Розповіді про подорож:

• Хаквік. Мюнхенська кіностудія
• Вихідний в Інсбруку
• Вертушки-покатушки на саночках в Альпах

Цей ранок виявився надзвичайно сонячним, на небі жодної хмарини. Трансфер до альпійського містечка буде лише о 12:30. Не можу ж просто сидіти в готелі і чекати, треба знову дослідити Мюнхен, цього разу сонячний. Так от як центр виглядає при світлі дня! Було дуже незвично, скільки тут разів був, але в яскравих сонячних променях навіть не міг собі його уявити. За кілька годин я дав величезне піше коло, охопивши всі основні місця і наприкінці навіть встиг на лялькову виставу на центральній площі. Тепер у мене Мюнхен остаточно підкорений, можу хоч екскурсії водити. Приїхав до готелю за 9 хвилин до виселення. Вже практично всі сиділи в автобусі та чекали відправлення за 40 хвилин. Ще дві хвилини зайняла картка, що розмагнітилася, і збори речей у мене зайняли ще 7 хвилин, враховуючи те, що треба було феном просушити три з половиною пари випраних шкарпеток.
Ми вирушили в дорогу, у гори! Нас привезли на озеро Тегернзе до міста Роттах-Егерн!

Назву міста відправляю до нашого особистого віртуального музею міст зі складними назвами, покладу його на поличку між Ольянтайдамбо і Сехершвехерваром, можна ще й Агауас Кальентесом підперти, щоб напевно! При під’їзді до готелю гордо височіли прапори нашої компанії. По автобусу прокотилося “Нас привезли до п’ятизіркового готелю!” Готель виглядав дуже пристойно і солідно. На ресепшені на нас вже чекали, але повідомили, що моя кімната буде дуже скоро готова. Поки ми їхали, бачили, як люди сідають у дирижабль. Такс, кімната – це добре, але на вулиці сонячно ще й десь дирижабль готується до польоту.

“Вибачте, підкажіть, будь ласка, якась найближча подія за планом?”. Дівчина мені відповіла, що найближча подія – це вечеря майже через 6 годин. У мене в голові вже вишикувалася купа ідей куди сходити, причому явно перевищуючи цей проміжок. “То я можу не чекати заселення і просто залишити речі?”. Дівчина сказала, щоб я не парився за речі і йшов гуляти.

“Народе, можна не чекати заселення вперед на озеро!”, однодумців не виявилося, основний аргумент був, що речі треба було б занести в номер спочатку. Але ж там сонячна погода! Гаразд, побіг сам. Озеро наче на картинці, ніби дизайнери його спеціально розмістили саме таким ракурсом до готелю. Пішов у бік міста, сподіваючись розібратися з дирижаблем, але той уже літав у повітрі. Трохи нагодував свій погляд озерними краєвидами та готелями, які виглядали як резиденції мільярдерів. На гугл карті висвітилося місце з дивною назвою Wallbergbahn, оцінкою 4,4 та 690 відгуків. Без інтернету деталі про місце та відгуки прочитати не виходило. Але мені явно туди треба. Іти близько трьох кілометрів. Ще й закриється за кілька годин. Покрутив карту детальніше та визначив, що це канатка. Супер! Тепер буде ідеальна видимість, щоб побачити гори. Спробував зловити інтернет, щоб попередити наших у чаті про наявність підйомника, але інету не було. Три кілометри я пройшов спортивною ходьбою, щоб напевно встигнути. З боку я виглядав як спринтер, що заблукав в горах. Причому трохи кульгавий спринтер. Підйомник працював, людей практично не було. Поки стояв у черзі з однієї людини, то помітив правила гальмування на санчатах. Невже тут можна на санчатах поганяти? Як будуть санки англійською я не знав. А жінка, яка продає квитки, не могла зрозуміти, що йдеться про санки. Я їх описав як лижі, але не зовсім, мають ту саму суть і на цій горі. Мимо! Друга спроба — показала її правила катання на санчатах. З’ясував, що платиш 5 євро, даєш у заставу паспорт і до 17:00 катайся на санках, скільки влізе. Один підйом коштує 11 євро, що більше береш підйомів за раз, то менше платиш за один. До речі, спуск без санок коштує теж 11 євро, тож дешевше на санчатах спуститися. 

Санки кріпляться до кабінки зовні.

Розмір гори у мене трохи викликав сумніви. Я уточнив у жінки, що це, напевно, не складно спускатися на санчатах. Отримав відповідь: «Звичайно складно, ти ж бачив висоту гори, а довжина траси 4,6 км». Але всі ми добре знаємо історію про паровозика, який зміг, а значить і я зможу. Санки мені причепили зовні кабінки. Підйом був довгий, близько 10 хвилин, і чим вище піднімалися, тим менше мені задум з санчатами здавався хорошим. Я ввімкнув визначення висоти. Гора мала висоту понад 1600 метрів. Перепад висоти на трасі для санчат 868 метрів. На горі був вайфай і я зміг таки нашим кинути інфу про гору з санками.

Заодно і знатимуть, де шукати, якщо що, а то привезли в готель, і співробітник зник. На вершині була частинка раю. Видимість нескінченна, сотні альпійських вершин, знизу озеро, ліси. Невелика церква на горі. Крууто! Ось створила природа такі місця! При чому за годину їзди від Мюнхена, тобто за бажання взявши квитки за рік, сюди досить нескладно і не дорого потрапити.

А тим часом я стояв біля старту траси. Жінка, яка продавала мені квитки, звернула увагу на моє взуття і сказала, що мені треба буде часто гальмувати п’ятами. Ще в інструкції була картинка, в якій санки треба тягнути на себе для екстреного гальмування. Ну почнемо! Сів відштовхнувся, їду. Аж не віриться, я їду! Так, спробую пригальмувати. Ага, якось не особливо гальмується. Їду швидше. Санки починають ще швидше їхати. Перший поворот, керованість хороша. На швидкості легко повернув. Їду ще швидше, чомусь їду дуже швидко. У вухах здіймається шум вітру. Починає продувати у всі щілини в куртці. Тепер зрозуміло, навіщо ті ґудзички потрібні. Щось їду я дуже швидко треба зменшувати швидкість, висять таблички про скидання швидкості. Почав гальмувати так, що за ногами залишався глибокий слід, нібито виходить. Але швидкість якась небезпечна на вигляд. Спуск став ще крутішим, втім, як і повороти. Вже дуже швидко їду, прямо лечу, лечу в прямому значенні цього слова, санки летять поруч. Тілом пішов потік адреналіну, летимо ми з санками перпендикулярно до траси. Зараз я відчую альпійські гори. Мене перекинуло, і я не тепер знаю не лише всю красу Альп, а й смак! На шоколадку “Мілка” взагалі не схоже. Сніг в Альпах якісний, без смакових добавок, свіжий, сьогоднішній. Від чола до ніг я був покритий рівномірним білим шаром. Санки лежали поруч, тому що я додумався накинути петлю на руку, щоб вони без мене не поїхали. Підвівся, намацав телефон, який у кишені був щільно законсервований снігом. Сніг виявився досить мокрим і довелося розстібати куртку, щоб відтерти телефон. Картки в джинсах спіткала та сама доля. Треба було перекласти все до кишень і відтертися від снігу. Кінчики пальців на морозі втратили чутливість, обличчя нило від холоду. Перезастібнув всі ґудзички і сховав все у внутрішні кишені, після цього я продовжив маршрут. Тепер почав відчуватись холодний вітер, а під попу забивався сніг, який доводилося на ходу відчищати. Далі спуск був із помірнішою швидкістю і навіть із зупинками. Я перетнувся з хлопцями, у яких уточнив чи ще довго. Мені сказали, що ще довго. Це справді був лише початок траси.

Види були шикарні під час спуску, хоч бери зупиняйся та фоткайся. А взагалі, екшен камеру б сюди. Спуск у мене зайняв близько 15-20 хвилин. По-хорошому треба було б іти в готель і сохнути, але сонячний день тут не щодня. Обсохну наступного разу. Оцінив, що мені досить тепло внизу і захворіти не повинен. На другий підйом! Тут уже добігли перші співробітники до канатки. Але санки в оренду встиг лише один взяти і ще троє через незнання пропустили оренду. Тепер десятихвилинний підйом був як подарунок, щоб відігрітися і привести себе до ладу. Оглянувши ще раз усю красу і велич гір, ми з колегою вирушили в дорогу. Я вирвався далеко вперед. Цього разу я був досвідченіший і вже знайомий із трасою. Їхав впевненіше і тепер у багатьох місцях набирав ще більшу швидкість, ніж минулого разу. На самому початку їхало багато саночників, було весело, але за санками піднімається снігова хмара, що перекриває очі. Треба було їх випередити. Я почав набирати швидкість і тут переді мною стикаються двоє хлопців і падають. Я встиг вивернутися і поїхав санчатами по вертикальній сніговій стіні. Що сказати, я впав ще ефектніше, ніж вперше. Але зате уникнув серйозної аварії. Акуратно проїхав місце попереднього падіння. Ну, як акуратно. Мені просто пощастило, що я ще раз не полетів у вільне літання. Далі була несподівана яма посеред траси. Ми з санками злетіли досить високо, але я зміг утримати їх під собою. Коли мені здавалося, що в мене все під контролем, Альпи вирішили дати знати, хто тут господар. Санки розвернуло задом на перед. Тут головне собі усвідомити, що падіння неминуче, але цікаво, а довго я зможу їхати зад… Все, летимо! Зверху небо синє, а ми летимо, на спині, причому санки у мене в руках, немов бояться падіння. Але їм бояться нічого, на відміну від попередньої ями тепер я знизу, тож їхатимемо на моїй спині. Як тільки впав, одразу вчасно згрупувався і рівно встав, з обох боків пролетіло двоє інших саночників. Пронесло! На третій спуск вже не було ані часу, ані сил. Я промок до ниточки. У самому низу вже зібралися наші співробітники, але оренда вже була закрита. Я випередив свого колегу за часом аж на 12 хвилин. Утеплився туалетним папером. Тепер довгий трикілометровий маршрут до готелю. Дорогою я примудрився заблукати, додавши собі хвилин 15 до маршруту. Уточнив у колег, як пройшло заселення. Мені описали наші номери як “Невиправдана розкіш”. Що ж там таке? Я ввійшов у готель немов снігова людина. Мені дали електронну картку, але в номері була щілина металевого ключа. Головоломка виявилася досить складною. Але цей готель мав таку фішку. На дверях був дуже маленький датчик під логотипом. І якщо до логотипу піднести карту, то двері відчиняться. Заходжу у номер. Вже за мить я готовий був підписатися під поняттям розкоші. Я у таких готелях ще не жив. У ванній кімнаті на мене чекала класична музика. Окремо ванна кімната, окремо кімната з двома видами душів, включаючи мій улюблений зливовий. Окремо кімната з туалетом та біде. Підлога, що підігрівається, два умивальники, купа складених рулетами маленьких рушників на мармуровій плиті. І все виглядає дуже елітно. Відігрівся у душі. У купі висувних ящиків не зміг знайти фен. Мені його, у чорному оксамитовому мішку, приніс елегантний працівник. Фен був якраз щоб просушити одяг. Дуже добре грів. Але потім спрацював запобіжник, і він вимкнувся на якийсь час, довелося таки другий знайти. Хто ж знав, що ще й дзеркала відкриваються і ще низка висувних ящиків знаходяться під умивальником. У чат надійшло повідомлення, що в нас так само включена спа-зона! Оуууу…. До вечері є ще година, а я як справжній тестувальник не можу не протестувати спа зону.

Халат, капці, все як потрібно. На нижньому поверсі на мене чекав шикарний басейн із зоною джакузі. Окремо Джакузі з гарячою водою, 4 сауни включаючи азіатську, релакс-зону з темними мармуровими сидіннями і релакс-басейн з теплою водою, де можна було лягти на спину наполовину зануривши голову і знаходиться в напівневагомості під лампочками у вигляді зірок. Ще щогодини приходить банщик і влаштовує шоу в саунах. З усіх саун мені сподобалася волога в азіатському стилі, що заповнена непрохідною на вигляд гарячою парою. Як я люблю цей запах. Після моїх вертушок-покатушок на саночках спа-зона готелю мені була якраз. Нескінченна радість та відвисання щелепи, якось так можна описати мої емоції. Але треба було вибиратися назад у номер, адже через 20 хвилин буде грандіозна італійська вечеря. Кухарі стояли вздовж піддонів з їжею та вітали гостей, що входять до зали. У нас було затишне місце з видом на гори та озеро.

Нема слів, які можуть описати красу та смак їжі, лише мішленівські зірки, якими нагороджено ресторан. Насправді я не знаю чи саме цей ресторан готелю нагороджений. Але я нагородив би саме його. Море смачного баварського пива, чарівне вино, десерти, які шкода їсти, щоб не зіпсувати красу. Основною темою цього вечора були мої саночки та нескінченний обмін враженнями про готель та місце. Ще буквально вчора мені здавалося, що відрядження проходить просто на топ-левел рівні, але сьогоднішній день буквально затьмарив собою всі попередні. І сама вишенька на торті, крім зарплати компанія виплачує ще й відрядження, що суттєво перевищують мої щоденні витрати. Можна було б припустити, що це сон, мене вщипнуть і я прокинуся, але такого шику я навіть у снах не бачив, так що це точно не сон. Я знову закохався в наш Матрікс, я насправді компанію люблю з першого дня за атмосферу та поставлені процеси, але ця подорож – якесь унікальне явище у світі подорожей. Ще у вигляді приємного бонусу зі мною в кімнаті жив співробітник, який не хропе.

