У сюжетах різних фільмів бувають моменти, коли персонаж у знеможенні повзе пустелею і розуміє, що допомоги не буде, його ніхто не знайде і не врятує… Мені завжди було цікаве питання «Як він туди потрапив???». Але ж логічно подумати, він прокинувся вранці десь у своїй квартирі в ліжку, а ввечері бац, і він уже в самому центрі пустелі вмирає. Тобто був якийсь ланцюжок подій в ході якого він залишив безпечну квартиру і потрапив у розпечені піски так, що ще й назад не вибереться… як його туди занесло??? Навіщо він туди поліз, він що не знав, як це може закінчитися???
Стоїмо ми з Дашею самі, прямо по серед кіпрської пустелі з запасом води, що закінчується, хворий палець стає ще синішим, і мені стає все ясно…
Отже, постараємося відновити тепер вже наш ланцюжок подій.

У вже далекому 2010 році, коли я шукав свою постійну роботу, мама сказала, що її знайомий, який працює в банку, літав на Кіпр. Ого, Кіпр, ось це круто, і я хотів би так, щоб можна було собі дозволити туди злітати. Мабуть, у банку круто працювати… Буквально через місяць мене вже намагався переманити банк з іншої роботи, але я відмовився)))
Через 3 роки перебираючи через дрібне ситечко всі напрямки візейру я помітив, що Кіпр насправді не такий вже й недоступний. Перша спроба купити квитки провалилася, оскільки дати йшли у розріз із запланованою осінньою поїздкою. Але одного дня акція випала і на інші дати.
Відгугливши ціни острова, ми зрозуміли, що подорож буде у студентському форматі. На Кіпрі все дуже дорого. Запасившись у Києві ковбасою та сирками, ми собі забезпечили сніданки на весь тиждень.

Наш регулярний Кіпрський сніданок)

Від Візейра залишилися позитивні враження, все чітко і за розкладом. Напевно, це був перший раз, коли час посадки на квитку збігся з реальністю. Летіли ми через грозу, за вікном виблискували блискавки, а потім був шикарний захід сонця.
“Шановні пасажири – це пілот корабля, нам передали, що на Кіпрі почався вітер, але погода в принципі хороша, приємного відпочинку”. Хоча насправді пілотові слід сказати «Шановні пасажири, на Кіпр налетів дикий тайфун, Вам швидше за все це не сподобається, приємного відпочинку».

Вітер…

На щастя, розклад погоди нам ідеально зіграв на руку. Вийшовши з аеропорту, я уточнив у таксиста, де тут ходить автобус і вже приготувався відбиватися від його дискаунтів. Але таксист з радістю мені розповів і показав, де саме зупиняється мій автобус. Інші таксисти побачивши, що нас перший направив до автобуса, навіть не парили нам свою «допомогу». Найприємніше враження від перших хвилин на острові. Напевно, вперше після приїзду не доводиться відбиватися від таксистів. Після прильоту ми встигли на експрес по 9 євро/особу до Лімассола. У самому місті автобуси ходили навіть уночі, купивши тижневі проїзні по 15 євро, ми почали свою подорож. Проїзні діяли так само і по всіх околицях навколо міста. На проїзді ми зекономили 35 євро.

Ще більше вітру!

Лімасол

Готель чекав на Наташу, а приїхав Андрій. Менеджер не міг приховати свого подиву, але згідно з проплаченим ваучером сказав, що ми житимемо замість Наташі два дні, але коли дізнався, що ми на п’ять днів, то ще раз про всяк випадок уточнив, може, таки ми Наташа? “Ну ок, якщо ви точно не Наташа, все-одно живіть скільки вам треба…” Море дуже гарного кольору, біжимо купатися, але біля моря перешкода. Сила вітру настільки висока, що піщинки починають у ноги врізатись, і вода вже здається зовсім не привабливою для купання. Гаразд, у Лімасолі нам все одно ніколи купатися. Місто для основної зупинки було обрано не випадково, воно фактично в центрі, що дозволяє легко подорожувати і за цінами на їжу відносно демократичне. Біля моря красивий парк із велодоріжками. Ціни на групові космічні екскурсії. Їздити тільки своїм ходом із золотою карткою проїзними на автобуси це не завада.

Гуляючи зеленими вулицями я просто знемагав від виду зростаючих апельсинів і лимонів, які ніхто не зриває і не збирає. Перший день у новій країні завжди йде емоційна адаптація, в якій неможливо об’єктивно оцінити задоволення від подорожі. Побачивши екзотичні фруктові дерева на вулицях моя адаптація відразу закінчилася. Прямо біля готелю на дереві стигла папая.

Від цін шок проходить приблизно на третій день. Коли ми заблукали у місті, підійшли до машини уточнити у водія маршрут. Водій люб’язно запропонував спочатку заїхати до нього на роботу на пару хвилин, а потім він нас відвезе куди треба і трохи покаже Кіпр, а найприємніше – безкоштовно. Кіпріотам залік! Під час дороги водій нас ознайомив із сучасною історією Кіпру та Лімассола.

Кухня

Перший свій день ми приділили вивченню міста і звичайно ближче познайомилися з місцевою кухнею. Вже тільки заради цього можна їхати на Кіпр. У звичайній кафе самообслуговування, тобі готують салат, пояснюючи його кожну деталь і важливість саме цього соусу, кухар у салат дійсно вкладав душу, другий кухар нам розхвалив усі страви так, що хотілося спробувати вже кожну. І нарешті, той очікуваний момент смакування.

Я не знаю, як можна текстом описувати смак їжі, але зараз вона у нас на другому місці рейтингу після тайської. Цікавий факт але через роки ми намагались знайти цей ресторан і після довгого детективного розслідування вияснили що він вже закрився. О як же було смачно, ці зерна граната, ніби були створені для листків айсберга з насінням, а картопляне пюре, запечене під бешамелем і сиром на м’ясній подушці… все не пишу більше про їжу, бо голодним починаю ставати. Отже, наш перший чек на двох склав близько 15 євро, за статистикою це була найдорожча трапеза на острові. Спочатку важливо розуміти, що однієї порції на двох вистачає повністю, а якщо ще й у спешиал сетах розібратися, то трапеза може коштувати 5 євро на двох. Зрозуміло, що ціни без напоїв, але смачне бананове молочко можна купити за 1,2 євро, а пляшку вина за 3 євро.
*Ціни на харчування вказані в хороших ресторанах з урахуванням того, що розумно підходиш до вибору їх найкращих страв. Знамените м’ясне мезе нам на двох обійшлося в 14 євро (замовили на одну особу). Рибне мезе дешевше за 30 євро так і не змогли знайти, не доля.

Пафос

Оскільки подорож у нас була пафосна, почали ми з відповідного міста, наша мета була купальні Афродіти, які десь там.

Купальні Афродити

Головне встигнути на останній зворотний автобус о 20:00. На щастя, в автобусі нам потрапила жінка, яка плавала на кораблику до купалень і вирішила сфотографувати табличку з номерами автобусів біля купалень. За годину приїхавши до міста, мені диспетчер сказав, що автобус 644 їде від Полісі, куди треба їхати автобусом 645. Ну ок, поїхали. Полісі виявилося іншим містом, в яке ми ще годину їхали.

У дорозі відкривалися гарні краєвиди

Ок, головне встигнути на передостанній зворотний автобус, щоб встигнути на останній. Потім ще 10 км автобусом 644 в інше місто. Ага, тепер значить треба встигнути на перед-передостанній, щоб встигнути на передостанній, щоб спокійно на останньому повернутися в Лімасол, о, а ось і вказівник «Lemesos 100 km». За мірками Кіпру, це феноменальна відстань. Де купальня? А ось поряд! Хм… ну не може бути все так просто, напевно, ще нам треба прогулятися в гори, куди веде вказівник «Стежка Афродіти».

Пройшовши ще 2,5 км у гори, ми дійшли до місця, звідки починалася саме «Стежка Афродіти». За мірками, вдвічі довша. Отже прикинемо час, нам треба пройти довгу стежку в горах, щоб встигнути на перед-передостанній автобус….

Помаранчева стежка вдалині це мала частина нашого маршруту.

На сьомому кілометрі гір стежка закінчилася, і ми повернулися на початок. Було просто неймовірно красиво, і головне експромтом, блакитні лагуни з корабликами відкривалися з висоти пташиного польоту.

Ланцюжок зворотних автобусів розв’язався в наш бік і в нас навіть було ще кілька годин на сам Пафос. Місто виявилося дуже затишним для прогулянки, з дійсно гарною територією форту. Такс, чому на руці палець починає пухнути і боліти, а фіг з ним, сподіваюся пройде. Отож частки міста нагадували різних частини міст Криму. Променад був дуже схожий на Феодосію, каміння у морі на Утьос, територія форту на Херсонес. Пиріжки на зупинці продавалися дуже схожі на ті, якими ми колись сильно отруїлися в Утьосі, спробуємо, якщо отруїмося – 100% частина Криму, пожартували ми. Увечері ми успішно повернулися до Лімассолу.

Колоссі

Наступного ранку ми відразу вирушили дослідити прилеглі пам’ятки. Кіпріотка нам порадила скористатися послугами таксі, адже це дуже економно! Але послуги місцевих автобусів з проїзними взагалі безкоштовно, таксиста запитали – «Down price 80 euro». Колоссі це старовинний замок із справжнім дерев’яним входом, що колись на піднімався тросах.

У підземеллі мага

На жаль, до нашого приїзду замок уже був не житловий і без правителя. Проте 20 хвилин по ньому полазити можна. З Колоссі ми вирушили на Куріон, на щастя під час поїздки звернули увагу, що на одній із зупинок є номер автобуса, який нам потрібний. Тим самим ми скоротили собі маршрут.

Куріон

Незважаючи на те, що Куріон це чергові руїни, види відкриваються шикарні. З одного боку, засіяні поля впираються прямо в море, з іншого величезні скелі височіють над морем, і все це спостерігаєш з висоти.

Взагалі більшість визначних пам’яток Кіпру це руїни. Одні розваленіші за інші, а треті взагалі супер руїни, але коли дивишся четверті, розумієш, що так офігенно розваленого ще ніколи не бачив. Подивившись п’яті руїни, тобі приходить захоплена ясність, що навіть попередні чотири руїни якщо взяти разом, вони не будуть настільки крутими руїнами як ці п’яті – справжній шедевр, тут навіть фундамент змогли розвалити)))

Мозаїка вціліла

Ще трохи руїн

Перед поїздкою на Кіпр така перспектива звучала не дуже, але Кіпр реально якийсь гарний. Дивлячись на колір моря очі не можуть натішитися. Увечері ми, звичайно ж, відвідали місцевий Макдональдс. Маку, заліку. Прикольний, красивий, все смачно і, звичайно ж, продається їхній локальний гамбургер МакГреко! Підкріпившись Макгреко та аргентинським гамбургером зі спеціальною аргентинською картоплею фрі ми вирушили відпочивати після довгої денної поїздки. У маку ми отримали спеціальну МакКарту Кіпру.

Так, щось палець якось опухає і ще більше синіє, а ще й болить, так, напевно, страховочка б не завадила… та й у животі якось не спокійно…, мабуть, просто переїв і втомився.

Пустеля

Ранок почався райдужно, палець знову перестав боліти, запалення з нього зійшло, живіт гаразд! Відсвяткуємо цю справу черговими руїнами. Руїни були вгорі над містом. Поки підіймалися, здавалося, що ураган своїм тиском розірве на частини. На руїнах у кущах висіла шкіра довгої змії, отже тут ще й змії водяться… Загалом норм руїни, що далі дивитися? На МакКарті було відзначено якесь солоне озеро трохи за містом. Розберемося, що там. Водій автобусу нас висадив взагалі незрозуміло де, та сказав весь час іти туди-незрозуміло куди. Спочатку вздовж дороги хоч деревця були, потім хоч бетонні мури. Пилимо ми хвилин 30 і крім рівнин і піску уздовж дороги нічого взагалі немає, хоч би руїни якісь.

Тут ми дійшли до моря з кафешкою. У Кафе нам сказали, що до озера йти 4 км, і сюди до кафе приїжджають лише люди з машинами, без машини цього не варто робити. А на озеро взагалі майже не їздять. Оцінивши перспективи пустельної дороги ми запаслися водою і пішли автостопити. На подив, автостоп вийшов вдалим і незабаром ми мчали дорогою кудись у далечінь. Водій зупинив машину і сказав, що ближче до солоного озера треба йти саме в цьому напрямку, рукою він вказав прямо в пустелю, без жодних уже доріг, приблизно 2 км і буде озеро. Перше усвідомлення, що ми взагалі знаходимося незрозуміло де, а друге, що від цього незрозумілого де, потрібно ще й йти зовсім кудись не туди. Якось не сміливо ми почали йти через усілякі сухі кущі та валуни. Сонце було ясним. Завжди здається, що має бути дуже спекотно. Але ураган був такий сильний, що більше було страшно, що вуха відваляться від такого шуму вітру. Мало того, що в пісках так ще й якась гравітація підвищена за рахунок постійного вітру. Оскільки ми собі встановили візуальні орієнтири, завжди було видно наше відхилення від прямої. Йдемо вже досить довгий час і незрозуміло чи є там озеро чи ні, а тут ще й крісло.

Добре, що з дому крісло взяли

Ну гаразд, посиджу. Сиджу я в кріслі серед пустелі і впритул не можу зрозуміти якого дідька воно тут робить. Якщо це міраж, то якось надто реалістично. Відпочили, пішли далі, а далі два красиві породисті собаки бігають навколо нас, немов Лессі та її друг комісар Рекс, але потім їх за собою покликав велосипедист і показав нам великий палець вгору. Чи варто говорити, що після цього був холодильник. Ми з Дашею обговорили, що можливо починаємо божеволіти і якщо далі буде величезний апельсин, слон або скелет кита, то дах точно поїхав. Пісок почав покриватися кристалами солі і ставати трохи хиткім від внутрішньої вологи. Тут почало в голову лізти, що, напевно, тут можуть бути хиткі піски… сліди на піску ставали дедалі чіткішими. Невеликі калюжі поступово переростали у озеро. А вдалині було видно величезне з хвилями, як біля моря, біле озеро. Коли ходьба далі стала потенційно небезпечною, оскільки почалася суцільна вода, ми почали наш зворотній маршрут.

Воду бережемо, хто його знає, як довго будемо автостопити назад. Якась машина на повній швидкості промайнула поруч бездоріжжям. Нарешті ми дісталися дороги. Ідемо назад, а машин все немає. Але хвилин за 10 на своїй тачці їхала реальна кіпріотська братва. Побачивши нас, вони швидко зупинилися, розклали задні сидіння так, щоб усі змогли поміститися, і нас з радістю підібрали. Летимо, татухи, крутий музон, повне тусе у машині. Англійську мову хлопці не знали, тому ми просто їхали з ними у невідомому напрямку.
У результаті вони так вдало проїхали містом, що нам автобусом зовсім більше не довелося їхати. Обідаючи в кафешці найсмачніший у світі салат Цезар, ми безмірно раділи, що вибралися живими. Така дика втома, але ще треба додому дістатися. Ми думали, що основна проблема це дорога назад, але не тут-то було. Вирішивши зрізати, ми заблукали в місті так, що ще довгі години добиралися потрібного нам автобуса. Тільки середина дня, а ми вже повний офлайн, до вечора не кантувати. Щось із пальцем таки не те, та й у животі щось ну зовсім не так.

Ларнака

Урагани закінчилися, стало зовсім тепло… Ось тут мені піпець і настав. Палець дико-синій, видно, що запалення починає спускатися вниз до руки. Як у аптеці пояснити англійською історію пальця незрозуміло. Аптекар мені видав мазь із антибіотиками. Треба протриматися до дому.

У місті ми ще хотіли подивитися якийсь акведук, поки ми їхали Даша мене почала будити, мовляв, дивись, ми проїжджаємо акведук. Я крізь сон одним оком побачив чергові руїни. Поки їхали автобусом усі дводенні проблеми живота переросли в критичного маштабу отруєння. Так я давно не труївся. Головне, в Таїланді і навіть в Індії все було добре, але мені щось не пішло. Ах так, «булочки як в Утьосі» пам’ятається була справа.

Приїхавши в місто і з’ївши смачного морозива, щоби вже напевно, здоров’я пішло зовсім вниз. Речі ми залишили на безкоштовне зберігання у найближчому готелі. На запитання, чи можна у вас залишити речі, нам одразу вручили ключ від комірчини. Спочатку без урагану якось було не звично і сонце почало реально плавити свідомість. У місті Макдональдс з найкрасивішим видом з усіх – вид на блакитне море. Поблукав пару годин по набережній і прилеглих вуличках ми вирушили далі. До акведука вирішили не повертатися, тому що з вікна його повністю побачили, принаймні мені Даша так сказала.

Айя Напа

Місто з першої ж секунди справило чудові враження. Воно справді класне. Усі кафешки для заманухи відвідувачів вибудовують цілі шедеври, дівчатка танцюють, скрізь тусня, сміх гучна музика, смолоскипи, феєрверки та веселощі. Проходячи повз новий мексиканський ресторан, нам тут же піднесли начос для того, щоб ми спробували їх найкращі соуси. Поки ми куштували начос, мексиканець у величезній сомбреро нас обійняв, щоби дівчина нас на телефон сфотаграфувала. Група мексиканців співала щось мексиканською. Після начосів нам вручили по буріто, а інша дівчина видала по Маргариті. Шикарні у них заманухи.

Мексиканці бігали по дорозі та стопували транспорт, щоб пригостити всіх проїжджих Маргаритою. Місто шикарне, настрій завжди на висоті. Веселощі перемогли моє отруєння. Ми заселилися у наші двоповерхові апартаменти. Ой як же добре, що навіть до апартаментів приходять помити твій посуд. Вночі було складно заснути, оскільки місто буквально вибухало від розмаїття нічних клубів. Такого яскравого нічного життя ще ніде не бачили. Підозрюю, що в Лас-Вегасі щось відбувається схоже, але це з’ясуємо ми трохи пізніше.
Ранок – місто вимерло. Порожні безлюдні вулиці. Прибиральниці, які безуспішно намагаються приховати сліди нічного гуляння. Таке враження, що місто пережило зомбі-апокаліпсис. Закриті кафе та ресторани виглядають так, наче пережили напад слонів. На жовтих пісках біля блакитного моря, лежать напівживі тіла і відходять від пережитої ночі, більшість із них білі спереду, і згоріли ззаду. Сіли на кораблик, ми вирушили в дорогу.

Поперед нас йшла Чорна Перлина з капітаном Джеком на борту. Море дуже круте, якщо не брати до уваги відсутність кольорових коралів з рибками, то на другому місці після Мальдів. Вітра пройшли в найкращий час. Стало тепло та добре для менш активної частини відпочинку. Колір води, то яскраво-блакитний, то смарагдово зелений, а головне – прозорий. До останнього дня я не міг надивитись на море. Таке ж почуття задоволення було, коли ми вперше приїхали до Карпат і не могли надивитись на наші гори.

На кораблі ми власне і відкрили сезон кавунів. По всій країні вай-фай настільки хороший, що навіть на повному ходу корабля не склало проблем показати мамі по скайпу море. Наш кораблик підпливав до закритого району мегаполісу Фамагуста, у висотках якого ніхто не живе, вулиці безлюдні. Вхід у цей район заборонено. Все це результати захоплення турками частини Кіпру.

Трохи штормить надвечір

Увечері ми вирушили дослідити територію навколо Миса Греко. Там виявилося дуже красиво та мальовничо. Серед скелястої рівнини розташовуються калюжі та міні-озерця.

Поки туди добиралися, повз нас у кущі поповзла довга чорна змія. А всю дорогу нас супроводжували ящіри. Був захід сонця і було дуже красиво, а ще нас раптово виявили комарі. Зграї комарів розпочали свою атаку. Ми поверталися підіймаючись в гору з максимальною швидкістю.

Одного разу було прийнято відчайдушне рішення «Зрізати нагору». Зрізали ми так, що потім ще бігли назад до місця початку зрізу. Хто ж знав, що там виявиться військова база. Коли намагаєшся тікати, комарі тебе ще й обганяти починають. До речі бігли ми черговою стежкою Афродіти. Хвилин за 30 ми добігли до зупинки, де автобус проходить кожні 15 хвилин. Цілих 12 хвилин тривала наша війна з комарами на зупинці. Загалом ми потрапили у засідку. Коли ми застрибнули у довгоочікуваний автобус частина комарів так само залетіла. Ще довелося відбиватися в автобусі. Повернулися ми до міста задоволені, але покусані. Кіпріоти дуже здивувалися, що ми бачили комарів на Кіпрі! Останній день ми провели біля моря та кондитерки Зорпас, від’їдаючись замороженим йогуртом та кіпріотськими смаколиками.

Коли ми наостанок вирушили прощатися з морем, ААА яке ж воно було гарне, моє крижане серце розтануло, і я побіг плавати, хоч і в трусах. Море просто ідеально гарне. На зворотному шляху був справжнісінький прощальний захід сонця і навіть легендарні дикі фламінго на сольовому озері. Перед відльотом було те саме почуття, коли їхати не хочеться. Країна справді гарна.

Промінь надії

І ось він промінь надії залишитись – перед зльотом ламається наш літак. Очевидно, тестовий запуск систем завершився провалом. У салоні розжарюється атмосфера, летіти на такому літаку просто страшно. Усі ходять туди-сюди. Пілот розмахує руками та негативно киває головою спілкуючись із інженером. Купа кіпріотського персоналу навколо літака щось обговорюють. О так! Отже плануємо нашу подорож островом далі. Вже було прикинуто приблизну схему продовження подорожі. Через годину інженер підняв палець вгору, люки закрили, літак прив’язали на мотузку… І по всьому маршруту зльоту разом з літаком йшов інженер, тримаючи літак на прив’язі. Здавалося, ніби він його тягне. Літак почав зліт, у голові промайнула думка, що я не бачив, як інженер себе відв’язав. Летимо. На борту носили безкоштовну воду. Вона була потрібна багатьом після такого зльоту. Після прильоту додому одразу відправились у тепле ліжечко жовтневу лікарню рятувати мій радикально синій палець. А потім у іншу лікарню. Перебудити довелося багатьох лікарів. Першому я розповідав свою проблему, а він виявився щелепно-обличним хірургом, коли я другому сонному хірургу розповідав проблему, він не дивлячись порадив палець попарити, а взагалі краще звернутися одразу до хірурга, яким він не виявився. Третій був саме наш. «Тільки не кажи їм, що був на Кіпрі», бо ціну заламають вище. Заходжу я до лікаря і говорю: «У мене проблеми з пальцем уже тиждень, але я не був на Кіпрі, і тому не міг звернутися до лікаря». Загалом ні разу не спалився, але справжня безкоштовна медицина в Україні здатна багато на що.

Висновок

Нам дуже сподобалось. Хоча після Індії, напевно, все буде дуже подобатися) Кіпр зайняв у рейтингу поїздок місце набагато вище за середину. Країні залік, кіпріоти – супер. Колір моря, на другому місці після Мальдів, але, на жаль, без рибок. У порівнянні трьох частин світу Європа хоч і показала гідний рівень сервісу, але Азія однозначно попереду. Кіпр рекомендуємо всім без винятку.

Дата подорожі: 01.06.2014 – 08.06.2014
Тривалість: 7 повних днів
Авіаквитки: Wizz Air
Готелі: Bookcyprus.com
Екскурсії: Усе дивилися самі
Тривалість написання оповідання: 420 хв
Складність поїздки: 4/10 (норм)

Оскільки Кіпр дуже дорогий, попередньо ми склали план економії грошей:
Економія 1: Тижневий автобусний проїзний заощадив 35 євро за 5 днів.
Економія 2: Готелі набагато дешевші якщо брати багато днів відразу.
Економія 3: Бронювання готелів за 2 місяці заощадило дуже багато.
Економія 4: Накупивши у Києві хліба, сирків та ковбаси на сніданках ми заощадили 55 євро.
Економія 5: У ресторанах замовляли одну страву на двох.
Економія 6. Експрес із Аеропорту замість таксі. Економія близько 40 євро в Лімасолі.

