Десь у паралельному всесвіті

Це мала бути чергова незабутня поїздка у Карпати на травневі свята, коли гори усіяні кульбабами та густою зеленою травою. Під час підйому на верховинські гори легені наповнюються свіжим гірським повітрям, довкола цвірінькають пташки, пасуться корівки. Все мало саме так скластися. Але всупереч усім календарям у нашому всесвіті в цей час у Карпатах нуль градусів і йде сніг.

Наша реальність

Це був робочий сонячний день у Києві, мені зателефонувала кохана дружина та сказала, що поїздка до Карпат на травневі схоже накривається. Треба було терміново щось вирішувати, доки є можливість скасувати залізничні квитки. На травневі взяти тур, що горить, не найтривіальніше завдання. Та ще й тури мінімум на 7 ночей, а травневих вихідних буде лише три ночі. Я б міг взяти відпустку, та в мене ще випробувальний термін не закінчений, але вже дві відпустки погоджено до його закінчення можна було б якось віддалено попрацювати, але в мене ноута немає. Загалом усе було проти нас. І лише готель Larissa Garden вірив у нас. Причому вірив настільки, що за 365$ за двох готовий був нам надати ол інклюзів на 7 ночей. Вся логіка перехиляла чашу терезів у бік того, що полетіти не вийде. І тільки ціна готелю ніби говорила “У вас все вийде”. Сиджу я в офісі, дивлюся в комп’ютер і розумію, що треба дуже терміново вирішити купу питань. У кімнату зайшла наша колега Оля, яка керує процесами. “Оля, у мене тут така справа …”
Даша аж сама не повірила, що мені затвердили віддалену роботу. До вечора абсолютно всі питання були вирішені, і я сидів удома, вже з налаштованим ноутом у руках, за що окреме спасибі Лесайп. І нашому улюбленому Tasty Travel за тур. Даша сказала, що в будь-якому разі вже давно нікуди не літали і пора б уже кудись податися. Відкривши на планшеті карту мені спливло повідомлення “Ваш виліт у Будапешт буде через 13 днів”. Ми з Дашею подивилися один на одного і посміялися. Добре хоч встигнемо до Києва долетіти до цього часу.

Туреччина 2017

Наша подорож по новій традиції починається з акційної преміум лаунж зони. Цього разу на нас чекала паста болоньєзе, кукурудзяний суп пюре, багато всяких смакот і незабутній десерт. У мене він складався з восьми малинових тістечок та п’яти келихів прекрасного вина. Думками я вже був на відпочинку. Даша ж віддала перевагу ірландському віскі. У нас у запасі було дві години і вони були просто шикарними. Я пам’ятаю, що диван мені здавався нереально затишним. Оголосили посадку на борт. Роздрукувавши карту Камбоджі на безкоштовному принтері, ми вирушили на наш рейс до Анталії.

Це був 99-й переліт, тінь нашого літака падала на хмари, огортаючись круговою веселкою. Переліт пройшов майже без пригод. Крім того випадку, коли стюардеса схопила вогнегасник і пішла в бік кабіни пілотів. З пасажирів, мабуть, лише я звернув увагу. Прилетіли ми ввечері. Я завжди вважав за унікальну честь, якщо наша валіза на стрічці виїде першою. У цій поїздці нам випала протилежна честь і він виїхав останнім. Здавалося, що в аеропорту ми провели вічність. Але насправді вічність ми провели у трансферній маршрутці, оскільки один із пасажирів сів на літак, але не долетів до Анталії. Наші доблесні гіди 2,5 години намагалися вирішити це завдання, але так і не змогли. Біля автобуса була купа незадоволених туристів. З’ясувалося, що ні один із підтверджених готелів не працює і всіх селять до інших. Оскільки наш готель був найдешевшим у Галактиці, я відразу ж сказав, що готовий в’їхати в будь-яку п’ятірку, якщо так багато небажаючих в’їжджати. Далі на нас чекало дві новини. Гарна в тому, що наш готель таки теж закритий, а так собі, що у господаря є два однакові готелі поруч один з одним і нас просто вселять у сусідній. Можна було далі боротися за вселення у найкращий готель, але за такого результату був би мінус день від поїздки, а вихідних у нас і так лише три. Одна жінка настільки висловлювала небажання вселятися в сусідній готель, що навіть майже вселилася до закритого. Нас спеціально підвезли до закритого, їх висадили і автобус поїхав у відкритий))) Готель, який нам надали, виявився навіть дуже нічого. Красива зелена територія, на якій ростуть стиглі апельсини і навіть зріють банани. Готель позиціювався як четвірка, хоча причепитися можна було звичайно багато чого. Але за 365 $ на травневий тиждень за двох нас все влаштовувало. Ми приїхали близько півночі, я пішов на ресепшен, відразу уточнити, щоб нам зробили пізню повноцінну вечерю. Менеджер добродушно посміхнувся і повів нас у закритий ресторан, де на нас чекали сервіровані тарілки з двома гарнірами, м’ясом з підливою та зеленню. “Коли повечеряєте підете на бар і скажете, що ви щойно прилетіли, бар для вас буде працювати” Так само добродушно посміхаючись із почуттям зробленої доброї справи, рецепціоніст пішов назад у лобі. Забігаючи наперед, скажу, що це була наша восьма поїздка до Туреччини, але перша аж на 7 днів і в ол інклюзів. Думка про турків у мене значно виросла за подорож. Якщо порівнювати з Єгиптом, то в туристичній Туреччині немає постійного страху, що тебе хочуть обдурити. 