Наступний день у нас складається з низки конференцій, що сумарно тривають 8,5 години. Це стратегічні сесії щодо планів компанії, звіти тощо. Для мене конференції це завжди боротьба зі сном, тим паче такі довгі. Напередодні ми з колегами обговорювали методи боротьби зі сном на мітингах. Назбирали прямо талмуд народної медицини про боротьбу зі сном. Виявилося, що люди діляться на дві групи, одні спокійно можуть відсидіти ланцюжок нарад, для інших це ніби дзвіночок – відключитися. Я в поїздках переповнений енергією, але таке враження, що як тільки нарада – організм переходить в акумулюючий режим. Мітинги організовуються тематичними. Минулого року це була гра у регбі. Навіть один із доповідачів виступав у костюмі американського футболіста. Цього року була музична тематика, всі стратегічні плани розвитку та презентації були оформлені в цьому стилі, і мали спільну мету – випустити новий музичний альбом, щоб очолити чарти. Організатори, мабуть, врахували побажання та додали до мітингів інтерактив. То ми хором співали, то стрибали, то робили масаж один одному. Це було круто! Ще були приголомшливі кава-брейки та сніданок.

Детокс коктейлі, смузі, фреші, сири будь-яких видів, сосисочки, загалом я не можу весь час писати про їжу, але зупиниться теж не можу. Коли сесія закінчилася, до головної вечірки залишалося ще близько чотирьох годин. Жаль, саночки вже закриті. Не гаючи жодної секунди, я вирушив у далекий похід на інший бік озера. Почало темніти, жовте освітлення надавало сніговим галявинам казкове сяйво. Будиночки почали запалювати свої вогники, міста поринули у зимову казкову атмосферу.

Я шукав виходи на пірси, щоб можна було відчути себе у центрі озера. За сяючими містами, нічні гори. Навіть підйомник для санчат світиться, але чому ж він не працює вночі. Там на трасі все одно небезпечніше нікуди вже. Озеро в обхід займає близько 16 кілометрів. Жаль час не гумовий. Довелося пройти лише близько чверті маршруту. Але з пригод – мало не впав з пірсу в озеро.

А на один пірс зістрибнув, то він взагалі виявився плавучим. У готелю настільки сильна мережа покриття інтернетом, що мені добило навіть з того боку озера, і в чат прилетіла пропозиція рухатись у спа-зону. Ну куди ж на вечірку без спа? Хотілося, щоби ця казка не закінчувалася. Коли я прийшов в одній із саун під індастріал-метал Рамштайна банщик влаштовував мега-шоу, розмахуючи рушником. 

Організатори позбавили нас вимоги брати з собою костюми, але баварський дрес-код дотримуватися треба. Розпочався захід із того, що на центр холу винесли дерев’яну бочку пива та дерев’яним молотком вбили кран. Але оскільки з краном вийшла невдача, я в прямому розумінні бачив утворення дорогого океану з пива на дорогому килимі готелю. Одночасно баварський бравий чоловік переміг потік і начебто кран встановився. Але варто було йому послабити хватку, як шоу з пивом, продовжилося. Пиво ніби хотіло вирватися на волю і покататися з нами на саночках. Із саночками вся основна проблема, завтра останній день і вдень нас вже відвезе автобус.

Для того, щоб покататися треба встати максимально рано. Після торішнього гуляння в деяких не вдалося стати навіть максимально пізно. Так, що ще на початку гулянки я поставив будильник на 7:45. Як ми з Дашею любимо говорити в поїздках “Нічого, відпочинемо якось у Єгипті” Коли ми раз на два роки летимо до Єгипту, це йде саме як відпочинок за всі поїздки. Я підбивав народ теж вирушити вранці зі мною, були готові на такий ранній подвиг досить багато, але тут ще треба справою довести бажання. А тим часом вечірка набирала обертів. Після нагородження співробітників у різних номінаціях розпочалися запальні танці. Виступало кілька німецьких гуртів.

Атмосфера панувала надзвичайно святкова. Найсмачніше німецьке пиво тут йшло тоннами тонн. Тим паче воно безлімітне. На барі були різні коктейлі, але вони попитом явно програвали пиву. Час летів зі страшною швидкістю. Одна співачка запалювала натовп так, що хороводи, народні німецькі танці та масовий спів запам’яталися ще надовго. Ми всі тримали один одного під руки та танцювали синхронний німецький танець. Я, до речі, у номінаціях року був висунутий на номінацію “Sunshine!”, але голосами переміг хтось із Німеччини. Але мені дуже приємно, що саме до цієї номінації я потрапив за голосуванням всього Матрікса. Коли час наближався до другої ночі я себе силою змусив піти і лягти спати інакше плакали мої саночки.

07:45

“Андрюша ти сильний, ти можеш, треба просто відірватися від ліжка, виспишся в Єгипті роки через півтора” – говорив я собі. Хоча кого я обманюю, в Єгипті я потім обіцяю собі виспатися в Києві. Ще й штори, що імітують абсолютну темряву. Ща перевіримо, чи зміг ще хтось прокинутися. Увімкнув вайбер, тут же упіймав повідомлення від Дениса, “Ну, що йдемо?! Щоправда, там дощ!”. Нам навіть горизонтальна крижана злива в Норвегії не була проблемою долати складні маршрути. Ще прокинулося близько чотирьох колег, та їх зупинив дощ. Поснідав, узяв парасольку на ресепшені й уперед. Слово “дощ” було досить щадне. Я навіть не міг зрозуміти, як ми спускатимемося під цією напівзливою. Але тут достатньо застосувати логіку. Я в будь-якому випадку прокинувся і лягти спати, це просто марна трата безцінного часу подорожі. Якщо не спати, то в готелі робити все одно нічого. На СПА зону і так буде ще часу вдосталь. Просто гуляти під дощем, сенсу немає, тому що я вже облазив тут майже все. А от якщо піти на саночки, то на висоті 1600 метрів можлива мінусова температура та дощ заміниться снігом. Тобто в будь-якому разі спробою походу на саночки ти нічого не втрачаєш. Хвилин 45 зайняв наш маршрут до підйомника. Підйомники працюють, я із полегшенням видихнув, боявся, що все буде закрито. Жінка з незворушним обличчям продала квитки та запевнила, що злива не проблема. Але біля каси висів екран із трансляцією веб-камери з вершини та попередженням. Моя ставка виявилася правильною, на самій вершині була справжнісінька завірюха.

Замітало так, що на відстані 10 метрів було погано видно. Почався спуск. Ми були одні з перших на маршруті, тому гірка була погано розкатана і не така швидка, як вперше. Зате ефект поїздки через завірюху непередаваний. Доводилося відривати руку від санок та прикривати очі. Це справжній екстрим і справді ті яскраві моменти, які назавжди запам’ятаються. На певній висоті сніг почав вщухати, і я боявся, що зараз він переросте назад у зливу. Але не тут було, сніг перейшов у яскраве сонце на тлі синього неба! Погода змінилася! Ура! Я спустився, дочекався Дениса, він відстав на 15 хвилин. Денис розповів, що впав на трасі приблизно 15 разів, ніяк не міг упоратися з керуванням санчатами і більше не хоче. Я ж поспішив на другий захід.

Тепер замість непроглядних хмар були обривисті хмарки над ранковим приозерним містом. Краса! За час підйому я зробив, мабуть, із півсотні фотографій. На вершині теж затихла хуртовина і розходилися хмари. Насправді явище виявилося тимчасовим, хвилин на 30, наче нагорода для тих, хто раніше встав і не побоявся!

Тим часом на гору підтягувалося все більше туристів, тим самим розкатуючи трасу. Я не поспішав, хай добре прокладуть маршрут. Другий спуск вже був класичний – швидкісний. Я вже подумки зібрався здійснювати третій підйом, але не тут то було. Черга, велика черга, навіть дві черги. Одні чекають, коли хтось поверне санчата, бо для оренди немає санчат. А інші чекають на підйомник. Тож я зовсім вчасно все встиг. Гаразд, нехай черга рухається, здав свої санки, на мене чекають спа-процедури в готелі. Пішов прогулятися містечками.

Поки йшов уздовж чудових струмочків-річечок і старовинних мостів у місті завили сирени. Причому місцеві жителі взагалі ніяк не відреагували на це. Сирени вили дуже тривожно. Я припустив, що з гір сходить лавина і треба повідомити додому, що я вже далеко від гір. Але як мені сказав один місцевий дідусь, це такі тренування у них. Перед виїздом в аеропорт у мене ще було півторагодинний релакс в басейнах, джакузі та саунах.

Час пізнього чекауту з невловимою швидкістю наближався. Таке враження, ніби час у спа зоні йде в кілька разів швидше за звичайний. Все, час починати зворотний шлях. Ми всі сіли в автобус і вже за кілька годин у зоні вильоту чекали, коли “пунктуальна” Люфтганза вирішить все-таки полетіти. Сидячи в аеропорту, я подумки перебудовував наші плани на подорожі. Наступного року потрібно буде обов’язково влітку відвідати Гальштат та покататися з Мишком на цих саночках. Саме в цьому напрямі є недорогі лоукост-квитки. Ось таке вийшло фантастичне відрядження, я бажаю нашому Матріксу продовжувати розвиватися в тому ж дусі і не зменшувати темпи. І до речі, прямо зараз ми шукаємо до себе в команду розробників;)

Наша хак-вік команда

Розповіді про подорож:

1. Хаквік. Мюнхенська кіностудія
2. Вихідний в Інсбруку
3. Вертушки-покатушки на саночках в Альпах

Німецька точність, скільки сили в цих словах, по легендах, поїзди тут приходять з точністю до секунд, легко планувати маршрути! Наступне метро буде за 43 хвилини (замість 10)… Ось і припливли капці до урвища. Німецька точність дала збій, із такими темпами я на автовокзал можу не потрапити. Але, на щастя, збій дало саме табло. Потяг приїхав хвилин за 15. Фух, аж відлягло. Дістався свого фліксбасу вчасно. Дорога від Мюнхена до Інсбрука займає 2,5 години. Музика та альпійські пейзажі, я готовий! Але не тут, то було одне з хлопців впізнавши моє обличчя з хаквіка підсів поспілкуватися. Але він якраз спочатку Альп виходив, так що моя улюблена Onuka чекала на мене десь в Альпах. Коли товариш вийшов, і я вже налаштувався на Онуку, підсів наступний. Спочатку хлопець був з оркостану, але під час спілкування він чомусь змінив громадянство на вірменське)))) Загалом побалакали з хлопцями душевно, але мені здається, що Onuka трохи образилася на мене, все-таки вона готова була співати мені практично всю дорогу.

То я в Австрії! Сам, без Даші( без нікого зі знайомих на багато кілометрів. Якось незвично самому блукати. Що ж компанія не могла за рік попередити про дати відрядження, щоб ми з Дашею за лоу-костом тарифам собі проклали маршрут. Місто мені зайшло з першої ж миті.

Варто тільки дістатися центральних вулиць, як величні гори почали височіти над центральною площею. Навколо міста є просто фантастичні ландшафти. Я не знав з чого почати, хотілося побувати одразу і скрізь. Причому місто належить до тих, де треба просто безцільно гуляти. Ще в Макдональдсі видали каву в тематичному стаканчику.

Я взагалі вважаю, що краса стаканчика для кави – половина смаку! Намальована канатка на склянці мені ніби натякала на чудове продовження маршруту. Спочатку я обійшов місто вздовж річки з гарною бірюзовою гірською водою, потім мене ноги привели до підйомника. Підйом на верх і назад коштує 36,5 євро. Ціна немов молотком по голові.

У такі моменти нападає цілковита розгубленість. Ти маєш заплатити чималу суму за те, що ти не знаєш, сподобається тобі чи ні. Було б, звичайно, круто, якби ти спочатку їдеш, а потім платиш як сподобається, але це фантастика. Загалом треба було вирішувати, але якщо не спробувати зараз, то так і не дізнаєшся, як воно було б.

Поїхали! (Якщо в Інсбруку довше, то має сенс купити Інсбрук кард, вона в себе начебто також включає підйом і спуск) Дорога була далека, спочатку на підземно-наземному фунікулері, потім на двох канатках з пересадкою. Як тільки я вийшов на вершину, всі сумніви розвіялися. Там була справжнісінька і красива зима. Сніг по коліна, гірська тиша!

Мене відразу своїм щебетанням зустріли гірські пташки. Я одразу подався підкорювати одну з вершин. Було кілька вказівників у бік заметів уздовж гірського урвища і тонкі стовпчики з мотузкою. Що ж, мабуть, це і є стежка. Жаль бажаючих немає, щоб вперед їх пропустити і бути точно впевненим. Гаразд, буду першовідкривачем. Уздовж кучугур проглядалися чиїсь сліди, намагався йти по них, де була мотузка – не випускав її з рук. Кілька разів оступившись від сліду нога провалювалася в снігову нескінченність, одного разу навіть невелика снігова грудка покотилася вниз і зникла з поля зору в гірській далечіні. Нелегка робота у першопрохідника.

Але космічним туристам ще важче. Впевненості мені додав лижник, який почав мене наздоганяти. Можливо, він, побачивши мене, вирішив, що цей маршрут є звичайною справою. Але потім він став на лижі і просто поїхав униз. Мене ж чекала чудова панорама та почуття гордості за сміливість та виконаний маршрут. Двома кілометрами нижче був весь Інсбрук. Показово пропливли густі хмари, але вони мали важливі справи, над містом вони не затримувалися, просто пливли своїм маршрутом.

Повернувся назад до підйомника, вирішив подивитися маршрути на навігаторі. Навігація мені запропонувала ще один маршрут до чудової панорами. Але, зважаючи на все, навігатор вирішив просто прикінчити мене. Напевно, без снігу маршрут легший, але я зміг пройти метрів 20 до лавок, що стирчать кінчиками спинок.

Навігатор запропонував мені повернути. Причому в такому місці, де це точно був би мій останній поворот, “Мапс мі, за що ти так зі мною? Це через ті помилки, які я надсилав твоїм розробникам?”. Довелося від ідеї зі стежкою відмовитися і акуратно спуститися назад.

Головне триматися подалі від урвищ і можна хоч до пояса в снігу бігати. Я остаточно визначився, що снігові гори це один із критеріїв, за яким можна дивитися квитки. Настав час зворотнього маршруту, ще потрібно місто подивитися. Я спустився не до самого низу, а до гірського містечка Hungerburg.

