З 2015 року ми чекали подорожі в материкову Іспанію. Тоді ми прилетіли з Канарських островів. З одного боку, начебто б і побували в Іспанії, але як виглядає материкова частина потрібно розібратися. Про Барселону вже чули багато позитивних відгуків, і це місто давно було у списку хотілок. І тут наче зірки зійшлися – безвізовий режим, лоу-кост тарифи МАУ, та ще й чотиризірковий готель в акції випав, все це зробило подорож дуже ласою та відносно недорогою. Ну як тут не спокуситись на квитки! Рік тому у вересні було ухвалено стійке рішення полетіти, залишилося тільки рік перечекати, вірніше поподорожувати. Спочатку були Сейшели і Катар, потім Познань і Берлін, франкфуртські будні, пригоди по-китайськи, грузинські застілля, чорногорські переноси рейсів, норвезький рай і нарешті настала черга самої Барселони.

У цій поїздці ми перейшли на наступний етап подорожей – один рюкзак та маленький міський рюкзачок. Приємним моментом поїздки є те, що у нас був лише один готель без переїздів з речами та нових заселень. Спочатку здавалося, що це дуже полегшить подорож, але на практиці час, що звільнився, виявився під зав’язку заповнено списком місць, які потрібно обов’язково відвідати. Гугл перед поїздкою традиційно обіцяв дощі та грози, за фактом нас залило лише один раз протягом години. Переліт пройшов легко, практично без турбулентності і цього разу навіть без овербукінгу. Хоча на цьому маршруті імовірність була. Від аеропорту до нашого готелю ходить прямий автобус.

Заселення пройшло за лічені миті. Готель був не властивого нам рівня, цілих 4 зірки. Коштував він по 46,5 євро за ніч замість 100. Це була чи акція, чи помилка. Знайшов я його, переходячи через купу рекламних банерів на різних сайтах. Я до останнього боявся, що розпочнуться проблеми під час заселення. Даша ж була впевнена, що нас поселять десь у підвалі, у кімнаті без вікон. Але затишна кімната на 2 поверсі, басейн та царські сніданки чекали саме на нас. З чого почати? На карті десятки десятків зірочок і не лише у Барселоні. Ааа паніка! Так, почнемо з маршруту на гору Монжуїк, ні, вона занадто близько, треба щось подалі вхопити. Отже, почнемо з площі Каталонії. Почали ми з архітектури Гауді.

Ми з Дашею не зовсім експерти в архітектурі, але будинки нормальні, із візерунками. Дівчина з брошуркою запевняла, що якщо ми заплатимо близько 20 євро з людини, то нам ще покажуть чудовий ремонт. Але спогади про наш власний ремонт ще досить свіжі і повертатися до них не хочеться. В усіх людях на вулиці було щось спільне. Буквально кожен третій був закутаний у прапор, кожен другий був одягнений у рожеву футболку і всі рухалися у певному напрямку.

Це виявився день Каталонії. Ми пішли за юрбою, що рухалася, згодом вона переросла в немислимих розмірів пробку. Навіть на метр зрушити було важко. Люди кричали, аплодували, махали прапорами. Якості вайфаю в місті варто віддати належне, навіть за такого скупчення людей він працював майже на відмінно. Далі ми хотіли подивитися тріумфальну арку, але весь натовп рушив саме туди. Дорогою головне було не зачепити стаканчики для монет, що тут розставляють ряди бомжів. Кожні десять метрів вони стоять рачки і вимагають щось від перехожих. Судячи з кількості бомжів у культурній столиці Іспанії, проблема з кількістю циган на київському вокзалі не видається мені такою гострою. Треба було рятуватися, а то ми взагалі нічого не подивимося. Ми сховалися у просторому парку Цитаделі. Якщо архітектура Гауді нам не особливо зайшла, то парк виявився дуже крутим. Це справді великий витвір мистецтва. Ми з Дашею обожнюємо гарні парки, цей припав до душі якось особливо.

Чи то багатоповерховий фонтан, чи то зграї папуг, чи незвичайне озеро з деревами, що ростуть, прямо з води, загалом щось у цьому парку є таке, чого не вистачає іншим.

На шляху у нас був перекус у Макдональдсі. Дуже здивувала наявність пива у меню. Я колись читав, що таке у Макдональдсах можливо, але серед попередніх тридцяти Макдональдсів різних країн ми зустріли таке вперше. Вечір ми провели в районі Старої Барселони та Готичному кварталі. Цим районам варто віддати належне, справді затишна атмосфера для нескінченних блукань.

Можна годинами безцільно гуляти і буде радісно. Головне не зупинятися, бо шоколадні хлопці почнуть наркотики намагатися продати. Ми з Дашею навіть експеримент провели. Я заявив, що якщо зупинитися і постояти на одній із центральних вулиць, то й кілька хвилин не пройде, як почнуть парити наркотики. Ми засікли час, я почав рух до затишного місця, щоб там зупинитися і зачекати чи буде щось відбуватися. Пройшло приблизно 4 секунди як до мене причепився афро-барселонець із вимогою купити наркотики.

Монсеррат

З самого ранку на нас чекав шикарний сніданок у готелі. Я думаю, це один із найкращих сніданків, що нам траплялися у поїздках. Серед іншого там був цікавий традиційний картопляний пиріг. У нас було невирішене питання, як дістатися Монсеррата. Гугл показував, що треба сісти на прямий поїзд прямо біля готелю, але хлопець на ресепшені дуже і дуже переконливо запевняв, що треба їхати в центр і цією ж гілкою їхати в Монсеррат. Я звернув увагу, що гугл показує, що ми можемо їхати відразу звідси. Але хлопець корінного африканського коріння сказав, що він краще знає, ніж гугл. Ми поїхали до центру, сіли на поїзд, доїхали до нашого готелю, там була зупинка біля поїзда, і поїхали цим же поїздом далі. Витратили додатково гроші та час заради того, щоб переконатися, що гугл знає краще. Коли ми доїхали до потрібної зупинки, нам треба було пересісти на спеціальний поїзд, який їде високо вгору зубчастою залізницею. Скелясті ландшафти тут нереальної краси.

Від храму розходяться різної довжини туристичні маршрути. Ми вибрали найдовший – Sant Jeroni, і вирушили в дорогу. Стежка займала близько двох годин в один бік. Серед скель яких тільки форм не зустрічалося. Я для себе відзначив скелю у формі собачки і навіть дав їй ім’я Грувер. Але і красоти тут! Тим, хто доходить до самого кінця, в нагороду дістається панорамний краєвид на величезній висоті. У багатьох тут місце для перекусу, але ми влаштували трапезу на сусідній скелі, куди не було стежки. Довелося трохи з екстримом видертися. Зате цілий пік лише для нас!

На зворотному шляху ми випадково пропустили поворот і потрапили ще на один оглядовий майданчик Sant Joan з іншого туристичного маршруту. Сюди туристи піднімалися фунікулером. Зворотний піший маршрут був дуже мальовничим. З усієї поїздки Монсеррат посів перше місце за визначними пам’ятками.

Коли ми їхали назад, за нами гналася гроза. Потужні блискавки били прямо в гори, добре хоч потяг не промокає. У підсумку, за годину ми грозу таки обігнали. У самій Барселоні ми її успішно зловили вдруге. Заливало так, що в переході з ліфта вирвався потоп. Крім потопу, перехід був просто переповнений мішками з кросівками, якими тут приторговують місцеві бізнесмени з південним акцентом. Здавалося, що така гроза ніколи не скінчиться. Як тільки злива трохи стихла, ми перейшли до локального wok-кафе. Найсмачніша вечеря на двох обійшлася у 16,5 євро. Навіть гроза припинилася від того, як ми смачно повечеряли. І знову нічна Барселона манила нас своїми вузькими вуличками. У Барселоні тішить те, що старих районів тут багато й одні переходять в інші. Ти не ходиш весь час по тих самих місцях, а щоразу відкриваєш для себе щось нове. Як не банально звучить, але нам із Дашею сподобалися живі статуї на вулицях.

Начебто тема стара і давно заїжджена, але тут вони справді професіонали своєї справи. І як тільки статуям ніхто не намагається нічого впарити) Гаразд-гаразд, розповідь не про Африку ж. Ми з Дашею в жодному разі нічого не маємо проти інтернаціональності чи кольору шкіри. Просто незрозуміло, чому саме представників конкретної діаспори об’єднує бажання торгувати барахлом і займатися нелегальними справами. Але найцікавіше, що масове жебрацтво у Барселоні розводять саме люди європейської зовнішності. Одним із цікавих відвіданих місць був магазин Діснея, ми там собі навіть сувенірчик прикупили. Також нас зацікавив своєю загадковістю ще один магазин. Він був загадковим у буквальному значенні цього слова. Ми на нього звернули увагу через гучне гарчання тигра. На стінах біля входу висіли великі знаки питання. Що ж, маркетологи, ваша взяла, ми йдемо до цього магазину. Магазин був пов’язаний з одягом. Але так просто піти не хотілося, адже він мав другий поверх, на який піднімався райдужний ескалатор.

Ну як же не покататися на такому. Ще й безкоштовні автомати зі старими іграми. Так, треба рухатися далі, все одно нам з одягу нічого не треба. Але магазин нас не поспішав випускати. На райдужному ескалаторі ми з Дашею загубилися так, що 3 хвилини шукали один одного. На виході з магазину на нас чекав фінальний козир, це була справжня голограма тигра, що виходив із нори та гарчав. Іноді щось їв і навіть ставав на справжні предмети. На цей час це найкращий магазин одягу, що ми відвідували колись у цьому Всесвіті.
Наступний ранок ми присвятили самій Барселоні. Стежка до фортеці Монжуїк нам знову здалася надто близькою, і ми поїхали до парку Гуель. Ми вже відзначали в одній із розповідей вічну проблему Європи – все постійно ремонтується. Барселона тут просто била всі рекорди, звуки болгарок і дрилів тут співали в унісон майже скрізь. Центральний парк якраз перебував у розпалі масштабного ремонту.

Але безкоштовна частина парку завжди рада прийняти всіх бажаючих та порадувати красою та співом пташок. Загалом нам парк сподобався. Але у платній частині ми не були. До речі, місто дуже приємно здивувало наявністю ескалаторів у різних місцях, де потрібно робити підйоми до визначних пам’яток. Ще по дорозі в парк зазирнули в будинок Вінса, цей будинок дійсно надзвичайно красивий, принаймні зовні точно. Сонечко наближалося до зеніту і потрібно було десь провести сієсту. Ми вирушили до музею науки CosmoCaixa. Крокодил у ставку, що знаходився в музеї, вирішив провести сієсту за трапезою.

Але, на щастя, нас від нього відокремлювало скло, і трапеза у крокодила так і не сталася. За склом був цілий міні-ліс з екзотичними птахами та рибами. До лісу можна було зайти, там на нас чекала величезна капібара. У самому музеї багато наукових інтерактивних явищ. Скрізь можна було щось для себе відкрити та взяти участь в експериментах. Ще там проходила виставка роботів, які ніяк не давали перемогти себе у хрестики нулики.

Ми свою денну трапезу провели поряд із крокодилом, який нерухомим поглядом спостерігав за нами, а потім кудись поплив і зник у корінні дерев. У музеї було добре, але на вулиці нас чекало 30-градусне нещадне сонечко. 

Біля музею знаходиться замок, який якимось чином пов’язаний зі знаменитим архітектором, але оскільки замок працював лише до 15:00, ми так і не змогли дізнатися, як і чим він пов’язаний. Наступна точка нашого маршруту – Лабіринт Орта.

Я завжди мріяв погуляти в лабіринті з кущів, які вищі за мене. І на 43 країні мрія збулася. Лабіринт на вигляд був невеликим, але цього виявилося цілком достатньо, щоб там поблукати і потрапити в глухий кут. Лабіринтом бродили кацапськомовні туристи. Ми поставили собі за мету потрапити в центр, не перетинаючись з кацапськомовними. У нас вийшла якась гра у вигляді пакмана, за яким лабіринтом ганяються привиди.

У Барселоні дуже зручно діють квитки на транспорт, одним квитком за 1,02 євро (якщо купувати по 10) можна їхати 1:15 з будь-якою кількістю пересадок на будь-якому громадському транспорті. Ми мали маршрут на гору Тібідабо. Маршрут складався з двох метро фунікулера та автобуса. Дорога зайняла 1:16. Тож ми навіть відчули себе хвилину бунтарями, що йдуть проти системи! Так, ми такі непередбачувані! На вершині гори знаходиться храм Святого Серця, який видно, мабуть, із будь-якої точки Барселони.

Там ще є парк розваг. Але парк схоже вирішив змагатися із тим замком, що працює до 15:00. Парк взагалі працює лише двічі на тиждень. Але в будь-якому разі тут чудова панорама на все місто. Цей вечір ми провели в районі Раваль. І це був черговий романтично-чудовий вечір! Ні, не буду я купувати “Кофе шоп”, перестаньте вклинюватися в романтику нашого вечора! Хлопець мовами не володів, але не втрачав надії, впарити нам косячок.

Таррагона

Ми чергували дні розвідування Барселони та її околиць. Сьогодні був день відвідин сусіднього містечка. Їхати туди поїздом близько години. Місто старовинне і таке ж затишне. Поблукати години три у Таррагоні те що треба.

Коли ми подивилися основну частину міста, я помітив, як сусідньою вулицею пройшла дівчина східного вигляду, пишно вдягнена як цариця, а за нею побігла купа дітей. Ми попрямували до перехрестя вулиць, поки ми йшли, з’явився ще один персонаж, якийсь султан. Як ми з’ясували, ці персонажі були не зовсім справжніми.

І бігли не тільки діти, просто порівнюючи висоту персонажів, звичайні люди здалися дітьми. Ми йшли разом із королівською сім’єю хвилин 20, поки вони не дійшли до школи і не зникли за її дверима. Цікавим вийшов перфоманс. На одному з плакатів міста ми побачили цих персонажів, зважаючи на все, тут днями має бути ціле свято, а це була репетиція. Містечко змогло нас здивувати.

