Все почалося з того, що у Києві закрився єдиний аквапарк. Ми його відвідували із завидною регулярністю – приблизно раз на 2 – 3 роки. Проте новина про закриття аквапарку чомусь дуже засмутила. Як мінімум, він був класний. І тут з’ясовується, що на Закарпатті якраз відкрився новенький, як його не випробувати? Насправді були свята, а сидіти вдома, це точно не про нас, от ми й вирушили втрьох у чергову гарну подорож, а заразом і в аквапарк по дорозі.

Подорожувати рідною Україною це завжди радісно. У поїздках Україною в мене є один страх – це стан поїздів. Але цього разу був гарний виняток із правил. Незважаючи на те, що у нас були квитки на найдешевший поїзд без кондиціонера, саме наш вагон чомусь виявився сучасним, зручним, чистим і з кондиціонером. Інші вагони виглядали значно простіше. Їхати було дуже комфортно. Перше місто на нашому маршруті – Берегове. Тут ми кілька років тому вже зупинялися і забронювали номер у тому самому готелі, просто по телефону.

Бронювали за місяць, потім за кілька тижнів готель ще передзвонював і уточнював, чи ми приїдемо. І в день приїзду господиня каже, що поселить нас в інший готель, він трохи за містом та із загальною ванною кімнатою, а то у них “накладка вийшла”. Причому про накладку вони довідалися чомусь саме зараз, коли інші готелі під час свят нам знайти буде проблематично. Зазвичай подібні проблеми вирішуються чарівною фразою англійською «Тоді я дзвоню в букінг». Але не тут було, бронювали безпосередньо. Довелося самим влаштовувати імітацію підтримки букінгу. Я не знаю кого і куди зрештою поселили, але нам дісталася саме наша кімната і саме в нашому готелі, в центрі міста. З нас із Дашею вийшли б непогані представники технічної підтримки туристів.

Цю подію ми відсвяткували чудовими варениками з картоплею, млинцями з сиром та іншими смакотами в одному з ресторанчиків. Берегове славиться своїми термальними джерелами. Літо цього року було дуже холодним, але якраз на нашу поїздку випали всі 35 та ясне сонечко. Але від плану не відступаємо, термальні джерела, отже, термальні джерела. Тим більше там буде +40, так що ще трохи навіть відчуємо різницю тепла. Крім нас відчути різницю тепла вирішило, мабуть, все місто.

Дивно, але в термальні басейни всі компактно помістилися. Якби мені показали стільки людей, і запитали, чи зможуть вони поміститися в термальних басейнах, моя відповідь була б негативною. Але в тісноті, та не в образі, ми справді провели позитивні кілька годин. На хвилі позитиву ми вирушили трапезувати до Золотої Пави, це тут місцевий замок-ресторан.

Навіть незважаючи на те, що спочатку це було казино, все-одно відчуваєш себе на прийомі у короля. Загалом, подорож і схуднення для мене речі несумісні. Далі за планом ми мали годинне охолодження під кондиціонером у номері. Коли охолонули, набралися рішучості та зайнялися нашою улюбленою справою західної частини України – похід у гори. Ми вибрали чудову гору з хрестом на вершині. Іти туди було близько години і якраз потрапили на розкішний захід сонця.

На другий день з самого ранку ми зробили кілька спроб вирушити в Косино і зазнали повного фіаско, у вихідні маршрутки та автобуси в Косино не ходять, а за 15 км дороги таксисти хочуть 240 грн, причому проти того, щоб люди об’єднувалися між собою. Загалом якось не по-братськи. А якщо до цієї ціни ще й додати дорогу назад та квитки в аквапарк, то поїздка вийде дорожче за авіапереліт в іншу країну. Вирішили цю ідею відкласти до кращих часів і одразу їхати в Мукачево. Прийшли в готель зібрали речі, вийшли з рюкзаками на вулицю та автостопом упіймали першу ж машину. Але замість Мукачева вирішили уточнити, чи не планує водій заїхати до Косино. На наше щастя, чоловік їхав на торгову точку, яка знаходиться прямо біля аквапарку. Причому з радістю повідомив нам, що підвезе нас безкоштовно, і навіть на відріз відмовився взяти гроші на компенсацію бензину. У мене прямо відродилася віра в доброту закарпатського населення) Такі моменти справді гріють душу. Ми вже неодноразово зауважували, що серце української доброти знаходиться безпосередньо у Карпатах і, на жаль, Прикарпаття та Закарпаття часто до цього кола не потрапляють. Вже перевірено неодноразово. Але тут стався справді приємний виняток із правил. Це був місцевий житель, який займається продажем у магазинчику недалеко від аквапарку. Поспілкувавшись, дізнались, що водій скоро зі своєю родиною збирається летіти до Єгипту на відпочинок. Я думаю, що його добро йому повернеться і швидше за все йому випаде виключно найкращий номер із видом на море без жодних доплат.

Аквапарк на нас уже чекав, новенький-преновенький. Ти платиш за вхід, отримуєш 3 години в які входять пів години найкрутіших саун, всі термальні басейни, тематичні басейни у ​​вигляді напоїв, (наш улюблений із запахом вина), і сам аквапарк, а також мотузкові лазалки та батути. Незважаючи на дуже велику кількість людей, термальна зона забирає значну частину напливу від аквапарку. Ми ж насамперед побігли до аквапарку. Дуже зручно зроблено, що всі гірки відгалужуються від однієї чотириповерхової вежі. Причому основна частина людей зазвичай зосереджується біля однієї-двох гірок, там де велика черга. На решті гірок середнє очікування було до півтори хвилини. І це у неділю! За дві години накаталися від пуза. І навіть незважаючи на наш великий досвід катання на екстремальних гірках, у цьому аквапарку знайшлася та гірка, на якій під час польоту я мало не пустив сивину. На одну з найвищих гір Міша навідріз відмовився йти. Причому я його розумію, для семирічного хлопчика тут не всі гірки підходять. Я запропонував Мишкові умову, спускається і ввечері морозиво. Мишко на пару секунд задумався, але потім сказав, як відрізав, що він не згоден. Я ж пішов в атаку “А за два морозива? Ще й героєм будеш!”. Несподівано для мене Мишко сказав: Ну давай спробуємо!.

Оце сміливо! Я спустився перший, щоб страхувати внизу, Мишко, не сумніваючись, теж вирушив в екстремальний політ. І ось він наш переможець! Побігли мамі розповімо про перемогу. “Зайка, вгадай з якої Михайло гірки з’їхав щойно?😊” До речі, Даша з’їхала з тієї гірки лише раз і сказала, що з неї вистачить. Мишко ж з’їхав ще раз і уточнив, чи не належить йому тепер ще два морозива. Я похвалив його якість пошуку вигоди. Загалом недаремно Мишка навчили плавати, тепер йому доступні такі класні розваги, як дорослі аквапарки. Останню годину ми провели в термальних зонах та саунах. Як же це було чудово. Особливо сауни. Тільки заради цих саун хотілося проплатити ще три години, щоби отримати ще 30 хвилин. Але це було б не дуже раціонально, тому що частина часу піде на те, щоб пообідати, а їжа на території аквапарку не така й дешева. У результаті за ті ж гроші отримаєш значно менше часу і більше витрат. Вирішили, що воно того не варте. Оскільки всі речі з нами, то повертатися до Берегова вже не треба і можна одразу рухатися далі. Ми пройшли 5 хвилин до траси. Там стояли сумні чоловік із жінкою та сказали, що вже хвилин 20 безуспішно ловлять машину. Даша підняла руку, і перша ж машина зупинилася. Так, цього дня у Даша у нас була “Фартова ручка”. Машина їхала не зовсім туди, куди нам треба, але з такою фартовою ручкою це не проблема. Ми проїхали близько 10 км і вийшли на іншій трасі, де інша група людей чекала на маршрутку. Цього разу Даші навіть не треба було махати ручкою, щоб відразу під’їхала маршрутка. Як не дивно, але сьогоднішній запланований складний маршрут виявився дуже легким. У Мукачеві на нас уже чекав наш улюблений готель “з валізами”, а біля готелю улюблена Хінкальня.

Робочий ноутбук у готелі підключився до інтернету, навіть не питаючи пароля. Ноутбуку цей готель теж був добре знайомий) На Мишка наринула хвиля спогадів, він з радістю згадував, де він гуляв, де грав у конструктор і де ванна кімната. На сьогодні крім прогулянок улюбленим Мукачевом, ми запланували звичайно ж підйом на гору. Щоправда, трохи не розрахували з часом, і вийшла нічна гора з нічним лісом. У сам ліс ми намагалися не заходити, а рухатися тільки асфальтованою дорогою, проте цвіркуни зловісно цокотіли з темряви. Дорога назад не задалася ще довшою. Ми вирішили трохи скоротити і влізли у зовсім зловісні хащі.
Повернутись у готель цілими та неушкодженими було за радість.

Прохолодний ранок почався з прохолодного басейну просто неба. Насправді басейн був і не такий вже й прохолодний, але мені вранці будь-яка вода здається холодною. Цей басейн – наше відкриття. Платиш по 100 грн з дорослого та басейн на весь день наш. Причому народу я не сказав би, що багато. У Києві так дешево до басейну не сходиш) Наплавались, нахінкалились, і можна далі рухати, наступна наша зупинка – Ужгород. Ужгород, як і Мукачево, не може не радувати, він просто класний. Колись давно, ми ще зовсім молоді, годували тут качечок з мосту. А тепер з нами Мишко відкриває це прекрасне місто!

Ми заселилися в новий готель. Все було ідеально нове, але один мінус — були відсутні сітки на вікнах і на стелі сиділи комарі. Я зачинив усі вікна і вирішив прибити одного з них. Навіть незважаючи на те, що стеля була високою, я летів наче супермен. Хлоп! Від комара залишився слід, наче маленький метеор летів і зачепив стелю. Враховуючи ідеальну білість нової стелі, сліди нашого злочину було добре видно. Я вирішив виправити ситуацію. Намочив туалетний папір. Була ідея помити стелю у стрибку, але я поставив стілець на тумбочку і обережно виліз на вершину. На жаль, папір виявився неякісним, і окрім сліду від метеора тепер ще й красувалася рожева аура від туалетного паперу. Готель, вибач, я все виправлю. Взяв шматочок ганчірки, намочив його, знову виліз на вершину хиткої споруди. І почав обережно відмивати. Коли здавалося, що гірше вже бути не може… змилася побілка зі стелі. Це було фіаско. Натомість готелю поставлю максимальний рейтинг. До речі, незважаючи на хиткість конструкції, на яку я підіймався щоразу, я відчував себе впевнено. Не дарма ми рік тому з Антоном в офісі влаштували змагання, хто простоїть довше на серф-дошці, яка балансує на колоді. Я знав, що ці навички колись стануть у пригоді. Крім стандартних гулянь містом, обов’язковим пунктом був кар’єр, який ми з Дашею щоразу почесно обходили над урвищами.

Цього разу облазити кар’єр треба було з Мишком. Задумка була не найбезпечнішою, але Мишко пройшов посвяту мужньо. На наш подив біля кар’єру було багато відпочиваючих, працювало кафе. Ми навіть не здогадувалися, що тут купаються, тому що минулого разу ми тут були в холодну пору року і ніколи влітку.

Далі було почесне купання у вечірній, прозорій воді. Купалися, поки зовсім не потемніло. Але без вечірнього забирання на гору у нас ніяк, благо одна така гора прямо біля кар’єру. Але найкрутіше, що наш невеликий маршрут по західній Україні успішно виконано, ми молодці!

З гордістю побрели у бік готелю. Дорогою була трохи дивна пригода, на залізничному переїзді опустилися шлагбауми, машини зупинилися, ми чекали на поїзд, чекали довго, але він так і не приїхав. І навіть коли ми перейшли і пройшли вже зовсім далеко, було видно, що шлагбауми, як і раніше, опущені.

Наступний день у мене був робочим, я традиційно віддалено один день працював, а Даша з Мишком продовжили підкорювати Ужгород. Ближче до вечора ми ще раз встигли скупатися в озері і погуляти липовою алеєю. Ось така видалася поїздочка, що закриває сьомий рік наших подорожей.

Справа була ввечері, робити не було чого. Так спонтанно і було ухвалено рішення розпочати дев’ятий сезон подорожей із Херсона. Я б з радістю за щорічною традицією перед початком сезону виклав би фотографію з квитками та готелями майбутніх поїздок, але цього разу все, що я можу докласти це квитки, за якими досі йдуть повернення грошей за скасовані рейси через ковід. Як не дивно, повернення вже виконали всі готелі, автобуси та практично всі авіакомпанії, за винятком МАУ 😉На скільки часу поїдемо до Херсона? Можемо на вихідні, хоча у неділю може бути дощ. Ну тоді поїхали завтра – у четвер увечері? На тому й домовились.

