Як легко і просто планувати подорожі під час епідемії, раніше потрібно було вибирати серед двох сотень країн, куди і коли вигідніше, якими авіалініями летіти і де робити пересадку. Тепер же відкрито всього кілька десятків країн, і летиш туди, куди літають літаки, ось тобі й увесь вибір. На цей раз наш “вибір” випав на Болгарію. Летіли ми Базейром, які виконували переліт у літаку компанії “Райянейр Сан”, що є дочірньою компанією Райянейру. Причому в літаку летіло одразу два капітана. З одного боку начебто надійніше, але з іншого боку, як вони визначають за ким фінальне рішення під час керування літака? Та й персонал по дорозі назад додав родзинки, спочатку вони оголосили, що потрібні пасажири, які відчувають в собі удачу. Так собі запит на висоті 11000 метрів, ще й літак почало хвилююче похитувати від турбулентності. На нашому борту зі 150 людей удачу відчували в собі двоє, які відразу купили лотерейний білет прямо у стюарда. Я напружився ще більше, виходить 148 людей або не відчувають успіх під час перельоту, або ще гірше відчувають невдачу. Потім стюард намагався продати парфуми та годинник із фотоапаратом, прямо як по телевізору в телемагазинах. Він стояв на початку літака і демонструючи коробочки, нахвалював товар на весь літак. Як же ми нудно раніше літали, от у МАУ на борту максимум водичку безкоштовно дадуть, а тут таке шоу, ще й безкоштовно. Хоча якщо ти відчуваєш удачу, то доведеться платити. Та й узагалі цей день для авіації був цікавий, на іншому літаку в одній авіакомпанії пасажирці взагалі відкусили ніготь і побили обличчя. Але повернемось до Болгарії. 
Це була перша поїздка, яка у нас зірвалася 9 років тому, Wizzair тоді повністю скасував цей напрямок та повернув нам гроші. Через 9 років все ж таки вдалося зловити подібну акцію і ось ми приземляємося в Софії. За ілюмінаторами зелені гори та яскраво-жовті поля квітучого ріпаку.

А перед самою посадкою ще й група озер промайнула. Болгарія знає, чим нас підкорити – природою та гарною погодою. Друге враження про Болгарію — це вершини засніжених гір, краєвиди яких відкриватимуться з різних частин нашої подорожі та проводжатимуть до самого аеропорту. Невже ми знову у Баварії?

Всі пункти контролю ми пройшли досить швидко і, на щастя, успішно. Ми прилетіли одним із перших рейсів, коли Болгарія дозволила Україні влітати з експрес-тестами, відповідно інформацію про те, що тепер можна обійтися експрес-тестом було дуже складно підтвердити, навіть посольство спочатку говорило, що не в курсі актуальних правил. Працівниця аеропорту уважно вивчала нашу довідку, потім запитала щось про експрес-антиген свою колегу, та заперечливо похитала головою… ну все, схоже, припливли. А ні, нас пропустили. Ось і чудово. Ми просто ще не знали на той момент, що болгарське негативне кивання головою означає – так. Прямо біля аеропорту зупиняється поїзд метро, ​​тому за 1,6 bgn (1$) можна доїхати прямо до центру хвилин за 30.

Оскільки завдяки правилам раяну ми були майже без речей, всього з двома маленькими ручними поклажами, то заселятися не поспішали. Пішли на вокзал одразу купити залізничні квитки за подальшим маршрутом. Дівчина нам виписала квитки, я провів пейпас терміналом і уточнив чи пройшла транзакція, дівчина ствердно кивнула головою. Ми чекали, вона чекала, потім вона запитала, коли ми платитимемо? Ми знову нічого не зрозуміли, заплатили готівкою. Хто ж знав, що болгарське кивання головою «так» означає ні. Але вже почали закрадатися підозри, що довкола відбувається щось підозріле.

