Початок оповідання тут.

Ось ми й дісталися Риму! Скільки років я хотів потрапити сюди! Скільки було спроб, і ми тут! Шкода правда, що зараз уже ніч і ллє злива, але завтра ми одягнемо свої водолазні костюми та почнемо відкривати це місто! Нам дуже пощастило, що у мами з татом залишилося два квитки на транспорт, якими ми успішно скористалися, перескочивши з фліксбасу на міський автобус. Поки ми йшли до готелю, у нас було перше знайомство з містом. Правду кажучи, з околицею міста, проте якусь розвалену стару стіну вже побачили. Ранок! За вікном щось середнє між сонячно і зараз розпочнеться всесвітній потоп. Терміново поїхали до центру. Як ми з’ясували пізніше, погода нам просто вирішила дати шанс дістатися сухими до Ватикану. Поки ми їхали до метро всіх заливало дощем. Коли ми вийшли з метро, ​​дощу не було.

Ватикан

Вид с купола

Дійшли до Ватикану, вже зраділи, що відкрили нову країну, але тут нам розповіли, що це не Ватикан( Гаразд, ходімо в інший Ватикан! Як тільки дісталися до справжнього – почався обіцяний дощ, та й нехай – у нас тепер довга програма під накриттям. Почали ми з підняття на купол.

Тарифу було два – з ліфтом і без. Ліфт правда проїжджає лише частину маршруту. Ми вирішили скоротити підйом. І буквально одразу опинилися під куполом собору Святого Петра. Розміри та краса справді вражають, прямо дуже вражають. Чесно кажучи, навіть у голові не вкладається скільки тут виконано колосальної роботи! А ще дехто не вірить, що люди змогли побудувати піраміди. Та ви відвідайте спочатку Ватикан!

Але це був тільки початок підйому як виявилося. Потім тут було стільки сходинок, що в голові не вкладалося, як взагалі стільки сходинок змогли побудувати. Коли вже здавалося, що далі нікуди, виявлялося, що це лише половина маршруту. Коли ми нарешті добралися до верху, там виявилася ще купа сходів. Я боявся, що на вершині, коли ми вийдемо буде космос і не буде чим дихати. Але нагорі був не космос, тут заливало зливою так, що важко було йти. На щастя, у нас було достатньо часу, щоб дочекатися хорошої погоди, у нас в запасі було ще приблизно 85 годин. Так що ми переводячи дух просто почекали поки злива закінчиться. Не могла ж вода таким потоком литися безкінечно. Тепер у нас справді відкрилася крута панорама.

Даша навіть першою побачила вдалині Колізей. Але це не точно, оскільки контури були не зовсім ясні. Зверху відкривалися дійсно вартуючи види всього цього підйому. Тепер підемо до самого собору. Як я писав раніше, в соборах італійці розуміються. Тепер потрібно проскочити між дощами до Макдноальдса на швидкий перекус і назад зануритися у Ватикан.

З Макдональдсами у них тут досить дивно. Якщо ти бачиш вказівник зі стрілочкою, що вказує на напрямок до Макдональдса, то сам ресторан може опинитися на відстані що може бути хоч в іншому місті. Найчастіше стрілочка вестиме до іншої стрілочки, а та ще до однієї і так може бути до нескінченності. І в прямому значенні майже по колу. Поки ми їли, місто знову накрило зливою. Потрібно буде проскочити між дощами як поїмо. Поки йде дощ, розповім про масочний режим в Італії. На нашому досвіді це виявилася нація що найбільш дотримується карантинних заходів. У приміщеннях, транспорті та музеях всі ходять у правильно одягнених масках. У поїзді навіть пасажир, сидячий в іншій частині вагона, може оглянути чи всі туристи одягли правильно маску і зробити зауваження, якщо маска раптом не покриває ніс. Для переміщення Італією потрібен грінпас. Тобто це програма з плеймаркету, куди можна завантажити QR коди, які скрізь скануватимуть. Якщо за правилами вакцинації все дотримано, то грінпас буде зеленим, якщо не підходить вакцина або кількість доз — червоним. З червоним грінпас тут взагалі нічого не вийде відвідати і можна пролетіти з готелем. Додаток для верифікації грінпас називається VerificaC19. А додаток для зберігання кодів – Green Pass Italia. Тож ми ще з Києва були спокійні, що у нас зелені грінпаси. В одній програмі можна завантажити коди на всіх мандрівників. Пам’ятаю колись сміялися з теорій змови про штрихкоди на лобі, а я зараз всерйоз задумався наскільки було б простіше якби QR код був-таки набитий на лобі. Не треба було б щоразу діставати додаток із грінпасом, а автоматичні сканери могли б у всіх його зчитувати прямо з чола. Жаль тільки, це якось некрасиво виглядало б. Хоча пам’ятаю півтора роки тому люди у масках мені теж виглядали дуже незвично. До речі, цікавий факт, що у снах мені досі сняться люди без масок, а той факт, що в мене зламані руки часто сниться. Тобто уві сні я усвідомлюю, що руки зламані та рухи потрібно робити акуратно. На момент написання оповідання у мене вже залишилося лише два з чотирьох переломів, що дуже тішить.

Але повернемося до Риму, якраз дощ за вікном затих. До музеїв Ватикану потрібно було йти хвилин 15, на жаль, вікно без опадів виявилося довжиною у 5 хвилин. Добре хоч дощ не холодний з неба ллє. Під час наступного віконця ми добігли до музейного комплексу. Тут у музеях своя фішка, якщо на вулицях були нескінченні стрілочки, що вказували на Макдональдс, то чомусь така ж історія з Сикстинською капелою. Яка за фактом виявиться в самому кінці. Тобто від першої стрілочки до самої Сикстинської капели близько трьох годин.

Музейний комплекс особливо описувати не буду, просто скажу, що нам ДУЖЕ сподобалося і при відвідуванні Риму, на Ватикан потрібно обов’язково закласти хоча б пів дня. А нам так взагалі з такою погодою поспішати не було куди. Залів дуже багато, різних тематик і навіть є виходи до саду. В цілому по Італії ми помітили що вони, схоже, свого часу дуже “допомогли” Єгипту. Оскільки в Римі багато єгипетських обелісків, а у музеї цілі зали, присвячені єгипетській тематиці. Класно, що така подорож виходить різноманітна. Ще вчора ми досліджували природу, тепер такі знамениті рукотворні шедеври.

Рим

Одна з відмінностей римського регіону від неапольського — тут нажаль немає такого повального стрітфуду. Рівень піци у крові значно впав, ми вже були майже добу без піци. Вона тут просто на вулицях не продається, чи нам так не щастило всі три дні. Хоча стрітфуд дуже важливий у подорожах, це банальна економія часу вдень. Зате ось хто себе дійсно відчував вільно у плані їжі, це римські чайки. Вони тут буквально найкращі друзі людей. Коли ти підходиш до чергового оглядового балкончика десь у місті, на перилах неодмінно на тебе чекатиме з гордим виглядом чайка.

Як нам і казала кума, у Римі куди не підеш скрізь щось цікаве. Цього вечора у нас виявився основний акцент на фонтанах та Пантеоні – чудовому храмі з дірою у куполі, там просто відкрите небо було. За описами, за рахунок потоків висхідного повітря до храму дощ не потрапляє. Але схоже сьогоднішній дощ був винятком або працівники просто підлогу у центрі вирішили намити. На сьогоднішній вечір у нас було заплановано особливу активність – пошуки пляшки зі ста гривнями, яку тиждень тому тут сховали мої батьки. У нас була фотографія тата з пляшкою біля дорожнього знака та мітка на карті. На цей раз це виявився Hard Rock ресторан.

Хоча Даша мала значну перевагу у вигляді цілих рук, але пляшку вона знайшла за допомогою ніг! Ні, це не особлива солідарність, просто густа трава була дуже мокра після дощу, і ми почали намацувати ногами зверху. Ось так у траві може пролежати тиждень пляшка з грошима і ніхто навіть про це не дізнається. Це була друга знайдена нами пляшка після Каппадокії. Було радісно.

Чомусь пошук ресторану для вечері виявився теж не найтривіальнішим завданням, хоча, здавалося б, тут стільки ресторанів. Але якось у Римі дивно розташована інфраструктура. Якщо ти пішов з вулиці, де була явна концентрація ресторанів, то потім ти можеш пів години блукати шукати і нічого не знайдеш. У результаті ми вечеряли у ліванському ресторані. Саме пересиділи черговий дощ. Зате можна сказати останній у цій подорожі. Тепер на нас чекав цілий сонячний день! Потрібно було з нього, як завжди, вичавити по максимуму! Тож почнемо його прямо з Колізею!

Так згоден, я теж спочатку думав, що він кругліший і біля нього має бути купа народу. Але ні, стоїть весь такий самотній, для входу правда, потрібно на сайті отримати безкоштовний квиток на якусь виставку. Причому охорона попереджає, що зараз під час ковіда не можна ходити навкруги, а треба йти тільки всередину. Це було дивно, тому що через ковід зазвичай можуть усередину не пустити, а не навпаки. Загалом гарний Колізей! Тепер можна подивитися ще й другий… Так, як не дивно, в Римі офіційно два Колізеї – круглий та квадратний.

Зате навколо круглого народу було не те щоб багато, сюди схоже з’їхалися туристи з усієї Італії. Мабуть, тому в Позитано взагалі майже не було людей, всі приїхали сюди. Усередину ми не стали заходити, оскільки відвідали вже досить велику кількість подібних амфітеатрів, включаючи третій за величиною в Ель-Джемі у Тунісі. Проте я його для галочки доторкнувся. Потім ми багато блукали прилеглими пам’ятками радіючи сонячному світлу. Хочу сказати, що мені Рим зайшов настільки, що у моєму рейтингу посунув Париж на третє місце серед великих європейських міст.

А от порівняно з Барселоною точно важко сказати хто на першому місці, можливо, і обидва. А Париж тоді так і залишу на другому. У Даші Рим таки потрапив на третє місце після Барселони та Парижа. Але це так, порівняння чисто за знаменитими європейськими мегаполісами. Якщо брати в порівняння всі міста Європи, то в лідерах буде французький Ансі, потім швидше за все норвезький Флом і т. д., тому що ми все ж таки більше любимо маленькі затишні містечка, а ще краще з неймовірною природою.

Тож ми весь день тинялися і раділи Риму, потім проводжали вечірнє сонце на пагорбі. А ввечері була чергова смачна піца у затишному ресторанчику. Хоч про Рим я розповів небагато, бо блукання містом описувати не цікаво, але там справді було душевно. О! Важлива порада, при плануванні маршруту прокладайте його так, щоб на Іспанській драбині опинитися зверху, а не знизу)))

Цього року Рим був неймовірно популярним серед туристів, наші знайомі почали одні за іншими викладати фотографії ще за кілька тижнів до нашого прильоту, потім продовжували викладати під час нашої подорожі. Тут можна було зустрітися з тим, з ким роками не бачився у Києві. Та й ціни на цей напрямок були неймовірно дешевими. На жаль, за кілька тижнів після нашого повернення додому Італія знову закриє кордони для України і, судячи з форумів, ще багато людей не встигнуть полетіти.

Натомість ті, хто встигли проскочити у відчинене на кілька місяців італійське вікно з такими цінами, неймовірні щасливчики! Ну а ми зараз вирушимо у фінальну точку маршруту.

Тіволі

Буквально за годину їзди від столиці знаходиться просто чудовий Тіволі. Ми туди поїхали з самого ранку. Квитки на поїзд заздалегідь купувати не потрібно, тому що це місцева електричка із фіксованою недорогою ціною. Місто ви полюбите ще на під’їзді, коли за вікнами відкриються гірські ландшафти. Тепер, коли ми в місті, необхідно визначитись які вілли ми хочемо тут відвідати. У віллах якраз і фішка міста. Ми вибрали Григоріанську, вхід коштує по 8 євро. Вілла знаменита великим штучним водоспадом у парку. Але чомусь нам дівчина, що продає квитки, сказала, що ходити до водоспаду не можна і ще до визначних пам’яток теж. Пояснила це тим, що небезпечно. Тільки незрозуміло чому. Тобто, ви за вхід платите звичайну ціну, але майже нічого не дивіться. Чомусь фраза “Туди не ходіть, там небезпечно” прозвучала для нас як справжній виклик. Нас чомусь тягне у такі місця. Запаслися картою та пішли маршрутом. Де сама вілла незрозуміло, але каньйон тут шикарний, дуже мило та гарно гуляти. А ось і табличка, що вказує, що по тій доріжці йти не можна оскільки там гарний водоспад. А за нею ще одна для тих, хто не помітив першу, причому другу не помітити складно. Що ж робити?! Після того, як ми ні краплі не сходили, щоб подивитися на 120-метровий водоспад, міць якого може показати, наскільки стихія готова будь-якої миті поставити людину на своє місце, ми просто пішли далі.

А далі на маршруті були гроти, щоправда, зайти можна було частково, далі прохід заставлений табличкою – туди теж не можна. Та що ж таке. Зрозуміло, що ми в жодному разі не пройшли за табличку, щоб поблукати стежкою, що проходить під кам’яними арками і виводить на чудовий вид — на каскад дрібніших водоспадів. Ну що ж підемо подивимося куди тут ще не можна сходити. Далі були досить цікаві локації біля підніжжя каскадних водоспадів і навіть, диво, можна було зайти всередину однієї з печер з водоспадом!

Далі на маршруті нам трапилася чергова табличка, мовляв, праворуч не йдіть, бо там виявиться непоганий вид на той великий водоспад з висоти пташиного польоту. Тут справді була похмура дорога, яка подовжила наш гірський маршрут. Останньою цікавою локацією був тунель у горі з арочками з видом на каскадні водоспади.

Прогулянка зайняла кілька годин і була справді чудовою, хоча концепцію платних парків я не зовсім розумію. Цікаво, що в парку крім нас було ще троє туристів, які схоже заплатили по 8 євро дійсно щоб просто пройтися стежкою пропустивши половину цікавостей. Вихід з каньйону знаходиться з іншого боку урвища, на виході ми потрапили до дуже старого міста. Воно виглядало як декорації до фільму про лицарів. Потужні вулиці вздовж кам’яних будинків. А тепер найголовніше у цій локації – дегустація місцевої піци! Скажу одразу вона виявилася як завжди прекрасною!

Нам вже зовсім було незвично згадувати, як після повернення з Гарди, Верони та Венеції ми критикували італійську кухню і, зокрема, піцу.
Тепер після піци потрібно автепаті у вигляді італійської кондитерської. Це було кафе з приємним інтер’єром та гарним посудом. Перше чим запам’яталися посиденьки — за одним зі столиків затишної тихої кафешки сидів їхній кухар та обідав, але при цьому йому хтось на мобілці показував відео з повною гучністю. Це було дуже дивно, але нікого це не бентежило. Мабуть, якби ми знали італійську, теж би з радістю послухали))) Але саме кафе запам’яталася цікавим випадком. Ми замовили там два круасани з кремом, каву та чай. Заплатили за це 6,40 євро. Спочатку ми зраділи, як тут недорого вийшло в такій гламурній кафешці, але в рахунку нас здивувала найдорожча позиція – Дашин чай, який коштував 3 євро, майже як два круасани з кремом та кавою.

Ми дійсно були впевнені, що це помилка і можливо кава просто мала коштувати три євро, заради спортивного інтересу я поцікавився “Чи дійсно у них така дешева кава”, у відповідь почув, що так і є, просто чай у них не простий, а якийсь над органічний та найкращий. Ось так от, якби знали наскільки золотий чай стосовно моєї кави пила Даша, то краще б намагалися в ньому розкуштувати нотки альпійських лугів. Ми останнім часом стали помічати тенденцію, що чай зазвичай дорожчий за каву в закладах, але так щоб за ціною трьох чашок кави це рекорд)))) Потім ми йшли вулицею і увесь час намагалися згадати, що ж за нотки ми відчували під час чаювання.

Часу до зворотнього поїзда було ще багато, тому ми вирішили відвідати ще одну віллу — д’Есте. Вхід коштує по 10 євро, тут відвідування ділитися умовно на дві частини – це сама вілла з розписними стінами та стелями та сад фонтанів. Особисто я до архітектури та розписів досить холодний, але сад з фонтанами я відніс би до дива світу.

Їх тут настільки багато, що це буде точно рекорд у вашому житті, коли можна одночасно побачити стільки різних фонтанів, тим більше спроектованих без єдиного насоса.

Я не знаю, хто був власником вілли, але я записую його у свої кумири. Це була справжня фонтанотерапія. Уявляю скільки людей тут влітку, зараз кількість фонтанів в десятки разів перевищувала кількість відвідувачів.

Ось і виконали основну програму, тепер можна рухатись у бік вокзалу. Але місто, схоже, вирішило зробити мені прощальний подарунок і на нашому шляху відкрилася закрита йогуртерія із замороженими йогуртами. А я такі речі не пропускаю. Політика місцевої йогуртерії просто пушка, до йогурту можна додавати необмежену кількість різних топінгів. Ми поклалися на вибір власника, і тепер я йшов задоволений як дитина зі смачним йогуртом.

На вокзалі, щоб потрапити на платформу потрібно було спуститися в перехід, ми пішли сходами, тому що вранці вирішили скористатися ліфтом, який складається всього з двох поверхів і в результаті заблукали між ними. Ми їздили і на перший, і на нульовий і навіть знову на перший, тому що не могли розібратися, де саме вихід)

Незважаючи на дуже дощові дні, поїздка вдалася на всі сто, ми тепер її згадуємо з великим теплом. Наступного дня рано-вранці ми повернулися на фліксбасі в Неаполь, де в нас залишалося буквально півтори години, щоб пішки дійти до аеропорту. Ми купили собі в дорогу піци, я ще раз з’їв ту суперпомідорну піцу, яку перший раз скуштував тиждень тому, і ми почали йти в бік аеропорту. Але не змогли пройти повз Макдональдс, заради італійського макфлурі, в яке тут додають снікерс, а поки що літаки і весь світ трохи почекають!

Інформація про подорож

Дата подорожі: 28.11.2021 – 5.12.2021
Екскурсії: Усі самі
Складність подорожі: 4/10 (Нижчий за середній)

Червень 2019 року. Спроба номер 1. Ура, за лоукостом тарифу МАУ можна взяти зовсім недорогі квитки в Рим, як добре, що у нас безвіз і подорожувати так легко, взяв квитки і через рік дешево полетів! Прямо на травневі свята! Пізніше рейс трохи змістили, і авіакомпанія змінила нам дати прямо на політ із першого травня. Супер-супер! Ще і Неаполь відвідаємо і Сорренто! Ах як звучить добре….
Березень 2020 року. Так, щось пішло не за планом, Даша з Мишком терміново летять до Єгипту, поки кордони зовсім не закрили. Даша з Мишком встигають вилетіти останнім рейсом перед закриттям кордону на виліт. А тим часом я розгрібаю електронною поштою тонни скасування рейсів. Наліталися, всіх із початком Пандемії! Нічого, колись винайдуть вакцину і знову з’явиться можливість повноцінно літати по Європах. А поки що будемо досліджувати відкриті землі.
31 серпня 2020 року. Теплий вечір, відзначаємо компанією День народження улюбленої куми. Нарешті частина кордонів відкрита, хоча мандрувати трохи небезпечно, але ми будемо максимально обережні. Хтось ще песимістично сказав, що на вакцину чекати ще років десять…
31 серпня 2021 року. Ми сидимо на набережній біля Дніпра, відзначаємо День народження куми, друзі, невже ми всі вакциновані і чи можна знову розпочинати повноцінні подорожі по більшості напрямків? Цікаво, що серед усіх нас попарно всі вакциновані різними вакцинами. Це круто! Можна збільшувати колишні масштаби.
Вересень 2021. Спроба номер 2. Повернулися лоукост ціни на Європу, і вона відкрита! Тепер польоти коштують взагалі копійки. Те, що раніше здавалося лоукост тарифом від МАУ, тепер майже втричі дорожче за поточні ціни. Ну що ж, Рим і Неаполь, нікуди ви від нас не подінетесь, за місяць чекайте нас!
10 жовтня 2021 року. Я лежу в парку на тротуарі поряд із велосипедом, з дуже зламаними руками. Думки в голові плутаються “Що сталося?”, Як я впав?”, “Добре, що я нікого не збив під час падіння”. Приїхали Даша з Мишком мене рятувати. На моє запитання: “Яка наступна подорож у нас?” Даша співчутливо відповіла “Італія, за тиждень”. Я був приємно здивований, що ми повинні летіти до Італії, оскільки не міг пригадати ніяких деталей, але розумів, що ця травма прикладанням подорожника не вилікується. Через годину ми побачили рентген обох рук і зрозуміли, що чергова спроба під загрозою зриву. Через тиждень, коли літак відлітав, у мене вже був процес реабілітації, але моїх сил на той момент вистачало лише на п’ять хвилин вийти на балкон у лікарні та назад до палати.
Після цього випадку різні друзі говорили одну і ту ж фразу – “Може вам взагалі не слід летіти в за цим напрямком? Якщо прямо настільки не складається”. Була навіть порада трохи змінити маршрут, щоб він не був схожим на запланований раніше. Моя ж позиція була така “Ага, зараз же, нікуди від нас та Італія не дінеться, значить полетимо втретє, причому тим же маршрутом!” Тим більше руки, на щастя, не ноги. Та й взагалі при такому падінні з велосипеда я вважаю себе дуже щасливою людиною, що так відносно легко все сталося, лише чотири пластини і тільки в руках.
Початок листопада 2021 року. Ми успішно злітали у міні-подорож до Німеччини. Рукам та Даші звичайно було не легко, але літати ми вже можемо. А значить, давай починати третє коло! Але не будемо ж ми знову рік чекати, летимо вже цього місяця! Наша ідея Італії настільки надихнула моїх батьків, що вони встигли злітати і повернутися ще раніше за нас, та сховати для нас пляшку з грошима!
28 Листопада. Спроба номер 3. Я прокинувся рано-вранці. Почуваюся добре, тест негативний, грін-пас зелений, всі документи готові. Невже ми летимо? Поки йшов чистити зуби, визирнув у вікно і впав у ступор, на вулиці стояв густий туман. Приїхали до Жулян. Вильоти почали суттєво зрушуватись, але не наш. По флайрадару було видно, що зараз приземляться два Візейра. Один із них наш, другий до Варшави. Перший приземлився, схоже на наш! А ось другий літак уже не зміг приземлитися та полетів на посадку до Борисполя. Рейси суттєво зрушили, наш же лише на 30 хвилин. Тут раніше часу диктор оголошує посадку пасажирів у літак. Таки летимо!

Довгоочікувана Італія!

Місто Позітано

Зараз буде розповідь про дуже класну, неймовірно смачну та емоційно теплу подорож. Погнали! 

Нам потрібно було заселитися до 15:00, через запізнення літака були ризики, що ми не встигнемо, а готель нас попереджав про раннє закриття чекіна. Я написав господареві, він поставився з розумінням і сказав, щоб я не переживав і тримав його в курсі часу, коли прилетить літак. Літак зрештою майже наздогнав свій час і тепер ми якраз до 15:00 встигали в готель. Прибігли на митний контроль, і тут трапився цікавий казус. У офіцера був дефект зору, і очі були спрямовані в протилежні сторони, і мабуть, він не очікував, що ми підійдемо до віконця вдвох. В результаті він узяв мій паспорт, потім відволікся, довго розмовляв зі стажером, не дивлячись поставив штамп і ще раз подивився на мене. Але, схоже, побачив Дашу. Потім здивовано глянув на фотографію у паспорті, взяв інший паспорт, перегорнув його, глянув ще раз на мене, знову взяв мій паспорт і почав другий раз його штампувати, він вже прицілився, я закричав як Дарт Вейдер “Noooooo!!!”. Потім спробуй у візовому посольстві для іншої країни пояснити, що це за лажа зі штампами. На щастя, реакція в офіцера була гарною. Вони з помічником почали перегортати сторінки обох паспортів і дуже здивувалися, коли виявили в моєму вже є штамп. Чоловік посміхнувся і показав нам жестом, що він дивився в різні боки. Це був незвичайніший паспортний контроль у нашій історії. До цього колись був цікавий випадок, коли прикордонний працівник, довго гортаючи паспорт, запитав нас: “Чи не подорожуємо ми з Орлом і Решкою ​​випадково?” 

Неаполь

Одна із родзинок міста, що пішки від аеропорту до центру міста діставатиметься близько години. А завдяки вимозі Візейра про маленьку ручну поклажу ми були, як завжди, без нічого. Причому свій рюкзак я вже можу повноцінно носити на плечах, оскільки руки зламані нижче. Італія дуже зелена, ми раділи, країна буквально плакала від радості, що ми таки прилетіли. Причому плакала настільки сильно, що у нас промокли ноги незважаючи на парасольку та дощовик. Поки дісталися готелю, пройшли крізь зливу сильнішу, ніж бувала в екзотичних країнах. А коли дійшли до готелю, то дізналися, що господар зрештою застряг десь у пробці і близько 30 хвилин на нього ще й треба чекати під дощем. Коли поїздка починається з того, що в тебе промокає єдине взуття – поганий знак. Що потрібно робити в такому випадку, ноги в сухі шкарпетки, шкарпетки в пакетики, а зверху взуття. Ми до цього дійшли не відразу, але оскільки поїздка була щедрою на дощі, то згодом навчилися адаптуватися до такого середовища.

Відмінний факт подорожі, що дощі його її ускладнили, але при цьому ніяк не зробили гірше. Схоже, хорошу подорож дощами не зіпсуєш, якщо це звичайно не екзотичні моря та океани. Але зараз дощ лив – будь здоровий, і здавалося, що місто своєю красою це не перекриє. Ми почували себе Жаками Кусто, які збираються дослідити підводне місто. Я ще зі своїми руками не можу тримати парасольку, а плащі на мій зріст короткі))) Я взагалі в дитинстві мріяв вирости до двох метрів, але в один момент помітив, що висота стелі виходів у транспорті 190 см. Спочатку я важко звикав до свого росту в 189 см, один раз ударився головою об вихід в маршрутці з такою силою, що відлетів назад прямо в руки сидячої бабусі. Тут організм, мабуть, і зрозумів, що треба зупинитися зі зростанням. Але тепер пожинаю плоди у вигляді коротких плащів та нестачі місця для ніг у літаках. На щастя для нас, злива посилилася настільки, що основна частина води з хмари схоже вилилася і дощ почав значно згасати, коли ми вийшли з готелю. Перше правильне знайомство з Неаполем потрібно розпочинати з вуличної піци! Це була суперпомідорна піца за півтора євро. Після недавнього Гамбурга ці ціни здавалися непристойно низькими. Та й згадуючи подорож на Гарду, ціни нас справді приємно здивували. Ми почали рухатися у бік старого міста по дорозі дегустуючи буквально все, що можна відкусити. Потім була кава з італійськими тістечками. Тістечка тут справді шикарні, навіть є аналог ромової бабки. Пройшовши трохи ближче до центру, ми познайомилися з вуличним апероль-шприцом за 2 євро та пройшовши ще 10 хвилин було найголовніше знайомство з піцою Маргаритою!