Знову Барселона

Ми повернулися назад до вже рідної Барселони. Попереду ще половина прекрасного дня і можна почати маршрут від венеціанських Башт до фортеці Монжуїк. Маршрут пролягав через фонтан, національний музей і чомусь через спортивний комплекс, який був відзначений у нашому маршруті.

Ми не пам’ятали хто з нас і навіщо його відзначив, але коли дісталися, стало ясно. Це не просто комплекс, а замаскований майданчик для запуску космічних кораблів. Площа виглядала так, ніби у радянському союзі зобразили дуже далеке майбутнє. Якби мені треба було скласти легенду про походження цього місця, я неодмінно розповів би про те, як інопланетяни тут побудували пересадковий модуль з явним орієнтиром для посадки. У гуглі одна з будівель позначена як телекомунікаційна вежа. Але повірте мені, це швидше за все лазерна зброя або якийсь генератор чорних дірок!

Подальша дорога до замку була дуже зеленою та мальовничою. Ця частина Барселони ну дуже сподобалася. Ще був ботанічний сад, але там, на жаль, теж не дуже любили довго працювати. І сад уже закривався. Фортеця не підвела наші очікування. Крім території відкривався вид на величезний порт і аеропорт з літаками, що постійно приземлялися.

Взагалі дуже радісно, ​​що наші авіалінії за доступними цінами мають такі класні маршрути. Наступного дня у нас було заплановано щось грандіозне. Це те, до чого ми наближалися у багатьох країнах, але ніяк не потрапляли за часом. А тепер у нас це заплановано, і живемо ми зовсім близько. IKEA зустрічай нас!

В магазині

Ми з Дашею давно хотіли потрапити в цей чудовий магазин, і ось ми в натовпі, які чекають на відкриття. Відкриття мало бути 10 хвилин тому, але магазин ніби тягне інтригу. Взагалі ми думали, що будемо одні на відкриття, але чомусь він усім виявився потрібен, та ще й так рано. В основному всі очікували відкриття в кав’ярні Ікеа. Цілі сім’ї ситно снідали чомусь не вдома, а в магазині. Ціни тут були дешевшими, ніж у місті, і мабуть, їжа смачніша, раз мала таку популярність. Ми зареєструвалися у програмі лояльності і тепер маємо право на безкоштовну каву! І ось двері відчиняються, і величезний натовп річкою вливається в безкраї простори Ікеа. Магазин справді кумедний, ніби ти постійно переходиш із квартири у квартиру крізь невидимі портали. Мене правда не залишало відчуття що магазин за мною стежить, але це має бути нормою. Наскільки я знаю, в IKEA аналізуються дані про те, хто і де скільки часу проводить і що більше зацікавило.
Сьогодні у нас був останній день і можна було спокійно оглянути все те, що ми за 5 днів ще не бачили.

Зрозуміло, треба було відвідати Саґрада Фамілія. Але оскільки вона ще планує будуватися близько 8 років, то більш детально про її відвідування читайте в блозі не раніше, ніж через 10 років. Прогулялися крізь район Гарсія до парку Гуель, де традиційно вже потрапезували. У парку була кумедна ситуація з іспанською поліцією. Поліцейська в чомусь звинувачувала москальськомовних дівчат. Наскільки ми зрозуміли, ті без дозволу заїхали машиною до парку. До мене пристала іспанська дівчина з вимогою, щоб я припинив стояти, де стою і слухати, як намагаються оштрафувати порушників. Ця вимога висунулася красивою іспанською, але суть за жестами була зрозуміла. Дівчина представилася поліцейською, і навіть погрожувала перевірити мої документи, але не змогла пред’явити навіть своїх. Порилася у сумці і не знайшла. Точніше, вдала, що передумала їх діставати. При цьому дівчина не була у формі. Інша, що збивала штраф, була у формі, але не та, що підійшла до мене. Не дивлячись на наш непорушний спокій, тітка-поліцейська поводилася досить експресивно. Ми стояли на відстані приблизно 5 метрів від того, що відбувається на доріжці. На жаль, законів Іспанії ми не знаємо, але мені робота поліції видалася вкрай некомпетентною. Але я думаю, що знаходиться в громадському місці, де мають право перебувати абсолютно всі, не перетинаючи жодних поліцейських стрічок, не заважаючи жодному слідству, я маю повне право. А тим більше дізнатися, що саме я порушую, якщо є порушення.
Ще в цей день у нас були довгі блукання набережною Барселони.

Погода була похмура, море до себе не вабило, але гуляти вздовж було дуже мило. Вечір ми провели у вже перевіреному красивому парку Цитаделі. А після блукань старими вулицями ми вирушили на шоу фламенко.

Задоволення це коштує від 15 євро з людини і триває близько 30 хвилин або довше, залежно від того, яке саме шоу ти вибереш. Шоу дуже вразило, це був ще один чудовий вечір цієї поїздки. Можна було й дорожче заплатити за довше шоу, якщо вони вміють так витанцьовувати. Вранці у нас було ще трохи часу погуляти районом, де знаходився наш готель. Родзинкою прогулянки став дідусь, що напівоперним голосом співав іспанські пісні сидячи на лавці.

Ось і ми нарешті дісталися такого відомого туристичного міста, яке всіх в себе закохує. Нам наша подорож сподобалася, можна сказати майже дуже сподобалося. Найбільше сподобався Монсеррат та нічні гуляння по старих кварталах Барселони. Парк Цитаделі занесемо собі у віртуальну колекцію найкращих парків, що ми бачили. Ну а музей CosmoCaixa і в топ заносити не треба, якщо не помиляюся, це другий відвіданий музей за всі наші подорожі.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 11.09.2018 – 16.09.2018
Тривалість : 5 повних днів
Авіаквитки: МАУ
Екскурсії: Все самі
Складність поїздки: 2/10 (Легко)

Я не знаю, як це сталося, але у ковідні часи ми нарешті потрапили до країни, в якої відкрито кордони з Грецією. Ми були готові, як ніколи. У нас є біометричні паспорти, у нас дозвіл у вигляді PLF форми, у нас цифрові ковідні сертифікати з повним курсом вакцинації, який завершився 20 днів тому. Греція, приймай нас! Прикордонний офіцер уважно все вивчив і сказав, що тепер ми можемо пройти і здати за рахунок Греції експрес-тест, щоб напевно! Ми ще, як на зло, весь ранок кашляли, коли прокинулися.

Тести тут роблять вибірково. Ми були серед тих щасливчиків. Через 3 хвилини нам сказали, що ми можемо проходити на прикордонний контроль, і ось і все, ми в Греції! Як давно ми хотіли відкрити цю країну! Один одного привітали з першим грецьким кроком! Але чому ж тут так зелено? Мені завжди здавалося, що це повинні бути міста з великою кількістю руїн, що входять у всесвітню спадщину. Скрізь повинні бути рифлені білі колони, по вулицях дівчата повинні ходити, тримаючи руки під строгим кутом у 90 градусів, а на головах вази зі знаменитою олією! І взагалі, чому тут на колісницях не їздять???

Греція взагалі не така, як я в дитинстві уявляв! Сподіваюся, хоч грецький салат тут є? На щастя з усього перерахованого вище саме грецький салат тут є, причому у всіх ресторанах. Фуххх, можна видихнути. Якщо відсутність колон і глеків на головах ще можна пережити, відсутність грецького салату було б сильним ударом.

Я досі пам’ятаю той шок, коли дізнався, що в Празі не подають празький торт, який я так люблю. Цікавий факт, що в грецькому салаті сир кладеться одним великим шматком або поділеним на чотири великі шматки, хоча в домашніх умовах ми звикли додавати фету нарізану кубиками.

Так само дуже порадувала мусака, її зробили настільки еталонною, що я більше ніде не замовляв мусаку, щоб ця в пам’яті завжди залишалася такою ідеальною, так само не обійшлося без смачної рибки та глечика місцевого вина.

У подарунок від ресторану нам принесли місцеві солодощі, дівчина сказала, що їх готує її мати. Як же добре подорожувати смачними країнами і як добре, що смачних країн набагато більше, ніж несмачних. Хоча мені здається, ми в будь-якій країні знайдемо для себе куточок гастрономічного раю.

Тепер про Корфу, у нас часу було близько п’яти годин, щоб погуляти основним містом Керкірою. Місто мені настільки зайшло, що я його поставив нарівні з Барселоною. Знаю, що в мене зараз полетять тапки від мандрівників, які вже були в Барселоні, але я відкрив для себе багато схожих місць і більш виражену атмосферу.

Звичайно, тут немає творів Гауді, але самі вузькі вулиці, розташовані на них столики літніх ресторанів, церкви і навіть фортеця нас ніби повернули у прогулянку культурною столицею Іспанії. На карті заздалегідь ми звичайно ж проставили собі зірки, але коли нас поглинуло старе місто, то вже не потрібно було жодних зірок, просто хотілося всі п’ять годин тут невилазно тинятися.

І навіть коли ми пішли підніматися на фортецю, а вона, до речі, тут дуже шикарна, то я вже сумував за тим, щоб заново зануритися в серце старого міста Керкіри і звідти не вилазити. Місто мене не хотіло відпускати у прямому розумінні, тут продавали мою слабкість – заморожений йогурт.

Загалом, що я хочу сказати. Подорожувати до Ксамилю без відвідування Керкіри це як весілля без нареченої. І навпаки, якщо ти прилетів на Корфу, то пропустити Ксаміль це як відвідати Мальдіви, але без моря.

Повернення до Албанії:(

П’ять годин пролетіло швидше за п’ять хвилин. Пора повертатися до Албанії! Я, до речі, чомусь весь час не міг згадати, що ми саме Албанією подорожуємо, і щоразу при згадці Албанії намагався вгадати, що це за країна, не в’язалися у мене в голові така краса з Албанією. Вечір був досить прохолодний, на щастя, на кораблі виявилася закрита каюта, куди одразу ж усі перебралися. Я зайняв собі зручніше місце і задрімав. Як би все могло гладко скластися, якби я далі написав, що прокинувся вже в Албанії. Але прокинувся я просто як головний герой фільму “Життя Пі” від того, що корабель якось сильно хитається. Подивився на годинник, пливемо лише годину, значить ще годину попереду. Качало все сильніше і сильніше. Спочатку я зрадів, як організм спокійно переносить таку хитавицю. Але це був лише початок. Корабель почало реально кренити та вирівнювати. Здоров’я почало давати колективний збій. Неподалік нас група поляків голосно сміялася з того, що відбувається, але реально було вже не до сміху. Перевантаження, які почав відчувати організм, я не відчував ні на одних американських гірках. Людям починало поганіти. Як не дивно, але у всіх у запасі виявилися пакети. Я вирішив вибігти з каюти на свіже повітря, тому що дуже чутливий до запахів. Я почав бігти по каюті і навіть дивом утримався на ногах. Зовні корабель нещадно огортали масивні хвилі, всіх хто намагався пройти зовнішніми доріжками, кидало з боку на бік. Я схопився руками за бортові перила і намагався оцінити глибину пастки, в яку ми потрапили, що потрібно буде робити, якщо корабель програє в битві з морем. І головне над нами ясно небо, звідки такі хвилі?! Сподіваюся, ця історія не закінчиться так само як у персонажа із вищезгаданого фільму. Я розумів, що треба просто пережити цю годину. Погано було всім. Навіть ті веселі поляки в якусь мить погасли. Я розумів одне, від хитавиці принаймні не вмирають, потрібно просто пережити цей момент. Головне у разі аварії, вихопити Дашу і дотягнути до берега якомога більше людей. Хоча з такими хвилями я з жахом уявляв, як це робити. Але я добрий плавець, вода мій другий будинок. Коли ми нарешті припливли, я зайшов назад у каюту. Начебто всі на вигляд живі, але виглядають у прямому сенсі вбитими, хтось сидить з таким обличчям, що явно не скоро почне посміхатися, хтось просто лежить, не подаючи на вигляд жодних ознак життя, чи непритомні, чи то уві сні. Невпевненим кроком ми пішли з Дашею на берег. Дуже запам’яталися відірвані двері туалету, повз які ми проходили кораблем. Здавалося, що все позаду й можна розслабитися. Але, на жаль, мій організм не дуже товаришує з такими перевантаженнями. Поки ми їхали в готель, в очах почали виявлятися візерунки. Цей вид візерунків мені добре знайомий із дитинства. Якщо візерунки мають прямі або гострі кути – чекай на біду у вигляді найсильнішої мігрені через 30 хвилин. Якщо візерунок має круглі краї, може пощастить, якщо закинути голову назад. На жаль, це були гострі візерунки. Спочатку зник периферійний зір, це коли ти бачиш людину повністю, але окремі елементи, як, наприклад, обличчя в одну картинку не сходяться. А потім накрила та легендарна мігрень. Мало не здалося.
До чого я все це описую. Моя подруга кілька років тому потрапила у цілком ідентичну ситуацію на цьому ж маршруті, на цьому ж кораблі. Я чудово пам’ятаю, як вона описувала всі ці страхіття. Перед тим, як плисти в Грецію добре оцініть спокійність моря, прогноз сили вітру і по можливості заплатіть дорожче, але пливіть на “дельфіні”, а не звичайному кораблі. Він тут теж ходить і має свій розклад. Не повторюйте нашу помилку. Не повертайте смачну грецьку їжу назад у море)

Розповідь про Албанію.

Вже рік пройшов після великої подорожі Південною Америкою, а вона все так само яскрава в наших спогадах. Трохи синя, подекуди семикольорова та безмежно біла. Ні краплі спогади не потьмяніли про ті чарівні дні. Через рік чари знову повернулися. У вигляді мандаринового раю))) Але це була подорож на Канарські острови! Під час поїздки ми вже знали, що вона одна з наших найкращих.
Щойно Візейр оголосив про відкриття нового напряму – Тенеріфе, наступного дня квитки були вже на руках. Для досягнення мети ми зістикували два візейрівські раундтріпи через Будапешт. Найцікавіше, що до трансферної зони ми пішли єдині з нашого київського рейсу. Чергу на рейс було дуже цікаво розглядати, ось у житті не сказав би, що ці люди зараз летять на Канарські острови. Замість успішних бізнесменів у строгих костюмах на рейс стояли зовсім звичайні люди, і далеко не всі мали хоч якісь риси завзятих туристів. У літаку з нами як завжди ніхто не сидів, спочатку підсів якийсь загублений дядько, але потім і його повела стюардеса. Круто, коли заповнений літак та одне з єдиних вільних місць дістається саме твоєму ряду.