Прийшли на ресепшен, харизматичний чоловік нам сказав, що ми маємо пройти 600 метрів праворуч, зайти у хвіртку, там буде два готелі, один праворуч, а другий прямо, нам треба йти в той, що праворуч і дав нам ключі. Добре, що він жестом вказав напрямок, оскільки його право було по центру. Ми прийшли, але будівля, яка знаходилася праворуч взагалі на готель схожа не була, а та, що прямо не мала третього номера, як написано на ключах. Ми як у “Форт Боярді” перебирали ключі та двері, але без успіху. Я подзвонив на ресепшен і пояснив ситуацію, чоловік дуже здивувався, що коричневі двері знаходяться прямо, а не праворуч. Ми перейшли на англійську, тепер він взагалі нічого не розумів з цими дверима, але сказав, що зараз прийде і все вирішить. Прийшов і впевнено повів нас прямо. Я йому нагадав, що він нам казав, що треба йти у правий, він заперечливо кивнув… Та що ж відбувається? Чи варто говорити, що в Болгарії не тільки ні та так поміняні місцями, але і право та прямо? Але навіть при цьому розкладі, чому наші ключі не підійшли до жодних дверей? Відповідь виявилася банальною – він переплутав і дав ключі від іншого номера, якого не було ні вправо, ні прямо, і навіть не з того прямо, що праворуч. Тепер стало зрозуміло, чому його жести із напрямком готелю не співпадали зі словами. Це була просто анекдотична історія, ми тільки перші години в країні, а вже зазнали такого занурення. Навіть у той момент ми ще не розуміли, що відбувається, чомусь все так не сходиться, розуміння почало приходити тільки з часом, коли почала простежуватися залежність між словом “так” і хитанням головою. Наприкінці подорожі нам навіть путівник потрапив до рук, в якому саме з цих двох правил починався опис. Але завдяки таким моментам і починаються пригоди у подорожах. Ми взагалі спочатку переживали, що Болгарія може бути схожа на Сербію, з якої ми тільки нещодавно повернулися, але за фактом більш різні країни потрібно ще пошукати. Якщо Сербії я мало не надавав статусу гастрономічного раю, то в Болгарії картина кардинально змінюється. У болгарських ресторанах готують дуже смачно, але є одне велике АЛЕ. За їжу тут треба боротися. Вранці знайти ресторан для сніданку – найпровальніший задум у світі. Вдень пошуки ресторану з їжею, а не з напоями можуть затягнутися до вечері. А ті небагато ресторанів, де подають їжу або переповнені, або як нам сказали: “Ви не можете сісти удвох за столик для чотирьох”, на наше запитання “Чи є у вас вільний столик на двох?”, “На жаль, ні!”. Або другий випадок, коли у ресторану висить вивіска, що зараз у них сніданки і є вільні столики, тобі відмовляють, бо в них і так навантаження велике. Але повторюся, якщо ти все-таки примудряєшся потрапити дивом у ресторан, то на смак отримаєш страву мало не мішленівського рівня. Нам один раз подали настільки смачну та красиву страву, що ми на неї накинулися, не встигнувши навіть сфоткати. Можливо після початку сезону туризму ситуація зміниться, але поки що наш раціон на тиждень – банички, айран та милинки.

Для різноманітності можна піцу шматочками купити, але вона не настільки прекрасна, як сербська, хоча теж недорога. Але повернемося до міст, тут є чимало чудових місць! Оскільки у нас був у розпорядженні цілий тиждень, ми вирішили подивитися максимальну кількість популярних міст і курортів країни. Почали ми з вечірньої прогулянки Софією.

Тут уже панувало літо, нічна погода була комфортною, ми гуляли центральною пішою вулицею та нічним парком, тут кипіло життя.

Дуже хотілося б побачити все це за денного світла, але така можливість нам випаде лише через тиждень, коли ми пройдемо маршрут із десяти міст. Цікавий факт – маршрут планувався коротшим, але імпровізація наше все!

Пловдив

Зранку ми сіли на поїзд до Пловдіва. Поїзди тут їдуть поволі, тому навіть дорога за сотню кілометрів може затягнутися на години. Такі переїзди будуть чудовими перепочинками на маршруті. Пловдив нас зустрів ясним небом, сонечком та зеленим парком.

Я пішов у магазин купити собі каву, наше обговорення з продавчинею про те, яку каву краще зробити переросло у спогад про шкільні роки, вивчення мов, потім ми обговорювали поезію, яку вивчали в школі. Ну і природно ми дійшли висновку, що мені потрібний саме капучіно. Даша докірливо запитала мене, чому я так довго купував каву, а я гордо відповів, що слухав декламування віршів! Ми пішли углиб міста. Це дуже миле і затишне містечко.

Такі мають обов’язково бути на маршруті. Це місто, в якому можна ходити хаотично вулицями та отримувати естетичне задоволення, а бажаючі доторкнутися до місцевої культури можуть відвідати різні майстер-класи ремісників. У них тут цілу вулицю відведено під цю справу.

Ми ж пригляділи собі гору і піднялися вище на фортецю, щоб помилуватися містом. А він не такий і маленький виявляється.

Єдиною проблемою тут було знайти собі вільний ресторан з їжею.

У нас на місто було близько п’ятої години, пролетіли вони зі швидкістю світла. Час їхати далі. Кілька годин передиху у поїзді та наступна зупинка.