Грузія! Прекрасний початок 8-го сезону подорожей. Ми знову повернулися, і цього разу вже із Мишком! Довгих півтора року тривала наша розлука з країною, але ми знову разом! Я не розумію, як за ціною 1330 грн за квиток в обидва кінці, досі є ті, хто не відкрив для себе цей смачний та красивий грузинський світ? І навіть виліт та приліт такий, що можна після роботи полетіти, погуляти вихідні та прилетіти ще до початку робочого дня.
Наш літак летів плавно та впевнено. Місцями трусило, але це просто літак хвилювався перед відвідинами Грузії. Коли ми приземлилися в аеропорту, після вирулювання зі злітної смуги літак почав набирати швидкість. Швидкість ставала все вищою і почався зліт! Чому? Чи все в порядку? Я розплющив очі, Даша з Мишком сплять, ми все ще летимо, до посадки ще близько години, фух, насниться ж таке, просто під час перельоту. Приземлилися ми, на щастя, без пригод. Перше, що радує після прильоту, це ціни на таксі. За 22 ларі (7,5$) можна легко дістатися прямо в центр. Або сісти на автобус і по пару ларі доїхати. Житло в нас було досить конспіративне, начебто і в центрі, але в будинку, який виглядав зовсім не житловим. Хазяїна ми так і не бачили, спілкувалися з ним листуванням, навіть оплату робили через термінал, повна конспіративність! Спочатку ми не могли знайти наше житло, але коли я ризикнув зайти за нежитлові й занедбані парадні двері, то там увімкнулося світло. Труби, дроти, вся комунікація була проведено вздовж стін. На вайбер мені прийшло фото підлогового килимка, під яким було видно ключ. Знайшли такий же килимок, під ним й справді ключ. Відчинили двері, там повноцінна гарна квартира з усім необхідним. Нам було мало рушників, я написав у вайбер, і вони наступного дня з’явилися на дивані. Сам господар нам відповідав теж із цікавими помилками, наприклад холодильник, він назвав холодоробом. Я почував себе грузинським таємним агентом. Але це лише була розминка.

Пересування містом наступного дня було дуже обмежене, аж до того, що замість маршруток доводилося викликати таксі. Безліч вулиць перекрито, по периметру стоять люди у формі, в центрі мчать дві спортивні машини, за ними здоровенний бронетранспортер, за ними мчить армійська машина з кулеметом, починається перестрілка, звідки ні візьмись летить вертоліт, проноситься прямо над машинами. Чоловік у формі кричить нам щоб ми максимально притиснулися до стіни за колонами будівлі. Вертоліт пронісся, слідом машина з камерами в режимі 360. За кермом однієї з машин лисий чоловік, можливо, Він Дизель. Хоча з моєю пам’яттю на обличчя, мені всі лисі схожі на Він Дізелів. Людям у формі за раціями передають “Знято!”. Вулицю відкривають і дозволяють нею пройти до наступного дубля. Ми потрапили до епіцентру зйомок Форсажу 9! Всі розмови в місті в цей день були про зйомки “… І вона мені каже, тут Форсаж знімають, а я сміюся і питаю, невже грузинський Форсаж, а вона цілком серйозно киває головою”.

Ми прилетіли, як завжди, на три дні. Щоб не гаяти часу на сніданки, Даша зробила сирників на півтора кілограми сиру. Цікаво хтось уже ввозив таку кількість сирників через кордон. Перший день у нас був присвячений Тбілісі. Навіть незважаючи на те, що ми знаємо місто напам’ять по ньому завжди приємно погуляти. Ми жили біля пішої вулиці “David Aghmashenebel” Так, що почали прямо з неї, приємна атмосфера кафе та ресторанів, висячих лампочок та зелених кущиків. Пройтися сюди-туди, просто оку радісно. Далі за планом центр, там, де міст Миру, а потім піднялися до Кафедрального Собору Святої Трійці.

Собор, звичайно, вміє вразити не лише з будь-якої точки міста, а й поблизу. Справді вражаюче виглядає. Туди-сюди гуляючи, настав довгоочікуваний час бенкетувати. За тиждень до нас, у Грузії були Антон із Танею, у них трохи не склалося з вином, чомусь вони потрапляли до таких ресторанчиків, де не було домашнього вина. Але особисто я вважаю, що жоден грузин, що поважає себе, не відкриє ресторан без домашнього вина. У результаті, з кожного відвіданого ресторанчика ми скидали Антону з Танею фотографію меню, де було вказано домашнє вино. Антон припустив, що можливо ми були з ним у різних Грузіях чи навіть у різних роках.

Я в принципі бачив фільм, де головний герой мав схожу проблему, але не з вином. Дешеві ціни — це проблема, хочеться замовити відразу всього і багато, в результаті рахунок виходить не такий і дешевий, але в середньому на трьох у нас був рахунок 44 ларі, включаючи 0,5 вина (15$). Але це вже якщо зовсім гуляти на широку ногу. ГРУЗІЯ Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ!!!! Соррі, не втримався. Після дуже щільного обіду ми поїхали до парку Мцтацмінда. Як завжди традиційно розпочали розвагу зі спуску на колоді.

Чомусь чим старшим стаєш, тим страшніше спускатися на тій колоді. Мишка, на жаль, не пустили по зросту. А Даша сказала, що одного разу такого екстриму вистачило з головою. Далі є обов’язковим пунктом до відвідування оглядове колесо. У Тбілісі колесо розташоване справді вдало – на горі. Біля колеса досить цікавий лохотрон з безкоштовними фотографіями, ціна яких входить у вартість квитків на колесо. Після цікавої фотосесії виявляється, що безкоштовно видається лише одна фотографія розміром 2х3 сантиметри. Я запитав дівчину, чи не соромно їй розводити людей, вона спочатку щось намагалася відповісти заготовлене, але одне з моїх хобі якраз розбирати різні шахрайські схеми та інші лохотрони, Даша у нас теж дуже кмітлива в таких речах. Заготовлені фрази у дівчини з тріском провалилися проти наших питань, і вона сказала, що вона б на таке в житті не повелася, причому тільки, що сама ж доводила як усе чесно… Її менеджер явно був незадоволений відповіддю, тому що коли ми йшли вони між собою почали сваритися. Причому менеджер намагався виправити ситуацію, намагаючись пояснити, що це все чесно було, ми просто забули запитати якого саме розміру безкоштовна фотографія включена і т.д., до речі перед нами я бачив, що жінка за фотографії заплатила 60 ларі. Що можу сказати — ми тут туристи на пару днів, а Вам у цьому далі жити… Але маленьку фотку ми забрали.

Загалом щодо Грузії за минулі роки з’явилися цікаві позитивні моменти, ми неодноразово користувалися таксі, всі машини, що приїжджали працювали на електриці, і це реально дуже добре і правильно. Доброзичливість та привітність грузинів як і раніше залишається на висоті. Коли ми сиділи в одному з ресторанів, офіціант принесла Мишкові морозива і сказала, що це від дідуся Юри через сусідній столик. Дідусь Юра, як і решта його компанії, з радістю підняли келихи за наше здоров’я, а ми за них. Коли ми йшли, то з радістю ще раз підняли келихи за дружбу між країнами та взаємну. гостинність! З парку розваг ми спустилися на фунікулері і почали рухатись у бік сірчаних лазень. Не легкою була дорога, нам її перегороджував бронетранспорт, круті тачки та знімальна група. Лазня у нас була заброньована ще з Києва.

Бо минулого разу на місці забронювати не вийшло. За 70 ларі (24$) ми отримали годинну сірчаної лазні на трьох, і ще по 20 ларі (7$) послуги банщика. Я б не сказав, що хочу сходити туди повторно (дійсно дуже гаряча сірчана ванна), але один раз сходити на таку розвагу потрібно обов’язково замовивши банщика.

Вечірня трапеза у нас була з величезної аджарської хачапурі (дійсно величезної за 10 ларі 3,5$), лобіано та хачапурі по-мегрельськи, запивали ми це все традиційними грузинськими лимонадами.

Сігнагі

Грузія без Сігнагі, як вино без винограду. У тому році, у нас відвідування міста кохання з тріском провалилося, цього надолужуватимемо втрачене. З самого ранку, від метро Самгорі ми вирушили в дорогу. Маршрутка коштувала по 6 ларі з людини (2$) Дорога зайняла 2 години, і ми знову в казковому місті любові. Види на Алазанську долину все так само прекрасні і неповторні, цього разу, ми піднялися на башти фортеці і на верхівках стіни заряджалися прекрасним. 6 років тому, дивлячись на ці стіни, ми обговорювали, що китайська стіна виглядає якось схоже. Зараз ми вже побували на стіні, і отримали цікавий флешбек. Насправді стіна виявилася зовсім іншою. Оскільки ми не встигли на зворотну маршрутку, що вирушала о 16:00, то на дозарядку прекрасним у нас було ще на півтори години більше. Ми вирушили лісовими стежками. Згодом нас наздогнав грузинський таксист на настільки розваленому автомобілі (до речі, не електричному), що коли він нас умовляв поїхати з ним, я подумав, що він просто боїться сам на такій машині далі їхати.

Але ні, ми заряджаємося прекрасним по піших маршрутах. Ми хотіли дійти до старовинного Монастиря Бодбе, але вказівники були настільки зрозумілими, що за півтори години ми прийшли рівно туди, звідки почали.

Приїхали назад до Тбілісі, але метро чомусь закрите. Нам пояснили, що на станції сталося щось екстрене, йдіть на наступну. Поруч стояли дві дівчини з Німеччини, які розмовляли англійською і дві китайки, які розмовляли красивою китайською. Я дівчатам пояснив, що треба йти до наступної станції, і ми почали йти. Але мені якось стало ніяково кидати китайців самих, я вирішив їм жестами пояснити, що їм треба йти з нами. Вони дивилися на мене дуже підозріло, але я був наполегливий (пам’ятаю нас у Гонконгу, тоді нам такі наполегливі помічники не завадили б). Китайки пішли за нами. Іти було близько кілометра. Пройшовши половину маршруту одна з китаєк, змогла прискорено вивчити англійську і сказала, що вони тут сядуть на автобус. Я запитав чи точно вони знають куди їм сідати, вони запевнили мене, що все на мазі! От би мені так швидко вивчати мови, ще 10 хвилин тому навіть літеру латиницею вимовити не могли, а тут так красиво, навіть без азіатського акценту.

Увечері у нас була вечеря в ресторані, яку ми полюбили ще рік тому, який там шикарний кебаб по-кутаїськи. Антон, до речі, сказав, що ресторан йому дуже не зайшов, і вони були шоковані. Втім, пізніше з’ясувалося, що вони ходили зовсім в інший ресторан, який знаходиться зовсім в іншому районі Грузії, просто називається так само. Після ресторану була найдовша прогулянка нічним містом. Ми були в період повного місяця, весь час над містом висів просто фантастичний місяць, особливо в першу ніч, коли ми прилетіли. Дивлячись на такий місяць, починаєш шкодувати, що ти не художник і не можеш намалювати цю картину, а фотоапарат, на жаль, не бере таких зображень. Почав читати одну з книг з незрозумілою назвою “Потік”, там якраз описувалося, що в різний час по-різному намагалися знайти справжнє щастя і наводилися приклади, що чим більше ти його шукаєш, тим менше шансів його знайти, якщо я правильно зрозумів посил того розділу. Але в нашому випадку з любов’ю до подорожі, хіба не щастя — це гуляти сім’єю по далеких містах з незвичайними для нас традиціями та культурою? Це просто чудово, а ще прекрасніше підсаджувати на це інших людей. З кожним роком мені виходить мотивувати все більше і більше людей до самостійних подорожей. Але, чесно кажучи, все більше і більше відвідує мене думка, а якби подорож тривала весь час? Що якби переїхати в іншу країну і там залишитися, хоч на випробувальний термін для себе, якщо не сподобається, повернутися назад. Мені навіть цікаво було б попрацювати невеликий термін у цілком альтернативній сфері. Але я бачу це як один з варіантів розвитку цілого нового етапу в житті. Раніше вже помічав, що життя можна розділити різні етапи, і зрозуміло, що поточний етап не останній і будуть нові відкриття. А поки що ми продовжуємо відкривати Грузію. Як виявилося пізніше до реалізації вище написаного залишалось менш як рік. Приблизно у цей час один китаєць зробить ту саму фатальну покупку у місті Ухань, що змінить життя всього людства назавжди.

Мцхета

З ранку, добивши запас сирників, ми поїхали в Мцхету з вокзалу Дідубе. Їхати хвилин 30 по 1 ларі з людини (0,35$). Мцхета, чесно кажучи, за затишністю мені подобається ще більше, ніж Тбілісі, але, на жаль, розваг тут набагато менше. Ми вже колись були тут, заїжджали на гору, цього разу, крім гори, почали детально досліджувати місто. Гуляли-гуляли і Даша раптом каже: “Я знаю, це місто, ми вже тут були!”. Я вдивляюся в місця і в пам’яті виринає найсмачніша хачапурі по-мегрельськи і келих вина. Таки були! Аж не віриться, що ми вдвох геть-чисто забули, як ми тут уже гуляли, одразу почали згадуватися й інші місця міста та деталі прогулянки. Як добре, що є ці оповідання, в яких завжди можна у найдрібніших деталях відновити подорож вже великої давнини. При відвідинах Мцхети просто неможливо пропустити гірський монастир Джварі. Цього разу ми змогли домовитися з місцевим таксистом за 18 ларі, щоб він нас звозив туди і назад. Нагорі було так само красиво, навіть попри хмарну погоду. Але щодо злиття річок цікавий момент, судячи з усього, в сезон дощів, кордон кольорів більш протягнутий вздовж річок. Мишка ми сфотографували в тому ж місці, де колись я сидів. Мишко досить непогано підхопив нашу тенденцію серійних фотографій через рік. Мишко знаходив місця та пропонував, які з них можна буде використовувати для повторних фотографій у майбутньому.

Але скасування лоукост тарифів МАУ натякає на те, що майбутні поїздки до Тбілісі будуть не такими частими, як хотілося б. Зараз, коли вже й близько немає схожих тарифів, як були (1300 грн в обидва кінці), здається, ну чому ми що вихідних не літали? Хоча щільність поїздок вдалося зробити рекордну за рік, думаю, що переплюнути навряд чи вдасться. Колись і вісім поїздок за рік здавалося чимось рекордним. А тепер 12. Ми повернулися до Мцхети, треба було пообідати. Як не дивно, але ми знайшли дуже невдалий ресторан, який виглядав досить затишно. Проблема була у розмірі порцій та не смачності їжі. Збагнути не можу, як взагалі можна зіпсувати грузинську їжу. За сусідніми столиками люди теж пішли не доївши їжу. Ми відкрили рейтинг на гугл карті, виявилося, що вже рік сипляться незадоволені відгуки туристів. Мабуть, кожен, спочатку заходить, а потім здивовано читає рейтинг. Ми ж змінили перебіг подій. Молода пара хотіла зайти пообідати, вони зустрілися з нами поглядом, і я показав їм легкий жест з одного фільму, що емітує наказ відсікання голови. Пара вдячно кивнула нам і ми пішли шукати інший ресторанчик. Загалом як будете у Мцхеті, при відвідуванні ресторану, у якого висять красиві виноградні лози над столиками, перевіряйте рейтинг) Проте було одночасно і весело, і незрозуміло “Як у Грузії можна приготувати щось несмачно???” Швидше за все кухарі не були грузинами. Ми повернулися до Тбілісі.

Серед усієї нав’язливої ​​реклами корабликів, запам’ятався один хлопець, який роздавав листівки і говорив, щоб ми в нього не каталися, оскільки його кораблики найвідстойніші. Не знаю, що це було, але рекламний хід мені сподобався. Ми ж, до речі, і приїхали в центр за корабликами. Нам запропонували чудову ціну – 30 ларі за двох і безкоштовно для Мишка (10$). Нас спочатку відвели ресторанчик, де безкоштовно напоїли вином та чачею. Причому вина Даші виявилося багато, і я запивав чачу вином. Потім нас посадили на невеликий моторний кораблик і вручили Мишкові кермо. Водій спочатку коригував те, як Мишко рулить, а потім і зовсім дав Мишкові свободу дій. Мишко почав кермувати так само хвацько, але професійно, як ми колись граємо з ним у GTA.

Непорушність і розслабленість капітана була непохитна. Навіть коли Мишко розгорнув судно в досить неширокому місці на 180 градусів, і ми попливли зовсім в інший бік, Капітан лише трохи вирівняв кермо, щоб не вийшли всі 360. Було видно, що інші туристи на кораблику поділилися на дві групи, хто ловив ейфорію від того, що відбувається і ті, хто з побоюванням дивилися як семирічна дитина вчиться водити кораблик з пасажирами у вигляді них самих.

Прогулянка тривала до 30 хвилин і коштувала кожної ларі. Цікаво, чи в Грузії можна десь так літаком політати? Після кораблика ми поїхали канатною дорогою на вершину міста. У нашому рейтингу ця канатка продовжує тримати перше місце за дешевизною. Підйом коштує 2,5 ларі (0,85$). Нагорі на нас чекав ще один приємний сюрприз. Мишко все хотів подивитися в бінокль, а тут стояв той, у який треба було кидати монетку, але монеток у ньому, мабуть, було стільки, що він уже не закривав лінзи.

Хвилин за 10 я вже пошкодував, що ті лінзи весь час відкриті. Ледве Мишка звідти відірвали потім. До речі, в цій поїздці я мав фішку – акуратно переступати між лапками сплячих собачок, правда одного разу довелося переступати біля собаки, що була більше схожа на ведмедя. Аж серце завмерло. Але тим не менш челендж був успішно виконаний я переступив між лапками сплячих собачок абсолютно у всіх містах, що ми відвідали у цій поїздці. Знаєте яка відмітна ознака у країн, у яких поїздка вдалася на всі 100?

Увечері перед від’їздом стає трохи сумно, зовсім трохи, але ця нотка всередині-таки проскакує. Мишко немов уловив цю мить і запитав: “Тату, а чого ми прилетіли тільки на три дні?”. У цей момент здається, що хочеться залишитися навіть жертвуючи іншими поїздками. Але тим не менш ми знаємо майже на 100%, що в наступній поїздці нас ловитимуть ті самі думки і так нескінченним ланцюжком, але принаймні поки на якусь зимову Братиславу не напорешся))) Коли ми йшли до одного з улюблених ресторанчиків, нас похвалили за наші сімейні однакові футболки, це Даша, до речі, придумала. О 3 годині ночі задзвонив будильник – настав час летіти на роботу. Замовили таксі та вирушили до аеропорту, попереду ще довгий робочий день.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 14.09.2019 – 17.09.2019
Тривалість: 3 повні дні
Авіаквитки: МАУ за рік

Грузія! Немов п’ять років тому ми просто поставив на паузу подорож. Ми знов їдемо у таксі та приємний водій нам розповідає, що ми повинні подивитися. Цей грузинський акцент просто принадність. Водій їхав неквапливо. Дорогою до готелю він намагався вкласти в розповідь всю неосяжну красу своєї країни. А також порадити себе як гіда) На дворі було близько другої ночі, водій наполягав перед Тбілісі заїхати в ще якесь гарне місто, але треба було поспати. Хазяйка нашого готелю теж мирно спала. Але наполегливий водій таки додзвонився. 

Минулого разу ми припустилися грубої помилки, взяли в поїздку їжу з Києва. Цього разу ми не пропустимо жодної можливості поласувати грузинською кухнею.

Настав довгоочікуваний ранок, і ми продовжили наш незакінчений маршрут. На тлі поїздки до Китаю події розгорталися дуже швидко. Вийшовши з готелю, ми опинилися у маршрутці. За 10 хвилин вийшли на автовокзалі Дідубе і нас уже всадили в іншу маршрутку. Два місця, що залишилися, наче чекали саме на нас. Зачекайте ще хвилину, не їдьте! Ми затарилися чудовою грузинською чурчхелою і тепер готові їхати.

Степанцмінда

Водій явно поспішав. Трасою ми летіли на надзвуковій швидкості. За вікнами промайнула Мцхета. Як все легко у них. Аеропорт-готель-автовокзал-гори, всі наче чекають на зупинках поки ти підбіжиш і застрибнеш у маршрутку. Після години їзди водій зробив зупинку на 10 хвилин у мальовничому місці. Місцева бабуся відразу нагодувала нас величезної хачапурі за 5 ларі (2$). З сонячних та соковито-зелених гір лився водоспад. З іншого боку траси урвище. Перепочили і помчали в гори. За вікнами почав з’являтися сніг. Ми з Дашею трохи напружилися. У нас із собою лише літній одяг. Види, які часом відкривалися з маршрутки це додаткова екскурсія) На наше щастя Степанцмінда знаходилася трохи нижче за сніги, і погода виявилася затишною. Головною метою маршруту була Троїцька церква на горі. Ми її добре бачимо, але треба визначитися, як туди забратися. Навігатор вирішив нам показати, як це правильно зробити. Але, мабуть, правильно, якщо у вас з собою є вертоліт. Але після Китаю ми вірили в точність карт і не посміли засумніватися.

Спочатку карти нас відвели з головної дороги і повели тонкою вуличкою до якогось грузина прямо у двір. Доки ми йшли, двоє хлопців на нас з подивом дивилися. Ми здивовано дивилися на карту. Вони нас вирішили зупинити та відкоригувати. Дійшли до підніжжя гори. Дві дороги. Причому та, яку пропонує навігація, явно нелегка. Про іншу дорогу карта повідомляє, що там немає проходу. Ну Ок, дамо другий шанс картам. Підйом був якийсь особливо складний, здавалося, що можна буде ласти склеїти. Хоча здолали ми лише 5 метрів поки що. На щастя на зустріч спускалися інші жертви навігації. Вони нам і розповіли, що йти треба тією дорогою, що ліворуч, вона мальовничіша і легша. Дорога, яка нібито не стикується у нас у картах. Скільки ми не йшли, нас навігатор вмовляв повернутися на той маршрут що для туристів з вертольотом. Панорамні засніжені гори огортали нас з усіх боків. Дорога була значно легша за попередню. Деякі туристи навіть із дитячим візком піднімалися. Година у дорозі, та ми на місці. З церкви відкривалися справді чудові краєвиди. Тут гори мають дуже своєрідну палітру кольорів. Немов у горах осінь. Було близько 12-ї ранку, а ми вже виконали денний план. Було якось незвично. Ще тиждень тому у Китаї на огляд визначних пам’яток у межах міста міг піти цілий день щоб дістатися. А тут ми проїхали немалу частину країни і піднялися на гору. Нічого, зараз розширимо план. Тут десь є водоспади. Десь у сенсі у Грузії. Але спочатку обід! Спустилися і зайшли в дуже просту кав’ярню. “Хінкалі є?” Проте питання, як і про вино було досить риторичне. Хінкалі коштували 1 ларі за штучку (0,4 $) а холодне домашнє вино 5 (2$) ларі за келих…

пивний келих… 0,5… налитий по-аптекарськи до країв. Звичайно перед тим як нам налити вино, господар налив нам грам 100 – 150 на дегустацію. Вино ще йде так приємно, як сік. Ми з Дашею боялися стати на ноги зі столу. Ще й водоспади шукатимемо. Хазяйка вибігла надвір, і сказала, що там є хлопці, які з радістю нас звозять на водоспади до сусіднього міста. У хлопців було у розпалі пивне гуляння. Чоловік сказав, що за 50 ларі з радістю нас звозить туди-назад. Ми розпочали торги. Він аргументував, що у ціну входить пиво. Торги увійшли до рекордної для нас суми: “Ви ж наші гості, я вас взагалі безкоштовно повезу! Ви готові?” Грузин допив келих пива, посадив нас у бус і взяв маршрут на гори. З одного боку, звісно, ​​пиво перед поїздкою не дуже. Але, з іншого боку, він же корінний грузин, можливо, це його спосіб бути в нормальному стані. Дорога скінчилася. Нашого водія це не зупинило. Він почав їхати в гори маршрутом для джипів. Бусик трясло настільки сильно, що в мене рука потім боліла. Так сильно тримався за сидіння. Якоїсь миті машина здалася і далі ми з Дашею пішли пішки. Наш вершник залишився чекати нас у свого залізного коня. До водоспаду було йти хвилин 20. Ми вибрали маршрут на Великий водоспад.