Херсон

Місто нас зустріло сонячним ранком. По алеях, що тяглися від вокзалу далеко до центру, вже пройшла золота осінь. Хоча ще вчора у Києві все виглядало досить по-літньому. Така зміна сезону, і сонячна погода почали перетворювати сонний настрій на позитивний, ще й господар квартири сказав, що зможе нас заселити прямо зараз о дев’ятій ранку. А ми вже встигли скласти речі в камеру зберігання АТБ. Побігли назад за речами та заселяємось. За що я люблю АТБ, то це за широку мережу магазинів, що дозволяє безкоштовно покласти речі на зберігання практично в будь-якому місті України. У Херсоні у них ще й подвійні шафки для великих рюкзаків))) Квартира у нас виявилася царська) Виглядало досить смішно, я ще ніколи не спав так, щоб на мене дивилися гіпсові статуї, а навколо люстри вишикувалися всі знаки зодіаку. Тепер подивимося, які є пам’ятки в самому місті. Перший путівник мені запропонував замість Херсона вибрати Амстердам чи Берлін. Другий путівник сказав, що поряд є парк, а найближча пам’ятка знаходиться за 170 км і є площею у Миколаєві. Так, не густо тут з визначними місцями. Але ми знали, заради чого саме ми приїхали, тут уся краса за містом. Тільки треба з’ясувати, у кого тут є машина, щоб нас відвіз. У Кам’янці було простіше, місто не велике, всі одне одного знають і можуть швидко розповісти, хто куди і коли повезе. У великих містах складніше з цим. На цей раз нас виручив сервіс Good Taxi. Вони себе позиціонують як таксі, яке може відвезти куди завгодно, провести екскурсію та забрати назад, все це досить лояльній ціні, ще й фотографій нам добрих наробили. Ми пробували замовити машину до пісків на інших популярних таксі, але вся складність виявилася в тому, що пустеля не має адреси, а для операторів і мобільних додатків це виявився блокер.

Олешківські піски

Їхати до пісків не довго, близько 50 хвилин. Є різні заїзди, головне не заїжджати там, де заводять туристичні групи, інакше ризикуєте побачити полотна затоптаних барханів. З боку нашого заїзду затоптаних барханів не було, але до центральної частини пустелі треба було добре протоптати, скажімо так, довести, що ти справді гідний пустелі. Хоча була дорога і до більш центральної частини, але ми з Дашею вирішили, що так буде цікавіше. Наш сумарний похід зайняв дві години. Пустеля істотно відрізняється від Сахари і навіть від тієї пустелі, яку можна собі уявити, дивлячись фотографії у відгуках.

Просто на фотографіях усі ловлять вдалі ракурси. Тут немає нескінченності з неживих піщаних барханів або пальмових гаїв та високих скель, проте вся романтика пустелі тут у повному обсязі. Тут є і зловісні гілки дерев, що виглядають як змії, тут можна прочитати останні новини пустелі прямо з піску.

Наприклад, тут пробігала зайка в напрямку до центру або те, що в цій норі хтось засів і вже давно не виходить, і навіть те, що вітер протягом останніх годин, неодноразово змінював свій напрямок, це чітко видно по кільцях візерунків навколо рослин.

Відстеження слідів тут справді захоплююча гра. Щоправда, деякі сліди так і не розшифровані, наприклад чомусь у когось ноги перетворилися на лапи або як хтось ішов однією ногою, а також якісь таємниці таять у собі оази з дрімучих лісів. Хоча про одноногий похід я починаю здогадуватися. Тут дуже приємно гуляти по пісочку босоніж.

Прямо нові відчуття під ногами, а ще тут ховається багато зловісних колючок. І якщо невдало вступити, то й пострибаєш на одній нозі. Тож на одну таємницю менше. Замість пальмових оаз тут дрімучі ліси. Я навіть не знав, що ліс десять на десять метрів може виглядати настільки темним і непривітним. Але і звичайно ж сама краса — це захід сонця в остигаючій пустелі.

Ми йшли зачаровані, не в змозі відірвати погляду від червоної кулі. Головне розрахувати час так щоб встигнути вибратися з пустелі до темряви. У нашому рейтингу пустель я її ставлю на друге місце між туніською та єгипетською, навіть незважаючи на те, що вона не така велика і не така вже й нежива. Пустелю однозначно рекомендую, особливо людям, які борються з безсонням, після походу спатимете як в удаві зайчики.

Водний лабіринт на байдарках

Це був туманний ранок. Ми прийшли на набережну, там нас від причалу забрав моторний човен, він же водне таксі. Адреса, яку треба називати, була у форматі “На байдарки до Тетяни” і нас повезли на один з островів, де можна взяти в оренду байдарки.

Ми припливли до дуже цікавого місця, такого побачити ми не очікували. Навколо було багато островів, на яких у місцевих є дачі. Площі мінімальні, дачі щільно притиснуті одна до одної, життя вирує. Відчуття, що ми пливемо каналами Венеції. Тетяна дізналася про наші побажання і докладно описала маршрут, який нам підійде. Ми записали на відео деталі маршруту та вирушили в дорогу. Зазвичай люди беруть байдарку на цілий день і десь висаджуються для пікніка, ми вирішили активно поплавати без ризиків перевернутися при висадці.

З туманом нам справді дуже пощастило, вся краса річкових вулиць, очеретів та озер одразу зросла в кілька разів. А коли за годину почалося ясне небо, то вся краса перевідкрилася для нас у новому образі. Причому красоти постійно змінювалися. Це були і широкі води, і вузенькі проходи крізь зарості, і повноцінна річка, дерева вздовж якої вже почали перевдягатися в осінні кольори. Тепер нам здавалося, що ми пливемо по річці Бентота на Шрі Ланці, вишукуючи дивовижних тварин – ось ця колода точно крокодил, а цей корч викапаний варан. Найбільше хотілося підпливти ближче до водяних жителів – пташок.

Але вони схоже хотіли нашого знайомства найменше, хоч жабенята нам були раді, принаймні не тікали від нас. Наш маршрут зайняв 3,5 години, останні два канали були справжнім випробуванням на спритність. Ширина тут була кілька метрів з безліччю вигинів, а наша подвійна байдарка була не дуже вправною на повороти.

Ми кілька разів так врізалися в берег, що по хвилині намагалися вирватися назад. Ми залишилися дуже задоволені цією подорожжю, хоч і втомилися від активного веслування. Після повернення на базу зателефонували капітанові човна, щоб він приплив і забрав нас назад. Зворотний шлях був незвичним, все виглядало інакше, ніж вранці. У тумані нам здавалося, що ми тут одні, а насправді навколо купа кораблів та іншого водного транспорту борознять простори Дніпра не гірше, ніж машини літають дорогами у мегаполісі.

Яке щастя було завалитися в номері в ліжечко. Особливо після щільної грузинської трапези. Але минула лише половина дня, терміново годинку відпочиваємо та продовжуємо відкривати нові місця. Зателефонували водієві та сказали, що готові продовжувати подорож.

Станіславський Гранд каньйон

Пустеля була, річки з озерами були, тепер гори! Гори тут не надто високі, але дуже красиві, особливо на заході сонця. Людей тут було досить багато, але гірських ландшафтів тут стільки, що місця легко вистачає всім. Тут навіть рекламу миючого засобу для машин знімали біля нас.

Головне від усієї краси широко рота не розкривати, в тутешніх місцях живе багато мошок і якщо їх потривожити, то вони швидко знайдуть усі щілини на обличчі. До заходу сонця була ще година, ми з Дашею облазили всі тріщини в скелях, які тільки змогли знайти.

Час пролетів як кілька хвилин. І ось він — романтичний захід сонця прямо в хмари!

Я вже просто не вірю, коли люди розповідають, що бувають чисті заходи сонця в море. На моєму досвіді таке було лише одного разу в Грузії, а потім щоразу в останні десять хвилин проявляється якась хмара і все, прощай захід сонця.

Найцікавіше, що в Грузії було спочатку теж так, і навіть частина людей пішла, але в останній момент сонце знову вийшло з-за хмар і закотилося в море.

Сонце закотилося, всі гори та розлами дослідили, план виконано, можна повертатися до Херсона. Шкода, що день складається тільки з двох половинок, так би ще встигли кудись махнути)

Повернемося до Херсона

Обіцяний недільний дощ закінчився ще до нашого виходу на прогулянку, це добре. Але перелік розваг теж закінчився. Пішли бродити містом, може, що відкриємо для себе. У списку популярних екскурсій є екскурсія двориками, отже тут є десь цікаві дворики, ось із них і почнемо.

А дворики тут справді затишні та цікаві. Вони майже всі знаходяться вздовж центральної пішої вулиці. Тут, напевно, кожен дворик намагався виділитися затишністю від сусіднього. Пошук двориків проходив у режимі своєрідної гри, багато з них закриті на кодові двері і потрапити можна, якщо хтось вийшов, але двері за собою не зачинив. А таке відбувається постійно. Я, звичайно, не впевнений, що це саме ті дворики, якими водять екскурсії, але нам сподобалося. На одному екскурсійному сайті говорилося, що під час їхньої екскурсії ми послухаємо дзвін, саме в цей момент дзвін і почався. Супер виконали ще один пункт. Поки шукали черговий дворик, до нас підійшла місцева жінка та запитала, що ми шукаємо. Коли ми пояснили, що ми тут у пошуках чогось цікавого, вона нас відправила шукати заповітну вулицю, назву якої вона не пам’ятала, тільки пам’ятала прізвище політика, який почав її цікаво облаштовувати.

Вона сказала нам орієнтир і показала, в якому напрямку шукати. А це вже зовсім цікаво! У пам’ятках вона ніде не фігурує. На щастя, я знайшов цього самого політика в інтернеті, і там у нього саме брали інтерв’ю щодо облагородженої вулиці. Ця вулиця на карті називається “Канатна”.

Тут справді дуже мило, на будинках оновили фасади та розфарбували цікавими картинами, встановили незвичайні скульптури біля будинків. Виходить нова пам’ятка Херсона. Вулиця ще не закінчена, багато будинків лише у процесі змін, тож незабаром буде ще цікавіше. А ось серед старих пам’яток ми дуже оцінили набережну, яка знаходиться у парку Слави.

Тут гарне місце, щоб релаксувати, милуючись панорамою. Гаразд, пішли ми за нашими речами до чергової камери зберігання, настав час повертатися додому і вигадувати ще щось цікаве, поки тепло. Це був чудовий і активний вікенд, дякую Херсону, а особливо його навколишнім красотам, ми в цю область ще обов’язково нагрянемо для нових відкриттів, до зустрічі!

Інформація про поїздку

• Екскурсійне таксі в Олешківські піски та Станіслав замовляли у Good Taxi
• Водне таксі замовляли тут

Ми знову у дорозі. Київ почало тотально засипати снігом. Останні теплі дні ще можна зловити десь на заході. Цього року листопад видався особливо холодним. У нас була велика місія, на нас чекало 400 сортів молодого вина на святі Божоле. Причому дати збіглися з поїздкою не свідомо. Та й взагалі спочатку думали до Львова, але перед покупкою квитків вирішили ще на захід податися. В Ужгороді ми вже 7 років як не були.
Дорога була довгою, але з музикою. Один чоловік, мабуть, почав дегустацію ще в Києві. І в поїзді він щось співав. Коли його нарешті приборкали, провідник його вирішив покласти на сусідню з нашою полицею, перевівши з середини вагона. Але оскільки хропіння — це мій давній ворог, я спробував акуратно перевернути тіло, що відключилося на бік. Тіло різко ввімкнулося і заспівало. Весь вагон мені був безмірно “вдячний”. Найпам’ятніший хіт був про щось на кшталт “Америка, Нью-Йорк, оркостан далеко…” Через годинку мужик сів на своєму місці в середині вагона і сидячи заснув, зате не хропів. Прокинувшись вранці, перша думка яка мене відвідала “Дружина з мексиканцем поїхала в Х’юстон!”, Друга думка прояснила першу “Америка, Нью-Йорк …”. Це ж треба, як в’їлася пісня в голову. На під’їзді до Чопа одна жінка вирішила розгорнути підпільну фабрику з виробництва навушників Sony. Її завдання полягало у перекладанні навушників з базарного пакета у фірмові маленькі пакетики. Шурхіт пакетиків не давав доспати.

Ужгород

Місто нас прийняло синім небом і 15-градусним теплом. Я навіть зимову куртку зняв. Заселившись, ми вирушили до зони фестивалю. На сцені вже починали виступати народні колективи, а в зоні вуличної їжі можна було від пуза наїстися закарпатської смакоти. На голодний шлунок розпочинати дегустацію якось не комільфо. Сам фестиваль розпочався у четвер увечері. Нині вже була субота і народу, схоже, ставало дедалі більше. Винні дегустації проходили у підвальному приміщенні.

