Ірландія

Країна контрастів… Я ніколи не розумів точне значення цієї фрази. Та тепер з’ясував, що це значення стає зрозумілим, коли відкриєш для себе відповідну країну. Яка вона взагалі має бути та Ірландія? Там точно мають бути ірландські паби. Не дарма ж є такий жарт “Двоє ірландців якось пройшли повз паб!”. Ще мають бути зелені гострі гори і мабуть літають дракони! Думаю, що ті дракони мають бути добрими, як краківські. Але треба полетіти і перевірити.

Раніше ми не особливо поспішали в цю країну через візовий режим, а потім через нерелевантну ціну на авіаквитки, але коли це стала остання не відкрита нами країна ЄС, то звісно треба було летіти. А далі все прямо як колись з італійською подорожжю…
Лежу я на асфальті, десь недалеко валяється самокат, в очах зірочки, можна навіть сказати комети. Дихати трохи важко, але, на щастя, на ноги вдається підвестися. Начеб-то цілий. Металеві пластини в руках витримали, але щось таки не те з плечем, яка там наступна подорож? Ірландія через три тижні. Даша та наш друг Андрій були недалеко, треба зібратися духом і доїхати до невідкладної допомоги. Перелом без зміщення. Добре, а літати можна? Фух, наче Ірландія в безпеці. Зі сторони мої переймання за подорожі можуть здаватися несуттєвими, але це реально моє життя і мій моральний стан, тож коли лікар сказала, що контрольний знімок треба робити за день до подорожі, ми прийшли до висновку, що він не матиме сенсу, оскільки у будь-якому разі ми летимо. Даші-героїні знову випала ноша – тягати наші речі в подорожі. В літаку обклав руку та плече подушками для сну і добре долетів. Головне було, щоб літак не сильно смикнуло під час посадки, адже в Ірландії частенько шалені вітри і багато епічних відео, як в таких умовах сідають літаки. Під час перельоту стався доволі цікавий момент: по літаку йшла жінка у ритуальному вбранні із довгим пір’ям навколо голови. Але ж нагадую, ми летимо у країну контрастів, тож так треба.

Дублін

Прилетіли ми серед ночі. Дублін вночі виглядає холодним, непривітним. Нам треба було заселитися, але капсульний хостел щось перестав відповідати, у різних закуточках пішої вулиці спали безхатьки і навіть люди, що доволі непогано виглядали. Я вже почав уявляти, як ми собі зараз будемо шукати місце, якщо хостел не відчинить двері. «Welcome guys!» – фух, хазяїн не спав. Ми заселилися у нашу космічну капсулу і з нетерпінням чекали на ранок. Ранковий Дублін нас зустрів максимально привітно. Це місто постійного свята. Таке враження, що тут люди живуть своє життя у кращому світі.
Для знайомства з містом навіть сонце вийшло з нами привітатися. Я чесно кажучи так і не зрозумів яка у нас була погода під час подорожі, сонячна чи дощова. Бо якщо прогноз на день сонячний, це означає, що тебе заллє дощем рази на три менше ніж в інші дні.

Одна з перших важливих справ – ми пішли до дублінськогу порталу. Портали з’єднують різні країни живим стрімом і можна жестами привітатися з людьми з іншої частини планети. Колись давно ми з Любліна вітали Вільнюс. Пізніше з Вільнюса Дублін, а тепер з Дубліна Люблін і навіть філіппінців! Дякую портале, ти нам добре підказав нашу наступну мету. Потім портал переключився на Бразилію. Теж не проблема, туди маму відправимо. І раптом портал переключився на МКС. Тож космос значить? Чесно кажучи була колись ідея, але щось по грошах якось невигідно цей космічний туризм. Так, щось ми замріялися, треба далі досліджувати місто нескінченого свята. Ми прийшли на головну пабну вулицю Temple Bar і тепер вже анекдот, про двох ірландців, що пройшли повз паб, заграв іншими фарбами.

Не можна просто взяти і пройти повз паб в Дубліні. Паби тут як осередки радощів, позитивних вайбів, місця, де кожен атом несе частинку щастя. Ірландські паби – це те, що робить Ірландію дійсно неймовірною, неповторною країною. У мене була мрія посидіти в справжньому ірландському пабі, але я навіть не розумів тоді сенс, просто знав, що так треба.

Тепер же в цій подорожі, яким би складним, або дощовим не був день, фінал завжди однаковий, ми сидимо десь на стільчиках з келихами ірландського пива і слухаємо неймовірні музичні гурти, ми співаємо разом з усіма відвідувачами та офіціантами, тут усі на одній хвилі. Головна фішка – паб кожен день має бути інший. Цікаво, що підходив не кожний паб, атмосфера в усіх відрізняється. Іноді заходиш і розумієш – що не твоя хвиля, йдеш у наступний доки не відбудеться ідеальний метч.

Інша сторона Ірландії – визначні місця тут явно переоцінені і не дотягують до аналогічних природніх місць Ісландії, Норвегії та Мальти. Але знову ж таки, які б місця сьогодні не були, вечір вам гарантований. І не жалійте дні подорожі саме на Дублін, місто дійсно фантастичне і атмосферне, ми тут легко заповнили активностями 4 дні подорожі. Таким досягненням в нашому списку можуть похизуватися хіба що Стамбул або Гьореме.

Глендалоу

“Опівночі айстри в саду розцвіли, умились росою, вінки одягли, а ранок зустрів їх холодним дощем і плакав десь вітер в саду за кущем!”. Я ніколи не задумувався, але схоже український поет-лірик Олександр Олесь писав саме про Ірландію! При чому дуже схоже, що про доволі сонячний день. Сьогодні ми поїхали на зустріч до наших старих друзів і вони нам показували свої околиці. Перше, що несподіване можна побачити в Ірландії, це морські котики. На диво, вони виявилися такими ж як і в Пошуках Немо 2, вони ніжилися на брилі і їм снилися сни про те, як вони ніжаться на брилі! Але котики теж недурні, вибрали брили подалі від людей. Але навіть на такій відстані було добре видно як же їм пречудово лежиться.

Можливо, найкращі з нас в наступному житті будуть тими безтурботними ірландськими котиками. А можливо навіть зараз є люди, які в минулому житті вже були котиками і тепер вміють відпочивати ніжачись на пляжах. Мені ж навіть до ворожки ходити не треба щоб визначити, що я був хаскі, при тому схоже десь на полюсі. Але повернемося до ірландської природи. Ми приїхали до старовинного мальовничого льодовикового озера. Доки ми робили обхід, то я зрозумів звідки ірландські пивовари надихнулися їх гінесом. Цей колір вони точно взяли з місцевих річок. Колір був настільки правдоподібним, що я не виключаю теорії, можливо пиво звідси і розливають, воно ж якраз без газів, та без смаку)))

Хоча дивлячись, якими галонами його тут вживають, то смаку немає схоже у мене. Вишенька цього озера, це дикі олені, що мешкають трохи вище в горах. Цікаво, що ірландські олені взагалі не бояться людей. Вони можуть просто підійти поруч, поїсти травичку і піти далі по своїх оленячих справах. Цікаво, що дощі тут доволі тактовні, якщо якесь красиве або цікаве місце, то саме в цей час дощ закінчиться. Якщо ж ти просто йдеш по місту, то тут тебе може залити по-щедрому.

Півострів Гоут

Потужний шторм ні перед чим не зупиниться, зносить усе, що погано лежить на своєму шляху. Зносить надії з облич туристів, миттєво наповнює пусті пивні келихи на вулицях. Біля місцевої піцерії із посереднім рейтингом стоїть кухар і кричить туристам, що метушаться в паніці “Сюди, біжіть сюди!!!”. Я ще ніколи не був такий радий піцерії в своєму житті. А у вас кава є? Кухар-рятівник сказав, що на жаль немає, але на щастя є в сусідньому закладі. Ми разом подивилися на апокаліпсис через вікно і я вирішив, що загалом я і не так вже й хочу ту каву. Хоча увесь цей шторм тривав до 5 хвилин, але ж запам’ятався як справжній блокбастер. За штормом як тут і завдено визирнуло яскраве, гаряче сонце. Ось і добре, зараз пообідаємо, вип’ємо кави і почнемо наш маршрут. Як же вони тут люблять м’ясо подавати на сніданок))) Я мабуть стільки за все життя ще не їв м’яса) Щодо порцій тут взагалі цікавий момент. Наприклад кава абсолютно усюди фіксовано дорога, близько 4 євро. Але порція однієї чашки кави, трохи більша ніж сумарна кількість яку випиває сицилієць за тиждень. Золотої середини тут немає, платиш багато і отримуєш багато.

Але тепер найцікавіше, трекінговий маршрут по півострову. Він бомбічно крутий. Його довжину можна балансувати, оскільки в будь-який момент можна перейти з кола найбільшого радіусу у центральне. Тут ефектність саме у висоті. Також тут мають гніздитися пташки іпатки. Але, схоже вони перебралися на аналогічний острів в Ісландії, де їх було дуже багато. Ми йшли найдовшими стежками багато годин і насолоджувалися природою. Цей маршрут я відношу до списку маст візіт, якщо ви в Дубліні. Але не забуваємо про вечірні бари, жоден півострів тут не вартує пропуску бару! Та й взагалі за такі витівки тут можуть і з Ірландії вигнати.

Сьогодні був паб із більш ліричною музикою. Людей було не багато. Дівчина, що чекала подругу. Хлопець, що вирішив розважати цю дівчину. Ще кілька чоловіків, і один окремий із келихом вина. Чоловік з вином просто смакував життя, заплющивши очі і направивши обличчя до лампи. Ми для себе відкрили інші сорти пива і дійшли висновку, що в Ірландії дуже і дуже хороше пиво, майже таке, як в нашій Польщі. Коли до дівчини нарешті прийшла подруга, хлопець пішов на перекур з двома іншими чоловіками і покликали із собою хлопця з вином, що смакував життя.

Цікаво спостерігати, начебто вони всі незнайомі, але тут як одна родина. Недарма тут є навіть табличка в барах “Найкраще місце для спостереження за людьми”. Пора вертатися в свої космічні капсули. Моя порада, вибудовуйте зворотній маршрут так, щоб якомога менше було барів по дорозі, бо можете до дому так і не дійти. Не встигли ми вийти зі свого бару, як вже в іншому домовилися про завтрашній візит.. І навіть не дивлячись на мою зламану ключицю, мені було важко сидіти, але йти з тих барів зовсім не хотілося. Можливо зі сторони може здатися, що це сповідь алкоголіка, але ми по життю взагалі не по барах, минулого разу десь років 7 тому заходили в подібні заклади.

Екскурсія по музею пива Гіннес

Наступний ранок ми почали з величезного музея. Музей хоч і не дешевий, але виявився доволі цікавим. Особливо зали із ретро рекламою і процесом виготовлення діжок. Я відверто не розумію смак Гіннеса, але його тут презентують настільки переконливо, що сам мимоволі починаєш вірити, що у цього пива є смак. У вхідний квиток також входить пінта пива. Це трохи більше пів літри. Людоньки, це ж тільки ранок, як так можна? Ірландія слабких не любить. Любиш по Ірландії подорожувати, люби і пиво! Для особливих збоченців, у барі було ще й просто світле пиво. Ми мабуть перші люди які тут замовили не Гіннес.

Я навіть не знаю як правильно написати “Отримали заряд бадьорості” чи “Зовсім розслабилися” після пінти пива на кожного, але далі ми поїхали шукати легендарних місцевих оленів у місцевому парку. Розмір парку спеціально зроблений настільки гігантським, щоб пошук оленів у тебе зайняв мінімум пів подорожі. На щастя, добрі люди у відгуках діляться координатами де вони зустрічали оленів, тож ми відчували себе справжніми фотомисливцями. На щастя, у парку дуже великі простори без дерев, тож в якийсь момент ми помітили десь на горизонті нашу здобич! Насправді оленів виявилося так багато, що здобиччю схоже були саме ми. Нарешті ми побачили оленів з повноцінними плямками.

Бо в Японії нам попадалися лише з плямками, що вже вилиняли і викачалися. Схоже білі плями залежать від сезону. Так цікаво, для нас ті олені це екзотика, а тут що олені, що морські котики – звичайне явище. Але як же радісно то! Нам сьогодні треба переїжджати у Галвей. Але треба встигнути закінчити усі заплановані актівіті тут у Дубліні.
Далі ми поїхали в один із пабів на традиційне ірландське шоу. Загалом шоу не дуже відрізняється від посиденьок у будь-якому з пабів, окрім того, що тут виходять кілька разів жінки танцювати народні ірландські танці. Але ті пісні, що співає музикант, то справжнє знайомство з Ірландією. Оскільки співає найбільш популярні фольклорні пісні. І тепер ми знаємо трошки більше про колишнє життя Моллі Мелон.

До відправлення автобуса залишалося вже зовсім небагато часу, ми розділилися на дві групи, перша це Даша, яка пішла забирати речі з космічних капсул і виконувати місію по доставці стаканчика готельної кави на зупинку. Друга група, це дуже впевнений, красивий але тимчасово трошки поламаний мандрівник – я, що пішов забирати замовлену їжу із самого букінгемського палацу! Правда їжу видавали не в палаці, а поруч у західному кафе. Та й чесно кажучи я не впевнений що той палаці взагалі знаходиться в Ірландії, але це місце виглядало максимально схоже на те, як я собі його уявляв.

Палац був доволі добре захищений аналогом старих ровів – перекопаний під ремонтні роботи! Було доволі важко прорватися. Обидві групи ідеально впоралися із завданням, тож ми встигли навіть на попередній автобус, на що нам сказали, що можна просто пікнути квитками, бо водію усе одно на якому вас везти. Але таке правило не в усіх компаній Ірландії.

Ґолуей

Дублін безповоротно залишив собі частинку нашого серця. Чи зможе так зробити Ґолуей нам ще треба визначити, але це ми дізнаємося тільки в останній день подорожі. А поки що ми приїхали на вокзал нового міста і місцевий заклад нам видав через додаток кількість їжі, якої нам вистачить ще дні на три. У нас тут був готельчик поруч з центром, із справжньою власною кімнатою і ванною. Космічні капсули це звичайно добре, але інколи хочеться і на землі трошки пожити. Завтра у нас велика подорож по західній Ірландії. Треба сходити на автобусну станцію розібратися, що тут з квитками. І тут почалося справжнє мандрувальне пекло. Я дуже радів, що ми летимо в країну де населення розмовляє англійською і я буду почувати себе як вдома, але, алеееее, тут трохи не така англійська. Є різниця термінології, яка здається просто кумедною, а коли ти від неї починаєш залежати, то відбувається хардкор.

Перше, що я мав визначити, що коуч стейшен і бас стейшен це два різні вокзали, з яких відправляються автобуси. Але коучі це не зовсім автобуси, просто вони виглядають так само як автобуси, але це інше. Далі зрозуміти, що Ceannt це центральна залізнична станція. Квитки на автобусну станцію ту що не коуч, продаються, судячи зі стрілочок у Ceannt, але на місті очікуваної залізничної станції знаходиться паб (тут я жодним разом не звинувачую ірландців, навіть трохи підтримую). На самій зд станції нічого про квитки на автобуси не знають, але радять скористатися автоматами для продажів квитків. Мені треба було ще раз сходити на автобусну станцію, щоб сфотографувати відсутність автоматів і з’ясувати два важливих моменти. Стрілочки були старі і зараз вказують рівно в протилежний напрямок від автобусної каси. А каса як і автомати на ніч закривається в спеціальну будку, щоб не можна було навіть уявити що там колись була каса і ті автомати. На превелике щастя мене врятував водій який показав місцевий додаток, через який онлайн можна купити квитки значно дешевші ніж в касі і ніж в автоматі. На жаль, не можу підказати назву додатка, оскільки він ну дуже специфічний, я дуже раджу так само підійти до водія або на автостанцію щоб Вам пояснили який саме додаток і головне – як саме через нього купувати квитки, бо розібратися самому, на мою думку, неможливо.

Clifs of Moher

Це одне з головних визначних місць західної Ірландії. Автобусом їхати десь півтори – дві години. Такий переїзд завжди радує. Бо коли їхати менше години, то не встигаєш відпочити в автобусі, а вже кудись треба подаватися. Ці Кліфи, цікаве природне явище довжиною багато кілометрів. Раніше туристи могли безкоштовно насолоджуватися неймовірними видами та прогулянками, доки уряд Ірландії не вирішив виправити це прикре упущення. Тепер з туристів беруть гроші за вид на скелі, ну в сенсі щоб.., а навіть невідомо щоб що. Там просто скелі і тепер не можна пройти багатокілометровий маршрут до міста Дуліна, бо за гроші які беруть з туристів поставили паркани. Вхід коштує щось на кшталт 15 євро з людини і це вперше за 70 відвіданих нами країн ми зіштовхнулися із платним входом на скелі. Ми вирішили пройтися в обхід і подивитися чи справді всюди прямо поставили паркани. Як з’ясувалося, парканів у них багато. На відстані метрів 50 за нами йшла інша туристка в сподіванні, що ми знаємо де ті паркани закінчуються, але безрезультатно. По 15 євро з людини, сотні людей в день, парканами можна обставити усю планету. Зате у максимально сонячний момент зловили справжній град. Прийняли рішення, що я піду подивлюся за гроші на ті скелі, а Даша буде з мене потім сміятися, що за 15 євро я побачив аж урвище. Коли ми підійшли до входу, то до нас підійшов місцевий працівник і сказав. “Заявіть на касі що ви йдете просто гуляти”. Як з’ясувалося в Ірландії не беруть гроші з людей, які йдуть просто гуляти. Цікавий твіст сюжету. Насправді ми вже помічали в цій країні, коли великим шрифтом десь написана ціна, а маленьким “Очікуваний донат”. Тобто реально є безкоштовні місця, за які обманом хочуть отримати гроші, і все це на офіційному рівні. Але що нам, це їх країна, їх культура. Невже тут дійсно можна пройти офіційно безкоштовно. Даші паралельно хтось подзвонив на телефон і виглядало так, що ми йдемо на ті кліфи по дуже важливому виклику. На що касири просто розуміючи промовчали. Це було дивно, ну ок. Що там скелі.

Таки Даша була права, просто скелі. Такі є в багатьох країнах, наприклад на Мальті, Кіпрі, або у Франції. Ефектно, красиво, але платити за скелі і відчувати себе ошуканим якось не хотілося б. Так, що тут ще є в околицях. Місячне плато в одному з сусідніх місць. Туди як і в багато інших прилеглих містечок ходить безкоштовний туристичний автобус. Тобто з Галвея сюди треба їхати за гроші, а далі можна пересуватися автобусом. Єдина проблема, не настільки часто ходять ті автобуси як хотілося б. Бо містечко може бути хвилин на 5, а автобус через дві години тільки. Ми поїхали дивитися місячну долину. Доки їхали, розговорилися з водієм. Він сказав що теж мріє колись по подорожувати без машини, бо нам каже лише треба приїхати і йти гуляти, а йому за кожну зупинку купу грошей відвалювати за парковку. Ніколи не думав, що почую від людини з машиною мрію про подорожі без машини)

Місячне плато знаходиться біля Poulnabrone Dolmen. Це старовинний алтар якому тисячі років. Навколо доволі цікава поверхня для прогулянок як по скам’янілому швейцарському сиру. А тепер мораль – краса Ірландії не в природі, а в пабах! Звісно ви можете мені не повірити, але дуже раджу спробувати обидва досвіди і порівняти))) У будь-якому разі нам треба було це перевірити. Ще тут поруч є старовинна споруда, якій вже тисяча років, але біля неї вже поставили кафе і платні ворота. Працівник пояснив, що така дорога ціна за вхід, бо вони доглядають за спорудою. З іншої сторони мабуть дійсно важка робота доглядати за старовинною спорудою цілих 1000 років. А от що тут схоже дійсно цікаве по відгуках – це шоу собак. Але, нажаль ми на нього по часу не попали. Тож, якщо є бажання вирватися з околиць пабів за межі безперервного свята, то підлаштуйте свій час під шоу, і нам потім розкажете.

А ми тим часом спробуємо дістатися з місяця до землі, бо наступний і останній автобус вже не дуже співпадає з розкладом пересадкового автобуса. Ми озирнулися по сторонах і помітили красиву конячку. Конячка нам зраділа, підійшла поближче і схилила голову щоб ми її погладили. Трохи далі стояла конячка по-менше, їй теж було цікаво, але вона не наважувалася підійти близько. Ця ж була наша подруга на віки. Ні, ну погодьтеся, не можна було ж упустити такий шанс. Нам треба доїхати до міста, автобуса нема, конячка є, ще й видно залюбки нас підвезе! Але на жаль, як то кажуть “Молодша сестра бодай не зросла, сідельце сховала”. Прощавай місіс конячка, будемо вибиратися. Ця пані ще певний час йшла за нами вздовж паркану, Даша її ще раз приголубила на прощання і ми почали стопувати машину.

Зупинилося одночасно дві машини. Такого ефектного автостопу у нас ще не було. Ми попросили нас підкинути до траси, де буде йти головний автобус на Галвей. Подружня пара з Атланти нас із радістю підвезла. Хоча спочатку, коли ми сказали, що нам треба потрапити на ту трасу, чоловік за кермом відповів “Супер, ви як раз правильно йдете, але то ще далеко!”))))

Сьогодні ми подалися в один з центральних пабів, тут готувався виступати доволі серйозний гурт. Нам пощастило, що ми прийшли раніше виступу і нам дісталися класні сидячі місця біля стіни із віконечком прямо на сцену. Гурт запалив потужний і довгий концерт. Цей концерт був рівня сучасних крутих співаків. Мені зі зламаною ключицею біло нелегко сидіти на пабних стільчиках без спинок, але той концерт прямо виліковував. В якийсь момент ми зрозуміли, що вони можливо будуть грати до самого ранку і пересиливши себе, встали зі стільців і рушили в сторону виходу.

Пройшли тільки половину пабу і не змогли протидіяти магії пабної музики, ще зависли хвилин на 20-30. Як воно так, ще в день ти намагаєшся знайти натхнення серед сумнівних визначних місць, а ввечері ридаєш Даші в плече зі словами “Коли ми ще сюди прилетимо???” Ірландія як ти це робиш? Але вийти з базового пабу це тільки перше випробування на смузі. Далі треба пройти ще з десяток пабів і втриматися щоб хоча б тільки в половину з них не зазирнути. В усіх концерти в різному стилі, різного складу, в одному було щось на кшталт середньовіччя, як в якомусь Гаррі Поттері, в іншому соліст рвав публіку проникливими піснями. А на вулиці взагалі людина на нитках грала лялькою у вигляді самого себе, і та лялька як раз і грала концерт. Фантастична країна! Наступний день ми присвятили прогулянками по околицях Галвея. Місцевих запитувати про визначні місця околиць не варто, тебе просто відправлять у ліс з кущами і скажуть що це ледве не туристичний епіцентр краси. Ми не особливо з цього напрягалися, бо знали де прихована справжня краса Ірландії. Але ж не з самого ранку)

Що сподобалося, так це прогулянка по місточках в центрі і вздовж річки до чергових руїн. Мабуть прогулянки вздовж річки апріорі добрі.
Сьогодні у нас в програмі місцевий паб для своїх. Він знаходиться на околиці Галвея, тобто 6 хвилин пішки від центру. Ми зайшли всередину і опинилися в стародавніх часах, коли чужак входить в салун. Тут дійсно усе виглядало дуже автентично. Власник підійшов до нас і заряджено запитав “Ви любите пиво?”. Я не до кінця зрозумів чи то було питання, чи ствердження, але мені здається що за відповідь “Ні”, можна було б і вилетіти з того салуна. Не дивлячись, що в цьому пабі виступали гурти не з таким розмахом як в центрі, але атмосфера залишається незмінною.

Kylemore Abbey

На цей весь день передавали нескінченну зливу. Як ви зрозуміли, дощі для Ірландії то не є проблема, бо на будь-яку хорошу зливу є не менш хороший паб. Ми прийняли доволі цікаве і непритаманне нам рішення, ми взяли екскурсію на цілий день у аббатство Кілемор. Туди можна доїхати автобусами, але ціна виходить дорожча ніж заплатити за екскурсію з людини. І як виявилися ми не прогадали, ця екскурсія – справжня вишенька на торті, вже заради неї однозначно варто приїхати в Галвей.

