Неймовірна краса зимової Баварії

Зараз ми самі того не підозрюючи вирушимо в одну з найкрасивіших подорожей Європою, в Баварію! Рік тому я мав корпоратив в одному чудовому німецькому місті на озері Тегернзе. І одні з найяскравіших вражень — це гора заввишки понад півтора кілометри, з якої можна летіти близько 20 хвилин на санчатах вниз! Вже після першого свого спуску я зрозумів, що не можу не поділитися цим зі своєю сім’єю. Як тільки повернувся, буквально одразу взяв квитки на трьох до Мюнхена наступної зими! Єдине, що почекав пару тижнів, щоб квитками не потрапити в дату наступного потенційного корпоративу. Не сперечаюся витівка до жаху лячна, швидкість на санчатах, ми заміряли, розвивається до 60 кілометрів. Я сам там пару разів так летів із санчат, що боявся не зібрати всіх кісток. Тож цілий рік ми морально готувалися. Мишко начебто був і радий цій витівці, але помітно переживав. Друге важливе завдання – взяти багато теплих речей, включаючи змінні та додаткову пару взуття та все це укласти в ручну поклажу. Рік моральної підготовки, і ми розпочинаємо!

За день до вильоту з’ясовується, що це небувало-тепла зима для тих місць і траса просто закрита, і прогнозів її відкриття також немає, як і прогнозів на сніг. А щоб напевно добити ще, і спалах коронавірусу двотижневої давності потрапив саме на Баварію. А точніше на одне з тих міст, куди я пропонував заїхати.

Начебто як інкубаційний період закінчився і нових випадків не було, але все-таки такий собі момент. Які висновки можна зробити: туристів явно буде зараз поменше, а із закритими саночками ми конкретно зекономимо на поїздці)
Тепер коригуємо маршрут і вперед! Але теплі речі про всяк випадок із собою взяли, раптом санчата відкриють таки. Незадовго до раннього вильоту в мене почало боліти в боці. Боліло так, що я переживав, що це можливий апендицит. Самодіагностика з інтернету показала, що у мене 4 із п’яти головних симптомів не збігаються. А п’ятий умовно збігається, наявністю болю. Гаразд Мюнхен, ми все одно до тебе доберемося. Сіли в літак і вжух у небо! Вилітали ми 14 лютого. Поїздка почалася одразу в позитивному ключі, коли стюардеса МАУ зачитувала всім вірш-побажання про хмари та приємну турбулентність у наших серцях. Потім ми піднялися в сонячне небо над хмарами і нас частували шоколадками. Ну не милашки?)
Далі у нас такий план – прилітаємо, швиденько сідаємо на поїзд і їдемо до міста Роттах-Егерн, це там, де знаходиться озеро. Там навіть без санчат буде красиво. По дорозі десь у камері зберігання залишимо речі. Враховуючи, що літак приземлиться об 11:20, то до кінця світлового дня ми ще матимемо повно часу. Після прильоту зловили небувалу чергу на паспортний контроль. Такс, на найближчий потяг вже не встигнемо, проте маршрут таки виконаємо. Поки стояли, я зауважив, що поруч із нами у черзі стоїть один із колишніх хороших президентів України. Оце так поворот. Невже навіть президенти стежать за моїми акціями?) Ми зробили селфі, він дав Міші п’ять і потис мені руку побажавши удачі. І в цей момент сталося несподіване! Ви просто не повірите. Краще сядьте зручніше. У мене тут же пройшов мій “апендицит”. Можливо, це перший у світі випадок такого лікування. Цікаво від коронавірусу він також може так “зцілювати”? Черга хвилин за 40 розсмокталася і, на наше щастя, приїхав саме той поїзд, який проїжджав наш готель дорогою до озера. Готель був із сучасних, це коли ти з програми в телефоні проходиш чекін. Коли ми під’їжджали до готелю, програма висвітлила повідомлення, що наш номер готовий і на телефоні згенерований цифровий ключ від номера. Тепер ми можемо відкривати свій номер телефоном. Добре, скинемо речі і поїдемо далі. Правда в готелі очікували що з нами їде маленька дитина і готували для неї ліжечко-люльку, хоча при бронюванні ми вказували вік дитини. Коли побачили Мишка, трохи були шоковані, але змогли нам без доплат надати тримісний номер. Закинули речі й уперед!

Тегернзе

Їхати від центру приблизно півтори години. Але гугл постійно плутається у свідченнях, то треба їхати двома поїздами, то треба їхати двома поїздами і автобусі. Хоч, як не дивно, але на мюнхенську платформу приїхав поїзд, на якому було вказано, що він їде прямо на озеро, куди нам і треба. Незважаючи на це, Гугл посилено вимагав, щоб ми пересіли. У самому поїзді на табло зупинки з озером не було. Доїхали до зупинки, де гугл вимагав пересадку. Вийшли, наступний поїзд буде за хвилину. Але цей підозріло не їде. Повернувся в поїзд і запитав, чи не їде він на озеро. Дівчина сказала, що нам далі і показала в кінець поїзда. Підійшли до працівника на станції, називали озеро, він сказав, щоб ми терміново сідали в останній вагон нашого ж поїзда. Це ще як??? Гаразд не будемо сперечатися з наукою. Забігли швидко в останній вагон, а там на табло якраз і світиться потрібне нам Тегернзе. Ми сидимо у повному нерозумінні. Як це так, той самий поїзд одночасно і їде, і не їде на озеро. Але як виявилося, у Німеччині це можливо. Не знаю як з рештою вагонів, але через 30 хвилин за вікнами нашого вже відкрилася шикарна панорама на просторе озеро. Ми приїхали. З чого почати?

Хочеться поділитися одразу всіма вже рідними для мене місцями із сім’єю. До нас підійшов чоловік і напіванглійською дав ще ряд порад, що обов’язково потрібно подивитися на озері. Найприємніше в цьому озері, що воно чудово абсолютно за будь-якої погоди. Рік тому я бачив його під сонячним небом, зараз воно під важкими сірими хмарами. Картинка зовсім інша, але не менш прекрасна. Наприклад, колір води від цього виглядає лише більш насиченим.

Навколо озера знаходяться кілька містечок та місця для трекінгу у гори з панорамними оглядами. Ми звичайно не могли пропустити таке. Причому піднімалися на неї двічі. Один раз щоб помилуватися, ну а вдруге щоб забрати забутий рюкзачок. Але на озері це нормально від таких видів, я думаю, ми не перші, хто забував рюкзаки. Честь виконання другого підйому випала мені, тому що я програв у гру “Камінь, ножиці, папір”.

Мишко поцікавився, коли ми їстимемо в якомусь ресторані. Мишка чекало здивування, коли ми пояснили, що в подібних поїздках найчастіше дворазовий режим харчування із проміжним перекусом. Бо на ресторани у подібних місцях не вистачить ані часу, ані грошей. Тому важливо дуже добре і щільно снідати. А ось перекусів можна влаштовувати скільки хочеш. Тільки потрібно знайти магазин, але з магазинами тут є повний дефіцит. Вони на озері є, але чомусь саме не в тих місцях, де ми лазили.

Тож питання з водою вирішували заходом у кафешку та проханням налити питної води. Хазяйка кафе з радістю погодилася. Коли ми дійшли до міста Роттах-Егерн і набрали собі в невеликій лавці сосисок і булку, то з’ясувалося, що приймають тільки готівку, а банкомати тут звичайно є, але знову ж таки зовсім не там куди ми дісталися) Даша знайшла в кишені один євро. Продавщиця розуміючи нас подивилася і сказала, щоб ми не парилися. Взяла монетку та дала нам наше замовлення. Сказала, що це зовсім не проблема і щось про те, що “Зима близько”. Що це означало я не зрозумів, але милашки сьогодні схоже всі.

А ще тут усюди безкоштовні туалети. Наскільки сильний контраст між Баварією та тією Німеччиною, де знаходиться Дрезден. Відчуття, що дві різні країни. Але насправді такі контрасти я помічав і в інших країнах. Навіть якщо в Україні взяти протилежні кінці, то менталітет та умови сильно відрізнятимуться. І зараз ми реально у класній Німеччині. А ще й озеро на тлі засніжених гір, чи взагалі є щось красивіше в цьому світі?

Якщо згадати найкращі місця Європи на нашому досвіді, це Ансі, Гарда та Норвегія… Ці всі місця об’єднують саме озера та гори. І тільки у Норвегії ще й явна перевага – водоспади, які десятками ллються з фіордів. Навіщо кудись далі їхати, просто жити тут, та й усе, щоранку прокидатись у цій красі. Так зберися, ще більша частина світу не відкрита! Раптом десь ще красивіше. Ось якби можна було перенести це озеро з горами в Домінікану, а ще кілька фіордів і трохи вулиць з Ансі туди… Хоча ні, так не можна, біля гір розтануть снігові вершини, а вулиці Ансі втратять свою неповторну атмосферу старовинної Франції. Ну ось, доки міркував тут, уже й потемніло. На озері від цього стало не менш красиво, тепер у містечках запалили світло. Хоча інший берег вже особливо не видно. Ми пройшли маршрут близько 10 кілометрів вздовж озера, детально вивчили аж два міста і тепер можна з почуттям виконаного обов’язку повертатися до Мюнхена. Устрибнули в автобус, який нас повіз навколо озера прямо до залізниці, де ми пересіли на прямий поїзд. Відстані між красотами Баварії максимально ідеальні. Назад нам треба було їхати півтори години. Цього часу якраз вистачає, щоб відпочити від маршруту і дістатися кудись поїсти. З їжею питання вирішувалося також досить легко. Прямо на центральному залізничному вокзалі Мюнхена знаходиться величезний фудкорт. Я б не сказав, що дуже смачно, зате швидко і недорого.

Інсбрук

Ще рік тому я відкрив просто чудове місто в Австрії. Туди ходять фліксбаси, дорога займає приблизно дві з половиною години і коштує 8 євро в один бік з людини, якщо купувати заздалегідь. Дорога пролягає прямо крізь Альпи і вже частину вражень отримуєш в автобусі, дивлячись у вікно. Але це звичайно, якщо ви любите гірські краєвиди. Нам пощастило побачити веселку незвичайної форми на вершині гір. Це райдужна пляма асиметричної форми.
А ще в Європі окрім якісних доріг якісні пробки. Якщо потрапляєш у пробку, то вже на довго, а не на пару хвилин. Так що у нас були додаткові 30 хвилин милування гірським пейзажем та незвичайною веселкою. Наскільки я з’ясував з інтернету, це один із варіантів природного явища, яке називається Паргелій.
Рік тому у мене був холодний і завалений снігом Інсбрук, він викликав у мене море захоплення. Те, що викликав у нас сонячний Інсбрук, можна класифікувати як два океани захоплення, причому на кожного. Майже відразу ми почали підйом на найвищу вершину міста. Потрібно було їхати на фунікулері та канатках із двома пересадками. Добре, хоч зараз морально я був готовий до ціни. Раунд тріп близько 40 євро з дорослого та 20 євро з дитини. Але в будь-якому випадку до подорожі Баварією потрібно бути фінансово-морально готовим. Ми вже тоді почали підозрювати, але ще не знали, що наша подорож буде однією з найдорожчих на нашому досвіді. Воно посіло четверте місце за середньою вартістю дня (включаючи лоу-кост квитки та готель). Баварія за вартістю дня перемагає такі поїздки як Японія, Мальдіви, Сейшели, Китай, ту поїздку до Малайзії, до якої входили Таїланд, Сінгапур та Туреччина. У цій поїздці з нами був Мишко, але сумарні витрати на дитину тут дуже низькі. Готель, сніданки та транспорт безкоштовні. Якщо відняти витрати на дитину (включаючи переліт), то поїздка займає 11-те місце якраз на рівні з вищезгаданими поїздками. Ось така цікава статистика.

На самій горі нас чекало дуже багато снігу та літнє спекотне сонце. Можна було навіть повністю зняти футболку та грітися під сонечком. Внизу серед Інсбрука розташований аеропорт, за зльотами та посадками якого було зручно спостерігати. Та й коли самим містом гуляєш, радісно дивитися на літаки прямо над головою.

Рік тому снігу було більше, і трекінг у горах був недоступний. Зараз ситуація була кращою, але слизько було так, що ми себе відчували героями фільму про Еверест. Особливо коли хтось починав ковзати вниз. Піднятися маршрутом до найвищої вершини це ще пів справи. А ось злізти… Було і страшно, і весело одразу. Ми з Мишком намагалися з’їжджати сидячи.

Але нічим добрим це не закінчувалося. Тільки мокрими та холодними стали. Один індус таки вирішив з’їхати у напрямку до підйомника, але мені в якийсь момент здалося, що він зараз з’їде на кілька кілометрів нижче за підйомник.

На нього дивилися і з жахом, і з захопленням. Те, що ми намокли це не страшно, зараз прямо на горі вмостимося на лавочку і прогріємось на сонечку. Зліпили маленького сніговика, назвали його Бен.

А ще на горі ловить вай-фай та своїми емоціями можна ділитися у прямому ефірі з батьками. Виявляється, те, що торік у мене Інсбрук був без сонця, було перевагою. У результаті я минулого року отримав нереальне задоволення від пейзажів, а цього року разів у п’ять сильніше.

Хоча мені тоді здавалося, куди ще красивіше. Крім вершини гори, сам Інсбрук не менш прекрасний. Там є річка, вздовж якої розташувалися кольорові будиночки. Це місце також обов’язково до відвідування.

Я виділив би ці будиночки як візитну картку міста. І звісно саме місто, на тлі гір просто чудове. Коли ми спускалися з гори, то вийшли на проміжну станцію. Там невелике містечко та альпійський зоопарк. Рік тому я відкрив для себе цей красивий маршрут, прориваючись крізь кучугури і провалюючись по коліна в снігах. Цього ж року це був чудовий сонячний ліс. Навіть не віриться, наскільки може кардинально відрізнятися одне і те ж місце у різні роки.

А ще у нас підростає майбутній письменник оповідань Мишко. І наступний текст це його перша проба пера:
————–
Ми ходили містом 2 рази. І ми двічі бачили золотий дах. І ми шукали кафе. Ми гуляли містом. У нас був flixbus о 17:30. Ми доїхали чудово. Ми заходили в те кафе де колись виступав гітлер. У Мюнхені ми бачили метро. Номери S1, S2, S3, S4, S6, S7, S8. S5 немає. Шкода сумно.
—————

Я лише хочу доповнити тим, що на маршруті Мюнхен-Інсбрук однозначно має сенс доплачувати за переднє панорамне місце в автобусі, оскільки фантастичні гірські краєвиди найкраще виглядають із панорамних вікон другого поверху. Вже закінчувався другий день. Але час погуляти Мюнхеном ми так знайти і не змогли. Але як писав Мишко, увечері ми мали обов’язковий похід у Ховбройхаус. Ми сіли за стіл із німецькою компанією.

Як мені пояснив чоловік з розкішним “мусташем”, для того, щоб розуміти, що ти живеш в Мюнхені потрібно іноді відвідувати цей паб. Атмосфера тут, як я вже колись писав, неймовірна. Як тільки відкриваєш вхідні двері, одразу ж ловиш ударну хвилю музичного оркестру та гомін сотень відвідувачів. Перше відчуття завжди однакове “Тут напевно зібралося все місто” і “Як вони взагалі тут помістилися?” Проте відвідувач завжди знайде собі компанію до душі, до якої можна приєднатися. Ми замовили собі дві здорові свинячі рульки, море пива і картоплю для Мишка. Цією вечері ми поставили свій новий рекорд з чеку за трапезу в 49 євро. Але це було настільки смачно і душевно, що воно того варте. Для Мишка цей день був одним з найвизначніших в історії його подорожей — сьогодні у свої вісім років він відкрив десяту країну! При цьому не перестаючи повторно повертатися до своїх улюблених Египтів та Туреччин.

Швангау


Вид з мосту Марії 

А тепер наша вишня на торті. Оскільки ми в перший день встигли відвідати озеро Тегернзе, яке спочатку планувалося на цей день, то тепер ми маємо виграний день у поїздці. Попередні два дні і так віднесли цю подорож до однієї з найкращих Європою, а тепер ми їдемо потягом уздовж зелених і жовтих полів, а на тлі Альпи, багато Альп. Їхати потрібно близько двох годин в залежності від поїзда. Усередині вагона є великі панорамні вікна, що дуже підходять для спостереження за красою та місцевою живністю.

На цьому маршруті нам пощастило побачити орла що полює. Це звичайно не такий улов як тоді, коли ми поїхали у Дрезден. Там були і олені, і зайці на полях, але ми всю дорогу біля вікон проводили фотополювання. Наприкінці маршруту на всіх чекало чергове озеро на іншій стороні якого були розсипані дрібні будиночки. Поїзд усіх висадив на кінцевій станції Фюссен, а звідти 10 хвилин автобусом у Швангау. Все це покривається баваріан кардом. Автобус знайти досить легко, тому що в нього пересідає буквально весь поїзд. Там одразу під’їжджає кілька автобусів, так що всі без проблем поміщаються. І ось, тебе привозять до самого епіцентру краси. Ти в місті, по краях два величні замки. Входи до замків безкоштовні без квитків. Але якщо хочеш відвідати зали, то стій у кілометровій черзі до загальної каси. Оскільки у чергах ми практично ніколи не стоїмо, відвідування залів вирішили пропустити. Спочатку ми піднялися до замку Хоеншвангау.