Вхід на весь день коштував 20 грн. До того ж можна виходити і заходити скільки хочеш, на ці 20 грн ти вже можеш навіть купити винця. Другий варіант – це заплатити 95 грн. Тобі видають фірмовий келих, в який надалі наливатимуть вина на пробу, а літр вина, що найбільше сподобався, ти отримуєш у подарунок.

Обидва варіанти ми вирішили перевірити на собі. У нас тут все-таки два дні) На вході висіла табличка, що закликає спробувати максимальну кількість вин. Винороби так само люб’язно закликали дегустувати їхні шедеври. Один хлопець мені відразу налив таку порцію, щоб я, мабуть, не зміг у решти спробувати. А найголовніше, вина справді смачні. Але треба було зробити перерву) На вулиці вже був концерт, а на годиннику було тільки 12 ранку.

Місто вміє гуляти! Затишними вуличками Ужгорода можна блукати вічно. Начебто їх не так багато в старому місті, але все дуже затишне. Серед гуляючих часто траплялися люди із фірмовими келихами фестивалю в руках. Поруч із замком Ужгорода знаходиться музей просто неба. Немов 7 років тому на світанку наших стосунків ми гуляємо знову тими ж вуличками музею, все таке знайоме.

За вечірньою трапезою ми поїхали на околицю до “Деці у Нотаря”. Я прямо відчував, як набираю вагу. Але українська кухня того варта) Спроби вловити зворотну маршрутку до міста закінчилися провалом. Після 21:00 у вихідний день це виявилося неможливим.

Кар’єр

Із самого ранку ми вирушили на великий кар’єр. Дочекатися маршрутки рано вранці закінчилося так само провалом. Але кар’єр за київськими мірками був зовсім не далеко. Півгодинна ранкова прогулянка була якраз. Перед кар’єром зайшли до місцевої розливайки випити чайку. За стіною грала дискотечна музика з нехитрим текстом. “Патімейкер, шейкер-шейкер” Поки чайник закипів, місцевий патімейкер начисто вигнав з голови мексиканця в Х’юстоні разом з Нью-Йорком. Сам кар’єр ми довго не могли знайти і ходили колами, хоч у нас була карта з GPS. 7 років тому ми дісталися без жодних технологій, не блукаючи. Озеро було, як і минулого разу, шикарне.

2016

2009

Навіть хтось купався. Година пролетіла непомітно та екстремально. Обійти по колу не найбезпечніша витівка, але ми впоралися. На зворотній дорозі на нас чекало складне завдання. Дві стежки. По одній підеш – у циганський квартал потрапиш, по іншій – на маршрутку. Минулого разу завдання вирішили не на свою користь, ще й у сутінках. На цей раз пощастило більше. Обідали ми у “Кафе під замком” продовжуючи куштувати гарну кухню. На десерт у нас традиційні льохи з дегустаціями вин. Сьогодні ми вже були з персональними келихами, віддаючи свої два голоси за найкращих виноробів. З одними хлопцями ми палко прощалися бажаю один одному перемог та удачі. Вина були дуже і дуже смачні, але організм фізично обмежений по вміщенню рідини. Ще на зло, на вулиці продавали чеський напій Кофолу, яку в Чехії так і не вдалося скуштувати.
За останні роки Ужгород почали заповнювати різноманітні міні-статуї та індуси. Причому, звідки другі взялися мені взагалі незрозуміло. Ми постаралися знайти максимальну кількість міні-статуй. Дуже цікава розвага, тим більше, що на планшеті у нас були збережені історії про кожну міні-статую. Найкращою однозначно була Свободка.

В інтернеті є багато фотографій її у різних вбраннях, до свят її люблять вбирати.
Тим часом осіннє сонечко почало переходити до заходу. Для нас це означало одне – треба повертатися додому, робота чекає. В останню годину ми встигли зазирнути на гарячий шоколад до Львівської майстерні шоколаду і, звичайно, на фудкорт зі стріт-фудом, щоб набрати смаколиків у поїзд. Виїжджати із затишного Ужгорода не хотілося.

Коли ми вже їхали поїздом, нам стало зрозуміло, що Закарпаття всіма силами намагається нас утримати — на стіні висів банер “Зимовий фестиваль вина у Мукачеві”. Це схоже на виклик!

Що потрібно зробити, щоб люди повною мірою могли оцінити всю красу своєї країни? Відповідь виявилася простою, достатньо закрити кордони на ковід! Ми й раніше багато подорожували Україною, але тепер можна набагато більше часу приділяти найцікавішим куточкам нашої країни. І навіть відкрити фрагменти інших країн. Наприклад, сьогодні ми відкриємо справжнісінький шматочок Норвегії, не покидаючи при цьому країну. Для цього нам потрібно буде взяти пару квитків до Кам’янця-Подільського і трохи помандрувати його околицями.
Ми вже не раз були в улюбленому Кам’янці і здавалося, чого ми тут ще не бачили? Але від пильного ока Даші нічого не сховається, всі незвідані місця будуть відкриті!
Оскільки карантин відкриває нові можливості, тепер можна не просто мандрувати в рамках відпустки, а й віддалено працювати. До епідемії виходило так робити тільки по кілька днів, тепер можна сміливо пробувати тимчасову релокацію. Тепер можна не прив’язуватися до вихідних, а вирушати в дорогу просто серед тижня. На дворі зараз липень місяць, кордони поступово починають відкриватися, скоро вже можна буде здійснити велику подорож, а поки що порепетируємо на коротшій. Вперед за пригодами!

Пригоди на себе не змусили довго чекати і почалися прямо в момент посадки в поїзд. У нас було викуплено два із двох місць у купе. За правилами липневого карантину можна було їхати лише по дві особи. Але, як з’ясувалося пізніше, “Укрзалізниця домовилася з карантином” (це була пряма цитата від начальника поїзда). І в наше купе підселили ще двох людей, яким офіційно продали квитки до цього ж купе. Хоча на момент нашої покупки такої можливості не було. Вся жорсткість карантину, що дотримується нами, за останні чотири місяці зазнала краху. Але скасовувати плани якось не хотілося, коли ти з речами вже сидиш у поїзді. Укрзалізниця мала б розіслати емейл про зміну карантинних заходів тим людям, які купували квитки заздалегідь.

Та й гаразд із тією залізницею, давайте краще відразу перейдемо до хороших пригод, адже поїздка була справді однією з найкращих по нашій країні. Наша квартира виглядала дуже тематично, тому що раніше це було кафе. На стелі висіли ланцюги, на вході був намальований старий пірат. На кухні біля барної стійки я обладнав собі робочий кабінет. Робочий годинник я трохи змістив. Частину завдань я робив уночі перед сном, частину у вихідні. Таким чином, розвантажував собі час для денних подорожей. Під час поїздок просто брав із собою ноутбук і в екстреному випадку міг підключитися до термінового завдання. Варто зазначити, що продуктивність у такому режимі точно не постраждала, і я зрозумів, наскільки можу бути мобільним під час роботи. Через господиню ми знайшли водія з машиною (його номер наприкінці оповідання) та погодили з ним план індивідуальних поїздок, водій виявився великим ентузіастом щодо екскурсійних подорожей. Він дуже переживав, щоб ми побачили абсолютно всі місця з усіма деталями та красою, головна його вимога була, щоб ми не поспішали і хоч до вечора гуляли у всіх місцях. При цьому він виявився єдиним, хто з місцевих водіїв знав про всі місця, які ми хотіли відвідати, інші схоже морозилися через те, що там убиті дороги. Чоловік енергійний, вирушав з нами маршрутами, тримаючи наш темп, де були гори, він з нами з радістю лазив, подекуди ще й спритніше… 

Ах так, забув сказати головний нюанс, йому 72 роки. Дуже сподіваюся, що ми з Дашею у його віці теж будемо з такою спритністю та ентузіазмом лазити у гори. Я спочатку дико сумнівався у його віці, але коли він почав розповідати про день, коли помер Сталін, я остаточно переконався. Загалом чоловік заліковий, рекомендую.

Соняшникові поля тут усюди, їх на маршруті буде багато, у сезон їх точно не пропустите. Цікаво, ніколи раніше не замислювався скільки у світі неідеальних соняшників, доки не спробував із ними зробити фотографію.

Цей надто низький, той кривий, ось ті занадто рівні, а той, що найближчий, його взагалі хтось надгриз. Ну нічого у нас тут маршрут великий, зупинятимемося скрізь поки не знайдемо найбільш еталонні соняшники для фотографії.

Хотин

Навіть не знаю, що приємніше здивувало: замок, панорами чи трекінговий маршрут. Почнемо із замку, він тут справді чудово зберігся і максимально виглядає як справжній замок, на відміну, наприклад, від замку Тустань, який зараз взагалі ніяк не виглядає))

Або, наприклад якщо взяти замок у Братиславі, який просто схожий на комерційну будівлю, а тут справді повноцінний замок з усіма атрибутами і купою тематичних залів. Навколо замку все ще гарніше, тут є цілі стежки мінігірськими маршрутами. І навіть є стежки по вершині старої стіни для тих, кому спокійні маршрути надто безпечні. Ми, звичайно, полізли на всі відгалуження від місцевих скель і обов’язково прогулялися стіною.

Без травм тут звичайно не обійшлося, але як кажуть, краса вимагає жертв. А ось нашому водієві все по зубах, спритно скрізь перестрибує і пролазить по всіх місцевих скелях. Ще про Хотин в мене залишилося приємне враження. Поки ми гуляли, мені прийшла пропозиція повернутися до однієї з найкращих компаній в Україні, де я колись з радістю працював і створював процеси. Це, звичайно, не заслуга Хотина, але тепер такі приємні спогади за ним закріпилися 😊

Жванець

Тут досить гарне і затишне місце, яке якраз по дорозі до Кам’янця, тут річки роблять гарний поворот. На жаль, як я не намагався сфотографувати панораму, так і не підібрав успішного ракурсу. Ще схоже тут раніше проходив кордон, тому що стоять запобіжні вигорілі таблички.

Кам’янець-Подільський

Сам Кам’янець так само прекрасний, як і завжди, тут ті самі класні прогулянкові маршрути, внизу каньйону так само приємно пахне сільським повітрям, а в самому місті тепер можна орендувати велосипеди. Єдина проблема, вулиці цього міста постійно нахилені то вгору, то вниз. Але якщо вирішив спалити зайві калорії, то в самий раз. А ще тут можна замовити доставку смачної недорогої піци із Сільпо. Щоправда, вийшов один нюанс, дві піци приїхали гарячі, готові, а одна заморожена. Магазин, звісно, ​​з радістю погодився її прийняти, якщо ми самі до нього дістанемося на околицю міста. До речі так, коли тобі треба потрапити до їхнього Сільпо, то Кам’янець із маленького затишного міста перетворюється на довжелезний Кривий Ріг. Ми вирішили проблему цікавішим шляхом, щоб не їхати на край землі. Оскільки піца була Карбонара з купою м’яса, ми вирішили нагодувати начинкою котів та собак. Ми зібралися у вечірній похід, взяли піцу з собою і почали йти. Ми пройшли весь центр старого міста, дійшли до замку, обійшли замок з усіх боків, зайшли на гори за замком, там все обходили, спустилися вниз до річки, обійшли весь відрізок річки до мосту, піднялися на міст, але й там не зустріли взагалі жодних тварин. Я з піцою наче кур’єр обійшов усі визначні пам’ятки міста. У результаті ми змогли знайти клієнтів. Це були два котики, один нас ніби чекав на зелених пагорбах, а другий чекав уже біля самих апартаментів.

Бакота

Перші сліди української Норвегії ми виявили саме тут. З крутої скелі відкривається шикарна панорама на бакотську затоку та прилеглі до неї береги.

Для повного занурення в атмосферу рекомендується дивитися види попиваючи безалкогольний бакотський мохіто. Його тут продають на вході за символічну ціну. А щоб насолодитися панорамою ще ближче, потрібно знайти крутий і небезпечний стрімчак, щоб звісити з нього ноги. Тепер можна спускатися нижче, а нижче на нас чекають печерні храми та цілий кемпінг.

Внизу види вже не так чіпляли погляд, хоча були по-своєму чудові. У будь-якому випадку проходження всього маршруту є обов’язковим. Інакше не відчуєш усю висоту та велич місцевих гір. Спочатку, звичайно, простіше, весь час треба йти вниз. Але одна з аксіом пішого туризму каже: гарний спуск супроводжуватиметься гарним підйомом.