Звідти можна спуститися пішки. Містечко було таке ж гарненьке, як і сам Інсбрук, можливо це просто його район. Дорога з панорам на Інсбрук. Ось тільки для спуску у місто треба пройти стежку, завалену снігом. А без цієї стежки на середині маршруту доведеться робити величезний гачок. Гаразд, підемо іншим шляхом, якщо звернути до лісу, то там ще будуть стежки. Але схоже мій навігатор вирішив остаточно позбавитися мене, відправивши в дрімучий ліс, потрібних стежок у якому не виявилося. Я йшов основною дорогою далі. На зустріч вибіг гігантського розміру пес і пронісся кудись у далечінь, там був його господар. Добре, пес був з доброю мордою. Інакше довелося б вибиратися на засніжені сосни. Одна з десятка стежок таки виявилася, по ній крізь сніг, можливо, вже чоловік п’ять пройшло. Трохи далі дорогою знаходилася затишна хатинка над урвищем. Гарний хід навігатор!

Я знаю, це хата, яка поглинає мандрівників, що заблукали, в одній пісні якраз про таку співали, там ще в підвалі будуть пригоди. Або це хата з одного фільму, з безсмертною фразою “Студентики, що ж ви себе вбиваєте?”. Краще вже недотоптаною стежкою піду. Потім навігатор мене почав вести зовсім умовними стежками, звідки він про них знає взагалі? Місцями було досить слизько, доводилося бігти.

Головне з лісу вибратися до темряви. Від усіх цих пригод я був у екстазі. Вже темніло, а я так і не їв. Це добрий показник міста, коли не вистачає часу на їжу. Зрештою карти привели мене прямо до Макдака. У дорогих містах це правильне рішення.

До автобуса в мене було ще кілька годин, які я витратив на безцільне блукання красивим містом. Піднявся на ще одну панораму, але як тільки настає ніч, що поглинає гори, місто втрачає всю свою панорамну магію. 

Заліз у затишний фліксбас на передні сидіння другого поверху і подався назад до Мюнхена. Почалася снігова хуртовина, автобус їхав неосвітленою засніженою дорогою. На швидкості сніжинки летіли у скло, наче зірки навколо космічного корабля. Було тепло та затишно, на передніх сидіннях я сидів сам. Багатокілометровий маршрут і втома хаквіка огортали мене. Плеєр на телефоні ніби визначив атмосферу і вмикав мені саму спокійну музику. Десь на пісні Fleur “Ми літали” я остаточно відключився.

Прокинувся вже у самому Мюнхені. Завтра розпочинається наша друга частина відрядження – KickOff, це серія стратегічних конференцій та звітів про закритий рік та плани на наступний.

На саночки в гори!

Розповіді про подорож:

1. Хаквік. Мюнхенська кіностудія
2. Вихідний в Інсбруку
3. Вертушки-покатушки на саночках в Альпах
   

Чи мріяли Ви коли-небудь потрапити в Орел і Решку в ролі ведучого із золотою карткою? У мене трапилося щось подібне і я досі перебуваю під враженнями від минулої подорожі до Німеччини. Я працюю вже кілька років на німецьку компанію. Один із наших офісів знаходиться в Україні. Щодня я борюся з помилками в програмах, одне з моїх головних завдань зробити так, щоб кінцева програма доходила до наших користувачів максимально високої якості, а також була сумісна з усіма основними серверними системами світу. Щорічно в нашій компанії відбувається дві важливі події – HackWeek (Хакатон) і KickOff. Цього року обидві події відбувалися у Німеччині протягом 8 днів. Складність поїздки в тому, що треба було летіти без сім’ї. Що трохи впливає на нашу концепцію подорожей. Але тепер у мене є чудовий маршрут куди треба звозити родину😊.

Мюнхен

У Мюнхені відбувся перший захід HackWeek. Усім співробітники повинні об’єднатися у команди та реалізувати невеликий проект про те, що давно хотілося зробити, але не було часу. Не можна займатися своїми щоденними завданнями та своїм основним проектом, тільки щось нове та на четвертий день виступити з доповіддю та демонстрацією прототипу. Друге завдання Hackweek – отримати якнайбільше задоволення від неформальної обстановки. 

Наша подорож почалася з довгої затримки рейсу Люфтганзи, у зв’язку з чим половина київського офісу застрягла у лаунж зоні Борисполя. Друга половина, що не оформила собі спеціальну картку, потерпіла більше. Чесно кажучи, в лаунж зоні на ол інклюзиві можна сивіти і довше, розслабляє. Через дві години наш літак таки прилетів, і ми вирушили.

Усміхнена стюардеса запропонувала мені німецького пива, і я не став особливо чинити опір. Переліт пройшов дуже плавно і досить швидко, з аеропорту нас пересадили в автобус і відвезли на околицю Мюнхена у 4-зірковий готель. На моє щастя поряд із готелем була пряма гілка метро в центр. Було близько 22:00. Не лягати ж спати, коли у 20 хвилинах центр Мюнхена. Серед 200 осіб, однодумців виявилося мало, і ми з Машею вирушили вдвох. Маша – це колега з моєї команди. Ще перед поїздкою вона передала Даші, що я буду в надійних руках під час відрядження. Це була найхолодніша вилазка до міста. Було крокодильськи холодно, але, на щастя, решта днів було справді тепло. Місто нас зустріло гарним будиночком і ратушею прямо на виході з метро. Але варто було повернути голову і цей будиночок здавався зовсім простеньким на тлі неймовірно великої будівлі з новою ратушею. Повечеряти нам вдалося за демократичною ціною 4,50 євро з людини.

Незважаючи на час, дві речі працюють цілодобово – метро та лавка з випічкою на центральній станції Marienplatz. До речі, найдешевша вечеря в цій поїздці у мене була за 2,50) Ех, пам’ятаю востаннє так дешево вечеряти було тільки в Парижі, ті гігантські хот-доги за 3,50…

Кіностудія

Хаквік проходив на баварській кіностудії. Щоранку до 10-ти туди курсували трансфери з готелю і починаючи з 18:00 курсували назад. На кіностудії нам видали ноути і всі команди захопили собі різні зони. На мій проект потрібно було близько п’яти осіб. Один записався, бо сказав, що добре робить лате. Інший сказав, що буде уважно дивитися, щоб у нас все вийшло. Ярослав на себе взяв роль робота, який вирішив мало не цілодобово працювати на благо проекту, Маша виконувала роль моральної підтримки Ярослава. Женя була у нас жінка загадка, Андрюха – переможець скриптів.

Я на себе взяв розгортання та підтримку серверів, презентацію та вирішив виступити перед широкою аудиторією з доповіддю. Я ще з минулого року відзначив собі, що хаквік – найкращий шанс спробувати себе у ролі доповідача ще й англійською мовою. Паралельно до робочого процесу весь час грала розслаблююча музика і світило приглушене світло. Але паралельно роботі нас чекало безліч розваг і сюрпризів. З 10:00 до 22:00 на території було три точки з безлімітною їжею: італійська, бургери та азіатська кухня.

Щодня асортимент на точках змінювався, і на точці був широкий вибір страв. Щоб не хотілося спати, бариста готував нам кулінарні шедеври. З напоями, у студії було близько 8 холодильників до упору завантажених найцікавішими безалкогольними солодкими водичками.

О 16:00 вода у холодильниках замінювалася на найсмачніше баварське пиво дев’яти видів. А в точках із їжею починали наливати вина. Для того, щоб працювалося максимально затишно в павільйоні було багато різних розваг для релаксу.

Я літав у віртуальній реальності на дельтаплані, у спеціальному механізмі, де я мав у тривимірному просторі виконувати маневри пілота. Можна було битися на старих приставках, влаштовувати гонки на машинках, збирати механізми з лего і творити шедеври на 3D принтері.

Якщо робота сильно втомлює, то тобі видають плед із подушечкою, і ти можеш вирушити у темну зону для здорового сну у робочий час. Навколо кіностудії чудовий ліс зі свіжим зимовим повітрям. Я що у казці? Та це просто робота мрії наяву! Хоча я роботу мрії представляв набагато скромніше. Ще час від часу організатори проводили різні активності, наприклад, хто довше протримає келих пива на витягнутій руці. Дівчина запропонувала мені записатися пограти у великий гольф. На питання, де будуть лунки, вона цілком серйозно показала на місця між працюючими співробітниками і серед столів. Я думав це жарт, але ні. Гольф справді проходив прямо над головами у команд.

На жаль, попадань у співробітників було не уникнути, якщо траєкторія до лунки потенційно проходила через робочі столи, перед ударом треба було кричати “Ахтунг!”. Було весело! Але найцікавіша активність — це екскурсія по самій кіностудії. Нас водили павільйонами багатьох відомих фільмів.

Я побував у справжньому селі з Астерікса та Обелікса – Галії, літав на звірі з “Нескінченної історії”, ми проходили крізь летючі літаки, і проходили довжелезні підводні човни.

Ми навіть у фільмах на фоні зеленого екрана знімалися. Це був дах поїзда де нас атакував дракон! Потім я знімався у вигляді хмаринки у прогнозі погоди і у фіналі ми їхали у купе старовинного поїзда, який потрапляв в аварію.

Щовечора з першим автобусом-розвезенням або на місцевому трамваї я вирушав до центру досліджувати Мюнхен. Хоча, щиро кажучи, на кіностудії панувала така атмосфера, що можна було навіть у готель не повертатися. Розваги всі були доступні щодня до першої години ночі, а сама кіностудія працювала цілодобово.

Щовечора я досліджував шматочками Мюнхен, іноді виходило вичепити однодумців на вечірню прогулянку. Іноді доводилося одному, не всі, мабуть, люблять так детально досліджувати міста. З цікавих відкриттів мені сподобався міст між двома річками Passarelle, міст не об’єднує річки, а навпаки пролягає між ними.

Досить цікаво по ньому пройтися вночі. Особливо якщо ніхто на зустріч не трапиться, інакше тому, у кого менша статура стане ніяково від безлюдної зустрічі в темряві на мосту. Для мене Мюнхен перші чотири дні був виключно нічним містом, я міг тільки уявляти як би він виглядав при світлі дня, але в робочий час у центр було вирватися нелегко.

На нашому проекті таку відповідальну місію на себе взяв один з учасників проекту, поки ми працювали. Таким чином наша команда наче й попрацювала, і побувала у центрі під час дня. Одна із проблем добирання від кіностудії в центр це трамвайна зупинка без автомата з продажу квитків. Або їхати пару зупинок зайцем, а потім виходити до автомата, або мати запас дрібниці для купівлі квитка всередині трамвая, або пройти пішки ті пару зупинок. Я спробував піший маршрут. В результаті я йшов уздовж дороги, всередині лісу і по коліна в заметах. Ідея була провальною, проте офіційною. Найпростіше було купити проїзний на кілька днів, який мені навіть би окупився, але хто ж знав, що вийде стільки вилазок до міста зробити.

Одна з ключових визначних пам’яток міста – паб Хофбройхаус з найсмачнішою рулькою та пивом. Ще цей паб ніби один із найбільших у світі і має багату історію. Я цього не знав і натрапив на нього випадково.

Атмосфера, ніби тисячі німців об’єдналися в одну велику родину і водночас усі разом про щось розмовляють, одразу захотілося до них приєднатися. У пабі є оркестр, який у перепочинках між піснями сидить із пивними келихами та насолоджується життям.

Пабом ходять баварські жінки і продають місцеві прецелі та пряники. Треба буде сюди навідатися голоднішим днями. Втім, наступного дня так і вийшло. Практично завжди ввечері в пабі можна було застати когось із наших. І наступного дня після моєї 3,5-годинної прогулянки від кіностудії я прийшов у паб якраз у той момент, коли там збиралася команда нашого проекту, чуйка мене не підвела. Незважаючи на кількість людей, а паб вміщує понад 3000 осіб, пиво подають менше ніж за три хвилини після замовлення. Іноді були навіть подвійні вилазки до центру. Це коли близько десятої вечора приїхав у готель, освіжився в душі, повалявся хвилин 20 і назад у центр.

Паб, але інший

У ритм кіностудія-Мюнхен втягнувся досить швидко і вже була звичайна справа звичайного робочого дня. Але хаквік добігав кінця і настав фінальний день. Це день, коли я постану перед великою аудиторією і представлятиму зі сцени наш проект. Репетирувати свою мову я ходив у ліс, там лісові пташки мене з радістю вислуховували. Фінальні тренування я проводив перед аудиторією у вигляді Маші. Список порядку доповідачів відкривався по чотири особи. Я виявився першим в одній із четвірок, було хвилююче, але я це зробив! Я молодець!

Після виступів у студії розпочалося справжнє свято та гулянка. Здавалося, куди може бути відрядження кращим, але організатори казали, що порівняно з другою частиною поїздки це досить проста програма. Завтра середа у нас буде офіційний вихідний день. Треба його провести на повну. Оскільки Мюнхен я вже вивчив з точністю до вулиць, треба розширювати географію поїздки. Ще з Києва я розпланував відвідання Австрії. Діджей немов поставив собі завдання утримати аудиторію до ранку і все підбавляв жару.

Але заради подорожі силою себе витяг себе серед ночі з гулянки і посадив у автобус. Правда, приїхавши до готелю ще хвилин 10 погуляв, тому що всередині відчувався надлишок енергії. Завтра вранці в дорогу!

На гори до Інсбрука!

Мої батьки ведуть негласну гонку із нами за кількістю відвіданих країн. Ми їх колись підсадили на подорожі, і тепер вони нас стрімко наздоганяють, а ми у цьому посилено допомагаємо. Так ось, кілька років тому мама сказала необачну фразу “Ми вже настільки досвідчені мандрівники, що готові хоч до Індії летіти!”. З того дня я не зводив очей з заголовків новин про квитки в цьому напрямку. І ось відбулося, прямо під час нашої домініканської подорожі довелося ловити акційний тариф доки він не зник. Так мама з татом і полетіли в саму трешову і точно саму незабутню подорож до центральної Індії.

