

Плюси:
– продукти смачні, навіть трохи дешевші ніж в Україні;
– практично скрізь приймають картку до оплати;
– у всіх готелях та апартаментах хороший інтернет (у мене виходило віддалено працювати);
– дешеві внутрішні переїзди та перельоти;
– у серпні дуже тепле море;
– комфортна країна. Навіть через місяць я не хотів летіти додому, хоча в довгих поїздках під кінець зазвичай хочеться повернутися.

Мінуси:
– дороге житло у туристичних містах, де є море;
– якщо починаються проблеми зі здоров’ям і потрібно лікуватися, доведеться розбиратися в турецьких ліках;
– багато турків не дотримуються маскового режиму та соціальної дистанції під час епідемії, при тому багато хто кашляє та чхає;
– У серпні з 11:00 до 17:00 критично спекотна погода, але до неї з часом звикаєш.

Пам’ятаю, як ще місяць тому ми ставили собі питання “Невже літаки знову полетять і подорожі-пригоди продовжуватимуться? Цікаво коли й цікаво куди? І ось нарешті це сталося! Вперед до пригод!

Аланія

У мене є мета – побувати у всіх курортних місцях, які рекламують на банерах туристичних фірм у Києві. Банер з Аланією вже кілька років дорогою до Борисполя наче знущався наді мною. Ось їдеш собі у подорож до Малайзії, бачиш банер і згадуєш, що ти там досі не був. Не порядок зовсім. І от нарешті настав той час! Гід повідомила, що їхати до нашого готелю Green Life з аеропорту три години… Загалом «той час» ще настане лише через три години. Через одну вічність ми вийшли з автобусу. Найперше що запам’яталося — це спека. На годиннику лише 10:30, а сонце вже не щадить. Як ми тут виживемо сім днів? На ресепшені нам одразу одягли браслети та сказали, що заселять після 14:00. Тим краще, не потрібно йти в номер і облаштовуватися, а можна відразу бігти на гірочки в басейн! Гірочки було лише дві. Одна досить швидка та звивиста, друга пряма, дуже крута, для тих, кому в житті вже нема чого втрачати. Ми, звичайно ж, почали з тієї, після якої не доведеться збирати кістки. Як же я на все це чекав! Віууууу!

Загальне відчуття було – я уві сні. Невже ми знову закордоном? Зараз до того ж відбувається святкування Курбан Байрама, тож занурення в країну йшло максимально швидко. Основну частину готелю займали місцеві мешканці. Анімація була турецького формату, з дуже приємною музикою та народними піснями. Ось чому не можна таку анімацію ставити і для оркостанстанських туристів, замість пісень формату “Алкоголічка” та подібних? Я не знаю про що саме співалося в турецьких піснях, але за темпом пісні явно про щось хороше.
Коли свято через два дні закінчилося і в готель приїжджало все більше українців, персонал почав більше дотримуватись гігієнічних норм і охайніше виглядати. Чомусь для іноземців вони набагато більше намагаються справити враження, ніж для своїх. У будь-якому випадку відвідувати цей готель під час коронавірусу чисте божевілля, оскільки цих заходів було явно недостатньо. Адміністрація готелю, схоже, не підозрює про епідемію. На жаль, коли ти обираєш готель ніяк не можеш знати їхнє ставлення до нагальної проблеми.

За годину нас достроково заселили. Тепер можна сходити перевірити море! Дорога до моря займає 7 хвилин. Поки по такій спеці пройдеш, бажання залізти у воду посилюється у кілька разів. І ось воно — моречко! Дуже гарне, дуже тепле, дуже лагідне. Як же добре, я ніколи з нього не вилізу! Чому ми ніколи раніше не приділяли уваги пляжному відпочинку?

Мабуть, посидівши чотири місяці без закордону, тепер і спокійному морському відпочинку будемо радіти. Цікаво, що там за річка впадає у море? Попливли перевіримо. Коли я торкнувся річки, вся спека миттєво зникла. Річка була дуже холодною, хоча через судомний біль у ногах я так і не зміг до кінця зрозуміти, наскільки вона крижана була. Як таке взагалі може бути, за 10 метрів море за температурою між теплим і гарячим, і відразу настільки холодно.

Тепле море вже уявити було складно. А коли зайшли назад у море, то важко було уявити, як може бути в річці наскільки холодна вода. У такому напівлінивому стані пройшов перший світловий день. Тепер же можна буде нормально погуляти вечірнім містом. Вийшли ми з готелю, а на вулиці холодніше не стало. Спека нікуди не поділася. Це турецький серпень. Звикатимемо значить до нових умов існування. Біля нашого готелю протікала річка Дім Чай, та сама, що холодним потоком впадала в море.

Увечері над річкою здіймається туман, а на берегах турецькі родини збираються на барбекю. Прогулянки у таких місцях я особливо ціную. Це ознака того, що ти не просто в туристичному місці, а в самому центрі місцевого життя. Чого тільки вартий вигляд подвійних чайників на вугіллі. Я вже почав сумувати, що за 5 днів летіти назад додому. Але стільки, на перший погляд, важливих справ у Києві після прильоту.

Наш розпорядок дня тепер був такий: ранок починався о 6-й ранку, ми йшли на море зустрічати світанок. Потім йшла півторагодинна прогулянка набережною, і до сніданку поверталися до готелю. Після сніданку купання в морі, а після в мене наступали трудові будні, я віддалено працював. Працювати у такому режимі досить комфортно. Будь-якої миті на тебе чекають гірочки з басейном. Особливо коли йде довга нарада і оголошують десятихвилинну перерву, одразу переодягаюся в плавки та вісім хвилин гірок. Та кого я обманюю, я в плавках і сидів на тих самих нарадах. І, звичайно ж, безлімітне об’їдання турецькими кавунами. Таким чином у Даші з’явився челендж – “Ні дня без кавуна”.

Мені моя робота й раніше подобалася, але у такому форматі ще більше. Розвитку та процвітання моїм роботодавцям. Рівно о 18:00 ноутбук закривався, і ми бігли в тепле море і купалися там майже до заходу сонця. Потім вечеря та вечірні гуляння. І так по колу і це найкращі будні, які тільки можуть бути. Іноді замість ранкового чи вечірнього моря ми мали різні активності. Сьогодні у нас неділя, а отже, вільний цілий день. З самого ранку ми поїхали дивитися Аланію. Головне завдання цього наміру — адаптуватися до температури повітря, що поступово піднімається. Я завжди думав, що Аланія — це велике та нецікаве місто.

Але чи можуть бути в Туреччині нецікаві міста? Аланія — це черговий турецький шедевр, з ​​усією красою турецьких вулиць. Тут є і фортеця, і водоспади, звичайно ж канатка, невеликий красивий пляж, великий красивий пляж, на деревах росте інжир, який буквально чекає, щоб ми його з’їли, і рано-вранці зовсім немає людей.

Ідеш собі гуляєш, і чуєш від дерева “Гей друг, пс пс, це стиглий інжир, з’їж мене!”. Мишко тут навіть відкрив сезон купання у міському водоспаді. Потім ходили купувати сухі шорти) Із сучасних тенденцій у місті з’явилися противірусні лавочки, в яких відсутнє місце посередині.

Дошки для сидіння є лише з боків. Але це ще не все, на канатці також є нововведення. Перед тим, як ти сідаєш у вагончик, туди напускають дезінфікуючий газ. Тобто напустили газ і за п’ять секунд сідаєш у вагончик, таким чином ти проходиш ще й дезінфекцію легенів.

Весь цей задум із канатками та поїздками до міста був у будь-якому разі ризикованою справою, і ми це розуміли. Аланія нам сподобалася дуже і дуже, але ми змогли протриматися лише до середини дня, тіло починало диміти. Тепер терміново остигати в готель. Тим більше в готелі на нас завжди чекають зайчик, курочка та собачка.

У нас був екоготель і це були наші постійні жителі зеленої зони. З собакою правда не пощастило, вона постійно гавкала і намагалася напасти на зайчика. Доводилося іноді просити на ресепшені, щоб вимкнули собаку, що гавкає. Як не дивно, їм це вдавалося. Курочка ж була менш спритна ніж зайчик, у результаті завжди хто-небудь ходив з курочкою в руках. Оскільки сьогодні у нас була ранкова Аланія, то наступного дня у нас була вечірня.

Ми відразу зрозуміли, що Аланія прекрасна у будь-який час дня. Увечері тут масові гуляння, апельсинові фреші і піратські кораблі, що світяться. Кораблів тут явно більше, ніж у всіх піратів Карибського моря разом узятих.

Почався перший робочий день, я відкрив ноутбук… Ні, це нудно, мій перший робочий день у Туреччині має початися якось по-особливому. Ми поїхали на гірське водосховище, яке знаходиться у горах біля річки Дім Чай. Я заздалегідь вночі зробив кілька важливих завдань, щоб розвантажити собі ранок. Спочатку потрібно проїхати автобусом хвилин 30, потім влаштувати невеликий трекінг по гірських долинах. На півдорозі Михайло запропонував, щоб його залишили, а він до нас приєднається, коли йтимемо назад.

Вирішили не мучити дитину походами від самого початку і залишили його в горах біля закритого ресторанчика за столиком. Не знав він ще тоді, що попереду його чекають десятки складніших сходжень) Та й ми ще не здогадувалися, чого вже там.

Уздовж усієї річки розташувалося безліч ресторанів, з альтанками прямо на воді. Так що після озера у нас був романтичний турецький сніданок в одному з таких ресторанів і, звичайно ж, вишенька на торті – турецька кава. З яким би гарним харчуванням не був ваш готель, але поснідати в такому цікавому форматі, посередині річки потрібно обов’язково.

Ще тут недалеко є чудова печера. Але часу вже не вистачало, треба було повертатись на роботу. У печеру ми поїхали наступного ранку. Тільки трохи прорахувалися, вона відкривається о 9-й ранку, а ми приїхали на півтори години раніше. Тепер ми мали час детально вивчити кожен камінчик в околиці. А камінчиків, я скажу вам, тут чимало.

Трекінгові маршрути самі знайшли нас, і ми вирушили за пригодами лазити горами. Потім ми мали пікнік. Щоб скоротати час і додати пригод ми спробували пробратися в печеру раніше, але у сплячого охоронця слух виявився добрим. У підсумку рівно о 09:00 ми були найпершими та єдиними відвідувачами печери.

Тут справді ефектно та просторо. Особливо якщо ваша дитина фанат Майнкрафта, то печера своїм виглядом зайде їй як ніщо інше. В Міши це була перша печера, він був у захваті, втім, як і ми. Ми були настільки заряджені печерою, що вирішили дійти назад пішки, але сили щодо температури повітря ми так і не розрахували.

Сказати, що близько 10-ї ранку було спекотно – нічого не сказати. Ми терміново знайшли таксі, але, на жаль, без водія. Так, де ж той водій, коли він такий потрібен. Ось цей чоловік досить схожий на водія. Я поцікавився чи не таксист він випадково. Він сказав, що для нас може бути і таксистом, йому якраз по дорозі. Він посадив нас у свою власну машину і відвіз до готелю по лайт тарифу за 15 лір (2$). Ну а далі день продовжився за стандартною схемою робота-гірки-робота-гірки-ще раз гірочки-робота і так до вечора. Чесно кажучи, на мене справді позитивно впливає такий режим, за цей тиждень ми зробили значний прогрес на проекті. Потрібно записати собі рецепт на майбутнє – небагато аквапарку серед робочого дня. Ще, мабуть, впливав той факт, що я чітко визначав, що потрібно за сьогодні обов’язково зробити і перед сном іноді робив собі заготовки, щоб розвантажити ранок. У результаті день виявлявся не такий і завантажений. Був, звичайно, веселий нюанс, коли я після обідніх гірок повертався в номер на онлайн збори, а в замку дверей сіла батарейка і він перестав відчинятися. На ресепшені якось неактивно почали вирішувати проблему. Я сказав, що на збори я потраплю в будь-якому випадку і сам відкриватиму двері, якщо вони зараз її не відчинять. До того ж замок почав пищати ще вранці, про що я їх попередив. Менеджер швидко дістав дриль з викрутками, і ми побігли розгвинчувати механізм. Я встиг на збори вчасно. Потім був ще один побічний ефект із гірками, на нас обрушилося вушне прокляття. Мені почало сильно закладати вухо, а спроби почистити провели до тимчасової глухоти на одне вухо. Потім я, звичайно, в інтернеті прочитав, що при підозрі на сірчану пробку не можна нічого робити ватними паличками чи пальцями, але було пізно. Стало справді страшно. Як раніше люди лікувалися за кордоном без інтернету для мене загадка. Спочатку я попросив ресепшен набрати страховку, мені дівчина озвучила вартість франшизи, вухо буквально одразу почало розкладати. Наступного дня проблема повернулася і ми пішли в аптеку. Але оскільки Курбан Байрам досить довге свято, то знайди ще ту аптеку, що працює. Як би добре ми не знали англійську, але медична термінологія – сувора. У випадку із сірчаною пробкою у вусі у мене навіть гуглперекладач був безсилий. В аптеці ствердно кивнули і знайшли для мене найкращі затички для вух. Після пояснень жестами у результаті мені видали гліцерин. Він не допоміг. Більшість порад з інтернету зводилося до розчину перекису. Ну що ж, народна медицина має допомогти. І так, своє вухо я вилікував повністю за пару процедур. Але я був лише першою жертвою вушного прокляття. До вух ми повернемося ще в цій поїздці.

Зараз п’ятий день, а значить, післязавтра додому… Ну а далі, як я вже писав, купа хвилювання і прийняття рішення, що ми не хочемо відлітати. Оскільки мені потрібно продовжувати віддалено працювати, то міняти локації будемо щосуботи. Прийшли на ресепшен та проплатили ще одну ніч у готелі. Знайшли гіда і сказали, що ми залишаємося, хоч ми йому й не говорили, що ми прилетіли) Він флегматично сказав: «Ок». Я думав, вони повинні щось собі відмітити, хто і куди не летить. Але насправді їм взагалі все одно, хто куди летить і куди не летить) На ресепшені нам сказали, щоб ми для трансферу написали записку, що нас не треба забирати серед ночі. Я навіть телефон на ніч вимкнув у кімнаті, щоб мені не дзвонили. Так вони почали у двері таранити. Ну хоч трансферу було не все одно, що ми не летимо. До речі на ресепшені також здивувалися нашому рішенню.
– А як ви і коли плануєте повернутись додому? Я перевірив, що у Туреччині точно можна перебувати ніби до 90 днів. Значить часу, щоб з’ясувати як ми повернемося у нас ще повно.
– Чесно кажучи, поки самі не знаємо. Щоправда, перед такою гучною заявою я про всяк випадок перевірив, що Пегасус літає до Києва з різних частин Туреччини і навіть за адекватними цінами. Зворотні квитки з одним багажем нам у підсумку коштували 5150 грн на трьох. Це було значно дешевше, ніж ще раз кудись у відпустку потім летіти.

Тут перевага в тому, що ти не обмежений у пересуванні країною і можеш полетіти за максимально вигідною ціною з будь-якої частини країни.
Тепер потрібно вирішити низку питань. Перший, де ми хочемо побувати? Давай побуваємо на найкращих курортах! Тепер потрібно розібратися із бронюванням житла. Букінг у Туреччині чомусь не працює. Тобто ти не можеш створювати нових бронювань. За VPN це завдання теж виявилося не таким легким. Даша пішла на ресепшен та дізналася, де взагалі місцеві бронюють житло. Нам написали турецький сайт. Наступне питання — треба випрати речі. У готелі пральні немає, але хтось погодився за 5 доларів віднести речі до якоїсь міської пральні і потім занести випрані до нас у номер. Може він просто вдома у себе виправ. Так, речі тепер усі як новенькі. Складаємо маршрут, щоб переїзди були оптимальними по довжині.

Готелі будемо бронювати в середу. Тобто щосереди шукали готель для наступної локації. Найближчий цікавий курорт – Сіде. Хороша новина, там теж буде ол інклюзив! Максимально вигідна ціна була прямо на сайті готелю, де ми провели оплату.
Останнє вечірнє купання в Аланії, якось сумно. А чого сумувати? Море ж продовжується на невизначений термін! Але все одно якийсь смуток, вже звикли до цього місця. А ще є одна незакінчена справа, біля готелю картинг центр, де вечорами з відвідувачів нікого немає. Як же пропустити таку розвагу. Мишко був у захваті, але так акуратно на картингах ще ніхто ніколи не їздив.

Ось тепер усі справи в Аланії закінчено, можна продовжувати наш шлях. Ще я помітив, щойно ти плануєш залишитися далі, обов’язково має щось піти не за планом. У ноутбуці зламався звук, який у віддаленій роботі критичний. Але через деякий час ми зрозуміли, що це дрібниці. У мене почала підніматися температура. Градусника в цьому готелі не було, оскільки тут не прийнято було вимірювати температуру туристів. Почуваюся я при цьому добре. Гаразд, побачимо, що буде вранці. Але відчуваю, пригод зараз додасться. З ранку я прокинувся свіженький, без температури. Фух, пронесло, чи це не так?

Продовження тут

Олімпос 2013

IMG_7954

Це було одне з найекзотичніших відряджень.
Як і більшість поїздок, все починається з того, що серед ночі до будинку під’їжджає таксі. Далі нічне проходження реєстрації, гуляння по дьютику, а за вікнами на нас чекає новенький airbus a330. Наш політ навіть на камеру якийсь оператор знімав. Для авіакомпанії політ на новому літаку був явно урочистою подією. І ось з ілюмінаторів видно, як за горизонт йдуть обриси кримського півострова, за блакиттю чорного моря з’являються обриси берегів Туреччини, і ще через годину з’являються інші береги Туреччини, але вже на Середземному морі. На виході з трапу на нас уже чекав приємний гарячий вітер південних країн.
Зустрівшись з іншою бандою ми вирушили до старовинного міста Олімпос. Проїхавши вулички Анталії, ми виїхали на гірські серпантини і їхали вздовж моря. По приїзду на нас чекав теплий прийом, радісні обіймашки, затишний ресторанчик на березі і звичайно ж блакитне, тепле море. Коли входиш у воду, навіть дискомфорту практично не відчуваєш. Перекусивши ми вирушили в круїз мальовничими бухтами. Блакить води побила рекорди всіх наших поїздок, Slash_id навіть висунув цілком логічну теорію про те, як турки в СРСР закуповували синьку для підфарбовування моря. Так цікаво, що людей щороку бачиш десь у різних країнах, а тут вони всі одночасно в Туреччині, плавають з тобою в екзотичній бухті.