Так і тут, після того, як ми прогулялися красивими берегами затоки, почався підйом-боротьба з липневим сонечком. Благо нагорі на нас чекав холодний бакотський мохіто) Тепер невеликий перекус бутербродами і рухаємось у саме серце української Норвегії – село Субич.

Субич

Це місце знайшла Даша, досліджуючи гугл-карту в окрузі Кам’янця щодо того, куди ще з’їздити. Додані фото вражали, і хтось написав відгук, що «тут красивіше, ніж у Бакоті». Ми неодмінно вирішили це перевірити.
Навіть незважаючи на вбиту дорогу, наш водій примудрився заїхати прямо до вершин місцевих гір. До верху потрібно було пройти ще хвилини 3. Що більше ми піднімалися, то більше дивувалися, що така краса знаходиться саме в нашій країні і чомусь про неї ми ніде не чули. Це місце має бути головним на туристичних маршрутах цього регіону!

Гарно тут на всі боки відразу, очі розбігаються, з чого почати? Починати найкраще з вершини, яка знаходиться лівіше монастиря. Потім рухатись правіше і виглядати на кожному з виступів. Головне пам’ятати про безпеку, і не перестаратися сідаючи на край схилу. Далеко внизу пропливали маленькі кораблики, катери та водяні мотоцикли. Отже, якщо знайти, де їх взяти в оренду, то ще й знизу можна помилуватися приголомшливими видами.
Ми справді зловили тут хвилю захоплення та сповненості. Виїжджати звідси зовсім не хотілося. Хотілося сидіти на величезному валуні над урвищем, роздивлятися водну гладь, ловити теплий літній вітер, що пахнув квітами та травами.

Китай місто

Тут на нас чекав невеликий шматочок “норвезького Гейрангера”. Дуже красиві краєвиди на річку, яка тече далеко внизу, а крім гарних видів нагорі, можна ще й прогулятися в самий низ. Але спускатися не просто можна, спускатися потрібно, нехай і не до самого низу, але все одно краса цих місць буде виглядати вже інакше, але не менш прекрасно. Природа тут дуже яскрава та соковита. Ми ходили і вбирали красу.

Уздовж спуску часом трапляються старовинні бетонні стовпчики з отворами у центрі. Спочатку ми думали, що давні цивілізації їх використовували як телепорт, але виявилося все набагато банальнішим. Хоча не розвіюватимемо таємницю, нехай це краще залишиться стародавніми порталами. Від цього місце здається ще гарніше.

Маліївці

Наступного дня ми мали поїздку в чергове нове і незвичайне місце. Перше, що на нас чекало, це велике старе озеро. У якому на поваленому дереві грілася черепашка.

Як тільки ми наближалися, черепашка пірнала, а потім ліниво повертаюся. Цікавою визначною пам’яткою тут є водоспад, усередині якого знаходиться храм. Водоспад хоч і штучний, але він дуже мальовничо виглядає. Неподалік водоспаду на галявині ще одне озеро, для охочих викупатися — вода там дуже холодна, але кришталево чиста. Ну і в довершенні парк із віковими деревами. Маліївці – місце гарне, але знаходиться невиправдано далеко від цивілізації. Хоча в цьому є свій шарм, тут панує атмосфера зупинки часу.

Знову Кам’янець-Подільський

Ми знову у Кам’янці! Всі красиві місця на маршруті відвідані, але страшно хочеться ще кудись поїхати. Але куди, адже ми тут уже все розвідали. Виявляється, ми ще не приділили належної уваги річці Смотрич. Тому ми сіли в броньовану розвідувально-дозорну машину і почали борознити річку та її околиці у нижній частині міста. Місцями їхали і навіть пливли річкою.

Це було настільки незвичайно та захоплююче! Крім нас було двоє пасажирів, вони сіли зверху на платформі. Щоразу, коли наш бронетранспортер проносився під черговим деревом, ми з водієм перелякано оберталися, перевіряючи чи точно у пасажирів залишилися голови на своїх місцях. І звичайно ж, момент радості, коли машина входить у річку і піднімається зустрічна хвиля прямо на нас.
Якщо вам у Кам’янці з якоїсь раптом причини здається нудно, то це чудовий засіб підбадьоритися.
Оскільки тепер всі наші задуми добігли кінця, ми пішли вивчати таємниці самого замку. Тут явно має бути щось таке, чого ми ще не бачили. На превеликий подив ми дійсно відкрили невелику мережу тунелів із зовнішнього боку замку, де можна полазити з ліхтариками. Щоправда, зловісне відчуття не залишало до самого виходу з тунелів.

Час, що залишився, ми витратили, гуляючи вже звичними закутками та парками міста. До нашої компанії приєднався собака-провідник, який за доброю традицією був нагороджений їжею за те, що так віддано пройшов з нами весь маршрут і милувався гарним заходом сонця. А після гарного заходу сонця треба потрапити в не менш гарний заклад. Відкриттям цієї поїздки у нас був ресторанчик “Троє у каное”. Це для любителів мексиканської кухні. Інтер’єр та краса страв буквально зробили наш настрій. А ось наш попередній фаворит “Біля річки” на жаль здав свої позиції. Взагалі хочу зазначити, що для гастротуру це місто дуже підходить. За всі дні, що ми тут були, відкрили для себе чимало цікавих закладів зі смачною їжею.

Настав час повертатися, ми сіли в поїзд трохи сумно від того, що закінчилася чергова подорож. На той момент ми ще навіть не здогадувалися, що наша найбільша подорож за всі роки почнеться лише через 4 дні.

Інформація про поїздку

Водій, який нас возив сусідніми містами: 067-746-91-14 Вітя

Ми це зробили! Це, як і очікувалося, була фантастична релакс-поїздка до Кам’янця Подільського на вихідні. Як завжди було дуже смачно та душевно. Я думаю не має сенсу описувати в цей раз що саме смачно і як там красиво. Можу сказати тільки одне, повертатимемося знову і знову.
Родзинкою цієї поїздки були Заліщики. Для досягнення мети довелося з Кам’янця 3,5 години потрястись у спекотному автобусі з ефектом масажера для всього тіла. Під час поїздки я трохи переживав, адже на тижні мені поставили нову пломбу, яка просто могла не пережити цей “Масаж”, як і всі наші кістки. Частина дороги в автобусі скоротав спілкуючись із незнайомою бабусею, якій були цікаві всі аспекти життя у столиці. Іншу частину коротав з “Ріком і Морті”. Автобус відправляється о 13:15 із Кам’янця та прибуває о 16:45 до Заліщиків. На самі Заліщики у нас пішло близько двох з половиною годин. Цього часу з головою вистачило, щоб дістатися до гори, знайти стежку для підйому, пройшовши частину шляху зрозуміти, що це не правильна стежка, повернутися, знайти іншу, піднятися і повернутися на поїзд. Нагорі справді так красиво, як у всіх на фотографіях. Але фотографії виходили лише на мобілку за рахунок підтримки панорамного режиму.

Чому б не зганяти до Черкас на вихідні? Квитки на поїзд недорогі, їхати лише 3 години. Та й дивно якось виходить, вже відвідали далекі куточки землі, а ближні Черкаси досі без нашої розповіді. Забронювали – все, можна їхати. За кілька годин до виїзду з’ясовується, що з бронею готелю ми трохи промазали і жити тепер маємо за 100 км від Черкас із бронюванням, яке не можна скасувати. Такого промаху у нас не траплялося навіть у містах, де назви готелів та вулиць з ієрогліфами, що пішло не так? Може, ми старіємо? Але ж ніт! Ми молоді, це букінг підсунув “класне житло” в наш фільтр, яке розташоване в центрі міста, правда іншого… У цьому світі є дві технічні підтримки, з якими приємно спілкуватися, знаючи, що твої права як клієнта захищені. Одна з них якраз у букінгу. За короткий час оператор, все самостійно розрулила та переселила нас до Черкас. Причому у фінансовому плані ми обділені не залишилися. Готелів у Черкасах нам знайшло лише кілька і, судячи з усього, конкуренцію між собою готелі не відчувають, над сервісом відповідно не сильно паряться. Хоча який потенціал для бізнесу, можна зовсім за невелику плату виправити банальні недоліки у вигляді відсутності поличок у ванній або наявності рідкого мила і готель мав би високий рейтинг, що конкурує з іншими готелями. Але це в мені, мабуть, знову прокидаються нотки міністра по туризму. Загалом переночувати є де і це не проблема) 

Ранок ми почали досить нестандартно, ми пішли до лялькового театру на виставу. Я начебто не по лялькових театрах, але отримав внутрішнє задоволення від спостереження за грою акторів, що керували ляльками. З одного боку, це дорослі і серйозні люди, деякі надто серйозно виглядають, а через секунду бац! І цей суворий дядько тепер котик! Це дуже мило. Ще одна вишенька на торті — це жінка, яка повідомляє про початок вистави. Вигляд і трохи суворий вираз обличчя, в мені пробудили спогади про шкільні роки, ця жінка явно викладала зарубіжну літературу або англійську мову. Жінка окинула зал поглядом, коли наші погляди зустрілися, і я злякався, що мене зараз викличуть до дошки чи ще гірше – одразу вліплять двійку. Так, спокійно, це лише лялькова вистава, і ось ведуча вже суворим, але доброзичливим голосом повідомляє про початок виступу. Казка була про соняшник, який вляпався в страшну історію. Неволею, за життя соняшнику справді починав переживати. Причому актор, мабуть, теж вжився настільки в роль, що після виступу пішов на вулицю на перекур. Загалом я не спойлеритиму чим закінчилася лиха історія соняшника, просто сходіть на спектакль про півника і соняшника.

Далі потрібно було перевести дух, найкраще це зробити з котиками у Cats cafe. Я дуже люблю жмакати котиків, але шанс підхопити лишай мене настільки лякає, що того разу, коли я таки потискав стамбульську кішку, лишай на мене і напав. Але зате не звичайний, а такий який, судячи з історії, був у самої Клеопатри! А ось у Cats cafe котики чистенькі і живуть для того, щоб їх приходили і любили.

Платиш погодинно по 70 грн і окрім зони з котиками входять безлімітні напої, тортики та навіть морозиво. Коти там знатні, горді. Весь час було таке почуття, ніби так і бути, вони не проти, щоб ми були поруч із ними. Котики-муркотики!

Пішли гуляти набережною у бік буддистського храму. Набережна з цього боку, чесно кажучи, не являла собою нічого особливого, зате я тепер зрозумів звідки взялася фраза “Не кожен птах долетить до середини Дніпра”. А наша річка справді може здивувати своєю шириною. А ось буддистський храм вразив ще й як.

Дашу може не так, оскільки вона знала про його наявність. А для мене це було здивування побачити храм, що настільки грандіозно виглядає, тут у Черкасах. Щоправда, за відвідування вони захотіли благодійний внесок з особи по 100 грн та екскурсію що триває 2,5 години через півтори години. Загалом витратно за часом. Ми вирішили, що зовні милувалися ним на повну. Тим більше він зовні виглядає просто чудово. І запах аромапаличок… ми наче на мить потрапили до прийдешньої п’ятдесятої країни. Але якщо почали додавати в поїздку інтернаціональність, то вже й продовжимо, тож до Грузинського ресторану Буба! Таке враження, що в хінкалі щось додали, ручка все тяглася та тягнулася. Я з жахом уявляв, що ми поїдемо і більше ці хінкалі не побачимо. А втім, перспектива випити каву в Макдональдсі мене завжди зігріває. Тим більше він у нас на шляху.

Далі ми поїхали маршруткою на річковий вокзал. Там має бути перспективна набережна з півостровом. Ми потрапили туди ближче до вечора, коли сонце вже починало бути золотим. Як на мене, цей півострів дуже романтичне місце в Україні. Особливо коли справа рухається до заходу сонця. У мене тепер при згадці про Черкаси одразу спливає ця частина набережної. Буде тепер у нашому віртуальному музеї візитівкою Черкас. Та й Мишко при справі, скільки камінчиків є щоб кидати у воду!

В одному місці на березі валялася здоровенна риба, тож можливо до води близько краще не підходити)))) Та й один рибалка виловлював велику рибку і відразу її випускав. Рибалка пояснив нам, що це занадто дрібна риба для нього, не тому він тут рибалить. Мабуть, дії Мобі Діка розгорталися поблизу Черкаської набережної. Прекрасне місце для вечірніх релаксових прогулянок, рекомендуємо.

Ми, мабуть, настільки були вражені набережною, що сіли на маршрутку і поїхали не в той бік. Але по суті не проблема, доїхали до кінцевої, постояли з водієм та кондуктором, потім поїхали у потрібному напрямку. Проте тепер можемо сміливо заявляти, що бачили Черкаси повністю)

У сутінках погуляли на території Свято-Михайлівського собору. Навіть крізь сутінки цей собор виглядає дуже і дуже переконливо.