Вгору підніматися хвилин 10. Там же, за стінами замку ти розумієш, заради чого потрібно було стільки добиратися. Хоча це добирання швидше відноситься вже до краси маршруту, ніж просто поїзд між містами. З одного красивого замку відкриваються види прямо на другий ще красивіший. В інший бік озеро та тематичні будиночки поруч із ним. Оскільки ми не можемо жити без озер, то наступною точкою маршруту було обрано озеро Альп зі смарагдовою водою.

Озеро має як мінімум два місця для гарних видів. Перше прямо з берега на засніжені гори, що визирають серед лісів на протилежному кінці. Друга точка знаходиться на піднесенні праворуч. Щоб дістатися панорами, потрібно трохи прогулятися вгору лісом. Друга точка сподобалася саме тим, що вода набуває зеленого кольору сусідньої гори.

Які ж красиві місця є в Європі, але як же заздалегідь з’ясувати, де саме такі місця? Наприклад, я про це місце ще тиждень тому навіть не знав, а тепер подумки ставлю поїздку поряд із найкрасивішими подорожами Європою. Далі ми пішли в глиб лісу подивитися, що там сховалося за лебедине озеро. Але скажу одразу, взимку на нього точно не варто витрачати час. Хоча два лебеді там все-таки плавало) Ще й лісом явно пройшовся ураган, ми зустріли на шляху багато повалених дерев))) Від Лебединого озера повернення до міста йде дорогою з якою йде основний в’їзд. І саме звідси відкривається панорама замку Хоеншвангау.

Зважаючи на все, його розташування захищало саме цю дорогу. З цього боку він є неприступним у всіх сенсах цього слова. Я навіть зрадів, що я лише мандрівник, а не лицар, який повинен завойовувати замок. Тепер ми знову на початку, на роздоріжжі між двома замками. Можна йти досліджувати другий. Але спочатку підкріпитись. Відмінною приємністю невеликого містечка виявилося те, що тут недорогі ціни у місцевій кав’ярні. Ще й подають їжу миттєво. Правда максимум на що тут можна розраховувати це картопля фрі та подібні страви, але за оперативність тверда п’ятірка. З другим замком треба чинити так, спочатку йти на замок, доки він не зачинився, а потім йти на панорамний міст Марії. Ми ж зробили навпаки і зрештою не встигли зайти всередину замку. Бо в зимовий час він працює на дві години менше, ніж улітку. До 16:00. На міст підніматися, звісно, ​​не так легко, як могло б бути. Це якщо виявити бравість і підніматися по стежках прямо. Можна, звичайно, і асфальтованою дорогою. Але на вигляд це якось довго і похмуро, плюс весь час доведеться дихати запахом конячок. А тут чисте лісове повітря, гора та сніжок, багато снігу! Що ще для щастя треба?

Ще начебто як можна автобусом за 3 євро під’їхати. Але це вже зовсім без романтики, без коней та без лісу. І ось ми виходимо на міст… Під нами прірва близько сотні метрів вниз, у самому низу кілька потужних водоспадів, але найкрасивіше — це вид на замок. Це не просто якийсь там вид на замок. Це найкрасивіший вид на рукотворний об’єкт, який ми колись бачили. Озера з горами вже вилетіли з голови. Хотілося просто тут стояти і нескінченно фотографувати, потім нескінченно дивитися, а потім ще раз нескінченно фотографувати, та й наостанок ще раз нескінченно дивитися. А краще все одразу! До того ж вхід на міст абсолютно безкоштовний. Чому з людей беруть гроші за те, щоб вони дивилися якісь картини в музеях, а тут краса в мільйони разів сильніша просто для всіх і безкоштовно. Ще ми бачили у відгуках на гуглі, ще місяць тому цей міст був закритий на ремонт. Ми боялися, що застанемо його ще закритим, але нам дуже пощастило. Ну і як тепер далі рухатися маршрутом, якщо неможливо відірватися. Я зробив кілька спроб відірвати погляд від панорами. Ніяк, просто безуспішно. Я правда бачив уже подібну красу, але в снах. А тут вперше наяву. Так треба все ж таки взяти себе в руки і змусити йти далі. А далі є кілька панорам, з яких замок уже відкривається наче ти на гелікоптері. На найвищі підніматися не обов’язково, там види плюс-мінус однакові. Але такі, як у настільній грі Каркассонн. Тут тобі і озера, і гори, і міста, і безкраї поля. Ми, ще дивлячись фотографії в інтернеті думали, що це фотографії з дронів зроблені, а тут виявляється настільки вдало розташувалася гора. Як я вже писав раніше, даремно ми замок залишили на самий кінець, коли ми зайшли всередину, то встигли дійти тільки до туалету і все закрилося. Охоронець, звичайно, запевняв-заспокоював, що всі, хто не встиг, можуть завтра зайти. Але не будеш же ти завтра ще раз сюди прилітати з Києва заради замку) А так краса звичайно фантастична.

Ну що ж настав час повертатися до Мюнхена. Останній поїзд взимку вирушає близько 6-ї вечора. Якщо не встигнути, то дорога назад буде насиченою на пригоди. Розклад автобусів до поїзда добре підібрано. Були автобуси як від першого поїзда, так і до останнього. Хоча до Фюссена пішки менше ніж годину йти, але після цих гірських замків уже й на зупинці посидіти зайвих хвилин 30-40 на радість. А може і на старість) Мишко ж на маршрутах тримався огірком. Він щодня мав вечірню смачну нагороду за витривалість на маршрутах. Але схоже його витривалість стає вищою за нашу. 

Шкода, що по дорозі назад було темно і не можна було зайвий раз помилуватися панорамами за вікном. Це був наш третій вечір і прогулянку самим Мюнхеном реалізувати знову не вийшло.

Мюнхен

У нас були чудові сонячні півдня до вильоту. Чому б їх не витратити нарешті на Мюнхен? Коли я був тут минулого року, то в центрі було перекопано одну з площ. Мені було цікаво побачити, що ж там збудують. Як виявилося, за рік там змінилося зовсім нічого. Там так само перекопано, кран, який робив будівництво з однією з сусідніх будівель, тепер переїхав і ремонтує наступне. Зрозуміло, Європа, як завжди, перекопана. Але канал та парки Мюнхена, як завжди, пахнуть, там немає ні ремонтів, ні натовпів. Лише дерева, водні пороги та місцеві жителі на пробіжках. Чим довше ми гуляли, тим яскравіше світило сонечко і все ставало милішим і милішим. Однак настав час повертатися додому в зиму.

Від готелю у нас йде прямий поїзд, правда ми пізно виїхали, але поїзди ходять досить з високою точністю, так що приїдемо трохи впритул, і все встигнемо. Далі починається ланцюжок дивних збігів. Після якого можна повірити у знаки долі. Спочатку у Київстару перестає працювати роумінг. Тобто, в телефоні взагалі пропадає така властивість як інтернет. Навіть не намагається відновити підключення. У мене в голові чомусь нав’язливе бажання відновити зв’язок, хоч я розумію, що подорож вже закінчена, а ми їдемо на прямому поїзді в аеропорт і, по суті, інтернет не потрібний. Ряд маніпуляцій не дають жодного ефекту, інтернету просто немає. Я бачу, як ми їдемо картою, але не бачу часу прибуття. Практично всі поїзди оснащені моніторами, де видно список зупинок, де ти знаходишся, та яка буде наступна зупинка. Але, звісно, саме в цьому поїзді таких моніторів не було. Тут я починаю помічати на карті, що рейки, якими йде поїзд, зовсім ніяк не можуть привести нас в аеропорт. Запитали поряд місцевого, він сказав, що аеропорт це кінцева. Причому сказав це рашистською, а потім з’ясувалося, що інших слів рашистською він і не знає. Фух, видихнули. Та й на поїзді було написано, що він їде в аеропорт та на станції на табло знак літака. Я уточнив, чи тут один аеропорт. Отримав відповідь, що один. Ще раз видихнули. Люди видно, що теж із речами для подорожі. Хвилин через п’ять хлопець що говорить англійською, що він помилився і цей поїзд справді не їде до аеропорту. Як це взагалі можливо??? Гаразд у Києві з’ясуємо. Що робити? Ми зараз просто не встигнемо на літак. І головне питання чому все складається саме так, щоб ми не встигли? Стає якось моторошно. Що робити. Швидке опитування пасажирів та хлопця показало, що треба виходити у найближчому місті та їхати автобусом. Судячи з невпевнених осіб, тих, хто вийшов з нами, вони були не менш здивовані. Автобусом їхати близько 20 хвилин, а приїде він за нами за 15 хвилин. Отже, ми в ідеальному випадку приїдемо за 40 хвилин до вильоту. На щастя, на зупинці безкоштовний вайфай, терміново замовляю убер. Він їхатиме швидше, але приїде за нами з аеропорту щонайменше за 15 хвилин. Знову не варіант. Ахтунг! Або як там кажуть у Німеччині. Думати треба терміново щось думати. О, Гугл пропонує якесь невідоме таксі. Терміново ставимо додаток, реєструємось зі швидкістю світла. Тариф 25 євро. Та все одно вже який там тариф. Машина опинилася біля нас. Сіли у таксі запрацював роумінговий інтернет. Прибули до аеропорту. Швидко до табло. Нашого рейсу взагалі нема. Та що ж таке. Підбігли до працівника, він назвав на який гейт нам бігти. Біжимо зі швидкістю світла. Якимось дивом на всіх точках контролю не виявилося жодного пасажира. Добігаємо до гейта, саме йде посадка в літак. Встигли! Є ще менше ніж 10 хвилин до кінця посадки. Отже, саме час поїсти. Задоволені дістали салати, які купили вранці у маркеті та почали трапезу. Переліт пройшов добре та спокійно. Крім дивного гуркоту в районі шасі в момент посадки літака. У дорозі ми опрацьовували десятки ситуацій, намагаючись припустити чому поїзд, який за всіма критеріями їхав в аеропорт, поїхав в інше місто. Ми навіть точно бачили такий поїзд на табло аеропорту, коли на початку подорожі обирали на чому їхати. Найлогічніша версія була – петля часу. Або складніша версія – дві петлі часу одразу. Швидше за все, зниклий зв’язок з інтернетом потрапив саме на той момент, коли ми потрапили в той час, коли ця гілка мала інший кінець, а мобільний інтернет просто не існував. Вже вдома я почав перебирати інтернет і, щиро кажучи, відповідь знайшлася не відразу. У випадку з відсутнім інтернетом пояснення просте – Київстар, схоже, завалив сервер у той момент і відновлював роумінг. А ось з гілкою S1 історія цікавіша. Це єдина гілка серед S, яка має роздвоєння на одному зі своїх кінців. За дві станції до кінцевої. Вагони розчіплюються і поїзд перетворюється на два різні. Той вагон, на якому є аеропортова позначка поїде в аеропорт, інші поїдуть в інше місто, зворотна дорога з якого займе мінімум 40 хвилин. Я не знаю, як до цього дійшли проектувальники схем метро Мюнхена. Але настільки дурних рішень ми не зустрічали ще в жодній із пройдених країн, це певною мірою перемога над проблемами в логіці метро навіть самої Японії)))
Хоча, між нами кажучи, якби ми не відлетіли, то зайві дні в такій місцевості, як у Баварії не зашкодили.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 14.02.2020 – 17.02.2020
Тривалість: 2 повні дні та по половинці
Авіаквитки: МАУ
Готель: Booking
Складність подорожі: 4/10 (Нижчий за середній)

Про транспорт Баварії та технічні деталі маршруту

Перед поїздкою я зареєстрував акаунт на сайті залізниці Німеччини.

На телефон потрібно встановити дві програми:
DB-Navigator – Для відображення Баваріан карти без інтернету
MVV-App – для покупки онлайн та відображення локальних квитків онлайн

Щоразу, коли нам потрібно було купити денний проїзний або чергову Баваріан карту я робив це онлайн і з екрана телефону пред’являв контролерам. Баваріан карта при покупці онлайн дешевше на пару євро ніж у касі.
Ми мандрували у складі чоловік, дружина та наша дитина 8 років. Для поїздки з аеропорту в Тегернзе (через Мюнхен) ми купили Баваріан карту (вона ж Bayern card) на двох дорослих, тому що дитина 8 років у цьому випадку, щоб їде безкоштовно. Таким чином нам був доступний весь регіональний та локальний транспорт Баварії включаючи поїзди та автобуси. Начебто до цієї карти не входять деякі інтерсіті, але нам на маршруті вони не траплялися.
Ми добиралися регіональними поїздами BRB чи BOB. Обидва ці поїзди входили до Баваріан карти.
Якщо поїзд їде в потрібному тобі напрямку, необхідно переконатися, що саме на твоєму вагоні чи всередині нього вказано цей напрямок. Оскільки частина вагонів може від’єднатися та поїхати в іншому напрямку. Так було з напрямком Мюнхен-Тегернзе та Мюнхен-Аеропорт на гілці S1.
Важливо. До Інсбрука по баваріан карті доїхати не можна. Найдешевший варіант, який ми знайшли – Flixbus.
Якщо за межі Мюнхена виїжджати не потрібно, то має сенс купувати денний груповий проїзний. Але в онлайн його потрібно купувати саме того дня, коли плануєш ним користуватися. Бо він буде одразу закомпостований.
Для того, щоб дістатися до аеропорту найкраще підходить аеропортовий денний квиток, який так само покриє весь транспорт Мюнхена.

Відрядження до Берліна

Три тижні тому ми попрощалися ненадовго з Німеччиною. Тоді ми пройшли маршрут Вроцлав-Дрезден-Лейпциг і відлетіли з аеропорту Берліна. Тепер продовжую з того ж місця, де зупинилися, я прилетів у відрядження Берлін! На цей раз у мене не просто відрядження, а цілі музичні гастролі! Я пропонував Даші взяти окремо квитки, але Даша сказала, що не бачить особливого сенсу летіти до зимової Німеччини знову, враховуючи, що до третьої поїздки до Німеччини залишається лише кілька тижнів (знаю, звучить дивно, але акції вони такі).
Тепер трохи про наше музичне минуле. У далеких 2010-х роках ми перебували у знаменитому музичному гурті Strooks. Ми гастролювали Україною та ближніми країнами СНД. До складу групи входило понад сотні людей. Щороку традиційно у нас були гастролі у весняну Ялту. А протягом року до обласних центрів інших міст. Фішка нашого гурту була в тому, що у нас не було жодної пісні. Ми приїжджали до інших міст, там вішалися плакати, реклама нашого туру із закликом купити квитки на наш концерт. Але ніколи не було вказано, де саме купувати квитки та де саме пройде легендарний концерт. Максимум було вказано місце проведення. Група розвивалася, і ми навіть випустили свій перший диск, який називався “9 вампірят”. Диск мав красиву обкладинку, а на самому диску відповідно не було записано жодної пісні. Це дуже важливо, бо на наших концертах немає пісень. Група існувала і розросталася протягом 7 років. Одного разу навіть був примусовий ребрендинг. Річ у тому, що в одного з наших солістів порвався в руках плакат із назвою гурту та відпали дві літери “S”. У результаті група була перейменована на trook. Ех були часи! То був наш перший музичний досвід.


Один із плакатів про майбутні гастролі

Декількома роками пізніше я відзначав свій день народження в музичному стилі. Я підписав з усіма, кого планував запросити на святкування справжній договір про те, що вступники вступають до групи “Білі гойдалки”. Це було приблизно місяць до свята. Я не пояснював, що це буде пов’язано з тематикою дня народження і ніяк не пояснював, навіщо ми це підписуємо. Реакція була у всіх різна, одні швидко погоджувалися, іншим потрібно було час подумати, причому в договорі були явно сектантські фрази, але в результаті підписував кожен, мені довіряли і я вмію дуже переконливо говорити. За тиждень до дня народження я всім, хто підписав, повідомив, що гурт на жаль розпадається, і з цього приводу ми повинні зіграти свій перший і останній концерт прямо на моєму дні народження. Обов’язковою умовою було те, що кожен повинен мати з собою музичний інструмент, на якому він грати не вміє. Класне тоді вийшло свято. Тепер про наш музичний досвід ви знаєте практично все! Вперед, підкоряти Берлін!

Ми прилетіли з холодного Києва до теплої столиці Німеччини. На вулиці було 12 градусів та чудова погода. Дуже важливо було збудувати маршрут так, щоб між конференціями та доповідями встигати вибиратися в місто та повертатися вчасно назад. Жили ми неподалік центру. За 12 хвилин можна було легко туди дістатися — трохи пішки та 3-4 станції на метро.

Відповідно, якщо є хоча б година перерви, можна встигнути туди-сюди. На щастя для себе таких перерв, я зміг виділити цілу пачку. Що примітно, коли мої колеги заселилися в готель і почали першу вилазку до міста, я вже повертався назад, щоб піти гуляти іншим маршрутом. За першу вилазку, яка тривала кілька годин я пішки дістався Бранденбурзьких воріт, близько трьох кілометрів по парку від готелю, а потім обійшов основну частину центру до музейного острова.

Вже традиційно відвідав світлофорний магазин) Дві години пролетіли швидше за мить. Через 20 хвилин конференція, потрібно поспішити. Спустився в метро, ​​тільки-но встиг купити і провалідувати денний проїзний, як тут же в потягу зустрів контролера.