Стара Загора
Тут у нас приблизно півтори години, частину яких можна було провести у великому зеленому парку біля вокзалу. Парк виявився перекопаний: таке враження, що тут намагалися знайти золото, купа техніки та все в ямах та парканах. Ну гаразд, обійдемося без парку. Далі на нас чекала чудова піша вулиця. Її довжини вистачило, щоб скоротати півтори години. І так цікаво, що це невелике місто, що знаходиться в глибинці Болгарії, але тут багато людей і вони тут живуть, щодня гуляють. Начебто все логічно, але навколо стільки цікавого, я б на їхньому місці щодня кудись їздив би. А вони просто неспішно гуляють і насолоджуються життям у маленькому та затишному місті. Ось так стежиш за їх спокійними кроками і починає брати туга, що треба їхати далі, ось би і нам теж так не поспішаючи тут день пожити. Але час нещадний і від нашого тижня в країні з кожною секундою залишається дедалі менше. Накупили піци і поїхали далі.

Тепер їхати треба було близько трьох годин. Охочих було небагато, поїзд складався лише з двох вагонів. Спочатку ми мали особисте купе, а потім і зовсім особистий вагон, а можливо й цілий поїзд. За вікнами поля жовтого ріпаку змінювалися гірськими ландшафтами, ми в’їжджали та виїжджали з тунелів, заглиблюючись у гірський хребет. Вже було зрозуміло, що ми приїдемо в гарне гірське місто, але я навіть уявити собі не міг наскільки воно виявиться шикарним!

Велико Тирнове

Якщо у вас на відвідування Болгарії є не так багато часу, то це місто сто відсотків має бути в маршруті у пріоритеті над курортними містами з узбережжя. Ми вийшли з поїзда, місто вже занурилося в нічне тепле повітря. До готелю пішки треба було йти близько години, маршрут пролягав через основні вулиці, будинки яких розташовані на стрімкій скелі.

Поки ми діставалися готелю, основне обговорення першого знайомства з містом зводилося до слова “Вау!”. Це місто чимось схоже на улюблений нами Кам’янець-Подільський, але разом з тим зовсім інше. Житло у нас було також незвичайне. Зовні непримітний готель усередині був схожий на замок із неперевершеним видом із вікна на церкву.

А в холі з другого поверху звисала дерев’яна люстра, як у ковбойських фільмах. Скоріше б настав ранок! З ранку види стали ще кращими, тепер було видно всю красу і велич міста.

Ми навіть побачили недосяжний транспортний міст, який наївно намагалися вночі знайти для скорочення маршруту. Як же добре, що тут багато часу і ще надивимося вдосталь на місто.

Єдине місце, де нам вдалося поснідати це «пекарня», банички та айран, як завжди. Добре хоч, що ми любимо айран, а як бути людям, які його не люблять. Та й взагалі порада, перед поїздкою до Болгарії добре поїжте вдома перед виїздом. Але фастфуд має і свої переваги, це швидко і не відбирає частину дня. Тепер ми вирішили пройти наш нічний маршрут за денного світла.

Місто виглядало зовсім по-іншому. А деякі місця ми взагалі визначили тільки по карті, що це те саме, лише вдень. Ще, звичайно, вау ефекту додавав той факт, що від Болгарії не очікуєш такого незвичайного міста. Нагулялися вулицями, надивилися краєвиди, тепер можна вилізти на замок. Вибиралися ми мало не в прямому значенні цього слова.

Усі нормальні туристи йдуть із центральної вулиці, яка плавно переходить у міст. Ми ж легких шляхів не шукаємо, центральні вулиці для нас це дуже просто. Ми були на іншому пагорбі, від замку нас відділяло урвище. Ми почували себе справжніми середньовічними завойовниками, які зараз візьмуть замок в облогу. Так само за нами слідував вірний лев! Це був собака-провідник, він з’явився несподівано і мав відповідне забарвлення.

Ми з Дашею якраз дискутували на тему, що у Болгарії багато чого пов’язане з левами, мабуть, недарма. “Лев”, що раптово з’явився, налякав до втрати свідомості! Але в нас була мета – замок! Відступати не можна, лева взяли з собою. Лев радісно виляв хвостом і бігав довкола нас. Щоправда, коли ми в нього видерли кліща, він вирішив тримати дистанцію.

Замок виявився справді вражаючим як за розміром, так і за видами, що відкриваються з його стін. Хоча тут у всьому місті з видами проблем немає)))

Заодно можна з висоти безкоштовно переглянути парк Болгарія в мініатюрі. А з такої висоти виходить мініатюра у мініатюрі.
Ось начебто все чудово, замок є, висота є, види є, але нашу увагу вже не вперше чіпляє далека гора, на якій миготять люди. Як вони туди піднялися? І чому ми так низько щодо них. У нас у поїздках залізне правило, якщо є неподалік гора, ми зобов’язані на неї піднятися! Можливо, тому ми не літаємо в Непал, бо там кілька тижнів доведеться лізти, та ще й не всі виживають. А я, на жаль, не дружу із гірською хворобою. Значить, план такий, зараз спускаємося із замку, їмо в ресторані, і починаємо шлях на гору!

