Шановні пасажири, наш літак здійснив невдалу спробу посадки, ми зайдемо на друге коло та спробуємо сісти ще раз. Що означає “Спробуємо?” На другому колі посадку не дозволяють. Коли пілот починає заспокоювати пасажирів, переконуючи, що не варто переживати, стає справді страшно. Спочатку політ був тихим, без турбулентності, поки не дійшло до посадки. Прибравши закрилки, перевівши турбіни в режим форсажу, літак, оповитий хмарами, різко змінив кут польоту з посадки на зліт. У кабіні було чути, як змінилася тяга в турбінах і різко почала зростати вертикальна швидкість, на щастя для пасажирів ми летіли вгору, а не в низ. По тілу відчувалося перевантаження, а за ілюмінатором на великій швидкості проносилися косі хмари. Я згоден повернутися назад до Києва, але без жодних інших спроб посадки. Хмари виявились туманом над злітною смугою, добре, що це вчасно зрозумів наш пілот, а посадка з піднятим носом дозволила літакові легко зробити небезпечний маневр. Хвилин за 40 дали добро на наступну спробу. Навпроти нас сидів чоловік, який знімав на мобілку свій перший переліт. Він почував себе найкраще, оскільки можливо не знав, що відбувається щось не стандартне. Коли пілот таки виконав успішну посадку, йому справді всі щиро аплодували, я думав, що йому навіть хтось букет квітів зараз понесе. Спустившись з трапу, я був щасливий стояти на землі.

Квіти пілоту!

Після прильоту на нас чекав нескінченний віза чек, ми були приблизно п’яті в черзі і простояли близько 50 хвилин. Офіцерка із явно непрацюючим сканером відбитків пальців по п’ять хвилин сканувала кожну руку тим, хто прилетів. Причому частину з них відправляла на додатковий доскан в окрему кімнату. Офіцерка не хотіла визнавати той факт, що сканер просто не працює. Також перед нами опинилася бабуся, яка прилетіла до синочка в гості і дупля не відстрілювала на скільки і куди саме вона прилетіла. Перекладала її мову дівчина, яка стояла поруч, вона англійську судячи з усього бачила тільки на картинках. Хотілося допомогти, але це виглядало б ще тупіше. Після кількох десятків повторів фрази “Я приїхала до сина” офіцер нарешті повірила в її мету. Скан моїх рук зайняв пару хвилин, а ось відбитки Даші сканували понад 10 хвилин. Після чого нас відправили до окремої кімнати на додатковий скан. Головний офіцер, погортавши паспорт Даші, захопився кількістю наших подорожей і зняв відбитки.
Готель наш був на околиці, а у букінгу я помітив примітку, що ресепшена у них немає і код доступу потрібно запросити заздалегідь. Написавши в готель повідомлення, щоб надіслали мені код, ми вирушили одразу до центру. Треба було вирішити проблему з рюкзаками, щоби не тягати їх. Вони хоч легкі, проте зайва вага. Рішення прийшло само собою.

Поївши у ресторанчику, перед тим як розрахуватися, ми попросили до вечора залишити наші речі на зберігання. Офіціант із радістю погодилася, а ми їй залишили чайові. Всім радісно! Та ще в нас тепер є стимул повернутися до цього закладу ще й на вечерю. Настрій був припіднятий. А ще про кухню хотів розповісти. Ми сиділи у вареничній, у якій був асортимент вареників на будь-який смак.

Ми собі поставили мету за три дні перепробувати всілякі види цих ласощів. У Гданську буквально на кожному кроці продається морозиво, що дуже має великий попит. Наш десерт був визначений.

Звичайно не наша Лакомка, але порція ефектна.
На нашому планшеті було відзначено безліч місць, які необхідно відвідати в старому місті, але коли ти в нього потрапляєш буквально розбігаються очі куди-небудь спочатку піти. Карту з маршрутом ми відклали. Тут і без маршруту було видно, що доведеться добре походити. Було таке відчуття, коли бачиш гарний закуток, хочеш піти в нього, по дорозі повертаєш на іншу пам’ятку, з неї на третю, а в голові дедалі більше список місць, що сподобалися дорогою.

Вистачило перших 30 хвилин, щоб Гданськ увійшов до трійки найкрасивіших міст Європи, які ми відвідували. Щиро кажучи, до поїздки я уявляв собі невелике СМТ. А тут витвір мистецтва збудований.

Ми ще не дійшли до головного каналу, фотографія з якого світитиметься у всіх путівниках, а місто вже подобається. Причому ми постійно щось перекушували, люблю я гастрономічні тури. Тим часом менеджер готелю схаменувся і надіслав мені смс-ку з кодом від дверей, але ми вже не поспішали, в готель можна буде і вночі вселитися. Перші години дві ми гуляли, роззявивши роти, відкриваючи все нові й нові вулички для себе. Одна з них – Mariacka особливо потішила.

Це взагалі, мабуть, найкрасивіше місце в Європі. Кам’яні дракони звисали для відводів дощової води з різних декоративних балконів, всюди ажурні перила, безліч квітів та милих деталей.

Щодо квітів це місто взагалі перевернуло мою думку про те, наскільки може бути квітучим місто. І сотні затишних постійно заповнених кафешок.

Як ми взагалі опинилися в Гданську, якщо про його існування ще кілька місяців тому я й не підозрював. Одночасно вчасно помітив новину про новий маршрут Візейра з Києва. Оскільки маршрут тільки відкрили, перші квитки продавалися дуже дешево. Треба було ухвалити термінове рішення про незаплановану поїздку. Поки ми із Зайкою хвилин за десять перебрали фотографії та відгуки про Гданськ, акційні квитки на серпень вже розібрали. Я їх почав бронювати на вересень, Даша тим часом швидко перебирала інші доступні дати. Я вводив реєстраційні дані для покупки з рекордною швидкістю. Зважаючи на все, не я один стежив за новинами у світі авіаперельотів. Натискаючи кнопку “Оплатити” ми отримуємо наші найдешевші квитки в історії авіаперельотів – 996 грн (36 євро) за двох в обидва боки. Дешевше у гривні у нас був лише Будапешт, але за курсом був дорожчим.

Після минулої поїздки до Кракова, друзі, питаючи: “Куди далі?” дивувалися, що наступна країна буде також Польщею. Акції вони суворі, але в нас ще такого не було, щоби двічі поспіль в ту саму країну. Ми були вже двічі в країнах, що називали себе столицею бурштину, але ціни на бурштинові вироби в таких країнах були ледь не дорожчі за золоті. Схоже, що столицею є Гданськ, адже бурштин можна добувати самостійно в міському фонтані.

Збоку виглядало не дуже привабливо, але варто спробувати і інстинкти шукачів скарбів прокинулися десь усередині нас. Розвага безкоштовна, що знайдеш – все твоє було дуже весело. Це був вихідний день, відпочивали всі на повну.

Поки хтось шукав скарби у фонтані, містом йшла якась ліга супергероїв, на електромобілі возили групу хлопців напідпитку, серед яких була навіть людина-пінгвін, а в арках старого міста вуличний оркестр розпочинав свою програму.

Над головою синє небо, про ранковий туман більше не було ніяких натяків. Поїздка була експромтного формату, ми стояли перед вибором, дочекатися темряви і погуляти по нічному центру або ж вирушити до готелю, який розташований на набережній і помилуватися балтійським морем. Здавалося, що в центрі ми ще за три дні будемо не раз, але маршрут склався таким чином, що в центрі ми взагалі дивом тільки опинимося. Ми спробували замовити бла-бла-кар до автентичного міста Торунь, але водії з ідеальними відгуками зрештою просто скасовували свою поїздку або без пояснень відхиляли заявку незважаючи на їхню опцію миттєвого підтвердження. На залізничному вокзалі в касі нам посилено намагалися пропхати Інтерсіті за 50 євро, причому жінка дуже обурилася, що ми попросили продати нам квитки звичайними електричками з пересадками. Не дивлячись на екран, вона стояла на своєму, що ціна там така сама, як на Інтерсіті. Довелося містечко викреслити з планів, а вірніше змістити на випадок якщо зовсім нічого буде робити.

Повечерявши в знайомій нам кафешці дерунами під сьомгою і двома порціями чергових вареників, ми все-таки пішли подивитися на нічне місто. Він був не гірший за денний, ще порадувало підсвічування гігантського оглядового колеса. Жили ми на самій околиці, далеко від центру. Їхати треба було на трамваї хвилин 25. Нас чекала невелика пригода. Код доступу у нас був, тільки ось за адресою не було нашого готелю, а вірніше його адреси не було на місці. Шукали ми наш Amber studio довго, детально вивчаючи закутки вулиць. У якийсь момент ми знайшли Amber house, сподіваючись, що пошуки закінчені ми ввели код, який успішно відхилився. На щастя до готелю входила мешканка цього готелю. Дівчина сказала, що вранці зіткнулася з протилежною проблемою, потрапивши до нашого готелю замість свого. Вона нам детально описала як виглядає потрібна нам будівля і з якої цегли її збудовано. Я вже думав, що вона продовжить розповідати історію, хто і коли його збудував, але в такі деталі вона не вдалася. Коли ми знайшли правильну будівлю невдалі спроби вселитися не закінчилися. Room numer 5 опинився на п’ятому поверсі без будь-яких пристроїв для введення коду, при цьому двері, що не мають ручки, були дуже понівечені в частині замку. Виглядало це, ніби зомбі намагався відкусити замок. Вся ця дія відбувалася у темряві при світлі ліхтариків на п’ятому поверсі житлового будинку. Так, не дарма цей готель коштував майже втричі дешевше від інших – 50 євро за три ночі. Що робити – незрозуміло. Пішли оглядати “готель” далі. На дверях із номером один був кодовий замок. Ну що ж втрачати нічого, спробуємо запровадити наш код. І він підійшов! За цими дверима була кухня та ще шість дверей. Той самий код, як говорила смс, відчиняє всі двері та до нашої кімнати номер 5 він також підійшов. А що, зручно, хочеш у гості – просто набери той самий код. Наша кімната була, по суті, перероблений балкон. Багато хто у відгуках скаржився на холод, у нас навпаки в кімнаті стояла спека. Процедура пошуку подушок та добування рушників була крутішою за добування бурштину у фонтані. Спочатку здавалося, що ми в’їхали в якусь діру. Але в результаті це було справді вдалим рішенням у плані розташування та ціни. 
На другий день ми вирішили розвідати, що там у двох сусідніх містах. Міста розташовані на відстані 17,5 км від Гданська по береговій лінії. До речі, настав час познайомитися з морем. Під час вчорашніх гулянь центром, до моря так і не вдалося дістатися. Ранок був похмуро-туманним настільки, що море за кольором практично зливалося з небом.

Найцікавіше, що набережна лінія дуже схожа на шріланкійську – парадокс! До нас підійшов корінний поляк. З’ясувавши, що польською ми не говоримо, розповів нам різні історії з життя. Було інформативно. Прикольно, коли розумієш мову, якою ні слова сказати не можеш. Після п’ятихвилинної розмови ми таки рушили далі. Уздовж набережної тяглася велодоріжка. в нас обох промайнула думка, що непогано взяти б велосипеди в оренду. На наше щастя, за п’ять хвилин думки матеріалізувалися, і ми вже їхали велосипедами. Оренда на день коштувала 40 злотих (10 євро). В заставу нічого залишати не треба було. Я так розумію, що тут велики просто є у всіх, і їх ніхто красти не збирається.

Менеджер з оренди нам дала багато корисних порад. Веломаршрут Гданськ-Сопот-Гдиня дуже мальовничий. Тут тобі будуть і ліси, і парки, високі урвища над морем, веселі спуски з гір на великій швидкості, озеро з островом і багато цікавостей.

Найкрутішим на маршруті був довжелезний ліс, через який пролягала та сама асфальтована доріжка. По прямій весь час їхати не виходило, тому що постійно на всі боки було щось дуже мальовниче і не можна було не звертати зі шляху. Проїхавши перші пару кілометрів, мені довелося повернутись і замінити сидіння, бо для мене воно було надто вузьким, а дорога очікувалася далека.

Дорогою іноді траплялися безкоштовні майстерні для велосипедів – стійки з набором інструментів і насосом. Перша наша зупинка була у Сопоті. Нам із собою дали ланцюг із ключем, так що будь-якої миті ми могли паркувати велосипеди. Де їх правильно паркувати не завжди зрозуміло. Вибрали максимально схожі на стійки для велосипедів паркани. Щоправда, постійно переслідувала думка, раптом їх якимось евакуатором заберуть. Стара частина міста зовсім невелика та явно програє красі маршруту між містами. У місті була довга черга до якихось кас. Виявляється, головна визначна пам’ятка тут це найдовший у Європі пірс, на який чомусь усі дуже хотіли сходити прогулятися. Ціна була близько двох євро за особу. Ми не дуже зрозуміли суть розваги і не стали витрачати гроші на таку несуттєву розвагу. Такі пірси трапляються досить часто, але типу не такі довгі та безкоштовні, а тут чомусь за це треба платити, і море охочих. Як то кажуть “На кожен товар знайдеться свій купець”. Витративши на містечко близько години, ми вирушили далі. Тим часом небо вже стало ясно-синім і море набуло свого кольору.

Дорога ставала все красивішою і мальовничішою, і раптом ми приїхали просто в глухий кут. .дороги далі не було.

З одного боку, пляж, з іншого гора та ліс. Велосипеди на паркування, а самі в піший маршрут лісом. Ми думали спочатку заїхати туди на велосипедах, але було не до кінця зрозуміло, чи можна цими маршрутами їздити на велосипеді. Ліс був великий та темний.

Начебто дерева росли не так і густо, але світло проходило затінене. Безліч стежок лісу вели до панорамних видів на морі з високих стрімчаків.

Лісом гуляли близько години. Повернувшись назад до паркування, ми поїхали у бік Гдині.

У цій поїздці було зручно, що нас постійно контролював GPS. Щоправда, він же нас і завіз годину назад у глухий кут.

Уздовж основної траси до Гдині тяглася велосипедна доріжка, переважно вниз. На одній з ділянок стояв дисплей з лічильником велосипедистів, що проїхали за день, ми були приблизно в третій тисячі.

Незабаром ми доїхали до центрального парку у Гдині, де легко знайшли паркування. По самому містечку ми гуляли десь з годинку, насолоджуючись атмосферою відпочиваючих туристів. Основна концентрація була на пляжі. Центр міста досить затишний, але на тлі краси маршруту, яким ми вже проїхали — це просто місто.

Вся краса в тих лісах та парках, якими пролягала велодоріжка. Зворотний маршрут, судячи з карти, був уздовж пляжу. Дорога була досить цікава. З води стирчали різної форми крани, на зустріч їхали велосипедисти на одному колесі жонглюючи кеглями. Іноді траплялися парочки на педальних автомобілях. Проїхавши пару кілометрів, ми вперлися у круті сходи. У хлопця уточнили, чи буде там дорога. Він з радістю хотів розповісти, як доїхати до Гдині, а коли дізнався, що нам до Гданська – здивовано посумнішав. Зверху виявилася стежка в якийсь ліс. Цей ліс виявився тим, яким ми гуляли пішки, з іншого боку. В основному довелося тягнути велосипеди нагору. Крізь дерева просвічували самотні промені вечірнього сонця. Незабаром буде темніти, а попереду ще один ліс треба проїхати. Як не дивно, але й у лісі нам GPS вказав куди рухатися. Вибралися ми у зовсім незнайомому місці. Планшет вказував нам їхати в невідомі нетрі. Або робити крутий об’їзд. Спочатку ми мчали містом з гори, з якої відкривалися чудові краєвиди на саме місто. Потім асфальтована дорога перетворилася на стежку, і ми знову в лісі мчимо вздовж паркану з колючим дротом. За парканом казарми. Куди нас вів навігатор, було відомо тільки йому самому. Але головне, що всюди виявлялася стежка. Судячи з кінця стежки у вигляді кількаметрового урвища, ті казарми зовсім не очікували на нашу присутність. Натомість ми виїхали чітко на міську трасу Гдиня-Гданськ. Але ліси нам були якось звичнішими, на найближчому повороті ми звернули в мережу парків. І мчали вже відомими нам дорогами. Весь наш маршрут зайняв десять годин, велосипеди треба було здати до 21:00. Здаючи велосипеди, ми поцікавилися у жінки, що вона порекомендує нам робити завтра. На наш подив у неї для нас був готовий маршрут на завтрашній день, правда не на велосипедах, а на трамваях та електричках. Також вона нам вирішила питання з нічним трансфером до аеропорту. Ще й гроші за взаємовигідним курсом у неї поміняли. На знак подяки можу хіба що порекомендувати її оренду велосипедів навпроти 48-го входу на пляж у районі Брзезно. Круто, люблю поїздки, де можна формувати маршрут походу справи. Шкода так не виходить із далекими поїздками. На вечерю хотілося якоїсь екзотики. До вареників із лососем ми замовили рибку Флаундера.