IMG_7961

14 годин тому я ще працював

Простим плаванням справа не обійшлася: хто ніби орел парив з вершин яхти прямо у воду, хтось із душу поливав тих, кому спекотно в морі, хтось насолоджувався безлімітним пивом, хтось кричав «Дивись як я вмію», хтось кричав «Зайчик не лізь звідти стрибати!». Одним словом, на яхті панувало повне комільфо! Третя бухта була найтаємничішою, адже пропливши чималу відстань від яхти, ми потрапили в справжні печери, які розташовувалися у воді біля підніжжя скель. У печерах всі щось співали.

IMG_7995

Третя бухта на щастя була останньою, бо після водних печер навряд чи хтось міг би плавати. Після урочистої вечері на березі моря, оглянувши околиці міста, полежавши на лежаках, приймаючи місячну засмагу і теплий вітер, ми вирушили висипатися. Адже вже друга доба тривала, а ми практично не спали. Дуже класне відчуття, коли темної ночі під світлом місяця на тебе дме теплий вітер.
IMG_7991

Зайченята відпочивають

Після міцного гарного сну, апетитного турецького сніданку спати захотілося ще більше. Але як же тут спати, адже зараз починається справжнісіньке піратство! Друзі розділилися на чотири серйозні банди. Наша команда була, мабуть, найбрутальніша, на нашому прапорі, що обгорів, на всіх грізно дивився апельсин, назвали ми себе «Заводний апельсин», а девіз наш був не менш лютим – «Кіс, кіс, кіс!». Старий пірат, який за своє життя взяв на абордаж не менше дюжини кораблів, вручив нам перше завдання і ми вирушили в руїни стародавнього Олімпосу. Поки ми йшли берегом, люди з жахом дивилися на злого апельсина, який люто дивився на них прямо з прапора. У першій точці на нас чекав піратський грот! У якому симпатична, але підступна піратка, яка явно занапастила на цьому світі не менше сотні смертних моряків, цілу годину катувала нас завданнями. Коли в останньому завданні ми нарешті донесли на мотузках срібну чашу піратської води до старого дерева, вона нарешті нам віддала код і ми вирушили далі.

IMG_8028

Вхід в Олімпос

На другій точці ми робили з лавра стріли для лука, поки капітан команди намагався потрапити стрілою в петлю на дереві, щоб отримати піратський ключ від старої скрині. Отримавши марганцівку із секретним кодом, ми вирушили викуповувати наших колег, які потрапили в полон. Процес викупу був досить складним, оскільки доводилося підручними засобами виміряти з точністю до метра великі відстані. Час добігав кінця, а одного з піратів викупити так і не виходило, але на щастя, старий пірат пощадив нашого друга. Пробираючись крізь гаї лавра та колючих кущів, час від часу доводилося долати пророслі руїни старого міста. Нашою метою був берег, на якому піратка Божевільна Креветка, відправила найвідважніших, на каное брати корабель на абордаж. Перший раз я плив на каное, та ще й з хвилями, чесно кажучи, думав, що перевернуся, але жага взяти якийсь корабель на абордаж не дала мені впасти. Капітан корабля нам віддав таємну шифрограму, яку ми за допомогою прапорців передали на берег. Розгадана шифрограма говорила «Скриня в морі». У морі, то в морі! Не допливаючи до берега я десантувався прямо з каное, впустивши цим свого опонента в море. Одягнувши піратські підводні маски на очі частина наших піратів шукала цю скриню під водою. Завдяки кмітливості мені вдалося визначити місце скрині, адже ті, хто її залишили в морі, повинні були для себе залишити неявну мітку. Оглянувши уважно море, мені стало зрозуміло, що позначало схованку. Пірнаю, а там на глибині скриня. Перша проблема, що глибоко, а друга, що від захоплення, повітря швидко закінчується, а під водою ще й спробуй збагнути, як ключем замок відкрити. Трохи не склеївши біля скрині ласти, я все ж таки переміг замок, а наш колега швидко знайшов необхідний артефакт серед купи каміння в скрині. Мокрі, але задоволені ми побрели виловлювати “вудкою” ключ зі струмка.
IMG_8041

За законом підлості виловлюючи пляшки, ключ опинився в останній. До того ж щоб потрапити до цілі, треба було беззвучно перебратися над піратськими тенетами. Мало того, що попередня команда зламала товсте дерево, поки намагалася беззвучно пройти, так наша ще й тенета мало не порвала) Після помилки в завданні через яку по спеці довелося йти дуже довго, та ще й ні туди, ми вирушили на піратський обід для передиху. Хоч би яка втома не була, але холодний кавун на десерт повертає всі сили назад, навіть не дивлячись на смертельну спеку сонячного зеніту. Температура була близько сорока градусів. Для подолання останнього завдання командам довелося поєднати зусилля, поєднавши всі артефакти, і запаливши вогонь за допомогою хімічних реакцій. Завдяки спільним зусиллям було отримано ключ від головної скрині, а ключі з попередніх завдань допомогли позбавити скриню від ланцюгів. Клад наш! І звичайно ж пляшки рому!
IMG_8044

Піратську скриню охороняв Костик

Над містом уже панував вечір, і фан-клубовців чекав підйом на гору Химеру. Завдяки заточеному в горі чудовиську зі скель постійно виривався вогонь. Насправді це дуже цікаве природнє явище.

IMG_8057

Гора Химера

На вечері панувало справжнє святкування, проходили різні нагородження, урочисті промови, співи пісні “чорні очі” різними мовами, включаючи литовську і навіть китайську! Звичайно пірати відзначали семиріччя свято ромом і в процесі навіть з’їли цілого барана! Після рому піратську натуру вже нічого не могло зупинити і звісно почалося купання голяка під освітленням півмісяця. Здорово надурівшись у нічному морі, друзі пішли купувати сувеніри по нічних магазинах. Торгівля йшла в повному розпалі, торгувалися навіть у маркеті і відразу двома мовами. Задоволені успішними торгами колишні пірати пішли на автерпаті плавати в басейн і відзначати всю цю справу текілою. А оскільки на деревах росли зелені гірко-кислі апельсини, було прийнято тверде рішення, що це справжні лайми для текіли.

IMG_8007
Апельсинки!

Бурхлива гульня в басейні затяглася до глибокої ночі, а якийсь турецький грендфазер постійно намагався потрапити по нас чимось із балкона, причому предмети ставали все важчими і важчими, починаючи з недоїденого лайма, закінчуючи важким бетонним підвіконням. Далі від божевільного діда друзі перебралися на другий поверх у номер і там продовжилися веселощі з чемпіонатом зі стрибків на матраці. Але в один момент почулися страшні кроки на сходах і Андрій навіть припустив, що краєм ока бачив злого діда, що йшов до сходів. Друзі затамували подих, ручка дверей почала плавно опускатися, коли чужинець зрозумів, що двері зачинені, він почав завдавати важких ударів зі зворотного боку. Я навіть на мить уявив, як двері розрізаються бензопилою, але тут раптово зі зворотного боку дверей почулася знайома мова. На щастя це виявилися наші друзі і гуляння продовжилося.
Хоча з Олімпосом у нас один часовий пояс, зрушення по біологічному годиннику вийшло значне, двічі практично не спати по дві доби. Одній групі тих, хто вирушає додому, навіть поспати не вдалося до ранкового трансферу. По дорозі назад в аеропорт уже панувала тиша. Обгорілі, стомлені, замучені фан-клубівці відсипалися після бурхливого відпочинку. Для моєї групи в аеропорту трапилася одна несподіванка – у зв’язку з переповненням літака, місця в економ-класі закінчилися і дорога назад була у бізнес-класі. На батьківщину ми поверталися по-королівськи, ми ще ніколи не літали бізнес-класом.

IMG_8068

Дуже дякую компанії за таке розкішне свято VIP рівня.
Христино, у цьому світі не існує потрібних слів, які змогли б передати нашу з Дашею подяку тобі за таку поїздку.
PS Окреме дякую, що відправила нас на Химеру.

Туреччина 2017. Бельдібі

Десь у паралельному всесвіті

Це мала бути чергова незабутня поїздка у Карпати на травневі свята, коли гори усіяні кульбабами та густою зеленою травою. Під час підйому на верховинські гори легені наповнюються свіжим гірським повітрям, довкола цвірінькають пташки, пасуться корівки. Все мало саме так скластися. Але всупереч усім календарям у нашому всесвіті в цей час у Карпатах нуль градусів і йде сніг.

Наша реальність

Це був робочий сонячний день у Києві, мені зателефонувала кохана дружина та сказала, що поїздка до Карпат на травневі схоже накривається. Треба було терміново щось вирішувати, доки є можливість скасувати залізничні квитки. На травневі взяти тур, що горить, не найтривіальніше завдання. Та ще й тури мінімум на 7 ночей, а травневих вихідних буде лише три ночі. Я б міг взяти відпустку, та в мене ще випробувальний термін не закінчений, але вже дві відпустки погоджено до його закінчення можна було б якось віддалено попрацювати, але в мене ноута немає. Загалом усе було проти нас. І лише готель Larissa Garden вірив у нас. Причому вірив настільки, що за 365$ за двох готовий був нам надати ол інклюзів на 7 ночей. Вся логіка перехиляла чашу терезів у бік того, що полетіти не вийде. І тільки ціна готелю ніби говорила “У вас все вийде”. Сиджу я в офісі, дивлюся в комп’ютер і розумію, що треба дуже терміново вирішити купу питань. У кімнату зайшла наша колега Оля, яка керує процесами. “Оля, у мене тут така справа …”
Даша аж сама не повірила, що мені затвердили віддалену роботу. До вечора абсолютно всі питання були вирішені, і я сидів удома, вже з налаштованим ноутом у руках, за що окреме спасибі Лесайп. І нашому улюбленому Tasty Travel за тур. Даша сказала, що в будь-якому разі вже давно нікуди не літали і пора б уже кудись податися. Відкривши на планшеті карту мені спливло повідомлення “Ваш виліт у Будапешт буде через 13 днів”. Ми з Дашею подивилися один на одного і посміялися. Добре хоч встигнемо до Києва долетіти до цього часу.

Туреччина 2017

Наша подорож по новій традиції починається з акційної преміум лаунж зони. Цього разу на нас чекала паста болоньєзе, кукурудзяний суп пюре, багато всяких смакот і незабутній десерт. У мене він складався з восьми малинових тістечок та п’яти келихів прекрасного вина. Думками я вже був на відпочинку. Даша ж віддала перевагу ірландському віскі. У нас у запасі було дві години і вони були просто шикарними. Я пам’ятаю, що диван мені здавався нереально затишним. Оголосили посадку на борт. Роздрукувавши карту Камбоджі на безкоштовному принтері, ми вирушили на наш рейс до Анталії.

Це був 99-й переліт, тінь нашого літака падала на хмари, огортаючись круговою веселкою. Переліт пройшов майже без пригод. Крім того випадку, коли стюардеса схопила вогнегасник і пішла в бік кабіни пілотів. З пасажирів, мабуть, лише я звернув увагу. Прилетіли ми ввечері. Я завжди вважав за унікальну честь, якщо наша валіза на стрічці виїде першою. У цій поїздці нам випала протилежна честь і він виїхав останнім. Здавалося, що в аеропорту ми провели вічність. Але насправді вічність ми провели у трансферній маршрутці, оскільки один із пасажирів сів на літак, але не долетів до Анталії. Наші доблесні гіди 2,5 години намагалися вирішити це завдання, але так і не змогли. Біля автобуса була купа незадоволених туристів. З’ясувалося, що ні один із підтверджених готелів не працює і всіх селять до інших. Оскільки наш готель був найдешевшим у Галактиці, я відразу ж сказав, що готовий в’їхати в будь-яку п’ятірку, якщо так багато небажаючих в’їжджати. Далі на нас чекало дві новини. Гарна в тому, що наш готель таки теж закритий, а так собі, що у господаря є два однакові готелі поруч один з одним і нас просто вселять у сусідній. Можна було далі боротися за вселення у найкращий готель, але за такого результату був би мінус день від поїздки, а вихідних у нас і так лише три. Одна жінка настільки висловлювала небажання вселятися в сусідній готель, що навіть майже вселилася до закритого. Нас спеціально підвезли до закритого, їх висадили і автобус поїхав у відкритий))) Готель, який нам надали, виявився навіть дуже нічого. Красива зелена територія, на якій ростуть стиглі апельсини і навіть зріють банани. Готель позиціювався як четвірка, хоча причепитися можна було звичайно багато чого. Але за 365 $ на травневий тиждень за двох нас все влаштовувало. Ми приїхали близько півночі, я пішов на ресепшен, відразу уточнити, щоб нам зробили пізню повноцінну вечерю. Менеджер добродушно посміхнувся і повів нас у закритий ресторан, де на нас чекали сервіровані тарілки з двома гарнірами, м’ясом з підливою та зеленню. “Коли повечеряєте підете на бар і скажете, що ви щойно прилетіли, бар для вас буде працювати” Так само добродушно посміхаючись із почуттям зробленої доброї справи, рецепціоніст пішов назад у лобі. Забігаючи наперед, скажу, що це була наша восьма поїздка до Туреччини, але перша аж на 7 днів і в ол інклюзів. Думка про турків у мене значно виросла за подорож. Якщо порівнювати з Єгиптом, то в туристичній Туреччині немає постійного страху, що тебе хочуть обдурити. 

Памуккале

Поївши, і взявши по коктейлю, ми пішли шукати вуличну агенцію, щоб купити екскурсію. Біля готелю була компанія ROM travel, ми взяли Памуккале за 30$. Хлопець нас запевняв, що такого сервісу, як у нього, ми точно ніде не знайдемо. Насправді так і виявилося. Не спрацював будильник в телефоні (а через 4 дні і сенсор припинив працювати) ми проспали, автобус поїхав. Прокинулися ми в той момент, коли мали бути на вулиці. Протягом 7 хвилин зібралися, вибігли надвір. Ще не було навіть шостої ранку, біля входу в готель стояв хлопець, який продав тур. “Я зустрічаю кожного свого гостя і особисто контролюю, щоб він сів до автобуса!” Він зателефонував комусь, за нами приїхала машина і ми наздогнали автобус. Гід в автобусі побачивши, що ми зайшли парою швидко попросила одного з туристів, щоб він пересів так, щоб у нас було два місця поряд. Оце було реально ефектно! Дорога була далека, в автобусі можна було доспати недоспане. Гід умовно вибачившись сказала, що в рамках реклами ми повинні відвідати дорогою два магазини. Але оскільки в ці магазини їхали автобуси Tez Tour та інших дорогих готельних операторів мені стало легше. У магазинах творився нереальний лохотрон з акціями, які можна було зрозуміти тільки, знаючи найвищу математику.

На жаль, люди велися і купували це все барахло за дуже дорогі ціни. Навіть незважаючи на те, що навколо готелів у туристичних місцях все це продавалося в рази дешевше. Наприклад, винний льох нам парив пляшки унікального фруктового вина по 33$ за 2 пляшки. Хоча біля готелю у туристичних лавках вони продавалися по 8 – 10$ за штуку. Але людям немов слово акція відключає логіку. Одна жінка спочатку скупила нереальну купу ексклюзивного текстилю, а в магазині дорогоцінного каміння, накупила собі Султаніта всього за 37$, який за словами гіда, набагато сильніше вражає ніж діаманти, якими тепер нікого не здивуєш. Всі ці магазини реально підбішують. Але Памуккале знаходиться за 3,5 години їзди від Анталії і як самостійно туди дістатися без машини я просто не уявляю. Нарешті ми дісталися легендарного Памуккале. Вхід у заповідник знаходиться на відстані від ванн і перше що вражає — це ландшафти макових полів.

Від виду полів було важко відірвати очі. Хотілося сфотографуватись з усіма маками цих безмежних полів! І кожна наступна фотографія здавалася крутішою за попередні. А це ми ще не дісталися головного заради чого приїхали. Після маків ми погнали дивитись легендарні білі гори. Вони були дійсно білі та красиві, бірюзова вода навіть без сонця була гарного кольору. Треба було правда звикнути ходити босоніж по цим всім нерівностям. Але, як не дивно, ноги швиденько звикли. Було красиво, але світло, що відбивалося дуже тисло на очі. Був двоїстий момент: начебто і хочеться все поїдати очима, але в той же момент хочеться закрити їх, щоб вони відпочивали.

Народу здавалося багато, але пройшовши буквально пару рівнів вниз, ми вже могли самостійно займати цілі басейни. Спочатку мені все-таки здавалися красивішими макові поля, ніж білі гори, але коли ми дісталися того місця, куди не доходять туристи і побачили полотна не зачеплених ванн, я остаточно закохався в цю місцевість. Я мріяв потрапити до Памуккале ще задовго до початку подорожей. Це місце завжди здавалося таким загадковим та чарівним.

Далі треба було повернутися до макових полів і дійти до високого амфітеатру. І знову фотографії з маками, потім з амфітеатром та ще сто фотографій з маками. Амфітеатр сподобався, вразив своєю висотою.

Але маки… 3 години пролетіли… Треба було назад до автобуса. Можна було б ще покупатись у басейні Клеопатри, туристів там вже було небагато, але час закінчився. Шкода, ми не дикуном туди дісталися і були жорстко обмежені в часі. Зворотна дорога була важкувата, але інакше ніяк. Екскурсія дуже вимотала, але все одно того вартувала.

Каньйон Гейнюк

Тому що відпустки на цю поїздку я не брав, потрібно було за три вихідні дні максимально все подивитися. З самого ранку ми заскочили до місцевої маршрутки та поїхали до сусіднього міста Гейнюк. На в’їзді в місто потрібно було зійти на трасі, і заглибитись дорогою у бік гір. Нам було зручно, бо за два тижні до нас тут відпочивала ціла делегація з тещі, моїх батьків та нашого Мишка.