Тут лише два міста пройти до тієї гори. Біля замку, як не дивно, був практично порожній та відкритий ресторан. Щоправда, там готують несмачно і порції маленькі. Але для ресторанів у Болгарії це був великий виняток із правил, з порціями та смаком тут проблем не буває. Зате я скуштував болгарську окрошку таратор. Ну що ж, підкріпилися. Навігатор показує, що вірить у нас і ми зможемо дійти до тієї гори.

Минали дні і ночі, навколо нас розвивалися і падали імперії, мінялися кордони країн, невблаганними кроками йшов технічний прогрес, а ми все ще йшли трасою. Ні люті сніги, ні звірячі вітри, ні землетруси, ні навіть виверження вулканів не змогли нас зупинити! Це були найнудніші і похмуріші 50 хвилин маршруту трасою вгору. Та коли вона закінчиться. І як на ту гору потрапляють люди? Відповідь не змусила довго чекати, перед стежкою, що веде на гору, була галявина, забита припаркованими машинами. А черговий турист, під’їжджаючи машиною, не зміг знайти місце і поїхав назад. Хоч якась перевага, що ми пішки дійшли. Тепер маршрут лежав на вершину гори. Ми собі вибрали перший пагорб з панорамою і влаштували там тривалий привал.

Я лежав на траві і буквально заряджався лісовим повітрям і рідкими променями сонечка, що пробивалося крізь хмари. Даша розташувалася на одному з кам’яних виступів і спостерігала, щоби на нас не напав лев. Мене ж огортав солодкий сон. Але як кажуть відпочинемо якось у Єгипті. В дорогу! Те, що ми бачили далі, можна сміливо заносити в топ місць нашої планети. Це як наші Заліщики, лише набагато масштабніші. Сподіваюся, фотографії передають хоч частинку цієї краси. Причому якщо до цього день був похмурий, то для справжніх підкорювачів вершин завжди світить сонце!

Тепер небо стає ясним, усе заливається світлом. На фінальному оглядовому майданчику на нас чекав сюрприз – гойдалка над урвищем. Висить вона досить безпечно, навіть якщо зірвешся, то в прірву не полетиш, але яке це незвичайне почуття кататися на ній. Все плато наближається і віддаляється від тебе з кожним рухом. І навіть по дорозі назад, коли ми повернулися в ліс, я ще раз збігав на відкриту частину панорами, щоб увібрати в себе якомога більше такої краси.

Оскільки у нас ще пів дня попереду, то можна не поспішати повертатися до Велико-Тирново. Ходімо гуляти до сусіднього Арбанасі. Це виявилося містечко практично без людей. Ми намагалися щосили знайти хоч щось цікаве тут, але я взагалі спочатку не був певен, що тут є хтось живий. Хоча в самому центрі опинилися два тематичні ресторани і навіть магазин. Підозрюю, що все населення міста знаходилося саме тут у ресторанах. Ми тут теж засіли на каву з пахлавою. Пахлава була неземного смаку, шкода, що залишився лише один шматок.

Також в цьому ресторані була велика рідкість – чай. Судячи з усього, тут ще не винайшли цей напій. Якщо раніше Даша жартувала наді мною, що я каво-залежний, то тепер ми помінялися ролями, вона чайо-залежна в країні, де чаю практично немає. І навіть у тих небагатьох місцях, де нам його вдавалося знаходити, за ціною він був завжди дорожчий за кавові напої. При бажанні можна випити подобу чаю у вуличних каво-автоматах. До речі, кількість каво-автоматів у Болгарії настільки велика, що цілком можливо, що повстання роботів розпочнеться саме з них. Вони тут знаходяться майже на кожній вулиці кожного міста. І хочу зазначити, що роблять досить смачну свіжомелену каву. Ну що ж, у гостях добре, а вдома краще! Нам час повертатися у свій Велико-Тирново в золотих променях вечірнього сонця.

Так все красиво та душевно, але ми чудово розуміємо, що зараз будуть чергові пошуки їжі. Ми навіть не уявляли, наскільки це завдання буде складним цього разу. Тут всього кілька ресторанів, а кількість туристів виявляється значно перевищує їхні можливості. В результаті ми знайшли чудовий ресторан з видом на урвище, де взагалі нікого не було, він знаходився на території готелю. Тут ми познайомилися з місцевою ракією, українською мовою це бренді. Напій досить міцний, але, як це не дивно, нам сподобався. Після вечері у нас був невеликий перепочинок у номері. Нажаль, фізичні можливості тіла не встигають за всіма бажаннями. З іншого боку, наші денні маршрути зросли у багато разів у порівнянні з маршрутами, які ми проходили 9 років тому. Пам’ятаю, тоді ноги взагалі не були готові до таких спринтів. Але наша планета виявляється такою великою, що зволікати у нас просто немає часу. Добре, що ми живемо на Землі, а не на гіганті типу Юпітера. Ну що, розпочинаємо наш фінальний вихід на вечірнє шоу. Шоу проводиться у вихідні о 21:15, спостерігати його потрібно на площі біля входу до замку. Було помітно як вулицями стягуються люди. Для нас було зовсім несподівано, що їх виявляється тут так багато. Вдень це практично безлюдні міста, за винятком набитих пари ресторанів.