Поруч із ним будується якась дуже велика споруда і, зважаючи на все, теж релігійна. Цікаво, що саме там буде. На фінал вечора Даша запланувала відвідання концерту, що буде на честь книжкового фестивалю. Перед концертом ми значно підкріпилися в ресторані, на виході Мишко епічно зіткнувся з офіціантом, та так, що летів посуд на всі боки! Але всі цілі, крім посуду)
Здавалося б, уже вечір, все цікаве позаду, зараз сходимо на концерт якихось невідомих гуртів, послухаймо просто музику. Але тут було найцікавіше. Було заявлено дві групи. Перша грала непогано, розбавляючи пісні віршами одного з учасників. Але друга група сподобалася одразу. Вийшов дядько, який сказав, що його гурт принципово не проводить репетицій перед концертами, а самі концерти грають взагалі рідко.

Вийшли музиканти, всі почали грати щось у стилі трансу. Соліст дістав слова і поки співав пісню, паралельно намагався розібратися на якому саме листку потрібні. Потім він викинув непотрібний листок, але, зважаючи на все, саме на тому листку виявилися потрібні йому слова. Тому що він його потім різко почав піднімати з підлоги. Можливо, це було продумано постановочно, але виглядало дуже ефектно. Концерт саме цього гурту тривав довго, пісень було дуже багато і справді на вухо лягали приємно. Старше покоління почало потихеньку звалювати, хто молодший навіть танцювати бігли. У дитинстві у нас була нескінченна пісня “А за деревом дерево!”. Так ось навіть цю пісню він зробив абсолютним хітом, я навіть не знав, що ту занудну пісеньку можна так обіграти. Концерт був феєричний, але Мишко, який завжди вирізнявся майстерністю спати на концертах, цього разу теж солодко відіспався.

Канів

Колись у шкільні роки нас возили до Канева. Але найцікавіше – звичайно ж дикуном з’їздити. Тим більше що разом з Дашею та Мишком ми ще не їздили туди. Канів розташувався досить вдало, якраз на третині шляху у бік Києва. З самого ранку ми приїхали маршруткою до міста. Трохи хотілося їсти, але ми вирішили, що дорогою до гори явно будуть ресторанчики. А тепер запам’ятайте мандрівники. Перед тим як вирушати в піший похід до гори, де поховано Тараса Шевченка, обов’язково поїжте, наступна можливість буде не скоро! Але ми з упевненістю про швидку трапезу вирушили до годинної пішої дороги. Коли до Канева привозили автобусом, то гора здавалася набагато ближче до Києва, ніж пішки з центру. На шляху було справді кілька ресторанів. У відгуках на гуглі до одного з них було написано, що ціни дорогі. У результаті в перший ресторан можна потрапити на трапезу, тільки якщо ти її за день замовиш, і то, судячи з усього, це має бути саме бенкет. А в другому ресторані слово дорого не дуже застосовне. Виходячи з цін за тарілку макаронів, у цей канівський ресторан привозять найдосвідченіших кухарів Італії, які при тобі збиратиму пшеницю тільки з золотистим відливом і посипатимуть твою пасту золотом найвищої проби. Причому в ресторані паралельно гуляло весілля. Я боюся уявити скільки фургонів із готівкою треба було підвезти, щоб прогодувати гостей. Адже банківський трансфер таких сум просто не пропустить через фінансовий моніторинг. 

Дорогою до гори ми проходили поряд зі старовинною церквою, навколо церкви літала рекордна кількість сонечок. Стільки ми ще не бачили. Вони літали усюди, моя монотонна футболка відразу стала прикрашена сонечками.

Веселощі полягають у тому, що поки намагаєшся випустити одну корівку, на тебе встигає приземлитися ще з десяток, а якщо їх струсити з футболки, то вони зроблять невелике коло і знову приземляться, ще й у більшій кількості. Було весело, спочатку я намагався обтруситись, але потім прийняв і йшов разом з ними. Щоправда, одна вкусила мене за палець. Я чув, що вони можуть кусатися, але їхній милий зовнішній вигляд ніяк не давав мені повірити. І навіть коли я відчув укус, я списав на те, що це я сам себе вкусив, не може така милашка кусатися, ну просто не може!

Приблизно за годину ми дійшли і піднялися на вершину. З дитинства краєвиди з гори нам запам’яталися радісними. Тепер же ми можемо оцінити всі ці види з погляду досвідчених туристів, тож офіційно заявляємо, що види справді Тарас обрав відмінні. Але ось із “Домом Шевченка” виявилося неочікуване. Ми з Дашею вже не раз обговорювали, що підозріло багато хат у нього було, це ж скільки нерухомості! Але дівчина, яка доглядає, пояснила, що за життя Тараса, будиночка тут не було зовсім. Його збудували вже пізніше. Помилувалися краєвидами – час назад у місто.

Теоретично можна було зловити якийсь рідкісний автобус, але коли і як він ходить неясно, по дорозі до гори ми його жодного разу не зустріли. Коли ми повернулися знову до центру міста, пригоди з пошуку їжі не припинялися. У місцевих ресторанах просто не було їжі. У прямому значенні цього слова. Відкритий ресторан, сидить персонал, на запитання чи можна у них поїсти відповідь “А ми не працюємо”. І продовжують сидіти. І так не в одному ресторані. Тобто Канів умовно можна поділити на два типи ресторанів, у яких є персонал, але він не працює і другий тип – “з Мішленівською зіркою”. Але все ж удача нам усміхнулася і на самому автовокзалі біля шаурми стояла кафешка – оазис серед закритих кафешок – затишна, охайна, де для зголоднілих та втомлених туристів приготували смачну піцу протягом 15 хвилин.
Ось такий у нас був міні-трип по Україні. Цей маршрут ми радимо, на кілька днів вибратися недалеко від Києва якраз.

Сьогодні о 13:28 ми вперше у житті побачили відправлення справжнього паровоза! У нас вже були спроби потрапити на паровози в парі країн, але вони не збігалися або за датами або за маршрутом. Я звик описувати вау-ефект від тих чи інших чудасій у подорожах, але сьогодні Різдвяний експрес викликав цей ефект на максималках. Дуже рекомендую!

Завтра 09.01.2022 о 13:28 він також відправлятиметься з платформи номер 1, станції Київ-Пасажирський. Повною мірою насолодитися його відправленням можна безкоштовно з другої платформи (як зробили ми) або ж за невелику ціну прокотитися на ньому купивши квитки на сайті залізничного маршруту Київ пас – Деміївська (але квитки вже закінчилися, якщо раптом не додадуть ще один вагон) Але особисто наша думка, що найефектніше не покататися, а саме подивитися на відправлення з боку, щоб побачити всю велич і міць😊

Днями надійшло повідомлення про те, що через ковід скасовано черговий авіарейс. Сталося неймовірне. Вперше за сім років у нас на руках немає авіаквитків, не заплановано жодних подорожей. За останні чотири місяці у нас із батьками скасувалося дев’ять поїздок. Мама з татом тільки у смак увійшли. Коли мене співробітники запитують звичне “Куди далі?”, Отримують найнесподіванішу відповідь “Ми не знаємо, всі рейси скасовані”. Але ось, нарешті настали довгоочікуване перше послаблення карантину. Тепер можна не тільки гуляти парками, а й подорожувати Україною, звісно з дотриманням усіх рекомендацій МОЗ.

І навіть авіаперельоти незабаром почнуть відновлювати. Як тільки залізничні квитки надійшли у продаж, ми вирушили буквально одним із перших рейсів. Головне мінімізувати контакти. Ізольованим таксі доїхали до порожнього вокзалу. Віддали провіднику квитки та закрилися в особистому купе. Зараз, звичайно, зручно – купуєш два місця та все купе твоє. Ми приїхали до Запоріжжя, в якому за київськими мірками практично немає епідемії. За традицією, що вже стала, Даша спекла сирників із собою на багато сніданків. Це дуже зручно у поїздках, адже коли сніданки не включені, то знайти де поснідати може бути цілою проблемою.
Це був ранок, ми заїхали до квартири, поснідали і почали маршрут.

Запоріжжя

Першим важливим пунктом на маршруті був Макдональдс. Це відбулося, великій латте та подвійний мафін зі свининою та яйцем, як же я цього чекав увесь карантин! О як це чудово. Думаю, не багато хто розділить зі мною мою радість відвідування Макдональдса, але ті, хто пробували подвійний мафін зі свининою, мене точно зрозуміють. Ну і звісно я фанат їхнього латте, ще більше, ніж люди фанатіють від Старбакса) Дорогою до маку, ми пройшли безліч парків і дворів. Саме місто сподобалося кількістю рослинності.

А може це просто наш зголоднілий погляд щодо подорожей. Основною метою у Запоріжжі було намічено острів Хортиця. І як виявилося, не дарма, головне не розпочинати свій маршрут із нього. Після цього вже не захочеться повертатися до міста. Хортиця це величезний острів, на маршрути яким можна сміливо закладати кілька днів. Якщо, звісно, ​​ви любите трекінг. Бо ми дуже. Перше, що варто відвідати це Запорізьку Січ та обов’язково взяти екскурсію.

Щоб туди дістатися потрібно вибрати стежку по зеленіше і вирушити у дорогу за пригодами. По дорозі траплятимуться цікаві інсталяції зі стародавніми богами. Гарні панорамні краєвиди, неймовірні урвища. І вид на платину. Ми балансували маршрут між скелями та пляжами.

Коли спустилися на один із пляжів, Даша з Мишком вилізли на високий камінь. Я ще подумав, що забиратися не буду, бо з моєю вагою боляче падати. Зробивши крок уперед, побачив перед собою довгу чорну змію. Я навіть не знав, що так кричати вмію. У нас вже були зустрічі зі зміями не раз, але так близько і таку велику бачили вперше. Чомусь у мене з’явилася фобія змій.

Я на тому камені опинився зі швидкістю світла, змія ж почала шипіти і незадоволена повзати. Під час подальших зустрічей зі зміями я кричав все менше і менше, під кінець поїздки вже був випадок, коли ми сиділи в Дніпрі на березі, і на зустріч пливла змія, яка хотіла виповзти поряд з нами, я просто помахав їй рукою, щоб вона пливла далі у своїх справах. Але чим прекрасні маршрути Хортиці, що вивчиш всю флору і фауну, уважно дивлячись під ноги на наявність змій.

Таким чином, деталі острова краще запам’ятовуються. За фактом, це була рекордна кількість змій, яку ми бачили за день. Був ще кумедний випадок, коли ми з Дашею пішли в зарості подивитися старовинний будиночок, але коли хотіли повертатися до Миші, то між нами та Мишком проповзла в кущі змія. Довелося робити великий обхід, щоб возз’єднати сім’ю. Але, за великим рахунком, це їхній острів, ми тут просто гості. Крім змій, ще бачили чудових пташок і дику лисицю. Взагалі на острові живності багато, тому ми завжди вибирали стежки, що виглядають максимально екзотичними, так більше шансів когось зустріти. Для подібних подорожей раджу заздалегідь проговорити алгоритм дій у разі укусу змії або будь-якої іншої живності.

Але взагалі алгоритм досить простий. Перше — сфотографувати або зловити змію, але краще сфотографувати. Друге – викликати швидку. Перший пункт життєво важливий, особливо в Азії, для того, щоб лікар міг визначити яке протиотруту потрібно колоти і чи взагалі потрібно вона. Але як на острові красиво. Всі ці змії точно того вартують. На острові наче міняються пояси, то це степ, то зелені й густі зарості, то високі дерева, що закривають сонце та небо, то невисокі зелені тунелі. А види та мости – це взагалі окрема краса. А також цікава вищезазначена Запорізька Січ. Ми змогли відчути, як важко жилося козакам, адже екскурсія відбувається на спеку та ще й у масках.

У нас на Запоріжжя було відведено два дні, потім Дніпро. Коли ми гуляли Хортицею дуже переживали, чи варто їхати від цієї краси. А це ознака того, що поїздка справді вдала. Щовечора ми закінчували маршрут у грузинському ресторані. Це був другий пункт із хотілок, під час карантину. Причому ціни тут на грузинську кухню приємно тішать. З кількох ресторанів ми визначили для себе найсмачніший – Міміно. Мишко вечорами мав шахові турніри. Тож посиденьки ввечері у ресторані були особливо довгими. Мишко навіть отримав під час поїздки четвертий розряд із шахів. Це умовний розряд, який надають у шахових школах.

