Початок тут:
9 годин в Амстердамі
Хмарні пригоди на Мадейрі

У дитинстві у кожного з нас була дитяча енциклопедія світ довкола нас, яку в мене безсоромно віджала класуха у першому класі. Мої спроби повернути улюблену книгу були марні. Запам’яталася сторінка з рибками, і там був “Португальський Кораблик”. Ось так я вперше дізнався про Португалію. Наш 80-й переліт добігав кінця, і ми приземлялися на материк. Заселившись другий раз у вже знайомий готель. Ми вирушили гуляти по набережній, між Лісабоном і Кашкайшем. Насправді ця прогулянка лише підкреслила той факт, що в Лісабоні та його околицях робити нічого. Зате зробили добру справу, допомогли спуститися трьом дівчаткам з півтораметрового парапету вниз. Мене потім мучила совість, а як же вони назад залізуть. У результаті доїхавши поїздом до Кашкайша, ми почали досліджувати це затишне містечко.

Пока їхали в поїзді з нами познайомився рашкомовний головний помічник другого кухаря французького ресторану в Лісабоні. Хлопець зі своїм другом дуже раді були зустрічі з нами. Хлопець переїхав жити до Лісабона 5 років тому. Потім він розповідав багато чого, але на жаль усі його думки та висновки спростовувалися фактами з вікіпедії. Як мінімум той факт “…Ну а що, Португалія відносно нещодавно в Євросоюзі, одна з останніх країн, що вступила…” Головне впевненість. Добре, хоч португальці не розуміли його мови. З його розповідей про те, як класно переїжджати до Португалії ми зробили висновок, що якщо ви сповнені сил і відчуваєте в собі впевненість у професії другого помічника першого кухаря, то вам, безперечно, варто переїхати. Який там за рахунком кухар та помічник я вже й сам заплутався, але хтось із них був далеко не першим. Він говорив стільки слів за хвилину, що кількість слів мавп’ячої мови явно перевищувало дозволені норми. Хлопці невідомо звідки з’явилися і так само несподівано зникли.
А тим часом ми опинилися перед парком.

У величезному парку з павичами та іншими цікавостями можна було трохи відпочити. Після дуже активної Мадейри відчувалась нестача сил.

Саме містечко теж досить миле з вуличками, ресторанчиками та набережною. Цей день у Лісабоні був неповним, тому що частину на себе забрав переліт. Відповідно він був у релаксовому стилі.

“Кімната 404”

Цього ранку, коли ми заїжджали в готель, кімната ще не була готова, тому ми просто залишили речі, а ввечері приїхали вселятися. Хлопець нам видав картку від кімнати 404. Діставшись на четвертий поверх і відкривши двері, наші жахи річної давності втілилися знову на яву…

Перед нами була недобудована кімната з купою будматеріалу, що лежав по центру, різний інструмент спалахами висвітлював у пам’яті ті жахіття, що ми пережили під час ремонту. Різак по плитці відразу ж відродив спогади тієї п’ятниці, коли наших плиточників не стало, бо їх посадили за щось у в’язницю прямо під час ремонту. Відсутність світла відразу виразно висвітлила картину кінця ремонту, в якому проводка виявилася перебитою. Відсутність матраців та ліжок – меблярі, які залишили у нас негабаритний новий матрац, який ми не замовляли і не оплачували, і зникли назавжди. Залишки цегли… тільки не вони, та цегла… краще навіть не згадувати кому, за що і куди ми її мало не засунули… купа бетону, що хрумтить під босими ногами, коли я вночі не зміг знайти свої тапки і йшов по руїнах босоніж. Спалахи пам’яті згасали, перед нами зловісна 404 кімната в темряві. Показавши фотку кімнати на ресепшені, у хлопця на обличчі було здивування, потім він щось зрозумів і з дуже незграбним виглядом видав інші ключі. До речі кімната 405 була набагато кращою, ніж 404. Переночувавши в готелі, ми вирушили до “північної столиці Португалії” – Порту.

Порту

Потягом їхали понад 3 годин. Заселилися у готель до одного дідуся. “Amigos Ukraniano!” ми миттєво стали найкращими друзями. Для чекіна було ще рано, ми закинули речі та вирушили до міста. Спочатку місто нічим не відрізнялося від столиці. Але варто було дістатися річки і наш маршрут був ще раз скоригований, тепер ми достеменно знали, що можна не поспішати повертатися назад до Лісабона. Уся країна немовби змінилася, це вже не тихий Лісабон. Хотілося гуляти скрізь і одразу, причому одночасно на обох берегах та всіх шести мостах! Багато людей ходили з великими іграшковими молотками, ми навіть одного разу отримали таким молотком по голові. У них виявляється вчора було свято São João, на якому молоток був важливим атрибутом. А тут добре гуляє народ! Найкращий спосіб почати знайомство з містом — це вирушити в круїз річкою. До круїзу ми ще відвідували низку архітектурних пам’яток і їли дуже смачну місцеву страву Франсезінью.