На щастя, біля замку було достатньо місця, щоб дотримуватися ковідної дистанції. Хоча, схоже, дистанція тут тільки нас хвилювала. Вимкнулася підсвітка і почалася світломузична вистава в проекції на замок. Було досить цікаво і точно незвичайно, особливо масштаби. Я б не сказав, що заради шоу треба їхати до міста, але оскільки місто має бути у списку обов’язкових місць Болгарії, то відповідно шоу в програму потрібно включити. Ну от тепер уже точно весь план щодо Велико-Тирново виконано і навіть перевиконано. Спочатку ми планували на це місто залишити ще пів дня, але тепер відкоригували план і зранку застрибнули в автобус і поїхали далі на морські курорти.

Варна

Це було наше перше місто-курорт на узбережжі. Всю дорогу від автовокзалу ми навіть уявити не могли, що тут зараз виявиться море. Начебто звичайнісіньке місто. Але ближче до набережної відкривається його потенціал. Починаєш відчувати атмосферу курортного міста.

Далі тебе огортає релакс, і ти із задоволенням безцільно блукаєш стежками парку біля набережної. І моречко! Море — це завжди радісно, ​​навіть незважаючи на те, що воно зараз крижане, як наш запал, коли ми шукаємо ресторани в цій країні.

Даша тим часом поставила собі за мету випити дуже рідкісний напій – чай. У результаті ми його все ж таки знайшли, лише в одному місці, і там для чаю подавалося окреме меню французькою мовою. Незважаючи на те, що це була палатка з кавою навинос.

Французькою ми знаємо тільки фразу “Я не їв шість днів” і, судячи з усього, продавець теж. Вибирали чай за кольором пакетика, фіолетовий виявився цілком схожим на чай.

Ми Варну дійсно оцінили, забігаючи наперед скажу, що це один із найкращих курортів нашого маршруту. Але через те, що Варни у нас зовсім не було в планах, то вже час було рухатися далі – у Бургас. Комфортні автобуси закінчилися, між курортними містами ходили тісні маршрутки.

Але, як це не дивно, з масками тут відносно суворо: ми навіть стали свідками того, як водій із маскою на підборідді кричав на двох пасажирів, які їдуть без масок.

Бургас

Тут на нас чекали справді королівські апартаменти на сімнадцятому поверсі, з дуже гостинним господарем. Який нас одразу звозив у великий маркет на машині та навіть запропонував залишити нам машину у безкоштовне користування під час нашого перебування тут. Ось зараз було справді шкода, що ми не водимо. Це б нам дуже спростило подальше пересування між містами. Про Бургас можу сказати буквально пару слів, незважаючи на прикольну назву, саме місто значно поступається Варні. Але для активної подорожі він підходить якраз, тому що з його вокзалу вирушають маршрутки в потрібні нам міста. Тепер у нас є апартаменти, пошуки вечері та сніданку тепер у минулому. І головне, ми маємо місцевий соус лютениця.

Я до нього тільки-но почав звикати в Сербії, але вручну поклажу його не пропустили. Тепер можна його уплітати в наших хоромах із панорамним видом на заходи сонця. Всі подальші дні у нас були в напівактивному режимі через рідкість ходіння маршруток. Починали маршрут ми приблизно о 10.30 і вже о 19.30 були в номері. Ще частину часу відбирала дорога, проте ми встигали в цей інтервал втиснути по кілька міст. Маршрутки тут ходили приблизно раз на три роки. І іноді та єдина маршрутка так набивалася, що доводилося міняти плани на ходу. У результаті кожен день для нас була загадка, куди саме ми поїдемо сьогодні, а іноді була і повна загадка, як же ми назад повертатимемося. Зараз, коли вже пройшло багато часу, при згадці про це місто, я повертаюся до тих затишних укомплектованих апартаментів, де ми собі готували різні цікавості та все це їли з традиційним болгарським соусом.