Памуккале

Поївши, і взявши по коктейлю, ми пішли шукати вуличну агенцію, щоб купити екскурсію. Біля готелю була компанія ROM travel, ми взяли Памуккале за 30$. Хлопець нас запевняв, що такого сервісу, як у нього, ми точно ніде не знайдемо. Насправді так і виявилося. Не спрацював будильник в телефоні (а через 4 дні і сенсор припинив працювати) ми проспали, автобус поїхав. Прокинулися ми в той момент, коли мали бути на вулиці. Протягом 7 хвилин зібралися, вибігли надвір. Ще не було навіть шостої ранку, біля входу в готель стояв хлопець, який продав тур. “Я зустрічаю кожного свого гостя і особисто контролюю, щоб він сів до автобуса!” Він зателефонував комусь, за нами приїхала машина і ми наздогнали автобус. Гід в автобусі побачивши, що ми зайшли парою швидко попросила одного з туристів, щоб він пересів так, щоб у нас було два місця поряд. Оце було реально ефектно! Дорога була далека, в автобусі можна було доспати недоспане. Гід умовно вибачившись сказала, що в рамках реклами ми повинні відвідати дорогою два магазини. Але оскільки в ці магазини їхали автобуси Tez Tour та інших дорогих готельних операторів мені стало легше. У магазинах творився нереальний лохотрон з акціями, які можна було зрозуміти тільки, знаючи найвищу математику.

На жаль, люди велися і купували це все барахло за дуже дорогі ціни. Навіть незважаючи на те, що навколо готелів у туристичних місцях все це продавалося в рази дешевше. Наприклад, винний льох нам парив пляшки унікального фруктового вина по 33$ за 2 пляшки. Хоча біля готелю у туристичних лавках вони продавалися по 8 – 10$ за штуку. Але людям немов слово акція відключає логіку. Одна жінка спочатку скупила нереальну купу ексклюзивного текстилю, а в магазині дорогоцінного каміння, накупила собі Султаніта всього за 37$, який за словами гіда, набагато сильніше вражає ніж діаманти, якими тепер нікого не здивуєш. Всі ці магазини реально підбішують. Але Памуккале знаходиться за 3,5 години їзди від Анталії і як самостійно туди дістатися без машини я просто не уявляю. Нарешті ми дісталися легендарного Памуккале. Вхід у заповідник знаходиться на відстані від ванн і перше що вражає — це ландшафти макових полів.

Від виду полів було важко відірвати очі. Хотілося сфотографуватись з усіма маками цих безмежних полів! І кожна наступна фотографія здавалася крутішою за попередні. А це ми ще не дісталися головного заради чого приїхали. Після маків ми погнали дивитись легендарні білі гори. Вони були дійсно білі та красиві, бірюзова вода навіть без сонця була гарного кольору. Треба було правда звикнути ходити босоніж по цим всім нерівностям. Але, як не дивно, ноги швиденько звикли. Було красиво, але світло, що відбивалося дуже тисло на очі. Був двоїстий момент: начебто і хочеться все поїдати очима, але в той же момент хочеться закрити їх, щоб вони відпочивали.