Страва була такою ж смачною, як і на банері. Спробувавши перший шматочок, я вже знав, чим обідатиму в наступні дні. Годинна екскурсія на кораблику коштувала по 12,5 євро, і тебе катають уздовж шести мостів. Причому кожен міст намагався бути кращим за попередній. Один із мостів проектував Гюстав Ейфель. Коли будувався інший міст, його збудували схожим, але вдвічі масштабнішим – з двома ярусами.

На кораблику люди розділилися на дві групи, екстремали на відкритому повітрі та прості мандрівники, яким не дісталося місця на носі. Екстремали самі не знали, що вони екстремали, доки гігантська хвиля не накрила всіх селфімайстрів. Екстремали ж своєю чергою розділилися на песимістів та оптимістів. В основному поділ безпосередньо залежав від того, наскільки ти в руках тримав дорогу техніку в момент настання цунамі.

Ми з Дашею на щастя опинилися серед лузерів, яким не вистачило місця на носі. Добре хоч нікого не змило. Сонячний Порто буквально заряджав позитивний настрій. Після кораблика, поки я шукав ресторанчик із туалетом Дашу розважав якийсь клоун, змушуючи веселитися та танцювати. Причому клоун був досить настирливий і не до кінця зрозуміло, звідки він взагалі з’явився. Головне, що нічого не поцупив) На лівий берег ми пішли нижнім ярусом мосту. Лівий берег порту славиться своїми винними льохами та дегустаціями.

Флаєри на безкоштовну дегустацію нам подарував один із туристів, щоправда, на дегустації наливають приблизно 20 грамів вина. А ось платна дегустація двох видів вин коштувала стільки, що простіше у Києві свій винний льох відкрити) Це звичайно перебільшено, але пляшка шампанського Асті мартіні в тому ж Порту коштує 6 євро, а найдешевша дегустація по 13 євро з особи. По суті дегустація португальських вин у нас відбувалася щовечора)

Ще на лівому березі є прекрасна зелена набережна, де всі сидять і валяються, гріючись на сонечку. Можна сказати, що у Порту береги протилежні за призначенням, правий – для активного відпочинку – лівий для релаксу. Повалявшись на галявині, ми пішли на верх схилу, щоб звідти пройтися верхнім ярусом мосту. Верхній ярус був настільки високо, що обидва береги міста виглядали зовсім інакше. Ще класно, що крізь верхній ярус проноситься трамвай. Види цього мосту – окрема пам’ятка міста. На іншому березі схилом для особливо втомлених ходить монорейка досить не звичайної конструкції. Рівень пасажирів горизонтальний, але колеса з’єднані з пасажирським блоком великою гармошкою постійно змінюючи кут. Проблемою правого берега було ще раз напоротися на клоуна, який змусить танцювати. Він як акула плавав серед натовпу, шукаючи собі нову жертву. Однією з найпопулярніших розваг Португалії є поїздка на старовинному трамваї.

Трамвай у Порту якраз іде від центру до океану. Вміють же на всьому заробляти, сто років не вкладаєш у модернізацію трамвайного транспорту і потім профіт – популярна туристична розвага. Сівши в трамвай, я почував себе чомусь водієм паровоза, постійно смикаючи за мотузку, що веде до дзвіночка над машиністом. Видно було, що машиніст вже звик до дзвону дзвіночка і не забороняв. Друга частина розваги — це обмін привітаннями з перехожими, які так само радіють старовинному трамваю, як і сидячі в ньому. Трамвай досяг кінця шляху і перед нами був величезний парк з безмежним океаном. Потужністю бурхливого океану віяло настільки сильно, що на пірс до маяка доходили тільки найсміливіші і наймокріші.

Від бурхливого океану неможливо було відвести погляд. Назад вирішили йти пішки. Виявилося не близько. По дорозі я вирішив заглянути в ресторанчик, щоб навідатися до туалету. Коли я підійшов до конферансьє, що стоїть за прилавком і про щось розмовляє з відвідувачем, то потрапив у незручну ситуацію. Порушивши їхню задушевну бесіду, я помітив, що відвідувач тримає спрямованим пістолет на конферансьє і обоє дивляться на мене. На наше спільне щастя пістолет виявився не справжнім, і хлопець мені жестом вказав де туалет. Під час сцени з моїм походом до ресторану жоден конферансьє не постраждав. Я не знаю, чому мені здається, що це був саме конферансьє, але просто внутрішня чуйка. Ця історія сприятливіша, ніж у мого колеги, який пішов у бразильський зоопарк і потрапив у справжню стрілянину. Сподіваюся, там теж не один конферансьє не постраждав. Переходячи через міст, ми звернули увагу, що на даху покинутого будинку чайка навчає чогось свого чайчика. Вони гуляли разом по даху, і мама щось йому час від часу розповідала.