І маршрут у каньйон уже було добре прокладено. Ми правда у кількох місцях спробували його модифікувати. У першому випадку ми наїлися гігантської шовковиці, а у другому просто подовжили собі шлях. Вхід до заповідника коштує по 7 лір (2$). Перше, що на нас чекало це каскади синіх озер.

Озера переливались одне в одне і манили до себе. В одного з озер ми помітили вхід у низьку печеру.

Напівзігнувшись ми заглибилися метрів на 50 у гірську породу. Добре, що на мобілках є ліхтарики. Я все чекав, коли ми напоремося на кажанів, але зустріли них. Після печери ми подалися вгору в гори. Пройшовши дуже красиві пейзажі, ми дісталися до самого каньйону. Гірська річка була градусів 14. Віддавши на зберігання всі свої гроші та цінні речі якомусь британцю, ми взяли в нього в оренду гідрокостюми по 13 $ і продовжили маршрут водою.

Холод був настільки жорстоким, що кисті просто нили від болю. Але зате ми здійснюємо справжнісінький каньйонінг. Навіть незважаючи на те, що два роки тому зареклися більше в такому не брати участь. Цей каньйонінг тривав на 7,5 годин менше, ніж той у який ми потрапили два роки тому, але навіть пів години проведені в каньйоні залишили незабутні враження в цій поїздці. Тут було звичайно простіше, не треба було пірнати з головою у водоспад і лізти у темряві. Тут все було цивілізовано. Хоча полазити теж було де. Вибравшись у тепло, ми сохли і грілися на травневому сонечку. Потім був бутербродний перекус над урвищем гори. Бутерброди Даша нам запакувала в готелі на сніданку. Моя зайчиха завжди піклується про нас.

Ще півтори години пішки назад, і ми знову на трасі. Дорогою нам траплялися втомлені туристи. Туристів мотивувало те, що ми дійшли до каньйону, а отже, і вони дійдуть.

По дорозі на одному з ресторанчиків Алі висіла вивіска “2 склянки фрешу за долар”. Випивши вісім склянок чудового фрешу, ми були готові далі здійснювати подвиги. Вперед до Анталії!

Анталія

Ми ще мали в запасі половину дня. Ми не були впевнені, що маршрутка точно зупиниться серед траси, тому ми з надзвичайною легкістю автостопом зловили машину. Хлопець теж їхав до Анталії і говорив лише турецькою. Приблизно на цьому наша розмова закінчилася. Оскільки хлопець любив у машині покурити довелося струсити попіл із сидінь. Доїхали швиденько та з вітерцем. Від грошей хлопець відмовився, показавши жестом, що йому було приємно нам допомогти.

Щиро кажучи, не очікував, що турки такі милі. І навіть у готелі вони були дуже приємні і ввічливі. Хлопець висадив нас за чотири кілометри від старого міста. Це вже були дрібниці для пішої прогулянки. Хоча ми вже пів дня безперестану кудись йдемо) Ми вже були кілька років тому в цьому місті. Минулого разу в нас була година всього. Тоді Анталія здалася просто прикольною. Цього разу вона нам здалася нарівні зі Стамбулом за красою.

Варто трохи більше заглибитись у затишні вулички старого міста, як починаєш просочуватись шармом старого міста. Було бажання пройтися абсолютно всіма вуличками. І зазирнути у всі кафе. Це як суміш найкращих моментів Гданська та Стамбула. А дійшовши до краю міста, він ніби відкривається для туристів у новому вигляді. Тепер це урвище над блакитним Середземним морем, захід сонця світить на мандрівників, що гуляють, і закохані парочки, що сидять на лавці. Чудове завершення чудового дня!

Фаселіс

Це був останній неробочий день у нашій подорожі. Принаймні в мене, Дашу ж чекали заслужені сонячні пляжі. З ранку ми поїхали в бік Кемера, зарядилися смачним морозивом і поїхали ще далі. У каньйоні нам попалися туристи, які порадили туристичну стежку в Фаселіс через бухти та гори. Зараз ми її і перевіримо. Треба було вийти на трасі біля тунелю. Побачивши тунель, я попросив водія зупинити, він випустив. Потім я зрозумів, що це не зовсім тунель, про який говорили туристи. Але на превелике щастя потрібний нам тунель виявився через 10 метрів. Спочатку дорога була лісистою та рівною. Погода для походу була комфортна – кожні пів години небо повністю затягувало і до блакиті прояснювалося.

Дійшовши до першої бухти треба було почекати хвилин 15, поки небо посиніє, щоб вода набула гарного кольору. Далі дорога повела кардинально в гори через круті урвища. Спочатку були навіть позначки маршруту, щоб не заблукати. Але від блукань навіть мітки не врятували. Часом починалося цілковите блукання по непрохідних чагарниках, час від часу вибираючись подивитися з висоти на морську красу. Незабаром ми взагалі забрели до гробниць. Час від часу нам траплялося двоє мандрівників, які так само як ми шукали дорогу. Було кумедно. До Фаселіса ми дісталися трохи пізно, місто вже було зруйноване! Поблукали по руїнах і влаштувавши на лавці справжній пікнік! На виході виявилося, що з офіційного входу ще й довелося б відстебнути по 20 лір (5$). Від виходу із заповідника ходить маршрутка прямо до Кемеру. На центральній станції ми пересіли на іншу маршрутку та поїхали на околицю міста до району Асланбучак.

Міст Македонського

У маршрутці ми познайомилися з парою, які пішки вирішили облазити, мабуть, усю Туреччину. Вони нам підказали корисну модифікацію подальшого маршруту. Спочатку ми планували дійти лише до мосту. Дорога до мосту була настільки мальовничою та красивою, що Фаселіс зовсім згас на тлі такої краси. Ну просто дуже гарно. Ми йшли разом із парою, і вони нам розповідали історії про свої небезпечні подорожі. Про те, як у них були зустрічі з вовками, дикими кабанами і навіть стикування з мафією. А я думав це у нас у центральну Індію була екстремальна подорож. Діставшись мосту виявили кафешку з дуже затишним гірським озерцем і водоспадом.

Я не міг пропустити такої краси і побіг купатися. Вода була, м’яко кажучи, тонізуюча. Але як же тут було красиво. Було приблизно половина дня позаду і від маршруту ноги вже трохи втомлені. Але від краси не втечеш, і ми почали довжелезний підйом високо в гори. За словами цієї пари мандрівників там знаходиться славне селище.

Гендельме

Було дві проблеми: невідомо скільки треба йти, тому що селища немає на карті, і ми забули його назву. Ми почали підозрювати, що на вечерю в готелі ми не потрапимо. Та й на обіді за три дні жодного разу ще не були. Правильним рішенням було автостопнути машину. Гарячий турецький дідусь зі своєю молодою майбутньою дружиною з оркостану якраз їхали на шашлик до ресторану. Ресторан був, на жаль, всього за кілометр від нас, але його супутниця наполягла, щоб він нас закинув вище. Висадили нас кілометрів за п’ять біля розвилки. На роздоріжжі була пояснювальна табличка турецькою.
Офлайн перекладач від гугла заявив, що перекладає лише з інтернетом. Зупинивши ще одну машину, ми спробували з’ясувати куди ж нам треба, але ми самі в принципі не знаємо куди саме. Було дві прикмети, там має бути печера та дерево. У горах англійською ніхто не говорив. Хлопці з машини на всі наші запитання просто схвально кивали та поїхали. Вдалині ми побачили хлопця, що поливає грядку. Я побіг до хлопця грати у крокодила. Я йому показав витончене і красиве дерево, що граційно грає своїми листочками на сонечку. Хлопець мовчки глянув на мене і у відповідь зобразив величезну печеру!

Ось це ми з ним зійшлися у жестах. Я питально на нього подивився, а він вказав якою дорогою йти і сказав: “Гендельме!”. Точно! Це те місто, що ми шукали (йти треба лівою дорогою, якщо стояти обличчям до розвилки). Містечко виявилося зовсім недалеко від нас. Купивши соку із кислих вишень, ми були готові до огляду міста. Але як тут все знайти! Місцева дівчина нам сказала, що Маара он туди. На щастя, Маара і виявилася печерою. Навколо всюди були таблички про півкілометрову глибоку печеру. Неподалік входу намалювався якийсь лівий дід, який вимагав гроші. Було несхоже, що дід працівник печери. Як мінімум у нього не було жодних квитків.

Відморозившись від діда, ми почали спуск. Був один нюанс, оскільки ще вранці ми навіть не підозрювали про існування печери, то мобілки із вбудованим ліхтариком залишили у готелі. Темрява була цілковита. Висвітлювали дорогу собі червоним автофокусом від фотоапарата. Глибина в 500 метрів була перебільшена на 480 метрів. Так, що спуск зайняв не більше двох хвилин. Але дуже таємниче вийшло. Зовні нас знову чекало чисте гірське повітря і спів мечетей, що розноситься далеко по горах. Пошуки дерева не зайняли багато часу. Дерево дуже і дуже старе йому вже не одна сотня років.

Наскільки воно старе я не знаю, тому що містечко відгуглити не вдалося. Але розміри дерева вражають. Неподалік дерева стіни розваленого замку. Навіть там трохи полазили. Але зарості там вже зовсім окупували територію. Ми почали свій довгий спуск із гір. Нам спершу навіть дві машини запропонували підвезти нас. Але тепер ми нікуди не поспішали і можна було спокійно спускатися вниз. Ми дуже рекомендуємо цей гарний маршрут. Невдовзі ми зустріли тих самих нових знайомих, що нам його й порадили. Вони на своїх двох вирішили подолати маршрут. Зворотний шлях у нас був через візантійське село. Але щось візантійців там було вже не дуже багато. Судячи зі шматка, що бракує у кактуса, тут нещодавно проходив хтось дуже голодний. Вже був зовсім вечір, але стежка зовсім не хотіла закінчуватись. Сили почали покидати нас. До кінця вечері в готелі залишалося близько години. А ми ще навіть до пересадочного Кемера не дісталися. Це був третій день на ногах, від пройденого кілометражу я вже почав радіти, що завтра робочий, а не піший день. На останньому кілометрі нас підхопила приватна маршрутка, що везла місцевих хлопців, які спускалися каньйоном. Висадили нас на зупинці району Асланбучак і стало зрозуміло, що рейсова маршрутка до центру може вже й не ходити. Пішки до центру Кемера близько п’яти кілометрів. Дорогою їхала якась елітна машина. Рука сама смикнулася автостопнути. Двоє мандрівників з оркостану якраз їхали до готелю в центрі Кемера. Дізнавшись, що ми з містечка Бельдібі. Сказали, що з радістю нас туди підкинуть. Доїхали з вітерцем. За 15 хвилин до кінця вечері 😊

Будні в стилі All Inclusive

Закінчилися травневі свята, розпочався робочий тиждень. Оскільки вай фай ловив лише у лобі, довелося трохи переробити лобі під робочий офіс. Невелика перестановка меблів ближче до розеток. Трохи протягнути кабелів туди-сюди, трос із шифром, налаштування vpn каналу. Я повністю готовий! Хоча ні, ще кілька коктейлів і робоче місце укомплектовано. На щастя, канал був досить стабільним для комфортної роботи. В цей час у Даші настала пляжно-пасивна частина відпочинку. Працюючи в лобі, я жив наче в паралельному світі. Спостерігаючи весь день за роботою ресепшену, слухаючи які у людей проблеми чи побажання. Чим взагалі люди займаються у лобі. Напружував лише один момент, постійно слухати як готельні гіди розводять на гроші довірливих туристів, залякуючи страшніше ніж у сучасних трилерах з метою продати дорогу екскурсію чи ювелірку із псевдодорогоцінного каменю. І найприкріше, що люди пачками на це ведуться і переплачують у кілька разів, щоб отримувати такі самі послуги, які вони б отримали, купивши тур на вулиці. Навколо мене вирувало життя. Можна було поставити прискорену камеру і спостерігати, як я сиджу на місці, а навколо мене дуже швидко змінюються епізоди життя в лобі. Я навіть став місцевим героєм в очах тих, хто приїхав відпочивати. “Ліно, а ти ще не в курсі? Це ж наш Андрій, він герой, нам усе налаштував!” Інтернет працював ідеально не тільки у мене, а й усіх, хто звертався до мене. Працювати було зручно. Забув, щоправда, взяти з Києва гарнітуру, але питання легко вирішилося першим сувенірним магазинчиком.

Моя зайчиха мені її прямо до відеоконференції принесла. За три дні роботи я дуже звик до свого нового “офісу” і був готовий попрацювати ще тиждень. І ось восьмигодинний день закінчено. Не втрачаючи ні секунди наче на техобслуговуванні гоночної машини, я швидко згортав своє робоче місце. Всі кабельки, тросики, швидко в кімнату, ноут на замок. Швидко надвір, вжух! І ми в маршрутці мчимо продовжувати нашу подорож.

Гора біля Гейнюка

Часом у місті траплялися таблички про те, що Алі подбав і проклав маршрут на гору з чудовою панорамою, а також він чекає всіх на часниковий хліб у своєму ресторані. Ось ми й поїхали випробувати його маршрут. Зійшли на в’їзді до міста, вже на звичній трасі. Напис на камені говорив, про гарну панораму і застерігав не курити, щоб не було пожежі. Підйом на гору нам сподобався. Усюди росли дерева зі стовбурами незвично червоного кольору.

Іноді траплялися таблички, що розхвалюють те, як Алі все класно робить. Реально дуже підіймався настрій, коли ми знаходили чергову табличку. Підйом зайняв менше ніж годину і був досить нескладний. Нагорі ж нас чекала справді приголомшлива панорама з лавкою. По дорозі вниз ми, ще начитавшись “Про подвиги якогось Алі”, вирішили сходити в його ресторанчик і випити ще раз два фреши на долар. Ресторан виявився закритим! Зате інший дідусь швидко увійшов у наше становище і понизив свої прайси. Ще внизу ми зустріли туристів, з якими ми перетиналися вчора у Гендельме. Саме обмінялися враженнями про вчорашній день. Оскільки справа наближалася до ночі, треба було повертатися до готелю.

Після вечері ми поїхали дивитися що та як в інших готелях нашої мережі. Почали ми з готелю, до якого мали їхати спочатку. Готель, як на мене, був справді простіше ніж той, у який нас у результаті заселили. Дорогою до наступного готелю ми помітили чорну кішку, що перебігала нашу дорогу. Все б нічого, але натовп туристів, які йшли до нас на зустріч, зупинилися і, дивлячись у наш бік, почали щось обговорювати. Бабуся з дідусем, що йшли до нас на зустріч, взагалі розвернулися і пішли назад. Тобто, ті хлопці чекають, що ми перейдемо чорну лінію першими. Ми зупинилися, і я демонстративно сплів руки на грудях і зробив напівоберт. Хлопці у відповідь прийняли ще вільніші пози, немов їм і по той бік добре. Ми з Дашею у відповідь демонстративно сіли на узбіччя, гордо піднявши носи вгору. Батл міг би і продовжуватись. Але з боку хлопців йшли чотири дівчини, які нічого не знали про кішку. Хлопці почали повільно йти за ними. Ми з Дашею теж почали плавно йти на зустріч. Коли дівчата першими перетнули умовну лінію, хлопець голосно сказав нам: “Шлях вільний!” Обмінявшись сміхом, ми розійшлися за своїми напрямами. Деякі готелі виглядали зовсім розкішно, у деяких були аквапарки, які не поступаються аквапарковим комплексам. Але варто згадати вартість нашого туру в 365 $ за двох відразу ставало радісно, ​​як ми заїхали вдало. До речі, ми ще вписалися чітко між двома дощовими тижнями в практично сонячну погоду. Наступного дня під час мого робочого дня сталася невеличка пригодницька подія. На одній з вуличок нашого готелю прибиральник напоровся на змію і почалася справжня битва. Шкода факіра не було поблизу, ще б смолоскипи вогню і вийшло б чудове шоу. Цього вечора, щоб не обмежувати себе часом вечері, ми його вирішили пропустити і поїхали у тривалу вечірню подорож до Анталії.

Вечірня Анталія

Цього разу вже було зовсім все по-серйозному. Ми отримали картку для проїзду в транспорті Анталії і тепер могли спокійно пересуватися містом. Просто є один аспект. Маршрутки з Кемера зупиняються далеко від старого міста і необхідно зробити правильну пересадку на 6-й або 8-й номер. Картку, на щастя, можна купити прямо у водія автобуса. На пересадці був великий торговий центр із фудкортом. На фудкорті продавалася більшість тих самих страв, що були у нас на вечерю. За винятком одного мого улюбленого Іскандер Кебаба! Як же я обожнюю цю смакоту.

У старе місто цього разу ми заїхали з іншого боку та відкрили для себе зовсім нову красу міста.

Це були піші багаторівневі дороги, що перетинали невеликі каскадні парки з водоспадами. Це дуже гарно.

Серед міста наче райські куточки! На одному з рівнів водоспаду в мальовничому місці висіли чиїсь шкарпетки. Група турецьких хлопців, побачивши, як ми дивимося на шкарпетки відразу при нас почала виправдовуватися і показувати, що вони всі у своїх шкарпетках. Один хлопець не продемонстрував. Я наполягав на тому, що один із їхніх друзів чомусь приховує чи є в нього щось на ногах.

Але ось провал, він теж у шкарпетках. І тут хтось із хлопців помічає що я без шкарпеток! Усі почали сміятися і з підозрою на мене дивитись. Ось така шкарпетково-розважальна історія з нами трапилася. “Enjoy Antalya!” – Попрощалися з нами хлопці. Як тут усе затишно. Анталья, як і Стамбул, місто котів. Коти тут усюди.

Причому деякі мають досить дивовижні форми. Ми навіть бачили кота, що завис, дивлячись на стовбур дерева.

Мабуть, це був вимкнений кіт. Купивши 0,5 апельсинового фрешу, ми пішли в порт. Усюди увімкнули гарне підсвічування.

У порту на хвилерізі красувався маяк. Вздовж усього хвилерізу розслаблялися місцеві та туристи. Усі ніби в якійсь абстракції ліниво сиділи і воркували один з одним.

Це було наше третє відвідування Анталії і хочу сказати, що всі три рази вона була абсолютно різною. Ми з Дашею дуже рекомендуємо це місто майже так само, як легендарний Стамбул. До готелю дісталися без пригод рейсовими автобусами.