І він був суперкласний. Це справді справжній повноводний гірський водоспад. Він у нас на другому місці після Бразильського Іґуасу. Один екстремал там навіть купався. Водоспад обов’язково до відвідування всім, хто дістався цього регіону! Та й місця досить симпатичні під час підйому. Шикарно, ми за день подивилися вже дві цікавості у віддаленому куточку Грузії. Душа вимагала свята! Попросили водія набрати господиню нашого готелю, щоб вона для нас забронювала столик у ресторанчику з живою музикою на вечір. Спочатку ми думали, що повернемося пізно, але з таким темпом пересування можна встигнути все, що завгодно. Повернулися назад до Степанцмінди ми розрахувалися з водієм. Все ж таки безкоштовно їхати якось не добре. Наступна маршрутка до Тбілісі за годину. Але знову-таки знайшлася інша маршрутка, останні вільні місця, і ми вже летимо у столицю на годину раніше. Ми просто кайфували від того, як все легко та просто. Жаль нашу радість не могла розділити наша улюблена псевдодзеркалочка. На жаль, об’єктив трагічно зламався у Китаї. А чотири дні для ремонту було недостатньо. Грузія насправді набагато красивіша, ніж на цих фотографіях, зроблених на телефон.

Офлайн карта на відмову не хотіла показувати нам ресторан. Потрібен був інтернет. У першому магазині мені його роздали з мобільного телефону. У Тбілісі дуже зручне та дешеве таксі. Якщо не знаєш як кудись дістатися найпростіше зловити таксі і доїхати. Водій спершу завіз нас у двори. Зрозумів, що помилився і привіз куди треба) З музикою в ресторані було досить дивно, вірніше її було мало. Але атмосферу поставив грузин, який наполягав, щоб ми пересіли до нього за стіл. А то сидимо окремо від усіх. О грузинська кухня. Як було смачно. Насправді у грузинських ресторанах Києва готують не гірше. Якщо ви ще не були в Грузії, але хочете в неї закохатися та полетіти, просто замовте в ресторані аджарське хачапурі.

Про все інше подбають лоу-кост тарифи МАУ. Щоправда, доведеться почекати 10 місяців до вильоту, зате дешево. У нашу минулу поїздку курсом 8 квитки коштували близько 500 доларів на двох. Зараз же за 90 $ квитки і 4 $ хачапурі в Києві, щоб напевно захотіти полетіти. Ех, якби мені авіакомпанії платили за рекламу…

Уплісцихе

Другий день розпочався за накатаною схемою. З готелю пару хвилин і ми у маршрутці, ще через 10 хвилин на автовокзалі. Тут нас упіймав таксист і запропонував поїхати в Горі за 10 ларі (у маршрутці було б 8). Добре, домовилися за весь маршрут з очікуванням за 30 ларі (12,1$). Спочатку ми поїхали до Уплісцихе. Це сусіднє місто за Горі.

Їхати близько години від Тбілісі. Це печерне місто, в якому жили багато століть. Місцевість дуже схожа на турецький Памуккале, але замість білої краси – печери. Це місто нам хтось порадив ще під час попередньої подорожі. На місто пішло близько години досить кумедного “скелелазіння”.

Зовсім не складно ось тільки заблукали ми трохи. У результаті спустилися з гір далеко від офіційного входу до парку. Втім, водій був не особливо здивований. Печер у самих горах залишилося не так багато, але якщо ви не орк, то їхати варто однозначно.

Дуже мальовничі панорами із річками що розливаються. І все це спостерігається з гарних печерних скель. Наступна зупинка у нас була у Горі. Втім, там ми водія й відпустили.

Горі

Ще був відносно ранній ранок. Таксисти нас активно закликали подивитись Уплісцихе і дуже дивувалися, що ми вже встигли туди зганяти. Основна частина туристів, за словами водія, підтягується до 12:00. Як не дивно, але знайомство з містом ми розпочали з музею. Я, звісно, ​​розумію, що ми у музеях не буваємо, але це був музей Сталіна. Після перегляду одного гучного фільму, мені прямо захотілося подивитися, що там показують. Але особисто моя думка – не до кінця вони розкрили всю глибину проблеми у музеї. Але наші розповіді не про це. Було цікаво.
У Горі була ще й фортеця. Перед підйомом ми вирішили підкріпитись. Але у найближчій кафе Хінкалі було чекати 20 хвилин. Ми вирішили спочатку взяти неприступну фортецю на горі, а потім бенкетувати взяття. Під час підйому ми виявили приховану стежку. Стежка вела нас між стіною та високим урвищем. Знизу людям могло здаватися, що два шпигуни намагаються хитрістю взяти фортецю. Фортецю, до якої безкоштовний вхід і вона постійно відкрита. У результаті ми прийшли до місця, де урвище було вже з усіх боків. Внизу виднілися скульптури-велетні, що сиділи у колі. Здається перша спроба взяти фортецю зазнала фіаско! О, придумав! Новий план! Ходімо з парадного входу! Там вони нас точно не чекають. З парадного входу взяли фортецю з першого разу!

Сонце освітлювало галявини. З гордістю та тріумфом ми вирушили вниз трапезувати. У найближчому ресторанчику не виявилося хінкалі. Хінкалі, Карле, не виявилося! Це був удар нижче поясу. Абсолютно у кожному закладі Грузії є хінкалі. Буває так, що нічого взагалі немає, навіть меню, але хінкалі є. Гаразд, неси що є в печі! А в печі у нас була аджарська хачапурі та ще якісь смаколики.

Тепер наш маршрут лежав на з’єднанні двох річок! Але спочатку заглянемо у вольєри відкритого зоопарку. Лисиця лежала з хитрим виглядом, пугач нерухомо дивився на нас, а ось великий хижий птах усім виглядом показував, що зараз нас порішає на шматочки. Шкода було ведмедика в невеликому вольєрі. Хотілося його визволити. Але якщо замок ми взяли непомітно, то звільнення звіра непомітно не пройде. Побажали ведмедеві вдачі. Річки, як на зло, вирішили возз’єднатися в таких заростях, що навіть собака, що пристала до нас, здалася. Ми ніби першопрохідники бурили джунглі та дрібні річечки. Навіть доводилося з Дашею розділятися. Деякі переходи невеликих потічків були невдалими і Даші довелося шукати інший шлях, щоб не повторити мою долю. Але різнокольорові річки таки возз’єдналися перед нами. І ось ми з почуттям виконаного обов’язку їдемо до Тбілісі. Фортеця взята, хачапурі з’їдено, хижий птах у клітці, а річки возз’єдналися!

Тбілісі

5 років тому ми вже вивчили тут кожен камінчик, тепер треба повторити найкраще! Центр біля скляного мосту був так само прекрасний. Його водоспади, що ллються зі скель незабутні. Найдешевша канатка, яку ми зустрічали, по 2,5 ларі (0,8 $) нас прокотила над містом. Ми пішли туристичними стежками у бік парку. Довелося здолати настільки довгий і підйомний маршрут, що всі ранкові пригоди були простішими.

Одна з ключових складнощів маршруту полягала у зустрічі із довгою жовтою змією. На щастя змія, не була налаштована на бій. Судячи з фотографій інтернету, ми бачили Глухаря. Це схоже на ящірку без кінцівок у вигляді змії. Буває ж таке. У самому парку нас чекало два сюрпризи. Закрите на місячний ремонт оглядове колесо та відкритий наш з Дашею улюблений атракціон. Це Колода, що мчить по водних гірках. Атракціон увімкнули спеціально для нас.

Крику було багато! Мене хвилею накрило так, що довелося ще якийсь час сохнути. Це радісно! І само собою на нас чекали гарні панорами на столицю. Після такого насиченого дня на нас чекав справжній бенкет. Ми знайшли дуже вдалий ресторан, який тепер обов’язково відвідуватимемо у наступних поїздках. Він називається Мачахела біля станції метро Марджанашвілі. Щоправда, п’ять років тому у нас теж був улюблений ресторан, але його закрили вже. До речі, наша улюблена з Дашею фраза в Грузії “Щем’ягесят гурі Марджанашвілі!”. Це приблизно, як у Стамбулі, коли оголошують зупинку “Кабаташ!”. У ресторані сподобалися ціни на вино 1,2 ларі келих (0,5 $) або 8 ларі (3,2 $) за пляшку. Об’єм пляшки 1,7 літра.

Грузини знаються на вині. Мені більше сподобалося дорожче вино по 2 ларі за келих, я більше люблю червоне) Втім, кухня така ж чудова. Як добре, що перед останніми поїздками я скинув 5 кілограм. Це для Грузії було в самий раз) Нічого, після поїздки ще посиджу трохи на дієті.

Кварелі

Наш третій та, на жаль, останній день. Він буде таким самим прекрасним і радісним, як і попередні. Чому в нас так мало днів у такій чудовій країні? Так прилітаємо додому та беремо квитки на наступний рік! Водій нас поправив, мовляв, беріть на осінь, якраз виноград постигне. Цього ранку ми з великою впевненістю поїхали не на той автовокзал. Поїли, і через все місто поїхали на потрібний. Ми планували ще раз їхати до Боржомі. Але всю західну частину Грузії заливали зливи. Значить поїдемо до Сігнагі, там було дуже круто. Водій маршрутки нам нагадав, що в Сігнагі треба їхати з пересадкою на попутки. Запропонував нам відкрити щось нове. Сказав, щоб ми їхали з ним у Кварелі, там гарно, гарне озеро та туристи теж туди їздять. Ну ок, Кварелі так Кварелі. Уперед! Їхали ми близько трьох годин. Складність дороги була максимальною. Три години ми слухали рашистський шансон із радіо у водія. До озера треба було йти дуже дивними недобудованими кар’єрами. Озеро мальовниче. Шкода наш фотоапарат у ремонті.

Краса в тому, що на тлі високі гори. Чесно кажучи, така складна дорога та добирання до озера ставили під сумнів усю витівку. Ми пішли в ресторан відпочити. У ресторані, крім нас, засідала компанія гучних мужиків. У ресторані панував справжній грузинський дух. Його якраз і задавали грузини, що бенкетували. Менеджер вирішила нас порадувати гучною музикою та включила продовження расіянського шансону. Та що ж за тортури! Попросили увімкнути щось грузинське. Тепер краще. На кінець трапези чоловіки звернули на нас увагу. З’ясували, що ми з України. Покликали офіціантку та сказали, щоб ми нікуди не тікали. Покликали до себе за стіл, троє хлопців забрали келихи у двох і передали нам.

Наповнили додолу і посипалися грузинські тости та обміни дружелюбністю. Ми пили за Україну, за Грузію, за вирішення проблем. Нам офіціант принесла велику фруктову тарілку. Ця п’ятихвилинна зустріч з грузинами зробила наш день. Це було дійсно радісно та приємно. Настрій зашкалював. Вони нас умовляли залишитися та гуляти далі! Навіщо нам назад у Тбілісі, ви можете пожити у нас у Кварелі. Але літак не скасуєш. Був би день у запасі, поїздка прийняла б несподіваний поворот. Час до зворотної маршрутки минав. Ми пішли оглядати озеро і поверталися до Кварелі. Дорогою зупинився бусик, і та ж галаслива компанія мужиків нас довезла до міста. Місто і озеро на тлі гір ну прямо дуже тішили око. Та й радісно ж! У місті ще є фортеця, всередині якої зненацька виявилося футбольне поле.

Коли до маршрутки залишалося 30 хвилин, ми помітили вказівник на озеро. Вказівник був у інший бік. Ми провели весь наш час не на тому озері. Маршрутка лише одна на день! Доведеться ще раз повернутися до Кварелі. Містечко все одно премиле. Ми це, напевно, зробимо через півтора року, коли поїдемо до Сігнагі) Останній вечір ми проводили гуляючи затишними вуличками центру столиці. Там є ціла алея з ресторанів, коли там гуляєш, почуваєшся наче в Італії. Наш маршрут з вуличками ми, звичайно ж, закінчили у нашому улюбленому ресторані. Треба було ще скуштувати всю кухню, що ми не встигли за три дні. Було нелегко, але ми впоралися. О Грузія, це був чудовий weekend та повноцінний відпочинок після великої китайської подорожі. Нарешті ми повністю розслабилися на три дні та відпочили від вирішення складних питань та боротьби з мовним бар’єром. Грузія ми тебе рекомендуємо абсолютно всім, особливо тим, хто любить смачно поїсти і красиво погуляти. Грузія ми тебе любимо!

Інформація про подорож

Дата подорожі: 18.05.2018 – 22.05.2018
Авіаквитки: МАУ за 11 місяців

Вид на старе місто

Набравшись сил і вражень від Червоного моря, наш маршрут був направлений у романтичне та старовинне «місто, яке тебе любить» – Тбілісі. Перед польотом бабуся люб’язно погодилася посидіти з Мишком. Тому маршрут довелося кардинально змінити із Тбілісі на всю Грузію. Наш ювілейний 15-й авіапереліт цього сезону був не просто літаком, а маленьким літачком, на якому я завжди хотів політати. Всього 56 осіб, 14 рядів по 2 сидіння та персонал до всіх ставиться як до VIP, це був дуже приємний та романтичний переліт. Один грузин відразу запропонував нам допомогти в орієнтуванні по Грузії, сказавши, що в адресі готелю у нас помилка і зараз він подзвонить і все вирішить. «У Грузії всі говорять російською!» сказав грузин і натрапив на англомовного адміністратора готелю, який по телефону не міг виразно назвати свою адресу, оскільки наш товариш по літаку англійської не знав, він сказав «Не говори з ним, це якийсь божевільний!» і кинув слухавку. На цьому допомога грузина закінчилася))) За вікном почали з’являтися контури вуличок нічної столиці Грузії, і ми здійснили посадку. В аеропорті нас зустрів англомовний господар хостела і повіз заселяти, сказавши «Welcome to Georgia!». Навіть уві сні я чекав, коли ж настане ранок, щоб якнайшвидше розпочати наші мандри.

Трохи про кухню

Аджарське хачапурі

А почали ми мандри з кафе «Хінкалі хаус», відразу ж замовивши всілякі види хінкалі. Грузинська кухня впевнено посіла друге місце після тайської, дуже і дуже все смачно і пряно. А соуси так це взагалі можна написати окрему розповідь про мою до них любов, я соуси в ресторанах допивав, якщо не встигав їх з’їсти з основною стравою. Коли в ресторані щось замовляєш, тобі спочатку обов’язково розкажуть яка кожна страва смачна, і як вона тобі сподобається.

Хінкалі на будь-який смак

Такого обслуговування, як абсолютно у всіх кафе Грузії, ми ще ніде не зустрічали. Коли йдеш у кафе, ти вже в передчутті того, як тобі розхвалюватимуть страви. Розміри порцій значно перевищують розміри шлунка. А вино… ммм…. описати словами просто неможливо, лише методом інтенсивних дегустацій, яких у Грузії вистачає.

Місто Мцхета

Першим містом була колишня столиця країни — місто Мцхета, розташоване неподалік Тбілісі. Стародавній храм на фоні мальовничих гірських ландшафтів, спекотне сонечко на синьому небі та старовинні вулиці тихого міста.

В місці з’єднання двох річок

Піднявшись на гору монастиря Джварі, нам відкрилася головна визначна пам’ятка міста, бірюзова річка Арагві, що впадає в глиняну річку Кура. На злитті річок видно ніби межа, що розділяє бірюзу і глиняність. Спробувавши кебаб і хачапурі з сулугуні, ми запили їх чудовим грузинським вином. А потім вирушили досліджувати Тбілісі.

Тбілісі

На тлі скляного мосту

Жили ми на головній вулиці Руставелі. Це подібно до нашого Хрещатика, довга вуличка, вздовж якої завжди є приємна міська тусня, і продається смачне фризерне морозиво. Хоча площа Свободи, значно поступається нашому Майдану Незалежності, але старий Тбілісі одразу ж закохує у себе. Красива Європейська площа, на яку йде переправа через Скляний міст. Сама площа містить різні цікавості, великий рояль, величезні шахи, безліч питних фонтанчиків, музичний фонтан. З одного боку від площі, пройшовши вузькими вуличками, можна вийти до красивого храму, з іншого боку стіни величного замку. Піднявшись на канатній дорозі до фортеці Нарікала, ми вибрали напрямок у бік Батьківщини матері. Ми гуляли над містом між красивим ботанічним садом та самим Тбілісі. Прогулявшись над містом, ми дісталися Тбіліської телевежі, з якої відкривається вид на нічне місто, а щоб вже напевно, ми ще піднялися на чортовому колесі. В околицях телевежі парк розваг з різними національними кафе та цікавими скульптурами. У момент пориву вітру з пухнастих квітучих дерев зірвалася хмарка пилку і освітлена нічними ліхтарями розвіялося в повітрі. Спустившись униз на фунікулері, ми вирушили відпочивати після насиченого дня.

Місто Телаві

З самого ранку ми вже прямували до Алазанської долини, до міста Телаві. Дорога була довгою та виснажливою. З міста відкривається чудовий краєвид на засніжені гори Кавказу. У місті є замок, але він виявився на ремонті, по правді не сезон у місті особливо дивитися нічого. Не гаючи часу, ми вирушили далі до міста кохання Сігнагі.

Місто Сігнагі

Місто у венеціанському стилі прийняло нас з радістю, вузенькі вулички викладені бруківкою вздовж невисоких будиночків привели нас до великої фортечної стіни, що простягається в далечінь. Здавалося, ніби ми вилізли на справжню велику китайську стіну. А краєвиди тут відкривалися просто безмежні. Десь вдалині гори, далеко внизу видніються міста. Ресторанчики, звичайно, скориставшись вигідним розташуванням, поставили свої столики прямо біля урвища.

За довгим столом проходило грузинське застілля, за яким грузинка з жахом розповідала про те, як на чиємусь весіллі не заспівали жодної пісні. Це місто однозначно є обов’язковим для відвідування під час перебування в Грузії, як і багато інших міст. Зарядившись красою міських ландшафтів, від яких важко було відірватися, ми поспішили додому в Тбілісі, оскільки попереду на нас чекала найбільша поїздка до «Грузинської Ялти»

Місто Батумі

У комфортному м’якому купе ми мчали крізь гірську територію Грузії. Це був нічний переїзд. Хоча після насиченого дня ми були втомлені, бажання спати не могло нас відірвати від нічної краси за вікном. Крізь нього долинали співи птахів і світло яскраво сяючих сузір’їв, що підсвічували нічне небо. Якоїсь миті поїзд вирішив проїхати крізь гору, за орієнтирами я визначив, що довжина гірського тунелю становила близько двох кілометрів. Оскільки тунель був освітлюваний, було досить незвичайно дивитися, як швидкісний поїзд подібно до метро рухається безкрайнім тунелем. Після першої години ночі я себе насильно відірвав від нічних краєвидів якогось міста, в якому у поїзда була довга зупинка, потім випивши з грузинами коньяку за дружбу Грузії та України, ледь відмовившись від «чашечки пива» якогось грузинського дідуся, я себе таки уклав спати. Поїзд рано-вранці зупинився на своїй кінцевій станції в місті Махінджаурі, ми одягаємося і спокійно виходимо. Тут немає такого, як в українських поїздах, коли тебе будять за годину до станції. Сівши в першу ж маршрутку ми вирушили до Батумі. Таксисти, звичайно, нам пропонували свої «недорогі послуги», але маршрутка для нас все ж таки краще.

О сьомій ранку місто ніби вимерло. Все закрите, людей немає. Єдиний відкритий Макдональдс знаходиться десь далеко. Вибравши лавочку на сонечку, ми влаштувалися продовжувати відпочивати, доки хоч щось відкриється. Незабаром до нас підійшла дівчина з фразою «О, молодь, я бачу, ви тут вже кілька днів, допоможіть знайти готель» і сон остаточно розвіяло сміхом. Дійсно ж якщо двоє людей відпочивають о сьомій ранку на лавочці, то вони в місті вже точно кілька днів)))) Поснідавши Аджарським хачапурі з сирим яйцем, сиром сулугуні та вершковим маслом, трохи прогулявшись набережною, ми орендували велосипеди.

І вирушили подорожувати набережною з вітерцем. Після 30 хвилин їзди, ми зрозуміли, що набережна не така маленька як у Ялті. Пізніше ми дізналися про довжину 17 км, не знаю наскільки це правда, але вона справді виявилась якоюсь нескінченною. Потім погулявши центром міста, природно зі смакуванням національних страв, ми поїхали на маршрутці на гору, біля підніжжя якої розташоване місто. З гори відкрилася гарна панорама на Батумі. Ось це я розумію справжній прогрес, коли в гору ходить маршрутка, а назад ще й чекає на тебе, щоб не порожній вниз їхати. На горі великими літерами написана назва міста, але, крім як на самій горі, ми цього напису більше й не бачили. У невдалому місці той напис розташували. Продовжуючи нашу культурну батумську програму, був дельфінарій, за рахунок скляних бортиків якого можна було бачити те, що відбувається не тільки на воді, а й під водою. Грузинський дельфінарій капітально поступається українській. Надивившись, як плавають дельфіни, ми орендували човен і самі вирушили у плавання міським озером. Потім на нас чекав справжній грузинський захід сонця прямо у море!

Сонечко сіло, і місто вже остаточно ожило. Справжній музичний фонтан продемонстрував незабутнє шоу, а пам’ятник, що рухається — символізує дружбу Азії та Європи, возз’єднувався на очах. Варто зазначити, що ми бачили багато музичних фонтанів, і я вже не вірив, що справжні феєричні існують взагалі. Найчастіше це багато води і музика не в такт, але в Батумі відвідати фонтан обов’язково треба. Під час розваг та фотографій навколо фонтану, до мене підійшов грузин і подарував мені як туристові пляшку справжнього грузинського коньяку. Як згадувалося вище, грузини дуже доброзичливі, ми на новий рік із Дашею в інших містах завжди пригощаємо перехожих цукерками «Вечірній Київ», а тут самі на таке потрапили.

Подорож Батумі добігала кінця, і ми вирушили назад до міста Махінджаурі для відправлення поїзда. У купе з нами їхала грузинська гідеса, яка не розмовляла англійською, і німець, який дуже хотів від неї, щось дізнатися. Я, звичайно ж, викликався перекладачем бесіди, але чи то втома дала своє, чи німець, який в англійські слова додавав німецькі, чи тема бесіди про грузинську рослину, корінь якої повинен обов’язково спробувати німець, загалом, розмова закінчилася сильним дружним сміхом. Жаль ось тільки німець так і не дізнався, яку частину від чого саме він повинен спробувати. Вранці жінка почала будити всіх з криками, що ми через пів години приїдемо, потім я через сон чув, як вона кричала, що ми проїхали міську сусідню станцію Дідубе, а потім мені здалося, що вона вистрибнула у вікно. Інакше просто неможливо пояснити, як людина може вийти на станції Дідубе, де поїзд не зупинявся і не зменшував швидкість.

Другий день у Тбілісі

Центр старого міста

Оскільки півдня для відвідування столиці обмаль, ми вирішили виділити повний день, щоб вже точно нічого не пропустити. Почали ми свій маршрут із пошуків входу до ботанічного саду, який бачили першого дня з гори. Якийсь таксист порадив нам одразу піднятися в гору, але почувши це, перехожий грузин підбіг до мене і сказав: «Він баран, мамою присягаюсь, тобі в інший бік». На щастя перехожий мав рацію. Може сад звичайно і непоганий, але занадто довго довелося пішки підніматися, а потім виявилося, що можна було канатною дорогою піднятися і спуститися садом. У самому саду є великий водоспад, красиві рослини та питний фонтанчик у вигляді каменю, з якого виривається вода. Біля парку розташовані знамениті грузинські сірчані лазні, але ми якось не зважилися, проте прогулялися ними всередині під приводом поцікавитися ціною. Під час чергового пиття води з питного фонтанчика грузин підійшов і запитав мене «Смачна вода, нє?», а вода справді дуже хороша, вода не має запаху водопроводу, як у київських бюветах. Ми зловили таксі з метою дістатися знаменитого черепашого озера, і таксист запропонував нам «до нього доїхати з вітерцем, відстебнувши бабла» (с).

Черепахове озеро

Цей варіант нам здався дорогим, тому ми зловили інше таксі, де таксист нас довіз просто, без вітерця))) Озеро має красивий зелений колір, якщо дивитися на нього зверху. А так, по суті, це тбіліський місцевий пляж на кшталт нашої Міністерки, лише набагато менше. З’ївши аджарське хачапурі, яке ще вранці не доїли у ресторані, ми вирушили шукати дитячу залізницю. Це була третя спроба покататися на дитячій залізниці, але, як і в усіх попередніх містах, вона виявилася закритою. Мабуть, не доля нам покататися. Натомість полуниця по 10 грн за кілограм це просто шикарно! Це була гідна компенсація проти закритої дитячої залізниці. З багатьох вершин Тбілісі видно помпезний Собор Святої Трійці.