Перший сонячний день закінчився наймогутнішою грозою з гарними блискавками. З острова ми бігли, як під час апокаліпсиса. Другий день ми почали з відвідування авіаційного музею Мотор Січ. Сам музей має досить високий рейтинг. Але особисто нам він не надто зайшов. Екскурсії для невеликої кількості людей не проводять, експонатів мало і немає інтерактивності. Мабуть, ми просто розпещені сучасними музеями. А можливо, екскурсія могла б все змінити. Натомість у дворі перед музеєм купа різної техніки, де можуть полазити діти. Потім у нас було відвідування парку Дубовий Гай. Там у принципі непогано постріляли у тирі, поїли смачного морозива. Навіть майже поплавали на катамарані, доки не дізналися, що пів години коштує 150 грн. Чи то нулик у ціні був зайвий, чи це антикризові такі заходи. Загалом, це все не Хортиця. Такс, швиденько обідаємо і назад повертаємось на острів. Сьогодні ми заїхали на таксі в таку глушину, що таксист переживав, як він назад поїде. Це місце називається “Хортицькі плавні”.

Тут багато островів, які пов’язані переходами. А зворотний піший маршрут до цивілізації займе приблизно півдня. Ну чи не принадність? На острові дуже рекомендую відвідувати всі позначки, які є на картах. Іноді відкриваються дійсно гарні місця та стежки.

Наприклад, у топ місць острова потрапив “Лапідарій”. Цікаво, що фотографії на картах зовсім не показують краси тих місць, можливо тут проводили реставрації. Ще тут часом трапляються дивні рослини.

Раніше ми бачили такі у Каппадокії, а тут сюрприз. Також обов’язково на острові потрібно побачити захід сонця і почути пісні сотень цвіркунів. Загалом висновок такий – Хортиця – це чудова альтернатива закордонній поїздці на пару днів.

А ціни на ЗД з Києва цілком дадуть відчуття, що ви купуєте квитки на літак. Острів Хортиця отримує від нас високу оцінку та сувору рекомендацію до відвідування всім мандрівникам. І насамкінець порада — не намагайтеся на орендованій квартирі серед ночі лагодити зливний бачок для унітазу.
А ми вирушаємо до Дніпра! Тут недалеко, поїздом-трансформером їхати півтори години.

Дніпро

Востаннє я тут був 13 років тому. Без жодних сумнівів найкраща частина міста це набережна. І моя думка, що з роками вона стала лише кращою. Тут можна проводити багато часу, дуже багато. А, не відвідати увечері набережну, це злочин чистої води. І само собою прогулюючись набережною просто неможливо пропустити монастирський острів, який тепер ще й водоспадом обзавівся. Ну і звісно пройти повз скляну кулю на набережній теж не можна. Ще мене вразив фонтан “Білий Лебідь”, він нічим не гірший від знаменитого женевського.

Незважаючи на велику кількість цікавих туристичних місць на набережній, дещо, на жаль, вже не таке як раніше. Перед поїздкою я відчував, як ми їхатимемо на канатці на тлі заходу сонця. Але Даша сказала, що жодної канатки в інтернеті не згадується. Як пізніше виявилося, вона вже багато років закрита. Проте нам не завадило полазити у вагончиках, що висять, це мало свій шарм.

Жаль не можна весь час ходити і всім милуватися, треба робити перерви на трапези. А ось із цим у Дніпрі конкретна проблема. Ціни у ресторанах тут значно перевищують київські. Причому якщо з цінами можна було б змиритися, то нормальної їжі там просто не було – суцільні гаспачі, тартари та піке з молодого дятла. Мишко такого асортименту взагалі не оцінив, та й ми були надто голодними для того, щоб смакувати незрозумілі вишукування. Проте не все так погано, у центрі нас врятувала Балувана Галя. Зазвичай я не сильно фанатію від подібних закладів, але тут моя думка докорінно змінилася – дуже смачна українська та зрозуміла їжа з гарною подачею, різні закуски та намазки нас дуже порадували.

Якщо відкинути складні пошуки їжі, то місту залік, звичайно, повний. Стільки зелених зон. Дуже запам’яталася прогулянка урочищем Тунельна Балка. Це щось середнє між парком та лісом. Далі у нас на шляху була локація, яку ми не змогли усю здолати пішки. Просто не розрахували сили. Це була “Коса на Перемозі”. Чомусь не очікували, що вона така довга. Ще й знову змії))) Відстані у місті взагалі немаленькі, ми навіть незважаючи на своє бажання пройти все і скрізь пішки, часом викликали таксі. Таксі тут до речі не таке дороге як ресторани))) Останнім пунктом нашого відвідування був яхт клуб “Січ”. Ми не знали, що на нас конкретно там чекає і чому у цього місця такий високий рейтинг. Але за фактом це виявилося просто найкрасивіше місце міста.

Тут тобі й павичі-альбіноси, крокуючі загони гусей та решта живності. Це місце складається зі сполучених острів. Люди відпочивають на зелених соковитих галявинах, сонечко гріє, що ще для щастя потрібно? Я навіть не міг зрозуміти як би і тут погуляти до нескінченності і не пропустити черговий вечір на набережній.

Але голод не тітка, довелося їхати відпочивати-вечеряти. А там уже й набережна недалеко. Цікавий факт, коли ми гуляли вже нічною набережною, почав підніматися яскраво червоний місяць. Я згадав, що 13 років тому я був у цьому місті так само під час повного місяця. Ну, що ж от і закінчилася чотириденна поїздка. Ми дуже рекомендуємо всім любителям природи повторити наш маршрут, це був чудовий початок великих мандрівок.

Дата подорожі 3 – 6 червня 2020

Заключна десята подорож 2018 року випала на Копенгаген. Це були, напевно, найболючіші по перенесенням квитки. МАУ примудрилися двічі протягом останніх двох місяців скасувати цей рейс. У результаті одноденна поїздка до дуже дорогої столиці переросла у дводенну, а потім у півтораденну з двома нічними готелями. Загалом 2018-й рік встановив абсолютний рекорд щодо кількості скасованих рейсів та проблем з готелями. Кожна друга поїздка зазнавала значних змін у маршруті. Але страховка була тільки одна і вичерпана ще на перших поїздках) Причому я помітив, що скасування рейсу найчастіше відбувалося в діапазоні 6 – 2 місяців до вильоту. Коли нам з Дашею на телефони синхронно приходила смс, ми вже розуміли, що вона від МАУ і зараз почнуться чергові клопоти) Але це можна віднести до категорії “приємний клопіт”. Все-таки для себе коханих намагаєшся. Готелі за рік теж відзначились. Техпідтримка букінгу, напевно, мене скоро по голосу впізнаватиме. Але усі задумані подорожі відбулися і план несподівано перевиконувався, в результаті цього року ми провели в подорожах два місяці і два дні.

Одноденна поїздка до європейської столиці набула жанру “пригоди” прямо в аеропорту Борисполя. Спочатку у Даші випала мобілка при виході з таксі, і машина поїхала разом із мобілкою. Таксист довго не міг узяти слухавку, бо виїхав на трасу. Благо, нас час до вильоту не тиснув. Зрештою зробивши коло, чоловік привіз нам телефон. Як на кращих виставах ситуація з телефоном була просто розігрівом перед подальшими фейлами. Я успішно пройшов рамку, а наші речі на рентгені в офіцера викликали невдоволення. Він одразу повідомив, що ми перевозимо заборонені предмети. Я, звичайно, був дуже впевнений, що в мене все під контролем і з усмішкою заперечив, що в мене точно нічого забороненого немає. Чоловік, посміхаючись, запевнив мене, що за досвід роботи на рентгені він бенгальські вогні ні з чим не переплутає. Попросив мене дістати їх із кишені. Даша здивовано дивилася на мене не вірячи, що я зараз справді з кишені дістану бенгальські вогні. Я ж почував себе, як на виставі у фокусника перед здивованою публікою, коли після магічного обряду я маю дістати щось не уявне у себе з вуха. Коли я дістав пачку, прикордонник зробив переможний вираз обличчя, а я зрозумів, що після вчорашнього ліплення сніговика забув їх у кишені. Це добре, що ще хлопавки вчора всі відбабахали. Єдине, що я зреагував сказати працівникові, передаючи бенгальські вогні – “З новим Роком”😊
Шоу з фокусами тривало, у наступному номері у Даші випарувалися рукавички, і Даша пішла на рамку, що знаходилася на вході в аеропорт їх шукати. Поки я чекав на Дашу, офіцер продовжуючи шоу, каже: “А тепер викладіть ножиці, будь ласка!”. Якщо мені здавалося, що після ситуації з бенгальськими вогнями більш соромно бути вже не може, то тепер я боявся спалахнути у хлопця на очах. “Еее, але в мене немає ножиць…” Але після ситуації з вогнями я вже не говорив так впевнено. До того, фокуснику видніше, що далі буде в номері. Ми з ним почали шукати ці зламані ножиці. Але чи то фокус не вдався з першого разу, чи ножиці ще не матеріалізувалися. Спроби пошуків зазнавали фіаско. Але якщо офіцер не помилився щодо вогнів, то визначити ножиці — це дитячий садок. Поки шукали ножиці, я знайшов рукавички) “Так, давайте сканувати ваші речі частинами”. Методом поділу пошуки звузилися до одного пакету. Це був пакет з одноразовими тапками. Маестро легким помахом руки дістав ножиці з капців.
Якраз підійшла Даша, я стояв із винним поглядом щодо рукавичок. Але після цього настала черга Даші пояснитися про ножиці в капцях. Ми вирішили, що ми квити в цій усій неймовірній і безглуздій ситуації. І як у найкращих виставах – фінал. Чоловік каже мені, не забудьте ваш ремінь та телефон. Але мій ремінь та телефон при мені. “А це чиї?”. Інший митник сказав, що це речі кучерявого хлопця, якого перший митник щойно перевіряв. Але митник заперечив, що він не перевіряв жодного кучерявого хлопця, бо весь час порався з нашими ножицями та вогнями. Тепер збентежено стояв найвпевненіший серед нас трьох перевіряючий фокусник. Хто б міг п’ять хвилин тому подумати, що у всій історії з мобілкою, рукавичками, вогнями та ножицями потерпілим виявиться кучерявий хлопець із мобілкою, вірніше вже без мобілки.

В місто!

У Копенгаген ми прилетіли пізно ввечері, погода напрочуд була теплою. На вулиці було кілька градусів тепла і не було вітру. До нашого готелю ми пішли близько трьох кілометрів. Частина шляху була вздовж приватних будиночків, ми йшли і заглядали, як у кого прикрашена територія до різдвяних свят. Хтось гірляндами все завісив, хтось кактус вбрав. Новорічна атмосфера просто витала в повітрі. Більше хотілося одразу до міста їхати, ніж іти спати до готелю. Але треба виспатися і з ранку в дорогу. У мене з собою була розпочата упаковка сиру, яку треба було до ранку протримати в холоді, питання вирішили інженерним шляхом – повісив упаковку зі зворотного боку за вікном готелю. Головне було вранці про нього не забути, щоби сир нікому на голову не скотився по черепиці. На ранок сирок був якраз. Окрім сиру у нас собою було повно провізії, у найдорожчі країни летіти без своїх сніданків небезпечно) Тепер треба на метро доїхати до центру.

Автомат із продажу квитків, мабуть, думав, що ми хочемо купити весь поїзд разом із водієм. Такс, невже до центру не можна доїхати дешевше. Кого б спитати, поряд стояла дівчина з Індії, яка також не могла повірити цифрам на екрані. Зайшли до сусідньої крамнички, продавець нам пояснила, що дешевше ніяк не вийде, але при цьому вибила нам квитки з каси трохи дешевше, ніж в автоматі. До центру доїхали хвилин за 20 і зробили невдалу спробу заселитися до другого готелю раніше. Але готель у нас погодився залишити речі до чекіна за гроші. Що ж у цих скандинавських країн все за гроші. Недалеко від готелю розташувався гарний на вид парк з атракціонами.

Вхід до парку коштує по 120 крон з особи (по 16 євро) плюс за кожен атракціон ще потрібно платити. Мабуть, не так нам і треба в той парк. Центральна вулиця і площі вже прикрашені новорічною атрибутикою, а в Хард Року на барабанах сидить сніговик. Наскільки весело в пропущеному парку ми так і не дізнались, натомість у великому лего-магазині було весело. Багато інтерактивних розваг та неймовірних постатей з лего, особливо мені сподобалася велика картина.

Серед купи монументальних пам’яток центру знайшлася вежа з безкоштовним оглядовим майданчиком нагорі. Тут було несподівано, зазвичай у Європі парки безкоштовні, а оглядові майданчики ставлять ціну по повній, але тут все навпаки) Що мені сподобалося в Копенгагені це масивні димні заводи на тлі гігантських вітряків.

