Кількість відпусток зменшується, а кількість акцій на квитки зростає. Я вирішив спробувати собі новий підхід. Взявши на роботі ноутбук ми вирушили на тиждень жити до друзів до Кракова. Вдень працюю, увечері гуляємо. Ідилія. Оскільки сусідня країна – Чехія, то відвідування Праги на вихідних було намічено ще до того, як ми викупили квитки до Кракова. Питання добирання до Праги було дуже складним. У результаті, найбільш раціональним варіантом став туди — блаблакаром (по 13 євро), а назад нічним автобусом (по 19 євро).

В дорозі

Оскільки за кордоном ми без роумінгу, зв’язатися з водієм в екстреній ситуації буде непросто. Причому водій сам був у роумінгу. На заздалегідь обумовленому місці ми 30 хвилин шукали одне одного. Як мінімум тому, що замість дівчини у чорній сукні та хлопця у синій футболці з чорним рюкзаком був лише хлопець у синій футболці без рюкзака. Дорога зайняла 6,5 години. Приїхали ми після опівночі, на метро не встигли, але успішно скористалися безкоштовною поїздкою на убері, яка видається за реферальну реєстрацію. Щоправда, скористалися з другого разу, вперше не туди машину замовили, за що з нас було списано 50 грн) Жінка на рецепції готелю попросила наші “Обидва паспорти” і дуже здивувалася, коли у нас їх виявилося не два, а три). У готелі нас спіткало почуття, опису якого немає в українській мові. Це почуття, коли ти хочеш якнайшвидше побачити нове місто і країну, але тобі спочатку треба поспати, потім поїсти і тільки тоді розпочинати огляд визначних пам’яток. Перший раз я пам’ятаю, що таке почуття було в Грузії.

Передчуття завтрашнього дня

Готель був розташований на околиці міста, але мав дві переваги, особисті зручності та найкращі сніданки. Треба було визначити скільки тобі їхати часу до центру та купити відповідний квиток, але табло з інформацією про наступний поїзд висить унизу на платформі поза зоною видимості. Варіантів часу три, 30 хв, 90 хв, весь день. Потрібно кинути дрібні гроші в приймач монет і натиснути одну з 12 кнопок. Призначення всіх кнопок ми довго розгадували. Чи правильно ми розгадали залишається загадкою, оскільки жодного разу не напоролися на контролерів. Вони б нам точно розповіли яка була правильна відповідь. Але на правду було схоже.
Вийшли ми десь у центрі. Тепер треба було поміняти гроші, Прага славиться обманами туристів в обмінних пунктах, тому міняти треба там, де тобі порадив хтось зі знайомих. У нас на карті було відзначено такі обмінки. Дорогою натрапили на магазин Hameleys, в який нас посилено зазивав великий плюшевий ведмідь і, схоже, Сіндерелла.

Пам’ятайте магазин іграшок Дункана із фільму «Один удома». Ми потрапили у щось схоже. Дитинство повернулося! Ми будували місто з Майнкрафтових кубів, ми працювали на екскаваторах,

стріляли по мішенях, змінювалися в розмірах на підлозі магічного будинку, безтурботно летіли вниз по крутій трубі, що з’єднувала поверхи і багато іншого, час летів швидко.

Помінявши євро на крони, ми вирушили культурним маршрутом. Прага нас справді вразила розмірами старого міста. Подивившись на куранти та центральну площу, ми пішли до музею. Чесно кажучи, в Музеї ми зазвичай не ходимо, тому що любимо більш активні заняття, але це було винятком. Ми розпочали з другого поверху. На цьому поверсі були переважно традиційні пристосування різних часів. Я навіть не здогадувався скільки у цьому світі різновидів пристосувань підвищення життєвого тонусу. На третьому поверсі експонати сподобалися менше, тому що в основному були націлені на брутальність і біль, хоча там теж були досить кумедні речі. Спустившись на перший поверх, нас чекало довге чорно-біле кіно зі змістом.

Фільм був про хитрого лікаря, який зловживає своєю професією стосовно пацієнток, і його дружину, яка на знак помсти закрутила з покоївкою та дворецьким. Так, музей історії Секс Машин коштував своїх 500 крон (9 євро). Неподалік музею був ще музей історії Apple, але на тлі попереднього його відвідування не обіцялося бути таким цікавим, зате по смачному яблуку безкоштовно отримали.

У центрі міста ціни на воду були дорожчими разів у 5, ніж у маркетах на околиці. Пити хотілося дико, але купувати воду за 50 грн замість 9 якось жабка давила. У результаті наші думки матеріалізувалися і перед нами на асфальті опинилася запечатана пляшка води зі спортивною насадкою непроливайкою. Головне, що думки не матеріалізувалися під час відвідування третього поверху музею) У самому місті якось людей небагато.

Їх стає багато при наближенні до Карлового мосту. Причому там явний натовп рухає саме у твою сторону, але з боку міста такого натовпу немає, ніби розчиняються у місті. Сам міст можна описати одним довгим словом — крутоооооооо! Та й узагалі настрій був на висоті, у Празі все піддається під опис вищезазначеним словом. По другий бік мосту на нас чекав ресторанчик, в якому ми мали знайомство з чеською кухнею. Перший день ми присвятили нефільтрованій Крушовіце, кнедликам, різним м’ясам та підливам, а також супу у хлібі. Як воно все називалося не скажу, але було смачно. Обід коштував приблизно 20 євро. На цьому березі розташований Празький град. Вхід на територію безкоштовний. На території комплексу є різноманітні цікавості для відвідування, але за гроші. Ми думали відвідати Собор Святого Віта, але черга туди була така довга, що я злякався, що життя не вистачить, щоб побачити її кінець. Якщо дивилися фільм євротур, епізод про Лувр, там істотно применшена реальність. У результаті ми просто погуляли територією. Ще там є Золота Вуличка з безліччю сувенірних крамничок. Вхід на вуличку стає безкоштовним з 17:00, але й лави на цій вуличці зачиняються. Оскільки продавці зацікавлені у продажах, то лавочки продовжують бути відкритими ще якийсь час. Ми ж були там близько 17:00, у результаті вирішили не купувати квиток на входи, бо за 20 хвилин усе закриється, а вуличка відкриється.

Попри те, що всередину пам’яток ми не заходили, нам все одно сподобалося гуляти по території Празького Граду. Замки це добре, але сади ще краще. Недалеко від замку були Воянові сади з затишною зеленою травою і гуляючими павичами.

Я завжди казав: Хочеш покращити сад – додай павича. Валяючись на траві, наші ніжки відпочивали. Забавний факт, але цього разу ми знову бачили, як чхає павич. Схоже це не настільки рідкісне явище — павич, що чхає. Для перепочинку, маленький затишний парк якраз.
Недалеко від парку є найвужча вулиця у Празі, зі світлофором, який необхідно переключити, якщо ти по ній рухаєшся.

Дійсно вузька) До речі, цікавий момент, що реальні світлофори на дорогах Праги часто перемикаються на зелений всього на три секунди, чого не вистачає навіть якщо йти дуже швидким кроком.
Плани у нас були генеральськими, я читав путівники, в яких розповідалося, що на Прагу треба виділяти 10 днів. Ми ж вирішили за два, а за фактом помістили в один (напевно, 10 днів це з урахуванням черги до Собору Святого Віта). Від Вулички ми рушили дивитись розписаною стіну Джона Ленона.

Від якої вирушили до храму, де є статуя молодого Ісуса. Коли ми увійшли, якраз почала грати органна музика, причому та композиція, яку, напевно, знає кожен, звучить вона приблизно так “Тада-да там там там, Тада-да тум-тум-тум”, сподіваюся ви зрозуміли) Послухавши композицію і подивившись статую, ми вирушили в Петршинські Сади. Чомусь усі йшли нам на зустріч згори донизу, а ми постійно йшли в круту гору.

Мені це ще тоді здалося підозрілим. Наступного дня в інтернеті ми вичитали, що переважно всі піднімаються на фунікулері вгору. Це називається “А слона ми й не помітили”. З парку були чудові краєвиди на всю Прагу, оповиту променями заходу сонця. Правда захід сонця був у нас за спиною, але ми його бачили по відображенні у вікнах.

У парку ми і відпочивали, і гуляли, парк просто неосяжних розмірів і по суті складається з багатьох з’єднаних парків. З’єднання умовні, їх оком не видно. Вийшли ми з парку десь далеко від центру. Через міст від нас був Танцюючий дім.

Ми вже твердо націлилися рухатися поїсти в рекомендований нам ресторанчик, але на шляху виявили празькі острови і довелося перервати наш похід на відвідування острова. На щастя, острів був невеликий, але затишний. Другий острів ми залишили на наступний день, на який і так мало чого залишилося. Від острова багато хто відпливав на катамаранах різної форми. В основному це були ретро-автомобілі, на яких висіли гасові лампи, що світилися в темряві. Це було романтично та чарівно одночасно. І все-таки їсти хотілося. Незабаром ми дісталися Ресторану “У трьох левів”, якщо я правильно зрозумів його назву.

Празька кухня – неповторна. Наїлися від пуза. Це була наша пізня вечеря, до півночі залишалася година. Нам довелося на цьому місці перервати свої мандрівки та почати далеку дорогу до готелю, доки ходить метро.

Натомість дорога до метро була через нічний центр, хочу зазначити, що навіть уночі у Празі рівно стільки ж туристів на вулицях, як і вдень. Багато старовинних вуличок повністю поглинає натовп, так що місця вистачає всім. Натомість GPS наш зазнав фіаско, його похибка виявилася більшою, ніж розташування сусідніх вуличок, у результаті він постійно помилявся. Після півночі ми повернулися до нашого готелю. Так пройшов наш перший день у цьому чарівному місті.

Зворотний автобус їхав о 23:05, тож весь другий день у нашому розпорядженні. Дорогою з готелю до метро ми знайшли запечатаний Twix. Зі знахідками нам перло на повну. Ми доїхали на метро до самого кінця і опинилися в районі Вишеграду.

Зважаючи на все, це раніше було окреме середньовічне містечко. На виході ми очікували побачити велику фортецю, але замість неї виявилася неосяжна будівля конгресу. Варто визнати, що це найбільша і єдина будівля конгресу, яку ми бачили. На щастя, фортеця виявилася не далеко. У Прагу ми вирушили зовсім без нічого — з напівпорожнім рюкзаком дрібної ручної поклажі. Щоб не повертатися перед автобусом на околицю в готель, ми його взяли з собою і здали на зберігання в першому магазині Вишеграду, що трапився. Жаль у будівлі конгресу нікого не було, мені було б приємно якби мою поклажу охороняв цілий конгрес. Район був реально затишний, тихий та спокійний.

Вранці людей майже не було. Можна було скрізь спокійно виглядати милуючись краєвидами із замкових стін на безтурботну річку та місто. На території був гарний храм із платним входом. Ось чого я зрозуміти не можу, то це плата за вхід до храму.

На літній терасі однієї кафешки вже сиділи ранні відвідувачі з келихами пива. У мене про Прагу склався стереотип, що будь-яка трапеза завжди у них проходить із пивом. Коли вдень це бачиш, якось звичайно сприймаєш, але пиво на сніданок — це цікаво. Від Вишеграда ми пішки вирушили у сторону центру. Місто потроху прокидалося, вулиці оживали, поки ми дійшли до одного з островів, там уже грала музика і гуляли туристи. Поляни острова були заповнені відпочиваючими, переважно сексуальними меншинами. На острові продавалося просто нескінченно смачне морозиво, шкода, що у шлунок нескінченно не влізе. Після обіду в центрі ми перебралися на протилежний берег, там у нас були ще незвідані Летенські сади. Однак довелося знову підніматися вгору. На горі розташований величезний метроном, який відраховує миті історії. Від метронома хочеш до музею, хочеш далі до садів. Ми більше по садах, вибравши собі галявину, позеленіше влаштували собі привал.

Ось за що Празі великий респект, за велику кількість садів у місті. Відчуваєш, що втомився – вибирай найближчий сад і вперед валятися на галявину. Далі як зручно, хочеш грійся на сонечку, хочеш у тіні охолоджуйся. З нашою погодою ми вибрали другий варіант. Напевно, кожен турист Праги вирушає у теплохідну прогулянку річкою, ми не були винятком. Замість заявленої години, кораблик плив 43 хвилини з такою швидкістю, що часом здавалося, що він пливе в інший бік. Вся ця процедура дуже заколисувала. Плюс цієї екскурсії те, що за динаміками розповідають про назви пам’яток та короткий опис про них.
Вийшовши з кораблика ми відкрили для себе ще один райончик, який дивом вчора пропустили, називається Старе-Місце. Одна з визначних пам’яток – синагога, звичайно ж із платним входом. Дослідивши цей райончик ми пішли до магазину іграшок, в якому вчора було закрито одну з секцій на прибирання. Це була аквасекція з різними водними експериментами. З магазину ми вийшли трохи мокрими, але задоволеними. Справа йшла надвечір, для економії часу трапезу влаштували в Макдональдсі. До речі, прикольно, що у них теж є в меню Біг Тейсті. Насправді раніше ми його бачили тільки у нас. Наш виявився смачнішим.
На центральній площі стояв натовп, що дивився шоу. У центрі натовпу стояв факір чи щось подібне до такого.

Я не спойлеритиму, але було дуже смішно. Думаю, він часто проводить це шоу, було близько 19:00. На одній із непримітних вуличок учора вночі бачили банер про якесь унікальне світлове шоу.

Коштували квитки від 6 євро з особи. В інтернеті не було поганих відгуків, та й взагалі, чесно кажучи, відгуків майже не було. Ми вирішили з’ясувати що це. Зал був зовсім невеликий, по центру натягнуте поглинаюче світло полотно. Згасло світло, настала повна темрява, на сцену вийшло двоє хлопців з ультрафіолетовими лампами. Ось ви вірите в чаклунство? Вам обов’язково потрібно відвідати це шоу. Це щось подібне до малювання піском, тільки тут картини виходили з відбитків поглиненого світла на полотні і плавно згасали. Ми пробували зробити пару фотографій, але чари сучасна техніка не в змозі сфотографувати. Шоу називається Лайт Арт Шоу, квитки купували тут. У нас і так про Прагу склалося враження, що місто просякнуте магією, а тут ще це шоу довершило картину.

Останні кілька годин ми присвятили відвідуванню денних пам’яток у нічних окрасах. Переходячи Карлів міст по дорозі назад нас застав шикарний десятихвилинний салют. Ми опинилися у потрібний час, у потрібному місці.

Я не знаю, хто і скільки тисяч євро вклав у цей салют, але такого масштабу я бачив всього пару разів, причому минулого разу це було 15 років тому, коли офіс під нашим будинком влаштував грандіозний корпоратив. Діставшись до автобуса, ми вирушили в нашу нічну подорож назад до Кракова. Отакі видалися вихідні. На завершення оповідання можна сказати тільки одне — ПРАГА МИ КОХАЄМО ТЕБЕ!

Інформація про подорож

Дата подорожі: 12.08.2016 – 15.08.2016
Тип поїздки: Вік-енд
Тривалість: 2 повних дні
Віза: Отримували самостійно для португальської подорожі
Екскурсії: Усі самі
Складність поїздки: 4/10 (Нижче середньої)

Зараз ми вирушимо до надзвичайно красивого французького міста. Це місто в рази красивіше за Париж і займе в нашому рейтингу Європи почесне третє місце після Норвезьких фіордів та італійської Гарди, зустрічайте відкриття 2019 року – Аннесі!

Кілька років тому, з’явилася передача від Орла і Решки – “Навколо М”. Ми подивилися буквально пару випусків та закинули, але одне з міст, яке відвідала героїня, напевно, рік не виходило у мене з голови. Це місто, за всіма параметрами, обіцяє бути цікавим. Я знайшов ту стару передачу, згадав назву і дуже зрадів, що до міста дуже легко дістатися по лоу-кост тарифам. Справа за малим, взяти квитки та почекати рік до вильоту!

Добре, що рік тому ми так само набрали лоукостових квитків, тож очікування проходило досить ненудно. Спочатку ми насолоджувалися мільйоном смаків грузинської кухні, підкоряли карпатські вершини з Мишком, потім боролися з суворою чорногорською погодою та скасованими рейсами, влаштували собі зиму серед літа на норвезьких фіордах, вивчали всі куточки та парки Барселони, гуляли старовинним Таллінном, колесили на велосипедах по округах фінської столиці, детально вивчали всіх рибок червоного моря, гуляли парками Житомира, вшосте підкорювали незабутній Стамбул, вивчали тварин у Біловезькій пущі тарганстану, відчували дух незалежності в копенгагенській Християнії, я летів на санках з альпійських гір, потім ми пробиралися крізь небезпечні, але чудові джунглі Домінікани і зустрічали весну на Кіпрі.

Аннесі

Ми прилетіли до аеропорту Женеви. Попри страшні ціни Швейцарії, поїсти в аеропорту нам удалося за 14 євро на двох, у супермаркеті. Ми навіть розслабилися, наївно думаючи, що у Швейцарії з цінами все не таке страшно буде, як нам розповідали. Але насправді це трапився якийсь містично-дешевий аеропорт. Ми навіть в останній день обідали саме в аеропорту, тому що це дешевше ніж у Женеві))) Але цей ціновий резонанс на нас чекає наприкінці, зараз ми ситі сіли у фліксбас і поїхали прямісінько до французького Аннесі. Дорога від аеропорту займає годину та 20 хвилин, квитки на денний рейс коштують по 8 євро. За автобусом мрячили дощі та лютував холодний вітер. Прогноз погоди запевняв нас, що за годину буде ясно. Ми приїхали до міста, поки йшли до готелю промерзли і промокли до ниточки. Здавалося, що наша коротка подорож під загрозою. Але гугл-погода твердо стояла на своєму, мовляв, зараз стане ясно. Заселення в апартаменти пройшло трохи складно, легенда з інструкції говорила, що нам потрібно знайти зелену корову в багатоквартирному будинку. Навіть був вказаний поверх, ось тільки не зрозуміло, як іде відлік. Корову першою знайшла Даша, це виявився сірий від бруду килимок, з якого сумно дивилася корівка і поглядом говорила: “Добийте мене!” Хазяїна так і не виявилося. Після низки уточнень ми довідалися, що друг господаря, який має бути біля корови, так і не прийде, але лишив нам ключі під килимком. Поки завантажували речі, на вулиці підозріло заспівали солов’ї. Ми вийшли з дому – ясна погода, трохи хмаринок, навколо гарні гори, поперек каналу розташувалися кам’яні мости з клумбами на перилах, всюди гуляють-релаксують місцеві жителі та щебечуть пташки! 

Ні вітру, ні дощу, ні хмар, ніби нічого й не було, навіть гори ясні, хоча хвилин 20 тому я ще не знав про їхнє існування. Ось якою такою магією змогли спрогнозувати? За фактом виходить із точністю до хвилини. Прогноз показував раз на годину оновлення, а вийшли ми о 16:00. Здається, подорож врятовано, вперед досліджувати місто! Старе місто все у квітах, старовинних будинках, кожна вулиця випромінює романтику. Скрізь клумби тюльпанів, які красиво висаджені серед дрібних квіточок тієї ж масті.

Через все місто проходить канал. Канал хоч і один, але який! Старовинні містки з’єднують половинки міста, замок де Л’Іль побудований прямо у центрі каналу, розтинає його на дві частини. Спів соловейчиків упереміш із сонячним промінням розносять любов і радість у кожен куточок. Дуже романтична атмосфера, якщо хочеш зробити безвідмовну пропозицію – роби її у сонячному Аннесі. Старе місто досить невелике. Але вся краса в тому, що окрім старого міста, сучасна частина так само ідеально вилизана. Все красиве, квітуче, акуратні невеликі вулиці, а якщо йти вздовж каналу, можна забрести в заміські ліси.

Вода в каналі віддає блакиттю, наче в екзотичних азійських річках. Дуже красиво. Набагато красивіше ніж ми представляли це дивовижне місто. Але навіть ця вся краса є лише тортом, а вишенька – озеро Аннесі. Це гігантське озеро, оточене високими засніженими альпійськими горами. Більше за те, розміри гір різноманітні, кожен може собі знайти висоту гори до вподоби. Уздовж озера розташувалися невеликі містечка, загальною протяжністю 42 км по колу, містечка в собі так само приховують свою красу, що потрібно ретельно дослідити. І нагадую, що співи птахів тут з раннього ранку до пізнього вечора без зупинки.

І давайте фінально доповнимо картину замками. Ми бачили щонайменше п’ять замків в Аннесі та його околицях, причому замки виглядають справді класно, такі, як і належить бути справжнім старовинним замкам. А ще в автобусній чи навіть пішій доступності причаїлися високі та потужні водоспади та просторі каньйони. До таких визначних пам’яток можна дістатися за 40 хвилин автобусами, або пройти близько шести кілометрів крізь парки, ліси та квітучі жовтими квітами поля. Тут уже ти сам вибирай. Але якщо такі прогулянки не для вас, то можна просто відправитися в круїз на кораблику по озеру. Як вам містечко?) Це я ще про дикого оленя в лісі не розповідав. А найприємніше, що квитки з Києва коштують близько 2000 грн на людину в обидва кінці, з урахуванням автобуса з Женеви в обидва кінці) Але купувати треба за рік)

Ми були збентежені, ми не знали з чого почати маршрут. Ми рушили пішки праворуч озера. На виході з міста на нас чекав чудовий парк. Не можна просто взяти і пропустити чудовий парк! Парк ще й значних масштабів. Тут ростуть багатовікові товсті дерева і збудовані цілі гуртожитки зі шпаківень. Ми все ж таки змогли себе перебороти і вийти з гарного парку. Озеро хотілося просто взяти та обійти по колу, попри дорогу у 42 км. Незадовго після парку на нас чекала квітуча та соковита сакура.

Після дощу сакура була соковитою у прямому значенні цього слова, я, чесно кажучи, не втримався і відкусив шматочок цвітіння. І це було шикарно, я ніби вкусив шматочок смачного кавуна чи веселки, весь рот наповнили пелюстки. Координати сакури.
Крім сакури за маршрутом нам траплялися магнолії, темно-червоні клени, бузкового кольору дерева та купа живності. Крім граціозних лебедів, різні екзотичні водоплавні пташки. Одна з пташок сиділа на камінчиках і відлічувала по п’ять секунд, створюючи дзьобом звуки як радянський будильник. Чим більше йдеш, тим більше повертає озеро і відкриває нові й нові види на гори.

Краса неземна. Одна проблемка в цьому всьому, автобуси ходять раз на півтори години і закінчують ходити досить рано. Коли ми зрозуміли, що відчуваємо легку втому і потрібно повертатись, gps показав нам маршрут 8 км. Останній автобус пішов пів години тому. На допомогу прийшов убер. За 12 євро машина приїхала за нами з міста та відвезла назад. Поки машина за нами їхала, ми встигли купити сирну міні-піцу у заміській булочній. У цю піцу ніби вклали всі найкращі сири світу)

Нічне місто було таке прекрасне, як і при сонці, зараз вулиці освітлюються теплим помаранчевим світлом, переповнені столики всіх ресторанів, всі трапезують і про щось говорять. От правда дощ знову збирається, та й ноги вже гудуть. Начебто й пройшли за сьогодні небагато, але факт перельоту та переїзд в автобусі дають про себе знати. Погода каже що завтра вранці будуть дощі! Але ось о 6-й ранку ясно. Еххх … ставимо будильник на пів шостого значить) Дощі прогнозують з 11:00 так, що у нас буде цілих 5 годин у запасі!
З раннього ранку ми перебрались з готелю до автобусу та вирушили до парку Roc de Chère. Їхати треба було близько години, якраз можна додивитись сни. З автобусами в Аннесі треба бути уважними, першого ж дня на автовокзалі у водіїв взяти брошурки з розкладом. Бо якщо пропустити свій автобус, то наступний доведеться чекати півтори години.

Парк Roc de Chère

Водій нас висадив біля гірського парку, я правда назвав би це більше лісом. На карті світилися огляди, ми поспішили до них. Синє та сонячне небо, співочі пташки та гірське чисте повітря. І навіть місяць! Правда місяць був тільки у мене в очах, організм, мабуть, проходив акліматизацію. Довелося полежати на камінчиках хвилин 10 та продовжили шлях. Ми знайшли огляд з красивим виглядом. Дуже раділи, але місцевий житель, який виконує свою ранкову пробіжку, сказав, щоб ми пройшли 50 метрів вправо на справді круту панораму. Попри те, що види з першої оглядки були просто чудові, то з сусідньої — чудові помножені на два. Озеро, вершини гір, на озері острівець із замком, якщо подивитися праворуч у бік високих гір, то можна побачити ще один замок, але вже в горах ну як така краса може існувати!?

