Прилетівши з Туреччини, ми виявили, що гарячу воду так і не включили. Зі спокійною душею можна було летіти далі. Через три дні у нас була запланована ця невелика поїздка ближньою Європою. Точніше, якби за рік планування ми знали, що таки дійде до безвізу, то поїздки зрушили б. Але тепер у нас красуються річні візи на згадку у біометричних закордонах. Дивовижний факт, що Жуляни вирішили закритися на тижневий ремонт так, що наша подорож чітко потрапила на ці дати і довелося летіти до Борисполя. Радо було, що лаунж зона нас як завжди чекала. Переліт займав трохи більше години, але Візейр постарався зробити так, щоб здалося ніби летимо два дні. То справді був літак, у якому навіть сісти не вдалося, щоб влізли коліна. Довелося весь час ноги тримати у проході. Сидіння не опускалися і були рівно під кутом 90 градусів. Загалом, щось дивне, таких незручних літаків у флоті Візейра ми ще не бачили. Але переліт у цьому випадку справа така. Перший день у нас був в Угорщині.

Будапешт

Після прильоту найголовніше пройти прикордонний контроль максимально швидко. На цей раз ми встановили рекорд, пройшовши його вдвох за одну хвилину. Прикордонники навіть фотографію не звіряли і взагалі не ставили запитання. Таки режим схоже спростився. І це дуже й дуже втішило. Якщо з настанням безвізу завжди буде так, це дуже радісно! Запитав у таксиста, де саме зупинка автобуса, дізнався, що за його версією міських автобусів не існує. Коли ми знайшли наш автобус, я повернувся до нього і показавши пальцем на автобус уточнив куди саме йде цей неміський “автобус”. Таксист навіть тут викрутився, що це на кшталт приватний автобус, а не міський. Загалом перша порада всім самостійним мандрівникам – не зв’язуватися з таксистами. Хіба що ви їх хочете потролити. Це був спекотний сонячний день, небо було ясним. Ми в Будапешті зупиняємось вже вдруге і цей раз був продовженням того, що не подивилися минулого разу. Почали ми з розкішного літнього парку в районі купалень Сечені.

Парк великий з озерами та фонтанами. Серед парку дуже гармонійно виглядає замок. Гуляти цим парком було одне задоволення.

А потім ще й релаксувати в термо-купальнях. Купальні за розміром і кількістю залів виявилися не те що великими — вони просто нескінченні. Безліч різних саун, різної температури басейни все це дуже розслаблює. Найепічніша сауна називається Вулкан. Її пережити досить важко. Там йде повна температурна імітація того, що ти спустився до Вулкана, ще й крутий звуковий супровід.

У Купальнях ми провели кілька годин, які пролетіли як кілька хвилин. Ще на відкритому басейні є спіраль зі штучною течією, де можна зовсім ліниво розслабившись кружляти по колу. Минулого разу ми були в купальнях Гелерт. Тепер можемо порівняти їх. У Гелерті більше антураж, а тут більша площа і гарні відкриті басейни. Ми радимо відвідати і ті, і ті, але в різні поїздки. Закинувши речі в готель, ми вирушили до центру. Дорогою ми просто фантастично поїли в одній із місцевих кафешок.

Оскільки день обіцявся бути ненапруженим, то наступним етапом ми валялися на траві, на галявині біля головного мосту. А ще через 20 хвилин нам вдалося орендувати фунікулер!

У всякому разі, на нашому поверсі ми були самі. Притому час летів з шаленою швидкістю. Види з Рибацького Бастіону були такими ж чудовими, як і кілька років тому. Начебто б нічого такого за день не зробили, а вже й вечір настав. Поки дісталися готелю вже треба було скоріше лягати спати.

Бо ж чекав ранній поїзд. Якось затишно пройшов Будапешт у цій подорожі.

Відень

Нам треба було виселитися і здати ключі у щілину металевої скриньки. В одній Серії Масяня з Хрюнделем подібне робили в Будапешті та застрягли між двома зачиненими дверима. Мене тепер переслідує страх, що щось піде так само як у Масяні. Даша побачивши ящик теж напружилася, тим більше минулого разу це не дуже вдало закінчилося. Уважно перевіряючи ще раз, що нічого не забули в кімнаті я все акуратно закрив і кинув ключі в щілину. На прощання смикнувши за ручку двері, виявилося, що засуви дверей не ввійшли в пази і без ключа її взагалі неможливо закрити. Це була німа сцена з купою фейспалмів. Придивившись уважно до ящика, я виявив, що його вже не раз розкривали. І спокійно зміг його теж розкрити та дістати ключі. Жили ми біля вокзалу, тож добирання до поїзда пройшли без пригод. Їхати було трохи більше трьох годин. Коли перетнули кордон, за вікном навіть ландшафти змінилися. Було видно, що інша країна. По приїзду до Відня, перше, що впало в око — це безліч ліній від літаків на небесній синяві. Літаків там було справді багато, і літали вони часто. Метро нас дуже порадувало приємним сюрпризом. Можна було купити проїзний до трьох днів, що діє на весь транспорт міста.
Оскільки ми забронювали квартиру, треба було зв’язатися із господарем. Під будинком на щастя продавалася дешева віагра з однойменним безкоштовним вайфаєм. Не думав, що віагра нам допоможе у цій поїздці)))) Тож із господарем по вайфаю зв’язались без проблем.
Почали ми із центру. Діставшись Рінгштрассе, нас здивувало як, австрійці люблять пиво.

