Це була довга весна, без поїздок аж до травня. Після нескінченного В’єтнаму здавалося, що минула вічність до наступної поїздки. Пам’ятаю, після прильоту з Азії, таксист у Києві побачивши два невеликі рюкзаки запитав: “А де ж ваш багаж?” Дивлячись, що ми явно одягнені не по погоді серед зими. На відповідь, що ці рюкзаки і є наш багаж, він посміхнувся. А потім біля будинку знову спитав: “Так все ж таки де ваш багаж?” Водій так і не повірив, що на три тижні можна кудись полетіти з двома неповністю завантаженими рюкзаками. Настали довгоочікувані травневі свята і понеслася низка поїздок та подорожей. На одних вихідних ми були у Старконі, на інших тур Карпатами, на треті і випав Стамбул.

Стамбульська подорож у нас присутня кожного сезону і відповідно Туреччина є нашою найбільш відвідуваною країною. Ми були вже в цій класній країні шість разів, але при цьому не разу не були на курорті на олл-інклюзиві. Попередні дві подорожі до Стамбулу напоролися на не найкращу погоду. Вибір цих дат проходив під пильним вивченням погодних архівів за останні 5 років. Таким чином ми вирахували, що 13-16 травня буде найвдалішим варіантом і не помилилися. У Борисполі я перевірив, як працює система онлайн квитків, на всіх поінтах чекали дані прямо з планшета. Особливо весело було передавати на перевірку паспорти та планшет у віконце на прикордонному контролі. А на одному з проміжних контролів дівчина у нас із рук взяла два паспорти, причому обидва виявилися моїми. Загалом мозок персоналу Борисполя ми винесли на повну. 

За кількагодинний переліт ми встигли облетіти грозу. Це був перший раз у нас в історії, коли ми з ілюмінатора бачили грозову миготливу хмару. Після прильоту до Стамбула мій новий паспорт отримав свій перший штамп. Справа була ввечері і насамперед після прильоту ми вирушили скуштувати одну з найкращих кухонь світу. Раніше, коли людей було побільше, а терактів по менше, кафешки навіть опівночі працювали на повну силу, а зараз почали закриватися набагато раніше. Загалом у зв’язку з терактами багато хто насторожено ставився до нашої витівки зі Стамбулом. Але за фактом за час нашого перебування повз мене пролетів всього один коктейль Молотова і серед ночі пролунав вибух на іншому березі міста, та й постріл ми чули лише один раз, до того ж це могла виявитися просто петарда. Натомість із погодою цього разу пощастило по повній.

Повечерявши в кафешці, ми вирушили по GPS до нашого готелю. Готель був реально крутий. Щоправда, хлопець на ресепшені не міг знайти наше бронювання, а коли я дістав букінг, то виявилося, що це не наш готель, а одна з визначних пам’яток позначених у нас на карті. Наш же готель був зовсім в іншому місці. Дійшли до нашого готелю, поки реєструвалися, спостерігали, як люди фотографуються на тлі дзеркала.

Ліворуч від нас двері!

Нас вписали в номер, з якимось шумом витяжки за вікном, на перше ж прохання нас переселили безкоштовно, у номер, який був дорожчим на десять відсотків нашого. Поки нас на ресепшені перереєстрували, чергова дівчина підійшла до дзеркала, дзеркало від’їхало убік, вона зайшла за нього і дзеркало стало на місце. Побачивши наше здивування менеджер нам повідомив “It’s just a magic, by the way, your new room situated behind this mirror too”. Ось і ми жили у справжньому дзеркалі. Я почував себе Гаррі Поттером у Гоґвортсі щоразу йдучи до своєї кімнати. Ніч була дуже спекотною, а сніданок дуже щільним. За всю історію поїздок некурортними готелями, сніданок в Harmony Hotel був одним з кращих.

В дорогу!

Рано-вранці ми вирушили в наш дводенний шлях. За перший день треба було пройти пішки все те, що бачили за попередні три роки. Попередні три рази були взимку, і літній Стамбул постав перед нами зовсім у новому вигляді. Клумби з квітами в тих місцях, де ми навіть їх і не уявляли, а парк з великими товстими лисими деревами перетворився на зелений парк зі звичайними деревами.