Фух, добре, що з квитком) У нас знайома якось ризикнула проїхати зайцем у Європі, то тепер навіть думати про таке страшно. Я ж у європейському міському транспорті контролера бачив уперше. Я взагалі дуже сумнівався у їхньому існуванні. Гілка в готель була пряма. На пересадці я мав дві хвилини до наступного поїзда. Я замовив каву. Але побачив, що їде мій поїзд. Баріста мені сказав, що він усе встигне. Потяг уже починав відчиняти двері, а хлопець лише запускав машинку. Здавалося, що все пропало. Але в нього все було розраховано до секунди. Однією рукою він на терміналі набрав суму, другою рукою насипав мелену каву в ручку, ще однією рукою збивав молоко, а останньою рукою готував стаканчик. Що відбувається? Метро також не закриває двері. Мабуть, машиніст у долі з баристою. Вжух, і кава з пінкою вже у мене в руках, і я спокійно заходжу у вагон, за мною зачиняються двері. Що це було? Я розумію, якби це було в Азії, де все завжди виходить і вдається, але тут немає азіатської магії. Але, як виявилося, замість азіатської магії тут був азіатський коронавірус прямо під час нашого корпоративу. Ми цього, на щастя, не знали, спокійніше гулялося. Хоча гуляли не всі, це відрядження для деяких пішло зовсім не за планом. Одного співробітника просто після аеропорту відвезли за страховкою з апендицитом. Пізніше до цієї поліклініки потрапила ще одна співробітниця. А за день ще одній стало зовсім погано. Але за фактом усі три випадки не мають нічого спільного і це просто якийсь божевільний збіг, що випало саме на відрядження. Повернувся до готелю до початку доповідей. Відслухав три години доповідей, можна продовжувати подорож. До вечері є близько години. Продовжуємо досліджувати Берлін. Як тільки оголосили про те, що доповідь закінчена, через 5 хвилин я вже мчав у метро. Коли ми були в Берліні з Дашею, на новорічних ярмарках, дуже оцінили дворики в районі Hackescher Markt. Зараз ярмарків немає, але дворики від цього стати гіршими не повинні. Дворики, до речі тут.

Спочатку я довго не міг знайти вхід, якось минулого разу це було набагато легше. Але посилені пошуки входу пішли мені на користь. У результаті я відкрив ще одні дворики, які не з’єднуються із сусідніми. Тут все у растаманському стилі, просто культурний шок.

Це неформальний клаптик Берліна. Так потрібно терміново поділитися своїм відкриттям з колегами. До речі про колег, незабаром вечеря. 40 хвилин у двориках пролетіли зовсім непомітно. Я ніби тільки зайшов у них? Гаразд, погнали назад. Добре з проїзним можна ганяти туди-сюди. За душевною та смачною вечерею до моєї експедиції по Берліну вирішили приєднатися колеги. Точніше, готовий був приєднатися лише Діма. А Маші з Женею потрібно було ще 20 хвилин. Ну тоді ми починаємо, а ви приєднуйтесь у місті. Насправді на мої експрес-вилазки завжди були охочі приєднатися, але основна проблема це “Тільки мені треба ще 20 хвилин”, а з таким розкладом експрес-вилазка на годину ніяк не вийде. Та й мій вічний ворог “очікування”, з яким я невпинно борюся. Але тут навіть справа більша у плануванні. Я завжди на конференції та трапези брав речі, в яких можна буде відразу продовжувати подорож, оскільки заздалегідь визначив усі потенційні вікна у конференціях. Тепер ми почали досліджувати музейний острів та прилеглі райони. Дорогою до нас приєднався Богдан, а згодом і Маша з Женею. Пошуки Маші у місті – було дуже заплутане та складне завдання. Ні інтернет, ні Google координати тут не могли впоратися. Але головне ми всі знайшлися! Коли ми обійшли вже все, що тільки можна в центральній частині міста, я вирішив, що настав час зводити всіх до того растаманського дворика. Але куди саме ми йдемо я не говорив. Вирішив навести інтригу. Коли я був тут вперше, то на вході в підвал бачив табличку, що шоу монстрів буде за пів години. Зараз таблички не було, і я вирішив, що якраз і з’ясуємо, що там за монстр. 

Ми спустилися в надзвичайно дивний підвал, на стінах були знаки анархії. Співробітники на мене дивилися з підозрою. Я ж сам не знав, куди веде підвал, але виду не подавав. У результаті ми дійшли до великих металевих дверей із кнопкою. Я пояснив, що єдина можливість з’ясувати, що за дверима — натиснути на кнопку. Настала напружена тиша. Я натиснув на кнопку… Це виявився вимикач і у всьому підвалі згасло світло. Мене дуже легко налякати, а коли я лякаюся, я неконтрольовано кричу. Від мого крику всі з жахом почали тікати із темного підвалу. Вибігли! З мене почали підхихикувати. Я з гордим виглядом вирішив вести всіх далі. Далі був растаманський паб. Але коли я підійшов, хтось із паба викинув палаючий феєрверк на землю. Коли я закричав вдруге, всі почали просто ржати. Хоча явно злякалися не менше. Я вважаю, цей дворик усі члени нашої експедиції запам’ятали надовго. Потім я повів усіх гуляти лайтовими двориками. Подорожував першого дня я на славу.

Другий день із самого ранку розпочався з чергової низки конференцій. Хоча ні, він почався з сонця за вікном та смачного сніданку. Ось, що я люблю в дорогих готелях — це сніданки, особливо коли це все не за мій рахунок) Шикарним сніданком я вважаю той, в якому фізично не вистачить сил все спробувати, і щоб обов’язково був смажений бекончик! Після такого початку дня можна і послухати, що там говорять доповідачі. Доповіді тривали кілька годин, потім випало чергове віконце. День був сонячний, поряд з готелем була чудова річка, я вирішив у цей час віддатися природній красі, ніж центру. Це були чудові дворики, мости і навіть велосипед, повністю обліплений ракушками. Це була місцева визначна пам’ятка, яку колись дістали з води. Після обіду за розкладом мали продовжуватися доповіді, але виявилося нас тут чекала найприємніша частина. Коли відчинилися двері до конференц-холу, по центру стояла музична група, що голосно грала хіти, вся зала обладнана музичними інструментами.

На вході кожен співробітник тягнув картку, на якій було намальовано інструмент, який потрібно освоїти для виступу. Невже ми зараз гратимемо замість слухання доповідей? Ось воно, недаремно пройшла моя музична молодість! Не дарма були всі ті гастролі! Зараз я навіть освою свій перший інструмент! Що тут у нас? На картці намальовані барабани. О Дааа! Нас поділили на групи: барабани, бас-гітари, електрогітари, ще один вид барабанів та солісти. Кожна група вирушила зі своїм репетитором освоювати інструмент. Ми розучували правила гри трьох різних пісень. Потім оркестр, який складається зі співробітників, у розмірі 150 осіб, влаштовував справжній концерт. Атмосфера була невимовна. Мені завжди було цікаво, що відчуває музикант під час виступу.

І тут я вже сам у ролі музиканта. Дві інші пісні я грав на електрогітарі. Гітара виявилася набагато складнішою за барабан. Але від гри на барабані, мабуть, була максимальна віддача. Навчання гри на електрогітарі ускладнювалося тим, що треба було зрозуміти нові для мене англійські терміни. Але я старався так, що навіть порвав струну. Це був не просто виступ, а справжня фантастика ще й у вигляді сюрпризу! І не важливо хто ти в офісі, топменеджер або рядовий програміст, тут ми всі музиканти і граємо пліч-о-пліч найкращий концерт у світі.

Наш тематичний музичний рік мав ефектне завершення. Таких корпоративів я ще не мав. Даша з мамою отримували практично прямий ефір із концерту. Отже, концерт мав не тільки міжнародний склад більше, ніж із 15 країн, а ще й транслювався до інших країн. Я вже вкотре відчуваю безмежну подяку організаторам наших відряджень. Після концерту, заряджений позитивом, я з хлопцями вже мчав продовжувати досліджувати місто.

Цього разу ми охопили берлінську стіну та прилеглі до неї райони. Скажу так, після китайської стіни, берлінська виглядає суттєво простіше. Зате в околицях знайшли дворик, у якому великий розмальований будинок і багато незвичайних інсталяцій, це начеб то колишній сквот, хоча може й не колишній, я так і не з’ясував.

Ще на одній з вулиць ми зачули запах трави, який нас привів до ще одного растаманського поселення. А навпроти самої стіни ми знайшли справжнісінький ярмарок. Все було викладено, вистелено та зроблено з ялинок, просто невелика ялинова вулиця. Навколо неї були також широкомасштабні гуляння. Ось що мені подобається в Берліні, я тут вже вдруге і обидва рази місто приємно дивує та радує. Поки ми готувалися перейти дорогу до ярмарку, зустрічною та сусідньою смугою пронеслися поліцейські машини, вибігла поліція і побігли до якоїсь бабусі, що була недалеко від ярмарку. Я ж направив нашу делегацію у протилежний бік, доки нічого не вибухнуло. Наскільки ми з далекої відстані розібрали, хтось залишив сумку без нагляду. Все обійшлося, і ми чудово погуляли ярмарком. Але довго погуляти не виходило, вся поїздка проходила у нескінченній боротьбі з часом, який у черговий раз закінчився і треба було повертатися на головну корпоративну вечірку. Єдиний мінус усіх цих корпоративів — на вечірках потрібно бути в костюмі, що суперечить моєму звичному образу. Крім цього, костюм потрібно ще й дотарабанити з Києва через трансфери та аеропорт, а потім назад. Втім, костюми за образом не підходять багатьом, але дуже цікаво побачити своїх колег у такому незвичному вигляді. Переодягся, зробив фото для мами з Дашею, і можна бігти на вечірку.

У залі загасили світло, спалахнув лазер, на сцену вийшов силует. І розпочалося лазерне шоу. Я подібного ще не бачив, чоловік чого тільки не робив з лазерним променем, він його і ламав, і робив різні трюки, цей лазер у його руках був немов тверда палиця, але це лише промінь світла. Це було дуже оригінально та цікаво. Класно, що в наш час з’являються все нові і нові речі, які можуть дивувати.

Потім відкрили безлімітний бар із коктейлями. Найцікавіше, що я замовив собі Куба Лібре, який ми постійно п’ємо в єгипетських готелях. Як тільки скуштував коктейль, аж запах солоного моря в носі відчув. Я буквально на мить провалився до Єгипту. Далі розпочалася дискотека, виступав то німецький гурт, то діджей. Я помітив цікаву тенденцію, що діджей збирав ширшу аудиторію, причому запалювали навіть співробітники та співробітниці поважного віку. У Німеччині вміють відпочивати! Зазвичай на гулянках надвечір виносять якийсь шашлик, який уже ні в кого не лізе. Німці пішли далі, приблизно о першій годині ночі, на рожні почали смажити смачну шаурму. Вона була настільки прекрасною, що співробітники відносили до номерів своїх колег, які пішли з корпоративу раніше. Близько другої години ночі я вирішив йти у свій номер, інакше мої ранкові плани прогулянки Берліном могли б не здійснитися. Потрібно було близько хвилини пройти вулицею між корпусами готелю. Надворі було тепло, навіть незважаючи на те, що я був у сорочці. Річка освітлювалася м’яким світлом нічних ліхтарів та прибережного готелю. Я, звичайно, вже стомився за день, але я не міг пропустити таку красу і вирішив зробити невелике коло вздовж каналу.

Гуляв я десь з пів години, зачарований нічним передмістям. І саме нічна прогулянка тепер асоціюється з цим відрядженням. Як можна спати, коли на вулиці справжнісінька лютнева весна? До речі, наша гулянка обертів не зменшувала, я її чув зовсім далеко від будівлі. Спалося після чистого повітря міцненько-міцненько.
Черговий сонячний ранок!

Навіть незважаючи на те, що будильник задзвонив о восьмій ранку прокидатися було легко, адже сьогодні вже не буде доповідей та зустрічей і можна віддатись повністю подорожі, головне вдень встигнути на літак. Швидко поснідав і вперед у міські парки. Я вибрав парк, що прилягав до Берлінського зоопарку.

Крім того, що в самому парку була купа цікавої живності, то ще й вольєри зоопарку прилягали так, що можна було йти і милуватися звірятками. Серед усіх вольєрів, явно найкраще себе почувала чапля. Вона когось виловлювала у водоймі, а коли їй набридло, то просто вилетіла із зоопарку. Було несподівано. За зоопарком розпочався ще один із моїх улюблених районів Берліна. Назву я не знаю, але там знаходиться Хард Рок Кафе та настільки дорогий магазин Луї Вітон, що незручність я починаю відчувати більше ніж за 100 метрів до самого магазину. Гулялося просто чудово, погода радувала.

За прогнозом обіцяли дощі, а зараз сонечко з невеликими хмарами. І тільки я написав Даші, що у нас хороша погода, як почався дощ, та такий, що продовжився до самого відльоту. Але сонячним вітаміном я вже був заряджений на всі 100%, так що накинув каптур і в навушниках включив спокійнішу музику, “Один у Каное” якраз добре підходила під погоду. Дощова погода навила сотні різних думок у голові. Стільки ідей, стільки спогадів і навіть основна частина цієї розповіді народилася в голові саме в дощову частину прогулянки. Добре подорожувати білим світом, тільки мінус, без Даші в поїздках не так цікаво.

Трансфер із готелю був запланований за три години до вильоту, а їхати автобусом до аеропорту 14 хвилин. Кинув повідомлення, щоб мене не чекали, я сам дістануся. І не поспішаючи гуляв далі. Найцікавіше, що замовлений трансфер спізнився на стільки, через скільки я прийшов у готель. Але мені треба було поїсти. І явно було дешевше піти поїсти за 4 євро у місті та самому доїхати до аеропорту, ніж заплатити за обід в аеропорту. Так і вирішив. За підсумком це було чергове відмінне відрядження і не менш чудова подорож.

Гамбург та його околиці


Фото з Бергедорфа

Це була дуже незвичайна подорож. Можна сказати перша у своєму роді. Хоча наші подорожі продовжують йти повним ходом, але постійні читачі вже явно помітили велику паузу в публікації оповідань. Та й насправді написання цієї розповіді є великим дивом у хорошому сенсі цього слова. Відразу скажу, що цю розповідь я пишу своїми власними руками, а отже, все вже відносно добре.

Про складне

У нас нещодавно зірвалася подорож до Італії. Ми мали полетіти, але полетів тільки я, і, на жаль, не на літаку, а з велосипеда. Я багато разів за своє життя падав із велосипеда і навіть потрапляв в аварію, коли був підлітком. Але цього разу перевершив усі випадки разом узяті. Коли я лежав у парку на бруківці, то з жахом побачив, як моя рука лежить під таким кутом, під яким вона не повинна лежати. Коли Даша з Мишком приїхали мене рятувати, одне з моїх перших питань було “Яка наступна подорож та коли?”. Коли Даша сказала, що в нас запланована Італія за тиждень, я дуже здивувався і не міг зрозуміти. А куди саме та якими авіалініями? Ну нічого собі, Італія… Це був больовий шок, при якому пам’ять якийсь час починає поводити себе по-іншому. Весь тиждень я сподівався, що ми ще встигнемо полетіти, але переломи виявилися досить серйозними, причому відразу на обох руках. Але сучасна Українська медицина творить чудеса. Причому слово “Українська” я не випадково написав із великої літери. Багато людей вважають, що в нашій країні погана державна медицина, я як людина, яка тиждень провела у лікарні швидкої допомоги, хочу заявити, що з державною медициною у нас все гаразд. А от, наприклад, з українською компанією BikeNow справді проблеми. Коли ми повідомили, що у велосипеда не спрацювало заднє гальмо і до чого це призвело, то побачили всі найгірші прояви поганого сервісу. Якщо коротко, то в результаті отримали відповідь у форматі “Сам винен, що взяв у найм у нас велосипед”.
Загалом я дуже радий, що при такому падінні відбувся тільки переломом рук, і мене практично не покидала хвиля позитиву. Ще я був дуже радий, що вночі перед падінням я встиг відправити батьків у подорож, і хоч у них не зірвалася подорож через мої руки. Коли мама мене запитала про те, як вона мене може морально підтримати, я сказав, що найкраще, що вони можуть зараз зробити для мене — це поїхати в Каїр і подивитися піраміди, фотографія на тлі пірамід буде для мене великим натхненням, що подорожі продовжуються. Так батьки й зробили. А ще мені на свято Хеллоуїну не потрібен був костюм)))
Після операції я не встиг відновитися до мінімально допустимого фізичного стану, щоб полетіти і довелося пропустити рейс. Я написав запит у Wizz і вони охоче пішли на зустріч, повернувши мені вартість мого квитка в обидва кінці, звернувши мою увагу, що по-доброму потрібно брати флекс тариф, щоб уникати подібних ситуацій.
На щастя, Італія була не єдиною майбутньою подорожжю. До моменту вильоту в Гамбург я вже навчився багато чого робити своїми руками, але все ж таки головна героїня подорожі – Даша. Оскільки більшість речей їй доводилося робити двічі – за себе та за мене. Та й взагалі, як важливо мати свою надійну другу половинку. По суті, з моїх проблем це прожити час до операції, потім пройти реабілітацію рук. А ось на Дашині плечі впало справді випробування. Робити абсолютно все по дому і повністю доглядати мене, вирішувати всі питання зі страховкою та лікарнею. Як виявилося без рук – як без рук! Ще мені, як завжди, дуже пощастило з моєю улюбленою роботою. Від німецького менеджера у перші дні отримав повідомлення у форматі “Андрію, я розумію як тобі зараз важко, будь ласка, не згадуй про роботу, а повністю концентруйся на своєму здоров’ї, повертайся тільки тоді, коли будеш повністю готовий”, причому всі лікарняні повноцінно оплачуються. Також надійшло повідомлення підтримки від київських колег із позначкою про те, що відповідати не потрібно, оскільки вони розуміють, що зі зламаними руками це зробити нереально. Мене у такі моменти сентиментальність аж до сліз пробирала. Смішно було, коли першого вечора мені написала мама “Синочка напиши нам щось хороше”. А потім через вісім хвилин “Я зрозуміла, не треба писати”)))) Але, на щастя, сучасні технології можуть розпізнавати текст з голосу і телефон я освоїв досить швидко. От тільки треба було навчитися розблокувати телефон. До речі, телефон – найкращий засіб для реабілітації, хочеш серфити в інтернеті – вчися працювати пальцями)))) А які трюки я навчився робити ногами! Коли серед ночі починає ніс свербіти і не таке навчишся. Хоч бери тепер і в акробатичний гурток іди. Ще зі смішного було коли медсестра випадково зачинила за собою двері, виходячи з палати, а потім мені вдень сказала, що я такий скромний, що вночі навіть не звертався по допомогу. А ще якось уночі мені була потрібна допомога санітарки, але цього разу чергувала санітарка з дуже похмурим обличчям. Її обличчя чомусь у мене викликало почуття страху та небезпеки. І я не міг її знайти, довелося розбудити медсестру. Жінка сказала, так вона ж за тими дверима і вказала на дуже темну частину коридору, де були дуже похмурі двері. Я медсестру серйозно запитав чи не страшно їй самій. Вона розсміялася, але судячи з нервового сміху вона теж боялася санітарки))) Цікавий факт — перших кілька днів після наркозу я бачив сни, що складаються з одного кадру. Наприклад, з’являється нерухома картинка з Дашею і в голові голос каже якусь фразу від її імені. Кінець сну. 