Справа йшла зовсім до ночі, але ми встигли до закриття ресторанчика. У Португалії другі за позитивністю після таксистів це поліцейські. У них завжди можна уточнити дорогу і тобі з наймилішою усмішкою та очима повного ентузіазму розкажуть, як дістатись потрібного місця. На центральній площі готувався концерт, але на жаль час його початку суперечив нашому ранньому підйому завтра. Дорогою додому ми виявили магазин з українською продукцією. Система цін у магазині була якась складна, ми так і не зрозуміли, чи там було дешево, чи дуже дорого. В готелі на нас чекав наш дідусь Амігос. Він стільки нам намагався розповісти, але на жаль, португальською. Але головне ми зрозуміли, що завтра в місті будуть національні танці. Супер, якраз до них повернемось у місто. На прохання питної води, ми отримали масу переконань, що в крані вода ідеальна) Відпочиваючи в номері після такого контрастного дня, до нас постукав дідусь, стверджуючи, що це терміново. Відчинивши двері, ми побачили у дідуся два пластикових стаканчики для води, що простягає нам, “Амігос украніанос!”. Порту місто шикарне, нам воно дуже сподобалося. У нас спеціально не був куплений зворотний квиток на поїзд до Лісабона, а значить ми зможемо продовжити наше перебування в цьому місті.

Долина річки Доуро

Піднявшись у несусвітню рань, було відчуття, що ми й не лягали спати. На ресепшені двері були зачинені, коли наш літній друг почув, що ми намагаємося вийти з готелю, він дуже здивувався, подивився на годинник і від душі почав сміятися, по його сміху було видно, що йому теж здалося, що ми так і не встигли лягти спати. Він нас випустив, але при цьому продовжував сміятися, щось примовляючи португальською. Кращий спосіб кудись запізнитися в Порту, це скористатися їх чудовим метро. Від виходу з готелю до відправлення поїзда було хвилин 50. Треба було проїхати в метро пару зупинок з пересадкою. Але вони так рідко ходить і примудряється спізнюватися. Що нам прийшлось повним ходом мчати з метро, ​​так і не дочекавшись поїзда. Заскочили зі швидкістю світла у таксі і за 5 хвилин і 5 євро уже були на вокзалі. Варто відзначити, що метро було не набагато дешевше. Підбадьорилися, то підбадьорилися. Їхати потрібно було трохи більше двох годин, при цьому поспати можна не більше півтори години, адже через півтори години розпочнеться знаменита долина. І справді, за вікном поїзда з’явилися найкрасивіші краєвиди, що ми коли-небудь бачили з вікон поїздів. Їхали ми до міста Піньхао. Раптово поїзд зупинився та нам сказали “Train change! Як же вони люблять несподівано змінювати транспорт. Нас пересадили в інший поїзд, і ми поїхали далі. У самому місті одна здоровенна гора, з якої відкриватимуться гарні краєвиди.

Але підйом на цю гору під палючим сонцем був важкуватий, йшли вгору ми хвилин 50. Види були звичайно красиві, але з поїзду були не гірші. Я собі на замітку поставив, що на гору краще на таксі підніматись. Я не думаю, що це буде дуже дорого. Спускалися ми іншою дорогою де безпосередньо загрузли в несподіваних пісках.

А одного разу так узагалі завернули на стежку не в те місто, добре хоч місцева бабуся зрозуміла що таке поїзд за нашими поясненнями. Коли ми спустилися, поїздом приїхали туристи, мабуть, не такі ранні як ми. А в нас шлях лежав далі в наступне місто. За Піньхао підсумок такий, заїхати варто, але в спеку не обов’язково пішки нагору дряпатися.

Ламега

Далі ми поїхали поїздом до міста Регуа. Провідник побачивши нас зрадів і запитав: “Назад до Порту?” Ні, ми ще побачимось на зворотному шляху! Домовившись із провідником про зустріч у наступному поїзді, ми вийшли. Оскільки у вихідні та понеділки з автобусною системою Португалії все погано, до міста Ламега довелося добиратися на таксі. У місті Ламега треба було підкріпитися, а то крім фісташок з автомата ми ще взагалі нічого не їли. Містечко настільки локальне, що порозумітися в кафе було практично неможливо, на мій запит “Меню” мені запропонували на вибір “Молотий” або “Чорний”. Були такі ресторани, де походу взагалі не було їжі. В одному нам нарешті пощастило і нам накрили галявину. Причому сангрія у цьому ресторані посіла перше місце. Вона була з білого крижаного ігристого вина і до її складу входили: апельсин, ананас, ківі, полуниця та яблуко. Менш пощастило з Дашиною рибною стравою. Рибка була трохи протухлою. Хоч її на першому ж проханні забрали, але офіціант запевняв, що це її нормальний стан, оскільки цей сорт везуть з Ісландії. На десерт був смачний шоколадний мус. Настільки смачний, що по дорозі назад ми ще раз повернулись заради нього. Потім була спроба розібратися з розкладом автобусів, яка звелася до того, що назад теж треба їхати на таксі. Першим пунктом відвідування у цьому місті була велика церква, яка мала бути недалеко від нас. Коли ми почали розбиратися по карті, як до неї йти, крутилися-крутилися і з’ясували, що ми стоїмо біля її бічної стіни. 

Далі ми полізли на гору до замку. З замку відкривався краєвид на безкрайню долину з безліччю селищ. Даша у прямому розумінні взяла участь в обороні замку, відстрілюючи з інтерактивного арбалета нападників.