Зелені папуги так само парили від дерева до дерева, а панорамний вид на Босфор приготував сюрприз, вода була зовсім іншого кольору, ніж ми бачили раніше.

З темної вона перетворилася на блакитну, за кольором нагадуючи море Мальдівських островів. Попивши фреша і поївши смачного морозива, ми пішки пішли дивитися Долмабахче.

Долмабахче

Пішки перейшли зі старого міста на бізнес-частину через міст, з якого традиційно рибалки ловили рибку. Долмабахче — це була новіша резиденція для Султанів (замість Топкапи), а пізніше і для президента Ататюрка. Щоразу приїжджаючи до Стамбула то по часу, то по грошам не потрапляли всередину. Цього разу розщедрилися по 30 лір (10$) і таки побували всередині. Відвідування правда мало не зірвалося через якусь реконструкцію всередині, але вона опинилася лише у незначній частині.

Усередині фотографувати було заборонено, тому фотографій цієї скромної чарівності буржуазії показати не можу. Але там було справді ефектно та класно. Сподобалося, що до відвідування входить екскурсія. Жили султани, звичайно, розкішно, але я без вайфаю і девайсів не уявляю, чим можна було займатися в цих апартаментах. На самій території була зелена трава з фонтанами і бігаючою живністю, фазани, павичі, качки і звичайно ж коти.

Котик грівся на сонечку, але тут прийшли кури і прогнали кота з насидженого містечка. На території резиденції панувала ідилія. Ми навіть на траві повалялися хвилин 15, відпочиваючи після виконаного пішого маршруту.

Азія

Далі ми пішли до порту Кабаташ, щоб вирушити в азіатську частину. Але на який саме порт нам треба я не пам’ятав, але Даша здогадалася знайти торішні фотки на планшеті і показати їх в тікет-офісі. Чоловік по фотографіях не міг зрозуміти де це, але під наближенням почав розглядати написи на магазинах і визначив, що це район Ускюдар, оскільки у назві однієї з магазинів фігурувала назва району. Ще пощастило, що наш кораблик вирушав за хвилину. В Ускюдар ми пішли на ринок, де продають фреші по лірі (0,33 $). Напилися апельсинових фрешів, пішли в магазинчик, де щороку Даша купує собі піжамні штани, повернулися ще раз на фреші.

Пообідали і потім знову повернулися на фреші. Даша якось розтягнутіше смакувала кожен стаканчик, а я як на барі, випивав, ставив склянку, мені наливали наступний. Таким чином ми випили 13 склянок фрешів. Обід був як завжди найсмачніший.

То був мій улюблений Іскандер кебаб. Мене навіть офіціант вчив як правильно вимовляти назву цієї нереальної страви. Після ринку ми поїхали на набережну полежати з місцевими на траві.

Після такої кількості фрешів багато рухатися було важко. Відлежалися в тіні від спекотного літнього сонця. З травнем погода ніяк не асоціювалася, у Стамбулі було справжнє літо. З галявини ми вирушили вгору, у гористу місцевість, звідки відкривалися чудові панорами з паркової зони.

Все було невимушено та добре. Сонце поступово рухалося до заходу і над Босфором повітря починало набирати частки золота.

Дорога в район Ортакьой

Причал, від якого ми хотіли переплисти в район Ортакьой, виявився не діючим. І тут ми зрозуміли, що доведеться перебиратись через Босфорський міст. Це насправді дуже і дуже складна витівка. Турки, яких ми почали питати, як заїхати на міст, посилено говорили, що нам треба повернутися до порту Ускюдар. Але водій одного з автобусів, коли я показав на міст кивнув головою, спочатку ми простояли в пробці хвилин 30, а потім водій просто проїхав міст і поїхав далі, на моє запитання він турецькою сказав, що він взагалі англійської не знає. Ось навіщо ствердно кивати головою, якщо не розумієш, про що йдеться? Цікаво, як він інтерпретував наш перший діалог, мабуть, він подумав, що я запитав його “Який гарний міст!” і вказав на міст, а він мені у відповідь кивнув головою. Або, напевно, було так: “Я спитав, а чи не проїжджаєте ви повз той міст, але так, щоб на нього зовсім неможливо було потрапити?” А він у відповідь кивнув головою. 