Флаундер виявився настільки ж смачним, яким я його собі уявляв дивлячись мультик про Русалоньку. Ще нещодавно ми ласували баранчиком Шоном в одній кафешці, а тепер Флаундер. Шкода, в меню не було краба Себастьяна. Вранці ми планували після вечері поїхати до центру, але після десятигодинного маршруту не хотілося їхати далеко від готелю. Оскільки нас тягнуло на ліси, ми навіть уночі вирушили в якийсь лісок. Ліжка у нашому хостелі були далеко не найзручніші, але спалося міцно після такого активного дня. Правда о шостій ранку довелося себе підняти, щоб вимкнути будильник… на кухні… не свій… На жаль, господар телефону спав ще міцніше в одному з номерів.
У поїздках дуже важливо заощаджувати час на сніданках. Знайти кафе та поснідати іноді досить проблематично. Ідеальний варіант готель зі сніданком або з собою взяти провізії з Києва. У цьому готелі ми мали другий варіант. Поснідавши ми вирушили до Олівського парку. Оскільки парк нас не вразив, заглиблюватись у деталі не буду. Парк невеликий і славний, але знаходиться невиправдано далеко від міста.

Біля парку стоїть собор, у якому під час гри на органі підігрують різноманітні механічні скульптури на своїх інструментах. Ми саме потрапили на момент гри. Неподалік парку була зупинка електрички. Тому ми швидко та смачно поїли у маку і вирушили до міста Мальборк.

Мальборк

Місто знаходиться за годину їзди від Гданська. Свою славу він заслужив найбільшим замком на території Європи. Причому центральний вокзал містечка мало не красивіший за сам замок, правда за розмірами значно поступається.

Від вокзалу треба було пішки пройти старим містом. Місто виявилося теж затишним. Навколо Гданська всі містечка якісь затишні вийшли) Вхід у замок по вісім злотих (2 євро). У кас група гідів пропонує свої послуги. Але тут головне не потрапити в їхні тенета, адже найкрутіша розвага — це аудіогід. Їх видають на касах безкоштовно. Чоловічий голос починає розповідати про історію замку, вказуючи місце де він на Вас чекатиме для продовження розповіді.

Сам плеєр трекає твій маршрут за допомогою супутника та чекає, коли ти підійдеш до вказаного місця. На кольоровому дисплеї світиться фотографія наступної точки і вказівник в який бік треба йти, якщо вказівка ​​гіда була незрозумілою.

За бажанням можна було піти не по маршруту. Плеєр продовжуватиме стежити та розповідати історію про ті місця, в яких ти зараз перебуваєш. Мало того, що сам замок за розміром, напевно, як Гоґвортс так ще й це диво технології. Ми були в такому дикому захваті від екскурсії. Повний ефект присутності справжнього гіда. Якість мови була дуже високою, а розповідь цікавою. Підйом на найвищу вежу коштував також по 8 злотих (2 євро).

Гід водив нас приблизно півтори години. І ще десь стільки ж ми бродили по різних закутках та вуличках після цього.

Це реально найкрасивіший і наймасштабніший замок на нашому досвіді. За замком довгий міст через річку. На якому можна милуватись замком здаля і перетравлювати культурний шок.

На запланований поїзд назад ми запізнилися на одну хвилину, так що у нас було ще цілих дві з половиною години для знайомства з Мальборком. Ми навіть скарб геокеш за цей час встигли знайти. Вареники в одній із місцевих кафешок були просто чудовими, і як завжди з нестандартною начинкою.

Вже ввечері ми приїхали до центру Гданська. Зручно, коли біля старого міста зупинка поїзда. Це був останній вечір у Гданську, треба було насолодитися по максимуму. Нічний центр виглядає дуже романтично. Єдиний момент засмучував – через 12 годин треба бути у Києві на роботі. У зв’язку з цим довго не нагуляєш центром. Здавалося, ніби наші пригоди позаду, але щось підозріло довго не приїжджає наш єдиний трамвай, що йде на околицю. Всупереч розкладу. Хвилин за 30 стало зрозуміло, щось пішло не за планом. Поглядом тестувальника на електронне табло знайшов ознаки, якими було видно, що частина присутніх трамваїв явно не приїде сьогодні, їх рядки трохи відрізнялися від тих, що не відставали від графіка. Потім ще й рядок, що біжить, підозрілий. Уточнили у поляка, що там написано. Виявився обрив на лінії. Треба їхати іншим номером, потім пересісти на автобус. Поляку, на щастя, було з нами по дорозі. Інший номер завіз до якоїсь індустріальної зони і висадив усіх біля автобуса. Напівсплячий водій автобуса сказав, що нікуди він не поїде, йдіть на іншу зупинку. До іншої зупинки ми йшли 15 хвилин у швидкому темпі. На тому місці зупинки не було. Але збиралися люди і на щось чекали. Наша дорога до готелю вже розміняла другу годину часу. Ні автобуси, ні таксі не хотіли зупинятися. Хвилин за 30 під’їхав автобус і повіз усіх у бік потрібного району. Але й він не доїхав до самого району, висадивши серед нічних вулиць. Найцікавіше, що частина натовпу чекала на той автобус хвилин сорок, щоб на ньому проїхати всього кілька кілометрів. Поляк із нами розпрощався, наш маршрут підхопив планшет, заряд якого зовсім не розраховував на нічні пригоди. До готелю ми йшли ще 20 хвилин. Незважаючи на глибоку ніч, ми відшукали нічний магазин і традиційно накупили собі європейських сирів. Спочатку план був виспатися і о четвертій ранку на таксі бадьоро поїхати в аеропорт. У результаті висипатися вийшло і в готелі, і таксі, і в літаку, і в зоні очікування. Добре хоч таксист по нас приїхав вчасно. У літаку нам дісталося три місця, що додало комфорту дорозі назад. Коли я прокинувся, за ілюмінатором було видно мій офіс. Шкода нікому так рано було помахати з літака. 

Епілог

Гданськ був відкриттям не лише року, а й усіх минулих чотирьох сезонів подорожей. З усіх наших поїздок саме це місто перевершило наші очікування у десятки разів. Це була одна з кращих подорожей, нехай і коротка. Але ми ще обов’язково повернемося, ці ліси та парки!.. Обов’язково колись зберемося до Ісландії та з’єднаємо її через це місто. А поки що наша тримісячна віза була успішно відкатана, як і останній розворот мого закордонного паспорта, який вдалося з нуля заповнити практично за чотири роки. Це була перша подорож п’ятого сезону, до зустрічі!

Інформація про подорож

Дата подорожі: 10.09.2016 – 13.09.2016
Тип поїздки: Вік-енд
Тривалість: 3 повних дня
Транспорт: Wizz air
Готелі: Amber Hostel
Екскурсії: Всі самі
Складність поїздки: 1/10

Фото з Бергедорфа

Це була дуже незвичайна подорож. Можна сказати перша у своєму роді. Хоча наші подорожі продовжують йти повним ходом, але постійні читачі вже явно помітили велику паузу в публікації оповідань. Та й насправді написання цієї розповіді є великим дивом у хорошому сенсі цього слова. Відразу скажу, що цю розповідь я пишу своїми власними руками, а отже, все вже відносно добре.

Про складне

У нас нещодавно зірвалася подорож до Італії. Ми мали полетіти, але полетів тільки я, і, на жаль, не на літаку, а з велосипеда. Я багато разів за своє життя падав із велосипеда і навіть потрапляв в аварію, коли був підлітком. Але цього разу перевершив усі випадки разом узяті. Коли я лежав у парку на бруківці, то з жахом побачив, як моя рука лежить під таким кутом, під яким вона не повинна лежати. Коли Даша з Мишком приїхали мене рятувати, одне з моїх перших питань було “Яка наступна подорож та коли?”. Коли Даша сказала, що в нас запланована Італія за тиждень, я дуже здивувався і не міг зрозуміти. А куди саме та якими авіалініями? Ну нічого собі, Італія… Це був больовий шок, при якому пам’ять якийсь час починає поводити себе по-іншому. Весь тиждень я сподівався, що ми ще встигнемо полетіти, але переломи виявилися досить серйозними, причому відразу на обох руках. Але сучасна Українська медицина творить чудеса. Причому слово “Українська” я не випадково написав із великої літери. Багато людей вважають, що в нашій країні погана державна медицина, я як людина, яка тиждень провела у лікарні швидкої допомоги, хочу заявити, що з державною медициною у нас все гаразд. А от, наприклад, з українською компанією BikeNow справді проблеми. Коли ми повідомили, що у велосипеда не спрацювало заднє гальмо і до чого це призвело, то побачили всі найгірші прояви поганого сервісу. Якщо коротко, то в результаті отримали відповідь у форматі “Сам винен, що взяв у найм у нас велосипед”.
Загалом я дуже радий, що при такому падінні відбувся тільки переломом рук, і мене практично не покидала хвиля позитиву. Ще я був дуже радий, що вночі перед падінням я встиг відправити батьків у подорож, і хоч у них не зірвалася подорож через мої руки. Коли мама мене запитала про те, як вона мене може морально підтримати, я сказав, що найкраще, що вони можуть зараз зробити для мене — це поїхати в Каїр і подивитися піраміди, фотографія на тлі пірамід буде для мене великим натхненням, що подорожі продовжуються. Так батьки й зробили. А ще мені на свято Хеллоуїну не потрібен був костюм)))
Після операції я не встиг відновитися до мінімально допустимого фізичного стану, щоб полетіти і довелося пропустити рейс. Я написав запит у Wizz і вони охоче пішли на зустріч, повернувши мені вартість мого квитка в обидва кінці, звернувши мою увагу, що по-доброму потрібно брати флекс тариф, щоб уникати подібних ситуацій.
На щастя, Італія була не єдиною майбутньою подорожжю. До моменту вильоту в Гамбург я вже навчився багато чого робити своїми руками, але все ж таки головна героїня подорожі – Даша. Оскільки більшість речей їй доводилося робити двічі – за себе та за мене. Та й взагалі, як важливо мати свою надійну другу половинку. По суті, з моїх проблем це прожити час до операції, потім пройти реабілітацію рук. А ось на Дашині плечі впало справді випробування. Робити абсолютно все по дому і повністю доглядати мене, вирішувати всі питання зі страховкою та лікарнею. Як виявилося без рук – як без рук! Ще мені, як завжди, дуже пощастило з моєю улюбленою роботою. Від німецького менеджера у перші дні отримав повідомлення у форматі “Андрію, я розумію як тобі зараз важко, будь ласка, не згадуй про роботу, а повністю концентруйся на своєму здоров’ї, повертайся тільки тоді, коли будеш повністю готовий”, причому всі лікарняні повноцінно оплачуються. Також надійшло повідомлення підтримки від київських колег із позначкою про те, що відповідати не потрібно, оскільки вони розуміють, що зі зламаними руками це зробити нереально. Мене у такі моменти сентиментальність аж до сліз пробирала. Смішно було, коли першого вечора мені написала мама “Синочка напиши нам щось хороше”. А потім через вісім хвилин “Я зрозуміла, не треба писати”)))) Але, на щастя, сучасні технології можуть розпізнавати текст з голосу і телефон я освоїв досить швидко. От тільки треба було навчитися розблокувати телефон. До речі, телефон – найкращий засіб для реабілітації, хочеш серфити в інтернеті – вчися працювати пальцями)))) А які трюки я навчився робити ногами! Коли серед ночі починає ніс свербіти і не таке навчишся. Хоч бери тепер і в акробатичний гурток іди. Ще зі смішного було коли медсестра випадково зачинила за собою двері, виходячи з палати, а потім мені вдень сказала, що я такий скромний, що вночі навіть не звертався по допомогу. А ще якось уночі мені була потрібна допомога санітарки, але цього разу чергувала санітарка з дуже похмурим обличчям. Її обличчя чомусь у мене викликало почуття страху та небезпеки. І я не міг її знайти, довелося розбудити медсестру. Жінка сказала, так вона ж за тими дверима і вказала на дуже темну частину коридору, де були дуже похмурі двері. Я медсестру серйозно запитав чи не страшно їй самій. Вона розсміялася, але судячи з нервового сміху вона теж боялася санітарки))) Цікавий факт — перших кілька днів після наркозу я бачив сни, що складаються з одного кадру. Наприклад, з’являється нерухома картинка з Дашею і в голові голос каже якусь фразу від її імені. Кінець сну. 

Але повернемося до подорожі. Перший сюрприз на нас чекав в аеропорту на рамці. Чи то запищали мої чотири пластини, чи рамка вирішила пікнути про всяк випадок. Але довелося проходити додаткову перевірку. До речі, на зворотному вильоті, коли працівник побачив мої руки, мене провели поза рамками і просто обмацали по одягу. Наступним важливим етапом був літак. Травматолог мені дозволила летіти, але попередила, що може початися набряклість рук. Але, на щастя, руки теж скучили за польотами і поводилися добре. До речі, відкидний столик ідеально підходить для зберігання зламаних рук під час усього польоту))))) Як же я тішився тим фактом, що ми летимо на літаку. Це означає тільки одне – подорожі продовжуються!

Гамбург

Ми з Дашею, як зачаровані, стояли і спостерігали за незвичайним двоповерховим літаком Люфтганзи, який починав неспішно кермувати. Літак упевнено їхав на смугу вильоту. Невже він зараз полетить? Літак своєю чергою виїхав на злітну смугу і почав набирати швидкість. За подією стежило багато людей. Якоїсь миті літак відірвався від землі і полетів. На табло висвітлилася інформація, що рейс відлетів. Після відльоту на смугу приземлився інший літак і почав кермувати у бік аеропорту. Синя машина, що чистить, їздила і мила територію аеропорту. Ми стояли як уражені блискавкою, вся фішка була в тому, що всі літаки, що відлітають і прилітають, були розміром менше за мене!!! В той же момент почалося виверження вулкана, і лава прямувала все нижче і нижче до Помпеїв. У залі почало гаснути світло, а міста почали включати нічне підсвічування – зараз розпочнеться десятихвилинна ніч, нам треба поспішати в гори, там зараз буде сильна гроза.

Тут же десь у горах піднялася літаюча тарілка і злетіла вгору. Як би я байдуже не ставився до музеїв, але Гамбурзький музей мініатюр вміє здивувати. Я описав лише кілька подій, щоб не спойлерити, але ми тут провели три з половиною години, поки сили не те щоб не закінчилися, але й резерви завтрашнього дня так само були вичерпані наперед. Ефектів було багато. Мініатюрних елементів тут стільки, що я впевнений – жоден турист фізично не зможе все розглянути та на все звернути увагу. І це не перебільшення. Тут спроектовані цілі міста з вулицями, причому скрізь є інтерактив і щось трапляється. Одних залізничних колій тут 15 справжніх кілометрів.

І дуже багато прихованих секретів. Наприклад, на дні океану зі справжньою водою ми знайшли двох корів, що пасуться в аквалангах. Або ж у гірських породах можна знайти щілину, зазирнувши в яку можна побачити ельфів, які видобувають кристали. Загалом життя в мініатюрних містах вирує на повну, навіть автомобільні аварії відбуваються… Музей працює з раннього ранку і до першої години ночі. Судячи з розкладу на сайті, черга на вхід буває до 220 хвилин.

У нас же вийшло так, що ми вже весь день відгуляли Гамбургом і думали повертатися в готель, а тут дорогою музей і без черги! Довелося взяти всі сили в руки, тобто в ноги і ще три з половиною години відходити))) Для всіх, хто думає чи варто летіти в цю дорогу частину Німеччини відповідь така, сюди потрібно летіти мінімум заради цього музею. До речі, вхід до музею досить лояльний – по 20 євро з особи.

Я ще не міг спочатку зрозуміти, навіщо тут продають абонементи. Але тепер розумію, це рай для перфекціоністів, які намагатимуться оглянути всі елементи, але як я писав раніше – не вийде, тільки мініатюрних людей тут 269 тисяч. І музей постійно розширюється.

Є кімнати, де працівники створюють нові локації, людей, техніку, і за цим теж можна поспостерігати. До речі, в момент перевірки інформації про музей в інтернеті, з’ясував, що окрім зміни дня і ночі, тут ще бувають відливи та припливи в океані…
Якщо до входу в музей ми були просто втомлені, то на виході відчували втому порівнянну хіба що з нашими першими подорожами, коли ми ще фізично не вміли так багато бути на ногах) Дорогою до готелю ще й на зйомки якогось німецького фільму потрапили, на наше щастя це був пристойний фільм. Перед входом у будівлю з нашим готелем був незручний замок, а під ногами глибокі грати, один незграбний рух і ключі проваляться у прірву, а складність поїздки виросте в рази. Тому діставання ключів із рюкзака з наступним відкриттям дверей щоразу ретельно планувалося до дрібниць.

Бергедорф

Ранок ми почали з чудової шаурми, її ми купили на станції метро. Я в попередніх розповідях про Німеччину вже оспівував велич шаурми, але цей раз був особливим. Мені було так смачно, що я боявся, що мені туди щось підмішали. Я досі згадую цей хрумкий смак м’яска… Не міг не відобразити в цьому оповіданні момент про шаурму, але сьогоднішня мета – невеличке сусіднє містечко.

Їхати до нього близько 40 хвилин, якщо я не помиляюся. За негласною традицією, я починаю знайомство з німецькими містами під солодку випічку. Не знаю, чому так, але це вже не вперше і навіть вчорашнє знайомство з Гамбургом почалося аналогічно. Напевно, тому що на станціях метро вона так апетитно продається, що я щоразу не можу пройти повз. Бергедорф я відзначив би маленькою перлиною в передмісті здоровенного Гамбурга. Тут гарні вулиці, вилизані дачі, мальовниче озеро та премилі парки.