Ми з Дашею ретельно вивчили помилки нашого маршруту семирічної давності та побудували максимально цікавий маршрут, прибравши з нього нерентабельні та надто трешові місця.

Як мінімум з маршруту було прибрано поїзди нижче за третій клас. Я не кажу, що в сліппер класі погано, але в Індії так багато речей, які можуть вивести із зони комфорту, що в тих місцях, де це можливо, краще бронювати умови максимально комфортніше.
Але скільки б досвіду в подорожах не було, а побудова індійського маршруту потребує героїчних зусиль. Найскладніше це викупити квитки на потяги в інтернеті. Якщо раніше це було нестерпно складно та довго, то з новим індійським сайтом це практично безнадійно. Тут необхідно брати активну участь на форумах, де люди один одному допомагають подолати сайт. Здавалося б, що може бути складного, якщо тепер для придбання квитків навіть не потрібно писати емейли адміністрації залізничного вокзалу? Основна складність полягає у непередбачуваності сайту, у якого щодня змінюється логіка роботи. Причому змінюється явно ненавмисно, видно, що загін індуських програмістів цілодобово намагається утримати цього звіра, щоб він хоч щось показував. До речі, якщо комусь потрібен робочий обліковий запис на індійському ICRTC (ЗД), пишіть, з радістю поділюся.

Оскільки Індія входить у топ країн з викрадення банківських карток, то з картками та лімітами ми вибудували досить цікаву схему, виключаючи можливість повторного зняття грошей.
Ключовою зміною маршруту було те, що ми додали цілих 6 ночей на Гоа. Після чотирьох днів у центральній Індії це буде як реабілітація. У маршрут було закладено один потенційно складний момент, під час перельотів було дуже важливо поспати. Інакше вийде півтора дні без сну через зсув часового поясу. А після прильоту критично важливо проїхати увесь Делі і встигнути на поїзд до Агри.
Маршрут у результаті ми побудували так: Делі> Агра-> Джайпур> Делі> Гоа> Мумбаї

Подорож у батьків почалася якнайкраще. Спочатку Туркіш почав рухати дати та погодився подарувати безкоштовний стоповер у Стамбулі на півтора дні. Потім по відеозв’язку мені подзвонила мати прямо з літака. Але зв’язок доводилося переривати, коли приходили стюарди, щоб розстелити постіль і коли треба було вибирати харчування. Це була ще одна чудова плюшка – батьків посадили замість економа до першого класу. Все йшло якнайкраще. Літак сів у Делі рано-вранці.
У мене о другій годині ночі спрацював будильник. Це означало лише одне. У батьків щось пішло не за планом. Адже я прокинувся від будильника, а не від смс, що все добре чи від смс, що з картки знято індійські рупії. Поставив будильник ще трохи наперед на той час, після якого встигнути на поїзд буде проблематично. Знову прокинувся від будильника. На телефоні тиша. Почав дивитись історію тарифікації мобільного телефону мами. Помітив, що саме в цей час списалися гроші за роумінговий інтернет. Але в мережі тиша. Гаразд, план Б. Поповнюю мамі рахунок та роблю дзвінок у роумінг. Виявилося, що літак спізнився, роумінговий інтернет від Київстар не працює в Індії, в аеропорту банкомати настільки лячні, що картку в них краще не вставляти. А зараз вони в таксі мчать на вокзал. Як відомо, поїзди в Індії мають властивість сильно запізнюватися. Але тільки не ті потяги, на які ти сам спізнюєшся. У результаті батьки скочили в поїзд за п’ять хвилин до відправлення, хоча спочатку запас часу ми зробили близько трьох годин. Натомість таксисти розуміють, якщо бачать, що турист запізнюється на поїзд, влаштовують справжнє ралі, головне доставити туриста вчасно. Ще й підспівують до радіо)
Досить кумедний момент, що під час купівлі залізничних квитків для одного з поїздів, було обов’язкове поле “Вегетаріанець чи ні”. У самому поїзді повноцінно годували і на десерт давали фрукти.

Хоча в інших поїздах не годували. Вперше змогли вийти на зв’язок із мамою лише ввечері. За захопленням і шоком батьків було точно зрозуміло, що вони відчувають ті самі емоції, що й ми 7 років тому. Тільки у нас, напевно, період адаптації проходив гостріше з тієї причини, що ми не були обізнані заздалегідь про всі тонкощі Індії))) Мама з татом хоч були попереджені, куди вони їдуть. Ми ж з Дашею після того, як подарували їм квитки, не забували зайвий раз поспівчувати про майбутню подорож))).

Крім мільйона емоцій пов’язаних із трешем та способом життя мешканців центральної Індії на другий день відбулася затримка одного з поїздів. Спочатку поки мама з татом чекали на вокзалі, до них підходили індуси і радили не чекати на поїзд, бо він приїде не скоро, а їхати з ними на машині. Мама посилено відганяла індусів, поки один скривджено не сказав, “Якщо не вірите, йдіть до начальника вокзалу”. Поки йшли до начальника вокзалу, потяг просто видалився з табло.

Начальник кудись довго дзвонив і потім на папері написав англійською, що поїзд приїде згодом і на інший вокзал. Рюкзаки в руки і швидко на інший вокзал. Там начальник та його помічник взагалі нічого не знали про якийсь поїзд і радили поміняти квитки, але квитки треба купувати за місяць. Потім мама знайшла вручну написане табло і серед індійського рукопису вирахувала інформацію про потяг, що він буде після опівночі.

Я в цей час боровся вдома з індійськими GPS-трекерами поїздів, які мені показували взагалі третю ситуацію з цим поїздом. У результаті замість 23:20 батьки приїхали до Джайпуру о 09:00. Готель пішов на зустріч і переніс бронювання на день вперед.
З телефонним зв’язком були також сильні проблеми. Ми не могли просто взяти і зателефонувати будь-якої миті. Але вигадали наступний безкоштовний спосіб спілкування. Щоразу, коли мама логічно просувалася маршрутом вона слала мені безкоштовний запит “Передзвоніть мені”. Я ж якщо щось хотів уточнити, надіслав мамі звичайну смс. І якщо у відповідь мама надсилала мені “Передзвоніть мені”, це означало відповідь “Так”. Важливий момент, у разі екстреної ситуації мама надсилала б запит “Передзвоніть мені” на номер Даші. Таким чином ми завжди знали, що вони сіли до чергового поїзда, таксі чи літака.
У Джайпурі з ключових подій батьки також як і ми відвідали справжній індійський кінотеатр Raj Mandir, який за красою посідає третє місце у світі, і це було розкішно. Ну і самі пам’ятки Джайпура відповідно теж.

Ще цікаво було вирішено питання з їжею. Тато гостру їжу не їсть. Мама їсть, але питання індійської їжі завжди викликає багато дискусій та підозр через санітарні умови. У результаті у них з собою завжди була палиця с/к ковбаси і в будь-якій незрозумілій ситуації вони просто їли бутерброди)))
Коли мама з татом дісталися Делі (на черговому поїзді), то вже стали сміливими настільки, що почали розділятися на маршруті, коли потрібно було вирішувати питання зі зберіганням та забиранням речей. Коли мама зателефонувала, що вони сіли в літак і зараз будуть відлітати з центральної Індії, ми з Дашею з полегшенням видихнули.

На Гоа ми не були, але, за словами мами, на другий день у Гоа, їм здавалося, що центральна Індія була вже в минулому житті і не з ними. Зараз вони були у зовсім іншому, більш привітному місці. На Гоа у них був шикарний тризірковий готель з рашкомовним персоналом та всіма благами. Але вірніше так було написано у букінгу. Я, чесно кажучи, коли бронював підозрював, що ідеальний готель на Гоа не коштуватиме 66 євро за двох за шість ночей, ще й зі сніданками. Але коли вони заселилися було забавно і навіть справді смішно. Ми навіть компенсацію в п’ять євро через букінг отримали від готелю через відсутність телевізора з легендарними індійськими каналами, які мама з татом так люблять дивитися на ніч і розповідати нам останні новини про героїв Боллівуду з фільму, наприклад: “… весілля звичайно готується пишна, але всім зрозуміло, що та гостя відьма …”

На Гоа мати спілкувалася з однією з туристок, яка в цей готель навіть заїхала пакетним туром, а в Індії туристка не перший десяток разів! Мамі з татом стало дуже цікаво, а чому було обрано саме такий “фешенебельний готель”. Відповідь була такою: “Ні, насправді по пакетному туру у нас повинен був бути інший готель, але оскільки там багато змій я переселилася в цей”.

Однак події на курортній Індії розвивалися повільно і вже не так насичено на пригоди. Це був лінивий і прекрасний відпочинок з пляжами, ловом крабів і зрозуміло спробою пограбування індусами. Але пограбування, на щастя, зірвалося. Коли ж здавалося, що всі індійські пригоди позаду і настав час відлітати, літак почав затримуватися. Між літаками було закладено 6 годин, і цього вистачило, щоб літак, що запізнився на три години, не влаштував епічний провал наприкінці подорожі. Три години, що залишилися, з головою вистачило на ретельні індійські перевірки в аеропортах. Пам’ятаю, коли ми летіли, то тільки одних перевірок паспорта було близько шести разів.

У Стамбулі у мами було заброньовано також підозріло гарний готель у центрі старого міста вартістю 14 євро за ніч. На відміну від індійського, тут відбулася протилежна ситуація. На ресепшені їм сказали, що поселять у набагато кращий номер з балконом, видом на Мармурове море і включать безкоштовні сніданки, оскільки хочуть заробити хорошу репутацію. Наче знали, що батькам після Індії просто потрібен чудовий готель. Півтора дні у Стамбулі пройшло як по маслу. Ще б пак, адже для мами з татом Стамбул вже настільки ж рідне і зрозуміле місто, як і для нас.
Відгук про подорож у батьків такий: дуже сподобалося. Мама вважає, що кожному українцю необхідно видати безкоштовний квиток до центральної Індії, щоб кожен міг здорово оцінити, в яких умовах ми живемо і що таке життя в поганих умовах.

Хочу з усіма поділитися нашою раптовою та чудовою новорічною подорожжю до Вроцлава та Німеччини. Поїздку вигадали спонтанно, бо звідкись на голову впали зайві дні відпустки. Потрібно було терміново щось вирішувати, але за тиждень до вильоту всі квитки дорогі, та й Новий рік за традицією ми зустрічаємо у Києві. Три вечори пошуку квитків, і ми готові до подорожі!
Перше січня… перший день офіційного старту росповсюдження коронавірусу, але ми цього ще не знали. Близько п’ятої ранку лягли спати, поставили 100 будильників, щоб напевно. Але з такою улюбленою тещею і сто будильників не потрібно, тому що вони з Мишком вирішили нам зателефонувати зранку ще раніше. Так, ще є кілька годин поспати. 11:00 ранку, задзвонили усі 100 будильників. Настав час починати нове десятиліття, швиденько зібралися і в таксі. Уперед! В останню безкоронавірусну подорож!

Перше приємне враження про подорож – це реконструкція аеропорту Жуляни. Зараз там відкрився ресторан на кшталт Пузатої хати з відповідними цінами. І тепер прямо в зоні вильоту можна собі влаштувати невеликий бенкет) І це дуже круто. Невже аеропортові монополії на їжу та воду починають руйнуватися? Поки я як дитина радів сирникам з латте, за білий рояль сів чоловік і почав грати. Так, ще й рояль у Жулянах поставили. Може, звичайно, рояль був і не білий, але білий якось романтичніше звучить.

Таки рояль виявився білим)

Першого січня в аеропорту було досить багато людей, але всі виглядали, м’яко кажучи, беземоційними. Але робітниця одного з магазинів, мабуть, вирішила подолати цю тотальну млявість і запропонувала мені випити віскі! Я пояснив, що першого січня з ранку, чи якась там зараз частина дня, якщо випити віскі, то вже ніхто нікуди не полетить. На що отримав зарядженим енергією голосом твердження “Ну так правильно, вип’єш у нас віскі і можна не летіти взагалі!” Бадьорості та позитиву дівчини можна було лише позаздрити. Короткий переліт пройшов у напівсонному стані із навушниками у вухах. Ми прилетіли, Вроцлаве, зустрічай нас!

На польському кордоні офіцер традиційно вирішила перерахувати дні за нашими штампами. Сказати, що процедура довга – нічого не сказати. А з огляду на те, що на митницях часто ставлять штампи не поряд…. Здавалося, що нас рахують цілу вічність. Проте після підрахунків уже нічого не питають. Поки офіцер перевіряла паспорти, я стояв, уткнувшись у табличку про те, що не можна провозити м’ясо та ще низку продуктів. Можливо, від цієї таблички апетит і розігрався, вийшовши із зони вильоту ми накрили собі на лавочках невеликий новорічний фуршет, обов’язковою стравою якого було олів’є (подорож подорожжю, а новорічне олів’є обов’язкове!) та м’ясо по-французьки. З одного боку, м’ясо до Євросоюзу ввозити не можна, але оскільки воно зроблене по-французьки, то будемо вважати воно просто повернулося на батьківщину. Жити ми будемо у нашої хорошої знайомої Каті. Дістатися можна на транспорті прямо до її будинку, або без пересадки, але три кілометри через центр іти пішки. Вибір був очевидний і вже через 40 хвилин ми були в самому центрі.

Потім заселилися до Каті і пішли гуляти вчотирьох із її хлопцем містом. Хороші відгуки про Вроцлав я вже чув неодноразово, і ми тепер повністю поділяємо їх. Тут справді красиво і місця для досліджень не обмежуються старим містом. Ще справді радісно було погуляти із друзями. Одну з перших речей, яку я з’ясував у Катиного хлопця, це те, що він любить більше огірки чи помідори. У нас з Дашею є така фішка, хоча вона більше мені притаманна. Ми весь світ умовно ділимо на людей, які віддають перевагу огіркам, і людей, які за помідори. За нашою статистикою люди частіше знаходять собі пару з протилежного боку “овочевої барикади”))) Як ще використовувати таку статистику ми поки що не придумали. У випадку з Катею та Микитою статистичні дані підтвердилися.