Потішила зупинка, обладнана двома розкішними м’якими кріслами.

Пляжі Бельдібі

Секретний пляж

На третій робочий день я дійшов висновку, що варто все-таки відзначиться не лише у гірських річках та озерах, а й у морі. За кілометр від нас був секретний пляж. Нам про нього розповіли одні з туристів дорогою до каньйону. Ми дотримувалися інструкцій. Спочатку галькою йшли близько кілометра у бік гори, до кінця лінії готельних пляжів. Потім ми пролізли у щілину між двома скелями. Потім трохи довелося дертися по скелях. Спустившись на землю, ми опинилися на безлюдному, нічим не примітному пляжі з такою ж галькою. Щось не так, мабуть, ми щось упустили. Наче дівчина ще казала, що треба по воді щось здолати. Ліворуч від нас була висока скеля, об яку сильно бив прибій. Теоретично можна спробувати проплисти вздовж скелі та подивитися, що за нею. На мій великий подив за нею виявився дійсно красивий невеликий пляж. На ще більший подив там уже було чоловік 15, притому з речами. Як вони це зробили? Виявилося, що до цього пляжу є ще поверх досить цікава стежка. Через занедбаний транспортний тунель. Загалом прикольно відкривати такі незвичайні місця.

Нічний похід

Після вечері ми мали нічний похід у бік в’їзду до міста. У непроглядній темряві ми залізли на якісь занедбані дороги. Ліворуч від дороги гора і темний ліс. Світло фар. У наш бік на покинуту дорогу їде машина. Цікаво, що вони забули на перекритій бетонній дорозі. Напевно, зараз станеться щось нелегальне і в кращому випадку нас не зачепить. Машина зупинилася неподалік нас. З машини вийшли чотири темні постаті. Що буде далі, вони нас бачили чи ні? Фігури поволі стали в строгу лінійку, помочилися, сіли в машину і поїхали. Досить несподівана розв’язка. Ми пішли ще далі покинутою дорогою. Незабаром натрапили на ще одну машину з вимкненими фарами. У темряві ми розгляділи чоловіка, що дивився на нас і дівчину, яка навпочіпки курила. Далі були бетонні огородження, їх перелазити ми не стали. Адже у нас позаду є ще ціла нерозвідана нічна траса. Я краєм ока помітив, як до дерева щось підбігло з боку гори і причаїлося. Темрява була дуже густа. Час наближався опівночі. Не зводячи очей з того дерева, ми пішли на трасу. Траса нас довго не балувала красою, і піша частина незабаром обірвалася. У бік нашого готелю треба було пробратися густим лісом. Стежки звичайно ж були, але з боків були зарості. Мене бентежило одне. Я не міг згадати, чи водяться в цих краях “шанхайські барси” або “бенгальські тигри”. Вибравшись із лісу ми зустрілися з групкою місцевих хлопців, які несхвально мовчали. Крок за кроком, і ми дісталися готелю. Нічний похід взагалі “З вогником” був.

Старі дороги Кемерського району

То був наш останній день. Виліт у нас вечірній, тож ще можна зробити повноцінну вилазку. Ходять легенди про якусь печеру Бельдібі. Але точної інформації про її місцезнаходження ніхто не знає. В інтернеті всі факти суперечать один одному. У результаті ми знайшли блог одних мандрівників, які присвятили чимало часу, щоб з’ясувати, що печери саме в Бельдібі не існує.

Завдяки їхньому блогу ми собі проклали мальовничий маршрут. Щоб доїхати від Анталії до нашого міста Бельдібі потрібно проїхати через три відносно нові тунелі. Але є ще занедбані серпантинові дороги, по одній з яких ми лазили серед ночі. Ось цими дорогами ми і вирушили в дорогу. Доїхавши з Бельдібі до першого тунелю, ми повернули на стару дорогу. Маршрут вийшов довгий і дуже мальовничий, навіть із виходом на пляжики. Водичка була гарна, коли дивишся з висоти. Ще ми проходили повз якусь красиву територію обнесену колючим дротом. Іноді в колючому паркані траплялися дірки лазівки. Причому чим далі йдеш, тим більше цих лазів. В кінці огорожі була дірка в людський зріст, для тих, хто зважився в останній момент. Ми все-таки не стали з’ясовувати, що там так охороняють. Вдень якось не екстремально таке провертати. Маршрут зайняв кілька мальовничих годин. Це була наша перша Туреччина у такому форматі, і вона нам дуже сподобалася. Я б з радістю продовжив подорож. Летіти додому не хотілося. У цій поїздці на нас чекав ювілейний сотий переліт! Ми це зробили!

Вранці вийшов на роботу вже в київський офіс. З ранку традиційна планерка на тиждень. Наша скрам майстер розпочала мітинг “Так, давайте оцінимо, що у нас з ресурсами. Подивимося у кого цього тижня буде відпустка. Ага, у середу починається відпустка в Андрія!”. На мене всі глянули з підозрою, а хтось навіть перепитав “Як, знову?)))”. А я що, я вже давно не був у відпустці, це взагалі моя перша відпустка за останні три місяці)))

Інформація про подорож

Дата подорожі: 06.05.2017 – 13.05.2017
Готель: Larissa Beldibi
Тривалість: 7 ночей (Бельдібі)
Тур агентство в Києві: Tasty Travel
Оператор: TPG (норм)
Тип туру: Повний пакет — страховка, переліт, трансфери, готель, ол інклюзів
Екскурсії: Памуккале, решта самі
Покупка путівку: За 2 дні

Відрядження у Каш

Img_0020Третій сезон поїздок розпочався з найбільшого екстриму в нашому житті, зараз все приємно болить, ранки гояться, коліна плавно приймають свій стандартний колір))) Цього року нам настільки сподобалося Середземне море, що ми його відвідали четвертий місяць поспіль, встановивши свій особистий рекорд)))

Сонячна Анталья зустріла київську банду теплими променями літнього сонечка та приємною турецькою атмосферою.

Анталія

Оскільки до прильоту іншої банди було ще 4 години, ми втілили мій хитрий план у реальність. Швиденько в автобус №600 та у старий центр Анталії – Калеїчі. Спочатку у нас був 40-хвилинний тур громадським автобусом. Під час поїздки я щось розповідав про купецький побут і акти паломництва, загалом усе, що вигадувалося на ходу, використовуючи модні екскурсійні фрази. Потім у нас була година, щоб ознайомитися з містом.

Img_0002

Під час прогулянки до нас долинув улюблений звук турецького трамвая. Цей звук дзвону немов занурив нас у поїздку, для мене він як візитна картка Стамбула, а тут ти його чуєш зовсім в іншому місті. Всі елементи Анталії, це як Стамбул, тільки все перетасовано і скомпоновано по-іншому. Ті ж фреші, ті ж бублики з сирками, навіть таксисти, які намагаються обдурити такі самі. На замітку скажу, що ніколи не варто користуватися послугами турецьких таксистів, це завжди погано закінчується. Ми таксі не скористалися, тому що я чудово знав усі їхні хитрощі з цінами. Красі старого міста – залік, нам ну дуже сподобалося. Оскільки ми можемо порівняти кілька міст країни – ставимо всій Туреччині впевнений залік.

Img_0005
Пам’ятник QR коду

Img_0013

Назад змогли знайти зупинку лише завдяки поверхневим знанням турецької мови. Як це не дивно звучить, за четвертий візит до Туреччини вже трохи вивчили мову. Як і планували в аеропорт, повернулися хвилина у хвилину. Ось таку ми собі вигадали розвагу, щоб не чекати 4 години в аеропорту. 

Каш

Рівно о 13:34 дві банди зустрілися і вирушили прямим рейсом до самого куточку країни – міста Каш. В автобусі на нас чекав турецький перекус, усім роздали дюрюм, айран, банани та інші ласощі. У програмі був заявлений якийсь похід у каньйон, кожен його собі якось уявляв, але явно не так, як виявилося на справді. Було кумедно, що всі їдуть в автобусі і в кожного по шаурмі в руках. Кейтерінг був дуже добре продуманий. Після п’ятигодинного переїзду треба було плисти на байдарках до готелю.

Img_0019

Поки ми з Дашею переодягалися, сховавшись за маршруткою, вона успішно поїхала.

Img_0016

Море було дуже теплим, пливли на тлі романтичного заходу сонця, наприкінці зістрибнули з байдарок і почали веселитися у воді. Поки Ілля до нас стрибав з пірсу, на місце його посадки підпливла байдарка, це було одне з найбезглуздіших зіткнень в історії всесвіту. Плаваючи просто в блакитному морі ми влаштовували підводні фотосесії. Ми вперше в житті проводжали захід сонця прямо в морі.

Img_0021

Поплававши 15 хвилин, ми всі поспішили вселятися до готелю і побігли на вечерю. На вечері всіх попередили, що каньйон це трохи складна процедура. І якщо хтось не впевнений у собі, вирушать на екскурсію на острів Кекова. Я уточнив, у Христини, можливо після каньйону ми зможемо так само встигнути сплавати на острів. Христина мене запевнила, що після походу мені вже нічого не захочеться, звучало не переконливо. Я собі в голові уявив щось фізично складне, але воно й приблизно не виявилося схожим на те, що на нас чекало за фактом. Я собі це уявляв, як дві червоні скелі, через які треба перестрибувати. Вночі особливо ми не гуляли, адже о 6:30 сніданок і каньйон. Мізинець Архі ще вдома був атакований злою тумбочкою, а в літаку підступна валіза, ніби вирішила закінчити цю чорну справу, через це Архі не дуже добре себе почував, але від походу не відмовився. Все ж таки нашій команді це не перешкода. “Хлопці, візьміть змінну білизну, ви можете трохи намокнути” це в принципі все, що нам було відомо.

Каньйон

О 08:00 крокодильський гірський холод зустрічає нас із маршрутки, нам видають напіввідкриті гідрокостюми, а на них вішають скелелазні страховки для карабіни. Це чомусь нікого не насторожило.

Img_0027

Від холоду хотілося назад у маршрутку, але вона успішно поїхала. Коли нам видали каски, це теж ніякого лиха не віщувало.

Img_0029

Почали рухатися, дорогою нас зустрів Гендальф і наказав зібрати всі втрачені кільця на маршруті, розгадуючи секрети замків та ключів. Ух ти, як прикольно придумали, навіть у костюмах… А це ще як?!! Чому наш маршрут не вгору, а вниз, прямо в гірську річку? Ми ж відразу намочимось на такому холоді, а попереду ще довго йти. Мда… хоч би Гендальф міг би попередити нас. Ногами у воду – тут же судоми у кісточках.

Img_0032

Здолавши невелику дистанцію ноги хлопців відходили від пронизливих болів крижаної гірської річки. І тут водоспад – красиво! А точніше – перший спуск – о па-па. Хто спускається, той відмовитись уже не зможе. Перший герой спускаючись по скелі, зістрибнув у воду, а там майже до пояса. Тут бойовий дух похитнувся. Вже є перший, хто відмовився. Який нафіг до пояса – вода крижана. Гаразд, гідрокостюм, який починався трохи вище колін, повинен врятувати. Застрибую я, і холод починає пробивати навіть під костюмом. Після першого спуску впевненість у бажанні походу у багатьох згасла, але дороги назад не було. Ну хоч вище пояса сухо. На наступному переході я був би радий, щоби не довелося мочити голову. Якщо через першу по шийну переправу ще не вдалося намочити Дашу, то на другій переправі дно засмоктувало і вже мокрими були абсолютно всі. Постійно шукали сонячні ділянки для зігріву, поки хтось спускається. Один зі спусків був у вигляді тролея над водоспадом, я попросив інструктора зробити мені екстрим, думаючи, що він на більшій швидкості мене пустить. Інструктор сказав “Окей, джаст сітдаун енд джамп”. Я стрибнув, але замість спуску відчув, як мене потягли за страховку назад, і я опинився в потоці під водоспадом, поштовх в інший бік, він мене назад у крижаний водоспад. Холоднеча нереальна, я кричу «Ноу екстрім», у відповідь відпускання страховки і просто з тролею лечу вниз у воду. Більше я не просив екстриму. На четвертій годині настало переохолодження організму, почався великий страх сильно захворіти. Проблему вирішували відігріваючись на сонячних частинах скелі та зняття футболок з-під гідрокостюму. Але тут уже сонце не допомагало, а далі скелі стулялися і подвійний великий водоспад з порогами проходив через ділянку, що не прогрівається. Страховий тролей порвався перед нашою командою, коли натягнули новий, не дуже розрахували можливу вагу учасників.

Img_0045

Стрибаючи з водоспаду, зачеплений до тролея я лечу саме у водоспад, інструктор тягне трос, але через прогин мотузки я проходжу не по повітрю, а перпендикулярно струменю, пам’ятаю те відчуття як холодна вода заливалася у вухо, скелясте дно, тягнуть, він сильно прогинається і мене продовжує по всіх каменях і скелях волокти, вода-повітря-вода. Кудись витягли. Навколо скелі неба немає, попереду другий ступінь водоспаду. Страхувальний трос безнадійно висить у воді, наш турецький інструктор кричить, щоб трос не чіпали. Спускатися скелею зі струменем водоспаду довелося повністю без страховки. Спустився, а там глибина, треба пливти. Навіть судоми з ніг уже пройшли.

На сонячній галявині всі збиралися немов після аварії корабля. Це була четверта година у дорозі. Попереду на нас чекали дві новини: Хороша – незабаром обід, погана – ми пройшли майже половину. Щелепи – відвисли. Так, ми ще кільця збирали по дорозі і відмикали замки, але це дрібниці. Привал. Булочки, консерви, шоколадки. Консервами від’їлися на повну, відкривай банку на будь-який смак. Коли ми доїдали смачні баклажанчики, інструктор уточнив, де саме ми взяли консерви з баклажанами??? Він вказав на наші запаси, а консерви зовсім не такі, з гарними етикетками. А ми їмо з якоїсь вигорілої банки. Ось лажа, якусь стару ліву консерву відчинили. «Хлопці, у тій купі консерви валяються вже кілька місяців, це не наші». Головне вчасно. Тепер наш ворог був не лише холод, а й можлива діарея. Мені з Дашею ще пощастило, бо ми їли з тієї купи баклажанову, а от хлопцям пощастило менше, вони доїдали старий тунець.

Позаду вже було більше десятка водоспадів і спусків, хоч ми й розуміли, що попереду ще більша частина шляху, але в душі кожен сподівався, що такого крижаного пекла більше не буде. Спочатку дорога була не дуже складна, але вже почався зовсім повний треш. Був чотириметровий узвіз без страховки, треба було стрибати із головою. Якщо для багатьох це було не малою проблемою, то для хлопця який не вмів плавати це була катастрофа. Він стрибнув, пішов під воду, а ми з Ромкою давай швидко витягати його з дна. У деяких неприродно тремтіли руки та ноги на таких спусках. Після цього пірнання був спуск на мотузці просто усередині вертикального потоку. Тут страховка не передбачалася. Після того як перший же фан спробував ухилитися від струменя і в результаті його затягнуло прямо в центр, я тільки побачив крізь непрозору воду, як зірвалися з мотузки його руки. Ті почуття, які ми відчували, неможливо описати в повному обсязі. Пощастило, що з деталями майбутнього нас ніхто не ознайомив, інакше в каньйон піти зважилося б небагато.

Ішла восьма година нашого шестигодинного походу. Я навіть двічі використав каску на голові за призначенням. Навколо краса невимовна, а в голові тільки одна думка — дійти до кінця і не захворіти. І тут довгоочікувані вісті про кінець, але чомусь усі сповільнилися, ах так, перед кінцем ще один пекельний спуск.

Img_0054

Я спустився і прийняв Дашу, але варто мені оступитися і я знову пливу в крижаній річці.

Img_0060

З кінцем тут вийшла подвійна ситуація, з одного боку річки більше не буде, а ось з іншого боку довгий підйом у гору.

Img_0063

Підіймалися ми близько 30 хвилин, вже зовсім ніякі, побиті та подряпані.

Img_0066

На вершині Гендальф та Гімлі кожному видавали пляшку холодного пива. Це коли раптом холоду було замало. Змінки не було. Зате була запасна білизна, нею і грілися) Після годинної поїздки в автобусі, ми з Дашею впали на ліжко наче з Титаніка врятувалися.
Коли нас повезли на вечерю багато хто боявся, що нас знову змусять плавати. Вечеря була дуже і дуже смачною, там було, напевно, все найкраще від турецької кухні.

Img_0065

Гендальф довірив мені кинути обручку в міні-мордер. Кільце було класне, справжнє з ельфійськими написами, прямо як у фільмі. Я кинув кільце у вулкан, а Гендальф запалив лазер на своїй палиці і вулкан спалахнув разом із кільцем… 

А ще мої знання розмовної англійської допомогли сторгувати для Слави футболку у магазині, де фіксовані ціни. Серце продавщиці не витримувало моє оповідання, про те як Слава хотів поцілувати маленьке турецьке кошеня, а той у відповідь порвав його єдину футболку. Розтануло серце – розтанула ціна. 

О 12-й ночі нас повернули в готель, але й тут часу спати не було, будильник мені сказав: «Сигнал спрацює через «1:50».
Будильник задзвонив, я ніби не лягав. Встати не можу, сильна судома схопила всю ногу. Дещо вирівняв ногу, але навіть не вірилося, що вона може не боліти. Всі м’язи болять, тіло ниє, подряпані лікті та коліна, у багатьох чомусь опухло саме праве коліно. А один чоловік настільки яскраво відзначив кінець походу, що його бездушне тіло просто занесли до маршрутки.
Це офіційно був наш найбільший екстрим у житті, нам шалено сподобалося, і як завжди Христині великий респект та повага за організацію, все було мега-мега.

Прекрасні долини Каппадокії

А ви коли-небудь бронювали на букінгу не готель, а печеру? Ми — вже так) Причому все так природно “Ваше бронювання печери підтверджено”. Я раніше чув, що можна забронювати намет, але так, щоби печеру — це вперше. А самий парадокс в тому, що печеру забронювати дешевше ніж повноцінний готель, всього 23 євро на добу та печера з усіма зручностями твоя! 