У різних місцях парків ми знаходили прикрашені маленькі камінчики, в яких на звороті було посилання на фейсбук та коротку інструкцію, що потрібно відзначити відвідування. Принаймні ми так зрозуміли, бо було написано німецькою. У цьому невеликому містечку панує своя атмосфера, що кардинально відрізняється від Гамбурга. Ми дуже рекомендуємо відвідати. А зараз у нас ще пів дня попереду, тож повернемося назад у велике місто.

Знову Гамбург

Гамбург має одну проблему, він буквально впадає в очі. У місті дуже слабке освітлення. Коли настає темрява, ліхтарі зовсім не справляються, мабуть, якийсь дивний підхід до економії електрики. З огляду на короткий світловий день проблема стояла досить гостро. Проте у світлу пору дня Гамбург може здивувати не лише музеєм мініатюр. Одна з центральних вулиць тут, зважаючи на все, є аналогом Червоних ліхтарів Амстердаму. Ми цього не знали, але почали помічати, що все довкола нас стало сконцентровано на розвагах 18+.

Якщо музей мініатюр дивував приємно, то зараз ми були здивовані, чому стільки борделеподібних закладів сконцентровані в одному місці і навіщо вони потрібні в такій кількості. Ми тримали маршрут до культурного відвідування Ельбської філармонії, а натомість отримали щось протилежне поняттю “Культурний шок”. До речі, до філармонії ми зрештою дісталися. Але на тлі побаченого, вже нема чого про неї розповідати) Я б, чесно кажучи, сам Гамбург не виділяв як обов’язкове для туризму місто, але наявність музею мініатюр, Бергедорфа та Бремена істотно підвищує рентабельність цієї подорожі.

Бремен

Добиралися до міста ми дуже оригінальним для нас способом, це був поїзд Флікстрейн, до цієї подорожі ми навіть не знали про такі. Квитки на поїзд заздалегідь коштували по 3 євро в один бік, а оскільки поїзд запізнився на 12 хвилин, то нам прийшли ваучери по 5 євро у знак вибачення. Ще й у плюсі ​​залишилися)))) Ось тільки у поїзда з логістикою проблема. На квитках є номер вагона, а на потягу він дуже маленький і непомітний, зате багато інших непотрібних написів, зокрема про те, що якісь місця ліворуч, а якісь праворуч. Навіщо вони взагалі це написали із зовнішнього боку вагона?! Коли поїзд прибув збентежених було багато, ніхто не міг розібратися в який вагон треба йти. А група туристів, зайшовши у вагон, просто вирішили там постояти поспілкуватися.

Німці, люди дуже тактовні, вишикувалися в чергу за туристами, що спілкуються. Черга була настільки довгою, що закінчувалася на вулиці. Я розумію, що поїзд зараз почне їхати і намагаюся з’ясувати, чому утворилася черга. Даша пройшла у вагон раніше і виявила, що ця черга за фактом стоїть просто так. Даша всіх розігнала, я протиснувся у вагон, ми сіли. Черга ще якийсь час стояла, доки поїзд не почав зачиняти двері. Самі ж хлопці так і простояли, спілкуючись центром вагона до самого Бремена. Також половину маршруту спостерігали велику міграцію людей, які шукають свій вагон. Загалом було не скучно. Ми прибули у сонячний Бремен. У цій поїздці я мав дві найважливіші місії — це з’їсти гамбургер у Гамбурзі, а також з’їсти на тлі бременських музикантів “яєчко дієтичне” (с).

Причому в Гамбурзі завдання було досить складним, оскільки умовою попадання до Макдональдса за гамбургером був обов’язковий чекін у ковід-додатку через інтернет, якого в Макдональдсі не було. Але чого тільки не вдієш заради гамбургера. Ми також мали міркування, чи підходить для цієї мети гамбургер з Макдональдса, чи потрібно шукати більш пафосний заклад. Але дилема розвіялася, бо в іншій бургерній не було вільних місць, а в третій кухня почне працювати лише за годину.

Але це вже в минулому, зараз я насолоджуюся вареним яєчком, яке ми привезли до Бремена. До речі, дорогою до знаменитого пам’ятника ми бачили вуличного музиканта, а оскільки він грав у Бремені, то можна сказати, що ми бачили справжнього бременського музиканта. Ось так то! Але повернемося до міста, воно було підозріло порожнє і малолюдне.

Куди всі поділися? Розгадка опинилася у легендарних бременських двориках. Саме там сконцентрувалася основна частина туристів та працюючих магазинчиків. Дворики виявилися справді вартими відвідування. Якщо втомився від двориків – можна йти гуляти довгими парками або вздовж набережної, які в результаті тебе приведуть назад до будиночків. На обід ми вирішили заглянути до піцерії, де ми були єдиними клієнтами. Правда це зовсім не позначилося на швидкості готування, в результаті піцу ми чекали стільки ж, якби відстояли спочатку чергу в мішленівському ресторані, а потім тільки б робили замовлення))))

Швидше за все, вони для нас пішли збирати свіжі інгредієнти прямо з грядки. Зате розмір виявився настільки великим, що ми ще вечерею забезпечені залишилися. Після вечірньої прогулянки Бременом ми потрапили на вечірнє шоу, на будівлі проектували цікаві зображення під музику. Бремен виявився чудовим місцем для подорожі, але за фактом на нього потрібно виділяти десь половинку дня, оскільки містечко миле, але невелике.

А ми поки що повертаємось у нічний Гамбург. Тут на нас чекало цікаве відкриття – ми зайшли до магазину “Нівея”. Я завжди думав, що це просто синенька баночка з кремом, а виявляється тут цілий великий магазин із їхньою продукцією. Хто б міг подумати, що в них стільки товарів, крім того, синього крему. Що буде далі? Супермаркет, присвячений “Зірочці”, напевно)))

Цвинтар Гамбурга

Останні півдня подорожі Даша спланувала досить оригінально, ми поїхали на цвинтар. Я ніколи не був прихильником таких місць, але про це були дуже хвалебні відгуки. Мені вже й самому було цікаво, що ж такого має бути, щоб усі так захоплювалися. Як не дивно, це місце в Гамбурзі виявилося дійсно вартим відвідування. Це величезний парк з безліччю ландшафтно-дизайнерських рішень, надгробки теж були архітектурними шедеврами і добре поєднувалися з природою. І тепер і я раджу це місце до відвідин. Тут справді красиво. Навіть дощ нам не завадив. Друга перевага відвідування цвинтаря – близькість до аеропорту, лише одна станція метро і ви в аеропорту. У німців є такий класичний жарт, я сказав би навіть пранк – вони люблять будувати роздвоєні гілки метро в напрямку аеропорту. Це означає, що ти можеш сісти на потяг у напрямку аеропорту, а приїдеш зовсім в інше місто. Така фішка була саме на аеропортовій гілці в Мюнхені, де ми майже пропустили літак, а тепер наше професійне око відразу побачило цю фішку і на гамбурзькій гілці аеропорту. Так ось, від цвинтаря поїзд якраз їде у правильному напрямку.

Епілог

Руки, що реабілітуються, успішно впоралися з першою подорожжю, Даша справжня героїня, тому що дуже багато робила за нас двох. До Гамбурга однозначно варто їхати заради музею мініатюр та сусідніх міст. Тільки перед покупкою квитків слідкуйте, щоб на ваші дати була прийнятна ціна житла, оскільки в доковідні часи номери в готелях починалися від 100 євро за ніч. Нині ситуація значно змінилася на користь туризму. Наша ж наступна мета – надолужити втрачене. Колись же нарешті станеться Італія, яка зірвалася…

Інформація про подорож

Дата подорожі: 5.11.2021 – 8.11.2021
Екскурсії: Усі самі
Складність подорожі: 2/10 (легко)

Розповіді про подорож:

• Хаквік. Мюнхенська кіностудія
• Вихідний в Інсбруку
• Вертушки-покатушки на саночках в Альпах

Цей ранок виявився надзвичайно сонячним, на небі жодної хмарини. Трансфер до альпійського містечка буде лише о 12:30. Не можу ж просто сидіти в готелі і чекати, треба знову дослідити Мюнхен, цього разу сонячний. Так от як центр виглядає при світлі дня! Було дуже незвично, скільки тут разів був, але в яскравих сонячних променях навіть не міг собі його уявити. За кілька годин я дав величезне піше коло, охопивши всі основні місця і наприкінці навіть встиг на лялькову виставу на центральній площі. Тепер у мене Мюнхен остаточно підкорений, можу хоч екскурсії водити. Приїхав до готелю за 9 хвилин до виселення. Вже практично всі сиділи в автобусі та чекали відправлення за 40 хвилин. Ще дві хвилини зайняла картка, що розмагнітилася, і збори речей у мене зайняли ще 7 хвилин, враховуючи те, що треба було феном просушити три з половиною пари випраних шкарпеток.
Ми вирушили в дорогу, у гори! Нас привезли на озеро Тегернзе до міста Роттах-Егерн!

Назву міста відправляю до нашого особистого віртуального музею міст зі складними назвами, покладу його на поличку між Ольянтайдамбо і Сехершвехерваром, можна ще й Агауас Кальентесом підперти, щоб напевно! При під’їзді до готелю гордо височіли прапори нашої компанії. По автобусу прокотилося “Нас привезли до п’ятизіркового готелю!” Готель виглядав дуже пристойно і солідно. На ресепшені на нас вже чекали, але повідомили, що моя кімната буде дуже скоро готова. Поки ми їхали, бачили, як люди сідають у дирижабль. Такс, кімната – це добре, але на вулиці сонячно ще й десь дирижабль готується до польоту.

“Вибачте, підкажіть, будь ласка, якась найближча подія за планом?”. Дівчина мені відповіла, що найближча подія – це вечеря майже через 6 годин. У мене в голові вже вишикувалася купа ідей куди сходити, причому явно перевищуючи цей проміжок. “То я можу не чекати заселення і просто залишити речі?”. Дівчина сказала, щоб я не парився за речі і йшов гуляти.

“Народе, можна не чекати заселення вперед на озеро!”, однодумців не виявилося, основний аргумент був, що речі треба було б занести в номер спочатку. Але ж там сонячна погода! Гаразд, побіг сам. Озеро наче на картинці, ніби дизайнери його спеціально розмістили саме таким ракурсом до готелю. Пішов у бік міста, сподіваючись розібратися з дирижаблем, але той уже літав у повітрі. Трохи нагодував свій погляд озерними краєвидами та готелями, які виглядали як резиденції мільярдерів. На гугл карті висвітилося місце з дивною назвою Wallbergbahn, оцінкою 4,4 та 690 відгуків. Без інтернету деталі про місце та відгуки прочитати не виходило. Але мені явно туди треба. Іти близько трьох кілометрів. Ще й закриється за кілька годин. Покрутив карту детальніше та визначив, що це канатка. Супер! Тепер буде ідеальна видимість, щоб побачити гори. Спробував зловити інтернет, щоб попередити наших у чаті про наявність підйомника, але інету не було. Три кілометри я пройшов спортивною ходьбою, щоб напевно встигнути. З боку я виглядав як спринтер, що заблукав в горах. Причому трохи кульгавий спринтер. Підйомник працював, людей практично не було. Поки стояв у черзі з однієї людини, то помітив правила гальмування на санчатах. Невже тут можна на санчатах поганяти? Як будуть санки англійською я не знав. А жінка, яка продає квитки, не могла зрозуміти, що йдеться про санки. Я їх описав як лижі, але не зовсім, мають ту саму суть і на цій горі. Мимо! Друга спроба — показала її правила катання на санчатах. З’ясував, що платиш 5 євро, даєш у заставу паспорт і до 17:00 катайся на санках, скільки влізе. Один підйом коштує 11 євро, що більше береш підйомів за раз, то менше платиш за один. До речі, спуск без санок коштує теж 11 євро, тож дешевше на санчатах спуститися. 

Санки кріпляться до кабінки зовні.

Розмір гори у мене трохи викликав сумніви. Я уточнив у жінки, що це, напевно, не складно спускатися на санчатах. Отримав відповідь: «Звичайно складно, ти ж бачив висоту гори, а довжина траси 4,6 км». Але всі ми добре знаємо історію про паровозика, який зміг, а значить і я зможу. Санки мені причепили зовні кабінки. Підйом був довгий, близько 10 хвилин, і чим вище піднімалися, тим менше мені задум з санчатами здавався хорошим. Я ввімкнув визначення висоти. Гора мала висоту понад 1600 метрів. Перепад висоти на трасі для санчат 868 метрів. На горі був вайфай і я зміг таки нашим кинути інфу про гору з санками.

Заодно і знатимуть, де шукати, якщо що, а то привезли в готель, і співробітник зник. На вершині була частинка раю. Видимість нескінченна, сотні альпійських вершин, знизу озеро, ліси. Невелика церква на горі. Крууто! Ось створила природа такі місця! При чому за годину їзди від Мюнхена, тобто за бажання взявши квитки за рік, сюди досить нескладно і не дорого потрапити.

А тим часом я стояв біля старту траси. Жінка, яка продавала мені квитки, звернула увагу на моє взуття і сказала, що мені треба буде часто гальмувати п’ятами. Ще в інструкції була картинка, в якій санки треба тягнути на себе для екстреного гальмування. Ну почнемо! Сів відштовхнувся, їду. Аж не віриться, я їду! Так, спробую пригальмувати. Ага, якось не особливо гальмується. Їду швидше. Санки починають ще швидше їхати. Перший поворот, керованість хороша. На швидкості легко повернув. Їду ще швидше, чомусь їду дуже швидко. У вухах здіймається шум вітру. Починає продувати у всі щілини в куртці. Тепер зрозуміло, навіщо ті ґудзички потрібні. Щось їду я дуже швидко треба зменшувати швидкість, висять таблички про скидання швидкості. Почав гальмувати так, що за ногами залишався глибокий слід, нібито виходить. Але швидкість якась небезпечна на вигляд. Спуск став ще крутішим, втім, як і повороти. Вже дуже швидко їду, прямо лечу, лечу в прямому значенні цього слова, санки летять поруч. Тілом пішов потік адреналіну, летимо ми з санками перпендикулярно до траси. Зараз я відчую альпійські гори. Мене перекинуло, і я не тепер знаю не лише всю красу Альп, а й смак! На шоколадку “Мілка” взагалі не схоже. Сніг в Альпах якісний, без смакових добавок, свіжий, сьогоднішній. Від чола до ніг я був покритий рівномірним білим шаром. Санки лежали поруч, тому що я додумався накинути петлю на руку, щоб вони без мене не поїхали. Підвівся, намацав телефон, який у кишені був щільно законсервований снігом. Сніг виявився досить мокрим і довелося розстібати куртку, щоб відтерти телефон. Картки в джинсах спіткала та сама доля. Треба було перекласти все до кишень і відтертися від снігу. Кінчики пальців на морозі втратили чутливість, обличчя нило від холоду. Перезастібнув всі ґудзички і сховав все у внутрішні кишені, після цього я продовжив маршрут. Тепер почав відчуватись холодний вітер, а під попу забивався сніг, який доводилося на ходу відчищати. Далі спуск був із помірнішою швидкістю і навіть із зупинками. Я перетнувся з хлопцями, у яких уточнив чи ще довго. Мені сказали, що ще довго. Це справді був лише початок траси.