А тим часом нас водили за різними цікавостями. Спочатку ми раділи кожному знайденому гномику, але їх виявилося стільки, що всесвітньої радості не вистачить, щоб натішитися особисто кожним. Найкрасивіша нічна частина Вроцлава – це кафедральний собор Іоанна Хрестителя! Краса!

Найкрасивіша частина денного Вроцлава – це університет. Хоч він умовно належить до категорії музеїв, але зали дійсно розтопили моє серце. Я правда не розумію як у такій красі можна сконцентруватися на лекції, я сидів би з відкритим ротом і мріяв, задивляючись на розписні стелі.

Якщо ж говорити не про музейні пам’ятки, то мені дуже сподобалися мости, їхня кількість та різноманітність. Цікаво, що саме у Вроцлаві ми маємо максимальну кількість знайомих. У обідню перерву до нас ще приєднався мій колишній співробітник із першої моєї роботи. Завжди цікаво послухати про те, як і що у людей змінюється після переїзду, як саме живеться і чим тут гірше чи краще, ніж у нашій країні. Але що поєднує Катю та Андрія, це те, наскільки вони рідко вибираються до сусідніх країн. Я думаю, що ми б з Дашею точно б кожні вихідні їздили б на фліксбасі сусідніми країнами.

А ще б я зовсім погладшав на польському фризерному морозиві. У другій половині дня, вивчивши детально все старе місто, ми поїхали канатною дорогою до музею води. Канатна дорога це трохи перебільшено, я б сказав доріжка, але канатна) Дорогою до музею ми трохи промазали і зайшли на територію в’язниці, але на щастя нас випустили назад, хоч і косо подивилися. Ось, що мені сподобалося в польських в’язницях, потрапити туди взагалі не проблема) Заходь безперешкодно, а ось вийти це вже інше питання) Цікавий факт щойно з’ясував, що це виявилася водонапірна вежа, а не в’язниця) Дорогою до музею у нас сталася ще одна важлива подія. У Новий рік ми відкрили шампанське, і я вистрілив пробкою у вікно. Смітити погано, тому для відновлення світової рівноваги на користь добра, ми тепер маємо зібрати більше сміття та викинути у смітник. У випадку з Вроцлавом ми знайшли схожу пробку на тротуарі, і відновили світовий баланс. Коли потеплішає, поїдемо до лісу на глобальні збори сміття, не знали ще ми тоді що коли потеплішає вхід до лісу буде контролюватись через ковід. Тепер зі спокійною душею можна заходити до музею. Щось ми частіше і частіше ходимо музеями, мабуть, старість)

Музей виявився хоч і інтерактивним, але досить примітивним. Були кілька локацій, але до сучасних він трохи не дотягує імхо. Натомість коли ми з Дашею зайшли до зали, де треба було у дитячій грі проплисти дельфінчиком долаючи перешкоди розпочалася запекла боротьба. У таблиці лідерів вже було 700 людей. Дельфіну було нелегко. Злі краби та медузи і навіть якорі на дорозі. Проте третє місце з семиста залишилося навіки за нами) На сам вечір у нас заплановані вроцлавські сауни в аквапарку. Ми взяли квиток на дві години, це було в самий раз. Сауни нам подарували мільйони емоцій. Я взагалі сказав би, хто не був у саунах, той не був у Вроцлаві. Найвражаюча частина — це термальний басейн просто неба. Над нами висів яскравий місяць, на вулиці було пару градусів, від води піднімалася густа пара вгору, але нам тепло та весело. Це дуже незвичайне відчуття, як колись у термальному озері Хевіз в Угорщині. Ммм… Хевіз. Мабуть, термальні озера та басейни це одна з наших пристрастей. Частина саун знаходиться на вулиці за басейном. І ще одне гостре відчуття це вилізти з басейну і добігти до сауни. Це як узимку з теплої ковдри вибратися, тільки не так жорстоко. У самих саунах банщик проводить шоу з ефірними оліями. Спочатку стоїш хвилини 4 перед входом до сауни, поки банщик все готує. За ці 4 хвилини на холоді проноситься все життя перед очима, у нас ще й рушник був один на двох. Це хардкор. Але коли заходиш у лазню і починається шоу, стає все тепліше і тепліше, потім стає гаряче. З кожним помахом рушника банщика температура стає дедалі більшою. Минулі проблеми з холодом вже не суттєві. Ще один помах. Ми починаємо закривати обличчя руками, тому що гаряче повітря буквально в’їдається у вічі. Ще помах. Я намагаюся не ворушитись, мені здається, що будь-який рух позбавить мене свідомості. Ще помах. Важке гаряче повітря вже заповнило всі ділянки тіла та легені. І всі головне сидять так спокійно. Важко повірити, що ще кілька хвилин тому я вмирав серед блакитних льодовиків на вулиці, а тепер я в самому центрі розпеченої пустелі. І тут сталося диво, банщик змахнув ще раз і відчинив двері на вулицю. Ось він вихід, але чи вистачить сил? Вибралися назад у плюс два градуси, після лазні відчувалося як плюс двадцять два. Ми живі, повітря, повітря! Це було просто чудово, хто не був у Вроцлавських саунах, той не був у Вроцлаві! Є звичайно і трохи незрозумілі нашому менталітету моменти, це те, що частина європейців вважає за краще в саунах бути повністю голими, але швидше за все вони просто негласно міряються між собою. Інакше я не можу пояснити, навіщо одні мужики так хочуть оголюватися перед іншими. Але термальний басейн під яскравим місяцем назавжди залишиться в наших спогадах.

Дрезден

Ранковим фліксбасом ми поїхали до Німеччини. До наступного фліксбасу ми маємо 8 годин, має з головою вистачити на це німецьке містечко. До речі, я його уявляв значно менше. З цього боку Німеччини ми ще не були. Сам Дрезден нам сподобався, але, щиро кажучи, рівень життя тут нас зовсім не порадував. На вокзалі можна залишити речі в камері схову, яка приймає лише євро монетки. Євро монетки можна розміняти лише у зламаному апараті, а відповідно розміняти не можна. Працівники місцевих ресторанів та магазинів сидять із ще більш похмурими обличчями, ніж у наших людей в автобусах у годину пік. У закладах туалети платні, перед туалетом Макдональдса стоять металеві ворота з турнікетами на весь зріст, щоб раптом безкоштовно ніхто не пройшов. А сам центр міста, таке враження, що вчора пережив пожежу. Дрездену до Вроцлава по атмосфері і комфорту як до місяця. Зрозуміло, що моя думка не ґрунтується на якихось детальних аналізах та порівняннях, це просто перше враження про рівень життя у місті. Але якщо, наприклад взяти Франкфурт-на-Майні, то там я таких проблем не помічав) А з хорошого в Дрездені це піші вулиці, на обох берегах є де погуляти, є де смачно і недорого поїсти. Купу тематичних магазинів. І, як завжди, радісне — це новорічний ярмарок.

Тут він був з розмахом. Всі працівники в лотках були одягнені в середньовічні шати, грав оркестр, увечері на стіни будинків проектувалася снігова хуртовина, палаючі смолоскипи та висячі прапори.

Прямо на вулиці стояв великий чан із гарячою водою, в якому група мужиків весело про щось балакала.

Німці, звичайно, в ярмарках розуміються. На іншому березі ми у двориках будинків знайшли ціле міні-місто “Kunsthofpassage Dresden” зі своїми магазинами та картою.

Ще однією з наших розваг був шопінг очима. Це дорогі магазини з товарами ручної роботи, де ми нічого не купуємо, але завжди радісно розглядати дрібнички. У самому центрі Дрездена ми відвідали досить кумедний івент – екскурсія оперою. Екскурсія проводиться різними мовами, ми якраз прийшли за 10 хвилин до початку зрозумілою. В інтернеті було написано, що це одна із найкрасивіших опер світу. Ну якщо вже так все складається за часом чому б не відвідати? До нас вийшла жінка, яка добре говорить рашистською, але деякі слова або неправильно застосовувала, або не могла згадати. І ось що найцікавіше, в розповідь вставляла жарти, суть яких не була зрозуміла нікому з присутніх. Мабуть, це труднощі перекладу, коли німецькою мовою з таких самих слів виходить жарт зі змістом. Але в чому суть цих жартів так і лишилося для нас загадкою. Але проблема була більше не з жартами, а те, що опера всередині по розмальовці стін і стель трохи поступається декору в школі, в якій я вчився. Екскурсія проводиться дуже повільно та неквапливо. Я не скажу, що ми даремно згаяли час, бо після походу було що обсудити. Але подібні екскурсії точно не для нас. Хоча можливо якби трапився більш енергійний екскурсовод, то й враження про оперу могли б бути зовсім іншими) 8 годин у Дрездені, на жаль, пролетіли як одна мить. Здавалося б, тільки-но приїхали, тільки відчули місто, а треба вже їхати далі. На наступний автобус буквально бігли, мало не спізнившись) Ночівля у нас була вже в Лейпцигу.

Лейпциг

Погода в Лейпцигу була зовсім непривітна, якщо у Вроцлаві було яскраве сонечко, у Дрездені затягнуте небо і вже назрівав серйозний дощ. Але не зупинить це бравих мандрівників. Тож уперед. У центрі міста у похмуру погоду було малолюдно та абсолютно нічого цікавого. Проте ми собі знайшли тут практично шматочок Азії. Це пам’ятник битві народів. Місце дуже схоже на старовинні тайські храми. Було стійке відчуття, що ми на 10 хвилин перемістилися глибоку Азію. Щоправда, не в сезон, бо йшов дощ. Весь день, як на підбір, нам траплялися в’єтнамські ресторанчики. Точно в Азії.

Дорогою до монумента відвідали ще одне цікаве місце. У Лейпцигу є дві будівлі, які раніше призначалися для зберігання газових речовин. Тепер в одній із них виставки у вигляді картини 360 градусів, а у друга без даху вільна до відвідин. Так ось ця друга будівля дуже незвичайно виглядає, коли ти перебуваєш усередині, а над круглими стінами височить каркас у вигляді сот. Особисто я відчув справжнє естетичне задоволення. Даші теж сподобалося 😊. А дощ усе посилювався. Але у нас був найкращий у світі хостел. Називається він “Five Elements Hostel Leipzig”. Незважаючи на те, що цієї ночі у нас у ньому номер заброньований не був, нам дали ключі від лаунж зони, щоб ми могли там відпочивати, коли нам треба, тому що наш наступний автобус близько другої години ночі. Лаунж зона — це дуже велика і простора кухня, що займає більшу частину поверху. З купою м’яких стільців, з яких можна спорудити собі кушетку) Висвітлюється модними нині лампами розжарювання Едісона і найголовніше добре обігрівається. А ще по середах хостел проводить безкоштовну вечерю для всіх бажаючих гостей. Загалом ми захоплені гостинністю. Ця лаунж зона у нас була базою, щоб висохнути і зігрітися.

Наша затишна лаунж зона у хостелі

Іноді ми робили вилазки окремо, поки Даша відпочивала я крізь вітер зміг пробитися до одного з парків Лейпцига. Коли я повернувся втомлений та мокрий, Даша пішла до одного з музеїв. В останню годину роботи в музеях часто на 50 відсотків нижча за вартість, чим Даша і скористалася. Ще під час одного з передихів на нашій базі ми потрапили на щасливі години у барі хостела, коли великий келих пива в барі коштує близько двох євро. У результаті Лейпциг у нас тепер більше асоціюється із затишним хостелом. Сам хостел досить довгий і заплутаний, але скрізь є стрілочки на всі випадки життя. Завжди можна зрозуміти, куди потрібно повернути для досягнення мети. Ближче до ночі погода налагодилася і можна було спокійно побродити. Дуже сподобалися доріжки вздовж каналу Гейне. Гуляти там одне задоволення та романтика. Та й повний місяць на небі світив подібно до яскравого сонця, мабуть, це й виділяло гормон щастя. Особливо після похмурого та дощового дня. Хоча й дощовий день не є особливою проблемою, це лише Європа, з поточними цінами на перельоти та безвізовим режимом сюди за бажанням можна повертатися та повертатися. А за нинішньої мережі фліксбасів можна ще й їздити куди захочеш. Я в автобусних турах Європою не був, але мені здається, що тепер це можна робити явно комфортніше і зручніше. Коли ти прилітаєш до якоїсь країни, гуляєш містом без поспіху скільки тобі потрібно, а потім автобусом переїжджаєш у наступне місто, тим більше що фліксбаси ходять дуже часто. Навіщо залежати від юрби туристів, які з тобою їдуть в автобусному турі. Зараз просто чудовий час для подорожей (сподіваюсь, цією порадою встиг хтось скористуватися до початку пандемії)

На зворотному шляху до готелю ми йшли через озера та нічні парки, переходили міст над дамбою, було дуже затишно та мило гуляти. У результаті загулялися так, що довелося бігти, щоб встигнути до закриття маркетів. Залишалося менше ніж 10 хвилин. Ми мчали як могли, все складалося максимально на нашу користь. Тут вдалося зрізати між будинками, тут пробігли через арку, якої не було на карті, тут виявився паркан, але з невеликою хвірткою, якраз у напрямку маркету. Залишилося менш як п’ять хвилин, он вже маркет. Нам пощастило! Майже пощастило. “Майже” полягало в тому, що в останньому паркані хвіртки не виявилося. Ми бачили, як люди заходили і виходили останніми хвилинами з маркету. Ми були за двадцять метрів, але зробити нічого не могли… Але погодьтеся, до цього з хвіртками та двориками щастило добре. Ну, хоч подивилися на робочий маркет. Гаразд пішли на вокзал шукати цілодобові крамнички. На щастя, там була одна така. Близько другої ночі ми сіли на останній автобус нашим маршрутом і поїхали до берлінського аеропорту. Автобус вибрали спеціально той, який їде максимально довго, щоби більше поспати. Ось така у нас вийшла затишненька позапланова поїздочка на Новий рік. Найбільше нам зайшов Вроцлав, друге місце Дрезден і на третьому Лейпциг. Зараз вдома трохи перепочинемо і можна продовжувати нашу подорож Німеччиною. 