Водій автобуса був справжнім фанатом своєї справи. Він був нашим гідом і дуже завзято розповідав усілякі цікавості. Єдина тільки проблема, що він розповідав їх ірландсько-англійською. У таких випадках зазвичай ти можеш легко розпізнати початок речення, а на кінець мозок вже відмовляє. “Зараз до речі розкажу чому у цих будиночках замість вікон дві пари дверей, це для пф-пф-пф-бла-бла-бла” а ще “бачите он ті вертикальні лінії в горах? Так ось, вони природні, але горизонтальні для абубле-дубле.” Але ж як він старався! Вже за це йому респект. Спочатку була фотозупинка біля острівця на озері. А потім і саме абатство, водій пообіцяв, що на зворотному шляху буде багато цікавих зупинок. Абатство складається з двох частин, саду, та самого замку. Замок на фоні красивої зеленої гори, що оповита туманом. Спочатку ми думали, що туман то недолік, але подивилися інші фото і зрозуміли що туман нам красиво закривав лису вершину гори додаючи до її екзотичності та невизначеної висоти одразу x10. Ми почали прогулянку з саду, він тут чималий і займає левову доля часу. Головний лайфхак – якщо всі починають йти по стежках проти годинникової стрілки, то ми пішли в протилежному напрямку і гуляли самі.

Парк добротний, його колись зробили чорниці, і судячи з розмаху вклали дійсно чимало зусиль. Десь посередині є скляний будиночок де наливають неймовірно смачний томатний супчик. Там були ще й інші страви, але я офіційно заявляю що то був найсмачніший томатний суп який я колись їв.

Друга частина прогулянки – по самому абатству, де можна ознайомитися із нелегкою долею заможних людей того часу. Особливо сумна історія господині, яка вирушила у подорож до Єгипту, де захворіла через воду. Коли я вирішив у ШІ дізнатися деталі про воду, то ШІ вирішив що мене терміново треба рятувати і почав визначати деталі, де я конкретно вже випив води.
На зворотному шляху була зупинка біля справжнього фйорда Ірландії. Звісно то не Норвегія, але красиво. Ще трохи проїхавши, водій висадив нас на вершині гори і сказав що ми можемо спуститися на фоні панорамних видів до низу, а він нас там підбере. Види в цій частині Ірландії фантастичні! Місцеві гори хоч і зелені, але виглядають дуже незвично, чоловік пояснив, що це через відсутність дерев.

Наступна велика фантастична зупинка була в місті біля замку Ешфорд. За фактом це зараз дуже дорогий та доглянутий готель. Ми пішли трохи нестандартним шляхом і по факту забрели у справжній Шервудський ліс. Ну це я думаю, що він Шервудський, бо в мультику про Робіна Гуда там були такі ж дерева і стежки.

Навігатор правда запевняв мене, що це не цей ліс, але я думаю він просто заздрить, як тоді коли ШІ мені радив в каміно на обід не пити вино для пілігримів. Ввечері автобус нас повернув назад у Галвей. Погоді варто віддати належне, потужні зливи лили виключно в моментах, коли ми були в автобусі. А на фіорді так взагалі сонце виходило.

Сьогодні ми відвідали свій останній ірландський паб в цій подорожі. Я вважаю, що за цю подорож ми успішно виконали місію спробувати усі доступні в пабах сорти пива. А на кінець навіть справжня вишенька – вишневе пиво. Що я можу сказати про Ірландію, країна для подорожі доволі складна, а природні місця програють аналогам в інших країнах. Проте Дублін, нас нескінченно приємно вразив, а вечірнє життя в пабах, це якийсь новий рівень.

Я дуже раджу прилетіти на невеличку кількість днів саме заради Дубліна і жодного вечора не пропустити без келиха смачного пива у оповитому живою музикою пабі.

Подорож в один кінець

Привіт! Мене звати Андрій і ми всією родиною працюємо міжнародними волонтерами для рідних українців, це нова фаза нашого життя, що почалася після однієї із подорожей, про яку я зараз розповім. Також буде окрема розповідь про наш цікавий волонтерський досвід, а поки що перегорнемо сторінку у минуле життя де я був звичайним офісним працівником, хоч і працював віддалено від офісу.

  • Я дуже хочу взяти довгу відпустку і полетіти кудись далеко-далеко до Азії, нарешті після довгих років ковіду вона починає відчинятись, тож можна мені велику відпустку? Запитав я у свого менеджера.
  • Андрій, можна попросити тебе не брати відпустку у найближчі кілька місяців поки в нас великий реліз? А потім, починаючи з лютого лети далеко й надовго відпочивати, бо я і сама вже хочу. Відповіла мені менеджер.

Хто ж би міг подумати тоді, що її слова будуть настільки пророчими? Ми дійсно полетіли далеко, та настільки надовго, що навіть коли почало з’являтись натхнення писати розповідь, то досі ми не знаємо наскільки надовго ми полетіли. І тепер буде нове, зовсім інше життя.

На дворі був лютий, нам перенесли рейс на чотири дні назад. І повідомили, що направлення на Кубу буде призупинено, то ж іншого рейсу не планується. Оскільки це був пакетний тур, ми зібрали велику валізу, по програмі мастеркарда потрапили у бориспільську лаунж зону та вирушили у двох із Дашею у далекі мандри.

Полярна ніч

Нашому рейсу випав сильний зустрічний вітер, то ж будемо летіти із дозаправлянням та на порядок довше ніж планувалось. По дивному збігу обставин на нашому рейсі була велика концентрація недоброзичливих людей. Я не знаю як так співпало, але та давня історія, коли на рейсі в Домінікану комусь прокусили палець мені вже не здається такою дивною. Мабуть, коли людей замикають без сонця у тісному літаку це починає масово давити на нервову систему. Я так і не зрозумів на що був розрахований той літак, але точно не на сидячих пасажирів. Найшвидші зайняли сплячі міста на підлозі біля аварійних виходів. А хтось взагалі, здавалось, вирішив вийти посеред польоту, чоловік підійшов до аварійної двері і зважуючись на неї дивився. Поряд сиділа жінка із переляканим виглядом. Я її заспокоїв, що аварійні двері посеред польоту відкрити в нього не вийде тож хай не переймається. Жінка поділилась зі мною своїм спостереженням, що люди летять дуже напружені. Але треба просто перетерпіти цей переліт. Тим паче якби я знав, що зворотного такого вже не буде ніколи, то я б ще менше переймався. Хоча б дуже дивувався, чому це зворотного перельоту цим літаком із цими людьми вже не буде. А тим часом за вікнами була найдовша ніч у нашому житті, ми летіли наздоганяючи сонце, що сіло. Для нас ніч продовжувалась близько 14 годин, тому вона і стала для нас полярною.

Трохи про місцеву специфіку

Знаєте, у пакетних турах є один мінус — це груповий трансфер, тому що обов’язково якийсь турист загубиться між літаком та автобусом, автобус буде його довго чекати і це буде обов’язково твій автобус. На цей раз у валізі одного з туристів засвітилось три пачки котячого корму. Погранконтролю це зовсім не сподобалось і турист повинен був пояснити якого дідька він затіяв.

Ми з Дашею ще довго гадали у якій саме ситуації могло знадобитись таранити до Куби три півтора кілограмові пакети котячого корму. Коли вони таки зайшли в автобус, то він дружині як раз говорив, що краще вони б взагалі його не брали. Тепер ми поїхали. Я спостерігав багато хижих птахів що кружляли у небі, саме небо було дуже низьке, тож погода змінювалась із великою швидкістю. Куба це острів, а курорт Варадеро це десь 20-кілометровий завдовжки півострів на острові.

Одна із проблем Куби, що локальні оператори тримають монопольні ціни на екскурсії, які завищені настільки, що заплативши 150 – 200 доларів з людини за якусь поїздку, потім, мабуть, уся кубинська родина буде рік безбідно жити. А місцеві жителі, що мають машини, тримають свої монопольні ціни. І, як на мене, дуже дивно, що люди віддають тут дуже великі суми за екскурсії, що виходять дорожче ніж вартість екскурсії на острів-резорт на Мальдівах з ол інклюзівом. На місцевому транспорті подорожувати, як у сусідній Домінікані, теж не вийде.

Оскільки влада над цим добряче постаралась — користуватись громадським транспортом туристу заборонено. Але заборона не стільки на транспорт, скільки на користування локальними грошима. А без оплати проїзду, транспортом і не скористаєшся. Якщо ти турист, то користуйся тільки послугами туристичних фірм, де відносно недавно легалізували долар, а якщо ти приїхав із євро, то це не проблема, його із радістю приймуть по курсу один до одного із доларом. А ще недавно тут були якісь «кукі» для туристів, але на щастя їх скасували.

По факту кубинці діляться на два типи, ті хто дуже люблять владу і не будуть приймати у туриста заборонені гроші у вигляді песо і ті, хто усвідомлюють що не треба наживатися на туристах і приймають песо. Здавалося б — що тут такого, песо чи долар? А де взяти ті песо і долари, коли Куба входить до переліку країн із шахрайством з картками. Тобто краще заздалегідь знати усі ці нюанси та приїхати саме з доларами. Але навіть із доларом є трохи проблема, бо офіціальний курс 25, а фактичний майже 100. Це як у русні зараз. То ж з обміном тут доволі непросто. Ми були підготовані, на гіркому досвіді Маші, що була тут кілька тижнів тому.

А от русня, що прилетіла тільки з картками, прямо на Кубі відчула переваги руського миру, коли їх усі картки відключили від банкоматів. А от білорусам і вимикати не прийшлось картки, їм просто сказали, що тур скорочений на 3 – 4 дні та ще вимагали гроші за те, що вони полетять на іншому літаку, то ж потрібно оплатити квиточки за цей літак без компенсації за скорочений тур. Але якщо логічно подумати, то готелям доведеться за чиїсь кошти продовжувати тримати українців на ол інклюзіві. То ж оптимальне рішення — достроково повернути усіх білорусів до репресійного батька, русню поближче до свого ката, а українці як раз зможуть далі жити за проплачені тури русні та їх братів. Тут кубинська логістика спрацювала просто ідеально. Але це все буде потім. Поки що на дворі 17 лютого — мирний час, ми приїхали до готелю і у нас починається ол інклюзів.

Варадеро

Як не дивно це звучить, але кубинський ол інклюзів виявився найліпший на нашому досвіді. Я думаю що Єгипет та Туреччина, коли впроваджували цю концепцію, планували щось по типу такого зробити. Наш готель називався Memories Varadero, це четвірка. Зовні доволі схожа на типовий єгипетський готель. Ми не встигли на сніданок, але завжди працювали снек-бари.

Оскільки у кубинців без хабарів нічого не відбувається, тож нас селити раніше категорично не хотіли, попри те, що наповненість готелю була десь 60%. Ми вирішили не гаяти часу та зайнятись дослідженням території. Поки чекали на сендвічі у снек-барі, до нас підійшли інші туристи і запропонували із ними скинутись на якусь екскурсію місцевому чоловіку. Це була дуже “вигідна” пропозиція, але я так і не зрозумів чому ми повинні із крутою знижкою віддати маже 200 доларів, щоб поїхати на якийсь пляж, якщо за ці гроші у цивілізованому світі можна злітати у повноцінну подорож. А інші дві туристки взагалі переймались, що не зможуть потрапити на красивий пляж, бо… увага… Літак зламався! Але знаючи ціну на автомобіль, я боюсь дізнатися скільки ж тут коштує літак, щоб злітати на пляж і повернутись. І чому за ці гроші не дешевше злітати на найкращі пляжі Занзібару? Це справа кожного, на що саме витрачати гроші, але не можу зрозуміти чому ти в одній із найбідніших країн світу повинен платити космічні суми тільки тому, що ти турист. Інше питання, на що взагалі кубинці витрачають ці гроші, тут усе під санкціями, я впевнений що більшість читачів не розуміють глибину проблеми санкцій, але я у розділі про Гавану цю тему розкрию.

Поки просто прийміть той факт, що ми вперше у житті давали хабар… у супермаркеті… щоб купити воду. Сума була космічна за місцевими мірками — цілий долар. Але на щастя обмін пройшов повністю конфіденційно і нікого не затримали. Але, будь ласка, не повторюйте цей небезпечний трюк, хабарі це дуже погано. Про один долар це не перебільшення, це саме так і було. Половина суми пішла за товар, а половина повз каси. Товар був якісний, тож ризик того вартував і ми не померли від спраги. Але повернемося до пляжів. Коли я почув, що хтось планував летіти на інший пляж літаком я дуже здивувався, адже знав що Куба з чим з чим, а з пляжами точно не підведе.

Туристи з готелю нам розповіли, що була днями велика негода і море було дуже холодне, але на щастя зараз погода налагоджується. Ми ще тоді подивились прогноз і побачили що саме на наше перебування випало потепління, потім знов похолодання. Ще тоді пораділи що будемо на Кубі чітко в період потепління. Ми ще не знали тоді, що і наступне похолодання буде нашим, а потім знов потепління.

Я описав тільки частину специфіки країни і може з’явитись логічне питання, а навіщо взагалі тоді летіти у таку далеку країну? Якщо є багато країн, м’яко кажучи, по-легше. На щастя відповідь є — океан. Пам’ятаєте я колись описував, що перше місце по кольору води дістається Занзібару? Так от зустрічайте альтернативу — Варадеро на Кубі. У чому різниця між фантастичним Занзібаром?

Там багато красивих пляжів у різних частинах. Тут один, довжиною майже 20 км. Він не однорідний, десь чистесенький пісочок, десь буде кам’янистий, а десь із кручами над водою. Тобто якщо хочеш на пасивний відпочинок, прилітай на ол інклюзів до Варадеро і хоч кожен день міняй собі вигляд пляжу просто трохи переміщуючи місце, де купаєшся. Ми не шанувальники пасивного відпочинку, але цей пляж нам залишив нескінченну кількість вражень.

Як я писав раніше, ол інклюзів тут дійсно крутий. Тут є свіжі морепродукти та імпортний алкоголь, такий який продається у мережі дьюті фрі. Асортимент ол інклюзіву неоднорідний. Морепродуктів може тиждень не бути, а потім вони будуть у нескінченній кількості. Правило дефіциту — що сьогодні викинули на прилавок, то і буде у меню. Але готують дійсно на славу. Одна проблема — кубинці дуже повільні і можна час від часу спостерігати черги. Але і тут є лайфхак. Багато людей люблять просто постояти у чергах, без черг йти до ресторану не так весело. Тож треба просто відстежити у які періоди черг немає зовсім і відносно цього планувати сніданок, обід та вечерю. Тож із чергами ми навчились боротись дуже швидко.

Перший день нам Куба здалася грубуватою та ізольованою, ми зрозуміли наскільки обмежені тут у пересуванні і побачили наскільки люди готові платити невиправдані гроші, щоб вирушити у віддалені місця. Вишенькою на торті стала вже традиційна подія — у мене вкрали спортивні сандалі. Я їх мокрими залишив на десять хвилин біля дверей номера на третьому поверсі де нікого не було. Я усвідомлював, що тепер попри нестерпну спеку я вимушений буду ходити у кросівках. Але познайомившись із Кубою поближче я тепер розумію, що швидше за все їх хтось із голоду з’їв. Перепрошую за грубий жарт, але, мабуть, то було найгірше, що можна було в мене вкрасти у перший день подорожі. Зазвичай коли країна не заходить із першого дня, потім вже мало шансів виправитись, але це був дуже приємний виняток з правила.

По факту ми залишимося в прямому сенсі закоханими у цей дивний, ізольований безмежно красивий та романтичний світ. Чим ми будемо розважатись? По-перше, тут є гігантський кактус. Звісно дуже банально просто прийти, заплатити гроші якомусь кубинцю, бо він тут поставив касу і подивитись на кактус. Краще це зробити з екстримом уночі. Тим паче за готелем тільки траса та ліси. Кактус був десь за 20 хвилин від готелю. Коли ідеш вздовж траси, то ліхтарі усе освітлюють, а ось якщо відійти у сторону лісу, то у темряві можна розбити лоба. Сам кактус був трохи глибоко у джунглях. Чи не боялися ми уночі туди пертися??? Авжеж було лячно, ми ці джунглі перший раз бачимо, а що як хтось вночі вирішить нами поласувати? Але тут головне концепт! Як, наприклад коли прах жиріновського, що тепер додають до пакетів із гречею в расії, щоб кожен міг так сказати відчути жиріка на смак. А коли праху не вистачає, то додають прах інших політиків, бо головне концепт! Сподіваюсь за читанням цієї розповіді гречку ніхто не їв. Ось ми і стоїмо біля кактуса, що сказати, дійсно великий, але після проходження нічних джунглів він уже не справляє тих вражень, що відчуваєш коли йдеш до пазурів невідомо кого.

Сафарі

Другий день ми почали із традиційного улюбленого заняття — морського сафарі! Ми пішли уздовж моря далеко-далеко до кінця півострова. У таких сафарі головне взяти із собою достатньо питної води, та почати маршрут якомога раніше, доки пекуче сонце не візьме цей день у свої обійми. Цього разу із нами мандрував новий друг — плетений із листя цвіркун! Ми його знайшли у перший день на березі та одразу потоваришували. Що нам зустрілося на маршруті?

Цього разу було багато губкоподібних коралів, що прибоєм викинуло на берег. Цікавий факт, що в інші дні ми таких  більше не бачили. Потім у нас було перше знайомство із місцевими справжніми господарями Куби — пеліканами. Ця зустріч була не тривала, оскільки пеліканам не було до нас ніякого діла і вони просто шукали собі рибку, у майбутньому у нас ще будуть дуже близькі зустрічі з ними. Птахи усвідомлюють свій розмір і підпускають до себе людей менше ніж відстань витягнутої руки. Бо такого велетня точно ніхто не наважиться образити, а може й рибки дадуть.

Що стосується рибальства, то тут дійсно виділились чайки, вони літають над океаном, кидають із дзьоба у воду приманку, та вистежують чи повелася риба на ту приманку. Щодо птахів, то тут багато цікавих і незвичних нам. Тут є маленькі пташки, що завжди тусять групками по 30 – 50 пташок. Вони чомусь завжди стоять поперек вітру і по їх пір’ю можна спостерігати чудову аеродинаміку. Видно, що пташки отримують велике задоволення від повітряно-сонячних ван. Всі ці пташки то добре, але ми маємо побачити колібрі! Куба це одне із місць їх проживання. Але щоб побачити дику колібрі треба трошки постаратися. Для цього потрібно на заході йти гуляти до квітучих дерев. Якщо на дворі палюче сонце, то колібрі висовуватись не будуть. Ми спочатку того не знали, і тільки мріяли, що їх побачимо. Цікаво, який то буде колір: синій чи зелений? Головне, щоб не сірий, але по факту головне їх взагалі побачити. Та зараз був ранок, тож замість колібрі нас чекали мангрові ліси.

Мангри це одні із наших улюблених екзотичних рослин. Якщо ми у мангрових лісах, то ми у своїй стихії. Цікаво, чи водяться тут крокодили? Щось ми не погуглили, бо це теж може бути їх стихія. Тепер нас розпирали двоякі почуття, з однієї сторони хотілось зустріти крокодила, а з іншої не хотілось, щоб він зустрів нас. Але нас зустріли комарики та з’явилось логічне питання, а що тут взагалі із малярією?

Зараз ми вже знаємо, що малярії на Кубі начебто немає, але про це пишуть на цивілізованих сайтах. Якщо натрапити на сайт ростуризму, то звісно є, і краще на Кубу не їхати. Але то було раніше, зараз ці тварини на Кубу і не прилетять вже, бо Європа закрила не тільки свій авіапростір для дикунів, але ще й перегородила найкоротший шлях до Куби. З точки зору туризму мені навіть трохи шкода расіян мандрівників. Майже завжди це були дійсно адекватні люди, що тверезо дивляться на світ оскільки багато чого бачили і вже не зомбуються телевізором. Якщо ви росіянин чи білорус, що дійсно усвідомлюють те, що натворили ваші терористичні держави та якось протидієте режиму, то на жаль вам не пощастило із країною в якій ви народились, не пощастило зі співвітчизниками рашистами, яких на жаль у вас більшість. Але то тимчасово, ЗСУ гарно робить свою справу. Тож рашистів, на щастя, кожен день все менше та менше.

Щось я відволікаюсь від сонячної Куби.

Поки ми шукали крокодилів — знайшли великий скелет шипастої риби, хтось був настільки суровим, що навіть колюча риба не стала перешкодою. Так, здається нам пора. По дорозі до автобусної зупинки я звернув увагу на листя однієї рослини, яку колись бачив у неймовірних відео нашої планети. І я таки мав рацію, Даша, дивись-но що зараз буде! Як тільки я доторкнувся до листочків, вони одразу почали згортатися у компактний нічний режим. Це дуже активна рослина, що ховає листочки від хижаків. Тож сьогоднішнє сафарі вдалося! А ось і автобус. Автобус у Варадеро — один. Він туристичний, працює у режимі хоп он, хоп офф. Квиток коштує 5$ з людини на день. Тож купуючи квиток, його треба відкатати по повній, відкриваючи якомога більше місць на півострові. Сьогодні ми планували дістатись до самого міста Варадеро, але на під’їзді ми все ж таки вийшли, бо тут є круте туристичне визначне місце, а саме супермаркет!

Для Куби це щось на кшталт музею. Для місцевих тут дуже дорого, для туристів не завжди доступно, бо можна оплатити тільки карткою, котру треба розблоковувати під власний ризик компрометації. Але уся “краса” цього “музею” саме в санкціях. Це майже пусті або повністю пусті прилавки.

Якщо є полиці із соком, то це буде тільки один вид соку, також є м’ясний відділ з однією товстою палкою шинки та сиру. Саме в цьому маркеті нам підказали, що можна купити воду, що коштує пів долара, давши хабаря у вигляді долара не забираючи решту. Але із трьох касирів хабарі приймають не всі. Але й дійсно, якщо всім продавати ту воду, то маркет доведеться зачинити оскільки не буде товару. Тож совок тут у повній красі. А це ще ми до Гавани не дісталися! Як кажуть, залишайтесь з нами, не перемикайтесь! Як сказав один рашистик у коментарях “Що нам ті санкції, он Куба вже 60 років під санкціями і нічого страшного!”, читаючи цей коментар саме на Кубі я ледве кавою не подавився. Але деякі речі у житті дійсно потрібно побачити, щоб усвідомлювати усю картину можливої дупи, такі місця як Нью-Делі в Індії, та супермаркет у Варадеро. У нас були ще плани гуляти далі, але ми припустилися однієї помилки. Запам’ятайте правило. Ніколи! Ніколи не йдіть подивитись на кубинський океан, якщо у вас є ще на сьогодні плани.

Краса океану тут тягне наче спів сирен. Тут він ще був із великими брилами, що додавали смугастості серед цієї неземної краси. Я навіть не пам’ятаю як опинився у воді, плаваючи у цій прекрасній воді. Десь на березі сидів місцевий працівник, побачивши мою любов до океану запитав мене “Чудове морько! Чи не так?)”. 

Таааак! На жаль останній автобус по пів острова закінчував ходити десь о шостій вечора, тож після океану ми змогли подивитись тільки невеличкий шматочок міста. Саме місто Варадеро доволі довге і теж має свою нескінченну пляжну лінію.

На щастя від пляжної лінії містечко відділяють невеличкі кущі як ширма, тож океан не так безсоромно буде притягувати. А ще ми домовились із місцевим таксистом, щоб він звозив нас завтра до Гавани.

Гавана

Є дві різні Гавани. Одну бачать туристи, що домовляються із гідами, або беруть тури в готелі, тобто це буде та Гавана, яку вам покаже уряд Куби. Зовсім іншу Гавану ви побачите якщо домовитесь із таксистом, щоб він вас привіз у столицю та заїхав за вами годин через п’ять. Повірте мені, відчуття та повнота картини будуть зовсім інші. Ми багато потім обмінювались враженням від побаченого з іншими туристами, нам здавалося що ми з ними були не те що в різних Гаванах, але й на різних планетах. Тож вам обирати що побачити — картину маслом або правду.

Рано вранці нас забрали із готелю і ми відправились у подорож. Це був трансфер шерингового формату, тобто разом із нами сиділа жінка, яка виходила біля аеропорту десь по дорозі. Перша фотозупинка була на гігантському мості. Це тут таке місцеве визначне місце. Міст дійсно вражає та знаходиться у дуже мальовничому місці над величезним урвищем. Навіть пташки і то нижче літали.

Таку зупинку треба включати до обов’язкового списку того, що подивитись в околицях. Тут навіть підприємливі кубинці відкрили барчик, хоча який в тому сенс, якщо у багатьох і так ол інклюзів. Наступною зупинкою була сама Гавана. Ми із водієм домовились що через п’ять годин він нас забере на цьому самому місці, якщо місто нас не забере першими))) Місто нас зустріло із музикою!