Чому ми не були знайомі раніше? Чому в українських піцеріях це найпростіша піца, а тут такий шедевр!

Але шлунок не гумовий, доведеться продовження кулінарного знайомства відкласти до вечері. Хоча зачекайте, що це там продається, заморожений йогурт? Ну гаразд, десерт ще влізе. За фактом у нас стався когнітивний дисонанс. Чотири роки тому була велика подорож по Гарді, Вероні та Венеції. Їжа нас тоді не те що не вразила, ми дуже розчарувалися в італійській кухні і, зокрема, в піці. Навіть за день до цієї подорожі ми жартували, що на нас чекає голодний тиждень, як повернемося до Києва, то одразу поїмо смачної їжі. І тут буквально в перші години подорожі світ перекинувся з ніг на голову. Ми смачно трапезуємо в Італії! Це я ще не дійшов до знайомства з піцою Наполітана. Вже на цьому етапі можна було б зробити висновок, що подорож вдасться. Перше чим вразив Неаполь, це храми.

Вміли вони тут будувати з розмахом та красою. Друге, це вузькі вулиці старого міста, тут іде справжня гульня, всі щось купують чи їдять, чи грають, усюди перці. Причому що далі в центр, то більше перців. Спочатку вони були просто як малюнок на шкарпетках, коли ми купували сухі шкарпетки, тепер це як статуї на столах, а тепер взагалі усюди як будь-що, хочеш брошка, а хочеш великий перець у людський зріст з короною.

Схоже, у них тут був якийсь заміс із перцями. Пізніше ми з’ясували, що це не просто перці, а роги у вигляді перців. Вулиці старого міста було дуже цікаво досліджувати, оскільки дворики зберігають багато секретів. Тут можна знайти і незвичайні ресторани, і химерні статуї. Бродити тут одне задоволення. Головне в момент, коли починається сильна злива опинитися біля магазинчика з чимось цікавим, тому що якийсь час доведеться провести за вивченням асортименту.

Ми так застрягли біля однієї розкладки. Ви не вгадаєте з чим! З перцями! Тепер я у своєму житті бачив усе, що можна зробити у вигляді перцю. Ми вийшли зі старого міста і попрямували у бік набережної. Чим нас порадувало місто – це довга жовта зона. Цей колір на гугл картах характеризує туристичні місця. У цьому місті зона дуже довга та цікава. Тут тобі буде і величезний замок, і навіть галерея, як у Мілані.

Ми правда в Мілані ще не були, але, судячи з фотографій, тут нічим не гірше, хоча можливо менше за розміром. У нас на Неаполь було відведено півдня у цій поїздці.

Обійти все за півдня виявилося ще тим випробуванням. Навіть незважаючи на велику жовту зону, тут ще й окремий острівець є де потрібно обов’язково побродити. Добре хоч на головній площі королівський палац був закритий)))) До речі, з приводу двориків був цікавий момент. Якщо ходити тільки жовтою зоною можна пропустити вуличку “Червоних ліхтарів”. Ми на неї потрапили випадково, коли намагалися зрізати, дістаючись старого міста. Вулиця вузька та темна, часом трапляються квартири з відчиненими дверима, біля дверей стоять як на показ італійки. І вочевидь вони стоять у негоду просто щоб подихати повітрям. Ми всі один одному мило посміхнулися, привіталися і розійшлися у своїх справах. За цей вечір ми зробили неможливе – обійшли весь Неаполь) Я розумію, що насправді потрібно було виділити більше часу, але на цю подорож у нас тільки тиждень на 10 міст включаючи Рим.

Добре, що всі світлофори сьогодні перемикалися на нашу користь на переходах. Причому переважно нам діставався не зелений, а помаранчевий колір. У цій країні чомусь у пішохідних світлофорів три кольори, причому помаранчевий є найдовшим із дозволяючих. Підкорення Неаполя ми відзначили найсмачнішою неаполітанською піцою в одному з ресторанів. Фішка цієї піци в тому, що сир робиться із молока бізонів. У рейтингу піци Італії вона в нас посіла перше місце. Сир має приємний димний смак.

Тепер треба дістатися готелю, а він, як на зло, в іншій частині міста. Причому добиратися, що на транспорті, що пішки приблизно однаково. Але дуже цікаво було проїхатися у метро. Ми спустилися на станцію і почали чекати. Чекали довго. Дуже довго. Я розумів, що попереду ще майже тиждень і начебто ми встигаємо, але почав серйозно переживати, що тижня не вистачить, щоб дочекатися поїзда. Сама логістика метро продумана наполовину круто. Круто, що висять великі табло, але не круто, що замість часу поїзда ними просто крутять рекламу. Тут ніби мають бути ще знамениті дизайнерські станції, але ми прикинули, що якщо на кожній по черзі виходити помилуватися, то й життя може не вистачити в очікуванні поїздів. Отже, ми у готелі! Потрібно висушити мокрі речі перед завтрашнім маршрутом. На щастя, у нас є спільна кухня, в готелі немає нікого і є духовка. Як виявилося, наявність духовки в готелі є незамінним атрибутом для сушіння взуття. Тепер ми повністю сухі.

Помпеї

“Помпеї, за мить перетворені на пил…” грало у мене в навушниках, коли я лежав на ліжку в лікарні. На той момент для нас Помпеї справді за мить перетворилися на пилюку. Але тепер ми їмо свіжоспечені круасани на сніданок і продовжуємо так давно задуманий маршрут. Поїздом треба було їхати близько години. Але місцеві поїзди тут змагаються з метро у конкурсі, хто пізніше приїде. Приблизно чверть часу поїзда стоять десь між містами та чекають доки проїде зустрічний поїзд. Тобто, якщо плануєте тут кудись дістатися поїздом, потрібно закладати часові ризики. Нам ще пощастило, що музиканти, що зайшли, застрягли саме в нашому вагоні. Тож ми сиділи з музикою. Нарешті ми приїхали у Помпеї. Я, до речі, раніше не знав, що це місто все ще існує. Тобто старі Помпеї, звичайно не житлові, але довкола них вже облаштувалися нові Помпеї. При виході людей із поїздів починається приклад доброї європейської корупції. Місцева турфірма відразу всім продає квитки з націнкою у два євро з людини. Причому на квитках надруковано звичайну ціну 16 євро, але з тебе вимагають на касі 18. Коли я запитав, що це за лажа. Дівчина почала пояснювати, що це, мовляв, для пропуску без черги тощо. Хоча черга тут може бути саме в цій конторці, а вони позиціонують себе офіційними касами для входу в Помпеї. Місцева влада удає, що не підозрює про те, що прямо поруч із входом у Помпеї туристів розводять на гроші. І, на жаль, те саме буде і в Римі, і в музеях Ватикану. Причому “представники кас” починають брехати про те, що їхня ціна справжня, а через ковід або ще чогось можна купувати тільки у них. І цікавий момент, що в цей бізнес крім кольорових хлопців так само сунуться рашистки. Найправильніша дія, щоб не потрапити на гроші — завжди йдіть до офіційного входу, далі якого тільки сама визначна пам’ятка і не спілкуйтеся з незнайомими вам людьми. Особливо якщо вони дуже хочуть допомогти.

Ми нарешті зайшли до розваленого міста. Раніше ми вже бачили багато руїн, але такого розміру справді вперше. Це виявилося дуже-велике місто із вцілілими вулицями. Тут багато цікавих елементів, мозаїк та невеликих садів. Кажуть, у пік сезонів можуть бути натовпи, але ми навіть уявити не можемо, скільки потрібно людей, щоб заповнити це розвалене місто.

Нам тут дуже сподобалося гуляти навіть попри рясні дощі. Часом дощ вщухав і нам відкривався величний вулкан Везувій, потім знову все затягувало і так по колу. Але місто від цього менш цікавим не стало. Ми вже зголодніли, а йти не хотілося. Тому ми підійшли до одного з виходів і попросили охоронця, щоби він нас випустили на перекус.

Як не дивно, але в них справді опинилася така опція, тебе можуть випустити за межі міста на п’ять хвилин. Цього цілком вистачить, щоби встигнути купити вуличну піцу, та повернутися. Цього разу, крім піци, ми познайомилися з аранчіні. Це рисові засмажені кульки із начинкою. Тепер у мене є новий фаворит у місцевій їжі, тепер потрібно якось балансувати аранчіні та піцу, причому кульки можуть бути так само з пасти чи картопляного пюре. Нам навіть дощ поступився дорогою, щоб ми поїли. Він закінчився, лив поки ми їли під тентом і вщух, коли ми закінчили трапезу. Ми просто дивовижно пообідали за 6 євро на двох.

Продовжимо досліджувати Помпеї, на ситий шлунок вони стали навіть ще краще. Наприкінці ми відвідали центральний музей, що знаходиться на території. До речі, зручна фішка всього цього комплексу – безкоштовні камери схову із зовнішнього боку.

Тобто Помпеї дуже зручно ставити під час переїзду між Неаполем та Сорренто. Оскільки всі речі будуть у шафці, причому шафки є й великі. Ми трохи погуляли новим містом, із кавою продегустували італійське тістечко “Баба”, аналог ромової бабки і поїхали далі.

Сорренто

Це місто справді так само прекрасне, як і звучить. Дерева гнуться від стиглого апельсинового врожаю, на інших гронами висять ківі, дерева та будинки прикрашені гірляндами з тисяч лампочок. Місто виглядає буквально як цукерка, а які тут скелі! І, звичайно ж, вид на вулкан! Дощі нарешті стихли, настрій на позитиві, очі розбігаються куди піти спочатку. За кількістю новорічних гірлянд ми однозначно віддаємо цьому місту медаль – це абсолютний рекорд.

Тож новорічний настрій у нас уже розпочався з 29 листопада. Цікаво, що в цій частині Італії зараз явно не сезон, тому що більшість закладів закриті, можливо в пік сезону тут навіть ще душевніше, але й людей явно більше, ніж зараз, так що у нас була золота середина.

Але сезон чи ні, новорічні свята за розкладом. В один момент спалахнула велика ялинка, люди випустили сотні надувних куль у небо, почався салют, а діджей на всю площу почав крутити мікси! Ось це я розумію місто вміє гуляти, це треба було ще так вчасно опинитися на цій площі. Нам навіть подарунки видали!

Так рано новий рік ми ще не відзначали! Тепер підемо до мішленівського ресторану на трапезу! Точніше, він наполовину мішленівський, судячи з історії, у нього раніше була зірка і не один рік поспіль, а тепер чомусь ні. Хоча якщо мішленівська комісія передумала, то може це поганий знак йти туди. Але тепер і ми складемо свою експертну думку. Буквально кожну вечерю ми не обходилися без піци Маргарити, тут її приготували досить добре, але більше нас порадувало різотто з морепродуктами.

У Даші в тарілці було багато різноманітних мушель із їстівною серединою. Я завжди думав, що так їдять лише мідії, але цього вечора межі нашого пізнання кулінарії значно розширилися. Естетичне задоволення приносили їх форми та текстури. Після цієї вечері на мушлі в морі я дивитимусь іншим поглядом, трохи голодним. Після трапези нам подали десертне меню, ми відмовились.

Але офіціант вирішив зайти з козирів і покрутив біля нас тацю з різними тістечками. Я не люблю нав’язливий сервіс, але було дійсно кумедно. Хоч на десерт ми й не наважилися, та було весело! Ще мені сподобалося, що в туалеті було дуже тепло, оскільки одна зі стін, з іншого боку, була піччю для піци. Я спочатку не міг зрозуміти звідки іде жар, потім зрозумів, що поряд гаряча стіна. Я б не виділяв саме цей ресторан як обов’язковий до відвідування, оскільки як показав досвід у цьому регіоні Італії у всіх ресторанах добре, затишно та смачно. Як тільки ми почали викладати фотографії в соціальну мережу з Сорренто, нам почали цитувати стару пісню.
Цікавий факт, що пісню схоже знають усі в цьому світі окрім мене. Я спочатку думав, що це те, що співає зайчик з телевізора в “Ну постривай”. Тож увечері я знайомився із новою для мене піснею. А тепер те, на що ми так довго чекали!

Сонячний день в Італії

Про цей день оспівували різні синоптики ще задовго до нашої подорожі. Гугл і синоптик малювали, що нас всю поїздку заливатиме дощами, крім цього, заповітного сонячного дня. Ми прокинулися і не повірили очам. Це було дійсно ясне небо! Тепер потрібно дуже багато встигнути вкласти в цей момент щастя! Почнемо, мабуть, із Вулкану! Від щирого серця поснідали, подивилися на вулкан зі скелі і погнали на потяг! О, апельсин поспівав і впав, їдемо ще й з урожаєм! Через 50 хвилин ми були в Помпеях, тут одна з відправних точок автобусів. Коли тиждень тому тут були мої батьки, вони потрапили на вулкан, але гору занесло великою хмарою і нічого не було видно. Правду кажучи, мамі з татом взагалі не дуже щастить з вулканами в подорожах. А нам щастить більше. Ми вже були на вершині Тейде на Канарах і навіть на одному болівійському, правда до самої вершини не дійшли, тому що мені не вистачило повітря, і я побачив місяць із зірками там, де його явно не було. Пам’ятаю те почуття, коли сидиш і наче повний сил, починаєш підйом, пару метрів і ти знову в мотлох, ніякий. Потім сидиш, наче норм, але варто зробити ще одну спробу і знову ти ніякий. Але тут все простіше, вулкан нижче, автобусом можна доїхати майже до вершини.

І замість автобуса ми їдемо назад поїздом. Там випало багато снігу тож вулкан сьогодні закритий. Це дізнався один із туристів, який зателефонував до заповідника нагору. Обломчик вийшов, тож міняємо плани. Поїдемо до Позитано. Все вказує на те, що ми повинні повернутися в Сорренто і зробити великий гак, але гугл каже, що можна по дорозі вийти на Мете і там підсісти на автобус, який ходить раз на годину. Спробуємо, це скоротить нам маршрут якщо це правда. А от якщо гугл дав осічку, то втратимо ще купу часу. Вийшли на Меті, працівник станції вказав, де зупинка, там поряд якась агенція, робітниці теж погодилися, що зараз приїде автобус. Але він чомусь не їде! Як ми дізналися пізніше, у цьому регіоні Італії не лише метро та поїзди мають проблеми з пунктуальністю. Поки ми чекали на автобус, ми зрозуміли, що всередині можуть не продаватися квитки, повернулися на станцію, купили квитки, повернулися на зупинку. Автобуса так само не було, але тепер ми ще й з квитками. До речі, на вулкан теж потрібно купувати квитки заздалегідь, до того, як приїдеш на вершину. Але, на щастя, сайт видав помилку під час заповнення анкетних даних. Автобус таки приїхав із двадцятихвилинним запізненням. Ми почали їхати гірським маршрутом. Якщо до цього нам подорож просто подобалася, то тепер ця подорож і слово “Любов” стали синонімами. Таку красу ще треба пошукати на планеті. Вся фішка в цих стрімчаках, уздовж яких розташувалися будиночки. Поки їдеш жадібно поїдаєш картину очима. А коли приїжджаєш у сам Позітано, то розумієш, що тепер це місто все наше і можна облазити все вдосталь.

Позитано

Ми вийшли на першій зупинці, можна сказати на першій вершині міста. Жаль, що ми не знали про те, що єдиний відкритий туалет у цьому місті знаходиться на протилежній вершині. Хоча, здавалося б, мають бути ресторани… А ось і ні. Чи не сезон, а може й ковід, закрито практично взагалі все. Але, з іншого боку, це було дуже круто, все місто було буквально лише для нас. І якщо в Туреччині міста під час карантину без людей виглядали зловісно, ​​то тут все ідеально вилизане і виглядає дуже мило. Просто місто для нас. Ми якийсь час бродили вгору-вниз вуличками і раділи кожній панорамі. Правда до самого пляжу не ризикнули спуститися, тому що потім не здолаємо підйом нагору. Сили дуже важливо балансувати у таких подорожах. Місто як на фотошпалерах, я б сказав просто маст до візиту. Ми дісталися іншого кінця міста і тут нас чекала зупинка автобуса. Здавалося, що на цю красу не можна надивитись, але виявилося можна. Автобус запізнився на годину! За цю годину ми вже надивилися на повну. Хоча тепер ми знаємо, що, схоже, він просто зламався і за нами приїхав наступний рейсовий.

Амальфі

Якщо Позітано ми охарактеризували як маст, то тепер я скажу так: Позітано без Амальфі – весілля без музики! До Амальфі потрібно їхати близько 40 хвилин. І це місто з’явилося на маршруті тому, що ми не потрапили на вулкан. У нашого топографа Даші все розраховано, і це була чудова заміна. Знаєте, це коли кажуть що у міста є своя атмосфера. І як добре, що в нас тут випав сонячний день. Тут до речі відкриті ресторани, і ми обов’язково зробили інспекцію місцевої
Маргарити та лимонного сорбету. Місто отримало наше кулінарне схвалення!

До речі, та вродлива церква, що на фотографії з 16:15 відкривається на безкоштовний вхід. Принаймні у листопаді. Коли нам здалося, що ми дослідили все, що тільки можна в цьому затишному містечку, ми почали бродити лабіринтами між будинками. Це окремий вид насолоди – міський трекінг.

Ти ніби весь час йдеш вгору, але при цьому весь час уздовж будинків. Наші блукання були винагороджені раптовим відкриттям — ми знайшли у горі великий пішохідний тунель. Цікавість взяла верх, і ми так дійшли аж до сусіднього міста Атрані.

Місто Атрані

Зважаючи на все, воно теж повинно бути прикольним, але банально вже не було часу. Повертаємось в Амальфі.

Благо в Амальфі кінцева в автобусів і там їх дуже багато і прямо у водіїв можна дізнатися точний час відправлення. Надвечір вони ходили приблизно кожні 30 хвилин. Сонце закотилося, як і наш сонячний день. Це було фантастично чудово. Коли ми їхали назад, то бачили зламаний автобус, який вирушав за пів години до нашого, поряд з ним був другий зламаний автобус, імовірно той, який вдень не приїхав за нами. Колись технічний прогрес дійде до того, що можна буде взагалі будь-який транспорт бачити в реальному часі і проблеми сучасного туризму підуть. Але завдяки сучасному прогресу я можу публікувати фотографії цієї подорожі.

Оскільки через мої зламані руки фотоапарат ми фізично не можемо взяти з собою, а навіть недорогі телефони, на щастя, вже роблять цілком якісні фотографії, хоча звичайно різницю все ще видно. Основну частину зворотної дороги ми спали, і судячи з заколисуючого серпантину, це було відмінне рішення. А ось після приїзду в Сорренто на нас чекав черговий затишний ресторанчик з написаним крейдою текстом англійською “Ми готуємо кращу лазанью”. Ми перевірили відгуки і дійсно лазаньєю тут люди захоплюються, тож будемо перевіряти!

Ресторан виявився зовсім невеликим, десь на 6 столиків усередині. За одним зі столів сиділа велика родина та обмінювалася подарунками із власниками ресторану. Це було так мило! Вони всі так щиро раділи та сміялися! Я вже описував, що їжа в ресторанах тут смачна і цей заклад також не був винятком.

Острів Капрі

Для мене Капрі завжди був невеликим принт-центром у політехнічному інституті на першому поверсі, ми там постійно щось ксерили. Трохи пізніше я зрозумів, що Капрі – це чудові карамельні цукерки! А тепер ми знаємо, що Капрі — це щось більше. Якщо з якоїсь причини після подорожі околицями Сорренто у вашому серці залишилося вільне місце, то острів Капрі його заповнить до країв!

Поромів із Сорренто вирушає досить багато, набагато більше, ніж ми змогли знайти на сайті в інтернеті. Ціна та швидкість у всіх різна, але з досвіду попадання в шторм хочу сказати, що за швидкість є сенс доплачувати.

Найближчим за відправленням був пором, який від Сорренто пливтиме 45 хвилин. Поки ми чекали на причалі, до нас підійшов чоловік і почав пропонувати екскурсію на кораблику навколо острова по 15 євро з людини. Він нам розповідав все італійською, за ці пару днів ми настільки звикли до мови, що навіть не відразу його зупинили. Але потім все ж таки попросили перейти на англійську. Чоловік був дуже харизматичний і коли розповідав, як саме кораблик опливатиме острів, то зображуючи кораблик “опливав” навколо нас.

Вже тільки за це хотілося купити квитки. Але в нас не було особливо часу, та й погода сьогодні буде похмурою. За нами приплив пором, і ми вирушили до міні круїзу. Ранкове сонечко прощалося з нами останніми променями, заходячи в хмари. Але добре що дощу не буде. У нас на острові буде приблизно 5,5 години, тому що ввечері потрібно виїхати на фліксбасі до Риму. Чим ближче ми підпливали до острова, тим більше усвідомлювали, наскільки в нас часу впритул, щоби тут все подивитися. Ми зійшли на берег і прийняли найправильніше рішення. Тут можна сісти на фунікулер по 2 євро та піднятися відразу на верхню частину, а звідти вже починали маршрут.

Щоправда, ми думали, що це велика канатна дорога, яка насправді опинилася в іншій частині острова. Проте саме завдяки фунікулеру подальший маршрут пішов дуже добре. Капрі – це дуже зелений острів із морем фруктових садів. Тут можна сказати літо. На острові багато природних і рукотворних цікавостей, їх дуже легко знаходити, оскільки скрізь є постери з картою, на якій показано, де ти є, і як дійти до наступної точки, а головне із зазначенням часу, скільки це займе. Причому трекати тут можна не тільки бруківкою, а й стежками в горах, по суті, острів складається з двох високих гір.

Спочатку ми не були впевнені, чи варто платити близько 70 євро за двох, щоб сплавати на острів і повернутися, але тепер розуміємо, яку перлину в поїздці ми могли пропустити. Саме п’яти з половиною годин вистачило, щоб облазити тут усе, що тільки можна було, разів п’ять сказати “вау” або “ух ти”, а також продегустувати двічі місцеву піцу. Двічі, бо вона виявилася дуже смачною, і ми побігли купувати ще.

Залізти в найдальші нетрі, вибратися з них, пройти через зливу і висохнути на сильному вітрі і навіть мало не помилитися поромом при посадці. Я б на острові виділив дві обов’язкові точки, це Giardini di Augusto та Arco Naturale. Хоча за сонячної погоди можуть виявитися й інші місця фаворитами. Ну а нам час вирушати далі за маршрутом.

Тепер треба було забрати в готелі речі, але вхідні двері на ресепшен відчинялися лише спеціальним пультом, його у нас забрали під час чек ауту. На стіні висіла кнопка, яка була відключеною. Я написав господареві у вотсап, він відповів, що бачить нас по камері спостереження та активував нам кнопку на стіні віддалено. Ось це так сервіс! Можемо рухатись далі! 

За що я люблю фліксбаси, водій знає скільки пасажирів має сісти і як тільки останній заходить, автобус вирушає, не чекаючи на графік. Щоправда, ми спочатку занесли речі в автобус, а потім пішли за продуктами. Я боявся, що автобус поїде без нас. Але водій, на щастя, дочекався, поки візуально всі пасажири будуть точно на місці.

Місто Сорренто

Прощай романтичний Сорренто, ти був прекрасний. До Риму дорога займе приблизно 4,5 години. За цей час потрібно морально підготуватися до завтрашньої негоди. Прогноз обіцяє, що завтра на суші буде води більше, ніж у Тірренському морі. Поки ми їхали, мені зателефонувала співробітниця Маша. Маша ще в житті не дзвонила по роботі прямо в Сорренто! Хоч розмова була і по вайберу, зате як звучить. Масштаб машинної проблеми вказував на те, що розмову ми закінчимо швидше за все взагалі в Римі. Але зламалося там так, що до Риму розмова не дійшла, всі просто зачекали, поки я повернуся з відпустки. То що у нас сьогодні на вечерю? А сьогодні в нас ціла галявина. Оливки в маслі, хамон і голівка сиру грана подано, який ми їли у прикуску. Я ще з дитинства любив смачно поїсти в дорозі, мені бабуся завжди пакувала домашні пельмені у товсту фольгу. Дідусь ніколи не поділяв моє кохання поїсти в дорозі. Коли ми познайомилися з Дашею і вирушили в першу подорож до Полтави, то з радістю виявили одне в одного кохання смачно поїсти в дорозі. Щоправда, через помилку у квитках ми тоді поїхали до Харкова, але в той момент нам було не так важливо, куди мандрувати, головне з ким.

Продовження тут!

Купувати квитки за рік не лише вигідно, а й корисно. Саме завдяки такій купівлі квитків до Португалії ми й опинилися без доплат в Амстердамі. Рік тому мій знайомий Льоша взяв одночасно з нами такі ж квитки. Дзвонить мені він днями повідомити сумну звістку про те, що рейс скасовано, але звістка якраз була дуже радісна, адже тепер можна полетіти з пересадкою в будь-якій країні Європи! Відсортувавши пересадки рейсів МАУ, ми з’ясували, що найдовша пересадка через Амстердам – 7 годин. Оператор по телефону повідомила, що є ще негласна дев’ятигодинна пересадка, але доведеться летіти не лоукостером, а компанією KLM. Привалило так привалило! Я ще ніколи так не тішився скасуванням рейсу. Ще одна довга пересадка можлива була в Празі, але вибір між “празьким тортиком” та “косячком” був очевидним)))

Грузинське застілля

Грузинські пісні, нереально смачна грузинська їжа, декоративний ріг, який я випадково відірвав від стіни. Грузинську мафію ми відшукували кожні пів години, головне, щоб комісар вижив. Море вина та веселощів, день народження Олі проходив веселіше ніж весілля у грузинського винороба. Головне не забути, що хтось із нас завтра летить до Португалії… Додому дісталися пізно, з таким розкладом можна було довше гуляти й одразу в аеропорт. Були б речі із собою.

Полетіли

Під час польоту Даша відзначилася тим, що полагодила столик у літаку. Ось видно, що політех випускає справжніх інженерів, здатних навіть полагодити боїнг 747! А ось пілот, на жаль, не виявився випускником політеху і влаштував нам настільки хард посадку, що літак навіть вивертав зі злітної смуги, не встигнувши повністю скинути швидкість.
Вискочивши першими з літака, ми скоріше побігли на паспортний контроль пояснювати, що ми тут робимо з португальською візою. Офіцерові загалом було неважливо, що ми і де робимо, тому він попросив пред’явити тільки броню португальських готелів. Наші друзі не встигли першими на контроль, внаслідок чого ми загубилися так, що знайшлися лише дивом під час посадки на поїзд, що їде з аеропорту до центру.

Амстердам зустрічай нас!