Але повернемося до подорожі. Перший сюрприз на нас чекав в аеропорту на рамці. Чи то запищали мої чотири пластини, чи рамка вирішила пікнути про всяк випадок. Але довелося проходити додаткову перевірку. До речі, на зворотному вильоті, коли працівник побачив мої руки, мене провели поза рамками і просто обмацали по одягу. Наступним важливим етапом був літак. Травматолог мені дозволила летіти, але попередила, що може початися набряклість рук. Але, на щастя, руки теж скучили за польотами і поводилися добре. До речі, відкидний столик ідеально підходить для зберігання зламаних рук під час усього польоту))))) Як же я тішився тим фактом, що ми летимо на літаку. Це означає тільки одне – подорожі продовжуються!

Гамбург

Ми з Дашею, як зачаровані, стояли і спостерігали за незвичайним двоповерховим літаком Люфтганзи, який починав неспішно кермувати. Літак упевнено їхав на смугу вильоту. Невже він зараз полетить? Літак своєю чергою виїхав на злітну смугу і почав набирати швидкість. За подією стежило багато людей. Якоїсь миті літак відірвався від землі і полетів. На табло висвітлилася інформація, що рейс відлетів. Після відльоту на смугу приземлився інший літак і почав кермувати у бік аеропорту. Синя машина, що чистить, їздила і мила територію аеропорту. Ми стояли як уражені блискавкою, вся фішка була в тому, що всі літаки, що відлітають і прилітають, були розміром менше за мене!!! В той же момент почалося виверження вулкана, і лава прямувала все нижче і нижче до Помпеїв. У залі почало гаснути світло, а міста почали включати нічне підсвічування – зараз розпочнеться десятихвилинна ніч, нам треба поспішати в гори, там зараз буде сильна гроза.

Тут же десь у горах піднялася літаюча тарілка і злетіла вгору. Як би я байдуже не ставився до музеїв, але Гамбурзький музей мініатюр вміє здивувати. Я описав лише кілька подій, щоб не спойлерити, але ми тут провели три з половиною години, поки сили не те щоб не закінчилися, але й резерви завтрашнього дня так само були вичерпані наперед. Ефектів було багато. Мініатюрних елементів тут стільки, що я впевнений – жоден турист фізично не зможе все розглянути та на все звернути увагу. І це не перебільшення. Тут спроектовані цілі міста з вулицями, причому скрізь є інтерактив і щось трапляється. Одних залізничних колій тут 15 справжніх кілометрів.

І дуже багато прихованих секретів. Наприклад, на дні океану зі справжньою водою ми знайшли двох корів, що пасуться в аквалангах. Або ж у гірських породах можна знайти щілину, зазирнувши в яку можна побачити ельфів, які видобувають кристали. Загалом життя в мініатюрних містах вирує на повну, навіть автомобільні аварії відбуваються… Музей працює з раннього ранку і до першої години ночі. Судячи з розкладу на сайті, черга на вхід буває до 220 хвилин.

У нас же вийшло так, що ми вже весь день відгуляли Гамбургом і думали повертатися в готель, а тут дорогою музей і без черги! Довелося взяти всі сили в руки, тобто в ноги і ще три з половиною години відходити))) Для всіх, хто думає чи варто летіти в цю дорогу частину Німеччини відповідь така, сюди потрібно летіти мінімум заради цього музею. До речі, вхід до музею досить лояльний – по 20 євро з особи.

Я ще не міг спочатку зрозуміти, навіщо тут продають абонементи. Але тепер розумію, це рай для перфекціоністів, які намагатимуться оглянути всі елементи, але як я писав раніше – не вийде, тільки мініатюрних людей тут 269 тисяч. І музей постійно розширюється.

Є кімнати, де працівники створюють нові локації, людей, техніку, і за цим теж можна поспостерігати. До речі, в момент перевірки інформації про музей в інтернеті, з’ясував, що окрім зміни дня і ночі, тут ще бувають відливи та припливи в океані…
Якщо до входу в музей ми були просто втомлені, то на виході відчували втому порівнянну хіба що з нашими першими подорожами, коли ми ще фізично не вміли так багато бути на ногах) Дорогою до готелю ще й на зйомки якогось німецького фільму потрапили, на наше щастя це був пристойний фільм. Перед входом у будівлю з нашим готелем був незручний замок, а під ногами глибокі грати, один незграбний рух і ключі проваляться у прірву, а складність поїздки виросте в рази. Тому діставання ключів із рюкзака з наступним відкриттям дверей щоразу ретельно планувалося до дрібниць.

Бергедорф

Ранок ми почали з чудової шаурми, її ми купили на станції метро. Я в попередніх розповідях про Німеччину вже оспівував велич шаурми, але цей раз був особливим. Мені було так смачно, що я боявся, що мені туди щось підмішали. Я досі згадую цей хрумкий смак м’яска… Не міг не відобразити в цьому оповіданні момент про шаурму, але сьогоднішня мета – невеличке сусіднє містечко.

Їхати до нього близько 40 хвилин, якщо я не помиляюся. За негласною традицією, я починаю знайомство з німецькими містами під солодку випічку. Не знаю, чому так, але це вже не вперше і навіть вчорашнє знайомство з Гамбургом почалося аналогічно. Напевно, тому що на станціях метро вона так апетитно продається, що я щоразу не можу пройти повз. Бергедорф я відзначив би маленькою перлиною в передмісті здоровенного Гамбурга. Тут гарні вулиці, вилизані дачі, мальовниче озеро та премилі парки.

У різних місцях парків ми знаходили прикрашені маленькі камінчики, в яких на звороті було посилання на фейсбук та коротку інструкцію, що потрібно відзначити відвідування. Принаймні ми так зрозуміли, бо було написано німецькою. У цьому невеликому містечку панує своя атмосфера, що кардинально відрізняється від Гамбурга. Ми дуже рекомендуємо відвідати. А зараз у нас ще пів дня попереду, тож повернемося назад у велике місто.

Знову Гамбург

Гамбург має одну проблему, він буквально впадає в очі. У місті дуже слабке освітлення. Коли настає темрява, ліхтарі зовсім не справляються, мабуть, якийсь дивний підхід до економії електрики. З огляду на короткий світловий день проблема стояла досить гостро. Проте у світлу пору дня Гамбург може здивувати не лише музеєм мініатюр. Одна з центральних вулиць тут, зважаючи на все, є аналогом Червоних ліхтарів Амстердаму. Ми цього не знали, але почали помічати, що все довкола нас стало сконцентровано на розвагах 18+.

Якщо музей мініатюр дивував приємно, то зараз ми були здивовані, чому стільки борделеподібних закладів сконцентровані в одному місці і навіщо вони потрібні в такій кількості. Ми тримали маршрут до культурного відвідування Ельбської філармонії, а натомість отримали щось протилежне поняттю “Культурний шок”. До речі, до філармонії ми зрештою дісталися. Але на тлі побаченого, вже нема чого про неї розповідати) Я б, чесно кажучи, сам Гамбург не виділяв як обов’язкове для туризму місто, але наявність музею мініатюр, Бергедорфа та Бремена істотно підвищує рентабельність цієї подорожі.

Бремен

Добиралися до міста ми дуже оригінальним для нас способом, це був поїзд Флікстрейн, до цієї подорожі ми навіть не знали про такі. Квитки на поїзд заздалегідь коштували по 3 євро в один бік, а оскільки поїзд запізнився на 12 хвилин, то нам прийшли ваучери по 5 євро у знак вибачення. Ще й у плюсі ​​залишилися)))) Ось тільки у поїзда з логістикою проблема. На квитках є номер вагона, а на потягу він дуже маленький і непомітний, зате багато інших непотрібних написів, зокрема про те, що якісь місця ліворуч, а якісь праворуч. Навіщо вони взагалі це написали із зовнішнього боку вагона?! Коли поїзд прибув збентежених було багато, ніхто не міг розібратися в який вагон треба йти. А група туристів, зайшовши у вагон, просто вирішили там постояти поспілкуватися.

Німці, люди дуже тактовні, вишикувалися в чергу за туристами, що спілкуються. Черга була настільки довгою, що закінчувалася на вулиці. Я розумію, що поїзд зараз почне їхати і намагаюся з’ясувати, чому утворилася черга. Даша пройшла у вагон раніше і виявила, що ця черга за фактом стоїть просто так. Даша всіх розігнала, я протиснувся у вагон, ми сіли. Черга ще якийсь час стояла, доки поїзд не почав зачиняти двері. Самі ж хлопці так і простояли, спілкуючись центром вагона до самого Бремена. Також половину маршруту спостерігали велику міграцію людей, які шукають свій вагон. Загалом було не скучно. Ми прибули у сонячний Бремен. У цій поїздці я мав дві найважливіші місії — це з’їсти гамбургер у Гамбурзі, а також з’їсти на тлі бременських музикантів “яєчко дієтичне” (с).

Причому в Гамбурзі завдання було досить складним, оскільки умовою попадання до Макдональдса за гамбургером був обов’язковий чекін у ковід-додатку через інтернет, якого в Макдональдсі не було. Але чого тільки не вдієш заради гамбургера. Ми також мали міркування, чи підходить для цієї мети гамбургер з Макдональдса, чи потрібно шукати більш пафосний заклад. Але дилема розвіялася, бо в іншій бургерній не було вільних місць, а в третій кухня почне працювати лише за годину.

Але це вже в минулому, зараз я насолоджуюся вареним яєчком, яке ми привезли до Бремена. До речі, дорогою до знаменитого пам’ятника ми бачили вуличного музиканта, а оскільки він грав у Бремені, то можна сказати, що ми бачили справжнього бременського музиканта. Ось так то! Але повернемося до міста, воно було підозріло порожнє і малолюдне.

Куди всі поділися? Розгадка опинилася у легендарних бременських двориках. Саме там сконцентрувалася основна частина туристів та працюючих магазинчиків. Дворики виявилися справді вартими відвідування. Якщо втомився від двориків – можна йти гуляти довгими парками або вздовж набережної, які в результаті тебе приведуть назад до будиночків. На обід ми вирішили заглянути до піцерії, де ми були єдиними клієнтами. Правда це зовсім не позначилося на швидкості готування, в результаті піцу ми чекали стільки ж, якби відстояли спочатку чергу в мішленівському ресторані, а потім тільки б робили замовлення))))

Швидше за все, вони для нас пішли збирати свіжі інгредієнти прямо з грядки. Зате розмір виявився настільки великим, що ми ще вечерею забезпечені залишилися. Після вечірньої прогулянки Бременом ми потрапили на вечірнє шоу, на будівлі проектували цікаві зображення під музику. Бремен виявився чудовим місцем для подорожі, але за фактом на нього потрібно виділяти десь половинку дня, оскільки містечко миле, але невелике.

А ми поки що повертаємось у нічний Гамбург. Тут на нас чекало цікаве відкриття – ми зайшли до магазину “Нівея”. Я завжди думав, що це просто синенька баночка з кремом, а виявляється тут цілий великий магазин із їхньою продукцією. Хто б міг подумати, що в них стільки товарів, крім того, синього крему. Що буде далі? Супермаркет, присвячений “Зірочці”, напевно)))

Цвинтар Гамбурга

Останні півдня подорожі Даша спланувала досить оригінально, ми поїхали на цвинтар. Я ніколи не був прихильником таких місць, але про це були дуже хвалебні відгуки. Мені вже й самому було цікаво, що ж такого має бути, щоб усі так захоплювалися. Як не дивно, це місце в Гамбурзі виявилося дійсно вартим відвідування. Це величезний парк з безліччю ландшафтно-дизайнерських рішень, надгробки теж були архітектурними шедеврами і добре поєднувалися з природою. І тепер і я раджу це місце до відвідин. Тут справді красиво. Навіть дощ нам не завадив. Друга перевага відвідування цвинтаря – близькість до аеропорту, лише одна станція метро і ви в аеропорту. У німців є такий класичний жарт, я сказав би навіть пранк – вони люблять будувати роздвоєні гілки метро в напрямку аеропорту. Це означає, що ти можеш сісти на потяг у напрямку аеропорту, а приїдеш зовсім в інше місто. Така фішка була саме на аеропортовій гілці в Мюнхені, де ми майже пропустили літак, а тепер наше професійне око відразу побачило цю фішку і на гамбурзькій гілці аеропорту. Так ось, від цвинтаря поїзд якраз їде у правильному напрямку.

Епілог

Руки, що реабілітуються, успішно впоралися з першою подорожжю, Даша справжня героїня, тому що дуже багато робила за нас двох. До Гамбурга однозначно варто їхати заради музею мініатюр та сусідніх міст. Тільки перед покупкою квитків слідкуйте, щоб на ваші дати була прийнятна ціна житла, оскільки в доковідні часи номери в готелях починалися від 100 євро за ніч. Нині ситуація значно змінилася на користь туризму. Наша ж наступна мета – надолужити втрачене. Колись же нарешті станеться Італія, яка зірвалася…

Інформація про подорож

Дата подорожі: 5.11.2021 – 8.11.2021
Екскурсії: Усі самі
Складність подорожі: 2/10 (легко)

Вертушки-покатушки на саночках в Альпах!

Розповіді про подорож:

Цей ранок виявився надзвичайно сонячним, на небі жодної хмарини. Трансфер до альпійського містечка буде лише о 12:30. Не можу ж просто сидіти в готелі і чекати, треба знову дослідити Мюнхен, цього разу сонячний. Так от як центр виглядає при світлі дня! Було дуже незвично, скільки тут разів був, але в яскравих сонячних променях навіть не міг собі його уявити. За кілька годин я дав величезне піше коло, охопивши всі основні місця і наприкінці навіть встиг на лялькову виставу на центральній площі. Тепер у мене Мюнхен остаточно підкорений, можу хоч екскурсії водити. Приїхав до готелю за 9 хвилин до виселення. Вже практично всі сиділи в автобусі та чекали відправлення за 40 хвилин. Ще дві хвилини зайняла картка, що розмагнітилася, і збори речей у мене зайняли ще 7 хвилин, враховуючи те, що треба було феном просушити три з половиною пари випраних шкарпеток.
Ми вирушили в дорогу, у гори! Нас привезли на озеро Тегернзе до міста Роттах-Егерн!

Баварія. Роттах-Егерн

Назву міста відправляю до нашого особистого віртуального музею міст зі складними назвами, покладу його на поличку між Ольянтайдамбо і Сехершвехерваром, можна ще й Агауас Кальентесом підперти, щоб напевно! При під’їзді до готелю гордо височіли прапори нашої компанії. По автобусу прокотилося “Нас привезли до п’ятизіркового готелю!” Готель виглядав дуже пристойно і солідно. На ресепшені на нас вже чекали, але повідомили, що моя кімната буде дуже скоро готова. Поки ми їхали, бачили, як люди сідають у дирижабль. Такс, кімната – це добре, але на вулиці сонячно ще й десь дирижабль готується до польоту.

“Вибачте, підкажіть, будь ласка, якась найближча подія за планом?”. Дівчина мені відповіла, що найближча подія – це вечеря майже через 6 годин. У мене в голові вже вишикувалася купа ідей куди сходити, причому явно перевищуючи цей проміжок. “То я можу не чекати заселення і просто залишити речі?”. Дівчина сказала, щоб я не парився за речі і йшов гуляти.