У прямому сенсі цього слова. Тут був міні карнавал із трьох людей, але було дійсно весело. Тепер я вирішив випити кави із тістечком. Але ми не до кінця розуміли усю глибину кубинської проблеми. По-перше, не було зрозуміло чи дійсно треба поміняти гроші на песо, але по факту у столиці приймуть будь-яку валюту. По-друге, намагатись знайти тістечко у центрі Гавани по шансах теж саме, що виграти у лотерею.

Коли ми знайшли кав’ярню, то вирішили, що треба знайти ще одну, щоб порівняти ціни, та не покидала мрія про щось солоденьке до кави. Але ми ж не знали, що на всю Гавану тут всього півтори кав’ярні. Ну здавалося б, зайди у маркет та купи щось до кави, тим паче на гугл мапі є маркети.

Ага, дзуськи! Спочатку був маркет, де продавалися лише рулони білого паперу. Потім був магазин з овочами, а в третьому, останньому, взагалі нічого не продавалося. Тільки штуки чотири пластикові пляшки до половини заповнені чимось схожим на пісок. Потім прийшов місцевий покупець і продавець дістав йому із під полиці пакет якоїсь шкарлупи. Коли намагаєшся сфотографувати цей увесь достаток, то продавці починають сердитись, але ми обережно кілька кадрів зробили.

Тепер треба прогулятись вулицями, щоб відчути дух столиці. Скажімо так, ми у черговий раз раділи, що народились в Україні. Якщо в Індії треба було дивитись під ноги, щоб не вступити у, перепрошую, лайно, то в Гавані було трохи гірше. Оскільки те саме лайно тут може литись із балкона, якщо хтось там зверху вирішив влаштувати вологе прибирання. Для перехожих людей це здавалось абсолютно нормальною подією, на нас не підготовлених трохи ляпнуло. Але це як посвячення у треш. Але чесно кажучи ми вже не дивувались. Тепер перед нами була наступна складна задача — треба було поїсти. Ресторанів багато, зачинених серед них ще більше. Можливо вони відкриваються ввечері, я не знаю.

Наприклад, чудова піцерія зі свіжим дизайном та привабливими банерами, та навіть персоналом у середині просто не працює і все. Можливо дефіцит сировини, можливо це показуха для приїжджих. На щастя, у підсумку ми таки знайшли відчинену піцерію. Касирка навіть погодилася прийняти оплату по відносно вигідному курсу у доларах. Але коли вона запитала чи збираємось ми куштувати піцу у закладі я допустив помилку сказавши так! Вона мені показала чергу на вулиці довшу ніж до Мони Лізи у Луврі. Це були теж щасливці, що знайшли ту єдину у місті піцерію. Добре, я змінив думку, давайте навинос. Тепер можна спокійно чекати в іншій черзі, серед тих кому сидіти не обов’язково. Чому такий попит на сидіння саме у закладі, усе просто, тому що навколо сидіти взагалі нема де. Тож ми «накрили на стіл» у когось перед дверима на сходинці. Коли прийшов хазяїн, він вирішив не турбувати нас та люб’язно почав чекати, щоб не переривати нашу трапезу)))

Це було дуже мило, але ми наполягли, щоб хазяїн все ж таки потрапив до помешкання. Мені здається, що я пишу не розповідь про мандрівку, а посібник “Як вижити у Гавані за п’ять годин”. Тож тепер ми вміємо здобувати собі їжу! Тепер можна далі досліджувати цей дивний світ. Але й на тому дива не закінчились, поки ми гуляли до нас підійшла пара, чоловік із жінкою і сказали що у Даші дуже гарні босоніжки! Вони почали із нами розмовляти та запитали чи не можемо ми помінятись із ними взуттям. Але враховуючи що мої сандалі кубинці взагалі вже вкрали тож відповідь була однозначна – ні, бо у нас не так тут багато залишилося взуття.

Наступне запитання мене взагалі збило з пантелику: “Варадеро це не справжня Куба, а ось Гавана… До речі як вам Гавана?”. Я й досі не знаю відповіді на це питання. Скажімо так, я там не живу, ось і ладоньки))))) Зараз є доволі популярна пісня зі словами “Гавана унана”, мені здається що співачка не була у Гавані коли складала таку милу та романтичну пісню)

Назад у Варадеро

На цей вечір в готелі у нас був зарезервований столик в а-ля карт ресторані. У нашому готелі їх було чотири. Сьогодні був креольський ресторан. Але бронь столика була через дві с половиною години, а їхати десь дві години та сорок п’ять хвилин) На щастя наш водій теж поспішав додому, тож у ресторані ми були завчасно, я навіть у білих джинсах. Тих самих, що колись купували для покорення Ріо. Не знав я ще на той момент, що скоро це буде мій єдиний теплий одяг в холодній Європі. Адже перед Кубою в літак у середині лютого я вже традиційно сідав тільки у літніх шортах, щоб не тягати теплі речі із собою у сонячну країну. Тож добре, що хоч білі джинси для а-ля карту взяли. Той вечір був просто пречудовий.

По ночах ми любили ходити на пляж та лежати на лежаках дивлячись на зорі. Тут було настільки низьке небо, що здавалося, наче зорі рухаються серед хмар. І здавалося б десь там є життя біля якоїсь зірки, вони нічого не знають про нашу епідемію ковіду, та й вірус до них просто не долетить. А ми з імунітетом, що закінчується, будемо проходити новий курс вакцинації по поверненні. Такі у нас були думки на той момент.

Наступного ранку ми відправились у подорож місцевим лісом. Ліс був платний. Є багато суперечок на тему чи вартий він своїх грошей, але нам сподобалося. Тут були і невеличкі печери і деякі екзотичні пташки, гігантських розмірів термітники і навіть перша колібрі яку ми зустріли!

Вона була зеленою. Радощам не було меж! Загалом джунглі були у всій красі, тут навіть і ліани і страшні печери-провалля, прямісінько як у майнкрафті. Зараз передивляючись фотографії того лісу, взагалі дивуюсь, як таке може не сподобатись.

А нагородою для тих хто пройшов ліс буде лазурне морько! Але ми зробимо дещо цікавіше. Кажуть тут є справжні коралові рифи, трохи далі за Варадеро у селищі Карбонара. Але звісно ж туристам туди ніяк дешево дістатися не можна. Бо треба тільки через купу доларів із таксистами. Але що ж нам, ми вже давали хабаря у супермаркеті, невже ми не доїдемо до якогось міста?

Кораловий риф та печера біля Карбонари

Ми ще з Києва взяли із собою маски із трубкою. Тож були підготовлені. Тепер нам потрібно доїхати на туристичному автобусі до автовокзалу Варадеро. Пройти повз вічну чергу до банку. На жаль мені здається, що кубинці проводять половину свого життя стоячи у чергах до банків. Я не знаю, що не так із банківською системою тут, але відділення завжди можна ідентифікувати по довжезних чергах. Особисто мені не зрозуміло, чому тут не можна прокласти, наприклад місцеву мережу, щоб розвантажити запити до банків. Тим паче що у готелях інтернет є і достатньо швидкий, щоб виконувати онлайн запити. Смартфони теж наче б то є у місцевих. Але це моє прагнення усе оптимізувати. Можливо кубинці до черг ставляться по-іншому. На автовокзалі нам сказали, що ми як туристи нікуди дістатися не зможемо самі. Є деякі автобуси, які ходять дуже рідко і в незручний час. Тоді йдемо на трасу ловити автобус. На наше щастя, місцевий чоловік взяв нас під свою опіку. Він сказав, що їхати треба буде із пересадкою, пояснив скільки буде коштувати проїзд і сказав, щоб ми просто були поруч. Перший автобус, що зупинився сказав чоловіку що не візьме туристів, навіть тих у яких є песо. Чоловік сказав що теж тоді не поїде і залишився із нами. Довічна подяка тобі незнайомцю за це. Інший автобус погодився нас узяти. Автобус то було гучно сказано, це було щось подібне до вантажівки де позаду усі сиділи на лаві.

Ми тут були нелегалами, та ще й єдиними білошкірими. Я обережно зробив пару кадрів. Завжди не розумів людей, що ниють про те, в якій країні вони живуть, помандруйте по світу, подивіться як буває. Тож Україна форева! Потім ми усі вийшли і пішли великим натовпом до автобусної станції, де ми пересіли на інший автобус. Наш новий друг домовився із водієм що нас тут теж підвезуть. Автобус вже був справжній, але дуже перевантажений. Тепер ми їдемо прямісінько до цілі. Нам треба було вийти на повороті до аеропорту. Адже там починається усе найцікавіше. Ми вийшли як планували, віддячили кубинцеві грошима від щирого серця. Він не хотів брати, бо допомагав теж від щирого серця, але йому дійсно ці гроші будуть у пригоді та він зможе їх поміняти по дуже вигідному курсу, тож ми наполягли. Настрій був на висоті.

Тепер ми на роздоріжжі. Наліво підеш — підземне озеро знайдеш, направо підеш кораловий риф знайдеш! Ми почали із печери. Нас радісно вітали місцеві працівники, що збирали кокоси із пальм. Видно їм сподобалося, що навіть тут бувають дикі туристи. І ось я вперше займаюсь снорклінгом із маскою у підземному озері в глибокій печері.

Трохи моторошно, прохолодно і точно незабутньо. Тим часом підвезли пакетних туристів і люди почали мірятись хто як дешево сюди дістався. Перший сказав, що заплатив всього 50 доларів, другий сказав “Пф, я всього 40 доларів”. Я не втримався і сказав “А нам дорога обійшлася у 40 песо на двох” (1,5$). Було ефектно, ми перемогли))) Але ще ми купували проїзний на день у туристичному автобусі за 10$ оскільки жили не у самому місті Варадеро.

Накупались, обміняли у місцевого працівника ще песо про всяк випадок та пішли добувати собі воду. Не могли ж ми не скористатись можливістю у країні де всюди висять стиглі кокоси. Я один смачний помітив ще до того як дійшли до печери, тож приховав його на зворотній шлях. Оскільки ми відомі відкривачі кокосів, тож проблеми із відкриванням не було, тут головне мати міцного лоба! Це жарт. Але кокос не довго чинив опір. Зараз би я просто уявив би що це голова рашиста, так відкрив би ще легше.

До села із рифом треба було пройтись хвилин 40 під пекучим сонцем. Тут дійсно потрібно бути заґартованим. То було справжнісіньке кубинське село. Я б радив сюди приїхати тільки для того, щоб побачити як виглядають села в екзотичних країнах. Тут навіть таксі є!

До речі про кораловий риф конкретного місця ми не знали. Але десь у відгуках зустрічалось, що він тут має бути. Коли ми нарешті дійшли до моря, то зустріли доволі штормову воду у гострих непривітних берегах із застиглої лави. Я ще зі своїми поламаними руками… Воля до плавання перемогла і я таки поплив на розвідку. Даша спостерігала за мною з берега. Так от, я офіційно заявляю — корал тут є, він добрий, живий. Рибками теж добре укомплектовано. Тут попадались навіть такі корали під водою, які ми зустрічали викинутими на берег у Домінікані. Схожі на віяло. Головне у цих лабіринтах знайти зворотний шлях і це не жарт, плюс треба тримати опір течії та хвилям, щоб пузиком не прочухати. Але якщо ти впевнено тримаєшся у воді, або ти расіянин, що не вміє плавати, то усе буде добре, можна сміливо лізти у воду. Накупались, тепер найскладніше, як без того доброго дядька добратись назад у вже рідне Варадеро?

І тут починається наша улюблена рубрика “Фартить по-азіатськи”. Ми дійшли до траси де треба ловити автобус. Поряд стояла жінка, як виявилось то був наш талісман. Під’їхав дуже комфортабельний сучасний автобус, жінка чекала саме його, оскільки це була розвозка для працівників готелю. Ми зайшли слідом за жінкою, водій нам кивнув що він не проти двох неочікуваних гостей. Ми зайняли місця і почали їхати у напрямку до Варадеро. Цікаво куди саме? У місті автобус зупинку не робив, а поїхав ще далі. Для нас це тільки на руку, їхав він так без зупинок довго-довго і нарешті зупинився… прямісінько біля нашого готелю! Це була розвозка для вечірньої зміни працівників саме нашого готелю! Пощастило це ще мало сказано. Водій на грошах не наполягав, але із радістю прийняв) Знати б розклад цього автобуса, можна було б колесити Кубою.

Печера

Наступне визначне місце в околицях Варадеро це печера із доісторичними наскельними малюнками. Але те, що малюнки доісторичні це не точно, оскільки це історія яку не можливо перевірити)))

Сама печера теж платна, але якщо попадеться один із завзятих працівників, то він багато чого цікавого буде розповідати.

Розміри печери вражаючі, а ще там вражаюча популяція кажанів. Деякі навіть із них навіть закільцьовані на лапках. Завдяки таким поміткам кубинці відстежують міграції кажанів. Тобто якщо десь знайдуть зграю із рожевими мітками, то будуть знати звідки вона мігрувала. Нам печера дуже сподобалась і на жаль тепер нас печерами навряд чи здивуєш)

Загадковий міст

Десь в годині пішки від нашого готелю ми помітили, що на одному із мостів завжди стоять туристи і дивляться у воду, при чому туристи кожен раз різні. Скільки разів ми вже проїжджали, я запідозрив, що тут є якась фішка і ми повинні її розкрити. Фішка виявилась дуже крутецька, біля цього мосту дельфінарій, а коли у дельфінів вільний час вони плавають біля моста. Тож можна хоч кожен день приходити та дивитись на дельфінів, що граються. І це повністю безкоштовно! Біля цього моста є дві зупинки туристичного автобуса, але для нас цей годинний маршрут згодом стане звичкою для прогулянок увечері. У нас тут взагалі вже з’явилися улюблені місця. Неподалік від нашого готелю був великий пагорб.

Це було наше особисте місце, ми приходили сюди дивитись романтичні заходи сонця, більше нікого тут не було, тільки час від часу десь внизу проїжджали ретро машини. Це особливе місце, тут завжди добре і спокійно.

Ми ще не раз будемо сюди приходити перед вечерею на заході сонця. До речі саме в цей час прилітають наші друзі колібрі, як я писав, головні атрибути, щоб побачити пташку це мати квітуче дерево та сідаюче червоне сонце.

Що ще є подивитись в околицях Варадеро

Тут я б не сказав, що є багато речей які можна подивитись, але той хто шукає завжди знайде. Коли у самому місці всі вулички були ретельно вивчені нами, підкорений кожен пляж нескінченої берегової лінії, ми почали вивчати, що є в околицях готелів, де робить зупинки туристичний автобус. Ми так ретельно вивчали, що я навіть один раз зловив головою дерево коли сидів на другому поверсі автобуса.

Запам’яталася прогулянка величезним гольф-полем з озерами, дивними птахами та галявинами з лунками. Поле знаходилось на території якогось готелю, але для туристів усі маршрути вільні. Я не уявляю, як на цій жарі можна грати у гольф, але прогулятись тут дуже мило. Потім великою знахідкою був цілий район, що знаходиться біля кінця півострова. Район явно планувався як туристичний, тут і супермаркет з дуже дивним асортиментом і ресторани і великий порт із яхтами.

Але я не знаю що тут трапилось, чи то ковід, чи то санкції вкрай усе задушили, але тепер це виглядає як район-примара. Людей тут мало, майже усе закрито, навіть є брендовий магазин, але звісно теж закритий. Є великі пусті готелі. Наразі ковідних обмежень майже нема, навіть ніяких тестів по прильоту здавати не треба було, невже той випадок пів року тому, коли цілий літак помістили на карантин так вдарив по іміджу Куби? Сумно, тут дійсно великий потенціал для туризму. Але гуляти цими вуличками доволі приємно, не так лячно, як у Туреччині під час повного локдауну.

Можливо тут просто бізнес погано налагоджений, хоча у цій країні є дуже підприємливі люди. Наприклад, мені намагались впарити марихуану навіть під час плавання у морі. Погодьтесь, такого рівня сервісу ви ще не бачили. Коли ти плаваєш, до тебе підпливають і починають розповідати про асортимент. Особисто я бачу на Кубі багато потенціалу для потужного розвитку, але, здається, місцевий уряд щось робить не так. Наступним відкриттям був для нас один із сусідніх до нас готелів, він знаходився за поворотом берега, із водоростями на пляжі їм трохи не пощастило, але у готелю є родзинка. Кожен вечір на заході сонця тут грає жива музика, а бармен ходить і розносить усім глядачам коктейлі, при тому навіть якщо ти не з цього готелю, тобі теж із радістю принесуть.

Це дуже інстаграмне місце. Але в цілому я б саму Кубу також назвав би інстаграмним місцем, якщо розділити кубинський рай та пекло, то тут вас чекають чудові заходи сонця, один з найкрасивіших океанів світу, занзібарського рівня, та екзотичні пташки. Птахи це дійсно щось унікальне тут, я кажу про тих величних пеліканів, що я розповідав раніше. Ми на маршрутах із ними зустрічались багато разів. І якщо вони у тебе на дорозі, то стороною будеш обходити саме ти, а не вони. І краще щоб ти ще рибку із собою приніс, я ще ніколи не бачив таких вільних та величних птахів та близько.

Окремо я хочу розповісти про вечірні шоу у готелях. Раз на тиждень тут святкують кубинський день, це як міні свято на території готелю, при чому ми таке бачили не тільки в нашому. Вечірні шоу у нас були такі: спочатку три дні енергійних танців різних національностей, гімнасти. А найголовніше — шоу синхронного плавання у басейні. Уявляєте справжнє професіональне синхронне плавання за участі багатьох плавців!

Для урізноманітнення відпочинку час від часу ми ходили до включених аля карт ресторанів. Сьогодні був японський ресторан. Відвідувачі сиділи по колу за столом, посередині кухар витворяв трюки із їжею та приборами. Під час трюків потрібно було ловити їжу, було радісно та весело.

Ми познайомились із парою яка мешкає у москві, ми добре розговорились, виявили що у нас є спільні інтереси. Після вечері ми пішли по номерах і почалася війна…

Увесь світ перевернувся до гори ногами, у нас ще тільки кінець 23 лютого, а в Україні вже ранок. Я бачу стрічку робочого чату. Даша зв’язалася із мамою, сказала, щоб вона розбудила моїх батьків. Моя мама спросоння запитала “Ти дзвонив? Щось трапилось?”. Тепер рішення треба було приймати дуже швидко. Оскільки кожен наступний день ставав тільки гіршим за попередній. І ті жахи, що здаються на межі сьогодні, завтра вже будуть тільки квіточками. Гарною новиною стало те, що у расіян як завжди усе робиться через дупу. І стало трошки легше, коли по внутрішніх каналах через знайомих ми дізнавались, що на фронті ці потвори зазнавали поразки. Як сказав потім майор Чорнобаєв одній російській мамці: “Вашого сина заджавілініло!”. Але це усе було далеко не в перший день Я опублікую наступну розповідь, де більш детально розкрию нашу історію після Куби, але тепер повернемось до Куби. Почнемо з того, що подихаюча Куба вирішила виділитись, заявивши, що визнає незалежність Донецька та Луганська. Напевно, забагато туристів, треба зробити менше. А шкода, мені вона тільки починала подобатись, але звісно тепер по нашій ліцензії турагента вже ніхто до Куби ніколи не полетить, хай далі сидить без туристів. Ми, українці, вийшли на сніданок, водночас вийшли наші вчорашні московські знайомі. Дівчина, ковтаючи ком у горлі, невпевнено запитала “Я навіть боюсь запитати, як ви тепер до нас будете ставитись?”. Я пояснив, що саме вони двоє нічого поганого ще не зробили, але звісно те що трапилось, вже буде безповоротнім у плані стосунків українців із расіянами. Дівчина підійшла із мокрими очима і співчуваючи обійняла нас із Дашею.

З роботи прийшов емейл, що за мною буде закріплений німецький волонтер і тепер усі українці у додатковій оплачуваній довгостроковій відпустці і за всіма працівниками гарантовано зберігаються робочі місця. Моя німецька менеджер також одразу зі мною зв’язалась, сказала, щоб я поки що повністю забув про роботу, а вона вже готова їхати на кордон з Україною, щоб рятувати моїх родичів. В цей же момент на зв’язок вийшла менеджер відділу кадрів і з полегшенням видихнула, дізнавшись що я не встиг повернутися з Куби. Побажала залишатися на острові і переключилася на інших працівників. Наші друзі з Польщі вийшли на зв’язок і сказали, що чекають на наших батьків.

Наступна новина для нас була, що авіакомпанія разом із пакетним туроператором більше не існують, тож тепер ми залишаємось на Кубі на невизначений період. За цей невизначений період гід навіть хотів додаткових грошей отримати, а потім дізнався, що насправді він нам винен грошей за скасований літак. Оскільки на самій Кубі війни немає, то тут так просто не можна викинути туристів з готелю. Тож тур усім було продовжено на невизначений термін. Посол України написала, що візи у всіх також будуть автоматично пролонговані на невизначений термін. Треба якось летіти. Рейсів немає, та й куди взагалі тепер летіти? Минулого життя більше не існує, буде нове, яке нове, як саме воно буде виглядати? І взагалі як вийти зі стану заціпеніння? Так, головна задача для нас – витягнути маму з Мишком якомога швидше з країни, а батька подалі від епіцентру. Я не буду описувати деталі евакуації, але є справжні герої у цьому світі. І мама з Мишком по щасливому збігу опинилися в одному з перших евакуаційних поїздів. Хоч поїзд і попав під обстріл рашистів, але все обійшлося. Татові також пощастило виїхати з Києва в той момент, коли по столиці вже їздили расійські танки. На щастя, у Львові тоді жила дуже хороша знайома. Олена була не в мережі, тож я їй просто написав, що батько із завтрашнього дня буде жити разом з нею. С часом Олена прислала відповідь, що залюбки чекає на тата. Так, розв’язали першочергове питання – безпека близьких.

Наступне питання – безпека друзів. І людей, що відзначилися в нашому житті. Я вийшов на зв’язок навіть з одним з викладачів з інституту. Трохи заспокоювало, що всі вони хоча б у відносній безпеці і на зв’язку.

Паралельно в пріоритеті було питання, як можна допомогти ЗСУ хоча б віддалено. На щастя на самій Кубі нам гроші були не критичні, оскільки разом із туром продовжили програму все включено. Тож з карток залишки відправив на донати. Далі ми збирали до купи всі можливі сервіси лояльності, що дали можливість обмінювати бали на донати. До речі, пам’ятаю що одним із перших зреагувало Сільпо та одна книгарня, що почала конвертувати гроші з карти єПідтримки через купівлю книжок на підтримку бійців. Всі сервіси для конвертації програм лояльності опублікував в соцмережах, щоб інші могли вивести.

Що далі? Треба думати. Даша сказала, що раз нам пощастило опинитися далеко від війни, треба зрозуміти, що від нас очікує всесвіт, тобто що саме ми можемо корисного робити прямо тут. З першого ж дня ми почали полоскати расіянам мізки до того, як вони встигнуть подивитися свою пропаганду. В той момент расіянська пропаганда робила все, щоб приховати факт початку війни. Ми ж пачками обробляли расіян в готелі під приводом “О! А хочеш дізнатися що там в Україні?”, на автоматі всі відповідали “А давай!” не усвідомлюючи що перед ними українець. Оскільки авіапростір для расіян і білорусів закривався зі швидкістю хаймарса, їх достроково вивозили з готелю, ще й збивали з них гроші, бо вони мають оплатити новий літак.

Натомість у готель почало прилітати все більше і більше поляків. Поляки одразу стали найкращими друзями українців. До мене підійшов чоловік і сказав, що знає через знайомих у турагентстві, що через тиждень буде чартерний літак, у якому ще є вільні місця, він спробує зв’язатися зі знайомою, щоб нас безкоштовно посадили на літак. Інший до мене підійшов і грізно запитав чи я не москаль. Який я був щасливий в той момент, що я не москаль, бо навряд чи б після тієї зустрічі я б зміг написати цю розповідь. Поляки до нас підходили і висловлювали свою підтримку. Ми ж застрягли у справжньому дні бабака. Тільки тут ще й кожен день усе жахливіші та жахливіші новини із твоєї країни. А перед очима безкрайнє красиве карибське море, краса якого тепер не значить нічого для нас. Ми в умовному коридорі між старим та новим життям. На щастя часу подумати про нове життя було вдосталь. Ми усвідомлювали, що нам просто нескінченно пощастило не опинитися в епіцентрі війни і тепер ми маємо конвертувати цей шанс на користь українців. Тож ми вже знали що станемо волонтерами, а пізніше й одними з меценатів центру видачі продуктів для українців. Треба було визначитися з країною для нового життя. Ми тоді не усвідомлювали, скільки саме те нове життя буде продовжуватися і наївно думали що тижні два-три. Але, однак, країну треба обрати. Німеччину ми одноголосно відкинули. Чим дуже здивували мій німецький менеджмент. В один голос ми визначилися, що це буде Польща. Рівень життя ми тут отримаємо максимально комфортно наближений до України. Умовним планом Б був Стамбул або Малайзія. Наступним питанням було збереження уламків минулого життя. Оскільки ми не відносимо себе до матеріалістів, то з минулого життя головне зберегти спогади. А де всі спогади окрім фотографій? На расіянському сайті ще й кацапською мовою. На щастя, всі фотографії зберігаються в хмарному сховищі, тож вони в безпеці. А ось з розповідями підстава ще та, на тому сайті ще є й умовний захист від масового експорту. Але ж я тестувальник, тож коли мені треба витягти мій контент з полону, то ніякий захист рашикам не допоможе. І як результат цю та інші розповіді ви читаєте на моєму особистому сайті та ще й солов’їною мовою.