Вибравшись до стін фортеці Нарікала, які гарно височіють над центром старого міста, ми уважно вивчили маршрути та напрямки вуличок і щоб дістатися до храму. Це дійсно дуже допомогло, і за 20 хвилин ми були вже в Соборі Святої Трійці. Потім ми поспішили відпочивати, тому що з раннього ранку на нас чекала фінальна поїздка цієї подорожі.

Місто Боржомі

О 10:30 ранку успішно здолавши третину Грузії, ми були в місті, яке раніше бачили лише на пляшках мінеральної води Боржомі. Якось не думав раніше, що побуваю у цьому місті. Безкрайній парк розкрив для нас свої обійми. Біля входу бабусі приторговували та пригощали варенням із шишок. Ми підійшли спробувати, а бабуся виловлює ложку варення разом із шишечкою та дає пробувати. Мало того, що я не думав, що колись побуваю в Боржомі, то вже точно ніколи не думав, що спробую шишку. Загалом варення має досить шишковий смак. Для полегшення сумки ми з’їли свою провізію та навіть залишили на лавці пару бананів для однодумців туристів.

Даша п’є теплу справжню Боржомі

За входом у парк нас чекав бювет, з кранів якого лилася справжня тепла боржомі. Щасливі тим, що скуштували воду з джерела, ми відкрили для себе найбільший водоспад, який коли-небудь бачили, а гірська річка нас манила за собою вздовж стежок парку. Незабаром річечка й зовсім вивела нас із парку, ведучи за собою у справжній грузинський гірський ліс, який по красі не поступався нашим карпатським лісам. Часом ми зустрічали вздовж річки туристів, у яких була помітна наявність купальника під одягом. Оскільки температура річки була низька до судом, і дуже швидка, це здавалося якимось божевіллям.

Хвилин через 40 нашої мандрівки затишним лісом ми вийшли на велику галявину, на якій засмагало і відпочивало відносно багато туристів, але головне, що біля галявини був басейн, що наповнювався гарячим сірчаним джерелом. Відразу стало зрозуміло, навіщо людям купальники із собою. На щастя, у нас теж були купальники, але, на жаль, вони залишилися в Тбілісі. Довго не сумніваючись, ми вже купалися в теплому басейні біля крижаної річки під синім сонячним небом, жартуючи з туристами та жителями Грузії. По дорозі назад ми помітили, що наш залишений провіант даремно не зник, комусь він був якраз.

Сірчане джерело

Оскільки відбулася заміна літака, то назад ми летіли ще меншим гвинтовим літаком цілих 4 години. За рахунок невеликої швидкості і низької висоти, під час зльоту ми розглядали з ілюмінатора пам’ятні місця Тбілісі, які ми відвідували під час перебування.

Наш маршрут

Ось так ми і здолали маршрут по Грузії в 1450 км, відвідавши 6 міст за 5 днів. Варто відзначити, що WI-FI по містах безкоштовний і є майже скрізь.

Дата подорожі: 01.05.2013 – 07.05.2013
Примітки: З відвідинами Батумі можна заощадити дві ночі в готелі, тому що поїзд їде всю ніч туди та всю ніч назад. Залізничні квитки можна купити заздалегідь на сайті поставивши там якусь хитру галочку, у нас так зробити не вийшло, про галочку нас просвітили туристи в Грузії. Найближча станція Батумі називається Махінджаурі.

Оскільки щедра Іспанія нам відкрила мультивізу, для подорожі на Канарські острови, ми просто не могли не скористатися цим на повну. Буквально в день, коли ми дізналися, що віза – мульти, я перебрав купу авіасайтів та напрямків визначивши наш подальший маршрут. Віза була лише на 30 днів, тому графік вийшов дуже щільним. Хоча мені здається, що якби відкрили на більше, то щільність не ослабла б😊 Оскільки у першому закордонному паспорті за 4 роки я витратив майже всі сторінки, перед поїздкою для перестрахування довелося оформити ще один. При невдалому розкладі я міг опинитися з візою, але без сторінок) Тепер повернемося в ті теплі Канарські острови. Але на жаль їхні обриси оповиті нічною гущею пропливали за ілюмінатором. Попереду ми мали пересадку тривалістю 30 годин в Угорщині. Але дві Угорщини за один рік, не комільфо, тому ми собі вирішили використати цю можливість для відкриття іншої країни. Прилетівши о пів на першу ночі, ми замовили шатл з аеропорту в готель (28 євро з двох в обидва кінці) Готель був стратегічно розташований біля вокзалу Келеті. Я попередив ресепшен про те, що ми будемо після першої, проте ми стоїмо під дверима і безуспішно намагаємося віддомофонити. Щасливим збігом вулицею гуляла дівчина і проходила біля нас у той момент як чийсь сонний голос нам на гарному угорському щось почав розповідати. Дівчина поспілкувалась із голосом, і сказала нам, що нікого немає і всі сплять. Але тут був нелогічний нюанс, адже якщо вона з кимось спілкувалася, то мало того, що хтось там є, то він ще й не спить. Дівчина увійшла до нашого становища, ми разом посміялися, а потім з’ясувалося, що вона не має на рахунку грошей, щоб зателефонувати адміністрації. Ситуацію посилювало те, що через 3 години ми мали поїзд в іншу країну і якось все зовсім поверталося не в наш бік. Але тут нам відкрила господиня, яка сказала, що була в іншій кімнаті і не чула дзвінок, а в домофон із нами говорив постоялець, якого ми розбудили своїм дзвінком. Шикарно, будильник показав, що ми можемо ще поспати аж 2 години 40 хвилин. І, як на зло, спати взагалі не хотілося, я так і не зміг заснути, принаймні мені так здавалося. О пів на четверту задзвонив злий будильник і ми перебралися в поїзд на вокзал біля якого жили. Купе виявилося лише нашим та дуже затишним. А щоб, напевно, воно було нашим, я завісив скляні двері шторами і зачинив на замок. Оскільки місць у поїзді повно, новоприбулі легко поселяться в іншому купе, а то ще підсяде якийсь «Міскузі» з “Євротура” і що нам робити. До речі, у нас був вибір між Братиславою та Австрією. Але Братислава мала дві переваги — їхати трохи менше, і хлопці з Євротура там непогано гуляли на долар і вісімдесят три центи. Та й загалом досить тематично було відвідати це місто після неоднократного перегляду фільму. За дві з половиною години дороги доспали втрачене. Я ще пам’ятаю прокинувся з думкою про те, що я в літаку не додивився Міньйонів, подивився їх 20 хвилин і продовжив спати. І вуа ля. Ми рано вранці у Братиславі! Хоча вчора вдень були ще на Канарах, а вночі спали у Будапешті.

Братислава

Погода була ясною та морозною. Снідали просто у кафешці на вокзалі, правда своєю їжею, а в них замовили два чаї по два євро. Їм добре, нам добре, та й після Канар це була взагалі не ціна за чай) Синхронізувавши карту на планшеті з новою місцевістю та підвантаживши нові скарби у додатку Geocatching, ми пішки вирушили прямо до центру. Дорогою до центру я сильно спіткнувся об горб серед тротуару. Спотикання було настільки несподіваним, що я розбив собі всі стереотипи про європейські дороги. Почав вдивлятися, а вони взагалі не рівні, виявляється. Думаю, Україна вже має дороги не в гіршому стані, ніж у Європі. Якщо у нас продається в магазинах-секондах «Одяг із Європи», то в Європі можна зустріти секонди «Одяг із Голландії». Але те, що мене справді шокувало, це коли захотілося в туалет. На багатьох ресторанах висіли таблички у форматі «Туалет тільки для відвідувачів», а у Макдональдсі він був просто за гроші, інакше турнікет тебе не пропустить.

Щиро кажучи, платний туалет у Макдональдсі це ніяк не надало краси Словаччини. Добре, що у дорогих та пафосних ресторанах туалети були безкоштовні. Але, за великим рахунком, по Братиславі всю Європу судити не можна, поїздимо і зможемо детальніше порівняти. Хоча якщо порівняти платний туалет Братислави проти безкоштовного на Шрі-Ланці, де навіть папір подавали, щоб руки витерти в найпростішій забігайлівці, то Азія явно перемагає. Дуже порадувала їх мова. Ми їм говоримо українською, нам відповідають словацькою і при цьому ми один одного чудово розуміємо. Спочатку говорили з перехожими англійською, але потім в однієї дівчини уточнили, чи розуміє вона українську, і попросили її перейти на словацьку. Мова реально дуже прикольна і було приємно спілкуватися трохи схожими мовами, але зовсім різними Коли ми були на фінішній прямій до центру нам бабуся так і сказала: «Йти пів року за носом!» Тобто пів години пішки по прямій)

З ранку на головній площі було робити нічого, оскільки новорічні ярмарки були ще закриті. Тому ми вирушили знайти пару скарбів Геокешу, і таким чином дістатися до замку. Вказівники на платний туалет у замку почалися мало не за кілометр, причому на вказівниках навіть натяку не було, що він платний і коштуватиме майже євро. Панорама із замку відкрилася цікава, на групу червоних дахів у центрі. А найцікавіше це те, що на планшеті був вказаний скарб лише за десяток метрів від нас. Шукали ми його, мабуть, хвилин 40. Вже в повному розпачі, замучені провалом, я зміг розгледіти контейнер, який лежав на одному з дахів замку і тонку нитку, що тяглася вгору, щоб скарб можна було витягнути.

Але замок з нами не хотів розлучатися, більшість стежок заводила в глухий кут чи куди завгодно, але тільки не до виходу. Поборовши стежки що переплітаються навколо замку, ми-таки змогли вибратися з нього. На цьому в принципі головні визначні пам’ятки і закінчилися😊

До вечора неквапливо гуляли вуличками. А ввечері завітали на ярмарку попити глінтвейну у прикуску зі Штруделями. Новорічні ярмарки – це завжди весело. Після важкої ночі добирання з Канар через Будапешт до Братислави, на нас чекав не менш складний маршрут до Києва. Проїхавши дві з половиною години поїздом, у нас було ще навіть 5 годин поспати, щоб потім пересісти на літак, з якого відразу на роботу. Контраст був ще той.

Шпигунські ігри

Коли ми вночі заїхали до готелю Будапешта, на ресепшені як завжди нікого не було, а на дверях висіла табличка, будь ласка, підійдіть о 10 ранку на ресепшен, щоб заплатити за номер. Але оскільки о десятій ранку я вже повинен бути як огірок на робочому місці, то у нас вийшло нестикування. Проблему ще посилювало те, що готівкою у нас не вистачало два євро та двадцять центів. Оглянувши номер, ми знайшли гроші в батареї, які там лежали століттями, бо ніхто їх не міг дістати. Імовірно, це було 2 євро. Розібравши і зібравши радіатор, ми стали багатшими на десять євро центів. Тепер у нас не вистачало лише 2,10. Я зсунув лампу, щоб було видно, що вона не на своєму місці, а під лампу сховав гроші, про що повідомив готель по емейлу. До грошей поклав записку, що 2,10 євро переведу будь-яким зручним способом. А на двері повісили табличку, Щоб прочитали емейл. Друга проблема раннього виселення — це здати ключі так, щоб ще й двері закрити зі зворотного боку. Інакше може вийти, як у Масяні, яка в хостелі Будапешта коли виписувалася застрягла між двома дверима. Задоволений своєю шпигунською схемою був доти, доки готель не помітив, що я виїхав не заплативши, а емейл вони не прочитали. З картки списали усю суму 32,2 євро. Тепер треба було пояснити техпідтримці букінгу що взагалі сталося і чому мені готель повинен повернути списані гроші. У мене в голові вже малювалася картина, як менеджер табличку не помітив, а нові туристи, що заселилися, знайдуть 30 євро під лампою. Але на щастя готель букінгу відповів, що протягом години перевірить, чи дійсно є під ламою заначка і скасує транзакцію. Зрештою так і зробили.

Інформація про поїздку

Дата подорожі: 23.11.2015 – 25.11.2015
Тривалість: 1 повний день (Поїздка була частиною поїздки на Канарські острови)
Авіаквитки: Wizzair
Перельоти: Київ-Будапешт-Київ
Поїзд: Будапешт-Братислава-Будапешт
Екскурсії: Всі самі
Складність поїздки: 2/10 (легко)
Витрати на двох:
Проживання: 16 євро на день
Ресторани: Середній чек 17 євро на двох
Поїзд Будапешт-Братислава-Будапешт: 42 євро за двох, купували в онлайні тут, їхали 2,5 години в один бік

З 2015 року ми чекали подорожі в материкову Іспанію. Тоді ми прилетіли з Канарських островів. З одного боку, начебто б і побували в Іспанії, але як виглядає материкова частина потрібно розібратися. Про Барселону вже чули багато позитивних відгуків, і це місто давно було у списку хотілок. І тут наче зірки зійшлися – безвізовий режим, лоу-кост тарифи МАУ, та ще й чотиризірковий готель в акції випав, все це зробило подорож дуже ласою та відносно недорогою. Ну як тут не спокуситись на квитки! Рік тому у вересні було ухвалено стійке рішення полетіти, залишилося тільки рік перечекати, вірніше поподорожувати. Спочатку були Сейшели і Катар, потім Познань і Берлін, франкфуртські будні, пригоди по-китайськи, грузинські застілля, чорногорські переноси рейсів, норвезький рай і нарешті настала черга самої Барселони.

У цій поїздці ми перейшли на наступний етап подорожей – один рюкзак та маленький міський рюкзачок. Приємним моментом поїздки є те, що у нас був лише один готель без переїздів з речами та нових заселень. Спочатку здавалося, що це дуже полегшить подорож, але на практиці час, що звільнився, виявився під зав’язку заповнено списком місць, які потрібно обов’язково відвідати. Гугл перед поїздкою традиційно обіцяв дощі та грози, за фактом нас залило лише один раз протягом години. Переліт пройшов легко, практично без турбулентності і цього разу навіть без овербукінгу. Хоча на цьому маршруті імовірність була. Від аеропорту до нашого готелю ходить прямий автобус.

Заселення пройшло за лічені миті. Готель був не властивого нам рівня, цілих 4 зірки. Коштував він по 46,5 євро за ніч замість 100. Це була чи акція, чи помилка. Знайшов я його, переходячи через купу рекламних банерів на різних сайтах. Я до останнього боявся, що розпочнуться проблеми під час заселення. Даша ж була впевнена, що нас поселять десь у підвалі, у кімнаті без вікон. Але затишна кімната на 2 поверсі, басейн та царські сніданки чекали саме на нас. З чого почати? На карті десятки десятків зірочок і не лише у Барселоні. Ааа паніка! Так, почнемо з маршруту на гору Монжуїк, ні, вона занадто близько, треба щось подалі вхопити. Отже, почнемо з площі Каталонії. Почали ми з архітектури Гауді.

Ми з Дашею не зовсім експерти в архітектурі, але будинки нормальні, із візерунками. Дівчина з брошуркою запевняла, що якщо ми заплатимо близько 20 євро з людини, то нам ще покажуть чудовий ремонт. Але спогади про наш власний ремонт ще досить свіжі і повертатися до них не хочеться. В усіх людях на вулиці було щось спільне. Буквально кожен третій був закутаний у прапор, кожен другий був одягнений у рожеву футболку і всі рухалися у певному напрямку.

Це виявився день Каталонії. Ми пішли за юрбою, що рухалася, згодом вона переросла в немислимих розмірів пробку. Навіть на метр зрушити було важко. Люди кричали, аплодували, махали прапорами. Якості вайфаю в місті варто віддати належне, навіть за такого скупчення людей він працював майже на відмінно. Далі ми хотіли подивитися тріумфальну арку, але весь натовп рушив саме туди. Дорогою головне було не зачепити стаканчики для монет, що тут розставляють ряди бомжів. Кожні десять метрів вони стоять рачки і вимагають щось від перехожих. Судячи з кількості бомжів у культурній столиці Іспанії, проблема з кількістю циган на київському вокзалі не видається мені такою гострою. Треба було рятуватися, а то ми взагалі нічого не подивимося. Ми сховалися у просторому парку Цитаделі. Якщо архітектура Гауді нам не особливо зайшла, то парк виявився дуже крутим. Це справді великий витвір мистецтва. Ми з Дашею обожнюємо гарні парки, цей припав до душі якось особливо.

Чи то багатоповерховий фонтан, чи то зграї папуг, чи незвичайне озеро з деревами, що ростуть, прямо з води, загалом щось у цьому парку є таке, чого не вистачає іншим.

На шляху у нас був перекус у Макдональдсі. Дуже здивувала наявність пива у меню. Я колись читав, що таке у Макдональдсах можливо, але серед попередніх тридцяти Макдональдсів різних країн ми зустріли таке вперше. Вечір ми провели в районі Старої Барселони та Готичному кварталі. Цим районам варто віддати належне, справді затишна атмосфера для нескінченних блукань.

Можна годинами безцільно гуляти і буде радісно. Головне не зупинятися, бо шоколадні хлопці почнуть наркотики намагатися продати. Ми з Дашею навіть експеримент провели. Я заявив, що якщо зупинитися і постояти на одній із центральних вулиць, то й кілька хвилин не пройде, як почнуть парити наркотики. Ми засікли час, я почав рух до затишного місця, щоб там зупинитися і зачекати чи буде щось відбуватися. Пройшло приблизно 4 секунди як до мене причепився афро-барселонець із вимогою купити наркотики.

Монсеррат

З самого ранку на нас чекав шикарний сніданок у готелі. Я думаю, це один із найкращих сніданків, що нам траплялися у поїздках. Серед іншого там був цікавий традиційний картопляний пиріг. У нас було невирішене питання, як дістатися Монсеррата. Гугл показував, що треба сісти на прямий поїзд прямо біля готелю, але хлопець на ресепшені дуже і дуже переконливо запевняв, що треба їхати в центр і цією ж гілкою їхати в Монсеррат. Я звернув увагу, що гугл показує, що ми можемо їхати відразу звідси. Але хлопець корінного африканського коріння сказав, що він краще знає, ніж гугл. Ми поїхали до центру, сіли на поїзд, доїхали до нашого готелю, там була зупинка біля поїзда, і поїхали цим же поїздом далі. Витратили додатково гроші та час заради того, щоб переконатися, що гугл знає краще. Коли ми доїхали до потрібної зупинки, нам треба було пересісти на спеціальний поїзд, який їде високо вгору зубчастою залізницею. Скелясті ландшафти тут нереальної краси.

Від храму розходяться різної довжини туристичні маршрути. Ми вибрали найдовший – Sant Jeroni, і вирушили в дорогу. Стежка займала близько двох годин в один бік. Серед скель яких тільки форм не зустрічалося. Я для себе відзначив скелю у формі собачки і навіть дав їй ім’я Грувер. Але і красоти тут! Тим, хто доходить до самого кінця, в нагороду дістається панорамний краєвид на величезній висоті. У багатьох тут місце для перекусу, але ми влаштували трапезу на сусідній скелі, куди не було стежки. Довелося трохи з екстримом видертися. Зате цілий пік лише для нас!

На зворотному шляху ми випадково пропустили поворот і потрапили ще на один оглядовий майданчик Sant Joan з іншого туристичного маршруту. Сюди туристи піднімалися фунікулером. Зворотний піший маршрут був дуже мальовничим. З усієї поїздки Монсеррат посів перше місце за визначними пам’ятками.

Коли ми їхали назад, за нами гналася гроза. Потужні блискавки били прямо в гори, добре хоч потяг не промокає. У підсумку, за годину ми грозу таки обігнали. У самій Барселоні ми її успішно зловили вдруге. Заливало так, що в переході з ліфта вирвався потоп. Крім потопу, перехід був просто переповнений мішками з кросівками, якими тут приторговують місцеві бізнесмени з південним акцентом. Здавалося, що така гроза ніколи не скінчиться. Як тільки злива трохи стихла, ми перейшли до локального wok-кафе. Найсмачніша вечеря на двох обійшлася у 16,5 євро. Навіть гроза припинилася від того, як ми смачно повечеряли. І знову нічна Барселона манила нас своїми вузькими вуличками. У Барселоні тішить те, що старих районів тут багато й одні переходять в інші. Ти не ходиш весь час по тих самих місцях, а щоразу відкриваєш для себе щось нове. Як не банально звучить, але нам із Дашею сподобалися живі статуї на вулицях.

Начебто тема стара і давно заїжджена, але тут вони справді професіонали своєї справи. І як тільки статуям ніхто не намагається нічого впарити) Гаразд-гаразд, розповідь не про Африку ж. Ми з Дашею в жодному разі нічого не маємо проти інтернаціональності чи кольору шкіри. Просто незрозуміло, чому саме представників конкретної діаспори об’єднує бажання торгувати барахлом і займатися нелегальними справами. Але найцікавіше, що масове жебрацтво у Барселоні розводять саме люди європейської зовнішності. Одним із цікавих відвіданих місць був магазин Діснея, ми там собі навіть сувенірчик прикупили. Також нас зацікавив своєю загадковістю ще один магазин. Він був загадковим у буквальному значенні цього слова. Ми на нього звернули увагу через гучне гарчання тигра. На стінах біля входу висіли великі знаки питання. Що ж, маркетологи, ваша взяла, ми йдемо до цього магазину. Магазин був пов’язаний з одягом. Але так просто піти не хотілося, адже він мав другий поверх, на який піднімався райдужний ескалатор.

Ну як же не покататися на такому. Ще й безкоштовні автомати зі старими іграми. Так, треба рухатися далі, все одно нам з одягу нічого не треба. Але магазин нас не поспішав випускати. На райдужному ескалаторі ми з Дашею загубилися так, що 3 хвилини шукали один одного. На виході з магазину на нас чекав фінальний козир, це була справжня голограма тигра, що виходив із нори та гарчав. Іноді щось їв і навіть ставав на справжні предмети. На цей час це найкращий магазин одягу, що ми відвідували колись у цьому Всесвіті.
Наступний ранок ми присвятили самій Барселоні. Стежка до фортеці Монжуїк нам знову здалася надто близькою, і ми поїхали до парку Гуель. Ми вже відзначали в одній із розповідей вічну проблему Європи – все постійно ремонтується. Барселона тут просто била всі рекорди, звуки болгарок і дрилів тут співали в унісон майже скрізь. Центральний парк якраз перебував у розпалі масштабного ремонту.

Але безкоштовна частина парку завжди рада прийняти всіх бажаючих та порадувати красою та співом пташок. Загалом нам парк сподобався. Але у платній частині ми не були. До речі, місто дуже приємно здивувало наявністю ескалаторів у різних місцях, де потрібно робити підйоми до визначних пам’яток. Ще по дорозі в парк зазирнули в будинок Вінса, цей будинок дійсно надзвичайно красивий, принаймні зовні точно. Сонечко наближалося до зеніту і потрібно було десь провести сієсту. Ми вирушили до музею науки CosmoCaixa. Крокодил у ставку, що знаходився в музеї, вирішив провести сієсту за трапезою.

Але, на щастя, нас від нього відокремлювало скло, і трапеза у крокодила так і не сталася. За склом був цілий міні-ліс з екзотичними птахами та рибами. До лісу можна було зайти, там на нас чекала величезна капібара. У самому музеї багато наукових інтерактивних явищ. Скрізь можна було щось для себе відкрити та взяти участь в експериментах. Ще там проходила виставка роботів, які ніяк не давали перемогти себе у хрестики нулики.

Ми свою денну трапезу провели поряд із крокодилом, який нерухомим поглядом спостерігав за нами, а потім кудись поплив і зник у корінні дерев. У музеї було добре, але на вулиці нас чекало 30-градусне нещадне сонечко. 

Біля музею знаходиться замок, який якимось чином пов’язаний зі знаменитим архітектором, але оскільки замок працював лише до 15:00, ми так і не змогли дізнатися, як і чим він пов’язаний. Наступна точка нашого маршруту – Лабіринт Орта.

Я завжди мріяв погуляти в лабіринті з кущів, які вищі за мене. І на 43 країні мрія збулася. Лабіринт на вигляд був невеликим, але цього виявилося цілком достатньо, щоб там поблукати і потрапити в глухий кут. Лабіринтом бродили кацапськомовні туристи. Ми поставили собі за мету потрапити в центр, не перетинаючись з кацапськомовними. У нас вийшла якась гра у вигляді пакмана, за яким лабіринтом ганяються привиди.