“Народе, можна не чекати заселення вперед на озеро!”, однодумців не виявилося, основний аргумент був, що речі треба було б занести в номер спочатку. Але ж там сонячна погода! Гаразд, побіг сам. Озеро наче на картинці, ніби дизайнери його спеціально розмістили саме таким ракурсом до готелю. Пішов у бік міста, сподіваючись розібратися з дирижаблем, але той уже літав у повітрі. Трохи нагодував свій погляд озерними краєвидами та готелями, які виглядали як резиденції мільярдерів. На гугл карті висвітилося місце з дивною назвою Wallbergbahn, оцінкою 4,4 та 690 відгуків. Без інтернету деталі про місце та відгуки прочитати не виходило. Але мені явно туди треба. Іти близько трьох кілометрів. Ще й закриється за кілька годин. Покрутив карту детальніше та визначив, що це канатка. Супер! Тепер буде ідеальна видимість, щоб побачити гори. Спробував зловити інтернет, щоб попередити наших у чаті про наявність підйомника, але інету не було. Три кілометри я пройшов спортивною ходьбою, щоб напевно встигнути. З боку я виглядав як спринтер, що заблукав в горах. Причому трохи кульгавий спринтер. Підйомник працював, людей практично не було. Поки стояв у черзі з однієї людини, то помітив правила гальмування на санчатах. Невже тут можна на санчатах поганяти? Як будуть санки англійською я не знав. А жінка, яка продає квитки, не могла зрозуміти, що йдеться про санки. Я їх описав як лижі, але не зовсім, мають ту саму суть і на цій горі. Мимо! Друга спроба — показала її правила катання на санчатах. З’ясував, що платиш 5 євро, даєш у заставу паспорт і до 17:00 катайся на санках, скільки влізе. Один підйом коштує 11 євро, що більше береш підйомів за раз, то менше платиш за один. До речі, спуск без санок коштує теж 11 євро, тож дешевше на санчатах спуститися. 

Санки кріпляться до кабінки зовні.

Розмір гори у мене трохи викликав сумніви. Я уточнив у жінки, що це, напевно, не складно спускатися на санчатах. Отримав відповідь: «Звичайно складно, ти ж бачив висоту гори, а довжина траси 4,6 км». Але всі ми добре знаємо історію про паровозика, який зміг, а значить і я зможу. Санки мені причепили зовні кабінки. Підйом був довгий, близько 10 хвилин, і чим вище піднімалися, тим менше мені задум з санчатами здавався хорошим. Я ввімкнув визначення висоти. Гора мала висоту понад 1600 метрів. Перепад висоти на трасі для санчат 868 метрів. На горі був вайфай і я зміг таки нашим кинути інфу про гору з санками.

Заодно і знатимуть, де шукати, якщо що, а то привезли в готель, і співробітник зник. На вершині була частинка раю. Видимість нескінченна, сотні альпійських вершин, знизу озеро, ліси. Невелика церква на горі. Крууто! Ось створила природа такі місця! При чому за годину їзди від Мюнхена, тобто за бажання взявши квитки за рік, сюди досить нескладно і не дорого потрапити.

А тим часом я стояв біля старту траси. Жінка, яка продавала мені квитки, звернула увагу на моє взуття і сказала, що мені треба буде часто гальмувати п’ятами. Ще в інструкції була картинка, в якій санки треба тягнути на себе для екстреного гальмування. Ну почнемо! Сів відштовхнувся, їду. Аж не віриться, я їду! Так, спробую пригальмувати. Ага, якось не особливо гальмується. Їду швидше. Санки починають ще швидше їхати. Перший поворот, керованість хороша. На швидкості легко повернув. Їду ще швидше, чомусь їду дуже швидко. У вухах здіймається шум вітру. Починає продувати у всі щілини в куртці. Тепер зрозуміло, навіщо ті ґудзички потрібні. Щось їду я дуже швидко треба зменшувати швидкість, висять таблички про скидання швидкості. Почав гальмувати так, що за ногами залишався глибокий слід, нібито виходить. Але швидкість якась небезпечна на вигляд. Спуск став ще крутішим, втім, як і повороти. Вже дуже швидко їду, прямо лечу, лечу в прямому значенні цього слова, санки летять поруч. Тілом пішов потік адреналіну, летимо ми з санками перпендикулярно до траси. Зараз я відчую альпійські гори. Мене перекинуло, і я не тепер знаю не лише всю красу Альп, а й смак! На шоколадку “Мілка” взагалі не схоже. Сніг в Альпах якісний, без смакових добавок, свіжий, сьогоднішній. Від чола до ніг я був покритий рівномірним білим шаром. Санки лежали поруч, тому що я додумався накинути петлю на руку, щоб вони без мене не поїхали. Підвівся, намацав телефон, який у кишені був щільно законсервований снігом. Сніг виявився досить мокрим і довелося розстібати куртку, щоб відтерти телефон. Картки в джинсах спіткала та сама доля. Треба було перекласти все до кишень і відтертися від снігу. Кінчики пальців на морозі втратили чутливість, обличчя нило від холоду. Перезастібнув всі ґудзички і сховав все у внутрішні кишені, після цього я продовжив маршрут. Тепер почав відчуватись холодний вітер, а під попу забивався сніг, який доводилося на ходу відчищати. Далі спуск був із помірнішою швидкістю і навіть із зупинками. Я перетнувся з хлопцями, у яких уточнив чи ще довго. Мені сказали, що ще довго. Це справді був лише початок траси.

Види були шикарні під час спуску, хоч бери зупиняйся та фоткайся. А взагалі, екшен камеру б сюди. Спуск у мене зайняв близько 15-20 хвилин. По-хорошому треба було б іти в готель і сохнути, але сонячний день тут не щодня. Обсохну наступного разу. Оцінив, що мені досить тепло внизу і захворіти не повинен. На другий підйом! Тут уже добігли перші співробітники до канатки. Але санки в оренду встиг лише один взяти і ще троє через незнання пропустили оренду. Тепер десятихвилинний підйом був як подарунок, щоб відігрітися і привести себе до ладу. Оглянувши ще раз усю красу і велич гір, ми з колегою вирушили в дорогу. Я вирвався далеко вперед. Цього разу я був досвідченіший і вже знайомий із трасою. Їхав впевненіше і тепер у багатьох місцях набирав ще більшу швидкість, ніж минулого разу. На самому початку їхало багато саночників, було весело, але за санками піднімається снігова хмара, що перекриває очі. Треба було їх випередити. Я почав набирати швидкість і тут переді мною стикаються двоє хлопців і падають. Я встиг вивернутися і поїхав санчатами по вертикальній сніговій стіні. Що сказати, я впав ще ефектніше, ніж вперше. Але зате уникнув серйозної аварії. Акуратно проїхав місце попереднього падіння. Ну, як акуратно. Мені просто пощастило, що я ще раз не полетів у вільне літання. Далі була несподівана яма посеред траси. Ми з санками злетіли досить високо, але я зміг утримати їх під собою. Коли мені здавалося, що в мене все під контролем, Альпи вирішили дати знати, хто тут господар. Санки розвернуло задом на перед. Тут головне собі усвідомити, що падіння неминуче, але цікаво, а довго я зможу їхати зад… Все, летимо! Зверху небо синє, а ми летимо, на спині, причому санки у мене в руках, немов бояться падіння. Але їм бояться нічого, на відміну від попередньої ями тепер я знизу, тож їхатимемо на моїй спині. Як тільки впав, одразу вчасно згрупувався і рівно встав, з обох боків пролетіло двоє інших саночників. Пронесло! На третій спуск вже не було ані часу, ані сил. Я промок до ниточки. У самому низу вже зібралися наші співробітники, але оренда вже була закрита. Я випередив свого колегу за часом аж на 12 хвилин. Утеплився туалетним папером. Тепер довгий трикілометровий маршрут до готелю. Дорогою я примудрився заблукати, додавши собі хвилин 15 до маршруту. Уточнив у колег, як пройшло заселення. Мені описали наші номери як “Невиправдана розкіш”. Що ж там таке? Я ввійшов у готель немов снігова людина. Мені дали електронну картку, але в номері була щілина металевого ключа. Головоломка виявилася досить складною. Але цей готель мав таку фішку. На дверях був дуже маленький датчик під логотипом. І якщо до логотипу піднести карту, то двері відчиняться. Заходжу у номер. Вже за мить я готовий був підписатися під поняттям розкоші. Я у таких готелях ще не жив. У ванній кімнаті на мене чекала класична музика. Окремо ванна кімната, окремо кімната з двома видами душів, включаючи мій улюблений зливовий. Окремо кімната з туалетом та біде. Підлога, що підігрівається, два умивальники, купа складених рулетами маленьких рушників на мармуровій плиті. І все виглядає дуже елітно. Відігрівся у душі. У купі висувних ящиків не зміг знайти фен. Мені його, у чорному оксамитовому мішку, приніс елегантний працівник. Фен був якраз щоб просушити одяг. Дуже добре грів. Але потім спрацював запобіжник, і він вимкнувся на якийсь час, довелося таки другий знайти. Хто ж знав, що ще й дзеркала відкриваються і ще низка висувних ящиків знаходяться під умивальником. У чат надійшло повідомлення, що в нас так само включена спа-зона! Оуууу…. До вечері є ще година, а я як справжній тестувальник не можу не протестувати спа зону.

Халат, капці, все як потрібно. На нижньому поверсі на мене чекав шикарний басейн із зоною джакузі. Окремо Джакузі з гарячою водою, 4 сауни включаючи азіатську, релакс-зону з темними мармуровими сидіннями і релакс-басейн з теплою водою, де можна було лягти на спину наполовину зануривши голову і знаходиться в напівневагомості під лампочками у вигляді зірок. Ще щогодини приходить банщик і влаштовує шоу в саунах. З усіх саун мені сподобалася волога в азіатському стилі, що заповнена непрохідною на вигляд гарячою парою. Як я люблю цей запах. Після моїх вертушок-покатушок на саночках спа-зона готелю мені була якраз. Нескінченна радість та відвисання щелепи, якось так можна описати мої емоції. Але треба було вибиратися назад у номер, адже через 20 хвилин буде грандіозна італійська вечеря. Кухарі стояли вздовж піддонів з їжею та вітали гостей, що входять до зали. У нас було затишне місце з видом на гори та озеро.

Нема слів, які можуть описати красу та смак їжі, лише мішленівські зірки, якими нагороджено ресторан. Насправді я не знаю чи саме цей ресторан готелю нагороджений. Але я нагородив би саме його. Море смачного баварського пива, чарівне вино, десерти, які шкода їсти, щоб не зіпсувати красу. Основною темою цього вечора були мої саночки та нескінченний обмін враженнями про готель та місце. Ще буквально вчора мені здавалося, що відрядження проходить просто на топ-левел рівні, але сьогоднішній день буквально затьмарив собою всі попередні. І сама вишенька на торті, крім зарплати компанія виплачує ще й відрядження, що суттєво перевищують мої щоденні витрати. Можна було б припустити, що це сон, мене вщипнуть і я прокинуся, але такого шику я навіть у снах не бачив, так що це точно не сон. Я знову закохався в наш Матрікс, я насправді компанію люблю з першого дня за атмосферу та поставлені процеси, але ця подорож – якесь унікальне явище у світі подорожей. Ще у вигляді приємного бонусу зі мною в кімнаті жив співробітник, який не хропе.

Наступний день у нас складається з низки конференцій, що сумарно тривають 8,5 години. Це стратегічні сесії щодо планів компанії, звіти тощо. Для мене конференції це завжди боротьба зі сном, тим паче такі довгі. Напередодні ми з колегами обговорювали методи боротьби зі сном на мітингах. Назбирали прямо талмуд народної медицини про боротьбу зі сном. Виявилося, що люди діляться на дві групи, одні спокійно можуть відсидіти ланцюжок нарад, для інших це ніби дзвіночок – відключитися. Я в поїздках переповнений енергією, але таке враження, що як тільки нарада – організм переходить в акумулюючий режим. Мітинги організовуються тематичними. Минулого року це була гра у регбі. Навіть один із доповідачів виступав у костюмі американського футболіста. Цього року була музична тематика, всі стратегічні плани розвитку та презентації були оформлені в цьому стилі, і мали спільну мету – випустити новий музичний альбом, щоб очолити чарти. Організатори, мабуть, врахували побажання та додали до мітингів інтерактив. То ми хором співали, то стрибали, то робили масаж один одному. Це було круто! Ще були приголомшливі кава-брейки та сніданок.

Детокс коктейлі, смузі, фреші, сири будь-яких видів, сосисочки, загалом я не можу весь час писати про їжу, але зупиниться теж не можу. Коли сесія закінчилася, до головної вечірки залишалося ще близько чотирьох годин. Жаль, саночки вже закриті. Не гаючи жодної секунди, я вирушив у далекий похід на інший бік озера. Почало темніти, жовте освітлення надавало сніговим галявинам казкове сяйво. Будиночки почали запалювати свої вогники, міста поринули у зимову казкову атмосферу.

Я шукав виходи на пірси, щоб можна було відчути себе у центрі озера. За сяючими містами, нічні гори. Навіть підйомник для санчат світиться, але чому ж він не працює вночі. Там на трасі все одно небезпечніше нікуди вже. Озеро в обхід займає близько 16 кілометрів. Жаль час не гумовий. Довелося пройти лише близько чверті маршруту. Але з пригод – мало не впав з пірсу в озеро.

А на один пірс зістрибнув, то він взагалі виявився плавучим. У готелю настільки сильна мережа покриття інтернетом, що мені добило навіть з того боку озера, і в чат прилетіла пропозиція рухатись у спа-зону. Ну куди ж на вечірку без спа? Хотілося, щоби ця казка не закінчувалася. Коли я прийшов в одній із саун під індастріал-метал Рамштайна банщик влаштовував мега-шоу, розмахуючи рушником. 

Наша вечірка проходила у баварському стилі.

Організатори позбавили нас вимоги брати з собою костюми, але баварський дрес-код дотримуватися треба. Розпочався захід із того, що на центр холу винесли дерев’яну бочку пива та дерев’яним молотком вбили кран. Але оскільки з краном вийшла невдача, я в прямому розумінні бачив утворення дорогого океану з пива на дорогому килимі готелю. Одночасно баварський бравий чоловік переміг потік і начебто кран встановився. Але варто було йому послабити хватку, як шоу з пивом, продовжилося. Пиво ніби хотіло вирватися на волю і покататися з нами на саночках. Із саночками вся основна проблема, завтра останній день і вдень нас вже відвезе автобус.

Для того, щоб покататися треба встати максимально рано. Після торішнього гуляння в деяких не вдалося стати навіть максимально пізно. Так, що ще на початку гулянки я поставив будильник на 7:45. Як ми з Дашею любимо говорити в поїздках “Нічого, відпочинемо якось у Єгипті” Коли ми раз на два роки летимо до Єгипту, це йде саме як відпочинок за всі поїздки. Я підбивав народ теж вирушити вранці зі мною, були готові на такий ранній подвиг досить багато, але тут ще треба справою довести бажання. А тим часом вечірка набирала обертів. Після нагородження співробітників у різних номінаціях розпочалися запальні танці. Виступало кілька німецьких гуртів.

Атмосфера панувала надзвичайно святкова. Найсмачніше німецьке пиво тут йшло тоннами тонн. Тим паче воно безлімітне. На барі були різні коктейлі, але вони попитом явно програвали пиву. Час летів зі страшною швидкістю. Одна співачка запалювала натовп так, що хороводи, народні німецькі танці та масовий спів запам’яталися ще надовго. Ми всі тримали один одного під руки та танцювали синхронний німецький танець. Я, до речі, у номінаціях року був висунутий на номінацію “Sunshine!”, але голосами переміг хтось із Німеччини. Але мені дуже приємно, що саме до цієї номінації я потрапив за голосуванням всього Матрікса. Коли час наближався до другої ночі я себе силою змусив піти і лягти спати інакше плакали мої саночки.

07:45

“Андрюша ти сильний, ти можеш, треба просто відірватися від ліжка, виспишся в Єгипті роки через півтора” – говорив я собі. Хоча кого я обманюю, в Єгипті я потім обіцяю собі виспатися в Києві. Ще й штори, що імітують абсолютну темряву. Ща перевіримо, чи зміг ще хтось прокинутися. Увімкнув вайбер, тут же упіймав повідомлення від Дениса, “Ну, що йдемо?! Щоправда, там дощ!”. Нам навіть горизонтальна крижана злива в Норвегії не була проблемою долати складні маршрути. Ще прокинулося близько чотирьох колег, та їх зупинив дощ. Поснідав, узяв парасольку на ресепшені й уперед. Слово “дощ” було досить щадне. Я навіть не міг зрозуміти, як ми спускатимемося під цією напівзливою. Але тут достатньо застосувати логіку. Я в будь-якому випадку прокинувся і лягти спати, це просто марна трата безцінного часу подорожі. Якщо не спати, то в готелі робити все одно нічого. На СПА зону і так буде ще часу вдосталь. Просто гуляти під дощем, сенсу немає, тому що я вже облазив тут майже все. А от якщо піти на саночки, то на висоті 1600 метрів можлива мінусова температура та дощ заміниться снігом. Тобто в будь-якому разі спробою походу на саночки ти нічого не втрачаєш. Хвилин 45 зайняв наш маршрут до підйомника. Підйомники працюють, я із полегшенням видихнув, боявся, що все буде закрито. Жінка з незворушним обличчям продала квитки та запевнила, що злива не проблема. Але біля каси висів екран із трансляцією веб-камери з вершини та попередженням. Моя ставка виявилася правильною, на самій вершині була справжнісінька завірюха.