Дорога до нового дому

Українці майже з першого дня війни об’єдналися в різні чати, бо питань було треба вирішувати дійсно багато. І в той час, коли ми шукали шляхи покинути острів, як з’ясувалося, польські туристичні оператори шукали шляхи, як допомогти українцям. І в одному з чатів проскочила інформація що чиясь знайома турагент з Польщі зможе безкоштовно посадити вісім людей на вільні місця в чартерному літаку. На наше щастя, в цьому чаті було шестеро людей окрім нас. Тож на нас записали місця. Це чудова новина, але виліт через тиждень. Хоча чесно кажучи вже взагалі не було ніякої різниці коли той виліт, бо час тепер не мав для нас сенсу. Це лише показник того, коли почнеться нове життя. А від того, коли саме воно почнеться нічого не змінюється. Хотілося тільки швидше почати приносити більш вагому користь Україні. Ми розповіли іншим українцям по чатах про те, що польський тур оператор Rainbow дозволив тур агентам безкоштовно саджати українців на вільні місця в чартерах. В тому чаті також була консул України, яка допомогла всім іншим розподілитися по літаках. Цікаво, що паралельно з чатом Куби ми бачили чат туристів сусіднього острова Домінікани. На відміну від совкової Куби, в домініканському чаті вирішувалися рівно протилежні питання на тему інтеграції в країні. А нам вже час летіти в невідомість. Ми провели на острові 24 дні. Про наш новий досвід буде опубліковано пізніше велика розповідь.

P.S. Під час війни було дуже важко взяти себе в руки і написати розповідь про подорож. А фактично про дуже важливий період нашого життя. Сказати що я був не в ресурсі нічого не сказати. За написання цієї розповіді я вперше сів через 3 місяці. Важливо її було написати хоча б в якомусь дуже чорновому варіанті, доки не погасли деталі в спогадах. Після написання розповіді я понад рік боявся до неї повертатися, щоб її починати вичитувати і приводити до ладу.

Моє нове робоче місце

Цікавий факт про 1 вересня та туризм

Спочатку на сьогодні планувався Кіпр, але не встигли купити квитки.
Місяцем пізніше на сьогодні були куплені квитки до Болгарії, з технічних причин Wizz air повністю скасувала напрямок і ми не полетіли.

У результаті Кіпр був перенесений на три місяці назад, а замість Болгарії у підсумку був місяць тому Туніс.

Позитивним фактом цього дня стало отримання візи в далеку країну, про місце становища якої минулого року я навіть не здогадувався. Скажу одне для добирання – нам знадобиться 6 перельотів, година на автобусі та 4 години на таксі.

2 вересня, 2014

Підсумки року

Назва: Екзотичний
Пташка: Вівчарик
Страва: Запечене М’ясо за рецептом Мишка
Канал: Смішно не буде
Ніколи не забуду: Як грав в кольмара у реальності
Серіал: Гра в Кальмара, другий сезон
Проект: Переніс сайт на власний хостинг
Музичний гурт: Pulatova, смітничок
Пісня: Хитруни невидимки, Медуза
Подія в кар’єрі: Не звільнили і перевели в Ядро
Подорож: Балі
Спонтанна подорож: Зимове Закопане
Подія в подорожах: Експо 2025
Місто: Кобе
Досягнення в подорожах: Купив подушечку для спання
Авіа: Найбільша кількість перельотів за рік 39
Цікаве у подорожах: Спускалися у жерло вулкану із масками
Досягнення у подорожах: Підбили 5 людей на відкриття Азії
Фраза: От свинюки, дуже любо стало
Гра: Факторіо
Складна подорож: Центральне португальське каміно із дощовими днями
Заклад: Mixue, Sukiya
Гаджет: Здав навушники в кінці терміну
Вперше: Літав на гідроплані

2024

Назва: Першокамінський
Страва: Смажена риба, Рамен
Місія: Відмивання людям мізків від пропаганди
Канал: Бородьба з каналами де Індуси знімають поїзди
Ніколи не забуду: Фокааачі(
Серіал: Вбивство в одній будівлі
Проект: Написав додаток на Андроїд
Складне: Зламана пластина в руці
Концерт: Герої меча та Магії
Музичний гурт: Гордій Старух
Пісня: Big in Japan
Подія в кар’єрі: Визнання багатьма колегами мене як людину, яка все знає.
Фраза: Як класно бути тобою, коли ти все вмієш. Одна колега сказала, що мене любить. А я ризикну! Шокупан, а що це?
Подорож: Кольмар
Подія в подорожах: Туристи з Греції попросили полагодити автобус, коли я був в іншій країні
Досягнення в подорожах: Офіційно подивилися половину світу
Авіа: Керування радіо-літачками. Навчився саджати Airbus в симуляторі
Фішка у подорожах: Тугудтуго
Фішка від Даші: Наклейки у подорожах
Активне: Перше каміно
Жарт з подорожей: Як тобі мітболи?
Жарти: Лаванья
Гра: Planet Crafter, Factorio
Складна подорож: Каміно
Заклад: Накєлни
Гаджет: Бездротові навушники
ШІ: Значне кар’єрне горизонтальне зростання за допомогою ChatGPT
Навички: Штучний інтелект оцінив мої навички як Senior QA/Team Lead
IT подія: Інтеграція зі штучним інтелектом
Наукове: Повернувся в рейтинг топ 100 000 у Folding@Home
Вперше: Брав участь в аукціоні

2023

Назва: Полярний день
Страва: Запечене м’ясо в скляній формі
Улюблений транспорт: Електросамокат
Місія: Цифрова допомога українцям
Канал: Стерненко
Ніколи не забуду: Як мене штурмували бабусі із посвідками що вони живі
Серіал: Білий лотос
Проект: Клуб Мандрівників
Складне: Дзвонити до лікарів
Концерт: Естонський гурт у Любліні
Музичний гурт: Гордій Старух
Пісня: Clark
Подія в кар’єрі: Тихо, то й добре
Подія в подорожах: Виверження вулкана та полярне сяйво
Авіа: Флайдубай майже як Емірейтс
Фішка у подорожах: Додовбуватися до рашиків, повернення на Експо 2020
Фішка від Даші: Чомг
Активне: Ходили по квест кімнатах
Цікаве з подорожей: Відправив 75-річну бабусю в самостійну подорож до Греції
Про що я шкодую: Рівень русофобії досі недостатній
Жарти: Моя дружина не повторює жарти
Фраза: Навіть так?
Гра: Subnautica
Фізична гра: Цо і Цо
Складна подорож: Ісландія
Заклад: В’єтнамка
Подорож викликає найтепліші спогади та бажання повернутися у часі назад: Тромсе
Гаджет: NVMe

2022

Назва: Полярна ніч
Страва: Гночі, свинина в соусі по-сичуанськи, плацкі жемнячні з гуляшем
Улюблений транспорт: Електросамокат
Досягнення: Повний перехід на українську мову
Люблю дивитися: Як расіян розриває гранатами з дронів
Людина: Майор Чорнобаєв
Улюблене шоу: Як виють расіянки
Місія: Бути волонтером та одним із меценатів волонтерського центру
Важливе: Допомогли знайти безкоштовне житло більше ніж 11 000 біженцям
Канал: Стерненко
Подія: Вбито більше ста тисяч кацапів
Ніколи не забуду: Як літня полька почувши що ми з України ледь стримала сльози
Фільм: Не дивися вгору
Проект: Наш особистий сайт 824.com.ua
Складне: Перекласти розповіді за 12 років подорожей на українську мову
Концерт: Scala & Kolacny Brothers
Пісня: Ой у лузі червона калина
Подія в кар’єрі: Офіційно працюю на двох роботах в один і той же час
Подія в подорожах: Експо 2020
Фільм року: Гра у кальмара
Найдовший переліт за всі подорожі: 16 годин
Авіа: 200-й переліт
Подорож життя: Куба
Фішка у подорожах: Пошуки веспи
Праця: Водій що водить дитячий поїзд по колу
Фішка від Даші: Чє
Улюблена своя розповідь: Полярна ніч
Популярна розповідь: Повернення коштів зі SKY UP під час війни
Заклад: В’єтнамка
Кухня: Індійська
Цікаве з подорожей: Повернувся у санаторій де останній раз був 27 років тому
Про що я шкодую: Рівень русофобії досі недостатній
Жарти: Скетчі від Шевченко
Фраза: Обленерго
Гаджет: Фітнес браслет

2021

Назва: Дуже довгий
Особливість: Відкриття кордонів після Ковіда
Фраза: “Моя нога!” і “Як твої руки?”
Канал: Utopia, Риндич
Пісня: Хуанхе
Музичний гурт: Костянтин
Найгостріший спогад: Соус від Жені
Екстремальне: Снігокат
Подія: Зламані руки
Міста: Алачаті, Акьяка
Жарт категорії Б: Фекальна шкала
Новий напрямок: Колишня Югославія та Балкани
Складна подорож: Нескінченна Туреччина 2021
Музична подія: Атлас Вікенд
Концерт: Костянтин на Атласі
Страва: Грибочки гриль
Ніколи не забуду: Як учні савранської школи для мене записували відео підтримки
Радісна подія в кар’єрі: Отримав багато подяк від Сілке
Досягнення у кар’єрі: Успішно пройшов технічні співбесіди англійською мовою
Сни: Як я із Сілкою ловив кальмара
Фраза: Ще!
Цікаве у подорожах: З третього разу таки вдалося потрапити до Італії
Заклад: Чарльз Бейкер, Хінкалі та Вино
Спонтанна подорож: Албанія
Найкрасивіша поїздка: Албанія
Фільм: Кловерфільд 10
Спорт: Рекордна кількість поїздок на велосипедах
Улюблений транспорт: Електросамокат
Облом: Перелом
Складні поїздки: Туреччина
Улюблена своя розповідь: 33%
Цікава подія: Знесли гараж, поки ми були в подорожі
Жарт 1: Продемонстрував Миші магію, як я можу робити так, щоб зник цілий гараж!
Жарт 2: Квадратний Колізей, але цей жарт ніхто не помітив
Серіал: Паперовий будинок
Нагороди: Найкращий продавець 2020, найкращий автор 2020 на Турправді
Досягнення подорожей: Побачили третину світу
Перший раз у подорожах: Потрапили на святкування нового року у листопаді (Сорренто)
Подорож викликає найтепліші спогади та бажання повернутися у часі назад: Львів у Олени з Дашею
Цікавий факт про подорожі: Літали вдруге на повітряній кулі і воно було так само радісно як і в перше
Популярна розповідь: Маршрут Домініканою

2020

Назва: Прикольний
Формат: Спокійний і затишний
Музичний гурт: Олена Войнаровська
Місце для прогулянок: Міністерка
Подія: Наше четверте весілля
Несподіване, але кумедне: Втекла тамада перед весіллям
Руки гаки: Три рази розбивав телефони
Завжди на зв’язку: Користувався рекордною кількістю закордонних мобільних операторів
Концерт: Казка
Фільми: Паразити та Платформа
Ніколи не забуду: Захід сонця на каланчі в лісі, а потім ми вночі спостерігали за кометою
Страва: Домашні мочі
Досягнення у кар’єрі: Oracle DBA
Програмування: Написав калькулятор та олімпійку
Радісна подія у кар’єрі: Запрошували повернутися на одну з попередніх робіт в iDeals Solutions
Жарти: На 1 квітня ми опублікували фотографію, що відлітаємо в подорож, це був пік локдауну і все було закрито. Багато хто був у шоці.
Побутові досягнення: Провів нову проводку в кімнатах
Активне: Рекордна кількість пройдених кілометрів пішки
Гра: Crash Bandicoot N. Sane Trilogy
Сни: Про Мальдіви біля Кіпру і сон про північне сяйво, сон про те як я катався на ферарі по Мальдівах
Досягнення у подорожах: Жили місяць у Туреччині, це була найдовша подорож.
Відкриття: Лагуна Олюденіза
Фраза: Оророу!
Сміливі рішення у подорожах: Залишитися в Туреччині без зворотних квитків
Спонтанна подорож: Єгипет 2
Відомі мандрівники: Нас впізнали на Міністерці
Перший раз у подорожах: Бачили баобаб в природному середовищі
Головна поїздка: Занзібар
Найкрасивіша поїздка: Занзібар та Баварія
Пощастило в поїздках: Не потрапили в локдауни
Нове у подорожах: Віддалена робота за кордоном
Вперше за історію подорожей: Ми не маємо на руках квитків
Міста: Інсбрук та Швангау
Акції на авіаквитки: Напевно вперше купували далекомагістральні квитки за повним тарифом

2019

Назва: Золоті руки (тоді вони ще не були титанові)
Задум: Відвідати різні спортивні змагання
Музичний гурт: Maruv (срана русня)
Заклад: Манана Мама
Екстремальні події: Пожежа в гаражі та витік газу у квартирі
Екстремальні ідеї: Стрибнув спиною вниз з багатометрового снікерса на велику надувну подушку
Концерт: Акустика під зоряним небом від Олени Войнаровської
Серіал: Реальні упирі
Ніколи не забуду: Похід в I-labyrinth
Страва: Сирники за ГОСТом
Запитання: А де?
Гра: Bang
Досягнення у кар’єрі: DevOPS
Жарти: Біля каміна, Янчень, Чому мовчиш як у військкоматі?
Побутові досягнення: Зібрали кухню своїми руками, полагодили мотор у посудомийці
Спортивне: Вперше катався на роликах
Активне: З Мишком пройшли пішки через увесь Київ
Нагороди: Переможець курсів з ораторського мистецтва, найкращий автор 2018 на Турправді
Досягнення в подорожах:
Відкрили 50 країну!
Відкриття: Ансі
Визнання: Посол сказав, що у нас підозріло дешеве житло в Японії
Сміливі рішення у подорожах: Літали в одній подорожі різними рейсами
Спонтанна подорож: Молдова
Незвичайне у подорожах: Безкоштовна путівка на 24 дні до Одеси для Даші з Мишком
Наші розповіді: За багатьма країнами наші фотографії на третій стрічці у пошуку гугл
Відомі мандрівники: За рік нас тричі впізнали. У Гданську, в літаку та у Михайла на дитячому Дні народження
Вперше у подорожах: Побували на Карнавалі (у Домінікані)
Головна поїздка: Японія
Найкрасивіша поїздка: Домінікана та Ансі
Подорож викликає найтепліші спогади та бажання повернутися в часі назад: Каппадокія з друзями
Везіння у поїздках: Сонячна погода
Нове в подорожах: Літали на повітряній кулі
Розвиток оповідань: Наші фотографії та оповідання використовують турагентства
Міста: Ансі, Нара
Акції на авіаквитки: Лоу-кост тарифи МАУ

2018

Назва: Найнасиченіший. 10 закордонних поїздок та 4 Україною. Сумарно 63 дні у подорожах
Музичний гурт: Onuka
Заклад: Salateira
Найважче: Фотоапарат, що ламається.
Концерт: VEDALIFE
Пісня: Don’t Fly Away
Книга: Дірк Джентлі, 1984
Страва: Локшина по-китайськи
Гра: Бійцівський клуб
Досягнення у кар’єрі: Перейшов в автоматизацію
Правильна ідея: Поговорити з Дірком
Спонтанність: Фестиваль U-park
Жарти: Там кошеня, живе? Сиджу мокра у машині. Закричала на весь автобус, коли побачила Ейфелеву вежу.
Питання: Прикордонник довго гортаючи наші паспорти запитав “Ви, що з Орлом та Решкою ​​подорожували?”
Облом: Не зміг потрапити на концерт Onuka
Цитати: А цих все возять. Like an animal. Сам знаю ср..
Сміливі рішення у подорожах: Вперше з’єднали лоукостери в ланцюжок
Головні та складні поїздки: Китай та Норвегія
Відкриття у подорожах: Єгипет заново перевідкритий
Нове в подорожах: Початок подорожей складними маршрутами з Мишком
Досягнення в подорожах: Цього року було досягнуто позначку – чверть світу
Спонтанна подорож: Брест у Тарганстані
Найкрасивіше за всі подорожі: Норвегія
Улюблена своя розповідь: 26%
Цікаве: Практично всі оповідання цього були написані під запис концерту Onuka.
Міста: Сіань та Фенхуан

2017

Назва: Найекзотичніший
Музичний гурт: Lux d’Jur
Заклад: Хачапурі та Вино
Відкриття: Острів Ко Ліпе
Фільм: Детективне агентство Дірка Джентлі
Найважче: Сейшели
Концерт: Onuka від Uber
Пісня: Onuka – Svitanok
Страва: Том Ям
Геніальна ідея: Влаштуватись у Matrix42
Цитата: Реальні шанси!
Досягнення: Здав граматику з англійської на вільний рівень
Гра: Intime

2k16

Назва: Відкриття Європи
Музичний гурт: Дядя Вася
Заклад: Тюбетейка
Відкриття: Гданськ
Найважче: Ремонт посудомийки
Місто: Гданськ
Пісня: Amor Electro – Juntos Somos Mais Fortes
Страва: Португальські сардини
Дива світу: Були над хмарами на Мадейрі
Приємний момент: Мене впізнали на вулиці в Мукачево, як блогера
Геніальна ідея: Віддалена робота Out of office
Сама невдала ідея: Пройти пішки до Канісалу
Концерт: На площі на Мадейрі
Цитата: Стейки-Стейки
Відкриті міста: Хошимін, Далат, Нячанг, Хойан, Дананг, Ханой, Сапа, Нінь-Бінь, Там Кок, Абу-Дабі, Лісабон, Фуншал, Камеро-де-Лобуш, Канісал, Рібейро Фріо, Порту, Сінтра, Кашкайш, Піньхао, Ламега, Регуа, Амстердам, Краків, Велічка, Прага, Гданськ. Гдиня, Сопот, Берегове, Косино, Мукачево

2015

Заклад: Манана мама
Досягнення: Хата
Подорожували сумарно закордоном: 33 дні
Найважче: Ремонт
Село: Маска
Пісня: Хочеш?
Страва: Паелья
Відкриті міста: Будапешт, Хевіз, Мішкольц-Тапольца, Секешферхервар, Кестхей, Мішкольц, Коста Адехе, Лос Гігантес, Маска, Чінамада, Пуерто-де-ла-Крус, Пуерто-де-Кармен, Ла-Лагуна, Тракай, Рига, Юрмала, Єреван
Цитата: Гре

2014

Назва: На краю світу
Музичний гурт: Stromae
Заклад: Євразія
Досягнення: Подорожували сумарно 56 днів
Відкриття: Пустеля Сахара
Найважче: Зміна роботи
Місто: Тількара
Пісня: Аргентинське соло
Страва: Пальміто
Приємний момент: Мишко заговорив складними реченнями
Геніальна ідея: Підкорити Південну Америку
Відкриті міста: Нью-Делі, Матхура, Агра, Джайпур, Фатехпур-Сікрі, Удайпур, Дубай, Енфінда, Тозер, Туніс, Хаммамет, Набель, Ларнака, Лімасол, Пафос, Айя-Напа, Полісі, Каш, Ріо-де-Жанейро, Фос-ду-Іґуасу, Пуерто-Іґуасу, Буенос-Айрес, Салта, Хухуй, Пульмамарка, Тількара, Вільясон, Ла-Кіяка, Салар-де-Уюні, Ла-Пас, Копакабана, Куско, Ольянтайтамбо, Агуаскальєнтес, Ліма.
Концерт: Joryj Kłoc
Цитата: Мишкові б сподобалося

2013


Назва: Острівний сезон
Музичний гурт: МРФ
Заклад: Fraid house
Досягнення: Тім лід
Відкриття: Мальдіви
Найважче: Зміна роботи
Місто: Гонконг
Острів: Шрі-Ланка
Пісня: Danza Kuduro
Страва: Стейк із тунця
Приємний момент: Мишко відповідає Так
Геніальна ідея: Відправити батьків до Єгипту
Відкриті міста: Гонконг, Дамбула, Сігірія, Галле, Параденія, Канді, о.Мале, о. Маафуші, о. Бьядхо, о. Фан айленд
Концерт: Сухішвілі
Цитата: “Не говори з ним, він божевільний!”

2012

Назва: Епоха великих подорожей
Музичний гурт: МРФ
Заклад: Кінотеатр Шевченка
Гра: Dixit
Досягнення: Підвищення на посаді
Відкриття: Відкриття бару
Найважче: Обмін кришечок на келихи від Coca-cola
Місто: Стамбул
Пісня: Паттайя
Страва: Нудлс
Приємна пора: Віщий сон
Геніальна ідея: З Мишком у гори
Відкриті міста: Königsberg, Бангкок, Паттайя, Istanbul
Концерт: LMFAO
Екстрім: Тролей через Дніпро
Цитата: “Маленька парковочка”

2011

Назва: Рік знань
Музичний гурт: FLЁUR
Заклад: Фламінго (Тернопіль)
Гра: Cluedo
Програма: VMware
Операційна система: Windows 7
Досягнення: Народження Михайла
Найважче: Боротьба за опалення
Місто: мішкино (це в сраному оркостані)
Пісня: Мокренька кисонька, Бардак, Барбара Стрейзанд
Страва: Українська піца із салом та солоними огірками
Геніальна ідея: Купити SSD

2010

Музичний гурт: FLЁUR
Заклад: Мафія
Гра: Лото
Операційна система: Windows 7
Досягнення: Весілля, Рада ФК
Найважче: пошук машини для весілля
Місто: урюпинськ у клятій русні
Пісня: Скуті одним ланцюгом
Страва: Грецький салат
Геніальна ідея: НГ у поїзді

2009

Музичний: FLЁUR
Заклад: Здоровенькі були
Гра: Монополія
Операційна система: Windows 7
Досягнення: Було запрошено до оркостану на нагородження за тестування антивіруса
Найважче: Все було відносно легко
Місто: Верховина
Пісня: Кораблики
Страва: Суші
Геніальна ідея: Підкорити Карпати
Вперше: Літав літаком

2008

Музичний гурт: FLЁUR
Компанія: McDonald’s
Гра: Мафія
Флешмоб року S.T.A.L.K.E.R.
Операційна система: Vista
Досягнення: Закінчив 3 курс
Найважче: 6 семестр
Місто: Алушта
Пісня: Бахчисарай
Блюдо: Лагман
Геніальна ідея: Підкорити Крим

Азіатська хвороба

Повернувшись з Індії я на роботі розповідав про кумедний випадок, як нам довелося випадково погуляти лепрозорієм. Оля, що сиділа зі мною в одній кімнаті, дуже боялася, що я одного дня привезу в Україну якесь невідоме азіатське захворювання. Почувши мою розповідь про прокажених, Оля почала боятися ще більше. Сталося все за кілька днів, коли я на роботі почав відчувати ознаки підвищеної температури і відчував себе погано. Я не хотів палитись, бо це явно була якась дрібниця. Але тут на мене напало чхання і дівчатка помітили, що колір мого обличчя трохи блідий. Мене примусово відправили додому на лікарняний, найбільше наполягала Оля. Ідучи додому, я подумав: «Ех, пішов просто перед обідом, треба було хоч пообідати в офісі, щоб обід не пропав». Випивши колдрекс і відлежавшись, через пару годин я вже був бадьорим. Але на роботі все лише починалося. Всі співробітники дружно отруїлися обідом, причому з високим рівнем токсикації. Людям не вистачало туалетів. Звичайно Оля отруїлась теж. Подруга Олі працювала медсестрою, і дізнавшись, що Олю заразив колега, який повернувся з Азії, зробила діагноз «Це те саме невідоме азіатське захворювання!». Олі поганіло ще більше, вона здала ряд аналізів і до вечора боялася, щоб це захворювання можна було хоч якось вилікувати. Увечері прийшов Олін офіційний діагноз «Харчове отруєння» і Оля була нескінченно щаслива такому результату.

