Хочу з усіма поділитися нашою раптовою та чудовою новорічною подорожжю до Вроцлава та Німеччини. Поїздку вигадали спонтанно, бо звідкись на голову впали зайві дні відпустки. Потрібно було терміново щось вирішувати, але за тиждень до вильоту всі квитки дорогі, та й Новий рік за традицією ми зустрічаємо у Києві. Три вечори пошуку квитків, і ми готові до подорожі!
Перше січня… перший день офіційного старту росповсюдження коронавірусу, але ми цього ще не знали. Близько п’ятої ранку лягли спати, поставили 100 будильників, щоб напевно. Але з такою улюбленою тещею і сто будильників не потрібно, тому що вони з Мишком вирішили нам зателефонувати зранку ще раніше. Так, ще є кілька годин поспати. 11:00 ранку, задзвонили усі 100 будильників. Настав час починати нове десятиліття, швиденько зібралися і в таксі. Уперед! В останню безкоронавірусну подорож!

Перше приємне враження про подорож – це реконструкція аеропорту Жуляни. Зараз там відкрився ресторан на кшталт Пузатої хати з відповідними цінами. І тепер прямо в зоні вильоту можна собі влаштувати невеликий бенкет) І це дуже круто. Невже аеропортові монополії на їжу та воду починають руйнуватися? Поки я як дитина радів сирникам з латте, за білий рояль сів чоловік і почав грати. Так, ще й рояль у Жулянах поставили. Може, звичайно, рояль був і не білий, але білий якось романтичніше звучить.

Таки рояль виявився білим)

Першого січня в аеропорту було досить багато людей, але всі виглядали, м’яко кажучи, беземоційними. Але робітниця одного з магазинів, мабуть, вирішила подолати цю тотальну млявість і запропонувала мені випити віскі! Я пояснив, що першого січня з ранку, чи якась там зараз частина дня, якщо випити віскі, то вже ніхто нікуди не полетить. На що отримав зарядженим енергією голосом твердження “Ну так правильно, вип’єш у нас віскі і можна не летіти взагалі!” Бадьорості та позитиву дівчини можна було лише позаздрити. Короткий переліт пройшов у напівсонному стані із навушниками у вухах. Ми прилетіли, Вроцлаве, зустрічай нас!

На польському кордоні офіцер традиційно вирішила перерахувати дні за нашими штампами. Сказати, що процедура довга – нічого не сказати. А з огляду на те, що на митницях часто ставлять штампи не поряд…. Здавалося, що нас рахують цілу вічність. Проте після підрахунків уже нічого не питають. Поки офіцер перевіряла паспорти, я стояв, уткнувшись у табличку про те, що не можна провозити м’ясо та ще низку продуктів. Можливо, від цієї таблички апетит і розігрався, вийшовши із зони вильоту ми накрили собі на лавочках невеликий новорічний фуршет, обов’язковою стравою якого було олів’є (подорож подорожжю, а новорічне олів’є обов’язкове!) та м’ясо по-французьки. З одного боку, м’ясо до Євросоюзу ввозити не можна, але оскільки воно зроблене по-французьки, то будемо вважати воно просто повернулося на батьківщину. Жити ми будемо у нашої хорошої знайомої Каті. Дістатися можна на транспорті прямо до її будинку, або без пересадки, але три кілометри через центр іти пішки. Вибір був очевидний і вже через 40 хвилин ми були в самому центрі.

Потім заселилися до Каті і пішли гуляти вчотирьох із її хлопцем містом. Хороші відгуки про Вроцлав я вже чув неодноразово, і ми тепер повністю поділяємо їх. Тут справді красиво і місця для досліджень не обмежуються старим містом. Ще справді радісно було погуляти із друзями. Одну з перших речей, яку я з’ясував у Катиного хлопця, це те, що він любить більше огірки чи помідори. У нас з Дашею є така фішка, хоча вона більше мені притаманна. Ми весь світ умовно ділимо на людей, які віддають перевагу огіркам, і людей, які за помідори. За нашою статистикою люди частіше знаходять собі пару з протилежного боку “овочевої барикади”))) Як ще використовувати таку статистику ми поки що не придумали. У випадку з Катею та Микитою статистичні дані підтвердилися.

А тим часом нас водили за різними цікавостями. Спочатку ми раділи кожному знайденому гномику, але їх виявилося стільки, що всесвітньої радості не вистачить, щоб натішитися особисто кожним. Найкрасивіша нічна частина Вроцлава – це кафедральний собор Іоанна Хрестителя! Краса!

Найкрасивіша частина денного Вроцлава – це університет. Хоч він умовно належить до категорії музеїв, але зали дійсно розтопили моє серце. Я правда не розумію як у такій красі можна сконцентруватися на лекції, я сидів би з відкритим ротом і мріяв, задивляючись на розписні стелі.

