Привіт! Мене звати Андрій і ми всією родиною працюємо міжнародними волонтерами для рідних українців, це нова фаза нашого життя, що почалася після однієї із подорожей, про яку я зараз розповім. Також буде окрема розповідь про наш цікавий волонтерський досвід, а поки що перегорнемо сторінку у минуле життя де я був звичайним офісним працівником, хоч і працював віддалено від офісу.

• Я дуже хочу взяти довгу відпустку і полетіти кудись далеко-далеко до Азії, нарешті після довгих років ковіду вона починає відчинятись, тож можна мені велику відпустку? Запитав я у свого менеджера.
• Андрій, можна попросити тебе не брати відпустку у найближчі кілька місяців поки в нас великий реліз? А потім, починаючи з лютого лети далеко й надовго відпочивати, бо я і сама вже хочу. Відповіла мені менеджер.

Хто ж би міг подумати тоді, що її слова будуть настільки пророчими? Ми дійсно полетіли далеко, та настільки надовго, що навіть коли почало з’являтись натхнення писати розповідь, то досі ми не знаємо наскільки надовго ми полетіли. І тепер буде нове, зовсім інше життя.

На дворі був лютий, нам перенесли рейс на чотири дні назад. І повідомили, що направлення на Кубу буде призупинено, то ж іншого рейсу не планується. Оскільки це був пакетний тур, ми зібрали велику валізу, по програмі мастеркарда потрапили у бориспільську лаунж зону та вирушили у двох із Дашею у далекі мандри.

Полярна ніч

Нашому рейсу випав сильний зустрічний вітер, то ж будемо летіти із дозаправлянням та на порядок довше ніж планувалось. По дивному збігу обставин на нашому рейсі була велика концентрація недоброзичливих людей. Я не знаю як так співпало, але та давня історія, коли на рейсі в Домінікану комусь прокусили палець мені вже не здається такою дивною. Мабуть, коли людей замикають без сонця у тісному літаку це починає масово давити на нервову систему. Я так і не зрозумів на що був розрахований той літак, але точно не на сидячих пасажирів. Найшвидші зайняли сплячі міста на підлозі біля аварійних виходів. А хтось взагалі, здавалось, вирішив вийти посеред польоту, чоловік підійшов до аварійної двері і зважуючись на неї дивився. Поряд сиділа жінка із переляканим виглядом. Я її заспокоїв, що аварійні двері посеред польоту відкрити в нього не вийде тож хай не переймається. Жінка поділилась зі мною своїм спостереженням, що люди летять дуже напружені. Але треба просто перетерпіти цей переліт. Тим паче якби я знав, що зворотного такого вже не буде ніколи, то я б ще менше переймався. Хоча б дуже дивувався, чому це зворотного перельоту цим літаком із цими людьми вже не буде. А тим часом за вікнами була найдовша ніч у нашому житті, ми летіли наздоганяючи сонце, що сіло. Для нас ніч продовжувалась близько 14 годин, тому вона і стала для нас полярною.

Трохи про місцеву специфіку

Знаєте, у пакетних турах є один мінус — це груповий трансфер, тому що обов’язково якийсь турист загубиться між літаком та автобусом, автобус буде його довго чекати і це буде обов’язково твій автобус. На цей раз у валізі одного з туристів засвітилось три пачки котячого корму. Погранконтролю це зовсім не сподобалось і турист повинен був пояснити якого дідька він затіяв.

Ми з Дашею ще довго гадали у якій саме ситуації могло знадобитись таранити до Куби три півтора кілограмові пакети котячого корму. Коли вони таки зайшли в автобус, то він дружині як раз говорив, що краще вони б взагалі його не брали. Тепер ми поїхали. Я спостерігав багато хижих птахів що кружляли у небі, саме небо було дуже низьке, тож погода змінювалась із великою швидкістю. Куба це острів, а курорт Варадеро це десь 20-кілометровий завдовжки півострів на острові.

Одна із проблем Куби, що локальні оператори тримають монопольні ціни на екскурсії, які завищені настільки, що заплативши 150 – 200 доларів з людини за якусь поїздку, потім, мабуть, уся кубинська родина буде рік безбідно жити. А місцеві жителі, що мають машини, тримають свої монопольні ціни. І, як на мене, дуже дивно, що люди віддають тут дуже великі суми за екскурсії, що виходять дорожче ніж вартість екскурсії на острів-резорт на Мальдівах з ол інклюзівом. На місцевому транспорті подорожувати, як у сусідній Домінікані, теж не вийде.

Оскільки влада над цим добряче постаралась — користуватись громадським транспортом туристу заборонено. Але заборона не стільки на транспорт, скільки на користування локальними грошима. А без оплати проїзду, транспортом і не скористаєшся. Якщо ти турист, то користуйся тільки послугами туристичних фірм, де відносно недавно легалізували долар, а якщо ти приїхав із євро, то це не проблема, його із радістю приймуть по курсу один до одного із доларом. А ще недавно тут були якісь «кукі» для туристів, але на щастя їх скасували.

По факту кубинці діляться на два типи, ті хто дуже люблять владу і не будуть приймати у туриста заборонені гроші у вигляді песо і ті, хто усвідомлюють що не треба наживатися на туристах і приймають песо. Здавалося б — що тут такого, песо чи долар? А де взяти ті песо і долари, коли Куба входить до переліку країн із шахрайством з картками. Тобто краще заздалегідь знати усі ці нюанси та приїхати саме з доларами. Але навіть із доларом є трохи проблема, бо офіціальний курс 25, а фактичний майже 100. Це як у русні зараз. То ж з обміном тут доволі непросто. Ми були підготовані, на гіркому досвіді Маші, що була тут кілька тижнів тому.

А от русня, що прилетіла тільки з картками, прямо на Кубі відчула переваги руського миру, коли їх усі картки відключили від банкоматів. А от білорусам і вимикати не прийшлось картки, їм просто сказали, що тур скорочений на 3 – 4 дні та ще вимагали гроші за те, що вони полетять на іншому літаку, то ж потрібно оплатити квиточки за цей літак без компенсації за скорочений тур. Але якщо логічно подумати, то готелям доведеться за чиїсь кошти продовжувати тримати українців на ол інклюзіві. То ж оптимальне рішення — достроково повернути усіх білорусів до репресійного батька, русню поближче до свого ката, а українці як раз зможуть далі жити за проплачені тури русні та їх братів. Тут кубинська логістика спрацювала просто ідеально. Але це все буде потім. Поки що на дворі 17 лютого — мирний час, ми приїхали до готелю і у нас починається ол інклюзів.