Інформація про подорож

Дата подорожі: 01.01.2020 – 05.01.2020
Тривалість: 4 повні дні
Складність подорожі: 1/10 (Дуже легко)

Ця подорож була задумана як невеликий вікенд з новорічними ярмарками та смакотами міжнародних страв. Але наш улюблений Візейр знав, як здивувати мандрівників. Київ замітало пургою, а водночас і наші шанси відлетіти вчасно. Якщо Бориспіль хоч якось ще працював, то у Жулян справи йшли зовсім погано. У ряді випадків рейси просто перенаправляли до Борисполя. Але з нашим рейсом була проблема серйозніша. Літак був у Жулянах і не міг вилетіти до нас до Познані. Ми вже сиділи в транзитній зоні і безтурботно чекали на рейс. Спочатку прийшло смс про затримку на дві години, на той момент нам це здалося ще проблемою. Заряду планшета може вистачити, щоб дві години дивитися наш улюблений серіальчик “Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі”. Поруч сиділа жінка і одним оком з усмішкою поглядала на серіал. Коли диспетчер почав говорити довгу промову польською мовою, я вловив два слова в одному реченні. Це на жаль це були “Київ” та ”багаж”. Ці два слова в транзитній зоні нічого доброго не віщують. Я Даші сказав жартома, що схоже вже ніхто нікуди не летить. Посмішка у жінки з лиця зникла. Тут диктор продовжила англійською. “Дорогі пасажири, рейс до Києва скасовано, вам необхідно прибути в багажну зону і забрати свій багаж…” Далі ще було купа тексту, але як я говорив, мова про багаж в транзитній зоні це новини так собі)))
Прикордонний офіцер нам коротко пояснив подальший перелік наших прав щодо аеропорту. Далі все було так:

Етап 1. Скасування печаток у паспортах. І повернення алкоголю та цигарок у магазини Дьюті Фрі, для тих, хто купив.
Етап 2. Автобус усіх привозить до зони відправлення для отримання багажу та зустрічі з представником компанії Wizz.
Черга до представника була не лише з нашого літака, а й з інших міст Польщі, звідки приїхали пасажири, сподіваючись підсісти на наш рейс у зв’язку зі скасуванням їхнього рейсу. Довжина черги була більшою ніж у Лувр.
Частина людей юрмилась навколо нас. Багато хто швидко зрозумів, що ми з Дашею знаємо про права пасажирів набагато більше, ніж прикордонний контроль аеропорту. Я швидко провів коротеньку лекцію натовпу слухачів про те, як правильно вчинити в такій ситуації і не залишитись у мінусах.
Варто зазначити, що представник Wizz в аеропорту виявив крайню компетентність та оперативність у вирішенні питань. Причому кожна відповідь супроводжувалася душевною усмішкою. Усім пасажирам вручили аркуш із переліком обов’язків з боку Wizz перед пасажирами. Хто і за що має платити, якісь компенсації. Такий самий лист надійшов усім на електронну пошту. І прийшло смс про скасування рейсу та проханням перевірити пошту.
Етап 3. Спілкування із представником. По суті, у черзі стояти сенсу не мало, оскільки найближчий доступний виліт компанії Wizz із Польщі буде через чотири дні. Партнерів у компанії немає, на рейс іншої компанії посадити не можуть. Потрібно або залишитися в Познані за рахунок компанії Wizz на строк до чотирьох днів, або самому намагатися дістатися, а потім надсилати копії чеків про витрати для компенсації.
Чекати чотири дні нам не підходило, бо робота чекає. Представник ще раз переконав нас, що компанія компенсує наші витрати. А поки що, давайте ми вас відправимо за наш рахунок на таксі в гарний мережевий готель із харчуванням. Усім видали спеціальні ваучери, які треба на стоянці вручити таксисту, і він безкоштовно повезе в потрібний готель.
Треба було оперативно долетіти до Києва у найкоротші терміни. Що ми робили:
Брейншторм. Я, Даша і по скайпу мама з татом протягом п’яти хвилин ми визначили наші подальші дії.
Наземний транспорт відпадає, у зв’язку з тривалим перетином кордону та снігопадом у Києві.
Таким чином відкинули Бла-бла-кар, автобуси та потяги. Визначили, що добиратимемося літаками, тим більше є шанс того, що компанія компенсує витрати.
Наразі важливий момент – наявність грошей на рахунку. Нам пощастило, що грошей нам вистачило. Але якби не вистачило, то довелося терміново в онлайні відкривати кредитну лінію. Це той рідкісний випадок, коли кредит має сенс.
Як знайти квитки. Нам дуже допоміг сайт Kiwi.com, який зміг прорахувати всілякі перельоти протягом доби від Польщі до Києва з пересадками не більше однієї. Паралельно мама з татом писали у скайп можливі з’єднання Польщею. Визначивши собі оптимальний маршрут, ми поділилися на три команди.

• Даша займалася квитками LOT та готелем від Wizz
• Мама з Папою відновлювали номери наших мильних карт.
• На мені були ліміти банківської картки та переліт МАУ

Командними зусиллями ми подолали планування маршруту, і тепер наша подорож продовжена на один день. Завтра вранці ми летимо до Варшави, а звідти вдень до Києва. Тепер можна їхати на таксі, селитися в готелі та снідати за рахунок Wizz. З цим проблем взагалі не було. З ранку за нами прилетів літак на пропелерах.

Летіти було страшно, такі літаки не особливо вселяють почуття надійності. Чесно кажучи, думав, що у LOT літаки кращі. У Варшаві ми мали години 4 щоб погуляти містом. Цього якраз вистачило щоб вразитись і поблукати вулицями старої частини міста і до відвалу поїсти національних вареників. Тепер спроба полетіти номер два!
В аеропорту Варшави вже були знайомі змучені особи. Наприклад, хлопець, у якого вже третя спроба відлетіти з Польщі. Але сьогоднішній рейс до Борисполя, все має вийти. “Dear passengers, flight to Kiev… ” ШО ЗНОВУ? Наш літак не може вилетіти із Києва. ААА, дайте мені стіну щоб у неї головою постукати! Надіслали всім смс про те, що літак затримується на годину. Потім ще на півтори. Представники МАУ видали ваучери на їжу та напій. Почуття безвиході та безнадійності просто руйнувало зсередини. Минула година, ми все чекали і чекали. По флайрадару було видно, що наш літак все ще у Києві. Відчуття було наче ми у фільмі “Термінал”. А тим часом колеги мені слали в скайп, що в д’ютику прикупити для них. У якийсь момент літак таки здолав негоду і прилетів за нами. Коли всіх почали запускати на борт, обстановка значно розрядилася. До Києва долетіли без особливих пригод. І навіть до півночі були вдома. Насилу вірилося в таку розкіш як поспати до роботи. Але в нас було багато часу! Тепер давай розбиратися із компенсацією.

Спілкування з Wizz

Написав лист у Wizz з поясненням того, що їхній представник не зміг пересадити нас на інший рейс і сказав надати чеки про витрати на харчування та нові квитки інших авіакомпаній. Якщо коротко описати спілкування з техпідтримкою, то відповідь можна трактувати приблизно так: “Це ваші проблеми, ми повернемо вам лише гроші за зворотний рейс, який не вилетів – 1017 грн на двох, або можемо нарахувати на Wizz обліковий запис 120% від цієї суми”. На всі мої пояснення про те, що в аеропорту Wizz обіцяв компенсувати, я отримував практично копіпаст попередньої відповіді. Я уточнив чи можу я ескалувати свою проблему начальству, на невдоволення роботою відділу спілкування з клієнтами. На це отримав відповідь у стилі “Щось не подобається – звертайтесь до суду”.

Спілкування зі страховою компанією

Нам із Дашею банк примусово напарив добровільне страхування вартістю 12 грн на місяць з людини. Причому можливості відмовитись не було. Ще в мене є дорога страховка від роботи. Страховка від роботи приблизно повторила відповідь Візейра про те, що це не їхня проблема. Страховка від банку своєю відповіддю порадувала більше “Звичайно, Андрію, ми Вам повинні виплатити по 100 євро на людину за скасування рейсу”. Ось це було несподівано. Страхова компанія називається AXA Страхування.

Разом за фактом ми маємо

• Знайдені в аеропорту 26 євро
• Отримані від страховки 6440 грн
• Повернені від Wizz 1220 грн

За підсумками розбірок ми залишилися зі збитками у 2778 грн.
А також в один робочий день, який я відпрацьовував у суботу.

Висновок

У принципі, ми раді, що потрапили в подібну пригоду. У Європейських поїздках зазвичай дефіцит на пригоди, а тут прямо європейський новорічний подарунок емоцій та активностей. Це цікавий досвід та класна командна робота. З мінусів – трохи давило на нерви, яку суму треба викласти за термінові квитки проти ризику того, що нам взагалі нічого не компенсують.
Наразі вже аналізуючи ситуацію, думаємо, що у фінансовому плані було б правильніше поєднати поїзд до Варшави + літак до Києва. При цьому комфорт не постраждав би.

У разі попадання в подібну ситуацію необхідно зважити критичність того, як швидко вам треба дістатися фінальної точки маршруту. Прорахувати складність та можливість добирання:
– автобусом
– бла-бла каром
– поїздом
– літаком
У перших двох пунктах не забувайте оцінити можливість транспорту щодо погодних умов та час проходження кордону. Також важливо у представника компанії дізнатися ваші права і головне розібратися, чи здатна страховка чимось допомогти. У разі страхова компанія зіграла найголовнішу роль. А ще краще – одразу пишіть нам, ми допоможемо розрулити проблему 😊

Це була новорічна та дуже затишна поїздка на новорічні європейські ярмарки. Ми її особливо не планували, але у wizz підвернулися недорогі квитки, і ми не змогли всидіти склавши руки. Рейс був пізній. Від готелю на емейл отримали інструкцію про те, як потрапити в наш номер. Це було складно нарівні з пішими квестами. Спочатку ми повинні були дістатися однієї адреси. Ввели секретний код, відчинилися двері. Зліва на стіні висіли чотири скриньки, у нас є код від третьої.

Відкрили скриньку, там ключик. З цим ключиком ми пішли до іншої адреси. Прямо біля дверей нашого під’їзду розташувався схоже найпопулярніший нічний клуб у галактиці. Туди була настільки довга черга з напідпитку, що навряд чи до ранку всі просочилися в клуб. Знайшли двері, загороджені натовпом з черги. Акуратно посунули натовп. Причому рухати треба було тактовно, щоб не спровокувати стіну на стіну. За натовпом на нас чекав черговий кодовий замок із замковим отвором просто у стіні. У мене був спеціальний код з описом, як саме його треба вводити, щоб підійшло. Мабуть, хазяїн вивчав криптографію. З першого разу не виходило. Люди давали поради польською про те, як мені перемогти цю енігму. Якоїсь миті нашим мукам настав кінець. Відчинилися масивні двері. Прохід у темний і неживий коридор зловісно нас манив. Зайшли до під’їзду, тепер ми шукаємо чергові двері 5B. Звичайно ж таких дверей не виявилося. Методом виключення визначили двері, черговий ключ підійшов. Тепер ми були в освітленому холі. Останні двері, останній ключ, що залишився, і ми в номері! Тепер можна спати, надворі ніч. Але почуття ритму і драйву нас не залишали до світанку. Клуб на першому поверсі грав усіма спектрами басів! Відчуття було, ніби ми є старперами, яким прогресивна молодь заважає спати. І музика була не дуже, загалом усі ознаки старості в наявності. Зате вранці ми були бадьорі перші за всіх. Пусті вулички старовинного міста були лише для нас. Магазини та лавки ще закриті. Від бурхливого нічного життя не було жодного сліду. Усі міцно спали. З однієї з вітрин на нас дивився величезний бюст Леніна у новорічній шапці.

Містечко ну прямо дуже затишне. Що не вуличка, то радість. Насамперед ми вирушили на околицю міста до старовинного храму. Однією з визначних пам’яток є міст. Принаймні у моїй пам’яті він відклався як пам’ятка))) Напевно, старовинність міста та самотність склали для нас ту прекрасну атмосферу. Погуляли вздовж великого озера. Познань починала прокидатися, ми поспішили до центру. Дорогою я помітив дворик, у якому були дуже гарні будинки. Вони були настільки гарні, наче з картинки.

За кілька хвилин до нас дійшло, що це і була дуже вдала картина на торці будівлі – мурал. Картина зображала те, як це місце виглядало раніше. Загалом у Познані варто звертати увагу на дворики. Поки ми йшли до центру, місто стежило за нами. Причому стежило у буквальному значенні цього слова. Часом у найнесподіваніших місцях можна було побачити образи живих істот з одним великим оком. По всьому місту вони були десятками.
В інтернеті ніде не знайшов нічого про цих мешканців, але було дуже тематично. Іноді з ними були написані короткі листи. Іноді вони ховалися серед графіті. Намотнули пару кіл по центральній площі та поспішили на шоу до музею рогаликів.

Там на нас чекав справжній майстер-клас із приготування найкращих у світі познанських рогаликів. Причому ми не лише дивилися, а й брали участь. Усі глядачі від наймолодших виконували різну роль у приготуванні. Хтось кулаками місив тісто, хтось розкочував, дегустував начинку. Ми всі були одягнені як кухарі та кухарята. Мені спочатку здавалося, що шоу досить дитяче, але коли мене викликали, щоб я закрутив рогалики, я відчув усю серйозність і відповідальність.

Закінчилося шоу грандіозним шоу козлів! Я не розкрию деталі шоу. Просто сходіть на ранковий сеанс на 11:00 і ви теж пройдете весь цей шлях, включаючи шоу. Щоправда, один мінус – в 11 шоу польською мовою. Можете просто подивитися шоу козлів о 12-й на центральній площі, а на пізніший час записатися на майстер-клас рогаликів.