Захистивши замок, ми гордо пішли з гори вниз, щоб залізти на іншу гору з великим святилищем — церквою Носа-Сеньйора-душ-Ремедіуш. Ідеально звичайно було б щоб між горами був прокладений міст, але в Португалії схоже дуже люблять піші походи на гору. Скрізь наголошувалося, що треба здолати 686 сходинок. Я дійшов висновку, що раніше це вважалося дуже круто мати так багато сходинок.

Спека гріла так, що свідомість була трохи каламутною. Якщо в багатьох містах ми обходилися пляшками води по півлітра, то цього разу півтора літра випивалося за 10 хвилин. Перед цим серйозним підйомом треба було відлежатися у Зайки на колінах. Вибрали зручну лавочку в центрі та влаштували 20-ти хвилинний відпочинок. Поки лежали, до нас підійшов чоловік і португальсько-англійською розповів нам, яке позаземне задоволення він отримує щоразу від приїзду в це місто. Отримавши взаємну відповідь, він побажав нам всього найкращого. Відпочили, вгору. Дорогою ще прикупили води з собою. Варто зазначити, що Будівники Носа-Сеньйора-душ-Ремедіуш були досить лояльними, розташувавши величезний сад на всю площину підйому. Так що сходами було йти необов’язково, можна було зигзагами йти тінистим парком. Ще був варіант під’їхати на тук-туці, але сонце настільки розморило все місто, що навіть тук-тукери залишили свій транспорт.

З вершини відкривався краєвид на все місто. Другим жестом лояльності був фонтан, вода в якому була настільки крижаною, що навіть свідомість тверезіла від того, що ти туди опускаєш руки. У плануванні наших маршрутів тішить той факт, що в добі аж 24 години, інакше б поїздки були набагато довшими. Наш сьогоднішній маршрут, судячи з буклетів, рекомендується туристик інформейшенами як триденний. Спускатися було теж чудово, вниз тим же тінистим парком з безліччю фонтанів та інших радощів. По дорозі бачили маленьке налякане мишеня. Це як невелика ачівка, ось ви коли-небудь бачили португальського наляканого мишеняти? А ми бачили, значить ачівка))) Звичайно це не порівняно із тим як я бачив, як на Канарах чхає павич, але теж не погано. Мишеня намагалося скоріше від нас бігти, тому перевертався і незграбно перекидався.

Регуа

З центру міста ми поїхали на таксі назад до міста Регуа. До відправлення поїзда ми мали ще годинку, яку ми із задоволенням витратили на вивчення ще одного автентичного містечка. Було гарно і весело, народ танцював на відкритому повітрі, а один чоловік так захопився, що навіть почав усіх поливати зі свого шланга. На такій спеці його воду, схоже, ніхто й не помітив. Чим мені сподобалася Португалія – народ постійно гуляє. Доречі треба поспішити, адже в порту сьогодні ввечері народне гуляння. На платформу приїхав поїзд підвищеного комфорту з поділом на класи, але оскільки наш квиток не мав поділу то можна було вибрати будь-яке місце в будь-якому класі. Вибір був очевидним, проте не всі зрозуміли цю фішку. У нашому вагоні першого класу чомусь було дуже багато рашиків, хоча ще 5 хвилин тому оркомовна людина в цих місцях вважалася рідкісною пам’яткою. Один чоловік іншому розповідав, як він не може зрозуміти, кому треба доплатити. Хвилин за 30 їзди він таку кількість разів згадав, що хоче комусь доплатити, що я вже був готовий стати цим кимось. Тут з’явився контролер, і чоловік звичайно вибрав його як суб’єкта для доплати. Жаль контролер не збагнув і відмовився приймати доплату, оскільки судячи з рішучості орка, після доплати, контролер зміг би з легкістю купити власний поїзд.

Під час одного з минулих перельотів ми дивилися один дивний фільм, у якому був сюжетний поворот, поки герої спали, поїзд згорнув не туди і заблукав, і вони вирішили, що це знак. Будить мене стривожена Даша і повідомляє мені новину, після чого я повністю розумію, як було тим героям у фільмі. Перша думка “Ось він, цей знак!” друга думка “А який власне знак і чому той самий?”. Очі не вірили, але GPS чітко показував, що ми їдемо зовсім не до Порту, а до Лісабона. Даша навіть на секунду зраділа, як ми собі заощадили в дорозі, але речі то були у нашого улюбленого дідуся, який жив за 320 км від Лісабона. І головне всі сидять так спокійно, але це зрозуміло, адже GPS дивимося тільки ми. Треба було щось вирішувати, чи може помилка в GPS? Але як така помилка може бути, що він показує ту ж країну та координати, що теж лежать на залізничних коліях? Вихід був один – перезапустити планшет. За неймовірним збігом це таки виявилася помилка GPS. З похибкою кілометрів на 100. Зараз під час написання оповідання мене осінило, адже ми були підключені до мережі wi-fi в поїзді, яка коригувала місцезнаходження і, отже, раптово, мабуть, головна станція, що роздає інтернет на поїзди, показала своє місцезнаходження в нашому сигналі і у GPS зірвало дах. Проте наш потяг запізнився. 