Види були шикарні під час спуску, хоч бери зупиняйся та фоткайся. А взагалі, екшен камеру б сюди. Спуск у мене зайняв близько 15-20 хвилин. По-хорошому треба було б іти в готель і сохнути, але сонячний день тут не щодня. Обсохну наступного разу. Оцінив, що мені досить тепло внизу і захворіти не повинен. На другий підйом! Тут уже добігли перші співробітники до канатки. Але санки в оренду встиг лише один взяти і ще троє через незнання пропустили оренду. Тепер десятихвилинний підйом був як подарунок, щоб відігрітися і привести себе до ладу. Оглянувши ще раз усю красу і велич гір, ми з колегою вирушили в дорогу. Я вирвався далеко вперед. Цього разу я був досвідченіший і вже знайомий із трасою. Їхав впевненіше і тепер у багатьох місцях набирав ще більшу швидкість, ніж минулого разу. На самому початку їхало багато саночників, було весело, але за санками піднімається снігова хмара, що перекриває очі. Треба було їх випередити. Я почав набирати швидкість і тут переді мною стикаються двоє хлопців і падають. Я встиг вивернутися і поїхав санчатами по вертикальній сніговій стіні. Що сказати, я впав ще ефектніше, ніж вперше. Але зате уникнув серйозної аварії. Акуратно проїхав місце попереднього падіння. Ну, як акуратно. Мені просто пощастило, що я ще раз не полетів у вільне літання. Далі була несподівана яма посеред траси. Ми з санками злетіли досить високо, але я зміг утримати їх під собою. Коли мені здавалося, що в мене все під контролем, Альпи вирішили дати знати, хто тут господар. Санки розвернуло задом на перед. Тут головне собі усвідомити, що падіння неминуче, але цікаво, а довго я зможу їхати зад… Все, летимо! Зверху небо синє, а ми летимо, на спині, причому санки у мене в руках, немов бояться падіння. Але їм бояться нічого, на відміну від попередньої ями тепер я знизу, тож їхатимемо на моїй спині. Як тільки впав, одразу вчасно згрупувався і рівно встав, з обох боків пролетіло двоє інших саночників. Пронесло! На третій спуск вже не було ані часу, ані сил. Я промок до ниточки. У самому низу вже зібралися наші співробітники, але оренда вже була закрита. Я випередив свого колегу за часом аж на 12 хвилин. Утеплився туалетним папером. Тепер довгий трикілометровий маршрут до готелю. Дорогою я примудрився заблукати, додавши собі хвилин 15 до маршруту. Уточнив у колег, як пройшло заселення. Мені описали наші номери як “Невиправдана розкіш”. Що ж там таке? Я ввійшов у готель немов снігова людина. Мені дали електронну картку, але в номері була щілина металевого ключа. Головоломка виявилася досить складною. Але цей готель мав таку фішку. На дверях був дуже маленький датчик під логотипом. І якщо до логотипу піднести карту, то двері відчиняться. Заходжу у номер. Вже за мить я готовий був підписатися під поняттям розкоші. Я у таких готелях ще не жив. У ванній кімнаті на мене чекала класична музика. Окремо ванна кімната, окремо кімната з двома видами душів, включаючи мій улюблений зливовий. Окремо кімната з туалетом та біде. Підлога, що підігрівається, два умивальники, купа складених рулетами маленьких рушників на мармуровій плиті. І все виглядає дуже елітно. Відігрівся у душі. У купі висувних ящиків не зміг знайти фен. Мені його, у чорному оксамитовому мішку, приніс елегантний працівник. Фен був якраз щоб просушити одяг. Дуже добре грів. Але потім спрацював запобіжник, і він вимкнувся на якийсь час, довелося таки другий знайти. Хто ж знав, що ще й дзеркала відкриваються і ще низка висувних ящиків знаходяться під умивальником. У чат надійшло повідомлення, що в нас так само включена спа-зона! Оуууу…. До вечері є ще година, а я як справжній тестувальник не можу не протестувати спа зону.

Халат, капці, все як потрібно. На нижньому поверсі на мене чекав шикарний басейн із зоною джакузі. Окремо Джакузі з гарячою водою, 4 сауни включаючи азіатську, релакс-зону з темними мармуровими сидіннями і релакс-басейн з теплою водою, де можна було лягти на спину наполовину зануривши голову і знаходиться в напівневагомості під лампочками у вигляді зірок. Ще щогодини приходить банщик і влаштовує шоу в саунах. З усіх саун мені сподобалася волога в азіатському стилі, що заповнена непрохідною на вигляд гарячою парою. Як я люблю цей запах. Після моїх вертушок-покатушок на саночках спа-зона готелю мені була якраз. Нескінченна радість та відвисання щелепи, якось так можна описати мої емоції. Але треба було вибиратися назад у номер, адже через 20 хвилин буде грандіозна італійська вечеря. Кухарі стояли вздовж піддонів з їжею та вітали гостей, що входять до зали. У нас було затишне місце з видом на гори та озеро.

Нема слів, які можуть описати красу та смак їжі, лише мішленівські зірки, якими нагороджено ресторан. Насправді я не знаю чи саме цей ресторан готелю нагороджений. Але я нагородив би саме його. Море смачного баварського пива, чарівне вино, десерти, які шкода їсти, щоб не зіпсувати красу. Основною темою цього вечора були мої саночки та нескінченний обмін враженнями про готель та місце. Ще буквально вчора мені здавалося, що відрядження проходить просто на топ-левел рівні, але сьогоднішній день буквально затьмарив собою всі попередні. І сама вишенька на торті, крім зарплати компанія виплачує ще й відрядження, що суттєво перевищують мої щоденні витрати. Можна було б припустити, що це сон, мене вщипнуть і я прокинуся, але такого шику я навіть у снах не бачив, так що це точно не сон. Я знову закохався в наш Матрікс, я насправді компанію люблю з першого дня за атмосферу та поставлені процеси, але ця подорож – якесь унікальне явище у світі подорожей. Ще у вигляді приємного бонусу зі мною в кімнаті жив співробітник, який не хропе.

Наступний день у нас складається з низки конференцій, що сумарно тривають 8,5 години. Це стратегічні сесії щодо планів компанії, звіти тощо. Для мене конференції це завжди боротьба зі сном, тим паче такі довгі. Напередодні ми з колегами обговорювали методи боротьби зі сном на мітингах. Назбирали прямо талмуд народної медицини про боротьбу зі сном. Виявилося, що люди діляться на дві групи, одні спокійно можуть відсидіти ланцюжок нарад, для інших це ніби дзвіночок – відключитися. Я в поїздках переповнений енергією, але таке враження, що як тільки нарада – організм переходить в акумулюючий режим. Мітинги організовуються тематичними. Минулого року це була гра у регбі. Навіть один із доповідачів виступав у костюмі американського футболіста. Цього року була музична тематика, всі стратегічні плани розвитку та презентації були оформлені в цьому стилі, і мали спільну мету – випустити новий музичний альбом, щоб очолити чарти. Організатори, мабуть, врахували побажання та додали до мітингів інтерактив. То ми хором співали, то стрибали, то робили масаж один одному. Це було круто! Ще були приголомшливі кава-брейки та сніданок.

Детокс коктейлі, смузі, фреші, сири будь-яких видів, сосисочки, загалом я не можу весь час писати про їжу, але зупиниться теж не можу. Коли сесія закінчилася, до головної вечірки залишалося ще близько чотирьох годин. Жаль, саночки вже закриті. Не гаючи жодної секунди, я вирушив у далекий похід на інший бік озера. Почало темніти, жовте освітлення надавало сніговим галявинам казкове сяйво. Будиночки почали запалювати свої вогники, міста поринули у зимову казкову атмосферу.

Я шукав виходи на пірси, щоб можна було відчути себе у центрі озера. За сяючими містами, нічні гори. Навіть підйомник для санчат світиться, але чому ж він не працює вночі. Там на трасі все одно небезпечніше нікуди вже. Озеро в обхід займає близько 16 кілометрів. Жаль час не гумовий. Довелося пройти лише близько чверті маршруту. Але з пригод – мало не впав з пірсу в озеро.

А на один пірс зістрибнув, то він взагалі виявився плавучим. У готелю настільки сильна мережа покриття інтернетом, що мені добило навіть з того боку озера, і в чат прилетіла пропозиція рухатись у спа-зону. Ну куди ж на вечірку без спа? Хотілося, щоби ця казка не закінчувалася. Коли я прийшов в одній із саун під індастріал-метал Рамштайна банщик влаштовував мега-шоу, розмахуючи рушником. 

Організатори позбавили нас вимоги брати з собою костюми, але баварський дрес-код дотримуватися треба. Розпочався захід із того, що на центр холу винесли дерев’яну бочку пива та дерев’яним молотком вбили кран. Але оскільки з краном вийшла невдача, я в прямому розумінні бачив утворення дорогого океану з пива на дорогому килимі готелю. Одночасно баварський бравий чоловік переміг потік і начебто кран встановився. Але варто було йому послабити хватку, як шоу з пивом, продовжилося. Пиво ніби хотіло вирватися на волю і покататися з нами на саночках. Із саночками вся основна проблема, завтра останній день і вдень нас вже відвезе автобус.

Для того, щоб покататися треба встати максимально рано. Після торішнього гуляння в деяких не вдалося стати навіть максимально пізно. Так, що ще на початку гулянки я поставив будильник на 7:45. Як ми з Дашею любимо говорити в поїздках “Нічого, відпочинемо якось у Єгипті” Коли ми раз на два роки летимо до Єгипту, це йде саме як відпочинок за всі поїздки. Я підбивав народ теж вирушити вранці зі мною, були готові на такий ранній подвиг досить багато, але тут ще треба справою довести бажання. А тим часом вечірка набирала обертів. Після нагородження співробітників у різних номінаціях розпочалися запальні танці. Виступало кілька німецьких гуртів.

Атмосфера панувала надзвичайно святкова. Найсмачніше німецьке пиво тут йшло тоннами тонн. Тим паче воно безлімітне. На барі були різні коктейлі, але вони попитом явно програвали пиву. Час летів зі страшною швидкістю. Одна співачка запалювала натовп так, що хороводи, народні німецькі танці та масовий спів запам’яталися ще надовго. Ми всі тримали один одного під руки та танцювали синхронний німецький танець. Я, до речі, у номінаціях року був висунутий на номінацію “Sunshine!”, але голосами переміг хтось із Німеччини. Але мені дуже приємно, що саме до цієї номінації я потрапив за голосуванням всього Матрікса. Коли час наближався до другої ночі я себе силою змусив піти і лягти спати інакше плакали мої саночки.

07:45

“Андрюша ти сильний, ти можеш, треба просто відірватися від ліжка, виспишся в Єгипті роки через півтора” – говорив я собі. Хоча кого я обманюю, в Єгипті я потім обіцяю собі виспатися в Києві. Ще й штори, що імітують абсолютну темряву. Ща перевіримо, чи зміг ще хтось прокинутися. Увімкнув вайбер, тут же упіймав повідомлення від Дениса, “Ну, що йдемо?! Щоправда, там дощ!”. Нам навіть горизонтальна крижана злива в Норвегії не була проблемою долати складні маршрути. Ще прокинулося близько чотирьох колег, та їх зупинив дощ. Поснідав, узяв парасольку на ресепшені й уперед. Слово “дощ” було досить щадне. Я навіть не міг зрозуміти, як ми спускатимемося під цією напівзливою. Але тут достатньо застосувати логіку. Я в будь-якому випадку прокинувся і лягти спати, це просто марна трата безцінного часу подорожі. Якщо не спати, то в готелі робити все одно нічого. На СПА зону і так буде ще часу вдосталь. Просто гуляти під дощем, сенсу немає, тому що я вже облазив тут майже все. А от якщо піти на саночки, то на висоті 1600 метрів можлива мінусова температура та дощ заміниться снігом. Тобто в будь-якому разі спробою походу на саночки ти нічого не втрачаєш. Хвилин 45 зайняв наш маршрут до підйомника. Підйомники працюють, я із полегшенням видихнув, боявся, що все буде закрито. Жінка з незворушним обличчям продала квитки та запевнила, що злива не проблема. Але біля каси висів екран із трансляцією веб-камери з вершини та попередженням. Моя ставка виявилася правильною, на самій вершині була справжнісінька завірюха.

Замітало так, що на відстані 10 метрів було погано видно. Почався спуск. Ми були одні з перших на маршруті, тому гірка була погано розкатана і не така швидка, як вперше. Зате ефект поїздки через завірюху непередаваний. Доводилося відривати руку від санок та прикривати очі. Це справжній екстрим і справді ті яскраві моменти, які назавжди запам’ятаються. На певній висоті сніг почав вщухати, і я боявся, що зараз він переросте назад у зливу. Але не тут було, сніг перейшов у яскраве сонце на тлі синього неба! Погода змінилася! Ура! Я спустився, дочекався Дениса, він відстав на 15 хвилин. Денис розповів, що впав на трасі приблизно 15 разів, ніяк не міг упоратися з керуванням санчатами і більше не хоче. Я ж поспішив на другий захід.

Тепер замість непроглядних хмар були обривисті хмарки над ранковим приозерним містом. Краса! За час підйому я зробив, мабуть, із півсотні фотографій. На вершині теж затихла хуртовина і розходилися хмари. Насправді явище виявилося тимчасовим, хвилин на 30, наче нагорода для тих, хто раніше встав і не побоявся!

Тим часом на гору підтягувалося все більше туристів, тим самим розкатуючи трасу. Я не поспішав, хай добре прокладуть маршрут. Другий спуск вже був класичний – швидкісний. Я вже подумки зібрався здійснювати третій підйом, але не тут то було. Черга, велика черга, навіть дві черги. Одні чекають, коли хтось поверне санчата, бо для оренди немає санчат. А інші чекають на підйомник. Тож я зовсім вчасно все встиг. Гаразд, нехай черга рухається, здав свої санки, на мене чекають спа-процедури в готелі. Пішов прогулятися містечками.

Поки йшов уздовж чудових струмочків-річечок і старовинних мостів у місті завили сирени. Причому місцеві жителі взагалі ніяк не відреагували на це. Сирени вили дуже тривожно. Я припустив, що з гір сходить лавина і треба повідомити додому, що я вже далеко від гір. Але як мені сказав один місцевий дідусь, це такі тренування у них. Перед виїздом в аеропорт у мене ще було півторагодинний релакс в басейнах, джакузі та саунах.

Час пізнього чекауту з невловимою швидкістю наближався. Таке враження, ніби час у спа зоні йде в кілька разів швидше за звичайний. Все, час починати зворотний шлях. Ми всі сіли в автобус і вже за кілька годин у зоні вильоту чекали, коли “пунктуальна” Люфтганза вирішить все-таки полетіти. Сидячи в аеропорту, я подумки перебудовував наші плани на подорожі. Наступного року потрібно буде обов’язково влітку відвідати Гальштат та покататися з Мишком на цих саночках. Саме в цьому напрямі є недорогі лоукост-квитки. Ось таке вийшло фантастичне відрядження, я бажаю нашому Матріксу продовжувати розвиватися в тому ж дусі і не зменшувати темпи. І до речі, прямо зараз ми шукаємо до себе в команду розробників;)

Наша хак-вік команда

Розповіді про подорож:

1. Хаквік. Мюнхенська кіностудія
2. Вихідний в Інсбруку
3. Вертушки-покатушки на саночках в Альпах

Німецька точність, скільки сили в цих словах, по легендах, поїзди тут приходять з точністю до секунд, легко планувати маршрути! Наступне метро буде за 43 хвилини (замість 10)… Ось і припливли капці до урвища. Німецька точність дала збій, із такими темпами я на автовокзал можу не потрапити. Але, на щастя, збій дало саме табло. Потяг приїхав хвилин за 15. Фух, аж відлягло. Дістався свого фліксбасу вчасно. Дорога від Мюнхена до Інсбрука займає 2,5 години. Музика та альпійські пейзажі, я готовий! Але не тут, то було одне з хлопців впізнавши моє обличчя з хаквіка підсів поспілкуватися. Але він якраз спочатку Альп виходив, так що моя улюблена Onuka чекала на мене десь в Альпах. Коли товариш вийшов, і я вже налаштувався на Онуку, підсів наступний. Спочатку хлопець був з оркостану, але під час спілкування він чомусь змінив громадянство на вірменське)))) Загалом побалакали з хлопцями душевно, але мені здається, що Onuka трохи образилася на мене, все-таки вона готова була співати мені практично всю дорогу.

То я в Австрії! Сам, без Даші( без нікого зі знайомих на багато кілометрів. Якось незвично самому блукати. Що ж компанія не могла за рік попередити про дати відрядження, щоб ми з Дашею за лоу-костом тарифам собі проклали маршрут. Місто мені зайшло з першої ж миті.

Варто тільки дістатися центральних вулиць, як величні гори почали височіти над центральною площею. Навколо міста є просто фантастичні ландшафти. Я не знав з чого почати, хотілося побувати одразу і скрізь. Причому місто належить до тих, де треба просто безцільно гуляти. Ще в Макдональдсі видали каву в тематичному стаканчику.

Я взагалі вважаю, що краса стаканчика для кави – половина смаку! Намальована канатка на склянці мені ніби натякала на чудове продовження маршруту. Спочатку я обійшов місто вздовж річки з гарною бірюзовою гірською водою, потім мене ноги привели до підйомника. Підйом на верх і назад коштує 36,5 євро. Ціна немов молотком по голові.

У такі моменти нападає цілковита розгубленість. Ти маєш заплатити чималу суму за те, що ти не знаєш, сподобається тобі чи ні. Було б, звичайно, круто, якби ти спочатку їдеш, а потім платиш як сподобається, але це фантастика. Загалом треба було вирішувати, але якщо не спробувати зараз, то так і не дізнаєшся, як воно було б.

Поїхали! (Якщо в Інсбруку довше, то має сенс купити Інсбрук кард, вона в себе начебто також включає підйом і спуск) Дорога була далека, спочатку на підземно-наземному фунікулері, потім на двох канатках з пересадкою. Як тільки я вийшов на вершину, всі сумніви розвіялися. Там була справжнісінька і красива зима. Сніг по коліна, гірська тиша!

Мене відразу своїм щебетанням зустріли гірські пташки. Я одразу подався підкорювати одну з вершин. Було кілька вказівників у бік заметів уздовж гірського урвища і тонкі стовпчики з мотузкою. Що ж, мабуть, це і є стежка. Жаль бажаючих немає, щоб вперед їх пропустити і бути точно впевненим. Гаразд, буду першовідкривачем. Уздовж кучугур проглядалися чиїсь сліди, намагався йти по них, де була мотузка – не випускав її з рук. Кілька разів оступившись від сліду нога провалювалася в снігову нескінченність, одного разу навіть невелика снігова грудка покотилася вниз і зникла з поля зору в гірській далечіні. Нелегка робота у першопрохідника.