Народу здавалося багато, але пройшовши буквально пару рівнів вниз, ми вже могли самостійно займати цілі басейни. Спочатку мені все-таки здавалися красивішими макові поля, ніж білі гори, але коли ми дісталися того місця, куди не доходять туристи і побачили полотна не зачеплених ванн, я остаточно закохався в цю місцевість. Я мріяв потрапити до Памуккале ще задовго до початку подорожей. Це місце завжди здавалося таким загадковим та чарівним.

Далі треба було повернутися до макових полів і дійти до високого амфітеатру. І знову фотографії з маками, потім з амфітеатром та ще сто фотографій з маками. Амфітеатр сподобався, вразив своєю висотою.

Але маки… 3 години пролетіли… Треба було назад до автобуса. Можна було б ще покупатись у басейні Клеопатри, туристів там вже було небагато, але час закінчився. Шкода, ми не дикуном туди дісталися і були жорстко обмежені в часі. Зворотна дорога була важкувата, але інакше ніяк. Екскурсія дуже вимотала, але все одно того вартувала.

Каньйон Гейнюк

Тому що відпустки на цю поїздку я не брав, потрібно було за три вихідні дні максимально все подивитися. З самого ранку ми заскочили до місцевої маршрутки та поїхали до сусіднього міста Гейнюк. На в’їзді в місто потрібно було зійти на трасі, і заглибитись дорогою у бік гір. Нам було зручно, бо за два тижні до нас тут відпочивала ціла делегація з тещі, моїх батьків та нашого Мишка.

І маршрут у каньйон уже було добре прокладено. Ми правда у кількох місцях спробували його модифікувати. У першому випадку ми наїлися гігантської шовковиці, а у другому просто подовжили собі шлях. Вхід до заповідника коштує по 7 лір (2$). Перше, що на нас чекало це каскади синіх озер.

Озера переливались одне в одне і манили до себе. В одного з озер ми помітили вхід у низьку печеру.

Напівзігнувшись ми заглибилися метрів на 50 у гірську породу. Добре, що на мобілках є ліхтарики. Я все чекав, коли ми напоремося на кажанів, але зустріли них. Після печери ми подалися вгору в гори. Пройшовши дуже красиві пейзажі, ми дісталися до самого каньйону. Гірська річка була градусів 14. Віддавши на зберігання всі свої гроші та цінні речі якомусь британцю, ми взяли в нього в оренду гідрокостюми по 13 $ і продовжили маршрут водою.

Холод був настільки жорстоким, що кисті просто нили від болю. Але зате ми здійснюємо справжнісінький каньйонінг. Навіть незважаючи на те, що два роки тому зареклися більше в такому не брати участь. Цей каньйонінг тривав на 7,5 годин менше, ніж той у який ми потрапили два роки тому, але навіть пів години проведені в каньйоні залишили незабутні враження в цій поїздці. Тут було звичайно простіше, не треба було пірнати з головою у водоспад і лізти у темряві. Тут все було цивілізовано. Хоча полазити теж було де. Вибравшись у тепло, ми сохли і грілися на травневому сонечку. Потім був бутербродний перекус над урвищем гори. Бутерброди Даша нам запакувала в готелі на сніданку. Моя зайчиха завжди піклується про нас.

Ще півтори години пішки назад, і ми знову на трасі. Дорогою нам траплялися втомлені туристи. Туристів мотивувало те, що ми дійшли до каньйону, а отже, і вони дійдуть.

По дорозі на одному з ресторанчиків Алі висіла вивіска “2 склянки фрешу за долар”. Випивши вісім склянок чудового фрешу, ми були готові далі здійснювати подвиги. Вперед до Анталії!

Анталія

Ми ще мали в запасі половину дня. Ми не були впевнені, що маршрутка точно зупиниться серед траси, тому ми з надзвичайною легкістю автостопом зловили машину. Хлопець теж їхав до Анталії і говорив лише турецькою. Приблизно на цьому наша розмова закінчилася. Оскільки хлопець любив у машині покурити довелося струсити попіл із сидінь. Доїхали швиденько та з вітерцем. Від грошей хлопець відмовився, показавши жестом, що йому було приємно нам допомогти.