Місто нас зустріло чоловіком, який крутив косячок прямо на вокзалі. Далі було багато дуже яскравих персонажів. Треба було перекусити, не втрачаючи при цьому часу, найрозумніше було заскочити в макдак.

Фея відвідала Макдональдс!

Макдак сподобався, було смачно.
Уздовж затишних каналів ми вирушили у бік вулиці червоних ліхтарів. Дівчата у віконцях радісно чекали на своїх клієнтів. Правда самі дівчата, м’яко кажучи, на любителя. Та й розміри деяких іграшок на вітринах секс-шопів викликали мурашки по тілу. А ось сину наших друзів — п’ятирічному Артему якраз вітрини дуже сподобалися, при спробі відвести Артема від вітрин, він сказав: “Та дайте ж глянути!”. Милуючись каналом з чергового містка, ми помітили медсестру, яка явно шукала кому надати допомогу. Наша делегація швидко визначила свого представника, якому було покладено відповідальну місію дізнатися скільки коштує допомога медсестри.

Представником виявився я. Причому найактивніше мене з натовпу випирала власна дружина, мовляв, без розцінок не повертайся. Мені спочатку було якось незручно йти до медсестри, але вона так схиляла до себе, що мені ціна в 50 євро навіть не видалася якоюсь страшною. Далі тактовно треба було відморозитися, адже медсестра одна, а людей, які потребують її допомоги багато, а я одружений.

Загалом я навів свій головний аргумент “У мене тільки перша година в місті”, на що отримав контрдоказ “Так я тобі влаштую чудовий початок”. Все ж таки від послуг вдалося відморозитися, хоча видно було, що дівчина дуже хотіла допомогти.
Так, після такого треба було охолонути, ми вирушили до найближчої кондитерки за морозивом.

Наступним поінтом було відвідати coffe shop. Вся наша експедиція була дуже багата на дух, і всі були твердо впевнені, що coffe shop нам не потрібен. Але варто було тільки пройти повз перший, як хтось вигукнув: “А давайте зайдемо!”. З усієї нашої делегації не курив лише п’ятирічний Артем. 

На нашому маршруті ми також відвідували ряд пам’яток таких як Монетна вежа, Азіатський храм, Королівський палац і т.д., але описувати їх не має сенсу, їх треба їхати і дивитися) Серед міста розташувався невеликий скверик Begijnhof.

Навколо якого були розташовані житлові будинки, включаючи найстаріший дерев’яний будинок. Я не втримався і пройшов у альтанку чиєїсь хати, сів за столик і відчув себе справжнім голландцем.
На вузьких вуличках Амстердаму панував святковий настрій, багато музики, веселий народ, щось продають. Дуже затишно. Відчуття було ніби гуляєш Стамбулом. У центрі міста розташувався великий сирний магазин. Ключова особливість якого була в тому, що всі сири можна було пробувати у необмеженій кількості.

Я, напевно, перепробував усі сорти світу) А час все цокав, і до вильоту залишалося все менше. У родини Льоши виліт був на 2 години раніше. І на цьому місці наші дороги розходилися аж до Києва. Ось цікавий момент, за однакових дат і початкових умов, у всіх цілі настільки різні, що наші португальські маршрути перетнулися лише на 7 годин в Амстердамі.

Наступною метою було відвідування одного з багатьох величезних парків міста. До парку ми йшли близько години, і головним було дорогою сфоткатися на тлі легендарного напису Iamsterdam.

В уяві я собі уявляв, як велично виглядаю з неї, але за фактом там виявилося стільки людей, що виглядали всі крім мене) Музей Вангога мав настільки потужну ціну за вхід, що ми культурно збагатилися навіть не заходячи всередину. Ось що означає музей справжнього класика. Дорогою до парку ми проходили через арку якоїсь будівлі, де вуличний акордеоніст грав класику не гірше, ніж весь оркестр у філармонії.

Парк був довгий і релаксовий з безліччю озер та екзотичних пташок. Одна з пташок показово зловила рибку😊 У парку наче релаксувало усе місто, а літнє сонечко всіх пригрівало на зеленій травичці. У нашому рейтингу Амстердам посів найвище місце серед міст материкової Європи. В останню годину ми ще раз повернулися на вулицю червоних ліхтарів насолодитися колоритом. На цей раз заощаджуючи час, ми повечеряли картоплею фрі, яку насипають як насіння в паперовий конус і заливають майонезом. Фіранки майже всіх вікон були закриті — робота кипіла по повній, всі працювали) На цьому вступна частина нашої великої подорожі була закінчена. І ми вирушили далі😊

Посадка на рейс

Початок тут:
9 годин в Амстердамі
Хмарні пригоди на Мадейрі

У дитинстві у кожного з нас була дитяча енциклопедія світ довкола нас, яку в мене безсоромно віджала класуха у першому класі. Мої спроби повернути улюблену книгу були марні. Запам’яталася сторінка з рибками, і там був “Португальський Кораблик”. Ось так я вперше дізнався про Португалію. Наш 80-й переліт добігав кінця, і ми приземлялися на материк. Заселившись другий раз у вже знайомий готель. Ми вирушили гуляти по набережній, між Лісабоном і Кашкайшем. Насправді ця прогулянка лише підкреслила той факт, що в Лісабоні та його околицях робити нічого. Зате зробили добру справу, допомогли спуститися трьом дівчаткам з півтораметрового парапету вниз. Мене потім мучила совість, а як же вони назад залізуть. У результаті доїхавши поїздом до Кашкайша, ми почали досліджувати це затишне містечко.

Пока їхали в поїзді з нами познайомився рашкомовний головний помічник другого кухаря французького ресторану в Лісабоні. Хлопець зі своїм другом дуже раді були зустрічі з нами. Хлопець переїхав жити до Лісабона 5 років тому. Потім він розповідав багато чого, але на жаль усі його думки та висновки спростовувалися фактами з вікіпедії. Як мінімум той факт “…Ну а що, Португалія відносно нещодавно в Євросоюзі, одна з останніх країн, що вступила…” Головне впевненість. Добре, хоч португальці не розуміли його мови. З його розповідей про те, як класно переїжджати до Португалії ми зробили висновок, що якщо ви сповнені сил і відчуваєте в собі впевненість у професії другого помічника першого кухаря, то вам, безперечно, варто переїхати. Який там за рахунком кухар та помічник я вже й сам заплутався, але хтось із них був далеко не першим. Він говорив стільки слів за хвилину, що кількість слів мавп’ячої мови явно перевищувало дозволені норми. Хлопці невідомо звідки з’явилися і так само несподівано зникли.
А тим часом ми опинилися перед парком.

У величезному парку з павичами та іншими цікавостями можна було трохи відпочити. Після дуже активної Мадейри відчувалась нестача сил.

Саме містечко теж досить миле з вуличками, ресторанчиками та набережною. Цей день у Лісабоні був неповним, тому що частину на себе забрав переліт. Відповідно він був у релаксовому стилі.

“Кімната 404”

Цього ранку, коли ми заїжджали в готель, кімната ще не була готова, тому ми просто залишили речі, а ввечері приїхали вселятися. Хлопець нам видав картку від кімнати 404. Діставшись на четвертий поверх і відкривши двері, наші жахи річної давності втілилися знову на яву…

Перед нами була недобудована кімната з купою будматеріалу, що лежав по центру, різний інструмент спалахами висвітлював у пам’яті ті жахіття, що ми пережили під час ремонту. Різак по плитці відразу ж відродив спогади тієї п’ятниці, коли наших плиточників не стало, бо їх посадили за щось у в’язницю прямо під час ремонту. Відсутність світла відразу виразно висвітлила картину кінця ремонту, в якому проводка виявилася перебитою. Відсутність матраців та ліжок – меблярі, які залишили у нас негабаритний новий матрац, який ми не замовляли і не оплачували, і зникли назавжди. Залишки цегли… тільки не вони, та цегла… краще навіть не згадувати кому, за що і куди ми її мало не засунули… купа бетону, що хрумтить під босими ногами, коли я вночі не зміг знайти свої тапки і йшов по руїнах босоніж. Спалахи пам’яті згасали, перед нами зловісна 404 кімната в темряві. Показавши фотку кімнати на ресепшені, у хлопця на обличчі було здивування, потім він щось зрозумів і з дуже незграбним виглядом видав інші ключі. До речі кімната 405 була набагато кращою, ніж 404. Переночувавши в готелі, ми вирушили до “північної столиці Португалії” – Порту.

Порту

Потягом їхали понад 3 годин. Заселилися у готель до одного дідуся. “Amigos Ukraniano!” ми миттєво стали найкращими друзями. Для чекіна було ще рано, ми закинули речі та вирушили до міста. Спочатку місто нічим не відрізнялося від столиці. Але варто було дістатися річки і наш маршрут був ще раз скоригований, тепер ми достеменно знали, що можна не поспішати повертатися назад до Лісабона. Уся країна немовби змінилася, це вже не тихий Лісабон. Хотілося гуляти скрізь і одразу, причому одночасно на обох берегах та всіх шести мостах! Багато людей ходили з великими іграшковими молотками, ми навіть одного разу отримали таким молотком по голові. У них виявляється вчора було свято São João, на якому молоток був важливим атрибутом. А тут добре гуляє народ! Найкращий спосіб почати знайомство з містом — це вирушити в круїз річкою. До круїзу ми ще відвідували низку архітектурних пам’яток і їли дуже смачну місцеву страву Франсезінью.

Страва була такою ж смачною, як і на банері. Спробувавши перший шматочок, я вже знав, чим обідатиму в наступні дні. Годинна екскурсія на кораблику коштувала по 12,5 євро, і тебе катають уздовж шести мостів. Причому кожен міст намагався бути кращим за попередній. Один із мостів проектував Гюстав Ейфель. Коли будувався інший міст, його збудували схожим, але вдвічі масштабнішим – з двома ярусами.

На кораблику люди розділилися на дві групи, екстремали на відкритому повітрі та прості мандрівники, яким не дісталося місця на носі. Екстремали самі не знали, що вони екстремали, доки гігантська хвиля не накрила всіх селфімайстрів. Екстремали ж своєю чергою розділилися на песимістів та оптимістів. В основному поділ безпосередньо залежав від того, наскільки ти в руках тримав дорогу техніку в момент настання цунамі.

Ми з Дашею на щастя опинилися серед лузерів, яким не вистачило місця на носі. Добре хоч нікого не змило. Сонячний Порто буквально заряджав позитивний настрій. Після кораблика, поки я шукав ресторанчик із туалетом Дашу розважав якийсь клоун, змушуючи веселитися та танцювати. Причому клоун був досить настирливий і не до кінця зрозуміло, звідки він взагалі з’явився. Головне, що нічого не поцупив) На лівий берег ми пішли нижнім ярусом мосту. Лівий берег порту славиться своїми винними льохами та дегустаціями.

Флаєри на безкоштовну дегустацію нам подарував один із туристів, щоправда, на дегустації наливають приблизно 20 грамів вина. А ось платна дегустація двох видів вин коштувала стільки, що простіше у Києві свій винний льох відкрити) Це звичайно перебільшено, але пляшка шампанського Асті мартіні в тому ж Порту коштує 6 євро, а найдешевша дегустація по 13 євро з особи. По суті дегустація португальських вин у нас відбувалася щовечора)

Ще на лівому березі є прекрасна зелена набережна, де всі сидять і валяються, гріючись на сонечку. Можна сказати, що у Порту береги протилежні за призначенням, правий – для активного відпочинку – лівий для релаксу. Повалявшись на галявині, ми пішли на верх схилу, щоб звідти пройтися верхнім ярусом мосту. Верхній ярус був настільки високо, що обидва береги міста виглядали зовсім інакше. Ще класно, що крізь верхній ярус проноситься трамвай. Види цього мосту – окрема пам’ятка міста. На іншому березі схилом для особливо втомлених ходить монорейка досить не звичайної конструкції. Рівень пасажирів горизонтальний, але колеса з’єднані з пасажирським блоком великою гармошкою постійно змінюючи кут. Проблемою правого берега було ще раз напоротися на клоуна, який змусить танцювати. Він як акула плавав серед натовпу, шукаючи собі нову жертву. Однією з найпопулярніших розваг Португалії є поїздка на старовинному трамваї.

Трамвай у Порту якраз іде від центру до океану. Вміють же на всьому заробляти, сто років не вкладаєш у модернізацію трамвайного транспорту і потім профіт – популярна туристична розвага. Сівши в трамвай, я почував себе чомусь водієм паровоза, постійно смикаючи за мотузку, що веде до дзвіночка над машиністом. Видно було, що машиніст вже звик до дзвону дзвіночка і не забороняв. Друга частина розваги — це обмін привітаннями з перехожими, які так само радіють старовинному трамваю, як і сидячі в ньому. Трамвай досяг кінця шляху і перед нами був величезний парк з безмежним океаном. Потужністю бурхливого океану віяло настільки сильно, що на пірс до маяка доходили тільки найсміливіші і наймокріші.

Від бурхливого океану неможливо було відвести погляд. Назад вирішили йти пішки. Виявилося не близько. По дорозі я вирішив заглянути в ресторанчик, щоб навідатися до туалету. Коли я підійшов до конферансьє, що стоїть за прилавком і про щось розмовляє з відвідувачем, то потрапив у незручну ситуацію. Порушивши їхню задушевну бесіду, я помітив, що відвідувач тримає спрямованим пістолет на конферансьє і обоє дивляться на мене. На наше спільне щастя пістолет виявився не справжнім, і хлопець мені жестом вказав де туалет. Під час сцени з моїм походом до ресторану жоден конферансьє не постраждав. Я не знаю, чому мені здається, що це був саме конферансьє, але просто внутрішня чуйка. Ця історія сприятливіша, ніж у мого колеги, який пішов у бразильський зоопарк і потрапив у справжню стрілянину. Сподіваюся, там теж не один конферансьє не постраждав. Переходячи через міст, ми звернули увагу, що на даху покинутого будинку чайка навчає чогось свого чайчика. Вони гуляли разом по даху, і мама щось йому час від часу розповідала.

Справа йшла зовсім до ночі, але ми встигли до закриття ресторанчика. У Португалії другі за позитивністю після таксистів це поліцейські. У них завжди можна уточнити дорогу і тобі з наймилішою усмішкою та очима повного ентузіазму розкажуть, як дістатись потрібного місця. На центральній площі готувався концерт, але на жаль час його початку суперечив нашому ранньому підйому завтра. Дорогою додому ми виявили магазин з українською продукцією. Система цін у магазині була якась складна, ми так і не зрозуміли, чи там було дешево, чи дуже дорого. В готелі на нас чекав наш дідусь Амігос. Він стільки нам намагався розповісти, але на жаль, португальською. Але головне ми зрозуміли, що завтра в місті будуть національні танці. Супер, якраз до них повернемось у місто. На прохання питної води, ми отримали масу переконань, що в крані вода ідеальна) Відпочиваючи в номері після такого контрастного дня, до нас постукав дідусь, стверджуючи, що це терміново. Відчинивши двері, ми побачили у дідуся два пластикових стаканчики для води, що простягає нам, “Амігос украніанос!”. Порту місто шикарне, нам воно дуже сподобалося. У нас спеціально не був куплений зворотний квиток на поїзд до Лісабона, а значить ми зможемо продовжити наше перебування в цьому місті.

Долина річки Доуро

Піднявшись у несусвітню рань, було відчуття, що ми й не лягали спати. На ресепшені двері були зачинені, коли наш літній друг почув, що ми намагаємося вийти з готелю, він дуже здивувався, подивився на годинник і від душі почав сміятися, по його сміху було видно, що йому теж здалося, що ми так і не встигли лягти спати. Він нас випустив, але при цьому продовжував сміятися, щось примовляючи португальською. Кращий спосіб кудись запізнитися в Порту, це скористатися їх чудовим метро. Від виходу з готелю до відправлення поїзда було хвилин 50. Треба було проїхати в метро пару зупинок з пересадкою. Але вони так рідко ходить і примудряється спізнюватися. Що нам прийшлось повним ходом мчати з метро, ​​так і не дочекавшись поїзда. Заскочили зі швидкістю світла у таксі і за 5 хвилин і 5 євро уже були на вокзалі. Варто відзначити, що метро було не набагато дешевше. Підбадьорилися, то підбадьорилися. Їхати потрібно було трохи більше двох годин, при цьому поспати можна не більше півтори години, адже через півтори години розпочнеться знаменита долина. І справді, за вікном поїзда з’явилися найкрасивіші краєвиди, що ми коли-небудь бачили з вікон поїздів. Їхали ми до міста Піньхао. Раптово поїзд зупинився та нам сказали “Train change! Як же вони люблять несподівано змінювати транспорт. Нас пересадили в інший поїзд, і ми поїхали далі. У самому місті одна здоровенна гора, з якої відкриватимуться гарні краєвиди.

Але підйом на цю гору під палючим сонцем був важкуватий, йшли вгору ми хвилин 50. Види були звичайно красиві, але з поїзду були не гірші. Я собі на замітку поставив, що на гору краще на таксі підніматись. Я не думаю, що це буде дуже дорого. Спускалися ми іншою дорогою де безпосередньо загрузли в несподіваних пісках.

А одного разу так узагалі завернули на стежку не в те місто, добре хоч місцева бабуся зрозуміла що таке поїзд за нашими поясненнями. Коли ми спустилися, поїздом приїхали туристи, мабуть, не такі ранні як ми. А в нас шлях лежав далі в наступне місто. За Піньхао підсумок такий, заїхати варто, але в спеку не обов’язково пішки нагору дряпатися.

Ламега

Далі ми поїхали поїздом до міста Регуа. Провідник побачивши нас зрадів і запитав: “Назад до Порту?” Ні, ми ще побачимось на зворотному шляху! Домовившись із провідником про зустріч у наступному поїзді, ми вийшли. Оскільки у вихідні та понеділки з автобусною системою Португалії все погано, до міста Ламега довелося добиратися на таксі. У місті Ламега треба було підкріпитися, а то крім фісташок з автомата ми ще взагалі нічого не їли. Містечко настільки локальне, що порозумітися в кафе було практично неможливо, на мій запит “Меню” мені запропонували на вибір “Молотий” або “Чорний”. Були такі ресторани, де походу взагалі не було їжі. В одному нам нарешті пощастило і нам накрили галявину. Причому сангрія у цьому ресторані посіла перше місце. Вона була з білого крижаного ігристого вина і до її складу входили: апельсин, ананас, ківі, полуниця та яблуко. Менш пощастило з Дашиною рибною стравою. Рибка була трохи протухлою. Хоч її на першому ж проханні забрали, але офіціант запевняв, що це її нормальний стан, оскільки цей сорт везуть з Ісландії. На десерт був смачний шоколадний мус. Настільки смачний, що по дорозі назад ми ще раз повернулись заради нього. Потім була спроба розібратися з розкладом автобусів, яка звелася до того, що назад теж треба їхати на таксі. Першим пунктом відвідування у цьому місті була велика церква, яка мала бути недалеко від нас. Коли ми почали розбиратися по карті, як до неї йти, крутилися-крутилися і з’ясували, що ми стоїмо біля її бічної стіни. 

Далі ми полізли на гору до замку. З замку відкривався краєвид на безкрайню долину з безліччю селищ. Даша у прямому розумінні взяла участь в обороні замку, відстрілюючи з інтерактивного арбалета нападників.

Захистивши замок, ми гордо пішли з гори вниз, щоб залізти на іншу гору з великим святилищем — церквою Носа-Сеньйора-душ-Ремедіуш. Ідеально звичайно було б щоб між горами був прокладений міст, але в Португалії схоже дуже люблять піші походи на гору. Скрізь наголошувалося, що треба здолати 686 сходинок. Я дійшов висновку, що раніше це вважалося дуже круто мати так багато сходинок.

Спека гріла так, що свідомість була трохи каламутною. Якщо в багатьох містах ми обходилися пляшками води по півлітра, то цього разу півтора літра випивалося за 10 хвилин. Перед цим серйозним підйомом треба було відлежатися у Зайки на колінах. Вибрали зручну лавочку в центрі та влаштували 20-ти хвилинний відпочинок. Поки лежали, до нас підійшов чоловік і португальсько-англійською розповів нам, яке позаземне задоволення він отримує щоразу від приїзду в це місто. Отримавши взаємну відповідь, він побажав нам всього найкращого. Відпочили, вгору. Дорогою ще прикупили води з собою. Варто зазначити, що Будівники Носа-Сеньйора-душ-Ремедіуш були досить лояльними, розташувавши величезний сад на всю площину підйому. Так що сходами було йти необов’язково, можна було зигзагами йти тінистим парком. Ще був варіант під’їхати на тук-туці, але сонце настільки розморило все місто, що навіть тук-тукери залишили свій транспорт.

З вершини відкривався краєвид на все місто. Другим жестом лояльності був фонтан, вода в якому була настільки крижаною, що навіть свідомість тверезіла від того, що ти туди опускаєш руки. У плануванні наших маршрутів тішить той факт, що в добі аж 24 години, інакше б поїздки були набагато довшими. Наш сьогоднішній маршрут, судячи з буклетів, рекомендується туристик інформейшенами як триденний. Спускатися було теж чудово, вниз тим же тінистим парком з безліччю фонтанів та інших радощів. По дорозі бачили маленьке налякане мишеня. Це як невелика ачівка, ось ви коли-небудь бачили португальського наляканого мишеняти? А ми бачили, значить ачівка))) Звичайно це не порівняно із тим як я бачив, як на Канарах чхає павич, але теж не погано. Мишеня намагалося скоріше від нас бігти, тому перевертався і незграбно перекидався.

Регуа

З центру міста ми поїхали на таксі назад до міста Регуа. До відправлення поїзда ми мали ще годинку, яку ми із задоволенням витратили на вивчення ще одного автентичного містечка. Було гарно і весело, народ танцював на відкритому повітрі, а один чоловік так захопився, що навіть почав усіх поливати зі свого шланга. На такій спеці його воду, схоже, ніхто й не помітив. Чим мені сподобалася Португалія – народ постійно гуляє. Доречі треба поспішити, адже в порту сьогодні ввечері народне гуляння. На платформу приїхав поїзд підвищеного комфорту з поділом на класи, але оскільки наш квиток не мав поділу то можна було вибрати будь-яке місце в будь-якому класі. Вибір був очевидним, проте не всі зрозуміли цю фішку. У нашому вагоні першого класу чомусь було дуже багато рашиків, хоча ще 5 хвилин тому оркомовна людина в цих місцях вважалася рідкісною пам’яткою. Один чоловік іншому розповідав, як він не може зрозуміти, кому треба доплатити. Хвилин за 30 їзди він таку кількість разів згадав, що хоче комусь доплатити, що я вже був готовий стати цим кимось. Тут з’явився контролер, і чоловік звичайно вибрав його як суб’єкта для доплати. Жаль контролер не збагнув і відмовився приймати доплату, оскільки судячи з рішучості орка, після доплати, контролер зміг би з легкістю купити власний поїзд.

Під час одного з минулих перельотів ми дивилися один дивний фільм, у якому був сюжетний поворот, поки герої спали, поїзд згорнув не туди і заблукав, і вони вирішили, що це знак. Будить мене стривожена Даша і повідомляє мені новину, після чого я повністю розумію, як було тим героям у фільмі. Перша думка “Ось він, цей знак!” друга думка “А який власне знак і чому той самий?”. Очі не вірили, але GPS чітко показував, що ми їдемо зовсім не до Порту, а до Лісабона. Даша навіть на секунду зраділа, як ми собі заощадили в дорозі, але речі то були у нашого улюбленого дідуся, який жив за 320 км від Лісабона. І головне всі сидять так спокійно, але це зрозуміло, адже GPS дивимося тільки ми. Треба було щось вирішувати, чи може помилка в GPS? Але як така помилка може бути, що він показує ту ж країну та координати, що теж лежать на залізничних коліях? Вихід був один – перезапустити планшет. За неймовірним збігом це таки виявилася помилка GPS. З похибкою кілометрів на 100. Зараз під час написання оповідання мене осінило, адже ми були підключені до мережі wi-fi в поїзді, яка коригувала місцезнаходження і, отже, раптово, мабуть, головна станція, що роздає інтернет на поїзди, показала своє місцезнаходження в нашому сигналі і у GPS зірвало дах. Проте наш потяг запізнився. 

Як вище згадувалося, користуватися метро в Порту дорого і не вигідно. За 5 євро на таксі ми доїхали куди треба. Водій наприкінці натиснув якусь кнопку і рахунок різко виріс майже на 3 євро, на мою вимогу пояснити навіщо він так зробив, водій спробував нам щось довести протягом декількох хвилин, а потім відмахнувся і сказав, щоб ми заплатили за лічильником ті 5 євро, що були спочатку.

Фестиваль був у самому розпалі. Команди з різних регіонів Португалії по черзі виходили на сцену з кількома піснями та танцями. У кожного представника була своя роль, костюм та атрибутика. Коли ми прийшли, на площу вийшов натовп долини річки Доуро, що представляє регіон. Вони нам були як рідні. А їхні пісні ммм… досі з Дашею напиваємо слова “О Доуро, Доуро!”. Хоч уже було темно, зі сцени світили настільки яскраві прожектори, що я одягнув сонячні окуляри. Найімовірніше, це зробили для місцевих жителів, яким не звично, коли біле яскраве сонце не дає розплющити очі. Концерт був крутий і в чомусь розслабляючий. Повечерявши у Маку, щоб не витрачати час, ми вирушили в довгу дорогу до нашого готелю та спатки.

Знову Порту

Треба було зменшувати темп, третій день був релаксовий. Добре виспавшись, ми не поспішаючи помчали в Кристал парк, що знаходиться на піднесенні недалеко від центру, оскільки наш готель був ще вище, то для нас це швидше був спуск, а не піднесення. Снідали ми в якійсь кондитерці, але там особливо не наїсися. Але в Португалії схоже це найкраще, що тобі світить, якщо хочеш вранці поїсти. Купивши акційних соків по 30 центів у маркеті Pingo Doce, ми дісталися парку.

Я б не сказав, що парк це щось неймовірне, але для відпочинку якраз. Ще безліч качечок з каченятами вносить певну гармонію, а ще ми бачили неможливо руду дівчинку. Десь з годинки ми гуляли вздовж озер, фонтанів, фонтанчиків, різної живності та рослин. Наступним місцем була бібліотека, в якій Джоан Роулінг надихнулася на написання Гаррі Поттера.

Все б нічого, але по суті це книгарня (старовинна та красива), в якій за вхід треба платити по 3 євро. Натовп при цьому там такий, що якби так було, під час відвідування Джоанною, то замість Гаррі Поттера вона б, мабуть, написала книгу-катастрофу. Недалеко від нас знаходився ресторанчик, в якому ми вперше днями спробували ту саму франсезінью. Далі плани самовідкорегувалися. У мене в тарілці була велика порція. До вечора ми бродили по обидва береги, парки і мосту без особливої ​​мети вбираючи в себе всю атмосферу міста.