Варадеро

Як не дивно це звучить, але кубинський ол інклюзів виявився найліпший на нашому досвіді. Я думаю що Єгипет та Туреччина, коли впроваджували цю концепцію, планували щось по типу такого зробити. Наш готель називався Memories Varadero, це четвірка. Зовні доволі схожа на типовий єгипетський готель. Ми не встигли на сніданок, але завжди працювали снек-бари.

Оскільки у кубинців без хабарів нічого не відбувається, тож нас селити раніше категорично не хотіли, попри те, що наповненість готелю була десь 60%. Ми вирішили не гаяти часу та зайнятись дослідженням території. Поки чекали на сендвічі у снек-барі, до нас підійшли інші туристи і запропонували із ними скинутись на якусь екскурсію місцевому чоловіку. Це була дуже “вигідна” пропозиція, але я так і не зрозумів чому ми повинні із крутою знижкою віддати маже 200 доларів, щоб поїхати на якийсь пляж, якщо за ці гроші у цивілізованому світі можна злітати у повноцінну подорож. А інші дві туристки взагалі переймались, що не зможуть потрапити на красивий пляж, бо… увага… Літак зламався! Але знаючи ціну на автомобіль, я боюсь дізнатися скільки ж тут коштує літак, щоб злітати на пляж і повернутись. І чому за ці гроші не дешевше злітати на найкращі пляжі Занзібару? Це справа кожного, на що саме витрачати гроші, але не можу зрозуміти чому ти в одній із найбідніших країн світу повинен платити космічні суми тільки тому, що ти турист. Інше питання, на що взагалі кубинці витрачають ці гроші, тут усе під санкціями, я впевнений що більшість читачів не розуміють глибину проблеми санкцій, але я у розділі про Гавану цю тему розкрию.

Поки просто прийміть той факт, що ми вперше у житті давали хабар… у супермаркеті… щоб купити воду. Сума була космічна за місцевими мірками — цілий долар. Але на щастя обмін пройшов повністю конфіденційно і нікого не затримали. Але, будь ласка, не повторюйте цей небезпечний трюк, хабарі це дуже погано. Про один долар це не перебільшення, це саме так і було. Половина суми пішла за товар, а половина повз каси. Товар був якісний, тож ризик того вартував і ми не померли від спраги. Але повернемося до пляжів. Коли я почув, що хтось планував летіти на інший пляж літаком я дуже здивувався, адже знав що Куба з чим з чим, а з пляжами точно не підведе.

Туристи з готелю нам розповіли, що була днями велика негода і море було дуже холодне, але на щастя зараз погода налагоджується. Ми ще тоді подивились прогноз і побачили що саме на наше перебування випало потепління, потім знов похолодання. Ще тоді пораділи що будемо на Кубі чітко в період потепління. Ми ще не знали тоді, що і наступне похолодання буде нашим, а потім знов потепління.

Я описав тільки частину специфіки країни і може з’явитись логічне питання, а навіщо взагалі тоді летіти у таку далеку країну? Якщо є багато країн, м’яко кажучи, по-легше. На щастя відповідь є — океан. Пам’ятаєте я колись описував, що перше місце по кольору води дістається Занзібару? Так от зустрічайте альтернативу — Варадеро на Кубі. У чому різниця між фантастичним Занзібаром?

Там багато красивих пляжів у різних частинах. Тут один, довжиною майже 20 км. Він не однорідний, десь чистесенький пісочок, десь буде кам’янистий, а десь із кручами над водою. Тобто якщо хочеш на пасивний відпочинок, прилітай на ол інклюзів до Варадеро і хоч кожен день міняй собі вигляд пляжу просто трохи переміщуючи місце, де купаєшся. Ми не шанувальники пасивного відпочинку, але цей пляж нам залишив нескінченну кількість вражень.

Як я писав раніше, ол інклюзів тут дійсно крутий. Тут є свіжі морепродукти та імпортний алкоголь, такий який продається у мережі дьюті фрі. Асортимент ол інклюзіву неоднорідний. Морепродуктів може тиждень не бути, а потім вони будуть у нескінченній кількості. Правило дефіциту — що сьогодні викинули на прилавок, то і буде у меню. Але готують дійсно на славу. Одна проблема — кубинці дуже повільні і можна час від часу спостерігати черги. Але і тут є лайфхак. Багато людей люблять просто постояти у чергах, без черг йти до ресторану не так весело. Тож треба просто відстежити у які періоди черг немає зовсім і відносно цього планувати сніданок, обід та вечерю. Тож із чергами ми навчились боротись дуже швидко.

Перший день нам Куба здалася грубуватою та ізольованою, ми зрозуміли наскільки обмежені тут у пересуванні і побачили наскільки люди готові платити невиправдані гроші, щоб вирушити у віддалені місця. Вишенькою на торті стала вже традиційна подія — у мене вкрали спортивні сандалі. Я їх мокрими залишив на десять хвилин біля дверей номера на третьому поверсі де нікого не було. Я усвідомлював, що тепер попри нестерпну спеку я вимушений буду ходити у кросівках. Але познайомившись із Кубою поближче я тепер розумію, що швидше за все їх хтось із голоду з’їв. Перепрошую за грубий жарт, але, мабуть, то було найгірше, що можна було в мене вкрасти у перший день подорожі. Зазвичай коли країна не заходить із першого дня, потім вже мало шансів виправитись, але це був дуже приємний виняток з правила.