Якщо ж говорити не про музейні пам’ятки, то мені дуже сподобалися мости, їхня кількість та різноманітність. Цікаво, що саме у Вроцлаві ми маємо максимальну кількість знайомих. У обідню перерву до нас ще приєднався мій колишній співробітник із першої моєї роботи. Завжди цікаво послухати про те, як і що у людей змінюється після переїзду, як саме живеться і чим тут гірше чи краще, ніж у нашій країні. Але що поєднує Катю та Андрія, це те, наскільки вони рідко вибираються до сусідніх країн. Я думаю, що ми б з Дашею точно б кожні вихідні їздили б на фліксбасі сусідніми країнами.

А ще б я зовсім погладшав на польському фризерному морозиві. У другій половині дня, вивчивши детально все старе місто, ми поїхали канатною дорогою до музею води. Канатна дорога це трохи перебільшено, я б сказав доріжка, але канатна) Дорогою до музею ми трохи промазали і зайшли на територію в’язниці, але на щастя нас випустили назад, хоч і косо подивилися. Ось, що мені сподобалося в польських в’язницях, потрапити туди взагалі не проблема) Заходь безперешкодно, а ось вийти це вже інше питання) Цікавий факт щойно з’ясував, що це виявилася водонапірна вежа, а не в’язниця) Дорогою до музею у нас сталася ще одна важлива подія. У Новий рік ми відкрили шампанське, і я вистрілив пробкою у вікно. Смітити погано, тому для відновлення світової рівноваги на користь добра, ми тепер маємо зібрати більше сміття та викинути у смітник. У випадку з Вроцлавом ми знайшли схожу пробку на тротуарі, і відновили світовий баланс. Коли потеплішає, поїдемо до лісу на глобальні збори сміття, не знали ще ми тоді що коли потеплішає вхід до лісу буде контролюватись через ковід. Тепер зі спокійною душею можна заходити до музею. Щось ми частіше і частіше ходимо музеями, мабуть, старість)

Музей виявився хоч і інтерактивним, але досить примітивним. Були кілька локацій, але до сучасних він трохи не дотягує імхо. Натомість коли ми з Дашею зайшли до зали, де треба було у дитячій грі проплисти дельфінчиком долаючи перешкоди розпочалася запекла боротьба. У таблиці лідерів вже було 700 людей. Дельфіну було нелегко. Злі краби та медузи і навіть якорі на дорозі. Проте третє місце з семиста залишилося навіки за нами) На сам вечір у нас заплановані вроцлавські сауни в аквапарку. Ми взяли квиток на дві години, це було в самий раз. Сауни нам подарували мільйони емоцій. Я взагалі сказав би, хто не був у саунах, той не був у Вроцлаві. Найвражаюча частина — це термальний басейн просто неба. Над нами висів яскравий місяць, на вулиці було пару градусів, від води піднімалася густа пара вгору, але нам тепло та весело. Це дуже незвичайне відчуття, як колись у термальному озері Хевіз в Угорщині. Ммм… Хевіз. Мабуть, термальні озера та басейни це одна з наших пристрастей. Частина саун знаходиться на вулиці за басейном. І ще одне гостре відчуття це вилізти з басейну і добігти до сауни. Це як узимку з теплої ковдри вибратися, тільки не так жорстоко. У самих саунах банщик проводить шоу з ефірними оліями. Спочатку стоїш хвилини 4 перед входом до сауни, поки банщик все готує. За ці 4 хвилини на холоді проноситься все життя перед очима, у нас ще й рушник був один на двох. Це хардкор. Але коли заходиш у лазню і починається шоу, стає все тепліше і тепліше, потім стає гаряче. З кожним помахом рушника банщика температура стає дедалі більшою. Минулі проблеми з холодом вже не суттєві. Ще один помах. Ми починаємо закривати обличчя руками, тому що гаряче повітря буквально в’їдається у вічі. Ще помах. Я намагаюся не ворушитись, мені здається, що будь-який рух позбавить мене свідомості. Ще помах. Важке гаряче повітря вже заповнило всі ділянки тіла та легені. І всі головне сидять так спокійно. Важко повірити, що ще кілька хвилин тому я вмирав серед блакитних льодовиків на вулиці, а тепер я в самому центрі розпеченої пустелі. І тут сталося диво, банщик змахнув ще раз і відчинив двері на вулицю. Ось він вихід, але чи вистачить сил? Вибралися назад у плюс два градуси, після лазні відчувалося як плюс двадцять два. Ми живі, повітря, повітря! Це було просто чудово, хто не був у Вроцлавських саунах, той не був у Вроцлаві! Є звичайно і трохи незрозумілі нашому менталітету моменти, це те, що частина європейців вважає за краще в саунах бути повністю голими, але швидше за все вони просто негласно міряються між собою. Інакше я не можу пояснити, навіщо одні мужики так хочуть оголюватися перед іншими. Але термальний басейн під яскравим місяцем назавжди залишиться в наших спогадах.