Ще нещодавно все було так просто, найкращою поїздкою сьомого сезону можна було сміливо назвати – Ансі. Але тепер ми зіштовхнулися із найскладнішим вибором. Добре, хоч Норвегія була минулого сезону.
Прийдеться номінацію скасувати, а ландшафтному дизайнеру Каппадокії видати Оскар!

Ця подорож була ще й унікальною тим, що вона відбулася не з нашої ініціативи. Ми з Дашею більше року тому прорахували можливі шляхи добирання до Каппадокії і тримали її у віш-листі, але одного теплого вечора наша подруга Оля запропонувала “А давайте візьмемо і полетимо в Каппадокію на мій День народження!”. Олін день народження був лише через тиждень, але просунутим мандрівникам і без зайвих слів було зрозуміло, що йдеться не про найближчий.

Добираємося до Гьореме

Дорога до Каппадокії — це справжнє випробування сили волі, ти маєш довести, що ти справді гідний того, щоб поринути у цю казку. І потрапити до цієї казки можна в наступний спосіб. Спочатку потрібно пролетіти близько двох годин до Анкари. Найкраще застосувати віскі з колою або трохи вина, це тимчасово полегшує розуміння складності маршруту. Потім близько години їхати до автовокзалу автобусом по 11 лір. Причому сісти потрібно не до того автобуса, що відправляється прямо зараз, а до іншого, який і не планує найближчим часом їхати. Ми ж легких шляхів не шукаємо. Тепер потрібно потрапезувати, але для розігріву апетиту бажано пробігтися всіма поверхами величезного автовокзалу в пошуках тієї заповітної каси з квитками. Потрібно якнайбільше намагатися спілкуватися з працівниками автовокзалу, які розмовляють гарною і чистою турецькою мовою. До речі, каси дві, і обидві знаходяться на третьому поверсі, одна з них під номером 50, інша з номером сімдесят з чимось. Потім з’їсти найсмачніший Іскандер кебаб, ну чи не менш чудову кьофте.

У них на автовокзалі просто чудовий ресторанчик. “Cheap and clean” – так описав нам її працівник каси. Потім цокаємося за подорож, що почалася, і п’ємо айран. Після айрану непогано випити чайку з турецьких стаканчиків. Олі, яка найбільше хотіла чаю з вузького турецького стаканчика принесли у великій скляній чашці. Оля спочатку хотіла випити фреш замість айрану, але Женя сказав безсмертну фразу “Ти в Туреччині — пий айран!” пролунало як слоган для турецької реклами айрану. Офіціанту обов’язково залишаємо чайові, оскільки цей ресторан ще потрібен буде для повернення з казки. Тепер хвилин 40 прогулянка дуже дивним напів-парком, який оточує автовокзал. І можна їхати далі. Дорога до Невшехіра займає приблизно 5 годин. Прямого автобуса до Гьореме не виявилося, незважаючи на те, що в інтернеті начебто такі значилися. На момент нашої подорожі вирушало два автобуси різних компаній о 15:00 та 15:30. Квитки купувати треба на місці. Начебто ще є інші автобуси, але нам їх не пропонували. У обох компаній автобуси зручні і роблять зупинки, щоб перекусити. Якщо їхати фірмою “Nevshihir”, то даватимуть смаколик і каву, потім бажаючим ще наливають Pepsi. Якщо їхати компанією “KomilKoc”, то можна буде подивитися на смакоту, яку повз вас пронесуть, але не запропонують. Але воду будуть давати всю дорогу. У будь-якому разі їхати дуже комфортно. Ми приїхали до Невшехіра о 20:30, остання маршрутка в Гьореме вже поїхала. Можливо, якби ми сіли о 15:00 в автобус, то встигли б. Далі таксисти пропонували підвезти за 100 лір (18 $). Ми сіли в місцеву маршрутку за пару лір і поїхали до центру міста, щоб спробувати звідти доїхати до Гьореме. Але був один нюанс – почалася настільки сильна злива, що в центрі навіть з-під козирка зупинки висунутися було складно. І незрозуміло чи будуть ще якісь автобуси. На щастя, поряд із нами стояли китайці, які викликали нам таксі. Самі вони планували заночувати в Невшехірі, але побачивши наше прагнення дістатись у серце Каппадокії, викликали собі також таксі до Гьореме. Ми зрештою домовилися за 60 лір. Як тільки всі вмостилися, таксист чомусь сказав Жені пересісти з переднього сидіння і посадив на його місце іншого чоловіка. Женя пересів до нас назад. Виявляється, це нам запропонували розділити поїздку. У результаті ми поїхали за 40 лір (7$). Мало того, що лила найсильніша злива, то ще й холод був просто крокодильський. Мене пронизувало до кісточок. Але вчотирьох на задньому сидінні стало значно тепліше. Гугл прогнозував, на всю нашу поїздку грози по півдня. Але не дарма цей сезон у нас називається “Я йду і сонце йде за мною” Поки за 20 хвилин доїхали до Гьореме дощ закінчився.

Гьореме

Незважаючи на рутину добирання, вулиці міста одразу надихнули нас. Ці дивні скелі знаходяться прямо на вулицях міста! Готелі, магазини, печери, все впереміш і відразу. Все красиво підсвічується нічним освітленням і переливається від дощу, що нещодавно закінчився. Невже таке буває? Тепер потрібно вирішити питання із повітряною кулею. Змерзлі та переживші грозу, ми знаходилися внизу піраміди бажань. Бажання було одне – хоч би взагалі вдалося злітати на повітряній кулі. Місяць тому, знайома Олі прилетіла сюди на п’ять днів і наприкінці співала пісню “На великій повітряній кулі ми так і не політали!” Хазяїн готелю пообіцяв, що кулі з післязавтрашнього дня стабільно літатимуть. Це нас втішило, і ми піднялися по піраміді бажань трохи вище, тепер у нас була головна мета, щоб наша куля летіла в ясну погоду, і ми побачили світанок. Настав час заселятися.

Нас провели до наших двох печер. Одна печера розкішна та простора, з видовбаною лежанкою у скелі та килимом на стелі, друга печера невелика, але затишна. Але ціна абсолютно однакова. Потрібно визначити, хто в яку заселиться найдемократичнішим шляхом. Перший варіант був “Хай вирішує Орел чи Решка!” Але це було б дуже просто! Треба було якось ускладнити все! Але як? Потрібен брейншторм! Які тільки вишукані ідеї не спливали, був варіант, коли Даша спить у маленькому, а решта у великому, варіант, коли всі сплять у великому, варіант, коли всі сплять у маленькому, а тусять у великому, варіант коли через 2 дні міняємося номерами. Варіант, коли ніхто не спить, варіант, коли всі просто сплять, ще був варіант анонімного голосування. Хазяїн спочатку стояв і питав, що ми вирішили. Ми сказали, що в такому складному питанні ми так швидко відповіді дати не можемо і продовжили приколюватися, перебираючи безглузді варіанти. Хвилин за 15 ми таки розселилися. Тішить те, що у всіх варіантах одна пара шукала причину чому в класному номері повинна жити саме інша пара і це реально круто. Скинули речі і пішли бенкетувати до міста. Сочевичний суп, піде, запечена кьофте з грибами під сиром та інші смаколики. Це був удар по дієті, але дуже смачний удар. Жені потрібно було поміняти гроші і, на щастя, офіціант у ресторані виявився справжнісіньким “Central bank of Cappadocia”, принаймні він так представився.

Незвичайністю цієї поїздки є те, що треба щодня рано прокидатися, щоб не пропустити кулі. У червні кулі починають злітати о 04:35. За кулями потрібно спостерігати з гір, що оточують місто. Дорога до найпопулярнішого оглядового майданчика займала 12 хвилин. Але наш готель розташовувався досить вдало і з нашої тераси теж відкривалися чудові краєвиди. Так що першої ночі можна схалтурити і не лізти в гори. Тим більше сьогодні невідомо чи будуть ті кулі в таку погоду. Один з нас зголосився бути тим героєм, який раніше за інших встане і перевірить чи будуть кулі, а потім розбудить інших. За фактом усі вибігли о 04:40 на терасу у передчутті побачити це диво. Куль не було. Але з гір долинав гул, можливо це якось пов’язане з кулями. Причому вийшли всі не в настрої, ще й ліхтар зрадницьки світив у око. Моєму ненастрою була вагома причина — мені наснився сон п’ять хвилин тому, що ми пішли дивитися на кулі, а там тамада почав розважати всіх тупими конкурсами. Стоїмо як вкопані і дивимося в порожню далечінь. Я розповів, що мене дратує ліхтар і тепер він почав дратувати всіх трьох. Так, чомусь бракує нашого героя. Він спить, сказав, що сподівається, що куль не буде))) Ми продовжуємо дивитися на підступний ліхтар. І тут з-за ліхтаря далеко в пустелі визирнув шматочок ще одного ліхтаря! Жартую, звичайно, визирнула куля! Ми побігли на терасу вище, в пустелі виднілося кілька десятків куль, які поступово надувались. Нашого героя розбудили, і тепер ми всім складом. Небо було затягнуте, всередині все більше зростала напруга, так хочеться ясного неба завтра. Куль почало надуватися все більше і більше, перші почали відриватися від землі.

Кулі все злітали і злітали, хвилин за 30 у небо піднялося близько 150 куль. Це видовище складно назвати прекрасним, це щось набагато вище, ти наче дивишся на найкращі заставки для робочого столу. Невагомі кулі різної віддаленості ширяють немов у космосі, вони пір’їнки. Всередині мене в цей момент все ставало так само невагомим. Це наче побачити зелені Карпати вперше. Це ті моменти, які стають безцінними коштовними камінчиками у музеї спогадів. Тут навіть незрозуміло, що прекрасніше, дивитися на кулі чи піднятися в небо на них. Година магії і можна далі по ліжечках. Полежавши хвилин 10, ми з Дашею дійшли висновку, що треба розпочинати маршрут зараз, поки небо має хоч якусь блакить, за прогнозом вдень буде гроза. Оскільки кількість сил різна і переваги на маршрутах теж, то оптимально трекати окремо від друзів. Ми включили мобільний інтернет та постійно обмінювалися враженнями з маршрутів. Близько 6 ранку ми розпочали наш похід у долину Шабель.

Долина Шабель

Маршрут розпочинався за містом. По дорозі нас чекало кафе з найсмачнішими булочками, пиріжками та іншими турецькими смаколиками.

На початку маршруту нас зустрів провідник – собака Рубі. У собаки був неймовірний талант псувати фотографії безглуздими позами. Ми намагалися пояснити Рубі, що впораємося без нього, але він наполягав, що без провідника на маршрутах не можна. Ну гаразд, йдемо разом. Найцікавіше, що, перебираючи фотографії інших туристів, я помітив, що собаки-провідники в Каппадокії – звичайна справа.

На початку нас чекали автентичні дерева, обвішані турецькими очками від зурочення, горщики в візках і навіть двоє інопланетян. Цей світ такий цікавий, ще недавно ми були в шоці від того, що дивилися шоу русалок, а тепер зустріли справжніх інопланетян. До речі, види Каппадокії чудово вписалися б у картину фільму “Кін-дза-дза”.

А тим часом собака робив все, щоб вписатися на всі фотографії задом наперед. Спроба добігти до гарної панорами швидше за собаку перетворилася на фотографію, на якій Даша ніби на перегонки мчить зі своїм мисливським другом!

Долина Шабель одна з найкрасивіших долин цієї місцевості, її фішка в тому, що можна не тільки полазити між скелями, а й походити прямо по верхівках. Бонусом для тих, хто вирушив на маршрут раніше будуть кулі, що мальовничо ширяють на панорамних фотографіях.

Після того як ми налазились вершинами, можна спуститися вниз у вузький каньйон. Лазіння по вершинах часом не зовсім безпечне, так що будьте пильні та обережні. За три дні маршрутів я одного разу трохи оступився, але вдало приземлився на руки. Було страшнувато. Коли ми спустилися у вузький каньйон наш Рубі почав напружено підвивати, здавалося, що за поворотом буде щось несподіване. Вузькість і висота каньйону приємно хвилювала. Пройшовши хвилин п’ять, ми дійшли до спуску драбиною метрів зо три у висоту.

Цього схоже собака і боявся, він явно добре знав про драбину. Ну що ж Рубі, доведеться нам тут розпрощатися. Ми спустилися драбиною і пішли далі, собака почав завивати і вимагати, щоб ми повернулися. Але навіть при найоптимальніших розкладах, ми його все одно по драбині не спустимо. Ішли ми хвилин п’ять, а гавкіт не затихав. Щось треба було робити, але по факту, що ми можемо зробити? А собака може спокійно повернутися тією ж дорогою, що йшов з нами, тим більше дорога одна. Але несподівано Рубі наздогнав нас, таки знайшов спосіб спуститися, за хоробрість наш вірний пес був нагороджений палкою ковбаси салямі після повернення з каньйону. Правда, поки я вийшов з магазину з ковбасою на його місці вже сидів інший собака з таким же виглядом, ніби пройшов з нами весь каньйон. Але Рубі ми знайшли та нагородили. Поступово долина Шабель перейшла у Рожеву долину.

Ця долина була найширша з усіх. Якщо по всіх долинах можна було пробиратися тільки стежками, то в цій повна свобода дій. А якщо уважно заглядати в скельні печери, можна знайти навіть цілі храми з колонами всередині. Ще знаходили досить цікаву двоповерхову печеру з мотузкою для підйому, але підніматися не ризикнули.

Ми в дорозі були лише кілька годин, але за цей час було поставлено абсолютний рекорд. Наша заряджена батарея показала, що заряд практично вичерпано. За ці пару годин ми зробили понад триста фотографій. На щастя, у нас є друга така ж батарея. А ще зараз розпочнеться сніданок. А ще з просторої рожевої долини легко повернутись у місто, а потім почати з того ж місця. Загалом, все вказувало на те, що можна зробити перерву.

Наш Рубі теж хотів зайти в готель, але я зачинив вхідні двері хвіртки. Поки ми піднялися на другий поверх, собака на нас уже дивився з інших відкритих дверей на другому поверсі. Прийшли на сніданок та розповіли Олі з Женею про свої враження про маршрут у долину Шабель. Ми були буквально переповнені емоціями. Оля зауважила, що зараз буде цікавий момент в історії подорожей, вперше після нашої розповіді вони зможуть повторити наш маршрут лише через 30 хвилин, замість звичайного року – двох. Сніданок виявився досить смачним, загалом добре, що повернулися. Щоправда, обіцяють сильну грозу вже зовсім скоро і повернення на сніданок може виявитися останньою нашою пригодою за весь день. Поснідали та побігли продовжувати наш маршрут.

Печери, звичайно, траплялися ошатні, та й взагалі на будь-який смак. Наш шлях лежав до міста Чавушін. Але безпосередньо до нього дійти було б надто просто. На щастя, окрім прямої дороги ще була дорога, яка йде паралельно праворуч і переходить у Червону долину. А потім, коли ми вийдемо з Червоної, то будемо метрів на 400 далі, ніж зараз, натомість зробимо коло через долину близько трьох кілометрів.

Червона долина

Ось, здавалося б, пройдемо однією-двома долинами, а далі буде все монотонно, але ні! Абсолютно всі долини виглядають по-різному. Наприклад, у Червоній долині є такі прикольні моменти як підіймання метрів 15 вгору сходами, які переходять у темний тунель, яким потрібно з ліхтариками йти наскрізь.

Навіть у найвіддаленіших куточках долин часто знаходиться прекрасний храм. Біля таких пам’яток обов’язково буде продаватися недорога вода, що дуже допомагає в довгих походах.

По Червоній долині ми вибралися нагору, звідти відкривався чудовий краєвид на каньйон з долинами. А ще там зелена висаджена трава, м’які меблі, гойдалки у квітах, кава, морозиво та купа смакоти. Насправді до того місця підходить автомобільна дорога і ті туристи і місцеві, які полінувалися спускатися в долини, тут проводять час.

Замість сильної грози з дощем сонечко серед ясного неба набирало потужності, переходячи з теплого в гаряче. У нас, звичайно, був сонцезахисний крем і навіть крем від опіків, але все це успішно залишилося в номері, адже вранці ми навіть не сподівалися, що після стількох вдалих сонячних поїздок прогноз знову помилиться. На наше щастя, це були перехідні дні від крижаного циклону в літню спеку. Провели фотосесію на траві, зарядилися фісташками та продовжили наш маршрут.

Щоправда, вигляд долин під палючим сонцем трохи насторожував і в розпал літа такий похід може погано закінчитися. Але в цей момент було ще в міру спекотно. Маршрут Червоною долиною був дуже незвичайним, були навіть коридори крізь скелі з бортиком над урвищем.

Іноді хотілося одразу двома стежками йти, але доводилося вибирати якусь одну. Ще впевненості додавали карти Maps me, де всі ці стежки були добре промальовані. Гугл був впевнений, що ми просто по бездоріжжю гуляємо.

Чавушін

Через кілька годин веселого походу ми дісталися Чавушина. Тут у нас був відмічений якийсь замок.


Там ми виглядаємо з вікон.

Це була гора, що складається з наскрізних печер, мабуть, аналог хмарочоса у давніх людей. Причому на верхніх поверхах є повно туристів, але як вони туди потрапили зовсім незрозуміло. Ми довго крутилися, шукали підйом, у результаті вирішили брати фортецю штурмом! І ось воно, я не дарма подивився всі серії “Гри престолів”, я точно знав, що коли-небудь нам це знадобиться. До верхніх поверхів ми піднялися так, як у фільмі підіймалися дикі на стіну! Був ще крутіший варіант — просто підлетіти на драконі, але ми вирішили без зайвого пафосу піднятися. Не віриться, що стільки туристів на верхніх поверхах теж скористалися навичками з культового фільму.

Поки ми дослідили всі закутки, Оля з Женею теж почали підйом. Тільки ось дилема. Вони не знають, де саме можна було так піднятися, а ми не знаємо, де саме тепер спуститися. Було одне дивне місце, але Женя своєю фразою поставив усіх на місце “Друзі, нагадую, у нас завтра куля!”. А кулею ризикувати зовсім не хотілося. Ех, треба було таки на драконі залітати нагору. Тепер потрібно було лише з’ясувати, як інші спускатимуться.