Від цих усіх рогаликів остаточно розігрався апетит, і ми побігли в бар “Млєчний” на пєрогі (вареники). Але особисто наша думка, в барі чумацькому не вміють готувати пєрогі) Так і закінчилася наша перша частина вікенд-поїздки. Ми поспішили на залізничний вокзал, щоб вирушити до Берліна.

Берлін

Спочатку квитки на поїзд я хотів купити на сайті німецької залізниці. Але мене остаточно добила націнка в 5 євро за те, що з метою супербезпеки вони зобов’язані мені надіслати квитки до Києва поштою. Вони мають дуже серйозний поїзд і просто роздруковувати не можна. Що примітно, на сайті польської залізниці ці ж квитки на цей же поїзд були в півтора рази дешевшими і в кінці просто надіслали по емейлу штрихкод, який треба з собою роздрукувати і взяти на цей же поїзд. Загалом, завжди міжнародні квитки треба перевіряти на сайтах обох країн.
Ця історія була про холодний та вітряний польський вокзал, на який ніяк не міг доїхати потяг. Це звичайно було не так епічно, як літак, що не прилетів через два дні, але на момент очікування поїзда, нам здавалося, що це досить некомфортно. Швидкісний поїзд таки доїхав, і ми вирушили в дорогу! Три з половиною години та за вікнами Берлін. Такий великий і неосяжний. Після маленької та затишної Познані прокинулося почуття невпевненості. Але ми взяли себе до рук і пішли шукати схему метро. Коли ми побачили схему, емоції передати словами було неможливо. На п’ятому курсі інституту з теорії автоматизації мікроконтролерів, коли ми вивчали схеми, було набагато легше. Я, звичайно, тоді не до кінця зрозумів, що на тих схемах до чого, але тут був повний провал. Мені співробітник радив почати морально готуватися до схеми метро Китаю) Найпростіше відразу купити денний проїзний. Інакше підрахунки часу чи кількості станцій просто зведуть з розуму. Чи варто говорити, що перший наш маршрут до готелю був з не найоптимальнішою кількістю пересадок? Причому деякі пересадки потрібно було здійснювати повністю, виходячи надвір.
Приємною несподіванкою на одній із гілок було звучання фрази німецькою “Двері зачиняються”. Я впізнав цю фразу, вона присутня в кінці пісні “Маятник вічності” гурту Fleur. І характерний звук закриття дверей саме поїздів цієї гілки. Це було дуже несподівано. Я навіть не підозрював, що це фраза з метро.

На вокзалі так само була кумедна подія. Дуже високий чоловік з довгим волоссям у гетрах і трусах зухвало йшов у наш бік чіпляючи перехожих. Ми поспішили зійти з його траєкторії на всяк випадок, бо відчули неладне. І тут хтось із туристів упустив на підлогу масивну валізу поряд з нами. Разом із валізою впало і серце в п’яти.

Заселилися до готелю. На годиннику було близько 18:00. Тепер можемо розпочинати нашу культурну програму. Почали ми з місцевої кухні. За 9 євро нас чекало дві величезні порції німецького дьонера та дюрюма. Було смачно! На 20:00 ми були записані на відвідування купола Рейхстагу (попередній запис є обов’язковим).

Відповідно огляд міста ми почали з центральної арки та її околиць. Є низка ознак міста, за якими ми заздалегідь можемо визначити, що воно нам сподобається. Незважаючи на те, що Берлін не проходив за цими критеріями, місто чомусь зайшло одразу. Мені сподобалося буквально все. Ми не поціновувачі архітектури, але чомусь такий колорит будівель дуже сподобався.

Саме активіті відвідування Рейхстагу досить кумедне. Нічого над цікавого для нас не було, але сама активність на п’ять із плюсом. До того ж безкоштовно. 

Столиця Німеччини славиться своїми відомими новорічними ярмарками. Другим важливим пунктом було перевірити як вміють гуляти німці. Один з епіцентрів новорічних гулянь це Потсдамер Платц. Яка там стояла чудова атмосфера новорічних свят… ммм.. все світилося, скрізь продавалися ласощі.

Люди натовпами веселилися, їли, з’їжджали з величезних гірок на подушках. Тут можна було нескінченно ходити і вбирати атмосферу майбутнього Нового Року. Ми трималися до останнього. І знову ми без задніх ніг дрихнемо в номері блукаючи у світах наших снів.

Ранок був сніжний. Сніжок щедро обдаровував нас своїм багатством. Ми почали з однієї з найдорожчих вулиць, на яких були розташовані бутіки світових брендів. Щоправда, з ранку у неділю вони всі були зачинені. А ми так хотіли зайти і подивитись на всі ці дорогі брендові речі та зіграти в гру, вгадай скільки це коштує.

Але Хард Рок кафе нам завжди був радий. У них проходив святковий сніданок із живою музикою. В цей момент ми пошкодували, що в готелі у нас був включений сніданок. У Хардроку під живу музику було б тематичніше.

Черговий ярмарок на нас чекав біля Меморіальної церкви кайзера Вільгельма. Там ми надовго затрималися. Лавки з солодощами та тематичні крамнички нас просто не відпускали.
Щоб напевно відзначитись у місті ми піднялися на колону Перемоги. Даша ще попросила не повторювати той трюк із кільцем, що був на Ейфелевій вежі, в ході якого ми мало не втратили каблучку) Місто у багатьох місцях покрито вайфаєм. Це дуже полегшує пересування. Коли треба проїхати в далеку точку, практично завжди можна вийти в онлайн і по карті прокласти маршрут. А із денними проїзними це просто казка. Так ми дісталися центрального ярмарку біля Берлінської телевежі.

Тут на нас чекало знайомство зі справжніми німецькими сосисочками і вони не підвели. Смаків тут було мільйони. На околицях цієї площі виявилося багато цікавого. Ми йшли вузькими вуличками в гущавині невисоких будинків і двориків.

Постійно відкривалося щось цікаве. Виставки, прикрашені дерева, фонтани та наостанок тематичний магазин світлофорів. У цьому магазині було все пов’язане із зеленими та червоними чоловічками. Тут можна було купити все, включаючи світлофори.

Нас навіть почастували желейними чоловічками. Берлін нас буквально поглинав і не збирався відпускати. На заваді постійно траплялися цікавості. Вийшовши з двориків, ми потрапили на черговий ярмарок, де нас щедро напоїли, тобто надегустували шнапсом. Вибралися з ярмарку. Треба було зайти до туалету у будь-який заклад. Зайшли до досить непримітного пабчику. Я пішов у туалет, а Даша знайшла те, що чекала змалку. Коли я повернувся до зали, то помітив свою дружину, переповнену емоціями, вона була готова врятувати галактику в буквальному значенні цього слова! Це був справжній бій із космічними кораблями, астероїдами та бомбами.

Це був механічний пінбол! Даша в дитинстві дуже багато грала у вбудовану у windows xp гру. Даша – невизнаний чемпіон з пінболу у світі! За євро монетку гра тривала хвилин 10, емоції та кураж тут буквально зашкалювали. Ми допомогли кораблю Ентерпрайз навести лад у всесвіті! Зарядилися енергією і далі в дорогу.

Тепер була історична частина подорожі ми були біля залишків берлінської стіни. Тут можна навіть піднятися ліфтом на майданчик і подивитися зверху як це виглядало. Тепер наш шлях лежав до знаменитої галереї просто неба. Точніше, спочатку заскочити на центральний ярмарок за порцією смакоти і далі в дорогу.

Поки ми дісталися до стіни, було вже зовсім темно, але навіть у такій темряві Брежнєва, що цілується, було нескладно знайти. Час, відведений на Берлін, добігав кінця і в нас ще було близько години безцільно поблукати. Спочатку ми знайшли прикольний міст, на якому переморгувалися знаки гри “Камінь ножиці папір”. Треба було займати свій бік, сподіваючись, що зараз буде виграшна комбінація на твою користь. Я завжди програю Даші у цю гру і навіть інтерактивний варіант не був винятком. Ще дуже вразило те, як ефектно виглядають зупинки деяких надземних станцій метро. Потяг наче заїжджає у замок за пасажирами-ланцелотами. Потім ми остаточно занурилися в життя околиць міста – забрівши в чорний квартал. Мені таке враження, що ми буквально в кожному місті Європи доки серед ночі не забредемо у чорний квартал не заспокоїмося. Тепер треба було на метро проїхати в інший кінець міста, де наш готель, наш дьонер і наш фліксбас. Після приїзду на зупинку ми подарували наші проїзні двом хлопцям. Точніше, була досить кумедна ситуація. Коли хлопець запитав нас чи не потрібні нам випадково наші проїзні. А вони нам реально виявилися непотрібні. Ще дорогою в готель посадили на потрібний автобус заблукалу туристку. Як виявилось, фліксбас встиг злитися з польським басом. І за нами напрочуд приїхав саме польський бас, ми вирушили назад до нашої маленької і вже рідної Познані. Берлін так тримати, було круто!

Ще раз Познань

Тепер у нас був весь день у розпорядженні. Але одна проблемка – у понеділок закриті всі цікавості. А ще це була ніч із понеділка на неділю, а значить у клубі під нами буде тихо. Нам треба було зробити знову весь квест з отримання ключа від номера. Але цього разу нам попалася скринька з додатковим секретом. І видобуток ключа зайняв значний час. Ми вже думали, що хазяїн просто помилився паролем. Потім ми побачили кнопку. Натискання кнопки результату не давало. Після довгих мук і переборів ми з’ясували, що біля скриньки дві кнопки. Але навіть із таким розкладом відкрити її вийшло не з першого разу. Зайшли у номер – тиша. Клуб закритий, чудово! Опалення гріло так, що відкрита кватирка була якраз. Нестачу нічного клубу компенсували двоє чоловіків, які про щось польське дуже і дуже голосно сперечалися. Як я не намагався заснути, але довелося відірвати себе від ліжка та закрити кватирку. Ранок. Знов ми одні проти сплячого міста. Цього разу бюст Леніна з вітрини на нас дивився більш розплющеними очима. Хтось йому новорічну шапку більше підняв. За великим рахунком, весь день ми провели безцільно блукаючи вуличками міста і великим молом. Хітом дня стала кав’ярня Pyra Bar. Там був величезний асортимент страв з картоплі. Я їв настільки чудну страву, що в житті не здогадався б, що це з картоплі. Увечері, коли ми поспішали на літак дорогою виявили, цілу ярмарочну площу, яку впритул не помічали обидва дні. Це був несподіваний та радісний сюрприз.

Познань можна описати як маленьке та затишне місто. Здавалося, що наша помірна поїздка добігла кінця, я навіть сказав свою фразу року “Аж не віриться, що сьогодні ми ночуватимемо вже вдома”. Доїхали до аеропорту, здали речі на рентген. Готівка витрачена практично до кінця, в кишені лежали останні 10 злотих (2,5 євро) Мій рюкзак проїхав стрічкою під сканер. Все як завжди. Рюкзак виїхав, у його кошику з’явилося 110 злотих. Ми озирнулися навколо. Всі сусідні кошики були наші і зблизька не було нікого, хто потенційно втратив гроші. Постояли ще хвилинку, ніхто з пошуками не з’явився. Мабуть, гроші призначалися таки нам. Ми пішли до транзитної зони, пройшовши прикордонний контроль і отримавши штамп виїзду з Шенгену….
У наступному оповіданні: “Не переживайте” сказав офіцер і акуратно під лінійку закреслив наш штамп “Зараз за Вами всіма приїде автобус, і ми вас повернемо до міста”. Я відкрив у скайпі чат по роботі і почав писати “Хлопці, соррі, я просто у повній попі…”

Дата подорожі: 16.12.2017 – 19.12.2017
Тривалість: 3 повних дня
Авіаквитки: Wizz
Готелі: Booking
Складність поїздки: 4/10 (нижче середнього)

Якщо весна не йде до нас, ми самі полетимо до весни! Це був наш восьмий Стамбул і, як завжди, ми отримали такий заряд позитиву і тепла, що я продовжуватиму всіх агітувати відвідати це затишне місто! І найголовніше, що Стамбул не може зіпсувати навіть максимальний локдаун, який розпочався якраз перед нашим прильотом. Давайте перерахуємо плюси поїздки:

1. Кількість котів у місті зросла втричі, тепер кототерапія чекає на вас за кожним кутом.
2. Туристів у цьому місті так само люблять, як коти, так і місцеві жителі.
3. На туристів не діє комендантська година.
4. На Султанахметі, в районі Фатіх, ресторани готові нагодувати туристів цілодобово.
5. На Принцевих островах можливо повністю відсутній коронавірус, тому що там майже немає людей, принаймні на перших двох.
6. У парку Гюльхане тепер не лише папуги, а й оселилися лелеки.

Перше, що ми побачили після прильоту, це азіатських туристів, одягнених у костюми хімічного захисту, маску вони тримали строго на носі, зате захист для очей тримали на лобі))) Ми ще не знали всіх правил міста, так що були напоготові. Митний контроль пройшли досить швидко, сіли в автобус, що йде до центру та почали вивчати перехожих на вулиці. Майже всі ходять у масках. Відчуваю, нелегко нам буде. Як тільки вийшли з автобуса, купили “Тимчасову масочну перепустку” – сіміт, це такий бублик із кунжутом.

Тепер поки ми по черзі жуємо сіміт, у нас є причина, чому ми не в масках. Масовий режим безумовно важливий, але у нас негативний ПЛР і є антитіла, так що ми почуваємося відносно спокійно без маски, хоча вдруге захворіти теж можливо. Поки ми йшли у бік готелю наша “перепустка” закінчилася. Далі діє таке правило, якщо зустрічний поліцейський йде в масці, то він тебе чемно попросить вдягнути маску. Якщо зустрічний поліцейський також без маски, то виходить нічия, і ви просто розходьтеся в різні боки. У будь-якому випадку, якщо місце людне і не виходить тримати дистанцію, то маску надягають усі без винятків.