Чому ми ніколи раніше не чули про це місто та його околиці? Але нічого, тепер за справу взялися Андрій із Дашею, зараз про Аннесі дізнається всі! Чи варто говорити, що після нашого повернення наші батьки одразу взяли квитки та наші друзі теж? Ми продовжили досліджувати парк, з цікавого нам попався величезний сонячний годинник, але правда він був в тіні під шапками дерев, так, що можливо це був тіньовий годинник.

З парку є кілька виходів у різні міста, ми обрали місто Таллуар-Монмен! Поки йшли у бік міста на стежку вибіг молодий олень, ще й граціозно став під промінчиками сонця. Наші погляди зустрілися, і олень немов фокусник випарувався зі швидкістю світла. Ще до речі були білочки, але на фоні зустрічі з оленем про них уже не обов’язково розповідати. Містечко біля підніжжя парку зустріло нас сонцем і гарною водою.

Ну як у такому місті не поїсти? Ми знайшли маркет, купили їжу, яку потрібно готувати у мікрохвильовій печі. Потім я пішов у кондитерку і попросив, щоб нам у мікрохвильовій печі підігріли їжу. Хлопець спочатку збентежився моїм проханням, але я настільки був натхненний подорожжю та зустріччю з оленем, що він просто не зміг мені відмовити. Ну ще він не зміг відмовити, тому що ми з ним говорили різними мовами і йому було простіше погодитися, ніж щось пояснювати. Хоча англійською він таки сказав у результаті “Так, ти, що-небудь купиш?)” Я з радістю купив у нього круасан, а потім навіть ще два. Круасани чудові. Все-таки Франція! Та й потрапезували на славу, ще й із десертами. Оскільки шоколадний мус продавався тільки по чотири штучки одразу, довелося випити майже півлітра мусу) За 1,8 євро) Такс, що у нас тут ще є поряд? Карта показала, що в парі кілометрів у горах є чудовий водоспад. Погода, мабуть, розглянула в нас справжніх поціновувачів Аннесі і обіцяний дощ змінила на яскраве та ясне сонце! Дощі перейшли вже на середину дня.

Дорога в гори дуже мальовнича, озеро відкривається все в нових та нових ракурсах та з різних висот. Та й водоспад не аби який, таких потужних і високих ще пошукати потрібно.

Годинник показує, що наступний автобус буде тільки через 50 хвилин, значить встигнемо ще кудись залізти. Вибрали навмання мітку на карті і вирушили ще однією стежкою лісами. Цього разу був старовинний кам’яний міст із гірською річкою, що протікає під ним. Біля мосту зелена галявина, з одного боку оточена гірськими вершинами. На галявині у нас був привал із прийняттям сонячних ванн. Чесно кажучи, ледь не заснули)

Спустилися з гір і сіли до автобуса. Сонячне небо побачило, що ми закінчили з панорамами і почало підтягувати потроху хмари. Поки доїхали назад до Аннесі, вже було зовсім усе затягнуте. Але без дощу! А якщо без дощу, а попереду ще половина світлового дня, то можна вирушити далі. Благо, в автобусі знову трохи поспали.

Каньйон Gorges du Fier

Ми пересіли на один з міських автобусів і доїхали в невелике сусіднє містечко Пуазі, там ми повинні були здійснити пересадку на ще один автобус, але було якось ліньки на нього чекати) Наша мета була — каньйон Gorges du Fier. Ми вирішили йти пішки близько п’яти кілометрів, це не сильно відрізнятиметься від очікування автобуса. Навігатор нас вів по трасі, ми вирішили покращити маршрут та пішли довшою тропою через ліси. Що нам молодим, кілометр туди, кілометр сюди. У нагороду ми отримали шикарні жовті поля з квітами.

Тоді ми ще не знали, що це ріпак, тому гадали, що це за ефектна рослина. Хотілося купатися у квітах. А на тлі похмурих хмар яскраві квіти виглядали як безкрайня сонячна галявина, причому із засніженими вершинами гір вдалині. Не знаю, що на нас чекає в каньйоні, але маршрут уже зарахований як вдалий. Ми настільки захопилися фотосесіями, що зовсім збилися зі шляху і довелося трохи повертатися з полів. Місце де ми знайшли поля.

Мабуть, на нас поля вплинули настільки дурно, що ми потім ще раз збивалися з маршруту, хоча йшли строго навігатором. Але найголовніше, що навіть у такій похмурій погоді спів птахів лився рікою. Погода, мабуть, враховувала наше прагнення подивитися кожен куточок передмістя, дощ покапав хвилин десять і знову відстрочився на кілька годин. Каньйон – це дуже незвичайне місце, яке потрібно обов’язково відвідати. Тут немає водоспадів, але гірська річка внизу присутня, як належить.

На підлозі часом трапляються сині мітки для ніг, якщо стати на мітку, то можна побачити абстрактні зображення кам’яних фігур. Частина маршруту знаходиться всередині каньйону йти треба по мосту, а ще частина зовні. Плата за вхід досить демократична, близько 6 євро з особи. Хоча могли б і безкоштовно впускати))) Провели десь годину в каньйоні. Ми молодці! Зробили за сьогодні повноцінних два маршрути! Неподалік знаходиться замок Chateau de Montrottier. Не пропускати ж замок через якусь втому?!

Пішли, погуляли навколо замку – краса, та й сам замок зроблено на славу. Ще й де-не-де видно кам’яні леви. Що робити далі? Зараз близько 18:00, ми на ногах з шостої ранку, вже пройшли і гори, і каньйон і піші маршрути і по-доброму треба їхати в готель і відпочивати. Але краса тутешніх місць настільки зачаровувала, що я б собі ніколи не пробачив, якщо ми втратимо три години світлового дня в готелі. Значить, план такий! Знаходимо затишне містечко з полянкою по зеленіше, відпочиваємо доки сили не повернутися і продовжуємо маршрут. Як на замовлення підвернулася колонка з питною водою, дві лавочки та стіл. Як говорили в одній передачі – “На добраніч!”. Буквально хвилин 30 вистачило, щоб відновити трохи сил і бути готовим до нових маршрутів. А ще у нас були смачні лимонні булочки, можливо вони теж зробили свій внесок у відновлення сил. Ми вирішили так, якщо місця все одно мальовничі, то підемо в місто теж пішки. Це близько 8 км. Можливо, сил не вистачить, тоді застрибнемо до автобуса. Планшет нас повів крізь ліси, що поросли диким часником. Так що дорогою нас супроводжував легкий запах шаурми.

У лісі довелося піднятися трохи на гору, навігатор нас не щадив. Ще й спіткнувшись, сильно підвернув ногу. Нога почала розпухати, але й це не згасило бойового духу, ми продовжуємо! На виході з лісу ми наздогнали місцевих жителів, які вели на повідку великого собаку. Собака стежив за тим, як ми їх наздоганяємо, від цього радісно підстрибував виляв хвостиком. На кілька секунд відволікалась на господаря, а потім знову поверталася до нас і раділа. Коли ми їх остаточно наздогнали, радості у собаки не було меж. Наче весь сьогоднішній день вона чекала саме на нас! Песика буквально хотілося поцілувати. Ми ще довго йшли полями та містечками, але в результаті нас наздогнала злива і таки довелося встрибувати в автобус! Коли вийшли на зупинці в самому Аннесі, вся втома, що накопичилася, остаточно дала про себе знати, потягнута нога зовсім розпухла і ходити стало проблематично. Ледве дісталися до себе в номер. Я впав обличчям у ліжко. Всі інші пересування по номеру я намагався робити так, щоб на маршруті були дивани. Надворі був вечір, ще навіть не темно.

Але, на щастя, лив дощ і без докору совісті можна було відпочивати. Це був дійсно довгий та насичений день. Зараз відкриємо планшет і з’ясуємо, коли нам завтра ловити сонце? О 7 ранку! Картина аналогічна, рано-вранці мінлива хмарність, потім за прогнозом дощі. Ну хоч будильник можна на годину пізніше поставити!

Дюен

Нога до ранку не те щоб не стала кращою, вона серйозно напухла в районі гомілкостопу. І по-хорошому в Києві вже треба було бігти до лікаря. Але не знаю, яким неймовірним дивом я зміг на неї легко встати. Якби не зовнішній вигляд, то я не подумав би, що з нею щось не так. Було б дуже прикро, якби я не зміг по Аннесі ходити. Ми дійшли до зупинки і вирушили до міста Дюен, що знаходиться в одному з віддалених куточків озера. Небо було затягнуте, порвані хмари обгортали гори.

В автобусі, здавалося, начебто їдеш на екскурсії. До містечка ми їхали близько 50 хвилин. Я все-таки ще раз опишу як тут все дико красиво, як автобус проїжджає вузькими вулицями вздовж одноповерхових будинків, усаджених клумбами та густими підстриженими кущами. Ми вийшли у місті біля острова, на якому стояв замок. Сам замок виявився приватним. Трохи погуляли набережною і звернули на трекінговий маршрут у гори.

Чим вище йшли, тим погода ставала рівно протилежною до прогнозу. Небо було все ясніше і ясніше, коли ми остаточно дійшли до панорами, що нагадує види на норвезькому фіорді, стало ясно і сонячно! Дякую погода, дякую!!! Невже ми знову у Норвегії? Ех, шкода спускатися рано чи пізно доведеться. І це приємне відчуття, коли бачиш красу, тобі дико красиво, це всередині підвищує рівень радості, і в тебе з’являється бажання її якось поглинути цю красу у себе.

Максимум, що можна зробити, це сфотографувати, але й цього мало! Хочеться надивитись, а цього неможливо зробити. Скільки не дивися все одно мало. Сонце засвітило ще яскравіше, ну все тепер взагалі неможливо відірватися. Так ми до старості залишилися дивитися на природу…. Ось і казці кінець, хто не рашист той молодець!

І все ж таки відірватися довелося, адже скоро рейсовий кораблик припливе. Загалом, що я скажу, НЕ ходіть на огляд над Дюеном, там занадто красиво! Озеро Аннесі в цю пору року надзвичайно тихе, ми навіть не уявляли, що тут може ходити кораблик. Але розклад на пристані висить. Ми прийшли за 5 хвилин до від’їзду на самотню пристань. Ідилія, єднання з озером, але кораблика навіть на горизонті немає.

Поки йшли, бачили, як у пустельному закутку турист фотографував лебедя, який тупо позував перед ним! Якісь казки тут відбуваються. Напевно, це лебідь, на якому прилетів Івасик-Телесик. Ми сиділи біля пустого озера і чекали часу розкладу. Як не дивно, через 7 хвилин звідкись (не знати звідки, казна-звідки) узявся з’явився кораблик і нас забрав.

Тепер розпочалася спрощена версія Норвегії номер два. Навіть не завжди можна було легко визначитися в який бік гарніше дивитися. Ось, що я хочу сказати — передача “Навколо М” нам зовсім не зайшла, але її не дарма зняли. Тепер багато хто дізнається про ці класні місця, до яких можна дуже швидко і бюджетно дістатися. Аж не віриться, що містечко Аннесі, яке там показали трохи, не приділяючи багато уваги, мені настільки запам’яталося, що пізніше вийшла досить серйозна та крута поїздка.

По озеру пропливти корабликом до або з Дюена теж має бути обов’язковим пунктом. Кораблик якщо не помиляюсь коштував по 8,5 євро з особи.

Ми висадилися в Аннесі. Пішли ласувати місцевим стрітфудом. Для Франції класика це багети-сендвічі. Тут можна придбати солідного розміру до 6 євро. Ми взяли дуже незвичайний у ньому всередині блюдо Тартіфлет. В основу входить картопля. Правда перед нами саме ця начинка закінчилася, так що ми взяли бутерброд з тунцем, але заплатили за обидва, щоб нам потім приготували поза чергою. СМАЧНО!!!! Причому із тунцем сподобався більше.

У готелі зробили невеликий передих пожалів опухлу ногу, благо Даша прихопила фастум гель. І знову в дорогу. На цей раз ми вибрали маршрут уздовж каналу у бік передмістя. Ми йшли красивими парками, лісами, навіть канал у парку має гарний вигляд, вони ніби спеціально підфарбовують воду.

Кілька разів потрапляли під дощ і знову під сонце. А назад у старе місто прогулювалися крізь нове. І навіть нове місто не підвело. Все акуратно і чистенько. Чим ближче наближаєшся до старого, тим більше зелені та квітів. Ще неподалік старого міста є величезне зелене поле, на якому можна бігати або лежати релаксувати. Оскільки у запасі було ще багато часу ми собі поставили негласну мету пройти взагалі всі вулиці старого міста. І навіть забрели до замку. На жаль, за 30 хвилин до закриття нас не впустили, навіть за гроші не можна.

Навіть не можна за гроші, щоб просто зайти пофоткатися на території і одразу вийти. Сказали приходити завтра. У нашому випадку це звучить як приходьте через років 7 – 10, коли знову сюди прилетите. Гаразд, запам’ятали цей замок, колись повернемося. Вже вечоріло й небо затягувало на дощ. Ми з почуттям виконаного обов’язку “Полазити абсолютно скрізь” стомлені, пішли в готель відпочивати. Перед готелем вирішили купити ще один бутерброд. Поки нам його зробили сталося немислиме та незаплановане. Хмари розійшлися і визирнуло ясне сонечко на тлі синього неба. Продавщиця запитала нас: “У вас все добре?”. Воно то з одного боку навіть дуже добре, замість обіцяних дощів ми отримали просто казкову погоду на всю подорож, а ось з іншого боку совість просто не дозволить зараз узяти та піти в готель відпочивати за такої погоди. Пішли знову гуляти набережною далеко-далеко вздовж озера.

Якщо після прочитання оповідання ви собі поставили в плани побувати в цьому незвичайному місті, то моя мета досягнута, літайте самі і розповідайте друзям про те, як на планеті буває красиво! Ну, а ми продовжуємо маршрут, тепер до Швейцарії!

Інформація про подорож

Дата подорожі: 24.04.2019 – 28.04.2019
Тривалість: 3 повних дні та дві половинки
Авіаквитки: МАУ
Готелі: Airbnb та Booking
Екскурсії: Всі самі
Складність поїздки: 4/10 (Нижче середнього)

За два роки до поїздки оператор тур агентства продавши нам путівку до Єгипту каже: «Наступного разу вам треба буде вже до Таїланду». З цієї фрази власне все почалося.

За 3 місяці до поїздки купуємо авіаквитки та чекаємо на появу готелів.

За півтора місяці до поїздки купуємо в агентстві готель, який вибрали за відгуками з Інтернету. Відмовляємося від трансферів та «подарункових» екскурсій — економимо на цьому 240$ у порівнянні з підсумковими витратами на трансфери та ці екскурсії.

Перше враження: Забувши переодягнутися, виходимо до Бангкока, подих теплого тридцятиградусного вітру. І смачне повітря ніжно проникло в наше тіло. Одразу побігли назад перевдягатися.

Дорога

Дорога була дуже довга та важка. Але дуже запам’ятався останній переліт компанії Emirates. Великий двоповерховий боїнг у ряді сидить по 10 осіб, на другому поверсі ще й невеликий фонтанчик. Крісла обладнані сенсорним екраном, на якому можна безлімітно дивитись фільми, серіали, шоу, музику і навіть грати в ігри, за допомогою джойстика. На екрані можна вивести карту, по якій буде відображатися детальне переміщення літака, а також увімкнути вигляд з веб-камер, встановлених у різних частинах літака. Так я дивився схід сонця.

Після тривалої дороги, яка зайняла 25 годин плюс п’ятигодинний зсув часового поясу, ми втомлено заходимо на територію готелю, де нас радісно вітає по-тайськи хтось із персоналу, із подивом дивлячись у ваучер, веде нас на лобі. Мабуть, не кожен день до них без туроператора приїжджають туристи))) На лобі нас пригощають вітальними напоями та заселяють у номер з найкрасивішим видом на джунглевий парк готелю.

Вийшли на вулицю. Нам одразу вручили купу екскурсійних брошур, ціни в яких були суттєво нижчими від передбачуваних у Києві, що дуже втішило. Зайшли ми до тайської вуличної кав’ярні та замовили першу тайську їжу. Щедро поливши свою порцію тайських смаколиків соусом, я зрозумів що таке гостро😊 Прогулявшись набережною, вбираючи тайську атмосферу, ми пішли на масаж ніг. Потім вирушили на святкування Хелловіну на волкінг стріт.

Масажі

На масажі ми ходили щодня, а іноді кілька разів на день, у різні салони і завжди дуже подобалося. Тривалість стандартного масажу – година. Навіть коли екскурсія була дводенна, в іншій провінції, ми все одно замовляли собі масаж. Масажі були незабутні, особливо запам’ятався того разу, коли мені робив його ледібой. Пощастило, що того дня я на рідкість вибрав лише масаж ніг. А ще один із масажів точно запам’ятався на все життя, хоча, те, що було в Таїланді залишилося в Таїланді))) Після деяких масажів я починав помічати, що ноги під час плавання починають вигинатися так, як раніше ніколи не вигинались. Масажі посіли друге місце за враженнями після тайської їжі.

Тайська їжа

Погулявши по волкінг-стріт ми вирішили здійснити перший подвиг, купивши незрозумілих млинців, які при нас посмажили на вулиці і заповнили чимось блідо зеленим. Млинці виявилися смачними, до ранку ми дожили. Після чого було прийнято тверде рішення – сміливо їсти все, що рухається їдять тайці.

Наступне знайомство з вуличною їжею було, коли ми зупинили мотоцикліста з каструльками, у якого на інтуїцію обрали страви, що йшли до рису. У цей день я зрозумів, що таке спайсі в Азії. Пожежа охопила моє горло і рот, губи палали, наче сухі дрова на полум’яному вугіллі. Здолавши цю трапезу мій бар’єр гостроти значно підвищився, далі я завжди замовляв “Спайсі!”. Хороша вечеря на двох виходила в середньому 2,5$, коли ми шикували, бравши на десерт млинці з бананами та фреші, така вечеря обходилася на двох близько 5$. Варто відзначити, що їхня їжа дійсно дуже смачна і має солодкуватий відтінок.

Прокинувшись рано-вранці у своєму райському готелі, ми плавали в басейні дивлячись на білочок, які скачуть тропічними деревами, літаючих метеликів з гарними крильцями і слухали спів екзотичних пташок. Діставшись пірсу, ми вирушили на міському поромі на острів Ко Лан. Острів не являв собою нічого особливого, ми там напляжилися і наліталися на водному мотоциклі безмежним морем.

Купивши екскурсій майже на всі дні нашої подорожі, ми вирушили гуляти по роуд біч. Під час прогулянки Даша іноді спеціально відходила назад, а я поглядами чіпляв тайських красунь, які ненароком на самоті стояли, ловлячи поглядом хлопців, що гуляли. У Таїланді екскурсії вимірювалися днями. Купуючи екскурсії, потрібно було добре зважувати, чи вартуватиме вона витраченого часу Таїланду. Але в результаті ніде не помилилися. Почали свій ланцюжок екскурсій з подорожі верхівками дерев джунглів.

Політ гібона

За екскурсію ми здійснили 23 тролеєві перельоти загальною відстанню понад 3 км, швидкість польоту досягала 100 км/год. Гальмувати треба було рукою в рукавичці об трос, яким летиш. Види відкривалися невимовні, різні тропічні рослини та безмежні простори джунглів розстилалися під нашими ногами. Одна із родзинок екскурсії, це добирання. Тебе везуть на тук-туку бездоріжжям у гору джунглями. У цій частині екстриму було найбільше, тому що не хотілося випасти в джунглі з тук-туку, який намагається скинути своїх пасажирів. Після такої активної першої екскурсії гуло все тіло, але тайський ароматичний масаж швидко це виправив. Цілу годину тебе всього масажують, після чого у тіла залишається приємна олійність. Після активної програми ми мали культурну програму шоу трансвеститів «Альказар»

Шоу Альказар

Це шоу, не було схожим на жодні інші шоу. Це шоу у нас запам’яталося як візитна картка Таїланду.

Коли ми дізналися, що на шоу трансвеститами були абсолютно всі, я зрозумів, що в Таїланді не можна бути впевненим у статі твого співрозмовника. Шоу було настільки яскравим і незабутнім, що можна сміливо сказати. Хто не був на Альказарі, не був у країні.

Наступного ранку ми вирушили до знаменитого саду мадам Нонг Нуч.

Сад Нонг Нуч

Першими тайськими тваринами, з якими ми познайомилися, були тигри, що флегматично лежали на території парку, дозволяючи з ними фотографуватись. Декілька тайців стежили за тиграми, але це було зовсім не обов’язково. Я тут же потоваришував із місцевим папугою, який явно хотів потоваришувати з моїм морозивом. Тайська дівчина мені сказала “Куса!”, після чого я не ризикнув до дружнього папуги в дзьоб вкладати свій палець.

Сам парк, звичайно, надзвичайно красивий, особливо сподобалася зона з бонсаями (Маленькими деревцями). Хоч спека і плавила мізки, відчуття краси все одно перемагало. Наприкінці екскурсії на нас чекало феєричне шоу слонів, це було перше знайомство з цими чудовими, милими та охайними тваринами. Слони грали м’ячем, грали в дартс, малювали вражаючі картини і навіть писали англійською. А один слон навіть люб’язно попросив з’їсти мій качан від кукурудзи. Не відмовляти ж слонику. Слони навчені: дають їжу – їдять, дають гроші – віддають їхньому тайцю. Далі було національне тайське шоу. Після екскурсії нас повезли на бджолину ферму, аналог папірусової фабрики в Єгипті, тільки на відміну від червоного чаю тут можна наїстися халявного меду та маточного молочка з пилком.

Пишу цей пост і знову поринаю в атмосферу Королівства Таїланд. Масаж ніг рибками та тайцями чудово завершив цей романтичний день. Наступного дня ми мали продовження знайомства з культурою, флорою та фауною Таїланду.

Діскавері

На цій екскурсії ми побували у храмі пекла та раю, у пекло щось зовсім не хочеться. Великі статуї, що зображують те, що чекає буддистів у пеклі, м’яко кажучи, вселяли страх. А ось у китайському храмі навпаки панував спокій та гармонія. Раніше я не бачив китайських храмів, але цей був однозначно шикарний і значний. Особливістю відвідування храмів є те, що треба ходити босоніж. Нагулявшись великою територією храму, вдаривши у великий дзвін і барабани, вирушили на дегустацію сирих і смажених устриць. Сирі устриці з лаймом і смаженим цибулькою були просто незабутні. Я не думав, що мені вони сподобаються, але їхній приємний смак запам’ятався мені назавжди.

Парк Кхао Кхео та тигровий зоопарк

Парк являє собою великий природний зоопарк із відкритими вольєрами. Тобто тварини не в клітках. Їх можна годувати, жмакати, фоткатись, влаштовувати обіймашки. Бегемот роззявив рота, щоб йому туди накидали влучні туристи їжі. Жирафи тягли свої шиї вихопити з рук квасолю, а антилопки, які були найпершими на шляху туристів переповнених бажанням когось нагодувати, не знали куди себе діти від напливу.

Далі було друге шоу слонів, на якому слони показували свої нові здібності, шоу тигрів, які були незадоволені, що їх виперли на арену та шоу крокодилів, які марно намагалися з’їсти своїх дресирувальників. Під час обіду ми їли шашлик із крокодила. Напевно, це був неслухняний крокодил, але дуже смачний.

Півторагодинний масаж тіла чарівно розслабив нас після насиченого дня. Наступного дня ми присвятили розслаблюючим екскурсіям островами, екскурсія називалася Діскавері від «Шурік-тур».

Острів мавп

Назва говорить сама за себе. Мавпочки були всюди, побачивши мандрівників, що вивантажилися на острів, вони тут же накинулися на легку можливість поїсти. А щоб далеко не тягнутися, вони застрибували прямо на нас, добре, що нігтів у них немає. Надурівшись з мавпочками ми пішли купатися в море.

Стрибали з даху триповерхової яхти в солону Сіамську затоку, що має не слабку течію. Поки ми пливли на яхті на острів Ко Рін, я зголосився взяти участь у конкурсі, який, як виявилося, мав коротку назву «Бухаємо». Після цього конкурсу екскурсія стала ще веселішою. Під час екскурсії був окрім обіду безлімітний бар. Втім, після останнього конкурсу в ньому необхідність відпала)))) Ще був традиційний лов риби, на якій як завжди зловили тільки три рибки, і ось довгоочікуваний острів вже зовсім близько.