По факту ми залишимося в прямому сенсі закоханими у цей дивний, ізольований безмежно красивий та романтичний світ. Чим ми будемо розважатись? По-перше, тут є гігантський кактус. Звісно дуже банально просто прийти, заплатити гроші якомусь кубинцю, бо він тут поставив касу і подивитись на кактус. Краще це зробити з екстримом уночі. Тим паче за готелем тільки траса та ліси. Кактус був десь за 20 хвилин від готелю. Коли ідеш вздовж траси, то ліхтарі усе освітлюють, а ось якщо відійти у сторону лісу, то у темряві можна розбити лоба. Сам кактус був трохи глибоко у джунглях. Чи не боялися ми уночі туди пертися??? Авжеж було лячно, ми ці джунглі перший раз бачимо, а що як хтось вночі вирішить нами поласувати? Але тут головне концепт! Як, наприклад коли прах жиріновського, що тепер додають до пакетів із гречею в расії, щоб кожен міг так сказати відчути жиріка на смак. А коли праху не вистачає, то додають прах інших політиків, бо головне концепт! Сподіваюсь за читанням цієї розповіді гречку ніхто не їв. Ось ми і стоїмо біля кактуса, що сказати, дійсно великий, але після проходження нічних джунглів він уже не справляє тих вражень, що відчуваєш коли йдеш до пазурів невідомо кого.

Сафарі

Другий день ми почали із традиційного улюбленого заняття — морського сафарі! Ми пішли уздовж моря далеко-далеко до кінця півострова. У таких сафарі головне взяти із собою достатньо питної води, та почати маршрут якомога раніше, доки пекуче сонце не візьме цей день у свої обійми. Цього разу із нами мандрував новий друг — плетений із листя цвіркун! Ми його знайшли у перший день на березі та одразу потоваришували. Що нам зустрілося на маршруті?

Цього разу було багато губкоподібних коралів, що прибоєм викинуло на берег. Цікавий факт, що в інші дні ми таких  більше не бачили. Потім у нас було перше знайомство із місцевими справжніми господарями Куби — пеліканами. Ця зустріч була не тривала, оскільки пеліканам не було до нас ніякого діла і вони просто шукали собі рибку, у майбутньому у нас ще будуть дуже близькі зустрічі з ними. Птахи усвідомлюють свій розмір і підпускають до себе людей менше ніж відстань витягнутої руки. Бо такого велетня точно ніхто не наважиться образити, а може й рибки дадуть.

Що стосується рибальства, то тут дійсно виділились чайки, вони літають над океаном, кидають із дзьоба у воду приманку, та вистежують чи повелася риба на ту приманку. Щодо птахів, то тут багато цікавих і незвичних нам. Тут є маленькі пташки, що завжди тусять групками по 30 – 50 пташок. Вони чомусь завжди стоять поперек вітру і по їх пір’ю можна спостерігати чудову аеродинаміку. Видно, що пташки отримують велике задоволення від повітряно-сонячних ван. Всі ці пташки то добре, але ми маємо побачити колібрі! Куба це одне із місць їх проживання. Але щоб побачити дику колібрі треба трошки постаратися. Для цього потрібно на заході йти гуляти до квітучих дерев. Якщо на дворі палюче сонце, то колібрі висовуватись не будуть. Ми спочатку того не знали, і тільки мріяли, що їх побачимо. Цікаво, який то буде колір: синій чи зелений? Головне, щоб не сірий, але по факту головне їх взагалі побачити. Та зараз був ранок, тож замість колібрі нас чекали мангрові ліси.

Мангри це одні із наших улюблених екзотичних рослин. Якщо ми у мангрових лісах, то ми у своїй стихії. Цікаво, чи водяться тут крокодили? Щось ми не погуглили, бо це теж може бути їх стихія. Тепер нас розпирали двоякі почуття, з однієї сторони хотілось зустріти крокодила, а з іншої не хотілось, щоб він зустрів нас. Але нас зустріли комарики та з’явилось логічне питання, а що тут взагалі із малярією?

Зараз ми вже знаємо, що малярії на Кубі начебто немає, але про це пишуть на цивілізованих сайтах. Якщо натрапити на сайт ростуризму, то звісно є, і краще на Кубу не їхати. Але то було раніше, зараз ці тварини на Кубу і не прилетять вже, бо Європа закрила не тільки свій авіапростір для дикунів, але ще й перегородила найкоротший шлях до Куби. З точки зору туризму мені навіть трохи шкода расіян мандрівників. Майже завжди це були дійсно адекватні люди, що тверезо дивляться на світ оскільки багато чого бачили і вже не зомбуються телевізором. Якщо ви росіянин чи білорус, що дійсно усвідомлюють те, що натворили ваші терористичні держави та якось протидієте режиму, то на жаль вам не пощастило із країною в якій ви народились, не пощастило зі співвітчизниками рашистами, яких на жаль у вас більшість. Але то тимчасово, ЗСУ гарно робить свою справу. Тож рашистів, на щастя, кожен день все менше та менше.

Щось я відволікаюсь від сонячної Куби.

Поки ми шукали крокодилів — знайшли великий скелет шипастої риби, хтось був настільки суровим, що навіть колюча риба не стала перешкодою. Так, здається нам пора. По дорозі до автобусної зупинки я звернув увагу на листя однієї рослини, яку колись бачив у неймовірних відео нашої планети. І я таки мав рацію, Даша, дивись-но що зараз буде! Як тільки я доторкнувся до листочків, вони одразу почали згортатися у компактний нічний режим. Це дуже активна рослина, що ховає листочки від хижаків. Тож сьогоднішнє сафарі вдалося! А ось і автобус. Автобус у Варадеро — один. Він туристичний, працює у режимі хоп он, хоп офф. Квиток коштує 5$ з людини на день. Тож купуючи квиток, його треба відкатати по повній, відкриваючи якомога більше місць на півострові. Сьогодні ми планували дістатись до самого міста Варадеро, але на під’їзді ми все ж таки вийшли, бо тут є круте туристичне визначне місце, а саме супермаркет!

Для Куби це щось на кшталт музею. Для місцевих тут дуже дорого, для туристів не завжди доступно, бо можна оплатити тільки карткою, котру треба розблоковувати під власний ризик компрометації. Але уся “краса” цього “музею” саме в санкціях. Це майже пусті або повністю пусті прилавки.