Тож у 5,5 годинному перельоті ми могли не лише сидіти, а й лежати. На борту звичайно були в усі тяжкі, а саме 13-та і 14-та серія останнього сезону, поки не сів планшет. За сидіння біля вікон ми доплачували 5 євро за раундтріп і ні краплі не пошкодували про це. Напрямок був для нас новим і за ілюмінаторами відкривалися дуже гарні краєвиди. Види звичайно не настільки шикарні як на підльоті до Шарму, але гідні. Спочатку чай за 2 євро нам здався дуже дорогим, але потім він виявився найдешевшим нашим чаєм на найближчі десять днів. Візейру як завжди дуже великий респект за стиль літака і форми персоналу.Це був перший з 65 перельотів у якому пілот розповідав про те, над чим ми пролітаємо, хоч і угорською, але все ж таки розповідав.

Був момент, коли літак сильно змінив свій коридор, в ілюмінатор було видно ще два перехресні літаки на сусідніх ешелонах. Добре, що всі успішно розминулись. Капітан оголосив, що пролітаємо Марракеш, а отже, ми на фінішній прямій. І під нами вже розстелив свою гладь атлантичний океан. А ось і Канарські острови почалися. Але чому досі не розпочали зниження? А ось і Тенеріфе напевно, ого який величезний, хвилин через десять польоту на повній швидкості, острів Лас-Пальмас зник позаду. Хм.. Це схоже був не Тенеріфе, але нічого ж собі якийсь величезний. А який тоді за розміром наш? Ми все одно не розпочинали зниження. У цей момент я відчув всю відстань між сусідніми островами і зрозумів, що подорожувати на сусідні острови таки не вдасться, добре, що Тенеріфе найцікавіший. Попри безтурботний сонячний прогноз, летіли ми в пелені. А в далині височить вершина вулкана Тейде. Нарешті почали зниження. Підлетівши до гігантського острова, пелена відступила і як за прогнозом і обіцяли була справді сонячна погода з зовсім легким серпанком. Приземлились! Ура! Перший крок на Канарські острови! Ого, нічого собі, вони теж тверді, перший вдих канарського повітря! АААА, Тааак, ми на Канарах! І ця приємна іспанська мова просто як веселка в душі розкочується. Люди всі дуже добрі та привітні, з радістю допомагають з усіх питань. Нам казали, що без автівки на Канарах ніяк. Ну що ж, перевіримо. Де наш автобус? А ось він, тож у дорогу!

Коста-Адехе

Наша перша зупинка була в північній частині острова, в Лас-Амерікас, а саме в місті Коста-Адехе, воно у них якось дуже дивно одне в інше перетікає. Хазяїн Юрій чекав нас з такою ж променистою усмішкою як на аватарці Airbnb. Ми жили у двоповерховому бізнес-центрі, на мінус першому поверсі, у переході, де два офісні приміщення були перероблені під кімнати. У нас не було вікон, зате були всі зручності навіть про які не було інформації в описі. Потім це виявилася не наша кімната і нас переселили в кращу. Може звичайно комусь були б важливі вікна і вид на океан, але за 25 євро на день це був просто канарський подарунок на тлі інших цін. Навіть кухонька своя була. Коли спілкувалися з місцевим гідом, він спитав скільки коштує наше житло, дізнавшись ціну, було видно, що він не сильно вірить нам, а потім ще й з’ясувалося, що я назвав ціну за двох… Було видно, що іспанець за нас щиро радий.
І ось, як мріялося, ми сидимо в дорогому канарському ресторані, поїдаючи смачну паелью під напівсухе вино. Що правда ресторан виявився далеко не найдорожчим, виявляється це звичайні ціни)))

Тости за тостом, поряд океан, всі тобі намагаються догодити. Повечерявши пішли досліджувати місто. Місто мало головну ознаку гарного міста, всі сидять та їдять у ресторанах. А хто не їсть, той напідпитку гуляє містом. Оскільки на виході з ресторану нам ще на дорогу налили по келиху місцевого медового рому, щоби запити літр вина, то ми буквально ширяли над островом. Пам’ятаю щось дуже веселе та смішне обговорювали, а на зустріч йшла аналогічна пара і про щось своє сміялися. Ми з чоловіком зустрілися поглядами і одночасно побажали один одному відмінного відпочинку, та тут всі були на одній хвилі. Набережна від нас тяглася в обидві сторони по 5 і 6 км, так що гуляти можна було вздовж океану скільки завгодно. Шкода, що безтурботність довго тривати не буде, із десяти днів перебування, як нам сказали колишні туристи “Ви для себе на всі десять днів знайдете, що дивитися”. І зважаючи на все, релакс режим закінчиться вже завтра.

Село Маска

З ранку ми вирушили на автовокзал, щоб дізнатися з чого ми починаємо наш маршрут. Місць для відвідування реально багато, а поки не дізнаєшся розклад автобусів, особливо не поплануєш. На вокзалі ми дізналися, що починаємо з села Маска, адже за 20 хвилин якраз буде наш автобус. Працівниці в віконцях автовокзалів — найцінніше що є на Тенеріфе, вони знають буквально всі маршрути та їх стикування по острову, просто кажеш куди ти хочеш потрапити, тобі тут же з посмішкою в 32 детально все розкажуть хорошою англійською. Купивши проїзний bono, ми вирушили у дорогу! Стикувальний автобус ітиме через 50 хвилин, а наш уже в дорозі близько години, цей момент трохи напружував, адже наступний стикувальний буде через 3 години. Але й тут іспанці не підвели. Другий автобус не їхав, доки не приїде перший. Задоволені, як слони, ми пересіли. Автобус помчав по гірських серпантинах, причому на таких висотах, що страшніше було ніж перший раз у літаку летіти. Але краса за вікном була неймовірна, здавалося, ну навіщо він нас кудись везе далі, якщо тут і так дуже красиво, але за описом далі ще буде красивіше. Якоїсь миті ми приїхали в сонячне гірське село.

Серед ранкової тиші лунали звуки гітари. Перша думка була «Мачу Пікчу!» Місце було звичайно далеко не Перу, але дуже схоже. Поблукавши по околицях затишного села, несмачно підкріпившись (смачно поїсти на Канарах була велика рідкість) ми вирушили в каньйон на зустріч пригодам, захопивши з собою мандаринів. Місцеві бачивши, що ми в босоніжках збираємося здійснити похід каньйоном остерігаючи нас відмовляли, мовляв, вам потрібні «мегакросівкиплюстридоспритності» Але які тут кросівки – літо навколо! Окрім нас у каньйон мало не у валянках усі перлися. Каньйоном спускалися близько трьох годин подумки співчуваючи тим, хто в цю літню погоду йшов у кросівках. Види були чарівні і дуже різноманітні, то скелі-гіганти, що закривали собою сонячне світло, то зелені гори вкриті пальмами, то річечки смарагдово-прозорого кольору, то кіт смугастий. Стій, звідки тут кіт узявся, як він стільки пройшов? Проте кіт із задоволеною мордою відпочивав на камінчиках.

Під час проходу через чергові чагарники, ми вирішили обійти їх сусідніми стежками. І ось ми вже йдемо по різних горах, сподіваючись, що вони колись зімкнуться. Мій шлях продовжувався не більше 10 хвилин і стежка просто закінчилася. Не можу зрозуміти, ну хто ж робить стежку, яка нічим не закінчується? З протилежної гори Даша переможно дивилася на мене. Перелізти з гори на гору було тим ще завданням.

Так ось, про види, ми навіть бачили високі скелі, що окремо стоять, як в Аватарі. А найефектніше це кінець тригодинного спуску – океан.

Далі шляхи два — для тих, хто приїхав на машині, починає чотиригодинний підйом назад. А ті, хто до машини не прив’язаний, сідають на катер і 20 хвилин на повному ході буквально ширяють по темно-бірюзовому океану вздовж могутніх скель у місто Лос Гігантес. Продовжувати свою подорож.
Останній катер відпливає о 16:30, майте на увазі. Летячи крізь морський бриз, ми раділи, що ми відносилися до тих туристів, що подорожують без машини. Причалили в місто. Навколо катера тут же скупчилася купа величезної риби, мабуть, чекала поки якийсь турист впаде з кінцями у воду. Можна було одразу вирушити далі у плавання дивитися на китів та дельфінів або поринути у затишне містечко. Ми вибрали місто, бо після напруженого спуску ще на хвилях гойдатися не хотілося. Мені сподобався девіз морських прогулянок «100% whales, no whales? Back money! ». Місто виявилося дійсно прикольним за рахунок того, що знаходилося на скелях.

Океан був просто магічного кольору – темна бірюза, а коли піднімалася хвиля, її гребінець був яскраво бірюзовим. Ми цей колір називали Аквафрі! Тут ми навіть смачно поїли китайську їжу в пекінському ресторані. Догулявши в місті до вечора, ми вирушили назад до рідної Коста Адехи. Перший день видався на славу — ноги гудуть. Але нічна прогулянка насамперед! Ми вирушили далі дослідити нашу нескінченну набережну. Іноді афроканарійці намагалися напарити то годинники то окуляри, як у Єгипті. Але з однією маленькою різницею, ті, що тримали купи годинників в руках у швидкій скоромовці того, що вони хочуть напарити, пропонували якийсь шоколад, а іноді й зовсім у відкриту марихуану та кокаїн. Ми, звичайно, не підтримуємо таке, але цікавість ціни просто розбирає. Треба у кольорового запитати що по чому, але це виявилось ще складніше ніж у Таїланді коли було цікаво запитати у дівчини скільки вона коштує. У Таї ми так і не наважилися поставити це питання. А тут дуже цікаво ж. І, як на зло, не всі відкрито говорять це слово, не будеш же з ним торгуватися за шоколад. І тут настав той момент між годинами промайнуло слово “Марі”, я відразу у відповідь “Хау мач?” Афроканарієць відразу почав нам нести щось не по темі з’ясовуючи з якої ми країни і як нам тут подобається, я все ж таки не відставав від мети «Вот прайс???». Наш темношкірий друг переконавшись, що відійшов разом з нами від натовпу, сунув мені в руку годинник, щоб я вивчав якість і розповів, що кораблик – 30, два кораблики – 50 євро. “Ок, вот ебаут кокаїн?” спитав я і взяв у нього інший годинник посилено виглядаючи їх якість, дивлячись на годинник у мене в руках хлопець розповів, що грам – 60 євро, 100 євро за два грами. Я йому подякував за інфу, сунувши йому годинник назад у руки. Наш друг чекав на продовження, але я сказав, що якщо надумаю, то я його запам’ятав. А потім думаю, може була погана ідея сказати нашому темному продавцю, що я його запам’ятав… Але зате як камінь із себе звалив, вгамувавши свою цікавість. Хоча так і не знаю чи багато це, чи мало. Я взагалі задумався, чи продавав він насправді ті годинники, чи ні.

Джангл парк

На другий день ми вирушили безкоштовним автобусом до тропічного зоопарку Jungle Park дивитися різні цікавості. Система проста платиш за вхід – усі шоу безкоштовні, скільки хочеш разів. Спочатку була вистава з якимись пташками. На шоу давали годувати з рук екзотичних птахів, садили на плечі та на голови. Друге Шоу було з морськими котиками. Було весело дивитися це шоу з прикольними елементами гумору. Цікавий момент був коли із зали покликали ніяк не підставну «Lucky girl» погладити котика, яка до того, як її покликали сиділа сама в одному з перших рядів, а як тільки погладила, побігла сидіти до мами на задні ряди.

Усього за 15 євро можна було сфотографуватися, щоб тебе цілував котик, так було написано на банері та вирізаний котик, що цілує вирізану дівчинку. Якщо вдало встати і закрити собою картонну дівчинку, вийде, що тебе цілує котик прямо з банера і безкоштовно. На третьому шоу хижі птахи ширяли у всіх над головами, злітаючи в небо і повертаючись.

Щоправда, пишуть, що птахи повертаються не завжди встигаючи до кінця програми. Між та після шоу ми гуляли серед джунглів цього парку. На Півдні острова є конкурент – парк Лоро, який дуже розрекламований. Я б не сказав, що джангл парк набагато гірший. Родзинкою парку була наявність бобслею. 4 євро і я лечу крізь простір на шаленій швидкості. Диктор щось кричить у мікрофон, але мені всеодно, мені добре. Після того, як пролетів трасу, емоції просто зашкалювали. У парку провели десь пів дня.

Оскільки у запасі ще була друга половина дня, ми вирушили купатися в океані. За всіма об’єктивними розрахунками це була буквально єдина можливість у цій поїздці. На півночі острова, де не можна купатися там шторм чи скелі та дуже красива вода. Де можна купатися, там хвилерізами закриті горизонти та водна гладь звичайного кольору, нічим не приваблива. Сірим вулканічним пісочком протопали у воду, а вона ще й прохолодна! Але ні, це океан, треба відзначитися. Пів години ми залазили, а потім я як відзначився, наступивши на морського їжака голою ногою, так відзначився на повну. Зловив, на щастя, лише два шипи. Один Даша відразу змогла дістати, а другий тільки боляче відчувався у глибині пальця. Відчуття як від жала бджоли, пульсуючий біль розходився від пальця. До готелю було пиляти хвилин 20, дошкулявши до готелю, я почав усвідомлювати всю глибину дупи, в яку я потрапив. Для підйому на вулкан потрібно було отримати дозвіл на певний час, черга на один місяць вперед, наш час – завтрашній ранок. Як не крути, а через 20 годин я маю бути на вершині інакше шанс втрачено. Голки навіть видно не було, але біль крокодильський якщо встати на ногу. В інтернеті я вичитав, що всі голки їжака все-одно не дістати, головне зробити так, щоб вони не створювали біль і тоді через два місяці розсмокчуться. Другий варіант більш надійний був через страхову компанію на два дні виїхати до лікарні. Ми пішли третім шляхом – орудували підручними засобами. Спочатку Даша колупала там зубочистками, але це не дало результату. Після декількох падінь у непритомність Даші, я гострим ножем вирішив сам собі зробити операцію. З ножів у кімнаті було якесь невелике мачете, здавалося, що при неправильному русі палець з ноги як пір’їнка відлетить. Розрізавши палець, зміг ножем намацати голку, при дотику до голки лунав керамічний скрегіт. Весь час Медсестрі Даші доводилося промокувати кров (і непритомніти). Операція тривала годину, і я вже не був упевнений, що така втрата крові є нормальною. В один момент колючий біль значно вщух. Голку начебто й не дістали, але начебто й не створює тепер таких проблем. До речі пишемо цю розповідь удвох я і голка)))) Другу годину цих самотортур я б не витримав. Загалом відзначився в Атлантичному океані так, що назавжди запам’ятав. Відлежавшись, ми вирушили на традиційну нічну прогулянку набережною. До речі, їжа часто була несмачною, але в ресторанчику при нашому готелі завжди було смачно і душевно. Цього дня ми забрели зовсім далеко, дійшли до цілого неосяжного палацу, це виявився хард-рок готель.