Острів Ко Рін

Звичайно, не червоне море, але тропічної екзотики було багато. Кілька годин, проведених на острові, це те, що дійсно потрібно було після активної партії екскурсій. Прозора вода, рибки, рифи та значних розмірів краби навили повний релакс. Хоча погода була ясна, грім дуже гримів передвіщаючи тропічну вечірню зливу, яка на щастя обрушилася на Паттайю, коли ми були в тайському макдональдсі.

П’ятнадцятихвилинна апокаліптична злива у спеку — те що треба.

На зворотному шляху була пінна вечірка

Увечері ми мали перше знайомство з рамбутанами та мангустинами – тайськими фруктами.

Знайомство з Паттайєю

Виділивши день на знайомство з Паттайєю, ми вирушили дивитися місцеве шоу зі зміями.
Після шоу ми підкорили знаменитий пагорб Будди, який велично височів над Паттайєю.

Поруч був гарний сад у китайському стилі. З сусіднього пагорба відкривалася панорама на місто.

Оскільки ми були в центральній частині Паттайї, необхідно було подивитись знаменитий пляж Джомтьєн. Пляж мало чим відрізнявся від кримських пляжів, але смачні креветки з традиційним соусом все істотно змінювали)

Дорогою на пляж ми відвідали кілька готелів, які нам так посилено радили тур-агенти у Києві. Готелі значно поступалися нашому улюбленому Woodlands. Романтичне гуляння Паттайєю завершилося черговим шоу трансвеститів «Тіффані шоу». Нам більше сподобався Альказар, хоч можливо, тому що він був першим.

Храмовий комплекс Ват Ян

Екскурсія була цікава тим, що храми буддистів зовсім не такі як наші. Храми були діючі і не діючі, цілі й зруйновані, загалом, під кінець Таїланду від храмів починало трохи рябити в очах. Під час екскурсії доводилося, як у Єгипті перебігати з тіні в тінь, ховаючись від палючого сонця. Після відвідин храмового комплексу, бажання їхати в Камбоджу згасло, оскільки храмів надивилися вдосталь. Далі було найцікавіше – наскальне зображення Будди, викладене із золота.

Село довгошиїх жінок

Жінки плем’я Карен, радісно зустрівши наш тук-тук, продавали нам різні сувеніри і дозволяли з собою фотографуватись. На відміну від екскурсійного маршруту, ми з Дашею побрели подивитися саме село, де живе це плем’я.

Після невеликого шопінгу в Паттайї та розслаблюючого масажу, ми вирушили на незабутнє шок-шоу.

Шок-шоу 69

Нас застерігали, що буде зовсім страшно, але насправді було дуже весело та кумедно. Шоу триває хвилин 30 і йде весь час по колу, скільки хочеш – сиди та насолоджуйся. На шоу дуже запам’яталося, як чоловіки грали на барабанах, кожен грав більший і гучніший, ніж попередній. На фінал вийшла тайка, і на найбільшому ще голосніше зіграла без допомоги рук. Читачам варто зрозуміти, чим саме вони грали на секс-шоу, а особливо тайка. Також умільці грали в більярд, чоловіки виконували акробатичні трюки на гімнастичних снарядах не від’єднувалися один від одного, а одна дівчина витягла з себе двадцятиметрову мотузку з фігурками. Родзинкою шоу було залучення глядачів зі сцени. Дуже кумедно було спостерігати за їхніми другими половинками. Бідолашна китайка, хлопця якої витягли на сцену голі тайки, істерично сміялася. Загалом, що тут розповідати, це потрібно бачити обов’язково. Ми навіть два кола посиділи.

Наступного ранку на нас чекала наймасштабніша дводенна екскурсія — на річку Квай. Для того, щоб наш готельний сніданок за нашої відсутності не пропадав ми подарували ваучер гіду, який продав нам екскурсію.

Стародавня столиця королівства Аюттхая

Почалася наша дводенна програма зі стародавньої столиці Таїланду. Це були здебільшого храмові комплекси у більш серйозних розмірах, ніж усі попередні. Храми в основному були недіючі, що додавало цікавості їх відвідуванню, і краси фотографіям.

Водоспад Ераван

Половина вражень від екскурсії припала саме на цей водоспад. Після густого обіду нам виділили дві години на купання у водоспаді.

Спуск між двома першими рівнями

Водоспад складається з семи рівнів, на кожному з яких є красивий повноводний водоспад. Варто зазначити, що відвідування потрібно розпочинати одразу з останніх рівнів, оскільки з 16:00 рівні починають по черзі закриватися. У водоспаді плавають рибки, які люблять харчуватися шкірою туристів. Такі рибки значно менших розмірів використовують у салонах спа. Залазиш у воду, твої ноги відразу обліплює зграя голодних рибок, розміром із крокодильчиків. Відчуття отримуєш незабутні страшно-холодно-захоплено-лоскотно-весело. У самій річці вода приємного бірюзового кольору. Перший раз залазив усередину водоспаду, досить екстремальні відчуття відчуваєш, коли проходиш через завісу падаючої води. А всередині водоспаду звисають гладкі сталактити, що обросли зеленою живністю.

Оскільки у водоспаді немає водоростей, швидше за все їх рибки тисячі років тому поглинули, по всіх каменях можна сміливо лазити, не боячись послизнутися. Накупавшись в першому, йдеш купатися на наступний водоспад. Водоспад кожного рівня унікальний і надзвичайно красивий, а джунглі, що прикрашають водоспади, по сторонах додають екзотичної краси.

Рибок було багато)

Ночівля була у будиночках, які розташовані на воді вздовж річки Квай. Наш готель був розташований у невеликому Тайському селі. Як же тут не погуляти вночі по селу? Було досить цікаво, але мандрівні собаки-кусаки трохи напружували. Тут головне саме відчуття, що ти гуляєш десь у провінції Таїланду селом, насамперед. Вранці після села з мавпочками нас повезли на сплав річкою.

Сплав річкою Квай

Бамбукові плоти, тропічна річка, екзотичні панорами, зелені джунглі одним словом романтика. Під час сплаву можна було плисти як на плоту, так і поруч із ним. За рахунок дуже швидкої течії річки це було дуже кумедно. Після сплаву кілька тук-туків на шаленій швидкості нас везли далі. Від швидкості повітря навіть вдихати було нелегко. Третє шоу слонів було найбільш незабутнім, оскільки слон, на ім’я Пхе нас катав своїм селом.

Незабаром Таєць, який вів слона, обернувся і сказав «Фотоапарат? Гроші)» Після моєї згоди він узяв наш фотоапарат сліз зі слона і сказав «Тато капітан, а мама боїться!» Далі я був капітаном слона, а таєць влаштував нам фотосесію.

На зворотному шляху додому ми відвідали ще один чудовий водоспад. Для повного розслаблення ми мали здолати термальні джерела. Якщо у теплому джерелі був окріп, то у гарячому була температура несумісна із життям. Дивом, переживши 3 джерела, було приємне охолодження в холодній гірській річці. Як же тут без чайної фабрики. Чаїв надегустували, про існування яких і не підозрювали. Пізно ввечері ми повернулися додому, сил залишалося лише на вечерю.

Прощання з Паттайєю

Ранок розпочався з польоту на водному парашуті. Ось тільки всі з розгону злітали і ширяли над морем, а я з розгону у витонченому стрибку в нього впав. Цього дня ми були суворими – масажів було два. Спершу ніг, а потім і всього тіла. Оскільки ми були вперше вдень у готелі, то скориставшись щасливими годинами, влаштували дегустацію елітки у водному барі. Увечері, після шикарного прощального заходу сонця ми вирушили на фруктовий ринок дегустувати всі екзотичні фрукти, у тому числі і знаменитий специфічний дуріан.

Рамбутан і дракон фрукт пітахая

Через запах дуріану його заборонено вносити в готелі. Оскільки фрукт був відносно дорогий, ми швидко по ринку зібрали 6 однодумців, які з радістю скинулися і ми скуштували цей знаменитий фрукт зі смаком сирих пельмешків. Ще й трохи лишилося безкоштовно перехожих пригощати. Під час вечірнього походу за пивом мене посилено намагалася зняти ледібой, але коли по дорозі назад побачила мене з Дашею сильно збентежилася. Далі було щире прощання з нічною Паттаєю, потім ранковий прощальний масаж ніг і на цьому наша подорож курортною частиною Таїланду була закінчена.

Бангкок

Лобі нашого готелю знаходився на 11-му поверсі

Швидкісне таксі несло нас по платному хайвею. Хмарочоси мегаполіса розстилали свої обійми перед нами, країна різко змінилася. З мирного курорту все перетворилося на мегаполіс, що насторожує. Інший спосіб харчування на вулицях, великі будівлі, сильний трафік та двомісні тук-туки чекали нас. І страх того, що таксист сам не знає, куди нас везе, не покидав нас доти, доки він не показав у вікні наш готель. Вселившись у 32-ох поверховий готель Prince Palace ми були приємно здивовані його сервісом і комфортом.

«Перше занурення» у місто

Вийшовши на ринок за їжею, ми були шоковані пануючими смородами і тим, що їжу у них сервірують в пакетики. Купивши лячного обіду нам не залишалося нічого, як повернутися в готель, щоб там перекусити, бо навіть у підворіттях не було місця, щоб сісти.

Білий рушник, це мій рис!

Заївши ситний обід кавуном ми вирушили до знаменитого океанаріума Бангкока.

Океанаріум Siam Ocean World

За незнання місцевих цін довелося трохи переплатити водієві тук-туку. Після «першого занурення в місто» був невеликий шок і невпевненість у тому, чи треба взагалі було їхати до Бангкока. Але, зустрівши гіда з однієї з попередніх екскурсій, який нам коротко пояснив правила виживання в Бангкоку, стало набагато легше. Спочатку ми дивилися 5D мультфільм, під час якого ми ніби літали за героєм, падали, проривалися і нюхали тисячі троянд. Далі ми каталися на човні з прозорим дном, вивчаючи морський світ і прогулянка самими залами океанаріума. Великі краби нам погрожували помститися за своїх родичів. Суворі акули та ширяючі, немов у повітрі скати ефектно плавали навколо прозорого тунелю. Налюбувавшись апетитною морською живністю, ми вирушили на знаменитий хмарочос Байок Скай для проведення вечірньої трапези.

Байок Скай

Фуршет нереальних розмірів та різноманітності, різних кухонь світу, плавно занурювався в наш організм, було дуже смачно та незабутньо. Оскільки пармезану собі в пасту можна було сипати безлімітно… Під час вечері була крута анімація, спочатку музичний гурт влаштував феєричний концерт черпаками та ложками по каструлях, ефектно танцюючи. Потім до нас підійшов Чарлі Чаплін з невидимим песиком на повідку і показував справді вражаючі карткові фокуси, примовляючи «Меджик-Меджик». Закінчивши трапезу, ми вирушили на 87-й поверх, де був плавно обертовий оглядовий майданчик.

Дивитися на красу вечірнього Бангкока можна було годинами, але оскільки масажні салони працюють лише до першої години ночі, потрібно було поспішити на нічний масаж ніг. Ми побоялися, що після такої великої вечері наше тіло не простить повний масаж.

Варто зауважити, що в Байок Скай після 20:30 настає знижка 50% на вечерю+огляд.

Оглядова екскурсія Бангкоком

Оскільки путівка у нас була без оператора, дикуном, екскурсію собі влаштували самі, тими ж місцями. Сторгувавшись з тук-тукером за 10 бат (0,4$) за годину ми вирушили дивитися визначні пам’ятки міста. У результаті за два долари він нас возив і скрізь чекав сумарно 5 годин. Але, звичайно, треба було заїхати в кілька магазинів, щоб йому штампонули безплатний бензин. Крім різних храмів, лежачого Будди, панорамної «Золотої гори» дуже вразила прогулянка каналами столиці. Вулички крізь нетрі, якими потрібно плисти на швидкісних моторних човнах. На човнах навіть підпливали Тайці, намагаючись продати нам сувеніри. В чиємусь дворику сиділа велика сувора рептилія, мабуть, замість собаки.

За добу ми в Бангкоку адаптувалися повністю, і сміливо пішли гуляти від готелю до центру прямо через темні провулки, на ходу купуючи всяку смакоту на паличках. Прогулялися центром вздовж величних висоток. Наступного дня на нас чекала фінальна пригода.

Аквапарк Siam Park

З ранку почали ловити транспорт, щоб дістатися цього парку. Один тук-тукер погодився нас туди відвезти за невеликі гроші, але попередив, що потрібно заїхати заздалегідь купити квитки в туристік інформейшен. Поки ми купували квитки, він зник у невідомому напрямку, щоправда, забувши взяти з нас гроші. Далі ми їхали із химерним таксистом по паттайській трасі, таксист весь час намагався з нами поговорити тайською, весь час, повторюючи слово “Паттайя” і нервово посмикував рукою. Диким полегшенням був момент приїзду до парку, а не до Паттайї. Він також запропонував нам свої послуги зачекати на нас, але слово «До побачення!» розставило всі крапки над українською “І” та тайською “I”.

Незабутні специфічні відчуття від цієї гірки, після цього на подібних гірках ми ризикнули кататись лише через 10 років)

Незабутньо покатавшись в аквапарку та луна-парку. Ми поговорили з адміністрацією та з’ясували, що до міста можна дістатися не лише за 400 бат на таксі, а й міським автобусом за 14 бат, що ми з радістю й зробили. Благо, нам написали на аркуші паперу зупинку, де нам треба вийти, а то англійською ми довго розмовляли б з кондуктором. Ми були єдиними європейцями у тайському автобусі. Всього 2,5 години шляху та ми знов у центрі столиці. Прощальна вечеря по-тайському, на десерт кавун і кукурудза, і ми вирушаємо в дорогу додому. Дуже зручно, що всього за 90 бат можна вдвох дістатися на метро в аеропорт. Під час нашої подорожі додому нашому багажу настільки сподобався Дубай, що він вирішив там залишитися ще на кілька днів, зіпсувавши цим кілограми фруктів.

Королівство Таїланд залишилося назавжди у наших серцях. Почесні місця зайняли масажі, тайські посмішки, смачна їжа, слони, водоспади, різноманітність екскурсій, національне шоу, трансвестити, а також тропічні фрукти: мангустіни, рамбутани, пітахая, джекфрут, лонгкон, чомпу, кавуни, ананаси, помела, дуріан, манго, холодний кокос, нойна, салак, і багато інших смакот, чиї назви ми вже не пам’ятаємо.

Інформація по туру

Дата подорожі: 30.10.2012 – 14.11.2012
Готелі: Woodlands Hotel + Prince palace. Готелі рекомендуємо.
Тривалість: 14 днів (Паттайя + Бангкок)
Тур агентство в Києві: Pilot.
Тип туру: Окремі авіаквитки, окремо в київському турагентстві готель зі страховкою.
В агентстві відмовилися від: Подарунковий пакет 50$ з людини, трансферів 215$ на двох
Екскурсії: На місці у місцевих.
Авіаквитки: Купували за три місяці до подорожі
Готель: Купували за півтора місяці, підлаштовуючи його під авіаквитки.

Рекомендація: У Бангкоку не обов’язково зупинятися, можна довше бути в Паттайї та побувати на екскурсіях Бангкоком за ті ж гроші. Так буде набагато простіше. Але для екстремалів у Бангкоку зупинитися все-таки варто. Ми не шкодуємо.

Готель вибирали за відгуками з інтернету. У наш готель путівки не продавалися, але на прохання турагентство його для нас забронювало.

Леголенд у Біллунні

Як дістатись: Леголенд розташований у декількох зупинках громадським автобусом від аеропорту. Або 50 хвилин пішки.

Як купити квитки на громадський автобус: Це можна зробити в аеропорту, або легший спосіб у мобільному додатку Sydtrafik. Автобуси курсують часто, у додатку є розклад.

Де купити квитки до Леголенду: Квитки можна придбати на офіційному сайті

Порада:

1. Перед купівлею авіаквитків, перевірте на сайті, щоб Леголенд працював у потрібні вам дати.
2. Встановіть мобільний додаток Леголенду, щоб бачити час очікування у чергах і GPS маршрути як діставатися до потрібних локацій.

Де жити не за всі гроші світу: Зверніть увагу на місто Вейле, до якого можна доїхати за 40 хвилин громадським автобусом від Леголенду. Також у Вейле є безкоштовний парк з оленями. Враховуйте вартість квитка до міста Вейле і назад, щоб оцінити рентабельність бронювання дешевшого готелю. Ціни можна подивитись у додатку.

Тематичне житло: На сайті Леголенду також можна забронювати тематичний готель, але це буде значно дорожче ніж звичайні готелі.

Ситуація із чергами: У неділю у грудні черг взагалі не було. Але деякі зони парку були закриті.

Що ще можна подивитись у Біллунні окрім Леголенду: Зверніть увагу на Lego House що має вищий рейтинг ніж Леголенд. Але ми там не були, не можу прокоментувати. На сайті можна також придбати комбінований квиток на Леголенд та Lego House.

Карта маршруту

День 1

17:00 Приліт у Куала-Лумпур. За пару годин добираємось до готелю у місті.
20:00 – 01:00 Прогулянка вечірнім містом. Індійський район, Китайський район. Парк веж Петронас

День 2

09:00 – 13:00 Відвідування печер Бату.
14:00 – 17:00 Відвідування парку птахів.
18:00 – 22:00 На таксі в Куала Селангор. Екскурсія зі світлячками. Повернення в Куала-Лумпур. Станом на 2026-й рік таксі через grab в одну сторону коштувало 140 рінгіт. Човен на чотирьох людей коштує 100 рінгіт.

День 3

10:00 – 12:00 На монорейці їдемо до парку Titiwangsa. Гуляємо парком
14:00 – 17:00 На таксі їдемо до лісу Bukit Tabur. Трекінг підйом на гору. Повертаємось.
20:00 – 22:00 Вечірнє шоу фонтанів у парку біля веж Петронас.

День 4

07:30 – 09:00 Переліт на Лангкаві.
09:00 – 11:00 Заселення до готелю.
11:00 – 17:00 Відвідування азіатського села. Небесний міст. Катання на амфібії. Інші розваги села.
17:00 – 19:00 Пішки до водоспаду “Seven wells”. Купання у водоспаді.
20:00 – 23:00 Прогулянки набережною в районі Cenang.

День 5

08:30 – 14:00 Екскурсія південними островами.
15:00 – 19:00 Таксі в оренду та відвідування пам’яток острова. Парк Legenda, термальні джерела Air Hangat Village, Black send beach, Tanjung Rhu Beach.
20:00 – 23:00 Прогулянки набережною в районі Cenang.

День 6

08:00 – 11:00. Час приблизний. Переправа на Тайський острів Ко Ліпе.
11:00 – 00:00 Відпочиваємо, плаваємо, насолоджуємось раєм.

День 7

Продовжуємо радіти життю.

День 8

11:00 – 14:00 Переправа на Лангкаві.
15:00 – 20:00 Переправа на Пенанг. Квитки потрібно купити заздалегідь.
20:00 – 00:00 Нічні гуляння.

День 9

10:00 – 10:30 Відвідування рибальського села.
11:00 – 15:00 Відвідування храмового комплексу Кек Лок Сі.
16:00 – 19:00 Відвідування Penang Hill. Гуляння по джунглях, панорама.
20:00 – 21:30 Вечірнє відвідування храму Кек Лок Сі (якщо він відкритий і є підсвічування).

День 10

10:00 – 14:00 Відвідування Національного Парку Пенанг та пляжу мавп чи черепах.
15:00 – 17:00 Хард Рок готель, пляж Бату Ферингі, плавуча мечеть, повернення до міста.
19:00 – 23:00 Вечірні прогулянки Пенангом.

День 11

10:00 – 12:00 Відвідування храму змій.
17:00 – 19:00 Переліт до Сінгапуру.
19:00 – 01:00 Прогулянки центральними вулицями. Район Марина Бей. Міст ДНК.

День 12

09:00 – 18:00 Відвідування зоопарку та парку River Safari.
20:00 – 21:00 Гуляємо парком Gardens by the Bay. Дивимося шоу дерев.
21:15 – 21:30 Шоу фонтанів.

День 13

10:00 – 18:00 Острів Сентоса, відвідування парку Universal.
20:00 – 20:15 Шоу журавлів (точний час на офіційному сайті).
21:30 – 22:00 Прогулянка парком Gardens by the Bay.

День 14

13:00 – 14:30 Переліт на Малайзійський острів Лангкаві.
16:00 – 18:00 Відвідування водоспаду “Seven wells”. Купання у водоспаді.
19:00 – 19:30 Захід сонця на пляжі біля аеропорту.
19:30 – 23:00 Прогулянки набережною в районі Cenang.

День 15

10:00 – 14:00 Пляж Tanjung Rhu Beach.
17:00 Летимо додому.

Таким був наш маршрут Азією. Деякі місця повторюються, оскільки вони дуже сподобалися. Але деякі місця ми не встигли відвідати через кількість днів. Що б я додав:

1. Додатковий день на Ко Ліпе.
2. Додатковий день у Сінгапурі з відвідуванням інших розваг острова Сентоса та джунглів парку Gardens by the Bay
3. На Лангкаві відвідування водоспаду Air Terjun Temurun Waterfall, у лютому у нас був не сезон для нього.
4. На Лангкаві екскурсію Північними островами.
5. Додатковий день у Куала-Лумпурі для відвідування панорами з веж Петронас та національного шоу.
6. Через те, що не купили наперед квитки на пором Лангкаві-Пенанг довелося діставатися материком.

Інформація про подорож

Тривалість: 15 повних днів
Повних днів без дощу: 13

Початок подорожі тут

Наш мінібусик здригнувся. У нього щось дуже врізалося. Але швидкість була дуже велика, щоб зупинитися. Ми продовжували мчати. Нас постійно підкидало, я міцно вхопився в поручень. Всі помітно нервували, черговий удар, і ми зірвалися зі шляху, попереду дах. Машина остаточно втрачає керування і ми вилітаємо з висоти дев’яти поверхів. Адреналін у крові, я зараз відчуваю вільне падіння. Перед машини під час падіння нахилився так, що було видно неминуче наближення асфальту. У тілі все завмерло. Але буквально в останній момент один із трансформерів перехопив нас і відкинув далі… “Ви впоралися із завданням!” Це була лише віртуальна реальність, дуже ефектна і реалістична.
Тепер уже ми дивимося справжній екшн по-справжньому. Перед нами останні захисники водної бази борються з атакуючими бандитами. Йде перестрілка, чоловік, що загорівся від напалму, з висоти летить у воду. Базу атакують із кулеметів та ракетниць. Один із героїв зривається з урвища і повисає на одній руці. Пірат його б’є ногою, щоб остаточно зірвався. На базу прориваються ще нападники на скутерах, пробиваючи собою перешкоди, один із чоловіків чіпляється мотузкою за скутер і намагається на водних лижах відбивати атаку, але розбивається об стіну. На допомогу летить військовий літак, вони готують ракетницю, щоб збити літак! Усюди справжнісінькі вибухи від ракет і гранат.

Коли шоу закінчилося, всі аплодували стоячи. Це було справжнісіньке шоу каскадерів.
Так, Сінгапур знає, як вразити! Але повернемось до початку цього сегменту нашої подорожі. Годинний переліт розтягнувся вдвічі. Спочатку нам не давали злету, а потім посадку) Благо кружляти довелося над прикольними островами Індонезії, на низькій висоті. Літак повторив три ідентичні кола, щоразу пролітаючи наскрізь дощову хмару. Коли ми помітили, як за ілюмінатором повторюються ті самі пейзажі, ми навіть почали спілкуватися на ті самі теми по колу тричі. Сінгапур відрізнявся від решти Азії розмахом свого шику. Це місто віддалено нагадує Дубай, але дуже відрізняється у вигідну сторону. По-перше, все зелене і немає пустелі. По-друге, прозоріше налагоджено транспортну систему. Це дуже унікальне поєднання одного з найрозвиненіших мегаполісів світу і водночас постійно на шляху парки, дерева та інша рослинність. Сінгапур нам сподобався починаючи з аеропорту. Весь аеропорт устелений густим суцільним килимом. На прикордонному контролі стоять вази з цукерками. Це так зворушило. Далі на нас чекав кінетичний дощ.