Насамкінець ми вирішили відвідати якийсь знаменитий ринок і тієї ж миті він опинився у нас за спиною, знову приємний збіг.

Поїзд до Лісабона

Під час купівлі залізничних квитків є правило, якщо купуєш більше ніж за 5 днів, є шанс отримати гарну знижку, але в запасі вже не було п’яти днів. Натомість був один цікавий поїзд, вартість якого була на 6 євро дорожча за звичайний, судячи з опису він повинен бути на магнітній подушці. Ми вирішили випробувати таку дивину. Цікавий момент, що переліт на двох швидше за все обійшовся б дешевше за поїзд. Коли ми прибули на платформу, на таксі за п’ять євро таксист перевернув ще раз трюк із кнопкою, яка підвищила ціну на 3 євро. До поїзда у нас було ще хвилин 40, а цього більш ніж достатньо щоб вивчити португальську для того, щоб з’ясувати, в чому прикол. Таксист португальською щось настільки впевнено повторював по колу, що після десятого разу ми навіть зрозуміли. Він хотів націнку 80 центів за виклик по телефону, тут справді не причепишся, така позначка у нього в машині є, а ми справді викликали його через готель. А ще він хотів 2,2 за те, що наші рюкзаки він поклав у багажник, а не в салон. Наші рюкзаки до речі вважаються small cabin bag, перевезення їх безкоштовне навіть у лоукостерів в літаках. Щоб зрозуміти португальську мову таксиста у нас пішло хвилин п’ять, наступні п’ять хвилин я присвятив тому, щоб він вивчив ту частину англійської мови, в якій розповідається, що такий трюк не пройде. У підсумку ми йому заплатили 5 євро за лічильником та вісімдесят центів за виклик, на тому й порішали. На платформі не було монорейкової системи, а отже поїзд буде без подушки. Але в чому ж його особливість тоді? Поїзд приїхав у двох частинах на сусідні платформи, по номеру вагона у квитку треба було визначити який із поїздів твій. Потім із різницею хвилин у 10 ці частини одна за одною вирушили в дорогу. Було цікаво, але підозра, що він просто так коштував на 6 євро дорожче, не покидала нас. Одного разу я помітив на електронному табло спідометр і зрозумів, за що ми заплатили. Коли швидкість перевалила за 200 км/год наче гравітація змінила свої властивості. Дорога на поворотах міняла кут і поїзд наче літак творив справжні віражі. Наша рекордна швидкість була 224 км/год. З незвички навіть мені стали в пригоді таблетки від заколисування.

Проблему як рукою зняло. Добре хоч попри квитки ми сіли по ходу поїзда. Ще в поїзді була розвага з автоматичними дверима туалету, які заклинило і якщо хочеш потрапити усередину, потрібно зробити рятувальну операцію зі звільнення там ув’язненого. Потім у кращому разі сам виберешся, а в гіршому – чекай на свого лицаря. Під час покупки з андроїда баг не дає вибрати місця. Тому ми попросили чоловіка сісти на інше місце, щоб ми сиділи поруч, але пізніше ми побачили два вільні місця по ходу їзди і пересіли туди. Спочатку контролер підійшов до того чоловіка, він пояснив, що його місце зайняте, коли контролер повернувся і побачив, що місце чоловіка вільне, дуже підозріло подивився на нього. Вигляд чоловіка продемонстрував, що ми йому винесли мозок. Далі контролер підійшов зі своїм КПК і до місць де ми сидимо, уточнив чи не Філіп мене звати. Потім зрозумів, що я Андрій із сусіднього місця і попередив, що на одній із зупинок прийде Філіп. Хоча було видно, що ми вже всіх заплутали. Коли прийшов Філіп, я його зустрів по імені. Чоловік дуже здивувався що я знаю його ім’я. На наше щастя, на цій зупинці звільнилися два інші місця по ходу поїзда. Це нагадує випадок як ми в Болівії винесли мозок французам, коли вони з нами на екскурсії вирішили познайомитися, а я про чоловіка вже знав усі деталі, включаючи вік. Ці данні я побачив під час покупки екскурсії в агентстві. Правда я тоді помилився, ім’я виявилося не Андре, а Андреа і це була його дівчина)

Фоток з поїзда немає, але ось вам милі качечки.

Загалом заплатити 60 євро замість 48 коштували того, щоб покататися на такому поїзді. Але запасіться пігулками від заколисування. Коли ми прийшли втретє заселятися в той самий готель, на ресепшені дівчина подумала, що ми просто прийшли за своїми речами, і спочатку не зрозуміла, чому ми вимагаємо чекін. Вона саме в цей момент розповідала одній туристці, що в Лісабоні робити нічого, а в Сінтру не можна їхати прямим поїздом. Оскільки у нас на завтра була запланована Сінтра, якраз на прямому поїзді я поцікавився, а чому не можна? “Щодня цей поїзд грабують!”. 

Ми все ж таки вирішили ризикнути. Ще нас розбирала цікавість, що португальці практично не працюють у вихідні і ввечері завжди всі магазини закриті. Нам було цікаво чим вони займаються натомість. Виявилося, все банально: дивляться телевізор, перуть одяг та кричать на дітей. А не працюють через те, що закон зобов’язує роботодавця платити вдвічі більше своїм працівникам. Вранці я помітив, що основна розвага — це пити еспресо з маленьких чашок. Причому, схоже, чим менше чашка, тим крутіше твоє еспресо. Ми навіть бачили у нашій улюбленій мережі супермаркетів Pingo Doce, як відвідувач не встигав ще до кінця розплатитися, а вже випивав свій еспресо. Перший раз, коли ми в Португалії шукали маркет і нам пояснили, що треба йти до Pingo Doce, звучало як іноземна образа, коли хочеш послати туриста по далі.

Сінтра

Сінтра це велике місто, яке складається з величезних парків та палаців. На супутниковій карті це місто повністю зелене. Воно знаходиться за годину їзди від столиці. У цей день перед виїздом з Лісабона ми купили проїзні по 15,5 євро на поїзд та всі автобуси Сінтри. Кількість замків у місті значно перевищує світловий день. Тож треба обирати. Першим ми вибрали найпопулярніший замок Піна.

Піна

Ми заплатили по 11 євро за парк+огляди. З входами в замок ціна була близько 15 євро. Але ми не особливо фанати музеїв, тож для нас був якраз відповідний квиток. Видершись на гору і побачивши замок поблизу, ми почали шкодувати, що не сплатили квиток на входи, але оскільки огляди були теж на території замку, то ми по суті нічого не втратили, тільки не могли входити всередину замку, але спокійно гуляли всім його оглядовим майданчикам. Види були бездоганні. Тільки за один вид з балкончика Піни Сінтра у нас зайняла високе місце серед побаченого за подорож. Оглядів було багато, види були різні та всі як один захоплюючі.

Розстилаються вдалину ліси, океан, що йде за горизонт. Гори, які ще не підкорені нами. І гектари парків, які мають бути підкорені нами. Чарівність! Скоріше ж у парки! Спустившись із замку, ми знайшли купу вказівників на купу цікавостей в радіусі кілометра від нас.

Парк, напевно, посів друге місце серед бачених нами парків після ботанічного саду в Ріо-де-Жанейро. Цей парк був схожий на магічний ліс із казки про Білосніжку.

Він був дуже густий і непрохідний, дерева були повиті плющем, величезні валуни розкидані тут і там, стежки вели на пагорби, звідки відкривалися шикарні краєвиди на піну.

Одна з панорам

Ось де треба проводити час, а не у столиці. Трапезували ми в невеликій кафешці бутербродами з тунцем. У цій країні день без риби – викреслений день з життя. Три години пролетіли як 5 хвилин. Треба було рухатись далі, але не залишало тривожне почуття, а раптом ми щось ще в парку не побачили.

Автобус, що йде в центр зловили з другого разу, тому що перший вирішив не зупинятися, оскільки вважав, що в ньому достатньо людей. Доїхавши до центру, ми змінили гілку автобусів, щоправда, невдало. Той, на який ми хотіли сісти, не зміг доїхати до нас і зламався. Дівчина, що продає квитки, нас посадила на автобус іншої гілки і сказала водієві, щоб висадив нас у певному місці і вказав напрям куди потрібно рухатися.

Регалейра

Самі не знаючи, ми вибрали ще один бомбезний замок. Спочатку виглядав він по простіше Піни, та й дешевше. Якщо не помиляюся по 6,5 євро з особи. Поки фотографував Дашу на фоні замку з однієї вежі вилізла настільки довга селфі палиця, що швидше за все фотограф подовжував її за спеціальним замовленням. Мені чомусь представилася картина, що це злий професор який ловить блискавку, щоб поневолити всіх пакетних туристів, але погода була ясною, а професор виявився більш бородатим, ніж злим.

Доки бродили по затишних алеях і вежах, нашому погляду потрапив вхід у непримітну печеру. Ліхтариків не було, тому іноді йшли на дотик, іноді натикаючись на ліхтарики туристів перебігали між отворами та лазівками.

У печері були підземні озера. Причому так майстерно відображали печеру, що одного разу мене Даша зупинила за крок від провалу в озеро. Я ж на цьому місці бачив тут спуск вниз під ванну з озерцем. Зупинившись, я навіть не міг зрозуміти чи жартує Даша, чи всерйоз. Але доторкнувшись рукою, зрозумів, що тільки-но історія могла набрати ще тих обертів. Начебто скрізь облазили і можна йти на вихід з території замку, але одна картина, що висить у замку, підказувала що ми щось явно тут грандіозне не побачили. На картині зображено масивний спуск у підземеллі у вигляді спірального коридору з арками.

Підійшовши на виході до охоронця, я показав репродукцію картини на планшеті. Чоловік кивнув і сказав, що туди можна потрапити через печеру за фонтаном з великими ящірками. Таки ми щось пропустили, як мінімум, фонтан із ящірками. Почали йти за вказівкою охоронця і помітили ще один вхід до печери. Ця печера була набагато довшою за попередні і зі світлою лінією вздовж сталагмітів.

Обійшовши невелике озеро, ми вийшли до фонтану з ящірками, отже, нам ще далі. Незабаром ми дійшли до 30-ти метрової підземної вежі, що веде назовні. Ми вже й так були в захваті від цього замку, а тепер він остаточно підкорив нас. Це Даша помітила та сфотографувала ту картину в замку, моя розумниця! Пролетіли чергові кілька годин. Тепер треба думати. Часу було вже близько 16:00 і цього вистачить на ще один замок, але ще треба також відвідати крайню точку Європи звідки автобуси незабаром перестануть ходити. У нас у цій поїздці був день запасу, який так і не був використаний, перспектива провести його в Лісабоні взагалі не тішила. А ось перспектива зеленої Сінтра дуже радувала. Тоді зараз їдемо далі, а завтра продовжимо.

Мис Рока

Їхали близько години, але проїзний наш діяв і це головне. На мисі був такий сильний вітер, і концептуальний маяк, що я наче опинився в Ісландії. Я ще там не був і не уявляю, як вона виглядає в реалі. Але завжди її уявляв саме так, як виглядає мис Рока. Ми встигли, ми виконали весь наш запланований маршрут! Ми стоїмо над урвищем і дивимося кудись у бік Бразилії. Автобуси ходять приблизно кожні 50 хвилин, чого цілком вистачає, щоб полазити на вітрі. Вважай, що за поїздку провели 50 хвилин в Ісландії. Біля зупинки був магазинчик, в якому один хлопець із персоналу ходив у футболці з написом 2045. Я не втримався і запитав чоловіка як там у майбутньому.

Чоловік сказав, що вже бачив мене 2030-го року, причому в цьому ж магазинчику. І сказав, що до 2030 року мені точно не варто паритися. Також сказав, що знає переможця в євро 2016, але не скаже. Як я люблю, коли з’являються якісь нитки, пов’язані з майбутнім, це як той незабутній сон. Тим часом приїхав наш автобус, і ми вирушили на рибну вечерю у вже знайомий Кашкайш. На цей раз ми познайомилися з традиційними сардинами. Причому кількістю гарніру явно було підкреслено, як багато у них сардин.

Рибні трапези в Португалії — це явно одна з головних визначних пам’яток країни, я сумуватиму за ними. Ще відкрили для себе в Макдональдсі МакФлурі зі снікерсом. 

Кашкайш слово не хотів нас відпускати, коли до поїзда залишалося близько чотирьох хвилин, на турнікеті не спрацювала наша проїзна картка. Оскільки справа була ввечері, а португальці не звикли напружуватися вечорами, знайти персонал було дуже проблематично. Причому не спрацювала лише одна картка, і ми з Дашею були по різні боки барикади. Паніка була ще та. Причому контроль у поїздах працює добре. Кожен із нас зі свого боку щось вирішував, місцеві намагалися допомогти Даші змусити її картку працювати. До відправлення залишалося близько хвилини, Даша побігла в далечінь шукати персонал. До мене в один момент доходить, що карток у нас багато, на вигляд вони всі однакові, та різного призначення. Це така фіча у португальської транспортної системи. Картки попарно лежали у різних карманах під набір конкретного транспорту. Якоюсь магією карти змішалися. У цей момент карту Даші пікнули в офісі і їй сказали те саме. У паніці на швидкості звуку ми перебираємо карти і нарешті профіт, одна з карток пропустила. В один з останніх моментів ми вбігли до поїзда. Тепер можна розслабитись.

Монсеррат

Вранці ми прокинулися від того, що за вікном почалося будівництво і якийсь робітник іншому кричав щось нашою рідною українською. Несподівано. Не гаючи часу, ми вирушили скоріше назад до Сінтри. До запланованого маєтку вирішили прогулятися пішки. Маєток виявився зрадницьки далеко, та ще й у пагорбах-горах.

Одного разу у мене здали нерви, і я вголос висловив усе, що думаю про ту кількість гір, які ми пройшли за останні 11 днів. А я ще скаржився, що мені 11 років треба було щоранку ходити в гору до школи. Та ми за цю поїздку пройшли більше ніж гір ніж Котигорошко на змії зорав. Але, на щастя, цей маєток таки з’явився після години ходьби.

Як маєток не намагався, але переплюнути попередні два замки йому не вдалося. Хоча парки були чудові. У маєтку були екрани, на яких інтерактивний господар міг відповісти на твої запитання. На зеленій галявині під тінню великого дерева ми намагалися відлежати за всі пройдені маршрути.

Останній раз виписавшись з того самого готелю ми вирушили в аеропорт. На вході в метро, до терміналу що продає обов’язкові багаторазові карти, як завжди стояла черга з ще невпевнених мандрівників. Вибравши якраз чотирьох дівчаток, ми заощадили їм два євро, подарувавши наші карти. Цей момент був немов передача естафети. Тепер їх черга досліджувати цю гірську країну, а ми додому відпочивати та писати розповідь.

Дорога додому

Солодощі на доріжку

Далі був складний та довгий маршрут додому з нічною та складною пересадкою у Мадриді. Процес пересадки між двома літаками зайняв дві години, поставивши рекорд геморності серед пересадок. Коли ми о 3 годині ночі сіли в наш фінальний літак, у мене була надія добре виспатися за шестигодинний переліт і прилетіти прямо на роботу, щоб не витрачати зайві дні відпустки. Але політ виявився на 3 години коротшим, ніж ми думали. У літаках у мене з усипанням досить туго, а поряд сиділи одесит зі своїм другом, які розповідали смішні перли і спати явно не збиралися, сміючись з мене, що я ще хочу з літака на роботу потрапити. Стюардеса все намагалася розіпхати сім ручних поклаж одесита по літаку. Коли протягом першої години я майже заснув, хтось із пасажирів дістався до мікрофона і голосно як заволає “Давайте на рахунок три! Як мене чують..!?” Відразу мова перервалася. Секунду одесит заявив, що цього разу не він був. Перші дві секунди я намагався не засміятися, щоб не збити сон, але було пізно. Мене аж трясло від сміху, а від того, що я намагався не сміятися мені ставало ще смішніше. Потім хлопці, що сидять поряд, вирішили помірятися, хто якими крутими акціями потрапив на цей рейс, одесит уточнив у мене, скільки коштували квитки МАУ “напевно, доларів по 300” зі співчуттям запитав мене друг одесита. Моя акційна ціна явно багатьох засмутила) Дівчина здивовано повторила останню мою фразу “За 11 місяців зловив…” Потім продовжився потік перлів від одесита. Під який саме з жартів я заснув уже не пам’ятаю, але вдалося поспати навіть більше години. 

Після цієї подорожі та літака, максимально що я зміг зробити це вийти на роботу віддалено. Ноги боліли ще два дні.

Цікава замітка: В інтернеті неодноразово читав відгуки про те “Як в Європі все дешево!”, відвідавши 26% країн шенгенського союзу, причому далеко не найдорожчих, авторитетно заявляю — в Україні дешевше.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 17.06.2016 – 29.06.2016
Тип поїздки: Самостійна
Тривалість: 12 повних днів
Авіаквитки: МАУ-KLM-TAP-МАУ
Готелі: booking.com
Складність подорожі: 9/10 (Важко)

Після дев’ятигодинної розминки в Амстердамі На нас чекала 20-ти годинна пересадка в Лісабоні. Персонал компанії KLM дуже порадував, вони реально творили позитивну атмосферу. Усі ніби були в певному образі. Хоча, можливо, голландці всі такі. У мене була ейфорія лише від стеження за їхнім сервісом. Якийсь дідусь серед пасажирів теж відчув у собі приплив креативу, став у проході і почав розважати натовп бабусь, але на щастя не англійською мовою, бо народ так сміявся, що це було б небезпечно для здоров’я, яке нам найближчими днями стане в пригоді. У літаку панувала атмосфера глобальних веселощів. Літак пішов на посадку, і за десятки метрів над землею потрапив у турбулентність. Я думав, що літак у такому разі сідати не повинен, але пілот так не думав, хоча, судячи з посадки він явно переплутав нахил закрилків. Від першого удару об землю прокинулися всі, хто задрімав, літак відскочив, і ми на якусь мить знову в польоті. Потім другий удар по землі, але вже без відриву. На щастя, все обійшлося. Дві посадки поспіль були найжорсткіші, але на нас завтра чекає посадка в третьому за небезпекою аеропорту у світі.

Лісабон

Продовбавшись із карткою на метро, ​​ми все-таки перемогли цей злий автомат. Нам навіть намагалася допомогти дівчина, але зазнала фіаско у цій нереальній битві людини та машини. Метро Лісабона – найкрасивіше на нашому досвіді, кожна станція — це справжній витвір мистецтва. Наша кохана була, та, колони якої були зроблені як труби у грі Маріо.

Заселилися далеко від центру, зате зі своїм туалетом, та й вартість по 35 євро на день. З самого ранку, поснідавши провізією з Києва, ми скоріше вирушили на Free walking tour. По дорозі була непередбачена перешкода — це ліфт у готелі, який їхав настільки повільно, що був страх не встигнути на вечірній літак. Оскільки екскурсія починалася в іншій частині міста, у нас була можливість пішки познайомитися з ним. Португалія – країна з найбільшою кількістю сонячних днів у Європі.

Спекотно не було, але сонце сяяло так, що перші дні три очі не могли звикнути. По дорозі бачили старовинні трамваї та безліч їхніх шляхів, причому рейки будь-якої миті можуть просто закінчитися без заходу на кільце.

Free walking tour

Поспіхом дісталися місця старту. Хлопець почав із фрази “Всі ми любимо історію!” і заглибився в історію так, що, на мою думку, геть на чисто забув про те, що він повинен вести екскурсію. Десь хвилин через 30 ми нарешті зрушили з місця і пішли вулицями, завзято обминаючи пам’ятки, які планшет показував на сусідніх вулицях. Іноді після проходження якоїсь вулиці він ніби згадував щось і казав, чим вона унікальна, але вулиця вже позаду. Так само хлопець сказав, що в цьому турі дуже важливо буде мати добру уяву і ось настав той момент, коли він зупинився і вирішив розповісти, що Lisboa йому представляється як дівчина, він заплющив очі, пішов у свої уяви і таке враження, що він знову забув, що веде екскурсію. Якийсь час ми спостерігали як бородатий мужик із заплющеними очима щось розповідає про інколи голу дівчину у черепашках. Коли спогади чувака відпустили, ми рушили далі. Екскурсія вже йшла близько двох годин, а крім однієї площі та її уяв ми до пуття нічого не бачили. Тут наш гід вирішив розповісти про неперекладне і дуже сумне слово “Садат”. Така сумна була його мова, що навіть птахи замовкли. Промова була настільки довгою і повторюваною, що китайський турист прозрів і розповів китайсько-англійською своє розуміння слова Садат. Гід ствердно кивнув головою, хоча навряд він зрозумів китайця. Потім ми ще вчили розбір цього слова по літерах, три рази, напевно. У нашій групі була присутня дівчина у фоті, вона розповіла, що фоту вдягла з нагоди весілля, яке відбудеться за два місяці. Причому в поїздках ми такий звичай бачимо не вперше) Оскільки вже йшла третя година екскурсії, то нерви не витримали, і ми зійшли з дистанції. За підсумками двох останніх волкінг турів Латвії та Португалії хочу підвести коротке рев’ю: Фрі волкінг тур — це коли безкоштовно бородатий мужик тобі скаржиться на Євросоюз.

Знову Лісабон

Прогулявшись на площі Россо, аналог якої ми відвідували у Макао, ми вирушили на елеватор. Де саме і як називається ця площа ми не знали, але за візерунками на магнітиках, що продаються, нам розповіли де вона.

Розвага виявилася дивною. Стоїш у черзі хвилин 40 для того, щоб піднятися за 1,2 євро в ліфті на оглядовий майданчик, на якому все затягнуто товстою рабіцею, і потрібно платити ще 1,5 євро, щоб піднятися пішки на те місце, де немає рабіци. А за фактом до цієї оглядки можна дійти пішки з площі Largo do Carmo, що знаходиться з нею на одному рівні. Якось старт у Лісабоні не вдався.

Але трапеза все вирішує, адже від кухні в країні залежить багато. У першому ресторані нікого не було, і ми також його змушені були покинути. З персоналу ніхто не ризикнув підійти до англомовного туриста, а коли дівчина таки підійшла, то на спробу щось замовити нагородила нас щедрим мовчанням і усмішкою на всі 32. Вона навіть намагалася олівцем відзначити що входить у їх спешл меню, але потім збилася, спробувала витерти олівець, ще більше все заплутала у португальському меню, посміхнулася нам на 33 і на цьому наша коротка трапеза закінчилася. У ресторані, що стоїть поруч, люди були, але в такій кількості, що нам запропонували підсісти до якоїсь бабусі, яка зляканим виглядом глянула на нас. А ось із третім рестораном поперло так, що рейтинг Португалії різко зріс.

Португальська трапеза

Ресторан тримав чоловік похилого віку, який у ньому ж і працював одним з офіціантів. У ресторані сиділи лише місцеві, всі столи були зсунуті так, що всі сиділи великою португальською родиною. Ми з незвички сіли за сусідній столик. Нам тут же принесли набір стартових закусок, кошик хліба, олію, тарілку оливок та голівку сиру схожого на брі. Такі набори оплачуються окремо за фактом того, що з того ти їв. Меню було, як і скрізь, переважно рибне, тут ми й пішли екзотикою. Першим гостем нашої програми була риба шпага з вареною картоплею та салатом. Розмір порції порадував, поки ми трапезували шпагою, дідусь нам приніс восминіжка та пивко, причому подаючи страви він щоразу примовляв “Yeah!” На щастя, приймаючи замовлення він нас пощадив, це були лише половини порцій і то до кінця ми здолати не змогли, хоча голівку сиру всю закінчили. Але як же всі душевно трапезували! Було дуже смачно. Насамкінець нам принесли рахунок на 13 євро. Ця трапеза була цілим культом португальської культури. Невдалий старт відразу забувся. Тільки заради трапези у цьому ресторані можна летіти до Лісабона. Ресторан називається Super Mario, знаходиться недалеко від площі Largo do Carmo.
Потім ми вирушили на набережну. Милувались чайками доти, доки не накрило хвилею ноги.

Я звичайно не фанат дощів, але сонця було дійсно багато. Одна з головних визначних пам’яток міста – замок. До нього ми неквапом і побрели. Дорога до замку досить прикольна, гарні краєвиди та затишні вулички. Лісабон, як і всі інші португальські міста, знаходиться на пагорбах. Ногам звичайно було незвично стільки підйомів та спусків робити, а ми ще не дісталися навіть Мадейри. Коли дісталися замку, то часу на відвідування вже не було, ми його вирішили перенести на наступний раз.

До готелю поспішили дістатися на таксі, таксист сказав, що ціна буде приблизно 5 – 6 євро. Лічильники в таксі рахує ціну не за відстань, а за час. Коли ми потрапили в пробку, я думав, що ми попали на гроші. Коли на лічильнику дійшло до 6 євро, таксист його зупинив. А ось це несподівано та приємно. Київський таксист навряд чи так зробив би. На наш подальший досвід, таксисти в Португалії — це перші помічники у вирішенні твоїх проблем. Аж не віриться, що ці два слова в одному реченні… таксисти… помічники, ні це не сон.
Зачекаутилися з готелю, пройшли хвилин 5 і згадали, що ми традиційно забули пакет із їжею у холодильнику. Напевно, немає країни в цьому світі, де б ми його не забували. А хоча є — Єгипет. В аеропорт йде метро, ​​що полегшує процес добирання. На аеропортовій станції в одному магазині речей мені подарували апельсин! Португальці класні! Занурившись у літак компанії Easyjet, ми вирушили на Мадейру, наші пересадки закінчилися.

Мадейра

За вікном з’явився острів, великий острів. Гребені хвиль обмивали його густою бірюзою. Це він, один із далеких островів, а он і аеропорт. Побачивши аеропорт всередині починала підніматися тривога. Він один з найнебезпечніших у світі через гуляючі вітри, і короткою посадковою смугою. Колись її навіть подовжували, поставивши частину смуги на високі опори. Наш літак заходив на посадку дуже незвично. Спочатку літак летів уздовж злітної смуги до її початку, потім маневр на 180 градусів, за яким слідувала посадка. Посадка виявилася м’якою. Фух, можна видихнути. При виході на трап нам радісно махали люди, що стояли на терасі аеропорту. Ми махали їм у відповідь. Оскільки на автобус ми не встигли на одну хвилину, то ми мали ще півтори години помилуватися аеропортом. Квиток на автобус можна купити відразу раундтріповий, заощадивши пару євро. Діє на одну подорож туди і назад протягом року. В автобусі водій захоплено пасажирові розповідав, як утворювався острів із вулкана.
Тож наша стартова точка для всіх відправлень – місто Фуншал. Вселилися ми в готель, який, звісно, знаходився на пагорбі, та ще й на найвищий поверх без ліфта. Зате краєвиди гарні! Прокинувшись з ранку, перша моя фраза на вулиці була “Якби я не знав, що ми на Мадейрі, подумав би, що на Канарах”. Мадейра — це безліч туристичних маршрутів по горах, скелях та реліктових лісах вздовж левад. На жаль, відвідати рейсовими автобусами вдасться лише деякі, транспортна мережа не розрахована на туристів, автобусні маршрути з’єднують лише селища та міста. Але найближчий до нашої оселі автовокзал порадував нас автобусом на одну з найцікавіших стежок на Мадейрі.