Щиро кажучи, не очікував, що турки такі милі. І навіть у готелі вони були дуже приємні і ввічливі. Хлопець висадив нас за чотири кілометри від старого міста. Це вже були дрібниці для пішої прогулянки. Хоча ми вже пів дня безперестану кудись йдемо) Ми вже були кілька років тому в цьому місті. Минулого разу в нас була година всього. Тоді Анталія здалася просто прикольною. Цього разу вона нам здалася нарівні зі Стамбулом за красою.

Варто трохи більше заглибитись у затишні вулички старого міста, як починаєш просочуватись шармом старого міста. Було бажання пройтися абсолютно всіма вуличками. І зазирнути у всі кафе. Це як суміш найкращих моментів Гданська та Стамбула. А дійшовши до краю міста, він ніби відкривається для туристів у новому вигляді. Тепер це урвище над блакитним Середземним морем, захід сонця світить на мандрівників, що гуляють, і закохані парочки, що сидять на лавці. Чудове завершення чудового дня!

Фаселіс

Це був останній неробочий день у нашій подорожі. Принаймні в мене, Дашу ж чекали заслужені сонячні пляжі. З ранку ми поїхали в бік Кемера, зарядилися смачним морозивом і поїхали ще далі. У каньйоні нам попалися туристи, які порадили туристичну стежку в Фаселіс через бухти та гори. Зараз ми її і перевіримо. Треба було вийти на трасі біля тунелю. Побачивши тунель, я попросив водія зупинити, він випустив. Потім я зрозумів, що це не зовсім тунель, про який говорили туристи. Але на превелике щастя потрібний нам тунель виявився через 10 метрів. Спочатку дорога була лісистою та рівною. Погода для походу була комфортна – кожні пів години небо повністю затягувало і до блакиті прояснювалося.

Дійшовши до першої бухти треба було почекати хвилин 15, поки небо посиніє, щоб вода набула гарного кольору. Далі дорога повела кардинально в гори через круті урвища. Спочатку були навіть позначки маршруту, щоб не заблукати. Але від блукань навіть мітки не врятували. Часом починалося цілковите блукання по непрохідних чагарниках, час від часу вибираючись подивитися з висоти на морську красу. Незабаром ми взагалі забрели до гробниць. Час від часу нам траплялося двоє мандрівників, які так само як ми шукали дорогу. Було кумедно. До Фаселіса ми дісталися трохи пізно, місто вже було зруйноване! Поблукали по руїнах і влаштувавши на лавці справжній пікнік! На виході виявилося, що з офіційного входу ще й довелося б відстебнути по 20 лір (5$). Від виходу із заповідника ходить маршрутка прямо до Кемеру. На центральній станції ми пересіли на іншу маршрутку та поїхали на околицю міста до району Асланбучак.

Міст Македонського

У маршрутці ми познайомилися з парою, які пішки вирішили облазити, мабуть, усю Туреччину. Вони нам підказали корисну модифікацію подальшого маршруту. Спочатку ми планували дійти лише до мосту. Дорога до мосту була настільки мальовничою та красивою, що Фаселіс зовсім згас на тлі такої краси. Ну просто дуже гарно. Ми йшли разом із парою, і вони нам розповідали історії про свої небезпечні подорожі. Про те, як у них були зустрічі з вовками, дикими кабанами і навіть стикування з мафією. А я думав це у нас у центральну Індію була екстремальна подорож. Діставшись мосту виявили кафешку з дуже затишним гірським озерцем і водоспадом.

Я не міг пропустити такої краси і побіг купатися. Вода була, м’яко кажучи, тонізуюча. Але як же тут було красиво. Було приблизно половина дня позаду і від маршруту ноги вже трохи втомлені. Але від краси не втечеш, і ми почали довжелезний підйом високо в гори. За словами цієї пари мандрівників там знаходиться славне селище.