Це металеві великі краплі, що синхронно, швидко, але при цьому дуже граціозно рухаються у вертикальній площині, зображуючи хвилі та подібні фігури. Начебто все досить просто, але очі як магнітом до нього тягне. Питання з готівкою та проїзними на транспорт вирішилося у найближчій скриньці. Хлопець усе пояснив та продав нам проїзні. Якось усе легко пішло від початку. Але безпілотне метро нас швидко повернуло в реальність. Серце машини холодне. Під час посадки в поїзд нас з Дашею розділили скляні двері вагона. З мого боку навіть хоровий звук пролунав “Оууу”. Туристи, що сиділи в метро, ​​розділили моє становище. З Дашиного ж боку хлопець із Бангладешу дуже засмутився, що ми не потрапили до одного поїзда. Оскільки двері не пропускали звук, у нас було секунд п’ять, щоб жестами між собою порозумітися про подальші плани. Ми домовилися зустрітися на наступній зупинці. Я вийшов та чекав поїзд з Дашею. Двері поїзда відчиняються разом із дверима на платформі. Тобто якщо я стоятиму на тому самому місці де вийшов, то і Даша в наступному поїзді виявиться рівно на тому самому місці. Начебто все було чітко, доки не приїхав поїзд без Даші. Зайшовши до поїзда, вагони якого не мають перегородок, я зрозумів глибину проблеми. Або Даша в іншому місці поїзда, або її тут немає. І що робити в такому разі, або вискочити назад, або їхати та шукати вагонами. На роздуми у мене було приблизно 2 секунди до того, як зачиняться двері. Я вискочив назад. Поїзд повний людей проїхав. Я стояв у розгубленості. Всі засоби зв’язку були у Даші у рюкзаку, включаючи адресу готелю. До наступного поїзда було близько п’яти хвилин і треба було зібратись думками, що далі робити. Прибуває наступний поїзд. Чітко на моїх дверях стоїть Даша. При цьому по її словам вона сіла до наступного поїзда. Тепер залишилося й досі нерозгадана загадка. Звідки між двома сусідніми станціями взявся повний поїзд людей. Насправді зараз я вже зрозумів, це був просто поїзд привид. І мені дуже пощастило, що я вискочив із нього.
Дорогою до готелю нам зустрічалися досить звичайні вулиці. Так і не скажеш, що це одне з найрозвиненіших міст. Хоча по суті не може бути кожен сантиметр доведений до футуризму. На початку розповіді я згадував про те, що влада посилено бореться з проституцією. Боротьба настільки сильна, що кожні 20 метрів хтось продає партії Віагри, повії постійно ловлять собі заробіток, а навпроти нашого готелю був розташований бордель. Жінки з номерками млосно чекали на своїх жеребців. Я думав, що Віагру можна фотографувати тільки підпільно, але здивований продавець навіть зі спалахом дозволив зробити фото. Повій на відео вирішили без спалаху знімати. Але на жаль, коли камера була напоготові, жінки були «на завданні». Але, напевно, нам просто з вулицею готелю так пощастило, на інших вулицях ми такого не зустрічали. Але все одно нас потішив весь цей факт. Нас чекав найважливіший момент, треба було повечеряти. З розповідей блогерів я чув, наскільки тут все дорого. Особливо як один хлопець в інтерв’ю розповідав, що кава коштує 4$. Знайшли собі затишніше вуличний, відкритий ресторанчик. Кухарю показали пальцем, що ми хочемо дві порції різної локшини з якимось дивним на вигляд м’яском та аджикою. Кухар порізав ножицями нам м’ясо на шматочки, уклав наші порції на шматки паперу, папір на тацю і сказав досить загадкову цифру. Даша дійшла висновку, що це явно означало 40 сінгапурських доларів (28 $). Я ж сподівався на успіх і дав йому 4 SGD (2,8 $). Кухар радісно подякував нам і вказав, щоб ми сідали. Ми сиділи в шоці, що в досить туристичному районі Сінгапуру, ми дуже смачно їстимемо великі порції за 2,8 американських доларів. Що-що, а поїсти тут точно не дорого. Найголовніше знаходити ці кафешки відкритого типу.

Аджика сінгапурська дуже схожа на ту, що роблять наші бабусі. Пізніше ми ще замовляли по 0,8 SGD (0,6 $) пряний чай з молоком, на кшталт того, що ми постійно пили в Малайзії. З нами трапезу розділив місцевий мешканець, якому було цікаво поспілкуватися з туристами про те, як процвітає бізнес за кордоном. Одна з найцікавіших речей закордоном – похід до супермаркетів. Там завжди можна придбати смачну дивину. Тут же похід запам’ятався зустріччю хлопців, які говорили дуже зрозумілою мовою між собою. Причому ми не могли зрозуміти, що саме це за слов’янська мова. Хлопці опинилися зі Львова)))

Дуже хотілося якнайшвидше побачити центр міста, але вже було близько 22:00. Хтось нам підказав, що метро тут ходить до першої години ночі. Дізнавшись, що маємо ще близько трьох годин для прогулянок, ми поспішили на безпілотний поїзд. Вжух!

І ми на одній із центральних станцій. Все було справді пафосно та незвичайно. Перед нами показово на перегонки проїхали якісь дорогі спортивні авто. У хмарочосах усередині було багато зелені, фонтанів, місточків, переходів та підсвітки. Наче кожен хмарочос намагався переплюнути по розмаху сусідній. Прогулянка містом справді приносила вражаючі емоції. А справжнісінькі емоції почалися, коли сів наш новий планшет, а старий павербанк не підійшов. Головне, що пам’ятаємо найближчу станцію метро до готелю. Та й у готелі були разок, коли речі закидали. Безцільно блукаючи ми дісталися мосту у вигляді ДНК.

З мосту відкривалися чудові краєвиди на сам бізнес-центр. Але найкрасивіше в Сінгапурі – це види на штучні дерева в одному із садів. Ми їх уже бачимо, вони далеко, але сам факт, ми їх побачили на власні очі. Шкода, що до сьогоднішнього нічного маршруту їх не додати. Помилувавшись видами висоток, ми поїхали на метро в готель. Метро Сінгапуру не сильно то й заплутане, але сісти не в той бік чи не на ту гілку було невід’ємною частиною наших подорожей. Без GPS вдруге знайти готель виявилося непросто. Але благо повії не змінюють свого розташування. І по повіях як орієнтиру можна дістатися. Ще біля нашого метро у каналізації жило якесь чудовисько і загрозливо укало з глибини.
Щовечора, повертаючись додому, ми купували в місцевому маркеті напій з якогось дивного фрукта. Одного разу мені навіть попався сік із брудних шкарпеток. У всякому разі, смак був схожий. Ознайомлювальну частину із країною закінчено, завтра можна в глибинку їхати. О другій годині ночі, вражені мегаполісом, ми лягли спати.

Зоопарк

Рано вранці я спостерігав, як мою сосисочку нарізають на частини ножицями і люб’язно простягають мою страву. Та цей ресторан без ножиць, як без рук! Поки ми їли, кухар розморожував м’ясо, просто поливаючи його водою зі шлангу, що стікала й струменіла далі по землі. Ще одна чудова сінгапурська трапеза.

Тепер потрібен готель із вайфаєм, щоб викликати таксі. Поки Даша викликала таксі я вирішив поцікавитися, де у них туалет. Відповідь мене дуже здивувала “What kind of business do you want to do?”. Я спочатку увійшов у ступор, потім припустив, що це може бути аналог питання “По-великому або по-маленькому”. Але навіть у такому формулюванні треба знати правильні варіанти відповідей. Я уточнив дійсно ми говоримо про туалет. Рецепціоніст ствердно кивнув і назвав варіанти відповідей “Small business or big business”. У них просто для різних випадків були різні туалети у лобі. В цей час приїхав наш убер, і ми вирушили за місто. Густі ліси росли вздовж трас. Це найзеленіший мегаполіс світу, напевно. Один із найкращих світових зоопарків нас прийняв дуже привітно.

Точніше, зоопарків виявилося два. Один водяний, інший класичний. До закриття треба було відвідати обидва. Але для цього доведеться пропустити деякі шоу. Ми звичайно звикли відвідувати все та скрізь та нічого не пропускати, але більше двох днів подорожі у майбутнє ми не могли приділити. На щастя, шоу слонів ми бачили вже разів 6, можна його спокійно пропустити на користь другого зоопарку. За входом у зоопарк радісно пустували мавпи, літали пташки, а під мостом лежав здоровенний крокодил і чекав, поки хтось звалиться.

Усі 2530 тварин чекали нас. Зоопарк справді нестандартний. Його збудували на місці джунглів, зберігши при цьому рослинність. Мене найбільше вразила перша зона. З-за кущів долинали гарчання різної інтонації, за кущами… справжнісінькі динозаври!

Вони були практично живі, рухомі та загрозливо гарчали. Або як там називається той звук, що видають динозаври. Ще буквально рік тому ми бачили на Канарах живих русалок, а тут динозаври!

Територією курсували по черзі електричні паровозики. Можна було на найближчій зупинці підсісти та поїхати до наступних зон. Хоч розміри зоопарку дозволяли пішки все обійти, але навіть їзда на такому паровозику була окремою розвагою.

Це було немов сафарі по джунглях. Водії з радістю давали поради на які актівіті в який час краще встигнути.

Однією з розваг було годування тварин. У зазначений час кожні п’ять хвилин годували тварин у різних вольєрах. Тобто треба просто йти певним маршрутом, щоб усе це спостерігати. Фільтрована питна вода по всій території спекотного зоопарку була безкоштовною, але треба було одноразово купити пляшечку. Або ж прийти зі своєю.

Пляшечка у нас тепер на згадку про Сінгапур. День був настільки спекотний, що, якби вода була платною, мені довелося б кредит у банку відкривати. Тим часом усі почали рухатись до арени на зміїне шоу. Під час шоу, ведуча запитала “Хто боїться змій?” Усі відвідувачі були дуже відважними та хоробрими. Даша ж була чесною. Ведуча вказала жестом на Дашу, що підняла руку, і поманила жестом на сцену. У такі моменти головне фотоапарат тримати напоготові. Туристка, що сиділа поруч, похвалила мій фотоапарат. Зважаючи на все, вона теж шукала компактну псевдодзеркалку. Даша стояла обличчям до глядачів, ведуча дістала невелику змію та дала Даші в руки. Весь зал затих, по рядах промайнули стривожені й здивовані вигуки. Насправді відбувалося щось, чого Даша не знала. Даші було зрозуміло, що глядачі навряд чи так переживали через якусь півметрову змію. Але правди вона не бачила. Насправді за Дашиною спиною четверо чоловіків винесли величезну товсту змію. Даші так само вручили частину змії. Після такої змієтерапії Даша більше не боїться змій.

Ще був вольєр з пташками і кажанами. Миша так апетитно жувала кавун, що ми самі зголодніли і пішли обідати. Насправді у зоопарку можна сміливо та весь день провести. Кількість зон з тваринами все одно нескінченна)

Другий зоопарк був поряд. Він був розташований на озері і був присвячений водним тваринам та активностям. Спочатку ми попливли корабликом. Зони першого зоопарку розташовувалися таким чином, що коли ти пливеш на кораблику, складається враження, що тварини гуляють у дикій природі. Якщо не знати про наявність першого зоопарку, то залишишся враженим щільністю тварин у диких джунглях. Водний зоопарк відрізнявся від першого більш розміреною та спокійною атмосферою. Тут уже не треба було поспішати. Після 20 хвилинної прогулянки озером нас чекало міні шоу з різними пташками та рептиліями. Шоу було чоловік на десять. Суть була в тому, що виносили різну живність і давали доторкнутися, погладити або зовсім її садили на охочих.

Одна горда птиця мені навіть сліди на руці залишила. Під кінець винесли, щось зовсім здорове, пухнасте, велелюбне і ліниве.

Після шоу ми вирушили до зони з мавпочками. Взагалі варто відзначити, що у цій поїздці мавпочки скрізь, і на вулицях, і у зоопарках. Часом самому хотілося бути мавпочкою і не паритися за всяку фігню на кшталт роботи. Як не дивно, але навіть сотий раз зустрічаючи мавп починаєш зачаровано за ними спостерігати. Вони всі такі різні та милі. Наступною зоною був великий океанаріум. На вході над прозорим тунелем у воді на нас чекали видри, що пустували як діти.

Вважай, що позапланове шоу видр подивились. Вони дуже захоплено утрьох гралися. У самому океанаріумі на нас чекали гіганти ламантини. До часу їх годування була ще годинка. За цей час можна було сходити в лісок до панд. Це були перші панди, яких ми побачили у житті.

Скажу одне, вони такі ж чудові, як і на картинках. Поряд у кафе подавалися парові пиріжки бао у вигляді пандочок.

Коли настав час рухатися на годування мавп та ламантинів, почався дощ. До того, як він переріс у ціле стихійне лихо, ми ледве встигли проскочити під навіс. Коли дощу не було, ми навіть не помічали, що над основними доріжками парку завжди було накриття на випадок дощу чи сонця. Лило так, що енергетика стихії відчувалася у повітрі. Це була справжня природна міць. Крізь стіну дощу не було видно те, що знаходиться за десятки метрів. Годування мавпочок з нагоди дощу скасували. Мабуть, мавпам не годиться їсти під час дощу. Добре, що Ламантини були і так у воді. На годування до них спустився чоловік із капустою.

Мабуть, він був дуже хоробрий, або ж ламантини були вегетаріанцями. Навіщо ж їсти капусту, якщо у воду зайшов такий смачний азієць. Але, як не дивно, ці гіганти обмежилися овочевими закусками. Дощі тут потужні, але короткочасні. Після годівлі погода вже була без опадів. Зоопарки закривалися і всі туристи пішли на автобус. У павича теж закінчилася зміна. Він пробрався крізь зони і гордо крокував дорогою до автобуса. У наш автобус павич не помістився. Головне як до зоопарку, гугл показував, що треба три автобуси. А зворотно виявляється можна і на одному. Але з іншого боку, добре, що ми заощадили вранці час. Вийшли з автобуса ми явно у дорогому районі. Але навіть тут нам знадобилося не більше п’яти хвилин, щоб знайти кафе в якій ми поїли за дуже демократичною ціною. Трохи дорожче, ніж снідали, але зовсім недорого. Чесно кажучи, другий тиждень їсти азійську їжу було складно. Хоч вона і справді смачна, але багаторічна звичка до української їжі все ж таки відчувається. Далі ми взяли курс на центральну станцію, де годині о 20:00 має бути шоу співаючих фонтанів. Поки ми їхали в метро, ​​для нас дівчина погуглила розклад. Але була одна проблема. Короткочасна злива повернулася також подивитися це шоу. Лило знову епічно. Біля оглядового майданчика знаходиться великий мол. Там якраз можна і перечекати дощ. Наскільки б це місто не було сучасним, але від дахів, що протікають, рятували тільки відра. Хай тек! У нас ще був час до шоу фонтанів і ми побрели вгору ескалаторами, сподіваючись знайти щось цікаве. Але крім безмежних килимів та порожніх бізнес-залів, на верхніх поверхах нічого не виявилося. Перше шоу скасували через дощ. Була надія, що буде шоу о 21.30. У нас було ще півтори години.

Gardens by the Bay

Тим часом злива перейшла в мряку. У мене з’явилася оригінальна ідея прогулятися до парку із сингапурськими футуристичними деревами. Маршрут був по відкритій місцевості, мостами і терасами крізь хмарочоси. Даша цю задумку не сильно підтримала, але ми пішли. Хоча маршрут був фактично по дахах, усюди росли пальми. Сінгапур — країна строгих законів, час від часу замислюєшся чи не порушуємо ми якийсь закон. Як тільки дісталися парку з деревами, всі дерева різко згасли. Ми з Дашею на автоматі підняли руки готуючись здатися сінгапурській владі за таке пізнє вторгнення в цей прекрасний парк. Десь із верхівок дерев пролунав голос англійською “Ми для вас приготували це вечірнє шоу, насолоджуйтесь!”.

І тут романтика у повітрі перевищила всі ліміти. По всьому парку почала грати музика, а дерева синхронно змінювали свої підсвічування у такт. Мелодії були різних ритмів, одні спокійні романтичні, інші швидкі та енергійні. Було таке почуття, що це не по-справжньому. Все було якось ідеально красиво та затишно, наче приємний сон. Шоу тривало хвилин 20.

На тлі парку височів знаменитий сінгапурський готель із басейном на даху. Даша припустила, що якщо людині тут доводити, що він знаходиться на іншій планеті, то в це дуже легко повірити. Шоу закінчилося, почався дощ-злива.

Знову треба бігти у мол. Дивно, що шоу вписалося чітко між двома зливами. Добігши до молу, ми виявили, що загубилася кришечка від фотоапарата. Я повернувся ще раз у парк на пошуки кришечки. Оскільки кришечка лежала весь цей час в сумці, пошуки були приречені на провал. Наближався час другої спроби шоу фонтанів.

Злива як на замовлення вщухла і почалося шоу. Дивний факт, але за технікою фонтани не набагато кращі, ніж вінницькі. Але шоу було поставлене набагато крутіше, ніж у нас. Атмосфера була на висоті. Коли вкотре розпочався дощ, залишилися лише справжні поціновувачі мистецтва. На сьогодні наша програма була закінчена. До готелю дісталися без особливих пригод.
Ми мали ще один повний день в місті. Треба було з розумом підійти до планування. У Сінгапурі є острів розваг Сентоса. Зрозуміло, що другий день треба присвятити Сентосі. Але й там треба визначитись. Частину острова займає парк Universal. Решту різних закладів та атракціонів. Наш вибір припав на Universal.

Парк Universal

Найголовніше було не потрапити на великі черги. За відгуками в інтернеті, у чергах можна простояти більше години на один атракціон. Можна купити пріоритетний квиток та скрізь бути першим. Але тоді можна потрапити до не менш довгих черг тих, хто купив пріоритетний квиток. З іншого боку, витрачати безцінний день Сінгапуру на купу черг не хотілося. Але й пропускати один із чотирьох світових парків не хотілося. Ми вчинили так. Приїхали подивитись на розмір черги на вхід. Розмір нас просто шокував. Ціна за квитки теж кусалася. Пріоритетний квиток коштував ще дорожче і міг змінювати свою ціну залежно від завантаженості парку. Сьогодні ціна пріоритетного квитка була звичайною (+ 20$ до вартості вхідного квитка). Я вирішив ризикнути, але з пріоритетними квитками. Ми не помилилися.

Один з атракціонів був лише за принципом загальної черги. Витративши там хвилин 40, ми зрозуміли як добре, що маємо пріоріті-паси. Додатковою плюшкою була акція від майстеркарда для тих, хто купує подвійні квитки з пріоріті пасом. Нас чекала знижка на 10% на квитки плюс купони по 4$ на їжу + невеликі подарунки. У результаті похід в Universal нам обійшовся у 180 $ за двох. Парк складається з різних зон – Трансформери, Єгипет, Парк Юрського періоду, Королівство Шрека “Far far away”, Мадагаскар, Голлівуд, Нью-Йорк.

У всіх зонах за розкладом проходять шоу, збудовані тематичні атракціони та працюють стилізовані ресторани. Трансформерів і водне шоу я описував на початку цієї розповіді. Із зон по атмосферності найбільше сподобалося королівство Шрека.

Там були тематичні фішки на території. Антураж був настільки реальним, ніби ти справді потрапив у справжнє королівство. По суті, трансформери і водне шоу це вже те, заради чого варто йти в цей парк. Але ще були дуже незабутні зони Спец ефекти Спілберга і зона з безліччю лампочок, яка потрапила до книги рекордів Гіннеса.

На ефектах Спілберга ми стояли у павільйоні для зйомок фільмів. Голос режисера говорив, які спецефекти слід застосувати. Спочатку це була річка на тлі міста. У міру зростання спецефектів починався шторм, що переріс у справжню стихію. Зривалися двері з петель, руйнувалися будівлі. На майданчику перед нами відбувався кінець світу. Настільки реалістично, що навіть місце, на якому ми стояли, потрапило під роздачу. У якийсь момент голос режисера сказав: “Знято, повернути все у початковий стан!” Все, що руйнувалося почало вставати на свої місця, поломки та пробої самі відновлювалися. Це було не менш ефектно, ніж таке реалістичне руйнування.
Павільйон із тисячами лампочок був дуже затишний. Було відчуття, що потрапляєш у країну мрій дитини. Гуляєш декоративними вуличками, що світяться, насолоджуєшся класичною музикою.

Навіть за наявності наших пріоритетних квитків, ми впритул до закриття встигли відвідати останнє із запланованих шоу.

Усі атракціони та шоу парку навіть по одному разу на день відвідати неможливо.
Атракціон із трансформерами мене настільки вразив, що я пропустив одне із шоу у королівстві Шрека на користь ще одного відвідування трансформерів. Причому я настільки був вражений першого разу, що ніяк не міг розлучитися з 3d-окулярами, забувши, що вони в мене в руках.
Водне шоу. Це шоу в нашому рейтингу посіло друге місце після “House of dancing water” у Макао.

Я не буду спойлерити інші зони. Але можу сказати з упевненістю, що кожен собі знайде в Юніверсалі, те, що його гарантовано вразить. Обідали ми в китайському ресторані, який поєднував у собі весь шик і пафос дорогих ресторанів. Все начебто простенько, але водночас у момент трапези, ти знаходишся явно не в Сінгапурі, а далеко-далеко в Китаї.
Ми рекомендуємо Юніверсал до відвідування всім туристам. Звичайно хотілося б сказати, що парк зарядив нас позитивом, але насправді в гонитві все встигнути, ми так за день набігалися, що після парку ледве вистачило сил дістатися Макдональдса. З блаженством поїсти не азійську їжу. Тому що другий тиждень подорожі позаду і треба було часом робити перерви від азійської кухні. Після макдака ми доповзли до шоу журавлів.

У нас до шоу була ще година, цілу годину ми просиділи на лавці відпочиваючи після парку розваг. Шоу гігантських механічних журавлів це, мабуть, серце країни. Журавлі, напевно, кожного пробирають аж до серця.

Це романтичне шоу про кохання птахів. Шоу безкоштовне. Ми за цей час відпочили та були готові підкорювати нові вершини. Ми хотіли встигнути ще раз у парк на шоу дерев. Але зіткнулися в метро з нерозв’язним завданням. Кільцева гілка в одному місці абсолютно не з’єднувалася. Станція з парком була по нашій гілці, але щоб швидко до нього дістатися, було простіше змінити дві інші гілки. Зміна гілок вийшла не з першого разу і було задіяно явно більше гілок, ніж треба. Ми настільки заплуталися в їхньому метро, ​​що дістатися мети здавалося таким же неможливим, як і закінчити політех, коли я вступив на перший курс. На шоу ми не потрапили, але дерева були так само прекрасні. Тепер не було ні зливи, ні поспіху. Можна було насолодитися парком на повну.

Причому маю підозру, що саме ввечері цей парк виглядає так круто. За рахунок підсвічування. Якщо ми переїдемо жити до Сінгапуру, то щовечора в цьому парку проводитимемо. У мене взагалі Сінгапур асоціюється саме із цим місцем тепер. Біля молла був ще великий штучний вир-фонтан. Вода стікала вниз, на підземний поверх, де впадала у штучну річку, якою плавали гондольєри з туристами. Коли ми прийшли вкотре милуватися виром, всі туристи почали показувати пальцем у центр. До нас підбіг хлопець і намагався пояснити, що ми також маємо так зробити. Я спочатку думав, що я повинен туди стрибати. Але хлопець переляканий, що я зараз стрибну (хоча я не збирався), швидко почав пояснювати, що йому потрібні тільки наші пальці в центр. Коли ми нарешті зрозуміли, що від нас вимагають і вказали на центр виру, інший хлопець зробив знімки та ціла купа хлопців сіла на велосипеди та поїхали далі. Схоже у них за квестом було завдання всіх змусити вказувати на центр виру. Ну що ж, настав час прощатися з вечірнім містом. Завтра вранці буде зворотний літак. Тут ми зробили те, що робили востаннє чотири роки тому в Стамбулі. Ми кинули у воду монетки, щоб повернутися.

Країн багато й у кожну повертатися нераціонально, коли у планах весь світ. Але Сінгапур справді за два дні підкорив нас настільки сильно, що ми обов’язково повернемося туди. Даша вперше сказала, що це та країна, де вона хотіла б пожити. Я ж у цій поїздці теж саме вперше сказав під час подорожі про Малайзію.
Зранку у нас було ще кілька годин погуляти по-своєму райончику, потім ми покинули це круте і нескінченно цікаве місто. Шкода, що в нас було лише два дні, мінімум треба три, а краще чотири. Сінгапуре, ми повернемося. Можливо не скоро, але чекай на нас!