Але космічним туристам ще важче. Впевненості мені додав лижник, який почав мене наздоганяти. Можливо, він, побачивши мене, вирішив, що цей маршрут є звичайною справою. Але потім він став на лижі і просто поїхав униз. Мене ж чекала чудова панорама та почуття гордості за сміливість та виконаний маршрут. Двома кілометрами нижче був весь Інсбрук. Показово пропливли густі хмари, але вони мали важливі справи, над містом вони не затримувалися, просто пливли своїм маршрутом.

Повернувся назад до підйомника, вирішив подивитися маршрути на навігаторі. Навігація мені запропонувала ще один маршрут до чудової панорами. Але, зважаючи на все, навігатор вирішив просто прикінчити мене. Напевно, без снігу маршрут легший, але я зміг пройти метрів 20 до лавок, що стирчать кінчиками спинок.

Навігатор запропонував мені повернути. Причому в такому місці, де це точно був би мій останній поворот, “Мапс мі, за що ти так зі мною? Це через ті помилки, які я надсилав твоїм розробникам?”. Довелося від ідеї зі стежкою відмовитися і акуратно спуститися назад.

Головне триматися подалі від урвищ і можна хоч до пояса в снігу бігати. Я остаточно визначився, що снігові гори це один із критеріїв, за яким можна дивитися квитки. Настав час зворотнього маршруту, ще потрібно місто подивитися. Я спустився не до самого низу, а до гірського містечка Hungerburg.

Звідти можна спуститися пішки. Містечко було таке ж гарненьке, як і сам Інсбрук, можливо це просто його район. Дорога з панорам на Інсбрук. Ось тільки для спуску у місто треба пройти стежку, завалену снігом. А без цієї стежки на середині маршруту доведеться робити величезний гачок. Гаразд, підемо іншим шляхом, якщо звернути до лісу, то там ще будуть стежки. Але схоже мій навігатор вирішив остаточно позбавитися мене, відправивши в дрімучий ліс, потрібних стежок у якому не виявилося. Я йшов основною дорогою далі. На зустріч вибіг гігантського розміру пес і пронісся кудись у далечінь, там був його господар. Добре, пес був з доброю мордою. Інакше довелося б вибиратися на засніжені сосни. Одна з десятка стежок таки виявилася, по ній крізь сніг, можливо, вже чоловік п’ять пройшло. Трохи далі дорогою знаходилася затишна хатинка над урвищем. Гарний хід навігатор!

Я знаю, це хата, яка поглинає мандрівників, що заблукали, в одній пісні якраз про таку співали, там ще в підвалі будуть пригоди. Або це хата з одного фільму, з безсмертною фразою “Студентики, що ж ви себе вбиваєте?”. Краще вже недотоптаною стежкою піду. Потім навігатор мене почав вести зовсім умовними стежками, звідки він про них знає взагалі? Місцями було досить слизько, доводилося бігти.

Головне з лісу вибратися до темряви. Від усіх цих пригод я був у екстазі. Вже темніло, а я так і не їв. Це добрий показник міста, коли не вистачає часу на їжу. Зрештою карти привели мене прямо до Макдака. У дорогих містах це правильне рішення.

До автобуса в мене було ще кілька годин, які я витратив на безцільне блукання красивим містом. Піднявся на ще одну панораму, але як тільки настає ніч, що поглинає гори, місто втрачає всю свою панорамну магію. 

Заліз у затишний фліксбас на передні сидіння другого поверху і подався назад до Мюнхена. Почалася снігова хуртовина, автобус їхав неосвітленою засніженою дорогою. На швидкості сніжинки летіли у скло, наче зірки навколо космічного корабля. Було тепло та затишно, на передніх сидіннях я сидів сам. Багатокілометровий маршрут і втома хаквіка огортали мене. Плеєр на телефоні ніби визначив атмосферу і вмикав мені саму спокійну музику. Десь на пісні Fleur “Ми літали” я остаточно відключився.

Прокинувся вже у самому Мюнхені. Завтра розпочинається наша друга частина відрядження – KickOff, це серія стратегічних конференцій та звітів про закритий рік та плани на наступний.

На саночки в гори!

Розповіді про подорож:

1. Хаквік. Мюнхенська кіностудія
2. Вихідний в Інсбруку
3. Вертушки-покатушки на саночках в Альпах
   

Чи мріяли Ви коли-небудь потрапити в Орел і Решку в ролі ведучого із золотою карткою? У мене трапилося щось подібне і я досі перебуваю під враженнями від минулої подорожі до Німеччини. Я працюю вже кілька років на німецьку компанію. Один із наших офісів знаходиться в Україні. Щодня я борюся з помилками в програмах, одне з моїх головних завдань зробити так, щоб кінцева програма доходила до наших користувачів максимально високої якості, а також була сумісна з усіма основними серверними системами світу. Щорічно в нашій компанії відбувається дві важливі події – HackWeek (Хакатон) і KickOff. Цього року обидві події відбувалися у Німеччині протягом 8 днів. Складність поїздки в тому, що треба було летіти без сім’ї. Що трохи впливає на нашу концепцію подорожей. Але тепер у мене є чудовий маршрут куди треба звозити родину😊.

Мюнхен

У Мюнхені відбувся перший захід HackWeek. Усім співробітники повинні об’єднатися у команди та реалізувати невеликий проект про те, що давно хотілося зробити, але не було часу. Не можна займатися своїми щоденними завданнями та своїм основним проектом, тільки щось нове та на четвертий день виступити з доповіддю та демонстрацією прототипу. Друге завдання Hackweek – отримати якнайбільше задоволення від неформальної обстановки. 

Наша подорож почалася з довгої затримки рейсу Люфтганзи, у зв’язку з чим половина київського офісу застрягла у лаунж зоні Борисполя. Друга половина, що не оформила собі спеціальну картку, потерпіла більше. Чесно кажучи, в лаунж зоні на ол інклюзиві можна сивіти і довше, розслабляє. Через дві години наш літак таки прилетів, і ми вирушили.

Усміхнена стюардеса запропонувала мені німецького пива, і я не став особливо чинити опір. Переліт пройшов дуже плавно і досить швидко, з аеропорту нас пересадили в автобус і відвезли на околицю Мюнхена у 4-зірковий готель. На моє щастя поряд із готелем була пряма гілка метро в центр. Було близько 22:00. Не лягати ж спати, коли у 20 хвилинах центр Мюнхена. Серед 200 осіб, однодумців виявилося мало, і ми з Машею вирушили вдвох. Маша – це колега з моєї команди. Ще перед поїздкою вона передала Даші, що я буду в надійних руках під час відрядження. Це була найхолодніша вилазка до міста. Було крокодильськи холодно, але, на щастя, решта днів було справді тепло. Місто нас зустріло гарним будиночком і ратушею прямо на виході з метро. Але варто було повернути голову і цей будиночок здавався зовсім простеньким на тлі неймовірно великої будівлі з новою ратушею. Повечеряти нам вдалося за демократичною ціною 4,50 євро з людини.

Незважаючи на час, дві речі працюють цілодобово – метро та лавка з випічкою на центральній станції Marienplatz. До речі, найдешевша вечеря в цій поїздці у мене була за 2,50) Ех, пам’ятаю востаннє так дешево вечеряти було тільки в Парижі, ті гігантські хот-доги за 3,50…

Кіностудія

Хаквік проходив на баварській кіностудії. Щоранку до 10-ти туди курсували трансфери з готелю і починаючи з 18:00 курсували назад. На кіностудії нам видали ноути і всі команди захопили собі різні зони. На мій проект потрібно було близько п’яти осіб. Один записався, бо сказав, що добре робить лате. Інший сказав, що буде уважно дивитися, щоб у нас все вийшло. Ярослав на себе взяв роль робота, який вирішив мало не цілодобово працювати на благо проекту, Маша виконувала роль моральної підтримки Ярослава. Женя була у нас жінка загадка, Андрюха – переможець скриптів.

Я на себе взяв розгортання та підтримку серверів, презентацію та вирішив виступити перед широкою аудиторією з доповіддю. Я ще з минулого року відзначив собі, що хаквік – найкращий шанс спробувати себе у ролі доповідача ще й англійською мовою. Паралельно до робочого процесу весь час грала розслаблююча музика і світило приглушене світло. Але паралельно роботі нас чекало безліч розваг і сюрпризів. З 10:00 до 22:00 на території було три точки з безлімітною їжею: італійська, бургери та азіатська кухня.

Щодня асортимент на точках змінювався, і на точці був широкий вибір страв. Щоб не хотілося спати, бариста готував нам кулінарні шедеври. З напоями, у студії було близько 8 холодильників до упору завантажених найцікавішими безалкогольними солодкими водичками.

О 16:00 вода у холодильниках замінювалася на найсмачніше баварське пиво дев’яти видів. А в точках із їжею починали наливати вина. Для того, щоб працювалося максимально затишно в павільйоні було багато різних розваг для релаксу.

Я літав у віртуальній реальності на дельтаплані, у спеціальному механізмі, де я мав у тривимірному просторі виконувати маневри пілота. Можна було битися на старих приставках, влаштовувати гонки на машинках, збирати механізми з лего і творити шедеври на 3D принтері.

Якщо робота сильно втомлює, то тобі видають плед із подушечкою, і ти можеш вирушити у темну зону для здорового сну у робочий час. Навколо кіностудії чудовий ліс зі свіжим зимовим повітрям. Я що у казці? Та це просто робота мрії наяву! Хоча я роботу мрії представляв набагато скромніше. Ще час від часу організатори проводили різні активності, наприклад, хто довше протримає келих пива на витягнутій руці. Дівчина запропонувала мені записатися пограти у великий гольф. На питання, де будуть лунки, вона цілком серйозно показала на місця між працюючими співробітниками і серед столів. Я думав це жарт, але ні. Гольф справді проходив прямо над головами у команд.

На жаль, попадань у співробітників було не уникнути, якщо траєкторія до лунки потенційно проходила через робочі столи, перед ударом треба було кричати “Ахтунг!”. Було весело! Але найцікавіша активність — це екскурсія по самій кіностудії. Нас водили павільйонами багатьох відомих фільмів.

Я побував у справжньому селі з Астерікса та Обелікса – Галії, літав на звірі з “Нескінченної історії”, ми проходили крізь летючі літаки, і проходили довжелезні підводні човни.

Ми навіть у фільмах на фоні зеленого екрана знімалися. Це був дах поїзда де нас атакував дракон! Потім я знімався у вигляді хмаринки у прогнозі погоди і у фіналі ми їхали у купе старовинного поїзда, який потрапляв в аварію.

Щовечора з першим автобусом-розвезенням або на місцевому трамваї я вирушав до центру досліджувати Мюнхен. Хоча, щиро кажучи, на кіностудії панувала така атмосфера, що можна було навіть у готель не повертатися. Розваги всі були доступні щодня до першої години ночі, а сама кіностудія працювала цілодобово.

Щовечора я досліджував шматочками Мюнхен, іноді виходило вичепити однодумців на вечірню прогулянку. Іноді доводилося одному, не всі, мабуть, люблять так детально досліджувати міста. З цікавих відкриттів мені сподобався міст між двома річками Passarelle, міст не об’єднує річки, а навпаки пролягає між ними.

Досить цікаво по ньому пройтися вночі. Особливо якщо ніхто на зустріч не трапиться, інакше тому, у кого менша статура стане ніяково від безлюдної зустрічі в темряві на мосту. Для мене Мюнхен перші чотири дні був виключно нічним містом, я міг тільки уявляти як би він виглядав при світлі дня, але в робочий час у центр було вирватися нелегко.

На нашому проекті таку відповідальну місію на себе взяв один з учасників проекту, поки ми працювали. Таким чином наша команда наче й попрацювала, і побувала у центрі під час дня. Одна із проблем добирання від кіностудії в центр це трамвайна зупинка без автомата з продажу квитків. Або їхати пару зупинок зайцем, а потім виходити до автомата, або мати запас дрібниці для купівлі квитка всередині трамвая, або пройти пішки ті пару зупинок. Я спробував піший маршрут. В результаті я йшов уздовж дороги, всередині лісу і по коліна в заметах. Ідея була провальною, проте офіційною. Найпростіше було купити проїзний на кілька днів, який мені навіть би окупився, але хто ж знав, що вийде стільки вилазок до міста зробити.

Одна з ключових визначних пам’яток міста – паб Хофбройхаус з найсмачнішою рулькою та пивом. Ще цей паб ніби один із найбільших у світі і має багату історію. Я цього не знав і натрапив на нього випадково.

Атмосфера, ніби тисячі німців об’єдналися в одну велику родину і водночас усі разом про щось розмовляють, одразу захотілося до них приєднатися. У пабі є оркестр, який у перепочинках між піснями сидить із пивними келихами та насолоджується життям.

Пабом ходять баварські жінки і продають місцеві прецелі та пряники. Треба буде сюди навідатися голоднішим днями. Втім, наступного дня так і вийшло. Практично завжди ввечері в пабі можна було застати когось із наших. І наступного дня після моєї 3,5-годинної прогулянки від кіностудії я прийшов у паб якраз у той момент, коли там збиралася команда нашого проекту, чуйка мене не підвела. Незважаючи на кількість людей, а паб вміщує понад 3000 осіб, пиво подають менше ніж за три хвилини після замовлення. Іноді були навіть подвійні вилазки до центру. Це коли близько десятої вечора приїхав у готель, освіжився в душі, повалявся хвилин 20 і назад у центр.

Паб, але інший

У ритм кіностудія-Мюнхен втягнувся досить швидко і вже була звичайна справа звичайного робочого дня. Але хаквік добігав кінця і настав фінальний день. Це день, коли я постану перед великою аудиторією і представлятиму зі сцени наш проект. Репетирувати свою мову я ходив у ліс, там лісові пташки мене з радістю вислуховували. Фінальні тренування я проводив перед аудиторією у вигляді Маші. Список порядку доповідачів відкривався по чотири особи. Я виявився першим в одній із четвірок, було хвилююче, але я це зробив! Я молодець!

Після виступів у студії розпочалося справжнє свято та гулянка. Здавалося, куди може бути відрядження кращим, але організатори казали, що порівняно з другою частиною поїздки це досить проста програма. Завтра середа у нас буде офіційний вихідний день. Треба його провести на повну. Оскільки Мюнхен я вже вивчив з точністю до вулиць, треба розширювати географію поїздки. Ще з Києва я розпланував відвідання Австрії. Діджей немов поставив собі завдання утримати аудиторію до ранку і все підбавляв жару.

Але заради подорожі силою себе витяг себе серед ночі з гулянки і посадив у автобус. Правда, приїхавши до готелю ще хвилин 10 погуляв, тому що всередині відчувався надлишок енергії. Завтра вранці в дорогу!

На гори до Інсбрука!

Мої батьки ведуть негласну гонку із нами за кількістю відвіданих країн. Ми їх колись підсадили на подорожі, і тепер вони нас стрімко наздоганяють, а ми у цьому посилено допомагаємо. Так ось, кілька років тому мама сказала необачну фразу “Ми вже настільки досвідчені мандрівники, що готові хоч до Індії летіти!”. З того дня я не зводив очей з заголовків новин про квитки в цьому напрямку. І ось відбулося, прямо під час нашої домініканської подорожі довелося ловити акційний тариф доки він не зник. Так мама з татом і полетіли в саму трешову і точно саму незабутню подорож до центральної Індії.

Ми з Дашею ретельно вивчили помилки нашого маршруту семирічної давності та побудували максимально цікавий маршрут, прибравши з нього нерентабельні та надто трешові місця.

Як мінімум з маршруту було прибрано поїзди нижче за третій клас. Я не кажу, що в сліппер класі погано, але в Індії так багато речей, які можуть вивести із зони комфорту, що в тих місцях, де це можливо, краще бронювати умови максимально комфортніше.
Але скільки б досвіду в подорожах не було, а побудова індійського маршруту потребує героїчних зусиль. Найскладніше це викупити квитки на потяги в інтернеті. Якщо раніше це було нестерпно складно та довго, то з новим індійським сайтом це практично безнадійно. Тут необхідно брати активну участь на форумах, де люди один одному допомагають подолати сайт. Здавалося б, що може бути складного, якщо тепер для придбання квитків навіть не потрібно писати емейли адміністрації залізничного вокзалу? Основна складність полягає у непередбачуваності сайту, у якого щодня змінюється логіка роботи. Причому змінюється явно ненавмисно, видно, що загін індуських програмістів цілодобово намагається утримати цього звіра, щоб він хоч щось показував. До речі, якщо комусь потрібен робочий обліковий запис на індійському ICRTC (ЗД), пишіть, з радістю поділюся.