Гендельме

Було дві проблеми: невідомо скільки треба йти, тому що селища немає на карті, і ми забули його назву. Ми почали підозрювати, що на вечерю в готелі ми не потрапимо. Та й на обіді за три дні жодного разу ще не були. Правильним рішенням було автостопнути машину. Гарячий турецький дідусь зі своєю молодою майбутньою дружиною з оркостану якраз їхали на шашлик до ресторану. Ресторан був, на жаль, всього за кілометр від нас, але його супутниця наполягла, щоб він нас закинув вище. Висадили нас кілометрів за п’ять біля розвилки. На роздоріжжі була пояснювальна табличка турецькою.
Офлайн перекладач від гугла заявив, що перекладає лише з інтернетом. Зупинивши ще одну машину, ми спробували з’ясувати куди ж нам треба, але ми самі в принципі не знаємо куди саме. Було дві прикмети, там має бути печера та дерево. У горах англійською ніхто не говорив. Хлопці з машини на всі наші запитання просто схвально кивали та поїхали. Вдалині ми побачили хлопця, що поливає грядку. Я побіг до хлопця грати у крокодила. Я йому показав витончене і красиве дерево, що граційно грає своїми листочками на сонечку. Хлопець мовчки глянув на мене і у відповідь зобразив величезну печеру!

Ось це ми з ним зійшлися у жестах. Я питально на нього подивився, а він вказав якою дорогою йти і сказав: “Гендельме!”. Точно! Це те місто, що ми шукали (йти треба лівою дорогою, якщо стояти обличчям до розвилки). Містечко виявилося зовсім недалеко від нас. Купивши соку із кислих вишень, ми були готові до огляду міста. Але як тут все знайти! Місцева дівчина нам сказала, що Маара он туди. На щастя, Маара і виявилася печерою. Навколо всюди були таблички про півкілометрову глибоку печеру. Неподалік входу намалювався якийсь лівий дід, який вимагав гроші. Було несхоже, що дід працівник печери. Як мінімум у нього не було жодних квитків.

Відморозившись від діда, ми почали спуск. Був один нюанс, оскільки ще вранці ми навіть не підозрювали про існування печери, то мобілки із вбудованим ліхтариком залишили у готелі. Темрява була цілковита. Висвітлювали дорогу собі червоним автофокусом від фотоапарата. Глибина в 500 метрів була перебільшена на 480 метрів. Так, що спуск зайняв не більше двох хвилин. Але дуже таємниче вийшло. Зовні нас знову чекало чисте гірське повітря і спів мечетей, що розноситься далеко по горах. Пошуки дерева не зайняли багато часу. Дерево дуже і дуже старе йому вже не одна сотня років.

Наскільки воно старе я не знаю, тому що містечко відгуглити не вдалося. Але розміри дерева вражають. Неподалік дерева стіни розваленого замку. Навіть там трохи полазили. Але зарості там вже зовсім окупували територію. Ми почали свій довгий спуск із гір. Нам спершу навіть дві машини запропонували підвезти нас. Але тепер ми нікуди не поспішали і можна було спокійно спускатися вниз. Ми дуже рекомендуємо цей гарний маршрут. Невдовзі ми зустріли тих самих нових знайомих, що нам його й порадили. Вони на своїх двох вирішили подолати маршрут. Зворотний шлях у нас був через візантійське село. Але щось візантійців там було вже не дуже багато. Судячи зі шматка, що бракує у кактуса, тут нещодавно проходив хтось дуже голодний. Вже був зовсім вечір, але стежка зовсім не хотіла закінчуватись. Сили почали покидати нас. До кінця вечері в готелі залишалося близько години. А ми ще навіть до пересадочного Кемера не дісталися. Це був третій день на ногах, від пройденого кілометражу я вже почав радіти, що завтра робочий, а не піший день. На останньому кілометрі нас підхопила приватна маршрутка, що везла місцевих хлопців, які спускалися каньйоном. Висадили нас на зупинці району Асланбучак і стало зрозуміло, що рейсова маршрутка до центру може вже й не ходити. Пішки до центру Кемера близько п’яти кілометрів. Дорогою їхала якась елітна машина. Рука сама смикнулася автостопнути. Двоє мандрівників з оркостану якраз їхали до готелю в центрі Кемера. Дізнавшись, що ми з містечка Бельдібі. Сказали, що з радістю нас туди підкинуть. Доїхали з вітерцем. За 15 хвилин до кінця вечері 😊