Менеджер готелю нас зустрів з такою радістю наче весь ранок тільки на нас і чекав, просто на ім’я покликав, коли ми підходили до готелю. Нам пояснили, що спочатку чай, а потім уже вирішення всіх питань. Ми дуже любимо Туреччину за пристрасть місцевих до чаю, а не до алкоголю. Отримали та підключили до нашої Стамбул карти хес-код, тепер вона активна і можна користуватися транспортом, а держава знатиме про кожне наше переміщення, навіть про відвідування туалету, тому що оплата в громадських туалетах теж робиться Стамбул картою. Тепер для нас доступні відвідування торгових центрів, весь громадський транспорт, а також хес-код вимагають деякі ресторани. Ось так легко та швидко впровадився тотальний контроль державою. Саме у мене до цього лише позитивне ставлення, оскільки нічого протизаконного робити не збираюся. І мало того, якщо у мене заклинить двері в кабінці, мене зможуть знайти!)))) Зараз хес-код потрібно пред’являти у вигляді QR коду, думаю наступним кроком буде автоматичне сканування біометрії ока як у дубайському аеропорту. Єдиний мінус всього цього, тепер Стамбул карту потрібно купувати кожному персонально і відповідно стежити за балансом одразу на всіх картах, що не дуже зручно. Ми спочатку не знали, що не можна використовувати одну картку на трьох осіб і потрапили в ситуацію, коли Мишко пройшов через турнікет на пором, а ми не могли пройти. Я побіг швидко купувати ще дві карти, але без хес-кодів вони не дійсні, а пором вирушить через дві хвилини. На щастя, турнікети теж мають серце, і вони можуть змилуватися. Якщо близько 20 разів пікнути картою без прив’язаного коду, турнікет здасться і пропустить тебе. Цей лайфхак показав нам працівник)))

Цього разу ми до Стамбула прилетіли аж на тиждень і особисто мені цього тижня було зовсім недостатньо, я розумію, що з радістю б жив у Стамбулі й надалі, але тепер із напіввідкритими кордонами ми маємо цілий план як надолужити втрачене у поїздках, так що тиждень Стамбула буде поки що в самий раз. Стамбул був, безсумнівно, радий нас бачити настільки сильно, що навіть скасував свої метеопрогнози і подарував нам сонячну погоду практично на весь тиждень. За цей тиждень ми маємо відвідати всі наші улюблені місця, а також відкрити все, що хотіли давно подивитися, але відкладали. Кожний ранок у нас починався зі сніданку на тлі Блакитної мечеті.

З турецькими сніданками у нас особливе кохання, про яке я вже неодноразово оспівував, та й взагалі із турецькою їжею. У мене в Туреччині правило просте, не з’їв за день Іскандер кебаб — день пройшов даремно. Я не можу пояснити, чому я так люблю саме цю страву, але можливо в минулому житті я сам був Іскандер кебабом. Крім гастротуру в мене була мета накататися від пуза на корабликах Босфором. Сказати, що ми перевиконали цю мету нічого не сказати. Це був наш основний вид транспорту. В якій ще країні ти за пів долара з людини зможеш дозволити собі такі круїзи. Причому маршрут дня формувався так – куди пливе найближчий кораблик, із того місця і починаємо. Якщо ж на Босфорі шторм, а таке теж буває, як з’ясувалося, завжди можна скористатися гілкою метро Marmaray, частина якої проходить під затокою. Цікавий факт, що одна зі станцій метро знаходиться на мінус дев’ятому поверсі. І їхати треба на ліфті, причому всі проміжні поверхи також присутні. Важливий лайфхак цієї гілки — на виході зі станції потрібно вдруге пікнути Стамбул картою на “Refund machine” і на карту повернеться частина грошей, залежно від кількості станцій, які ви проїхали. Сама гілка настільки довга, що ми встановили новий рекорд з поїздки в метро, ​​ми їхали в один бік півтори години. Тепер нам попередній рекорд, поставлений у Китаї, де ми проїхали 54 станції метро, ​​здався дитячим садочком. Метро нас довезло до міста Гебзе, яке знаходиться недалеко за Стамбулом. Там має бути цікава набережна. Коли ми приїхали в місто, то з’ясувалося, що набережної немає, потрібно пішки йти в інше місто Darica. Чому пішки? Оскільки для проїзду в місті потрібна спеціальна картка, то або морочитися з черговою картою, або ловити таксі, яке не зупинилося, або годину пішки під гору, і ти на місці. Дорогою ми зайшли до маленького кафе, де сиділа дуже гостинна господиня зі своєю донькою. Якщо ти попросиш гарно турецьку каву турецькою мовою, то далі тебе обов’язково запитають про рівень цукру в каві, але оскільки наші знання на цьому закінчуються, а гостинність господині тільки починається, процес переговорів сильно затягнувся. Її донька весь час сміялася з того, як ми не могли порозумітися між собою. Жінка нам дуже намагалася догодити і пропонувала ще каву, чай і печиво, і все це турецькою. І змушувала Дашу продезінфікувати руки (як ми з’ясували у наступній турецькій подорожі, є така турецька традиція бризкати гостям на руки лимонним одеколоном, щоб руки приємно пахли). За підсумком ми вже всі сміялися з мовного бар’єра, але напилися чаю з кавою та поїли печива. Коли ми йшли в далечінь жінка з донькою ще довго нам махали слідом. Незважаючи на те, що набережна в результаті виявилася не варта того, щоб до неї діставатися пів дня, нас цей похід у кафе дуже емоційно зарядив. Ми весь день потім згадували найкращі моменти зі спроб порозумітися.

Тепер я хочу вас познайомити з нашими улюбленими місцями Стамбула, які ми для себе відкрили за 9 років.

Район Фатіх

Це базова точка туристичних маршрутів, саме тут біля історичного центру Стамбула – Султанахмет треба обирати недорогий готель. Цікавий факт, що в першій поїздці ми не знали про існування цього району і це було неймовірно приємним відкриттям. У цьому районі потрібно відвідати палац Топкапи, Блакитну мечеть, Айя Софію та цистерну Базиліка, але тільки після того, як у неї назад повернуть воду.

Парк Гюльхане

Це один із моїх улюблених парків у всьому світі. Тут ростуть дерева-гіганти, на яких оселилися родини папуг, а тепер ще й лелеки. Парк дуже просторий та має вихід на набережну. Відвідування набережної має бути обов’язковим пунктом після прогулянки парком.

Еміненю

Якщо ти знаєш назву цього району, то в тебе ніколи не буде проблем із тим, щоб повернутися на поромі з будь-якого куточка Стамбула до готелю. Приємна фішка — тут біля Бургер Кінгу продається дуже смачне морозиво. Від самого причалу вирушають пороми, напевно, до всіх куточків Стамбула, включаючи Принцеві острови. Але на острови тут вирушають не державні, а приватні пороми, особисто для нас їхній розклад був менш зручним, ніж у державних, хоча ціна схоже така сама.

Тут же є Єгипетський ринок. Ми раніше до нього були досить холодні, але цього разу дуже оцінили його, ну правильно, куди ж як не на базар попертися під час коронавірусу.

Каракой 

Дуже атмосферний район із безліччю ресторанчиків знаходиться праворуч за Галатським мостом. Зліва ж від Галатського мосту чудова набережна для милування заходами сонця.

Кабаташ

Тут є одні з безлічі різнокольорових сходів, що ведуть у гору, а також це пристань, звідки відпливають державні пороми на Принцеві острови. Також тут знаходиться палац Долмабахче, відвідування якого також обов’язкове, але треба врахувати, що він закривається досить рано.

Ортакьой

Один із наших улюблених районів європейської частини Стамбула. Тут дуже красиво вечорами, коли включають жовте підсвічування. Саме тут продається Кумпір — печена картопля, в яку накладають безліч начинок.

Я не сказав би, що картопля особливо смачна, але її треба спробувати, щоб знати смак району. Вартість 30 лір. У перших поїздках ми робили піший маршрут від Султанахмета до Ортакея, а потім назад автобусом через пробки.

Таксім і вулиця Істікляль

Чесно кажучи, наша найнеулюбленіша частина Стамбула, багато людей і немає тієї атмосфери міста. Хоча з цікавостей тут ходить історичний трамвай і є Галатська вежа. Але до своїх маршрутів ми цей район не включаємо, хоча він вважається центром.

Парк Йилдиз

Незважаючи на свою гірську місцевість, це чудовий парк для прогулянок, відпочинку за столиком та милуванням на Босфор.

Але там треба безпосередньо вгору йти. На вершині парку також є канатна дорога в інший парк.

Парк Емірган

Ще один затишний парк, думаю, найкраще його відвідувати під час сезону тюльпанів. Нам він сподобався трохи менше, ніж Йилдиз, але ми його теж рекомендуємо до відвідування.

Фортеця Румеліхісар

Ми туди не потрапили, але гуляли поряд, нам сподобалася набережна та види на фортецю. Звідси ми пливемо додому в Еміненю на поромі. Це буде чудовий круїз з чудовим краєвидом на фортецю.

Ускюдар

Азіатська частина. Тут є класний турецький ринок. Знаходиться вглиб та праворуч від причалу, якщо стояти спиною до Босфору.

Потім піднімаємося нагору і гуляємо парком Fethipaşa Korusu, тут є кафе з чудовою панорамою (фото вище на фоні моста), після чого спускаємося і в район Kuzguncuk, тут красиві вулички та будиночки.

Назад найкраще плисти на поромі, повернувшись до причалу Ускюдар, також можна скористатися метро.

Кадикей

Азіатська частина. Тут просто фантастична набережна та дуже затишна зона старого міста з пішою вулицею. Можна просто гуляти куди очі дивляться, скрізь буде мило та затишно.

Принцеві острови

Ми були на всіх, дуже сподобався острів Burgazadası, з його пагорбів відкриваються чудові краєвиди на острови. Острів не має особливої популярності у туристів, тому тут мало людей і немає коней із візками.

До острова можна дістатися на міському поромі від Кабаташа. Інші острови теж сподобалися, якщо ви плануєте повертатися до Стамбула знову і знову, то щоразу вибирайте собі новий острів.

Що ще потрібно дивитися

Мистецтво на сходах. В основному вони прикрашені веселкою, але іноді трапляються і справжні шедеври. Якщо будете подорожувати нашими маршрутами, то побачите багато таких.

Улюблені ресторани

Нашими фаворитами за ціною та асортиментом їжі залишаються два сусідні ресторани Ortaklar Kebap та Mevlana Kebap Lahmacun. Вони простенькі, недорогі та смачні.

Улюблена їжа. Тут я перерахую лише найулюбленіші страви, назви яких знаю. В ідеалі всі перелічені страви потрібно розподілити протягом дня та не забувати відкривати страви, яких немає у цьому списку. Знаю, завдання не найлегше, але подорож до Стамбула — це насамперед гастрономічна подорож, ніхто не казав, що буде легко. Зі Стамбула неможливо повернутися не набравши зайвих кілограмів.

Каштани

Щоразу після приїзду ми традиційно починаємо зі смажених каштанів. Спочатку вони можуть не сподобатися, але дайте їм шанс, і вони назавжди залишаться смаком Стамбула.

Екмек Балик

Смажена рибка у хлібці. Тут все просто, не скуштував Екмек Балик — не був у Стамбулі. Якщо скуштував, то лети до Стамбула і покуштуй ще раз. Продається ліворуч від Галатського мосту, а також трапляється у різних місцях на набережних.

Іскандер Кебаб

Кебаб у томатному соусі з йогуртом. Тут у мене ще одне правило, не з’їв Іскандер — день пройшов даремно! Оди цій страві оспівую, напевно, у кожному оповіданні про Туреччину. Коли робите замовлення, нагадайте офіціанту, щоб кебаб був максимально гарячим.

Кьонефе

Десерт зі смаженого сиру. Я його відношу до топ десертів Туреччини. Його складно пропустити, ця страва зазвичай на банерах у багатьох ресторанах.

Баклава та інші солодощі

Скажу чесно, нам знадобилося близько 9 років, щоб полюбити їх, але тепер ми вірні фанати.

Бореки (Börekçisi)

Страва з листкового тіста з різними начинками, найуспішніша в нашому рейтингу – солоний сир.

Лахмаджун

Відмінна м’ясна закуска, чудовий додаток до будь-якої страви.

Піде

Турецька піца, наш найулюбленіша начинка — з фаршем.

Сарма

Фаршироване виноградне листя, ми практично завжди замовляємо сарму як додаткову страву.

Турк Кафесі

Турецька еспресо з гущею. Я відношу його до фотогенічного напою Туреччини. Якщо не любите каву, то краще не дегустуйте цю смакоту, бо станете кавозалежними.

Фреші

Бути в Стамбулі і не пити фреші щодня — це злочин, гадаю, це варто внести на законодавчому рівні.

Сахлеп

Це один із позитивних моментів зимового Стамбула. Гаряча та ароматна “маночка” зі спеціями в склянці.

Їжа як мистецтво

Тейсті кебаб (він же Поттері кебаб)

Головне вибрати ресторан, де його вміють гарно подавати. Це страва-шоу у вигляді кебаба в палаючому горщику. Найефектніша подача у нас була у Каппадокії у ресторані La Vida A la Carte.

Дондурма

Турецьке вуличне морозиво, яке подається у вигляді шоу. Тут також важливо вибрати хорошого майстра. Відмінна риса справжніх майстрів, вони вас активно зазиватимуть.

Трохи про місцевих жителів

Нікому не секрет, що справжні господарі Стамбула – це коти, господарі Босфору – чайки, впевнений тут зі мною багато хто погодиться.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 10.03.2021 – 17.03.2021
Тривалість: Тиждень
Тип туру: Вікенд
Авіаквитки: Sky Up
Готелі: Booking
Екскурсії: Усе самі
Складність подорожі: 0/10 (Друге рідне місто)