У Барселоні дуже зручно діють квитки на транспорт, одним квитком за 1,02 євро (якщо купувати по 10) можна їхати 1:15 з будь-якою кількістю пересадок на будь-якому громадському транспорті. Ми мали маршрут на гору Тібідабо. Маршрут складався з двох метро фунікулера та автобуса. Дорога зайняла 1:16. Тож ми навіть відчули себе хвилину бунтарями, що йдуть проти системи! Так, ми такі непередбачувані! На вершині гори знаходиться храм Святого Серця, який видно, мабуть, із будь-якої точки Барселони.

Там ще є парк розваг. Але парк схоже вирішив змагатися із тим замком, що працює до 15:00. Парк взагалі працює лише двічі на тиждень. Але в будь-якому разі тут чудова панорама на все місто. Цей вечір ми провели в районі Раваль. І це був черговий романтично-чудовий вечір! Ні, не буду я купувати “Кофе шоп”, перестаньте вклинюватися в романтику нашого вечора! Хлопець мовами не володів, але не втрачав надії, впарити нам косячок.

Таррагона

Ми чергували дні розвідування Барселони та її околиць. Сьогодні був день відвідин сусіднього містечка. Їхати туди поїздом близько години. Місто старовинне і таке ж затишне. Поблукати години три у Таррагоні те що треба.

Коли ми подивилися основну частину міста, я помітив, як сусідньою вулицею пройшла дівчина східного вигляду, пишно вдягнена як цариця, а за нею побігла купа дітей. Ми попрямували до перехрестя вулиць, поки ми йшли, з’явився ще один персонаж, якийсь султан. Як ми з’ясували, ці персонажі були не зовсім справжніми.

І бігли не тільки діти, просто порівнюючи висоту персонажів, звичайні люди здалися дітьми. Ми йшли разом із королівською сім’єю хвилин 20, поки вони не дійшли до школи і не зникли за її дверима. Цікавим вийшов перфоманс. На одному з плакатів міста ми побачили цих персонажів, зважаючи на все, тут днями має бути ціле свято, а це була репетиція. Містечко змогло нас здивувати.

Знову Барселона

Ми повернулися назад до вже рідної Барселони. Попереду ще половина прекрасного дня і можна почати маршрут від венеціанських Башт до фортеці Монжуїк. Маршрут пролягав через фонтан, національний музей і чомусь через спортивний комплекс, який був відзначений у нашому маршруті.

Ми не пам’ятали хто з нас і навіщо його відзначив, але коли дісталися, стало ясно. Це не просто комплекс, а замаскований майданчик для запуску космічних кораблів. Площа виглядала так, ніби у радянському союзі зобразили дуже далеке майбутнє. Якби мені треба було скласти легенду про походження цього місця, я неодмінно розповів би про те, як інопланетяни тут побудували пересадковий модуль з явним орієнтиром для посадки. У гуглі одна з будівель позначена як телекомунікаційна вежа. Але повірте мені, це швидше за все лазерна зброя або якийсь генератор чорних дірок!

Подальша дорога до замку була дуже зеленою та мальовничою. Ця частина Барселони ну дуже сподобалася. Ще був ботанічний сад, але там, на жаль, теж не дуже любили довго працювати. І сад уже закривався. Фортеця не підвела наші очікування. Крім території відкривався вид на величезний порт і аеропорт з літаками, що постійно приземлялися.

Взагалі дуже радісно, ​​що наші авіалінії за доступними цінами мають такі класні маршрути. Наступного дня у нас було заплановано щось грандіозне. Це те, до чого ми наближалися у багатьох країнах, але ніяк не потрапляли за часом. А тепер у нас це заплановано, і живемо ми зовсім близько. IKEA зустрічай нас!

В магазині

Ми з Дашею давно хотіли потрапити в цей чудовий магазин, і ось ми в натовпі, які чекають на відкриття. Відкриття мало бути 10 хвилин тому, але магазин ніби тягне інтригу. Взагалі ми думали, що будемо одні на відкриття, але чомусь він усім виявився потрібен, та ще й так рано. В основному всі очікували відкриття в кав’ярні Ікеа. Цілі сім’ї ситно снідали чомусь не вдома, а в магазині. Ціни тут були дешевшими, ніж у місті, і мабуть, їжа смачніша, раз мала таку популярність. Ми зареєструвалися у програмі лояльності і тепер маємо право на безкоштовну каву! І ось двері відчиняються, і величезний натовп річкою вливається в безкраї простори Ікеа. Магазин справді кумедний, ніби ти постійно переходиш із квартири у квартиру крізь невидимі портали. Мене правда не залишало відчуття що магазин за мною стежить, але це має бути нормою. Наскільки я знаю, в IKEA аналізуються дані про те, хто і де скільки часу проводить і що більше зацікавило.
Сьогодні у нас був останній день і можна було спокійно оглянути все те, що ми за 5 днів ще не бачили.

Зрозуміло, треба було відвідати Саґрада Фамілія. Але оскільки вона ще планує будуватися близько 8 років, то більш детально про її відвідування читайте в блозі не раніше, ніж через 10 років. Прогулялися крізь район Гарсія до парку Гуель, де традиційно вже потрапезували. У парку була кумедна ситуація з іспанською поліцією. Поліцейська в чомусь звинувачувала москальськомовних дівчат. Наскільки ми зрозуміли, ті без дозволу заїхали машиною до парку. До мене пристала іспанська дівчина з вимогою, щоб я припинив стояти, де стою і слухати, як намагаються оштрафувати порушників. Ця вимога висунулася красивою іспанською, але суть за жестами була зрозуміла. Дівчина представилася поліцейською, і навіть погрожувала перевірити мої документи, але не змогла пред’явити навіть своїх. Порилася у сумці і не знайшла. Точніше, вдала, що передумала їх діставати. При цьому дівчина не була у формі. Інша, що збивала штраф, була у формі, але не та, що підійшла до мене. Не дивлячись на наш непорушний спокій, тітка-поліцейська поводилася досить експресивно. Ми стояли на відстані приблизно 5 метрів від того, що відбувається на доріжці. На жаль, законів Іспанії ми не знаємо, але мені робота поліції видалася вкрай некомпетентною. Але я думаю, що знаходиться в громадському місці, де мають право перебувати абсолютно всі, не перетинаючи жодних поліцейських стрічок, не заважаючи жодному слідству, я маю повне право. А тим більше дізнатися, що саме я порушую, якщо є порушення.
Ще в цей день у нас були довгі блукання набережною Барселони.

Погода була похмура, море до себе не вабило, але гуляти вздовж було дуже мило. Вечір ми провели у вже перевіреному красивому парку Цитаделі. А після блукань старими вулицями ми вирушили на шоу фламенко.

Задоволення це коштує від 15 євро з людини і триває близько 30 хвилин або довше, залежно від того, яке саме шоу ти вибереш. Шоу дуже вразило, це був ще один чудовий вечір цієї поїздки. Можна було й дорожче заплатити за довше шоу, якщо вони вміють так витанцьовувати. Вранці у нас було ще трохи часу погуляти районом, де знаходився наш готель. Родзинкою прогулянки став дідусь, що напівоперним голосом співав іспанські пісні сидячи на лавці.

Ось і ми нарешті дісталися такого відомого туристичного міста, яке всіх в себе закохує. Нам наша подорож сподобалася, можна сказати майже дуже сподобалося. Найбільше сподобався Монсеррат та нічні гуляння по старих кварталах Барселони. Парк Цитаделі занесемо собі у віртуальну колекцію найкращих парків, що ми бачили. Ну а музей CosmoCaixa і в топ заносити не треба, якщо не помиляюся, це другий відвіданий музей за всі наші подорожі.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 11.09.2018 – 16.09.2018
Тривалість : 5 повних днів
Авіаквитки: МАУ
Екскурсії: Все самі
Складність поїздки: 2/10 (Легко)

Я не знаю, як це сталося, але у ковідні часи ми нарешті потрапили до країни, в якої відкрито кордони з Грецією. Ми були готові, як ніколи. У нас є біометричні паспорти, у нас дозвіл у вигляді PLF форми, у нас цифрові ковідні сертифікати з повним курсом вакцинації, який завершився 20 днів тому. Греція, приймай нас! Прикордонний офіцер уважно все вивчив і сказав, що тепер ми можемо пройти і здати за рахунок Греції експрес-тест, щоб напевно! Ми ще, як на зло, весь ранок кашляли, коли прокинулися.

Тести тут роблять вибірково. Ми були серед тих щасливчиків. Через 3 хвилини нам сказали, що ми можемо проходити на прикордонний контроль, і ось і все, ми в Греції! Як давно ми хотіли відкрити цю країну! Один одного привітали з першим грецьким кроком! Але чому ж тут так зелено? Мені завжди здавалося, що це повинні бути міста з великою кількістю руїн, що входять у всесвітню спадщину. Скрізь повинні бути рифлені білі колони, по вулицях дівчата повинні ходити, тримаючи руки під строгим кутом у 90 градусів, а на головах вази зі знаменитою олією! І взагалі, чому тут на колісницях не їздять???

Греція взагалі не така, як я в дитинстві уявляв! Сподіваюся, хоч грецький салат тут є? На щастя з усього перерахованого вище саме грецький салат тут є, причому у всіх ресторанах. Фуххх, можна видихнути. Якщо відсутність колон і глеків на головах ще можна пережити, відсутність грецького салату було б сильним ударом.

Я досі пам’ятаю той шок, коли дізнався, що в Празі не подають празький торт, який я так люблю. Цікавий факт, що в грецькому салаті сир кладеться одним великим шматком або поділеним на чотири великі шматки, хоча в домашніх умовах ми звикли додавати фету нарізану кубиками.

Так само дуже порадувала мусака, її зробили настільки еталонною, що я більше ніде не замовляв мусаку, щоб ця в пам’яті завжди залишалася такою ідеальною, так само не обійшлося без смачної рибки та глечика місцевого вина.

У подарунок від ресторану нам принесли місцеві солодощі, дівчина сказала, що їх готує її мати. Як же добре подорожувати смачними країнами і як добре, що смачних країн набагато більше, ніж несмачних. Хоча мені здається, ми в будь-якій країні знайдемо для себе куточок гастрономічного раю.

Тепер про Корфу, у нас часу було близько п’яти годин, щоб погуляти основним містом Керкірою. Місто мені настільки зайшло, що я його поставив нарівні з Барселоною. Знаю, що в мене зараз полетять тапки від мандрівників, які вже були в Барселоні, але я відкрив для себе багато схожих місць і більш виражену атмосферу.

Звичайно, тут немає творів Гауді, але самі вузькі вулиці, розташовані на них столики літніх ресторанів, церкви і навіть фортеця нас ніби повернули у прогулянку культурною столицею Іспанії. На карті заздалегідь ми звичайно ж проставили собі зірки, але коли нас поглинуло старе місто, то вже не потрібно було жодних зірок, просто хотілося всі п’ять годин тут невилазно тинятися.

І навіть коли ми пішли підніматися на фортецю, а вона, до речі, тут дуже шикарна, то я вже сумував за тим, щоб заново зануритися в серце старого міста Керкіри і звідти не вилазити. Місто мене не хотіло відпускати у прямому розумінні, тут продавали мою слабкість – заморожений йогурт.

Загалом, що я хочу сказати. Подорожувати до Ксамилю без відвідування Керкіри це як весілля без нареченої. І навпаки, якщо ти прилетів на Корфу, то пропустити Ксаміль це як відвідати Мальдіви, але без моря.

Повернення до Албанії:(

П’ять годин пролетіло швидше за п’ять хвилин. Пора повертатися до Албанії! Я, до речі, чомусь весь час не міг згадати, що ми саме Албанією подорожуємо, і щоразу при згадці Албанії намагався вгадати, що це за країна, не в’язалися у мене в голові така краса з Албанією. Вечір був досить прохолодний, на щастя, на кораблі виявилася закрита каюта, куди одразу ж усі перебралися. Я зайняв собі зручніше місце і задрімав. Як би все могло гладко скластися, якби я далі написав, що прокинувся вже в Албанії. Але прокинувся я просто як головний герой фільму “Життя Пі” від того, що корабель якось сильно хитається. Подивився на годинник, пливемо лише годину, значить ще годину попереду. Качало все сильніше і сильніше. Спочатку я зрадів, як організм спокійно переносить таку хитавицю. Але це був лише початок. Корабель почало реально кренити та вирівнювати. Здоров’я почало давати колективний збій. Неподалік нас група поляків голосно сміялася з того, що відбувається, але реально було вже не до сміху. Перевантаження, які почав відчувати організм, я не відчував ні на одних американських гірках. Людям починало поганіти. Як не дивно, але у всіх у запасі виявилися пакети. Я вирішив вибігти з каюти на свіже повітря, тому що дуже чутливий до запахів. Я почав бігти по каюті і навіть дивом утримався на ногах. Зовні корабель нещадно огортали масивні хвилі, всіх хто намагався пройти зовнішніми доріжками, кидало з боку на бік. Я схопився руками за бортові перила і намагався оцінити глибину пастки, в яку ми потрапили, що потрібно буде робити, якщо корабель програє в битві з морем. І головне над нами ясно небо, звідки такі хвилі?! Сподіваюся, ця історія не закінчиться так само як у персонажа із вищезгаданого фільму. Я розумів, що треба просто пережити цю годину. Погано було всім. Навіть ті веселі поляки в якусь мить погасли. Я розумів одне, від хитавиці принаймні не вмирають, потрібно просто пережити цей момент. Головне у разі аварії, вихопити Дашу і дотягнути до берега якомога більше людей. Хоча з такими хвилями я з жахом уявляв, як це робити. Але я добрий плавець, вода мій другий будинок. Коли ми нарешті припливли, я зайшов назад у каюту. Начебто всі на вигляд живі, але виглядають у прямому сенсі вбитими, хтось сидить з таким обличчям, що явно не скоро почне посміхатися, хтось просто лежить, не подаючи на вигляд жодних ознак життя, чи непритомні, чи то уві сні. Невпевненим кроком ми пішли з Дашею на берег. Дуже запам’яталися відірвані двері туалету, повз які ми проходили кораблем. Здавалося, що все позаду й можна розслабитися. Але, на жаль, мій організм не дуже товаришує з такими перевантаженнями. Поки ми їхали в готель, в очах почали виявлятися візерунки. Цей вид візерунків мені добре знайомий із дитинства. Якщо візерунки мають прямі або гострі кути – чекай на біду у вигляді найсильнішої мігрені через 30 хвилин. Якщо візерунок має круглі краї, може пощастить, якщо закинути голову назад. На жаль, це були гострі візерунки. Спочатку зник периферійний зір, це коли ти бачиш людину повністю, але окремі елементи, як, наприклад, обличчя в одну картинку не сходяться. А потім накрила та легендарна мігрень. Мало не здалося.
До чого я все це описую. Моя подруга кілька років тому потрапила у цілком ідентичну ситуацію на цьому ж маршруті, на цьому ж кораблі. Я чудово пам’ятаю, як вона описувала всі ці страхіття. Перед тим, як плисти в Грецію добре оцініть спокійність моря, прогноз сили вітру і по можливості заплатіть дорожче, але пливіть на “дельфіні”, а не звичайному кораблі. Він тут теж ходить і має свій розклад. Не повторюйте нашу помилку. Не повертайте смачну грецьку їжу назад у море)

Розповідь про Албанію.

Вже рік пройшов після великої подорожі Південною Америкою, а вона все так само яскрава в наших спогадах. Трохи синя, подекуди семикольорова та безмежно біла. Ні краплі спогади не потьмяніли про ті чарівні дні. Через рік чари знову повернулися. У вигляді мандаринового раю))) Але це була подорож на Канарські острови! Під час поїздки ми вже знали, що вона одна з наших найкращих.
Щойно Візейр оголосив про відкриття нового напряму – Тенеріфе, наступного дня квитки були вже на руках. Для досягнення мети ми зістикували два візейрівські раундтріпи через Будапешт. Найцікавіше, що до трансферної зони ми пішли єдині з нашого київського рейсу. Чергу на рейс було дуже цікаво розглядати, ось у житті не сказав би, що ці люди зараз летять на Канарські острови. Замість успішних бізнесменів у строгих костюмах на рейс стояли зовсім звичайні люди, і далеко не всі мали хоч якісь риси завзятих туристів. У літаку з нами як завжди ніхто не сидів, спочатку підсів якийсь загублений дядько, але потім і його повела стюардеса. Круто, коли заповнений літак та одне з єдиних вільних місць дістається саме твоєму ряду.

Тож у 5,5 годинному перельоті ми могли не лише сидіти, а й лежати. На борту звичайно були в усі тяжкі, а саме 13-та і 14-та серія останнього сезону, поки не сів планшет. За сидіння біля вікон ми доплачували 5 євро за раундтріп і ні краплі не пошкодували про це. Напрямок був для нас новим і за ілюмінаторами відкривалися дуже гарні краєвиди. Види звичайно не настільки шикарні як на підльоті до Шарму, але гідні. Спочатку чай за 2 євро нам здався дуже дорогим, але потім він виявився найдешевшим нашим чаєм на найближчі десять днів. Візейру як завжди дуже великий респект за стиль літака і форми персоналу.Це був перший з 65 перельотів у якому пілот розповідав про те, над чим ми пролітаємо, хоч і угорською, але все ж таки розповідав.

Був момент, коли літак сильно змінив свій коридор, в ілюмінатор було видно ще два перехресні літаки на сусідніх ешелонах. Добре, що всі успішно розминулись. Капітан оголосив, що пролітаємо Марракеш, а отже, ми на фінішній прямій. І під нами вже розстелив свою гладь атлантичний океан. А ось і Канарські острови почалися. Але чому досі не розпочали зниження? А ось і Тенеріфе напевно, ого який величезний, хвилин через десять польоту на повній швидкості, острів Лас-Пальмас зник позаду. Хм.. Це схоже був не Тенеріфе, але нічого ж собі якийсь величезний. А який тоді за розміром наш? Ми все одно не розпочинали зниження. У цей момент я відчув всю відстань між сусідніми островами і зрозумів, що подорожувати на сусідні острови таки не вдасться, добре, що Тенеріфе найцікавіший. Попри безтурботний сонячний прогноз, летіли ми в пелені. А в далині височить вершина вулкана Тейде. Нарешті почали зниження. Підлетівши до гігантського острова, пелена відступила і як за прогнозом і обіцяли була справді сонячна погода з зовсім легким серпанком. Приземлились! Ура! Перший крок на Канарські острови! Ого, нічого собі, вони теж тверді, перший вдих канарського повітря! АААА, Тааак, ми на Канарах! І ця приємна іспанська мова просто як веселка в душі розкочується. Люди всі дуже добрі та привітні, з радістю допомагають з усіх питань. Нам казали, що без автівки на Канарах ніяк. Ну що ж, перевіримо. Де наш автобус? А ось він, тож у дорогу!

Коста-Адехе

Наша перша зупинка була в північній частині острова, в Лас-Амерікас, а саме в місті Коста-Адехе, воно у них якось дуже дивно одне в інше перетікає. Хазяїн Юрій чекав нас з такою ж променистою усмішкою як на аватарці Airbnb. Ми жили у двоповерховому бізнес-центрі, на мінус першому поверсі, у переході, де два офісні приміщення були перероблені під кімнати. У нас не було вікон, зате були всі зручності навіть про які не було інформації в описі. Потім це виявилася не наша кімната і нас переселили в кращу. Може звичайно комусь були б важливі вікна і вид на океан, але за 25 євро на день це був просто канарський подарунок на тлі інших цін. Навіть кухонька своя була. Коли спілкувалися з місцевим гідом, він спитав скільки коштує наше житло, дізнавшись ціну, було видно, що він не сильно вірить нам, а потім ще й з’ясувалося, що я назвав ціну за двох… Було видно, що іспанець за нас щиро радий.
І ось, як мріялося, ми сидимо в дорогому канарському ресторані, поїдаючи смачну паелью під напівсухе вино. Що правда ресторан виявився далеко не найдорожчим, виявляється це звичайні ціни)))

Тости за тостом, поряд океан, всі тобі намагаються догодити. Повечерявши пішли досліджувати місто. Місто мало головну ознаку гарного міста, всі сидять та їдять у ресторанах. А хто не їсть, той напідпитку гуляє містом. Оскільки на виході з ресторану нам ще на дорогу налили по келиху місцевого медового рому, щоби запити літр вина, то ми буквально ширяли над островом. Пам’ятаю щось дуже веселе та смішне обговорювали, а на зустріч йшла аналогічна пара і про щось своє сміялися. Ми з чоловіком зустрілися поглядами і одночасно побажали один одному відмінного відпочинку, та тут всі були на одній хвилі. Набережна від нас тяглася в обидві сторони по 5 і 6 км, так що гуляти можна було вздовж океану скільки завгодно. Шкода, що безтурботність довго тривати не буде, із десяти днів перебування, як нам сказали колишні туристи “Ви для себе на всі десять днів знайдете, що дивитися”. І зважаючи на все, релакс режим закінчиться вже завтра.

Село Маска

З ранку ми вирушили на автовокзал, щоб дізнатися з чого ми починаємо наш маршрут. Місць для відвідування реально багато, а поки не дізнаєшся розклад автобусів, особливо не поплануєш. На вокзалі ми дізналися, що починаємо з села Маска, адже за 20 хвилин якраз буде наш автобус. Працівниці в віконцях автовокзалів — найцінніше що є на Тенеріфе, вони знають буквально всі маршрути та їх стикування по острову, просто кажеш куди ти хочеш потрапити, тобі тут же з посмішкою в 32 детально все розкажуть хорошою англійською. Купивши проїзний bono, ми вирушили у дорогу! Стикувальний автобус ітиме через 50 хвилин, а наш уже в дорозі близько години, цей момент трохи напружував, адже наступний стикувальний буде через 3 години. Але й тут іспанці не підвели. Другий автобус не їхав, доки не приїде перший. Задоволені, як слони, ми пересіли. Автобус помчав по гірських серпантинах, причому на таких висотах, що страшніше було ніж перший раз у літаку летіти. Але краса за вікном була неймовірна, здавалося, ну навіщо він нас кудись везе далі, якщо тут і так дуже красиво, але за описом далі ще буде красивіше. Якоїсь миті ми приїхали в сонячне гірське село.

Серед ранкової тиші лунали звуки гітари. Перша думка була «Мачу Пікчу!» Місце було звичайно далеко не Перу, але дуже схоже. Поблукавши по околицях затишного села, несмачно підкріпившись (смачно поїсти на Канарах була велика рідкість) ми вирушили в каньйон на зустріч пригодам, захопивши з собою мандаринів. Місцеві бачивши, що ми в босоніжках збираємося здійснити похід каньйоном остерігаючи нас відмовляли, мовляв, вам потрібні «мегакросівкиплюстридоспритності» Але які тут кросівки – літо навколо! Окрім нас у каньйон мало не у валянках усі перлися. Каньйоном спускалися близько трьох годин подумки співчуваючи тим, хто в цю літню погоду йшов у кросівках. Види були чарівні і дуже різноманітні, то скелі-гіганти, що закривали собою сонячне світло, то зелені гори вкриті пальмами, то річечки смарагдово-прозорого кольору, то кіт смугастий. Стій, звідки тут кіт узявся, як він стільки пройшов? Проте кіт із задоволеною мордою відпочивав на камінчиках.

Під час проходу через чергові чагарники, ми вирішили обійти їх сусідніми стежками. І ось ми вже йдемо по різних горах, сподіваючись, що вони колись зімкнуться. Мій шлях продовжувався не більше 10 хвилин і стежка просто закінчилася. Не можу зрозуміти, ну хто ж робить стежку, яка нічим не закінчується? З протилежної гори Даша переможно дивилася на мене. Перелізти з гори на гору було тим ще завданням.

Так ось, про види, ми навіть бачили високі скелі, що окремо стоять, як в Аватарі. А найефектніше це кінець тригодинного спуску – океан.