Як вище згадувалося, користуватися метро в Порту дорого і не вигідно. За 5 євро на таксі ми доїхали куди треба. Водій наприкінці натиснув якусь кнопку і рахунок різко виріс майже на 3 євро, на мою вимогу пояснити навіщо він так зробив, водій спробував нам щось довести протягом декількох хвилин, а потім відмахнувся і сказав, щоб ми заплатили за лічильником ті 5 євро, що були спочатку.

Фестиваль був у самому розпалі. Команди з різних регіонів Португалії по черзі виходили на сцену з кількома піснями та танцями. У кожного представника була своя роль, костюм та атрибутика. Коли ми прийшли, на площу вийшов натовп долини річки Доуро, що представляє регіон. Вони нам були як рідні. А їхні пісні ммм… досі з Дашею напиваємо слова “О Доуро, Доуро!”. Хоч уже було темно, зі сцени світили настільки яскраві прожектори, що я одягнув сонячні окуляри. Найімовірніше, це зробили для місцевих жителів, яким не звично, коли біле яскраве сонце не дає розплющити очі. Концерт був крутий і в чомусь розслабляючий. Повечерявши у Маку, щоб не витрачати час, ми вирушили в довгу дорогу до нашого готелю та спатки.

Знову Порту

Треба було зменшувати темп, третій день був релаксовий. Добре виспавшись, ми не поспішаючи помчали в Кристал парк, що знаходиться на піднесенні недалеко від центру, оскільки наш готель був ще вище, то для нас це швидше був спуск, а не піднесення. Снідали ми в якійсь кондитерці, але там особливо не наїсися. Але в Португалії схоже це найкраще, що тобі світить, якщо хочеш вранці поїсти. Купивши акційних соків по 30 центів у маркеті Pingo Doce, ми дісталися парку.

Я б не сказав, що парк це щось неймовірне, але для відпочинку якраз. Ще безліч качечок з каченятами вносить певну гармонію, а ще ми бачили неможливо руду дівчинку. Десь з годинки ми гуляли вздовж озер, фонтанів, фонтанчиків, різної живності та рослин. Наступним місцем була бібліотека, в якій Джоан Роулінг надихнулася на написання Гаррі Поттера.

Все б нічого, але по суті це книгарня (старовинна та красива), в якій за вхід треба платити по 3 євро. Натовп при цьому там такий, що якби так було, під час відвідування Джоанною, то замість Гаррі Поттера вона б, мабуть, написала книгу-катастрофу. Недалеко від нас знаходився ресторанчик, в якому ми вперше днями спробували ту саму франсезінью. Далі плани самовідкорегувалися. У мене в тарілці була велика порція. До вечора ми бродили по обидва береги, парки і мосту без особливої ​​мети вбираючи в себе всю атмосферу міста.

Насамкінець ми вирішили відвідати якийсь знаменитий ринок і тієї ж миті він опинився у нас за спиною, знову приємний збіг.

Поїзд до Лісабона

Під час купівлі залізничних квитків є правило, якщо купуєш більше ніж за 5 днів, є шанс отримати гарну знижку, але в запасі вже не було п’яти днів. Натомість був один цікавий поїзд, вартість якого була на 6 євро дорожча за звичайний, судячи з опису він повинен бути на магнітній подушці. Ми вирішили випробувати таку дивину. Цікавий момент, що переліт на двох швидше за все обійшовся б дешевше за поїзд. Коли ми прибули на платформу, на таксі за п’ять євро таксист перевернув ще раз трюк із кнопкою, яка підвищила ціну на 3 євро. До поїзда у нас було ще хвилин 40, а цього більш ніж достатньо щоб вивчити португальську для того, щоб з’ясувати, в чому прикол. Таксист португальською щось настільки впевнено повторював по колу, що після десятого разу ми навіть зрозуміли. Він хотів націнку 80 центів за виклик по телефону, тут справді не причепишся, така позначка у нього в машині є, а ми справді викликали його через готель. А ще він хотів 2,2 за те, що наші рюкзаки він поклав у багажник, а не в салон. Наші рюкзаки до речі вважаються small cabin bag, перевезення їх безкоштовне навіть у лоукостерів в літаках. Щоб зрозуміти португальську мову таксиста у нас пішло хвилин п’ять, наступні п’ять хвилин я присвятив тому, щоб він вивчив ту частину англійської мови, в якій розповідається, що такий трюк не пройде. У підсумку ми йому заплатили 5 євро за лічильником та вісімдесят центів за виклик, на тому й порішали. На платформі не було монорейкової системи, а отже поїзд буде без подушки. Але в чому ж його особливість тоді? Поїзд приїхав у двох частинах на сусідні платформи, по номеру вагона у квитку треба було визначити який із поїздів твій. Потім із різницею хвилин у 10 ці частини одна за одною вирушили в дорогу. Було цікаво, але підозра, що він просто так коштував на 6 євро дорожче, не покидала нас. Одного разу я помітив на електронному табло спідометр і зрозумів, за що ми заплатили. Коли швидкість перевалила за 200 км/год наче гравітація змінила свої властивості. Дорога на поворотах міняла кут і поїзд наче літак творив справжні віражі. Наша рекордна швидкість була 224 км/год. З незвички навіть мені стали в пригоді таблетки від заколисування.