Оскільки Індія входить у топ країн з викрадення банківських карток, то з картками та лімітами ми вибудували досить цікаву схему, виключаючи можливість повторного зняття грошей.
Ключовою зміною маршруту було те, що ми додали цілих 6 ночей на Гоа. Після чотирьох днів у центральній Індії це буде як реабілітація. У маршрут було закладено один потенційно складний момент, під час перельотів було дуже важливо поспати. Інакше вийде півтора дні без сну через зсув часового поясу. А після прильоту критично важливо проїхати увесь Делі і встигнути на поїзд до Агри.
Маршрут у результаті ми побудували так: Делі> Агра-> Джайпур> Делі> Гоа> Мумбаї

Подорож у батьків почалася якнайкраще. Спочатку Туркіш почав рухати дати та погодився подарувати безкоштовний стоповер у Стамбулі на півтора дні. Потім по відеозв’язку мені подзвонила мати прямо з літака. Але зв’язок доводилося переривати, коли приходили стюарди, щоб розстелити постіль і коли треба було вибирати харчування. Це була ще одна чудова плюшка – батьків посадили замість економа до першого класу. Все йшло якнайкраще. Літак сів у Делі рано-вранці.
У мене о другій годині ночі спрацював будильник. Це означало лише одне. У батьків щось пішло не за планом. Адже я прокинувся від будильника, а не від смс, що все добре чи від смс, що з картки знято індійські рупії. Поставив будильник ще трохи наперед на той час, після якого встигнути на поїзд буде проблематично. Знову прокинувся від будильника. На телефоні тиша. Почав дивитись історію тарифікації мобільного телефону мами. Помітив, що саме в цей час списалися гроші за роумінговий інтернет. Але в мережі тиша. Гаразд, план Б. Поповнюю мамі рахунок та роблю дзвінок у роумінг. Виявилося, що літак спізнився, роумінговий інтернет від Київстар не працює в Індії, в аеропорту банкомати настільки лячні, що картку в них краще не вставляти. А зараз вони в таксі мчать на вокзал. Як відомо, поїзди в Індії мають властивість сильно запізнюватися. Але тільки не ті потяги, на які ти сам спізнюєшся. У результаті батьки скочили в поїзд за п’ять хвилин до відправлення, хоча спочатку запас часу ми зробили близько трьох годин. Натомість таксисти розуміють, якщо бачать, що турист запізнюється на поїзд, влаштовують справжнє ралі, головне доставити туриста вчасно. Ще й підспівують до радіо)
Досить кумедний момент, що під час купівлі залізничних квитків для одного з поїздів, було обов’язкове поле “Вегетаріанець чи ні”. У самому поїзді повноцінно годували і на десерт давали фрукти.

Хоча в інших поїздах не годували. Вперше змогли вийти на зв’язок із мамою лише ввечері. За захопленням і шоком батьків було точно зрозуміло, що вони відчувають ті самі емоції, що й ми 7 років тому. Тільки у нас, напевно, період адаптації проходив гостріше з тієї причини, що ми не були обізнані заздалегідь про всі тонкощі Індії))) Мама з татом хоч були попереджені, куди вони їдуть. Ми ж з Дашею після того, як подарували їм квитки, не забували зайвий раз поспівчувати про майбутню подорож))).

Крім мільйона емоцій пов’язаних із трешем та способом життя мешканців центральної Індії на другий день відбулася затримка одного з поїздів. Спочатку поки мама з татом чекали на вокзалі, до них підходили індуси і радили не чекати на поїзд, бо він приїде не скоро, а їхати з ними на машині. Мама посилено відганяла індусів, поки один скривджено не сказав, “Якщо не вірите, йдіть до начальника вокзалу”. Поки йшли до начальника вокзалу, потяг просто видалився з табло.

Начальник кудись довго дзвонив і потім на папері написав англійською, що поїзд приїде згодом і на інший вокзал. Рюкзаки в руки і швидко на інший вокзал. Там начальник та його помічник взагалі нічого не знали про якийсь поїзд і радили поміняти квитки, але квитки треба купувати за місяць. Потім мама знайшла вручну написане табло і серед індійського рукопису вирахувала інформацію про потяг, що він буде після опівночі.

Я в цей час боровся вдома з індійськими GPS-трекерами поїздів, які мені показували взагалі третю ситуацію з цим поїздом. У результаті замість 23:20 батьки приїхали до Джайпуру о 09:00. Готель пішов на зустріч і переніс бронювання на день вперед.
З телефонним зв’язком були також сильні проблеми. Ми не могли просто взяти і зателефонувати будь-якої миті. Але вигадали наступний безкоштовний спосіб спілкування. Щоразу, коли мама логічно просувалася маршрутом вона слала мені безкоштовний запит “Передзвоніть мені”. Я ж якщо щось хотів уточнити, надіслав мамі звичайну смс. І якщо у відповідь мама надсилала мені “Передзвоніть мені”, це означало відповідь “Так”. Важливий момент, у разі екстреної ситуації мама надсилала б запит “Передзвоніть мені” на номер Даші. Таким чином ми завжди знали, що вони сіли до чергового поїзда, таксі чи літака.
У Джайпурі з ключових подій батьки також як і ми відвідали справжній індійський кінотеатр Raj Mandir, який за красою посідає третє місце у світі, і це було розкішно. Ну і самі пам’ятки Джайпура відповідно теж.

Ще цікаво було вирішено питання з їжею. Тато гостру їжу не їсть. Мама їсть, але питання індійської їжі завжди викликає багато дискусій та підозр через санітарні умови. У результаті у них з собою завжди була палиця с/к ковбаси і в будь-якій незрозумілій ситуації вони просто їли бутерброди)))
Коли мама з татом дісталися Делі (на черговому поїзді), то вже стали сміливими настільки, що почали розділятися на маршруті, коли потрібно було вирішувати питання зі зберіганням та забиранням речей. Коли мама зателефонувала, що вони сіли в літак і зараз будуть відлітати з центральної Індії, ми з Дашею з полегшенням видихнули.

На Гоа ми не були, але, за словами мами, на другий день у Гоа, їм здавалося, що центральна Індія була вже в минулому житті і не з ними. Зараз вони були у зовсім іншому, більш привітному місці. На Гоа у них був шикарний тризірковий готель з рашкомовним персоналом та всіма благами. Але вірніше так було написано у букінгу. Я, чесно кажучи, коли бронював підозрював, що ідеальний готель на Гоа не коштуватиме 66 євро за двох за шість ночей, ще й зі сніданками. Але коли вони заселилися було забавно і навіть справді смішно. Ми навіть компенсацію в п’ять євро через букінг отримали від готелю через відсутність телевізора з легендарними індійськими каналами, які мама з татом так люблять дивитися на ніч і розповідати нам останні новини про героїв Боллівуду з фільму, наприклад: “… весілля звичайно готується пишна, але всім зрозуміло, що та гостя відьма …”

На Гоа мати спілкувалася з однією з туристок, яка в цей готель навіть заїхала пакетним туром, а в Індії туристка не перший десяток разів! Мамі з татом стало дуже цікаво, а чому було обрано саме такий “фешенебельний готель”. Відповідь була такою: “Ні, насправді по пакетному туру у нас повинен був бути інший готель, але оскільки там багато змій я переселилася в цей”.

Однак події на курортній Індії розвивалися повільно і вже не так насичено на пригоди. Це був лінивий і прекрасний відпочинок з пляжами, ловом крабів і зрозуміло спробою пограбування індусами. Але пограбування, на щастя, зірвалося. Коли ж здавалося, що всі індійські пригоди позаду і настав час відлітати, літак почав затримуватися. Між літаками було закладено 6 годин, і цього вистачило, щоб літак, що запізнився на три години, не влаштував епічний провал наприкінці подорожі. Три години, що залишилися, з головою вистачило на ретельні індійські перевірки в аеропортах. Пам’ятаю, коли ми летіли, то тільки одних перевірок паспорта було близько шести разів.

У Стамбулі у мами було заброньовано також підозріло гарний готель у центрі старого міста вартістю 14 євро за ніч. На відміну від індійського, тут відбулася протилежна ситуація. На ресепшені їм сказали, що поселять у набагато кращий номер з балконом, видом на Мармурове море і включать безкоштовні сніданки, оскільки хочуть заробити хорошу репутацію. Наче знали, що батькам після Індії просто потрібен чудовий готель. Півтора дні у Стамбулі пройшло як по маслу. Ще б пак, адже для мами з татом Стамбул вже настільки ж рідне і зрозуміле місто, як і для нас.
Відгук про подорож у батьків такий: дуже сподобалося. Мама вважає, що кожному українцю необхідно видати безкоштовний квиток до центральної Індії, щоб кожен міг здорово оцінити, в яких умовах ми живемо і що таке життя в поганих умовах.

Хочу з усіма поділитися нашою раптовою та чудовою новорічною подорожжю до Вроцлава та Німеччини. Поїздку вигадали спонтанно, бо звідкись на голову впали зайві дні відпустки. Потрібно було терміново щось вирішувати, але за тиждень до вильоту всі квитки дорогі, та й Новий рік за традицією ми зустрічаємо у Києві. Три вечори пошуку квитків, і ми готові до подорожі!
Перше січня… перший день офіційного старту росповсюдження коронавірусу, але ми цього ще не знали. Близько п’ятої ранку лягли спати, поставили 100 будильників, щоб напевно. Але з такою улюбленою тещею і сто будильників не потрібно, тому що вони з Мишком вирішили нам зателефонувати зранку ще раніше. Так, ще є кілька годин поспати. 11:00 ранку, задзвонили усі 100 будильників. Настав час починати нове десятиліття, швиденько зібралися і в таксі. Уперед! В останню безкоронавірусну подорож!

Перше приємне враження про подорож – це реконструкція аеропорту Жуляни. Зараз там відкрився ресторан на кшталт Пузатої хати з відповідними цінами. І тепер прямо в зоні вильоту можна собі влаштувати невеликий бенкет) І це дуже круто. Невже аеропортові монополії на їжу та воду починають руйнуватися? Поки я як дитина радів сирникам з латте, за білий рояль сів чоловік і почав грати. Так, ще й рояль у Жулянах поставили. Може, звичайно, рояль був і не білий, але білий якось романтичніше звучить.

Таки рояль виявився білим)

Першого січня в аеропорту було досить багато людей, але всі виглядали, м’яко кажучи, беземоційними. Але робітниця одного з магазинів, мабуть, вирішила подолати цю тотальну млявість і запропонувала мені випити віскі! Я пояснив, що першого січня з ранку, чи якась там зараз частина дня, якщо випити віскі, то вже ніхто нікуди не полетить. На що отримав зарядженим енергією голосом твердження “Ну так правильно, вип’єш у нас віскі і можна не летіти взагалі!” Бадьорості та позитиву дівчини можна було лише позаздрити. Короткий переліт пройшов у напівсонному стані із навушниками у вухах. Ми прилетіли, Вроцлаве, зустрічай нас!

На польському кордоні офіцер традиційно вирішила перерахувати дні за нашими штампами. Сказати, що процедура довга – нічого не сказати. А з огляду на те, що на митницях часто ставлять штампи не поряд…. Здавалося, що нас рахують цілу вічність. Проте після підрахунків уже нічого не питають. Поки офіцер перевіряла паспорти, я стояв, уткнувшись у табличку про те, що не можна провозити м’ясо та ще низку продуктів. Можливо, від цієї таблички апетит і розігрався, вийшовши із зони вильоту ми накрили собі на лавочках невеликий новорічний фуршет, обов’язковою стравою якого було олів’є (подорож подорожжю, а новорічне олів’є обов’язкове!) та м’ясо по-французьки. З одного боку, м’ясо до Євросоюзу ввозити не можна, але оскільки воно зроблене по-французьки, то будемо вважати воно просто повернулося на батьківщину. Жити ми будемо у нашої хорошої знайомої Каті. Дістатися можна на транспорті прямо до її будинку, або без пересадки, але три кілометри через центр іти пішки. Вибір був очевидний і вже через 40 хвилин ми були в самому центрі.

Потім заселилися до Каті і пішли гуляти вчотирьох із її хлопцем містом. Хороші відгуки про Вроцлав я вже чув неодноразово, і ми тепер повністю поділяємо їх. Тут справді красиво і місця для досліджень не обмежуються старим містом. Ще справді радісно було погуляти із друзями. Одну з перших речей, яку я з’ясував у Катиного хлопця, це те, що він любить більше огірки чи помідори. У нас з Дашею є така фішка, хоча вона більше мені притаманна. Ми весь світ умовно ділимо на людей, які віддають перевагу огіркам, і людей, які за помідори. За нашою статистикою люди частіше знаходять собі пару з протилежного боку “овочевої барикади”))) Як ще використовувати таку статистику ми поки що не придумали. У випадку з Катею та Микитою статистичні дані підтвердилися.

А тим часом нас водили за різними цікавостями. Спочатку ми раділи кожному знайденому гномику, але їх виявилося стільки, що всесвітньої радості не вистачить, щоб натішитися особисто кожним. Найкрасивіша нічна частина Вроцлава – це кафедральний собор Іоанна Хрестителя! Краса!

Найкрасивіша частина денного Вроцлава – це університет. Хоч він умовно належить до категорії музеїв, але зали дійсно розтопили моє серце. Я правда не розумію як у такій красі можна сконцентруватися на лекції, я сидів би з відкритим ротом і мріяв, задивляючись на розписні стелі.

Якщо ж говорити не про музейні пам’ятки, то мені дуже сподобалися мости, їхня кількість та різноманітність. Цікаво, що саме у Вроцлаві ми маємо максимальну кількість знайомих. У обідню перерву до нас ще приєднався мій колишній співробітник із першої моєї роботи. Завжди цікаво послухати про те, як і що у людей змінюється після переїзду, як саме живеться і чим тут гірше чи краще, ніж у нашій країні. Але що поєднує Катю та Андрія, це те, наскільки вони рідко вибираються до сусідніх країн. Я думаю, що ми б з Дашею точно б кожні вихідні їздили б на фліксбасі сусідніми країнами.

А ще б я зовсім погладшав на польському фризерному морозиві. У другій половині дня, вивчивши детально все старе місто, ми поїхали канатною дорогою до музею води. Канатна дорога це трохи перебільшено, я б сказав доріжка, але канатна) Дорогою до музею ми трохи промазали і зайшли на територію в’язниці, але на щастя нас випустили назад, хоч і косо подивилися. Ось, що мені сподобалося в польських в’язницях, потрапити туди взагалі не проблема) Заходь безперешкодно, а ось вийти це вже інше питання) Цікавий факт щойно з’ясував, що це виявилася водонапірна вежа, а не в’язниця) Дорогою до музею у нас сталася ще одна важлива подія. У Новий рік ми відкрили шампанське, і я вистрілив пробкою у вікно. Смітити погано, тому для відновлення світової рівноваги на користь добра, ми тепер маємо зібрати більше сміття та викинути у смітник. У випадку з Вроцлавом ми знайшли схожу пробку на тротуарі, і відновили світовий баланс. Коли потеплішає, поїдемо до лісу на глобальні збори сміття, не знали ще ми тоді що коли потеплішає вхід до лісу буде контролюватись через ковід. Тепер зі спокійною душею можна заходити до музею. Щось ми частіше і частіше ходимо музеями, мабуть, старість)

Музей виявився хоч і інтерактивним, але досить примітивним. Були кілька локацій, але до сучасних він трохи не дотягує імхо. Натомість коли ми з Дашею зайшли до зали, де треба було у дитячій грі проплисти дельфінчиком долаючи перешкоди розпочалася запекла боротьба. У таблиці лідерів вже було 700 людей. Дельфіну було нелегко. Злі краби та медузи і навіть якорі на дорозі. Проте третє місце з семиста залишилося навіки за нами) На сам вечір у нас заплановані вроцлавські сауни в аквапарку. Ми взяли квиток на дві години, це було в самий раз. Сауни нам подарували мільйони емоцій. Я взагалі сказав би, хто не був у саунах, той не був у Вроцлаві. Найвражаюча частина — це термальний басейн просто неба. Над нами висів яскравий місяць, на вулиці було пару градусів, від води піднімалася густа пара вгору, але нам тепло та весело. Це дуже незвичайне відчуття, як колись у термальному озері Хевіз в Угорщині. Ммм… Хевіз. Мабуть, термальні озера та басейни це одна з наших пристрастей. Частина саун знаходиться на вулиці за басейном. І ще одне гостре відчуття це вилізти з басейну і добігти до сауни. Це як узимку з теплої ковдри вибратися, тільки не так жорстоко. У самих саунах банщик проводить шоу з ефірними оліями. Спочатку стоїш хвилини 4 перед входом до сауни, поки банщик все готує. За ці 4 хвилини на холоді проноситься все життя перед очима, у нас ще й рушник був один на двох. Це хардкор. Але коли заходиш у лазню і починається шоу, стає все тепліше і тепліше, потім стає гаряче. З кожним помахом рушника банщика температура стає дедалі більшою. Минулі проблеми з холодом вже не суттєві. Ще один помах. Ми починаємо закривати обличчя руками, тому що гаряче повітря буквально в’їдається у вічі. Ще помах. Я намагаюся не ворушитись, мені здається, що будь-який рух позбавить мене свідомості. Ще помах. Важке гаряче повітря вже заповнило всі ділянки тіла та легені. І всі головне сидять так спокійно. Важко повірити, що ще кілька хвилин тому я вмирав серед блакитних льодовиків на вулиці, а тепер я в самому центрі розпеченої пустелі. І тут сталося диво, банщик змахнув ще раз і відчинив двері на вулицю. Ось він вихід, але чи вистачить сил? Вибралися назад у плюс два градуси, після лазні відчувалося як плюс двадцять два. Ми живі, повітря, повітря! Це було просто чудово, хто не був у Вроцлавських саунах, той не був у Вроцлаві! Є звичайно і трохи незрозумілі нашому менталітету моменти, це те, що частина європейців вважає за краще в саунах бути повністю голими, але швидше за все вони просто негласно міряються між собою. Інакше я не можу пояснити, навіщо одні мужики так хочуть оголюватися перед іншими. Але термальний басейн під яскравим місяцем назавжди залишиться в наших спогадах.