Якщо є полиці із соком, то це буде тільки один вид соку, також є м’ясний відділ з однією товстою палкою шинки та сиру. Саме в цьому маркеті нам підказали, що можна купити воду, що коштує пів долара, давши хабаря у вигляді долара не забираючи решту. Але із трьох касирів хабарі приймають не всі. Але й дійсно, якщо всім продавати ту воду, то маркет доведеться зачинити оскільки не буде товару. Тож совок тут у повній красі. А це ще ми до Гавани не дісталися! Як кажуть, залишайтесь з нами, не перемикайтесь! Як сказав один рашистик у коментарях “Що нам ті санкції, он Куба вже 60 років під санкціями і нічого страшного!”, читаючи цей коментар саме на Кубі я ледве кавою не подавився. Але деякі речі у житті дійсно потрібно побачити, щоб усвідомлювати усю картину можливої дупи, такі місця як Нью-Делі в Індії, та супермаркет у Варадеро. У нас були ще плани гуляти далі, але ми припустилися однієї помилки. Запам’ятайте правило. Ніколи! Ніколи не йдіть подивитись на кубинський океан, якщо у вас є ще на сьогодні плани.

Краса океану тут тягне наче спів сирен. Тут він ще був із великими брилами, що додавали смугастості серед цієї неземної краси. Я навіть не пам’ятаю як опинився у воді, плаваючи у цій прекрасній воді. Десь на березі сидів місцевий працівник, побачивши мою любов до океану запитав мене “Чудове морько! Чи не так?)”. 

Таааак! На жаль останній автобус по пів острова закінчував ходити десь о шостій вечора, тож після океану ми змогли подивитись тільки невеличкий шматочок міста. Саме місто Варадеро доволі довге і теж має свою нескінченну пляжну лінію.

На щастя від пляжної лінії містечко відділяють невеличкі кущі як ширма, тож океан не так безсоромно буде притягувати. А ще ми домовились із місцевим таксистом, щоб він звозив нас завтра до Гавани.

Гавана

Є дві різні Гавани. Одну бачать туристи, що домовляються із гідами, або беруть тури в готелі, тобто це буде та Гавана, яку вам покаже уряд Куби. Зовсім іншу Гавану ви побачите якщо домовитесь із таксистом, щоб він вас привіз у столицю та заїхав за вами годин через п’ять. Повірте мені, відчуття та повнота картини будуть зовсім інші. Ми багато потім обмінювались враженням від побаченого з іншими туристами, нам здавалося що ми з ними були не те що в різних Гаванах, але й на різних планетах. Тож вам обирати що побачити — картину маслом або правду.

Рано вранці нас забрали із готелю і ми відправились у подорож. Це був трансфер шерингового формату, тобто разом із нами сиділа жінка, яка виходила біля аеропорту десь по дорозі. Перша фотозупинка була на гігантському мості. Це тут таке місцеве визначне місце. Міст дійсно вражає та знаходиться у дуже мальовничому місці над величезним урвищем. Навіть пташки і то нижче літали.

Таку зупинку треба включати до обов’язкового списку того, що подивитись в околицях. Тут навіть підприємливі кубинці відкрили барчик, хоча який в тому сенс, якщо у багатьох і так ол інклюзів. Наступною зупинкою була сама Гавана. Ми із водієм домовились що через п’ять годин він нас забере на цьому самому місці, якщо місто нас не забере першими))) Місто нас зустріло із музикою!

У прямому сенсі цього слова. Тут був міні карнавал із трьох людей, але було дійсно весело. Тепер я вирішив випити кави із тістечком. Але ми не до кінця розуміли усю глибину кубинської проблеми. По-перше, не було зрозуміло чи дійсно треба поміняти гроші на песо, але по факту у столиці приймуть будь-яку валюту. По-друге, намагатись знайти тістечко у центрі Гавани по шансах теж саме, що виграти у лотерею.

Коли ми знайшли кав’ярню, то вирішили, що треба знайти ще одну, щоб порівняти ціни, та не покидала мрія про щось солоденьке до кави. Але ми ж не знали, що на всю Гавану тут всього півтори кав’ярні. Ну здавалося б, зайди у маркет та купи щось до кави, тим паче на гугл мапі є маркети.

Ага, дзуськи! Спочатку був маркет, де продавалися лише рулони білого паперу. Потім був магазин з овочами, а в третьому, останньому, взагалі нічого не продавалося. Тільки штуки чотири пластикові пляшки до половини заповнені чимось схожим на пісок. Потім прийшов місцевий покупець і продавець дістав йому із під полиці пакет якоїсь шкарлупи. Коли намагаєшся сфотографувати цей увесь достаток, то продавці починають сердитись, але ми обережно кілька кадрів зробили.

Тепер треба прогулятись вулицями, щоб відчути дух столиці. Скажімо так, ми у черговий раз раділи, що народились в Україні. Якщо в Індії треба було дивитись під ноги, щоб не вступити у, перепрошую, лайно, то в Гавані було трохи гірше. Оскільки те саме лайно тут може литись із балкона, якщо хтось там зверху вирішив влаштувати вологе прибирання. Для перехожих людей це здавалось абсолютно нормальною подією, на нас не підготовлених трохи ляпнуло. Але це як посвячення у треш. Але чесно кажучи ми вже не дивувались. Тепер перед нами була наступна складна задача — треба було поїсти. Ресторанів багато, зачинених серед них ще більше. Можливо вони відкриваються ввечері, я не знаю.

Наприклад, чудова піцерія зі свіжим дизайном та привабливими банерами, та навіть персоналом у середині просто не працює і все. Можливо дефіцит сировини, можливо це показуха для приїжджих. На щастя, у підсумку ми таки знайшли відчинену піцерію. Касирка навіть погодилася прийняти оплату по відносно вигідному курсу у доларах. Але коли вона запитала чи збираємось ми куштувати піцу у закладі я допустив помилку сказавши так! Вона мені показала чергу на вулиці довшу ніж до Мони Лізи у Луврі. Це були теж щасливці, що знайшли ту єдину у місті піцерію. Добре, я змінив думку, давайте навинос. Тепер можна спокійно чекати в іншій черзі, серед тих кому сидіти не обов’язково. Чому такий попит на сидіння саме у закладі, усе просто, тому що навколо сидіти взагалі нема де. Тож ми «накрили на стіл» у когось перед дверима на сходинці. Коли прийшов хазяїн, він вирішив не турбувати нас та люб’язно почав чекати, щоб не переривати нашу трапезу)))

Це було дуже мило, але ми наполягли, щоб хазяїн все ж таки потрапив до помешкання. Мені здається, що я пишу не розповідь про мандрівку, а посібник “Як вижити у Гавані за п’ять годин”. Тож тепер ми вміємо здобувати собі їжу! Тепер можна далі досліджувати цей дивний світ. Але й на тому дива не закінчились, поки ми гуляли до нас підійшла пара, чоловік із жінкою і сказали що у Даші дуже гарні босоніжки! Вони почали із нами розмовляти та запитали чи не можемо ми помінятись із ними взуттям. Але враховуючи що мої сандалі кубинці взагалі вже вкрали тож відповідь була однозначна – ні, бо у нас не так тут багато залишилося взуття.