Несебр

На щастя, сусідні міста знаходяться максимум за годину їзди. Місто умовно складається з двох частин – цікавої та похмурої. Автобус зупиняється у другій, на щастя, до цікавої йти було зовсім недалеко. Ще є третя частина — Сонячний берег, але туди треба тільки в сезон)

Цікава частина міста розташована на півострові, вона одразу зустрічає туристів безліччю відкритих ресторанів. У наш час кількість ресторанів значно перевищувала кількість туристів у цьому місті.

Коли ми проходили повз деякі ресторани, то боялися, що офіціанти нас з’їдять. Ми ж для обіду вибрали непримітний ресторанчик, де на вітрині викладено свіжу рибку, яку відразу тобі смажать. Ми набрали собі асорті та раділи морському життю як діти. У нас була барабулька, сом та бички.

У дитинстві мені здавалася вся риба окрім скумбрії на один смак, а зараз справді став помічати різницю. Тепер на ситий шлунок містечко стало ще краще. За структурою він дуже нагадує турецький Сіде. По морю до речі теж. Хоча можливо тут навіть краще море. Люблю міста, в яких безцільне блукання приносить естетичне задоволення. Зазвичай такі міста зовсім невеликі, винятком є ​​величезний Стамбул. Ммм… Стамбул. Як тепер розповідати про Болгарію, коли думками пішов у подорож Стамбулом?

Несебр виявився настільки затишним, що ми вирішили затриматися на десерт. На цей раз у нас була пахлава та турецький кадайф. Ще турецького настрою додавала кішка, яка відразу стала нашою найкращою подругою. Тепер наше завдання впіймати той автобус, який ходить раз на три роки. Тут ніби навіть є розклад з хвилинами, але абсолютно по всьому місту на всіх зупинках один і той же час прибуття автобуса.

Зараз є надія, бо на зупинці сидить чимало людей. За розкладом автобус вже мав приїхати, але, мабуть, це не той рік. Натомість приїхав приватний бусик, у який сіли абсолютно всі люди та поїхали у невідомому напрямку. Нас не взяли, сказали, лише для своїх. Тепер ми самі сидимо і приймаємо сонячні ванни. О, їде! Помчали далі.

Поморіє

Чи бачили фільм “Євротур”? Пам’ятаєте, як там хлопці приїхали до Братислави? Їм тоді ще сказали, що вона взимку може здатися депресивною… Насправді все було не так погано, для різноманітності можна разок заглянути. Але у нас в голові просто не вкладається, чому замість Єгипту чи Туреччини люди летять на курорти Болгарії, які ще й як правило дорожчі.

Однак для диких мандрівників, які просто дивляться світ, я можу Болгарію порекомендувати. Країна дійсно відрізняється від інших, що робить подорож нею цікавою. Отже, ми трохи поблукали Поморієм, подивилися на ще не відкриті готелі і поїхали вечеряти при заході сонця на нашому улюбленому 17-му поверсі, завтра на нас чекає великий похід.

Беглік-Таш

По-доброму нам треба було сісти на маршрутку до Приморсько і попросити висадити нас серед шляху, але легких шляхів тут не буває. Саме ця маршрутка їхала великим об’їздом проїжджаючи безліч сіл. Вона їхала всюди, крім потрібної нам траси. Задум виходу на трасі був ще зручний тим, що там можна було теоретично вирушити на човнику в сафарі по річці. А потім пішки до Беглік-Таша. Але ж ні, ми тепер у самому Приморську, а наш Беглік-Таш залишився в горах. Ну і гаразд, ноги є, дійдемо пішки.

До речі, море в Приморську виявилося досить красивим, незважаючи на сильний шторм. Ми з радістю влаштували ранкову трапезу з бореків на пляжі. Спочатку пляж був весь наш, потім з’явився хлопець, який у пляжному одязі йшов у бік моря, невже він зараз зайде у воду? Але хлопець навіть наближатися до бурхливого моря не ризикнув. До речі, пляж тут знаходиться за піщаними барханами, думаю тут можна знімати фільми про оази у пустелі.

Трапезу закінчено! Ще раз оцінили висоту та відстань до гори, в дорогу! На щастя, ми вибрали не найкоротшу дорогу навпростець, а вирішили подивитися, що за мітки на карті тут знаходяться біля підніжжя з боку моря. Це виявився підводний музей із картинами та скульптурами. На вивісці говорилося, що можна взяти інструктора та водолазне спорядження для відвідування підводного музею.

Ще й фотографії задоволених підводних туристів на фоні картин. Спочатку ми не вірили очам, перечитували вивіску кілька разів. Як вони взагалі таке вигадали? Тепер ми справді пошкодували, що прилетіли у травні, не в сезон. Таке ми точно не пропустили б. Зараз же можна полазити по крутих скелях та камінні. Ми звернули з маршрутів і почали свій нелегкий підйом по диких скелях. Подекуди доводилося навіть здійснювати екстремальний спуск. Шкода потім ми вперлися в глухий кут, а ось екстремальний підйом без спорядження виконати не вийде. Довелося підніматися на вершину скелі через колючі чагарники.