За розмахом будівлі він явно перемагав усі готелі острова. До речі, молоді в листопаді було настільки мало, що в основному наш відпочинок проходив серед бабусь і дідусів за 70. Зате дуже зручно, що ніде черг не було.

Вулкан Тейде

Дуже довгоочікуваний був день, адже все що я знав раніше про туризм на Канарах це тільки вулкан. З Коста-Адехе їде один раз на день автобус туди-назад. На такий автобус проїзний не діє і коштує він 29 євро за двох в обидві сторони. Автобуси в Тенеріфе мега-комфортні та сучасні, їздити в них одне задоволення. Проїхавши селище Вілафлор, ми почали підніматися автобусом у гори. Природа острова кардинально змінилася, вздовж доріг були соснові гаї, а з доріг відкривалися безкраї краєвиди на океан та прибережні міста. Незабаром автобус зробив 15-хвилинну зупинку. Висота була близько 2000 метрів, ландшафти тут були зовсім інші. Кам’яні пустелі темних кольорів, нависаючі мляві скелі виглядали загрозливо і морально тиснули. Якщо доісторичні чудовиська існували, це була явно їх місцевість. Температура тут була за відчуттями 10 градусів, що на 15 градусів було менше вже звичної нам Канарської температури. Сівши в автобус ми вирушили до канатної дороги. До червоної межі, після якої може схопити гірська хвороба залишалася буквально сотня-друга метрів. Після Болівії я вже знав, що для мене це неминуче і одразу випив потрібну пігулку.

У черзі на канатний фунікулер сумарно простояли трохи більше 40 хвилин. Заодно й перекусили місцевих пиріжків. Підйом тривав хвилин 8, причому місцями вагончик настільки різко йшов униз, що всі аж скрикували. І ось відчиняються двері, ми на висоті 3500, далі є два шляхи, ті, хто має дозвіл йдуть на вершину вулкана, інші можуть погуляти на оглядових майданчиках. Ми як просунуті туристи належали до першої групи, за що окреме дякую Олені Шедіній. Вгору треба було піднятися на якихось 150 метрів над рівнем моря, але стежками. Спочатку був адреналін і розрідженість повітря так сильно не відчувалася, але хвилин через 5 з’явилася важка задишка і в очах пропливали пульсуючі візерунки.

Десь з годинку ми не кваплячись піднімалися, роблячи масу перепочинків, поки організм повернеться в нормальний стан. З кратера вулкана було видно, що він трохи димить. Перше питання було «А так взагалі має бути?». За статистикою вулкан Тейде вивергається приблизно раз на 110 років, востаннє вивергався в 1909-му році… Чим ближче до кратера, тим більше сірчаних випарів. Коли до кратера залишалися лічені десятки метрів, накотила нова хвиля адреналіну і гірська хвороба відступила. Останні кроки ми буквально пробігли і ми на вершині в сірчаних хмарах. З одного боку проглядається океан, з іншого — рідкі хмари пропливали під нами, над нами і через нас. Це наш перший вулкан, на вершину якого ми піднялися. 3718 метрів.
До речі, організм досить швидко адаптувався до висоти, гірська хвороба відступила. Спустившись назад до роздоріжжя, ми пішли гуляти оглядовими майданчиками. З джерел сірчаного диму гріло теплом, навколо купки снігу та зловісного кольору, і форм скеляста місцевість.

Скажімо так, вулкан далеко не найкрасивіше, що можна побачити на Канарах, за красою він на п’ятому місці з відвіданих місць на Тенеріфе, але сам факт підняття на вулкан додає тобі +1000 до туристичного скіла, тож відповідно підніматися потрібно кожному). Рашистська дівчина зробила комплімент водієві, який говорив тільки іспанською, а щоб йому зрозуміліше було вона говорила повільно і чітко по складах “Ви-очень-хороший-водітєль!”, Я не впевнений, що водій взагалі зрозумів, що вона до нього зверталася. Завжди радував інтелект рашиків, які знаючи тільки рашистську, вони завжди всім закордонним людям, говорять повільно і по складах, напевно в кожній поїздці спостерігали таких експонатів. Але, на щастя, починаючи із 2022 року таких експонатів вже майже не буде. Повернувшись назад у вечірні 24 градуси, ми закріпили враження про підйом смачним морозивом. На щастя, голка в нозі не завадила підйому, та й у кросівках із нею легше. Тааак, відпочинок йде насичено, лише третій день, а скільки вже було. Через те, що ми чергували види активності щодня, то завтра на нас чекає більш релаксовий, але не менш активний відпочинок.

Аквапарк «Сіам Парк»

Я колись про нього читав і пам’ятаю, що собі його взяв на замітку як маст до відвідування, і не дарма. На вході ми купили відразу твін-тікети для одноразового відвідування аквапарку та Лоро парку, що знаходиться на півночі острова. Такий квиток дає загальну знижку та за літнім тарифом коштує 59 євро з особи. Після входу на територію все виглядало, м’яко кажучи, красиво, хоч слово красиво навіть нічого не опише. Ми ніби повернулися до Таїланду, у ті рідні джунглі та тропіки. Насправді види були лише трохи краще, ніж у нашому тайському готелі Woodlands hotel, але як же це зачаровує. Спочатку треба було подолати бажання скрізь фотографуватись, бо головне тут було накупатись скрізь, а потім все інше. Територія просто величезних розмірів.

Спочатку по разу прокотилися на гірочках звичайного рівня, а потім пішли дивитися що тут із цікавих гірок. Перша гірка називалася безневинно «Volcano», у коло садили по чотири людини обличчям один до одного, ноги треба було скласти один на одного. Діаметр входу в гірку був більший за людський зріст, а сама гірка всередині непроглядно темна. Мені пощастило найбільше, я їхав спиною вперед. Після набору швидкості гірка різко йде вниз і починається кілька секунд падіння в повній темряві, та ще й в моєму випадку спиною вниз. Верещали всі так, що фільми про зомбі просто відпочивають. Після приземлення трохи просвітліло і нас закручували до центру вирви, далі продовжувалася спокійніша гірка.

Друга ж гірка величала себе The dragon. Вона була світлою. Коли нашу четвірку посадили в коло, нам пояснили, що треба буде дуже міцно триматися за коло і в жодному разі його не відпускати. Насторожуюча порада. Уперед! Спочатку було навіть без криків, але коли швидкість набралася дуже висока, ми вилетіли з труби в гігантську параболічну стіну. На набраній інерції ми мчали вертикальною стіною просто вгору на дуже великій швидкості, в гірку зазирав гігантський грізний дракон. Коли ми були на піку висоти стало ясно, чому потрібно було міцно триматися, у трьох туристів, що сиділи поруч зі мною, був просто застиглий страх на обличчі перед падінням вниз. Інерції вистачило, щоб кілька разів параболою пролетіти в кожну з верхівок, після чого нас затягнуло потоком води в наступну трубу, і ми помчали далі.

Гірок в аквапарку багато і якби були черги, то ми не встигли б на кожній побувати. Найцікавіша для мене була гірка попереду, її висота з десятиповерховий будинок і практично вертикальна та відкритого типу, закінчується прозорою трубою, що проходить через басейн із живими акулами. У черзі на цю гірку здебільшого стояли мужики міцної статури. Під час підняття був великий ряд попереджень, що трапиться якщо раптом підняти голову або неправильно лежати. На самому верху, інструктор ще раз показував табличку з правилами безпеки і просив стоячи продемонструвати, як саме ти лежатимеш на гірці.

З висоти цієї гірки добре видно прилеглі міста. Моя черга і починається політ. Швидкість набралася настільки висока, що у вухах лунав хрускіт від вібрації кісток. На такій швидкості м’язи починали боліти лише від факту тертя води. Коли я влетів у басейн з акулами, він для мене був як маленька синя смуга, а по вильоті з гори був жорсткий процес гальмування тілом об воду. Так, незабутні у них тут гірки))) Були ще різні цікаві гірки, тож приїжджайте самі й побачите. Смачно поївши у ресторані, ми пішли скрізь фотографуватися. Потім ми вирушили в подорож на колах річкою. На час міні-подорожі річкою зникло за хмарами сонце і було трохи прохолодно.

Але ж яка краса була, та ще навколо справжні шедеври природи. Хвилин через 25 плавання була розвилка на фініш або активніше продовження. Звичайно ж, незважаючи на прохолодність, ми попливли на продовження. У деяких місцях течія була повільною і доводилося гребти руками, але коли почалися спуски та пороги було весело. В кінці ми пропливали через той же басейн з акулами, тільки перпендикулярно високій гірці, тобто ми пливли у великому скляному тунелі, а навколо плавали акули по той бік скла, причому досить зубаті. Час від часу над головами пролітали люди з тієї божевільної гірки. Як тільки ми припливли до кінця, визирнуло сонечко. Ми пішли на територію, яка назвалася “Море”. Там був райський куточок, але вода в прісному морі була прохолодною, всі ліниво засмагали на лежаках, у воді було кілька людей. Але тут лунає гуркіт із глибин і всі як по сигналу помчали в цю нетеплу воду. Назустріч сотні людей мчало просто цунамі, яке всіх поглинуло, а найшвидші встигли навіть випливти на верхівку. Море почало штормити, я так само побіг у воду, знову глухий грім і чергова хвиля мчить, я їй на зустріч. Поблизу вона виявилася ще більшою та ефектнішою. Даша сиділа на лежаку і хвилин за 5 теж здалася і побігла в прохолодне море. Під час цих хвиль температура води взагалі не помічається. Тепер на лежаках майже нікого не було, усі були у воді. Не дарма цей аквапарк має світовий рекорд за найвищі штучні хвилі.

Коли ми дізналися, що аквапарк закриється о 17:00, дуже засмутилися, 7 годин пролетіло непомітно. В інтернеті я перевірив свої здогади і так, цей аквапарк дійсно вважається найкращим у світі і це дійсно так і є! У листопаді людей було мало, вранці максимальна черга була у 16 людей на гірку в яку садять по 4, тобто в межах 5 хвилин. Вдень людей на гірках взагалі практично не було. Але не заздрю ​​тим, хто тут відпочиває у пік сезону, бо бачили позначки «1 година до спуску», тобто якщо ти тут стоїш у черзі, то спустишся через годину. Аквапарк до відвідування обов’язково!

Увечері ми пішли гуляти в інший бік набережної, за описом там був якийсь дуже престижний район. У той момент, коли фраки на офіціантах стали дорожчими за наші авіаквитки, ми зрозуміли, що досягли цього району. Коли я пішов в один із ресторанів у туалет, у мене було таке відчуття ніби я Лувр відвідав. Пафосу в тому районі було багато, навіть афроканарців з годинником не було) Маршрут вечірніх прогулянок найчастіше був простий, йдеш у якийсь бік до нестачі сил, а потім повертаєшся на автобусі. Перевага району Лас Амерікас у тому, що скрізь красиво, куди не піди. Наступний день був останнім на південній частині острова, на нього ми припасли нову для нас розвагу.

Геокешинг

Першу частину дня ми бродили вуличками, на яких ще не були, пообідали і за рекомендацією Lecype завантажили додаток “Геокешинг” на планшет. Карта Лас-Амерікас одразу закешувалася для офлайн режиму і на карті з’явилося безліч відміток, де інші геокешери залишили свій скарб. Причому найближчий скарб по карті опинився за 150 метрів від нашого хостела. Шикарно! Вирушили ми на хвилеріз і посилено шукали в камінні, але скарб опинився в коробці з вогнегасником. У цьому скарбі був просто блокнотик, щоб відзначитися, що ти знайшов його. Але скарб охороняло діарейне прокляття, так що довелося потім повернутися в готель і заразом запастися ручкою. Другий скарб перебував у місцевій церкві, яка непомітно розташувалася серед ресторанів, причому було зазначено, що господар про скарб у курсі. Підійшовши до звичайного на вигляд приміщення, ми виявили, що всередині церква. До нас підійшов літній чоловік, тому що ми були єдиними відвідувачами. Я сказав: «Ві а лукін фор геокечінг!», Він перепитав «Геокешинг???», «О, єс, геокешинг!» Чоловік з посмішкою підвів нас до декоративного дерева, і вказав на висячу баночку між гілок, і розповів нам, що йому дуже приємно, що ми прийшли до нього за скарбом. У цьому кеші була сережка, але через те, що нам не було що покласти натомість, ми її не забирали, а тільки записалися. Гра дуже затягнула, і коли сідало сонце, ми вже були в горах на околиці міста, читаючи в черговому скарбі записку про те, які тут відкриваються гарні краєвиди.

Суть гри, що ти відкриваєш для себе в місті цікаві місця в яких так і не побував, завдяки грі ми відкрили для себе в Лас-Амерікас ще купу красивих місць. Коли планшет сів, ми вже були зовсім на околиці. Так закінчилася наша подорож південною частиною Тенеріфе, але як тут кажуть: «Якщо ви були тільки на півдні, то вважайте, що ви не бачили Канар!» З самого ранку розпрощавшись із господарем Юрієм, який нас люб’язно підкинув на автовокзал, ми вирушили на північ.