5 квітня 2014

Дуже красива Італія

Види, які нас чекали в цій поїздці, в рейтингу по Європі перемагає хіба що острів Мадейра (наразі вже Норвегія). Поїздка до Італії нас дуже вразила і, як завжди, хочеться з усіма цим поділитися. Як і багато інших поїздок все почалося майже рік тому, це був спекотний серпневий день. Була інша робота. Я сидів біля синьої колони в офісі і натрапив на ці промо-квитки. Це вже ціла традиція, купити промо тариф у МАУ за рік) За досвідом португальського рейсу, я чекав що колись мені скасують або змінять дати в цих квитках з боку авіакомпанії. Чекати довелося до кінця осені) Час вильотів змінився, і мені МАУ погодилися безкоштовно змінити зворотну дату. Тепер наші коротенькі промо квитки перетворилися на справжню повноцінну подорож. Ще раз красно дякую авіакомпанії за цю зміну. Оскільки про дати безвізу ще й мови не було, то необхідно було ще й до Угорщини злітати для отримання мультивізи. Але відстань між поїздками треба було робити мінімальною на випадок отримання короткої візи. Зараз пишу і прозріваю скільки рухів тіла і прорахунків потрібно було для поїздки до Італії) Нелегким завданням виявився і прорахунок маршруту. Квитки потягом Венеція-Рим-Венеція були на порядок дорожчі за літак Київ-Рим-Київ. Тобто з маршруту центральну та південну Італію було бажано виключити через нерентабельність. Але моя улюблена дружина, як завжди, знайшла ідеальний маршрут. Тепер у нас все готово, можна вирушати в дорогу!

“Шановні пасажири, ми готуємося до зльоту, будь ласка, переведіть ваші електронні пристрої в режим польоту”. І тут мені починає додзвонюватись амстердамський номер. Слухавку взяти не вдалося, і літак почав зліт. Я сподівався, що зараз мене спробують набрати втретє, але довелося відключити зв’язок. До поїздки до Амстердама ще довго, але один нюанс, це міг дзвонити не готель, а офіс букінгу, що там знаходиться. Загалом щось пішло не так, але поки що незрозуміло що саме.

Верона

Черга на кордоні видалася немаленькою, було якраз купа часу дізнатися хто мені дзвонив. Це виявився офіс букінгу з повідомленням про те, що наш готель не зможе нас прийняти. Тому готель нам замінено на дорожчий без доплат. Тепер, правда, ми живемо не зовсім у старому місті, але рейтинг обіцяє що готель буде хорошим. Оперативно списався з господаркою. З’ясували, що вона не поспішає до готелю. Загалом і ми не особливо поспішаємо. Від аеропорту ми доїхали до міста Местре, це материкова частина Венеції. Звідти пересіли на поїзд до Верони. Поїзд ходив раз на годину і через щасливу обставину наступний вирушав через 4 хвилини після нашого приїзду. Потрібно було дуже швидко розібратися, як купити квитки на поїзд. Квитковий автомат поставив мені таку велику кількість питань і порад, які не можна було пропустити, що при реєстрації в наших державних структурах виявляється менше бланків треба заповнювати. Ну хоч пейпас тут спрацював чітко. За пів хвилини до відправлення ми застрибнули у двоповерховий поїзд. За вікнами пшеничні поля. Десь у районі гір на обрії формуються дощові хмари. Прогнози погоди також були досить песимістично налаштовані на наші плани. Але, на щастя, вони справдилися далеко не повною мірою. Диктор оголосив, що ми у Вероні. Ми вийшли з поїзда. Ландшафти перед нами не те що б, не збігалися з моїм уявленням про Верону, але вони повністю різнилися з поняттям “місто”. Терміново потрібно зловити точку GPS. Як на зло, затримка секунд 30. І, так! Точку ми успішно зловили та з’ясували, що вийшли не там. У цей момент потяг відправився від платформи. Щось маршрут Вероною зовсім виходить з-під контролю. На щастя, це була одна з зупинок Верони, але далеко не та, що нам треба. Тепер ми на околиці. На вокзалі нікого не було. Що у нас за маршрутом? Перед поїздкою я на мапі відмітив один із парків на відстані від центру. Але не був упевнений, що ми його встигнемо відвідати, оскільки він на трохи далеко від старого міста. А тут ми й самі на тій же відстані. От і ладненько, значить почнемо не з готелю, а з парку.

Дорогою вибрали собі затишний ресторанчик і почали знайомство з італійською кухнею. Цікавий факт про північну Італію – “Італійську” піцу в Україні готують краще. Але тут теж було досить незвично і іноді навіть смачно. Хоча тепер через роки ми знаємо що все залежить від регіону країни.

Сад Джусті

Купили квитки і здали рюкзаки. У саду панувала незвичайна тиша, ніби за стінами зовсім немає ніякого міста. Сад нас зустрів звивистими лабіринтами з живоплоту. Шкода, що лабіринти були не в людський зріст. Поблукати по них було однаково прикольно. У самому саду панувала атмосфера давніх років. Старовинні нереставровані статуї дуже гармонійно виглядали і наче переносили тебе в минулі століття.

Ще там були руїни замку зі справжніми гвинтовими сходами всередині вежі. Гвинтовими сходами ми пройшли вгору чимало витків і опинилися знову в саду, вірніше на другому його поверсі. Звідси відкривалися чудові краєвиди на червоні дахи Верони. У місті почався дзвін, за моїми підрахунками він тривав хвилин сорок.

Сад був шикарний, ще й черепашки ліниво гріються на сонечку у фонтані. Загалом казка. Дорога до готелю лежала вздовж каналу, що оточує старе місто. Незважаючи на те, що хотілося якнайшвидше віднести рюкзаки в готель, ми пішли довшим шляхом, щоб якнайшвидше побачити, що ж таять у собі стіни старого міста. Загалом Верона нам одразу дуже сподобалася. Наш готель був розташований в одному з районів сучасного міста. Дорогою до готелю нам зустрілося безліч цікавих житлових будинків, ніби кожен намагався збудувати краще, ніж у сусіда.

Наш новий готель був у стилі хай-теку та мінімалізму. Принаймні наші хороми. На ресепшені нам повідомили, що звичайні номери закінчились і нас поселять у люкс.


Краєвид з власної тераси

У нас було багато кімнат, своя тераса, крута ванна кімната і спальня. Було реально радісно заселятися до такого готелю, ще й за ціною попереднього, оскільки букінг компенсує різницю.

На жаль у нас цей готель лише на одну ніч. Ми заселилися! Вперед у вечірню Верону! Почали ми з італійського морозива. Морозиво смачне.

Після першої дегустації ми включили його до раціону кожного наступного дня. На жаль я не люблю солодке так само як любив у дитинстві, інакше б не відходив від лавки з морозивом. У старому місті безліч різних визначних пам’яток. Але навіть і без них дуже мило блукати затишними вуличками.

Найромантичніші панорами відкриваються з мостів, тому ми постійно то виходили зі старого міста, то поверталися.

Ще можна безтурботно гуляти вздовж бурхливої ​​річки. Часом трапляються парочки на прогулянці. Але найяскравіше, що запам’яталося це дівчина, що самотньо сиділа біля річки, задумливо вдивляючись у темряву. Спочатку Даша видала здивований вигук, потім раптом я зрозумів, що вона далеко не самотня, просто її обіймає настільки темношкірий хлопець, що буквально розчиняється в сутінках.

Навіть коли ми зрозуміли, я, крім його голови, не міг розгледіти ніякого продовження. 

Ще в місті є великий амфітеатр, мабуть, майже як Колізей.

На амфітеатр ми не витрачали час, тому що він був далеко не першим у нашому досвіді. Верона прямо несподівано для нас виявилася не просто пересадним містом, а одним із найкращих, що були на нашому маршруті і як би це не дивно звучало – сподобалася нам більше, ніж Венеція.

Вранці в готелі на нас чекав царсько-шляхетний сніданок.

Починаючи з посуду, закінчуючи круасанами, все було дуже антуражне. Мене не залишало відчуття ніби я їм у музеї. До того ж начебто їжі було багато, але все викладалося на тарілки так, ніби цей делікатес в останньому екземплярі на весь світ. Господиня нам навіть кубічні яєчні дуже незвичайно приготувала. Загалом наша трапеза була справжнісіньким мистецтвом. Перед відправленням далі за маршрутом ми ще раз вибралися в місто відвідати будинок Джульєтти.

Місце виявилося дуже популярним. Коли чергова Джульєтта виходила на балкон, всі дуже раділи. Збоку можна було подумати, що це італійські вибори міністра. Підйом на балкончик був за гроші, навпроти сувенірна крамниця з такими ж видами, але без балкона. У лавці всім охочим за гроші ефектно вишивали імена великими літерами.

Ну Верона, порадувала так порадувала, є ж у Європі такі круті міста!

Озеро Гарда

А тепер найцікавіше. Це озеро відгуглила Даша. Фотографії були багатообіцяючими, красивими, але за фактом не передавали і десятої частини тієї краси, що на нас чекала. До нашого першого міста від Верони треба було їхати три години з пересадкою. Автобуси чекають один одного. На коротенькій пересадці ми навіть встигли з’їсти морозива. Але порція значно перевершувала час між автобусами. Тому ласощі морозивом з боку виглядали як олімпійське змагання зі швидкісного поїдання. Озеро з’явилося перед нами ще за півтори години до наміченого міста, від вікна не можна було відвести погляд. Воно ідеальне, блакитне, гірське та весь час різне. Ми проїжджали гарну лагуну, за кілька метрів від якої був острівець. Швидше б доїхати.

Мальчезіне

Нам треба було в місто Мальчезіне, але ми трохи промазали та забронювали готель у сусідньому. Топографічно звичайно це одне місто, що складається з двох районів, що знаходяться на чотирикілометровому віддаленні один від одного, але по відстані і візуально це взагалі різні міста. Готель виявився ще й на крутій горі. Хвилин 5 треба було мало не по вертикальній дорозі йти. У самому готелі все було відкрито, йди куди хочеш. Але нікого немає. Крім апельсино-лимона, що валявся на підлозі. Я з планшетом блукав околицями, щоб зловити вайфай і зі скайпу зателефонувати на мобільний господині. З дикими вибаченнями хвилин через 10 прибігла господиня і вселила нас у номер із черговою розкішною терасою та краєвидом на озеро.


Вид із власної тераси

По той бік озера виднілося наше наступне містечко. Незважаючи на загрозливі прогнози, погода була сонячною. За прогнозом нас мало заливати дощем. Тепер треба було доїхати до справжнього Мальчезіне і піднятися на канатці. Підйом коштує дорого, по 22 євро з людини, але теоретично можна за цією ціною взяти автобус з Верони + підйом або встигнути піднятися по 15 євро з 8 до 9 ранку, пожертвувавши сніданком, а можливо й погодою. Ми вирішили, що завтра може і не вийде піднятися, а упускати такий шанс не хотілося. Тож ми поспішили до міста.

Підйом проходить у великому круглому вагончику на 44 особи. Під час підйому вагончик робить два повні оберти навколо своєї осі. У результаті де б ти не стояв, побачиш і гори, і озеро. З нами піднімалися хлопці з об’ємними рюкзаками. На вершині гори, хлопці розклали свої рюкзаки на галявині, зловили вітер і полетіли на парашуті далеко над озером.

Нагорі було видно, як зі зворотного боку зачепилась за гору велика дощова хмара. На щастя, десь за годину хмара розвіялася.

Нагорі було близько 15 градусів, але ми були підготовлені з речами. Гуляти там можна довго, у нас гуляння затяглися на 3 години.

Хоча туристичними стежками можна перебиратися і на інші гори. Ми ж були на висоті понад 1700 метрів.

Іноді нам зустрічалися тхори. Я кілька разів намагався зірвати кульбабку, щоб задути її, але на вітряній поверхні вона сама миттю розліталась.

Було красиво, красиво та ще раз красиво. Кожні 10 метрів відкривалися краєвиди, на яких хотілося зробити ще з десяток фотографій. Біля підніжжя гори на нас чекало старовинне туристичне містечко з безліччю вузеньких вуличок.

Я просто отримував кайф з кожної секунди цієї подорожі. Як це все може бути настільки красивим?

Накупивши жувальних цукерок Харібо ми вирушили на пірс і звісивши ніжки дивилися на озеро. Уявляєте, у них навіть Харібо продається у вигляді італійських спагетті. Ми їли на перегонки кожну штучку з різних кінців. Поруч із нами присіла чайка, яка щохвилини нам жалібно казала: “Пі! – Пі!”.

Ось цікавий момент, люди жебраки напружують, а пташки жебраки це дуже мило. Вдосталь набродилися вуличками, подивилися на замок і почали повільно йти чотирикілометровою набережною у бік нашого готелю.

Дорогою ми знайшли зелену зону для посадки парапланів.

Надвечір на неї вже ніхто не сідав і тому над нею літав невеликий дрон. Сонечко почало заходити за гірські ландшафти та озеро змінило свій образ. Тепер воно було зовсім іншим, але при цьому таким же красивим.

Хоч дорога була зовсім не довгою, нам завжди хотілося робити привали, щоб просто сидіти і дивитися на цю красу.

Неспішним кроком ми дісталися до готелю коли вже зовсім стемніло. На власній терасі на нас чекали лежаки з видом на нічній Лимоне суль Гарда, що світився на протилежному боці озера. Затишно. Повна відсутність комарів доповнює ідилію. Зібрався я викладати в інтернет фотографії, як у протилежному містечку щось вибухнуло. За хвилину почався шикарний салют, що тривав 22 хвилини! Це виявився фестиваль феєрверків у Лимоне.

Про фестиваль ми не знали і дійшли висновку, що таким чином місто щоночі відганяє комарів. Як ми вчасно прийшли в готель. Звук салюту був дуже незвичайним, тому що відбивався від гір. Потім не менш незвичайним звуком почалася справжня гроза. Гриміло так, що лавини зійшли б, якби гори були сніговими. З ранку сонячно та рідкісні хмари. За прогнозом, дощ буде за пів години. Терміново у гори! У нас є пів години. На дефіцит у гірських маршрутах ці міста не страждають. На щастя, дощ не почався, і ми змогли здійснити свій восьмикілометровий похід.

В якийсь момент правда похід мало не зірвався. У лісі десь неподалік нас, схоже подавився якийсь кабан. Почалися дикі гарчання. Ми з Дашею швидко оглянули дерева навколо та оцінили на які зможемо залізти у разі зустрічі. По реву ми визначили, що тварина рухається у протилежному від нас напрямку. Мабуть, кабан теж вирішив панораму подивитися, тому ми просто пішли слідом. Панорама, як і решта панорам, була чудова.

А ось довга сіра змія, яка чекає на нас на зворотному шляху, якось не дуже. Але, мабуть, змія чекала не на нас, і ми з нею легко розминулися. Точніше як усе було: вона заповзла в густі кущі біля стежки якою нам треба було пройти. 

На останньому кілометрі на нас чекала остання пригода – великий череп якоїсь тварини. Він так акуратно лежав на камені, що коли ми його помітили – дуже злякалися. Мабуть, не дарма вхід на нашу стежку був трохи огороджений) Але заборонені ліси останнім часом нас дуже люблять. На цьому ми закінчили з Мальчазіне.

Чи було знайоме відчуття, коли не хочеться переїжджати далі, а раптом там не так красиво?

Лимоне суль Гарда

Спочатку був великий пором, що переправляє туристів між двома найкрасивішими містами. Лимоне був ще красивішим за попереднє місто. Коли ми до нього підпливали він дедалі більше відкривав свої гарні будиночки та вулички.
Потім почали з’являтися туристи. Вони ходили вуличками як ні в чому не бувало.

Ви ж ходите в такому гарному місті, як можна ходити не роззявляючи рота? “Лимоне, Лимоне, Лимоне!” сказав капітан і всі висадилися. У цьому місті всі говорили виключно німецькою. Італійської взагалі чутно не було. Так дивно, два міста розділені озером, а говорять зовсім різними мовами. У мене навіть закралася думка, а раптом це вже Німеччина чи Австрія. Але мапа підказує, що це теж Італія. У місті всюди підтримувалась лимонна концепція.

Скрізь декорації у вигляді лимонів, магазини лимонних товарів та звичайно ж лимонні гаї. По GPS наш готель Albergo-якось-там був на відстані кілометра. Але завдяки щасливому випадку ми на нього набрели набагато раніше. Велика вивіска “Albergo”. Чудово! Заходимо на ресепшен.
– Is it Albergo?
– Si!
– We have a room in your hotel!
– But it is not your hotel😊
Виявилося, що слово “Albergo” італійською перекладається як “Готель”. У результаті виходить, що ми зайшли просто в перший готель, що трапився, уточнили чи точно це готель і з цього зробили висновок, що ми в них і забронювали номер.
Заселилися у правильний альберго. Дісталися ресторанчика і дуже смачно поїли.

Це була взагалі наша найсмачніша трапеза в Італії. Моя Лазанья та Дашина карбонара були ідеальними. На цьому місці у нас тимчасово закінчився сухий період подорожі.

Пішов дощ, який незабаром перетворився на зливу. Я ще наївно сподівався, що він зараз скінчиться. Але гарне місто дощем не зіпсуєш. Купили у найближчій лавці парасольки по 6 євро та продовжили наш трип. Заливало так, що парасолька не повністю рятувала, але все одно було дуже красиво і радісно блукати скрізь.

Поблукавши пару годин забрели назад у готель. І дощ одразу ж скінчився. Що ж, значить коротенький передих і знову в дорогу.

Наш вечірній маршрут пролягав уздовж гірської річки з безліччю порогів та водоспадів.

Коли зовсім потемніло почали запалюватися одиночні світлячки. Поруч був темний дрімучий ліс. Якщо на березі є світлячки значить у лісі мають бути їхні колонії, просто очі мають звикнути. Думка про те, що в чорному лісі може бути ще й чорна змія, не виходили з голови. Проте ми пішли вглиб. Одного разу спалахнуло два світлячки. А ще за пів хвилини очі звикли і їх уже були десятки. Вони літали і яскраво блимали зеленим світлом. Це було чарівно і чаруюче. Ніде у путівниках ми не бачили, що вони тут мають бути. Світлячків ми зустріли в такому місці: якщо від Лимоне суль Гарда по доріжці вздовж річки піднятися сходами вгору, то там починається той самий ліс. На зворотному шляху ми ще поблукали нічним старим містом і пішли спати.

На сніданок господар уточнив що ми питимемо – чай чи каву, я замовив латте, на що у мене уточнили холодний чи гарячий. Питання ніяк не хотіло йти з голови. Чому він так спитав? Зібравши всі факти у голові. Іспанське слово “лече”, і італійська фраза “желато кон лате” наштовхнули мене на думку, що я замовив склянку молока. Так і виявилося, мені справді принесли молоко, гаряче молоко в чайничку.

За прогнозом знову обіцяють дощі. Небо затягнуте. Взяли парасольки і вирушили в гори, де вчора були світлячки. Спочатку був великий дворівневий водоспад, потім, як завжди, шикарні панорами на озеро. Карта нас вела стежками глибоко в гірські ліси. Спочатку навіть туристи траплялися, що йшли тим самим маршрутом. Коли почався дощик туристів, поменшало. Ми не горді, розкрили парасольки. Потім цивільна дорога пішла з нашого маршруту і GPS показував чітко на зарослі лісові стежки. У деяких місцях треба було пролазити над річкою по скелях. Кінцевою точкою була скеля із водоспадом. Коли ми дісталися скелі, то побачили, як на сусідню гору метрів за сто від нас пливе дощова хмара. Гора зникла з поля зору.

Через хвилину ще одна велика хмара минула гору, і рухалася прямо на нас, причому не над нами, а саме на нас. Злива почалася настільки сильна, що з парасольками нерухомо довелося стояти хвилин 20 поки злива не почала згасати. Але хочу сказати одне – красу та враження від цих місць ніякою зливою не зіпсуєш. У цьому дійсно був свій шарм. Я правда застудився і захворів того дня, але навіть це того варте. На всьому зворотному шляху до Лимоне не зустрічалося туристів. Схоже, всі в паніці розбіглися від стихії. Тільки коли дощ остаточно припинився, почали з’являтися поодинокі пари. Смачно пообідати не вийшло. Нашу замовлену пасту, при нас дістали напівфабрикатом із морозильника та розігріли у мікрохвильовій печі. Тепер ми знали, що треба перед трапезою уточнювати наявність глибокозаморожених продуктів, найчастіше такі страви в меню позначалися зірочкою. На цьому план по Лимоне виконано. Доївши куплений у магазині лимонний пиріг можна було рухатися далі.

Ріва дель Гарда

Кожне нове місто нашого маршруту було красивіше за попереднє. Ріва взяла в себе все найкраще з Мальчазіне та Лимоне, а також додала свої елементи. Ми жили у крутому готелі прямо в центрі. Вийшовши з автобуса, не могли відірвати погляд від красивих вуличок на тлі величезних гір. Десь на висоті був храм, трохи нижче замок.

Місто прямо дуже красиве. Тут знову всі говорять італійською. На ресепшені нас просто по імені зустріли і одразу ж дали ключі від нашого номера. У номері на нас чекало джакузі. Чудово, ситуація аж зарядила позитивом. Але джакузі відкладемо на вечір. Не втрачатимемо безцінних хвилин. Дощ теж не мав наміру втрачати свої безцінні хвилини. Ми встигли дістатися тільки до кафе з морозивом. Проте у нас тепер було багато часу насолоджуватися італійськими ласощами. Коли злива перетворилася на дрібний дощ, ми почали наше дослідження міста.

Але цей дрібний дощик зовсім не хотів закінчуватися і незабаром знову перетворився на зливу. Нас це не зупинило. Було красиво! У цього міста шикарна довга набережна з острівцями та мостами.
По озеру і впадаючих річках плавають групи качечок з каченятами. Іноді відпливають лебеді, кудись зовсім у далечінь. Лебідь був схожий на рейсовий річковий трамвайчик.

Центр міста має вихід у порт, над яким височить вежа. Місто немов із казки. У якийсь момент трапляється те, чого ми так довго чекали. Циклон проходить і через гори проступає синє небо. На знак тріумфу над озером з’явилася найяскравіша повна подвійна веселка. Сумарно нас дощі заливали добу. Але тепер і за прогнозом все буде добре. Усі зупинялися фотографувати веселку. Вона довго трималася і плавно переміщалася на гору.

Не насолоджувалась лише дівчина, що без рухів лежала в закритій машині. Це було дуже дивно, але ми дійшли висновку, що вона просто спала. Інакше швидше за все вона б лежала у багажнику. Тепер нам нічого не заважало повноцінно продовжувати свою програму. Місто розділяла гора і судячи з усього з неї будуть чудові краєвиди.

Ось з гори ми й почнемо. Організм, напевно, був зовсім шокований. Ще 5 годин тому ми були в горах у лісах Лимоне, а тепер підіймаємося у Ріва. Стало трохи прохолодно, але за одягом у готель вирішили не повертатися. Гора з міста здавалася меншою, ніж виявилася за фактом. Добре хоч нас GPS попередив, що це початок гірського хребта і стежкою можна йти тижнями. З вершини відкривалися чудові краєвиди на обидві частини Ріва дель Гарда. Причому в другій частині було видно, як річка протікає через все містечко, проходить під красивим мостом і впадає в озеро. На горі, як не дивно, зловили безкоштовний вайфай.

І навіть влаштували пряму трансляцію батькам. Ріва дель Гарда заслужено отримує звання найкрасивішого міста Європи серед тих, що ми бачили. Ми боялися, що нам на озері буде нудно проводити чотири дні, але це був уже третій, а їхати зовсім не хотілося. Увечері на мене чекало заслужене джакузі та застуда.
Ранок почався з королівського сніданку. Побачивши асортимент тортиків, фруктів та різних страв я подумки пошкодував, що фізично не зможу все це спробувати. На вулиці стояла сонячна погода. Тепер можна розпочинати наш фінальний маршрут, для якого і була спланована поїздка на озеро Гарда.

Похід до озера Тенно

Забігаючи наперед, скажу, що раціональніше цей маршрут зробити у зворотному порядку, доїхавши автобусом прямо до озера. Але автобус ходить лише один раз на день, близько 12 ранку. А в нас це не співпадало із планами. Спочатку ми доїхали до міста Вароне і вирушили до ущелини.

Це був невеликий облагороджений заповідник з безліччю квітів і класичною музикою. Усередині великої ущелини падав потужний водоспад.