Далі шляхи два — для тих, хто приїхав на машині, починає чотиригодинний підйом назад. А ті, хто до машини не прив’язаний, сідають на катер і 20 хвилин на повному ході буквально ширяють по темно-бірюзовому океану вздовж могутніх скель у місто Лос Гігантес. Продовжувати свою подорож.
Останній катер відпливає о 16:30, майте на увазі. Летячи крізь морський бриз, ми раділи, що ми відносилися до тих туристів, що подорожують без машини. Причалили в місто. Навколо катера тут же скупчилася купа величезної риби, мабуть, чекала поки якийсь турист впаде з кінцями у воду. Можна було одразу вирушити далі у плавання дивитися на китів та дельфінів або поринути у затишне містечко. Ми вибрали місто, бо після напруженого спуску ще на хвилях гойдатися не хотілося. Мені сподобався девіз морських прогулянок «100% whales, no whales? Back money! ». Місто виявилося дійсно прикольним за рахунок того, що знаходилося на скелях.

Океан був просто магічного кольору – темна бірюза, а коли піднімалася хвиля, її гребінець був яскраво бірюзовим. Ми цей колір називали Аквафрі! Тут ми навіть смачно поїли китайську їжу в пекінському ресторані. Догулявши в місті до вечора, ми вирушили назад до рідної Коста Адехи. Перший день видався на славу — ноги гудуть. Але нічна прогулянка насамперед! Ми вирушили далі дослідити нашу нескінченну набережну. Іноді афроканарійці намагалися напарити то годинники то окуляри, як у Єгипті. Але з однією маленькою різницею, ті, що тримали купи годинників в руках у швидкій скоромовці того, що вони хочуть напарити, пропонували якийсь шоколад, а іноді й зовсім у відкриту марихуану та кокаїн. Ми, звичайно, не підтримуємо таке, але цікавість ціни просто розбирає. Треба у кольорового запитати що по чому, але це виявилось ще складніше ніж у Таїланді коли було цікаво запитати у дівчини скільки вона коштує. У Таї ми так і не наважилися поставити це питання. А тут дуже цікаво ж. І, як на зло, не всі відкрито говорять це слово, не будеш же з ним торгуватися за шоколад. І тут настав той момент між годинами промайнуло слово “Марі”, я відразу у відповідь “Хау мач?” Афроканарієць відразу почав нам нести щось не по темі з’ясовуючи з якої ми країни і як нам тут подобається, я все ж таки не відставав від мети «Вот прайс???». Наш темношкірий друг переконавшись, що відійшов разом з нами від натовпу, сунув мені в руку годинник, щоб я вивчав якість і розповів, що кораблик – 30, два кораблики – 50 євро. “Ок, вот ебаут кокаїн?” спитав я і взяв у нього інший годинник посилено виглядаючи їх якість, дивлячись на годинник у мене в руках хлопець розповів, що грам – 60 євро, 100 євро за два грами. Я йому подякував за інфу, сунувши йому годинник назад у руки. Наш друг чекав на продовження, але я сказав, що якщо надумаю, то я його запам’ятав. А потім думаю, може була погана ідея сказати нашому темному продавцю, що я його запам’ятав… Але зате як камінь із себе звалив, вгамувавши свою цікавість. Хоча так і не знаю чи багато це, чи мало. Я взагалі задумався, чи продавав він насправді ті годинники, чи ні.

Джангл парк

На другий день ми вирушили безкоштовним автобусом до тропічного зоопарку Jungle Park дивитися різні цікавості. Система проста платиш за вхід – усі шоу безкоштовні, скільки хочеш разів. Спочатку була вистава з якимись пташками. На шоу давали годувати з рук екзотичних птахів, садили на плечі та на голови. Друге Шоу було з морськими котиками. Було весело дивитися це шоу з прикольними елементами гумору. Цікавий момент був коли із зали покликали ніяк не підставну «Lucky girl» погладити котика, яка до того, як її покликали сиділа сама в одному з перших рядів, а як тільки погладила, побігла сидіти до мами на задні ряди.

Усього за 15 євро можна було сфотографуватися, щоб тебе цілував котик, так було написано на банері та вирізаний котик, що цілує вирізану дівчинку. Якщо вдало встати і закрити собою картонну дівчинку, вийде, що тебе цілує котик прямо з банера і безкоштовно. На третьому шоу хижі птахи ширяли у всіх над головами, злітаючи в небо і повертаючись.

Щоправда, пишуть, що птахи повертаються не завжди встигаючи до кінця програми. Між та після шоу ми гуляли серед джунглів цього парку. На Півдні острова є конкурент – парк Лоро, який дуже розрекламований. Я б не сказав, що джангл парк набагато гірший. Родзинкою парку була наявність бобслею. 4 євро і я лечу крізь простір на шаленій швидкості. Диктор щось кричить у мікрофон, але мені всеодно, мені добре. Після того, як пролетів трасу, емоції просто зашкалювали. У парку провели десь пів дня.

Оскільки у запасі ще була друга половина дня, ми вирушили купатися в океані. За всіма об’єктивними розрахунками це була буквально єдина можливість у цій поїздці. На півночі острова, де не можна купатися там шторм чи скелі та дуже красива вода. Де можна купатися, там хвилерізами закриті горизонти та водна гладь звичайного кольору, нічим не приваблива. Сірим вулканічним пісочком протопали у воду, а вона ще й прохолодна! Але ні, це океан, треба відзначитися. Пів години ми залазили, а потім я як відзначився, наступивши на морського їжака голою ногою, так відзначився на повну. Зловив, на щастя, лише два шипи. Один Даша відразу змогла дістати, а другий тільки боляче відчувався у глибині пальця. Відчуття як від жала бджоли, пульсуючий біль розходився від пальця. До готелю було пиляти хвилин 20, дошкулявши до готелю, я почав усвідомлювати всю глибину дупи, в яку я потрапив. Для підйому на вулкан потрібно було отримати дозвіл на певний час, черга на один місяць вперед, наш час – завтрашній ранок. Як не крути, а через 20 годин я маю бути на вершині інакше шанс втрачено. Голки навіть видно не було, але біль крокодильський якщо встати на ногу. В інтернеті я вичитав, що всі голки їжака все-одно не дістати, головне зробити так, щоб вони не створювали біль і тоді через два місяці розсмокчуться. Другий варіант більш надійний був через страхову компанію на два дні виїхати до лікарні. Ми пішли третім шляхом – орудували підручними засобами. Спочатку Даша колупала там зубочистками, але це не дало результату. Після декількох падінь у непритомність Даші, я гострим ножем вирішив сам собі зробити операцію. З ножів у кімнаті було якесь невелике мачете, здавалося, що при неправильному русі палець з ноги як пір’їнка відлетить. Розрізавши палець, зміг ножем намацати голку, при дотику до голки лунав керамічний скрегіт. Весь час Медсестрі Даші доводилося промокувати кров (і непритомніти). Операція тривала годину, і я вже не був упевнений, що така втрата крові є нормальною. В один момент колючий біль значно вщух. Голку начебто й не дістали, але начебто й не створює тепер таких проблем. До речі пишемо цю розповідь удвох я і голка)))) Другу годину цих самотортур я б не витримав. Загалом відзначився в Атлантичному океані так, що назавжди запам’ятав. Відлежавшись, ми вирушили на традиційну нічну прогулянку набережною. До речі, їжа часто була несмачною, але в ресторанчику при нашому готелі завжди було смачно і душевно. Цього дня ми забрели зовсім далеко, дійшли до цілого неосяжного палацу, це виявився хард-рок готель.

За розмахом будівлі він явно перемагав усі готелі острова. До речі, молоді в листопаді було настільки мало, що в основному наш відпочинок проходив серед бабусь і дідусів за 70. Зате дуже зручно, що ніде черг не було.

Вулкан Тейде

Дуже довгоочікуваний був день, адже все що я знав раніше про туризм на Канарах це тільки вулкан. З Коста-Адехе їде один раз на день автобус туди-назад. На такий автобус проїзний не діє і коштує він 29 євро за двох в обидві сторони. Автобуси в Тенеріфе мега-комфортні та сучасні, їздити в них одне задоволення. Проїхавши селище Вілафлор, ми почали підніматися автобусом у гори. Природа острова кардинально змінилася, вздовж доріг були соснові гаї, а з доріг відкривалися безкраї краєвиди на океан та прибережні міста. Незабаром автобус зробив 15-хвилинну зупинку. Висота була близько 2000 метрів, ландшафти тут були зовсім інші. Кам’яні пустелі темних кольорів, нависаючі мляві скелі виглядали загрозливо і морально тиснули. Якщо доісторичні чудовиська існували, це була явно їх місцевість. Температура тут була за відчуттями 10 градусів, що на 15 градусів було менше вже звичної нам Канарської температури. Сівши в автобус ми вирушили до канатної дороги. До червоної межі, після якої може схопити гірська хвороба залишалася буквально сотня-друга метрів. Після Болівії я вже знав, що для мене це неминуче і одразу випив потрібну пігулку.

У черзі на канатний фунікулер сумарно простояли трохи більше 40 хвилин. Заодно й перекусили місцевих пиріжків. Підйом тривав хвилин 8, причому місцями вагончик настільки різко йшов униз, що всі аж скрикували. І ось відчиняються двері, ми на висоті 3500, далі є два шляхи, ті, хто має дозвіл йдуть на вершину вулкана, інші можуть погуляти на оглядових майданчиках. Ми як просунуті туристи належали до першої групи, за що окреме дякую Олені Шедіній. Вгору треба було піднятися на якихось 150 метрів над рівнем моря, але стежками. Спочатку був адреналін і розрідженість повітря так сильно не відчувалася, але хвилин через 5 з’явилася важка задишка і в очах пропливали пульсуючі візерунки.

Десь з годинку ми не кваплячись піднімалися, роблячи масу перепочинків, поки організм повернеться в нормальний стан. З кратера вулкана було видно, що він трохи димить. Перше питання було «А так взагалі має бути?». За статистикою вулкан Тейде вивергається приблизно раз на 110 років, востаннє вивергався в 1909-му році… Чим ближче до кратера, тим більше сірчаних випарів. Коли до кратера залишалися лічені десятки метрів, накотила нова хвиля адреналіну і гірська хвороба відступила. Останні кроки ми буквально пробігли і ми на вершині в сірчаних хмарах. З одного боку проглядається океан, з іншого — рідкі хмари пропливали під нами, над нами і через нас. Це наш перший вулкан, на вершину якого ми піднялися. 3718 метрів.
До речі, організм досить швидко адаптувався до висоти, гірська хвороба відступила. Спустившись назад до роздоріжжя, ми пішли гуляти оглядовими майданчиками. З джерел сірчаного диму гріло теплом, навколо купки снігу та зловісного кольору, і форм скеляста місцевість.

Скажімо так, вулкан далеко не найкрасивіше, що можна побачити на Канарах, за красою він на п’ятому місці з відвіданих місць на Тенеріфе, але сам факт підняття на вулкан додає тобі +1000 до туристичного скіла, тож відповідно підніматися потрібно кожному). Рашистська дівчина зробила комплімент водієві, який говорив тільки іспанською, а щоб йому зрозуміліше було вона говорила повільно і чітко по складах “Ви-очень-хороший-водітєль!”, Я не впевнений, що водій взагалі зрозумів, що вона до нього зверталася. Завжди радував інтелект рашиків, які знаючи тільки рашистську, вони завжди всім закордонним людям, говорять повільно і по складах, напевно в кожній поїздці спостерігали таких експонатів. Але, на щастя, починаючи із 2022 року таких експонатів вже майже не буде. Повернувшись назад у вечірні 24 градуси, ми закріпили враження про підйом смачним морозивом. На щастя, голка в нозі не завадила підйому, та й у кросівках із нею легше. Тааак, відпочинок йде насичено, лише третій день, а скільки вже було. Через те, що ми чергували види активності щодня, то завтра на нас чекає більш релаксовий, але не менш активний відпочинок.

Аквапарк «Сіам Парк»

Я колись про нього читав і пам’ятаю, що собі його взяв на замітку як маст до відвідування, і не дарма. На вході ми купили відразу твін-тікети для одноразового відвідування аквапарку та Лоро парку, що знаходиться на півночі острова. Такий квиток дає загальну знижку та за літнім тарифом коштує 59 євро з особи. Після входу на територію все виглядало, м’яко кажучи, красиво, хоч слово красиво навіть нічого не опише. Ми ніби повернулися до Таїланду, у ті рідні джунглі та тропіки. Насправді види були лише трохи краще, ніж у нашому тайському готелі Woodlands hotel, але як же це зачаровує. Спочатку треба було подолати бажання скрізь фотографуватись, бо головне тут було накупатись скрізь, а потім все інше. Територія просто величезних розмірів.

Спочатку по разу прокотилися на гірочках звичайного рівня, а потім пішли дивитися що тут із цікавих гірок. Перша гірка називалася безневинно «Volcano», у коло садили по чотири людини обличчям один до одного, ноги треба було скласти один на одного. Діаметр входу в гірку був більший за людський зріст, а сама гірка всередині непроглядно темна. Мені пощастило найбільше, я їхав спиною вперед. Після набору швидкості гірка різко йде вниз і починається кілька секунд падіння в повній темряві, та ще й в моєму випадку спиною вниз. Верещали всі так, що фільми про зомбі просто відпочивають. Після приземлення трохи просвітліло і нас закручували до центру вирви, далі продовжувалася спокійніша гірка.

Друга ж гірка величала себе The dragon. Вона була світлою. Коли нашу четвірку посадили в коло, нам пояснили, що треба буде дуже міцно триматися за коло і в жодному разі його не відпускати. Насторожуюча порада. Уперед! Спочатку було навіть без криків, але коли швидкість набралася дуже висока, ми вилетіли з труби в гігантську параболічну стіну. На набраній інерції ми мчали вертикальною стіною просто вгору на дуже великій швидкості, в гірку зазирав гігантський грізний дракон. Коли ми були на піку висоти стало ясно, чому потрібно було міцно триматися, у трьох туристів, що сиділи поруч зі мною, був просто застиглий страх на обличчі перед падінням вниз. Інерції вистачило, щоб кілька разів параболою пролетіти в кожну з верхівок, після чого нас затягнуло потоком води в наступну трубу, і ми помчали далі.

Гірок в аквапарку багато і якби були черги, то ми не встигли б на кожній побувати. Найцікавіша для мене була гірка попереду, її висота з десятиповерховий будинок і практично вертикальна та відкритого типу, закінчується прозорою трубою, що проходить через басейн із живими акулами. У черзі на цю гірку здебільшого стояли мужики міцної статури. Під час підняття був великий ряд попереджень, що трапиться якщо раптом підняти голову або неправильно лежати. На самому верху, інструктор ще раз показував табличку з правилами безпеки і просив стоячи продемонструвати, як саме ти лежатимеш на гірці.

З висоти цієї гірки добре видно прилеглі міста. Моя черга і починається політ. Швидкість набралася настільки висока, що у вухах лунав хрускіт від вібрації кісток. На такій швидкості м’язи починали боліти лише від факту тертя води. Коли я влетів у басейн з акулами, він для мене був як маленька синя смуга, а по вильоті з гори був жорсткий процес гальмування тілом об воду. Так, незабутні у них тут гірки))) Були ще різні цікаві гірки, тож приїжджайте самі й побачите. Смачно поївши у ресторані, ми пішли скрізь фотографуватися. Потім ми вирушили в подорож на колах річкою. На час міні-подорожі річкою зникло за хмарами сонце і було трохи прохолодно.

Але ж яка краса була, та ще навколо справжні шедеври природи. Хвилин через 25 плавання була розвилка на фініш або активніше продовження. Звичайно ж, незважаючи на прохолодність, ми попливли на продовження. У деяких місцях течія була повільною і доводилося гребти руками, але коли почалися спуски та пороги було весело. В кінці ми пропливали через той же басейн з акулами, тільки перпендикулярно високій гірці, тобто ми пливли у великому скляному тунелі, а навколо плавали акули по той бік скла, причому досить зубаті. Час від часу над головами пролітали люди з тієї божевільної гірки. Як тільки ми припливли до кінця, визирнуло сонечко. Ми пішли на територію, яка назвалася “Море”. Там був райський куточок, але вода в прісному морі була прохолодною, всі ліниво засмагали на лежаках, у воді було кілька людей. Але тут лунає гуркіт із глибин і всі як по сигналу помчали в цю нетеплу воду. Назустріч сотні людей мчало просто цунамі, яке всіх поглинуло, а найшвидші встигли навіть випливти на верхівку. Море почало штормити, я так само побіг у воду, знову глухий грім і чергова хвиля мчить, я їй на зустріч. Поблизу вона виявилася ще більшою та ефектнішою. Даша сиділа на лежаку і хвилин за 5 теж здалася і побігла в прохолодне море. Під час цих хвиль температура води взагалі не помічається. Тепер на лежаках майже нікого не було, усі були у воді. Не дарма цей аквапарк має світовий рекорд за найвищі штучні хвилі.

Коли ми дізналися, що аквапарк закриється о 17:00, дуже засмутилися, 7 годин пролетіло непомітно. В інтернеті я перевірив свої здогади і так, цей аквапарк дійсно вважається найкращим у світі і це дійсно так і є! У листопаді людей було мало, вранці максимальна черга була у 16 людей на гірку в яку садять по 4, тобто в межах 5 хвилин. Вдень людей на гірках взагалі практично не було. Але не заздрю ​​тим, хто тут відпочиває у пік сезону, бо бачили позначки «1 година до спуску», тобто якщо ти тут стоїш у черзі, то спустишся через годину. Аквапарк до відвідування обов’язково!

Увечері ми пішли гуляти в інший бік набережної, за описом там був якийсь дуже престижний район. У той момент, коли фраки на офіціантах стали дорожчими за наші авіаквитки, ми зрозуміли, що досягли цього району. Коли я пішов в один із ресторанів у туалет, у мене було таке відчуття ніби я Лувр відвідав. Пафосу в тому районі було багато, навіть афроканарців з годинником не було) Маршрут вечірніх прогулянок найчастіше був простий, йдеш у якийсь бік до нестачі сил, а потім повертаєшся на автобусі. Перевага району Лас Амерікас у тому, що скрізь красиво, куди не піди. Наступний день був останнім на південній частині острова, на нього ми припасли нову для нас розвагу.

Геокешинг

Першу частину дня ми бродили вуличками, на яких ще не були, пообідали і за рекомендацією Lecype завантажили додаток “Геокешинг” на планшет. Карта Лас-Амерікас одразу закешувалася для офлайн режиму і на карті з’явилося безліч відміток, де інші геокешери залишили свій скарб. Причому найближчий скарб по карті опинився за 150 метрів від нашого хостела. Шикарно! Вирушили ми на хвилеріз і посилено шукали в камінні, але скарб опинився в коробці з вогнегасником. У цьому скарбі був просто блокнотик, щоб відзначитися, що ти знайшов його. Але скарб охороняло діарейне прокляття, так що довелося потім повернутися в готель і заразом запастися ручкою. Другий скарб перебував у місцевій церкві, яка непомітно розташувалася серед ресторанів, причому було зазначено, що господар про скарб у курсі. Підійшовши до звичайного на вигляд приміщення, ми виявили, що всередині церква. До нас підійшов літній чоловік, тому що ми були єдиними відвідувачами. Я сказав: «Ві а лукін фор геокечінг!», Він перепитав «Геокешинг???», «О, єс, геокешинг!» Чоловік з посмішкою підвів нас до декоративного дерева, і вказав на висячу баночку між гілок, і розповів нам, що йому дуже приємно, що ми прийшли до нього за скарбом. У цьому кеші була сережка, але через те, що нам не було що покласти натомість, ми її не забирали, а тільки записалися. Гра дуже затягнула, і коли сідало сонце, ми вже були в горах на околиці міста, читаючи в черговому скарбі записку про те, які тут відкриваються гарні краєвиди.

Суть гри, що ти відкриваєш для себе в місті цікаві місця в яких так і не побував, завдяки грі ми відкрили для себе в Лас-Амерікас ще купу красивих місць. Коли планшет сів, ми вже були зовсім на околиці. Так закінчилася наша подорож південною частиною Тенеріфе, але як тут кажуть: «Якщо ви були тільки на півдні, то вважайте, що ви не бачили Канар!» З самого ранку розпрощавшись із господарем Юрієм, який нас люб’язно підкинув на автовокзал, ми вирушили на північ.

Пуерто де ла Круз

Поки їхали, звернули увагу, що природа та клімат дуже змінилися, якщо на півдні рослини росли тільки там, де їх добре поливали, то тут просто були скрізь зелені гаї, навіть там де не треба) Вийшовши з автобуса ми запустили пошук по GPS і були дуже раді, що точка нашого готелю була за 400 метрів від нас, тому що місто велике. Після нашої затишної Коста-Адехи перший день була реальна акліматизація та звикання до великого міста. Місцевість берега тут дуже скеляста і океан на всю красу показує свій характер, а колір його просто… не втримався, побіг купатися. Пройшовши чорним вулканічним пісочком, я поліз у штормовий, але теплий океан. Якщо вглиб через скелясте дрібне дно я якось проплив, боячись зловити в обійми брилу, то назад океан не сильно хотів відпускати, затягуючи до центру. Але наявність бічного хвилерізу надавало впевненості, що не утягне з кінцями. Поки вилазив, трохи покоцав ноги, але був задоволений як слон. Ось такий і має бути атлантичний океан! Далі треба було вирушити на місцевий автовокзал і спланувати наші маршрути по півночі. Реліктовий ліс, як потенційно не найцікавіший і важкодоступний відкладали ближче до кінця подорожі. Хоча насправді якби ми знали, що це таке, то не ставили б відвідування вулкана в пріоритеті в цій поїздці. Добре, до міста їхати хвилин 25. Далі треба було вирушити на місцевий автовокзал і спланувати наші маршрути по півночі, реліктовий ліс, як потенційно не найцікавіший і важко відкладали ближче до кінця. Хоча насправді якби ми знали, що це таке, то не ставили б відвідування вулкана у пріоритеті в цій поїздці. Дівчина в віконці від себе порадила до нашого маршруту додати сусіднє містечко Ла-Оротава, тому що у нас було відповідне вікно в маршруті. До міста їхати хвилин 25.

Ла-Оротава

Це виявилося затишне гірське містечко з красивими вузенькими вуличками, скрізь де гуляєш радіє око. Вся краса затишних вуличок прикрашала фон з безмежного океану десь там вдалині. Варто зауважити, що в цьому місті явно живуть ліліпути, оскільки дверні отвори в будинках були впритул моєму зросту, а то й зовсім нижче. Причому ці ліліпути явно дуже жадібні, тому що це поки що єдине іспанське місто де були платні туалети, а в кафе майже скрізь не пускали, якщо у них нічого не купити.

Начебто від умови обов’язкової покупки тобі замість туалету різко захочеться шоколадний торт. Ще запам’ятався дорогий музей із безкоштовним входом – заходиш безкоштовно, а все всередині – все платно. А так містечко норм, для релаксуючої прогулянки гірською місцевістю в самий раз, ми навіть поблукали в ньому шукаючи вихід серед городів і грядок. Повернувшись до Пуерто де ла Круз, ми замовили на вечерю велику паелью, щоб не помилитися зі смачною їжею. Та ще й під вино було якраз. Цікавий факт, що вино називається домашнє, а відкорковують його зі звичайних магазинних пляшок. Здолавши пів порції нашого блюда, решту нам запакували з собою, щоб завтра поснідати. Щовечора ми обов’язково їли заморожений йогурт на десерт. Вночі океан виглядав зловісно, особливо коли ми пішли, підніматись у гору над урвищем. Ех, що я вам скажу, нічні прогулянки у Тенеріфе це щось незвичайне і безумовно має свій шарм.

Наступного дня у нас заплановано перший у Європі та третій у світі зоопарк Лоро парк. Причому його реклама була просто скрізь — на автобусах, банерах смітниках і в усіх частинах острова.

Лоро-парк

О 09:00 ранку з декоративної лоро-платформи нас забрав безкоштовний лоро-паровозик, і ми помчали дорогами та трасами до лоро-парку. Їхали ми хвилин 15. На вході пред’явили наш твін тікет, куплений ще в Сіам парку і вирушили на перше шоу.

Принцип той самий, що і в Джангл-парку — платиш за вхід у парк і відвідуєш усі шоу скільки завгодно. Перше шоу було морських котиків. Морські котики вони завжди гарні й красиві, а наша кума навіть казала, що їла їх, але потім виявилося, що то була страва не з котика, а з морського коника. Деякі трюки, які показували котики, я ще не бачив у інших шоу. Людей тут звичайно було більше разів у сто, причому це було лише перше шоу.