Пуерто де ла Круз

Поки їхали, звернули увагу, що природа та клімат дуже змінилися, якщо на півдні рослини росли тільки там, де їх добре поливали, то тут просто були скрізь зелені гаї, навіть там де не треба) Вийшовши з автобуса ми запустили пошук по GPS і були дуже раді, що точка нашого готелю була за 400 метрів від нас, тому що місто велике. Після нашої затишної Коста-Адехи перший день була реальна акліматизація та звикання до великого міста. Місцевість берега тут дуже скеляста і океан на всю красу показує свій характер, а колір його просто… не втримався, побіг купатися. Пройшовши чорним вулканічним пісочком, я поліз у штормовий, але теплий океан. Якщо вглиб через скелясте дрібне дно я якось проплив, боячись зловити в обійми брилу, то назад океан не сильно хотів відпускати, затягуючи до центру. Але наявність бічного хвилерізу надавало впевненості, що не утягне з кінцями. Поки вилазив, трохи покоцав ноги, але був задоволений як слон. Ось такий і має бути атлантичний океан! Далі треба було вирушити на місцевий автовокзал і спланувати наші маршрути по півночі. Реліктовий ліс, як потенційно не найцікавіший і важкодоступний відкладали ближче до кінця подорожі. Хоча насправді якби ми знали, що це таке, то не ставили б відвідування вулкана в пріоритеті в цій поїздці. Добре, до міста їхати хвилин 25. Далі треба було вирушити на місцевий автовокзал і спланувати наші маршрути по півночі, реліктовий ліс, як потенційно не найцікавіший і важко відкладали ближче до кінця. Хоча насправді якби ми знали, що це таке, то не ставили б відвідування вулкана у пріоритеті в цій поїздці. Дівчина в віконці від себе порадила до нашого маршруту додати сусіднє містечко Ла-Оротава, тому що у нас було відповідне вікно в маршруті. До міста їхати хвилин 25.

Ла-Оротава

Це виявилося затишне гірське містечко з красивими вузенькими вуличками, скрізь де гуляєш радіє око. Вся краса затишних вуличок прикрашала фон з безмежного океану десь там вдалині. Варто зауважити, що в цьому місті явно живуть ліліпути, оскільки дверні отвори в будинках були впритул моєму зросту, а то й зовсім нижче. Причому ці ліліпути явно дуже жадібні, тому що це поки що єдине іспанське місто де були платні туалети, а в кафе майже скрізь не пускали, якщо у них нічого не купити.

Начебто від умови обов’язкової покупки тобі замість туалету різко захочеться шоколадний торт. Ще запам’ятався дорогий музей із безкоштовним входом – заходиш безкоштовно, а все всередині – все платно. А так містечко норм, для релаксуючої прогулянки гірською місцевістю в самий раз, ми навіть поблукали в ньому шукаючи вихід серед городів і грядок. Повернувшись до Пуерто де ла Круз, ми замовили на вечерю велику паелью, щоб не помилитися зі смачною їжею. Та ще й під вино було якраз. Цікавий факт, що вино називається домашнє, а відкорковують його зі звичайних магазинних пляшок. Здолавши пів порції нашого блюда, решту нам запакували з собою, щоб завтра поснідати. Щовечора ми обов’язково їли заморожений йогурт на десерт. Вночі океан виглядав зловісно, особливо коли ми пішли, підніматись у гору над урвищем. Ех, що я вам скажу, нічні прогулянки у Тенеріфе це щось незвичайне і безумовно має свій шарм.

Наступного дня у нас заплановано перший у Європі та третій у світі зоопарк Лоро парк. Причому його реклама була просто скрізь — на автобусах, банерах смітниках і в усіх частинах острова.

Лоро-парк

О 09:00 ранку з декоративної лоро-платформи нас забрав безкоштовний лоро-паровозик, і ми помчали дорогами та трасами до лоро-парку. Їхали ми хвилин 15. На вході пред’явили наш твін тікет, куплений ще в Сіам парку і вирушили на перше шоу.

Принцип той самий, що і в Джангл-парку — платиш за вхід у парк і відвідуєш усі шоу скільки завгодно. Перше шоу було морських котиків. Морські котики вони завжди гарні й красиві, а наша кума навіть казала, що їла їх, але потім виявилося, що то була страва не з котика, а з морського коника. Деякі трюки, які показували котики, я ще не бачив у інших шоу. Людей тут звичайно було більше разів у сто, причому це було лише перше шоу.

У пінгвінаріумі

Трохи хотілося спати, тож я випив кави без кофеїну. Суворо звичайно, але те, що воно не справжнє ніде не написане. Такс, котики скінчилися, що в нас далі? Пташки! Тільки не в такому форматі як у Джангл-парку, тут всі сиділи навпроти сцени, на якій птахи демонстрували свої таланти. Було справді прикольно все підлаштовано. Папуга навіть пожежу на пожежній машині їхала гасити. Третім шоу були дельфіни. Але головним гостем програми був один із дресирувальників, у якого настільки була шикарно-біла посмішка, що йому явно за неї доплачували. Все шоу дельфінів з голови не йшла думка, як же можна так широко посміхатися?

Я думаю в індустрії реклами зубної гігієни дресирувальник міг сколотити цілий стан. Найголовнішим шоу Лоро парку було останнє шоу косаток. Тут уже людей було стільки, що було страшно, що не вистачить місця на цих гігантських трибунах. Сама арена була теж значних розмірів, адже там повинні себе вільно почувати чотири косатки. Над ареною великий екран із прямою трансляцією того, що зараз відбувається на трибунах. Камерою у фокус брали різних людей і дописували у хмаринці, що вони зараз думають. Особливо тролили якогось діда, який ніяк не міг знайти своє місце і не помічав, що він у фокусі камери. Потім почали у фокус брати по дві людини обводити їх у серце і не знімати фокус, доки ті не поцілуються. Було реально до сліз смішно, особливо, коли на двох хлопців навели камеру. Після такого розігріву почали транслювати попередження, що може бути з тими, хто сидить у Splash zone. Не дарма на вході по три євро продавали дощові плащі. Ми були спокійні, оскільки сиділи досить високо, але потім зрозуміли, що на сидіннях, які потрапляють до цієї зони, є спеціальні наклейки, і наші не виняток. Даша, проаналізувавши висоту, сказала: «Ні, ну не долетить». Через п’ять хвилин під час шоу ми хором промовили фразу «Таки долетіло!» витираючи з себе воду. Останній момент, що я пам’ятаю, величезний хвіст ударяє по воді в наш бік. Якийсь чоловік під час цунамі вирішив збігати за плащем для своєї дружини. Якраз на повному ходу під хвилю і потрапив, коли він повернувся до дружини з плащем, виявилося, що їхній сектор хвилею не накрило і дружина сидить суха, а він весь мокрий, проте з плащем у руках. Шоу не так цікаве, як ефектне, адже де ще подивишся, як мало не кити перед тобою показують трюки. А тим часом люди до парку все прибували та прибували.

При цьому вважалося, що на Канарах ми були не в сезон. Окрім чотирьох видів шоу на території цілий величезний зоопарк з екзотичними тваринами. Найбільше нам сподобався пінгівінаріум, вольєр з горилою, з білими тиграми, а також акваріуми з рибами, медузами і звичайно ж підводний тунель.

Пробули загалом годин 6, час пролетів швидко. Решту дня присвітили геокешингу, тим самим відкривши для себе красивий парк і шикарні краєвиди. Причому це полювання було не простим, а нічним. Насправді не варто було вночі шукати скарби, які і вдень фіг знайдеш. Заради одного скарбу ми залізли в такі густі чагарники, що навіть із підказкою «Перпендикулярно лавочці на відстані рівно 8,2 метра, ми його все-одно через силу знайшли». Зате не дарма, там виявився скарб-мандрівник, який вже був в Африці, Норвегії та Німеччині, здолавши за 2 роки понад 8000 км. Його маршрут ми бачили на карті. Тепер на цього мандрівника чекає дуже екзотична країна мало не на протилежній частині земної кулі. Причому знайшли його буквально в останній момент, адже потім нас накрила сильна злива, але на щастя поряд була кав’ярня. Наступного дня на нас чекала головна подорож цієї поїздки – реліктовий ліс, правда ми цього тоді ще не знали.

Реліктовий ліс

Хоч Даша мене і застерігала, що там може бути прохолодно, я всерйоз це не сприйняв. Реліктовий ліс — це ліс, що зберіг свою флору з часів динозаврів, тобто коли в цьому лісі гуляли динозаври, там росли саме ці доісторичні, унікальні рослини. З Пуерто де ла Круза треба було їхати з пересадкою через місто Ла Лагуна, причому час усіх пересадок дуже малий. Пересівши на інший автобус, ми поїхали у гірське місто Cruz del Carmen. В автобусі висів градусник, що показує температуру на вулиці. Температура падала буквально кожні п’ять хвилин. Причому ми починали з 24-х градусів. Коли на градуснику світилося 17 градусів, я вже шкодував, що не взяв у ліс теплі речі, зате Даша на щастя набрала з перебором.

На місці, в якому нас висадив автобус, була вершина гори та 7 маршрутних стежок, якими можна пройтися. Щоб зрозуміти, куди тобі краще є закритий туристік інформейшен. За досвідом якоїсь мандрівниці, чий блог ми читали перед походом, ми вибрали її маршрут довжиною майже 10 км TH10 (рекомендуємо маршрут). Стародавні зелені ліси поглинули нас, закриваючи своїми гілками небо. У лісі було прохолодно, але гарно. Стежка розділялася, і ми у туристів вирішили уточнити куди краще, у відповідь отримали «Це залежить від того, де ви залишили машину». Тут вкотре пораділи, що ми без машини, адже 10-кілометровий похід, перетворити на 20-кілометрове повернення не хотілося. Дізнавшись, що ми без машини, нас відправили йти через Чіманаду! Незабаром ліс закінчився і нашому погляду відкрилися просто фантастичні види величезних гір, вкритих реліктовим лісом.

Види були майже такими ж крутими, як і в Перу, я навіть за збігом у похід одягнув відповідну футболку. Після двогодинної дороги ми мали перекус у Чіманаді. Мені навіть щось смачне принесли. Щоправда, з другого разу, спочатку принесли якусь рибу, яку не я замовляв. А сусідній хлопець взагалі замовив суп, а принесли йому величезну страву смажених овочів, пояснивши, що суп — це назва страви) Перепочивши, ми вирушили далі. Якщо до Чіманади види були приголомшливі, то зараз вони стали приголомшливо фантастичні. Ще й часом були гарні урвища над океаном. Після Чіманади ми ще йшли кілька годин по цій красі.

Знайди мене)

Підйом на вулкан у порівнянні з цим лісом – крапля у морі. Вже коли починали спускатись, Даша звернула увагу на якихось людей, які під сусідньою горою вели перестрілку на автоматах. Одна проблема — не особливо можна зрозуміти страйкбольні це автомати чи братва вирішила суперечку порішати. На щастя, ми не були помічені. Дійшовши до кінця, можна було оцінити наскільки довгий маршрут ми пройшли горами, озирнувшись назад. Дуже хотілося наступного дня ще раз сходити іншим маршрутом, але ноги і крепатура мені сказали: «Це буде останнє, що ти зробиш». Реліктовий ліс залишив вічні спогади серед наших подорожей світом, це безумовно найкрасивіше що є на Тенеріфе. Там насправді ще щось можна було подивитися в місті, до якого ми дійшли, але зустрівши автобус, що відбуває, ноги самі побігли за ним, причому у гору. Добре, що водій зупинив. Далі був сон з пересадкою і знову сон. І обов’язково вечірня прогулянка набережною. Потім знову сон був міцний, як ніколи.

Ла-Лагуна

Останнє з рекомендованого, що ми ще не відвідали — місто Ла Лагуна. Містечко звичайно норм, але на тлі всього, що можна побачити на острові, ніяких особливих почуттів воно не викликало. Цей день був дощовим і реально було цікаво змінювати свій маршрут залежно від нальотів та інтенсивності дощу, зате побували на справжньому канарському критому базарі.

Потішило, що у зв’язку з дощем, наш готель нам видав безкоштовно парасольки, які ж Іспанці молодці, шкода правда, що коли заселяли острови, вони перерізали місцеве населення. Наступного дня ми мали часу лише до 12:00 ранку перед початком дороги. Вставши раніше, ми вирушили Геокешити скарби, пізнаючи незвідані частини острова.

Епілог

Канарські острови, як і їхні жителі увійшли в наші топ 5 найкращих подорожей, за цю десятиденну поїздку ми побачили дуже багато цікавих, а головне, різноманітних пам’яток. Населення настільки добре, що навіть коли я купив у магазині футболки, продавщиця аж очі заплющила розсипаючись у подяках за покупку. У листопаді була дуже хороша погода, один день були дощі, але вони особливо не напружували. Океан на Тенеріфе красивий там, де особливо не вийде купатися, та й чесно кажучи в ньому реально купатися було ніколи, я був лише два рази у воді, Даша – один раз. Автобусна мережа розвинена дуже добре, але потрібно купувати боно-проїзні, оскільки за ними отримуєш знижку до 25% на проїзд. Для того, щоб відвідати всі основні частини острова, ми витратили на проїзд 125 євро на двох з урахуванням знижки. Переліт звичайно був трохи важким, проте воно того вартувало плюс за ілюмінатором були дійсно красиві краєвиди. Єдиний недолік — це їжа далеко не найсмачніша на нашому досвіді, але хоч порції великі, та й вино її прикрашає. Розлучатися з Канарами не хотілося, дуже там було душевно, але для нас це не був кінець подорожі, не дарма у нас пересадка буде 30 годин у Словаччині.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 13.11.2015 – 23.11.2015
Тривалість: 9 повних днів
Авіаквитки: Wizzair, купували по акції в день, коли Візейр відкрив цей напрям
Перельоти: Київ-Будапешт-Київ та Будапешт-Тенеріфе-Будапешт
Готель: бронювали через сервіс Airbnb 
Екскурсії: Всі самі на автобусах
Складність поїздки: 4/10 (середньо)
Проживання: 25 євро на день
Ресторани: Середній чек 24 євро
Твін тікет Сіам парк + Лоро Парк:118 євро за літнім тарифом (ціна за два твін тікету, тобто на двох на два парку)
Джангл Парк: 54 євро
Проїзд автобусами:125 євро з урахуванням знижок по системі боно
Кораблик з Маски в Лос Гігантес: 20 євро
Канатний фунікулер на вулкан Тейде: 58 євро туди-назад
Дозвіл на підйом на вулкан Тейде: За місяць, безкоштовно, тут

Кількість відпусток зменшується, а кількість акцій на квитки зростає. Я вирішив спробувати собі новий підхід. Взявши на роботі ноутбук ми вирушили на тиждень жити до друзів до Кракова. Вдень працюю, увечері гуляємо. Ідилія. Оскільки сусідня країна – Чехія, то відвідування Праги на вихідних було намічено ще до того, як ми викупили квитки до Кракова. Питання добирання до Праги було дуже складним. У результаті, найбільш раціональним варіантом став туди — блаблакаром (по 13 євро), а назад нічним автобусом (по 19 євро).