Замітало так, що на відстані 10 метрів було погано видно. Почався спуск. Ми були одні з перших на маршруті, тому гірка була погано розкатана і не така швидка, як вперше. Зате ефект поїздки через завірюху непередаваний. Доводилося відривати руку від санок та прикривати очі. Це справжній екстрим і справді ті яскраві моменти, які назавжди запам’ятаються. На певній висоті сніг почав вщухати, і я боявся, що зараз він переросте назад у зливу. Але не тут було, сніг перейшов у яскраве сонце на тлі синього неба! Погода змінилася! Ура! Я спустився, дочекався Дениса, він відстав на 15 хвилин. Денис розповів, що впав на трасі приблизно 15 разів, ніяк не міг упоратися з керуванням санчатами і більше не хоче. Я ж поспішив на другий захід.

Тепер замість непроглядних хмар були обривисті хмарки над ранковим приозерним містом. Краса! За час підйому я зробив, мабуть, із півсотні фотографій. На вершині теж затихла хуртовина і розходилися хмари. Насправді явище виявилося тимчасовим, хвилин на 30, наче нагорода для тих, хто раніше встав і не побоявся!

Тим часом на гору підтягувалося все більше туристів, тим самим розкатуючи трасу. Я не поспішав, хай добре прокладуть маршрут. Другий спуск вже був класичний – швидкісний. Я вже подумки зібрався здійснювати третій підйом, але не тут то було. Черга, велика черга, навіть дві черги. Одні чекають, коли хтось поверне санчата, бо для оренди немає санчат. А інші чекають на підйомник. Тож я зовсім вчасно все встиг. Гаразд, нехай черга рухається, здав свої санки, на мене чекають спа-процедури в готелі. Пішов прогулятися містечками.

Поки йшов уздовж чудових струмочків-річечок і старовинних мостів у місті завили сирени. Причому місцеві жителі взагалі ніяк не відреагували на це. Сирени вили дуже тривожно. Я припустив, що з гір сходить лавина і треба повідомити додому, що я вже далеко від гір. Але як мені сказав один місцевий дідусь, це такі тренування у них. Перед виїздом в аеропорт у мене ще було півторагодинний релакс в басейнах, джакузі та саунах.

Час пізнього чекауту з невловимою швидкістю наближався. Таке враження, ніби час у спа зоні йде в кілька разів швидше за звичайний. Все, час починати зворотний шлях. Ми всі сіли в автобус і вже за кілька годин у зоні вильоту чекали, коли “пунктуальна” Люфтганза вирішить все-таки полетіти. Сидячи в аеропорту, я подумки перебудовував наші плани на подорожі. Наступного року потрібно буде обов’язково влітку відвідати Гальштат та покататися з Мишком на цих саночках. Саме в цьому напрямі є недорогі лоукост-квитки. Ось таке вийшло фантастичне відрядження, я бажаю нашому Матріксу продовжувати розвиватися в тому ж дусі і не зменшувати темпи. І до речі, прямо зараз ми шукаємо до себе в команду розробників;)


Наша хак-вік команда

Незабутнє відрядження до Німеччини

Розповіді про подорож:

  1. Хаквік. Мюнхенська кіностудія
  2. Вихідний в Інсбруку
  3. Вертушки-покатушки на саночках в Альпах

Чи мріяли Ви коли-небудь потрапити в Орел і Решку в ролі ведучого із золотою карткою? У мене трапилося щось подібне і я досі перебуваю під враженнями від минулої подорожі до Німеччини. Я працюю вже кілька років на німецьку компанію. Один із наших офісів знаходиться в Україні. Щодня я борюся з помилками в програмах, одне з моїх головних завдань зробити так, щоб кінцева програма доходила до наших користувачів максимально високої якості, а також була сумісна з усіма основними серверними системами світу. Щорічно в нашій компанії відбувається дві важливі події – HackWeek (Хакатон) і KickOff. Цього року обидві події відбувалися у Німеччині протягом 8 днів. Складність поїздки в тому, що треба було летіти без сім’ї. Що трохи впливає на нашу концепцію подорожей. Але тепер у мене є чудовий маршрут куди треба звозити родину😊.

Мюнхен

У Мюнхені відбувся перший захід HackWeek. Усім співробітники повинні об’єднатися у команди та реалізувати невеликий проект про те, що давно хотілося зробити, але не було часу. Не можна займатися своїми щоденними завданнями та своїм основним проектом, тільки щось нове та на четвертий день виступити з доповіддю та демонстрацією прототипу. Друге завдання Hackweek – отримати якнайбільше задоволення від неформальної обстановки. 

Наша подорож почалася з довгої затримки рейсу Люфтганзи, у зв’язку з чим половина київського офісу застрягла у лаунж зоні Борисполя. Друга половина, що не оформила собі спеціальну картку, потерпіла більше. Чесно кажучи, в лаунж зоні на ол інклюзиві можна сивіти і довше, розслабляє. Через дві години наш літак таки прилетів, і ми вирушили.

Усміхнена стюардеса запропонувала мені німецького пива, і я не став особливо чинити опір. Переліт пройшов дуже плавно і досить швидко, з аеропорту нас пересадили в автобус і відвезли на околицю Мюнхена у 4-зірковий готель. На моє щастя поряд із готелем була пряма гілка метро в центр. Було близько 22:00. Не лягати ж спати, коли у 20 хвилинах центр Мюнхена. Серед 200 осіб, однодумців виявилося мало, і ми з Машею вирушили вдвох. Маша – це колега з моєї команди. Ще перед поїздкою вона передала Даші, що я буду в надійних руках під час відрядження. Це була найхолодніша вилазка до міста. Було крокодильськи холодно, але, на щастя, решта днів було справді тепло. Місто нас зустріло гарним будиночком і ратушею прямо на виході з метро. Але варто було повернути голову і цей будиночок здавався зовсім простеньким на тлі неймовірно великої будівлі з новою ратушею. Повечеряти нам вдалося за демократичною ціною 4,50 євро з людини.

Незважаючи на час, дві речі працюють цілодобово – метро та лавка з випічкою на центральній станції Marienplatz. До речі, найдешевша вечеря в цій поїздці у мене була за 2,50) Ех, пам’ятаю востаннє так дешево вечеряти було тільки в Парижі, ті гігантські хот-доги за 3,50…

Кіностудія

Хаквік проходив на баварській кіностудії. Щоранку до 10-ти туди курсували трансфери з готелю і починаючи з 18:00 курсували назад. На кіностудії нам видали ноути і всі команди захопили собі різні зони. На мій проект потрібно було близько п’яти осіб. Один записався, бо сказав, що добре робить лате. Інший сказав, що буде уважно дивитися, щоб у нас все вийшло. Ярослав на себе взяв роль робота, який вирішив мало не цілодобово працювати на благо проекту, Маша виконувала роль моральної підтримки Ярослава. Женя була у нас жінка загадка, Андрюха – переможець скриптів.

Я на себе взяв розгортання та підтримку серверів, презентацію та вирішив виступити перед широкою аудиторією з доповіддю. Я ще з минулого року відзначив собі, що хаквік – найкращий шанс спробувати себе у ролі доповідача ще й англійською мовою. Паралельно до робочого процесу весь час грала розслаблююча музика і світило приглушене світло. Але паралельно роботі нас чекало безліч розваг і сюрпризів. З 10:00 до 22:00 на території було три точки з безлімітною їжею: італійська, бургери та азіатська кухня.

Щодня асортимент на точках змінювався, і на точці був широкий вибір страв. Щоб не хотілося спати, бариста готував нам кулінарні шедеври. З напоями, у студії було близько 8 холодильників до упору завантажених найцікавішими безалкогольними солодкими водичками.

О 16:00 вода у холодильниках замінювалася на найсмачніше баварське пиво дев’яти видів. А в точках із їжею починали наливати вина. Для того, щоб працювалося максимально затишно в павільйоні було багато різних розваг для релаксу.

Я літав у віртуальній реальності на дельтаплані, у спеціальному механізмі, де я мав у тривимірному просторі виконувати маневри пілота. Можна було битися на старих приставках, влаштовувати гонки на машинках, збирати механізми з лего і творити шедеври на 3D принтері.

Якщо робота сильно втомлює, то тобі видають плед із подушечкою, і ти можеш вирушити у темну зону для здорового сну у робочий час. Навколо кіностудії чудовий ліс зі свіжим зимовим повітрям. Я що у казці? Та це просто робота мрії наяву! Хоча я роботу мрії представляв набагато скромніше. Ще час від часу організатори проводили різні активності, наприклад, хто довше протримає келих пива на витягнутій руці. Дівчина запропонувала мені записатися пограти у великий гольф. На питання, де будуть лунки, вона цілком серйозно показала на місця між працюючими співробітниками і серед столів. Я думав це жарт, але ні. Гольф справді проходив прямо над головами у команд.

На жаль, попадань у співробітників було не уникнути, якщо траєкторія до лунки потенційно проходила через робочі столи, перед ударом треба було кричати “Ахтунг!”. Було весело! Але найцікавіша активність — це екскурсія по самій кіностудії. Нас водили павільйонами багатьох відомих фільмів.

Я побував у справжньому селі з Астерікса та Обелікса – Галії, літав на звірі з “Нескінченної історії”, ми проходили крізь летючі літаки, і проходили довжелезні підводні човни.

Ми навіть у фільмах на фоні зеленого екрана знімалися. Це був дах поїзда де нас атакував дракон! Потім я знімався у вигляді хмаринки у прогнозі погоди і у фіналі ми їхали у купе старовинного поїзда, який потрапляв в аварію.

Щовечора з першим автобусом-розвезенням або на місцевому трамваї я вирушав до центру досліджувати Мюнхен. Хоча, щиро кажучи, на кіностудії панувала така атмосфера, що можна було навіть у готель не повертатися. Розваги всі були доступні щодня до першої години ночі, а сама кіностудія працювала цілодобово.

Щовечора я досліджував шматочками Мюнхен, іноді виходило вичепити однодумців на вечірню прогулянку. Іноді доводилося одному, не всі, мабуть, люблять так детально досліджувати міста. З цікавих відкриттів мені сподобався міст між двома річками Passarelle, міст не об’єднує річки, а навпаки пролягає між ними.

Досить цікаво по ньому пройтися вночі. Особливо якщо ніхто на зустріч не трапиться, інакше тому, у кого менша статура стане ніяково від безлюдної зустрічі в темряві на мосту. Для мене Мюнхен перші чотири дні був виключно нічним містом, я міг тільки уявляти як би він виглядав при світлі дня, але в робочий час у центр було вирватися нелегко.

На нашому проекті таку відповідальну місію на себе взяв один з учасників проекту, поки ми працювали. Таким чином наша команда наче й попрацювала, і побувала у центрі під час дня. Одна із проблем добирання від кіностудії в центр це трамвайна зупинка без автомата з продажу квитків. Або їхати пару зупинок зайцем, а потім виходити до автомата, або мати запас дрібниці для купівлі квитка всередині трамвая, або пройти пішки ті пару зупинок. Я спробував піший маршрут. В результаті я йшов уздовж дороги, всередині лісу і по коліна в заметах. Ідея була провальною, проте офіційною. Найпростіше було купити проїзний на кілька днів, який мені навіть би окупився, але хто ж знав, що вийде стільки вилазок до міста зробити.

Одна з ключових визначних пам’яток міста – паб Хофбройхаус з найсмачнішою рулькою та пивом. Ще цей паб ніби один із найбільших у світі і має багату історію. Я цього не знав і натрапив на нього випадково.

Атмосфера, ніби тисячі німців об’єдналися в одну велику родину і водночас усі разом про щось розмовляють, одразу захотілося до них приєднатися. У пабі є оркестр, який у перепочинках між піснями сидить із пивними келихами та насолоджується життям.

Пабом ходять баварські жінки і продають місцеві прецелі та пряники. Треба буде сюди навідатися голоднішим днями. Втім, наступного дня так і вийшло. Практично завжди ввечері в пабі можна було застати когось із наших. І наступного дня після моєї 3,5-годинної прогулянки від кіностудії я прийшов у паб якраз у той момент, коли там збиралася команда нашого проекту, чуйка мене не підвела. Незважаючи на кількість людей, а паб вміщує понад 3000 осіб, пиво подають менше ніж за три хвилини після замовлення. Іноді були навіть подвійні вилазки до центру. Це коли близько десятої вечора приїхав у готель, освіжився в душі, повалявся хвилин 20 і назад у центр.


Паб, але інший

У ритм кіностудія-Мюнхен втягнувся досить швидко і вже була звичайна справа звичайного робочого дня. Але хаквік добігав кінця і настав фінальний день. Це день, коли я постану перед великою аудиторією і представлятиму зі сцени наш проект. Репетирувати свою мову я ходив у ліс, там лісові пташки мене з радістю вислуховували. Фінальні тренування я проводив перед аудиторією у вигляді Маші. Список порядку доповідачів відкривався по чотири особи. Я виявився першим в одній із четвірок, було хвилююче, але я це зробив! Я молодець!

Після виступів у студії розпочалося справжнє свято та гулянка. Здавалося, куди може бути відрядження кращим, але організатори казали, що порівняно з другою частиною поїздки це досить проста програма. Завтра середа у нас буде офіційний вихідний день. Треба його провести на повну. Оскільки Мюнхен я вже вивчив з точністю до вулиць, треба розширювати географію поїздки. Ще з Києва я розпланував відвідання Австрії. Діджей немов поставив собі завдання утримати аудиторію до ранку і все підбавляв жару.

Але заради подорожі силою себе витяг себе серед ночі з гулянки і посадив у автобус. Правда, приїхавши до готелю ще хвилин 10 погуляв, тому що всередині відчувався надлишок енергії. Завтра вранці в дорогу!

На гори до Інсбрука!

Вікенд у Польщі та Німеччині

Це була новорічна та дуже затишна поїздка на новорічні європейські ярмарки. Ми її особливо не планували, але у wizz підвернулися недорогі квитки, і ми не змогли всидіти склавши руки. Рейс був пізній. Від готелю на емейл отримали інструкцію про те, як потрапити в наш номер. Це було складно нарівні з пішими квестами. Спочатку ми повинні були дістатися однієї адреси. Ввели секретний код, відчинилися двері. Зліва на стіні висіли чотири скриньки, у нас є код від третьої.

Відкрили скриньку, там ключик. З цим ключиком ми пішли до іншої адреси. Прямо біля дверей нашого під’їзду розташувався схоже найпопулярніший нічний клуб у галактиці. Туди була настільки довга черга з напідпитку, що навряд чи до ранку всі просочилися в клуб. Знайшли двері, загороджені натовпом з черги. Акуратно посунули натовп. Причому рухати треба було тактовно, щоб не спровокувати стіну на стіну. За натовпом на нас чекав черговий кодовий замок із замковим отвором просто у стіні. У мене був спеціальний код з описом, як саме його треба вводити, щоб підійшло. Мабуть, хазяїн вивчав криптографію. З першого разу не виходило. Люди давали поради польською про те, як мені перемогти цю енігму. Якоїсь миті нашим мукам настав кінець. Відчинилися масивні двері. Прохід у темний і неживий коридор зловісно нас манив. Зайшли до під’їзду, тепер ми шукаємо чергові двері 5B. Звичайно ж таких дверей не виявилося. Методом виключення визначили двері, черговий ключ підійшов. Тепер ми були в освітленому холі. Останні двері, останній ключ, що залишився, і ми в номері! Тепер можна спати, надворі ніч. Але почуття ритму і драйву нас не залишали до світанку. Клуб на першому поверсі грав усіма спектрами басів! Відчуття було, ніби ми є старперами, яким прогресивна молодь заважає спати. І музика була не дуже, загалом усі ознаки старості в наявності. Зате вранці ми були бадьорі перші за всіх. Пусті вулички старовинного міста були лише для нас. Магазини та лавки ще закриті. Від бурхливого нічного життя не було жодного сліду. Усі міцно спали. З однієї з вітрин на нас дивився величезний бюст Леніна у новорічній шапці.

Містечко ну прямо дуже затишне. Що не вуличка, то радість. Насамперед ми вирушили на околицю міста до старовинного храму. Однією з визначних пам’яток є міст. Принаймні у моїй пам’яті він відклався як пам’ятка))) Напевно, старовинність міста та самотність склали для нас ту прекрасну атмосферу. Погуляли вздовж великого озера. Познань починала прокидатися, ми поспішили до центру. Дорогою я помітив дворик, у якому були дуже гарні будинки. Вони були настільки гарні, наче з картинки.

За кілька хвилин до нас дійшло, що це і була дуже вдала картина на торці будівлі – мурал. Картина зображала те, як це місце виглядало раніше. Загалом у Познані варто звертати увагу на дворики. Поки ми йшли до центру, місто стежило за нами. Причому стежило у буквальному значенні цього слова. Часом у найнесподіваніших місцях можна було побачити образи живих істот з одним великим оком. По всьому місту вони були десятками.
В інтернеті ніде не знайшов нічого про цих мешканців, але було дуже тематично. Іноді з ними були написані короткі листи. Іноді вони ховалися серед графіті. Намотнули пару кіл по центральній площі та поспішили на шоу до музею рогаликів.

Там на нас чекав справжній майстер-клас із приготування найкращих у світі познанських рогаликів. Причому ми не лише дивилися, а й брали участь. Усі глядачі від наймолодших виконували різну роль у приготуванні. Хтось кулаками місив тісто, хтось розкочував, дегустував начинку. Ми всі були одягнені як кухарі та кухарята. Мені спочатку здавалося, що шоу досить дитяче, але коли мене викликали, щоб я закрутив рогалики, я відчув усю серйозність і відповідальність.