Будні в стилі All Inclusive

Закінчилися травневі свята, розпочався робочий тиждень. Оскільки вай фай ловив лише у лобі, довелося трохи переробити лобі під робочий офіс. Невелика перестановка меблів ближче до розеток. Трохи протягнути кабелів туди-сюди, трос із шифром, налаштування vpn каналу. Я повністю готовий! Хоча ні, ще кілька коктейлів і робоче місце укомплектовано. На щастя, канал був досить стабільним для комфортної роботи. В цей час у Даші настала пляжно-пасивна частина відпочинку. Працюючи в лобі, я жив наче в паралельному світі. Спостерігаючи весь день за роботою ресепшену, слухаючи які у людей проблеми чи побажання. Чим взагалі люди займаються у лобі. Напружував лише один момент, постійно слухати як готельні гіди розводять на гроші довірливих туристів, залякуючи страшніше ніж у сучасних трилерах з метою продати дорогу екскурсію чи ювелірку із псевдодорогоцінного каменю. І найприкріше, що люди пачками на це ведуться і переплачують у кілька разів, щоб отримувати такі самі послуги, які вони б отримали, купивши тур на вулиці. Навколо мене вирувало життя. Можна було поставити прискорену камеру і спостерігати, як я сиджу на місці, а навколо мене дуже швидко змінюються епізоди життя в лобі. Я навіть став місцевим героєм в очах тих, хто приїхав відпочивати. “Ліно, а ти ще не в курсі? Це ж наш Андрій, він герой, нам усе налаштував!” Інтернет працював ідеально не тільки у мене, а й усіх, хто звертався до мене. Працювати було зручно. Забув, щоправда, взяти з Києва гарнітуру, але питання легко вирішилося першим сувенірним магазинчиком.

Моя зайчиха мені її прямо до відеоконференції принесла. За три дні роботи я дуже звик до свого нового “офісу” і був готовий попрацювати ще тиждень. І ось восьмигодинний день закінчено. Не втрачаючи ні секунди наче на техобслуговуванні гоночної машини, я швидко згортав своє робоче місце. Всі кабельки, тросики, швидко в кімнату, ноут на замок. Швидко надвір, вжух! І ми в маршрутці мчимо продовжувати нашу подорож.

Гора біля Гейнюка

Часом у місті траплялися таблички про те, що Алі подбав і проклав маршрут на гору з чудовою панорамою, а також він чекає всіх на часниковий хліб у своєму ресторані. Ось ми й поїхали випробувати його маршрут. Зійшли на в’їзді до міста, вже на звичній трасі. Напис на камені говорив, про гарну панораму і застерігав не курити, щоб не було пожежі. Підйом на гору нам сподобався. Усюди росли дерева зі стовбурами незвично червоного кольору.

Іноді траплялися таблички, що розхвалюють те, як Алі все класно робить. Реально дуже підіймався настрій, коли ми знаходили чергову табличку. Підйом зайняв менше ніж годину і був досить нескладний. Нагорі ж нас чекала справді приголомшлива панорама з лавкою. По дорозі вниз ми, ще начитавшись “Про подвиги якогось Алі”, вирішили сходити в його ресторанчик і випити ще раз два фреши на долар. Ресторан виявився закритим! Зате інший дідусь швидко увійшов у наше становище і понизив свої прайси. Ще внизу ми зустріли туристів, з якими ми перетиналися вчора у Гендельме. Саме обмінялися враженнями про вчорашній день. Оскільки справа наближалася до ночі, треба було повертатися до готелю.

Після вечері ми поїхали дивитися що та як в інших готелях нашої мережі. Почали ми з готелю, до якого мали їхати спочатку. Готель, як на мене, був справді простіше ніж той, у який нас у результаті заселили. Дорогою до наступного готелю ми помітили чорну кішку, що перебігала нашу дорогу. Все б нічого, але натовп туристів, які йшли до нас на зустріч, зупинилися і, дивлячись у наш бік, почали щось обговорювати. Бабуся з дідусем, що йшли до нас на зустріч, взагалі розвернулися і пішли назад. Тобто, ті хлопці чекають, що ми перейдемо чорну лінію першими. Ми зупинилися, і я демонстративно сплів руки на грудях і зробив напівоберт. Хлопці у відповідь прийняли ще вільніші пози, немов їм і по той бік добре. Ми з Дашею у відповідь демонстративно сіли на узбіччя, гордо піднявши носи вгору. Батл міг би і продовжуватись. Але з боку хлопців йшли чотири дівчини, які нічого не знали про кішку. Хлопці почали повільно йти за ними. Ми з Дашею теж почали плавно йти на зустріч. Коли дівчата першими перетнули умовну лінію, хлопець голосно сказав нам: “Шлях вільний!” Обмінявшись сміхом, ми розійшлися за своїми напрямами. Деякі готелі виглядали зовсім розкішно, у деяких були аквапарки, які не поступаються аквапарковим комплексам. Але варто згадати вартість нашого туру в 365 $ за двох відразу ставало радісно, ​​як ми заїхали вдало. До речі, ми ще вписалися чітко між двома дощовими тижнями в практично сонячну погоду. Наступного дня під час мого робочого дня сталася невеличка пригодницька подія. На одній з вуличок нашого готелю прибиральник напоровся на змію і почалася справжня битва. Шкода факіра не було поблизу, ще б смолоскипи вогню і вийшло б чудове шоу. Цього вечора, щоб не обмежувати себе часом вечері, ми його вирішили пропустити і поїхали у тривалу вечірню подорож до Анталії.