Проблему як рукою зняло. Добре хоч попри квитки ми сіли по ходу поїзда. Ще в поїзді була розвага з автоматичними дверима туалету, які заклинило і якщо хочеш потрапити усередину, потрібно зробити рятувальну операцію зі звільнення там ув’язненого. Потім у кращому разі сам виберешся, а в гіршому – чекай на свого лицаря. Під час покупки з андроїда баг не дає вибрати місця. Тому ми попросили чоловіка сісти на інше місце, щоб ми сиділи поруч, але пізніше ми побачили два вільні місця по ходу їзди і пересіли туди. Спочатку контролер підійшов до того чоловіка, він пояснив, що його місце зайняте, коли контролер повернувся і побачив, що місце чоловіка вільне, дуже підозріло подивився на нього. Вигляд чоловіка продемонстрував, що ми йому винесли мозок. Далі контролер підійшов зі своїм КПК і до місць де ми сидимо, уточнив чи не Філіп мене звати. Потім зрозумів, що я Андрій із сусіднього місця і попередив, що на одній із зупинок прийде Філіп. Хоча було видно, що ми вже всіх заплутали. Коли прийшов Філіп, я його зустрів по імені. Чоловік дуже здивувався що я знаю його ім’я. На наше щастя, на цій зупинці звільнилися два інші місця по ходу поїзда. Це нагадує випадок як ми в Болівії винесли мозок французам, коли вони з нами на екскурсії вирішили познайомитися, а я про чоловіка вже знав усі деталі, включаючи вік. Ці данні я побачив під час покупки екскурсії в агентстві. Правда я тоді помилився, ім’я виявилося не Андре, а Андреа і це була його дівчина)

Фоток з поїзда немає, але ось вам милі качечки.

Загалом заплатити 60 євро замість 48 коштували того, щоб покататися на такому поїзді. Але запасіться пігулками від заколисування. Коли ми прийшли втретє заселятися в той самий готель, на ресепшені дівчина подумала, що ми просто прийшли за своїми речами, і спочатку не зрозуміла, чому ми вимагаємо чекін. Вона саме в цей момент розповідала одній туристці, що в Лісабоні робити нічого, а в Сінтру не можна їхати прямим поїздом. Оскільки у нас на завтра була запланована Сінтра, якраз на прямому поїзді я поцікавився, а чому не можна? “Щодня цей поїзд грабують!”. 

Ми все ж таки вирішили ризикнути. Ще нас розбирала цікавість, що португальці практично не працюють у вихідні і ввечері завжди всі магазини закриті. Нам було цікаво чим вони займаються натомість. Виявилося, все банально: дивляться телевізор, перуть одяг та кричать на дітей. А не працюють через те, що закон зобов’язує роботодавця платити вдвічі більше своїм працівникам. Вранці я помітив, що основна розвага — це пити еспресо з маленьких чашок. Причому, схоже, чим менше чашка, тим крутіше твоє еспресо. Ми навіть бачили у нашій улюбленій мережі супермаркетів Pingo Doce, як відвідувач не встигав ще до кінця розплатитися, а вже випивав свій еспресо. Перший раз, коли ми в Португалії шукали маркет і нам пояснили, що треба йти до Pingo Doce, звучало як іноземна образа, коли хочеш послати туриста по далі.

Сінтра

Сінтра це велике місто, яке складається з величезних парків та палаців. На супутниковій карті це місто повністю зелене. Воно знаходиться за годину їзди від столиці. У цей день перед виїздом з Лісабона ми купили проїзні по 15,5 євро на поїзд та всі автобуси Сінтри. Кількість замків у місті значно перевищує світловий день. Тож треба обирати. Першим ми вибрали найпопулярніший замок Піна.

Піна

Ми заплатили по 11 євро за парк+огляди. З входами в замок ціна була близько 15 євро. Але ми не особливо фанати музеїв, тож для нас був якраз відповідний квиток. Видершись на гору і побачивши замок поблизу, ми почали шкодувати, що не сплатили квиток на входи, але оскільки огляди були теж на території замку, то ми по суті нічого не втратили, тільки не могли входити всередину замку, але спокійно гуляли всім його оглядовим майданчикам. Види були бездоганні. Тільки за один вид з балкончика Піни Сінтра у нас зайняла високе місце серед побаченого за подорож. Оглядів було багато, види були різні та всі як один захоплюючі.

Розстилаються вдалину ліси, океан, що йде за горизонт. Гори, які ще не підкорені нами. І гектари парків, які мають бути підкорені нами. Чарівність! Скоріше ж у парки! Спустившись із замку, ми знайшли купу вказівників на купу цікавостей в радіусі кілометра від нас.

Парк, напевно, посів друге місце серед бачених нами парків після ботанічного саду в Ріо-де-Жанейро. Цей парк був схожий на магічний ліс із казки про Білосніжку.