І знову на Лангкаві

Була ще перша половина дня. Наш літак знову сідав над зеленими групами островів. Я цю посадку переглядав би знову і знову. Краса за ілюмінаторами. Сонячний острів нас прийняв утретє. Офіцер спантеличено дивився на кількість малазійських штампів за останні два тижні. Він то тягнувся до штампу, то знову перегортав сторінки, перевіряючи, що все правильно. У нас і в самих був сумнів чи можна так часто туди-сюди мотатися. Нарешті чоловік нам штампонув третій в’їзд до країни. Таксист радісно уточнив чи перший день у нас на Лангкаві, але ми тут вже були як свої. Швидко заселилися в готель і пообідали в Індійському ресторані. Прямо ностальгія пробила Індією. Не гаючи часу ми знову вирушили на той самий водоспад Сім колодязів. Ми планували відвідати інший, але таксисти попередили, що другий зараз не повноводний. Ми мали надію, що таксист довезе нас до самого верху, але на жаль ні. Знову треба було здолати пішки гору. Нас навіть підбадьорювали зустрічні туристи, хтось просто сказав, що ще не далеко, хтось у метрах називав відстань, що залишилася.

Відпочиваюча жінка, побачивши мене, радісно повідомила, що ще чотири хвилини. Було жарко, але я знав, що на нас чекають прохолодні ванни і можна максимально кинути сили. Та й взагалі це передостанній день поїздки, що вже заощаджувати сили. Цікавий факт, дорогою ми відкрили проміжний рівень водоспаду, де відпочивала основна маса туристів. Але там було значно простіше. Але можна було побачити всю висоту водоспаду. Дісталися верху. Забравшись у свою улюблену природну ванну над урвищем, я дивився в далечінь і думав. Думав про те, що це перша країна, в якій я хотів би жити. Даша накупавшись грілася на сонечку. Я у воді замерзаю рідко, хотів у цій річці сидіти вічність. І просто дивитися в далечінь. Я знав, що в Києві зараз, можливо, доведеться шукати нову роботу, треба буде вирішувати купу питань. А тут все таке безтурботне. Якщо поринути у воду з головою, то взагалі ніби всі думки випаровувалися. Ці води були немов чарівні. Жовте сонце висвітлювало зелені ліси. Навколо перепліталися звуки екзотичних птахів та комах. Табун мавпочок прибіг у пошуках чого б поцупити у туристів. Я навіть жартома запропонував здати зворотні квитки і купити квитки, щоб батьки перевезли нам сюди дитину з Києва. Час у водоспаді хоч і здавалося зупинився, але сонечко почало знову йти за джунглієві гаї. Вже практично всі туристи пішли, а ми все сиділи та насолоджувалися цим літнім днем ​​серед зими. Діставшись до зупинки таксистів ми поїхали до центрального туристичного району острова. Дорогою ми проїжджали настільки гарний захід сонця, що попросили водія зупинитися і почекати нас хвилин 10. Водій з радістю пішов спілкуватися з водіями інших таксі, що зупинилися, а ми насолоджувалися останнім заходом сонця на Лангкаві.

За зупинку водій із нас навіть не зажадав доплати. Напевно, це звичайна тут справа, коли заходи сонця. Потім була прогулянка нічною набережною.
В останній день у нас розпочиналися перельоти о 17:00. Цього було достатньо, щоб повноцінно відвідати останнє заплановане місце — пляж Tanjung Rhu Beach.

Той, на якому півтора тижні тому у нас із погодою не склалося. На таксі їхали 40 хвилин напевно. Сьогодні погода для пляжу була ідеальною. А сам пляж при сонячному світлі виявився дуже гарним з небесною водою. Правда течія тут постійно зносила. До місцевої атмосфери ми настільки звикли, що вже спокійно залишили сумку з фотоапаратом та планшетом на березі серед місцевих та пішли гуляти вздовж довгої берегової лінії. Пізніше на пляж підвезли туристів з однієї з екскурсій. Туристи з України дуже здивувалися, що ми самостійно дісталися цього пляжу. Щоб повернутися, треба було залишити монетку. Але щоб повернутися напевно, я на острові залишив свою «золоту» картку. Настав час повертатися та прощатися з країною. Далі слідував ланцюжок з трьох перельотів, що зайняв 21,5 годину в дорозі. Приємним доповненням до поїздки був новорічний концерт в аеропорті. Я взагалі не знав, що в самих аеропортах бувають концерти. На тлі танцюристів йшло по колу відео із барвистими місцями Малайзії. Приємно було усвідомлювати, що ми багато де були за цю подорож. Під час другого, найдовшого перельоту, ми летіли у напрямку ночі та за ілюмінатором 11 годин поспіль була ніч. На пересадці у Стамбулі на нас чекали традиційні дегустації лукумів.

Епілог

Ця 16-денна поїздка була легка у плані переміщень. Вона так само була найекзотичнішою, найчарівнішою і найромантичнішою. Дуже вразила відкритість та чесність Малайців. Вони завжди позитивні, але не так активно показують радість, як жителі сусідніх країн. Але під час спілкування ти відчуваєш, наскільки люди позитивні. У цій країні завжди все заплановане вдається якнайкраще, а бажання просто збуваються протягом години. Ця подорож ніби включила кращі моменти з інших наших азійських подорожей. Все те, за що ми полюбили Шрі-Ланку, Таїланд, Мальдіви та Гонконг, тут теж було. Це була головна подорож п’ятого сезону подорожей та вона зайняла у нашому загальному рейтингу перше місце. Коли-небудь ми обов’язково повернемося в Малайзію і відвідаємо ще й другу половину країни. Це була наша найкраща подорож!

Деталізація маршруту

Початок подорожі тут

Розвернувшись на 180 градусів наш кораблик помчав на повній швидкості у бік Малайзії. Швидкість була настільки високою, що якби кораблик мав крила, то він просто злетів би. Від райського Ко Ліпе було непросто відірватися. Закриваєш очі, а перед тобою все ті ж пальми та блакитна вода. Я вирішив для різноманітності прогулятися відкритою частиною корабля і піднявся на відкритий дах. Хтось із персоналу побачив мою цікавість і навіть пояснив мені, що туди не можна. Але не відмовиш туристу) Нагорі було дуже вітряно. На такій швидкості адреналін відчувався по всьому тілу. Навколо нас були сотні зелених островів. Ми знову приїхали на Лангкаві. Потрібно було отримати ще раз штамп в’їзду та пересісти на наступний пором. До наступного порома ми мали ще 53 хвилини. Але тут згадалося, що на Лангкаві інший часовий пояс. І схоже наш пором уже відплив. Туристи у черзі на прикордонний пункт нас з радістю пропустили і навіть офіцер поспіхом поставив нам штампи в’їзду. Добігши до кас, з’ясувалося, що останній пором буде на годину пізніше. Але є одна проблемка — квитки розпродані. Невже наш маршрут, який ідеально пазликами складався, зазнає сьогодні фіаско. З одного боку, ми розуміли, що це Азія, і тут все вирішується на користь туристів, з іншого боку реально накрила паніка. Що робити, треба щось терміново вирішувати! Сьогодні нам на Лангкаві зовсім нічого робити. Вирішення проблеми не змусило довго чекати. До нас підійшов представницько вдягнений чоловік і сказав: “Шановні, не переживайте, я знаю, що вам треба на Пенанг. Я обіцяю, що ви там сьогодні будете.

“Шановні, я бачу, ви ще не заспокоїлися. Розслабтеся, зараз все вирішимо”. Чоловік говорив спокійним та впевненим голосом. Це справді вселяло довіру та спокій. “Ви через 2 години сідайте на інший пором до міста Куала Перліс, там вас забере мій бус і довезе вас прямо в готель на острів Пенанг. Вам це обійдеться по 100 рингіт, ціна за пором, на який ви не встигли була по 70 рингіт”. За фактом за двох ми переплачуємо 360 грн і не відстаємо від маршруту. Справді, це гарне рішення! Але де нам дві години з речами тусуватися. “Ідіть поки поїжте, а я прямо тут постою з вашими речами. До речі, у мене брат навчався на медика в Сімферополі, ви повинні обов’язково з ним поспілкуватися по телефону”. Ми залишили всі наші речі цьому приємному незнайомому чоловікові і пішли гуляти. Ось малайці молодці, як у них все чітко сходить скрізь. Дорога з урахуванням пробок зайняла приблизно півдня. Але так, увечері цього ж дня ми були вже в Пенангу. Правда без готелю, оскільки ми не знали, наскільки близько ми зможемо наблизитися до Пенангу в цей день. Була надія заселитися на день раніше до нашого завтрашнього готелю, але ресепшен виявився закритий уночі. Точніше на ресепшен ми таки потрапили, але там нікого не було. Було близько 22:00 Даша з речами залишилася на ресепшені, а я пішов у пошуках готелю. Спочатку пошуки були не найуспішнішими. Готелі траплялися нечасто, на запитання “Do you have a free room?” мені з усмішкою відповідали “No, sorry!”. Ось чому коли показують Орла і Решку, там на це питання майже завжди відповідають “Yes!”. В одному готелі виявилися кімнати, але це були капсули. До капсул ми ще морально не були готові. Ще в одному готелі була гарна кімната, але за ціною було дешевше купити квитки та заночувати в Гонконзі. Діставшись центральної вулиці, я швиденько вирішив питання з готелем. Там мене з радістю прийняли за гарною ціною. Після заселення ми повечеряли у турецькому ресторані. Цього дня Пенанг відзначав новий китайський рік, але, на жаль, ми про це не знали. Коли лягали спатки, чули, що щось гуркотить, але це було схоже не на салют, а на те, що з готелю цегла сиплеться. Ранок ми розпочали з храмового комплексу Кек Лок Сі. Їхати до нього автобусом було близько години. В інтернеті була доволі скромна фотографія цього місця. Але відгуки туристів нас переконали поїхати туди. І ми правильно зробили. Це був храмовий комплекс із китайських храмів. Вхід безкоштовний. По дорозі ми їли дуже кумедні солодощі.

Перед комплексом озеро з черепахами, яких можна погодувати за 2 рингіти (0,5$).

Черепахи були настільки величезними та голодними, що вони більше зраділи б, якби я сам до них звалився.

Храмовий комплекс Кек Лок Сі

Храмовий комплекс напевно найкрасивіший в Азії. Принаймні, ми ще красивіші не бачили. Він великий, буквально на кожному кроці щось цікаве та незвичайне. Різні альтанки та будівлі. Багато зелені та гарні статуї. Між двома частинами курсує невеликий фунікулер.

Багато елементів китайського декору. Ми реально на території комплексу провели понад три години. Ми навіть собі на згадку купили виделки у храмі, але їх довелося повернути, бо ми зрозуміли, що не пронесемо їх у літак. Красою храмів очі не могли натішитися. І йти, навіть після трьох годин проведених тут, не хотілося.

Але храми приготували нам ще один сюрприз. На багатьох фотографіях ми помітили, що ввечері включать гарне підсвічування.

Тож сьогодні ми сюди ще повернемося. Неподалік храму була гора з фунікулером. Пішки йти було хвилин 15, але оскільки ми цього не знали, то чекали на зупинці автобус близько години. Чергу на фунікулер побороли у старий добрий спосіб “Two people!”. На вершині гори була безліч розваг. Можна було поїхати на джипах до бот саду, прогулятися парком з невеликими джунглями, насолоджуватися панорамами.

Ми вибрали альтернативний варіант розваги. Поглянувши з гори на Джорджтаун, ми вирішили спуститися стежками і доріжками вниз через справжні джунглі. Була одна проблема. Спуск у середньому займає три години, захід сонця за дві. У джунглях у жодному разі не можна опинятися у темряві.

Тому наш час спуск не рекомендувався ніким. Але що нам після забороненого лісу в Куала-Лумпурі, чи тої стежки під мостом на Лангкаві. Встигнемо! Спочатку все було багатообіцяюче і весело. Навіть на ліані Даша покаталася як на гойдалці. Було красиво та дуже екзотично. Деревами скакала всяка живність, навіть бачили рослину синього кольору та термітники.

Але доріжок було багато, так що постійно везти не могло.

Найлогічніша доріжка по маршруту мала вивіску у якій один хлопець цілиться з автомата в іншого. Нас чомусь вивіска не зупинила. І навіть напис “Остерігайтеся собак!”. Далі була наочна табличка “Прохід заборонено”. Ось тут ми й зрозуміли, що все пішло не за планом. Пошуки дороги, яка веде донизу дуже затяглися. Причому часто доводилося йти круто вгору. Коли до заходу сонця залишалася година, ми в кращому разі могли встигнути вибратися нагору. Той самий шлях шукати було теж ніколи. Кілька разів зустріли групки китайських туристів, які теж рухалися наче нагору, але дуже повільно. Рухатися з ними не варто, тому що їх явно поглинуть джунглі за кілька годин. Вже зовсім сутеніло, а краю тих джунглів усе не було. На щастя, деякі доріжки почали освітлюватися ліхтарями. Ми навіть карту знайшли, яка тільки все ускладнила. Але в Малайзії всі бажання здійснюються. Мені раптом дуже захотілося звичайної піци. Даша ще тоді сказала, що навіть “Уявити неможливо, що десь тут буде продаватися піца”. Хвилин через 20, коли моє бажання матеріалізувалося (Саме стільки треба, щоб матеріалізувався фудкорт з піцою) джунглі розступилися, це був кінець. Точніше це був той самий початок, що й дві години тому. І ми сидимо задоволені їмо піцу, і навіть та група китайців прийшла на трапезу. Мабуть, китайці теж вчасно загадали фудкорт. На десерт ми пили місцевий напій “Сироп з лаймом”.

На смак це щось барбарисове. Коли я вибирав напій, мене дівчина швидко ввела в курс, з чого готуються малайські напої в їхньому кафе. Навіть ложку сухого молока мені всипала до рота в процесі оповідань. Сиропу ми випили багато. На фунікулер для спуску була невигідна черга. Тут навіть наша перепустка у вигляді двох пальців не допомогла б. Але у нас не було зворотного квитка на відміну від інших і Даша пішла дізнатися чи є нагорі взагалі каса.

Чомусь це питання закінчилося тим, що нас позачергово посадили на фунікулер і сказали, щоб квиток ми купили на касі, що біля виходу. Як же нам перло із чергами в Малайзії. Внизу якраз під’їхав потрібний нам автобус, але водій сказав, що доки він на кінцевій стоятиме, нам до храму простіше пішки дійти буде. Дорогою ми проходили місцевий великий концерт, але бажання встигнути до храму було сильнішим. Нічний храмовий комплекс Кек Лок Сі вночі був зовсім іншим.

Ми ніби за день відвідали два шикарні храмові комплекси. Сумарна кількість лампочок явно перевалювала за мільйон.

Світився практично кожен сантиметр цього величезного комплексу. Це було просто якесь світлове шоу планетарного масштабу. Ті місця, де ми були вдень, виглядали зовсім інакше. Народу ввечері було, мабуть, разів у десять більше ніж удень. Наскільки ми розібралися, то підсвічування у храмі було на честь китайського нового року.

Я не думаю, що нас колись ще так здивує інший храмовий комплекс. У Джорджтауні, столиці Пенанга, на нас чекав готель “Солодкий перець” з “Пряної” мережі готелів. Наш номер називався “Кубанела” – один із видів перцю. Цей готель вирізнявся антуражем. І справді все було під старовину. Щоправда, унітаз готував повстання і почав сам змивати воду кожні 30 хвилин. Після мого ремонту унітаза, почало щось гудіти в електричній розводці. Після мого ремонту щитка, я думав, що готель зі мною не розплатиться. Вранці на нас чекав включений сніданок у “Пряному” кафе. До кафе правда треба було ще дійти. Але головне – концепт! Цього дня у нас був запланований похід до національного парку Пенанга. Знову на автобусі треба було проїхати годинку за місто. Дорога була вздовж пляжів, дуже мальовнича. Ми собі відмітили пару зупинок, які треба буде зробити по дорозі назад. Заповідник являв собою джунглевий парк, що займав чималу частину острова. Було два шляхи, на пляж мавп та на пляж черепах.

Пройшовши частину шляху по морю до пляжу мавп ми вирішили, що це надто просто. Повернулися назад і змінили шлях глибоко у джунглі.

Причому дорога переважно була вгору. Тривала вся ця витівка близько двох годин.

Треба було ну дуже хотіти купатися, щоб долати такі маршрути заради пляжу. Знову ж таки було дуже красиво. Були навіть стежки, що проходили крізь кам’яні брили.

На виході на нас чекав гарний місток і справді гарненький дикий пляж. На табличці була намальована людина, яку атакують медузи, хвилі та інші вороги. Попередження не плавати та статистика нещасних випадків за останній рік. Але насправді після Лангкаві, і особливо Ко Ліпе, наш план купання вже виконано. Було приємно поблукати зеленим, піщаним і безлюдним пляжем. Правда групка з чотирьох китайців все ж таки знайшлася. Вони завжди знаходяться. На дереві сиділа здорова мавпа. Побачивши мене цікавого, вона почала бігти гілками в мій бік. У мене відверто кажучи серце в п’яти пішло.

Але мавпа просто перестрибнула на дерево, що яке було над моєю головою. Потрібен був передих. Спека цього дня напевно була максимальною. Ми підсіли до китайців у тінь. І спостерігали за крабиком, що рив собі нірку. Поруч лежала шкаралупа від черепашачого яйця. Зліва здоровенні кам’яні валуни та джунглі. Це був немов антистресовий майданчик для відпочинку.

Поспішати було зовсім нікуди, тому релаксувати можна було скільки душі завгодно. З жахом уявлялося, що треба ще дві години пробиратися назад через джунглі горами.

Але це Малайзія, тут усе має вирішуватися так, щоб всім було розслаблено. Так і сталося. Китайці схоже прибули сюди на катері, і коли до берега підплив катер і вони всі на нього сіли, капітан з радістю прийняв і нас за 40 рингіт (8$). Пощастило, що так відбулися. Капітан позбирав ще таких же туристів різними частинами пляжу і повіз нас на екскурсію! Дорогою він виглядав мавпочок і орлів, зупиняючись щоб ми сфотографували. Один з орлів саме показово ловив рибку в морі. Коли орел таки спіймав здобич, то йому всі аплодували. Потім нам показували кам’яні брили, схожі на різних тварин. Даша навіть крокодила вгадала до того, як показали на камінь. Відмінний тріп на пляж вдався. Приблизно тут ми зрозуміли, що доведеться докуповувати ще одну карту пам’яті для фотоапарата. 16-гігабайтна карта була майже заповнена.

На виході з парку ми підкріпилися в індійському кафе, запили все сиропчиком і поїхали в Хард Рок готель.

Це був найзеленіший і сонячніший з відвіданих нами Хард років. Шкода, що на фірмових футболках не було назви країни. Бо “Хард Рок Пенанг” мало хто зрозуміє.

Готель мав свій пляж. Але, відверто кажучи, пляжі Пенанга значно поступаються пляжам сусіднього острова. Було б зручніше Хард Рок будувати на Лангкаві.

Проїхавши в автобусі ще трохи ми вийшли подивитися найкращий пляж Бату Ферінга. У таку спеку навіть місцевим і туристам було ліньки купатися. У нас з цього пляжу найспекотніші спогади про Малайзію. Вода була гарна, але непрозора. Мені чимось нагадувала море у Маріуполі. Особисто моя думка щодо пляжного відпочинку на Пенангу — витрачати час на нього не варто. Але джунглі на острові на висоті. Проїхавши ще купку зупинок, ми вийшли біля плавучої мечеті. Мечеть тримається на палях над водою.

Тобто за фактом вона просто над водою. У мечеті встеленої килимом відчувалася невимушена обстановка. Один із відвідувачів похропуючи солодко спав. За мечеттю один рибалка закидав сіті у воду і витягував десятки рибок. За рибалкою хотілося спостерігати довше, але сонце остаточно добивало свідомість. Навіть автобус, що кондиціонується, вже не допомагав. У результаті дісталися готелю і відлежувалися під кондиціонером. Але ранковий похід у джунглі того вартував. Дорогою в готель проїжджали Макдональдс, який більше був схожий на будівлю парламенту. Перезарядившись у прохолодній кімнаті, ми пішли до молла знайомитися з пенангським Макдональдсом. На смак, напевно, такий самий як у нас. Але у них продавався фруктовий сніжок по одному рингіту (0,25 $). Щоразу коли ми були в молі, заходили на склянку сніжка. Гуляючи центральними вуличками, ми потрапили на святкові гуляння. Всюди були казкові фігури, що світилися, по центру стояло грошове дерево у якого відкривався і навіть закривався рот.

Грала малайська та китайська музика і народ веселився. Це відбувалося на території якогось коледжу. Я навіть китайським хлопцям подарував танцювальне привітання з Києва. Вони були в захваті, як я перейнявся їх китайськими піснями. На цьому святкуванні ми купили собі додому півня та назвали його Кокоте. Тепер він у нас на кухні засідає. Родзинкою цього вечора були романтичні посиденьки на парапеті. Перед нами був піщаний берег та нічне море. Місцеві та туристи, напевно, щовечора тут гуляють. Дуже атмосферне місце. Піщаним пляжем бігає багато крабів. Одні так само як і туристи просто гуляють, інші риють собі нірки. Виносячи з шахт жменьки піску у своїй клешні. При цьому відбиваючись від інших охочих зазирнути у чужу нірку. За цими крабами можна було спостерігати годинами. Вечірнє тепло приємно огортало після денної спеки. Для нервової системи ця подорож просто рай. Настільки малайці розслаблені та приємні люди. І таке відчуття, що всі задоволені. Хоча радість свою висловлюють більш стримано, ніж тайці або ланкійці. Ми рухалися у бік готелю. Коли ми проходили під мостом, місцеві жителі вже лягали спати. Один хлопець навіть перед сном побажав нам удачі, а ми йому на добраніч. Хлопець на позитиві ліг на бочок і затишно заснув. Добре, що країна першого світу і можна не боятися, що прийде вовчик! 

В принципі, на цьому наша програма з Пенангу була закінчена, але до літака ще було наступних півдня. Ми вирішили просто поблукати вуличками, а раптом щось цікаве і трапиться. Дуже оцінили район Little India. Все довкола таке індійське, ще й тематична музика грає. В одного з готелів ми потрапили на музичне шоу із двома драконами.

Судячи з усього, це був подарунок дідусеві, який сидів біля входу на колясці і спостерігав. Шоу тривало хвилин 5 і закінчилося вибухом зв’язки з кількох сотень петард. Причому зв’язка виявилася поруч із нами і якось не було навіть куди подітися. Поруч був отвір між двома колонами. Даша туди змогла пролізти, а я був приречений. Я не знаю, як дідусь переніс таку чергу вибухів, але мені мало не здалося. Ось так просто гуляючи вулицею можна потрапити на шоу драконів. Ще ми заглянули в один з китайських красивих храмів і пішли дивитися одну з їхніх центральних мечетей. Даші не було чим покрити ноги, вона залишилася на вулиці, за двориком. Але дівчина мечеті наполягла, щоб я покликав дружину, вона зараз принесе одяг для нас.

Потім нам провели 20-хвилинну лекцію про мусульманство. Я вивів таку закономірність – якщо просто безцільно бродити по Пенангу, то раз на годину стабільно відбуватиметься щось цікаве. Наскільки ми знали, тайфун, що був у Малайзії та Таїланді, зараз накриває Індонезію та прилеглий Сінгапур.

На одній з будівель був банер, що зображують чоловіка і жінку, що радіють і ховаються курткою від дощу. Даша сказала, що це походу наше найближче майбутнє))) Насамкінець пішли на фудкорт підкріпитися азіатськими пельмешками. Моє замовлення дівчина поставила у спеціальну мікрохвильовку для цих пельмешків. Мені видала миготливий брелок. Я пішов за столик, коли мій брелок задзвенів, це означало, що пельмешки приготувалися і можна їх забирати. Зареєструвавши картку для безкоштовної поїздки, ми поїхали убером в аеропорт. Поїздка звичайно безкоштовною не вийшла, але знижка вийшла значною. В аеропорту нас супроводжував міні-концерт. Ех, позитивний народ. А зараз починається наша подорож у майбутнє.