Наступне запитання мене взагалі збило з пантелику: “Варадеро це не справжня Куба, а ось Гавана… До речі як вам Гавана?”. Я й досі не знаю відповіді на це питання. Скажімо так, я там не живу, ось і ладоньки))))) Зараз є доволі популярна пісня зі словами “Гавана унана”, мені здається що співачка не була у Гавані коли складала таку милу та романтичну пісню)

Назад у Варадеро

На цей вечір в готелі у нас був зарезервований столик в а-ля карт ресторані. У нашому готелі їх було чотири. Сьогодні був креольський ресторан. Але бронь столика була через дві с половиною години, а їхати десь дві години та сорок п’ять хвилин) На щастя наш водій теж поспішав додому, тож у ресторані ми були завчасно, я навіть у білих джинсах. Тих самих, що колись купували для покорення Ріо. Не знав я ще на той момент, що скоро це буде мій єдиний теплий одяг в холодній Європі. Адже перед Кубою в літак у середині лютого я вже традиційно сідав тільки у літніх шортах, щоб не тягати теплі речі із собою у сонячну країну. Тож добре, що хоч білі джинси для а-ля карту взяли. Той вечір був просто пречудовий.

По ночах ми любили ходити на пляж та лежати на лежаках дивлячись на зорі. Тут було настільки низьке небо, що здавалося, наче зорі рухаються серед хмар. І здавалося б десь там є життя біля якоїсь зірки, вони нічого не знають про нашу епідемію ковіду, та й вірус до них просто не долетить. А ми з імунітетом, що закінчується, будемо проходити новий курс вакцинації по поверненні. Такі у нас були думки на той момент.

Наступного ранку ми відправились у подорож місцевим лісом. Ліс був платний. Є багато суперечок на тему чи вартий він своїх грошей, але нам сподобалося. Тут були і невеличкі печери і деякі екзотичні пташки, гігантських розмірів термітники і навіть перша колібрі яку ми зустріли!

Вона була зеленою. Радощам не було меж! Загалом джунглі були у всій красі, тут навіть і ліани і страшні печери-провалля, прямісінько як у майнкрафті. Зараз передивляючись фотографії того лісу, взагалі дивуюсь, як таке може не сподобатись.

А нагородою для тих хто пройшов ліс буде лазурне морько! Але ми зробимо дещо цікавіше. Кажуть тут є справжні коралові рифи, трохи далі за Варадеро у селищі Карбонара. Але звісно ж туристам туди ніяк дешево дістатися не можна. Бо треба тільки через купу доларів із таксистами. Але що ж нам, ми вже давали хабаря у супермаркеті, невже ми не доїдемо до якогось міста?

Кораловий риф та печера біля Карбонари

Ми ще з Києва взяли із собою маски із трубкою. Тож були підготовлені. Тепер нам потрібно доїхати на туристичному автобусі до автовокзалу Варадеро. Пройти повз вічну чергу до банку. На жаль мені здається, що кубинці проводять половину свого життя стоячи у чергах до банків. Я не знаю, що не так із банківською системою тут, але відділення завжди можна ідентифікувати по довжезних чергах. Особисто мені не зрозуміло, чому тут не можна прокласти, наприклад місцеву мережу, щоб розвантажити запити до банків. Тим паче що у готелях інтернет є і достатньо швидкий, щоб виконувати онлайн запити. Смартфони теж наче б то є у місцевих. Але це моє прагнення усе оптимізувати. Можливо кубинці до черг ставляться по-іншому. На автовокзалі нам сказали, що ми як туристи нікуди дістатися не зможемо самі. Є деякі автобуси, які ходять дуже рідко і в незручний час. Тоді йдемо на трасу ловити автобус. На наше щастя, місцевий чоловік взяв нас під свою опіку. Він сказав, що їхати треба буде із пересадкою, пояснив скільки буде коштувати проїзд і сказав, щоб ми просто були поруч. Перший автобус, що зупинився сказав чоловіку що не візьме туристів, навіть тих у яких є песо. Чоловік сказав що теж тоді не поїде і залишився із нами. Довічна подяка тобі незнайомцю за це. Інший автобус погодився нас узяти. Автобус то було гучно сказано, це було щось подібне до вантажівки де позаду усі сиділи на лаві.

Ми тут були нелегалами, та ще й єдиними білошкірими. Я обережно зробив пару кадрів. Завжди не розумів людей, що ниють про те, в якій країні вони живуть, помандруйте по світу, подивіться як буває. Тож Україна форева! Потім ми усі вийшли і пішли великим натовпом до автобусної станції, де ми пересіли на інший автобус. Наш новий друг домовився із водієм що нас тут теж підвезуть. Автобус вже був справжній, але дуже перевантажений. Тепер ми їдемо прямісінько до цілі. Нам треба було вийти на повороті до аеропорту. Адже там починається усе найцікавіше. Ми вийшли як планували, віддячили кубинцеві грошима від щирого серця. Він не хотів брати, бо допомагав теж від щирого серця, але йому дійсно ці гроші будуть у пригоді та він зможе їх поміняти по дуже вигідному курсу, тож ми наполягли. Настрій був на висоті.

Тепер ми на роздоріжжі. Наліво підеш — підземне озеро знайдеш, направо підеш кораловий риф знайдеш! Ми почали із печери. Нас радісно вітали місцеві працівники, що збирали кокоси із пальм. Видно їм сподобалося, що навіть тут бувають дикі туристи. І ось я вперше займаюсь снорклінгом із маскою у підземному озері в глибокій печері.