Дрезден

Ранковим фліксбасом ми поїхали до Німеччини. До наступного фліксбасу ми маємо 8 годин, має з головою вистачити на це німецьке містечко. До речі, я його уявляв значно менше. З цього боку Німеччини ми ще не були. Сам Дрезден нам сподобався, але, щиро кажучи, рівень життя тут нас зовсім не порадував. На вокзалі можна залишити речі в камері схову, яка приймає лише євро монетки. Євро монетки можна розміняти лише у зламаному апараті, а відповідно розміняти не можна. Працівники місцевих ресторанів та магазинів сидять із ще більш похмурими обличчями, ніж у наших людей в автобусах у годину пік. У закладах туалети платні, перед туалетом Макдональдса стоять металеві ворота з турнікетами на весь зріст, щоб раптом безкоштовно ніхто не пройшов. А сам центр міста, таке враження, що вчора пережив пожежу. Дрездену до Вроцлава по атмосфері і комфорту як до місяця. Зрозуміло, що моя думка не ґрунтується на якихось детальних аналізах та порівняннях, це просто перше враження про рівень життя у місті. Але якщо, наприклад взяти Франкфурт-на-Майні, то там я таких проблем не помічав) А з хорошого в Дрездені це піші вулиці, на обох берегах є де погуляти, є де смачно і недорого поїсти. Купу тематичних магазинів. І, як завжди, радісне — це новорічний ярмарок.

Тут він був з розмахом. Всі працівники в лотках були одягнені в середньовічні шати, грав оркестр, увечері на стіни будинків проектувалася снігова хуртовина, палаючі смолоскипи та висячі прапори.

Прямо на вулиці стояв великий чан із гарячою водою, в якому група мужиків весело про щось балакала.

Німці, звичайно, в ярмарках розуміються. На іншому березі ми у двориках будинків знайшли ціле міні-місто “Kunsthofpassage Dresden” зі своїми магазинами та картою.

Ще однією з наших розваг був шопінг очима. Це дорогі магазини з товарами ручної роботи, де ми нічого не купуємо, але завжди радісно розглядати дрібнички. У самому центрі Дрездена ми відвідали досить кумедний івент – екскурсія оперою. Екскурсія проводиться різними мовами, ми якраз прийшли за 10 хвилин до початку зрозумілою. В інтернеті було написано, що це одна із найкрасивіших опер світу. Ну якщо вже так все складається за часом чому б не відвідати? До нас вийшла жінка, яка добре говорить рашистською, але деякі слова або неправильно застосовувала, або не могла згадати. І ось що найцікавіше, в розповідь вставляла жарти, суть яких не була зрозуміла нікому з присутніх. Мабуть, це труднощі перекладу, коли німецькою мовою з таких самих слів виходить жарт зі змістом. Але в чому суть цих жартів так і лишилося для нас загадкою. Але проблема була більше не з жартами, а те, що опера всередині по розмальовці стін і стель трохи поступається декору в школі, в якій я вчився. Екскурсія проводиться дуже повільно та неквапливо. Я не скажу, що ми даремно згаяли час, бо після походу було що обсудити. Але подібні екскурсії точно не для нас. Хоча можливо якби трапився більш енергійний екскурсовод, то й враження про оперу могли б бути зовсім іншими) 8 годин у Дрездені, на жаль, пролетіли як одна мить. Здавалося б, тільки-но приїхали, тільки відчули місто, а треба вже їхати далі. На наступний автобус буквально бігли, мало не спізнившись) Ночівля у нас була вже в Лейпцигу.

Лейпциг

Погода в Лейпцигу була зовсім непривітна, якщо у Вроцлаві було яскраве сонечко, у Дрездені затягнуте небо і вже назрівав серйозний дощ. Але не зупинить це бравих мандрівників. Тож уперед. У центрі міста у похмуру погоду було малолюдно та абсолютно нічого цікавого. Проте ми собі знайшли тут практично шматочок Азії. Це пам’ятник битві народів. Місце дуже схоже на старовинні тайські храми. Було стійке відчуття, що ми на 10 хвилин перемістилися глибоку Азію. Щоправда, не в сезон, бо йшов дощ. Весь день, як на підбір, нам траплялися в’єтнамські ресторанчики. Точно в Азії.