Я навіть сховані сходи знайшов. Причому дерев’яні сходи вселяли ще менше довіри, ніж самостійний спуск. У результаті все виявилося банально і просто — в одному місці були звичайні сходи для спуску та підйому. Загалом фортецю взяли, тепер непогано б відсвяткувати перемогу! Вибрали собі ресторан без людей, зробили замовлення. Офіціант по телефону викликав машину, в машину передав наше замовлення, машина поїхала в інший ресторан і хвилин через 20 привезла наші страви. Прямо на таці. Це було дуже дивно, тим паче схоже, що за нашим замовленням водій їздив мінімум до Стамбула. Мені це ще здавалося дивним тоді. Але до кінця поїздки ми вже перестали дивуватися таким дрібницям. Ось ви коли-небудь думали, що можливо ми живемо в симуляції? Найімовірніше замислювалися. І взагалі можливо, що тільки ви є справжніми, а всі навколо вас, як у матриці, просто перевіряють ваше ставлення до різних аспектів у світі. Я намагався розгадати цю теорію вже не один рік та під різними кутами, але доказів не знайшов. Насправді є поки що лише часткові докази у вигляді “Інтерференційний експеримент Юнга”, але швидше за все це просто людство ще не здатне пояснити всі квантові явища. Але те, що трапилося в цьому ресторані через пару днів є практично прямим доказом віртуальності. Прилетів горобець і завис. Він стояв і дивився вдалечінь. Клацання пальцями біля нього не давало жодного ефекту. Офіціант приніс йому піалку з водою і підсунув упритул так, що вона торкалася горобця. Горобчик лише дивився в далечінь і іноді трохи повертав голову. Разом із горобцем почали зависати й усі, хто на нього дивився. Здавалося, що зараз станеться розгадка, Але хвилин 10-15 нічого взагалі не відбувалося. Потім горобчик навалив купку і продовжив зависати. Можливо, він просто перезавантажувався чи перегрівся. Я почав гуглити, що робити з перегрітими горобцями, у відповідь отримав стільки дивного контенту, що сам мало не пішов у перезавантаження. Скажімо так, поки що інтернет не здатний відповісти на це питання, але результати видає такі, що логічний ланцюг філософи і за все життя не зможуть знайти. Коли перезавантаження горобця було успішно завершено він почав стрибати. Горобець спритно почекав момент, поки всі відволіклися і просто зник, ніби й не було ніякого горобця. 
Чекати на їжу довелося довго, і починало трохи тиснути на голодні нерви. Але варто було тільки скуштувати цей чудовий шиш-таук, як ми все пробачили ресторану. Як добре, коли починаєш маршрут о 6-й ранку. Начебто стільки долин за сьогодні пройшли, а попереду ще половина дня) На виїзді з Чавушина є чудові природні стовпи з шапочками. Для фотографій просто шикарне місце. Ми поки що не знаємо, наскільки прекрасний Стоунхендж, але справжні висячі камені саме тут)

За стовпами починається ціла долина, але всі долини відвідати за один день теж не айс) Ми вирушили на зупинку чекати на маршрутку назад у Гьореме. Поки чекали маршрутку, біля нас зупинилася машина, чоловік простягнув відерце черешні і наполіг, щоб ми собі набрали жменьку черешні. Як це мило! Нас просто пригостили черешнею! А ось і маршрутка приїхала. Було трохи дивно усвідомлювати, що сьогоднішній багатокілометровий та багатодолинний маршрут на маршрутці можна проїхати трасою хвилини за чотири. І ми знову у своїй затишній печері! Вечори у цій поїздці були знатними, адже щовечора був привід зустрінеться за спільним столом з улюбленими друзями та обговорити всі враження сьогоднішнього дня, а їх були справді тисячі.

Та куди там тисячі, мільйони! І сплив дуже цікавий факт. Незважаючи на те, що планування та прокладання маршрутів у нас було спільне, але за фактом маршрути вийшли не те щоб різні, а й одні й ті самі місця могли повністю відрізнятися. Наприклад, у багаторівневій печері-фортеці у Чавушині ми натрапили на кімнату, вкриту кіптявою та парафіном, але через 40 хвилин Оля з Женею вже зробили фотографію кімнати, в якій горіли десятки свічок. А в долині Шабель наші маршрути виявилися зовсім різними, тому що блукаючи по вершинах ми випадково натрапили на спуск, а Оля з Женею пішли верхівками далі. Ще кожного вечора народжувалися меми та безсмертні цитати. Наприклад, суворість тутешніх печер можна було визначати по червоних смужках на Женіній голові. Якщо при виході з печери не встиг вчасно пригнутися, то на голові стає на одну смужку більше. День сьогодні був гіпернасиченим, о 21:30 ми вже спали без задніх ніг. Наш наступний день розпочався о 03:40 ночі. Це був особливий день – в Олі був день народження, а ще на нас чекала куля! Небо було ясним і на піраміді бажань ми перейшли від “Політати серед ясного неба” до “Політати на гарній кулі”. Цікаво було, що серед 150-ти куль літала одна сіра з величезним написом “Potencial”, але найчастіше вона була така повернена, що читалося лише слово “Потенція”.

Щодня у нас було змагання, хто першим побачить потенцію серед куль. І кожен негласно переживав, щоб потенція не виявилася нашою кулею. Так рано прокинулися не тільки ми, але ще й наш старий друг Рубі, який дуже затишно влаштувався на лавочці на нашій терасі, спершись на мої футболки, які сохли. Мабуть, собака вночі вирішив, що не годиться йому на вулиці спати і перебралася до нас на терасу. Коли Рубі встав, він ще демонстративно своєю дупою протерся по моїх футболках, але разом з нами на кулю він вирішив не йти.

Ще в Києві Оля нам повідомила про своє переживання, що в Каппадокії буде багато китайців, але як кажуть, щоби перестати чогось бояться, треба з цим зблизитися. Тому нашу маршрутку групового трансферу заповнили китайцями до упору. І наша куля звичайно теж) Злітний майданчик з кулями виглядав круто, вони були такі гігантські, всі різні, їх надували потужними компресорами.

Коли куля надувається до певного розміру, починають підключати вогонь. Уся ця підготовка до запуску дуже хвилювала, як воно вперше полетіти на кулі? У кошик поміщається 24 особи, які по троє розташовані в окремих секторах. У результаті кожному дістається достатньо місця, щоб милуватися. Ми думали, що на кулі буде холодно, але від постійного вогню йшов приємний жар.

Куля відірвалася від землі дуже плавно, далі нас всіх огорнула радість, емоції, ейфорія. Усі переживання пішли. У нас була дійсно гарна куля та ясне небо. Капітан, підбавляючи газу, почав награвати пшиками мелодію. Я попросив його зіграти на пальнику “Happy birthday”. Чоловік сказав, що ще жодного разу таку мелодію грати не пробував і зараз це буде вперше – “Пшик, пшик-пшик-пшик пшик-пшик!” Усією кулею почали радісно співати Олі пісеньку.

Наша куля почала вдало летіти над долиною Шабель, і ми змогли обмінятися нашими маршрутами та визначити, де саме ховається спуск у каньйон. Люди на землі нам махали, всі раділи і веселились. Політавши над долинами, ми розпочали підйом на висоту 400 метрів. Кулі все прибували та прибували. Капітани куль за раціями пов’язані з центральним диспетчером, який керував усім флотом. Нам сказали, що 100 куль вже у небі та ще 50 злетить протягом 30 хвилин. Ми піднімалися все вище і вище, капітан оголосив: “Увага, світанок!” З-за гори визирнуло червоне сонце, це було радісно і романтично.

Коли я сказав Олі, “Як все чудово склалося, куди може бути краще?” В цей момент один китаєць став на коліно і запропонував своїй дівчині вийти за нього, це було мило до сліз. Ці 50 хвилин у повітрі були просто фантастичними та незабутніми, хотілося ще літати та літати.

Але розпочалася посадка. Теж досить цікавий досвід. Усі по команді присідають та тримаються за спеціальні поручні. Як тільки куля робить сильний удар об землю п’ятеро чоловіків наче ніндзя накидаються на кошик із землі, не даючи їй злетіти назад. Потім стабілізований шар робить зовсім невеликий зліт і сідає на причіп машини, потім всіх випускають. Криків радості було океан! Ми це зробили!!!

Все заплановане рік тому склалося з точністю до міліметра! Тепер у нас ще буде півтори години до сніданку поспати і можна сміливо далі в дорогу! Ці кулі точно вартували кожної своєї копійки.
Тепер по справі: Поїздку до Каппадокії потрібно планувати з урахуванням ризиків поганої погоди мінімум дня на три.

Адже у разі вітру кулі можуть не літати днями. На кулі потрібно записуватися на найближчий час. Також варто враховувати, що дорога до Гьореме через Анкару займає один день, відповідно приїхати сюди всього на день, а потім ще один день добиратися додому буде фізично та морально складно. У нас у Каппадокії було три повні дні і цього було якраз.
Тим часом я пішов за Гаррі Поттером у бік непоказних дверей. У приміщенні стояла напівтемрява, але було добре видно обриси кімнати та хлопчика з блискавкою на лобі. Гаррі підійшов до дверей і відчинив їх. За дверима на стіні висіло багато різних форм балалайок. Тепер я знаю, де зберігаються балалайки. Хоча, чесно кажучи, інструмент був більше схожий на скрипку.
Задзвонив будильник, настав час на сніданок. Якщо мені ще колись насниться продовження сюжету про Гаррі Поттера і секретне сховище балалайок я обов’язково напишу про це в оповіданні. Наїлись від пуза, тепер можемо продовжувати.



Сьогоднішній маршрут розпочинався з оглядових майданчиків Гьореме. До них йти менш як 15 хвилин. Це ті місця, з яких щоранку всі спостерігають за кулями. Місце дійсно фантастично гарне, причому в будь-який час доби. Саме звідси відкривається гарний краєвид на все місто. Поки йшли до нього, Даша згадала, що забула в номері кепку. Коли Даша повернулася з кепкою, наш друг Рубі вже вірно служив мені. Спочатку він просто ліг спати поряд у тіні, але, коли я спробував тихенько звалити, він так само тихенько пішов за мною. Поки ми вбирали в себе промені з панорами ранкової Каппадокії, собака роздобув собі пиріжок. Ми планували спускатися у долину Кохання-2. День був спекотним, сонце агресивно освітлювало кожен закуток каньйону. Але чи не зупинить це бравих мандрівників? Ми розпочали спуск. Долина нас зустріла трохи специфічно. Ноги почали атакувати тонкі та гострі як голки нитки якихось рослин. Рослина виглядає як пшениця, тільки з довгими волосками. Волосся настільки тонке, що пронизували сандалії наскрізь і боляче впивалися в ноги. Зате нашому Рубі все ніпочому, він як гасав, так і гасає. До нього навіть друг приєднався – чорний собака Бокс. Бокс мав конструкцію пуфика, проте бігав досить швидко. Долина Кохання-2 виглядає досить непогано, має тематичні стовпчики.

Але помітно поступається решті долин. Після недовго треку ми потрапили до розкішного ресторану, де поповнили запаси води, Рубі одразу урвав собі м’яска, а Бокс і зовсім вирішив залишитися. Незабаром ми прийшли на одну з визначних пам’яток – церкву Ель Назара. Вхід не дорогий, по 6 лір, це близько долара. Церква це печера, в якій збереглися фрески на стінах.

Особливістю цієї пам’ятки є господар, який мешкає в сусідній печері. Він любить побалакати. Він сказав, щоб ми після церкви сходили в печеру для голубів, а потім поверталися до нього на турецький чай. У давнину голубів у цих місцях дуже цінували і намагалися розводити якнайбільше, у результаті для голубів відведені цілі печери. Коли ми заходили до церкви, за нами хотів зайти Рубі, він зустрівся з господарем на вході. Я уточнив, що собака не наша, на що отримав несподівану відповідь: “Я знаю, тому вона моя) Вона часто приходить пожити в мене.”. Але найінтригуюче — зараз ми дізнаємося справжнє ім’я Рубі і з’ясуємо наскільки сильні мої екстрасенсорні здібності, які так спритно спали до цього часу, накопичуючи енергію та мудрість моїх років, щоб сьогодні вразити господаря собаки та читачів цієї розповіді. Отже, відведіть дітей від екранів, а леді та джентльмени краще сядьте – відповідь вас може трохи приголомшити.

Хоча когось я обманюю, у такий збіг навряд чи хтось повірить. Нашого собаку, а вірніше собаку господаря звати Финдик! Ех, не запросять мене, мабуть, у битву екстрасенсів.

Долина Земі

Наступна долина була надзвичайно зелена і подекуди болотиста, називається долина Земі. Щоправда, похід через густо заростаючу долину був трохи страшнуватий. Оля з Женею вчора зустріли довгу змію (довгу – за версією Олі). А долина Земі якось співзвучно ще так називається… Проходячи цю долину, ми були напоготові. Але такий зелений маршрут, ще й з річкою, був зовсім несподіваним у цих місцях. Дорогою траплялися чудові печери та підйоми на панорами. У результаті долина нас вивела до міста Учхісар. Це місто у нас із Дашею викликало культурний шок. Здалеку виглядає немов Гоґвортс.

За фактом це сотні невеликих будинків, над якими височіє замок-печера. Вхід за символічну платню по 9 лір (1,5 $). Наскільки все-таки вражає вигляд цього міста. Якби я бачив його у фільмі, то був би певний, що це комп’ютерна графіка.

Підйом не довгий, а з самого верху вся Каппадокія буквально як на долоні. Приблизно в цей момент я почав відчувати, що закохаюся по вуха в цей регіон. Внизу біля підніжжя замку розташовані ще два не менш цікаві замки, в яких можна від душі полазити і повизирати над небезпечними урвищами.

Та й саме місто спроектоване досить вдало, є кілька місць з яких відкриваються прямо ідеальні види на місто і скелю-замок.

Я був такий зачарований краєвидом, що не помітив дерево, обвішане «очками від зурочення». Коли я вдарився головою, очі так загрозливо затремтіли, що мало не почався перший ви історії Туреччини окопад. 

Більша частина дня була позаду, і ми пройшли справді довгий і складний маршрут, але відчувався ентузіазм від побаченого міста, що замість автобуса ми вирішили повернутися до міста через чергову долину.

Іти довелося прискорено, бо грозового вигляду хмара тихенько підкралася до міста. Зі зворотним маршрутом ми не помилилися, Блакитна долина виявилася однозначно найкрасивішою з сьогоднішніх долин. У цій долині дуже незвичайна структура скель, що явно відрізняється від усіх попередніх долин. До готелю добралися менше, ніж за годину, і ми знову в рідній печері. Яррр!!! Цього вечора у нас був справжній бенкет в одному з найефектніших ресторанів Гьореме, ми відзначали День народження Олі.

Ми перепробували весь асортимент турецьких солодощів та найсмачніших місцевих страв. Це був дуже незвичайний день народження, ми ще жодного разу не гуляли на днюсі закордоном))) І знову ж таки найцінніше і неповторніше це обмін враженнями та емоціями від сьогоднішніх маршрутів. Ми сиділи на терасі веселилися і сміялися. Над сусідньою скелею почав сходити повний місяць і навіть був такий момент, коли туристи, які стояли на горі, буквально на секунду майнули на тлі місяця.

З іншого боку, над далекими містами вирувала гроза. Не знаю яким дивом, але мені вдалося вмовити всіх перед сном ще раз зробити невеликий трек і піднятися на оглядовий майданчик, подивитися на блискавки над містом. Але навіть не стільки блискавки, скільки вигляд з майданчика на нічний Гьореме просто зачаровував. І найдивовижніше, що за такого рівня красою навіть не потрібно летіти далеко до Китаю, ось воно все тут, під боком, у Туреччині. Загалом Туреччина вкотре вразила нас красою своєї країни. І перед сном обов’язкові посиденьки із чайком на терасі. Женя того вечора ще пропонував усім скуштувати традиційний турецький напій, але оскільки смак напою дуже вже нагадував розсіл, то напій особливо нікому не зайшов. Натомість у ресторані куштували дуже смачний національний напій із гібіскусу.
Прокидатися о пів на п’яту ранку вже увійшло в норму. Єдиний момент — всім снилися або тривожні сни, або повна маячня. Сьогодні ми вирішили кулі зустрічати з головного оглядового майданчика Гьореме. Було красиво, навіть незважаючи на те, що тут збирається практично все місто, місця вистачає для всіх. Але особисто моя думка — кулі однаково красиво дивитися з різних частин міста, головне забратися вище.

Напевно, це одне з моїх улюблених оповідань, поки я його пишу я знову з друзями в Каппадокії і так не хочеться, щоб віно закінчувалося, але починається наш останній повний день. Шкода, що сніданки в готелі починаються о 08:00. Для нас було б зручніше розпочинати маршрут одразу після куль.

Аванос

До міста їхати хвилин 40-50. Не довго. Розжарений асфальт малює картини озер, у яких відбиваються машини, що їдуть. Які ж прекрасні і небезпечні міражі. День схоже буде спекотним сьогодні. Місто Аванос нам зайшло буквально з першої хвилини. Місто невелике, але є всі необхідні елементи для затишної прогулянки – тіньові алеї, міст через річку, затишна мечеть серед зелених дерев, купа майстерень із горщиками, в майстерні можна заходити і все розглядати.

Ціни на порядок нижчі, ніж у Гьореме. До того ж тут навіть є МакДональдс і Старбакс! Кілька годин погуляти містом просто за милу душу.

Ще ми не змогли пройти повз ресторан, зали якого були зроблені під старовину. Я твердо вирішив, що ми тут маємо чимось поласувати. Буквально в кожному ресторані я пробував сочевичний супчик, до супчику принесли салат, також ми вибрали турецьке тістечко — Бурму. Я довго мучився у виборі між айраном та напоєм із гібіскусу. Після довгих внутрішніх суперечок я зупинився на напої, але незнання турецької тут зіграло проти мене.

Мені принесли велику склянку холодного і гарного розсолу, який нам давав куштувати Женя. Мені здається, що офіціант навіть до кінця не вірив, що я його питиму. Але загалом посиділи позитивно. До речі, ця поїздка є лідируючою за кількістю випитого айрану за подорож. Мене звати Андрій і я айранозалежний!