Закінчилося шоу грандіозним шоу козлів! Я не розкрию деталі шоу. Просто сходіть на ранковий сеанс на 11:00 і ви теж пройдете весь цей шлях, включаючи шоу. Щоправда, один мінус – в 11 шоу польською мовою. Можете просто подивитися шоу козлів о 12-й на центральній площі, а на пізніший час записатися на майстер-клас рогаликів.

Від цих усіх рогаликів остаточно розігрався апетит, і ми побігли в бар “Млєчний” на пєрогі (вареники). Але особисто наша думка, в барі чумацькому не вміють готувати пєрогі) Так і закінчилася наша перша частина вікенд-поїздки. Ми поспішили на залізничний вокзал, щоб вирушити до Берліна.

Берлін

Спочатку квитки на поїзд я хотів купити на сайті німецької залізниці. Але мене остаточно добила націнка в 5 євро за те, що з метою супербезпеки вони зобов’язані мені надіслати квитки до Києва поштою. Вони мають дуже серйозний поїзд і просто роздруковувати не можна. Що примітно, на сайті польської залізниці ці ж квитки на цей же поїзд були в півтора рази дешевшими і в кінці просто надіслали по емейлу штрихкод, який треба з собою роздрукувати і взяти на цей же поїзд. Загалом, завжди міжнародні квитки треба перевіряти на сайтах обох країн.
Ця історія була про холодний та вітряний польський вокзал, на який ніяк не міг доїхати потяг. Це звичайно було не так епічно, як літак, що не прилетів через два дні, але на момент очікування поїзда, нам здавалося, що це досить некомфортно. Швидкісний поїзд таки доїхав, і ми вирушили в дорогу! Три з половиною години та за вікнами Берлін. Такий великий і неосяжний. Після маленької та затишної Познані прокинулося почуття невпевненості. Але ми взяли себе до рук і пішли шукати схему метро. Коли ми побачили схему, емоції передати словами було неможливо. На п’ятому курсі інституту з теорії автоматизації мікроконтролерів, коли ми вивчали схеми, було набагато легше. Я, звичайно, тоді не до кінця зрозумів, що на тих схемах до чого, але тут був повний провал. Мені співробітник радив почати морально готуватися до схеми метро Китаю) Найпростіше відразу купити денний проїзний. Інакше підрахунки часу чи кількості станцій просто зведуть з розуму. Чи варто говорити, що перший наш маршрут до готелю був з не найоптимальнішою кількістю пересадок? Причому деякі пересадки потрібно було здійснювати повністю, виходячи надвір.
Приємною несподіванкою на одній із гілок було звучання фрази німецькою “Двері зачиняються”. Я впізнав цю фразу, вона присутня в кінці пісні “Маятник вічності” гурту Fleur. І характерний звук закриття дверей саме поїздів цієї гілки. Це було дуже несподівано. Я навіть не підозрював, що це фраза з метро.

На вокзалі так само була кумедна подія. Дуже високий чоловік з довгим волоссям у гетрах і трусах зухвало йшов у наш бік чіпляючи перехожих. Ми поспішили зійти з його траєкторії на всяк випадок, бо відчули неладне. І тут хтось із туристів упустив на підлогу масивну валізу поряд з нами. Разом із валізою впало і серце в п’яти.

Заселилися до готелю. На годиннику було близько 18:00. Тепер можемо розпочинати нашу культурну програму. Почали ми з місцевої кухні. За 9 євро нас чекало дві величезні порції німецького дьонера та дюрюма. Було смачно! На 20:00 ми були записані на відвідування купола Рейхстагу (попередній запис є обов’язковим).

Відповідно огляд міста ми почали з центральної арки та її околиць. Є низка ознак міста, за якими ми заздалегідь можемо визначити, що воно нам сподобається. Незважаючи на те, що Берлін не проходив за цими критеріями, місто чомусь зайшло одразу. Мені сподобалося буквально все. Ми не поціновувачі архітектури, але чомусь такий колорит будівель дуже сподобався.

Саме активіті відвідування Рейхстагу досить кумедне. Нічого над цікавого для нас не було, але сама активність на п’ять із плюсом. До того ж безкоштовно. 

Столиця Німеччини славиться своїми відомими новорічними ярмарками. Другим важливим пунктом було перевірити як вміють гуляти німці. Один з епіцентрів новорічних гулянь це Потсдамер Платц. Яка там стояла чудова атмосфера новорічних свят… ммм.. все світилося, скрізь продавалися ласощі.

Люди натовпами веселилися, їли, з’їжджали з величезних гірок на подушках. Тут можна було нескінченно ходити і вбирати атмосферу майбутнього Нового Року. Ми трималися до останнього. І знову ми без задніх ніг дрихнемо в номері блукаючи у світах наших снів.

Ранок був сніжний. Сніжок щедро обдаровував нас своїм багатством. Ми почали з однієї з найдорожчих вулиць, на яких були розташовані бутіки світових брендів. Щоправда, з ранку у неділю вони всі були зачинені. А ми так хотіли зайти і подивитись на всі ці дорогі брендові речі та зіграти в гру, вгадай скільки це коштує.

Але Хард Рок кафе нам завжди був радий. У них проходив святковий сніданок із живою музикою. В цей момент ми пошкодували, що в готелі у нас був включений сніданок. У Хардроку під живу музику було б тематичніше.

Черговий ярмарок на нас чекав біля Меморіальної церкви кайзера Вільгельма. Там ми надовго затрималися. Лавки з солодощами та тематичні крамнички нас просто не відпускали.
Щоб напевно відзначитись у місті ми піднялися на колону Перемоги. Даша ще попросила не повторювати той трюк із кільцем, що був на Ейфелевій вежі, в ході якого ми мало не втратили каблучку) Місто у багатьох місцях покрито вайфаєм. Це дуже полегшує пересування. Коли треба проїхати в далеку точку, практично завжди можна вийти в онлайн і по карті прокласти маршрут. А із денними проїзними це просто казка. Так ми дісталися центрального ярмарку біля Берлінської телевежі.

Тут на нас чекало знайомство зі справжніми німецькими сосисочками і вони не підвели. Смаків тут було мільйони. На околицях цієї площі виявилося багато цікавого. Ми йшли вузькими вуличками в гущавині невисоких будинків і двориків.

Постійно відкривалося щось цікаве. Виставки, прикрашені дерева, фонтани та наостанок тематичний магазин світлофорів. У цьому магазині було все пов’язане із зеленими та червоними чоловічками. Тут можна було купити все, включаючи світлофори.

Нас навіть почастували желейними чоловічками. Берлін нас буквально поглинав і не збирався відпускати. На заваді постійно траплялися цікавості. Вийшовши з двориків, ми потрапили на черговий ярмарок, де нас щедро напоїли, тобто надегустували шнапсом. Вибралися з ярмарку. Треба було зайти до туалету у будь-який заклад. Зайшли до досить непримітного пабчику. Я пішов у туалет, а Даша знайшла те, що чекала змалку. Коли я повернувся до зали, то помітив свою дружину, переповнену емоціями, вона була готова врятувати галактику в буквальному значенні цього слова! Це був справжній бій із космічними кораблями, астероїдами та бомбами.

Це був механічний пінбол! Даша в дитинстві дуже багато грала у вбудовану у windows xp гру. Даша – невизнаний чемпіон з пінболу у світі! За євро монетку гра тривала хвилин 10, емоції та кураж тут буквально зашкалювали. Ми допомогли кораблю Ентерпрайз навести лад у всесвіті! Зарядилися енергією і далі в дорогу.

Тепер була історична частина подорожі ми були біля залишків берлінської стіни. Тут можна навіть піднятися ліфтом на майданчик і подивитися зверху як це виглядало. Тепер наш шлях лежав до знаменитої галереї просто неба. Точніше, спочатку заскочити на центральний ярмарок за порцією смакоти і далі в дорогу.

Поки ми дісталися до стіни, було вже зовсім темно, але навіть у такій темряві Брежнєва, що цілується, було нескладно знайти. Час, відведений на Берлін, добігав кінця і в нас ще було близько години безцільно поблукати. Спочатку ми знайшли прикольний міст, на якому переморгувалися знаки гри “Камінь ножиці папір”. Треба було займати свій бік, сподіваючись, що зараз буде виграшна комбінація на твою користь. Я завжди програю Даші у цю гру і навіть інтерактивний варіант не був винятком. Ще дуже вразило те, як ефектно виглядають зупинки деяких надземних станцій метро. Потяг наче заїжджає у замок за пасажирами-ланцелотами. Потім ми остаточно занурилися в життя околиць міста – забрівши в чорний квартал. Мені таке враження, що ми буквально в кожному місті Європи доки серед ночі не забредемо у чорний квартал не заспокоїмося. Тепер треба було на метро проїхати в інший кінець міста, де наш готель, наш дьонер і наш фліксбас. Після приїзду на зупинку ми подарували наші проїзні двом хлопцям. Точніше, була досить кумедна ситуація. Коли хлопець запитав нас чи не потрібні нам випадково наші проїзні. А вони нам реально виявилися непотрібні. Ще дорогою в готель посадили на потрібний автобус заблукалу туристку. Як виявилось, фліксбас встиг злитися з польським басом. І за нами напрочуд приїхав саме польський бас, ми вирушили назад до нашої маленької і вже рідної Познані. Берлін так тримати, було круто!

Ще раз Познань

Тепер у нас був весь день у розпорядженні. Але одна проблемка – у понеділок закриті всі цікавості. А ще це була ніч із понеділка на неділю, а значить у клубі під нами буде тихо. Нам треба було зробити знову весь квест з отримання ключа від номера. Але цього разу нам попалася скринька з додатковим секретом. І видобуток ключа зайняв значний час. Ми вже думали, що хазяїн просто помилився паролем. Потім ми побачили кнопку. Натискання кнопки результату не давало. Після довгих мук і переборів ми з’ясували, що біля скриньки дві кнопки. Але навіть із таким розкладом відкрити її вийшло не з першого разу. Зайшли у номер – тиша. Клуб закритий, чудово! Опалення гріло так, що відкрита кватирка була якраз. Нестачу нічного клубу компенсували двоє чоловіків, які про щось польське дуже і дуже голосно сперечалися. Як я не намагався заснути, але довелося відірвати себе від ліжка та закрити кватирку. Ранок. Знов ми одні проти сплячого міста. Цього разу бюст Леніна з вітрини на нас дивився більш розплющеними очима. Хтось йому новорічну шапку більше підняв. За великим рахунком, весь день ми провели безцільно блукаючи вуличками міста і великим молом. Хітом дня стала кав’ярня Pyra Bar. Там був величезний асортимент страв з картоплі. Я їв настільки чудну страву, що в житті не здогадався б, що це з картоплі. Увечері, коли ми поспішали на літак дорогою виявили, цілу ярмарочну площу, яку впритул не помічали обидва дні. Це був несподіваний та радісний сюрприз.

Познань можна описати як маленьке та затишне місто. Здавалося, що наша помірна поїздка добігла кінця, я навіть сказав свою фразу року “Аж не віриться, що сьогодні ми ночуватимемо вже вдома”. Доїхали до аеропорту, здали речі на рентген. Готівка витрачена практично до кінця, в кишені лежали останні 10 злотих (2,5 євро) Мій рюкзак проїхав стрічкою під сканер. Все як завжди. Рюкзак виїхав, у його кошику з’явилося 110 злотих. Ми озирнулися навколо. Всі сусідні кошики були наші і зблизька не було нікого, хто потенційно втратив гроші. Постояли ще хвилинку, ніхто з пошуками не з’явився. Мабуть, гроші призначалися таки нам. Ми пішли до транзитної зони, пройшовши прикордонний контроль і отримавши штамп виїзду з Шенгену….
У наступному оповіданні: “Не переживайте” сказав офіцер і акуратно під лінійку закреслив наш штамп “Зараз за Вами всіма приїде автобус, і ми вас повернемо до міста”. Я відкрив у скайпі чат по роботі і почав писати “Хлопці, соррі, я просто у повній попі…”

Дата подорожі: 16.12.2017 – 19.12.2017
Тривалість: 3 повних дня
Авіаквитки: Wizz
Готелі: Booking
Складність поїздки: 4/10 (нижче середнього)

Франкфуртські будні

Цей політ був однією з найбезпечніших авіакомпаній світу – Люфтганзою. Великий простір для ніг та просторі зони біля аварійних виходів. З їжі на короткому перельоті дали лише дивний сендвіч, але вино у них, як завжди, прекрасне. Але моє серце давно завойоване компанією Emirates. Почалася посадка, літак був досить високо, а за ілюмінатором вже був аеропорт. Схоже, нам не дали посадку. Але літак на другий захід схоже йти не планував, аеропорт не закінчувався. Хм… Летимо, аеропорт все не закінчується і не закінчується. Літак почав рішуче знижуватися. Якось дивно, йому б злітати краще. За ілюмінатором з’явилася чергова злітна смуга, і літак м’яко приземлився. Так, розміри аеропорту дуже вразили. Потім було дуже і дуже довге рулювання до нашого гейту. З таким самим успіхом літак міг дорулити прямо до готелю.
– Скільки вас?
– Сам прилетів, — відповів я.
Офіцер підозріло подивилася на натовп у мене за спиною, поставила ще кілька запитань і пропустила. Наступним був Антон.
– Скільки вас?
– Приблизно сорок! – спалився Антон.
– Сорок?! – Дівчина оглянула натовп, ніби прилетів Соловей та його 40 розбійників. Я, щиро кажучи, думав, що на цій відповіді наша поїздка і закінчилася. Але на щастя вже за 20 хвилин ми їхали на таксі у справжній європейській пробці.
Це було відрядження до центрального офісу для демонстрації своїх міні-проектів та інших конференцій. Тиждень називався Hackweek18. Перед поїздкою в Києві ми займалися виключно проектами, які самі й вигадали протягом минулих тижнів. Робота всього офісу була сконцентрована на найнеймовірніших інноваціях та сміливих рішеннях. Головна умова – не можна працювати над проектом, над яким працюєш постійно. Ми з Антоном реалізували проект, що заспокоює нерви користувача у стресовій ситуації. Наприклад, під час двогодинного оновлення сервера користувачеві пропонується пограти у вбудований тетріс замість нудного вікна прогресу оновлення. Коронна фішка тетріса, що він заробляє біткоїни і рахує блокчейни прямо під час гри. Тепер оновлення сервера зустрічатиметься з радістю. Або ж у разі знаходження критичного бага на сайті, у користувача відразу з’являється кнопка “Спробувати полагодити”. При натисканні на кнопку з’являється поні, яка гайковим ключем намагається відремонтувати сервер.


Це наш центральний офіс із веселкою у небі

Отже, ми у Німеччині. Увечері демонстрація, а поки що є час для підготовки. Спочатку потрібно зібратися думками. А це найкраще зробити прямо у центрі міста. Від офісу до центру можна дістатися прямою гілкою метро. Але одна проблема дуже сильно світить сонце серед синього неба, вирує ураган і все заливає тотальною зливою. Злива летіла з якихось далеких хмар. Співробітникам почали надходити повідомлення від родичів, щоб не ризикували виходити надвір. Інтернетом росли відеостримінги про те, як у Берліні людей носить вітер вздовж асфальту разом з велосипедами, злітають білборди та літають різні важкі предмети. Ех, шкода ми не у Берліні, таку цікавість пропускаємо.
А ще шкода, що не вдалося з собою взяти Дашу. Як і передбачалося купити квитки за адекватною ціною на конкретну дату менше, ніж за місяць, просто неможливо. Ціни особливо відрізнялися від азіатських промо-тарифів. Хотіли купити за милі, але оператор МАУ зробив націнку у розмірі 59%. Типу через колцентр треба заплатити комісію і купувати за дорожчим тарифом ніж на сайті. Причому оператор спочатку це не розповідав, що продає дорожче, а просто сказав, що ціна в один бік із людини 5090 грн. На сайті світилася 3200. Загалом МАУ у своєму репертуарі. Я попросив технічну підтримку оперативно розібратися з проблемою тарифу, щоб встигнути купити квиток. Але вже минуло 2 місяці, а у відповідь тиша.

Інтуїтивно визначили, де має бути центральна станція і вперед. Франкфурт мені дуже сподобався з перших хвилин. Вулиці міста і затишні та сучасні одночасно. А самий центр взагалі ультракрасивий.

По суті, на площі лише кілька тематичних будинків, але вони настільки начищені, що сяють красою. Щоправда, гарний вигляд псувало близько п’яти вантажних робочих машин, що стояли біля одного з будинків, але на враженнях це не позначилося. Пролунали звуки тромбонів та подібних інструментів. Звуки наростали і були хаотичнішими ніж мелодійними. Також долинали звуки ударів металу. На нас явно рухалася рота бунтуючих “трубістів” (або як їх там), що вирвалися з-під контролю, і схоже кухарів з кришками і каструлями. Було трохи ніяково. Тим більше ми маємо сконцентруватися над проектом. Звуки все ближчі. Ще мить і з-за рогу вирвуться “трубісти” та “каструлісти”! Ми зітхнули з полегшенням, це виявилися лише діти, яким вручили музичні інструменти та мечі. Одні дуділи, інші торохтіли.