Хоч турки заперечували факт, що міст можна проїхати автобусом, але ми вже раз проробляли таке і точно пам’ятаємо, що автобус там ходить. У результаті після довгих обговорень з одним із товаришів, з’ясували, що автобус там не ходить, зате там ходить метробус, він такий самий, як автобус, тільки коштує набагато дорожче. Переїхавши міст, ми заїхали зовсім не туди, куди треба. Там, де ми вийшли, була велика дорожня розв’язка. Кожен турок був упевнений, що наш автобус їде із сусіднього виходу підземки. Коли ми дісталися останнього виходу, там нам сказали, що це треба на іншому метробусі їхати, там, де ми вийшли спочатку, але при цьому ніхто не знав на яких саме автобусах їхати. А якщо знав, то такого автобуса не виявлялося на тому виході, куди нас відсилали. У результаті якимсь дивом ми виїхали і дісталися до причалу Бешикташ, який був на пів шляху до нашої мети. Чого ми так рвалися до того району? Там гарне жовте освітлення, ліхтарики та вечірні гуляння. Там дуже затишно та красиво. Там, де ми вийшли, дорогу знали добре, бо не раз нею вже ходили. Здавалося, що ще хвилин сорок пішки і ми дісталися. Що може бути простіше, якщо не треба долати розв’язки транспорту. Люди на зустріч йшли, закриваючи носи серветками, кепками та іншими підручними засобами. Це дуже насторожувало. Але тут я почав помічати, що вже не вперше йдучи дорогою я намагаюся щось дістати з очей. У світлі фар, що проїжджають, ми помітили велику кількість дрібного пуху в повітрі, який схоже летить з місцевих дерев. За 40 хвилин дороги ніс уже не дихав, а руки вже запарилися весь час чистити очі. Ця дорога була трешовою, а коли ми таки дійшли, в районі вимкнено освітлення. І вся романтика минулих років розвіялася. Фіаско було ще те. Хоч народ і юрмився, але в темряві воно якось не таке прикольне, як з жовтим освітленням. Натомість їли дуже смачну страву у місцевій кав’ярні району. Змучені багатогодинним добиранням ми сіли на автобус і з пересадкою на трамвай доїхали до рідного Султанахмета. Спали вночі міцненько, але було дуже спекотно.

Принцеві острови

З ранку ми вирушили гуляти набережною. Багато турків засмагали на кам’яних брилах, а деякі навіть купалися. Іноді на камінні грілися котики. Набережною було трохи важко йти проти сонця. Зате вздовж міської старої стіни. Цього дня ми попливли на Принцеві острови. На найбільшому ми вже були рік тому, цього разу взяли другий за розміром.

Вид з острова

Острів був як завжди шикарний, навіть більше сподобався ніж минулорічний. Гуляючи островом, ти немов опиняєшся в черговій новій країні, з видами, які не притаманні Стамбулу. Насамперед як ми припливли на острів, одразу ж підтримали концепцію гастрономічного туру, хоч ресторан не мав терміналу для карток, він з радістю списав з картки гроші терміналом сусіднього магазину. Поїли, далі в дорогу. Котиків було багато. Я взагалі перейменував би ці острови на Котикові.

Островом ми йшли близько чотирьох годин. Особливо про релаксуючу прогулянку з красивими панорамами та кото-терапією розповідати нема чого, єдине було дуже весело, коли стояли два велосипедисти та спілкувалися між собою. В якийсь момент велосипедист на рівному місці з велосипедом провалився з головою з урвища. Іржали всі та велосипедист у тому числі.

Співаючі Дахи

О 17:15 ми попливли назад до Стамбула, адже треба було встигнути на Співаючі Дахи. Як добре, що у нас стояла мітка на планшеті. Місце називається Valide Han. Ми йшли якимись безлюдними вуличками, і дійшли до великих дерев’яних воріт з невеликими дверцятами. Нам потрібен дідусь Мехді. За дверима ми почули молоді голоси, отже, у цьому безлюдному місці саме там є люди. Мабуть, прийшли за адресою. Тут якраз двері відчинилися, і літній чоловік випустив задоволених туристів. Ми ввійшли. На запитання ціни, дідусь назвав секретну таксу. Ми заплатили, і він махнув рукою, куди нам іти. Це був найскладніший квест за дуже дивним місцем. Це були старі занедбані приміщення та темні коридори. На деяких дверях висіли замки. Ми безпосередньо блукали хвилин 20 у спробах знайти вихід на дах. У результаті перше, що ми знайшли це туалет. Там навіть живий чоловік був. Щоб самому звичайно з’явитися в цьому місці потрібно мати сталеві нерви.