У цей час Оля з Женею приїхали маршруткою погуляти в Аванос. А ми сіли на ту саму маршрутку і поїхали в напрямку Гьореме. Ми вирушили до місця, яке на карті відзначене як ”Fairy Chimneys”. Ми не були до кінця впевнені, що задум того вартий, але треба ж спробувати. На одному з розвилок я попросив водія висадити нас. Враховуючи міражі на дорогах, вчинок був справді сміливим. Адже якщо спека виявиться нам не по зубах, то наступна маршрутка цією трасою проїжджатиме лише за годину. Ми знаходилися немов у центрі пустелі, безлюдність і самотність скель насторожувала. Але ми пішли у степ у бік самотніх гір. Долина виявилася дійсно вартісною і точно відрізняється від усіх попередніх. Та й взагалі хочу зазначити, у кожній долині є своя родзинка. Здавалося б – однакові скелі, але насправді краса скрізь різна. Тут можна блукати біля підніжжя скель «з шапочками».

Цей вид, мабуть, наймістичніший, як тільки ті камені-шапочки тримаються на гострих піках? Хвилин 40 на маршруті, і ми помітили, що від фінальної зірочки нас відокремлює стіна з гір заввишки до 20 метрів. Але не будемо ж ми через це в обхід йти?! Експромт був ще той, але ми вилізли на стіну! Знов-таки дякую Грі престолів, де було продемонстровано як різна погань підіймалася на стіну.

Якщо вони змогли, то в нас точно вийде. Підйом не сподобався тільки нашому багатостраждальному фотоапарату, якщо в попередніх поїздках його топили, то падіння на скелі для нього було чимось новим. За стіною на наш великий подив було повно людей. Як вони опинилися в цьому безлюдному каньйоні? Ми поспішили спуститися до них. Тут виявився цілий печерний комплекс, причому досить серйозних масштабів, навіть поліцейський має свою печеру. Судячи з підсвічування, вночі тут має бути красиво, але як же вночі сюди дістатися. Налазилися у всіх мислимих і немислимих печерах.

Починаємо виходити і проходимо турнікет та квиткову касу зі зворотного боку. Виявляється, це цілий комплекс просто неба, куди привозять туристів. Вдало ми перелізли через гору. Ну що, пішки до Чавушина! Головне впевнено йти і колись прийдемо. Маршрут до ”Fairy Chimneys” я відношу як один з найбільших, але після долини Шабель звичайно. У Чавушині ми відразу прийшли в нашу улюблену кафешку, де зависають горобці, везуть їжу з іншого ресторану, але дуже смачно готують. Передих у нас був дуже довгий. Скелелазіння під літнім турецьким сонцем гарненько вимотують. Проте варто пам’ятати, що в Каппадокії ми можливо єдиний раз у житті і все, що ми не встигнемо за цю поїздку, залишиться навіки незвіданим. У Гьореме було два шляхи: прямий на маршрутці або п’ятикілометровий через долину Кохання-1, а потім ще годину Голубиною долиною. Тверезо зваживши сили, ми прийняли рішення, що зайві п’ять кілометрів по долинах нам не завадять. Але було одне Але. Схоже сьогоднішній прогноз погоди не помиляється і в бік нашого готелю рухається дуже чорна хмара. Правда хмара поки що далеко, може встигнемо проскочити. А якщо не встигнемо? То доведеться шукати собі затишну печеру. Дорога красива і мальовнича, пшеничні поля на тлі грозового неба.

І тут фотик нам сказав: “Знаєте що, напевно далі ви йдете без мене, я побачив у цьому світі досить вжжжшшшшшрррр…” Упс! Тільки не зараз. Потрібно терміново оживити його! У результаті допомогла трансплантація об’єктива (в сенсі відключили і назад підключили) і наш друг знову з нами. Для переходу в долину Кохання-1 треба було піднятися на гірський хребет. Поки ми туди впевнено йшли, проходили повз групу турків. Десять чоловіків і жінок, що стояли біля машин, здивовано дивилися на нас. Коли ми піднялися на гору, то зустріли настільки чорне небо з потужними гуркотами грому, що вирішили терміново коригувати маршрут. Долини 100% пройти не встигнемо. Потрібно бігти до готелю. Карти показали, що горами хвилин за 40 дістанемося. Женя написав, що вони зараз йдуть у долину Кохання-2. Але та хоч біля готелю ризики начебто не критичні.

Чим швидше ми йшли у бік готелю, тим більше нас насувалися хмари з боку готелю. Коли залишалося йти хвилин 20, почав здійматися сильний вітер. З неба почали падати великі краплі. Я відправив Олі з Женею у вайбер повідомлення “Біжіть!” і ми з Дашею щосили побігли у бік міста. До речі, пробігали чудовий тематичний парк зі скелями, але було не до нього. Наче й відходили вже три дні по горам і долинам, а в такій ситуації сили швиденько знайшлися на добрий спринт. Варто було тільки зачинити двері рідної печери, як на місто обрушилися місцями град, місцями злива. У місті вимкнулась електрика. Печера наших друзів була порожньою – це поганий знак. Женя відписався, що вони майже добігли до готелю і чекають у Сараї. Це ресторанчик недалеко від нас) До вечора дощ вщух і настав час відсвяткувати черговий день, цього разу навіть без розсолу!

Рівно о пів на п’яту будильник розбудив нас і сказав: “Пора!”. До таксі у нас ще було повно часу, щоб останній раз помилуватися кулями, що підіймаються в небо. Фінальним майданчиком ми вибрали долину Шабель.

Тим більше дорогою є ресторанчик зі смачним фастфудом. Долина — порожня, вибирай собі пік будь-якої гори і всі кулі тільки твої! У нас був дефіцит теплого одягу, тому щоранку я виходив укутаний у плед з готелю, плед був настільки тематичним, що я себе уявляв у ролі Джафара з Аладдіна.

Навіть машина, що проїжджала повз сповільнилася. Водій глянув на мене, а я йому схвально кивнув. Я так і не зрозумів, що я схвалив, але водій з піднятим настроєм піддав газу і поїхав далі.
Дорога назад пройшла без особливих пригод. У ресторані на автовокзалі Анкари нас вже зустріли як рідних, офіціант був щиро радий, що ми повернулися, щоб ще раз скуштувати найсмачніший Іскандер кебаб та кьофте.
Ось така у нас вийшла динамічна поїздка, п’ять днів пройшли немов пів року, за рахунок ранніх підйомів дні були надзвичайно довгими, за рахунок турецької кухні нескінченно смачними, завдяки кулям фантастично гарними, завдяки друзям – теплими та особливо веселими.

Шкода, що фізично не можна повернутися у віртуальну реальність своїх спогадів і знову побувати там за тим самим сценарієм. Цей острівець теплої та затишної поїздки з нашими друзями завжди плаватиме десь у просторі та підігріватиметься нашими спогадами.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 13.06.2019 – 18.06.2019
Тривалість: 4 повні дні
Авіаквитки: Мау
Печери: Booking
Екскурсії: Все самі, кулі замовляли в готелі
Складність поїздки: 5/10 (середньо)

Анкара


Це була чергова затишна подорож до однієї з улюблених країн. Як завжди, акційні квитки були куплені ще минулого року, за чотири поїздки до цієї. Час вильоту неквапливо наближався. Почалися перетини з іншими заходами. Поїздка частково перетнулася одразу з двома корпоративами у різних місцях. На один із них ми поїхали, захопивши із собою рюкзачки. Корпоратив був веселий та активний, їхати зовсім не хотілося. Але довелося) Зрештою у нас було з балу на бал. Традиційний релакс у лаунж зоні мастеркарда і ми в повітрі. У нашому літаку був овербукінг, тобто місць було продано більше, ніж є. Причому ми потрапили до групи ризику, тому що наша онлайн реєстрація анулювалась у тому числі. Але на щастя авіакомпанії для нас із Дашею місця таки знайшлися. Далі переді мною стояло важливе завдання, я хотів бути чарівником, але за правилами карти міг вибрати лише варвара. Весь політ тривала битва в Герої Меча і Магії 2. Літак почав знижуватися, стюардеса увійшла в моє становище і дозволила мені продовжувати гру, але без навушників. Якраз до приземлення я переміг! Ми прилетіли вночі, місто нас зустріло дуже красивими сяючими житловими масивами. Можливо вдень ці висотки виглядали не дуже, але вночі підсвічування творило чудеса. Оскільки з аеропорту міський автобус ходить цілодобово, дістатися до готелю в центрі не важко. Готель мав безкоштовну послугу “Швидке заселення”. Послуга полягала в тому, що нам о першій ночі двічі змінювали номер, тому що не працювали кондиціонери. Але ж це пригоди, без яких було б нудно. Ще й ліфт заглючило, і він зупинявся на кожному поверсі дев’ятиповерхового готелю. Натомість під час поїздки грала настільки мотивуюча музика, що зупинки здавались чимось урочистим.

Почали ми дослідження міста з головної мечеті. Розміром та декором мечеть приємно вразила.

Було доволі безлюдно. За великим рахунком, Анкара — це місто нічного життя, до другої половини дня тут спекотно і тихо. У місті величезна кількість парків із класними фонтанами.

Денне гуляння містом в основному зводилося до гуляння парками та вуличками з місцевими ринками. Ми також вилізли на фортецю. З фортеці відкривався вид на всі райони столиці.

Дуже виділявся найбідніший район. Спочатку нам місто не здалося нічим особливим, просто собі містечко з парками. Але варто було лише спекоті трохи зійти і думка кардинально змінилась на кращу. Найбільший пік сонцестояння ми перечекали у готелі. Дорогою до готелю дуже смачно поїли традиційної кухні у місцевій кафешці. У Туреччині несмачно поїсти дуже складно, особливо коли в меню є Іскандер кебаб) Даша взагалі заявила, що у неї був найсмачніший шиш таук за наш п’ятирічний досвід.


Пригоди у метро

Отже, сонце трохи послабшало, тепер ми вирушимо в далекий район Кечіорен. Спустилися до метро. Турнікети вимкнено, за вхід платити не треба. Ну ок, схоже на свято. Висить карта з двох ліній, серед яких немає нашої станції. Менеджер подивився куди нам треба і сказав, що це станція Анадолу на цій гілці. На карті Туреччини цієї станції взагалі немає. Приїхали до Анадолу. По GPS ми знаходимося на станції з іншою назвою. І зовсім не тією, що нам треба. Менеджер турецькою пояснив, що треба проїхати у зворотному напрямку, проїхати станцію, з якої ми почали і дістатися до Кизилай. Там пересісти та доїхати до станції AKM. Щось дивне, ну ок. Поїхали назад. Пересіли на другу гілку. На цій гілці у схемі метро вже присутні не дві, а три гілки. Серед яких нашої станції досі немає. Тепер у гілок інші кольори. Причому є гілка, яка переходить з одного кольору до іншого. Все ускладнювалося тим, що ми не знали де дивитися напрямок гілки, але нам у цьому щастило. Доїхали до станції AKM. Там на нас чекала схема, на якій є загадкова четверта гілка, але оскільки вона по суті п’ята (адже є гілка з двох кольорів), то на гілку M5 вказівника немає. Ми інтуїтивно вибрали гілку-кандидата, але дідусь турецькою сказав, щоб ми перейшли на інший бік. З іншого боку гілка мала інший номер. Турецький чоловік рекомендував нам перейти ще раз на протилежний бік. Чоловік здався переконливим, ми ще раз перейшли. Але дідусь позицію не здавав. Побачив нас знову на платформі, підійшов і почав доводити, що так ми не досягнемо мети. Як аргумент він покликав ще одного діда, і вони вдвох на прекрасному турецькому нас переконали все-таки знайти містичну гілку. Побродивши серед чотирьох ескалаторів, ми побачили таємний прохід. Через п’ять хвилин бродіння тунелем ми вийшли на ще одну гілку, яка була відсутня у всіх попередніх схемах. На ній була потрібна станція. Тепер треба вгадати із напрямком. Але поточна станція схоже кінцева, оскільки з одного боку тунелю є глухий кінець. Поки ми чекали, поїзд приїхав на колії іншого напрямку. Весь народ що чекав на поїзд у першому напрямку різко побіг у поїзд з другого напрямку. Ми побігли за натовпом. Завдяки нереальному успіху ми таки дісталися загадкової станції. Насправді турецький метрополітен припас ще пару сюрпризів і на наступний день. 

Вийшли із метро. Цей райончик був значно красивіший за попередні. Але найкрасивіше була за спиною. Це був великий та широкий водоспад серед міста. Він явно був штучний, але виглядав дуже ефектно. Причому радісно було гуляти як знизу, та і нагорі.

Водоспад був багаторівневий, великий та ділився на окремі. Внизу одного з водоспадів знаходиться сквер з озером, мостами та місцевими жителями – качечками.

Нас водоспад настільки вразив, що ми одразу пробачили Анкарі монотонність ранкових вулиць. І вже не було сумнівів щодо правильності поїздки. Найцікавіше, що водоспад ніде не фігурував у путівниках. Про нього я дізнався випадково, побачивши його на одній із фотографій гугл карти.

З водоспаду відкривається вид на гору, на вершині якої знаходиться гарна будівля, і там теж водоспади. Як же тут гарно! Ще й захід сонця додає свою нотку романтики. Перебралися з однієї гори в іншу. Будівля виявилася виставковим центром. Вхід вільний. Усередині теж гарно полазити, та ще й на дах можна вийти.

На вершині гори розташувався ресторан казахської кухні. Тут ми й зупинилися повечеряти в променях сонця. Панорама на водоспад, сонце, романтика! Коли сонечко сховалося і місто почало занурюватися в нічне царство, увімкнулося підсвічування на водоспади.

Тепер вони ще й переливались різними кольорами. Причому вся краса цієї пам’ятки в тому, що вона саме в Анкарі, там, де ми найменше очікували таке творіння побачити) Крізь район проходить вузька річка. Уздовж річки кілометрами зона відпочинку. Місто ожило. Люди повибиралися на галявинки і в альтанки. Діти купками бігали та грали. Ми пішли гуляти річкою та приймати атмосферу.

Там ще й вольєри з тваринами були. Причому тварини вночі не надто поспішали спати. Загалом висновок такий, влітку Анкара – нічне місто. Гуляти можна було нескінченно, поки ноги зовсім не почали втомлюватися. Ближче до півночі ми почали повертатися до центрального району з готелем. Людей ставало дедалі більше. А на нашій зупинці натовп був уже зовсім густий. Виявилося, що сьогодні річниця спроби військового перевороту та всю ніч будуть мітинги на центральній площі. Спати під мітинги та співи було важко.

Знову ранок. Незабаром буде спекотно. Ми заскочили в автобус та поїхали на околицю міста. Там є велике озеро, де можна покататися велосипедами. Але до озера ще треба пішки пройти близько трьох кілометрів. Коли ми вийшли з автобусу, нас чекав сюрприз у вигляді дуже крутого серпантинного спуску вниз. Це означає, що в пік спеки доведеться багато йти вгору. Але впевненість у тому, що здійснимо автостоп зашкалювала. Далеко йти не довелося, перший автостоп нас сам знайшов. Це було таксі, в якому їхали туристи з Канади. Побачили нас самотньо блукаючих в сторону озера, зупинили таксиста і помахали, щоб ми до них заскочили. Дівчина запропонувала по дорозі назад, скинутися і поїхати разом, у неї є місцевий телефон і номер таксиста. Взагалі супер все вирішилося!

Так само дівчина з великим нерозумінням поцікавилася, а як ми спочатку планували повернутися назад. Але відповіді особливо і не було, в принципі взагалі ніяк) Домовилися з дівчиною на певний час, взяли велосипеди в оренду (3$ за годину) і помчали вздовж озера. Забавний факт, але за всю дорогу треба було практично завжди їхати вниз кільцевим маршрутом. Закони фізики тут не працювали.

З цікавостей були черепахи, які ліниво переходили дорогу. Уздовж озера подекуди були кафешки на відкритому повітрі для передиху. На одному з них ми відпочили, і я від’їдався морозивом. У той момент воно мені дуже добре йшло. Дві години на озері пролетіли як п’ять хвилин. Дівчина нам повідомила, що вирішила ще навернути коло, тому наша спільна зворотна поїздка скасувалась.

Але нічого, зараз щось придумаємо. Я махнув рукою першій же машині. І за хвилину ми мчали з вітерцем по серпантину. Чоловік з радістю погодився підвести і наполягав, що він це робить безкоштовно. Які ж турки прикольні. Принаймні ті, що не пов’язані з таксі та готельним бізнесом. Причому не так багато країн, де менталітет людей дозволяє брати попутників. А в Туреччині це вже другий із двох разів, коли ми користуємося успішним автостопом. Чоловік довіз нас до однієї з зупинок, звідки ми легко дісталися готелю. Сонце було у зеніті. Потрібно терміново поїсти і під кондиціонер перечікувати 35 градусну спеку. Хороший кебаб під кухоль розливного айрану пішов на ура! Коли ми замовили айран, офіціант із нами заговорив максимально висловлюючи свою повагу.

Годинку повалялися, можна вибратися далі. На вулиці не те що спеки не було… йшов конкретний дощ! Це було несподівано. Довелося ще в лобі сидіти чекати. Але особливо довго чекати не вийшло. Оскільки нас піджимав ранній час закриття мавзолею Ататюрка. Дощ наче увійшов у наше становище і припинився рівно на ті 20 хвилин, які нам знадобилися, щоб дістатися мавзолею. А ось потім як почалася злива – мало не здалося.

Мавзолей вразив своїми масштабами. Виглядає дуже ефектно. Ще й зміну варти під зливою подивилися. Разом із кінцем зміни варти закінчився і дощ.

Небо знову безтурботно блакитне. Від мавзолею простягається довга алея з кам’яними левами. Збоку від алеї стояв автомат із напоями, який нещадно забрав у туриста одну ліру.

На вечір ми запланували повернутися до району з водоспадами. Та ось невдача, треба ще раз проїхати на метро. Все пішло не так, коли ми переплутали станцію. Цього разу на нас чекали такі пригоди як перехід з однієї платформи на іншу через поїзд, що стоїть, так, щоб зайти відразу в інший поїзд. Тобто платформа була потрійна і два поїзди, що належали різним гілкам, відразу. Потім на одній із пересадок ми помилково сіли не в той напрямок, але поїзд чомусь поїхав у потрібний нам бік, незважаючи на електронну вивіску у водія та електронне табло всередині вагона. Причому люди зовсім не здивувалися. Вони якимось магічним чином знали, що вивіски та електронні вказівники напряму показують неправду. На одній зі станції по карті відразу зустрічаються дві гілки у горизонтальному напрямку. Цікаво, які дива туристів там чекають? У цей раз ми вийшли прямо біля парку, назву якого неможливо прочитати “Gökçek Park”.