Продовження оповідання

Початок подорожі тут

Це перша країна з далекої Азії, до якої ми повернулися вдруге. Перший Таїланд вже був понад чотири роки тому, саме з нього і почалися наші самостійні поїздки. Тоді це була материкова частина. Зараз наша мета один з найкрасивіших островів – Ко Ліпе. Це Даша його внесла до нашого маршруту. У путівниках він фігурує як Тайські Мальдіви. Оскільки ми вже відвідували справжні Мальдіви, зараз подивимося, що є спільного.

Наш пором уже більше години був у дорозі, тепла зимова куртка, що лежала на наших рюкзачках, надавала нам суворості в цих спекотних країнах. Зазвичай, у такі поїздки ми одягаємося в літні речі ще в Києві, але тут був виняток. Оскільки перша країна в цьому маршруті була 13-ти годинним Стамбулом, то теплі речі довелося брати із собою. На щастя по шафах у Києві зібрали повний теплий комплект, який час було викинути. Але тепла куртка була ще хороша. Таким чином прибиральники аеропорту Куала-Лумпур виявлять у смітнику джинси жіночі, чоловічі і навіть жіночу осінню куртку) А зараз у нас літо, розпал. Пором скинув швидкість і зупинився на максимальній відстані від мілини. Нас усіх пересадили в човник, який теж побоявся підпливти до самого берега. Знайомство з острівом почалося зі стрибка з речами у теплу воду. Було десь по коліна. Мені це все нагадувало сюжет “Останнього героя”. На початку ми думали, що з погодою нам у цей день не пощастило. Було сонце, але в густому серпанку. Для бірюзової води потрібно синє небо або вода може стати абсолютно звичайною. Але навіть у такій погоді виявився великий плюс, була унікальна можливість поплавати на каяках, не згорівши при цьому в мотлох. Паспорти у нас забрали ще у Малайзійському порту. Зараз потрібно отримати їх назад і поставити штамп в’їзду. Все було дуже хвилююче. Хотілося якнайшвидше розпочати дослідження острова. З візового будиночка вийшов серйозний офіцер, подивився на фотографію першого паспорта, потім уважно вивчив сотню туристів, що припливли. Гучно назвав ім’я та прізвище першого щасливця. До офіцера підійшла схвильована малайка. Хлопець їй строго потис руку, вручив паспорт і різким жестом показав собі через плече, зберігаючи холоднокровне обличчя. Ще більше схвильована дівчина пішла отримувати штамп в’їзду. Офіцер продовжував по-військовому вітати першу партію туристів, перебування на острові яких було менше ніж день. Коли перша пачка паспортів закінчилася, офіцер склав два пальці у формі виделки, і почав йти вздовж туристів, що залишилися, і говорив “Two minutes!” при цьому зображуючи ніби тикає виделкою кожного в груди. Це було свого роду посвята тих, хто прибув на острів. Така зустріч налаштувала кожного на потрібний настрій. Наші паспорти потрапили до другої партії. Тим часом під’їхав таксист від нашого готелю і сів у тіні під пальмою. Після штампу ще треба було заплатити за відвідування острова, але долари ми міняти не планували, тому домовилися, що пізніше заплатимо. Тайці живуть за принципом “савайді”, це так, щоб ніхто не напружувався, все виходило вдало і було на радість. Хлопець без вагань нас пропустив, і ми йому заплатили по обіді. Таксі острова це мотомашини тук-туки.

Таксист привіз нас до нашого екзотичного готелю. З цієї хвилини розпочалася наша райська сторінка цієї поїздки. Наш готель складався з окремих бунгало серед джунглів, розташованих над морем. На ресепшені нам видали прохолодні вологі рушники і квітковий сік. Холодний рушник пасує, це справді те, що потрібно було.

“Ваш номер з видом на море буде готовий пізніше, переодягайтеся, залишайте всі речі на ресепшені, ми самі їх занесемо у ваш номер. До ваших послуг таксі по острову, маски з трубками, щоб дивитися рибок з коралами і прозорі каяки, і все це абсолютно безкоштовно. Вниз сходами вихід до одного з головних пляжів”. Ці слова, мов мед на вуха. Безкоштовне таксі? Маски? Крууто! А види які!

Так, терміново фотоапарат в руки та вперед на пляж. Наш пляж називався Сансет. Вода за такого освітлення була прозоро смарагдова. Серію фотографій ми зробили, але було ясно, що коли буде небо синє, то все доведеться перефотографувати. Такс, з чого почати. Мабуть, з каяка. Якраз повернулися чергові туристи та несли весла на ресепшен. Каяк був із прозорого пластику. Пливучи у ньому, можна було розглядати підводний світ. На пляжі заходу сонця, під і над водою були здоровенні кам’яні брили.

На брилах десятками грілися краби різних розмірів. Підпливаючи до каменю, краби починали розбігатися. На тлі пальмових берегів та смарагдової води це виглядало дуже чарівно. Погляд не можна було відірвати. Особливо в тих місцях, де пляжів не було і від води починалися одразу джунглі. Часом ми робили зупинки на безлюдних мікро пляжах. На одному була навіть печера. Хотілося нескінченно плисти, але сили так не думали. Зворотний шлях був ще й трохи проти течії. Іншим туристам пощастило менше та їм дісталися дуже дивної форми весла. Побачивши, що ми тримаємо зворотний курс, вони домовилися з нами помінятись у готелі. У нашому човні були зручні надувні подушечки, мабуть, для комфорту спини. Іноді в човник веслами стікало трохи води. Я ще тоді подумав: “щось води забагато”.
То був теплий лютневий день. Туристи невідомого нам готелю на приватному пляжі ліниво засмагали, читали книги та потягували напої на тлі райського моря. Наступного моменту буквально кожен так само ліниво спостерігав за Дашею, що пливла в бік берега, з веслами в руках. За Дашею на берег виліз я, витягаючи з води втоплений каяк… Ми з виглядом “ми так і хотіли” насилу вилили воду з човна. Посідали, пропливли три метри і знову потонули. Тут уже фейспалму не вистачало, щоби закрити своє обличчя від безглуздості ситуації. З другого дубля ми успішно відпливли.

Спочатку, коли я звернув увагу, що зростав рівень води в човні, я зрозумів, що якийсь маневр ми робили неправильно. Коли я з’ясував, що то був за маневр, було пізно. Я без роздумів зістрибнув з човна, намагаючись зрозуміти масштаб майбутньої катастрофи. Даша сиділа попереду і не бачила всієї картини ззаду, а ззаду і кінця човна вже не було видно. Останнім шансом утримати човен на плаву було вистрибнути Даші. Я як справжній капітан закричав “Терміново стрибай!” Даша оперативно виконала капітанський наказ, але судно вже було не врятувати. Даша швидко вчепилася в весла, з судна, що тоне, спливли надувні прив’язані подушки. Тепер зрозуміло з якою метою вони були. Я зміг за собою до берега дотягнути крейсер, що зазнав катастрофи. Чому ми вдруге потонули прямо на старті, залишається загадкою, мабуть, занадто різко відштовхнулися від берега. Допливши до рідного готелю, ми з гордим обличчям вручили весла тим хлопцям, з якими ми домовилися. Ця подорож була справжнім екзотичним сафарі з пригодами. Нам дуже сподобалося. Далі ми вирушили на таксі дивитися другий пляж та центральну вулицю Волкінг стріт. На другому пляжі водичка була трохи бірюзова, але через відсутність ясного неба, було видно, що потенціал розкритий не на повну. Хоча, чесно, і так було дуже красиво. На Ко Ліпе панує повільна атмосфера. Всі повинні поводитися ліниво і нікуди не поспішати. 

Першою змогла Даша зловити цю хвилю. Мені ж після малазійського темпу все хотілося кудись терміново встигнути. Хоча по суті, куди ж поспішати на цьому затишному острові. Я Даші почав пояснювати своє бачення, що треба обов’язково зробити та куди сходити. Під час своїх тлумачень я сів у сапфірову воду і сказав: ”А знаєш, справді, забий” в цей момент все тіло обійняли хвилі неробства та повністю розслабленого настрою.

Адже дійсно, все що нам потрібно зробити на цьому острові, за поточні два дні можна повторити 1000 разів і навіть залишиться час) Ми в Таїланді. Я звик швидко ходити, але не на цьому острові. Тут ноги не намагалися прискорити крок. Це справді такий куточок землі, метушня якому не личить. Попри те, що Малайзія була за годину від нас, тут було все взагалі по-іншому. Таїланд від Малайзії дуже відрізняється у всьому. Хоча є загальні моменти, наприклад, Таїланд такий же класний. Посмішки тайців ширші та радісні, посмішки малайців щиріші.

Даша сиділа на березі, я мокнув у теплій воді ми міркували про щось приємне. Було дуже легко та безтурботно. Сонце поступово почало рухатися до горизонту, проступаючи крізь синяву. Водичка почала грати ще яскравішими кольорами. Ми в цей час сиділи на пляжі Санрайз, для традиційної зустрічі заходу сонця потрібно було перейти на пляж Сансет, що знаходиться на протилежному боці острова.
Хоч острівець відносно невеликий, але кожна самостійна спроба перетнути його поперек закінчувалася епічними блуканнями.

В принципі по райському острову і поблукати можна, але головне з сонцем, що палить, не зіткнутися. Хвилин за 40 ми таки дісталися свого шале. Скинувши речі і переодягнувшись у вечірній одяг (такий самий, що й денний, але сухий) ми спустилися на пляж.

На пляжі вже зібрався майже весь острів, навіть собаки прийшли. Усі чекали на того, на честь чого названий пляж Сансет. Навколо ресторанчиків лежали безкоштовні підстилки, щоб було зручніше насолоджуватися красою заходу сонця.

Хтось налаштовував професійну серійну зйомку, хтось запустив дрон, який підозріло далеко відлетів і зник за лінією горизонту. Спочатку було красиво, але коли тайське сонце зайшло за обрій, стало ще рази в три красивіше. Весь червоний колір, що освітлював берег, став проектуватися на хмари. Це був настільки чарівний і екзотичний захід сонця, що в моєму рейтингу, він увійшов у трійку найкращих — захід сонця в дитинстві у бабусі і захід сонця з Цукрової Голови в Ріо.

Можна було робити сотні фотографій і всі вони виходили ультрагарними. Коли червоне освітлення почало сходити з хмар, починали підсвічуватись найдальші шари неба. Хвилин 15 – 20 і все, сеанс колективної магії на сьогодні закінчено. Черговий райський день перейшов до етапу нічних гулянь. “Таксі! На Волкінг стріт, будь ласка!”. Вжик, і ми на найжвавішій частині острова, на центральній вулиці. З чого почати? Спочатку знайдемо смачний тайський ресторанчик. Тайська їжа схожа на Малайську, але в ній теж є щось особливе. Ми мали незвичайний десерт – морозиво з кокосу в кокосі. На смак воно більше солене, ніж солодке, але при цьому смачне. Я б сказав, що воно на початку солоне, а потім начебто і солодке. Загалом все складно) Після вечері прогулянка нічною набережною. Шкода у темряві вода не світиться бірюзовим світлом. Люблю я острови за те, що навіть уночі вони по-своєму гарні. Коли всі ресторани вздовж набережної запалюють свої вогні, а туристи безцільно тиняються один одному на зустріч. Ми маємо вже чотирирічну тайську традицію – на території Таїланду жодного дня без масажу! Масажних салонів на острові, напевно, більше ніж магазинів та готелів разом узятих. Ціни скрізь фіксовані, просто вибираєш салон, який сподобався найбільше. За поточним курсом годинний масаж всього тіла коштує близько 12 $. Ціни не дуже відрізняються від київських, але ж це справжній тайський) Перший день на острові був ідеальний. 

Наше шале нас приємно прийняло кондиціонованим повітрям.
Якщо перший день був ідеальним, блаженству другого взагалі немає опису. Густі щільні штори навіть уранці утримували темряву. Будильник заявив, що час вставати! “Відкривай штори!” сказала, Даша, затамувавши подих в очікуванні того, яка буде погода. Розсуваю штори — ідеально синє небо з парою хмаринок, яскраве сонце, яскраво блакитне смугасте від коралів море! Щоправда, штори довелося різко закрити, адже очі так різко не можуть адаптуватись. Ми вийшли на балкончик – співи екзотичних птахів, звуки комах. Вражаючий краєвид, який зображують на буклетах готелів, де взагалі такого моря немає. На другому ярусі на нас уже чекає включений сніданок і свіжий сік з лічі. Сік був не лише смачним, а ще й холодним. Взагалі на смак він має яскраво виражений квітково-пряний відтінок. Зазвичай у таких красивих місцях треба вставати раніше, снідати і швидше бігти на до морських красот. Але не на Ко Ліпе у лютому. Тут багато хто встає раніше, як і ми.

Але лише для того, щоб стабільно снідати і вбирати атмосферу безтурботного життя. Уся фішка в ранковому відливі. Море настільки мілке, що на сансеті взагалі немає сенсу купатися. Приплив наповнить знову береги годин до 11:00. Тому для тих, хто прокинувся о 08:00, можна зовсім не поспішаючи проходити ранкові процедури. Це взагалі наш найкрасивіший краєвид з готелю за всі поїздки. Та й снідати з такими видами у два рази смачніше. 

“Таксі, на Санрайз біч, будь ласка!”, “Знову вітаю вас!” Сказав нам уже знайомий таксист. Вода вчора надвечір здавалася гарною. А сьогодні при синьому небі я зрозумів, чому це місце називають тайськими Мальдівами. Так тут практично так само красиво як на Мальдівах. Але різниця насправді є, там своя особливість у красі, тут своя. За підводним світом, Мальдіви однозначно виграють, а ось за кількістю доступних за ціною активностей та цікавостей Ко Ліпе переможець! Краса води дуже подібна. Найкрасивіша частина пляжу була навпроти готелю Adaman, або якось так. Оскільки всі пляжі вважаються спільними, то і плавати можна де красивіше. Багато хто грався на косі, що знаходилася метрів за 70 від берега. Піску на поверхні не було видно, вода була по коліна. Коса була гарною бірюзовою смугою.

Заради фотографій на такій далекій косі довелося зробити справжній подвиг. Це був, мабуть, 15-хвилинний похід із фотоапаратом у руках. Глибина сягала того, що доводилося навіть плисти. Як добре, що я вже практикував такі речі. Як давно я хотів повернутись на таке море! Ось воно, здійснення трирічної мрії.

Сама вода настільки тепла, що не відчувався дискомфорт навіть у момент входження у воду. Навіть наш фотоапарат не міг передати ту красу води, що бачили очі. На фотографіях воно красиво вийшло, але повірте в реалі Андаманське море ще красивіше. Щоб поплавати, довелося вдруге повторити подвиг із добиранням до берега. Треба було взяти в готелі безкоштовну маску. Але не збагнули вчасно. Добре, що за 40 бат (1,14 $) можна в будь-якому готелі на день орендувати. Рибок справді багато, коралів теж. Але в Єгипті та Мальдівах ще більше! Хоча тут такий колір води, що все одно дуже радісно. Я з рибками провів понад годину, не вилазячи на поверхню. Вирішив залучити і Дашу, що загоряє, до цієї справи. Коралова лінія була з боку коси. Коли ми вкотре почали добирання до коси приплив вже настільки був сильним, що піднялася сильна течія. Якогось моменту добирання до коралу стало зрозуміло, що в нас останній шанс без допомоги рятувальників доплисти назад до берега. Двадцятихвилинними зусиллями ми ледве вибралися на берег, з глибоководного моря. Що хочу сказати, за припливами та відливами тут треба уважно стежити. Але з іншого боку це була чудова пригода та активіті.

Ще на острові, як і на материку, популярний стрітфуд. Сосисочку на паличці тут завжди можна перехопити.

Причому продавці з візками з’являються саме в той момент, коли ти дико голодний.
Усі мої спроби врятувати шкіру засобами від згоряння були марні. Так би я згорів звичайно у багато разів сильніше, але надвечір я був вже весь червоний.

Найдорожче на острові – це засоби від згоряння, на другому місці – від опіків. Але іноді трапляються стенди з тестерами, щоби ти міг зрозуміти, наскільки воно тобі підходить. Такий тестер був те що треба. Поруч був ще тестер охолоджуючого гелю. Але на мою думку його просто переплутали з гірчицею, шкіру настільки почало пекти, що довелося змити обидва тестери.

Екзотичне різотто

Кожен захід сонця на острові унікальний, і ніколи не повторюється. Сьогодні небо було ясним і проекція вийшла не настільки крутою.

У результаті при хмарності маємо два виділені плюси: Суперзахід сонця і можливість поплавати на каяку. Ми дуже хотіли вдруге, але на відкритому сонці в спеку це не дуже реально зробити. Вважаю, що на наші два дні погода випала просто ідеальна.
“Таксі, на Волкінг стріт, будь ласка”, хлопець усміхнувся і відвіз нас. Однак на Волкінг стріт ми зрозуміли, що не розрахували по грошах, щоби завтра відпливати. Довелося брати таксиста на вулиці, щоб зганяти до готелю, взяти ще грошей. “Таксі, на Волкінг стріт, будь ласка!” Дівчина на ресепшені загадково дивилася на мене, бо бачила, як я поїхав 15 хвилин тому. Таксист, побачивши мене, що я знову виходжу з готелю, не міг приховати свого подиву. Двічі поспіль він ще нікого не відвозив за 15 хвилин. Причому таксист з вулиці, що віз мене в готель, явно дбав про безпеку менше, або просто у мотоцикла відмовило гальмо. Готельний таксист віз так, щоб напевно всі залишилися цілими. У підсумку, готельний таксист, мабуть, не встиг сісти в готелі, коли я з’явився знову, який бажає їхати на Волкінг стріт.

Вечірньою розвагою було відвідування рибного ресторану. Вхід коштує по 450 бат (13$). На вході береш кошик і йдеш до рибного стенду. Усю рибу, що ти покладеш у кошик, приноситимуть тобі за столик по мірі готовності. А поки ти очікуєш на приготування, ласуєш салатами та іншими стравами з морепродуктів. Наприклад, філе свіжої червоної риби було те що треба. Перших рибок почали підносити нам уже хвилин через 7. Тривалість трапези не більше півтори години. Офіціанти ресторану ще наполягають, щоби ти підходив і додатково набирав замовлення в кошик, щоб напевно ознайомиться з усім асортиментом ресторану. Того вечора ми з’їли стільки риби, скільки не їли за всю подорож Португалією. Ми навіть півтори години не просиділи до того, як наїлися до упору. Причому переїли настільки, що навіть після годинного гуляння набережною ми не ризикнули йти на масаж всього тіла. Обмежилися масажем ніг. На острові Ко Ліпе є секретний міст.

Визначна пам’ятка для просунутих туристів. Ми, чесно кажучи, не ставили за мету знайти його, але в один момент я його помітив, і ми змогли знайти таємний вхід серед каміння. На Ко Ліпе було настільки добре і круто, що я був готовий пожертвувати наступною частиною маршруту на користь Таїланду. Тим більше завтрашній день у нас був дуже невизначений, треба буде дістатися острова Пенанг, через острів Лангкаві. Інформацію з точним розкладом в інтернеті знайти не вдалося. Можливо, за один день такий трюк взагалі неможливий. У нас навіть готель на завтра ніде не заброньований. Або ж залишатися на Ко Ліпе і продовжувати радіти життю далі.

Але по правді за два дні ми все відвідали і зробили, що треба було. Згорілі плечі теж голосували за те, що треба рухатись далі. Це було рішення сторіччя, зчепивши зуби ми купили квитки на завтрашній пором до Лангкаві на ранок, сподіваючись виконати успішну пересадку. Ще один розкішний сніданок у розкішному готелі, і ми покинули цей райський куточок.

Це було як останній герой, тільки навпаки. Треба було з речами в руках зайти по коліно вводу, а потім вилізти на човен.

Продовження оповідання

Початок подорожі тут

Це був подарунок від компанії Turkish Airlines за зміну годин перельотів. На екрані світилося, що ми летимо вже понад десять годин. Нормально поспати мені не вийшло, та ще й часовий пояс зрушив на плюс 6 годин. Загалом вечір обіцяв бути нелегким. Перед посадкою я сказав Даші: “Через 2 тижні ми будемо або засмучені тим, що країни не будуть якимись особливими, або сядемо в літак переможцями маршруту”. Але тоді ми ще не знали, що зараз літак приземлиться і почнеться настільки крута подорож, що вона стане найкращою за всі наші поїздки та створить гідну конкуренцію нашому легендарному маршруту Південною Америкою. Тим часом хмари розійшлися і величезні пальмові плантації стелилися сотнями кілометрів, радісно вітаючи нас. Сонце своїми промінчиками ковзнуло по літаку, зайшло за хмаринки і почалася справжнісінька азіатська злива. Не найвдаліший початок… Настрій падав із великою швидкістю. У голові крутилися думки про те, що робити, якщо тайфун наздожене наш маршрут. Треба буде летіти кудись в інше місце, але куди? Гаразд, треба дістатися столиці і заселитися. Всю дорогу наш автобус супроводжували нескінченні стіни зливи. За маршрут було справді страшно і дуже прикро. В аеропорту нам продали автобусні квитки із розвезенням по готелях. У ході їзди ми звернули увагу, що готель наш знаходиться зовсім поруч із центральною станцією. При під’їзді до міста злива змінилася дощем. Коли автобус завернув у місто, ми з Дашею синхронно вигукнули “Ого!”. Це був красивий мегаполіс з безліччю зелених зон, гарних висоток, дорожніх розв’язок між якими на висоті ковзав монорейковий поїзд об’їжджаючи хмарочоси. Наше захоплення було порівняно із зайчиком зі Зоотрополіса, яка вперше приїхала до столиці. Доїхавши до центральної станції, нас пересадили в бусик. Водій вивернувши зі станції, переїхав перехрестя із подивом помітив наш готель. Тобто вся поїздка розвезення зайняла 200 метрів. Ситуація була настільки абсурдна, що водій навіть не зміг свій сміх приховати. Ми словесно віддячили чоловікові за найшвидший трансфер у нашому досвіді і пішли на ресепшен. У цій поїздці ми вибрали готелі трохи краще, ніж найдешевші. Перший же виявився справжнім гарним готелем. Вид з вікна на висотки. На стелі загадкова стрілочка. В цей момент дощ зовсім припинився, хмари розійшлися і більше за подорож ми з ними практично не перетиналися. На годиннику 20:00, перший крок за територію готелю. Це завжди дуже хвилююче у таких величезних містах. Що робити, куди та як краще пройти? Але місто нас прийняло з розкритими обіймами.

Перший райончик був жвавим індійським кварталом з красивими храмами і вируючим нічним життям. Тіло огортала приємна азіатська теплота. Легені наповнював приємний солодкуватий запах. Перших п’яти хвилин на вулицях столиці вже було достатньо, щоби сказати, що нам уже все подобається. Це та сама Азія, яку ми так любимо! Просто безцільне блукання серед цих районів заряджає позитивом і ми отримуємо моральне задоволення. Була вічна проблема, вже сильно хотілося їсти, але бажання поблукати вуличками кращої частини світу було сильнішим. З індійського району ми вирішили дістатися китайського. По карті треба було здолати чимало дорожніх розв’язок та магістралей. Зазвичай у мегаполісах першого світу це завдання нездійсненне через відсутність переходів, але не в Малайзії. Весь маршрут немовби пазликами складався. Скрізь де закінчувалася піша дорога була будь-яка альтернатива. Навіть таке місце було, коли ми йшли вузьким парапетом над дорогою) Нічне лютневе тепло нас безмірно тішило. Незабаром на вулицях почали з’являтися китайські ліхтарики, а це означало, що ми вже близько. Якоїсь миті ми опинилися на довжелезних піших вулицях вздовж яких простяглися ряди нічного ринку на Петалінг стріт. Усюди щось продавали, щось купували, життя вирувало. Стріт фуд тут виявився якийсь не дуже дешевий. Час був саме нічного пережору. Пошук затишної кафешки в чайнатауні закінчився провалом. Варіантів було насправді багато, але першу годину в азіатській країні неможливо просто взяти і почати їсти в антисанітарних умовах. Хоча це питання більше про адаптацію. Потрібен буквально день і ці кафе для нас будуть найріднішими. Але в перші години подорожі завжди відчувається моральний бар’єр. Оскільки ми здолали нехилий піший маршрут до китайського району, то чого нам вартувало вже дістатися знаменитих веж Петронас, які знаходилися в протилежній частині мегаполіса. Дорогою нас постійно зазивав Макдональдс. Але зачекай, шановний Макдаку, твоя година ще настане. А ось і ресторан! Та ще й із малайським меню. Замовили ми щось дуже сумнівне… смачне… реально смачне! Перше знайомство з кухнею пройшло добре! А зачекайте, воно не тільки смачне, але воно ще й гостре. ААА пожежа! Все горить, світ у небезпеці! Тепер зрозуміло, чому офіціант так наполягав, щоб ми замовили напої. Не чекаючи на офіціанта, я побіг сам до холодильника з напоями. Фух, трохи загасили. Вийшли з ресторану ми не просто мандрівниками, ми були героями, справжніми героями, які загасили полум’я! Напевно, хвилин 10 ще в роті відчувалися “вуглинки”. Але гостра їжа це теж питання часу, вже завтра самі поливатимемо все гострими соусами. Такс, що в нас далі цікавого? Та це ж знаменитий магазин Севен-елевен. Це велика азіатська мережа невеликих супермаркетів, у яких завжди можна купити купу різних ласощів. На цей раз був попкорн у карамелі. Він був такий смачний, що ми його ще не раз купували. На одному з розгалужень вулиць Даша помітила скупчення людей. Нам це було зовсім не за маршрутом, але жіноча інтуїція підказала Даші, що там на нас чекає те, що нам треба! Я й сам не знав, що саме нам тоді треба було, але це виявилася довжелезна піша вулиця з нічним стрітфудом. 