Він був дуже густий і непрохідний, дерева були повиті плющем, величезні валуни розкидані тут і там, стежки вели на пагорби, звідки відкривалися шикарні краєвиди на піну.

Одна з панорам

Ось де треба проводити час, а не у столиці. Трапезували ми в невеликій кафешці бутербродами з тунцем. У цій країні день без риби – викреслений день з життя. Три години пролетіли як 5 хвилин. Треба було рухатись далі, але не залишало тривожне почуття, а раптом ми щось ще в парку не побачили.

Автобус, що йде в центр зловили з другого разу, тому що перший вирішив не зупинятися, оскільки вважав, що в ньому достатньо людей. Доїхавши до центру, ми змінили гілку автобусів, щоправда, невдало. Той, на який ми хотіли сісти, не зміг доїхати до нас і зламався. Дівчина, що продає квитки, нас посадила на автобус іншої гілки і сказала водієві, щоб висадив нас у певному місці і вказав напрям куди потрібно рухатися.

Регалейра

Самі не знаючи, ми вибрали ще один бомбезний замок. Спочатку виглядав він по простіше Піни, та й дешевше. Якщо не помиляюся по 6,5 євро з особи. Поки фотографував Дашу на фоні замку з однієї вежі вилізла настільки довга селфі палиця, що швидше за все фотограф подовжував її за спеціальним замовленням. Мені чомусь представилася картина, що це злий професор який ловить блискавку, щоб поневолити всіх пакетних туристів, але погода була ясною, а професор виявився більш бородатим, ніж злим.

Доки бродили по затишних алеях і вежах, нашому погляду потрапив вхід у непримітну печеру. Ліхтариків не було, тому іноді йшли на дотик, іноді натикаючись на ліхтарики туристів перебігали між отворами та лазівками.

У печері були підземні озера. Причому так майстерно відображали печеру, що одного разу мене Даша зупинила за крок від провалу в озеро. Я ж на цьому місці бачив тут спуск вниз під ванну з озерцем. Зупинившись, я навіть не міг зрозуміти чи жартує Даша, чи всерйоз. Але доторкнувшись рукою, зрозумів, що тільки-но історія могла набрати ще тих обертів. Начебто скрізь облазили і можна йти на вихід з території замку, але одна картина, що висить у замку, підказувала що ми щось явно тут грандіозне не побачили. На картині зображено масивний спуск у підземеллі у вигляді спірального коридору з арками.

Підійшовши на виході до охоронця, я показав репродукцію картини на планшеті. Чоловік кивнув і сказав, що туди можна потрапити через печеру за фонтаном з великими ящірками. Таки ми щось пропустили, як мінімум, фонтан із ящірками. Почали йти за вказівкою охоронця і помітили ще один вхід до печери. Ця печера була набагато довшою за попередні і зі світлою лінією вздовж сталагмітів.

Обійшовши невелике озеро, ми вийшли до фонтану з ящірками, отже, нам ще далі. Незабаром ми дійшли до 30-ти метрової підземної вежі, що веде назовні. Ми вже й так були в захваті від цього замку, а тепер він остаточно підкорив нас. Це Даша помітила та сфотографувала ту картину в замку, моя розумниця! Пролетіли чергові кілька годин. Тепер треба думати. Часу було вже близько 16:00 і цього вистачить на ще один замок, але ще треба також відвідати крайню точку Європи звідки автобуси незабаром перестануть ходити. У нас у цій поїздці був день запасу, який так і не був використаний, перспектива провести його в Лісабоні взагалі не тішила. А ось перспектива зеленої Сінтра дуже радувала. Тоді зараз їдемо далі, а завтра продовжимо.

Мис Рока

Їхали близько години, але проїзний наш діяв і це головне. На мисі був такий сильний вітер, і концептуальний маяк, що я наче опинився в Ісландії. Я ще там не був і не уявляю, як вона виглядає в реалі. Але завжди її уявляв саме так, як виглядає мис Рока. Ми встигли, ми виконали весь наш запланований маршрут! Ми стоїмо над урвищем і дивимося кудись у бік Бразилії. Автобуси ходять приблизно кожні 50 хвилин, чого цілком вистачає, щоб полазити на вітрі. Вважай, що за поїздку провели 50 хвилин в Ісландії. Біля зупинки був магазинчик, в якому один хлопець із персоналу ходив у футболці з написом 2045. Я не втримався і запитав чоловіка як там у майбутньому.

Чоловік сказав, що вже бачив мене 2030-го року, причому в цьому ж магазинчику. І сказав, що до 2030 року мені точно не варто паритися. Також сказав, що знає переможця в євро 2016, але не скаже. Як я люблю, коли з’являються якісь нитки, пов’язані з майбутнім, це як той незабутній сон. Тим часом приїхав наш автобус, і ми вирушили на рибну вечерю у вже знайомий Кашкайш. На цей раз ми познайомилися з традиційними сардинами. Причому кількістю гарніру явно було підкреслено, як багато у них сардин.