Дорогою до монумента відвідали ще одне цікаве місце. У Лейпцигу є дві будівлі, які раніше призначалися для зберігання газових речовин. Тепер в одній із них виставки у вигляді картини 360 градусів, а у друга без даху вільна до відвідин. Так ось ця друга будівля дуже незвичайно виглядає, коли ти перебуваєш усередині, а над круглими стінами височить каркас у вигляді сот. Особисто я відчув справжнє естетичне задоволення. Даші теж сподобалося 😊. А дощ усе посилювався. Але у нас був найкращий у світі хостел. Називається він “Five Elements Hostel Leipzig”. Незважаючи на те, що цієї ночі у нас у ньому номер заброньований не був, нам дали ключі від лаунж зони, щоб ми могли там відпочивати, коли нам треба, тому що наш наступний автобус близько другої години ночі. Лаунж зона — це дуже велика і простора кухня, що займає більшу частину поверху. З купою м’яких стільців, з яких можна спорудити собі кушетку) Висвітлюється модними нині лампами розжарювання Едісона і найголовніше добре обігрівається. А ще по середах хостел проводить безкоштовну вечерю для всіх бажаючих гостей. Загалом ми захоплені гостинністю. Ця лаунж зона у нас була базою, щоб висохнути і зігрітися.

Наша затишна лаунж зона у хостелі

Іноді ми робили вилазки окремо, поки Даша відпочивала я крізь вітер зміг пробитися до одного з парків Лейпцига. Коли я повернувся втомлений та мокрий, Даша пішла до одного з музеїв. В останню годину роботи в музеях часто на 50 відсотків нижча за вартість, чим Даша і скористалася. Ще під час одного з передихів на нашій базі ми потрапили на щасливі години у барі хостела, коли великий келих пива в барі коштує близько двох євро. У результаті Лейпциг у нас тепер більше асоціюється із затишним хостелом. Сам хостел досить довгий і заплутаний, але скрізь є стрілочки на всі випадки життя. Завжди можна зрозуміти, куди потрібно повернути для досягнення мети. Ближче до ночі погода налагодилася і можна було спокійно побродити. Дуже сподобалися доріжки вздовж каналу Гейне. Гуляти там одне задоволення та романтика. Та й повний місяць на небі світив подібно до яскравого сонця, мабуть, це й виділяло гормон щастя. Особливо після похмурого та дощового дня. Хоча й дощовий день не є особливою проблемою, це лише Європа, з поточними цінами на перельоти та безвізовим режимом сюди за бажанням можна повертатися та повертатися. А за нинішньої мережі фліксбасів можна ще й їздити куди захочеш. Я в автобусних турах Європою не був, але мені здається, що тепер це можна робити явно комфортніше і зручніше. Коли ти прилітаєш до якоїсь країни, гуляєш містом без поспіху скільки тобі потрібно, а потім автобусом переїжджаєш у наступне місто, тим більше що фліксбаси ходять дуже часто. Навіщо залежати від юрби туристів, які з тобою їдуть в автобусному турі. Зараз просто чудовий час для подорожей (сподіваюсь, цією порадою встиг хтось скористуватися до початку пандемії)

На зворотному шляху до готелю ми йшли через озера та нічні парки, переходили міст над дамбою, було дуже затишно та мило гуляти. У результаті загулялися так, що довелося бігти, щоб встигнути до закриття маркетів. Залишалося менше ніж 10 хвилин. Ми мчали як могли, все складалося максимально на нашу користь. Тут вдалося зрізати між будинками, тут пробігли через арку, якої не було на карті, тут виявився паркан, але з невеликою хвірткою, якраз у напрямку маркету. Залишилося менш як п’ять хвилин, он вже маркет. Нам пощастило! Майже пощастило. “Майже” полягало в тому, що в останньому паркані хвіртки не виявилося. Ми бачили, як люди заходили і виходили останніми хвилинами з маркету. Ми були за двадцять метрів, але зробити нічого не могли… Але погодьтеся, до цього з хвіртками та двориками щастило добре. Ну, хоч подивилися на робочий маркет. Гаразд пішли на вокзал шукати цілодобові крамнички. На щастя, там була одна така. Близько другої ночі ми сіли на останній автобус нашим маршрутом і поїхали до берлінського аеропорту. Автобус вибрали спеціально той, який їде максимально довго, щоби більше поспати. Ось така у нас вийшла затишненька позапланова поїздочка на Новий рік. Найбільше нам зайшов Вроцлав, друге місце Дрезден і на третьому Лейпциг. Зараз вдома трохи перепочинемо і можна продовжувати нашу подорож Німеччиною. 

Інформація про подорож

Дата подорожі: 01.01.2020 – 05.01.2020
Тривалість: 4 повні дні
Складність подорожі: 1/10 (Дуже легко)