Третій сезон поїздок розпочався з найбільшого екстриму в нашому житті, зараз все приємно болить, ранки гояться, коліна плавно приймають свій стандартний колір))) Цього року нам настільки сподобалося Середземне море, що ми його відвідали четвертий місяць поспіль, встановивши свій особистий рекорд)))

Сонячна Анталья зустріла київську банду теплими променями літнього сонечка та приємною турецькою атмосферою.

Анталія

Оскільки до прильоту іншої банди було ще 4 години, ми втілили мій хитрий план у реальність. Швиденько в автобус №600 та у старий центр Анталії – Калеїчі. Спочатку у нас був 40-хвилинний тур громадським автобусом. Під час поїздки я щось розповідав про купецький побут і акти паломництва, загалом усе, що вигадувалося на ходу, використовуючи модні екскурсійні фрази. Потім у нас була година, щоб ознайомитися з містом.

Під час прогулянки до нас долинув улюблений звук турецького трамвая. Цей звук дзвону немов занурив нас у поїздку, для мене він як візитна картка Стамбула, а тут ти його чуєш зовсім в іншому місті. Всі елементи Анталії, це як Стамбул, тільки все перетасовано і скомпоновано по-іншому. Ті ж фреші, ті ж бублики з сирками, навіть таксисти, які намагаються обдурити такі самі. На замітку скажу, що ніколи не варто користуватися послугами турецьких таксистів, це завжди погано закінчується. Ми таксі не скористалися, тому що я чудово знав усі їхні хитрощі з цінами. Красі старого міста – залік, нам ну дуже сподобалося. Оскільки ми можемо порівняти кілька міст країни – ставимо всій Туреччині впевнений залік.

Пам’ятник QR коду

Назад змогли знайти зупинку лише завдяки поверхневим знанням турецької мови. Як це не дивно звучить, за четвертий візит до Туреччини вже трохи вивчили мову. Як і планували в аеропорт, повернулися хвилина у хвилину. Ось таку ми собі вигадали розвагу, щоб не чекати 4 години в аеропорту. 

Каш

Рівно о 13:34 дві банди зустрілися і вирушили прямим рейсом до самого куточку країни – міста Каш. В автобусі на нас чекав турецький перекус, усім роздали дюрюм, айран, банани та інші ласощі. У програмі був заявлений якийсь похід у каньйон, кожен його собі якось уявляв, але явно не так, як виявилося на справді. Було кумедно, що всі їдуть в автобусі і в кожного по шаурмі в руках. Кейтерінг був дуже добре продуманий. Після п’ятигодинного переїзду треба було плисти на байдарках до готелю.

Поки ми з Дашею переодягалися, сховавшись за маршруткою, вона успішно поїхала.

Море було дуже теплим, пливли на тлі романтичного заходу сонця, наприкінці зістрибнули з байдарок і почали веселитися у воді. Поки Ілля до нас стрибав з пірсу, на місце його посадки підпливла байдарка, це було одне з найбезглуздіших зіткнень в історії всесвіту. Плаваючи просто в блакитному морі ми влаштовували підводні фотосесії. Ми вперше в житті проводжали захід сонця прямо в морі.

Поплававши 15 хвилин, ми всі поспішили вселятися до готелю і побігли на вечерю. На вечері всіх попередили, що каньйон це трохи складна процедура. І якщо хтось не впевнений у собі, вирушать на екскурсію на острів Кекова. Я уточнив, у Христини, можливо після каньйону ми зможемо так само встигнути сплавати на острів. Христина мене запевнила, що після походу мені вже нічого не захочеться, звучало не переконливо. Я собі в голові уявив щось фізично складне, але воно й приблизно не виявилося схожим на те, що на нас чекало за фактом. Я собі це уявляв, як дві червоні скелі, через які треба перестрибувати. Вночі особливо ми не гуляли, адже о 6:30 сніданок і каньйон. Мізинець Архі ще вдома був атакований злою тумбочкою, а в літаку підступна валіза, ніби вирішила закінчити цю чорну справу, через це Архі не дуже добре себе почував, але від походу не відмовився. Все ж таки нашій команді це не перешкода. “Хлопці, візьміть змінну білизну, ви можете трохи намокнути” це в принципі все, що нам було відомо.