Трохи моторошно, прохолодно і точно незабутньо. Тим часом підвезли пакетних туристів і люди почали мірятись хто як дешево сюди дістався. Перший сказав, що заплатив всього 50 доларів, другий сказав “Пф, я всього 40 доларів”. Я не втримався і сказав “А нам дорога обійшлася у 40 песо на двох” (1,5$). Було ефектно, ми перемогли))) Але ще ми купували проїзний на день у туристичному автобусі за 10$ оскільки жили не у самому місті Варадеро.

Накупались, обміняли у місцевого працівника ще песо про всяк випадок та пішли добувати собі воду. Не могли ж ми не скористатись можливістю у країні де всюди висять стиглі кокоси. Я один смачний помітив ще до того як дійшли до печери, тож приховав його на зворотній шлях. Оскільки ми відомі відкривачі кокосів, тож проблеми із відкриванням не було, тут головне мати міцного лоба! Це жарт. Але кокос не довго чинив опір. Зараз би я просто уявив би що це голова рашиста, так відкрив би ще легше.

До села із рифом треба було пройтись хвилин 40 під пекучим сонцем. Тут дійсно потрібно бути заґартованим. То було справжнісіньке кубинське село. Я б радив сюди приїхати тільки для того, щоб побачити як виглядають села в екзотичних країнах. Тут навіть таксі є!

До речі про кораловий риф конкретного місця ми не знали. Але десь у відгуках зустрічалось, що він тут має бути. Коли ми нарешті дійшли до моря, то зустріли доволі штормову воду у гострих непривітних берегах із застиглої лави. Я ще зі своїми поламаними руками… Воля до плавання перемогла і я таки поплив на розвідку. Даша спостерігала за мною з берега. Так от, я офіційно заявляю — корал тут є, він добрий, живий. Рибками теж добре укомплектовано. Тут попадались навіть такі корали під водою, які ми зустрічали викинутими на берег у Домінікані. Схожі на віяло. Головне у цих лабіринтах знайти зворотний шлях і це не жарт, плюс треба тримати опір течії та хвилям, щоб пузиком не прочухати. Але якщо ти впевнено тримаєшся у воді, або ти расіянин, що не вміє плавати, то усе буде добре, можна сміливо лізти у воду. Накупались, тепер найскладніше, як без того доброго дядька добратись назад у вже рідне Варадеро?

І тут починається наша улюблена рубрика “Фартить по-азіатськи”. Ми дійшли до траси де треба ловити автобус. Поряд стояла жінка, як виявилось то був наш талісман. Під’їхав дуже комфортабельний сучасний автобус, жінка чекала саме його, оскільки це була розвозка для працівників готелю. Ми зайшли слідом за жінкою, водій нам кивнув що він не проти двох неочікуваних гостей. Ми зайняли місця і почали їхати у напрямку до Варадеро. Цікаво куди саме? У місті автобус зупинку не робив, а поїхав ще далі. Для нас це тільки на руку, їхав він так без зупинок довго-довго і нарешті зупинився… прямісінько біля нашого готелю! Це була розвозка для вечірньої зміни працівників саме нашого готелю! Пощастило це ще мало сказано. Водій на грошах не наполягав, але із радістю прийняв) Знати б розклад цього автобуса, можна було б колесити Кубою.

Печера

Наступне визначне місце в околицях Варадеро це печера із доісторичними наскельними малюнками. Але те, що малюнки доісторичні це не точно, оскільки це історія яку не можливо перевірити)))

Сама печера теж платна, але якщо попадеться один із завзятих працівників, то він багато чого цікавого буде розповідати.

Розміри печери вражаючі, а ще там вражаюча популяція кажанів. Деякі навіть із них навіть закільцьовані на лапках. Завдяки таким поміткам кубинці відстежують міграції кажанів. Тобто якщо десь знайдуть зграю із рожевими мітками, то будуть знати звідки вона мігрувала. Нам печера дуже сподобалась і на жаль тепер нас печерами навряд чи здивуєш)

Загадковий міст

Десь в годині пішки від нашого готелю ми помітили, що на одному із мостів завжди стоять туристи і дивляться у воду, при чому туристи кожен раз різні. Скільки разів ми вже проїжджали, я запідозрив, що тут є якась фішка і ми повинні її розкрити. Фішка виявилась дуже крутецька, біля цього мосту дельфінарій, а коли у дельфінів вільний час вони плавають біля моста. Тож можна хоч кожен день приходити та дивитись на дельфінів, що граються. І це повністю безкоштовно! Біля цього моста є дві зупинки туристичного автобуса, але для нас цей годинний маршрут згодом стане звичкою для прогулянок увечері. У нас тут взагалі вже з’явилися улюблені місця. Неподалік від нашого готелю був великий пагорб.

Це було наше особисте місце, ми приходили сюди дивитись романтичні заходи сонця, більше нікого тут не було, тільки час від часу десь внизу проїжджали ретро машини. Це особливе місце, тут завжди добре і спокійно.

Ми ще не раз будемо сюди приходити перед вечерею на заході сонця. До речі саме в цей час прилітають наші друзі колібрі, як я писав, головні атрибути, щоб побачити пташку це мати квітуче дерево та сідаюче червоне сонце.

Що ще є подивитись в околицях Варадеро

Тут я б не сказав, що є багато речей які можна подивитись, але той хто шукає завжди знайде. Коли у самому місці всі вулички були ретельно вивчені нами, підкорений кожен пляж нескінченої берегової лінії, ми почали вивчати, що є в околицях готелів, де робить зупинки туристичний автобус. Ми так ретельно вивчали, що я навіть один раз зловив головою дерево коли сидів на другому поверсі автобуса.

Запам’яталася прогулянка величезним гольф-полем з озерами, дивними птахами та галявинами з лунками. Поле знаходилось на території якогось готелю, але для туристів усі маршрути вільні. Я не уявляю, як на цій жарі можна грати у гольф, але прогулятись тут дуже мило. Потім великою знахідкою був цілий район, що знаходиться біля кінця півострова. Район явно планувався як туристичний, тут і супермаркет з дуже дивним асортиментом і ресторани і великий порт із яхтами.

Але я не знаю що тут трапилось, чи то ковід, чи то санкції вкрай усе задушили, але тепер це виглядає як район-примара. Людей тут мало, майже усе закрито, навіть є брендовий магазин, але звісно теж закритий. Є великі пусті готелі. Наразі ковідних обмежень майже нема, навіть ніяких тестів по прильоту здавати не треба було, невже той випадок пів року тому, коли цілий літак помістили на карантин так вдарив по іміджу Куби? Сумно, тут дійсно великий потенціал для туризму. Але гуляти цими вуличками доволі приємно, не так лячно, як у Туреччині під час повного локдауну.