У пінгвінаріумі

Трохи хотілося спати, тож я випив кави без кофеїну. Суворо звичайно, але те, що воно не справжнє ніде не написане. Такс, котики скінчилися, що в нас далі? Пташки! Тільки не в такому форматі як у Джангл-парку, тут всі сиділи навпроти сцени, на якій птахи демонстрували свої таланти. Було справді прикольно все підлаштовано. Папуга навіть пожежу на пожежній машині їхала гасити. Третім шоу були дельфіни. Але головним гостем програми був один із дресирувальників, у якого настільки була шикарно-біла посмішка, що йому явно за неї доплачували. Все шоу дельфінів з голови не йшла думка, як же можна так широко посміхатися?

Я думаю в індустрії реклами зубної гігієни дресирувальник міг сколотити цілий стан. Найголовнішим шоу Лоро парку було останнє шоу косаток. Тут уже людей було стільки, що було страшно, що не вистачить місця на цих гігантських трибунах. Сама арена була теж значних розмірів, адже там повинні себе вільно почувати чотири косатки. Над ареною великий екран із прямою трансляцією того, що зараз відбувається на трибунах. Камерою у фокус брали різних людей і дописували у хмаринці, що вони зараз думають. Особливо тролили якогось діда, який ніяк не міг знайти своє місце і не помічав, що він у фокусі камери. Потім почали у фокус брати по дві людини обводити їх у серце і не знімати фокус, доки ті не поцілуються. Було реально до сліз смішно, особливо, коли на двох хлопців навели камеру. Після такого розігріву почали транслювати попередження, що може бути з тими, хто сидить у Splash zone. Не дарма на вході по три євро продавали дощові плащі. Ми були спокійні, оскільки сиділи досить високо, але потім зрозуміли, що на сидіннях, які потрапляють до цієї зони, є спеціальні наклейки, і наші не виняток. Даша, проаналізувавши висоту, сказала: «Ні, ну не долетить». Через п’ять хвилин під час шоу ми хором промовили фразу «Таки долетіло!» витираючи з себе воду. Останній момент, що я пам’ятаю, величезний хвіст ударяє по воді в наш бік. Якийсь чоловік під час цунамі вирішив збігати за плащем для своєї дружини. Якраз на повному ходу під хвилю і потрапив, коли він повернувся до дружини з плащем, виявилося, що їхній сектор хвилею не накрило і дружина сидить суха, а він весь мокрий, проте з плащем у руках. Шоу не так цікаве, як ефектне, адже де ще подивишся, як мало не кити перед тобою показують трюки. А тим часом люди до парку все прибували та прибували.

При цьому вважалося, що на Канарах ми були не в сезон. Окрім чотирьох видів шоу на території цілий величезний зоопарк з екзотичними тваринами. Найбільше нам сподобався пінгівінаріум, вольєр з горилою, з білими тиграми, а також акваріуми з рибами, медузами і звичайно ж підводний тунель.

Пробули загалом годин 6, час пролетів швидко. Решту дня присвітили геокешингу, тим самим відкривши для себе красивий парк і шикарні краєвиди. Причому це полювання було не простим, а нічним. Насправді не варто було вночі шукати скарби, які і вдень фіг знайдеш. Заради одного скарбу ми залізли в такі густі чагарники, що навіть із підказкою «Перпендикулярно лавочці на відстані рівно 8,2 метра, ми його все-одно через силу знайшли». Зате не дарма, там виявився скарб-мандрівник, який вже був в Африці, Норвегії та Німеччині, здолавши за 2 роки понад 8000 км. Його маршрут ми бачили на карті. Тепер на цього мандрівника чекає дуже екзотична країна мало не на протилежній частині земної кулі. Причому знайшли його буквально в останній момент, адже потім нас накрила сильна злива, але на щастя поряд була кав’ярня. Наступного дня на нас чекала головна подорож цієї поїздки – реліктовий ліс, правда ми цього тоді ще не знали.

Реліктовий ліс

Хоч Даша мене і застерігала, що там може бути прохолодно, я всерйоз це не сприйняв. Реліктовий ліс — це ліс, що зберіг свою флору з часів динозаврів, тобто коли в цьому лісі гуляли динозаври, там росли саме ці доісторичні, унікальні рослини. З Пуерто де ла Круза треба було їхати з пересадкою через місто Ла Лагуна, причому час усіх пересадок дуже малий. Пересівши на інший автобус, ми поїхали у гірське місто Cruz del Carmen. В автобусі висів градусник, що показує температуру на вулиці. Температура падала буквально кожні п’ять хвилин. Причому ми починали з 24-х градусів. Коли на градуснику світилося 17 градусів, я вже шкодував, що не взяв у ліс теплі речі, зате Даша на щастя набрала з перебором.

На місці, в якому нас висадив автобус, була вершина гори та 7 маршрутних стежок, якими можна пройтися. Щоб зрозуміти, куди тобі краще є закритий туристік інформейшен. За досвідом якоїсь мандрівниці, чий блог ми читали перед походом, ми вибрали її маршрут довжиною майже 10 км TH10 (рекомендуємо маршрут). Стародавні зелені ліси поглинули нас, закриваючи своїми гілками небо. У лісі було прохолодно, але гарно. Стежка розділялася, і ми у туристів вирішили уточнити куди краще, у відповідь отримали «Це залежить від того, де ви залишили машину». Тут вкотре пораділи, що ми без машини, адже 10-кілометровий похід, перетворити на 20-кілометрове повернення не хотілося. Дізнавшись, що ми без машини, нас відправили йти через Чіманаду! Незабаром ліс закінчився і нашому погляду відкрилися просто фантастичні види величезних гір, вкритих реліктовим лісом.

Види були майже такими ж крутими, як і в Перу, я навіть за збігом у похід одягнув відповідну футболку. Після двогодинної дороги ми мали перекус у Чіманаді. Мені навіть щось смачне принесли. Щоправда, з другого разу, спочатку принесли якусь рибу, яку не я замовляв. А сусідній хлопець взагалі замовив суп, а принесли йому величезну страву смажених овочів, пояснивши, що суп — це назва страви) Перепочивши, ми вирушили далі. Якщо до Чіманади види були приголомшливі, то зараз вони стали приголомшливо фантастичні. Ще й часом були гарні урвища над океаном. Після Чіманади ми ще йшли кілька годин по цій красі.

Знайди мене)

Підйом на вулкан у порівнянні з цим лісом – крапля у морі. Вже коли починали спускатись, Даша звернула увагу на якихось людей, які під сусідньою горою вели перестрілку на автоматах. Одна проблема — не особливо можна зрозуміти страйкбольні це автомати чи братва вирішила суперечку порішати. На щастя, ми не були помічені. Дійшовши до кінця, можна було оцінити наскільки довгий маршрут ми пройшли горами, озирнувшись назад. Дуже хотілося наступного дня ще раз сходити іншим маршрутом, але ноги і крепатура мені сказали: «Це буде останнє, що ти зробиш». Реліктовий ліс залишив вічні спогади серед наших подорожей світом, це безумовно найкрасивіше що є на Тенеріфе. Там насправді ще щось можна було подивитися в місті, до якого ми дійшли, але зустрівши автобус, що відбуває, ноги самі побігли за ним, причому у гору. Добре, що водій зупинив. Далі був сон з пересадкою і знову сон. І обов’язково вечірня прогулянка набережною. Потім знову сон був міцний, як ніколи.

Ла-Лагуна

Останнє з рекомендованого, що ми ще не відвідали — місто Ла Лагуна. Містечко звичайно норм, але на тлі всього, що можна побачити на острові, ніяких особливих почуттів воно не викликало. Цей день був дощовим і реально було цікаво змінювати свій маршрут залежно від нальотів та інтенсивності дощу, зате побували на справжньому канарському критому базарі.

Потішило, що у зв’язку з дощем, наш готель нам видав безкоштовно парасольки, які ж Іспанці молодці, шкода правда, що коли заселяли острови, вони перерізали місцеве населення. Наступного дня ми мали часу лише до 12:00 ранку перед початком дороги. Вставши раніше, ми вирушили Геокешити скарби, пізнаючи незвідані частини острова.

Епілог

Канарські острови, як і їхні жителі увійшли в наші топ 5 найкращих подорожей, за цю десятиденну поїздку ми побачили дуже багато цікавих, а головне, різноманітних пам’яток. Населення настільки добре, що навіть коли я купив у магазині футболки, продавщиця аж очі заплющила розсипаючись у подяках за покупку. У листопаді була дуже хороша погода, один день були дощі, але вони особливо не напружували. Океан на Тенеріфе красивий там, де особливо не вийде купатися, та й чесно кажучи в ньому реально купатися було ніколи, я був лише два рази у воді, Даша – один раз. Автобусна мережа розвинена дуже добре, але потрібно купувати боно-проїзні, оскільки за ними отримуєш знижку до 25% на проїзд. Для того, щоб відвідати всі основні частини острова, ми витратили на проїзд 125 євро на двох з урахуванням знижки. Переліт звичайно був трохи важким, проте воно того вартувало плюс за ілюмінатором були дійсно красиві краєвиди. Єдиний недолік — це їжа далеко не найсмачніша на нашому досвіді, але хоч порції великі, та й вино її прикрашає. Розлучатися з Канарами не хотілося, дуже там було душевно, але для нас це не був кінець подорожі, не дарма у нас пересадка буде 30 годин у Словаччині.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 13.11.2015 – 23.11.2015
Тривалість: 9 повних днів
Авіаквитки: Wizzair, купували по акції в день, коли Візейр відкрив цей напрям
Перельоти: Київ-Будапешт-Київ та Будапешт-Тенеріфе-Будапешт
Готель: бронювали через сервіс Airbnb 
Екскурсії: Всі самі на автобусах
Складність поїздки: 4/10 (середньо)
Проживання: 25 євро на день
Ресторани: Середній чек 24 євро
Твін тікет Сіам парк + Лоро Парк:118 євро за літнім тарифом (ціна за два твін тікету, тобто на двох на два парку)
Джангл Парк: 54 євро
Проїзд автобусами:125 євро з урахуванням знижок по системі боно
Кораблик з Маски в Лос Гігантес: 20 євро
Канатний фунікулер на вулкан Тейде: 58 євро туди-назад
Дозвіл на підйом на вулкан Тейде: За місяць, безкоштовно, тут

Кількість відпусток зменшується, а кількість акцій на квитки зростає. Я вирішив спробувати собі новий підхід. Взявши на роботі ноутбук ми вирушили на тиждень жити до друзів до Кракова. Вдень працюю, увечері гуляємо. Ідилія. Оскільки сусідня країна – Чехія, то відвідування Праги на вихідних було намічено ще до того, як ми викупили квитки до Кракова. Питання добирання до Праги було дуже складним. У результаті, найбільш раціональним варіантом став туди — блаблакаром (по 13 євро), а назад нічним автобусом (по 19 євро).

В дорозі

Оскільки за кордоном ми без роумінгу, зв’язатися з водієм в екстреній ситуації буде непросто. Причому водій сам був у роумінгу. На заздалегідь обумовленому місці ми 30 хвилин шукали одне одного. Як мінімум тому, що замість дівчини у чорній сукні та хлопця у синій футболці з чорним рюкзаком був лише хлопець у синій футболці без рюкзака. Дорога зайняла 6,5 години. Приїхали ми після опівночі, на метро не встигли, але успішно скористалися безкоштовною поїздкою на убері, яка видається за реферальну реєстрацію. Щоправда, скористалися з другого разу, вперше не туди машину замовили, за що з нас було списано 50 грн) Жінка на рецепції готелю попросила наші “Обидва паспорти” і дуже здивувалася, коли у нас їх виявилося не два, а три). У готелі нас спіткало почуття, опису якого немає в українській мові. Це почуття, коли ти хочеш якнайшвидше побачити нове місто і країну, але тобі спочатку треба поспати, потім поїсти і тільки тоді розпочинати огляд визначних пам’яток. Перший раз я пам’ятаю, що таке почуття було в Грузії.

Передчуття завтрашнього дня

Готель був розташований на околиці міста, але мав дві переваги, особисті зручності та найкращі сніданки. Треба було визначити скільки тобі їхати часу до центру та купити відповідний квиток, але табло з інформацією про наступний поїзд висить унизу на платформі поза зоною видимості. Варіантів часу три, 30 хв, 90 хв, весь день. Потрібно кинути дрібні гроші в приймач монет і натиснути одну з 12 кнопок. Призначення всіх кнопок ми довго розгадували. Чи правильно ми розгадали залишається загадкою, оскільки жодного разу не напоролися на контролерів. Вони б нам точно розповіли яка була правильна відповідь. Але на правду було схоже.
Вийшли ми десь у центрі. Тепер треба було поміняти гроші, Прага славиться обманами туристів в обмінних пунктах, тому міняти треба там, де тобі порадив хтось зі знайомих. У нас на карті було відзначено такі обмінки. Дорогою натрапили на магазин Hameleys, в який нас посилено зазивав великий плюшевий ведмідь і, схоже, Сіндерелла.

Пам’ятайте магазин іграшок Дункана із фільму «Один удома». Ми потрапили у щось схоже. Дитинство повернулося! Ми будували місто з Майнкрафтових кубів, ми працювали на екскаваторах,

стріляли по мішенях, змінювалися в розмірах на підлозі магічного будинку, безтурботно летіли вниз по крутій трубі, що з’єднувала поверхи і багато іншого, час летів швидко.

Помінявши євро на крони, ми вирушили культурним маршрутом. Прага нас справді вразила розмірами старого міста. Подивившись на куранти та центральну площу, ми пішли до музею. Чесно кажучи, в Музеї ми зазвичай не ходимо, тому що любимо більш активні заняття, але це було винятком. Ми розпочали з другого поверху. На цьому поверсі були переважно традиційні пристосування різних часів. Я навіть не здогадувався скільки у цьому світі різновидів пристосувань підвищення життєвого тонусу. На третьому поверсі експонати сподобалися менше, тому що в основному були націлені на брутальність і біль, хоча там теж були досить кумедні речі. Спустившись на перший поверх, нас чекало довге чорно-біле кіно зі змістом.

Фільм був про хитрого лікаря, який зловживає своєю професією стосовно пацієнток, і його дружину, яка на знак помсти закрутила з покоївкою та дворецьким. Так, музей історії Секс Машин коштував своїх 500 крон (9 євро). Неподалік музею був ще музей історії Apple, але на тлі попереднього його відвідування не обіцялося бути таким цікавим, зате по смачному яблуку безкоштовно отримали.

У центрі міста ціни на воду були дорожчими разів у 5, ніж у маркетах на околиці. Пити хотілося дико, але купувати воду за 50 грн замість 9 якось жабка давила. У результаті наші думки матеріалізувалися і перед нами на асфальті опинилася запечатана пляшка води зі спортивною насадкою непроливайкою. Головне, що думки не матеріалізувалися під час відвідування третього поверху музею) У самому місті якось людей небагато.

Їх стає багато при наближенні до Карлового мосту. Причому там явний натовп рухає саме у твою сторону, але з боку міста такого натовпу немає, ніби розчиняються у місті. Сам міст можна описати одним довгим словом — крутоооооооо! Та й узагалі настрій був на висоті, у Празі все піддається під опис вищезазначеним словом. По другий бік мосту на нас чекав ресторанчик, в якому ми мали знайомство з чеською кухнею. Перший день ми присвятили нефільтрованій Крушовіце, кнедликам, різним м’ясам та підливам, а також супу у хлібі. Як воно все називалося не скажу, але було смачно. Обід коштував приблизно 20 євро. На цьому березі розташований Празький град. Вхід на територію безкоштовний. На території комплексу є різноманітні цікавості для відвідування, але за гроші. Ми думали відвідати Собор Святого Віта, але черга туди була така довга, що я злякався, що життя не вистачить, щоб побачити її кінець. Якщо дивилися фільм євротур, епізод про Лувр, там істотно применшена реальність. У результаті ми просто погуляли територією. Ще там є Золота Вуличка з безліччю сувенірних крамничок. Вхід на вуличку стає безкоштовним з 17:00, але й лави на цій вуличці зачиняються. Оскільки продавці зацікавлені у продажах, то лавочки продовжують бути відкритими ще якийсь час. Ми ж були там близько 17:00, у результаті вирішили не купувати квиток на входи, бо за 20 хвилин усе закриється, а вуличка відкриється.

Попри те, що всередину пам’яток ми не заходили, нам все одно сподобалося гуляти по території Празького Граду. Замки це добре, але сади ще краще. Недалеко від замку були Воянові сади з затишною зеленою травою і гуляючими павичами.

Я завжди казав: Хочеш покращити сад – додай павича. Валяючись на траві, наші ніжки відпочивали. Забавний факт, але цього разу ми знову бачили, як чхає павич. Схоже це не настільки рідкісне явище — павич, що чхає. Для перепочинку, маленький затишний парк якраз.
Недалеко від парку є найвужча вулиця у Празі, зі світлофором, який необхідно переключити, якщо ти по ній рухаєшся.

Дійсно вузька) До речі, цікавий момент, що реальні світлофори на дорогах Праги часто перемикаються на зелений всього на три секунди, чого не вистачає навіть якщо йти дуже швидким кроком.
Плани у нас були генеральськими, я читав путівники, в яких розповідалося, що на Прагу треба виділяти 10 днів. Ми ж вирішили за два, а за фактом помістили в один (напевно, 10 днів це з урахуванням черги до Собору Святого Віта). Від Вулички ми рушили дивитись розписаною стіну Джона Ленона.

Від якої вирушили до храму, де є статуя молодого Ісуса. Коли ми увійшли, якраз почала грати органна музика, причому та композиція, яку, напевно, знає кожен, звучить вона приблизно так “Тада-да там там там, Тада-да тум-тум-тум”, сподіваюся ви зрозуміли) Послухавши композицію і подивившись статую, ми вирушили в Петршинські Сади. Чомусь усі йшли нам на зустріч згори донизу, а ми постійно йшли в круту гору.

Мені це ще тоді здалося підозрілим. Наступного дня в інтернеті ми вичитали, що переважно всі піднімаються на фунікулері вгору. Це називається “А слона ми й не помітили”. З парку були чудові краєвиди на всю Прагу, оповиту променями заходу сонця. Правда захід сонця був у нас за спиною, але ми його бачили по відображенні у вікнах.

У парку ми і відпочивали, і гуляли, парк просто неосяжних розмірів і по суті складається з багатьох з’єднаних парків. З’єднання умовні, їх оком не видно. Вийшли ми з парку десь далеко від центру. Через міст від нас був Танцюючий дім.

Ми вже твердо націлилися рухатися поїсти в рекомендований нам ресторанчик, але на шляху виявили празькі острови і довелося перервати наш похід на відвідування острова. На щастя, острів був невеликий, але затишний. Другий острів ми залишили на наступний день, на який і так мало чого залишилося. Від острова багато хто відпливав на катамаранах різної форми. В основному це були ретро-автомобілі, на яких висіли гасові лампи, що світилися в темряві. Це було романтично та чарівно одночасно. І все-таки їсти хотілося. Незабаром ми дісталися Ресторану “У трьох левів”, якщо я правильно зрозумів його назву.

Празька кухня – неповторна. Наїлися від пуза. Це була наша пізня вечеря, до півночі залишалася година. Нам довелося на цьому місці перервати свої мандрівки та почати далеку дорогу до готелю, доки ходить метро.

Натомість дорога до метро була через нічний центр, хочу зазначити, що навіть уночі у Празі рівно стільки ж туристів на вулицях, як і вдень. Багато старовинних вуличок повністю поглинає натовп, так що місця вистачає всім. Натомість GPS наш зазнав фіаско, його похибка виявилася більшою, ніж розташування сусідніх вуличок, у результаті він постійно помилявся. Після півночі ми повернулися до нашого готелю. Так пройшов наш перший день у цьому чарівному місті.

Зворотний автобус їхав о 23:05, тож весь другий день у нашому розпорядженні. Дорогою з готелю до метро ми знайшли запечатаний Twix. Зі знахідками нам перло на повну. Ми доїхали на метро до самого кінця і опинилися в районі Вишеграду.

Зважаючи на все, це раніше було окреме середньовічне містечко. На виході ми очікували побачити велику фортецю, але замість неї виявилася неосяжна будівля конгресу. Варто визнати, що це найбільша і єдина будівля конгресу, яку ми бачили. На щастя, фортеця виявилася не далеко. У Прагу ми вирушили зовсім без нічого — з напівпорожнім рюкзаком дрібної ручної поклажі. Щоб не повертатися перед автобусом на околицю в готель, ми його взяли з собою і здали на зберігання в першому магазині Вишеграду, що трапився. Жаль у будівлі конгресу нікого не було, мені було б приємно якби мою поклажу охороняв цілий конгрес. Район був реально затишний, тихий та спокійний.

Вранці людей майже не було. Можна було скрізь спокійно виглядати милуючись краєвидами із замкових стін на безтурботну річку та місто. На території був гарний храм із платним входом. Ось чого я зрозуміти не можу, то це плата за вхід до храму.

На літній терасі однієї кафешки вже сиділи ранні відвідувачі з келихами пива. У мене про Прагу склався стереотип, що будь-яка трапеза завжди у них проходить із пивом. Коли вдень це бачиш, якось звичайно сприймаєш, але пиво на сніданок — це цікаво. Від Вишеграда ми пішки вирушили у сторону центру. Місто потроху прокидалося, вулиці оживали, поки ми дійшли до одного з островів, там уже грала музика і гуляли туристи. Поляни острова були заповнені відпочиваючими, переважно сексуальними меншинами. На острові продавалося просто нескінченно смачне морозиво, шкода, що у шлунок нескінченно не влізе. Після обіду в центрі ми перебралися на протилежний берег, там у нас були ще незвідані Летенські сади. Однак довелося знову підніматися вгору. На горі розташований величезний метроном, який відраховує миті історії. Від метронома хочеш до музею, хочеш далі до садів. Ми більше по садах, вибравши собі галявину, позеленіше влаштували собі привал.

Ось за що Празі великий респект, за велику кількість садів у місті. Відчуваєш, що втомився – вибирай найближчий сад і вперед валятися на галявину. Далі як зручно, хочеш грійся на сонечку, хочеш у тіні охолоджуйся. З нашою погодою ми вибрали другий варіант. Напевно, кожен турист Праги вирушає у теплохідну прогулянку річкою, ми не були винятком. Замість заявленої години, кораблик плив 43 хвилини з такою швидкістю, що часом здавалося, що він пливе в інший бік. Вся ця процедура дуже заколисувала. Плюс цієї екскурсії те, що за динаміками розповідають про назви пам’яток та короткий опис про них.
Вийшовши з кораблика ми відкрили для себе ще один райончик, який дивом вчора пропустили, називається Старе-Місце. Одна з визначних пам’яток – синагога, звичайно ж із платним входом. Дослідивши цей райончик ми пішли до магазину іграшок, в якому вчора було закрито одну з секцій на прибирання. Це була аквасекція з різними водними експериментами. З магазину ми вийшли трохи мокрими, але задоволеними. Справа йшла надвечір, для економії часу трапезу влаштували в Макдональдсі. До речі, прикольно, що у них теж є в меню Біг Тейсті. Насправді раніше ми його бачили тільки у нас. Наш виявився смачнішим.
На центральній площі стояв натовп, що дивився шоу. У центрі натовпу стояв факір чи щось подібне до такого.

Я не спойлеритиму, але було дуже смішно. Думаю, він часто проводить це шоу, було близько 19:00. На одній із непримітних вуличок учора вночі бачили банер про якесь унікальне світлове шоу.

Коштували квитки від 6 євро з особи. В інтернеті не було поганих відгуків, та й взагалі, чесно кажучи, відгуків майже не було. Ми вирішили з’ясувати що це. Зал був зовсім невеликий, по центру натягнуте поглинаюче світло полотно. Згасло світло, настала повна темрява, на сцену вийшло двоє хлопців з ультрафіолетовими лампами. Ось ви вірите в чаклунство? Вам обов’язково потрібно відвідати це шоу. Це щось подібне до малювання піском, тільки тут картини виходили з відбитків поглиненого світла на полотні і плавно згасали. Ми пробували зробити пару фотографій, але чари сучасна техніка не в змозі сфотографувати. Шоу називається Лайт Арт Шоу, квитки купували тут. У нас і так про Прагу склалося враження, що місто просякнуте магією, а тут ще це шоу довершило картину.

Останні кілька годин ми присвятили відвідуванню денних пам’яток у нічних окрасах. Переходячи Карлів міст по дорозі назад нас застав шикарний десятихвилинний салют. Ми опинилися у потрібний час, у потрібному місці.