Побачивши всю цю їжу, я з легкістю ще раз зголоднів. Там, напевно, продавали буквально весь асортимент малайзійської кухні. Гроші я не встигав ховати, просто як по конвеєру йдеш прямо і весь час щось жуєш. Ціни там були зовсім не дорогі. Переможно пройшовши всю цю вулицю, ми зрозуміли, що треба буде скоро міняти ще гроші. Я не все остаточно зрозумів, що ми пробували. Але це було як у казці.

Що ближче ми були до веж, то складніше було зрозуміти, як до них підібратися. І ось настає момент коли у нас за спиною височіють другі по висоті вежі у світі. На фотографіях і по телевізору вони мене не особливо вражали, але коли я їх побачив на власні очі просто дух захопило. Невже ми таки у Малайзії? У тій країні, яка була настільки далека та недоступна. Та країна, в яку ніколи не було добрих акцій за останні роки. Скільки я мріяв про тебе, Малайзіє. Пам’ятаю того вечора три роки тому, коли я бачив акцію, але не ризикнув купити ще одні далекомагістральні квитки в комплект до південноамериканських. Потім скільки було марних пошуків акцій. І ось ми стоїмо тут, перед нами ці легендарні висотки, ми справді тут! Це такий момент, коли ти перестаєш мріяти про те, про що просто звик мріяти. Тепер на думку почали приходити думки про інші, не менш цікаві місця. За вежами великий парк з озером. Але підсвітка парку, що вимкнулася, натякала, що година ночі не найкращий час для гуляння. А душа тягла нас гуляти, та настільки тягла, що ми вирішили весь цей кількагодинний піший маршрут пройти у зворотному напрямку. У нас у голові ще була своя тайм-зона. Гуляти, гуляти та ще раз гуляти! Народ тим часом почав лягати спати. Всі так затишно спали на вулицях і лавах, що я засумнівався чи варто платити за готель взагалі. При чому зустрічалися досить пристойні на вигляд персонажі. Чоловік у піджаку зі своєю сумочкою під головою, мирно посапує. Оце народ не напружується життям. Ті, що тільки вкладалися, радісно ​​нам посміхалися. Загалом прихистили б, як треба. Дорогою до готелю я собі в черговому Севені купив чудового солодкого газованого напою. Смак нагадував невипрані шкарпетки. Загалом не вгадав із пляшечкою. Глибокої ночі ми нарешті дісталися своїх ліжок. Це був лише перший вечір, а ми вже навіть відвідали великий шматок із запланованого. Наступного ранку нас чекало уявне перемикання на новий часовий пояс, що на шість годин відрізняється від нашого. Все просто, треба поспати, але не дуже багато, щоб не пропустити сніданок і вкластися в 16-денний список визначних пам’яток.

Печери Бату

З побоюванням відкрив щільні штори. Сонце! Ура) Відмінний початок дня. Так, що там у нас на сніданок у готелі. Сніданок виявився повноцінним, щільним. На десерт фрукти та соки. Причому народ переважно накидався на папайю, смак якої ми досі не розуміємо, як її можна любити. Ми ж для себе відкрили сезон кавунів 2017 року. Весь готель добре кондиціонувався. Коли залишили вестибюль, сонячні промені та тридцятиградусна спека радісно прийняли нас. З незвички довелося повертатись у номер за кремом від засмаги. Курс був у печери, до яких можна дістатися поїздом. Гугл нас переконав, що ми маємо пройти до станції 1,5 кілометра пішки. Хоча, як з’ясувалося пізніше, можна було пройти на 1,3 км коротше. У поїзді знову добре – прохолодно. Хвилин 30 їзди та знову спека. Приблизно вся подальша подорож проходила в режимі холодно/жарко з інтервалом по 30 хвилин. Використовуючи невдалий досвід знайомого, на виході з метро ми пішли одразу у правильні, безкоштовні печери. Лютнева спека плавила дуже сильно, на щастя, всюди продавалася холодна вода в півлітрових пляшках по одному рингіту (0,25 $). Була б вода дорожча, ми б просто розорилися в перший же день.

Щодо печер, особисто мене найбільше вразив вхід – величезна статуя бога Муругана перед сходами, що ведуть до печери. Екзотичності цьому місцю надають дикі мавпи, що скачуть вздовж сходів.

Одна з них тягла в зубах пакет із соком. Подолати 272 сходинки в таку спеку було ще тим випробуванням. Причому не всі з ним справлялися, при нас жінка знепритомніла, але її вчасно помітили. Всередині гігантських печер індійські храми. Самі печери звичайно гарні, але для мандрівників, які дісталися Малайзії явно будуть не настільки вражаючими. Наприклад, з нашого досвіду найкращі у В’єтнамі у Дананзі. Але статуя та атмосфера загалом тут класна. До зворотного поїзда ми ще мали зайвих хвилин 30, але в окрузі району нічого особливого не знайшли. Знову холодно, ми у поїзді.

Парк Птахів

До запланованої поїздки в Куала-Селангор ми мали ще близько чотирьох годин. Саме те, для того, щоб навідатися в парк. Парк знаходиться у зоні ботанічного саду. І довга дорога до парку надзвичайно зелена.

Причому від кущів доводилося тримати дистанцію, бо там щось ворушилося. Наприклад, великий варан, який з байдужістю копирсався у смітті. До входу в парк ми йшли настільки нескінченно довго, що навіть на таксі раптово вирішили доїхати. Паралельно прояснивши момент як таксист ставитися до поїздок до міста, що знаходиться за годину їзди від столиці. За 400 рингіт він готовий був здатися в оренду просто зараз. Але ще було рано та й якось дорого. Він правда обіцяв ще якихось орлів і мавп, але цього в поїздці буде ще більш ніж достатньо. Але головне, що перший таксист погодився. Їсти хотілося дико, біля входу в парк продавалося щось дуже дивне і не дуже смачне. Але то була єдина їжа. Це була звичайно екзотика – картопля! Але так несмачно її посмажити у клярі, треба ще мати талант. Ось завжди так, чим більше в поїздці за день хочеш встигнути, тим менше часу залишається щоб поїсти. Отже, ми нарешті у парку. У чому фішка – територія парку накрита сіткою. Тому птахи без вольєрів вільно гуляють всією територією.

Це було вражаюче та дуже незвично для нас. Тут навіть була моя улюблена велика червона пташка. Бродити парком – релакс від міської метушні. У парку у різний час проходять показові годування різних пташок. На годування ми особливо не потрапляли, але на шоу птахів встигли. Шоу було відносно простеньке, але із родзинкою. Нас, наприклад, ще жодного разу не доводили до сміху на подібних шоу. А тут справді організатори постаралися. На подібних шоу ми з Дашею завжди беремо участь. Напевно, не було ще такого шоу, на якому б хтось із нас не зголосився бути добровольцем. Цього разу мені випала честь підгодувати дресованого папугу.

Мені звичайно набагато більше пощастило, ніж Даші, яка тижнем пізніше викличеться добровольцем у парку змій)))) Але на той момент ми ще наївно раділи пташкам. Після парку у нас ще була годинка, щоб поблукати зеленою столицею і десь перекусити.

Я про всяк випадок смикнув сплячого таксиста і запитав, як він ставиться до поїздки в Куала-Селангор. Другий таксист, виявилося, що за 300 рингіт дуже позитивно дивиться на нашу витівку, але про всяк випадок уточнив, чи точно ми розуміємо про яке місто йдеться. Подякувавши таксисту ми вирушили шукати кафешку, яка, як на зло, не хотіла знаходитися. Замість кафе спочатку ми натрапили на гарну мечеть. А потім узагалі знайшли якийсь замок, що виявився залізничною станцією.

Залізнична станція

Їжа цього дня взагалі не хотіла знаходитися. Хоча де-де, а в азіатських країнах із цим проблем немає. У результаті ми знайшли готель, в якому з радістю нас нагодували найсмачнішою азіатською їжею. Поки трапезували я гортав екскурсійну брошуру. Виявляється в Куала-Лумпурі можна знайти набагато більше розваг, ніж ті, що гугляться з інтернету, хоча ціни сильно завищені. На годиннику 18:00. Можна стартувати.

Куала-Селангор

Щодо нашого задуму з таксі, у мене вже не було сумнівів. Та ось таксистів наче підмінили. Всі почали морозитись і дивуватися, як це взяти і поїхати не містом, а країною. Один навіть майже погодився, але коли дізнався, що треба їхати зараз, а не за пів року, то одразу ж відморозився. А час реально цокав. У крайньому разі у нас була візитівка найпершого таксиста. Але мобільний зв’язок у нашому випадку був досить складною задачею. Але Малайзія – країна, де все виходить. Чергова машина зупинилася, в ній сидів водій комплекції більше за мене. Але він був якийсь невпевнений. І щось ми з ним не могли побороти мовний бар’єр. Він у підсумку думав, що ми за ціну говоримо і зневірившись запитав, скільки ми готові заплатити? Я відповів “220 (55$) за поїздку в обидва кінці з кількагодинним очікуванням” Чоловік зрадів, намагався щось про 250 сказати, але впевненості не вистачило і він просто сказав “Спасибі”. Я вирішив трохи вирівняти часовий пояс і годинку затишно подрімав. Хоча за вікном були справді гарні краєвиди. Усі платні дороги водій сплатив власним коштом. У Києві ця витівка пахла горілим. Але ми реально це зробили. Чого ми так рвалися в Куала-Селангор та ще й проти ночі? Відстоявши кілька невеликих черг, ми сіли в човник. Малаєць почав плавно гребти темною водою. Ми всі вдивлялися в непроглядну темряву. “Ну що, бачиш?”, “Немає ще, де ж вони?”, “ААА, бачу!” мільйонна колонія світляків сяяла вздовж берегів нічної річки. У кущах були немов чари. Мозок це інтерпретував як нескінченні гірлянди. Малаєць навмисне підгрібав так, що ніс нашого човна поринав у кущі. Світлячки безтурботно перелітали з гілки на гілку та сідали на руки. Наш фотоапарат відразу сказав, що йому не по зубах ця краса. Навколо безліч інших човнів, але все одно затишно. Найцікавіше, що краєвиди не особливо викликають здивування. Тому що в голові це як звичайна гірлянда. Але сам факт того, що ти на нічному сафарі в Малайзійській провінції, а довкола тебе мільйони світлячків — це невимовно. І все-таки це не гірлянда, а звичайне диво. Я раніше навіть не знав, що таке буває. Загалом, усім, хто не вірить у чари, треба обов’язково побувати в Куала-Селангорі. Коли ми повернулися задоволені до таксиста, видно було, що чоловік відчував гордість за свою країну. Всю дорогу в машині було якесь відчуття, начебто таксист боїться нас. Коли наприкінці шляху ми з ним розрахувалися, він не перераховуючи грошей дуже задоволений швидко поїхав. Знову ніч. Саме час дожору. Ми побрели в центральний молл, який був неподалік нашого готелю. На фудкорті для місцевих ми ще ближче познайомилися з малайською смачною кухнею. Правда про Дашине замовлення чомусь забули, причому так було двічі поспіль. Мабуть, не прийнято, коли дві людини на ніч замовляють дві великі страви. На десерт ми познайомилися із молочно-гвоздичним чаєм Тех Тарик.

Спробувавши чай один раз, ми його пили майже щовечора. Цей день видався насиченим, ще вранці ми були в печерах. Завтра треба буде утнути щось розслаблююче. Наприклад, двогодинний підйом на гору. Теплі ковдри та холодний кондиціонер нас з радістю взяли у свої обійми.

Центральний парк Тітівангса

Цей день ми розпочали у стилі хай-тек. Ми вирушили до центрального парку столиці на монорейці. Поїздка в такому поїзді додавала свої нотки незвичайності в цю поїздку, тому що рейка була над землею.

Маршрут біля поїзда пролягає через безліч хмарочосів. Від кінцевої станції парк виявився не так близько, як нам здавалося у Києві. Ну, тобто щодо Києва, він мені й зараз здається не настільки далеким від тієї станції. Але пройти довелося багато, причому крізь непрохідні дорожні розв’язки і навіть будівництво. Робітники на будівництві, побачивши розгублених туристів, з радістю показали нам секретну стежку. Парк із великим озером – це завжди добре. Але як незвично ловити тридцятиградусну спеку з самого ранку. Парк досить гарний та затишний. З парку є тури гелікоптером, але ми з ними не змогли домовитися за ціну. Так би прикольне досягнення відкрили для себе. На жаль тиснуча спека не давала можливості насолодитися парком по повній, зате повна відсутність таксистів дуже змусила нас насолоджуватися як парком так і околицями всього району.

Заборонений ліс

У мене на карті була відзначена зірочка у дуже віддаленому куточку Куала-Лумпура. Там має бути ліс та гора з пішим маршрутом. Нарешті один з таксистів погодився нас туди відвезти, але за умови, що у мене працює GPS. Але навіть GPS тут виявився безсилим. Блукали ми з ним так, що створювалося враження, ніби нам по приколу кататися з ним. Я був капітаном і коментував водію, куди по GPS ми повинні їхати. Якоїсь миті перед нами виникла Т-подібна розвилка. На запитання водія куди звернути, Я, дивлячись у планшет відповів “Прямо!”. Добре водій не сприйняв мою пораду буквально. Коли ми нарешті дісталися до початку пішої стежки, нас очікувала ще одна позапланова пригода.

Вхід був обмотаний стрічками, як у кримінальних фільмах місця злочинів. Поруч із проходом висіла табличка про те, що якщо нас знайдуть у лісі, то доведеться заплатити по 10 000 рингіт (2,500$). Але ключове слово тут було “Якщо”. Поспілкувавшись із місцевими, ми з’ясували, що так, якщо зловлять, то оштрафують. А закрили ліс через те, що дуже багато нещасних випадків останнім часом. Начебто є ще стежка для спуску. Там ситуація трохи простіша. Стрічок немає, але табличка також висить. У цей момент виїхали з лісу якісь хлопці на мотоциклі та поїхали. Хм… Ну може трішки можна пройти, подивитися одним оком що ж від нас приховують? Через півтори години підйому лісом навіть адреналін вщух.

Підйом пролягав місцями через досить густі гаї. Найстрашніше було напоротися на змію. Адже навіть на допомогу особливо не покличеш. У якийсь момент дорога стала зовсім скелястою і вже почалося справжнісіньке вилізання на гору. Тут довелося розробити план “Б”. Тобто у разі інциденту під час підйому головне доповзти до межі, де ліс закінчується, а вже потім дзвонити до страхової. Нагорі було справді красиво, з одного боку вид на місто, з іншого – на озера з острівцями.

Але головне – ми це зробили, піднялися на гору здолавши заборонений ліс. Видершись на одну з вершин, можна було зрозуміти чому прохід був заборонений. Нагорі є стежка між двома піками, судячи з усього на цій стежці і відбувається більшість нещасних випадків, другий ризик — це можливість зливи. Якби нас накрила навіть короткочасна злива, то шанси спуститися з гори опустилися б до нуля. Між піками ми не полізли, і просто повернулися тією самою стежкою. У момент, коли ми перетнули заборонену межу у зворотному напрямку, почалося справжнє тріумфування і безмежна радість. Ми навіть на згадку сфотографувалися зі стрічками. Взагалі ще з’являлася думка про те, що в разі зустрічі з ревізором внизу, треба буде з’їсти карту пам’яті фотоапарата, щоб не засвітити де ми побували. Як добиратися з цієї глушини до міста навіть не уявляли. Тим часом до лісу під’їхала машина з новими шукачами пригод, які, прийнявши нашу естафету, вирушили підкорювати вершину. Ми трохи засмутилися, що їх не зупинила заборона, адже ми могли з ними поїхати назад до міста на їхній же машині. Але Малайзія – країна, в якій все складається добре. Незрозуміло звідки з’явилися відразу два порожні таксі, і ми без проблем дісталися монорейки, а звідти прямісінько в готель. Хоча ні, дорогою ми вирішили зробити те, що ми жодного разу за 4,5 роки подорожей не робили. Так, це саме те, про що ви подумали, ми відвідали Starbucks, випивши там склянку кави)))

Відвідування Старбаксу

Старбакс був захований у великому молі з купою лабіринтів. Інформейшен та вказівники були безсилі, здавалося, що пошуки приречені на провал. Торговий центр нас не пускав у кафе. Через 30 хвилин блукань нескінченним торговим центром було прийнято рішення забити і відкласти цю витівку ще на кілька років. Але, як згадувалося раніше, у цій країні бажання здійснюються. На виході з молла нас чекала настільки сильна азіатська злива, що ми спокійно продовжили пошуки легендарного Старбаксу. Серед торгових залів був величезний двоповерховий півень, до якого ми постійно виходили.

Був навіть тричі момент, коли Старбакс був через дорогу, але всі спроби перейти між корпусами закінчувалися або півнем, або тим самим ліфтом. Ситуація була ще складнішою ніж у радянському фільмі “Чародії”. Але зрештою ми це зробили! І я нарешті скуштував цю звичайнісіньку каву. Переконавшись, що ми вдосталь насиділися в кафе, Куала-Лумпур вимкнув свою зливу. Нам дуже пощастило, що світлячків ми відвідали вчора. Трохи перепочивши в номері, ми вирішили спробувати ще щастя з музичним фонтаном, хоча після трекінгу крепатура відчувалася добре. Я чесно не знаю, звідки у нас були ті сили повернутися до центру, але ми таки дісталися. Фонтани знаходились у парку біля веж Петронас. У парку тусило безліч туристів. Саме музичне шоу сильно поступається іншим світовим фонтанам,

Ми тільки починали свій маршрут, тому ще не могли ділитися досвідом, зате нас порадував хлопець, сказавши, що на острові Лангкаві зараз сонячна погода. Нас у парку ще кілька разів накрив дощ, додавши активіті у гуляння. План з відвідин Куала-Лумпура був повністю виконаний! Можна було сміливо відзначати закінчення першого шматочка поїздки. Відзначили ми смачною порцією азіатських смаколиків. Щоправда, про Дашину порцію знову забули, але нам і однієї вистачило. На десерт – фруктовий сніжок із Макдональдса. Нас із Дашею Куала-Лумпур дуже вразив і підкорив серця тим, що це і дуже сучасне місто, і водночас азіатське. Таке поєднання в Азії не кожну подорож зустрінеш. Тут тобі і сучасний транспорт, і смачна їжа, добрі люди і навіть справжнє чаклунство. Ми ставимо столиці тверду п’ятірку, хоча двох повних днів і одного вечора все-таки було замало. Ще один день ми сміливо завантажили б до упору. Щоб колись сюди повернутися ми в готелі забули труси.

Лангкаві

Столиця була далеко за ілюмінатором, під нами безмежний океан. У гарному літаку всю дорогу грала весела музика. Якоїсь миті на відстані 11 000 метрів нас привітав острів Пенанг, сказавши нам: “До швидкої зустрічі хлопці! Я вам приготував щось особливе😉”

Острів Пенанг

Острів зник за горизонтом, а наше музичне судно продовжувало маршрут над сонячним океаном. Пілот, мабуть, не любив різких посадок, тому закрилки були переведені в режим посадки ще задовго до приземлення. Незабаром у віконцях з’явилося те, на що всі так довго чекали – сотні островів, на чолі яких Лангкаві. Коли я гуглив фотографії острова, то думав, що це фотошоп. Але він справді з висоти виглядає незвично. Та й взагалі посадка, напевно, найкрасивіша у нашому досвіді. “Enjoy your holidays!” штовхнув промову капітан. Так, це ми з радістю.

Оскільки переліт був внутрішній і без багажу, то від моменту посадки до виходу з аеропорту у нас пішло хвилин 7. За межами аеропорту була справжня екзотика. Види були дуже схожі на шрі-ланкійські. На виході нас упіймав місцевий мешканець і сказав, що довезе нас до готелю за 20 рингіт (130 грн). Звичайний прайс був 25 – 30. Чому б не погодиться. Лангкаві – острів, на якому повністю відсутній громадський транспорт. Єдиний для нас наявний спосіб пересування був таксі. Машину ми не водимо, з моторолером практикуватися під час поїздки не хочеться. Готель був біля аеропорту. Відстані по карті були невеликі, план був такий, що за два повні дні ми все подивимося. Але тут був рідкісний випадок, коли розміри острова по карті не зовсім відповідали дійсності. Ми до готелю їхали близько 30 хвилин. Це дуже насторожувало так, як відстані довелося переосмислити і був ризик не встигнути. Середня поїздка островом на таксі у нас займала від 40 хвилин. Заселення до нашого готелю було після 14:00, але оскільки ми приїхали о 09:00, то заселення на п’ять годин пересунулося. Люблю азіатів за те, що у них все так легко. Бабуся в паранджі нас з радістю прийняла і викликала для нас таксі. Ми прямували до туристичного села, де знаходяться основні визначні пам’ятки острова. Ще не було десятої ранку, а в нас уже подорож рухалася повним ходом. За вікнами машини було багато джунглів, пальм, гір та інших краси. Я вже кілька років сумував за Шрі-Ланкою та Мальдівами. Цей острів мені напевно вгамував половину дворічного бажання. На той момент ми ще не знали, що наступний острів вгамує і другу половину бажання – про Мальдіви. Але це нас чекало далі. Таксисти на Лангкаві дуже товариські. Хлопець нам розповів, що сьогодні приплив великий корабель із Сінгапуру і кількість людей у ​​селі зашкалюватиме, потім дав нам коротку інструкцію що далі дивитися після села і попрощався з нами.

Азіатське село

Головна пам’ятка острова – це небесний міст. З нього і треба починати якщо ясна погода. Наша погода всупереч прогнозам була саме такою. Я не знаю, яка там місткість у корабля, але черга на канатну дорогу була велика. Напевно, ще й десантом частину туристів висадили на острів. У касі при покупці квитків, ти отримуєш одразу набір розваг у цьому селі. Також можна придбати розширений пакет, з додатковими активностями. Ми взяли пакет, до якого входила подорож автобусом-амфібією. На квитку було вибито час для підйому канатною дорогою – через 40 хвилин. Але розмір черги вказував на те, що час тут лише для заспокоєння. Касир нам сказала, щоб ми починали саме з амфібії. Прогулянка на ній займе більше години, що перевищить час для підйому. Але касир наполягала, що ми маємо йти на амфібію. Паралельно треба було вирішити питання з їжею. На щастя підвернувся магазинчик, у якому продавали парові пиріжки Бао.

І ось ми задоволені з бао та пиріжками з листкового тіста сидимо в дуже незвичайному транспорті. Спочатку ми гордо їхали трасою, туристи з цікавістю дивилися на нас. Потім капітан звернув із траси і виїхав на берег і наша амфібія попливла морем. Момент входження у воду це найяскравіший у цій екскурсії. Зробивши пару кіл уздовж лісистих гір, амфібія як ні в чому не бувало виїхала на берег і поїхала далі.

Небесний міст

Повернувшись до азіатського села з амфібії, ми виявили ще довшу чергу на небесний міст. Я підійшов до менеджера та показав наші квитки з простроченим часом. Сталося диво, натовп розійшовся. Менеджер нас у пріоритеті чомусь повів на вхід до канатної дороги. У будівлі з канаткою черга виявилася не меншою. Але тут трапилося друге малазійське диво, в одній із кабінок не вистачало саме двох людей. У всій юрбі-змійці тільки ми виявилися парою. Змійка розійшлася, і ми у кабінці. Під нами густі зелені джунглі. На обрії починають з’являтися сусідні острови.