Прямо в центрі за столиками всі стоять і бенкетують. Але ще більше вони люблять собак. Спочатку нам здалося смішним, що автомат продавав квитки на транспорт у тому числі й для собак. Але такої кількості домашніх собак ще ніде не було. Буквально кожен третій австрієць гуляє із собакою. Причому собаки такі, браві. Перше враження про Відень дуже позитивне. Місто витримане у строгих тонах, але водночас дуже зелене. Але варто було зайти в район старого міста, як Відень відразу став громіздким і непривітним. Надто монументальний та бетонний. За старим містом розташувався шикарний парк, де починаєш знову почуватися комфортного. Причому парк справді справив на мене враження. У внутрішньому місті було безліч статуй та інших визначних пам’яток, але найбільше чомусь сподобався японський ресторан.

Мабуть, ми злиденні духом. Особливу увагу хочу надати сувенірним магазинам. Батьківщина Моцарта просякнута музикою. І в магазинах дуже багато цікавих музичних дрібниць. Ми не йшли далі, поки я не переслухав більшу частину музичних скриньок і не награвся на мініатюрних скрипках. Купуючи щось у цих магазинах, звичайно, можна завести себе в банкрут. В Австрії дуже прикольно, що із крана тече питна вода, яку можна пити без кип’ятіння та й містом безліч фонтанчиків з питною водою.

Увечері ми поїхали в гості до Дашиних знайомих, які переїхали і обжилися в Австрії. Було цікаво подивитися та послухати про те, як живуть в Австрії. Загалом усе звучить непогано. Дуже порадувало метро, ​​яке ходить цілодобово перед святковими та вихідними днями. Це я вважаю за велике досягнення людства! Звернули увагу на те, що околиці Відня дуже затишні. Наступного дня у нас було прокладено довгий маршрут за Віднем.

Віденський ліс

Почали ми з легендарного Віденського лісу. Пам’ятаю вчитель музики нам платівку з треками включав, що називалися “Казки Віденського лісу”. У лісі росте настільки багато дикого часнику, що можна відкривати часникову фабрику. Ішли ми прекрасну вічність через парки, ліси, ставки та виноградні плантації.

Навіть зустріли дикого зайця. Дорогою проходили містечко, в якому знайшли ресторанчик-буфет. За 10 євро можна було продегустувати усю австрійську кухню. М’ясо там було особливо смачним. Оскільки ми скрізь розплачувалися карткою, термінали постійно ставили питання чи ми хочемо залишити чайові.

Наприкінці 18-ти кілометрового маршруту на нас чекала панорама, з якої відкривалася вся столиця.

Від панорами до міста йшов автобус. Метрів за 50 від нього є затишна лавочка. Ми на ній настільки затишно посідали, що навіть автобус пропустили, який ходить раз на пів години. У певному сенсі можна сказати проспали. Друга половина дня припала на парк Пратер. В якому неймовірна кількість різних атракціонів.

Ми з Дашею тоді були ще не дуже фанати атракціонів, але перед вежею вільного падіння я не зміг утриматися. Це було захоплююче. Причому дух захопило у буквальному значенні цього слова. За парком атракціонів розташувався звичайний парк. Ось що, а парки Відня мені добре запам’яталися. Люблю, коли у місті багато парків. Прямо з парку йде трамвай. Наш шлях був до будинку Хундертвассера. Дорога до будинку пролягала через мексиканський ресторан. У нас взагалі у цій поїздці була досить інтернаціональна кухня.

Будинок виглядав незвичайно, чимось нагадує в’єтнамський Crazy house. Оскільки справа була ввечері, то вже все було закрито. Але нам не складно з ранку ще раз сюди повернутися. Зазвичай ми маршрути поїздок робимо більш щільними, але тут ми маємо три дні і можна навіть дозволити повертатися повторно до місць. Ранок почався незвично.

Великий оркестр із барабанами, смичковими та духовими інструментами уважно дивився на мене. Я впевнено дивився на них, треба було починати. Я змахую диригентською паличкою і починаю концерт класичної музики. Оркестр уважно стежить за моїми жестами. Я граю все голосніше і ритмічніше, це мій дебют! Я чудово зіграв партію, мені плескає оркестр, ляскають навіть живі глядачі, що стояли поруч. Я зірка у домі музики! Збоку це могло здатися легко, але коли інший хлопець вирішив повторити мій подвиг з віртуальним оркестром, його оркестр загнобив і висловили все, що про нього думають. А глядачі сміялися. Як не дивно, але мій музикальний слух і тверда п’ятірка зі шкільних уроків музики дали про себе знати.