Дрезден

Ранковим фліксбасом ми поїхали до Німеччини. До наступного фліксбасу ми маємо 8 годин, має з головою вистачити на це німецьке містечко. До речі, я його уявляв значно менше. З цього боку Німеччини ми ще не були. Сам Дрезден нам сподобався, але, щиро кажучи, рівень життя тут нас зовсім не порадував. На вокзалі можна залишити речі в камері схову, яка приймає лише євро монетки. Євро монетки можна розміняти лише у зламаному апараті, а відповідно розміняти не можна. Працівники місцевих ресторанів та магазинів сидять із ще більш похмурими обличчями, ніж у наших людей в автобусах у годину пік. У закладах туалети платні, перед туалетом Макдональдса стоять металеві ворота з турнікетами на весь зріст, щоб раптом безкоштовно ніхто не пройшов. А сам центр міста, таке враження, що вчора пережив пожежу. Дрездену до Вроцлава по атмосфері і комфорту як до місяця. Зрозуміло, що моя думка не ґрунтується на якихось детальних аналізах та порівняннях, це просто перше враження про рівень життя у місті. Але якщо, наприклад взяти Франкфурт-на-Майні, то там я таких проблем не помічав) А з хорошого в Дрездені це піші вулиці, на обох берегах є де погуляти, є де смачно і недорого поїсти. Купу тематичних магазинів. І, як завжди, радісне — це новорічний ярмарок.

Тут він був з розмахом. Всі працівники в лотках були одягнені в середньовічні шати, грав оркестр, увечері на стіни будинків проектувалася снігова хуртовина, палаючі смолоскипи та висячі прапори.

Прямо на вулиці стояв великий чан із гарячою водою, в якому група мужиків весело про щось балакала.

Німці, звичайно, в ярмарках розуміються. На іншому березі ми у двориках будинків знайшли ціле міні-місто “Kunsthofpassage Dresden” зі своїми магазинами та картою.

Ще однією з наших розваг був шопінг очима. Це дорогі магазини з товарами ручної роботи, де ми нічого не купуємо, але завжди радісно розглядати дрібнички. У самому центрі Дрездена ми відвідали досить кумедний івент – екскурсія оперою. Екскурсія проводиться різними мовами, ми якраз прийшли за 10 хвилин до початку зрозумілою. В інтернеті було написано, що це одна із найкрасивіших опер світу. Ну якщо вже так все складається за часом чому б не відвідати? До нас вийшла жінка, яка добре говорить рашистською, але деякі слова або неправильно застосовувала, або не могла згадати. І ось що найцікавіше, в розповідь вставляла жарти, суть яких не була зрозуміла нікому з присутніх. Мабуть, це труднощі перекладу, коли німецькою мовою з таких самих слів виходить жарт зі змістом. Але в чому суть цих жартів так і лишилося для нас загадкою. Але проблема була більше не з жартами, а те, що опера всередині по розмальовці стін і стель трохи поступається декору в школі, в якій я вчився. Екскурсія проводиться дуже повільно та неквапливо. Я не скажу, що ми даремно згаяли час, бо після походу було що обсудити. Але подібні екскурсії точно не для нас. Хоча можливо якби трапився більш енергійний екскурсовод, то й враження про оперу могли б бути зовсім іншими) 8 годин у Дрездені, на жаль, пролетіли як одна мить. Здавалося б, тільки-но приїхали, тільки відчули місто, а треба вже їхати далі. На наступний автобус буквально бігли, мало не спізнившись) Ночівля у нас була вже в Лейпцигу.

Лейпциг

Погода в Лейпцигу була зовсім непривітна, якщо у Вроцлаві було яскраве сонечко, у Дрездені затягнуте небо і вже назрівав серйозний дощ. Але не зупинить це бравих мандрівників. Тож уперед. У центрі міста у похмуру погоду було малолюдно та абсолютно нічого цікавого. Проте ми собі знайшли тут практично шматочок Азії. Це пам’ятник битві народів. Місце дуже схоже на старовинні тайські храми. Було стійке відчуття, що ми на 10 хвилин перемістилися глибоку Азію. Щоправда, не в сезон, бо йшов дощ. Весь день, як на підбір, нам траплялися в’єтнамські ресторанчики. Точно в Азії.

Дорогою до монумента відвідали ще одне цікаве місце. У Лейпцигу є дві будівлі, які раніше призначалися для зберігання газових речовин. Тепер в одній із них виставки у вигляді картини 360 градусів, а у друга без даху вільна до відвідин. Так ось ця друга будівля дуже незвичайно виглядає, коли ти перебуваєш усередині, а над круглими стінами височить каркас у вигляді сот. Особисто я відчув справжнє естетичне задоволення. Даші теж сподобалося 😊. А дощ усе посилювався. Але у нас був найкращий у світі хостел. Називається він “Five Elements Hostel Leipzig”. Незважаючи на те, що цієї ночі у нас у ньому номер заброньований не був, нам дали ключі від лаунж зони, щоб ми могли там відпочивати, коли нам треба, тому що наш наступний автобус близько другої години ночі. Лаунж зона — це дуже велика і простора кухня, що займає більшу частину поверху. З купою м’яких стільців, з яких можна спорудити собі кушетку) Висвітлюється модними нині лампами розжарювання Едісона і найголовніше добре обігрівається. А ще по середах хостел проводить безкоштовну вечерю для всіх бажаючих гостей. Загалом ми захоплені гостинністю. Ця лаунж зона у нас була базою, щоб висохнути і зігрітися.

Наша затишна лаунж зона у хостелі

Іноді ми робили вилазки окремо, поки Даша відпочивала я крізь вітер зміг пробитися до одного з парків Лейпцига. Коли я повернувся втомлений та мокрий, Даша пішла до одного з музеїв. В останню годину роботи в музеях часто на 50 відсотків нижча за вартість, чим Даша і скористалася. Ще під час одного з передихів на нашій базі ми потрапили на щасливі години у барі хостела, коли великий келих пива в барі коштує близько двох євро. У результаті Лейпциг у нас тепер більше асоціюється із затишним хостелом. Сам хостел досить довгий і заплутаний, але скрізь є стрілочки на всі випадки життя. Завжди можна зрозуміти, куди потрібно повернути для досягнення мети. Ближче до ночі погода налагодилася і можна було спокійно побродити. Дуже сподобалися доріжки вздовж каналу Гейне. Гуляти там одне задоволення та романтика. Та й повний місяць на небі світив подібно до яскравого сонця, мабуть, це й виділяло гормон щастя. Особливо після похмурого та дощового дня. Хоча й дощовий день не є особливою проблемою, це лише Європа, з поточними цінами на перельоти та безвізовим режимом сюди за бажанням можна повертатися та повертатися. А за нинішньої мережі фліксбасів можна ще й їздити куди захочеш. Я в автобусних турах Європою не був, але мені здається, що тепер це можна робити явно комфортніше і зручніше. Коли ти прилітаєш до якоїсь країни, гуляєш містом без поспіху скільки тобі потрібно, а потім автобусом переїжджаєш у наступне місто, тим більше що фліксбаси ходять дуже часто. Навіщо залежати від юрби туристів, які з тобою їдуть в автобусному турі. Зараз просто чудовий час для подорожей (сподіваюсь, цією порадою встиг хтось скористуватися до початку пандемії)

На зворотному шляху до готелю ми йшли через озера та нічні парки, переходили міст над дамбою, було дуже затишно та мило гуляти. У результаті загулялися так, що довелося бігти, щоб встигнути до закриття маркетів. Залишалося менше ніж 10 хвилин. Ми мчали як могли, все складалося максимально на нашу користь. Тут вдалося зрізати між будинками, тут пробігли через арку, якої не було на карті, тут виявився паркан, але з невеликою хвірткою, якраз у напрямку маркету. Залишилося менш як п’ять хвилин, он вже маркет. Нам пощастило! Майже пощастило. “Майже” полягало в тому, що в останньому паркані хвіртки не виявилося. Ми бачили, як люди заходили і виходили останніми хвилинами з маркету. Ми були за двадцять метрів, але зробити нічого не могли… Але погодьтеся, до цього з хвіртками та двориками щастило добре. Ну, хоч подивилися на робочий маркет. Гаразд пішли на вокзал шукати цілодобові крамнички. На щастя, там була одна така. Близько другої ночі ми сіли на останній автобус нашим маршрутом і поїхали до берлінського аеропорту. Автобус вибрали спеціально той, який їде максимально довго, щоби більше поспати. Ось така у нас вийшла затишненька позапланова поїздочка на Новий рік. Найбільше нам зайшов Вроцлав, друге місце Дрезден і на третьому Лейпциг. Зараз вдома трохи перепочинемо і можна продовжувати нашу подорож Німеччиною. 

Інформація про подорож

Дата подорожі: 01.01.2020 – 05.01.2020
Тривалість: 4 повні дні
Складність подорожі: 1/10 (Дуже легко)

Ця подорож була задумана як невеликий вікенд з новорічними ярмарками та смакотами міжнародних страв. Але наш улюблений Візейр знав, як здивувати мандрівників. Київ замітало пургою, а водночас і наші шанси відлетіти вчасно. Якщо Бориспіль хоч якось ще працював, то у Жулян справи йшли зовсім погано. У ряді випадків рейси просто перенаправляли до Борисполя. Але з нашим рейсом була проблема серйозніша. Літак був у Жулянах і не міг вилетіти до нас до Познані. Ми вже сиділи в транзитній зоні і безтурботно чекали на рейс. Спочатку прийшло смс про затримку на дві години, на той момент нам це здалося ще проблемою. Заряду планшета може вистачити, щоб дві години дивитися наш улюблений серіальчик “Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі”. Поруч сиділа жінка і одним оком з усмішкою поглядала на серіал. Коли диспетчер почав говорити довгу промову польською мовою, я вловив два слова в одному реченні. Це на жаль це були “Київ” та ”багаж”. Ці два слова в транзитній зоні нічого доброго не віщують. Я Даші сказав жартома, що схоже вже ніхто нікуди не летить. Посмішка у жінки з лиця зникла. Тут диктор продовжила англійською. “Дорогі пасажири, рейс до Києва скасовано, вам необхідно прибути в багажну зону і забрати свій багаж…” Далі ще було купа тексту, але як я говорив, мова про багаж в транзитній зоні це новини так собі)))
Прикордонний офіцер нам коротко пояснив подальший перелік наших прав щодо аеропорту. Далі все було так:

Етап 1. Скасування печаток у паспортах. І повернення алкоголю та цигарок у магазини Дьюті Фрі, для тих, хто купив.
Етап 2. Автобус усіх привозить до зони відправлення для отримання багажу та зустрічі з представником компанії Wizz.
Черга до представника була не лише з нашого літака, а й з інших міст Польщі, звідки приїхали пасажири, сподіваючись підсісти на наш рейс у зв’язку зі скасуванням їхнього рейсу. Довжина черги була більшою ніж у Лувр.
Частина людей юрмилась навколо нас. Багато хто швидко зрозумів, що ми з Дашею знаємо про права пасажирів набагато більше, ніж прикордонний контроль аеропорту. Я швидко провів коротеньку лекцію натовпу слухачів про те, як правильно вчинити в такій ситуації і не залишитись у мінусах.
Варто зазначити, що представник Wizz в аеропорту виявив крайню компетентність та оперативність у вирішенні питань. Причому кожна відповідь супроводжувалася душевною усмішкою. Усім пасажирам вручили аркуш із переліком обов’язків з боку Wizz перед пасажирами. Хто і за що має платити, якісь компенсації. Такий самий лист надійшов усім на електронну пошту. І прийшло смс про скасування рейсу та проханням перевірити пошту.
Етап 3. Спілкування із представником. По суті, у черзі стояти сенсу не мало, оскільки найближчий доступний виліт компанії Wizz із Польщі буде через чотири дні. Партнерів у компанії немає, на рейс іншої компанії посадити не можуть. Потрібно або залишитися в Познані за рахунок компанії Wizz на строк до чотирьох днів, або самому намагатися дістатися, а потім надсилати копії чеків про витрати для компенсації.
Чекати чотири дні нам не підходило, бо робота чекає. Представник ще раз переконав нас, що компанія компенсує наші витрати. А поки що, давайте ми вас відправимо за наш рахунок на таксі в гарний мережевий готель із харчуванням. Усім видали спеціальні ваучери, які треба на стоянці вручити таксисту, і він безкоштовно повезе в потрібний готель.
Треба було оперативно долетіти до Києва у найкоротші терміни. Що ми робили:
Брейншторм. Я, Даша і по скайпу мама з татом протягом п’яти хвилин ми визначили наші подальші дії.
Наземний транспорт відпадає, у зв’язку з тривалим перетином кордону та снігопадом у Києві.
Таким чином відкинули Бла-бла-кар, автобуси та потяги. Визначили, що добиратимемося літаками, тим більше є шанс того, що компанія компенсує витрати.
Наразі важливий момент – наявність грошей на рахунку. Нам пощастило, що грошей нам вистачило. Але якби не вистачило, то довелося терміново в онлайні відкривати кредитну лінію. Це той рідкісний випадок, коли кредит має сенс.
Як знайти квитки. Нам дуже допоміг сайт Kiwi.com, який зміг прорахувати всілякі перельоти протягом доби від Польщі до Києва з пересадками не більше однієї. Паралельно мама з татом писали у скайп можливі з’єднання Польщею. Визначивши собі оптимальний маршрут, ми поділилися на три команди.

• Даша займалася квитками LOT та готелем від Wizz
• Мама з Папою відновлювали номери наших мильних карт.
• На мені були ліміти банківської картки та переліт МАУ

Командними зусиллями ми подолали планування маршруту, і тепер наша подорож продовжена на один день. Завтра вранці ми летимо до Варшави, а звідти вдень до Києва. Тепер можна їхати на таксі, селитися в готелі та снідати за рахунок Wizz. З цим проблем взагалі не було. З ранку за нами прилетів літак на пропелерах.

Летіти було страшно, такі літаки не особливо вселяють почуття надійності. Чесно кажучи, думав, що у LOT літаки кращі. У Варшаві ми мали години 4 щоб погуляти містом. Цього якраз вистачило щоб вразитись і поблукати вулицями старої частини міста і до відвалу поїсти національних вареників. Тепер спроба полетіти номер два!
В аеропорту Варшави вже були знайомі змучені особи. Наприклад, хлопець, у якого вже третя спроба відлетіти з Польщі. Але сьогоднішній рейс до Борисполя, все має вийти. “Dear passengers, flight to Kiev… ” ШО ЗНОВУ? Наш літак не може вилетіти із Києва. ААА, дайте мені стіну щоб у неї головою постукати! Надіслали всім смс про те, що літак затримується на годину. Потім ще на півтори. Представники МАУ видали ваучери на їжу та напій. Почуття безвиході та безнадійності просто руйнувало зсередини. Минула година, ми все чекали і чекали. По флайрадару було видно, що наш літак все ще у Києві. Відчуття було наче ми у фільмі “Термінал”. А тим часом колеги мені слали в скайп, що в д’ютику прикупити для них. У якийсь момент літак таки здолав негоду і прилетів за нами. Коли всіх почали запускати на борт, обстановка значно розрядилася. До Києва долетіли без особливих пригод. І навіть до півночі були вдома. Насилу вірилося в таку розкіш як поспати до роботи. Але в нас було багато часу! Тепер давай розбиратися із компенсацією.

Спілкування з Wizz

Написав лист у Wizz з поясненням того, що їхній представник не зміг пересадити нас на інший рейс і сказав надати чеки про витрати на харчування та нові квитки інших авіакомпаній. Якщо коротко описати спілкування з техпідтримкою, то відповідь можна трактувати приблизно так: “Це ваші проблеми, ми повернемо вам лише гроші за зворотний рейс, який не вилетів – 1017 грн на двох, або можемо нарахувати на Wizz обліковий запис 120% від цієї суми”. На всі мої пояснення про те, що в аеропорту Wizz обіцяв компенсувати, я отримував практично копіпаст попередньої відповіді. Я уточнив чи можу я ескалувати свою проблему начальству, на невдоволення роботою відділу спілкування з клієнтами. На це отримав відповідь у стилі “Щось не подобається – звертайтесь до суду”.

Спілкування зі страховою компанією

Нам із Дашею банк примусово напарив добровільне страхування вартістю 12 грн на місяць з людини. Причому можливості відмовитись не було. Ще в мене є дорога страховка від роботи. Страховка від роботи приблизно повторила відповідь Візейра про те, що це не їхня проблема. Страховка від банку своєю відповіддю порадувала більше “Звичайно, Андрію, ми Вам повинні виплатити по 100 євро на людину за скасування рейсу”. Ось це було несподівано. Страхова компанія називається AXA Страхування.

Разом за фактом ми маємо

• Знайдені в аеропорту 26 євро
• Отримані від страховки 6440 грн
• Повернені від Wizz 1220 грн

За підсумками розбірок ми залишилися зі збитками у 2778 грн.
А також в один робочий день, який я відпрацьовував у суботу.