З одного боку, начебто екологічна електрика і таке інше, і тут же поруч із труб вириваються клуби диму. На тлі похмурого неба це виглядає як спеціальна інсталяція в музеї антиутопії. Заводи з трубами під час прогулянок неодноразово траплялися на очі і чомусь у мені це справді породжувало загадкові та позитивні емоції. Напевно, дим проходить сотні фільтрів і не є таким шкідливим як здається.

Християнія

Серед столиці Данії розташувалася невелика незалежна держава Християнія. До Християнії від центру йти близько пів години. Ми ходили не через офіційний вхід, а вздовж мальовничого озера. Часом, крім раннього зимово-озерного аромату, пробивався запашок трави. Згодом почали з’являтися жваві вулички, і ми зрозуміли, що вже майже на місці.

Все почало ставати святковим та новорічним. Тільки зробили перше фото, як до нас підійшли чоловіки та пояснили, що фотографувати не можна. Ми трохи здивувалися, але гаразд, ваша держава – ваші правила. Цікаво з чого це? Але пройшовши ще кілька кроків питання розвіялися в повітрі так само легко, як і чисте повітря в серпанку від трави. Трава тут продавалася в прямому сенсі кожні 5 метрів. А щоб приваблювати відвідувачів косячки на прилавках легко підпалюють. Уздовж вулиці розташовані комори, в яких магазини або паби. У пабі дим настільки густий, що моя спроба походу в туалет мало не закінчилася польотом на космічній сові в далекі галактики. Причому контингент тут не лише молодий, а й люди похилого віку. Але ось, що всіх поєднує, всі сидять задоволені, жодного сумного. Ще багато, де наклейки, що зображають жінку, що б’є поліцейського. Амстердам тут вочевидь відпочиває. Ми з Дашею дуже проти подібного способу життя і наркотиків, проте хочу зазначити, що атмосфера тут дружелюбно-позитивна. Один із корінних африканців запропонував мені щось у нього на розкладці купити. Я не знаю, що саме це було і що з цим робити, але схоже було на халву. Сказати, що Копенгаген нас здивував нічого не сказати. Що ще тут є цікавого? Величезна комора з наклеєною здоровою циркулярною пилкою. Ну, там вже явно щось цивільне. Зайшли усередину, виявився будівельний магазин. Не цікаво. Давай далі. А далі нас чекала така сама черга, як у фільмі “Євротур” була у Лувр. Даша на всяк випадок навіть стала в чергу, а я вирушив у нескінченний похід до кінця черги, щоб дізнатися, чи варто стояти. Дні змінювалися ночами, місяці роками, імперії відроджувалися і гинули в лабіринтах часу, правителі сходили на трон і по-зрадницькому скидалися, а я все йшов уздовж нескінченної черги. Але он він, кінець! Черга обривалася біля входу до чергової комори.

Що ж там таке загадкове і привабливе. “Новорічний ярмарок” відповів мені хлопець. Я уточнив, невже всі ці люди стоять лише заради ярмарку у такій черзі. Хлопець мене запевнив, що це дуже відомий ярмарок, а черга пройде буквально за десять хвилин. Ми в чергах зазвичай не стоїмо, але тут уже цікавість взяла гору. Я пішов назад у безкінечний похід. Ярмарок виявився дійсно прикольним, він як мінімум відрізнявся від трафаретно зроблених ярмарків у центрі Копенгагена, було багато хендмейду, оригінальних та незвичайних речей.

Вечір вже зовсім наближався впритул і треба було вирішити питання з обідом. У дорогих країнах головне знайти ресторан із системою “All you can eat”. Один такий перебував у центрі, можна, звичайно, доїхати на метро, ​​але ми хлопці браві, пішки весь Копенгаген здолаємо. Ресторан називається Dalle Valle до 16:00 ціна буфету 89 крон (12 Євро). Нам дуже сподобалося, ми перепробували усі національні та не національні страви. Коли на фуршеті страва закінчувалася, на її місце ставили зовсім іншу. Одне тільки філе червоної рибки фаршироване філадельфією чого тільки вартувало! Увечері було особливо приємно дивитися випуск Орла та Решки в Копенгагені, коли там у найдорожчому ресторані куштували ті самі страви, що були у нас сьогодні на шведському столі.
Вздовж нічних озер, ми йшли на відпочинок у наш номер. Після такого бенкету просто фізично необхідно було полежати. Ліжка у нашій кімнаті були у вигляді кают корабля. Перепочили 30 хвилин у каюті і знову в бій!

На цей раз ми вирішили пройти абсолютно всі головні озера міста та дістатися фортеці. Хоча дорога була далека, ми все-таки вирішили зробити цей похід. Надвечір було не так тепло, але бажання дістатися фортеці зігрівало нас зсередини. В одному з китайських ресторанів крутили мультик про жінку та живий рисовий пиріжок бао. Мультик нас настільки зачепив, що ми стояли біля входу і не могли відірватися від сюжету. Ми переживали разом із пиріжком усі складнощі та перемоги, які він долав! Мультик крутився по колу, ми його переглянули кілька разів. До замку було йти ще далеко, але такий мотивуючий мультик! Пиріжечок зміг пробитися, тож і ми зможемо дійти. Тепер нас точно нічого не зупинить.

Ідемо до замку. Замок знаходився за подвійним кільцем із ровів у вигляді зірочок. Перебралися на перший зірковий острів. Темрява тут непроглядна. Замок виглядає зовсім закритим. Але не дарма ж ми весь цей похід затіяли, ідемо до кінця. На закритість замку ще натякали чоловіки, що гуляли з ліхтарями і зброєю по той бік рову. Трохи поблукали і знайшли перехід на бік фортеці. Вже практично без надії потрапити всередину, ми перейшли безлюдний міст. І, не повірите, для справжніх поціновувачів цей замок відкритий до пізнього вечора! Усередині було так само безлюдно! І ще тільки десь чоловіки з автоматами блукають. З одного боку наче ворота відкриті — заходь хто хоче, але в той самий час складається почуття, ніби нас тут і не чекали. Ми невпевнено пішли темними вулицями. Зловісна ніч огортала нас крижаним диханням. У центрі замку стояла вбрана ялинка, прив’язана до двох гармат. Ну ніби до ялинки дісталися, можна й завертати назад. Десь у темних закутках почулися кроки військових зі зброєю. З протилежної вулиці яскраво світячи фарами промайнула машина по мощеній дорозі. І фари здавались такими без життєвими. Так! Нас тут явно не чекають, ми розвернулися на 180 і поспішили до виходу.
Десь на причалі онлайн карта показувала туристичну позначку у вигляді фотоапарата. Що ж там може бути? Цікавість взяла вгору, і ми пішли вздовж моря довжелезним причалом. Заводи вивергали все більше і більше диму, здавалося, що важкі хмари диму скоро обрушуватимуться на все місто.

Дорога до мітки виявилася дуже довгою, але місто ніби приготувало для нас точку передиху. Це були двері зі сходами між двома рівнями парапету. Під час спуску ми виявили два шикарні теплі крісла гойдалки в підвальному приміщенні. А поряд ще й двері до безкоштовних туалетів. Це було саме те, що нам треба. Крісла немов обіймали нас. Було тепло та затишно. Ми просиділи близько 15 хвилин, як одна з таємничих дверей відчинилася і з неї вийшов працівник. Чоловік здивовано подивився на нас і поцікавився, що ми взагалі тут робимо? У мене до чоловіка було те саме питання, це була настільки околиця міста, що людей тут навіть на горизонті не було видно. Він нам пояснив, що йому треба на ключ закрити цю чудову лаунж зону і дав нам ще 5 хвилин погрітися. Ми продовжили наш маршрут до таємничої мітки. На шляху нам попалася статуя русалки, але не тієї, що відома тут, а радше пародія-карикатура на неї. Потім траплялися ще досить цікаві скульптурки і коли до мітки залишалося буквально кілька метрів, ми зрозуміли, що прийшли в нікуди. Це як у тому анекдоті, де копаючий за вказівниками колодязь хлопець знайшов записку, “А тепер спробуй вибратися”. Так і у нас розпочався довгий маршрут до міста. По дорозі подивились і справжній пам’ятник русалці. Напевно, не кожен може похвалитися, що бачив її самотньо сидячу, а не оточену натовпом туристів з фотоапаратами. Навіть не сфоткали її, не стали турбувати. “А тепер спробуй вибратися”. Так і у нас розпочався довгий маршрут до міста. По дорозі подивились і справжній пам’ятник русалці. Напевно, не кожен може похвалитися, що бачив її самотньо сидячу, а не оточену натовпом туристів, що фотографують. Навіть не сфоткали її, не стали турбувати. “А тепер спробуй вибратися”. Так і у нас розпочався довгий маршрут до міста. По дорозі подивились і справжній пам’ятник русалці. Напевно, не кожен може похвалитися, що бачив її самотньо сидячу, а не оточену натовпом туристів, що фотографують. Навіть не сфоткали її, не стали турбувати.

У центрі міста на королівській площі на нас чекав шикарний готель в інтерактивних вікнах якого йшов сніг.

Потім літала фея і перетворювала вікна на номерки. Варто зазначити, що королівська площа була по-королівськи перекопана. Лютий мороз, звичайно, не найкращий час для копальних робіт, але бажання короля – закон. Ех, шкода готель не наш. Ми побрели до наших ліжечок-корабликів, що розташувалися на краю старого міста.

Ранок нас зустрів сонячними промінчиками. До літака було ще близько 5 годин. Ми планували відвідати ще швецьке Мальме, але бажання дослідити Християнію перемогло. А ще до Християнії можна дійти безкоштовно, а ось поїзд до сусідньої Швеції відчується на бюджеті поїздки. До речі, рішення відвідати Християнію було однозначно правильним, оскільки дорогою ми потрапили на головну пристань, що є візитівкою міста. Чомусь у всьому вчорашньому маршруті ми туди не потрапили. Ліси та озера Християнії прекрасні. Ми навіть знайшли житловий район. Будиночки виглядали дуже старими, але тримали дизайнерські нотки.

Час було їхати в аеропорт, зазвичай у поїздках хочеться залишитися і не їхати, але хорошого потроху, коли це гарне настільки дороге) Це, напевно, наша найкоротша подорож за всі подорожі. Копенгаген досить цікавий, але я б його ставив як пересадочне місто на день, щоб не платити за готелі.

Інформація про подорож

PS: Мау компенсувало проживання в готелі за добу, яку нам довелося оплачувати через зміну рейсу.

Дата подорожі: 14.12.2018 – 16.12.2018
Тривалість: 1 повний день
Тип туру: одноденний
Авіаквитки: МАУ брали майже за рік
Готелі: Booking
Екскурсії: Всі самі
Складність поїздки: 5/10 (Середня, багато ходити пішки)

Прилетівши з Туреччини, ми виявили, що гарячу воду так і не включили. Зі спокійною душею можна було летіти далі. Через три дні у нас була запланована ця невелика поїздка ближньою Європою. Точніше, якби за рік планування ми знали, що таки дійде до безвізу, то поїздки зрушили б. Але тепер у нас красуються річні візи на згадку у біометричних закордонах. Дивовижний факт, що Жуляни вирішили закритися на тижневий ремонт так, що наша подорож чітко потрапила на ці дати і довелося летіти до Борисполя. Радо було, що лаунж зона нас як завжди чекала. Переліт займав трохи більше години, але Візейр постарався зробити так, щоб здалося ніби летимо два дні. То справді був літак, у якому навіть сісти не вдалося, щоб влізли коліна. Довелося весь час ноги тримати у проході. Сидіння не опускалися і були рівно під кутом 90 градусів. Загалом, щось дивне, таких незручних літаків у флоті Візейра ми ще не бачили. Але переліт у цьому випадку справа така. Перший день у нас був в Угорщині.

Будапешт

Після прильоту найголовніше пройти прикордонний контроль максимально швидко. На цей раз ми встановили рекорд, пройшовши його вдвох за одну хвилину. Прикордонники навіть фотографію не звіряли і взагалі не ставили запитання. Таки режим схоже спростився. І це дуже й дуже втішило. Якщо з настанням безвізу завжди буде так, це дуже радісно! Запитав у таксиста, де саме зупинка автобуса, дізнався, що за його версією міських автобусів не існує. Коли ми знайшли наш автобус, я повернувся до нього і показавши пальцем на автобус уточнив куди саме йде цей неміський “автобус”. Таксист навіть тут викрутився, що це на кшталт приватний автобус, а не міський. Загалом перша порада всім самостійним мандрівникам – не зв’язуватися з таксистами. Хіба що ви їх хочете потролити. Це був спекотний сонячний день, небо було ясним. Ми в Будапешті зупиняємось вже вдруге і цей раз був продовженням того, що не подивилися минулого разу. Почали ми з розкішного літнього парку в районі купалень Сечені.