Рибні трапези в Португалії — це явно одна з головних визначних пам’яток країни, я сумуватиму за ними. Ще відкрили для себе в Макдональдсі МакФлурі зі снікерсом. 

Кашкайш слово не хотів нас відпускати, коли до поїзда залишалося близько чотирьох хвилин, на турнікеті не спрацювала наша проїзна картка. Оскільки справа була ввечері, а португальці не звикли напружуватися вечорами, знайти персонал було дуже проблематично. Причому не спрацювала лише одна картка, і ми з Дашею були по різні боки барикади. Паніка була ще та. Причому контроль у поїздах працює добре. Кожен із нас зі свого боку щось вирішував, місцеві намагалися допомогти Даші змусити її картку працювати. До відправлення залишалося близько хвилини, Даша побігла в далечінь шукати персонал. До мене в один момент доходить, що карток у нас багато, на вигляд вони всі однакові, та різного призначення. Це така фіча у португальської транспортної системи. Картки попарно лежали у різних карманах під набір конкретного транспорту. Якоюсь магією карти змішалися. У цей момент карту Даші пікнули в офісі і їй сказали те саме. У паніці на швидкості звуку ми перебираємо карти і нарешті профіт, одна з карток пропустила. В один з останніх моментів ми вбігли до поїзда. Тепер можна розслабитись.

Монсеррат

Вранці ми прокинулися від того, що за вікном почалося будівництво і якийсь робітник іншому кричав щось нашою рідною українською. Несподівано. Не гаючи часу, ми вирушили скоріше назад до Сінтри. До запланованого маєтку вирішили прогулятися пішки. Маєток виявився зрадницьки далеко, та ще й у пагорбах-горах.

Одного разу у мене здали нерви, і я вголос висловив усе, що думаю про ту кількість гір, які ми пройшли за останні 11 днів. А я ще скаржився, що мені 11 років треба було щоранку ходити в гору до школи. Та ми за цю поїздку пройшли більше ніж гір ніж Котигорошко на змії зорав. Але, на щастя, цей маєток таки з’явився після години ходьби.

Як маєток не намагався, але переплюнути попередні два замки йому не вдалося. Хоча парки були чудові. У маєтку були екрани, на яких інтерактивний господар міг відповісти на твої запитання. На зеленій галявині під тінню великого дерева ми намагалися відлежати за всі пройдені маршрути.

Останній раз виписавшись з того самого готелю ми вирушили в аеропорт. На вході в метро, до терміналу що продає обов’язкові багаторазові карти, як завжди стояла черга з ще невпевнених мандрівників. Вибравши якраз чотирьох дівчаток, ми заощадили їм два євро, подарувавши наші карти. Цей момент був немов передача естафети. Тепер їх черга досліджувати цю гірську країну, а ми додому відпочивати та писати розповідь.

Дорога додому

Солодощі на доріжку

Далі був складний та довгий маршрут додому з нічною та складною пересадкою у Мадриді. Процес пересадки між двома літаками зайняв дві години, поставивши рекорд геморності серед пересадок. Коли ми о 3 годині ночі сіли в наш фінальний літак, у мене була надія добре виспатися за шестигодинний переліт і прилетіти прямо на роботу, щоб не витрачати зайві дні відпустки. Але політ виявився на 3 години коротшим, ніж ми думали. У літаках у мене з усипанням досить туго, а поряд сиділи одесит зі своїм другом, які розповідали смішні перли і спати явно не збиралися, сміючись з мене, що я ще хочу з літака на роботу потрапити. Стюардеса все намагалася розіпхати сім ручних поклаж одесита по літаку. Коли протягом першої години я майже заснув, хтось із пасажирів дістався до мікрофона і голосно як заволає “Давайте на рахунок три! Як мене чують..!?” Відразу мова перервалася. Секунду одесит заявив, що цього разу не він був. Перші дві секунди я намагався не засміятися, щоб не збити сон, але було пізно. Мене аж трясло від сміху, а від того, що я намагався не сміятися мені ставало ще смішніше. Потім хлопці, що сидять поряд, вирішили помірятися, хто якими крутими акціями потрапив на цей рейс, одесит уточнив у мене, скільки коштували квитки МАУ “напевно, доларів по 300” зі співчуттям запитав мене друг одесита. Моя акційна ціна явно багатьох засмутила) Дівчина здивовано повторила останню мою фразу “За 11 місяців зловив…” Потім продовжився потік перлів від одесита. Під який саме з жартів я заснув уже не пам’ятаю, але вдалося поспати навіть більше години. 

Після цієї подорожі та літака, максимально що я зміг зробити це вийти на роботу віддалено. Ноги боліли ще два дні.

Цікава замітка: В інтернеті неодноразово читав відгуки про те “Як в Європі все дешево!”, відвідавши 26% країн шенгенського союзу, причому далеко не найдорожчих, авторитетно заявляю — в Україні дешевше.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 17.06.2016 – 29.06.2016
Тип поїздки: Самостійна
Тривалість: 12 повних днів
Авіаквитки: МАУ-KLM-TAP-МАУ
Готелі: booking.com
Складність подорожі: 9/10 (Важко)