Мис Сан Лоренсо

Цей маршрут не є левадою, але відрізняється від інших скелями, що велично піднімаються з води, пустельною природою і виявляється в нашому випадку сильними вітрами. Загальна довжина в обидва кінці – 6 км. Але з усіх відвіданих нами маршрутів Мадейри цей був найскладнішим.

Ми трохи прогадали, не взявши з собою їжі. Коли за кілька годин на тлі з’явилася будівля, була надія, що це ресторан. Але це виявилося просто велика закрита будівля без вивісок, але з платним туалетом. Причому платний туалет за всю подорож був тільки тут. Ось це професія у людини, щоранку робити двокілометровий маршрут, щоб збирати по євро з тих, кому треба зайти саме в платний туалет.

Наприкінці маршруту треба було підніматися дуже вгору, а ураган панував такий, що планшет з рук виривало. Але на щастя ніхто не відлетів, крім капелюшка однієї туристки. Оскільки капелюшок летів стежкою прямо до мене, а руками я її схопити не встигав, довелося його рятувати ціною особистого заду. У результаті капелюшок врятований, а мене розпластаного підняли зі стежки. Це добре, що ще урвище було не так близько.

Маршрут виявився раундтріповим і, відповідно, все, що долаєш в один кінець, потрібно здолати назад.

Під кінець маршруту ми настільки вимоталися, що чомусь вирішили до сусіднього містечка Канісал ще 3 кілометри пройти пішки по пагорбах вгору-вниз замість того, щоб поїхати на автобусі, на якому все одно потім доведеться їхати. Рішення скажу відразу було не вдалим. Дорогою проходили крізь прикольне містечко, яке виявилося одним великим готелем.

Причому готель був практично безлюдним, як і Канісал, до якого ми йшли понад дві години.

Територія готелю

Дорогою ще були круті сходи вниз зі скелі, добре, що нас уберегли від спуску якісь туристи, попередивши, що внизу лише маленький пляж. Їсти й пити хотілося дико. А в безлюдному місті все що ми змогли знайти крім уявного перекоти-поля, яке подумки скрізь маячило, це були два шматки пирога та холодне какао. Я не знаю, що там трапилось із містами, але так мало живих людей навіть у фільмі про термінатора не було. Поївши, ми поїхали до нашого рідного Фуншалу. Незважаючи на весь обсяг пройденого маршруту, ми вирішили відвідати оглядовий майданчик в сусідньому містечку.

Кабо Жирао

Для цього у Фуншалі пересіли на інший автобус. Оскільки ми були впевнені, що скляний міст знаходиться в нашому місті, а ми їдемо на автобусі, то нічого не віщувало складності маршруту. Але коли автобус покинув місто і рушив високо в гори, ми зрозуміли, що наші пригоди сьогодні ще не закінчені.

Після закінчення першої години їзди ми вже не сумнівалися, що пригоди цього дня тільки починаються, не дивлячись на сідаюче сонце. Види з гір відкривалися шалені. Тільки поїздка цим автобусом коштувала багато чого. В якийсь момент водій повернувся і щось голосно запитав пасажирів, ніхто не відповів. Водій повернувся до дороги, але було пізно, серпантинна дорога пішла вліво, огинаючи урвище, а наш автобус кинувся різко вниз. Там виявився асфальтований спуск, про який водій знав, а ось ми, що сиділи на передніх сидіннях, тільки рота встигли відкрити для нелюдського крику. Судячи з усього, водій запитував “чи немає у когось проблем із серцем” Заїхавши кудись зовсім у гори водій нас висадив, написавши нам на папірці 10:30 і штовхнувши якусь промову. Тобто у гіршому випадку зворотний автобус буде завтра вранці, а у найкращому сьогодні ввечері. До моста ще треба було хвилин 20 пройтися. У горах було свіжо. Хоч оглядка була зі скляною підлогою, але чомусь її зробили у білу крапку. Забрали у туристів екстрим. Було чудово, океан під нами був на висоті 580 метрів. Дивишся в далечінь і прозріваєш від того куди нас занесло і як тепер добиратися назад. Це був чудовий вихідний день, а вихідні дні тут особливо поважають рідкісними автобусами та закритими магазинами.

На шляху назад ми знайшли місцевий ресторанчик, де господар нас заспокоїв, що автобус буде, але години через три. А взагалі вам краще пройтися пішки до славного містечка Камеро де Лобуш, звідки автобуси ходять частіше. Збоку може здатися, що ми за день вирішили відразу відвідати всі визначні пам’ятки острова. Дорога була дуже і дуже красивою з безліччю таємних стежок для скорочення маршруту. Хоч GPS і показував нам, що ми зовсім не туди йдемо, але з усіх балкончиків та терас місцеві жителі нас запевняли, що ми якраз ідемо правильно. Усією цією красою ми милувалися близько двох годин. Коли дійшли до міста, аж не вірилося, що ранковий маршрут нам здавався складним і ми були дуже втомлені. Містечко було реально прикольне. Наче з якихось романтичних фільмів.

Але була одна заковика, на зупинці автобуса, на якій висів розклад, що вказує, звідки їхатимуть автобуси, але при цьому немає жодних пояснень, куди вони слідуватимуть. Місцеві жителі так само не розуміючи дивилися на цю табличку, коли ми їх просили допомогти розібратися. Відповіді ми отримували різні від “Через 20 хвилин” до “Взагалі ніколи”. А оскільки великою кількістю автобусів нас острів не радував, довелося просидіти на зупинці годину і сорок хвилин у надії що ми дочекаємося. Варто визнати, що вміння водити машину в цій поїздці не завадило б, але все одно було б напружено брати дві машини на острові та материку. У результаті ми дочекалися останнього автобуса у розкладі, і він таки приїхав нас відвезти до Фуншалу! На годиннику було близько півночі, а ми так втомилися, наче на цьому острові вже вічність. І нарешті довгоочікувана відкрита кафешка. Правда Даша не вгадала зі стравою, але у Португалії це був єдиний випадок. Вона замовила Ешпетаду – яловичий шашличок на лаврових лозинах. Проблемка була у ступені прожарювання. Працівники 2 рази намагалися його «досмажити», але кров так і лишалась у шашличка знову.

Ніякі ми дісталися до нашого готелю на пагорбі, ледве піднявшись на наш найвищий поверх з гарним виглядом, і замість того, щоб впасти без задніх ніг, ми почали коригувати маршрут поїздки змінюючи броні готелів і купуючи залізничні квитки. Спали міцненько.

Левада Рібейро Фріо – Портела

З самого ранку ми вирушили на наступний маршрут. Це був великий реліктовий ліс, який зберігся з часів динозаврів. На нашому досвіді це вже другий ліс, перший був на Канарських островах. До Рібейро Фріо можна доїхати міським автобусом (по 3,5 євро з особи), що робить цей маршрут таким же доступним, як і попередній. Приїхавши на точку старту, ми виявили нереальні натовпи туристів-пакетників, невеликий парк та басейни та рибою. Від такої концентрації людей ставало лячно, на відміну від попереднього мису тут була купа магазинів та ресторанів.

Але варто було розпочати наш десятикілометровий маршрут, як на стежці лишилися ми самі. Виявляється, тури привозять лише для відвідування парку та за бажанням малого маршруту 1,8 км в інший бік. Наш маршрут був майже весь рівною лісовою дорогою, що значно його спрощує. Густі тунелі дерев утворювали тінь практично по всій леваді.

Іти було зручно. У проміжках де не було дерев можна було з великої висоти насолоджуватися вкритими густими лісами горами. Часом зустрічалися водоспади та озера. Мій улюблений тип водоспадів, коли вода тече крізь густу зелень, що покриває скелю. Іноді траплялися люди, одного разу навіть орки попалися, що між собою про щось спілкувалися мавп’ячою мовою.

Ціна, за яку вони дісталися цього маршруту, нас жахнула, але схоже, що більшість відпочиваючих на цьому острові не паряться за гроші.

Уздовж усього маршруту текла вода по вимощеній леваді, що й не давало заплутатися на роздоріжжях. Приємним доповненням до маршруту були великі скелі, що утворювали темні печери, де ми проходили прямо крізь гори.

Після мису Сан Лоренсо був контраст ще той, природа з безлюдної перетворилася на тропічну, а точніше реліктову. Години через 2,5 ми вийшли з лісу і ще кілька кілометрів треба було пройти вниз досить цікавою місцевістю з не менш красивими видами. Іноді траплялися стежки, що ведуть прямо в ці красоти, але, що ми добре засвоїли урок з попереднього дня, модифікації запланованих маршрутів не завжди закінчуються добре.

Наприкінці був великий оглядовий майданчик на далеке місто, скелі та океан. Назад повернутися на Фуншал можна було двома шляхами, на бусі-таксі по 5 євро або на автобусі приблизно по 3,5 євро, ми вибрали другий варіант, спускаючись на зупинку автобуса знайшли 20 євро, ще й у плюсі ​​залишилися після цього маршруту. Поки зайшли в паб за морозивом, то дегустували якусь квасолю, за запевненням бармена, це популярні ласощі до пива. На Мадейрі міські автобуси дуже гарні з незручними спинками під кутом приблизно 89 градусів. А тут приїхав якийсь комфортний, аж не повірилося. Але коли на середині маршруту автобус зупинився та нам оголосили “Bus change!” то ми зрозуміли, що все норми. Ця фраза досить часто звучала у нашій поїздці. Тобто купуючи квитки, до кінцевої точки ти доїдеш швидше за все на іншому автобусі, але тішить, що пересадка в інший автобус йде за принципом з рук в руки, тому важливо зберігати свої квитки, хоча втратити їх у межах автобуса буде нелегко.
Друге сходження на острові ми відзначили традиційною рибною вечерею з літровим графином крижаної сангрії.

Цього разу їли рибу шпагу, що подається за всіма традиціями зі смаженими бананами. Аперитив був місцевий медовий напій Пончо. На десерт пішли до супермаркету їсти найпопулярніші заварні тістечка паштейші, запиваючи апельсиновим фрешем. Вважаю, що сходження відзначили пречудово.

Паштейші

У парку зібралася група музикантів у метеликах, але вони так довго готувалися і не наважувалися розпочати концерт, що хвилин через 30 народ почав розходитися, а вони так і не почали грати. Протягом 30 хвилин хтось ноти ближче ставив, хтось метелика поправляв, хтось не знав з якого боку краще у флейту дмухати. Можливо, це й була вся суть перфомансу. На головній сцені міста, щось на повну репетирували, ми з’ясували, що завтра буде великий концерт. 

Перед міцним сном ми пішли прогулятися набережною. Дуже хотілося нарешті торкнутися океану, але побачивши 20 метрової зони гальки втома все ж таки перемогла, і ми вирушили на гору в наш готель на четвертий поверх без ліфта, але з гарним виглядом!

Два ботанічні сади та левадою між ними

День планувався релаксовіший, а вийшло, як завжди. Планувався один ботсад і жодних левад. Жодних, Карле!

Першим об’єктом відвідин у нас був фруктовий ринок Mercado dos Lavradores.

На цьому ринку настільки люблять маракую, що можна скуштувати такі унікальні фрукти як: маракуя-банан, маракуя-лимон, маракуя-апельсин і навіть маракуя-помідор.

Даша дегустує маракуйю-апельсин.

І багато інших різновидів схрещеної маракуї. Ціна за фрукт близько 7 євро, так що ринок швидше за все як екскурсія з безкоштовною дегустацією, ніж для покупок. У рибному відділі продають рибу на будь-який смак.

Показую португальцю як правильно обробляти карася

Сад Jardim Tropical був десь у горах, куди вела канатна дорога. Ціна за раундтріп канатки з вхідними квитками до ботсаду завдала удару по нашій картці у вигляді 50 євро за двох. Схоже, що найдорожчий наш парк в історії. Щоправда, краєвиди були такими, що 50 євро можна було віддати просто за ці види. У далині виднівся дуже високий автомобільний міст, повз який у нас проходили всі маршрути кожного дня.

Ботсад був у японському стилі з червоними мостами, водоспадами, фонтанами та озерами. Я знайшов печеру з дзвонами де влаштував велику дзвонову пісню. Парк мав дві проблеми – ціну і те, що весь час треба було йти вниз, а потім звісно вгору. В одному з озер ми зробили добру справу — врятували втопаючу бабку.

Часом парком лунав звук пилючої болгарки. Але це вічна проблема багатьох затишних місць. Чим затишніше знайдеш собі містечко, тим більше шансів, що комусь треба буде щось подрілити чи попиляти. Був би парк дешевшим, то навіть дуже сподобався б. Кілька годин як небувало. Далі по банерах ми з’ясували, що є ще Botanical garden до якого можна доїхати іншою канаткою від поточного Gardim Tropical. Цікавим є факт, що канатна дорога до парку йде вниз, а не вгору. Ми поцікавилися чи можна дійти пішки і з’ясували, що нас відокремлює від парку двогодинна гірська левада.

Виявилася гірська вона була в буквальному значенні слова, тому що під час походу ми перебралися з однієї високої гори на іншу високу гору. Ця левада була середньої складності і пролягала крізь евкаліптовий ліс.

Похід між двома горами звісно являє складний спуск та не менш складний підйом. Ми залишилися раді, що вибрали леваду, види гарні, а платити як у випадку з парком не треба. З цими левадами вічна проблема води. Пити хочеться багато, а багато з собою не потягнеш, адже чим більше береш вантажу, тим складніше долати маршрут. Ось така дилема. Ми із собою зазвичай брали літр на двох. На іншому кінці маршруту парку не виявилося, замість нього треба було хвилин 25 йти круто вгору. 

Дорогою зайшли до кондитерки з кондиціонером і відвели душу. Випивши по келиху апельсинового фрешу, з’ївши дві піци та тістечко ми перезарядилися і продовжили підйом. Ми йшли в таку гору, що таксисти з вікон на нас дивилися як на божевільних. Можливо, ми були першими у світі, хто пішов тут пішки. Таксистам ніби боляче було бачити кожен наш крок під цим кутом.

Сад, звісно ж, був розташований зверху вниз, але вихід був знизу, тобто не доведеться зайвий раз підніматися. Нічого собі релакс-день собі запланували. Після такого маршруту перше, що я зробив у саду, ліг на лавці і на затишних колінах своєї дружини 30 хвилин поспав.

Сад поступався попередньому. Хоча візитівкою Мадейри вважається фото клумби саме цього саду. Скажімо так, відвідавши перший сад, другий відвідувати не обов’язково, перший реально дуже крутий.
До центру вирішили пройтися пішки, але одного з таксистів схопив жах, і він нас довіз до центру дешевше, ніж вартість автобуса.
Справа йшла до вечора, але до концерту ще було далеко. Ми запустили карту геокешів і пішли шукати скарби. Скарби завжди заховані в цікавих місцях. Таким чином, перебуваючи у гавані для прогулянкових катерів ми знайшли старовинний замок. Вхід за системою добровільного пожертвування. До замку вела червона доріжка з картинами та короткою історією родоводу мешканців королівської родини. Все це було в жартівливій формі і прикрашене всім, що тільки потрапило під руку. Було схоже, що якийсь дивак виконав свою мрію стати королем, вся історія артефакти та декорації — це вигадка. У замку все так забавно оформлено і зроблено, що стоячи на веранді і милуючись на хвилі, що розбиваються об скелі, розумієш, що це один з найпрекрасніших замків. Ще один зі скарбів знайшли в парку неподалік того місця, де колись були заховані 100$ передачею Орел та решка.

Далі у нас був традиційний бенкет рибними делікатесами, цього разу ми познайомилися ближче зі смаженими сардинами.

Потім на нас чекав крутий португальський концерт, одна з почутих нами пісень на репетиції і самому концерті стала гімном цієї поїздки. На пошуки пісні пішло кілька тижнів після приїзду, її не зміг впізнати жоден сервіс, жоден форум, доки не попався португальський форум де один місцевий житель мені допоміг. Ця пісня – Amor Electro – Juntos Somos Mais Fortes. На десерт ми практично щодня тепер їли традиційну паштейшу. Причому це тістечко на смак дуже схоже на ті, що робила моя бабуся.
Наступний день був останній на острові та нас чекало найбільш грандіозне сходження в історії наших подорожей.

Маршрут між вершинами Арейро та Руйво

Як дістатися туди громадським транспортом ми так і не з’ясували, довелося платити за екскурсію з трансферами по 30 євро з особи. Крізь ліси та гори автобус доставив нас прямо до вершини другого за висотою піка Арейро. Звідти стартував 10-кілометровий маршрут на найвищий пік Руйво. Все дуже залежить від того, наскільки пощастить з погодою, нам дуже пощастило. 

У Києві та інтернеті багато хто радив із собою взяти похідні палиці. Але чесно кажучи, їхня негабаритність і вага більше принесуть складності, ніж користі в поїздці. Ми палиці на щастя не взяли. Щастя було в тому, що де вони потрібні були — їх видавали безкоштовно.

Першу половину маршруту було багато гір, покритих зелено-жовтою рослинністю. Було багато печер та тунелів, таких, що без ліхтарика буде складно. Види були бомбічні і кількість фотографій на метр просто зашкалювала. Були такі місця, де іншим туристам треба було пригинатися і ховатися за скелями, щоб ми отримали ідеальний знімок. Але це все виявилося нічим порівняно з тим, що нас чекало у другій половині маршруту – хмари нескінченним океаном стелилися під нашими ногами.

Ми йшли все вище, а хмари підступали до наших ніг. Здавалося, що вони дуже м’які і стрибнувши з урвища ти неодмінно поринеш у цей океан пуху. Друга частина підйому виглядала так — ноги йдуть стежкою, а голова повернута і постійно дивиться на хмари.

А рослини, які тут ростуть над хмарами, створювали відчуття ніби ти у казці. Серед підйомів найкрутіші це Мачу Пікчу в Перу та Говерла у нас в Україні. Тепер на першому місці однозначне це сходження. Наприкінці шляху перед 15-хвилинним підйомом на пік знаходиться фонтан з питною водою, що значно полегшує маршрут. З піку види теж гарні, як і скрізь. По дорозі між вершинами ми йшли одними з перших, але нас постійно обганяла моторні мега-бабуся та її мега-дідусь. Назад треба дійти горами до парковки, де на тебе чекає автобус. Стежка лежить між двома урвищами і по обидва боки хмари.

Плюсом нашої погоди була температура у 20 градусів, з одного боку гір ясна погода і все видно, з іншого боку хмари та жодного туману. Якщо ще вчора наша оцінка острова була вищою за середню, то тепер це тверда п’ятірка. Виїжджати не хотілося. Це рідкісне почуття, коли ти не можеш надивитися.

Ти дивишся на краєвид, а він настільки гарний, що погляд не звикає. Це як перший раз у Карпатах чи Стамбулі. Відпочивши на Фуншалі, ми сіли в автобус і поїхали релаксувати у вже відомому нам місті Камара-ді-Лобуш.

Сходження ми відзначали рибою Дорадою та ігристим вином. На десерт їли шедеври місцевої кондитерки. Провівши в місті пару годин гуляючи зеленою зоною та затишними вуличками ми вирушили на зупинку з тим нерозбірливим розкладом.

На цей раз з автобусом нам пощастило більше. Контролер в автобусі вже був нам добре знайомий, не вперше саме з ним перетинаємося. Йому, схоже, теж подобалося це містечко. Коли контролер вийшов, ми залишилися в автобусі самі, а коли попросили водія зупинити у Фуншалі, він так на нас глянув, ніби був упевнений, що автобус був порожній. У Фуншалі на одній із центральних вуличок танцював і співав заводний дідусь, розігріваючи публіку. Ось відчувається на цьому острові якесь вічне свято! Хотілося якнайдовше послухати виступ дідуся, але вже реально втомилися. Ми мали останнє сходження в наш готель на пагорб, на четвертий поверх з гарним виглядом. Ми молодці, ми встигли! За чотири повні дні ми відвідали практично все найцікавіше на острові. Був би ще день у запасі, відвідали б взагалі всі головні туристичні місця, але цих днів завжди не вистачає. Втома за всі пройдені маршрути відчувалася конкретно, але вже трохи і звикли жити в такому темпі. Наприклад, після сьогоднішніх вершин я був сповнений рішучості пройти ще якусь леваду. Але головне зараз не розслабитися, адже попереду друга половина подорожі – материкова Португалія.

Епілог

Туристи часто порівнюють Мадейру та Канарські острови, тепер і ми можемо дати свою експертну оцінку. Їжа та природа на Мадейрі однозначно лідирує, але за розвагами та зручністю переміщень острів Тенеріфе однозначно виграє. Якби була можливість перенести вершини та смачну їжу на Канари, то я б переїхав туди жити у це ідеальне для мандрівника місце. Якщо ви не були ні там, ні там — вперед на Тенеріфе, якщо на Канарах були і хочеться подібного — Мадейра завжди до ваших послуг!

Продовження подорожі

Ліричний вступ

Перша редакція цієї розповіді згоріла в каміні так і не побачивши світ. Вранці на роботі, коли я зрозумів, що зніс не той файл із робочого столу, я почував себе немов Гоголь зі своїм другим томом світового шедевра. Спроби відновити пам’ять були марні, TRIM функція моєї SSD добре знає свою справу. Отже, захід другий – подорож Литвою. PS: Якби так накрилася будь-яка з інших моїх розповідей про материкову Європу, я б подумав: «Ну і фіг з нею», але не про Литву, повернемося разом знову в ті незвичайні дні.

Литва

Після повернення зі своїх канарсько-словацьких подорожей ми зробили передих буквально на одні вихідні, а далі все за стандартною схемою – п’ятниця-робота-літак-подорож-літак-робота. Коли я в п’ятницю на роботі сказав що у вечері поспішаю на літак, то продакт менеджер здивовано запитав “А що мене в понеділок не буде?”, і ще більше здивувався коли я відповів що звісно буду. Ми летимо на маленькому боїнгу до чергового міста материкової Європи. За рахунок того, що літак був маленьким, він добре брав на себе всі вібрації турбулентності. Летіти було не довго, лише 58 хвилин. Після прильоту був довгий паспортний контроль, причому далеко не для всіх він увінчався успіхом. Всі фейли були біля конкретного віконця, хоч у нас з документами було все ідеально, ми все одно вибрали для себе інше віконце. Пройшовши контроль, ми вийшли з якогось будинку культури з ліпниною та всіма належними почестями. Я навіть не помітив у який момент аеропорт перетворився на будинок побуту. Місто було дуже затишним, ми навіть на зупинці вальс станцювали під уявного Шопена, хоча на момент написання розповіді з’ясувалося, що Даша танцювала під Євгена Догу «Мій ласкавий і ніжний звір». Було питання, якою мовою тут треба спілкуватися. Литовці розмовляли дуже цікаво, причому на Канарах наш персональний офіціант, родом з Литви, розмовляв так само. Тоді ми думали, що він просто мав дефект промови. У голосі литовців також чітко помітні доброта і нотки простоти. Доїхавши до своєї зупинки ми вирішили скористатися прогресом людства для пошуку готелю – системою GPS. Але тут навіть він виявився безсилим, спочатку ми пішли прямо, через 5 хвилин таки визначивши, що точка рухається не туди, ми пішли праворуч. Ще через 5 хвилин, зрозумівши, що карту тримали до гори дригом, звернули ще раз на право. Знайшовши потрібну дорогу, звернули ще раз направо і через 5 хвилин навіть пройшли те місце, звідки почали. Здавалося, що на шляху до ліжка нас уже нічого не зупинить. Переходячи нічний перехід, ми розминулися з групою хлопців, які несли велику піцу. Перейшовши дорогу, хлопці покликали нас і запропонували розділити з ними піцу. Чудово! Піца якраз зайвою не була. Хлопці говорили лише литовською. Коли я брав піцу, хлопець сказав, щоб я й другий шматок теж брав. Хоч литовська абсолютно не зрозуміла, але піца перекладу не вимагає. Я себе відчував як Джекі Чан у фільмі “Обладунки бога 2”, коли йому місцеві жителі говорили, щоб він забрав їх смарагди. Хлопці вирішили запросити нас у клуб, але проблема комунікейшену була в тому, що англійську знав лише один із них і лише одне слово «Dance». Коли я сказав “We sleep” судячи з усього слово “Ві” їхньою мовою був “Ви”, хлопці намагалися довести, що саме вони “Dance”, а не “Sleep”. Спроби довести, що ми sleep були провальні, доки один з хлопців з дуже хорошими дипломатичними здібностями не сказав “Okey, we sleep!” На тому й вирішили, подякувавши хлопцям за піцу, ми таки дісталися свого номера. Правда в номер ми потрапили не з першого разу, але то вже технічні деталі. Господиня, зустрівши нас, попередила, що за великим дзеркалом живе дівчинка Аліса. Потім сказала, що жартує, дівчинку насправді звуть не Аліса. У нашій кімнаті були голови манекенів прикрашені святковими ковпачками, щоб, мабуть, не було так лячно спати. Враховуючи, що за весь час ми так і не побачили дівчинку, я засумнівався, що йшлося про матеріальну дівчинку Алісу. Ще ціна така аномально низька була за проживання…  Ніч пролетіла швидко. Отже, вперед досліджувати!

Вільнюс

Ранкове місто ще спало, на вулицях було безлюдно, але не менш затишно ніж уночі. Ми пішли ознайомитися з околицями, а за одне й піднялися на вершину форту, подивитися на панорами. По дорозі ми бачили місцевий лохотрон – дорослий хлопець з дуже хворими ногами просить купити йому певну мазь у певній аптеці за 22 євро. Все б ще нічого якби не купа таких хлопців у місті. Загалом не ведіться. Вид на місто, що відкрився з вершини форту, тільки підкреслив те, як нам ще доведеться попрацювати за ці два дні.

Для початку ми підкріпилися в місцевій кондитерці “Cofe in” дуже смачним чізкейком з ягідками, а за тим вирушили в центр де нас чекали дівчата з жовтою валізкою “Free walking tours”, правда чекали вони не лише нас, а ще приблизно 50 людей. Найцікавіше, що всі були з різних куточків земної кулі. Особливо радувала наявність австралійців та малазійців.

Екскурсія тривала 2,5 години та була досить інформативна та насичена. Екскурсія так само включала відвідування республіки Ужупіс, про існування якої я чесно кажучи не знав до самої екскурсії. І ось ми стоїмо перед кордоном.