Все повітря було просякнуте дрібними крапельками, фотоапаратом водоспад не пофоткаєш. Подивитися його також непросте завдання. Чим ближче до води, тим сильніше огортає водяними бризками. Це наче шторм серед океану. Полазивши по ущелині, ми морально приготувалися до довгого пішого маршруту. Проте працівник заповідника нам підказав, що можна безпосередньо через гори пройти, для цього за четвертим столиком треба повернути ліворуч. Звучало якось дивно. У заповіднику було кафе з терасою. Вздовж тераси непрохідні стіни, але справді ліворуч від четвертого столика прозирала зовсім непримітна заросла стежка. Взагалі не вірилося, що вона не закінчиться глухим кутом. Однак менеджер мав рацію, GPS навіть перебудував наш маршрут. Було видно, що ми практично вдвічі скорочуємо маршрут. Тепер наш маршрут лежав лише через одну гору та три міста. Десь через годину підйому ми вибралися на трасу, перед нами був значний замок і перше старовинне містечко.

У місті тиша, нікого немає. Точніше, раптово з вітрини закритого ресторану на мене хтось подивився, але потім зник. Видно, що місто живе, скрізь доглянуті квіти, клумби, навіть мотоцикл стоїть. Але ні душі. Добре хоч не вночі ми йшли через це місто. Гаразд, ходімо далі. Траса йшла ліворуч, але наш скорочений маршрут лежав через чергові стежки.

Наступною зупинкою було велике черешневе дерево з купою стиглої черешні. Потім були ліси, поля та навіть зелений тунель із дерев.

Друге містечко виявилося ще мальовничішим за попереднє. Воно називалося Canale di Tenno. З місцевих тут також нікого не було, зате вже бродили поодинокі туристи.

Містечко дуже старе і дуже красиве. На балконах сушиться кукурудза. У цих приозерних містечках можна знімати фільми про минулі століття. Напевно, режисери так і роблять.

Весь наш маршрут спрощувався тим, що буквально кожні 800 метрів були колонки з питною водою. Зазвичай вода — це ресурс, який у поході дуже треба економити, а тут можна пити скільки хочеш і коли захочеш. З холодною водою було дуже зручно. Було ясне синє небо, красиві зелені гори і температура близько 26 градусів.

Оскільки це містечко було на висоті, з нього відкривалися чудові краєвиди на такі ж невеликі міста, що знаходяться далеко внизу. 

Озеро Тенно одразу підкорило наші серця. Здавалося б, чим нас здивує невелике озеро, що знаходиться неподалік легендарної Гарди. Але тут такий колір води!

Це взагалі законно? Скоріше спускатися до озера і скрізь гуляти. Прогулянка навколо озера в основному полягала в тому, що неможливо було відвести погляд від цієї бірюзи. Італія браво! Ти дійсно показала нам, наскільки не острівна Європа буває красивою. На цьому місці ми виконали свою озерну частину маршруту у повному обсязі. Цю красу має побачити кожен. Я з радістю відповім на будь-які запитання та поділюсь деталізацією нашого маршруту. Тільки, будь ласка, приїжджайте сюди і дивіться всю цю красу. О 14:20 нас забрав той єдиний зворотний автобус.

Перед зворотною дорогою до Венеції ми смачно поїли в італійському фастфуді. Було так само смачно, як у вдалому ресторані. Зворотний шлях був не менш красивим. Автобус їхав високогірними серпантинами проїжджаючи всю ту красу знову. 

Доїхати до озера від Верони можна за три години. Тепер наш маршрут лежить до Венеції. Спочатку треба доїхати автобусом, до пересадочного містечка Роверето. Але про це буде в наступному оповіданні;)


Продовження оповідання

Що таке не щастить і як із цим боротися!


Червень 2019 року. Спроба номер 1. Ура, за лоукостом тарифу МАУ можна взяти зовсім недорогі квитки в Рим, як добре, що у нас безвіз і подорожувати так легко, взяв квитки і через рік дешево полетів! Прямо на травневі свята! Пізніше рейс трохи змістили, і авіакомпанія змінила нам дати прямо на політ із першого травня. Супер-супер! Ще і Неаполь відвідаємо і Сорренто! Ах як звучить добре….
Березень 2020 року. Так, щось пішло не за планом, Даша з Мишком терміново летять до Єгипту, поки кордони зовсім не закрили. Даша з Мишком встигають вилетіти останнім рейсом перед закриттям кордону на виліт. А тим часом я розгрібаю електронною поштою тонни скасування рейсів. Наліталися, всіх із початком Пандемії! Нічого, колись винайдуть вакцину і знову з’явиться можливість повноцінно літати по Європах. А поки що будемо досліджувати відкриті землі.
31 серпня 2020 року. Теплий вечір, відзначаємо компанією День народження улюбленої куми. Нарешті частина кордонів відкрита, хоча мандрувати трохи небезпечно, але ми будемо максимально обережні. Хтось ще песимістично сказав, що на вакцину чекати ще років десять…
31 серпня 2021 року. Ми сидимо на набережній біля Дніпра, відзначаємо День народження куми, друзі, невже ми всі вакциновані і чи можна знову розпочинати повноцінні подорожі по більшості напрямків? Цікаво, що серед усіх нас попарно всі вакциновані різними вакцинами. Це круто! Можна збільшувати колишні масштаби.
Вересень 2021. Спроба номер 2. Повернулися лоукост ціни на Європу, і вона відкрита! Тепер польоти коштують взагалі копійки. Те, що раніше здавалося лоукост тарифом від МАУ, тепер майже втричі дорожче за поточні ціни. Ну що ж, Рим і Неаполь, нікуди ви від нас не подінетесь, за місяць чекайте нас!
10 жовтня 2021 року. Я лежу в парку на тротуарі поряд із велосипедом, з дуже зламаними руками. Думки в голові плутаються “Що сталося?”, Як я впав?”, “Добре, що я нікого не збив під час падіння”. Приїхали Даша з Мишком мене рятувати. На моє запитання: “Яка наступна подорож у нас?” Даша співчутливо відповіла “Італія, за тиждень”. Я був приємно здивований, що ми повинні летіти до Італії, оскільки не міг пригадати ніяких деталей, але розумів, що ця травма прикладанням подорожника не вилікується. Через годину ми побачили рентген обох рук і зрозуміли, що чергова спроба під загрозою зриву. Через тиждень, коли літак відлітав, у мене вже був процес реабілітації, але моїх сил на той момент вистачало лише на п’ять хвилин вийти на балкон у лікарні та назад до палати.
Після цього випадку різні друзі говорили одну і ту ж фразу – “Може вам взагалі не слід летіти в за цим напрямком? Якщо прямо настільки не складається”. Була навіть порада трохи змінити маршрут, щоб він не був схожим на запланований раніше. Моя ж позиція була така “Ага, зараз же, нікуди від нас та Італія не дінеться, значить полетимо втретє, причому тим же маршрутом!” Тим більше руки, на щастя, не ноги. Та й взагалі при такому падінні з велосипеда я вважаю себе дуже щасливою людиною, що так відносно легко все сталося, лише чотири пластини і тільки в руках.
Початок листопада 2021 року. Ми успішно злітали у міні-подорож до Німеччини. Рукам та Даші звичайно було не легко, але літати ми вже можемо. А значить, давай починати третє коло! Але не будемо ж ми знову рік чекати, летимо вже цього місяця! Наша ідея Італії настільки надихнула моїх батьків, що вони встигли злітати і повернутися ще раніше за нас, та сховати для нас пляшку з грошима!
28 Листопада. Спроба номер 3. Я прокинувся рано-вранці. Почуваюся добре, тест негативний, грін-пас зелений, всі документи готові. Невже ми летимо? Поки йшов чистити зуби, визирнув у вікно і впав у ступор, на вулиці стояв густий туман. Приїхали до Жулян. Вильоти почали суттєво зрушуватись, але не наш. По флайрадару було видно, що зараз приземляться два Візейра. Один із них наш, другий до Варшави. Перший приземлився, схоже на наш! А ось другий літак уже не зміг приземлитися та полетів на посадку до Борисполя. Рейси суттєво зрушили, наш же лише на 30 хвилин. Тут раніше часу диктор оголошує посадку пасажирів у літак. Таки летимо!

Довгоочікувана Італія!

Місто Позітано

Зараз буде розповідь про дуже класну, неймовірно смачну та емоційно теплу подорож. Погнали! 

Нам потрібно було заселитися до 15:00, через запізнення літака були ризики, що ми не встигнемо, а готель нас попереджав про раннє закриття чекіна. Я написав господареві, він поставився з розумінням і сказав, щоб я не переживав і тримав його в курсі часу, коли прилетить літак. Літак зрештою майже наздогнав свій час і тепер ми якраз до 15:00 встигали в готель. Прибігли на митний контроль, і тут трапився цікавий казус. У офіцера був дефект зору, і очі були спрямовані в протилежні сторони, і мабуть, він не очікував, що ми підійдемо до віконця вдвох. В результаті він узяв мій паспорт, потім відволікся, довго розмовляв зі стажером, не дивлячись поставив штамп і ще раз подивився на мене. Але, схоже, побачив Дашу. Потім здивовано глянув на фотографію у паспорті, взяв інший паспорт, перегорнув його, глянув ще раз на мене, знову взяв мій паспорт і почав другий раз його штампувати, він вже прицілився, я закричав як Дарт Вейдер “Noooooo!!!”. Потім спробуй у візовому посольстві для іншої країни пояснити, що це за лажа зі штампами. На щастя, реакція в офіцера була гарною. Вони з помічником почали перегортати сторінки обох паспортів і дуже здивувалися, коли виявили в моєму вже є штамп. Чоловік посміхнувся і показав нам жестом, що він дивився в різні боки. Це був незвичайніший паспортний контроль у нашій історії. До цього колись був цікавий випадок, коли прикордонний працівник, довго гортаючи паспорт, запитав нас: “Чи не подорожуємо ми з Орлом і Решкою ​​випадково?” 

Неаполь

Одна із родзинок міста, що пішки від аеропорту до центру міста діставатиметься близько години. А завдяки вимозі Візейра про маленьку ручну поклажу ми були, як завжди, без нічого. Причому свій рюкзак я вже можу повноцінно носити на плечах, оскільки руки зламані нижче. Італія дуже зелена, ми раділи, країна буквально плакала від радості, що ми таки прилетіли. Причому плакала настільки сильно, що у нас промокли ноги незважаючи на парасольку та дощовик. Поки дісталися готелю, пройшли крізь зливу сильнішу, ніж бувала в екзотичних країнах. А коли дійшли до готелю, то дізналися, що господар зрештою застряг десь у пробці і близько 30 хвилин на нього ще й треба чекати під дощем. Коли поїздка починається з того, що в тебе промокає єдине взуття – поганий знак. Що потрібно робити в такому випадку, ноги в сухі шкарпетки, шкарпетки в пакетики, а зверху взуття. Ми до цього дійшли не відразу, але оскільки поїздка була щедрою на дощі, то згодом навчилися адаптуватися до такого середовища.

Відмінний факт подорожі, що дощі його її ускладнили, але при цьому ніяк не зробили гірше. Схоже, хорошу подорож дощами не зіпсуєш, якщо це звичайно не екзотичні моря та океани. Але зараз дощ лив – будь здоровий, і здавалося, що місто своєю красою це не перекриє. Ми почували себе Жаками Кусто, які збираються дослідити підводне місто. Я ще зі своїми руками не можу тримати парасольку, а плащі на мій зріст короткі))) Я взагалі в дитинстві мріяв вирости до двох метрів, але в один момент помітив, що висота стелі виходів у транспорті 190 см. Спочатку я важко звикав до свого росту в 189 см, один раз ударився головою об вихід в маршрутці з такою силою, що відлетів назад прямо в руки сидячої бабусі. Тут організм, мабуть, і зрозумів, що треба зупинитися зі зростанням. Але тепер пожинаю плоди у вигляді коротких плащів та нестачі місця для ніг у літаках. На щастя для нас, злива посилилася настільки, що основна частина води з хмари схоже вилилася і дощ почав значно згасати, коли ми вийшли з готелю. Перше правильне знайомство з Неаполем потрібно розпочинати з вуличної піци! Це була суперпомідорна піца за півтора євро. Після недавнього Гамбурга ці ціни здавалися непристойно низькими. Та й згадуючи подорож на Гарду, ціни нас справді приємно здивували. Ми почали рухатися у бік старого міста по дорозі дегустуючи буквально все, що можна відкусити. Потім була кава з італійськими тістечками. Тістечка тут справді шикарні, навіть є аналог ромової бабки. Пройшовши трохи ближче до центру, ми познайомилися з вуличним апероль-шприцом за 2 євро та пройшовши ще 10 хвилин було найголовніше знайомство з піцою Маргаритою!

Чому ми не були знайомі раніше? Чому в українських піцеріях це найпростіша піца, а тут такий шедевр!

Але шлунок не гумовий, доведеться продовження кулінарного знайомства відкласти до вечері. Хоча зачекайте, що це там продається, заморожений йогурт? Ну гаразд, десерт ще влізе. За фактом у нас стався когнітивний дисонанс. Чотири роки тому була велика подорож по Гарді, Вероні та Венеції. Їжа нас тоді не те що не вразила, ми дуже розчарувалися в італійській кухні і, зокрема, в піці. Навіть за день до цієї подорожі ми жартували, що на нас чекає голодний тиждень, як повернемося до Києва, то одразу поїмо смачної їжі. І тут буквально в перші години подорожі світ перекинувся з ніг на голову. Ми смачно трапезуємо в Італії! Це я ще не дійшов до знайомства з піцою Наполітана. Вже на цьому етапі можна було б зробити висновок, що подорож вдасться. Перше чим вразив Неаполь, це храми.

Вміли вони тут будувати з розмахом та красою. Друге, це вузькі вулиці старого міста, тут іде справжня гульня, всі щось купують чи їдять, чи грають, усюди перці. Причому що далі в центр, то більше перців. Спочатку вони були просто як малюнок на шкарпетках, коли ми купували сухі шкарпетки, тепер це як статуї на столах, а тепер взагалі усюди як будь-що, хочеш брошка, а хочеш великий перець у людський зріст з короною.

Схоже, у них тут був якийсь заміс із перцями. Пізніше ми з’ясували, що це не просто перці, а роги у вигляді перців. Вулиці старого міста було дуже цікаво досліджувати, оскільки дворики зберігають багато секретів. Тут можна знайти і незвичайні ресторани, і химерні статуї. Бродити тут одне задоволення. Головне в момент, коли починається сильна злива опинитися біля магазинчика з чимось цікавим, тому що якийсь час доведеться провести за вивченням асортименту.

Ми так застрягли біля однієї розкладки. Ви не вгадаєте з чим! З перцями! Тепер я у своєму житті бачив усе, що можна зробити у вигляді перцю. Ми вийшли зі старого міста і попрямували у бік набережної. Чим нас порадувало місто – це довга жовта зона. Цей колір на гугл картах характеризує туристичні місця. У цьому місті зона дуже довга та цікава. Тут тобі буде і величезний замок, і навіть галерея, як у Мілані.

Ми правда в Мілані ще не були, але, судячи з фотографій, тут нічим не гірше, хоча можливо менше за розміром. У нас на Неаполь було відведено півдня у цій поїздці.

Обійти все за півдня виявилося ще тим випробуванням. Навіть незважаючи на велику жовту зону, тут ще й окремий острівець є де потрібно обов’язково побродити. Добре хоч на головній площі королівський палац був закритий)))) До речі, з приводу двориків був цікавий момент. Якщо ходити тільки жовтою зоною можна пропустити вуличку “Червоних ліхтарів”. Ми на неї потрапили випадково, коли намагалися зрізати, дістаючись старого міста. Вулиця вузька та темна, часом трапляються квартири з відчиненими дверима, біля дверей стоять як на показ італійки. І вочевидь вони стоять у негоду просто щоб подихати повітрям. Ми всі один одному мило посміхнулися, привіталися і розійшлися у своїх справах. За цей вечір ми зробили неможливе – обійшли весь Неаполь) Я розумію, що насправді потрібно було виділити більше часу, але на цю подорож у нас тільки тиждень на 10 міст включаючи Рим.

Добре, що всі світлофори сьогодні перемикалися на нашу користь на переходах. Причому переважно нам діставався не зелений, а помаранчевий колір. У цій країні чомусь у пішохідних світлофорів три кольори, причому помаранчевий є найдовшим із дозволяючих. Підкорення Неаполя ми відзначили найсмачнішою неаполітанською піцою в одному з ресторанів. Фішка цієї піци в тому, що сир робиться із молока бізонів. У рейтингу піци Італії вона в нас посіла перше місце. Сир має приємний димний смак.

Тепер треба дістатися готелю, а він, як на зло, в іншій частині міста. Причому добиратися, що на транспорті, що пішки приблизно однаково. Але дуже цікаво було проїхатися у метро. Ми спустилися на станцію і почали чекати. Чекали довго. Дуже довго. Я розумів, що попереду ще майже тиждень і начебто ми встигаємо, але почав серйозно переживати, що тижня не вистачить, щоб дочекатися поїзда. Сама логістика метро продумана наполовину круто. Круто, що висять великі табло, але не круто, що замість часу поїзда ними просто крутять рекламу. Тут ніби мають бути ще знамениті дизайнерські станції, але ми прикинули, що якщо на кожній по черзі виходити помилуватися, то й життя може не вистачити в очікуванні поїздів. Отже, ми у готелі! Потрібно висушити мокрі речі перед завтрашнім маршрутом. На щастя, у нас є спільна кухня, в готелі немає нікого і є духовка. Як виявилося, наявність духовки в готелі є незамінним атрибутом для сушіння взуття. Тепер ми повністю сухі.

Помпеї

“Помпеї, за мить перетворені на пил…” грало у мене в навушниках, коли я лежав на ліжку в лікарні. На той момент для нас Помпеї справді за мить перетворилися на пилюку. Але тепер ми їмо свіжоспечені круасани на сніданок і продовжуємо так давно задуманий маршрут. Поїздом треба було їхати близько години. Але місцеві поїзди тут змагаються з метро у конкурсі, хто пізніше приїде. Приблизно чверть часу поїзда стоять десь між містами та чекають доки проїде зустрічний поїзд. Тобто, якщо плануєте тут кудись дістатися поїздом, потрібно закладати часові ризики. Нам ще пощастило, що музиканти, що зайшли, застрягли саме в нашому вагоні. Тож ми сиділи з музикою. Нарешті ми приїхали у Помпеї. Я, до речі, раніше не знав, що це місто все ще існує. Тобто старі Помпеї, звичайно не житлові, але довкола них вже облаштувалися нові Помпеї. При виході людей із поїздів починається приклад доброї європейської корупції. Місцева турфірма відразу всім продає квитки з націнкою у два євро з людини. Причому на квитках надруковано звичайну ціну 16 євро, але з тебе вимагають на касі 18. Коли я запитав, що це за лажа. Дівчина почала пояснювати, що це, мовляв, для пропуску без черги тощо. Хоча черга тут може бути саме в цій конторці, а вони позиціонують себе офіційними касами для входу в Помпеї. Місцева влада удає, що не підозрює про те, що прямо поруч із входом у Помпеї туристів розводять на гроші. І, на жаль, те саме буде і в Римі, і в музеях Ватикану. Причому “представники кас” починають брехати про те, що їхня ціна справжня, а через ковід або ще чогось можна купувати тільки у них. І цікавий момент, що в цей бізнес крім кольорових хлопців так само сунуться рашистки. Найправильніша дія, щоб не потрапити на гроші — завжди йдіть до офіційного входу, далі якого тільки сама визначна пам’ятка і не спілкуйтеся з незнайомими вам людьми. Особливо якщо вони дуже хочуть допомогти.

Ми нарешті зайшли до розваленого міста. Раніше ми вже бачили багато руїн, але такого розміру справді вперше. Це виявилося дуже-велике місто із вцілілими вулицями. Тут багато цікавих елементів, мозаїк та невеликих садів. Кажуть, у пік сезонів можуть бути натовпи, але ми навіть уявити не можемо, скільки потрібно людей, щоб заповнити це розвалене місто.

Нам тут дуже сподобалося гуляти навіть попри рясні дощі. Часом дощ вщухав і нам відкривався величний вулкан Везувій, потім знову все затягувало і так по колу. Але місто від цього менш цікавим не стало. Ми вже зголодніли, а йти не хотілося. Тому ми підійшли до одного з виходів і попросили охоронця, щоби він нас випустили на перекус.

Як не дивно, але в них справді опинилася така опція, тебе можуть випустити за межі міста на п’ять хвилин. Цього цілком вистачить, щоби встигнути купити вуличну піцу, та повернутися. Цього разу, крім піци, ми познайомилися з аранчіні. Це рисові засмажені кульки із начинкою. Тепер у мене є новий фаворит у місцевій їжі, тепер потрібно якось балансувати аранчіні та піцу, причому кульки можуть бути так само з пасти чи картопляного пюре. Нам навіть дощ поступився дорогою, щоб ми поїли. Він закінчився, лив поки ми їли під тентом і вщух, коли ми закінчили трапезу. Ми просто дивовижно пообідали за 6 євро на двох.

Продовжимо досліджувати Помпеї, на ситий шлунок вони стали навіть ще краще. Наприкінці ми відвідали центральний музей, що знаходиться на території. До речі, зручна фішка всього цього комплексу – безкоштовні камери схову із зовнішнього боку.

Тобто Помпеї дуже зручно ставити під час переїзду між Неаполем та Сорренто. Оскільки всі речі будуть у шафці, причому шафки є й великі. Ми трохи погуляли новим містом, із кавою продегустували італійське тістечко “Баба”, аналог ромової бабки і поїхали далі.

Сорренто

Це місто справді так само прекрасне, як і звучить. Дерева гнуться від стиглого апельсинового врожаю, на інших гронами висять ківі, дерева та будинки прикрашені гірляндами з тисяч лампочок. Місто виглядає буквально як цукерка, а які тут скелі! І, звичайно ж, вид на вулкан! Дощі нарешті стихли, настрій на позитиві, очі розбігаються куди піти спочатку. За кількістю новорічних гірлянд ми однозначно віддаємо цьому місту медаль – це абсолютний рекорд.

Тож новорічний настрій у нас уже розпочався з 29 листопада. Цікаво, що в цій частині Італії зараз явно не сезон, тому що більшість закладів закриті, можливо в пік сезону тут навіть ще душевніше, але й людей явно більше, ніж зараз, так що у нас була золота середина.

Але сезон чи ні, новорічні свята за розкладом. В один момент спалахнула велика ялинка, люди випустили сотні надувних куль у небо, почався салют, а діджей на всю площу почав крутити мікси! Ось це я розумію місто вміє гуляти, це треба було ще так вчасно опинитися на цій площі. Нам навіть подарунки видали!

Так рано новий рік ми ще не відзначали! Тепер підемо до мішленівського ресторану на трапезу! Точніше, він наполовину мішленівський, судячи з історії, у нього раніше була зірка і не один рік поспіль, а тепер чомусь ні. Хоча якщо мішленівська комісія передумала, то може це поганий знак йти туди. Але тепер і ми складемо свою експертну думку. Буквально кожну вечерю ми не обходилися без піци Маргарити, тут її приготували досить добре, але більше нас порадувало різотто з морепродуктами.

У Даші в тарілці було багато різноманітних мушель із їстівною серединою. Я завжди думав, що так їдять лише мідії, але цього вечора межі нашого пізнання кулінарії значно розширилися. Естетичне задоволення приносили їх форми та текстури. Після цієї вечері на мушлі в морі я дивитимусь іншим поглядом, трохи голодним. Після трапези нам подали десертне меню, ми відмовились.

Але офіціант вирішив зайти з козирів і покрутив біля нас тацю з різними тістечками. Я не люблю нав’язливий сервіс, але було дійсно кумедно. Хоч на десерт ми й не наважилися, та було весело! Ще мені сподобалося, що в туалеті було дуже тепло, оскільки одна зі стін, з іншого боку, була піччю для піци. Я спочатку не міг зрозуміти звідки іде жар, потім зрозумів, що поряд гаряча стіна. Я б не виділяв саме цей ресторан як обов’язковий до відвідування, оскільки як показав досвід у цьому регіоні Італії у всіх ресторанах добре, затишно та смачно. Як тільки ми почали викладати фотографії в соціальну мережу з Сорренто, нам почали цитувати стару пісню.
Цікавий факт, що пісню схоже знають усі в цьому світі окрім мене. Я спочатку думав, що це те, що співає зайчик з телевізора в “Ну постривай”. Тож увечері я знайомився із новою для мене піснею. А тепер те, на що ми так довго чекали!