Вечірня Анталія

Цього разу вже було зовсім все по-серйозному. Ми отримали картку для проїзду в транспорті Анталії і тепер могли спокійно пересуватися містом. Просто є один аспект. Маршрутки з Кемера зупиняються далеко від старого міста і необхідно зробити правильну пересадку на 6-й або 8-й номер. Картку, на щастя, можна купити прямо у водія автобуса. На пересадці був великий торговий центр із фудкортом. На фудкорті продавалася більшість тих самих страв, що були у нас на вечерю. За винятком одного мого улюбленого Іскандер Кебаба! Як же я обожнюю цю смакоту.

У старе місто цього разу ми заїхали з іншого боку та відкрили для себе зовсім нову красу міста.

Це були піші багаторівневі дороги, що перетинали невеликі каскадні парки з водоспадами. Це дуже гарно.

Серед міста наче райські куточки! На одному з рівнів водоспаду в мальовничому місці висіли чиїсь шкарпетки. Група турецьких хлопців, побачивши, як ми дивимося на шкарпетки відразу при нас почала виправдовуватися і показувати, що вони всі у своїх шкарпетках. Один хлопець не продемонстрував. Я наполягав на тому, що один із їхніх друзів чомусь приховує чи є в нього щось на ногах.

Але ось провал, він теж у шкарпетках. І тут хтось із хлопців помічає що я без шкарпеток! Усі почали сміятися і з підозрою на мене дивитись. Ось така шкарпетково-розважальна історія з нами трапилася. “Enjoy Antalya!” – Попрощалися з нами хлопці. Як тут усе затишно. Анталья, як і Стамбул, місто котів. Коти тут усюди.

Причому деякі мають досить дивовижні форми. Ми навіть бачили кота, що завис, дивлячись на стовбур дерева.

Мабуть, це був вимкнений кіт. Купивши 0,5 апельсинового фрешу, ми пішли в порт. Усюди увімкнули гарне підсвічування.

У порту на хвилерізі красувався маяк. Вздовж усього хвилерізу розслаблялися місцеві та туристи. Усі ніби в якійсь абстракції ліниво сиділи і воркували один з одним.

Це було наше третє відвідування Анталії і хочу сказати, що всі три рази вона була абсолютно різною. Ми з Дашею дуже рекомендуємо це місто майже так само, як легендарний Стамбул. До готелю дісталися без пригод рейсовими автобусами.

Потішила зупинка, обладнана двома розкішними м’якими кріслами.

Пляжі Бельдібі

Секретний пляж

На третій робочий день я дійшов висновку, що варто все-таки відзначиться не лише у гірських річках та озерах, а й у морі. За кілометр від нас був секретний пляж. Нам про нього розповіли одні з туристів дорогою до каньйону. Ми дотримувалися інструкцій. Спочатку галькою йшли близько кілометра у бік гори, до кінця лінії готельних пляжів. Потім ми пролізли у щілину між двома скелями. Потім трохи довелося дертися по скелях. Спустившись на землю, ми опинилися на безлюдному, нічим не примітному пляжі з такою ж галькою. Щось не так, мабуть, ми щось упустили. Наче дівчина ще казала, що треба по воді щось здолати. Ліворуч від нас була висока скеля, об яку сильно бив прибій. Теоретично можна спробувати проплисти вздовж скелі та подивитися, що за нею. На мій великий подив за нею виявився дійсно красивий невеликий пляж. На ще більший подив там уже було чоловік 15, притому з речами. Як вони це зробили? Виявилося, що до цього пляжу є ще поверх досить цікава стежка. Через занедбаний транспортний тунель. Загалом прикольно відкривати такі незвичайні місця.