У будинку музики були й інші фішки, але віртуальний оркестр тут явно основне! З піднятим настроєм ми вийшли з музею музики і вирушили до Дому Хундертвассера та його села, що розташоване по сусідству.

Це ніби міністра всередині міста. Різні магазинчики, дегустації, атмосфера. Це було чарівно! Обов’язково загляньте хвилин на 30 у цей цікавий куточок Відня. Обід у нас складався з азійської кухні. На нього не було особливо часу. Ми поїли найсмачніший wok. Нам продавець навіть зробив збільшену порцію через те, що нам так сподобалося. Недалеко від центру знаходиться вуличний стрітфуд ринок Наш Маркт. Там гуляє, мабуть, половина міста. І всі щось їдять. Причому так смачно це роблять, що починаєш шкодувати, що не голодний.

Потрібно було починати висуватися на поїзд, але дорогою ми вирішили ще заглянути на територію палацу Бельведер. Парк перед палацом виявився на порядок простіше, ніж головні міські парки. На території замку була дивна біла споруда на людський зріст. Виглядало воно як будиночок зі штучного льоду.

Коли ми заглянули всередину, то виявили людей, які сиділи на лавочці, яким з екрану німецькою щось розповідав такий же будиночок. Треба було повернутися до апартаментів і швидко забрати залишені на зберігання рюкзаки. Ми зробили це з такою швидкістю, що застали господаря у трусах серед кухні. Перед посадкою на поїзд треба було пошвидше поїсти і навіть тут нас виручив маленький японський ресторанчик) Розпрощавшись з Віднем ми попрямували в угорський Шопрон.

Дьйор

Коли ми планували поїздку, то уявляли, що Шопрон на шляху від Відня до Будапешта. Але коли ми зрозуміли який робимо гачок Даша помітила “Це ж треба було так захотіти у Шопрон!”. Ще і з пересадкою. Пересадка була в тему, це було маленьке містечко Дьйор. 25 хвилин якраз вистачило, щоб його добре подивитися і поїхати далі. До речі містечко нам дуже сподобалося, його ніби збудували спеціально для туристів.

Шопрон!

Шопрон нас зустрів більш радикально. Місто оточує “Непрохідний” ланцюжок із кафешок. За ланцюжком аналогічна міська стіна. Була ніч. Погода сильно погіршилась і здійнявся холодний ураганний вітер. У центрі старого міста, мабуть, вирішили відкопати скарби піратів. Всюди були розриті ями, лежали труби та стояла маса будівельної техніки. У голові крутилася та сама фраза “Це ж треба було так захотіти в Шопрон!”. Зранку на нас чекав розкішний сніданок у готелі, а на вулиці на щастя не випав сніг. Хоча дубар стояв ще той.

Нам, мабуть, здавалося, що ми недостатньо поринули у глибини Угорщини. Ми сіли на автобус і поїхали далі в місто Фуєрторакош. Після приїзду взяли велосипеди в оренду та поїхали в якісь степи до далекого озера. Маршрут був гарним, і ми навіть зазначили, що не дарма ми так хотіли до Шопрону!

За містом було велике озеро, на якому стояла ціла вулиця з будинків на палях. Ландшафти довкола були ніби з пісні Олени Войнаровської – Легко. Ще й качки вигулювали своїх каченят уздовж річки. Ця велопоїздка запам’яталася, на мою думку, більше ніж решта в цій подорожі.

От якось зовсім затишно було. Навіть наладилась погода і посиніло небо.
На одній зі стежок відкривалися види на два невеликі містечка, одне угорське, друге – австрійське. Навколо степ та жасминові гаї. На озері віндсерфери тренували свої навички. У принципі, крім поїздки до озера, більше нічого особливого у Фуерторакоші немає.

Ще якісь руїни. Але довіри у нас вони не викликали. На щогодинному автобусі ми повернулися дослідити Шопрон! До речі в цих містечках абсолютно не говорять англійською. Шопрон при сонячному світлі без урагану виглядав більш привітним. Ми навіть сходили до музею-пекарні, де нам провели екскурсію німецькою мовою. Я не знаю, чому, але ми розуміли, про що жінка говорить. Нас напружив лише один момент, коли бабуся сказала щось на кшталт “Killer!”, і вказала, щоб ми лізли у лячний підвал. Ми звичайно послухалися бабусі і начебто навіть вижили.

По вулицях Шопрона теж мило гуляти, але раптом ти помічаєш, що ходиш по колу. Надвечір у нас остаточно утвердилася фраза “Як же добре, що ми ТАК захотіли в Шопрон!” Далі була банальна дорога додому за принципом аеропорт-робота. Хоча була ще одна пригода, мені в салоні літака наїхав “поїзд” на ногу. Але з довгими ногами до цього не звикати, і це вже зовсім інша історія.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 17.05.2016 – 23.05.2016
Тривалість: 5 повних днів
Повних днів без дощу: 5
Авіаквитки: Wizzair
Готелі: Booking.com + Airbnb
Складність поїздки 3/10 (легко)