Сонячний день в Італії

Про цей день оспівували різні синоптики ще задовго до нашої подорожі. Гугл і синоптик малювали, що нас всю поїздку заливатиме дощами, крім цього, заповітного сонячного дня. Ми прокинулися і не повірили очам. Це було дійсно ясне небо! Тепер потрібно дуже багато встигнути вкласти в цей момент щастя! Почнемо, мабуть, із Вулкану! Від щирого серця поснідали, подивилися на вулкан зі скелі і погнали на потяг! О, апельсин поспівав і впав, їдемо ще й з урожаєм! Через 50 хвилин ми були в Помпеях, тут одна з відправних точок автобусів. Коли тиждень тому тут були мої батьки, вони потрапили на вулкан, але гору занесло великою хмарою і нічого не було видно. Правду кажучи, мамі з татом взагалі не дуже щастить з вулканами в подорожах. А нам щастить більше. Ми вже були на вершині Тейде на Канарах і навіть на одному болівійському, правда до самої вершини не дійшли, тому що мені не вистачило повітря, і я побачив місяць із зірками там, де його явно не було. Пам’ятаю те почуття, коли сидиш і наче повний сил, починаєш підйом, пару метрів і ти знову в мотлох, ніякий. Потім сидиш, наче норм, але варто зробити ще одну спробу і знову ти ніякий. Але тут все простіше, вулкан нижче, автобусом можна доїхати майже до вершини.

І замість автобуса ми їдемо назад поїздом. Там випало багато снігу тож вулкан сьогодні закритий. Це дізнався один із туристів, який зателефонував до заповідника нагору. Обломчик вийшов, тож міняємо плани. Поїдемо до Позитано. Все вказує на те, що ми повинні повернутися в Сорренто і зробити великий гак, але гугл каже, що можна по дорозі вийти на Мете і там підсісти на автобус, який ходить раз на годину. Спробуємо, це скоротить нам маршрут якщо це правда. А от якщо гугл дав осічку, то втратимо ще купу часу. Вийшли на Меті, працівник станції вказав, де зупинка, там поряд якась агенція, робітниці теж погодилися, що зараз приїде автобус. Але він чомусь не їде! Як ми дізналися пізніше, у цьому регіоні Італії не лише метро та поїзди мають проблеми з пунктуальністю. Поки ми чекали на автобус, ми зрозуміли, що всередині можуть не продаватися квитки, повернулися на станцію, купили квитки, повернулися на зупинку. Автобуса так само не було, але тепер ми ще й з квитками. До речі, на вулкан теж потрібно купувати квитки заздалегідь, до того, як приїдеш на вершину. Але, на щастя, сайт видав помилку під час заповнення анкетних даних. Автобус таки приїхав із двадцятихвилинним запізненням. Ми почали їхати гірським маршрутом. Якщо до цього нам подорож просто подобалася, то тепер ця подорож і слово “Любов” стали синонімами. Таку красу ще треба пошукати на планеті. Вся фішка в цих стрімчаках, уздовж яких розташувалися будиночки. Поки їдеш жадібно поїдаєш картину очима. А коли приїжджаєш у сам Позітано, то розумієш, що тепер це місто все наше і можна облазити все вдосталь.

Позитано

Ми вийшли на першій зупинці, можна сказати на першій вершині міста. Жаль, що ми не знали про те, що єдиний відкритий туалет у цьому місті знаходиться на протилежній вершині. Хоча, здавалося б, мають бути ресторани… А ось і ні. Чи не сезон, а може й ковід, закрито практично взагалі все. Але, з іншого боку, це було дуже круто, все місто було буквально лише для нас. І якщо в Туреччині міста під час карантину без людей виглядали зловісно, ​​то тут все ідеально вилизане і виглядає дуже мило. Просто місто для нас. Ми якийсь час бродили вгору-вниз вуличками і раділи кожній панорамі. Правда до самого пляжу не ризикнули спуститися, тому що потім не здолаємо підйом нагору. Сили дуже важливо балансувати у таких подорожах. Місто як на фотошпалерах, я б сказав просто маст до візиту. Ми дісталися іншого кінця міста і тут нас чекала зупинка автобуса. Здавалося, що на цю красу не можна надивитись, але виявилося можна. Автобус запізнився на годину! За цю годину ми вже надивилися на повну. Хоча тепер ми знаємо, що, схоже, він просто зламався і за нами приїхав наступний рейсовий.

Амальфі

Якщо Позітано ми охарактеризували як маст, то тепер я скажу так: Позітано без Амальфі – весілля без музики! До Амальфі потрібно їхати близько 40 хвилин. І це місто з’явилося на маршруті тому, що ми не потрапили на вулкан. У нашого топографа Даші все розраховано, і це була чудова заміна. Знаєте, це коли кажуть що у міста є своя атмосфера. І як добре, що в нас тут випав сонячний день. Тут до речі відкриті ресторани, і ми обов’язково зробили інспекцію місцевої
Маргарити та лимонного сорбету. Місто отримало наше кулінарне схвалення!

До речі, та вродлива церква, що на фотографії з 16:15 відкривається на безкоштовний вхід. Принаймні у листопаді. Коли нам здалося, що ми дослідили все, що тільки можна в цьому затишному містечку, ми почали бродити лабіринтами між будинками. Це окремий вид насолоди – міський трекінг.

Ти ніби весь час йдеш вгору, але при цьому весь час уздовж будинків. Наші блукання були винагороджені раптовим відкриттям — ми знайшли у горі великий пішохідний тунель. Цікавість взяла верх, і ми так дійшли аж до сусіднього міста Атрані.


Місто Атрані

Зважаючи на все, воно теж повинно бути прикольним, але банально вже не було часу. Повертаємось в Амальфі.

Благо в Амальфі кінцева в автобусів і там їх дуже багато і прямо у водіїв можна дізнатися точний час відправлення. Надвечір вони ходили приблизно кожні 30 хвилин. Сонце закотилося, як і наш сонячний день. Це було фантастично чудово. Коли ми їхали назад, то бачили зламаний автобус, який вирушав за пів години до нашого, поряд з ним був другий зламаний автобус, імовірно той, який вдень не приїхав за нами. Колись технічний прогрес дійде до того, що можна буде взагалі будь-який транспорт бачити в реальному часі і проблеми сучасного туризму підуть. Але завдяки сучасному прогресу я можу публікувати фотографії цієї подорожі.

Оскільки через мої зламані руки фотоапарат ми фізично не можемо взяти з собою, а навіть недорогі телефони, на щастя, вже роблять цілком якісні фотографії, хоча звичайно різницю все ще видно. Основну частину зворотної дороги ми спали, і судячи з заколисуючого серпантину, це було відмінне рішення. А ось після приїзду в Сорренто на нас чекав черговий затишний ресторанчик з написаним крейдою текстом англійською “Ми готуємо кращу лазанью”. Ми перевірили відгуки і дійсно лазаньєю тут люди захоплюються, тож будемо перевіряти!

Ресторан виявився зовсім невеликим, десь на 6 столиків усередині. За одним зі столів сиділа велика родина та обмінювалася подарунками із власниками ресторану. Це було так мило! Вони всі так щиро раділи та сміялися! Я вже описував, що їжа в ресторанах тут смачна і цей заклад також не був винятком.

Острів Капрі

Для мене Капрі завжди був невеликим принт-центром у політехнічному інституті на першому поверсі, ми там постійно щось ксерили. Трохи пізніше я зрозумів, що Капрі – це чудові карамельні цукерки! А тепер ми знаємо, що Капрі — це щось більше. Якщо з якоїсь причини після подорожі околицями Сорренто у вашому серці залишилося вільне місце, то острів Капрі його заповнить до країв!

Поромів із Сорренто вирушає досить багато, набагато більше, ніж ми змогли знайти на сайті в інтернеті. Ціна та швидкість у всіх різна, але з досвіду попадання в шторм хочу сказати, що за швидкість є сенс доплачувати.

Найближчим за відправленням був пором, який від Сорренто пливтиме 45 хвилин. Поки ми чекали на причалі, до нас підійшов чоловік і почав пропонувати екскурсію на кораблику навколо острова по 15 євро з людини. Він нам розповідав все італійською, за ці пару днів ми настільки звикли до мови, що навіть не відразу його зупинили. Але потім все ж таки попросили перейти на англійську. Чоловік був дуже харизматичний і коли розповідав, як саме кораблик опливатиме острів, то зображуючи кораблик “опливав” навколо нас.

Вже тільки за це хотілося купити квитки. Але в нас не було особливо часу, та й погода сьогодні буде похмурою. За нами приплив пором, і ми вирушили до міні круїзу. Ранкове сонечко прощалося з нами останніми променями, заходячи в хмари. Але добре що дощу не буде. У нас на острові буде приблизно 5,5 години, тому що ввечері потрібно виїхати на фліксбасі до Риму. Чим ближче ми підпливали до острова, тим більше усвідомлювали, наскільки в нас часу впритул, щоби тут все подивитися. Ми зійшли на берег і прийняли найправильніше рішення. Тут можна сісти на фунікулер по 2 євро та піднятися відразу на верхню частину, а звідти вже починали маршрут.

Щоправда, ми думали, що це велика канатна дорога, яка насправді опинилася в іншій частині острова. Проте саме завдяки фунікулеру подальший маршрут пішов дуже добре. Капрі – це дуже зелений острів із морем фруктових садів. Тут можна сказати літо. На острові багато природних і рукотворних цікавостей, їх дуже легко знаходити, оскільки скрізь є постери з картою, на якій показано, де ти є, і як дійти до наступної точки, а головне із зазначенням часу, скільки це займе. Причому трекати тут можна не тільки бруківкою, а й стежками в горах, по суті, острів складається з двох високих гір.

Спочатку ми не були впевнені, чи варто платити близько 70 євро за двох, щоб сплавати на острів і повернутися, але тепер розуміємо, яку перлину в поїздці ми могли пропустити. Саме п’яти з половиною годин вистачило, щоб облазити тут усе, що тільки можна було, разів п’ять сказати “вау” або “ух ти”, а також продегустувати двічі місцеву піцу. Двічі, бо вона виявилася дуже смачною, і ми побігли купувати ще.

Залізти в найдальші нетрі, вибратися з них, пройти через зливу і висохнути на сильному вітрі і навіть мало не помилитися поромом при посадці. Я б на острові виділив дві обов’язкові точки, це Giardini di Augusto та Arco Naturale. Хоча за сонячної погоди можуть виявитися й інші місця фаворитами. Ну а нам час вирушати далі за маршрутом.

Тепер треба було забрати в готелі речі, але вхідні двері на ресепшен відчинялися лише спеціальним пультом, його у нас забрали під час чек ауту. На стіні висіла кнопка, яка була відключеною. Я написав господареві у вотсап, він відповів, що бачить нас по камері спостереження та активував нам кнопку на стіні віддалено. Ось це так сервіс! Можемо рухатись далі! 

За що я люблю фліксбаси, водій знає скільки пасажирів має сісти і як тільки останній заходить, автобус вирушає, не чекаючи на графік. Щоправда, ми спочатку занесли речі в автобус, а потім пішли за продуктами. Я боявся, що автобус поїде без нас. Але водій, на щастя, дочекався, поки візуально всі пасажири будуть точно на місці.


Місто Сорренто

Прощай романтичний Сорренто, ти був прекрасний. До Риму дорога займе приблизно 4,5 години. За цей час потрібно морально підготуватися до завтрашньої негоди. Прогноз обіцяє, що завтра на суші буде води більше, ніж у Тірренському морі. Поки ми їхали, мені зателефонувала співробітниця Маша. Маша ще в житті не дзвонила по роботі прямо в Сорренто! Хоч розмова була і по вайберу, зате як звучить. Масштаб машинної проблеми вказував на те, що розмову ми закінчимо швидше за все взагалі в Римі. Але зламалося там так, що до Риму розмова не дійшла, всі просто зачекали, поки я повернуся з відпустки. То що у нас сьогодні на вечерю? А сьогодні в нас ціла галявина. Оливки в маслі, хамон і голівка сиру грана подано, який ми їли у прикуску. Я ще з дитинства любив смачно поїсти в дорозі, мені бабуся завжди пакувала домашні пельмені у товсту фольгу. Дідусь ніколи не поділяв моє кохання поїсти в дорозі. Коли ми познайомилися з Дашею і вирушили в першу подорож до Полтави, то з радістю виявили одне в одного кохання смачно поїсти в дорозі. Щоправда, через помилку у квитках ми тоді поїхали до Харкова, але в той момент нам було не так важливо, куди мандрувати, головне з ким.


Продовження тут!

Болгарія


Як легко і просто планувати подорожі під час епідемії, раніше потрібно було вибирати серед двох сотень країн, куди і коли вигідніше, якими авіалініями летіти і де робити пересадку. Тепер же відкрито всього кілька десятків країн, і летиш туди, куди літають літаки, ось тобі й увесь вибір. На цей раз наш “вибір” випав на Болгарію. Летіли ми Базейром, які виконували переліт у літаку компанії “Райянейр Сан”, що є дочірньою компанією Райянейру. Причому в літаку летіло одразу два капітана. З одного боку начебто надійніше, але з іншого боку, як вони визначають за ким фінальне рішення під час керування літака? Та й персонал по дорозі назад додав родзинки, спочатку вони оголосили, що потрібні пасажири, які відчувають в собі удачу. Так собі запит на висоті 11000 метрів, ще й літак почало хвилююче похитувати від турбулентності. На нашому борту зі 150 людей удачу відчували в собі двоє, які відразу купили лотерейний білет прямо у стюарда. Я напружився ще більше, виходить 148 людей або не відчувають успіх під час перельоту, або ще гірше відчувають невдачу. Потім стюард намагався продати парфуми та годинник із фотоапаратом, прямо як по телевізору в телемагазинах. Він стояв на початку літака і демонструючи коробочки, нахвалював товар на весь літак. Як же ми нудно раніше літали, от у МАУ на борту максимум водичку безкоштовно дадуть, а тут таке шоу, ще й безкоштовно. Хоча якщо ти відчуваєш удачу, то доведеться платити. Та й узагалі цей день для авіації був цікавий, на іншому літаку в одній авіакомпанії пасажирці взагалі відкусили ніготь і побили обличчя. Але повернемось до Болгарії. 
Це була перша поїздка, яка у нас зірвалася 9 років тому, Wizzair тоді повністю скасував цей напрямок та повернув нам гроші. Через 9 років все ж таки вдалося зловити подібну акцію і ось ми приземляємося в Софії. За ілюмінаторами зелені гори та яскраво-жовті поля квітучого ріпаку.

А перед самою посадкою ще й група озер промайнула. Болгарія знає, чим нас підкорити – природою та гарною погодою. Друге враження про Болгарію — це вершини засніжених гір, краєвиди яких відкриватимуться з різних частин нашої подорожі та проводжатимуть до самого аеропорту. Невже ми знову у Баварії?

Всі пункти контролю ми пройшли досить швидко і, на щастя, успішно. Ми прилетіли одним із перших рейсів, коли Болгарія дозволила Україні влітати з експрес-тестами, відповідно інформацію про те, що тепер можна обійтися експрес-тестом було дуже складно підтвердити, навіть посольство спочатку говорило, що не в курсі актуальних правил. Працівниця аеропорту уважно вивчала нашу довідку, потім запитала щось про експрес-антиген свою колегу, та заперечливо похитала головою… ну все, схоже, припливли. А ні, нас пропустили. Ось і чудово. Ми просто ще не знали на той момент, що болгарське негативне кивання головою означає – так. Прямо біля аеропорту зупиняється поїзд метро, ​​тому за 1,6 bgn (1$) можна доїхати прямо до центру хвилин за 30.

Оскільки завдяки правилам раяну ми були майже без речей, всього з двома маленькими ручними поклажами, то заселятися не поспішали. Пішли на вокзал одразу купити залізничні квитки за подальшим маршрутом. Дівчина нам виписала квитки, я провів пейпас терміналом і уточнив чи пройшла транзакція, дівчина ствердно кивнула головою. Ми чекали, вона чекала, потім вона запитала, коли ми платитимемо? Ми знову нічого не зрозуміли, заплатили готівкою. Хто ж знав, що болгарське кивання головою «так» означає ні. Але вже почали закрадатися підозри, що довкола відбувається щось підозріле.

Прийшли на ресепшен, харизматичний чоловік нам сказав, що ми маємо пройти 600 метрів праворуч, зайти у хвіртку, там буде два готелі, один праворуч, а другий прямо, нам треба йти в той, що праворуч і дав нам ключі. Добре, що він жестом вказав напрямок, оскільки його право було по центру. Ми прийшли, але будівля, яка знаходилася праворуч взагалі на готель схожа не була, а та, що прямо не мала третього номера, як написано на ключах. Ми як у “Форт Боярді” перебирали ключі та двері, але без успіху. Я подзвонив на ресепшен і пояснив ситуацію, чоловік дуже здивувався, що коричневі двері знаходяться прямо, а не праворуч. Ми перейшли на англійську, тепер він взагалі нічого не розумів з цими дверима, але сказав, що зараз прийде і все вирішить. Прийшов і впевнено повів нас прямо. Я йому нагадав, що він нам казав, що треба йти у правий, він заперечливо кивнув… Та що ж відбувається? Чи варто говорити, що в Болгарії не тільки ні та так поміняні місцями, але і право та прямо? Але навіть при цьому розкладі, чому наші ключі не підійшли до жодних дверей? Відповідь виявилася банальною – він переплутав і дав ключі від іншого номера, якого не було ні вправо, ні прямо, і навіть не з того прямо, що праворуч. Тепер стало зрозуміло, чому його жести із напрямком готелю не співпадали зі словами. Це була просто анекдотична історія, ми тільки перші години в країні, а вже зазнали такого занурення. Навіть у той момент ми ще не розуміли, що відбувається, чомусь все так не сходиться, розуміння почало приходити тільки з часом, коли почала простежуватися залежність між словом “так” і хитанням головою. Наприкінці подорожі нам навіть путівник потрапив до рук, в якому саме з цих двох правил починався опис. Але завдяки таким моментам і починаються пригоди у подорожах. Ми взагалі спочатку переживали, що Болгарія може бути схожа на Сербію, з якої ми тільки нещодавно повернулися, але за фактом більш різні країни потрібно ще пошукати. Якщо Сербії я мало не надавав статусу гастрономічного раю, то в Болгарії картина кардинально змінюється. У болгарських ресторанах готують дуже смачно, але є одне велике АЛЕ. За їжу тут треба боротися. Вранці знайти ресторан для сніданку – найпровальніший задум у світі. Вдень пошуки ресторану з їжею, а не з напоями можуть затягнутися до вечері. А ті небагато ресторанів, де подають їжу або переповнені, або як нам сказали: “Ви не можете сісти удвох за столик для чотирьох”, на наше запитання “Чи є у вас вільний столик на двох?”, “На жаль, ні!”. Або другий випадок, коли у ресторану висить вивіска, що зараз у них сніданки і є вільні столики, тобі відмовляють, бо в них і так навантаження велике. Але повторюся, якщо ти все-таки примудряєшся потрапити дивом у ресторан, то на смак отримаєш страву мало не мішленівського рівня. Нам один раз подали настільки смачну та красиву страву, що ми на неї накинулися, не встигнувши навіть сфоткати. Можливо після початку сезону туризму ситуація зміниться, але поки що наш раціон на тиждень – банички, айран та милинки.

Для різноманітності можна піцу шматочками купити, але вона не настільки прекрасна, як сербська, хоча теж недорога. Але повернемося до міст, тут є чимало чудових місць! Оскільки у нас був у розпорядженні цілий тиждень, ми вирішили подивитися максимальну кількість популярних міст і курортів країни. Почали ми з вечірньої прогулянки Софією.

Тут уже панувало літо, нічна погода була комфортною, ми гуляли центральною пішою вулицею та нічним парком, тут кипіло життя.

Дуже хотілося б побачити все це за денного світла, але така можливість нам випаде лише через тиждень, коли ми пройдемо маршрут із десяти міст. Цікавий факт – маршрут планувався коротшим, але імпровізація наше все!

Пловдив

Зранку ми сіли на поїзд до Пловдіва. Поїзди тут їдуть поволі, тому навіть дорога за сотню кілометрів може затягнутися на години. Такі переїзди будуть чудовими перепочинками на маршруті. Пловдив нас зустрів ясним небом, сонечком та зеленим парком.

Я пішов у магазин купити собі каву, наше обговорення з продавчинею про те, яку каву краще зробити переросло у спогад про шкільні роки, вивчення мов, потім ми обговорювали поезію, яку вивчали в школі. Ну і природно ми дійшли висновку, що мені потрібний саме капучіно. Даша докірливо запитала мене, чому я так довго купував каву, а я гордо відповів, що слухав декламування віршів! Ми пішли углиб міста. Це дуже миле і затишне містечко.

Такі мають обов’язково бути на маршруті. Це місто, в якому можна ходити хаотично вулицями та отримувати естетичне задоволення, а бажаючі доторкнутися до місцевої культури можуть відвідати різні майстер-класи ремісників. У них тут цілу вулицю відведено під цю справу.

Ми ж пригляділи собі гору і піднялися вище на фортецю, щоб помилуватися містом. А він не такий і маленький виявляється.

Єдиною проблемою тут було знайти собі вільний ресторан з їжею.

У нас на місто було близько п’ятої години, пролетіли вони зі швидкістю світла. Час їхати далі. Кілька годин передиху у поїзді та наступна зупинка.

Стара Загора
Тут у нас приблизно півтори години, частину яких можна було провести у великому зеленому парку біля вокзалу. Парк виявився перекопаний: таке враження, що тут намагалися знайти золото, купа техніки та все в ямах та парканах. Ну гаразд, обійдемося без парку. Далі на нас чекала чудова піша вулиця. Її довжини вистачило, щоб скоротати півтори години. І так цікаво, що це невелике місто, що знаходиться в глибинці Болгарії, але тут багато людей і вони тут живуть, щодня гуляють. Начебто все логічно, але навколо стільки цікавого, я б на їхньому місці щодня кудись їздив би. А вони просто неспішно гуляють і насолоджуються життям у маленькому та затишному місті. Ось так стежиш за їх спокійними кроками і починає брати туга, що треба їхати далі, ось би і нам теж так не поспішаючи тут день пожити. Але час нещадний і від нашого тижня в країні з кожною секундою залишається дедалі менше. Накупили піци і поїхали далі.

Тепер їхати треба було близько трьох годин. Охочих було небагато, поїзд складався лише з двох вагонів. Спочатку ми мали особисте купе, а потім і зовсім особистий вагон, а можливо й цілий поїзд. За вікнами поля жовтого ріпаку змінювалися гірськими ландшафтами, ми в’їжджали та виїжджали з тунелів, заглиблюючись у гірський хребет. Вже було зрозуміло, що ми приїдемо в гарне гірське місто, але я навіть уявити собі не міг наскільки воно виявиться шикарним!

Велико Тирнове

Якщо у вас на відвідування Болгарії є не так багато часу, то це місто сто відсотків має бути в маршруті у пріоритеті над курортними містами з узбережжя. Ми вийшли з поїзда, місто вже занурилося в нічне тепле повітря. До готелю пішки треба було йти близько години, маршрут пролягав через основні вулиці, будинки яких розташовані на стрімкій скелі.

Поки ми діставалися готелю, основне обговорення першого знайомства з містом зводилося до слова “Вау!”. Це місто чимось схоже на улюблений нами Кам’янець-Подільський, але разом з тим зовсім інше. Житло у нас було також незвичайне. Зовні непримітний готель усередині був схожий на замок із неперевершеним видом із вікна на церкву.

А в холі з другого поверху звисала дерев’яна люстра, як у ковбойських фільмах. Скоріше б настав ранок! З ранку види стали ще кращими, тепер було видно всю красу і велич міста.

Ми навіть побачили недосяжний транспортний міст, який наївно намагалися вночі знайти для скорочення маршруту. Як же добре, що тут багато часу і ще надивимося вдосталь на місто.

Єдине місце, де нам вдалося поснідати це «пекарня», банички та айран, як завжди. Добре хоч, що ми любимо айран, а як бути людям, які його не люблять. Та й взагалі порада, перед поїздкою до Болгарії добре поїжте вдома перед виїздом. Але фастфуд має і свої переваги, це швидко і не відбирає частину дня. Тепер ми вирішили пройти наш нічний маршрут за денного світла.

Місто виглядало зовсім по-іншому. А деякі місця ми взагалі визначили тільки по карті, що це те саме, лише вдень. Ще, звичайно, вау ефекту додавав той факт, що від Болгарії не очікуєш такого незвичайного міста. Нагулялися вулицями, надивилися краєвиди, тепер можна вилізти на замок. Вибиралися ми мало не в прямому значенні цього слова.