Нічний похід

Після вечері ми мали нічний похід у бік в’їзду до міста. У непроглядній темряві ми залізли на якісь занедбані дороги. Ліворуч від дороги гора і темний ліс. Світло фар. У наш бік на покинуту дорогу їде машина. Цікаво, що вони забули на перекритій бетонній дорозі. Напевно, зараз станеться щось нелегальне і в кращому випадку нас не зачепить. Машина зупинилася неподалік нас. З машини вийшли чотири темні постаті. Що буде далі, вони нас бачили чи ні? Фігури поволі стали в строгу лінійку, помочилися, сіли в машину і поїхали. Досить несподівана розв’язка. Ми пішли ще далі покинутою дорогою. Незабаром натрапили на ще одну машину з вимкненими фарами. У темряві ми розгляділи чоловіка, що дивився на нас і дівчину, яка навпочіпки курила. Далі були бетонні огородження, їх перелазити ми не стали. Адже у нас позаду є ще ціла нерозвідана нічна траса. Я краєм ока помітив, як до дерева щось підбігло з боку гори і причаїлося. Темрява була дуже густа. Час наближався опівночі. Не зводячи очей з того дерева, ми пішли на трасу. Траса нас довго не балувала красою, і піша частина незабаром обірвалася. У бік нашого готелю треба було пробратися густим лісом. Стежки звичайно ж були, але з боків були зарості. Мене бентежило одне. Я не міг згадати, чи водяться в цих краях “шанхайські барси” або “бенгальські тигри”. Вибравшись із лісу ми зустрілися з групкою місцевих хлопців, які несхвально мовчали. Крок за кроком, і ми дісталися готелю. Нічний похід взагалі “З вогником” був.

Старі дороги Кемерського району

То був наш останній день. Виліт у нас вечірній, тож ще можна зробити повноцінну вилазку. Ходять легенди про якусь печеру Бельдібі. Але точної інформації про її місцезнаходження ніхто не знає. В інтернеті всі факти суперечать один одному. У результаті ми знайшли блог одних мандрівників, які присвятили чимало часу, щоб з’ясувати, що печери саме в Бельдібі не існує.

Завдяки їхньому блогу ми собі проклали мальовничий маршрут. Щоб доїхати від Анталії до нашого міста Бельдібі потрібно проїхати через три відносно нові тунелі. Але є ще занедбані серпантинові дороги, по одній з яких ми лазили серед ночі. Ось цими дорогами ми і вирушили в дорогу. Доїхавши з Бельдібі до першого тунелю, ми повернули на стару дорогу. Маршрут вийшов довгий і дуже мальовничий, навіть із виходом на пляжики. Водичка була гарна, коли дивишся з висоти. Ще ми проходили повз якусь красиву територію обнесену колючим дротом. Іноді в колючому паркані траплялися дірки лазівки. Причому чим далі йдеш, тим більше цих лазів. В кінці огорожі була дірка в людський зріст, для тих, хто зважився в останній момент. Ми все-таки не стали з’ясовувати, що там так охороняють. Вдень якось не екстремально таке провертати. Маршрут зайняв кілька мальовничих годин. Це була наша перша Туреччина у такому форматі, і вона нам дуже сподобалася. Я б з радістю продовжив подорож. Летіти додому не хотілося. У цій поїздці на нас чекав ювілейний сотий переліт! Ми це зробили!

Вранці вийшов на роботу вже в київський офіс. З ранку традиційна планерка на тиждень. Наша скрам майстер розпочала мітинг “Так, давайте оцінимо, що у нас з ресурсами. Подивимося у кого цього тижня буде відпустка. Ага, у середу починається відпустка в Андрія!”. На мене всі глянули з підозрою, а хтось навіть перепитав “Як, знову?)))”. А я що, я вже давно не був у відпустці, це взагалі моя перша відпустка за останні три місяці)))

Інформація про подорож

Дата подорожі: 06.05.2017 – 13.05.2017
Готель: Larissa Beldibi
Тривалість: 7 ночей (Бельдібі)
Тур агентство в Києві: Tasty Travel
Оператор: TPG (норм)
Тип туру: Повний пакет — страховка, переліт, трансфери, готель, ол інклюзів
Екскурсії: Памуккале, решта самі
Покупка путівку: За 2 дні