Собаки в чиємусь приватному маєтку невдоволено гавкали, їм здавалося, що з моря вилізло морське чудовисько і кровожерно пробирається до дороги. Ми конкретно так покололися і подряпалися доки перелізли чагарники. Коли собаки нас побачили, то одразу перестали гавкати — лише парочку людей вони не так боялися, на відміну від гуркоту, який ми породжували. Тепер витягнемо трохи колючок із себе і можна знову тримати маршрут до мети. Маршрут був дуже мальовничим. Це були і зелені безкраї простори, і квіткові поля та хвойні ліси з оглядовим майданчиком. На верху на нас чекали величезні кам’яні валуни, квитковий кіоск і невелика змійка-вужик.

Здається в кущах була ще й велика, але ми тільки кінчик хвоста побачили. Але справжні зміїні пригоди на нас чекали лише через пару міст. 

Ми вийшли не головною дорогою, а ніби збоку. Але пильне око працівниці побачило потенційних відвідувачів, і вона відразу завернула нас купити квитки. Після продажу квитків жінка зібралася, все склала і через 5 хвилин закрила кіоск і вирушила додому. Ось як вчасно ми вилізли з хащів! А то ще довелося б безкоштовно дивитися на це дивне каміння.

Величезні валуни це і є Беглик-Таш – фракійське святилище 16-го століття. Скажімо так — заради валунів такий маршрут робити не варто, але заради самої краси маршруту йти сюди потрібно однозначно! Тут ще й туристи виявились. У нас було в планах все ж таки дійти до заповітної річки пішки і з’ясувати чи проводять сафарі, а потім автостопом ловити машину до Бургаса. Але біля нас двоє туристів почали сідати в машину і з радістю погодилися нас закинути в якесь місто за їхнім маршрутом.

Це місто виявилося знову Приморсько, не відпускає воно нас і все. Хлопцям було дуже цікаво як ми на Беглік-Таші опинилися без машини, і були дуже здивовані нашим пішим маршрутом. Я так розумію це рідкісне явище, щоби хтось дістався сюди без машини. Зворотна та єдина вечірня маршрутка до Бургаса буде за 15 хвилин. Тепер план такий, з вікна маршрутки визначити чи плавають човники і попросити нас висадити на трасі якщо плавають. Ця маршрутка також об’їжджала трасу через низку сіл. Не хоче нас приймати річка та й все.

Равадінове

Тепер нас Болгарія здивувала вже на повну. Серед непримітного села розкинувся розкішний та гарний замок. Замку всього кілька десятків років, тож не можна сказати, що він справжній. Але виглядає саме так, як належить виглядати справжнім замкам.

Тут є всі атрибути крутого замку: винний льох, пам’ятник власнику, обладунки лицарів, зоопарк, озеро, численні фонтани, рибка у ставку та церква з дуже гарною стелею, на якій зображено появу всесвіту. Замок продовжує будуватися, ще не всі модулі відкриті і не всі фонтани запущені, але ефект вау тут на вас чекає.

Особисто я цей замок собі записав до списку найкращих побачених замків, чи буде у мене на другому почесному місці після німецького Нойшванштайну. Хоча порівняти та обрати особисто для мене важко. Як Болгарії вдається взагалі бути такою різною?

Біля замку на нас чекала дуже смачна шаурма. Коли ми захотіли ще одну, з’ясувалося, що вона була останньою і більше такої смачної не буде! Тепер пішки до Созополя!

Созополь

До Созополя було кілька кілометрів крізь зелені стежки, ліси та квітучі поля. Першу частину дороги ми йшли в ейфорії, радіючи красі, Даша навіть букет зібрала. Але все не так тут солодко. Все почалося в той момент, коли мені лоскотало в носі і я заплющив очі, щоб чхнути. Даша мене з силою штовхнула у спину. У Даші на небезпеку гарна реакція і такий поштовх міг означати лише одне. Я від жаху почав кричати і зробив максимально великий крок уперед. Ми відбігли, я дивився на Дашу, що застигла від жаху, і мої здогади підтвердилися, на стежці була змія, яку я не помітив. Я її не встиг побачити, але, за описом Даші, вона була досить великою. Ми перепочили і почали йти далі паралельно обговорюючи що це могло бути, проговорили ще раз правила дій у разі нападу змії. Один з пунктів встигнути її сфотографувати, щоб лікар зміг підібрати протиотруту. Тільки ми це обговорили як кущі біля нас почали погрозливо ворушитися, щось велике повзло в далечінь, але потім змінило траєкторію і метрів за п’ять від нас на дорогу виповзла здоровенна зміюка. Даша з неймовірною спритністю рук, увімкнула фотоапарат, перевела об’єктив у активний режим і встигла зробити три кадри.