За центром на нас чекав сам Майн і купа мостів. Ми навіть поспішили пройтися розвідним мостом. Але він виявився майже звичайнісіньким. Однак це був найстаріший міст міста. Так, трохи сконцентрувалися та подумали про проект. Тепер можна повернутися до офісу. Там якраз усі мали вже розміститися та приготуватися. З денними проїзними за 5,3 євро зручно. Катайся туди-сюди скільки хочеш. В офісі пообідали та заселилися до готелю. До презентації ще 3 години. Для підготовки проектів на 40 осіб виділили невелику кімнату. В якій явно всі не помістилися б. Ми вирішили врятувати офіс від переповнення і вирушили знову до міста. На цей раз ми почали з району Брюкенфіртель. Вулиці були трохи схожі на латинський квартал Парижа.

Навіть безглузде блукання ними приносило масу задоволення. Око тішилося щохвилини. Навіть обидва ока. Відкриттям стала невелика площа Schweizer Platz. Ще ми вирішили, що непогано було б ще раз перекусити і блаженно поїли німецького дьонера. Тепер рухаємось далі. Наступною зупинкою була бізнес частина міста – район банків. Такі райони я дуже люблю.

Гуляючи серед висоток ти немов повертаєшся до Бангкока чи Сінгапуру. Хоча це не Азія і повітря тут зовсім не солодкувате. Район цікавий тим, що вздовж неосяжних споруд пролягає зелений парк. Гуляючи яким відчуваєш цікаве відчуття. Начебто і в бізнес-центрі, але водночас все навколо зелене. Загалом частинка Сінгапуру) Оскільки сьогоднішній день почався о 3 годині ночі, він здавався нескінченним.

Конференція вже зовсім скоро, треба поспішити до офісу. Залишимо район червоних ліхтарів наостанок. Весь вечір йшли презентації, безлімітне пиво та бургери. Було весело. Заодно познайомилися з німецькими колегами, яких знав лише з листування.
Весь наступний день до самого вечора з 7:30 ранку на нас чекав ланцюжок довжелезних мітингів (конференцій) німецькою мовою. У нас була у вухах гарнітура, дві дівчини давали синхронний переклад англійською. Восьмигодинний потік інформації було вислухати складно, часом здавалося, що голова трісне. Але організовано було досить цікаво, у стилі регбі. І один із головних доповідачів був одягнений у форму регбіста та в руках тримав м’яч.

Серед мітингів був обід, який можна описати як гастрономічний рай. Було так смачно, що я навіть їв стейки слабкою прожаркою. Хоча у звичайному житті я до таких навіть не ризикую підходити. А десерти, як їх було багато, і вони були дуже смачними. Я відчував себе давнім шахом, якому в дари принесли всі найсмачніші страви світу.

Ще по руках ходив фотоапарат типу Поляроїд, і можна було робити селфі зі співробітниками. За негласним правилом, кожне селфі з двох людей хтось обов’язково навмисно псував своїм обличчям на фоні)))) У якийсь момент мітинги закінчилися, останнє слово луною пролетіло конференц-холом. Невже це все? Добі вільний! Свободу папугам! Насправді просто треба було розділити конференції на дві окремі групи – відділ продажів та відділів розробки.
Тепер можна одягнути свій вечірній костюм і вперед ловити успіх за хвіст у казино Рояль!

Це було втретє у житті, коли я одягав костюм. У казино строгий дрес-код. Спочатку ми приїхали в готель, переодяглися і сіли на трансфер до корабля. Трансфер нас привіз на півтора кілометри далі ніж треба. Водієві автобуса пояснили, що корабель не тут. Але у німців все точно, “Мені заплатили щоб я вас висадив саме тут!” – сказав водій німецькою і поїхав. Все в ошатних костюмах, дівчата у сукнях та на підборах. 50 людей урочисто дефілюючи морозною набережною йшли до корабля півтора кілометри. Збоку здавалося, що йде довга весільна церемонія. Частина дівчат ловили таксі, але це теж була не найестетичніша дія. Наше “казино Рояль” було всередині корабля. Усім вручили стартовий пакет фішок, смачне шампанське і помчала гра. Так само як і п’ять років тому в Макао, мені так само не щастило з рулеткою. Як і п’ять років тому випадав не той колір, чи зовсім попав на зеро! Мені на зерно практично щастить. Залишається ставити на нього і взагалі буде айс. На щастя, обидва випадки поєднує той факт, що гроші не справжні. Зі справжніми грошима мені вхід до казино точно закритий після такого фіаско. Офіціанти почали щось цікаве носити на тацях у склянках. То були не коктейлі, то був суп! Якось було дивно. Суп? Але доїдаючи четвертий суп, я зрозумів, чому його включили до меню. Гастрономічний рай продовжився!

Я навіть нарешті спробував якийсь на смак гриб Трюфель. Але повернемось до ігор. Поки я безуспішно намагався вгадати колір чи сектор, Антон тримав успіх за хвіст. Майже всі його ставки були вдалими. Серед німців він отримав прізвисько “Золота ручка”. Я хлопцям пояснив, що в нього таке звання завжди було, і зараз нічого дивного не відбувається. Це абсолютно нормально, що Антон завжди виграє. Коли Антон відійшов у пошуках смачного супчику, я продовжив ставити за нього. Спочатку на червоний і виграв удвічі. Потім я логічно подумав, що Антон зараз поставив би на чорний. Тому весь виграш Антона я сміливо поставив на чорний. Золота ручка навряд чи помилився б. Як не дивно, виграв чорний. Повернувся задоволений Антон, я уточнив у нього які б він два кольори поспіль вибрав би. Він сказав: “Спочатку червоний, потім чорний”. От щасливий Шайтан! Гаразд, я пішов шукати успіху у двадцять одне. Тут уже мені почало везти. Це була моя гра мені привалювало як ніколи. Ноги не в змозі були тримати такого фартового господаря, і я вирішив підшукати зручний стільчик. Коли я почав сідати, виявилося, що це стілець круп’є, яка щойно відійшла.

Дівчина повернулася і жестом вказала, що цю гру маю провести саме я. Але оскільки я в правилах був не дуже сильний, спочатку я намагався забрати ставку Меджита, помилково думаючи, що він програв. А потім намагався подвоїти виграш Володимира, який програв. На мить мені здалося, що мене зараз Меджит викине за борт. Добре, хоч у мене з його мамою давні зв’язки і він цього не зробить як мінімум із поваги до мами. Грошей на блек-джеку я підняв безліч. Для початку я “Купив” капітана корабля і запевняв народ, що ми пливемо з Майна прямісінько до Дніпра. Потім я вручив п’ятдесятку Антонові, щоб він собі купив чогось файного. Потім німцю розповідав, що я український відомий бізнесмен… Загалом сила перемоги та азарту мене огортали з усіх боків. Виглянув на майданчик, там саме зараз відкривався надзвичайний краєвид на нічний Франкфурт.

Шкода, що за такого дубаря, на вулиці довго не вистоїш. З розваг на кораблі був бокс із камерою, який робив креативні фотографії. Щоправда, знову-таки на двох тестувальниках – мені й Антоні бокс намертво завис і нашими фізіономіями доводилося милуватися весь вечір усім охочим сфотографуватися.

Оскільки удача була моїм другим ім’ям, то я навіть за Сергія сів пограти поки він відлучився. Карта йшла дрібна. Довелося багато разів добирати, щоб виграти. Коли я таки виграв, то зрозумів, що то були не його карти. З жахом подивився на його слот, у нього 21! Відмінно одразу за двох людей виграв, ще й за себе. Паралельно гри бармени не переставали радувати смачними коктейлями. Коктейлі йшли легко і переважно по голові не вдаряли. На сцені запалював діджей і весь наш Матрикс пустився у танець. Усі в парадних костюмах, молоді та літні, українці та німці, всі ми були одним єдиним голосом, що голосно співає “Я-я-я коко джамбо!”. Можливості зійти з корабля було дві – о першій годині ночі та о четвертій ранку. Коли на годиннику непомітно виявилася перша година ночі, ми зрозуміли, що нам на наступній виходити. Але точно не зараз. Веселощі продовжилися. І коктейлі різко багатьом дійшли до голови. Паті продовжувалося. Пам’ятаю, ми з німцем посилено обговорювали другу світову. Потім наша колега з України мені розповідала щось німецькою. Хтось когось за руку вкусив. Потім у якийсь момент на годиннику висвітлилася четверта ранку. Потрібно було виходити. Але історія тільки набирала обертів.
“Все, що було у Франкфурті, залишиться у Франкфурті” Ця фраза звучала кілька разів. Усі погоджувалися. За чотири з половиною години задзвонив будильник. Я розплющив очі. Після вчорашніх активних мітингів було важко думати. Але тут відігравала велику роль тотальне недосипання останніх трьох днів. Літак за 6 годин. Потрібно зібратися, поснідати і їхати до міста. На сусідньому ліжку розплющив очі Антон і в нерозумінні як ми опинилися в готелі подивився на мене.
– Антоне, у тебе зараз буде дуже багато питань, просто прийми реальність, ми в готелі і все гаразд.
Вибратись у місто сил вистачило далеко не у всіх. Двоє хлопців, снідавши рішуче встали, пішли у бік міста. Проходячи через ресепшен сіли на диван і на цьому їхній похід схоже скінчився. Мені теж хотілося повалятися у ліжечко, але дух мандрівника не давав цього зробити. Якщо я зараз не сяду в метро та не доїду до міста, то собі цього не пробачу! Зібрався силами і до Франкфурта!

За великим рахунком, всі його основні місця я вже бачив у попередні дні. Тепер можна безцільно поблукати вуличками в центрі та його округах. Це дуже і дуже класне місто. Я годинами тинявся і було приємно і радісно. Родзинкою походу був район червоних ліхтарів.

Щоправда, замість тіток там було дуже багато дядь, доволі лячного вигляду. Похід районом перетворився замість пізнавального релаксу у гру на кшталт “пакмана”. Я ходив по лабіринтах вуличок так, щоб не перетнутися з жодним кольоровим хлопцем. У центрі зайшов до магазину автомобілів Тесла прямо як на екскурсію. Посидів у електрокарі. Далі у мене був обід із горобцями. Я купив потрійний чизбургер, чому був дуже радий. Там цілих три котлети та три сири. Горобці були раді не менше за мене, адже там аж дві булки, які вони у мене по шматочку вихоплювали дзьобиками прямо з пальців. Загалом Франкфурт, дякую тобі за ці три чудові дні, наступного разу привезу до тебе знайомитися Дашу. Все-таки без свого вірного напарника – дружини, подорожі не такі яскраві.

Сонячна пересадка у Франкфурті


Роком раніше я вже писав, як мені сподобався Франкфурт і відразу ж поставив у плани звозити туди Дашу. Але якось цей напрямок слабко брав участь в акціях. Я все вичікував, ну коли вже, коли ж! У результаті дочекався — Франкфурт нам дістався задарма! Дякую МАУ за подарунок!)

Початок великої подорожі завжди запам’ятовується, на вулиці було близько 6-ї ранку, ще навіть не встало сонце, за ілюмінатором було темно. “Люфтганза Airlines, вітає вас на борту”. Погнали! Літак м’яко злетів, стюардеса принесла пляшку німецького пива. Як же добре починається подорож (ще раз дякую МАУ, що скасували свій літак до Брюсселю))). За кілька годин ми приземлилися у сонячному та квітучому Франкфурті. Речі здали в камеру схову і поїздом вирушили прямо в центр.

Почалася наша подорож із занурення у район червоних ліхтарів. Я думав цю вишеньку залишити наостанок, але центральний вокзал був саме там. Цей район не такий, як в Амстердамі. Гуляючи червоними ліхтарями Франкфурта починаєш розуміти, наскільки ти цінуєш своє життя. Весь місцевий контингент як на замовлення вибрався надвір. Причому, коли я рік тому гуляв приблизно в той же час, то бачив максимум з десяток лячних хлопців, а тут якось їх зовсім було багато. Та й загубитися в натовпі не особливо вийде, надто ми виділяємося на їх тлі. Щоправда, перед нами йшов досить інтелігентного вигляду чоловік, засунувши руки в кишені. Він йшов настільки впевнено, що мінімум у кишені була заряджена повна обойма. У нас так впевнено йти не виходило, і ми поспішили покинути район. Тепер мені здається, що те, що ми почали маршрут з небезпечного району Франкфурту, було якимось знаменням перед Домініканськими пригодами)
Наступний район – бізнес-центри з красивим і затишним сквериком між ними. Небо було ясне, синє і все було залито променями теплого та лагідного сонечка. Само собою наступним пунктом я зводив Дашу до старого міста. Це був робочий день, мої колеги працювали у Києві, я ж для підтримки бойового духу звозив Дашу до нашого центрального офісу у Франкфурті та відправив нашим колегам у чат, що морально я з ними.

А то ще розслабляться і занудьгують без мене)))) Мені порою здається, що колеги, яким я в офіс постійно надсилаю фотографії заморських пригод, хочуть мене придушити. Але, з іншого боку, я роблю все можливе, щоби вони теж подорожували в таких обсягах максимально мотивуючи їх. Наш офіс знаходиться на околиці міста в зеленій зоні, я поводив Дашу місцями колишньої слави, показував, де ми їли і де жили рік тому. Далі ми мали зупинку на обід. У Франкфурті з трапезами все просто — або йдеш до будь-якого турецького кафе за смачною шаурмою, або до найближчого супермаркету Rewe. Там тебе гарантовано нагодують місцевою кухнею у великих обсягах за низькою ціною. Майже в кожному маркеті є їдальня, в асортименті будуть такі ж страви, як і в ресторанах. Дуже смачно, моє улюблене називається “Піца”, це гостро-пряне м’ясо.

Ще в маркетах зустрічається одразу і кондитерський ресторан. Ціни точно не пам’ятаю, але з такими фуршетами дорогою Німеччину не назвеш. Касир, яка наливала мені чай, почала співати оперним голосом, і коли простягала чашку її ноти, досягали мелодійних вершин. Це вона нас теж так готувала до подорожі до музичної країни. У місті тим часом усе цвіло: квіти, кущі, дерева.

Після центру я повів Дашу на інший берег міста. Там є затишні вулиці, що нагадують латинський квартал Парижу. Було видно, що Даші Франкфурт також дуже подобається. В одному з магазинчиків продавалися незвичайні листівки, ми не втрималися і купили собі одну на згадку. На цій листівці бабуся, щось говорила здивованому дідусю німецькою.

Потім ми ходили і намагалися уявити, про що там буде діалог. Але всі наші припущення були помилковими. Закінчили з добре відомою для мене частиною міста та вирушили дослідити нові райони. Чим прекрасне місто – тим, що скрізь красиво та затишно. Ми забрели дуже далеко, проходили вздовж кондитерок, за столиками яких сиділи розслаблені клієнти. Як же тут скрізь добре! У результаті самі не втрималися і засіли в одній із кафешок. У кафе була цікава вбиральня. Двері не відчинялися, але якщо запитати у касира, то вона говорила: “Так іди ж!” і в цей момент чомусь двері з радістю відчинялися. Коли йшла Даша, ми знову не змогли відчинити двері без магічної фрази продавщиці.

Так потроху ми дісталися до самих країв міста і продовжили маршрут вже по приватних секторах. Тим часом насувалися сутінки. Коли ми дісталися великого парку, вже було дуже важко щось розгледіти. Проте дикого зайчика ми-таки побачили! Ще був гусак, але в нього так недобре світилося око, що, можливо, це був гусак-вампір! А десь у небі літали літаки… Так, ми знаємо, настав час рухатися далі. У нас вистачало часу заглянути в центр хвилин на 20. Під час прогулянки вечірнім містом ми помітили вікно, в якому віддзеркалювалося зображення справжньої людини, якій механічна рука діставала ділянку міста з будиночками та лісом. Мабуть, готувався якийсь підпільний зловісний план. Ми стежили уважно, адже від цього може багато чого залежати. Коли ділянка території майже вся виїхала до чоловіка, дзеркало закрилося завісою з написом “Цікаво? Заходь у музей!”. Так, вміють заінтригувати. Але треба було вже відлітати. 

Ночівля у нас була в Брюсселі недалеко від аеропорту. Ми планували залишити весь зимовий одяг у готелі та полетіти тільки з літнім, але ресепшен виявився повністю автоматизованим, а технічна підтримка букінгу сказала, що менеджера вже пізно турбувати, оскільки офіційно його час закінчився 30 хвилин тому і прокинеться він близько 8. Але близько 8 ми вже будемо в літаку. Була ідея просто “забути” речі, а по дорозі назад забрати. Але записка на ліжку в готелі говорила, що за забуті речі адміністрація готелю не несе відповідальності. І якось так було написано, ніби вони хотіли сказати: “Навіть і не думайте”. Ех, полетимо з курткою значить. У мене була ще ідея “забути” речі та знайти їх через кілька тижнів у Lost and Found в аеропорту. Але доброзичливий менеджер пояснила, що схема не спрацює. І навіть обдзвонила ряд служб аеропорту, сподіваючись що вони придумають, як нам бути з речами. Але відповідь тут була одна – ніяк. До речі, є камери схову по 10 євро на день строком до 6 днів. Але навіть з таким розкладом дешевше було б знову купити наші речі) Коли сіли в крижаний дрімлайнер, трохи зраділи що з собою є теплі речі. У них в Домінікані є фішка із тим, щоб продемонструвати, що холоду в транспорті може бути багато, тож, як не дивно, теплі речі ще будуть в пригоді. Загалом, що хочу сказати Франкфурт – ти великий молодець! Не підвів мене перед дружиною. А ми вирушаємо у головну подорож сьомого сезону. 

А ще прямо перед зльотом я таки отримав лист, що готель був зовсім не проти залишити в себе наші речі на кілька тижнів)))


У теплу Домінікану!