Республіка Ужупіс

На щастя, Ужупіс входить до шенгенської зони і додаткової візи не потрібно було. У цій маленькій державі є все, і своя історія, і парламент, і консульство, в якому тобі в паспорт можуть поставити візу і позначку про в’їзд. Але візова історія у моєму паспорті мені дорога як пам’ять, я не став їй ризикувати. Зручно, що парламент перебуває у пабі, і закони ухвалюються або під вино із сиром, або під пиво. На стінах однієї з вулиць висить конституція перекладена 24 мовами. Загалом хочу висловити литовцям великий респект за такий креативний підхід.

І знову Вільнюс

Повернувшись уже до рідного міста, ми вирушили перевірити місцеву кухню. Хотіли завітати до тематичного ресторану Dvaras, але черга випирала аж на вулицю. Ось добре у нашому Львові купа тематичних та неповторних ресторанчиків, завжди можна знайти вільний, а коли у місті всього один такий, виходить невелика проблемка. Проте безпрограшний бізнес, якщо в Литві відкрити ще один тематичний ресторан. У результаті ми пообідали у сусідньому.

Обід був смачним, та ще й із литовським пивом. Після Канар та Братислави смачну їжу за кордоном було їсти досить незвично. Недалеко від центральної площі розташований лісопарк із горою трьох хрестів. Ось туди ми й попрямували, попередньо зігрівшись глінтвейном. До речі, поїздка починала набирати обрис гастро-туру. Поки ми блукали парком, зустріли Санту з якимось афро-литовцем.

На самій горі виявилося настільки вітряно, що панораму можна було розглянути щонайбільше одним оком. Добре, що ми були трохи зігрітими. Спустившись з гори, ми вирушили відвідати благодійний міжнародний ярмарок товарів та речей.

Ярмарок

При вході в будівлю ми помітили чоловіка, що йде з великим пакетом покупок. “Навіщо йому стільки продуктів” подумав я. На двох поверхах було багато стендів, кожний був від окремої країни. Навколо стендів був натовп, а от біля стенду оркостану чомусь взагалі нікого не було, навіть промоутерів… Справа підходила до закриття, а товари треба було розпродати всі, почалися акції. Середня ціна за одиницю була 1 євро, а то й 3 на євро. Спочатку ми взяли австрійських пирогів та медовухи, а потім підійшли до польського стенда, там товару було багато, ситуацію треба було рятувати. Ціни були в перерахунку на гривні, ніби курс вісім повернувся. Набравши макаронів з твердих сортів пшениці і отримавши в подарунок ще щось ми вирушили знайомитися з іншими кухнями). Біля одного зі стендів лежав майбутній геокеш мандрівник, тільки через те, що я дізнався його ціну, я вже отримав шоколадних дідів морозів за два євро в подарунок, азарт зростав, а часу до закриття ставало дедалі менше. Маркетинг ставав дедалі агресивнішим, а наш пакет дедалі товстішим. До польського стенда ми зазирнули чотири рази і мали вже привілеї частих відвідувачів. Єдине, що я не міг в них взяти — нескінченно велику упаковку соків, тому що літак би її не пропустив. Дівчина, відкривши скляну пляшку 100% апельсинового соку вручила мені її під приводом, щоб я поки що пробував, може вигадаю як вирішити питання з літаком. Час уже добігав зовсім кінця і пішли вже якісь акції на акції в подарунок. Причому ця вся метушня була в позитивній і досить кумедній обстановці. Якийсь мужик насилу підняв пачку соків отримав зверху упаковку макаронів прямо на ходу. Бідолаха не довго зміг утримати соки, пощастило, що були міцно запаковані. Коли ми вже твердо вирішили, що треба закінчувати з ярмарком, спустившись на перший поверх до виходу, ми вирішили ще востаннє повернутися на другий до польського стенда за смаколиками. Після такого улову треба було повернутися в готель і розвантажитися.

Дорогою ми сміялися, обговорюючи найсмішніші моменти. Все це задоволення нам коштувало близько 15 євро. Перепочивши в номері, ми вирушили дослідити нічне місто, центр якого був у ярмаркових будиночках. На головній площі красувалася велика святкова ялинка з віконцями, з яких сяє світло. Зазирнувши у віконце, ми побачили дітей, що сидять на пеньках, яким жаба розповідала казки, і все це безкоштовно.

Ми теж хотіли послухати, але незнання литовської мови суттєво ускладнювало завдання. Навколо все таке святкове та ще й з ароматом гвоздики, гей звідки у нас знову в руках глінтвейн?

Такс, час підкріпитися. Цього разу ми засіли у справжньому литовському пабі та знаєте, що? Ми знову смачно поїли, ми в Європі двічі поспіль смачно поїли! Як же це не вірилося після попередньої поїздки. Фух, денну норму з подорожі виконали, тепер можна й поспати. Повернувшись до гестхаусу, з побоюванням поглядаючи на дзеркало, ми завалилися спатки. Спалося міцно.

Тракай

Із самого ранку ми вирушили на автовокзал. Підійшовши до віконця і сказавши, «Нам потрібні два квитки…» ми зрозуміли, що не пам’ятаємо назву міста. Дівчина в віконці врятувала ситуацію питанням “Може бути в Тракай?” Так саме, це куди нам треба. Їхали ми хвилин 40 і приїхали в настільки безлюдне місце, що для повноти картини не вистачало перекотити поля. Але, як і належить у всіх безлюдних місцях є таксист, який упевнений, що ми обов’язково відбудуємо йому дачу своєю поїздкою замість того, щоб пройти аж 2,5 км! У результаті таксист залишився зовсім один. Дорогою до замку ми закупили в маркеті кабаносів, уприкуску і йти тепліше. Незабаром ми побачили замок.

Замок звичайно неабияк відреставрували, а точніше відбудували. Видно було в яких місцях раніше не було цегли, у відбудованому вигляді він значно краще виглядає. Все згадую, як минулого року поїхав на екскурсію до карпатського замку Тустань. Привезли до трьох великих скель і сказали, на жаль, замок уже згорів до тла, але раніше він був саме серед цих скель… Схема колишнього замку виглядала велично, шкода у нас він не відбудований. А цей реально гарний. Відразу нафоткалися та пішли досліджувати. Ще й на дитячий концерт потрапили з дітей та для дітей.

Причому ніби до мови вже звикли і почали реально розуміти, про що йдеться. А ні, не звикли, просто ці діти поляки. По замку було прикольно поблукати-подивитися чого, та й як було. То біля однієї екскурсії щось послухаєш, то біля іншої, то і Даша щось прочитає з буклетиків. На головній площі замку була справжнісінька роза вітрів, але їсти так хотілося, що це ні краплі не завадило.

Біля площі в стінах було кілька непомітних дверей, я одну перевірив, вона виявилася замкнена, Даші ж пощастило більше, за її дверима виявився справжній литовський дід мороз із самою, що не є справжньою литовською бородою!

Дід мороз із дуже крутою дикцією нас привітав, пофотографувався з нами, вручив листівки, проштампував їх власною печаткою та нагородив цукерками! А як же він шикарно і чітко говорив слова з твердим знаком на кінці. Дідові морозу дуже сподобалося, що ми так радіємо його зустрічі, що він попросив свого ельфа нас утрьох, та ще й з палицею за всіма традиціями сфотографувати. І все це безкоштовно. Дідусь нам так підняв настрій, що тільки заради нього вже варто було летіти до Литви, не кажучи про те, що все інше нам у Литві нам теж дуже подобалося. На зворотному шляху ми наче на чарівному олені пурхали на автовокзал. Дорогою заглянули в маркет і завантажили собі закордонних акційних сирів майже на три кілограми. Взяли буквально кожен сорт сиру, на якому веселий аукціонний цінник, а сортів там було багато) З черговим важким пакетом ми приїхали до затишної столиці. Дорогою до готелю зайшли та ще й пармезану для повноти колекції докупили. Він там саме був на акції, але тільки для власників супер картки. На щастя, серед касирів не складно було знайти такого власника. Це вже не просто гастро-тур, а ціле мистецтво смачно-шопінгу. Натхненні сирами ми вирушили-таки відстояти чергу в той тематичний ресторан і недаремно до речі) А литовське пиво доповнює смак кожної страви.

PS: під час написання цього фрагмента довелося піти на кухню та влаштувати невеликий нічний дожер.

Крім гулянь центром у нас ще було заплановано відвідування бізнес частини міста. Надворі різко потепліло і светр довелося здати в камеру зберігання маркету. Наше гуляння було обмежене часом закриття маркету. Часу здавалося багато, аж 2,5 години, щоби погуляти в комерційній зоні. А в результаті летіли як пригорілі, ризикуючи залишитись без светра, бо вранці вже треба бути на роботі. Взагалі таке цікаве відчуття завжди, коли ти гуляєш нічним закордоном і навіть йдеш у готель, щоб поспати, при цьому знаючи, що о десятій ранку вже будеш як огірок на роботі. Забравши светр гуляли старим центром до самого упору, поки не закрилися дерев’яні ярмаркові будиночки. Відлітати з настільки затишної країни зовсім не хотілося, адже за вихідні встигли подивитися лише половину, ще б побувати в Каунасі та на Куршській косі в Клайпеді. Але, на щастя, ми вже були три роки тому, але з боку орколінінграда, коли відкривали перший сезон подорожей. На косі було дуже гарно, і якби ми там не були тоді, то зараз ми з Литви просто не відлітали б. З чотирьох країн материкової Європи, в яких ми вже побували, ставлю Литву на перше місце.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 4.12.2015 – 7.12.2015
Тривалість: 2 повних дні
Екскурсії : Всі самі, пішки

Витрати на двох
Авіа: 144 євро Київ-Вільнюс-Київ
Проживання: 19 євро за три ночі (зі знижкою 50 євро)
Ресторани: Середній чек 16 євро на двох
Автобус: Вільнюс-Тракай-Вілнюс 8 євро

Всього, включаючи всі описані витрати: 380 євро

У нас з Дашею є правило – не повторювати подорожі до тих самих місць. Виняток становлять лише Єгипет та Туреччина. Але шість років терпіння… не втрималися і взяли Грузію, потім ще раз взяли, але вже з Мишком. У результаті остаточно зірвалися і взяли повторний Кіпр. Мишкові теж цікаво що там на Кіпрі. Але є одна проблема – жорстка нестача відпусток. Ми вирішили взяти квитки на мінімальну кількість днів та повернутися. Потім я запропонував, що можна взяти Дашину маму, завезти її разом з нами і залишити на Кіпрі з Мишком, через тиждень самі повернуться до аеропорту тим самим автобусом. Тещу довго вмовляти не довелося. Подумавши ще хвилин 20, Даша висунула логічну пропозицію — раз відпустки не вистачає саме у мене, то вона з мамою та Мишком залишиться на Кіпрі, а я можу повертатися на свою улюблену роботу. На тому й вирішили!
Мишко потихеньку почав розуміти, як формуються тарифи на авіаквитки. Від фрази “Ми взяли квитки”, до вильоту в середньому минає 350 днів. Мишко спочатку не розумів чому так довго треба чекати, але я йому пояснив основи маркетингу)

Айя Напа

Це одне з моїх улюблених міст, наче Лас Вегас, місто вічного свята. Але ми прилетіли зустрічати весну до початку туристичного сезону. Острів нас зустрів зеленими ландшафтами, квітучими деревами, ромашковими гаями та цвітінням маків. Це було дуже несподівано, у нашій пам’яті Кіпр був випаленим степом. А тут все настільки квітуче. На противагу природній красі, в Айя-Напі панувала небувала тиша. Не було ні гулянь, ні корабликів, ні гучної музики клубів. Було відкрито лише один клуб, з якого долинала дуже спокійна і тиха музика. Людей практично немає, на набережній найкрасивіші заходи сонця, але нікому їх дивитися. З ранку ми поїхали автобусом до Протарасу. Звідти розпочали піший маршрут у бік Айя-Напи.

Квіти, зелені дерева, трави. Радості просто не було меж. Цього не може бути, мабуть, наш літак просто сів на інший острів! Хоч море і холодне, зате природа така свіжа! Ми рік тому так і планували, але все одно не вірилося, що буде так зелено! Почали ми свій нелегкий маршрут із невеликих лавових острівців серед крижаної води.

Ми з Мишком поставили мету, дістатися якнайдалі. Гострі каміння кололо в ноги, але ми терпіли, мета дістатися до далекого острова важливіше. Кілька разів мало не впали у воду. Даша зі своєю мамою сиділи на березі і аплодували щоразу, коли ми перебиралися на новий камінь. Це суто чоловічі розваги. У результаті ми перевершили себе і дісталися острівця, який здавався без плавання недосяжним.

Далі ми пішли береговою лінією вздовж печер. Сонце гріло приємно, було і холодно, і спекотно одночасно) Дорога була далека, ми долали кілометри за кілометрами, проходили гарні печери та водні ландшафти. Мишко вимагав купань. З нас ніхто у воду не ризикнув потикатися, але якщо Мишко хоче, то нехай купається. На черговому красивому пляжі, Мишко купався з такою насолодою, що ми навіть трохи заздрили. Мис Греко ми проходили ваннами з водою, які сформувалися біля її підніжжя.

І навіть у ванночці Мишко відзначився з головою, правда незаплановано. Принадність весняного Кіпру в тому, що можна проходити будь-які відстані, не боячись прямого сонця. Таким чином за ці півдня ми пройшли понад десять кілометрів. Ми з Дашею були реально в шоці. Мишко, який у Києві не може пройти і 20 хвилин, мовляв, ноги втомлюються, тут практично весь час біг попереду.

Теща теж героїчно трималася. І навіть надвечір заявила, що треба б сходити до парку статуй, який знаходиться за 2,5 кілометра від готелю. Я запропонував хоча б автобусом під’їхати, але теща сказала, що норм і без автобуса. Я не міг зрозуміти чи мене жорстко тролять, чи справді всі настільки вражені весною. Ми з Дашею здивовано переглянулись і пішли у бік парку. Правда, походу справи з’ясувалося, що Ніна говорила про завтрашній день і дуже здивувалася, коли дізналася, що ми йдемо не в готель, а в парк. Фух, тепер я спокійний) Завтра парк візьмемо на додачу до нового маршруту. Щоденна нагорода за пройдений маршрут була найсмачнішим морозивом із кондитерки Зорпас.

Проводили черговий захід сонця, відвели Ніну з Мишком у готель, а самі пішли підкорювати гори нічного Кіпру. Щоправда, справжніми горами це не назвеш, їх у місті просто немає, проте ми змогли знайти для себе висоти з панорамами на місто. Одним із мінусів березня, було те, що багато що відкривається у квітні та травні. Навіть на одному з банкоматів висіла табличка, що гроші він видаватиме виключно з квітня по жовтень!

На маршрутах купити морозиво також було проблематично. Навіть у відкритому кіоску нам сказали приходити через тиждень. Загалом, в ідеалі весняний Кіпр ставити на початок квітня.

Новий день – новий маршрут

Почали ми день із парку скульптур, 5 років тому ми про нього ще не знали, хоч його й відкрили за місяць до нашої минулої подорожі. Скульптур там справді багато і кожен точно знайде щось для себе цікаве.  Мишка справді більше цікавило питання, коли ми до моря дістанемося. Море в місті настільки гарне, що я навіть переодягся, щоб поплавати!

Щоправда, у воду так і не ризикнув залізти. Але переодягнутися це вже половина успіху, я вважаю. Принаймні, по лавових бортах ми провели довгий маршрут до печери. Отже, ранкова розминка закінчена, тепер пообідаємо та можемо розпочинати далекий похід. Обідали ми в Pizza hut, там мене порадувала офіціантка, на питання про розмір піци вона відповіла “Піца складається з 12 шматків!!!”. Мишко ж під час очікування виявляв гору ерудованості розгадував кросворди англійською мовою!

Сьогодні ми доїхали до Протарасу і піднялися на пагорб до церкви пророка Іллі. Церква знаходиться на мальовничому пагорбі з панорамою на місто. Мишко відразу подружився з дівчинкою, і вони грали в справжній Майнкрафт. Дівчинка правда Мішиних правил не знала, але Мишко швидко пояснив, що до чого. Далі ми вирушили вглиб острова до ще одного печерного храму. Дорога була по заростях, трохи в гору, теща та Мишко активно схвалювали ідеї наших маршрутів.

Ми з Дашею все більше і більше були шоковані тим, як Мишко з Ніною доблесно долають кілометри з перешкодами. Але й маршрут нас намагався радувати лавочками та навіть альтанками серед дикої природи. У результаті ми прийшли до старовинного печерного храму. Я запропонував повернутись пішки прямо в готель в Айя-Напі.

Пропозиція, здавалася, трохи божевільною, але якщо ми повернемося кілька кілометрів до автобуса, дочекаємось його, а потім від зупинки дійдемо до готелю, то буде на 10 хвилин швидше, ніж ми по лісах і стежках пройдемо якихось 5-7 кілометрів. На мій подив, навіть цю ідею практично без вагань всі підтримали. Ось лише один мінус, дорога лежить через військову базу. Потрібно згорнути на роздоріжжі, прямо біля входу до військових. Побачивши нас, охоронець пожвавішав. Йому явно було цікаво, навіщо ми так впевнено йдемо до входу до бази. Розвилка починалася настільки близько від воріт, що між нами та охоронцем панувала якась незручність. Охоронець бачив у наших з Дашею очах минулу Домінікану, Брест, В’єтнам, я думаю, він чудово розумів, що має справу з професіоналами. Але дійшовши до роздоріжжя ми різко повернули. Збоку могло здатися, Начебто ми помітили охоронця і вирішили різко змінити свій маршрут. До речі, дорога цього маршруту з чудовими краєвидами на острів.

Якщо міцні нервами, то вперед! Єдиний мінус нашого задуму був у тому, що маршрут прогнозувався на 10 хвилин раніше, ніж стане темно після заходу сонця. Доводилося йти майже без передихів. Мишко заряджав свою енергію сухофруктами та горішками, які бабуся щодня для нього брала. Дісталися готелю переможцями, сьогоднішній маршрут зайняв 16 км! Всі одноголосно зійшлися на тому, що перед вечерею потрібно годинку полежати в ліжечках.

На вечерю ми пішли в один із ресторанів та замовили м’ясне мезе. Крім того, що ми почували себе переможцями після пройденого маршруту, так ще й ресторан попався особливо вдалим. Офіціанти та менеджер дійсно намагалися зробити нашу вечерю святом. У результаті ми замовили мезе на дві персони, їли його вчотирьох, ще й із собою забрали на сніданок. Як же на Кіпрі добре! Але, мені завтра треба відлітати(((

З ранку ми поїхали в Ларнаку, там годинку погуляли, і я посадив тещу з Мишком та Дашею на автобус до Лімасолу. У мене ще було кілька годин погуляти Ларнакою. Цікавий факт, що ми віднесли наші речі на зберігання на ресепшен того самого готелю, що й п’ять років тому. У нас їх з радістю прийняли) Я п’ять років тому вже писав, що кіпріоти чудова нація, цього року я багато разів плюсую цей запис. Я вже не пам’ятав, що так писав раніше і хотів ще раз про це написати)))))

Загалом дійсно народ позитивний та чесний. Як тільки я відлетів до Києва, у Даші відразу почалася маса пригод. Від автобусів, що на ходу вирішили міняти свій щоденний маршрут до рогу достатку їжі у літаку МАУ через системний збій. Через чотири дні, коли Даша прилетіла і зателефонувала мені, я запитав, що треба приготувати на вечерю, на що Даша з гордістю сказала: “Не готуй, у нас купа їжі з літака МАУ, у нас була безпрецедентна історія під час обслуговування!”
Мої юні мандрівники активно проводили свою частину подорожі — вивчили весь Лімасол, Руїни Аматуса, відвідали Пафос, каміння Афродіти, а також античне місто Куріон. Пишаюся ними!

Інформація про подорож
Дата подорожі: 21.03.2019 – 28.03.2019
Тривалість: У кожного своя
Авіаквитки: МАУ
Готелі: Booking.com
Екскурсії: Всі самі
Складність поїздки: 2/10 (Легко)

У сюжетах різних фільмів бувають моменти, коли персонаж у знеможенні повзе пустелею і розуміє, що допомоги не буде, його ніхто не знайде і не врятує… Мені завжди було цікаве питання «Як він туди потрапив???». Але ж логічно подумати, він прокинувся вранці десь у своїй квартирі в ліжку, а ввечері бац, і він уже в самому центрі пустелі вмирає. Тобто був якийсь ланцюжок подій в ході якого він залишив безпечну квартиру і потрапив у розпечені піски так, що ще й назад не вибереться… як його туди занесло??? Навіщо він туди поліз, він що не знав, як це може закінчитися???
Стоїмо ми з Дашею самі, прямо по серед кіпрської пустелі з запасом води, що закінчується, хворий палець стає ще синішим, і мені стає все ясно…
Отже, постараємося відновити тепер вже наш ланцюжок подій.

У вже далекому 2010 році, коли я шукав свою постійну роботу, мама сказала, що її знайомий, який працює в банку, літав на Кіпр. Ого, Кіпр, ось це круто, і я хотів би так, щоб можна було собі дозволити туди злітати. Мабуть, у банку круто працювати… Буквально через місяць мене вже намагався переманити банк з іншої роботи, але я відмовився)))
Через 3 роки перебираючи через дрібне ситечко всі напрямки візейру я помітив, що Кіпр насправді не такий вже й недоступний. Перша спроба купити квитки провалилася, оскільки дати йшли у розріз із запланованою осінньою поїздкою. Але одного дня акція випала і на інші дати.
Відгугливши ціни острова, ми зрозуміли, що подорож буде у студентському форматі. На Кіпрі все дуже дорого. Запасившись у Києві ковбасою та сирками, ми собі забезпечили сніданки на весь тиждень.

Наш регулярний Кіпрський сніданок)

Від Візейра залишилися позитивні враження, все чітко і за розкладом. Напевно, це був перший раз, коли час посадки на квитку збігся з реальністю. Летіли ми через грозу, за вікном виблискували блискавки, а потім був шикарний захід сонця.
“Шановні пасажири – це пілот корабля, нам передали, що на Кіпрі почався вітер, але погода в принципі хороша, приємного відпочинку”. Хоча насправді пілотові слід сказати «Шановні пасажири, на Кіпр налетів дикий тайфун, Вам швидше за все це не сподобається, приємного відпочинку».

Вітер…

На щастя, розклад погоди нам ідеально зіграв на руку. Вийшовши з аеропорту, я уточнив у таксиста, де тут ходить автобус і вже приготувався відбиватися від його дискаунтів. Але таксист з радістю мені розповів і показав, де саме зупиняється мій автобус. Інші таксисти побачивши, що нас перший направив до автобуса, навіть не парили нам свою «допомогу». Найприємніше враження від перших хвилин на острові. Напевно, вперше після приїзду не доводиться відбиватися від таксистів. Після прильоту ми встигли на експрес по 9 євро/особу до Лімассола. У самому місті автобуси ходили навіть уночі, купивши тижневі проїзні по 15 євро, ми почали свою подорож. Проїзні діяли так само і по всіх околицях навколо міста. На проїзді ми зекономили 35 євро.

Ще більше вітру!

Лімасол

Готель чекав на Наташу, а приїхав Андрій. Менеджер не міг приховати свого подиву, але згідно з проплаченим ваучером сказав, що ми житимемо замість Наташі два дні, але коли дізнався, що ми на п’ять днів, то ще раз про всяк випадок уточнив, може, таки ми Наташа? “Ну ок, якщо ви точно не Наташа, все-одно живіть скільки вам треба…” Море дуже гарного кольору, біжимо купатися, але біля моря перешкода. Сила вітру настільки висока, що піщинки починають у ноги врізатись, і вода вже здається зовсім не привабливою для купання. Гаразд, у Лімасолі нам все одно ніколи купатися. Місто для основної зупинки було обрано не випадково, воно фактично в центрі, що дозволяє легко подорожувати і за цінами на їжу відносно демократичне. Біля моря красивий парк із велодоріжками. Ціни на групові космічні екскурсії. Їздити тільки своїм ходом із золотою карткою проїзними на автобуси це не завада.

Гуляючи зеленими вулицями я просто знемагав від виду зростаючих апельсинів і лимонів, які ніхто не зриває і не збирає. Перший день у новій країні завжди йде емоційна адаптація, в якій неможливо об’єктивно оцінити задоволення від подорожі. Побачивши екзотичні фруктові дерева на вулицях моя адаптація відразу закінчилася. Прямо біля готелю на дереві стигла папая.

Від цін шок проходить приблизно на третій день. Коли ми заблукали у місті, підійшли до машини уточнити у водія маршрут. Водій люб’язно запропонував спочатку заїхати до нього на роботу на пару хвилин, а потім він нас відвезе куди треба і трохи покаже Кіпр, а найприємніше – безкоштовно. Кіпріотам залік! Під час дороги водій нас ознайомив із сучасною історією Кіпру та Лімассола.

Кухня

Перший свій день ми приділили вивченню міста і звичайно ближче познайомилися з місцевою кухнею. Вже тільки заради цього можна їхати на Кіпр. У звичайній кафе самообслуговування, тобі готують салат, пояснюючи його кожну деталь і важливість саме цього соусу, кухар у салат дійсно вкладав душу, другий кухар нам розхвалив усі страви так, що хотілося спробувати вже кожну. І нарешті, той очікуваний момент смакування.

Я не знаю, як можна текстом описувати смак їжі, але зараз вона у нас на другому місці рейтингу після тайської. Цікавий факт але через роки ми намагались знайти цей ресторан і після довгого детективного розслідування вияснили що він вже закрився. О як же було смачно, ці зерна граната, ніби були створені для листків айсберга з насінням, а картопляне пюре, запечене під бешамелем і сиром на м’ясній подушці… все не пишу більше про їжу, бо голодним починаю ставати. Отже, наш перший чек на двох склав близько 15 євро, за статистикою це була найдорожча трапеза на острові. Спочатку важливо розуміти, що однієї порції на двох вистачає повністю, а якщо ще й у спешиал сетах розібратися, то трапеза може коштувати 5 євро на двох. Зрозуміло, що ціни без напоїв, але смачне бананове молочко можна купити за 1,2 євро, а пляшку вина за 3 євро.
*Ціни на харчування вказані в хороших ресторанах з урахуванням того, що розумно підходиш до вибору їх найкращих страв. Знамените м’ясне мезе нам на двох обійшлося в 14 євро (замовили на одну особу). Рибне мезе дешевше за 30 євро так і не змогли знайти, не доля.

Пафос

Оскільки подорож у нас була пафосна, почали ми з відповідного міста, наша мета була купальні Афродіти, які десь там.

Купальні Афродити

Головне встигнути на останній зворотний автобус о 20:00. На щастя, в автобусі нам потрапила жінка, яка плавала на кораблику до купалень і вирішила сфотографувати табличку з номерами автобусів біля купалень. За годину приїхавши до міста, мені диспетчер сказав, що автобус 644 їде від Полісі, куди треба їхати автобусом 645. Ну ок, поїхали. Полісі виявилося іншим містом, в яке ми ще годину їхали.