Тепер дорога перетворилася на хорор, ми боялися наближатися до кущів, а місцями стежки ставали зовсім вузькими. Тепер уже на Дашиному маршруті розташувалася велика зелена ящірка. Я не знав, як Даші про це сказати так, щоб зараз у нас не почався черговий істеричний крик. “Тільки не бійся, але попереду …” Від сильного переляку ця фраза, звичайно, не врятувала. Які ми були щасливі, коли вибігли на трасу. Потім ми бачили в кущах ще змій. Більше ми на зелені стежки не заходили. Як тільки ми дісталися інтернету, я з’ясував, що запит “Созополь змії” дуже популярний. Також виявилося, що це були не змії, а ящірки без лап із лагідною назвою «жовтопузик».

Але хочу сказати, що заради Созополя трохи зміїних пригод можна й пережити. Незважаючи на всю зневіру, що таїться в назві міста, саме місто ми занесли в топчик красивих міст Болгарії. Тут є і старовинні вулиці, і навісні будинки на скелях над гарним морем, писана набережна і навіть довгий міст уздовж скелі, щоб можна було продовжувати милуватися краєвидами під час трекінгу. А найкласніше, що тут немає дефіциту ресторанів, вибираєш собі красивіший краєвид і починаєш гастрономічний рай.

В Бургас ми особливо не поспішали, тому, коли в нас закінчилися вулиці старого міста, ми пішли їх досліджувати по другому колу, адже без змій так комфортно гуляти! Якби мені показали фотографію міста задовго до подорожі, я б у житті не вгадав, що це Болгарія, а тим більше Созополь))) Ми догуляли до останнього автобуса і поїхали на таксі! Згоден, рішення несподіване, але водіям теж треба повертатися до Бургаса, і вони везуть у таксі за ціною автобуса. У цій чудовій витівці був правда один мінус. Цієї ночі ми їхатимемо в поїзді, до якого ще дуже багато часу, в автобусі ми б їхали довше і в теплі.

А так вжух і ми у вечірньому прохолодному Бургасі. Здали речі в камеру зберігання та пішли шукати затишний ресторанчик, де й будемо гаяти час до поїзда. Удача до нас повернулася і цього разу. Ресторанчик ми зайняли просто чудовий! Так що насамкінець про цей курорт залишаться найсмачніші спогади. 

Софія

З нічними поїздами у Болгарії трохи складно, бо у купе селять людей лише однієї статі. Але якщо ви сім’я, то під час епідемії можна купити на касі тримісне купе у першому класі на двох осіб. А третього не підселять через коронавірусні обмеження. На сайті це нібито теж можна провернути, вказавши одну стать, але ми буди не впевнені, що зможемо все правильно оформити. Я не знаю, що там у класах нижче, та першокласне купе зроблено так, щоб раптом ти не відчув зайвого комфорту. Добре, що хоч поряд ще ніхто не хропе. Щоправда, спочатку потрібно люб’язно випровадити пасажира, якого провідник хотів заселити в наше купе до того, як ми туди прийшли. Але одну ніч можна і переспати, я в такі моменти завжди згадую мій затишний домашній матрацик. Але насправді це у мене просто завищені вимоги до затишності під час сну, намагаюся їх знижувати.
Рано-вранці наш потяг прибув до столиці. Сьогодні на нас чекала в гості наша гарна знайома юності Кет, а також її сім’я. Зустріч була душевною та теплою. Було дуже цікаво послухати про болгарський побут і помірятися з її чоловіком колекцією склянок кока коли, я програв це змагання, виявляється не тільки в мене таке захоплення. Катя сказала, що замовила нам національну страву “баничка” якщо ми раптом її ще не куштували, але за час подорож, напевно, 90 відсотків нашого раціону складалося з банички))) Було цікаво, що навіть є ресторани, де роблять особливо вдалі банички та там повний аншлаг на доставку. Навіть о шостій ранку кур’єр був перевантажений замовленнями. Тепер ми спробували навіть фірмову смачну баничку із крутої пекарні!

Дорогою на роботу Кет нам провела екскурсію Софією з розповідями цікавих фактів і навіть подарувала нам шматочок міста. Я б Софію поділив на два міста: нічне, яке ми бачили спочатку та денне. Як на мене, це два абсолютно різних міста і в кожного є своя атмосфера. Хоча, на нашу думку, для тісного знайомства з країною обов’язково потрібно з’їздити в глибину країни.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 06.05.2021 – 13.05.2021
Авіаквитки: Ryanair
Готелі: Booking
Екскурсії: Всі самі
Складність поїздки: 4/10 (Мало інформації в інтернеті про автобуси та поїзди)