Парк, як і всі попередні парки, був дуже милим. У ньому було багато фонтанів і навіть водоспад із печерою. У парках турки розуміються. Порелаксував. Почали повільно рухатися у бік водоспадів і заразом у пошуках ресторанчика для вечері. В одному з ресторанів був такий нав’язливий сервіс, що золоту табличку у Фреймут вони б силоміць видерли. Надовго ми там не затрималися. Поруч був маленький, але на вигляд затишний ресторанчик. Там ми і зупинилися. А оскільки почалася чергова злива, ми ще й нікуди не поспішали. Крім нашого замовлення нам на стіл поставили салат і три види закусок. Коли ми доїли найсмачнішу, нам принесли ще таку саму. Потім принесли наше замовлення. Коли ми доїли, нам принесли кавун. І уточнили чи не хочемо ми чаю. Даша сказала, що може пізніше, але чайок нам тут же принесли, а на додаток ще кавуна. Було досить мило. Але коли з’ясувалося, що в рахунок вони це все не включили, ми просто були вбиті на повал атмосферністю закладу. Дощ закінчився і можна було гуляти далі. До самої ночі ми знову бродили вздовж річки і раділи Анкарі та її мешканцям. На районі біля нашого готелю проходили також масові гуляння. Нічне життя міста – це чудово! Подивився на годинник, мене накрило те саме почуття, коли ти в іншій країні і треба йти спати, а через 12 годин я буду вже огірком і працюватиму в офісі. Анкара нас настільки не хотіла відпускати, що в аеропорту з’ясувалося, що рейс затримано на 2:30 години))) 

Це був один з найкращих вікендів цього року! Анкара пречудова!


Інформація про подорож

Дата подорожі: 14.07.2017 – 17.07.2017
Тип поїздки: Вікенд
Тривалість: 2 повні дні
Авіаквитки: МАУ за 8 місяців
Складність подорожі: 2/10 (легко)

Наш путівник Стамбулом (2021 рік — Локдаун)

Якщо весна не йде до нас, ми самі полетимо до весни! Це був наш восьмий Стамбул і, як завжди, ми отримали такий заряд позитиву і тепла, що я продовжуватиму всіх агітувати відвідати це затишне місто! І найголовніше, що Стамбул не може зіпсувати навіть максимальний локдаун, який розпочався якраз перед нашим прильотом. Давайте перерахуємо плюси поїздки:

  1. Кількість котів у місті зросла втричі, тепер кототерапія чекає на вас за кожним кутом.
  2. Туристів у цьому місті так само люблять, як коти, так і місцеві жителі.
  3. На туристів не діє комендантська година.
  4. На Султанахметі, в районі Фатіх, ресторани готові нагодувати туристів цілодобово.
  5. На Принцевих островах можливо повністю відсутній коронавірус, тому що там майже немає людей, принаймні на перших двох.
  6. У парку Гюльхане тепер не лише папуги, а й оселилися лелеки.

Перше, що ми побачили після прильоту, це азіатських туристів, одягнених у костюми хімічного захисту, маску вони тримали строго на носі, зате захист для очей тримали на лобі))) Ми ще не знали всіх правил міста, так що були напоготові. Митний контроль пройшли досить швидко, сіли в автобус, що йде до центру та почали вивчати перехожих на вулиці. Майже всі ходять у масках. Відчуваю, нелегко нам буде. Як тільки вийшли з автобуса, купили “Тимчасову масочну перепустку” – сіміт, це такий бублик із кунжутом.

Тепер поки ми по черзі жуємо сіміт, у нас є причина, чому ми не в масках. Масовий режим безумовно важливий, але у нас негативний ПЛР і є антитіла, так що ми почуваємося відносно спокійно без маски, хоча вдруге захворіти теж можливо. Поки ми йшли у бік готелю наша “перепустка” закінчилася. Далі діє таке правило, якщо зустрічний поліцейський йде в масці, то він тебе чемно попросить вдягнути маску. Якщо зустрічний поліцейський також без маски, то виходить нічия, і ви просто розходьтеся в різні боки. У будь-якому випадку, якщо місце людне і не виходить тримати дистанцію, то маску надягають усі без винятків.

Менеджер готелю нас зустрів з такою радістю наче весь ранок тільки на нас і чекав, просто на ім’я покликав, коли ми підходили до готелю. Нам пояснили, що спочатку чай, а потім уже вирішення всіх питань. Ми дуже любимо Туреччину за пристрасть місцевих до чаю, а не до алкоголю. Отримали та підключили до нашої Стамбул карти хес-код, тепер вона активна і можна користуватися транспортом, а держава знатиме про кожне наше переміщення, навіть про відвідування туалету, тому що оплата в громадських туалетах теж робиться Стамбул картою. Тепер для нас доступні відвідування торгових центрів, весь громадський транспорт, а також хес-код вимагають деякі ресторани. Ось так легко та швидко впровадився тотальний контроль державою. Саме у мене до цього лише позитивне ставлення, оскільки нічого протизаконного робити не збираюся. І мало того, якщо у мене заклинить двері в кабінці, мене зможуть знайти!)))) Зараз хес-код потрібно пред’являти у вигляді QR коду, думаю наступним кроком буде автоматичне сканування біометрії ока як у дубайському аеропорту. Єдиний мінус всього цього, тепер Стамбул карту потрібно купувати кожному персонально і відповідно стежити за балансом одразу на всіх картах, що не дуже зручно. Ми спочатку не знали, що не можна використовувати одну картку на трьох осіб і потрапили в ситуацію, коли Мишко пройшов через турнікет на пором, а ми не могли пройти. Я побіг швидко купувати ще дві карти, але без хес-кодів вони не дійсні, а пором вирушить через дві хвилини. На щастя, турнікети теж мають серце, і вони можуть змилуватися. Якщо близько 20 разів пікнути картою без прив’язаного коду, турнікет здасться і пропустить тебе. Цей лайфхак показав нам працівник)))

Цього разу ми до Стамбула прилетіли аж на тиждень і особисто мені цього тижня було зовсім недостатньо, я розумію, що з радістю б жив у Стамбулі й надалі, але тепер із напіввідкритими кордонами ми маємо цілий план як надолужити втрачене у поїздках, так що тиждень Стамбула буде поки що в самий раз. Стамбул був, безсумнівно, радий нас бачити настільки сильно, що навіть скасував свої метеопрогнози і подарував нам сонячну погоду практично на весь тиждень. За цей тиждень ми маємо відвідати всі наші улюблені місця, а також відкрити все, що хотіли давно подивитися, але відкладали. Кожний ранок у нас починався зі сніданку на тлі Блакитної мечеті.

З турецькими сніданками у нас особливе кохання, про яке я вже неодноразово оспівував, та й взагалі із турецькою їжею. У мене в Туреччині правило просте, не з’їв за день Іскандер кебаб — день пройшов даремно. Я не можу пояснити, чому я так люблю саме цю страву, але можливо в минулому житті я сам був Іскандер кебабом. Крім гастротуру в мене була мета накататися від пуза на корабликах Босфором. Сказати, що ми перевиконали цю мету нічого не сказати. Це був наш основний вид транспорту. В якій ще країні ти за пів долара з людини зможеш дозволити собі такі круїзи. Причому маршрут дня формувався так – куди пливе найближчий кораблик, із того місця і починаємо. Якщо ж на Босфорі шторм, а таке теж буває, як з’ясувалося, завжди можна скористатися гілкою метро Marmaray, частина якої проходить під затокою. Цікавий факт, що одна зі станцій метро знаходиться на мінус дев’ятому поверсі. І їхати треба на ліфті, причому всі проміжні поверхи також присутні. Важливий лайфхак цієї гілки — на виході зі станції потрібно вдруге пікнути Стамбул картою на “Refund machine” і на карту повернеться частина грошей, залежно від кількості станцій, які ви проїхали. Сама гілка настільки довга, що ми встановили новий рекорд з поїздки в метро, ​​ми їхали в один бік півтори години. Тепер нам попередній рекорд, поставлений у Китаї, де ми проїхали 54 станції метро, ​​здався дитячим садочком. Метро нас довезло до міста Гебзе, яке знаходиться недалеко за Стамбулом. Там має бути цікава набережна. Коли ми приїхали в місто, то з’ясувалося, що набережної немає, потрібно пішки йти в інше місто Darica. Чому пішки? Оскільки для проїзду в місті потрібна спеціальна картка, то або морочитися з черговою картою, або ловити таксі, яке не зупинилося, або годину пішки під гору, і ти на місці. Дорогою ми зайшли до маленького кафе, де сиділа дуже гостинна господиня зі своєю донькою. Якщо ти попросиш гарно турецьку каву турецькою мовою, то далі тебе обов’язково запитають про рівень цукру в каві, але оскільки наші знання на цьому закінчуються, а гостинність господині тільки починається, процес переговорів сильно затягнувся. Її донька весь час сміялася з того, як ми не могли порозумітися між собою. Жінка нам дуже намагалася догодити і пропонувала ще каву, чай і печиво, і все це турецькою. І змушувала Дашу продезінфікувати руки (як ми з’ясували у наступній турецькій подорожі, є така турецька традиція бризкати гостям на руки лимонним одеколоном, щоб руки приємно пахли). За підсумком ми вже всі сміялися з мовного бар’єра, але напилися чаю з кавою та поїли печива. Коли ми йшли в далечінь жінка з донькою ще довго нам махали слідом. Незважаючи на те, що набережна в результаті виявилася не варта того, щоб до неї діставатися пів дня, нас цей похід у кафе дуже емоційно зарядив. Ми весь день потім згадували найкращі моменти зі спроб порозумітися.

Тепер я хочу вас познайомити з нашими улюбленими місцями Стамбула, які ми для себе відкрили за 9 років.

Район Фатіх

Це базова точка туристичних маршрутів, саме тут біля історичного центру Стамбула – Султанахмет треба обирати недорогий готель. Цікавий факт, що в першій поїздці ми не знали про існування цього району і це було неймовірно приємним відкриттям. У цьому районі потрібно відвідати палац Топкапи, Блакитну мечеть, Айя Софію та цистерну Базиліка, але тільки після того, як у неї назад повернуть воду.

Парк Гюльхане

Це один із моїх улюблених парків у всьому світі. Тут ростуть дерева-гіганти, на яких оселилися родини папуг, а тепер ще й лелеки. Парк дуже просторий та має вихід на набережну. Відвідування набережної має бути обов’язковим пунктом після прогулянки парком.

Еміненю

Якщо ти знаєш назву цього району, то в тебе ніколи не буде проблем із тим, щоб повернутися на поромі з будь-якого куточка Стамбула до готелю. Приємна фішка — тут біля Бургер Кінгу продається дуже смачне морозиво. Від самого причалу вирушають пороми, напевно, до всіх куточків Стамбула, включаючи Принцеві острови. Але на острови тут вирушають не державні, а приватні пороми, особисто для нас їхній розклад був менш зручним, ніж у державних, хоча ціна схоже така сама.

Тут же є Єгипетський ринок. Ми раніше до нього були досить холодні, але цього разу дуже оцінили його, ну правильно, куди ж як не на базар попертися під час коронавірусу.

Каракой 

Дуже атмосферний район із безліччю ресторанчиків знаходиться праворуч за Галатським мостом. Зліва ж від Галатського мосту чудова набережна для милування заходами сонця.

Кабаташ

Тут є одні з безлічі різнокольорових сходів, що ведуть у гору, а також це пристань, звідки відпливають державні пороми на Принцеві острови. Також тут знаходиться палац Долмабахче, відвідування якого також обов’язкове, але треба врахувати, що він закривається досить рано.

Ортакьой

Один із наших улюблених районів європейської частини Стамбула. Тут дуже красиво вечорами, коли включають жовте підсвічування. Саме тут продається Кумпір — печена картопля, в яку накладають безліч начинок.

Я не сказав би, що картопля особливо смачна, але її треба спробувати, щоб знати смак району. Вартість 30 лір. У перших поїздках ми робили піший маршрут від Султанахмета до Ортакея, а потім назад автобусом через пробки.

Таксім і вулиця Істікляль

Чесно кажучи, наша найнеулюбленіша частина Стамбула, багато людей і немає тієї атмосфери міста. Хоча з цікавостей тут ходить історичний трамвай і є Галатська вежа. Але до своїх маршрутів ми цей район не включаємо, хоча він вважається центром.

Парк Йилдиз

Незважаючи на свою гірську місцевість, це чудовий парк для прогулянок, відпочинку за столиком та милуванням на Босфор.

Але там треба безпосередньо вгору йти. На вершині парку також є канатна дорога в інший парк.

Парк Емірган

Ще один затишний парк, думаю, найкраще його відвідувати під час сезону тюльпанів. Нам він сподобався трохи менше, ніж Йилдиз, але ми його теж рекомендуємо до відвідування.

Фортеця Румеліхісар

Ми туди не потрапили, але гуляли поряд, нам сподобалася набережна та види на фортецю. Звідси ми пливемо додому в Еміненю на поромі. Це буде чудовий круїз з чудовим краєвидом на фортецю.

Ускюдар

Азіатська частина. Тут є класний турецький ринок. Знаходиться вглиб та праворуч від причалу, якщо стояти спиною до Босфору.

Потім піднімаємося нагору і гуляємо парком Fethipaşa Korusu, тут є кафе з чудовою панорамою (фото вище на фоні моста), після чого спускаємося і в район Kuzguncuk, тут красиві вулички та будиночки.

Назад найкраще плисти на поромі, повернувшись до причалу Ускюдар, також можна скористатися метро.

Кадикей

Азіатська частина. Тут просто фантастична набережна та дуже затишна зона старого міста з пішою вулицею. Можна просто гуляти куди очі дивляться, скрізь буде мило та затишно.

Принцеві острови

Ми були на всіх, дуже сподобався острів Burgazadası, з його пагорбів відкриваються чудові краєвиди на острови. Острів не має особливої популярності у туристів, тому тут мало людей і немає коней із візками.

До острова можна дістатися на міському поромі від Кабаташа. Інші острови теж сподобалися, якщо ви плануєте повертатися до Стамбула знову і знову, то щоразу вибирайте собі новий острів.

Що ще потрібно дивитися

Мистецтво на сходах. В основному вони прикрашені веселкою, але іноді трапляються і справжні шедеври. Якщо будете подорожувати нашими маршрутами, то побачите багато таких.

Улюблені ресторани

Нашими фаворитами за ціною та асортиментом їжі залишаються два сусідні ресторани Ortaklar Kebap та Mevlana Kebap Lahmacun. Вони простенькі, недорогі та смачні.

Улюблена їжа. Тут я перерахую лише найулюбленіші страви, назви яких знаю. В ідеалі всі перелічені страви потрібно розподілити протягом дня та не забувати відкривати страви, яких немає у цьому списку. Знаю, завдання не найлегше, але подорож до Стамбула — це насамперед гастрономічна подорож, ніхто не казав, що буде легко. Зі Стамбула неможливо повернутися не набравши зайвих кілограмів.

Каштани

Щоразу після приїзду ми традиційно починаємо зі смажених каштанів. Спочатку вони можуть не сподобатися, але дайте їм шанс, і вони назавжди залишаться смаком Стамбула.

Екмек Балик

Смажена рибка у хлібці. Тут все просто, не скуштував Екмек Балик — не був у Стамбулі. Якщо скуштував, то лети до Стамбула і покуштуй ще раз. Продається ліворуч від Галатського мосту, а також трапляється у різних місцях на набережних.

Іскандер Кебаб

Кебаб у томатному соусі з йогуртом. Тут у мене ще одне правило, не з’їв Іскандер — день пройшов даремно! Оди цій страві оспівую, напевно, у кожному оповіданні про Туреччину. Коли робите замовлення, нагадайте офіціанту, щоб кебаб був максимально гарячим.

Кьонефе

Десерт зі смаженого сиру. Я його відношу до топ десертів Туреччини. Його складно пропустити, ця страва зазвичай на банерах у багатьох ресторанах.

Баклава та інші солодощі

Скажу чесно, нам знадобилося близько 9 років, щоб полюбити їх, але тепер ми вірні фанати.

Бореки (Börekçisi)

Страва з листкового тіста з різними начинками, найуспішніша в нашому рейтингу – солоний сир.

Лахмаджун

Відмінна м’ясна закуска, чудовий додаток до будь-якої страви.

Піде

Турецька піца, наш найулюбленіша начинка — з фаршем.

Сарма

Фаршироване виноградне листя, ми практично завжди замовляємо сарму як додаткову страву.

Турк Кафесі

Турецька еспресо з гущею. Я відношу його до фотогенічного напою Туреччини. Якщо не любите каву, то краще не дегустуйте цю смакоту, бо станете кавозалежними.

Фреші

Бути в Стамбулі і не пити фреші щодня — це злочин, гадаю, це варто внести на законодавчому рівні.

Сахлеп

Це один із позитивних моментів зимового Стамбула. Гаряча та ароматна “маночка” зі спеціями в склянці.

Їжа як мистецтво

Тейсті кебаб (він же Поттері кебаб)

Головне вибрати ресторан, де його вміють гарно подавати. Це страва-шоу у вигляді кебаба в палаючому горщику. Найефектніша подача у нас була у Каппадокії у ресторані La Vida A la Carte.

Дондурма

Турецьке вуличне морозиво, яке подається у вигляді шоу. Тут також важливо вибрати хорошого майстра. Відмінна риса справжніх майстрів, вони вас активно зазиватимуть.

Трохи про місцевих жителів

Нікому не секрет, що справжні господарі Стамбула – це коти, господарі Босфору – чайки, впевнений тут зі мною багато хто погодиться.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 10.03.2021 – 17.03.2021
Тривалість: Тиждень
Тип туру: Вікенд
Авіаквитки: Sky Up
Готелі: Booking
Екскурсії: Усе самі
Складність подорожі: 0/10 (Друге рідне місто)