Каньйон

О 08:00 крокодильський гірський холод зустрічає нас із маршрутки, нам видають напіввідкриті гідрокостюми, а на них вішають скелелазні страховки для карабіни. Це чомусь нікого не насторожило.

Від холоду хотілося назад у маршрутку, але вона успішно поїхала. Коли нам видали каски, це теж ніякого лиха не віщувало.

Почали рухатися, дорогою нас зустрів Гендальф і наказав зібрати всі втрачені кільця на маршруті, розгадуючи секрети замків та ключів. Ух ти, як прикольно придумали, навіть у костюмах… А це ще як?!! Чому наш маршрут не вгору, а вниз, прямо в гірську річку? Ми ж відразу намочимось на такому холоді, а попереду ще довго йти. Мда… хоч би Гендальф міг би попередити нас. Ногами у воду – тут же судоми у кісточках.

Здолавши невелику дистанцію ноги хлопців відходили від пронизливих болів крижаної гірської річки. І тут водоспад – красиво! А точніше – перший спуск – о па-па. Хто спускається, той відмовитись уже не зможе. Перший герой спускаючись по скелі, зістрибнув у воду, а там майже до пояса. Тут бойовий дух похитнувся. Вже є перший, хто відмовився. Який нафіг до пояса – вода крижана. Гаразд, гідрокостюм, який починався трохи вище колін, повинен врятувати. Застрибую я, і холод починає пробивати навіть під костюмом. Після першого спуску впевненість у бажанні походу у багатьох згасла, але дороги назад не було. Ну хоч вище пояса сухо. На наступному переході я був би радий, щоби не довелося мочити голову. Якщо через першу по шийну переправу ще не вдалося намочити Дашу, то на другій переправі дно засмоктувало і вже мокрими були абсолютно всі. Постійно шукали сонячні ділянки для зігріву, поки хтось спускається. Один зі спусків був у вигляді тролея над водоспадом, я попросив інструктора зробити мені екстрим, думаючи, що він на більшій швидкості мене пустить. Інструктор сказав “Окей, джаст сітдаун енд джамп”. Я стрибнув, але замість спуску відчув, як мене потягли за страховку назад, і я опинився в потоці під водоспадом, поштовх в інший бік, він мене назад у крижаний водоспад. Холоднеча нереальна, я кричу «Ноу екстрім», у відповідь відпускання страховки і просто з тролею лечу вниз у воду. Більше я не просив екстриму. На четвертій годині настало переохолодження організму, почався великий страх сильно захворіти. Проблему вирішували відігріваючись на сонячних частинах скелі та зняття футболок з-під гідрокостюму. Але тут уже сонце не допомагало, а далі скелі стулялися і подвійний великий водоспад з порогами проходив через ділянку, що не прогрівається. Страховий тролей порвався перед нашою командою, коли натягнули новий, не дуже розрахували можливу вагу учасників.

Стрибаючи з водоспаду, зачеплений до тролея я лечу саме у водоспад, інструктор тягне трос, але через прогин мотузки я проходжу не по повітрю, а перпендикулярно струменю, пам’ятаю те відчуття як холодна вода заливалася у вухо, скелясте дно, тягнуть, він сильно прогинається і мене продовжує по всіх каменях і скелях волокти, вода-повітря-вода. Кудись витягли. Навколо скелі неба немає, попереду другий ступінь водоспаду. Страхувальний трос безнадійно висить у воді, наш турецький інструктор кричить, щоб трос не чіпали. Спускатися скелею зі струменем водоспаду довелося повністю без страховки. Спустився, а там глибина, треба пливти. Навіть судоми з ніг уже пройшли.