Парк великий з озерами та фонтанами. Серед парку дуже гармонійно виглядає замок. Гуляти цим парком було одне задоволення.

А потім ще й релаксувати в термо-купальнях. Купальні за розміром і кількістю залів виявилися не те що великими — вони просто нескінченні. Безліч різних саун, різної температури басейни все це дуже розслаблює. Найепічніша сауна називається Вулкан. Її пережити досить важко. Там йде повна температурна імітація того, що ти спустився до Вулкана, ще й крутий звуковий супровід.

У Купальнях ми провели кілька годин, які пролетіли як кілька хвилин. Ще на відкритому басейні є спіраль зі штучною течією, де можна зовсім ліниво розслабившись кружляти по колу. Минулого разу ми були в купальнях Гелерт. Тепер можемо порівняти їх. У Гелерті більше антураж, а тут більша площа і гарні відкриті басейни. Ми радимо відвідати і ті, і ті, але в різні поїздки. Закинувши речі в готель, ми вирушили до центру. Дорогою ми просто фантастично поїли в одній із місцевих кафешок.

Оскільки день обіцявся бути ненапруженим, то наступним етапом ми валялися на траві, на галявині біля головного мосту. А ще через 20 хвилин нам вдалося орендувати фунікулер!

У всякому разі, на нашому поверсі ми були самі. Притому час летів з шаленою швидкістю. Види з Рибацького Бастіону були такими ж чудовими, як і кілька років тому. Начебто б нічого такого за день не зробили, а вже й вечір настав. Поки дісталися готелю вже треба було скоріше лягати спати.

Бо ж чекав ранній поїзд. Якось затишно пройшов Будапешт у цій подорожі.

Відень

Нам треба було виселитися і здати ключі у щілину металевої скриньки. В одній Серії Масяня з Хрюнделем подібне робили в Будапешті та застрягли між двома зачиненими дверима. Мене тепер переслідує страх, що щось піде так само як у Масяні. Даша побачивши ящик теж напружилася, тим більше минулого разу це не дуже вдало закінчилося. Уважно перевіряючи ще раз, що нічого не забули в кімнаті я все акуратно закрив і кинув ключі в щілину. На прощання смикнувши за ручку двері, виявилося, що засуви дверей не ввійшли в пази і без ключа її взагалі неможливо закрити. Це була німа сцена з купою фейспалмів. Придивившись уважно до ящика, я виявив, що його вже не раз розкривали. І спокійно зміг його теж розкрити та дістати ключі. Жили ми біля вокзалу, тож добирання до поїзда пройшли без пригод. Їхати було трохи більше трьох годин. Коли перетнули кордон, за вікном навіть ландшафти змінилися. Було видно, що інша країна. По приїзду до Відня, перше, що впало в око — це безліч ліній від літаків на небесній синяві. Літаків там було справді багато, і літали вони часто. Метро нас дуже порадувало приємним сюрпризом. Можна було купити проїзний до трьох днів, що діє на весь транспорт міста.
Оскільки ми забронювали квартиру, треба було зв’язатися із господарем. Під будинком на щастя продавалася дешева віагра з однойменним безкоштовним вайфаєм. Не думав, що віагра нам допоможе у цій поїздці)))) Тож із господарем по вайфаю зв’язались без проблем.
Почали ми із центру. Діставшись Рінгштрассе, нас здивувало як, австрійці люблять пиво.

Прямо в центрі за столиками всі стоять і бенкетують. Але ще більше вони люблять собак. Спочатку нам здалося смішним, що автомат продавав квитки на транспорт у тому числі й для собак. Але такої кількості домашніх собак ще ніде не було. Буквально кожен третій австрієць гуляє із собакою. Причому собаки такі, браві. Перше враження про Відень дуже позитивне. Місто витримане у строгих тонах, але водночас дуже зелене. Але варто було зайти в район старого міста, як Відень відразу став громіздким і непривітним. Надто монументальний та бетонний. За старим містом розташувався шикарний парк, де починаєш знову почуватися комфортного. Причому парк справді справив на мене враження. У внутрішньому місті було безліч статуй та інших визначних пам’яток, але найбільше чомусь сподобався японський ресторан.

Мабуть, ми злиденні духом. Особливу увагу хочу надати сувенірним магазинам. Батьківщина Моцарта просякнута музикою. І в магазинах дуже багато цікавих музичних дрібниць. Ми не йшли далі, поки я не переслухав більшу частину музичних скриньок і не награвся на мініатюрних скрипках. Купуючи щось у цих магазинах, звичайно, можна завести себе в банкрут. В Австрії дуже прикольно, що із крана тече питна вода, яку можна пити без кип’ятіння та й містом безліч фонтанчиків з питною водою.

Увечері ми поїхали в гості до Дашиних знайомих, які переїхали і обжилися в Австрії. Було цікаво подивитися та послухати про те, як живуть в Австрії. Загалом усе звучить непогано. Дуже порадувало метро, ​​яке ходить цілодобово перед святковими та вихідними днями. Це я вважаю за велике досягнення людства! Звернули увагу на те, що околиці Відня дуже затишні. Наступного дня у нас було прокладено довгий маршрут за Віднем.

Віденський ліс

Почали ми з легендарного Віденського лісу. Пам’ятаю вчитель музики нам платівку з треками включав, що називалися “Казки Віденського лісу”. У лісі росте настільки багато дикого часнику, що можна відкривати часникову фабрику. Ішли ми прекрасну вічність через парки, ліси, ставки та виноградні плантації.

Навіть зустріли дикого зайця. Дорогою проходили містечко, в якому знайшли ресторанчик-буфет. За 10 євро можна було продегустувати усю австрійську кухню. М’ясо там було особливо смачним. Оскільки ми скрізь розплачувалися карткою, термінали постійно ставили питання чи ми хочемо залишити чайові.

Наприкінці 18-ти кілометрового маршруту на нас чекала панорама, з якої відкривалася вся столиця.

Від панорами до міста йшов автобус. Метрів за 50 від нього є затишна лавочка. Ми на ній настільки затишно посідали, що навіть автобус пропустили, який ходить раз на пів години. У певному сенсі можна сказати проспали. Друга половина дня припала на парк Пратер. В якому неймовірна кількість різних атракціонів.

Ми з Дашею тоді були ще не дуже фанати атракціонів, але перед вежею вільного падіння я не зміг утриматися. Це було захоплююче. Причому дух захопило у буквальному значенні цього слова. За парком атракціонів розташувався звичайний парк. Ось що, а парки Відня мені добре запам’яталися. Люблю, коли у місті багато парків. Прямо з парку йде трамвай. Наш шлях був до будинку Хундертвассера. Дорога до будинку пролягала через мексиканський ресторан. У нас взагалі у цій поїздці була досить інтернаціональна кухня.

Будинок виглядав незвичайно, чимось нагадує в’єтнамський Crazy house. Оскільки справа була ввечері, то вже все було закрито. Але нам не складно з ранку ще раз сюди повернутися. Зазвичай ми маршрути поїздок робимо більш щільними, але тут ми маємо три дні і можна навіть дозволити повертатися повторно до місць. Ранок почався незвично.

Великий оркестр із барабанами, смичковими та духовими інструментами уважно дивився на мене. Я впевнено дивився на них, треба було починати. Я змахую диригентською паличкою і починаю концерт класичної музики. Оркестр уважно стежить за моїми жестами. Я граю все голосніше і ритмічніше, це мій дебют! Я чудово зіграв партію, мені плескає оркестр, ляскають навіть живі глядачі, що стояли поруч. Я зірка у домі музики! Збоку це могло здатися легко, але коли інший хлопець вирішив повторити мій подвиг з віртуальним оркестром, його оркестр загнобив і висловили все, що про нього думають. А глядачі сміялися. Як не дивно, але мій музикальний слух і тверда п’ятірка зі шкільних уроків музики дали про себе знати.

У будинку музики були й інші фішки, але віртуальний оркестр тут явно основне! З піднятим настроєм ми вийшли з музею музики і вирушили до Дому Хундертвассера та його села, що розташоване по сусідству.

Це ніби міністра всередині міста. Різні магазинчики, дегустації, атмосфера. Це було чарівно! Обов’язково загляньте хвилин на 30 у цей цікавий куточок Відня. Обід у нас складався з азійської кухні. На нього не було особливо часу. Ми поїли найсмачніший wok. Нам продавець навіть зробив збільшену порцію через те, що нам так сподобалося. Недалеко від центру знаходиться вуличний стрітфуд ринок Наш Маркт. Там гуляє, мабуть, половина міста. І всі щось їдять. Причому так смачно це роблять, що починаєш шкодувати, що не голодний.

Потрібно було починати висуватися на поїзд, але дорогою ми вирішили ще заглянути на територію палацу Бельведер. Парк перед палацом виявився на порядок простіше, ніж головні міські парки. На території замку була дивна біла споруда на людський зріст. Виглядало воно як будиночок зі штучного льоду.

Коли ми заглянули всередину, то виявили людей, які сиділи на лавочці, яким з екрану німецькою щось розповідав такий же будиночок. Треба було повернутися до апартаментів і швидко забрати залишені на зберігання рюкзаки. Ми зробили це з такою швидкістю, що застали господаря у трусах серед кухні. Перед посадкою на поїзд треба було пошвидше поїсти і навіть тут нас виручив маленький японський ресторанчик) Розпрощавшись з Віднем ми попрямували в угорський Шопрон.

Дьйор

Коли ми планували поїздку, то уявляли, що Шопрон на шляху від Відня до Будапешта. Але коли ми зрозуміли який робимо гачок Даша помітила “Це ж треба було так захотіти у Шопрон!”. Ще і з пересадкою. Пересадка була в тему, це було маленьке містечко Дьйор. 25 хвилин якраз вистачило, щоб його добре подивитися і поїхати далі. До речі містечко нам дуже сподобалося, його ніби збудували спеціально для туристів.

Шопрон!

Шопрон нас зустрів більш радикально. Місто оточує “Непрохідний” ланцюжок із кафешок. За ланцюжком аналогічна міська стіна. Була ніч. Погода сильно погіршилась і здійнявся холодний ураганний вітер. У центрі старого міста, мабуть, вирішили відкопати скарби піратів. Всюди були розриті ями, лежали труби та стояла маса будівельної техніки. У голові крутилася та сама фраза “Це ж треба було так захотіти в Шопрон!”. Зранку на нас чекав розкішний сніданок у готелі, а на вулиці на щастя не випав сніг. Хоча дубар стояв ще той.

Нам, мабуть, здавалося, що ми недостатньо поринули у глибини Угорщини. Ми сіли на автобус і поїхали далі в місто Фуєрторакош. Після приїзду взяли велосипеди в оренду та поїхали в якісь степи до далекого озера. Маршрут був гарним, і ми навіть зазначили, що не дарма ми так хотіли до Шопрону!

За містом було велике озеро, на якому стояла ціла вулиця з будинків на палях. Ландшафти довкола були ніби з пісні Олени Войнаровської – Легко. Ще й качки вигулювали своїх каченят уздовж річки. Ця велопоїздка запам’яталася, на мою думку, більше ніж решта в цій подорожі.

От якось зовсім затишно було. Навіть наладилась погода і посиніло небо.
На одній зі стежок відкривалися види на два невеликі містечка, одне угорське, друге – австрійське. Навколо степ та жасминові гаї. На озері віндсерфери тренували свої навички. У принципі, крім поїздки до озера, більше нічого особливого у Фуерторакоші немає.

Ще якісь руїни. Але довіри у нас вони не викликали. На щогодинному автобусі ми повернулися дослідити Шопрон! До речі в цих містечках абсолютно не говорять англійською. Шопрон при сонячному світлі без урагану виглядав більш привітним. Ми навіть сходили до музею-пекарні, де нам провели екскурсію німецькою мовою. Я не знаю, чому, але ми розуміли, про що жінка говорить. Нас напружив лише один момент, коли бабуся сказала щось на кшталт “Killer!”, і вказала, щоб ми лізли у лячний підвал. Ми звичайно послухалися бабусі і начебто навіть вижили.

По вулицях Шопрона теж мило гуляти, але раптом ти помічаєш, що ходиш по колу. Надвечір у нас остаточно утвердилася фраза “Як же добре, що ми ТАК захотіли в Шопрон!” Далі була банальна дорога додому за принципом аеропорт-робота. Хоча була ще одна пригода, мені в салоні літака наїхав “поїзд” на ногу. Але з довгими ногами до цього не звикати, і це вже зовсім інша історія.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 17.05.2016 – 23.05.2016
Тривалість: 5 повних днів
Повних днів без дощу: 5
Авіаквитки: Wizzair
Готелі: Booking.com + Airbnb
Складність поїздки 3/10 (легко)