Можливо тут просто бізнес погано налагоджений, хоча у цій країні є дуже підприємливі люди. Наприклад, мені намагались впарити марихуану навіть під час плавання у морі. Погодьтесь, такого рівня сервісу ви ще не бачили. Коли ти плаваєш, до тебе підпливають і починають розповідати про асортимент. Особисто я бачу на Кубі багато потенціалу для потужного розвитку, але, здається, місцевий уряд щось робить не так. Наступним відкриттям був для нас один із сусідніх до нас готелів, він знаходився за поворотом берега, із водоростями на пляжі їм трохи не пощастило, але у готелю є родзинка. Кожен вечір на заході сонця тут грає жива музика, а бармен ходить і розносить усім глядачам коктейлі, при тому навіть якщо ти не з цього готелю, тобі теж із радістю принесуть.

Це дуже інстаграмне місце. Але в цілому я б саму Кубу також назвав би інстаграмним місцем, якщо розділити кубинський рай та пекло, то тут вас чекають чудові заходи сонця, один з найкрасивіших океанів світу, занзібарського рівня, та екзотичні пташки. Птахи це дійсно щось унікальне тут, я кажу про тих величних пеліканів, що я розповідав раніше. Ми на маршрутах із ними зустрічались багато разів. І якщо вони у тебе на дорозі, то стороною будеш обходити саме ти, а не вони. І краще щоб ти ще рибку із собою приніс, я ще ніколи не бачив таких вільних та величних птахів та близько.

Окремо я хочу розповісти про вечірні шоу у готелях. Раз на тиждень тут святкують кубинський день, це як міні свято на території готелю, при чому ми таке бачили не тільки в нашому. Вечірні шоу у нас були такі: спочатку три дні енергійних танців різних національностей, гімнасти. А найголовніше — шоу синхронного плавання у басейні. Уявляєте справжнє професіональне синхронне плавання за участі багатьох плавців!

Для урізноманітнення відпочинку час від часу ми ходили до включених аля карт ресторанів. Сьогодні був японський ресторан. Відвідувачі сиділи по колу за столом, посередині кухар витворяв трюки із їжею та приборами. Під час трюків потрібно було ловити їжу, було радісно та весело.

Ми познайомились із парою яка мешкає у москві, ми добре розговорились, виявили що у нас є спільні інтереси. Після вечері ми пішли по номерах і почалася війна…

Увесь світ перевернувся до гори ногами, у нас ще тільки кінець 23 лютого, а в Україні вже ранок. Я бачу стрічку робочого чату. Даша зв’язалася із мамою, сказала, щоб вона розбудила моїх батьків. Моя мама спросоння запитала “Ти дзвонив? Щось трапилось?”. Тепер рішення треба було приймати дуже швидко. Оскільки кожен наступний день ставав тільки гіршим за попередній. І ті жахи, що здаються на межі сьогодні, завтра вже будуть тільки квіточками. Гарною новиною стало те, що у расіян як завжди усе робиться через дупу. І стало трошки легше, коли по внутрішніх каналах через знайомих ми дізнавались, що на фронті ці потвори зазнавали поразки. Як сказав потім майор Чорнобаєв одній російській мамці: “Вашого сина заджавілініло!”. Але це усе було далеко не в перший день Я опублікую наступну розповідь, де більш детально розкрию нашу історію після Куби, але тепер повернемось до Куби. Почнемо з того, що подихаюча Куба вирішила виділитись, заявивши, що визнає незалежність Донецька та Луганська. Напевно, забагато туристів, треба зробити менше. А шкода, мені вона тільки починала подобатись, але звісно тепер по нашій ліцензії турагента вже ніхто до Куби ніколи не полетить, хай далі сидить без туристів. Ми, українці, вийшли на сніданок, водночас вийшли наші вчорашні московські знайомі. Дівчина, ковтаючи ком у горлі, невпевнено запитала “Я навіть боюсь запитати, як ви тепер до нас будете ставитись?”. Я пояснив, що саме вони двоє нічого поганого ще не зробили, але звісно те що трапилось, вже буде безповоротнім у плані стосунків українців із расіянами. Дівчина підійшла із мокрими очима і співчуваючи обійняла нас із Дашею.

З роботи прийшов емейл, що за мною буде закріплений німецький волонтер і тепер усі українці у додатковій оплачуваній довгостроковій відпустці і за всіма працівниками гарантовано зберігаються робочі місця. Моя німецька менеджер також одразу зі мною зв’язалась, сказала, щоб я поки що повністю забув про роботу, а вона вже готова їхати на кордон з Україною, щоб рятувати моїх родичів. В цей же момент на зв’язок вийшла менеджер відділу кадрів і з полегшенням видихнула, дізнавшись що я не встиг повернутися з Куби. Побажала залишатися на острові і переключилася на інших працівників. Наші друзі з Польщі вийшли на зв’язок і сказали, що чекають на наших батьків.

Наступна новина для нас була, що авіакомпанія разом із пакетним туроператором більше не існують, тож тепер ми залишаємось на Кубі на невизначений період. За цей невизначений період гід навіть хотів додаткових грошей отримати, а потім дізнався, що насправді він нам винен грошей за скасований літак. Оскільки на самій Кубі війни немає, то тут так просто не можна викинути туристів з готелю. Тож тур усім було продовжено на невизначений термін. Посол України написала, що візи у всіх також будуть автоматично пролонговані на невизначений термін. Треба якось летіти. Рейсів немає, та й куди взагалі тепер летіти? Минулого життя більше не існує, буде нове, яке нове, як саме воно буде виглядати? І взагалі як вийти зі стану заціпеніння? Так, головна задача для нас – витягнути маму з Мишком якомога швидше з країни, а батька подалі від епіцентру. Я не буду описувати деталі евакуації, але є справжні герої у цьому світі. І мама з Мишком по щасливому збігу опинилися в одному з перших евакуаційних поїздів. Хоч поїзд і попав під обстріл рашистів, але все обійшлося. Татові також пощастило виїхати з Києва в той момент, коли по столиці вже їздили расійські танки. На щастя, у Львові тоді жила дуже хороша знайома. Олена була не в мережі, тож я їй просто написав, що батько із завтрашнього дня буде жити разом з нею. С часом Олена прислала відповідь, що залюбки чекає на тата. Так, розв’язали першочергове питання – безпека близьких.