У дорозі відкривалися гарні краєвиди

Ок, головне встигнути на передостанній зворотний автобус, щоб встигнути на останній. Потім ще 10 км автобусом 644 в інше місто. Ага, тепер значить треба встигнути на перед-передостанній, щоб встигнути на передостанній, щоб спокійно на останньому повернутися в Лімасол, о, а ось і вказівник «Lemesos 100 km». За мірками Кіпру, це феноменальна відстань. Де купальня? А ось поряд! Хм… ну не може бути все так просто, напевно, ще нам треба прогулятися в гори, куди веде вказівник «Стежка Афродіти».

Пройшовши ще 2,5 км у гори, ми дійшли до місця, звідки починалася саме «Стежка Афродіти». За мірками, вдвічі довша. Отже прикинемо час, нам треба пройти довгу стежку в горах, щоб встигнути на перед-передостанній автобус….

Помаранчева стежка вдалині це мала частина нашого маршруту.

На сьомому кілометрі гір стежка закінчилася, і ми повернулися на початок. Було просто неймовірно красиво, і головне експромтом, блакитні лагуни з корабликами відкривалися з висоти пташиного польоту.

Ланцюжок зворотних автобусів розв’язався в наш бік і в нас навіть було ще кілька годин на сам Пафос. Місто виявилося дуже затишним для прогулянки, з дійсно гарною територією форту. Такс, чому на руці палець починає пухнути і боліти, а фіг з ним, сподіваюся пройде. Отож частки міста нагадували різних частини міст Криму. Променад був дуже схожий на Феодосію, каміння у морі на Утьос, територія форту на Херсонес. Пиріжки на зупинці продавалися дуже схожі на ті, якими ми колись сильно отруїлися в Утьосі, спробуємо, якщо отруїмося – 100% частина Криму, пожартували ми. Увечері ми успішно повернулися до Лімассолу.

Колоссі

Наступного ранку ми відразу вирушили дослідити прилеглі пам’ятки. Кіпріотка нам порадила скористатися послугами таксі, адже це дуже економно! Але послуги місцевих автобусів з проїзними взагалі безкоштовно, таксиста запитали – «Down price 80 euro». Колоссі це старовинний замок із справжнім дерев’яним входом, що колись на піднімався тросах.

У підземеллі мага

На жаль, до нашого приїзду замок уже був не житловий і без правителя. Проте 20 хвилин по ньому полазити можна. З Колоссі ми вирушили на Куріон, на щастя під час поїздки звернули увагу, що на одній із зупинок є номер автобуса, який нам потрібний. Тим самим ми скоротили собі маршрут.

Куріон

Незважаючи на те, що Куріон це чергові руїни, види відкриваються шикарні. З одного боку, засіяні поля впираються прямо в море, з іншого величезні скелі височіють над морем, і все це спостерігаєш з висоти.

Взагалі більшість визначних пам’яток Кіпру це руїни. Одні розваленіші за інші, а треті взагалі супер руїни, але коли дивишся четверті, розумієш, що так офігенно розваленого ще ніколи не бачив. Подивившись п’яті руїни, тобі приходить захоплена ясність, що навіть попередні чотири руїни якщо взяти разом, вони не будуть настільки крутими руїнами як ці п’яті – справжній шедевр, тут навіть фундамент змогли розвалити)))

Мозаїка вціліла

Ще трохи руїн

Перед поїздкою на Кіпр така перспектива звучала не дуже, але Кіпр реально якийсь гарний. Дивлячись на колір моря очі не можуть натішитися. Увечері ми, звичайно ж, відвідали місцевий Макдональдс. Маку, заліку. Прикольний, красивий, все смачно і, звичайно ж, продається їхній локальний гамбургер МакГреко! Підкріпившись Макгреко та аргентинським гамбургером зі спеціальною аргентинською картоплею фрі ми вирушили відпочивати після довгої денної поїздки. У маку ми отримали спеціальну МакКарту Кіпру.

Так, щось палець якось опухає і ще більше синіє, а ще й болить, так, напевно, страховочка б не завадила… та й у животі якось не спокійно…, мабуть, просто переїв і втомився.

Пустеля

Ранок почався райдужно, палець знову перестав боліти, запалення з нього зійшло, живіт гаразд! Відсвяткуємо цю справу черговими руїнами. Руїни були вгорі над містом. Поки підіймалися, здавалося, що ураган своїм тиском розірве на частини. На руїнах у кущах висіла шкіра довгої змії, отже тут ще й змії водяться… Загалом норм руїни, що далі дивитися? На МакКарті було відзначено якесь солоне озеро трохи за містом. Розберемося, що там. Водій автобусу нас висадив взагалі незрозуміло де, та сказав весь час іти туди-незрозуміло куди. Спочатку вздовж дороги хоч деревця були, потім хоч бетонні мури. Пилимо ми хвилин 30 і крім рівнин і піску уздовж дороги нічого взагалі немає, хоч би руїни якісь.

Тут ми дійшли до моря з кафешкою. У Кафе нам сказали, що до озера йти 4 км, і сюди до кафе приїжджають лише люди з машинами, без машини цього не варто робити. А на озеро взагалі майже не їздять. Оцінивши перспективи пустельної дороги ми запаслися водою і пішли автостопити. На подив, автостоп вийшов вдалим і незабаром ми мчали дорогою кудись у далечінь. Водій зупинив машину і сказав, що ближче до солоного озера треба йти саме в цьому напрямку, рукою він вказав прямо в пустелю, без жодних уже доріг, приблизно 2 км і буде озеро. Перше усвідомлення, що ми взагалі знаходимося незрозуміло де, а друге, що від цього незрозумілого де, потрібно ще й йти зовсім кудись не туди. Якось не сміливо ми почали йти через усілякі сухі кущі та валуни. Сонце було ясним. Завжди здається, що має бути дуже спекотно. Але ураган був такий сильний, що більше було страшно, що вуха відваляться від такого шуму вітру. Мало того, що в пісках так ще й якась гравітація підвищена за рахунок постійного вітру. Оскільки ми собі встановили візуальні орієнтири, завжди було видно наше відхилення від прямої. Йдемо вже досить довгий час і незрозуміло чи є там озеро чи ні, а тут ще й крісло.

Добре, що з дому крісло взяли

Ну гаразд, посиджу. Сиджу я в кріслі серед пустелі і впритул не можу зрозуміти якого дідька воно тут робить. Якщо це міраж, то якось надто реалістично. Відпочили, пішли далі, а далі два красиві породисті собаки бігають навколо нас, немов Лессі та її друг комісар Рекс, але потім їх за собою покликав велосипедист і показав нам великий палець вгору. Чи варто говорити, що після цього був холодильник. Ми з Дашею обговорили, що можливо починаємо божеволіти і якщо далі буде величезний апельсин, слон або скелет кита, то дах точно поїхав. Пісок почав покриватися кристалами солі і ставати трохи хиткім від внутрішньої вологи. Тут почало в голову лізти, що, напевно, тут можуть бути хиткі піски… сліди на піску ставали дедалі чіткішими. Невеликі калюжі поступово переростали у озеро. А вдалині було видно величезне з хвилями, як біля моря, біле озеро. Коли ходьба далі стала потенційно небезпечною, оскільки почалася суцільна вода, ми почали наш зворотній маршрут.

Воду бережемо, хто його знає, як довго будемо автостопити назад. Якась машина на повній швидкості промайнула поруч бездоріжжям. Нарешті ми дісталися дороги. Ідемо назад, а машин все немає. Але хвилин за 10 на своїй тачці їхала реальна кіпріотська братва. Побачивши нас, вони швидко зупинилися, розклали задні сидіння так, щоб усі змогли поміститися, і нас з радістю підібрали. Летимо, татухи, крутий музон, повне тусе у машині. Англійську мову хлопці не знали, тому ми просто їхали з ними у невідомому напрямку.
У результаті вони так вдало проїхали містом, що нам автобусом зовсім більше не довелося їхати. Обідаючи в кафешці найсмачніший у світі салат Цезар, ми безмірно раділи, що вибралися живими. Така дика втома, але ще треба додому дістатися. Ми думали, що основна проблема це дорога назад, але не тут-то було. Вирішивши зрізати, ми заблукали в місті так, що ще довгі години добиралися потрібного нам автобуса. Тільки середина дня, а ми вже повний офлайн, до вечора не кантувати. Щось із пальцем таки не те, та й у животі щось ну зовсім не так.

Ларнака

Урагани закінчилися, стало зовсім тепло… Ось тут мені піпець і настав. Палець дико-синій, видно, що запалення починає спускатися вниз до руки. Як у аптеці пояснити англійською історію пальця незрозуміло. Аптекар мені видав мазь із антибіотиками. Треба протриматися до дому.

У місті ми ще хотіли подивитися якийсь акведук, поки ми їхали Даша мене почала будити, мовляв, дивись, ми проїжджаємо акведук. Я крізь сон одним оком побачив чергові руїни. Поки їхали автобусом усі дводенні проблеми живота переросли в критичного маштабу отруєння. Так я давно не труївся. Головне, в Таїланді і навіть в Індії все було добре, але мені щось не пішло. Ах так, «булочки як в Утьосі» пам’ятається була справа.

Приїхавши в місто і з’ївши смачного морозива, щоби вже напевно, здоров’я пішло зовсім вниз. Речі ми залишили на безкоштовне зберігання у найближчому готелі. На запитання, чи можна у вас залишити речі, нам одразу вручили ключ від комірчини. Спочатку без урагану якось було не звично і сонце почало реально плавити свідомість. У місті Макдональдс з найкрасивішим видом з усіх – вид на блакитне море. Поблукав пару годин по набережній і прилеглих вуличках ми вирушили далі. До акведука вирішили не повертатися, тому що з вікна його повністю побачили, принаймні мені Даша так сказала.

Айя Напа

Місто з першої ж секунди справило чудові враження. Воно справді класне. Усі кафешки для заманухи відвідувачів вибудовують цілі шедеври, дівчатка танцюють, скрізь тусня, сміх гучна музика, смолоскипи, феєрверки та веселощі. Проходячи повз новий мексиканський ресторан, нам тут же піднесли начос для того, щоб ми спробували їх найкращі соуси. Поки ми куштували начос, мексиканець у величезній сомбреро нас обійняв, щоби дівчина нас на телефон сфотаграфувала. Група мексиканців співала щось мексиканською. Після начосів нам вручили по буріто, а інша дівчина видала по Маргариті. Шикарні у них заманухи.

Мексиканці бігали по дорозі та стопували транспорт, щоб пригостити всіх проїжджих Маргаритою. Місто шикарне, настрій завжди на висоті. Веселощі перемогли моє отруєння. Ми заселилися у наші двоповерхові апартаменти. Ой як же добре, що навіть до апартаментів приходять помити твій посуд. Вночі було складно заснути, оскільки місто буквально вибухало від розмаїття нічних клубів. Такого яскравого нічного життя ще ніде не бачили. Підозрюю, що в Лас-Вегасі щось відбувається схоже, але це з’ясуємо ми трохи пізніше.
Ранок – місто вимерло. Порожні безлюдні вулиці. Прибиральниці, які безуспішно намагаються приховати сліди нічного гуляння. Таке враження, що місто пережило зомбі-апокаліпсис. Закриті кафе та ресторани виглядають так, наче пережили напад слонів. На жовтих пісках біля блакитного моря, лежать напівживі тіла і відходять від пережитої ночі, більшість із них білі спереду, і згоріли ззаду. Сіли на кораблик, ми вирушили в дорогу.

Поперед нас йшла Чорна Перлина з капітаном Джеком на борту. Море дуже круте, якщо не брати до уваги відсутність кольорових коралів з рибками, то на другому місці після Мальдів. Вітра пройшли в найкращий час. Стало тепло та добре для менш активної частини відпочинку. Колір води, то яскраво-блакитний, то смарагдово зелений, а головне – прозорий. До останнього дня я не міг надивитись на море. Таке ж почуття задоволення було, коли ми вперше приїхали до Карпат і не могли надивитись на наші гори.

На кораблі ми власне і відкрили сезон кавунів. По всій країні вай-фай настільки хороший, що навіть на повному ходу корабля не склало проблем показати мамі по скайпу море. Наш кораблик підпливав до закритого району мегаполісу Фамагуста, у висотках якого ніхто не живе, вулиці безлюдні. Вхід у цей район заборонено. Все це результати захоплення турками частини Кіпру.

Трохи штормить надвечір

Увечері ми вирушили дослідити територію навколо Миса Греко. Там виявилося дуже красиво та мальовничо. Серед скелястої рівнини розташовуються калюжі та міні-озерця.

Поки туди добиралися, повз нас у кущі поповзла довга чорна змія. А всю дорогу нас супроводжували ящіри. Був захід сонця і було дуже красиво, а ще нас раптово виявили комарі. Зграї комарів розпочали свою атаку. Ми поверталися підіймаючись в гору з максимальною швидкістю.

Одного разу було прийнято відчайдушне рішення «Зрізати нагору». Зрізали ми так, що потім ще бігли назад до місця початку зрізу. Хто ж знав, що там виявиться військова база. Коли намагаєшся тікати, комарі тебе ще й обганяти починають. До речі бігли ми черговою стежкою Афродіти. Хвилин за 30 ми добігли до зупинки, де автобус проходить кожні 15 хвилин. Цілих 12 хвилин тривала наша війна з комарами на зупинці. Загалом ми потрапили у засідку. Коли ми застрибнули у довгоочікуваний автобус частина комарів так само залетіла. Ще довелося відбиватися в автобусі. Повернулися ми до міста задоволені, але покусані. Кіпріоти дуже здивувалися, що ми бачили комарів на Кіпрі! Останній день ми провели біля моря та кондитерки Зорпас, від’їдаючись замороженим йогуртом та кіпріотськими смаколиками.

Коли ми наостанок вирушили прощатися з морем, ААА яке ж воно було гарне, моє крижане серце розтануло, і я побіг плавати, хоч і в трусах. Море просто ідеально гарне. На зворотному шляху був справжнісінький прощальний захід сонця і навіть легендарні дикі фламінго на сольовому озері. Перед відльотом було те саме почуття, коли їхати не хочеться. Країна справді гарна.

Промінь надії

І ось він промінь надії залишитись – перед зльотом ламається наш літак. Очевидно, тестовий запуск систем завершився провалом. У салоні розжарюється атмосфера, летіти на такому літаку просто страшно. Усі ходять туди-сюди. Пілот розмахує руками та негативно киває головою спілкуючись із інженером. Купа кіпріотського персоналу навколо літака щось обговорюють. О так! Отже плануємо нашу подорож островом далі. Вже було прикинуто приблизну схему продовження подорожі. Через годину інженер підняв палець вгору, люки закрили, літак прив’язали на мотузку… І по всьому маршруту зльоту разом з літаком йшов інженер, тримаючи літак на прив’язі. Здавалося, ніби він його тягне. Літак почав зліт, у голові промайнула думка, що я не бачив, як інженер себе відв’язав. Летимо. На борту носили безкоштовну воду. Вона була потрібна багатьом після такого зльоту. Після прильоту додому одразу відправились у тепле ліжечко жовтневу лікарню рятувати мій радикально синій палець. А потім у іншу лікарню. Перебудити довелося багатьох лікарів. Першому я розповідав свою проблему, а він виявився щелепно-обличним хірургом, коли я другому сонному хірургу розповідав проблему, він не дивлячись порадив палець попарити, а взагалі краще звернутися одразу до хірурга, яким він не виявився. Третій був саме наш. «Тільки не кажи їм, що був на Кіпрі», бо ціну заламають вище. Заходжу я до лікаря і говорю: «У мене проблеми з пальцем уже тиждень, але я не був на Кіпрі, і тому не міг звернутися до лікаря». Загалом ні разу не спалився, але справжня безкоштовна медицина в Україні здатна багато на що.

Висновок

Нам дуже сподобалось. Хоча після Індії, напевно, все буде дуже подобатися) Кіпр зайняв у рейтингу поїздок місце набагато вище за середину. Країні залік, кіпріоти – супер. Колір моря, на другому місці після Мальдів, але, на жаль, без рибок. У порівнянні трьох частин світу Європа хоч і показала гідний рівень сервісу, але Азія однозначно попереду. Кіпр рекомендуємо всім без винятку.

Дата подорожі: 01.06.2014 – 08.06.2014
Тривалість: 7 повних днів
Авіаквитки: Wizz Air
Готелі: Bookcyprus.com
Екскурсії: Усе дивилися самі
Тривалість написання оповідання: 420 хв
Складність поїздки: 4/10 (норм)

Оскільки Кіпр дуже дорогий, попередньо ми склали план економії грошей:
Економія 1: Тижневий автобусний проїзний заощадив 35 євро за 5 днів.
Економія 2: Готелі набагато дешевші якщо брати багато днів відразу.
Економія 3: Бронювання готелів за 2 місяці заощадило дуже багато.
Економія 4: Накупивши у Києві хліба, сирків та ковбаси на сніданках ми заощадили 55 євро.
Економія 5: У ресторанах замовляли одну страву на двох.
Економія 6. Експрес із Аеропорту замість таксі. Економія близько 40 євро в Лімасолі.

Грузія! Прекрасний початок 8-го сезону подорожей. Ми знову повернулися, і цього разу вже із Мишком! Довгих півтора року тривала наша розлука з країною, але ми знову разом! Я не розумію, як за ціною 1330 грн за квиток в обидва кінці, досі є ті, хто не відкрив для себе цей смачний та красивий грузинський світ? І навіть виліт та приліт такий, що можна після роботи полетіти, погуляти вихідні та прилетіти ще до початку робочого дня.
Наш літак летів плавно та впевнено. Місцями трусило, але це просто літак хвилювався перед відвідинами Грузії. Коли ми приземлилися в аеропорту, після вирулювання зі злітної смуги літак почав набирати швидкість. Швидкість ставала все вищою і почався зліт! Чому? Чи все в порядку? Я розплющив очі, Даша з Мишком сплять, ми все ще летимо, до посадки ще близько години, фух, насниться ж таке, просто під час перельоту. Приземлилися ми, на щастя, без пригод. Перше, що радує після прильоту, це ціни на таксі. За 22 ларі (7,5$) можна легко дістатися прямо в центр. Або сісти на автобус і по пару ларі доїхати. Житло в нас було досить конспіративне, начебто і в центрі, але в будинку, який виглядав зовсім не житловим. Хазяїна ми так і не бачили, спілкувалися з ним листуванням, навіть оплату робили через термінал, повна конспіративність! Спочатку ми не могли знайти наше житло, але коли я ризикнув зайти за нежитлові й занедбані парадні двері, то там увімкнулося світло. Труби, дроти, вся комунікація була проведено вздовж стін. На вайбер мені прийшло фото підлогового килимка, під яким було видно ключ. Знайшли такий же килимок, під ним й справді ключ. Відчинили двері, там повноцінна гарна квартира з усім необхідним. Нам було мало рушників, я написав у вайбер, і вони наступного дня з’явилися на дивані. Сам господар нам відповідав теж із цікавими помилками, наприклад холодильник, він назвав холодоробом. Я почував себе грузинським таємним агентом. Але це лише була розминка.

Пересування містом наступного дня було дуже обмежене, аж до того, що замість маршруток доводилося викликати таксі. Безліч вулиць перекрито, по периметру стоять люди у формі, в центрі мчать дві спортивні машини, за ними здоровенний бронетранспортер, за ними мчить армійська машина з кулеметом, починається перестрілка, звідки ні візьмись летить вертоліт, проноситься прямо над машинами. Чоловік у формі кричить нам щоб ми максимально притиснулися до стіни за колонами будівлі. Вертоліт пронісся, слідом машина з камерами в режимі 360. За кермом однієї з машин лисий чоловік, можливо, Він Дизель. Хоча з моєю пам’яттю на обличчя, мені всі лисі схожі на Він Дізелів. Людям у формі за раціями передають “Знято!”. Вулицю відкривають і дозволяють нею пройти до наступного дубля. Ми потрапили до епіцентру зйомок Форсажу 9! Всі розмови в місті в цей день були про зйомки “… І вона мені каже, тут Форсаж знімають, а я сміюся і питаю, невже грузинський Форсаж, а вона цілком серйозно киває головою”.

Ми прилетіли, як завжди, на три дні. Щоб не гаяти часу на сніданки, Даша зробила сирників на півтора кілограми сиру. Цікаво хтось уже ввозив таку кількість сирників через кордон. Перший день у нас був присвячений Тбілісі. Навіть незважаючи на те, що ми знаємо місто напам’ять по ньому завжди приємно погуляти. Ми жили біля пішої вулиці “David Aghmashenebel” Так, що почали прямо з неї, приємна атмосфера кафе та ресторанів, висячих лампочок та зелених кущиків. Пройтися сюди-туди, просто оку радісно. Далі за планом центр, там, де міст Миру, а потім піднялися до Кафедрального Собору Святої Трійці.

Собор, звичайно, вміє вразити не лише з будь-якої точки міста, а й поблизу. Справді вражаюче виглядає. Туди-сюди гуляючи, настав довгоочікуваний час бенкетувати. За тиждень до нас, у Грузії були Антон із Танею, у них трохи не склалося з вином, чомусь вони потрапляли до таких ресторанчиків, де не було домашнього вина. Але особисто я вважаю, що жоден грузин, що поважає себе, не відкриє ресторан без домашнього вина. У результаті, з кожного відвіданого ресторанчика ми скидали Антону з Танею фотографію меню, де було вказано домашнє вино. Антон припустив, що можливо ми були з ним у різних Грузіях чи навіть у різних роках.

Я в принципі бачив фільм, де головний герой мав схожу проблему, але не з вином. Дешеві ціни — це проблема, хочеться замовити відразу всього і багато, в результаті рахунок виходить не такий і дешевий, але в середньому на трьох у нас був рахунок 44 ларі, включаючи 0,5 вина (15$). Але це вже якщо зовсім гуляти на широку ногу. ГРУЗІЯ Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ!!!! Соррі, не втримався. Після дуже щільного обіду ми поїхали до парку Мцтацмінда. Як завжди традиційно розпочали розвагу зі спуску на колоді.

Чомусь чим старшим стаєш, тим страшніше спускатися на тій колоді. Мишка, на жаль, не пустили по зросту. А Даша сказала, що одного разу такого екстриму вистачило з головою. Далі є обов’язковим пунктом до відвідування оглядове колесо. У Тбілісі колесо розташоване справді вдало – на горі. Біля колеса досить цікавий лохотрон з безкоштовними фотографіями, ціна яких входить у вартість квитків на колесо. Після цікавої фотосесії виявляється, що безкоштовно видається лише одна фотографія розміром 2х3 сантиметри. Я запитав дівчину, чи не соромно їй розводити людей, вона спочатку щось намагалася відповісти заготовлене, але одне з моїх хобі якраз розбирати різні шахрайські схеми та інші лохотрони, Даша у нас теж дуже кмітлива в таких речах. Заготовлені фрази у дівчини з тріском провалилися проти наших питань, і вона сказала, що вона б на таке в житті не повелася, причому тільки, що сама ж доводила як усе чесно… Її менеджер явно був незадоволений відповіддю, тому що коли ми йшли вони між собою почали сваритися. Причому менеджер намагався виправити ситуацію, намагаючись пояснити, що це все чесно було, ми просто забули запитати якого саме розміру безкоштовна фотографія включена і т.д., до речі перед нами я бачив, що жінка за фотографії заплатила 60 ларі. Що можу сказати — ми тут туристи на пару днів, а Вам у цьому далі жити… Але маленьку фотку ми забрали.

Загалом щодо Грузії за минулі роки з’явилися цікаві позитивні моменти, ми неодноразово користувалися таксі, всі машини, що приїжджали працювали на електриці, і це реально дуже добре і правильно. Доброзичливість та привітність грузинів як і раніше залишається на висоті. Коли ми сиділи в одному з ресторанів, офіціант принесла Мишкові морозива і сказала, що це від дідуся Юри через сусідній столик. Дідусь Юра, як і решта його компанії, з радістю підняли келихи за наше здоров’я, а ми за них. Коли ми йшли, то з радістю ще раз підняли келихи за дружбу між країнами та взаємну. гостинність! З парку розваг ми спустилися на фунікулері і почали рухатись у бік сірчаних лазень. Не легкою була дорога, нам її перегороджував бронетранспорт, круті тачки та знімальна група. Лазня у нас була заброньована ще з Києва.

Бо минулого разу на місці забронювати не вийшло. За 70 ларі (24$) ми отримали годинну сірчаної лазні на трьох, і ще по 20 ларі (7$) послуги банщика. Я б не сказав, що хочу сходити туди повторно (дійсно дуже гаряча сірчана ванна), але один раз сходити на таку розвагу потрібно обов’язково замовивши банщика.

Вечірня трапеза у нас була з величезної аджарської хачапурі (дійсно величезної за 10 ларі 3,5$), лобіано та хачапурі по-мегрельськи, запивали ми це все традиційними грузинськими лимонадами.

Сігнагі

Грузія без Сігнагі, як вино без винограду. У тому році, у нас відвідування міста кохання з тріском провалилося, цього надолужуватимемо втрачене. З самого ранку, від метро Самгорі ми вирушили в дорогу. Маршрутка коштувала по 6 ларі з людини (2$) Дорога зайняла 2 години, і ми знову в казковому місті любові. Види на Алазанську долину все так само прекрасні і неповторні, цього разу, ми піднялися на башти фортеці і на верхівках стіни заряджалися прекрасним. 6 років тому, дивлячись на ці стіни, ми обговорювали, що китайська стіна виглядає якось схоже. Зараз ми вже побували на стіні, і отримали цікавий флешбек. Насправді стіна виявилася зовсім іншою. Оскільки ми не встигли на зворотну маршрутку, що вирушала о 16:00, то на дозарядку прекрасним у нас було ще на півтори години більше. Ми вирушили лісовими стежками. Згодом нас наздогнав грузинський таксист на настільки розваленому автомобілі (до речі, не електричному), що коли він нас умовляв поїхати з ним, я подумав, що він просто боїться сам на такій машині далі їхати.

Але ні, ми заряджаємося прекрасним по піших маршрутах. Ми хотіли дійти до старовинного Монастиря Бодбе, але вказівники були настільки зрозумілими, що за півтори години ми прийшли рівно туди, звідки почали.

Приїхали назад до Тбілісі, але метро чомусь закрите. Нам пояснили, що на станції сталося щось екстрене, йдіть на наступну. Поруч стояли дві дівчини з Німеччини, які розмовляли англійською і дві китайки, які розмовляли красивою китайською. Я дівчатам пояснив, що треба йти до наступної станції, і ми почали йти. Але мені якось стало ніяково кидати китайців самих, я вирішив їм жестами пояснити, що їм треба йти з нами. Вони дивилися на мене дуже підозріло, але я був наполегливий (пам’ятаю нас у Гонконгу, тоді нам такі наполегливі помічники не завадили б). Китайки пішли за нами. Іти було близько кілометра. Пройшовши половину маршруту одна з китаєк, змогла прискорено вивчити англійську і сказала, що вони тут сядуть на автобус. Я запитав чи точно вони знають куди їм сідати, вони запевнили мене, що все на мазі! От би мені так швидко вивчати мови, ще 10 хвилин тому навіть літеру латиницею вимовити не могли, а тут так красиво, навіть без азіатського акценту.