На сонячній галявині всі збиралися немов після аварії корабля. Це була четверта година у дорозі. Попереду на нас чекали дві новини: Хороша – незабаром обід, погана – ми пройшли майже половину. Щелепи – відвисли. Так, ми ще кільця збирали по дорозі і відмикали замки, але це дрібниці. Привал. Булочки, консерви, шоколадки. Консервами від’їлися на повну, відкривай банку на будь-який смак. Коли ми доїдали смачні баклажанчики, інструктор уточнив, де саме ми взяли консерви з баклажанами??? Він вказав на наші запаси, а консерви зовсім не такі, з гарними етикетками. А ми їмо з якоїсь вигорілої банки. Ось лажа, якусь стару ліву консерву відчинили. «Хлопці, у тій купі консерви валяються вже кілька місяців, це не наші». Головне вчасно. Тепер наш ворог був не лише холод, а й можлива діарея. Мені з Дашею ще пощастило, бо ми їли з тієї купи баклажанову, а от хлопцям пощастило менше, вони доїдали старий тунець.

Позаду вже було більше десятка водоспадів і спусків, хоч ми й розуміли, що попереду ще більша частина шляху, але в душі кожен сподівався, що такого крижаного пекла більше не буде. Спочатку дорога була не дуже складна, але вже почався зовсім повний треш. Був чотириметровий узвіз без страховки, треба було стрибати із головою. Якщо для багатьох це було не малою проблемою, то для хлопця який не вмів плавати це була катастрофа. Він стрибнув, пішов під воду, а ми з Ромкою давай швидко витягати його з дна. У деяких неприродно тремтіли руки та ноги на таких спусках. Після цього пірнання був спуск на мотузці просто усередині вертикального потоку. Тут страховка не передбачалася. Після того як перший же фан спробував ухилитися від струменя і в результаті його затягнуло прямо в центр, я тільки побачив крізь непрозору воду, як зірвалися з мотузки його руки. Ті почуття, які ми відчували, неможливо описати в повному обсязі. Пощастило, що з деталями майбутнього нас ніхто не ознайомив, інакше в каньйон піти зважилося б небагато.

Ішла восьма година нашого шестигодинного походу. Я навіть двічі використав каску на голові за призначенням. Навколо краса невимовна, а в голові тільки одна думка — дійти до кінця і не захворіти. І тут довгоочікувані вісті про кінець, але чомусь усі сповільнилися, ах так, перед кінцем ще один пекельний спуск.

Я спустився і прийняв Дашу, але варто мені оступитися і я знову пливу в крижаній річці.

З кінцем тут вийшла подвійна ситуація, з одного боку річки більше не буде, а ось з іншого боку довгий підйом у гору.

Підіймалися ми близько 30 хвилин, вже зовсім ніякі, побиті та подряпані.

На вершині Гендальф та Гімлі кожному видавали пляшку холодного пива. Це коли раптом холоду було замало. Змінки не було. Зате була запасна білизна, нею і грілися) Після годинної поїздки в автобусі, ми з Дашею впали на ліжко наче з Титаніка врятувалися.
Коли нас повезли на вечерю багато хто боявся, що нас знову змусять плавати. Вечеря була дуже і дуже смачною, там було, напевно, все найкраще від турецької кухні.

Гендальф довірив мені кинути обручку в міні-мордер. Кільце було класне, справжнє з ельфійськими написами, прямо як у фільмі. Я кинув кільце у вулкан, а Гендальф запалив лазер на своїй палиці і вулкан спалахнув разом із кільцем… 

А ще мої знання розмовної англійської допомогли сторгувати для Слави футболку у магазині, де фіксовані ціни. Серце продавщиці не витримувало моє оповідання, про те як Слава хотів поцілувати маленьке турецьке кошеня, а той у відповідь порвав його єдину футболку. Розтануло серце – розтанула ціна. 

О 12-й ночі нас повернули в готель, але й тут часу спати не було, будильник мені сказав: «Сигнал спрацює через «1:50».
Будильник задзвонив, я ніби не лягав. Встати не можу, сильна судома схопила всю ногу. Дещо вирівняв ногу, але навіть не вірилося, що вона може не боліти. Всі м’язи болять, тіло ниє, подряпані лікті та коліна, у багатьох чомусь опухло саме праве коліно. А один чоловік настільки яскраво відзначив кінець походу, що його бездушне тіло просто занесли до маршрутки.
Це офіційно був наш найбільший екстрим у житті, нам шалено сподобалося, і як завжди Христині великий респект та повага за організацію, все було мега-мега.