Висновок

У принципі, ми раді, що потрапили в подібну пригоду. У Європейських поїздках зазвичай дефіцит на пригоди, а тут прямо європейський новорічний подарунок емоцій та активностей. Це цікавий досвід та класна командна робота. З мінусів – трохи давило на нерви, яку суму треба викласти за термінові квитки проти ризику того, що нам взагалі нічого не компенсують.
Наразі вже аналізуючи ситуацію, думаємо, що у фінансовому плані було б правильніше поєднати поїзд до Варшави + літак до Києва. При цьому комфорт не постраждав би.

У разі попадання в подібну ситуацію необхідно зважити критичність того, як швидко вам треба дістатися фінальної точки маршруту. Прорахувати складність та можливість добирання:
– автобусом
– бла-бла каром
– поїздом
– літаком
У перших двох пунктах не забувайте оцінити можливість транспорту щодо погодних умов та час проходження кордону. Також важливо у представника компанії дізнатися ваші права і головне розібратися, чи здатна страховка чимось допомогти. У разі страхова компанія зіграла найголовнішу роль. А ще краще – одразу пишіть нам, ми допоможемо розрулити проблему 😊

Це була новорічна та дуже затишна поїздка на новорічні європейські ярмарки. Ми її особливо не планували, але у wizz підвернулися недорогі квитки, і ми не змогли всидіти склавши руки. Рейс був пізній. Від готелю на емейл отримали інструкцію про те, як потрапити в наш номер. Це було складно нарівні з пішими квестами. Спочатку ми повинні були дістатися однієї адреси. Ввели секретний код, відчинилися двері. Зліва на стіні висіли чотири скриньки, у нас є код від третьої.

Відкрили скриньку, там ключик. З цим ключиком ми пішли до іншої адреси. Прямо біля дверей нашого під’їзду розташувався схоже найпопулярніший нічний клуб у галактиці. Туди була настільки довга черга з напідпитку, що навряд чи до ранку всі просочилися в клуб. Знайшли двері, загороджені натовпом з черги. Акуратно посунули натовп. Причому рухати треба було тактовно, щоб не спровокувати стіну на стіну. За натовпом на нас чекав черговий кодовий замок із замковим отвором просто у стіні. У мене був спеціальний код з описом, як саме його треба вводити, щоб підійшло. Мабуть, хазяїн вивчав криптографію. З першого разу не виходило. Люди давали поради польською про те, як мені перемогти цю енігму. Якоїсь миті нашим мукам настав кінець. Відчинилися масивні двері. Прохід у темний і неживий коридор зловісно нас манив. Зайшли до під’їзду, тепер ми шукаємо чергові двері 5B. Звичайно ж таких дверей не виявилося. Методом виключення визначили двері, черговий ключ підійшов. Тепер ми були в освітленому холі. Останні двері, останній ключ, що залишився, і ми в номері! Тепер можна спати, надворі ніч. Але почуття ритму і драйву нас не залишали до світанку. Клуб на першому поверсі грав усіма спектрами басів! Відчуття було, ніби ми є старперами, яким прогресивна молодь заважає спати. І музика була не дуже, загалом усі ознаки старості в наявності. Зате вранці ми були бадьорі перші за всіх. Пусті вулички старовинного міста були лише для нас. Магазини та лавки ще закриті. Від бурхливого нічного життя не було жодного сліду. Усі міцно спали. З однієї з вітрин на нас дивився величезний бюст Леніна у новорічній шапці.

Містечко ну прямо дуже затишне. Що не вуличка, то радість. Насамперед ми вирушили на околицю міста до старовинного храму. Однією з визначних пам’яток є міст. Принаймні у моїй пам’яті він відклався як пам’ятка))) Напевно, старовинність міста та самотність склали для нас ту прекрасну атмосферу. Погуляли вздовж великого озера. Познань починала прокидатися, ми поспішили до центру. Дорогою я помітив дворик, у якому були дуже гарні будинки. Вони були настільки гарні, наче з картинки.

За кілька хвилин до нас дійшло, що це і була дуже вдала картина на торці будівлі – мурал. Картина зображала те, як це місце виглядало раніше. Загалом у Познані варто звертати увагу на дворики. Поки ми йшли до центру, місто стежило за нами. Причому стежило у буквальному значенні цього слова. Часом у найнесподіваніших місцях можна було побачити образи живих істот з одним великим оком. По всьому місту вони були десятками.
В інтернеті ніде не знайшов нічого про цих мешканців, але було дуже тематично. Іноді з ними були написані короткі листи. Іноді вони ховалися серед графіті. Намотнули пару кіл по центральній площі та поспішили на шоу до музею рогаликів.

Там на нас чекав справжній майстер-клас із приготування найкращих у світі познанських рогаликів. Причому ми не лише дивилися, а й брали участь. Усі глядачі від наймолодших виконували різну роль у приготуванні. Хтось кулаками місив тісто, хтось розкочував, дегустував начинку. Ми всі були одягнені як кухарі та кухарята. Мені спочатку здавалося, що шоу досить дитяче, але коли мене викликали, щоб я закрутив рогалики, я відчув усю серйозність і відповідальність.

Закінчилося шоу грандіозним шоу козлів! Я не розкрию деталі шоу. Просто сходіть на ранковий сеанс на 11:00 і ви теж пройдете весь цей шлях, включаючи шоу. Щоправда, один мінус – в 11 шоу польською мовою. Можете просто подивитися шоу козлів о 12-й на центральній площі, а на пізніший час записатися на майстер-клас рогаликів.

Від цих усіх рогаликів остаточно розігрався апетит, і ми побігли в бар “Млєчний” на пєрогі (вареники). Але особисто наша думка, в барі чумацькому не вміють готувати пєрогі) Так і закінчилася наша перша частина вікенд-поїздки. Ми поспішили на залізничний вокзал, щоб вирушити до Берліна.

Берлін

Спочатку квитки на поїзд я хотів купити на сайті німецької залізниці. Але мене остаточно добила націнка в 5 євро за те, що з метою супербезпеки вони зобов’язані мені надіслати квитки до Києва поштою. Вони мають дуже серйозний поїзд і просто роздруковувати не можна. Що примітно, на сайті польської залізниці ці ж квитки на цей же поїзд були в півтора рази дешевшими і в кінці просто надіслали по емейлу штрихкод, який треба з собою роздрукувати і взяти на цей же поїзд. Загалом, завжди міжнародні квитки треба перевіряти на сайтах обох країн.
Ця історія була про холодний та вітряний польський вокзал, на який ніяк не міг доїхати потяг. Це звичайно було не так епічно, як літак, що не прилетів через два дні, але на момент очікування поїзда, нам здавалося, що це досить некомфортно. Швидкісний поїзд таки доїхав, і ми вирушили в дорогу! Три з половиною години та за вікнами Берлін. Такий великий і неосяжний. Після маленької та затишної Познані прокинулося почуття невпевненості. Але ми взяли себе до рук і пішли шукати схему метро. Коли ми побачили схему, емоції передати словами було неможливо. На п’ятому курсі інституту з теорії автоматизації мікроконтролерів, коли ми вивчали схеми, було набагато легше. Я, звичайно, тоді не до кінця зрозумів, що на тих схемах до чого, але тут був повний провал. Мені співробітник радив почати морально готуватися до схеми метро Китаю) Найпростіше відразу купити денний проїзний. Інакше підрахунки часу чи кількості станцій просто зведуть з розуму. Чи варто говорити, що перший наш маршрут до готелю був з не найоптимальнішою кількістю пересадок? Причому деякі пересадки потрібно було здійснювати повністю, виходячи надвір.
Приємною несподіванкою на одній із гілок було звучання фрази німецькою “Двері зачиняються”. Я впізнав цю фразу, вона присутня в кінці пісні “Маятник вічності” гурту Fleur. І характерний звук закриття дверей саме поїздів цієї гілки. Це було дуже несподівано. Я навіть не підозрював, що це фраза з метро.

На вокзалі так само була кумедна подія. Дуже високий чоловік з довгим волоссям у гетрах і трусах зухвало йшов у наш бік чіпляючи перехожих. Ми поспішили зійти з його траєкторії на всяк випадок, бо відчули неладне. І тут хтось із туристів упустив на підлогу масивну валізу поряд з нами. Разом із валізою впало і серце в п’яти.

Заселилися до готелю. На годиннику було близько 18:00. Тепер можемо розпочинати нашу культурну програму. Почали ми з місцевої кухні. За 9 євро нас чекало дві величезні порції німецького дьонера та дюрюма. Було смачно! На 20:00 ми були записані на відвідування купола Рейхстагу (попередній запис є обов’язковим).

Відповідно огляд міста ми почали з центральної арки та її околиць. Є низка ознак міста, за якими ми заздалегідь можемо визначити, що воно нам сподобається. Незважаючи на те, що Берлін не проходив за цими критеріями, місто чомусь зайшло одразу. Мені сподобалося буквально все. Ми не поціновувачі архітектури, але чомусь такий колорит будівель дуже сподобався.

Саме активіті відвідування Рейхстагу досить кумедне. Нічого над цікавого для нас не було, але сама активність на п’ять із плюсом. До того ж безкоштовно. 

Столиця Німеччини славиться своїми відомими новорічними ярмарками. Другим важливим пунктом було перевірити як вміють гуляти німці. Один з епіцентрів новорічних гулянь це Потсдамер Платц. Яка там стояла чудова атмосфера новорічних свят… ммм.. все світилося, скрізь продавалися ласощі.

Люди натовпами веселилися, їли, з’їжджали з величезних гірок на подушках. Тут можна було нескінченно ходити і вбирати атмосферу майбутнього Нового Року. Ми трималися до останнього. І знову ми без задніх ніг дрихнемо в номері блукаючи у світах наших снів.

Ранок був сніжний. Сніжок щедро обдаровував нас своїм багатством. Ми почали з однієї з найдорожчих вулиць, на яких були розташовані бутіки світових брендів. Щоправда, з ранку у неділю вони всі були зачинені. А ми так хотіли зайти і подивитись на всі ці дорогі брендові речі та зіграти в гру, вгадай скільки це коштує.

Але Хард Рок кафе нам завжди був радий. У них проходив святковий сніданок із живою музикою. В цей момент ми пошкодували, що в готелі у нас був включений сніданок. У Хардроку під живу музику було б тематичніше.

Черговий ярмарок на нас чекав біля Меморіальної церкви кайзера Вільгельма. Там ми надовго затрималися. Лавки з солодощами та тематичні крамнички нас просто не відпускали.
Щоб напевно відзначитись у місті ми піднялися на колону Перемоги. Даша ще попросила не повторювати той трюк із кільцем, що був на Ейфелевій вежі, в ході якого ми мало не втратили каблучку) Місто у багатьох місцях покрито вайфаєм. Це дуже полегшує пересування. Коли треба проїхати в далеку точку, практично завжди можна вийти в онлайн і по карті прокласти маршрут. А із денними проїзними це просто казка. Так ми дісталися центрального ярмарку біля Берлінської телевежі.

Тут на нас чекало знайомство зі справжніми німецькими сосисочками і вони не підвели. Смаків тут було мільйони. На околицях цієї площі виявилося багато цікавого. Ми йшли вузькими вуличками в гущавині невисоких будинків і двориків.

Постійно відкривалося щось цікаве. Виставки, прикрашені дерева, фонтани та наостанок тематичний магазин світлофорів. У цьому магазині було все пов’язане із зеленими та червоними чоловічками. Тут можна було купити все, включаючи світлофори.

Нас навіть почастували желейними чоловічками. Берлін нас буквально поглинав і не збирався відпускати. На заваді постійно траплялися цікавості. Вийшовши з двориків, ми потрапили на черговий ярмарок, де нас щедро напоїли, тобто надегустували шнапсом. Вибралися з ярмарку. Треба було зайти до туалету у будь-який заклад. Зайшли до досить непримітного пабчику. Я пішов у туалет, а Даша знайшла те, що чекала змалку. Коли я повернувся до зали, то помітив свою дружину, переповнену емоціями, вона була готова врятувати галактику в буквальному значенні цього слова! Це був справжній бій із космічними кораблями, астероїдами та бомбами.

Це був механічний пінбол! Даша в дитинстві дуже багато грала у вбудовану у windows xp гру. Даша – невизнаний чемпіон з пінболу у світі! За євро монетку гра тривала хвилин 10, емоції та кураж тут буквально зашкалювали. Ми допомогли кораблю Ентерпрайз навести лад у всесвіті! Зарядилися енергією і далі в дорогу.

Тепер була історична частина подорожі ми були біля залишків берлінської стіни. Тут можна навіть піднятися ліфтом на майданчик і подивитися зверху як це виглядало. Тепер наш шлях лежав до знаменитої галереї просто неба. Точніше, спочатку заскочити на центральний ярмарок за порцією смакоти і далі в дорогу.

Поки ми дісталися до стіни, було вже зовсім темно, але навіть у такій темряві Брежнєва, що цілується, було нескладно знайти. Час, відведений на Берлін, добігав кінця і в нас ще було близько години безцільно поблукати. Спочатку ми знайшли прикольний міст, на якому переморгувалися знаки гри “Камінь ножиці папір”. Треба було займати свій бік, сподіваючись, що зараз буде виграшна комбінація на твою користь. Я завжди програю Даші у цю гру і навіть інтерактивний варіант не був винятком. Ще дуже вразило те, як ефектно виглядають зупинки деяких надземних станцій метро. Потяг наче заїжджає у замок за пасажирами-ланцелотами. Потім ми остаточно занурилися в життя околиць міста – забрівши в чорний квартал. Мені таке враження, що ми буквально в кожному місті Європи доки серед ночі не забредемо у чорний квартал не заспокоїмося. Тепер треба було на метро проїхати в інший кінець міста, де наш готель, наш дьонер і наш фліксбас. Після приїзду на зупинку ми подарували наші проїзні двом хлопцям. Точніше, була досить кумедна ситуація. Коли хлопець запитав нас чи не потрібні нам випадково наші проїзні. А вони нам реально виявилися непотрібні. Ще дорогою в готель посадили на потрібний автобус заблукалу туристку. Як виявилось, фліксбас встиг злитися з польським басом. І за нами напрочуд приїхав саме польський бас, ми вирушили назад до нашої маленької і вже рідної Познані. Берлін так тримати, було круто!

Ще раз Познань

Тепер у нас був весь день у розпорядженні. Але одна проблемка – у понеділок закриті всі цікавості. А ще це була ніч із понеділка на неділю, а значить у клубі під нами буде тихо. Нам треба було зробити знову весь квест з отримання ключа від номера. Але цього разу нам попалася скринька з додатковим секретом. І видобуток ключа зайняв значний час. Ми вже думали, що хазяїн просто помилився паролем. Потім ми побачили кнопку. Натискання кнопки результату не давало. Після довгих мук і переборів ми з’ясували, що біля скриньки дві кнопки. Але навіть із таким розкладом відкрити її вийшло не з першого разу. Зайшли у номер – тиша. Клуб закритий, чудово! Опалення гріло так, що відкрита кватирка була якраз. Нестачу нічного клубу компенсували двоє чоловіків, які про щось польське дуже і дуже голосно сперечалися. Як я не намагався заснути, але довелося відірвати себе від ліжка та закрити кватирку. Ранок. Знов ми одні проти сплячого міста. Цього разу бюст Леніна з вітрини на нас дивився більш розплющеними очима. Хтось йому новорічну шапку більше підняв. За великим рахунком, весь день ми провели безцільно блукаючи вуличками міста і великим молом. Хітом дня стала кав’ярня Pyra Bar. Там був величезний асортимент страв з картоплі. Я їв настільки чудну страву, що в житті не здогадався б, що це з картоплі. Увечері, коли ми поспішали на літак дорогою виявили, цілу ярмарочну площу, яку впритул не помічали обидва дні. Це був несподіваний та радісний сюрприз.

Познань можна описати як маленьке та затишне місто. Здавалося, що наша помірна поїздка добігла кінця, я навіть сказав свою фразу року “Аж не віриться, що сьогодні ми ночуватимемо вже вдома”. Доїхали до аеропорту, здали речі на рентген. Готівка витрачена практично до кінця, в кишені лежали останні 10 злотих (2,5 євро) Мій рюкзак проїхав стрічкою під сканер. Все як завжди. Рюкзак виїхав, у його кошику з’явилося 110 злотих. Ми озирнулися навколо. Всі сусідні кошики були наші і зблизька не було нікого, хто потенційно втратив гроші. Постояли ще хвилинку, ніхто з пошуками не з’явився. Мабуть, гроші призначалися таки нам. Ми пішли до транзитної зони, пройшовши прикордонний контроль і отримавши штамп виїзду з Шенгену….
У наступному оповіданні: “Не переживайте” сказав офіцер і акуратно під лінійку закреслив наш штамп “Зараз за Вами всіма приїде автобус, і ми вас повернемо до міста”. Я відкрив у скайпі чат по роботі і почав писати “Хлопці, соррі, я просто у повній попі…”

Дата подорожі: 16.12.2017 – 19.12.2017
Тривалість: 3 повних дня
Авіаквитки: Wizz
Готелі: Booking
Складність поїздки: 4/10 (нижче середнього)