В дорозі

Оскільки за кордоном ми без роумінгу, зв’язатися з водієм в екстреній ситуації буде непросто. Причому водій сам був у роумінгу. На заздалегідь обумовленому місці ми 30 хвилин шукали одне одного. Як мінімум тому, що замість дівчини у чорній сукні та хлопця у синій футболці з чорним рюкзаком був лише хлопець у синій футболці без рюкзака. Дорога зайняла 6,5 години. Приїхали ми після опівночі, на метро не встигли, але успішно скористалися безкоштовною поїздкою на убері, яка видається за реферальну реєстрацію. Щоправда, скористалися з другого разу, вперше не туди машину замовили, за що з нас було списано 50 грн) Жінка на рецепції готелю попросила наші “Обидва паспорти” і дуже здивувалася, коли у нас їх виявилося не два, а три). У готелі нас спіткало почуття, опису якого немає в українській мові. Це почуття, коли ти хочеш якнайшвидше побачити нове місто і країну, але тобі спочатку треба поспати, потім поїсти і тільки тоді розпочинати огляд визначних пам’яток. Перший раз я пам’ятаю, що таке почуття було в Грузії.

Передчуття завтрашнього дня

Готель був розташований на околиці міста, але мав дві переваги, особисті зручності та найкращі сніданки. Треба було визначити скільки тобі їхати часу до центру та купити відповідний квиток, але табло з інформацією про наступний поїзд висить унизу на платформі поза зоною видимості. Варіантів часу три, 30 хв, 90 хв, весь день. Потрібно кинути дрібні гроші в приймач монет і натиснути одну з 12 кнопок. Призначення всіх кнопок ми довго розгадували. Чи правильно ми розгадали залишається загадкою, оскільки жодного разу не напоролися на контролерів. Вони б нам точно розповіли яка була правильна відповідь. Але на правду було схоже.
Вийшли ми десь у центрі. Тепер треба було поміняти гроші, Прага славиться обманами туристів в обмінних пунктах, тому міняти треба там, де тобі порадив хтось зі знайомих. У нас на карті було відзначено такі обмінки. Дорогою натрапили на магазин Hameleys, в який нас посилено зазивав великий плюшевий ведмідь і, схоже, Сіндерелла.

Пам’ятайте магазин іграшок Дункана із фільму «Один удома». Ми потрапили у щось схоже. Дитинство повернулося! Ми будували місто з Майнкрафтових кубів, ми працювали на екскаваторах,

стріляли по мішенях, змінювалися в розмірах на підлозі магічного будинку, безтурботно летіли вниз по крутій трубі, що з’єднувала поверхи і багато іншого, час летів швидко.

Помінявши євро на крони, ми вирушили культурним маршрутом. Прага нас справді вразила розмірами старого міста. Подивившись на куранти та центральну площу, ми пішли до музею. Чесно кажучи, в Музеї ми зазвичай не ходимо, тому що любимо більш активні заняття, але це було винятком. Ми розпочали з другого поверху. На цьому поверсі були переважно традиційні пристосування різних часів. Я навіть не здогадувався скільки у цьому світі різновидів пристосувань підвищення життєвого тонусу. На третьому поверсі експонати сподобалися менше, тому що в основному були націлені на брутальність і біль, хоча там теж були досить кумедні речі. Спустившись на перший поверх, нас чекало довге чорно-біле кіно зі змістом.

Фільм був про хитрого лікаря, який зловживає своєю професією стосовно пацієнток, і його дружину, яка на знак помсти закрутила з покоївкою та дворецьким. Так, музей історії Секс Машин коштував своїх 500 крон (9 євро). Неподалік музею був ще музей історії Apple, але на тлі попереднього його відвідування не обіцялося бути таким цікавим, зате по смачному яблуку безкоштовно отримали.

У центрі міста ціни на воду були дорожчими разів у 5, ніж у маркетах на околиці. Пити хотілося дико, але купувати воду за 50 грн замість 9 якось жабка давила. У результаті наші думки матеріалізувалися і перед нами на асфальті опинилася запечатана пляшка води зі спортивною насадкою непроливайкою. Головне, що думки не матеріалізувалися під час відвідування третього поверху музею) У самому місті якось людей небагато.

Їх стає багато при наближенні до Карлового мосту. Причому там явний натовп рухає саме у твою сторону, але з боку міста такого натовпу немає, ніби розчиняються у місті. Сам міст можна описати одним довгим словом — крутоооооооо! Та й узагалі настрій був на висоті, у Празі все піддається під опис вищезазначеним словом. По другий бік мосту на нас чекав ресторанчик, в якому ми мали знайомство з чеською кухнею. Перший день ми присвятили нефільтрованій Крушовіце, кнедликам, різним м’ясам та підливам, а також супу у хлібі. Як воно все називалося не скажу, але було смачно. Обід коштував приблизно 20 євро. На цьому березі розташований Празький град. Вхід на територію безкоштовний. На території комплексу є різноманітні цікавості для відвідування, але за гроші. Ми думали відвідати Собор Святого Віта, але черга туди була така довга, що я злякався, що життя не вистачить, щоб побачити її кінець. Якщо дивилися фільм євротур, епізод про Лувр, там істотно применшена реальність. У результаті ми просто погуляли територією. Ще там є Золота Вуличка з безліччю сувенірних крамничок. Вхід на вуличку стає безкоштовним з 17:00, але й лави на цій вуличці зачиняються. Оскільки продавці зацікавлені у продажах, то лавочки продовжують бути відкритими ще якийсь час. Ми ж були там близько 17:00, у результаті вирішили не купувати квиток на входи, бо за 20 хвилин усе закриється, а вуличка відкриється.

Попри те, що всередину пам’яток ми не заходили, нам все одно сподобалося гуляти по території Празького Граду. Замки це добре, але сади ще краще. Недалеко від замку були Воянові сади з затишною зеленою травою і гуляючими павичами.

Я завжди казав: Хочеш покращити сад – додай павича. Валяючись на траві, наші ніжки відпочивали. Забавний факт, але цього разу ми знову бачили, як чхає павич. Схоже це не настільки рідкісне явище — павич, що чхає. Для перепочинку, маленький затишний парк якраз.
Недалеко від парку є найвужча вулиця у Празі, зі світлофором, який необхідно переключити, якщо ти по ній рухаєшся.

Дійсно вузька) До речі, цікавий момент, що реальні світлофори на дорогах Праги часто перемикаються на зелений всього на три секунди, чого не вистачає навіть якщо йти дуже швидким кроком.
Плани у нас були генеральськими, я читав путівники, в яких розповідалося, що на Прагу треба виділяти 10 днів. Ми ж вирішили за два, а за фактом помістили в один (напевно, 10 днів це з урахуванням черги до Собору Святого Віта). Від Вулички ми рушили дивитись розписаною стіну Джона Ленона.

Від якої вирушили до храму, де є статуя молодого Ісуса. Коли ми увійшли, якраз почала грати органна музика, причому та композиція, яку, напевно, знає кожен, звучить вона приблизно так “Тада-да там там там, Тада-да тум-тум-тум”, сподіваюся ви зрозуміли) Послухавши композицію і подивившись статую, ми вирушили в Петршинські Сади. Чомусь усі йшли нам на зустріч згори донизу, а ми постійно йшли в круту гору.

Мені це ще тоді здалося підозрілим. Наступного дня в інтернеті ми вичитали, що переважно всі піднімаються на фунікулері вгору. Це називається “А слона ми й не помітили”. З парку були чудові краєвиди на всю Прагу, оповиту променями заходу сонця. Правда захід сонця був у нас за спиною, але ми його бачили по відображенні у вікнах.

У парку ми і відпочивали, і гуляли, парк просто неосяжних розмірів і по суті складається з багатьох з’єднаних парків. З’єднання умовні, їх оком не видно. Вийшли ми з парку десь далеко від центру. Через міст від нас був Танцюючий дім.

Ми вже твердо націлилися рухатися поїсти в рекомендований нам ресторанчик, але на шляху виявили празькі острови і довелося перервати наш похід на відвідування острова. На щастя, острів був невеликий, але затишний. Другий острів ми залишили на наступний день, на який і так мало чого залишилося. Від острова багато хто відпливав на катамаранах різної форми. В основному це були ретро-автомобілі, на яких висіли гасові лампи, що світилися в темряві. Це було романтично та чарівно одночасно. І все-таки їсти хотілося. Незабаром ми дісталися Ресторану “У трьох левів”, якщо я правильно зрозумів його назву.

Празька кухня – неповторна. Наїлися від пуза. Це була наша пізня вечеря, до півночі залишалася година. Нам довелося на цьому місці перервати свої мандрівки та почати далеку дорогу до готелю, доки ходить метро.

Натомість дорога до метро була через нічний центр, хочу зазначити, що навіть уночі у Празі рівно стільки ж туристів на вулицях, як і вдень. Багато старовинних вуличок повністю поглинає натовп, так що місця вистачає всім. Натомість GPS наш зазнав фіаско, його похибка виявилася більшою, ніж розташування сусідніх вуличок, у результаті він постійно помилявся. Після півночі ми повернулися до нашого готелю. Так пройшов наш перший день у цьому чарівному місті.

Зворотний автобус їхав о 23:05, тож весь другий день у нашому розпорядженні. Дорогою з готелю до метро ми знайшли запечатаний Twix. Зі знахідками нам перло на повну. Ми доїхали на метро до самого кінця і опинилися в районі Вишеграду.

Зважаючи на все, це раніше було окреме середньовічне містечко. На виході ми очікували побачити велику фортецю, але замість неї виявилася неосяжна будівля конгресу. Варто визнати, що це найбільша і єдина будівля конгресу, яку ми бачили. На щастя, фортеця виявилася не далеко. У Прагу ми вирушили зовсім без нічого — з напівпорожнім рюкзаком дрібної ручної поклажі. Щоб не повертатися перед автобусом на околицю в готель, ми його взяли з собою і здали на зберігання в першому магазині Вишеграду, що трапився. Жаль у будівлі конгресу нікого не було, мені було б приємно якби мою поклажу охороняв цілий конгрес. Район був реально затишний, тихий та спокійний.

Вранці людей майже не було. Можна було скрізь спокійно виглядати милуючись краєвидами із замкових стін на безтурботну річку та місто. На території був гарний храм із платним входом. Ось чого я зрозуміти не можу, то це плата за вхід до храму.

На літній терасі однієї кафешки вже сиділи ранні відвідувачі з келихами пива. У мене про Прагу склався стереотип, що будь-яка трапеза завжди у них проходить із пивом. Коли вдень це бачиш, якось звичайно сприймаєш, але пиво на сніданок — це цікаво. Від Вишеграда ми пішки вирушили у сторону центру. Місто потроху прокидалося, вулиці оживали, поки ми дійшли до одного з островів, там уже грала музика і гуляли туристи. Поляни острова були заповнені відпочиваючими, переважно сексуальними меншинами. На острові продавалося просто нескінченно смачне морозиво, шкода, що у шлунок нескінченно не влізе. Після обіду в центрі ми перебралися на протилежний берег, там у нас були ще незвідані Летенські сади. Однак довелося знову підніматися вгору. На горі розташований величезний метроном, який відраховує миті історії. Від метронома хочеш до музею, хочеш далі до садів. Ми більше по садах, вибравши собі галявину, позеленіше влаштували собі привал.

Ось за що Празі великий респект, за велику кількість садів у місті. Відчуваєш, що втомився – вибирай найближчий сад і вперед валятися на галявину. Далі як зручно, хочеш грійся на сонечку, хочеш у тіні охолоджуйся. З нашою погодою ми вибрали другий варіант. Напевно, кожен турист Праги вирушає у теплохідну прогулянку річкою, ми не були винятком. Замість заявленої години, кораблик плив 43 хвилини з такою швидкістю, що часом здавалося, що він пливе в інший бік. Вся ця процедура дуже заколисувала. Плюс цієї екскурсії те, що за динаміками розповідають про назви пам’яток та короткий опис про них.
Вийшовши з кораблика ми відкрили для себе ще один райончик, який дивом вчора пропустили, називається Старе-Місце. Одна з визначних пам’яток – синагога, звичайно ж із платним входом. Дослідивши цей райончик ми пішли до магазину іграшок, в якому вчора було закрито одну з секцій на прибирання. Це була аквасекція з різними водними експериментами. З магазину ми вийшли трохи мокрими, але задоволеними. Справа йшла надвечір, для економії часу трапезу влаштували в Макдональдсі. До речі, прикольно, що у них теж є в меню Біг Тейсті. Насправді раніше ми його бачили тільки у нас. Наш виявився смачнішим.
На центральній площі стояв натовп, що дивився шоу. У центрі натовпу стояв факір чи щось подібне до такого.

Я не спойлеритиму, але було дуже смішно. Думаю, він часто проводить це шоу, було близько 19:00. На одній із непримітних вуличок учора вночі бачили банер про якесь унікальне світлове шоу.

Коштували квитки від 6 євро з особи. В інтернеті не було поганих відгуків, та й взагалі, чесно кажучи, відгуків майже не було. Ми вирішили з’ясувати що це. Зал був зовсім невеликий, по центру натягнуте поглинаюче світло полотно. Згасло світло, настала повна темрява, на сцену вийшло двоє хлопців з ультрафіолетовими лампами. Ось ви вірите в чаклунство? Вам обов’язково потрібно відвідати це шоу. Це щось подібне до малювання піском, тільки тут картини виходили з відбитків поглиненого світла на полотні і плавно згасали. Ми пробували зробити пару фотографій, але чари сучасна техніка не в змозі сфотографувати. Шоу називається Лайт Арт Шоу, квитки купували тут. У нас і так про Прагу склалося враження, що місто просякнуте магією, а тут ще це шоу довершило картину.