Наступне питання – безпека друзів. І людей, що відзначилися в нашому житті. Я вийшов на зв’язок навіть з одним з викладачів з інституту. Трохи заспокоювало, що всі вони хоча б у відносній безпеці і на зв’язку.

Паралельно в пріоритеті було питання, як можна допомогти ЗСУ хоча б віддалено. На щастя на самій Кубі нам гроші були не критичні, оскільки разом із туром продовжили програму все включено. Тож з карток залишки відправив на донати. Далі ми збирали до купи всі можливі сервіси лояльності, що дали можливість обмінювати бали на донати. До речі, пам’ятаю що одним із перших зреагувало Сільпо та одна книгарня, що почала конвертувати гроші з карти єПідтримки через купівлю книжок на підтримку бійців. Всі сервіси для конвертації програм лояльності опублікував в соцмережах, щоб інші могли вивести.

Що далі? Треба думати. Даша сказала, що раз нам пощастило опинитися далеко від війни, треба зрозуміти, що від нас очікує всесвіт, тобто що саме ми можемо корисного робити прямо тут. З першого ж дня ми почали полоскати расіянам мізки до того, як вони встигнуть подивитися свою пропаганду. В той момент расіянська пропаганда робила все, щоб приховати факт початку війни. Ми ж пачками обробляли расіян в готелі під приводом “О! А хочеш дізнатися що там в Україні?”, на автоматі всі відповідали “А давай!” не усвідомлюючи що перед ними українець. Оскільки авіапростір для расіян і білорусів закривався зі швидкістю хаймарса, їх достроково вивозили з готелю, ще й збивали з них гроші, бо вони мають оплатити новий літак.

Натомість у готель почало прилітати все більше і більше поляків. Поляки одразу стали найкращими друзями українців. До мене підійшов чоловік і сказав, що знає через знайомих у турагентстві, що через тиждень буде чартерний літак, у якому ще є вільні місця, він спробує зв’язатися зі знайомою, щоб нас безкоштовно посадили на літак. Інший до мене підійшов і грізно запитав чи я не москаль. Який я був щасливий в той момент, що я не москаль, бо навряд чи б після тієї зустрічі я б зміг написати цю розповідь. Поляки до нас підходили і висловлювали свою підтримку. Ми ж застрягли у справжньому дні бабака. Тільки тут ще й кожен день усе жахливіші та жахливіші новини із твоєї країни. А перед очима безкрайнє красиве карибське море, краса якого тепер не значить нічого для нас. Ми в умовному коридорі між старим та новим життям. На щастя часу подумати про нове життя було вдосталь. Ми усвідомлювали, що нам просто нескінченно пощастило не опинитися в епіцентрі війни і тепер ми маємо конвертувати цей шанс на користь українців. Тож ми вже знали що станемо волонтерами, а пізніше й одними з меценатів центру видачі продуктів для українців. Треба було визначитися з країною для нового життя. Ми тоді не усвідомлювали, скільки саме те нове життя буде продовжуватися і наївно думали що тижні два-три. Але, однак, країну треба обрати. Німеччину ми одноголосно відкинули. Чим дуже здивували мій німецький менеджмент. В один голос ми визначилися, що це буде Польща. Рівень життя ми тут отримаємо максимально комфортно наближений до України. Умовним планом Б був Стамбул або Малайзія. Наступним питанням було збереження уламків минулого життя. Оскільки ми не відносимо себе до матеріалістів, то з минулого життя головне зберегти спогади. А де всі спогади окрім фотографій? На расіянському сайті ще й кацапською мовою. На щастя, всі фотографії зберігаються в хмарному сховищі, тож вони в безпеці. А ось з розповідями підстава ще та, на тому сайті ще є й умовний захист від масового експорту. Але ж я тестувальник, тож коли мені треба витягти мій контент з полону, то ніякий захист рашикам не допоможе. І як результат цю та інші розповіді ви читаєте на моєму особистому сайті та ще й солов’їною мовою.

Дорога до нового дому

Українці майже з першого дня війни об’єдналися в різні чати, бо питань було треба вирішувати дійсно багато. І в той час, коли ми шукали шляхи покинути острів, як з’ясувалося, польські туристичні оператори шукали шляхи, як допомогти українцям. І в одному з чатів проскочила інформація що чиясь знайома турагент з Польщі зможе безкоштовно посадити вісім людей на вільні місця в чартерному літаку. На наше щастя, в цьому чаті було шестеро людей окрім нас. Тож на нас записали місця. Це чудова новина, але виліт через тиждень. Хоча чесно кажучи вже взагалі не було ніякої різниці коли той виліт, бо час тепер не мав для нас сенсу. Це лише показник того, коли почнеться нове життя. А від того, коли саме воно почнеться нічого не змінюється. Хотілося тільки швидше почати приносити більш вагому користь Україні. Ми розповіли іншим українцям по чатах про те, що польський тур оператор Rainbow дозволив тур агентам безкоштовно саджати українців на вільні місця в чартерах. В тому чаті також була консул України, яка допомогла всім іншим розподілитися по літаках. Цікаво, що паралельно з чатом Куби ми бачили чат туристів сусіднього острова Домінікани. На відміну від совкової Куби, в домініканському чаті вирішувалися рівно протилежні питання на тему інтеграції в країні. А нам вже час летіти в невідомість. Ми провели на острові 24 дні. Про наш новий досвід буде опубліковано пізніше велика розповідь.

P.S. Під час війни було дуже важко взяти себе в руки і написати розповідь про подорож. А фактично про дуже важливий період нашого життя. Сказати що я був не в ресурсі нічого не сказати. За написання цієї розповіді я вперше сів через 3 місяці. Важливо її було написати хоча б в якомусь дуже чорновому варіанті, доки не погасли деталі в спогадах. Після написання розповіді я понад рік боявся до неї повертатися, щоб її починати вичитувати і приводити до ладу.