Я не знаю, хто і скільки тисяч євро вклав у цей салют, але такого масштабу я бачив всього пару разів, причому минулого разу це було 15 років тому, коли офіс під нашим будинком влаштував грандіозний корпоратив. Діставшись до автобуса, ми вирушили в нашу нічну подорож назад до Кракова. Отакі видалися вихідні. На завершення оповідання можна сказати тільки одне — ПРАГА МИ КОХАЄМО ТЕБЕ!

Інформація про подорож

Дата подорожі: 12.08.2016 – 15.08.2016
Тип поїздки: Вік-енд
Тривалість: 2 повних дні
Віза: Отримували самостійно для португальської подорожі
Екскурсії: Усі самі
Складність поїздки: 4/10 (Нижче середньої)

Зараз ми вирушимо до надзвичайно красивого французького міста. Це місто в рази красивіше за Париж і займе в нашому рейтингу Європи почесне третє місце після Норвезьких фіордів та італійської Гарди, зустрічайте відкриття 2019 року – Аннесі!

Кілька років тому, з’явилася передача від Орла і Решки – “Навколо М”. Ми подивилися буквально пару випусків та закинули, але одне з міст, яке відвідала героїня, напевно, рік не виходило у мене з голови. Це місто, за всіма параметрами, обіцяє бути цікавим. Я знайшов ту стару передачу, згадав назву і дуже зрадів, що до міста дуже легко дістатися по лоу-кост тарифам. Справа за малим, взяти квитки та почекати рік до вильоту!

Добре, що рік тому ми так само набрали лоукостових квитків, тож очікування проходило досить ненудно. Спочатку ми насолоджувалися мільйоном смаків грузинської кухні, підкоряли карпатські вершини з Мишком, потім боролися з суворою чорногорською погодою та скасованими рейсами, влаштували собі зиму серед літа на норвезьких фіордах, вивчали всі куточки та парки Барселони, гуляли старовинним Таллінном, колесили на велосипедах по округах фінської столиці, детально вивчали всіх рибок червоного моря, гуляли парками Житомира, вшосте підкорювали незабутній Стамбул, вивчали тварин у Біловезькій пущі тарганстану, відчували дух незалежності в копенгагенській Християнії, я летів на санках з альпійських гір, потім ми пробиралися крізь небезпечні, але чудові джунглі Домінікани і зустрічали весну на Кіпрі.

Аннесі

Ми прилетіли до аеропорту Женеви. Попри страшні ціни Швейцарії, поїсти в аеропорту нам удалося за 14 євро на двох, у супермаркеті. Ми навіть розслабилися, наївно думаючи, що у Швейцарії з цінами все не таке страшно буде, як нам розповідали. Але насправді це трапився якийсь містично-дешевий аеропорт. Ми навіть в останній день обідали саме в аеропорту, тому що це дешевше ніж у Женеві))) Але цей ціновий резонанс на нас чекає наприкінці, зараз ми ситі сіли у фліксбас і поїхали прямісінько до французького Аннесі. Дорога від аеропорту займає годину та 20 хвилин, квитки на денний рейс коштують по 8 євро. За автобусом мрячили дощі та лютував холодний вітер. Прогноз погоди запевняв нас, що за годину буде ясно. Ми приїхали до міста, поки йшли до готелю промерзли і промокли до ниточки. Здавалося, що наша коротка подорож під загрозою. Але гугл-погода твердо стояла на своєму, мовляв, зараз стане ясно. Заселення в апартаменти пройшло трохи складно, легенда з інструкції говорила, що нам потрібно знайти зелену корову в багатоквартирному будинку. Навіть був вказаний поверх, ось тільки не зрозуміло, як іде відлік. Корову першою знайшла Даша, це виявився сірий від бруду килимок, з якого сумно дивилася корівка і поглядом говорила: “Добийте мене!” Хазяїна так і не виявилося. Після низки уточнень ми довідалися, що друг господаря, який має бути біля корови, так і не прийде, але лишив нам ключі під килимком. Поки завантажували речі, на вулиці підозріло заспівали солов’ї. Ми вийшли з дому – ясна погода, трохи хмаринок, навколо гарні гори, поперек каналу розташувалися кам’яні мости з клумбами на перилах, всюди гуляють-релаксують місцеві жителі та щебечуть пташки! 

Ні вітру, ні дощу, ні хмар, ніби нічого й не було, навіть гори ясні, хоча хвилин 20 тому я ще не знав про їхнє існування. Ось якою такою магією змогли спрогнозувати? За фактом виходить із точністю до хвилини. Прогноз показував раз на годину оновлення, а вийшли ми о 16:00. Здається, подорож врятовано, вперед досліджувати місто! Старе місто все у квітах, старовинних будинках, кожна вулиця випромінює романтику. Скрізь клумби тюльпанів, які красиво висаджені серед дрібних квіточок тієї ж масті.

Через все місто проходить канал. Канал хоч і один, але який! Старовинні містки з’єднують половинки міста, замок де Л’Іль побудований прямо у центрі каналу, розтинає його на дві частини. Спів соловейчиків упереміш із сонячним промінням розносять любов і радість у кожен куточок. Дуже романтична атмосфера, якщо хочеш зробити безвідмовну пропозицію – роби її у сонячному Аннесі. Старе місто досить невелике. Але вся краса в тому, що окрім старого міста, сучасна частина так само ідеально вилизана. Все красиве, квітуче, акуратні невеликі вулиці, а якщо йти вздовж каналу, можна забрести в заміські ліси.

Вода в каналі віддає блакиттю, наче в екзотичних азійських річках. Дуже красиво. Набагато красивіше ніж ми представляли це дивовижне місто. Але навіть ця вся краса є лише тортом, а вишенька – озеро Аннесі. Це гігантське озеро, оточене високими засніженими альпійськими горами. Більше за те, розміри гір різноманітні, кожен може собі знайти висоту гори до вподоби. Уздовж озера розташувалися невеликі містечка, загальною протяжністю 42 км по колу, містечка в собі так само приховують свою красу, що потрібно ретельно дослідити. І нагадую, що співи птахів тут з раннього ранку до пізнього вечора без зупинки.

І давайте фінально доповнимо картину замками. Ми бачили щонайменше п’ять замків в Аннесі та його околицях, причому замки виглядають справді класно, такі, як і належить бути справжнім старовинним замкам. А ще в автобусній чи навіть пішій доступності причаїлися високі та потужні водоспади та просторі каньйони. До таких визначних пам’яток можна дістатися за 40 хвилин автобусами, або пройти близько шести кілометрів крізь парки, ліси та квітучі жовтими квітами поля. Тут уже ти сам вибирай. Але якщо такі прогулянки не для вас, то можна просто відправитися в круїз на кораблику по озеру. Як вам містечко?) Це я ще про дикого оленя в лісі не розповідав. А найприємніше, що квитки з Києва коштують близько 2000 грн на людину в обидва кінці, з урахуванням автобуса з Женеви в обидва кінці) Але купувати треба за рік)

Ми були збентежені, ми не знали з чого почати маршрут. Ми рушили пішки праворуч озера. На виході з міста на нас чекав чудовий парк. Не можна просто взяти і пропустити чудовий парк! Парк ще й значних масштабів. Тут ростуть багатовікові товсті дерева і збудовані цілі гуртожитки зі шпаківень. Ми все ж таки змогли себе перебороти і вийти з гарного парку. Озеро хотілося просто взяти та обійти по колу, попри дорогу у 42 км. Незадовго після парку на нас чекала квітуча та соковита сакура.

Після дощу сакура була соковитою у прямому значенні цього слова, я, чесно кажучи, не втримався і відкусив шматочок цвітіння. І це було шикарно, я ніби вкусив шматочок смачного кавуна чи веселки, весь рот наповнили пелюстки. Координати сакури.
Крім сакури за маршрутом нам траплялися магнолії, темно-червоні клени, бузкового кольору дерева та купа живності. Крім граціозних лебедів, різні екзотичні водоплавні пташки. Одна з пташок сиділа на камінчиках і відлічувала по п’ять секунд, створюючи дзьобом звуки як радянський будильник. Чим більше йдеш, тим більше повертає озеро і відкриває нові й нові види на гори.

Краса неземна. Одна проблемка в цьому всьому, автобуси ходять раз на півтори години і закінчують ходити досить рано. Коли ми зрозуміли, що відчуваємо легку втому і потрібно повертатись, gps показав нам маршрут 8 км. Останній автобус пішов пів години тому. На допомогу прийшов убер. За 12 євро машина приїхала за нами з міста та відвезла назад. Поки машина за нами їхала, ми встигли купити сирну міні-піцу у заміській булочній. У цю піцу ніби вклали всі найкращі сири світу)

Нічне місто було таке прекрасне, як і при сонці, зараз вулиці освітлюються теплим помаранчевим світлом, переповнені столики всіх ресторанів, всі трапезують і про щось говорять. От правда дощ знову збирається, та й ноги вже гудуть. Начебто й пройшли за сьогодні небагато, але факт перельоту та переїзд в автобусі дають про себе знати. Погода каже що завтра вранці будуть дощі! Але ось о 6-й ранку ясно. Еххх … ставимо будильник на пів шостого значить) Дощі прогнозують з 11:00 так, що у нас буде цілих 5 годин у запасі!
З раннього ранку ми перебрались з готелю до автобусу та вирушили до парку Roc de Chère. Їхати треба було близько години, якраз можна додивитись сни. З автобусами в Аннесі треба бути уважними, першого ж дня на автовокзалі у водіїв взяти брошурки з розкладом. Бо якщо пропустити свій автобус, то наступний доведеться чекати півтори години.

Парк Roc de Chère

Водій нас висадив біля гірського парку, я правда назвав би це більше лісом. На карті світилися огляди, ми поспішили до них. Синє та сонячне небо, співочі пташки та гірське чисте повітря. І навіть місяць! Правда місяць був тільки у мене в очах, організм, мабуть, проходив акліматизацію. Довелося полежати на камінчиках хвилин 10 та продовжили шлях. Ми знайшли огляд з красивим виглядом. Дуже раділи, але місцевий житель, який виконує свою ранкову пробіжку, сказав, щоб ми пройшли 50 метрів вправо на справді круту панораму. Попри те, що види з першої оглядки були просто чудові, то з сусідньої — чудові помножені на два. Озеро, вершини гір, на озері острівець із замком, якщо подивитися праворуч у бік високих гір, то можна побачити ще один замок, але вже в горах ну як така краса може існувати!?

Чому ми ніколи раніше не чули про це місто та його околиці? Але нічого, тепер за справу взялися Андрій із Дашею, зараз про Аннесі дізнається всі! Чи варто говорити, що після нашого повернення наші батьки одразу взяли квитки та наші друзі теж? Ми продовжили досліджувати парк, з цікавого нам попався величезний сонячний годинник, але правда він був в тіні під шапками дерев, так, що можливо це був тіньовий годинник.

З парку є кілька виходів у різні міста, ми обрали місто Таллуар-Монмен! Поки йшли у бік міста на стежку вибіг молодий олень, ще й граціозно став під промінчиками сонця. Наші погляди зустрілися, і олень немов фокусник випарувався зі швидкістю світла. Ще до речі були білочки, але на фоні зустрічі з оленем про них уже не обов’язково розповідати. Містечко біля підніжжя парку зустріло нас сонцем і гарною водою.

Ну як у такому місті не поїсти? Ми знайшли маркет, купили їжу, яку потрібно готувати у мікрохвильовій печі. Потім я пішов у кондитерку і попросив, щоб нам у мікрохвильовій печі підігріли їжу. Хлопець спочатку збентежився моїм проханням, але я настільки був натхненний подорожжю та зустріччю з оленем, що він просто не зміг мені відмовити. Ну ще він не зміг відмовити, тому що ми з ним говорили різними мовами і йому було простіше погодитися, ніж щось пояснювати. Хоча англійською він таки сказав у результаті “Так, ти, що-небудь купиш?)” Я з радістю купив у нього круасан, а потім навіть ще два. Круасани чудові. Все-таки Франція! Та й потрапезували на славу, ще й із десертами. Оскільки шоколадний мус продавався тільки по чотири штучки одразу, довелося випити майже півлітра мусу) За 1,8 євро) Такс, що у нас тут ще є поряд? Карта показала, що в парі кілометрів у горах є чудовий водоспад. Погода, мабуть, розглянула в нас справжніх поціновувачів Аннесі і обіцяний дощ змінила на яскраве та ясне сонце! Дощі перейшли вже на середину дня.

Дорога в гори дуже мальовнича, озеро відкривається все в нових та нових ракурсах та з різних висот. Та й водоспад не аби який, таких потужних і високих ще пошукати потрібно.

Годинник показує, що наступний автобус буде тільки через 50 хвилин, значить встигнемо ще кудись залізти. Вибрали навмання мітку на карті і вирушили ще однією стежкою лісами. Цього разу був старовинний кам’яний міст із гірською річкою, що протікає під ним. Біля мосту зелена галявина, з одного боку оточена гірськими вершинами. На галявині у нас був привал із прийняттям сонячних ванн. Чесно кажучи, ледь не заснули)

Спустилися з гір і сіли до автобуса. Сонячне небо побачило, що ми закінчили з панорамами і почало підтягувати потроху хмари. Поки доїхали назад до Аннесі, вже було зовсім усе затягнуте. Але без дощу! А якщо без дощу, а попереду ще половина світлового дня, то можна вирушити далі. Благо, в автобусі знову трохи поспали.

Каньйон Gorges du Fier

Ми пересіли на один з міських автобусів і доїхали в невелике сусіднє містечко Пуазі, там ми повинні були здійснити пересадку на ще один автобус, але було якось ліньки на нього чекати) Наша мета була — каньйон Gorges du Fier. Ми вирішили йти пішки близько п’яти кілометрів, це не сильно відрізнятиметься від очікування автобуса. Навігатор нас вів по трасі, ми вирішили покращити маршрут та пішли довшою тропою через ліси. Що нам молодим, кілометр туди, кілометр сюди. У нагороду ми отримали шикарні жовті поля з квітами.

Тоді ми ще не знали, що це ріпак, тому гадали, що це за ефектна рослина. Хотілося купатися у квітах. А на тлі похмурих хмар яскраві квіти виглядали як безкрайня сонячна галявина, причому із засніженими вершинами гір вдалині. Не знаю, що на нас чекає в каньйоні, але маршрут уже зарахований як вдалий. Ми настільки захопилися фотосесіями, що зовсім збилися зі шляху і довелося трохи повертатися з полів. Місце де ми знайшли поля.

Мабуть, на нас поля вплинули настільки дурно, що ми потім ще раз збивалися з маршруту, хоча йшли строго навігатором. Але найголовніше, що навіть у такій похмурій погоді спів птахів лився рікою. Погода, мабуть, враховувала наше прагнення подивитися кожен куточок передмістя, дощ покапав хвилин десять і знову відстрочився на кілька годин. Каньйон – це дуже незвичайне місце, яке потрібно обов’язково відвідати. Тут немає водоспадів, але гірська річка внизу присутня, як належить.

На підлозі часом трапляються сині мітки для ніг, якщо стати на мітку, то можна побачити абстрактні зображення кам’яних фігур. Частина маршруту знаходиться всередині каньйону йти треба по мосту, а ще частина зовні. Плата за вхід досить демократична, близько 6 євро з особи. Хоча могли б і безкоштовно впускати))) Провели десь годину в каньйоні. Ми молодці! Зробили за сьогодні повноцінних два маршрути! Неподалік знаходиться замок Chateau de Montrottier. Не пропускати ж замок через якусь втому?!

Пішли, погуляли навколо замку – краса, та й сам замок зроблено на славу. Ще й де-не-де видно кам’яні леви. Що робити далі? Зараз близько 18:00, ми на ногах з шостої ранку, вже пройшли і гори, і каньйон і піші маршрути і по-доброму треба їхати в готель і відпочивати. Але краса тутешніх місць настільки зачаровувала, що я б собі ніколи не пробачив, якщо ми втратимо три години світлового дня в готелі. Значить, план такий! Знаходимо затишне містечко з полянкою по зеленіше, відпочиваємо доки сили не повернутися і продовжуємо маршрут. Як на замовлення підвернулася колонка з питною водою, дві лавочки та стіл. Як говорили в одній передачі – “На добраніч!”. Буквально хвилин 30 вистачило, щоб відновити трохи сил і бути готовим до нових маршрутів. А ще у нас були смачні лимонні булочки, можливо вони теж зробили свій внесок у відновлення сил. Ми вирішили так, якщо місця все одно мальовничі, то підемо в місто теж пішки. Це близько 8 км. Можливо, сил не вистачить, тоді застрибнемо до автобуса. Планшет нас повів крізь ліси, що поросли диким часником. Так що дорогою нас супроводжував легкий запах шаурми.

У лісі довелося піднятися трохи на гору, навігатор нас не щадив. Ще й спіткнувшись, сильно підвернув ногу. Нога почала розпухати, але й це не згасило бойового духу, ми продовжуємо! На виході з лісу ми наздогнали місцевих жителів, які вели на повідку великого собаку. Собака стежив за тим, як ми їх наздоганяємо, від цього радісно підстрибував виляв хвостиком. На кілька секунд відволікалась на господаря, а потім знову поверталася до нас і раділа. Коли ми їх остаточно наздогнали, радості у собаки не було меж. Наче весь сьогоднішній день вона чекала саме на нас! Песика буквально хотілося поцілувати. Ми ще довго йшли полями та містечками, але в результаті нас наздогнала злива і таки довелося встрибувати в автобус! Коли вийшли на зупинці в самому Аннесі, вся втома, що накопичилася, остаточно дала про себе знати, потягнута нога зовсім розпухла і ходити стало проблематично. Ледве дісталися до себе в номер. Я впав обличчям у ліжко. Всі інші пересування по номеру я намагався робити так, щоб на маршруті були дивани. Надворі був вечір, ще навіть не темно.

Але, на щастя, лив дощ і без докору совісті можна було відпочивати. Це був дійсно довгий та насичений день. Зараз відкриємо планшет і з’ясуємо, коли нам завтра ловити сонце? О 7 ранку! Картина аналогічна, рано-вранці мінлива хмарність, потім за прогнозом дощі. Ну хоч будильник можна на годину пізніше поставити!

Дюен

Нога до ранку не те щоб не стала кращою, вона серйозно напухла в районі гомілкостопу. І по-хорошому в Києві вже треба було бігти до лікаря. Але не знаю, яким неймовірним дивом я зміг на неї легко встати. Якби не зовнішній вигляд, то я не подумав би, що з нею щось не так. Було б дуже прикро, якби я не зміг по Аннесі ходити. Ми дійшли до зупинки і вирушили до міста Дюен, що знаходиться в одному з віддалених куточків озера. Небо було затягнуте, порвані хмари обгортали гори.

В автобусі, здавалося, начебто їдеш на екскурсії. До містечка ми їхали близько 50 хвилин. Я все-таки ще раз опишу як тут все дико красиво, як автобус проїжджає вузькими вулицями вздовж одноповерхових будинків, усаджених клумбами та густими підстриженими кущами. Ми вийшли у місті біля острова, на якому стояв замок. Сам замок виявився приватним. Трохи погуляли набережною і звернули на трекінговий маршрут у гори.

Чим вище йшли, тим погода ставала рівно протилежною до прогнозу. Небо було все ясніше і ясніше, коли ми остаточно дійшли до панорами, що нагадує види на норвезькому фіорді, стало ясно і сонячно! Дякую погода, дякую!!! Невже ми знову у Норвегії? Ех, шкода спускатися рано чи пізно доведеться. І це приємне відчуття, коли бачиш красу, тобі дико красиво, це всередині підвищує рівень радості, і в тебе з’являється бажання її якось поглинути цю красу у себе.

Максимум, що можна зробити, це сфотографувати, але й цього мало! Хочеться надивитись, а цього неможливо зробити. Скільки не дивися все одно мало. Сонце засвітило ще яскравіше, ну все тепер взагалі неможливо відірватися. Так ми до старості залишилися дивитися на природу…. Ось і казці кінець, хто не рашист той молодець!

І все ж таки відірватися довелося, адже скоро рейсовий кораблик припливе. Загалом, що я скажу, НЕ ходіть на огляд над Дюеном, там занадто красиво! Озеро Аннесі в цю пору року надзвичайно тихе, ми навіть не уявляли, що тут може ходити кораблик. Але розклад на пристані висить. Ми прийшли за 5 хвилин до від’їзду на самотню пристань. Ідилія, єднання з озером, але кораблика навіть на горизонті немає.

Поки йшли, бачили, як у пустельному закутку турист фотографував лебедя, який тупо позував перед ним! Якісь казки тут відбуваються. Напевно, це лебідь, на якому прилетів Івасик-Телесик. Ми сиділи біля пустого озера і чекали часу розкладу. Як не дивно, через 7 хвилин звідкись (не знати звідки, казна-звідки) узявся з’явився кораблик і нас забрав.

Тепер розпочалася спрощена версія Норвегії номер два. Навіть не завжди можна було легко визначитися в який бік гарніше дивитися. Ось, що я хочу сказати — передача “Навколо М” нам зовсім не зайшла, але її не дарма зняли. Тепер багато хто дізнається про ці класні місця, до яких можна дуже швидко і бюджетно дістатися. Аж не віриться, що містечко Аннесі, яке там показали трохи, не приділяючи багато уваги, мені настільки запам’яталося, що пізніше вийшла досить серйозна та крута поїздка.

По озеру пропливти корабликом до або з Дюена теж має бути обов’язковим пунктом. Кораблик якщо не помиляюсь коштував по 8,5 євро з особи.

Ми висадилися в Аннесі. Пішли ласувати місцевим стрітфудом. Для Франції класика це багети-сендвічі. Тут можна придбати солідного розміру до 6 євро. Ми взяли дуже незвичайний у ньому всередині блюдо Тартіфлет. В основу входить картопля. Правда перед нами саме ця начинка закінчилася, так що ми взяли бутерброд з тунцем, але заплатили за обидва, щоб нам потім приготували поза чергою. СМАЧНО!!!! Причому із тунцем сподобався більше.

У готелі зробили невеликий передих пожалів опухлу ногу, благо Даша прихопила фастум гель. І знову в дорогу. На цей раз ми вибрали маршрут уздовж каналу у бік передмістя. Ми йшли красивими парками, лісами, навіть канал у парку має гарний вигляд, вони ніби спеціально підфарбовують воду.

Кілька разів потрапляли під дощ і знову під сонце. А назад у старе місто прогулювалися крізь нове. І навіть нове місто не підвело. Все акуратно і чистенько. Чим ближче наближаєшся до старого, тим більше зелені та квітів. Ще неподалік старого міста є величезне зелене поле, на якому можна бігати або лежати релаксувати. Оскільки у запасі було ще багато часу ми собі поставили негласну мету пройти взагалі всі вулиці старого міста. І навіть забрели до замку. На жаль, за 30 хвилин до закриття нас не впустили, навіть за гроші не можна.

Навіть не можна за гроші, щоб просто зайти пофоткатися на території і одразу вийти. Сказали приходити завтра. У нашому випадку це звучить як приходьте через років 7 – 10, коли знову сюди прилетите. Гаразд, запам’ятали цей замок, колись повернемося. Вже вечоріло й небо затягувало на дощ. Ми з почуттям виконаного обов’язку “Полазити абсолютно скрізь” стомлені, пішли в готель відпочивати. Перед готелем вирішили купити ще один бутерброд. Поки нам його зробили сталося немислиме та незаплановане. Хмари розійшлися і визирнуло ясне сонечко на тлі синього неба. Продавщиця запитала нас: “У вас все добре?”. Воно то з одного боку навіть дуже добре, замість обіцяних дощів ми отримали просто казкову погоду на всю подорож, а ось з іншого боку совість просто не дозволить зараз узяти та піти в готель відпочивати за такої погоди. Пішли знову гуляти набережною далеко-далеко вздовж озера.

Якщо після прочитання оповідання ви собі поставили в плани побувати в цьому незвичайному місті, то моя мета досягнута, літайте самі і розповідайте друзям про те, як на планеті буває красиво! Ну, а ми продовжуємо маршрут, тепер до Швейцарії!

Інформація про подорож

Дата подорожі: 24.04.2019 – 28.04.2019
Тривалість: 3 повних дні та дві половинки
Авіаквитки: МАУ
Готелі: Airbnb та Booking
Екскурсії: Всі самі
Складність поїздки: 4/10 (Нижче середнього)