Останні кілька годин ми присвятили відвідуванню денних пам’яток у нічних окрасах. Переходячи Карлів міст по дорозі назад нас застав шикарний десятихвилинний салют. Ми опинилися у потрібний час, у потрібному місці.

Я не знаю, хто і скільки тисяч євро вклав у цей салют, але такого масштабу я бачив всього пару разів, причому минулого разу це було 15 років тому, коли офіс під нашим будинком влаштував грандіозний корпоратив. Діставшись до автобуса, ми вирушили в нашу нічну подорож назад до Кракова. Отакі видалися вихідні. На завершення оповідання можна сказати тільки одне — ПРАГА МИ КОХАЄМО ТЕБЕ!

Інформація про подорож

Дата подорожі: 12.08.2016 – 15.08.2016
Тип поїздки: Вік-енд
Тривалість: 2 повних дні
Віза: Отримували самостійно для португальської подорожі
Екскурсії: Усі самі
Складність поїздки: 4/10 (Нижче середньої)

Зараз ми вирушимо до надзвичайно красивого французького міста. Це місто в рази красивіше за Париж і займе в нашому рейтингу Європи почесне третє місце після Норвезьких фіордів та італійської Гарди, зустрічайте відкриття 2019 року – Аннесі!

Кілька років тому, з’явилася передача від Орла і Решки – “Навколо М”. Ми подивилися буквально пару випусків та закинули, але одне з міст, яке відвідала героїня, напевно, рік не виходило у мене з голови. Це місто, за всіма параметрами, обіцяє бути цікавим. Я знайшов ту стару передачу, згадав назву і дуже зрадів, що до міста дуже легко дістатися по лоу-кост тарифам. Справа за малим, взяти квитки та почекати рік до вильоту!

Добре, що рік тому ми так само набрали лоукостових квитків, тож очікування проходило досить ненудно. Спочатку ми насолоджувалися мільйоном смаків грузинської кухні, підкоряли карпатські вершини з Мишком, потім боролися з суворою чорногорською погодою та скасованими рейсами, влаштували собі зиму серед літа на норвезьких фіордах, вивчали всі куточки та парки Барселони, гуляли старовинним Таллінном, колесили на велосипедах по округах фінської столиці, детально вивчали всіх рибок червоного моря, гуляли парками Житомира, вшосте підкорювали незабутній Стамбул, вивчали тварин у Біловезькій пущі тарганстану, відчували дух незалежності в копенгагенській Християнії, я летів на санках з альпійських гір, потім ми пробиралися крізь небезпечні, але чудові джунглі Домінікани і зустрічали весну на Кіпрі.

Аннесі

Ми прилетіли до аеропорту Женеви. Попри страшні ціни Швейцарії, поїсти в аеропорту нам удалося за 14 євро на двох, у супермаркеті. Ми навіть розслабилися, наївно думаючи, що у Швейцарії з цінами все не таке страшно буде, як нам розповідали. Але насправді це трапився якийсь містично-дешевий аеропорт. Ми навіть в останній день обідали саме в аеропорту, тому що це дешевше ніж у Женеві))) Але цей ціновий резонанс на нас чекає наприкінці, зараз ми ситі сіли у фліксбас і поїхали прямісінько до французького Аннесі. Дорога від аеропорту займає годину та 20 хвилин, квитки на денний рейс коштують по 8 євро. За автобусом мрячили дощі та лютував холодний вітер. Прогноз погоди запевняв нас, що за годину буде ясно. Ми приїхали до міста, поки йшли до готелю промерзли і промокли до ниточки. Здавалося, що наша коротка подорож під загрозою. Але гугл-погода твердо стояла на своєму, мовляв, зараз стане ясно. Заселення в апартаменти пройшло трохи складно, легенда з інструкції говорила, що нам потрібно знайти зелену корову в багатоквартирному будинку. Навіть був вказаний поверх, ось тільки не зрозуміло, як іде відлік. Корову першою знайшла Даша, це виявився сірий від бруду килимок, з якого сумно дивилася корівка і поглядом говорила: “Добийте мене!” Хазяїна так і не виявилося. Після низки уточнень ми довідалися, що друг господаря, який має бути біля корови, так і не прийде, але лишив нам ключі під килимком. Поки завантажували речі, на вулиці підозріло заспівали солов’ї. Ми вийшли з дому – ясна погода, трохи хмаринок, навколо гарні гори, поперек каналу розташувалися кам’яні мости з клумбами на перилах, всюди гуляють-релаксують місцеві жителі та щебечуть пташки! 

Ні вітру, ні дощу, ні хмар, ніби нічого й не було, навіть гори ясні, хоча хвилин 20 тому я ще не знав про їхнє існування. Ось якою такою магією змогли спрогнозувати? За фактом виходить із точністю до хвилини. Прогноз показував раз на годину оновлення, а вийшли ми о 16:00. Здається, подорож врятовано, вперед досліджувати місто! Старе місто все у квітах, старовинних будинках, кожна вулиця випромінює романтику. Скрізь клумби тюльпанів, які красиво висаджені серед дрібних квіточок тієї ж масті.

Через все місто проходить канал. Канал хоч і один, але який! Старовинні містки з’єднують половинки міста, замок де Л’Іль побудований прямо у центрі каналу, розтинає його на дві частини. Спів соловейчиків упереміш із сонячним промінням розносять любов і радість у кожен куточок. Дуже романтична атмосфера, якщо хочеш зробити безвідмовну пропозицію – роби її у сонячному Аннесі. Старе місто досить невелике. Але вся краса в тому, що окрім старого міста, сучасна частина так само ідеально вилизана. Все красиве, квітуче, акуратні невеликі вулиці, а якщо йти вздовж каналу, можна забрести в заміські ліси.

Вода в каналі віддає блакиттю, наче в екзотичних азійських річках. Дуже красиво. Набагато красивіше ніж ми представляли це дивовижне місто. Але навіть ця вся краса є лише тортом, а вишенька – озеро Аннесі. Це гігантське озеро, оточене високими засніженими альпійськими горами. Більше за те, розміри гір різноманітні, кожен може собі знайти висоту гори до вподоби. Уздовж озера розташувалися невеликі містечка, загальною протяжністю 42 км по колу, містечка в собі так само приховують свою красу, що потрібно ретельно дослідити. І нагадую, що співи птахів тут з раннього ранку до пізнього вечора без зупинки.

І давайте фінально доповнимо картину замками. Ми бачили щонайменше п’ять замків в Аннесі та його околицях, причому замки виглядають справді класно, такі, як і належить бути справжнім старовинним замкам. А ще в автобусній чи навіть пішій доступності причаїлися високі та потужні водоспади та просторі каньйони. До таких визначних пам’яток можна дістатися за 40 хвилин автобусами, або пройти близько шести кілометрів крізь парки, ліси та квітучі жовтими квітами поля. Тут уже ти сам вибирай. Але якщо такі прогулянки не для вас, то можна просто відправитися в круїз на кораблику по озеру. Як вам містечко?) Це я ще про дикого оленя в лісі не розповідав. А найприємніше, що квитки з Києва коштують близько 2000 грн на людину в обидва кінці, з урахуванням автобуса з Женеви в обидва кінці) Але купувати треба за рік)

Ми були збентежені, ми не знали з чого почати маршрут. Ми рушили пішки праворуч озера. На виході з міста на нас чекав чудовий парк. Не можна просто взяти і пропустити чудовий парк! Парк ще й значних масштабів. Тут ростуть багатовікові товсті дерева і збудовані цілі гуртожитки зі шпаківень. Ми все ж таки змогли себе перебороти і вийти з гарного парку. Озеро хотілося просто взяти та обійти по колу, попри дорогу у 42 км. Незадовго після парку на нас чекала квітуча та соковита сакура.

Після дощу сакура була соковитою у прямому значенні цього слова, я, чесно кажучи, не втримався і відкусив шматочок цвітіння. І це було шикарно, я ніби вкусив шматочок смачного кавуна чи веселки, весь рот наповнили пелюстки. Координати сакури.
Крім сакури за маршрутом нам траплялися магнолії, темно-червоні клени, бузкового кольору дерева та купа живності. Крім граціозних лебедів, різні екзотичні водоплавні пташки. Одна з пташок сиділа на камінчиках і відлічувала по п’ять секунд, створюючи дзьобом звуки як радянський будильник. Чим більше йдеш, тим більше повертає озеро і відкриває нові й нові види на гори.

Краса неземна. Одна проблемка в цьому всьому, автобуси ходять раз на півтори години і закінчують ходити досить рано. Коли ми зрозуміли, що відчуваємо легку втому і потрібно повертатись, gps показав нам маршрут 8 км. Останній автобус пішов пів години тому. На допомогу прийшов убер. За 12 євро машина приїхала за нами з міста та відвезла назад. Поки машина за нами їхала, ми встигли купити сирну міні-піцу у заміській булочній. У цю піцу ніби вклали всі найкращі сири світу)

Нічне місто було таке прекрасне, як і при сонці, зараз вулиці освітлюються теплим помаранчевим світлом, переповнені столики всіх ресторанів, всі трапезують і про щось говорять. От правда дощ знову збирається, та й ноги вже гудуть. Начебто й пройшли за сьогодні небагато, але факт перельоту та переїзд в автобусі дають про себе знати. Погода каже що завтра вранці будуть дощі! Але ось о 6-й ранку ясно. Еххх … ставимо будильник на пів шостого значить) Дощі прогнозують з 11:00 так, що у нас буде цілих 5 годин у запасі!
З раннього ранку ми перебрались з готелю до автобусу та вирушили до парку Roc de Chère. Їхати треба було близько години, якраз можна додивитись сни. З автобусами в Аннесі треба бути уважними, першого ж дня на автовокзалі у водіїв взяти брошурки з розкладом. Бо якщо пропустити свій автобус, то наступний доведеться чекати півтори години.

Парк Roc de Chère

Водій нас висадив біля гірського парку, я правда назвав би це більше лісом. На карті світилися огляди, ми поспішили до них. Синє та сонячне небо, співочі пташки та гірське чисте повітря. І навіть місяць! Правда місяць був тільки у мене в очах, організм, мабуть, проходив акліматизацію. Довелося полежати на камінчиках хвилин 10 та продовжили шлях. Ми знайшли огляд з красивим виглядом. Дуже раділи, але місцевий житель, який виконує свою ранкову пробіжку, сказав, щоб ми пройшли 50 метрів вправо на справді круту панораму. Попри те, що види з першої оглядки були просто чудові, то з сусідньої — чудові помножені на два. Озеро, вершини гір, на озері острівець із замком, якщо подивитися праворуч у бік високих гір, то можна побачити ще один замок, але вже в горах ну як така краса може існувати!?

Чому ми ніколи раніше не чули про це місто та його околиці? Але нічого, тепер за справу взялися Андрій із Дашею, зараз про Аннесі дізнається всі! Чи варто говорити, що після нашого повернення наші батьки одразу взяли квитки та наші друзі теж? Ми продовжили досліджувати парк, з цікавого нам попався величезний сонячний годинник, але правда він був в тіні під шапками дерев, так, що можливо це був тіньовий годинник.

З парку є кілька виходів у різні міста, ми обрали місто Таллуар-Монмен! Поки йшли у бік міста на стежку вибіг молодий олень, ще й граціозно став під промінчиками сонця. Наші погляди зустрілися, і олень немов фокусник випарувався зі швидкістю світла. Ще до речі були білочки, але на фоні зустрічі з оленем про них уже не обов’язково розповідати. Містечко біля підніжжя парку зустріло нас сонцем і гарною водою.

Ну як у такому місті не поїсти? Ми знайшли маркет, купили їжу, яку потрібно готувати у мікрохвильовій печі. Потім я пішов у кондитерку і попросив, щоб нам у мікрохвильовій печі підігріли їжу. Хлопець спочатку збентежився моїм проханням, але я настільки був натхненний подорожжю та зустріччю з оленем, що він просто не зміг мені відмовити. Ну ще він не зміг відмовити, тому що ми з ним говорили різними мовами і йому було простіше погодитися, ніж щось пояснювати. Хоча англійською він таки сказав у результаті “Так, ти, що-небудь купиш?)” Я з радістю купив у нього круасан, а потім навіть ще два. Круасани чудові. Все-таки Франція! Та й потрапезували на славу, ще й із десертами. Оскільки шоколадний мус продавався тільки по чотири штучки одразу, довелося випити майже півлітра мусу) За 1,8 євро) Такс, що у нас тут ще є поряд? Карта показала, що в парі кілометрів у горах є чудовий водоспад. Погода, мабуть, розглянула в нас справжніх поціновувачів Аннесі і обіцяний дощ змінила на яскраве та ясне сонце! Дощі перейшли вже на середину дня.

Дорога в гори дуже мальовнича, озеро відкривається все в нових та нових ракурсах та з різних висот. Та й водоспад не аби який, таких потужних і високих ще пошукати потрібно.

Годинник показує, що наступний автобус буде тільки через 50 хвилин, значить встигнемо ще кудись залізти. Вибрали навмання мітку на карті і вирушили ще однією стежкою лісами. Цього разу був старовинний кам’яний міст із гірською річкою, що протікає під ним. Біля мосту зелена галявина, з одного боку оточена гірськими вершинами. На галявині у нас був привал із прийняттям сонячних ванн. Чесно кажучи, ледь не заснули)

Спустилися з гір і сіли до автобуса. Сонячне небо побачило, що ми закінчили з панорамами і почало підтягувати потроху хмари. Поки доїхали назад до Аннесі, вже було зовсім усе затягнуте. Але без дощу! А якщо без дощу, а попереду ще половина світлового дня, то можна вирушити далі. Благо, в автобусі знову трохи поспали.