Дорогою на дахи

Нам таки пощастило знайти ту лазівку і все старе місто під нами. У відгуглений час почали співати мечеті з різних частин міста. Романтика та краса панувала на цих дахах. Закохана пара сиділа вдалині так довго не рухаючись, що ми почали перейматися за їхній стан. Поки милувалися краєвидами десь на вуличках пролунав постріл. Після співу на дах піднявся дідусь ключник. І ми почали збиратися, у дідуся схоже як раз робочий день скінчився. Поки йшли назад, дідусь Мехді зайшов в одну з дверей і зачинився. Внизу звісно, висів замок і без дідуся не відкрити. На замку висів номер, куди дзвонити. Згодом ще підтягнулися хлопці, які бажали вийти. Один із них набрав номер, і ключник спустився до нас. Просто дідусь чекав, поки набереться група, як маршрутка не від’їжджає, доки не набереться натовп. Вийшовши з комплексу, ми опинилися на безлюдних вулицях серед закритих торгових точок. Вибиралися ми довго, напоролися на підлітків, які намагалися винайти Коктейль Молотова. Причому один з них чи то жартома, чи то всерйоз полетів у мій бік, але пролетів повз. Довелося пришвидшити крок. Коли ми вибралися в людний центр стало легше. З одного боку, лячно коли натовп, щоб у ньому ніхто не вибухнув, з іншого боку на безлюдних вулицях теж небезпечно.

 За гастрономічним планом ми мали ще спробувати їхній національний Тейсті кебаб у горщику. Страва ця дорога, тому довелося обійти низку ресторанчиків, щоб визначити де найдешевше. Коли визначилися і сіли, нам підсунули меню зовсім з іншими цінами ще й припискою, що 10% не включено у вартість. Коли менеджер побачив, що ми встаємо зі столу. То переконав нас, що для нас будуть віп ціни саме такі як він показував нам, нам одразу принесли інше меню і без жодних такс. Вперше, до речі, такий варіант шахрайства бачили.

Готується наша вечеря

Приготування кебаба в горщику виглядало ефектно і явно надало шарму нашій вечері, за рекомендацію цього кебабу окрема подяка xeops, який у своєму оповіданні його дуже хвалив. Після трапези треба було б сходити на вечірню набережну, але нас накрило такою жорсткою зливою, що мало не здалося. Відразу всі продавці традиційно перекваліфікувалися на продавців прозорих парасольок. У тому році ми таку хотіли привезти, але забули в аеропорту. Цього разу парасольку таки привезли, забувши в готелі дві пари навушників та зв’язок ключів. Стамбул відпускати нас явно не хотів. Ніч була традиційно спекотною, та ще й вибух на сусідньому березі міста розбудив. Готель упакував нам наш сніданок у вигляді двох гігантських сендвічів, з половинок батона, і навіть авіаквитки нам роздрукував. Як своїм улюбленим мандрівникам МАУ підвищив клас наших авіаквитків з економа до бізнесу. Було несподівано, приємно та радісно. Про це ми довідалися перед посадкою на літак. У нас взяли на перевірку квитки і натомість дали заготовлені з бізнес-класу з нашими іменами. Чим ми заслужили таке розташування не знаю, але вони зробили правильний вибір. Загалом про бізнес-клас МАУ хочу сказати, що він трохи не дотягує сервісом до економ-класу компаній Turkish Airlines або Emirates. Але все одно було радісно від красиво сервірованого чаю та безкоштовного журналу. 
Ця поїздка до Стамбула була однією з найкращих і явно найсонячнішою. Стамбул ми, як завжди, рекомендуємо.

Інформація про поїздку

Дата подорожі: 13.05.2016 – 16.05.2016
Тип поїздки: Вік-енд
Тривалість: 2 повних дні
Віза: Не потрібна
Авіаквитки: МАУ
Готель: Harmony Hotel
Екскурсії: Всі самі
Складність поїздки: 4/10 (нижче середнього)