Увечері у нас була вечеря в ресторані, яку ми полюбили ще рік тому, який там шикарний кебаб по-кутаїськи. Антон, до речі, сказав, що ресторан йому дуже не зайшов, і вони були шоковані. Втім, пізніше з’ясувалося, що вони ходили зовсім в інший ресторан, який знаходиться зовсім в іншому районі Грузії, просто називається так само. Після ресторану була найдовша прогулянка нічним містом. Ми були в період повного місяця, весь час над містом висів просто фантастичний місяць, особливо в першу ніч, коли ми прилетіли. Дивлячись на такий місяць, починаєш шкодувати, що ти не художник і не можеш намалювати цю картину, а фотоапарат, на жаль, не бере таких зображень. Почав читати одну з книг з незрозумілою назвою “Потік”, там якраз описувалося, що в різний час по-різному намагалися знайти справжнє щастя і наводилися приклади, що чим більше ти його шукаєш, тим менше шансів його знайти, якщо я правильно зрозумів посил того розділу. Але в нашому випадку з любов’ю до подорожі, хіба не щастя — це гуляти сім’єю по далеких містах з незвичайними для нас традиціями та культурою? Це просто чудово, а ще прекрасніше підсаджувати на це інших людей. З кожним роком мені виходить мотивувати все більше і більше людей до самостійних подорожей. Але, чесно кажучи, все більше і більше відвідує мене думка, а якби подорож тривала весь час? Що якби переїхати в іншу країну і там залишитися, хоч на випробувальний термін для себе, якщо не сподобається, повернутися назад. Мені навіть цікаво було б попрацювати невеликий термін у цілком альтернативній сфері. Але я бачу це як один з варіантів розвитку цілого нового етапу в житті. Раніше вже помічав, що життя можна розділити різні етапи, і зрозуміло, що поточний етап не останній і будуть нові відкриття. А поки що ми продовжуємо відкривати Грузію. Як виявилося пізніше до реалізації вище написаного залишалось менш як рік. Приблизно у цей час один китаєць зробить ту саму фатальну покупку у місті Ухань, що змінить життя всього людства назавжди.

Мцхета

З ранку, добивши запас сирників, ми поїхали в Мцхету з вокзалу Дідубе. Їхати хвилин 30 по 1 ларі з людини (0,35$). Мцхета, чесно кажучи, за затишністю мені подобається ще більше, ніж Тбілісі, але, на жаль, розваг тут набагато менше. Ми вже колись були тут, заїжджали на гору, цього разу, крім гори, почали детально досліджувати місто. Гуляли-гуляли і Даша раптом каже: “Я знаю, це місто, ми вже тут були!”. Я вдивляюся в місця і в пам’яті виринає найсмачніша хачапурі по-мегрельськи і келих вина. Таки були! Аж не віриться, що ми вдвох геть-чисто забули, як ми тут уже гуляли, одразу почали згадуватися й інші місця міста та деталі прогулянки. Як добре, що є ці оповідання, в яких завжди можна у найдрібніших деталях відновити подорож вже великої давнини. При відвідинах Мцхети просто неможливо пропустити гірський монастир Джварі. Цього разу ми змогли домовитися з місцевим таксистом за 18 ларі, щоб він нас звозив туди і назад. Нагорі було так само красиво, навіть попри хмарну погоду. Але щодо злиття річок цікавий момент, судячи з усього, в сезон дощів, кордон кольорів більш протягнутий вздовж річок. Мишка ми сфотографували в тому ж місці, де колись я сидів. Мишко досить непогано підхопив нашу тенденцію серійних фотографій через рік. Мишко знаходив місця та пропонував, які з них можна буде використовувати для повторних фотографій у майбутньому.

Але скасування лоукост тарифів МАУ натякає на те, що майбутні поїздки до Тбілісі будуть не такими частими, як хотілося б. Зараз, коли вже й близько немає схожих тарифів, як були (1300 грн в обидва кінці), здається, ну чому ми що вихідних не літали? Хоча щільність поїздок вдалося зробити рекордну за рік, думаю, що переплюнути навряд чи вдасться. Колись і вісім поїздок за рік здавалося чимось рекордним. А тепер 12. Ми повернулися до Мцхети, треба було пообідати. Як не дивно, але ми знайшли дуже невдалий ресторан, який виглядав досить затишно. Проблема була у розмірі порцій та не смачності їжі. Збагнути не можу, як взагалі можна зіпсувати грузинську їжу. За сусідніми столиками люди теж пішли не доївши їжу. Ми відкрили рейтинг на гугл карті, виявилося, що вже рік сипляться незадоволені відгуки туристів. Мабуть, кожен, спочатку заходить, а потім здивовано читає рейтинг. Ми ж змінили перебіг подій. Молода пара хотіла зайти пообідати, вони зустрілися з нами поглядом, і я показав їм легкий жест з одного фільму, що емітує наказ відсікання голови. Пара вдячно кивнула нам і ми пішли шукати інший ресторанчик. Загалом як будете у Мцхеті, при відвідуванні ресторану, у якого висять красиві виноградні лози над столиками, перевіряйте рейтинг) Проте було одночасно і весело, і незрозуміло “Як у Грузії можна приготувати щось несмачно???” Швидше за все кухарі не були грузинами. Ми повернулися до Тбілісі.

Серед усієї нав’язливої ​​реклами корабликів, запам’ятався один хлопець, який роздавав листівки і говорив, щоб ми в нього не каталися, оскільки його кораблики найвідстойніші. Не знаю, що це було, але рекламний хід мені сподобався. Ми ж, до речі, і приїхали в центр за корабликами. Нам запропонували чудову ціну – 30 ларі за двох і безкоштовно для Мишка (10$). Нас спочатку відвели ресторанчик, де безкоштовно напоїли вином та чачею. Причому вина Даші виявилося багато, і я запивав чачу вином. Потім нас посадили на невеликий моторний кораблик і вручили Мишкові кермо. Водій спочатку коригував те, як Мишко рулить, а потім і зовсім дав Мишкові свободу дій. Мишко почав кермувати так само хвацько, але професійно, як ми колись граємо з ним у GTA.

Непорушність і розслабленість капітана була непохитна. Навіть коли Мишко розгорнув судно в досить неширокому місці на 180 градусів, і ми попливли зовсім в інший бік, Капітан лише трохи вирівняв кермо, щоб не вийшли всі 360. Було видно, що інші туристи на кораблику поділилися на дві групи, хто ловив ейфорію від того, що відбувається і ті, хто з побоюванням дивилися як семирічна дитина вчиться водити кораблик з пасажирами у вигляді них самих.

Прогулянка тривала до 30 хвилин і коштувала кожної ларі. Цікаво, чи в Грузії можна десь так літаком політати? Після кораблика ми поїхали канатною дорогою на вершину міста. У нашому рейтингу ця канатка продовжує тримати перше місце за дешевизною. Підйом коштує 2,5 ларі (0,85$). Нагорі на нас чекав ще один приємний сюрприз. Мишко все хотів подивитися в бінокль, а тут стояв той, у який треба було кидати монетку, але монеток у ньому, мабуть, було стільки, що він уже не закривав лінзи.

Хвилин за 10 я вже пошкодував, що ті лінзи весь час відкриті. Ледве Мишка звідти відірвали потім. До речі, в цій поїздці я мав фішку – акуратно переступати між лапками сплячих собачок, правда одного разу довелося переступати біля собаки, що була більше схожа на ведмедя. Аж серце завмерло. Але тим не менш челендж був успішно виконаний я переступив між лапками сплячих собачок абсолютно у всіх містах, що ми відвідали у цій поїздці. Знаєте яка відмітна ознака у країн, у яких поїздка вдалася на всі 100?

Увечері перед від’їздом стає трохи сумно, зовсім трохи, але ця нотка всередині-таки проскакує. Мишко немов уловив цю мить і запитав: “Тату, а чого ми прилетіли тільки на три дні?”. У цей момент здається, що хочеться залишитися навіть жертвуючи іншими поїздками. Але тим не менш ми знаємо майже на 100%, що в наступній поїздці нас ловитимуть ті самі думки і так нескінченним ланцюжком, але принаймні поки на якусь зимову Братиславу не напорешся))) Коли ми йшли до одного з улюблених ресторанчиків, нас похвалили за наші сімейні однакові футболки, це Даша, до речі, придумала. О 3 годині ночі задзвонив будильник – настав час летіти на роботу. Замовили таксі та вирушили до аеропорту, попереду ще довгий робочий день.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 14.09.2019 – 17.09.2019
Тривалість: 3 повні дні
Авіаквитки: МАУ за рік

Грузія! Немов п’ять років тому ми просто поставив на паузу подорож. Ми знов їдемо у таксі та приємний водій нам розповідає, що ми повинні подивитися. Цей грузинський акцент просто принадність. Водій їхав неквапливо. Дорогою до готелю він намагався вкласти в розповідь всю неосяжну красу своєї країни. А також порадити себе як гіда) На дворі було близько другої ночі, водій наполягав перед Тбілісі заїхати в ще якесь гарне місто, але треба було поспати. Хазяйка нашого готелю теж мирно спала. Але наполегливий водій таки додзвонився. 

Минулого разу ми припустилися грубої помилки, взяли в поїздку їжу з Києва. Цього разу ми не пропустимо жодної можливості поласувати грузинською кухнею.

Настав довгоочікуваний ранок, і ми продовжили наш незакінчений маршрут. На тлі поїздки до Китаю події розгорталися дуже швидко. Вийшовши з готелю, ми опинилися у маршрутці. За 10 хвилин вийшли на автовокзалі Дідубе і нас уже всадили в іншу маршрутку. Два місця, що залишилися, наче чекали саме на нас. Зачекайте ще хвилину, не їдьте! Ми затарилися чудовою грузинською чурчхелою і тепер готові їхати.

Степанцмінда

Водій явно поспішав. Трасою ми летіли на надзвуковій швидкості. За вікнами промайнула Мцхета. Як все легко у них. Аеропорт-готель-автовокзал-гори, всі наче чекають на зупинках поки ти підбіжиш і застрибнеш у маршрутку. Після години їзди водій зробив зупинку на 10 хвилин у мальовничому місці. Місцева бабуся відразу нагодувала нас величезної хачапурі за 5 ларі (2$). З сонячних та соковито-зелених гір лився водоспад. З іншого боку траси урвище. Перепочили і помчали в гори. За вікнами почав з’являтися сніг. Ми з Дашею трохи напружилися. У нас із собою лише літній одяг. Види, які часом відкривалися з маршрутки це додаткова екскурсія) На наше щастя Степанцмінда знаходилася трохи нижче за сніги, і погода виявилася затишною. Головною метою маршруту була Троїцька церква на горі. Ми її добре бачимо, але треба визначитися, як туди забратися. Навігатор вирішив нам показати, як це правильно зробити. Але, мабуть, правильно, якщо у вас з собою є вертоліт. Але після Китаю ми вірили в точність карт і не посміли засумніватися.

Спочатку карти нас відвели з головної дороги і повели тонкою вуличкою до якогось грузина прямо у двір. Доки ми йшли, двоє хлопців на нас з подивом дивилися. Ми здивовано дивилися на карту. Вони нас вирішили зупинити та відкоригувати. Дійшли до підніжжя гори. Дві дороги. Причому та, яку пропонує навігація, явно нелегка. Про іншу дорогу карта повідомляє, що там немає проходу. Ну Ок, дамо другий шанс картам. Підйом був якийсь особливо складний, здавалося, що можна буде ласти склеїти. Хоча здолали ми лише 5 метрів поки що. На щастя на зустріч спускалися інші жертви навігації. Вони нам і розповіли, що йти треба тією дорогою, що ліворуч, вона мальовничіша і легша. Дорога, яка нібито не стикується у нас у картах. Скільки ми не йшли, нас навігатор вмовляв повернутися на той маршрут що для туристів з вертольотом. Панорамні засніжені гори огортали нас з усіх боків. Дорога була значно легша за попередню. Деякі туристи навіть із дитячим візком піднімалися. Година у дорозі, та ми на місці. З церкви відкривалися справді чудові краєвиди. Тут гори мають дуже своєрідну палітру кольорів. Немов у горах осінь. Було близько 12-ї ранку, а ми вже виконали денний план. Було якось незвично. Ще тиждень тому у Китаї на огляд визначних пам’яток у межах міста міг піти цілий день щоб дістатися. А тут ми проїхали немалу частину країни і піднялися на гору. Нічого, зараз розширимо план. Тут десь є водоспади. Десь у сенсі у Грузії. Але спочатку обід! Спустилися і зайшли в дуже просту кав’ярню. “Хінкалі є?” Проте питання, як і про вино було досить риторичне. Хінкалі коштували 1 ларі за штучку (0,4 $) а холодне домашнє вино 5 (2$) ларі за келих…

пивний келих… 0,5… налитий по-аптекарськи до країв. Звичайно перед тим як нам налити вино, господар налив нам грам 100 – 150 на дегустацію. Вино ще йде так приємно, як сік. Ми з Дашею боялися стати на ноги зі столу. Ще й водоспади шукатимемо. Хазяйка вибігла надвір, і сказала, що там є хлопці, які з радістю нас звозять на водоспади до сусіднього міста. У хлопців було у розпалі пивне гуляння. Чоловік сказав, що за 50 ларі з радістю нас звозить туди-назад. Ми розпочали торги. Він аргументував, що у ціну входить пиво. Торги увійшли до рекордної для нас суми: “Ви ж наші гості, я вас взагалі безкоштовно повезу! Ви готові?” Грузин допив келих пива, посадив нас у бус і взяв маршрут на гори. З одного боку, звісно, ​​пиво перед поїздкою не дуже. Але, з іншого боку, він же корінний грузин, можливо, це його спосіб бути в нормальному стані. Дорога скінчилася. Нашого водія це не зупинило. Він почав їхати в гори маршрутом для джипів. Бусик трясло настільки сильно, що в мене рука потім боліла. Так сильно тримався за сидіння. Якоїсь миті машина здалася і далі ми з Дашею пішли пішки. Наш вершник залишився чекати нас у свого залізного коня. До водоспаду було йти хвилин 20. Ми вибрали маршрут на Великий водоспад.

І він був суперкласний. Це справді справжній повноводний гірський водоспад. Він у нас на другому місці після Бразильського Іґуасу. Один екстремал там навіть купався. Водоспад обов’язково до відвідування всім, хто дістався цього регіону! Та й місця досить симпатичні під час підйому. Шикарно, ми за день подивилися вже дві цікавості у віддаленому куточку Грузії. Душа вимагала свята! Попросили водія набрати господиню нашого готелю, щоб вона для нас забронювала столик у ресторанчику з живою музикою на вечір. Спочатку ми думали, що повернемося пізно, але з таким темпом пересування можна встигнути все, що завгодно. Повернулися назад до Степанцмінди ми розрахувалися з водієм. Все ж таки безкоштовно їхати якось не добре. Наступна маршрутка до Тбілісі за годину. Але знову-таки знайшлася інша маршрутка, останні вільні місця, і ми вже летимо у столицю на годину раніше. Ми просто кайфували від того, як все легко та просто. Жаль нашу радість не могла розділити наша улюблена псевдодзеркалочка. На жаль, об’єктив трагічно зламався у Китаї. А чотири дні для ремонту було недостатньо. Грузія насправді набагато красивіша, ніж на цих фотографіях, зроблених на телефон.

Офлайн карта на відмову не хотіла показувати нам ресторан. Потрібен був інтернет. У першому магазині мені його роздали з мобільного телефону. У Тбілісі дуже зручне та дешеве таксі. Якщо не знаєш як кудись дістатися найпростіше зловити таксі і доїхати. Водій спершу завіз нас у двори. Зрозумів, що помилився і привіз куди треба) З музикою в ресторані було досить дивно, вірніше її було мало. Але атмосферу поставив грузин, який наполягав, щоб ми пересіли до нього за стіл. А то сидимо окремо від усіх. О грузинська кухня. Як було смачно. Насправді у грузинських ресторанах Києва готують не гірше. Якщо ви ще не були в Грузії, але хочете в неї закохатися та полетіти, просто замовте в ресторані аджарське хачапурі.

Про все інше подбають лоу-кост тарифи МАУ. Щоправда, доведеться почекати 10 місяців до вильоту, зате дешево. У нашу минулу поїздку курсом 8 квитки коштували близько 500 доларів на двох. Зараз же за 90 $ квитки і 4 $ хачапурі в Києві, щоб напевно захотіти полетіти. Ех, якби мені авіакомпанії платили за рекламу…

Уплісцихе

Другий день розпочався за накатаною схемою. З готелю пару хвилин і ми у маршрутці, ще через 10 хвилин на автовокзалі. Тут нас упіймав таксист і запропонував поїхати в Горі за 10 ларі (у маршрутці було б 8). Добре, домовилися за весь маршрут з очікуванням за 30 ларі (12,1$). Спочатку ми поїхали до Уплісцихе. Це сусіднє місто за Горі.

Їхати близько години від Тбілісі. Це печерне місто, в якому жили багато століть. Місцевість дуже схожа на турецький Памуккале, але замість білої краси – печери. Це місто нам хтось порадив ще під час попередньої подорожі. На місто пішло близько години досить кумедного “скелелазіння”.

Зовсім не складно ось тільки заблукали ми трохи. У результаті спустилися з гір далеко від офіційного входу до парку. Втім, водій був не особливо здивований. Печер у самих горах залишилося не так багато, але якщо ви не орк, то їхати варто однозначно.

Дуже мальовничі панорами із річками що розливаються. І все це спостерігається з гарних печерних скель. Наступна зупинка у нас була у Горі. Втім, там ми водія й відпустили.

Горі

Ще був відносно ранній ранок. Таксисти нас активно закликали подивитись Уплісцихе і дуже дивувалися, що ми вже встигли туди зганяти. Основна частина туристів, за словами водія, підтягується до 12:00. Як не дивно, але знайомство з містом ми розпочали з музею. Я, звісно, ​​розумію, що ми у музеях не буваємо, але це був музей Сталіна. Після перегляду одного гучного фільму, мені прямо захотілося подивитися, що там показують. Але особисто моя думка – не до кінця вони розкрили всю глибину проблеми у музеї. Але наші розповіді не про це. Було цікаво.
У Горі була ще й фортеця. Перед підйомом ми вирішили підкріпитись. Але у найближчій кафе Хінкалі було чекати 20 хвилин. Ми вирішили спочатку взяти неприступну фортецю на горі, а потім бенкетувати взяття. Під час підйому ми виявили приховану стежку. Стежка вела нас між стіною та високим урвищем. Знизу людям могло здаватися, що два шпигуни намагаються хитрістю взяти фортецю. Фортецю, до якої безкоштовний вхід і вона постійно відкрита. У результаті ми прийшли до місця, де урвище було вже з усіх боків. Внизу виднілися скульптури-велетні, що сиділи у колі. Здається перша спроба взяти фортецю зазнала фіаско! О, придумав! Новий план! Ходімо з парадного входу! Там вони нас точно не чекають. З парадного входу взяли фортецю з першого разу!

Сонце освітлювало галявини. З гордістю та тріумфом ми вирушили вниз трапезувати. У найближчому ресторанчику не виявилося хінкалі. Хінкалі, Карле, не виявилося! Це був удар нижче поясу. Абсолютно у кожному закладі Грузії є хінкалі. Буває так, що нічого взагалі немає, навіть меню, але хінкалі є. Гаразд, неси що є в печі! А в печі у нас була аджарська хачапурі та ще якісь смаколики.

Тепер наш маршрут лежав на з’єднанні двох річок! Але спочатку заглянемо у вольєри відкритого зоопарку. Лисиця лежала з хитрим виглядом, пугач нерухомо дивився на нас, а ось великий хижий птах усім виглядом показував, що зараз нас порішає на шматочки. Шкода було ведмедика в невеликому вольєрі. Хотілося його визволити. Але якщо замок ми взяли непомітно, то звільнення звіра непомітно не пройде. Побажали ведмедеві вдачі. Річки, як на зло, вирішили возз’єднатися в таких заростях, що навіть собака, що пристала до нас, здалася. Ми ніби першопрохідники бурили джунглі та дрібні річечки. Навіть доводилося з Дашею розділятися. Деякі переходи невеликих потічків були невдалими і Даші довелося шукати інший шлях, щоб не повторити мою долю. Але різнокольорові річки таки возз’єдналися перед нами. І ось ми з почуттям виконаного обов’язку їдемо до Тбілісі. Фортеця взята, хачапурі з’їдено, хижий птах у клітці, а річки возз’єдналися!

Тбілісі

5 років тому ми вже вивчили тут кожен камінчик, тепер треба повторити найкраще! Центр біля скляного мосту був так само прекрасний. Його водоспади, що ллються зі скель незабутні. Найдешевша канатка, яку ми зустрічали, по 2,5 ларі (0,8 $) нас прокотила над містом. Ми пішли туристичними стежками у бік парку. Довелося здолати настільки довгий і підйомний маршрут, що всі ранкові пригоди були простішими.

Одна з ключових складнощів маршруту полягала у зустрічі із довгою жовтою змією. На щастя змія, не була налаштована на бій. Судячи з фотографій інтернету, ми бачили Глухаря. Це схоже на ящірку без кінцівок у вигляді змії. Буває ж таке. У самому парку нас чекало два сюрпризи. Закрите на місячний ремонт оглядове колесо та відкритий наш з Дашею улюблений атракціон. Це Колода, що мчить по водних гірках. Атракціон увімкнули спеціально для нас.

Крику було багато! Мене хвилею накрило так, що довелося ще якийсь час сохнути. Це радісно! І само собою на нас чекали гарні панорами на столицю. Після такого насиченого дня на нас чекав справжній бенкет. Ми знайшли дуже вдалий ресторан, який тепер обов’язково відвідуватимемо у наступних поїздках. Він називається Мачахела біля станції метро Марджанашвілі. Щоправда, п’ять років тому у нас теж був улюблений ресторан, але його закрили вже. До речі, наша улюблена з Дашею фраза в Грузії “Щем’ягесят гурі Марджанашвілі!”. Це приблизно, як у Стамбулі, коли оголошують зупинку “Кабаташ!”. У ресторані сподобалися ціни на вино 1,2 ларі келих (0,5 $) або 8 ларі (3,2 $) за пляшку. Об’єм пляшки 1,7 літра.

Грузини знаються на вині. Мені більше сподобалося дорожче вино по 2 ларі за келих, я більше люблю червоне) Втім, кухня така ж чудова. Як добре, що перед останніми поїздками я скинув 5 кілограм. Це для Грузії було в самий раз) Нічого, після поїздки ще посиджу трохи на дієті.

Кварелі

Наш третій та, на жаль, останній день. Він буде таким самим прекрасним і радісним, як і попередні. Чому в нас так мало днів у такій чудовій країні? Так прилітаємо додому та беремо квитки на наступний рік! Водій нас поправив, мовляв, беріть на осінь, якраз виноград постигне. Цього ранку ми з великою впевненістю поїхали не на той автовокзал. Поїли, і через все місто поїхали на потрібний. Ми планували ще раз їхати до Боржомі. Але всю західну частину Грузії заливали зливи. Значить поїдемо до Сігнагі, там було дуже круто. Водій маршрутки нам нагадав, що в Сігнагі треба їхати з пересадкою на попутки. Запропонував нам відкрити щось нове. Сказав, щоб ми їхали з ним у Кварелі, там гарно, гарне озеро та туристи теж туди їздять. Ну ок, Кварелі так Кварелі. Уперед! Їхали ми близько трьох годин. Складність дороги була максимальною. Три години ми слухали рашистський шансон із радіо у водія. До озера треба було йти дуже дивними недобудованими кар’єрами. Озеро мальовниче. Шкода наш фотоапарат у ремонті.

Краса в тому, що на тлі високі гори. Чесно кажучи, така складна дорога та добирання до озера ставили під сумнів усю витівку. Ми пішли в ресторан відпочити. У ресторані, крім нас, засідала компанія гучних мужиків. У ресторані панував справжній грузинський дух. Його якраз і задавали грузини, що бенкетували. Менеджер вирішила нас порадувати гучною музикою та включила продовження расіянського шансону. Та що ж за тортури! Попросили увімкнути щось грузинське. Тепер краще. На кінець трапези чоловіки звернули на нас увагу. З’ясували, що ми з України. Покликали офіціантку та сказали, щоб ми нікуди не тікали. Покликали до себе за стіл, троє хлопців забрали келихи у двох і передали нам.

Наповнили додолу і посипалися грузинські тости та обміни дружелюбністю. Ми пили за Україну, за Грузію, за вирішення проблем. Нам офіціант принесла велику фруктову тарілку. Ця п’ятихвилинна зустріч з грузинами зробила наш день. Це було дійсно радісно та приємно. Настрій зашкалював. Вони нас умовляли залишитися та гуляти далі! Навіщо нам назад у Тбілісі, ви можете пожити у нас у Кварелі. Але літак не скасуєш. Був би день у запасі, поїздка прийняла б несподіваний поворот. Час до зворотної маршрутки минав. Ми пішли оглядати озеро і поверталися до Кварелі. Дорогою зупинився бусик, і та ж галаслива компанія мужиків нас довезла до міста. Місто і озеро на тлі гір ну прямо дуже тішили око. Та й радісно ж! У місті ще є фортеця, всередині якої зненацька виявилося футбольне поле.

Коли до маршрутки залишалося 30 хвилин, ми помітили вказівник на озеро. Вказівник був у інший бік. Ми провели весь наш час не на тому озері. Маршрутка лише одна на день! Доведеться ще раз повернутися до Кварелі. Містечко все одно премиле. Ми це, напевно, зробимо через півтора року, коли поїдемо до Сігнагі) Останній вечір ми проводили гуляючи затишними вуличками центру столиці. Там є ціла алея з ресторанів, коли там гуляєш, почуваєшся наче в Італії. Наш маршрут з вуличками ми, звичайно ж, закінчили у нашому улюбленому ресторані. Треба було ще скуштувати всю кухню, що ми не встигли за три дні. Було нелегко, але ми впоралися. О Грузія, це був чудовий weekend та повноцінний відпочинок після великої китайської подорожі. Нарешті ми повністю розслабилися на три дні та відпочили від вирішення складних питань та боротьби з мовним бар’єром. Грузія ми тебе рекомендуємо абсолютно всім, особливо тим, хто любить смачно поїсти і красиво погуляти. Грузія ми тебе любимо!

Інформація про подорож

Дата подорожі: 18.05.2018 – 22.05.2018
Авіаквитки: МАУ за 11 місяців