Усі нормальні туристи йдуть із центральної вулиці, яка плавно переходить у міст. Ми ж легких шляхів не шукаємо, центральні вулиці для нас це дуже просто. Ми були на іншому пагорбі, від замку нас відділяло урвище. Ми почували себе справжніми середньовічними завойовниками, які зараз візьмуть замок в облогу. Так само за нами слідував вірний лев! Це був собака-провідник, він з’явився несподівано і мав відповідне забарвлення.

Ми з Дашею якраз дискутували на тему, що у Болгарії багато чого пов’язане з левами, мабуть, недарма. “Лев”, що раптово з’явився, налякав до втрати свідомості! Але в нас була мета – замок! Відступати не можна, лева взяли з собою. Лев радісно виляв хвостом і бігав довкола нас. Щоправда, коли ми в нього видерли кліща, він вирішив тримати дистанцію.

Замок виявився справді вражаючим як за розміром, так і за видами, що відкриваються з його стін. Хоча тут у всьому місті з видами проблем немає)))

Заодно можна з висоти безкоштовно переглянути парк Болгарія в мініатюрі. А з такої висоти виходить мініатюра у мініатюрі.
Ось начебто все чудово, замок є, висота є, види є, але нашу увагу вже не вперше чіпляє далека гора, на якій миготять люди. Як вони туди піднялися? І чому ми так низько щодо них. У нас у поїздках залізне правило, якщо є неподалік гора, ми зобов’язані на неї піднятися! Можливо, тому ми не літаємо в Непал, бо там кілька тижнів доведеться лізти, та ще й не всі виживають. А я, на жаль, не дружу із гірською хворобою. Значить, план такий, зараз спускаємося із замку, їмо в ресторані, і починаємо шлях на гору!

Тут лише два міста пройти до тієї гори. Біля замку, як не дивно, був практично порожній та відкритий ресторан. Щоправда, там готують несмачно і порції маленькі. Але для ресторанів у Болгарії це був великий виняток із правил, з порціями та смаком тут проблем не буває. Зате я скуштував болгарську окрошку таратор. Ну що ж, підкріпилися. Навігатор показує, що вірить у нас і ми зможемо дійти до тієї гори.

Минали дні і ночі, навколо нас розвивалися і падали імперії, мінялися кордони країн, невблаганними кроками йшов технічний прогрес, а ми все ще йшли трасою. Ні люті сніги, ні звірячі вітри, ні землетруси, ні навіть виверження вулканів не змогли нас зупинити! Це були найнудніші і похмуріші 50 хвилин маршруту трасою вгору. Та коли вона закінчиться. І як на ту гору потрапляють люди? Відповідь не змусила довго чекати, перед стежкою, що веде на гору, була галявина, забита припаркованими машинами. А черговий турист, під’їжджаючи машиною, не зміг знайти місце і поїхав назад. Хоч якась перевага, що ми пішки дійшли. Тепер маршрут лежав на вершину гори. Ми собі вибрали перший пагорб з панорамою і влаштували там тривалий привал.

Я лежав на траві і буквально заряджався лісовим повітрям і рідкими променями сонечка, що пробивалося крізь хмари. Даша розташувалася на одному з кам’яних виступів і спостерігала, щоби на нас не напав лев. Мене ж огортав солодкий сон. Але як кажуть відпочинемо якось у Єгипті. В дорогу! Те, що ми бачили далі, можна сміливо заносити в топ місць нашої планети. Це як наші Заліщики, лише набагато масштабніші. Сподіваюся, фотографії передають хоч частинку цієї краси. Причому якщо до цього день був похмурий, то для справжніх підкорювачів вершин завжди світить сонце!

Тепер небо стає ясним, усе заливається світлом. На фінальному оглядовому майданчику на нас чекав сюрприз – гойдалка над урвищем. Висить вона досить безпечно, навіть якщо зірвешся, то в прірву не полетиш, але яке це незвичайне почуття кататися на ній. Все плато наближається і віддаляється від тебе з кожним рухом. І навіть по дорозі назад, коли ми повернулися в ліс, я ще раз збігав на відкриту частину панорами, щоб увібрати в себе якомога більше такої краси.

Оскільки у нас ще пів дня попереду, то можна не поспішати повертатися до Велико-Тирново. Ходімо гуляти до сусіднього Арбанасі. Це виявилося містечко практично без людей. Ми намагалися щосили знайти хоч щось цікаве тут, але я взагалі спочатку не був певен, що тут є хтось живий. Хоча в самому центрі опинилися два тематичні ресторани і навіть магазин. Підозрюю, що все населення міста знаходилося саме тут у ресторанах. Ми тут теж засіли на каву з пахлавою. Пахлава була неземного смаку, шкода, що залишився лише один шматок.

Також в цьому ресторані була велика рідкість – чай. Судячи з усього, тут ще не винайшли цей напій. Якщо раніше Даша жартувала наді мною, що я каво-залежний, то тепер ми помінялися ролями, вона чайо-залежна в країні, де чаю практично немає. І навіть у тих небагатьох місцях, де нам його вдавалося знаходити, за ціною він був завжди дорожчий за кавові напої. При бажанні можна випити подобу чаю у вуличних каво-автоматах. До речі, кількість каво-автоматів у Болгарії настільки велика, що цілком можливо, що повстання роботів розпочнеться саме з них. Вони тут знаходяться майже на кожній вулиці кожного міста. І хочу зазначити, що роблять досить смачну свіжомелену каву. Ну що ж, у гостях добре, а вдома краще! Нам час повертатися у свій Велико-Тирново в золотих променях вечірнього сонця.

Так все красиво та душевно, але ми чудово розуміємо, що зараз будуть чергові пошуки їжі. Ми навіть не уявляли, наскільки це завдання буде складним цього разу. Тут всього кілька ресторанів, а кількість туристів виявляється значно перевищує їхні можливості. В результаті ми знайшли чудовий ресторан з видом на урвище, де взагалі нікого не було, він знаходився на території готелю. Тут ми познайомилися з місцевою ракією, українською мовою це бренді. Напій досить міцний, але, як це не дивно, нам сподобався. Після вечері у нас був невеликий перепочинок у номері. Нажаль, фізичні можливості тіла не встигають за всіма бажаннями. З іншого боку, наші денні маршрути зросли у багато разів у порівнянні з маршрутами, які ми проходили 9 років тому. Пам’ятаю, тоді ноги взагалі не були готові до таких спринтів. Але наша планета виявляється такою великою, що зволікати у нас просто немає часу. Добре, що ми живемо на Землі, а не на гіганті типу Юпітера. Ну що, розпочинаємо наш фінальний вихід на вечірнє шоу. Шоу проводиться у вихідні о 21:15, спостерігати його потрібно на площі біля входу до замку. Було помітно як вулицями стягуються люди. Для нас було зовсім несподівано, що їх виявляється тут так багато. Вдень це практично безлюдні міста, за винятком набитих пари ресторанів.

На щастя, біля замку було достатньо місця, щоб дотримуватися ковідної дистанції. Хоча, схоже, дистанція тут тільки нас хвилювала. Вимкнулася підсвітка і почалася світломузична вистава в проекції на замок. Було досить цікаво і точно незвичайно, особливо масштаби. Я б не сказав, що заради шоу треба їхати до міста, але оскільки місто має бути у списку обов’язкових місць Болгарії, то відповідно шоу в програму потрібно включити. Ну от тепер уже точно весь план щодо Велико-Тирново виконано і навіть перевиконано. Спочатку ми планували на це місто залишити ще пів дня, але тепер відкоригували план і зранку застрибнули в автобус і поїхали далі на морські курорти.


Варна

Це було наше перше місто-курорт на узбережжі. Всю дорогу від автовокзалу ми навіть уявити не могли, що тут зараз виявиться море. Начебто звичайнісіньке місто. Але ближче до набережної відкривається його потенціал. Починаєш відчувати атмосферу курортного міста.

Далі тебе огортає релакс, і ти із задоволенням безцільно блукаєш стежками парку біля набережної. І моречко! Море — це завжди радісно, ​​навіть незважаючи на те, що воно зараз крижане, як наш запал, коли ми шукаємо ресторани в цій країні.

Даша тим часом поставила собі за мету випити дуже рідкісний напій – чай. У результаті ми його все ж таки знайшли, лише в одному місці, і там для чаю подавалося окреме меню французькою мовою. Незважаючи на те, що це була палатка з кавою навинос.

Французькою ми знаємо тільки фразу “Я не їв шість днів” і, судячи з усього, продавець теж. Вибирали чай за кольором пакетика, фіолетовий виявився цілком схожим на чай.

Ми Варну дійсно оцінили, забігаючи наперед скажу, що це один із найкращих курортів нашого маршруту. Але через те, що Варни у нас зовсім не було в планах, то вже час було рухатися далі – у Бургас. Комфортні автобуси закінчилися, між курортними містами ходили тісні маршрутки.

Але, як це не дивно, з масками тут відносно суворо: ми навіть стали свідками того, як водій із маскою на підборідді кричав на двох пасажирів, які їдуть без масок.

Бургас

Тут на нас чекали справді королівські апартаменти на сімнадцятому поверсі, з дуже гостинним господарем. Який нас одразу звозив у великий маркет на машині та навіть запропонував залишити нам машину у безкоштовне користування під час нашого перебування тут. Ось зараз було справді шкода, що ми не водимо. Це б нам дуже спростило подальше пересування між містами. Про Бургас можу сказати буквально пару слів, незважаючи на прикольну назву, саме місто значно поступається Варні. Але для активної подорожі він підходить якраз, тому що з його вокзалу вирушають маршрутки в потрібні нам міста. Тепер у нас є апартаменти, пошуки вечері та сніданку тепер у минулому. І головне, ми маємо місцевий соус лютениця.

Я до нього тільки-но почав звикати в Сербії, але вручну поклажу його не пропустили. Тепер можна його уплітати в наших хоромах із панорамним видом на заходи сонця. Всі подальші дні у нас були в напівактивному режимі через рідкість ходіння маршруток. Починали маршрут ми приблизно о 10.30 і вже о 19.30 були в номері. Ще частину часу відбирала дорога, проте ми встигали в цей інтервал втиснути по кілька міст. Маршрутки тут ходили приблизно раз на три роки. І іноді та єдина маршрутка так набивалася, що доводилося міняти плани на ходу. У результаті кожен день для нас була загадка, куди саме ми поїдемо сьогодні, а іноді була і повна загадка, як же ми назад повертатимемося. Зараз, коли вже пройшло багато часу, при згадці про це місто, я повертаюся до тих затишних укомплектованих апартаментів, де ми собі готували різні цікавості та все це їли з традиційним болгарським соусом.

Несебр

На щастя, сусідні міста знаходяться максимум за годину їзди. Місто умовно складається з двох частин – цікавої та похмурої. Автобус зупиняється у другій, на щастя, до цікавої йти було зовсім недалеко. Ще є третя частина — Сонячний берег, але туди треба тільки в сезон)

Цікава частина міста розташована на півострові, вона одразу зустрічає туристів безліччю відкритих ресторанів. У наш час кількість ресторанів значно перевищувала кількість туристів у цьому місті.

Коли ми проходили повз деякі ресторани, то боялися, що офіціанти нас з’їдять. Ми ж для обіду вибрали непримітний ресторанчик, де на вітрині викладено свіжу рибку, яку відразу тобі смажать. Ми набрали собі асорті та раділи морському життю як діти. У нас була барабулька, сом та бички.

У дитинстві мені здавалася вся риба окрім скумбрії на один смак, а зараз справді став помічати різницю. Тепер на ситий шлунок містечко стало ще краще. За структурою він дуже нагадує турецький Сіде. По морю до речі теж. Хоча можливо тут навіть краще море. Люблю міста, в яких безцільне блукання приносить естетичне задоволення. Зазвичай такі міста зовсім невеликі, винятком є ​​величезний Стамбул. Ммм… Стамбул. Як тепер розповідати про Болгарію, коли думками пішов у подорож Стамбулом?

Несебр виявився настільки затишним, що ми вирішили затриматися на десерт. На цей раз у нас була пахлава та турецький кадайф. Ще турецького настрою додавала кішка, яка відразу стала нашою найкращою подругою. Тепер наше завдання впіймати той автобус, який ходить раз на три роки. Тут ніби навіть є розклад з хвилинами, але абсолютно по всьому місту на всіх зупинках один і той же час прибуття автобуса.

Зараз є надія, бо на зупинці сидить чимало людей. За розкладом автобус вже мав приїхати, але, мабуть, це не той рік. Натомість приїхав приватний бусик, у який сіли абсолютно всі люди та поїхали у невідомому напрямку. Нас не взяли, сказали, лише для своїх. Тепер ми самі сидимо і приймаємо сонячні ванни. О, їде! Помчали далі.

Поморіє

Чи бачили фільм “Євротур”? Пам’ятаєте, як там хлопці приїхали до Братислави? Їм тоді ще сказали, що вона взимку може здатися депресивною… Насправді все було не так погано, для різноманітності можна разок заглянути. Але у нас в голові просто не вкладається, чому замість Єгипту чи Туреччини люди летять на курорти Болгарії, які ще й як правило дорожчі.

Однак для диких мандрівників, які просто дивляться світ, я можу Болгарію порекомендувати. Країна дійсно відрізняється від інших, що робить подорож нею цікавою. Отже, ми трохи поблукали Поморієм, подивилися на ще не відкриті готелі і поїхали вечеряти при заході сонця на нашому улюбленому 17-му поверсі, завтра на нас чекає великий похід.

Беглік-Таш

По-доброму нам треба було сісти на маршрутку до Приморсько і попросити висадити нас серед шляху, але легких шляхів тут не буває. Саме ця маршрутка їхала великим об’їздом проїжджаючи безліч сіл. Вона їхала всюди, крім потрібної нам траси. Задум виходу на трасі був ще зручний тим, що там можна було теоретично вирушити на човнику в сафарі по річці. А потім пішки до Беглік-Таша. Але ж ні, ми тепер у самому Приморську, а наш Беглік-Таш залишився в горах. Ну і гаразд, ноги є, дійдемо пішки.

До речі, море в Приморську виявилося досить красивим, незважаючи на сильний шторм. Ми з радістю влаштували ранкову трапезу з бореків на пляжі. Спочатку пляж був весь наш, потім з’явився хлопець, який у пляжному одязі йшов у бік моря, невже він зараз зайде у воду? Але хлопець навіть наближатися до бурхливого моря не ризикнув. До речі, пляж тут знаходиться за піщаними барханами, думаю тут можна знімати фільми про оази у пустелі.

Трапезу закінчено! Ще раз оцінили висоту та відстань до гори, в дорогу! На щастя, ми вибрали не найкоротшу дорогу навпростець, а вирішили подивитися, що за мітки на карті тут знаходяться біля підніжжя з боку моря. Це виявився підводний музей із картинами та скульптурами. На вивісці говорилося, що можна взяти інструктора та водолазне спорядження для відвідування підводного музею.

Ще й фотографії задоволених підводних туристів на фоні картин. Спочатку ми не вірили очам, перечитували вивіску кілька разів. Як вони взагалі таке вигадали? Тепер ми справді пошкодували, що прилетіли у травні, не в сезон. Таке ми точно не пропустили б. Зараз же можна полазити по крутих скелях та камінні. Ми звернули з маршрутів і почали свій нелегкий підйом по диких скелях. Подекуди доводилося навіть здійснювати екстремальний спуск. Шкода потім ми вперлися в глухий кут, а ось екстремальний підйом без спорядження виконати не вийде. Довелося підніматися на вершину скелі через колючі чагарники.

Собаки в чиємусь приватному маєтку невдоволено гавкали, їм здавалося, що з моря вилізло морське чудовисько і кровожерно пробирається до дороги. Ми конкретно так покололися і подряпалися доки перелізли чагарники. Коли собаки нас побачили, то одразу перестали гавкати — лише парочку людей вони не так боялися, на відміну від гуркоту, який ми породжували. Тепер витягнемо трохи колючок із себе і можна знову тримати маршрут до мети. Маршрут був дуже мальовничим. Це були і зелені безкраї простори, і квіткові поля та хвойні ліси з оглядовим майданчиком. На верху на нас чекали величезні кам’яні валуни, квитковий кіоск і невелика змійка-вужик.

Здається в кущах була ще й велика, але ми тільки кінчик хвоста побачили. Але справжні зміїні пригоди на нас чекали лише через пару міст. 

Ми вийшли не головною дорогою, а ніби збоку. Але пильне око працівниці побачило потенційних відвідувачів, і вона відразу завернула нас купити квитки. Після продажу квитків жінка зібралася, все склала і через 5 хвилин закрила кіоск і вирушила додому. Ось як вчасно ми вилізли з хащів! А то ще довелося б безкоштовно дивитися на це дивне каміння.

Величезні валуни це і є Беглик-Таш – фракійське святилище 16-го століття. Скажімо так — заради валунів такий маршрут робити не варто, але заради самої краси маршруту йти сюди потрібно однозначно! Тут ще й туристи виявились. У нас було в планах все ж таки дійти до заповітної річки пішки і з’ясувати чи проводять сафарі, а потім автостопом ловити машину до Бургаса. Але біля нас двоє туристів почали сідати в машину і з радістю погодилися нас закинути в якесь місто за їхнім маршрутом.

Це місто виявилося знову Приморсько, не відпускає воно нас і все. Хлопцям було дуже цікаво як ми на Беглік-Таші опинилися без машини, і були дуже здивовані нашим пішим маршрутом. Я так розумію це рідкісне явище, щоби хтось дістався сюди без машини. Зворотна та єдина вечірня маршрутка до Бургаса буде за 15 хвилин. Тепер план такий, з вікна маршрутки визначити чи плавають човники і попросити нас висадити на трасі якщо плавають. Ця маршрутка також об’їжджала трасу через низку сіл. Не хоче нас приймати річка та й все.

Равадінове

Тепер нас Болгарія здивувала вже на повну. Серед непримітного села розкинувся розкішний та гарний замок. Замку всього кілька десятків років, тож не можна сказати, що він справжній. Але виглядає саме так, як належить виглядати справжнім замкам.

Тут є всі атрибути крутого замку: винний льох, пам’ятник власнику, обладунки лицарів, зоопарк, озеро, численні фонтани, рибка у ставку та церква з дуже гарною стелею, на якій зображено появу всесвіту. Замок продовжує будуватися, ще не всі модулі відкриті і не всі фонтани запущені, але ефект вау тут на вас чекає.

Особисто я цей замок собі записав до списку найкращих побачених замків, чи буде у мене на другому почесному місці після німецького Нойшванштайну. Хоча порівняти та обрати особисто для мене важко. Як Болгарії вдається взагалі бути такою різною?

Біля замку на нас чекала дуже смачна шаурма. Коли ми захотіли ще одну, з’ясувалося, що вона була останньою і більше такої смачної не буде! Тепер пішки до Созополя!

Созополь

До Созополя було кілька кілометрів крізь зелені стежки, ліси та квітучі поля. Першу частину дороги ми йшли в ейфорії, радіючи красі, Даша навіть букет зібрала. Але все не так тут солодко. Все почалося в той момент, коли мені лоскотало в носі і я заплющив очі, щоб чхнути. Даша мене з силою штовхнула у спину. У Даші на небезпеку гарна реакція і такий поштовх міг означати лише одне. Я від жаху почав кричати і зробив максимально великий крок уперед. Ми відбігли, я дивився на Дашу, що застигла від жаху, і мої здогади підтвердилися, на стежці була змія, яку я не помітив. Я її не встиг побачити, але, за описом Даші, вона була досить великою. Ми перепочили і почали йти далі паралельно обговорюючи що це могло бути, проговорили ще раз правила дій у разі нападу змії. Один з пунктів встигнути її сфотографувати, щоб лікар зміг підібрати протиотруту. Тільки ми це обговорили як кущі біля нас почали погрозливо ворушитися, щось велике повзло в далечінь, але потім змінило траєкторію і метрів за п’ять від нас на дорогу виповзла здоровенна зміюка. Даша з неймовірною спритністю рук, увімкнула фотоапарат, перевела об’єктив у активний режим і встигла зробити три кадри.

Тепер дорога перетворилася на хорор, ми боялися наближатися до кущів, а місцями стежки ставали зовсім вузькими. Тепер уже на Дашиному маршруті розташувалася велика зелена ящірка. Я не знав, як Даші про це сказати так, щоб зараз у нас не почався черговий істеричний крик. “Тільки не бійся, але попереду …” Від сильного переляку ця фраза, звичайно, не врятувала. Які ми були щасливі, коли вибігли на трасу. Потім ми бачили в кущах ще змій. Більше ми на зелені стежки не заходили. Як тільки ми дісталися інтернету, я з’ясував, що запит “Созополь змії” дуже популярний. Також виявилося, що це були не змії, а ящірки без лап із лагідною назвою «жовтопузик».

Але хочу сказати, що заради Созополя трохи зміїних пригод можна й пережити. Незважаючи на всю зневіру, що таїться в назві міста, саме місто ми занесли в топчик красивих міст Болгарії. Тут є і старовинні вулиці, і навісні будинки на скелях над гарним морем, писана набережна і навіть довгий міст уздовж скелі, щоб можна було продовжувати милуватися краєвидами під час трекінгу. А найкласніше, що тут немає дефіциту ресторанів, вибираєш собі красивіший краєвид і починаєш гастрономічний рай.

В Бургас ми особливо не поспішали, тому, коли в нас закінчилися вулиці старого міста, ми пішли їх досліджувати по другому колу, адже без змій так комфортно гуляти! Якби мені показали фотографію міста задовго до подорожі, я б у житті не вгадав, що це Болгарія, а тим більше Созополь))) Ми догуляли до останнього автобуса і поїхали на таксі! Згоден, рішення несподіване, але водіям теж треба повертатися до Бургаса, і вони везуть у таксі за ціною автобуса. У цій чудовій витівці був правда один мінус. Цієї ночі ми їхатимемо в поїзді, до якого ще дуже багато часу, в автобусі ми б їхали довше і в теплі.

А так вжух і ми у вечірньому прохолодному Бургасі. Здали речі в камеру зберігання та пішли шукати затишний ресторанчик, де й будемо гаяти час до поїзда. Удача до нас повернулася і цього разу. Ресторанчик ми зайняли просто чудовий! Так що насамкінець про цей курорт залишаться найсмачніші спогади. 

Софія

З нічними поїздами у Болгарії трохи складно, бо у купе селять людей лише однієї статі. Але якщо ви сім’я, то під час епідемії можна купити на касі тримісне купе у першому класі на двох осіб. А третього не підселять через коронавірусні обмеження. На сайті це нібито теж можна провернути, вказавши одну стать, але ми буди не впевнені, що зможемо все правильно оформити. Я не знаю, що там у класах нижче, та першокласне купе зроблено так, щоб раптом ти не відчув зайвого комфорту. Добре, що хоч поряд ще ніхто не хропе. Щоправда, спочатку потрібно люб’язно випровадити пасажира, якого провідник хотів заселити в наше купе до того, як ми туди прийшли. Але одну ніч можна і переспати, я в такі моменти завжди згадую мій затишний домашній матрацик. Але насправді це у мене просто завищені вимоги до затишності під час сну, намагаюся їх знижувати.
Рано-вранці наш потяг прибув до столиці. Сьогодні на нас чекала в гості наша гарна знайома юності Кет, а також її сім’я. Зустріч була душевною та теплою. Було дуже цікаво послухати про болгарський побут і помірятися з її чоловіком колекцією склянок кока коли, я програв це змагання, виявляється не тільки в мене таке захоплення. Катя сказала, що замовила нам національну страву “баничка” якщо ми раптом її ще не куштували, але за час подорож, напевно, 90 відсотків нашого раціону складалося з банички))) Було цікаво, що навіть є ресторани, де роблять особливо вдалі банички та там повний аншлаг на доставку. Навіть о шостій ранку кур’єр був перевантажений замовленнями. Тепер ми спробували навіть фірмову смачну баничку із крутої пекарні!

Дорогою на роботу Кет нам провела екскурсію Софією з розповідями цікавих фактів і навіть подарувала нам шматочок міста. Я б Софію поділив на два міста: нічне, яке ми бачили спочатку та денне. Як на мене, це два абсолютно різних міста і в кожного є своя атмосфера. Хоча, на нашу думку, для тісного знайомства з країною обов’язково потрібно з’їздити в глибину країни.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 06.05.2021 – 13.05.2021
Авіаквитки: Ryanair
Готелі: Booking
Екскурсії: Всі самі
Складність поїздки: 4/10 (Мало інформації в інтернеті про автобуси та поїзди)