Все сонячно та зелено. Канатка була двоетапною, тобто на проміжному оглядовому майданчику треба було пересідати, відстоявши невелику чергу. Але й тут спрацювала наша перепустка під назвою “Two people”. Ми знову найперші. Насправді під час усієї подорожі у мене навіть інстинкт виробився – якщо стаємо в довгу чергу, тримати напоготові два пальці. Таким чином ми пройшли багато черг. На самому верху був цілий квест, як потрапити на міст. Усі доріжки виводили на різні оглядові майданчики, але не на міст. Ми знайшли покажчик напрямків, на якому було багато стрілочок з кілометрами до світових пам’яток. Приємно було читати та усвідомлювати у скількох місцях ми вже побували.

На самому мості не менш красиво, ніж на сусідніх майданчиках. Часом у підлозі були прозорі проміжки, щоб добре бачити кількакілометрову висоту. Тут була дискримінація дронів. Стояла табличка з перекресленим дроном, шкода, що дронам не можна на цей міст. Ось через такі дискримінації і почнеться повстання дронів! Наприкінці мосту був хід униз, і стрічки, що забороняли прохід. Купка китайців саме ланцюжком пролазили в той прохід і вилазили за кілька метрів під однією з опор моста прямо в джунглях. Але що нам ті стрічки після забороненого лісу. Не можемо ми стояти на мосту в той час, як група китайців гуляє джунглями. Ми ж за них переживаємо))) Пішли і ми під стрічками.

В останній момент я зустрівся з одним малайцем поглядом і показав йому вказівний палець біля рота. Він у відповідь мені кивнув, хоч і лишився схвильований. Тим часом ми опинилися в справжнісіньких джунглях з екзотичними звуками місцевих жителів. Куди вела стежка незрозуміло, але кудись вона вела.

Далі була табличка, мовляв, самі сюди не ходіть. Але нічого не було написано про штраф. Хвилин 50 ми лізли то вниз, то вгору, зрештою вибралися ми на пересадочному майданчику для канатки. Черга туристів здивовано дивилася на те, як ми вилізли з якихось кущів. Персонал канатки не надто здивувався нашій появі і нас з радістю пересадили у вагончик, що йшов униз. Ми правда спробували провернути трюк із посадкою у vip кабінку, але безуспішно. Внизу на нас чекала ще маса включених розваг.

Музей 3D фотографій

Спочатку ми пішли у музей 3D фотографій. Спочатку ми рятувалися від підступного бегемота.

Потім величезний орел ніс мене над землями, Дашу Ейнштейн узагалі в пробірку посадив. Тематичних залів було безліч, на підлозі позначки, звідки саме треба робити фотографію.

Для музею можна готувати окрему карту пам’яті))) Наступна активіті – “Скайрекс!” Спочатку нам двоє професорів, схожих на порноакторів, з екрана дали інструкцію про місію з вивчення динозаврів.

Наша машина вирушила до віртуального туру, динозаври не дуже радісно сприйняли наш візит, що було далі спойлерити не буду, але було круто. Потім ми мали квитки у сферичний кінотеатр. Після попередньої розваги тут було простіше, але 30-хвилинний релакс на тлі таких активностей нам припав до душі. Біля кінотеатру була зона, на якій спокійно гралися зайчики, радісно зустрічаючи всіх відвідувачів.

На галявину можна було заходити і гратися з ними. Ще була дуже дивна розвага в селі — подорож марсом. Я так і не зрозумів суть, а Даші довелося сидіти із заплющеними очима, щоб не захитало. Взагалі саме село теж гарне, містить безліч азіатських фішок, такі як красиві японські мости, озеро з рибами і навіть справжнього динозавра, що гарчить і дає погладити себе.

Ми провели більшу частину дня, відвідуючи всілякі активності, що були включені до базового квитка. Ми були дуже вражені таким видом розваг. Ми їхали з метою відвідати міст, а тут одразу така купа розваг включена. Ось чесно, Лангкаві буквально одразу зачарував нас. Це ніби серце Малайзії та й самої Азії. У селі було ще багато додаткових активностей, але все згідно з пріоритетом, на всі розваги часу не вистачить. Ще ми запланували відвідування водоспаду “Seven wells”.

Водоспад “Seven wells”

Підійшовши за інформацією до таксиста, я дізнався, що пішки йти вздовж джунглів хвилин 15, але таксист дійшов би за 10, а добіг би взагалі за 5! Ось такі таксисти там молодці. Навіть напарити проїзд нам не пробували. Та й взагалі їхати на таксі, коли є можливість прогулятися вздовж джунглів, це неправильно) Мавпи на деревах цікаво спостерігали за нашим маршрутом. Якийсь турист на моторолері зупинився погодувати мавпу тим, що сам не доїв. Але мавпа досить показово натякнула, що вона не збирається недоїдками харчуватися. Ще цікаво те, що мавпи, яких ми зустрічали були різних порід. Бачили одну сіру мавпочку, за яку трималася, маленька руда. Ще на гілку прилітав тукан, щоб переконатися, у правильності нашого маршруту. Шкода тільки, пташка фотографуватися не любила. А звуки джунглів це незабутньо. Причому цикади настільки голосно цокотіли, не вірилося в те, що це живі істоти таке роблять. До самого водоспаду довелося пристойно пройти вгору. Ця подорож взагалі дуже часто любила, коли ми ліземо вгору. Не дарма я скинув 3,5 кг за весь маршрут)

Світловий день у лютому досить довгий, що, безумовно, грало нам на руку. Нарешті ми дісталися вершини. Тут якраз річка і перетворювалася на водоспад. Скупатись у прохолодній воді в таку спеку було критично необхідним. Безліч природних ванн і порогів були до нашого розпорядження. Між ваннами можна було переплисти і навіть проїхатися як із гірочки. Але найкрасивіша частина нас чекала біля урвища.

Якщо не піднімати сильно голову, то створювався ефект, що за крайнім бортиком нічого немає і тільки верхівки джунглевих дерев на висоті. Неписана краса. Ось це місце у мене тепер і асоціюється зі словом “Малайзія”. Час немов зупинився в цьому місці. Нікуди поспішати не потрібно, все, що треба прямо тут і зараз. У тілі відчувається релакс упереміш зі зростаючою радістю. Це ніби якась ейфорія. По сторонах дика природа та звуки джунглів. Вже й рідкісні туристи розійшлися, а ми всі сиділи у цих ванночках. Шкода, що сонце теж вирішило відпочити і сховалося за густі ліси та гори. Пройшов якийсь довгий проміжок часу і нам теж треба було розпочинати зворотний маршрут, доки не почне сутеніти.

Цей водоспад немов сьоме диво світу залишив у наших серцях на все життя спогади про ті прекрасні літні малайські дні. З легкістю, охолоджені гірською річкою, ми повільно брели у бік азіатського села. Проходячи знову ті самі прекрасні тропіки. Людей у ​​цих місцях вже зовсім не було. Уздовж закритих крамничок нишпорили табуни мавпочок.

Якби це була не Азія, то ми б безперечно почали хвилюватися, як нам потрапити в готель, що знаходиться в сорока хвилинах їзди. Але в Азії за такі речі паритися не потрібно. Незабаром ми набрели на стоянку з таксистами, які наче нас чекали. Водій запропонував їхати не в бік готелю, а до сусіднього туристичного містечка Ченанг, де буде вся вечірня тусня. А що нам молодим, уперед! Дорогою ми здійснили культурний обмін, навчаючи таксиста українських слів, а він нас малайським. Містечко виявилося справді затишним. Шкода, що бронь готелю в цьому районі збільшила б наш бюджет поїздки відсотків на 25. Тому довелося селитися далеко. Що саме ми замовили в ресторані, я вже не пам’ятаю, але було дико смачно та екзотично.

Найпопулярніша розвага – прогулянка нічним пляжем. Просто бродиш собі нічним відливом і вбираєш атмосферу сотень ресторанів теплого вечірнього повітря, усіяного зірками неба та безлічі вогнів. Часом можна зустріти безкоштовні фаєр-шоу, якими ресторани приваблюють туристів. Тут реально рівень романтики критично зашкалює. Я люблю цей пляж, я люблю Лангкаві, я люблю весь світ!!! Перший день на острові – бомба. Треба б на завтра з позначок на карті скласти план. Тут саме нам підвернулася екскурсійна агенція. От і чудово, завтра вранці вирушаємо на чотиригодинну екскурсію сусідніми островами! Потім ще буде пів дня вільних, відвідаємо ще частину пам’яток острова! А поки що таксі в готель! Міцний сон тут був кожен день без винятків. Вимкнувши світло ми помітили на стелі стрілочку, що світиться.

Екскурсія південними островами

Наступного ранку ми на набережній відкрили для себе смачну кафешку. Сніданок у стилі фуршету на двох обійшовся близько 15 рингіт (3,5 $). Країна не перестає нас дивувати.

Після сніданку за нами приїхав бус, водій наклеїв на нас червоні кружечки і нас відвезли на пірс. Кружечки були для гідів орієнтирами, визначення того, до якої групи відносяться туристи. Нас розсадили у невеликому кораблику. Тур почався з такою швидкістю, ніби капітани мали регату і було важливо прийти першим. На око, мабуть, кілометрів 90 за годину плив наш кораблик. Шкода дівчат, що зробили собі зачіски. Хоч сама екскурсія теж буде крутою, але навіть такого швидкісного спідбоута на 4 години вже вистачило б сказати “Вау”. Мандрували ми крізь десятки невеликих островів. Види були подібні до в’єтнамської Бухти Халонг. Колір води тут був яскравий смарагдово-молочний. Паралельно частина туристів їхала аналогічним маршрутом на скутерах. Але, напевно, екстрим що там, що тут не дуже відрізнявся. Перша зупинка була на озері вагітної діви.

Даша озеро більше зацінила, я був під враженням від швидкості кораблика. Хоча з пів годинки справді миленько купалися. На виході з озера на нас готувався замах. Коли в мій пакет із зубами вчепилася дуже страшного вигляду мавпа я подумки подякував “Путівнику по галактиці для подорожуючих автостопом” за ту безцінну пораду використати рушник. Саме воно в мене було з собою. Атаку було успішно відбито, а пакет отримав смертельне поранення.

Погуляли ще островом і далі в дорогу. Знову вітер розвиває наші розкішні шевелюри. А капітан тим часом вирішив продемонструвати фігуру найвищого пілотажу і взяв курс прямо на скелю. Через мовний бар’єр і зустрічний вітер особливо ніхто не обурювався, але коли в останній момент капітан ухилився від скелі, всі полегшено зітхнули. Наступною зупинкою було поселення орлів.

Ми зупинилися з іншими корабликами прямо у морі та спостерігали як хижаки ловлять здобич. У здобич входила плаваюча рибка, яка припливала поїсти хліб, що його підкидали у воду капітани. Шкода, що орли не позують на камеру. Трапеза в орлів закінчилася, ми ж вирушили до наступного “перельоту”. Це була зупинка, на яку всі чекали найбільше. Острів з красивим пляжем.

Путівники говорили наступне, відвідувати треба насамперед острови Лангкаві, а потім рухатися на тайський Ко Ліпе. Інакше Лангкаві сильно поступатиметься красою. Було дуже гарно. Це було екзотично! Куди ж красивіше? Але фотографії потрібно буде відвантажити сьогодні, оскільки за всіма відгуками в інтернеті завтрашні фотографії з Таїланду обіцяють бути ще красивішими.

Крабики зробили візерунки

Ну подивимося-подивимося. А поки що ми маємо зробити десять мільйонів фотографій. Але є сумний момент, що наш напівпрофесійний фотоапарат не міг сфотографувати цю красу, як бачить її око. Тобто ніяк не відобразити цей момент в оригіналі. Ми це розуміли і намагалися щосили запам’ятати ці краєвиди. Головне, залишаючи речі на пляжі враховувати те, що постійно йдуть припливи та відливи. Таким чином ми врятували чиїсь речі, заховані у рушнику. Коли ми витягали рушник, його половина вже вільно плавала у воді. Гуляючи таким островом, всередині боролося відразу два бажання — поплавати і погуляти. Гуляти було гарно, особливо коли йдеш вздовж водички, пролазячи через рідкісні гілки повалених тропічних дерев. Як Малайзії це вдається, вона буквально щодня дивує чимось незвичайним та красивим.

Особисто я вже дав оцінку цій поїздці як найкращій на нашому досвіді. Але не порівнюючи звісно з Південною Америкою. Даша оцінювала більш жорстко і аргументів, щоб назвати поїздку кращою поки що було недостатньо. Але докази насправді не змусили себе довго чекати, вони ховалися за наступні два дні нашого маршруту. А тим часом ми по острову загулялись настільки, що нас по червоних мітках знайшов один з туристів нашого човна, і закликав повертатися. Добре, хоч поплавали перед прогулянкою. Чотири години пролетіли як одна мить. Мить зі швидкістю 90 кілометрів на годину. Ми знову у містечку Ченанг. Тепер можна поїсти і далі в дорогу. Проходячи повз стоянку таксистів почули вітання рідною нам мовою. Обернувшись, побачили гордого таксиста, з яким учора проводили культурний обмін. Добре, ми хочемо тебе взяти в оренду з машиною. Але правил черги вони дотримуються суворо. Зараз була черга лячного таксиста. Таксист виглядав невпевнено і здалося, що він п’яний. Я уточнив у нашого вчорашнього друга, чи справді таксист адекватний і не п’яний. Мене хлопець запевнив, що у цій країні ніхто алкоголь не п’є, а цей драйвер справді добрий. Тим паче він його родич. Ну ок. Застрибнули в машину, дідусь радісно обернувся до нас і спитав з чого почнемо. “У місто Куах!” Скориставшись черговим тривалим переїздом я подрімав. Ось незрозуміло як на острові довжиною 30 км можуть бути настільки довгі переїзди. 

Подорож по острову Лангкаві

Орендували таксиста ми приблизно на 4 години. Місто Куах нас зустріло настільки яскравим і сильним сонцем, що очі було боляче розплющувати. Площа з гігантською статуєю орла була звичайно гарна, але мружитися доводилося настільки, що орел був не в радість. Він хоч великий був, його було легко помітити. А ось змія, що чекала на Дашу в парку, була досить маленька.

Якоїсь миті Даша зупинилася щось у мене перепитати і можливо завдяки цій зупинці шляхи зі змією не перетнулися. Але зближення було метрове. Видно було, що гадюці теж не сподобалася ця зустріч. Покивавши головкою в різні боки, вона поповзла геть. Парк був красивий, але настільки тихий, безлюдний і трохи занедбаний, складалося враження, ніби ніхто не вижив після атаки змій.

Парк був дуже довгим, в кінці нас чекав глухий кут. Потрібного виходу не було. У спробах знайти найближчий вихід ми набрели на дірку в паркані. Швидше за все, комусь зовсім терміново треба було вийти. За діркою на нас чекав рів з болотом. Влада робила все можливе, щоб з парку ніхто достроково не вийшов. На болоті лежали колоди – залишки невдалої переправи. Ми ризикнули повторити подвиг невідомого туриста і за допомогою колод здолали смугу перешкод. За парком була мечеть, до якої ми так хотіли дістатися, але вона виявилася набагато простішою ніж на фотках.

Загалом так, кому захотілося екстриму на Лангкаві, вирушайте до парку міста Куах, там на вас чекає справжня смуга перешкод. До того ж у парку ще й батарея від фотоапарата розрядилася, запасна була в машині таксиста. Сівши в машину, ми взяли курс на середину острова. Паралельно з нами тракторист теж вирішив узяти курс на середину острова. Оскільки двостороння дорога була досить вузькою, то задню конструкцію трактора ми дуже детально вивчили під час поїздки. На карті у мене була позначка без підпису, таксист теж не зміг пояснити, що там, але погодився, що треба відвідати. Це виявились термальні джерела. На вході дівчина широко посміхалась нам і зарядила якусь дику ціну близько 50$ за джерела. Побачивши шок у наших очах, поспішила додати, що помочити ніжки коштує по 3 рингіти (0,75$). Ну ніжки можна і помочити.

Шкода вода не холодна, а гаряча. Хоча теж так ніжки опустиш, одразу релакс по тілу, теплі спогади. Ще почало похмурніти і дрібний дощик якось затишно накрапав. Але так, ненав’язливо, дуже рідко. Погулявши територією ми залізли в машину і поїхали своєю дорогою, а дощик своєю. Наступною зупинкою був найкращий пляж острова Tanjung Rhu Beach. Було цікаво, що в пляжі такого, що він вважається за відгуками найкращим. Ми приїхали туди в дуже похмуру погоду і вода була темною, але пейзажі пляжу, гори у воді давали всі надії на те, що пляж під сонцем буде дуже красивим. У нас у цій поїздці два рази заплановано відвідини острова Лангкаві. Ось і чудово, ми вже точно знаємо, що хочемо подивитися в останній день своєї поїздки. Оскільки на сонце цього дня можна було не розраховувати, то ми поїхали далі. Наступним у нас був пляж із чорним піском.

Коли ми до нього дісталися, далеко в море вже лилися зливи. Як не дивно, але цьому пляжу дуже йшла така погода. Було дуже мальовничо та красиво. Ще схоже був відлив, тому що по рівному пісочку легко гулялося. Вдалині, вздовж зелених ландшафтів височів завод. Вигляд був настільки дивний і не реальний, що здавалося, ніби ми в комп’ютерній грі. Все ніби в тематичній графіці, немов квест якийсь.

Очам здавалося ніби перед нами картина. Ще й мережка чорного піску впереміш із жовтим. Блукати тут хотілося безкінечно, але шторм наближався до берегової лінії. Я помітив, що островів на горизонті поменшало. Коли зник острівець, який був зовсім неподалік нас, ми зрозуміли, що треба дуже швидко повертатися в машину. Я взагалі не знаю, що робити у разі потрапляння під малазійську зливу. Залишити пляж, нам вдалося до зіткнення з водяною стіною дощу.

Дощ так і не наважився перетнути межу пляжу. Ми в дорозі були вже більше трьох годин, для такої вилазки на сьогодні, мабуть, вистачить. Ми почали дорогу назад. Паралельно з нами цей трактор, теж, мабуть, вирішив, що на сьогодні вистачить. У нас було немов повторення курсу з чого складається зад трактора) Оскільки ми об’їхали більшу частину острова, то зворотний шлях був вже зовсім іншою дорогою і повернулися ми до Ченангу з протилежного боку. На вечерю на нас чекав рис по-патайськи. Моя порція рису виявилася на диво невеликою. Тому я вирішив допомогти Даші з рисом, запихаючи в рот весь перчик, що Даша виловила в тарілці. Даша з жахом подивилася на моє обличчя і уточнила, чи не їв я рис, що лежав скраю, бо там було багато перцю. Останнє, що я встиг сказати “Я не надто парюся за перець, усе норм”. За секунду стало не норм. Через 5 зовсім не норм. Секунд через 30 я боявся знепритомніти від того, що язик буквально на частини розривало. Ні водичка, ні морозиво не могли врятувати мене від того дракона, що вирував усередині мене. Якоїсь миті муки припинилися. Коли я зрозумів, що відчуваю смак, дуже зрадів. 

Ще одна романтична прогулянка нічним пляжем. Настав момент першого прощання з Малайзією. Воно було не дуже сумним, тому що в цьому дивному маршруті у нас буде Малайзія ще цілих два рази))) Зі сторони може здаватися дивним такий маршрут, але повірте — він ідеальний. Ці два дні на Лангкаві були неймовірні. По дорозі в готель на нас чекала ще невелика пригода, наше таксі потрапило в аварію, але на тлі з’їденого перцю це взагалі була дрібниця. Наш готель мав особливість. Серед сну є такі п’ять хвилин, коли ти не спиш. Оскільки по сусідству з готелем є мечеть, яка не те щоб співає, але ще й щось довге промовляє. Мабуть, проповіді. Тиша, знову сон. Будильник. Час у Таїланд!

Продовження оповідання

Початок подорожі тут

Це був наш ювілейний п’ятий Стамбул і, відповідно, сьомий раз у Туреччині. Ось хочу сказати одне, міст у цьому світі багато, а Стамбул один. Один такий затишний та гостинний. Навіть коли в тебе є всього 13 годин у цьому місті, ти їм проймаєшся повністю. За таку довгу пересадку нам мали видати безкоштовно готель із трансферами та екскурсія містом. Але в нас як завжди були свої плани щодо цього, і ми з літака найкоротшою стежкою побігли в метро. Взагалі, той факт, що ми пройшли перший переліт – доводив, що з квитками все нормально. Щоправда, на реєстрації трохи збентежило питання, коли на моє прохання виписати всю групу квитків до Лангкаві, я отримав відповідь “А Лангкаві це де взагалі?”. Але Лангкаві таки справді існував і це не могло не тішити. Прикордонна служба запровадила вимогу сканування відбитків вказівних пальців.

Як для лютого, то з погодою нам дуже пощастило. Поки доїхали до центру – визирнуло сонечко і більше не ховалося. Погода була на десять градусів тепліша за Київ. Але “мінус один” нам не давав змоги ходити без теплих речей. Оскільки ми вийшли не на тій зупинці, то познайомилися з містом ще ближче добираючись пішки до центру. По дорозі до центру ми зустріли чоловіка з класичним лохотроном з “втратою” щіточки для взуття. Але, як ми не намагалися перед ним маячити, на нас він не клюнув. Мабуть, обличчя сильно прошарені. 

В нас була дилема — хотілося їсти, але водночас сонячний Стамбул побачиш не кожен день, і навіть не кожну поїздку.

Трапезу довелося відкладати. Але смажені каштанчики, як завжди, прийшли на допомогу. Увібравши позитивних хвиль на центральній площі Султан Ахмет ми вирушили до нашого улюбленого парку з папугами – Гюльхане. Дорогою до парку нас супроводжували чарівні співи мечетей.

Зграї папуг наче на нас і чекали. Як тільки ми увійшли до парку вони відразу почали кружляти між деревами. Дерева гіганти так само велично росли вздовж паркової дороги. Це було одне з перших місць, які ми відвідали в першій подорожі до тоді ще незвіданого міста. У парку, на жаль, закрили парканом чарівні панорами на Босфор. Сподіватимемося, що це тимчасово. Крізь щілини паркану протока наче манила нас своєю блакитною водою.

Я звичайно не фанат ринків, але в азіатській частині Стамбула в районі Ускюдар є один риночок відвідавши вкотре, повертатимешся немов монетка до магніту. Ми заскочили в футуристичний трамвайчик і помчали Галатським мостом через затоку в порт Кабаташ. Ще приємні спогади викликають те, як у трамваї вимовляють це слово. Далі потрібно було зробити піший марш кидок до порту Бешикташ і ось ми пливемо в Азію на поромі. Хто б міг подумати, що в азіатській поїздці ще й в Стамбулі треба відвідати азіатську частину для повного занурення. На поромі нас чекали зігрівальні чашки улюбленого сахлепа.

А в Ускюдарі чекало на кожного своє. Дашу – шопінг із покупкою традиційних синіх домашніх штанів, а мене стаканчики свіжих фрешів по лірі. Мені здається, що продавець за всі роки мене явно запам’ятав. Тим часом тіні почали довшати і сутінки пробиратися по закутках вулиць. Оскільки сонячна погода нас більше не тримала, можна було розпочати свою ситну трапезу.

Це було прекрасно. Ось бувають місця на землі де подобається взагалі все.
Температура почала падати. Довелося навіть шапочку собі купити. Повернувшись до порту Бешикташ, природно, не без чашечки сахлепа, ми попрямували на вечірні гуляння в район Ортакьой. Сказати, що в цьому районі прикольно, взагалі нічого не сказати. Найбільше нашому візиту зраділи продавці стрітфуду. Один мені так міцно потис руку, що довелося перераховувати потім свої пальці. Холод тим часом все глибше проникав крізь наш весняний одяг. Але ще був час прогулятися центральною вулицею Істікляль. Потім ми на трамвайчику повернулися на рідний Султан Ахмет. Сказали нічному фонтану та площі “До побачення!” і помчали в аеропорт! Нашою наступною зупинкою буде столиця Малайзії, один із найсучасніших мегаполісів світу — Куала-Лумпур.

Продовження оповідання