Каньйон Gorges du Fier

Ми пересіли на один з міських автобусів і доїхали в невелике сусіднє містечко Пуазі, там ми повинні були здійснити пересадку на ще один автобус, але було якось ліньки на нього чекати) Наша мета була — каньйон Gorges du Fier. Ми вирішили йти пішки близько п’яти кілометрів, це не сильно відрізнятиметься від очікування автобуса. Навігатор нас вів по трасі, ми вирішили покращити маршрут та пішли довшою тропою через ліси. Що нам молодим, кілометр туди, кілометр сюди. У нагороду ми отримали шикарні жовті поля з квітами.

Тоді ми ще не знали, що це ріпак, тому гадали, що це за ефектна рослина. Хотілося купатися у квітах. А на тлі похмурих хмар яскраві квіти виглядали як безкрайня сонячна галявина, причому із засніженими вершинами гір вдалині. Не знаю, що на нас чекає в каньйоні, але маршрут уже зарахований як вдалий. Ми настільки захопилися фотосесіями, що зовсім збилися зі шляху і довелося трохи повертатися з полів. Місце де ми знайшли поля.

Мабуть, на нас поля вплинули настільки дурно, що ми потім ще раз збивалися з маршруту, хоча йшли строго навігатором. Але найголовніше, що навіть у такій похмурій погоді спів птахів лився рікою. Погода, мабуть, враховувала наше прагнення подивитися кожен куточок передмістя, дощ покапав хвилин десять і знову відстрочився на кілька годин. Каньйон – це дуже незвичайне місце, яке потрібно обов’язково відвідати. Тут немає водоспадів, але гірська річка внизу присутня, як належить.

На підлозі часом трапляються сині мітки для ніг, якщо стати на мітку, то можна побачити абстрактні зображення кам’яних фігур. Частина маршруту знаходиться всередині каньйону йти треба по мосту, а ще частина зовні. Плата за вхід досить демократична, близько 6 євро з особи. Хоча могли б і безкоштовно впускати))) Провели десь годину в каньйоні. Ми молодці! Зробили за сьогодні повноцінних два маршрути! Неподалік знаходиться замок Chateau de Montrottier. Не пропускати ж замок через якусь втому?!

Пішли, погуляли навколо замку – краса, та й сам замок зроблено на славу. Ще й де-не-де видно кам’яні леви. Що робити далі? Зараз близько 18:00, ми на ногах з шостої ранку, вже пройшли і гори, і каньйон і піші маршрути і по-доброму треба їхати в готель і відпочивати. Але краса тутешніх місць настільки зачаровувала, що я б собі ніколи не пробачив, якщо ми втратимо три години світлового дня в готелі. Значить, план такий! Знаходимо затишне містечко з полянкою по зеленіше, відпочиваємо доки сили не повернутися і продовжуємо маршрут. Як на замовлення підвернулася колонка з питною водою, дві лавочки та стіл. Як говорили в одній передачі – “На добраніч!”. Буквально хвилин 30 вистачило, щоб відновити трохи сил і бути готовим до нових маршрутів. А ще у нас були смачні лимонні булочки, можливо вони теж зробили свій внесок у відновлення сил. Ми вирішили так, якщо місця все одно мальовничі, то підемо в місто теж пішки. Це близько 8 км. Можливо, сил не вистачить, тоді застрибнемо до автобуса. Планшет нас повів крізь ліси, що поросли диким часником. Так що дорогою нас супроводжував легкий запах шаурми.

У лісі довелося піднятися трохи на гору, навігатор нас не щадив. Ще й спіткнувшись, сильно підвернув ногу. Нога почала розпухати, але й це не згасило бойового духу, ми продовжуємо! На виході з лісу ми наздогнали місцевих жителів, які вели на повідку великого собаку. Собака стежив за тим, як ми їх наздоганяємо, від цього радісно підстрибував виляв хвостиком. На кілька секунд відволікалась на господаря, а потім знову поверталася до нас і раділа. Коли ми їх остаточно наздогнали, радості у собаки не було меж. Наче весь сьогоднішній день вона чекала саме на нас! Песика буквально хотілося поцілувати. Ми ще довго йшли полями та містечками, але в результаті нас наздогнала злива і таки довелося встрибувати в автобус! Коли вийшли на зупинці в самому Аннесі, вся втома, що накопичилася, остаточно дала про себе знати, потягнута нога зовсім розпухла і ходити стало проблематично. Ледве дісталися до себе в номер. Я впав обличчям у ліжко. Всі інші пересування по номеру я намагався робити так, щоб на маршруті були дивани. Надворі був вечір, ще навіть не темно.

Але, на щастя, лив дощ і без докору совісті можна було відпочивати. Це був дійсно довгий та насичений день. Зараз відкриємо планшет і з’ясуємо, коли нам завтра ловити сонце? О 7 ранку! Картина аналогічна, рано-вранці мінлива хмарність, потім за прогнозом дощі. Ну хоч будильник можна на годину пізніше поставити!

Дюен

Нога до ранку не те щоб не стала кращою, вона серйозно напухла в районі гомілкостопу. І по-хорошому в Києві вже треба було бігти до лікаря. Але не знаю, яким неймовірним дивом я зміг на неї легко встати. Якби не зовнішній вигляд, то я не подумав би, що з нею щось не так. Було б дуже прикро, якби я не зміг по Аннесі ходити. Ми дійшли до зупинки і вирушили до міста Дюен, що знаходиться в одному з віддалених куточків озера. Небо було затягнуте, порвані хмари обгортали гори.

В автобусі, здавалося, начебто їдеш на екскурсії. До містечка ми їхали близько 50 хвилин. Я все-таки ще раз опишу як тут все дико красиво, як автобус проїжджає вузькими вулицями вздовж одноповерхових будинків, усаджених клумбами та густими підстриженими кущами. Ми вийшли у місті біля острова, на якому стояв замок. Сам замок виявився приватним. Трохи погуляли набережною і звернули на трекінговий маршрут у гори.

Чим вище йшли, тим погода ставала рівно протилежною до прогнозу. Небо було все ясніше і ясніше, коли ми остаточно дійшли до панорами, що нагадує види на норвезькому фіорді, стало ясно і сонячно! Дякую погода, дякую!!! Невже ми знову у Норвегії? Ех, шкода спускатися рано чи пізно доведеться. І це приємне відчуття, коли бачиш красу, тобі дико красиво, це всередині підвищує рівень радості, і в тебе з’являється бажання її якось поглинути цю красу у себе.

Максимум, що можна зробити, це сфотографувати, але й цього мало! Хочеться надивитись, а цього неможливо зробити. Скільки не дивися все одно мало. Сонце засвітило ще яскравіше, ну все тепер взагалі неможливо відірватися. Так ми до старості залишилися дивитися на природу…. Ось і казці кінець, хто не рашист той молодець!

І все ж таки відірватися довелося, адже скоро рейсовий кораблик припливе. Загалом, що я скажу, НЕ ходіть на огляд над Дюеном, там занадто красиво! Озеро Аннесі в цю пору року надзвичайно тихе, ми навіть не уявляли, що тут може ходити кораблик. Але розклад на пристані висить. Ми прийшли за 5 хвилин до від’їзду на самотню пристань. Ідилія, єднання з озером, але кораблика навіть на горизонті немає.

Поки йшли, бачили, як у пустельному закутку турист фотографував лебедя, який тупо позував перед ним! Якісь казки тут відбуваються. Напевно, це лебідь, на якому прилетів Івасик-Телесик. Ми сиділи біля пустого озера і чекали часу розкладу. Як не дивно, через 7 хвилин звідкись (не знати звідки, казна-звідки) узявся з’явився кораблик і нас забрав.

Тепер розпочалася спрощена версія Норвегії номер два. Навіть не завжди можна було легко визначитися в який бік гарніше дивитися. Ось, що я хочу сказати — передача “Навколо М” нам зовсім не зайшла, але її не дарма зняли. Тепер багато хто дізнається про ці класні місця, до яких можна дуже швидко і бюджетно дістатися. Аж не віриться, що містечко Аннесі, яке там показали трохи, не приділяючи багато уваги, мені настільки запам’яталося, що пізніше вийшла досить серйозна та крута поїздка.

По озеру пропливти корабликом до або з Дюена теж має бути обов’язковим пунктом. Кораблик якщо не помиляюсь коштував по 8,5 євро з особи.

Ми висадилися в Аннесі. Пішли ласувати місцевим стрітфудом. Для Франції класика це багети-сендвічі. Тут можна придбати солідного розміру до 6 євро. Ми взяли дуже незвичайний у ньому всередині блюдо Тартіфлет. В основу входить картопля. Правда перед нами саме ця начинка закінчилася, так що ми взяли бутерброд з тунцем, але заплатили за обидва, щоб нам потім приготували поза чергою. СМАЧНО!!!! Причому із тунцем сподобався більше.

У готелі зробили невеликий передих пожалів опухлу ногу, благо Даша прихопила фастум гель. І знову в дорогу. На цей раз ми вибрали маршрут уздовж каналу у бік передмістя. Ми йшли красивими парками, лісами, навіть канал у парку має гарний вигляд, вони ніби спеціально підфарбовують воду.

Кілька разів потрапляли під дощ і знову під сонце. А назад у старе місто прогулювалися крізь нове. І навіть нове місто не підвело. Все акуратно і чистенько. Чим ближче наближаєшся до старого, тим більше зелені та квітів. Ще неподалік старого міста є величезне зелене поле, на якому можна бігати або лежати релаксувати. Оскільки у запасі було ще багато часу ми собі поставили негласну мету пройти взагалі всі вулиці старого міста. І навіть забрели до замку. На жаль, за 30 хвилин до закриття нас не впустили, навіть за гроші не можна.

Навіть не можна за гроші, щоб просто зайти пофоткатися на території і одразу вийти. Сказали приходити завтра. У нашому випадку це звучить як приходьте через років 7 – 10, коли знову сюди прилетите. Гаразд, запам’ятали цей замок, колись повернемося. Вже вечоріло й небо затягувало на дощ. Ми з почуттям виконаного обов’язку “Полазити абсолютно скрізь” стомлені, пішли в готель відпочивати. Перед готелем вирішили купити ще один бутерброд. Поки нам його зробили сталося немислиме та незаплановане. Хмари розійшлися і визирнуло ясне сонечко на тлі синього неба. Продавщиця запитала нас: “У вас все добре?”. Воно то з одного боку навіть дуже добре, замість обіцяних дощів ми отримали просто казкову погоду на всю подорож, а ось з іншого боку совість просто не дозволить зараз узяти та піти в готель відпочивати за такої погоди. Пішли знову гуляти набережною далеко-далеко вздовж озера.

Якщо після прочитання оповідання ви собі поставили в плани побувати в цьому незвичайному місті, то моя мета досягнута, літайте самі і розповідайте друзям про те, як на планеті буває красиво! Ну, а ми продовжуємо маршрут, тепер до Швейцарії!

Інформація про подорож

Дата подорожі: 24.04.2019 – 28.04.2019
Тривалість: 3 повних дні та дві половинки
Авіаквитки: МАУ
Готелі: Airbnb та Booking
Екскурсії: Всі самі
Складність поїздки: 4/10 (Нижче середнього)

За два роки до поїздки оператор тур агентства продавши нам путівку до Єгипту каже: «Наступного разу вам треба буде вже до Таїланду». З цієї фрази власне все почалося.

За 3 місяці до поїздки купуємо авіаквитки та чекаємо на появу готелів.

За півтора місяці до поїздки купуємо в агентстві готель, який вибрали за відгуками з Інтернету. Відмовляємося від трансферів та «подарункових» екскурсій — економимо на цьому 240$ у порівнянні з підсумковими витратами на трансфери та ці екскурсії.

Перше враження: Забувши переодягнутися, виходимо до Бангкока, подих теплого тридцятиградусного вітру. І смачне повітря ніжно проникло в наше тіло. Одразу побігли назад перевдягатися.

Дорога

Дорога була дуже довга та важка. Але дуже запам’ятався останній переліт компанії Emirates. Великий двоповерховий боїнг у ряді сидить по 10 осіб, на другому поверсі ще й невеликий фонтанчик. Крісла обладнані сенсорним екраном, на якому можна безлімітно дивитись фільми, серіали, шоу, музику і навіть грати в ігри, за допомогою джойстика. На екрані можна вивести карту, по якій буде відображатися детальне переміщення літака, а також увімкнути вигляд з веб-камер, встановлених у різних частинах літака. Так я дивився схід сонця.

Після тривалої дороги, яка зайняла 25 годин плюс п’ятигодинний зсув часового поясу, ми втомлено заходимо на територію готелю, де нас радісно вітає по-тайськи хтось із персоналу, із подивом дивлячись у ваучер, веде нас на лобі. Мабуть, не кожен день до них без туроператора приїжджають туристи))) На лобі нас пригощають вітальними напоями та заселяють у номер з найкрасивішим видом на джунглевий парк готелю.

Вийшли на вулицю. Нам одразу вручили купу екскурсійних брошур, ціни в яких були суттєво нижчими від передбачуваних у Києві, що дуже втішило. Зайшли ми до тайської вуличної кав’ярні та замовили першу тайську їжу. Щедро поливши свою порцію тайських смаколиків соусом, я зрозумів що таке гостро😊 Прогулявшись набережною, вбираючи тайську атмосферу, ми пішли на масаж ніг. Потім вирушили на святкування Хелловіну на волкінг стріт.

Масажі

На масажі ми ходили щодня, а іноді кілька разів на день, у різні салони і завжди дуже подобалося. Тривалість стандартного масажу – година. Навіть коли екскурсія була дводенна, в іншій провінції, ми все одно замовляли собі масаж. Масажі були незабутні, особливо запам’ятався того разу, коли мені робив його ледібой. Пощастило, що того дня я на рідкість вибрав лише масаж ніг. А ще один із масажів точно запам’ятався на все життя, хоча, те, що було в Таїланді залишилося в Таїланді))) Після деяких масажів я починав помічати, що ноги під час плавання починають вигинатися так, як раніше ніколи не вигинались. Масажі посіли друге місце за враженнями після тайської їжі.

Тайська їжа

Погулявши по волкінг-стріт ми вирішили здійснити перший подвиг, купивши незрозумілих млинців, які при нас посмажили на вулиці і заповнили чимось блідо зеленим. Млинці виявилися смачними, до ранку ми дожили. Після чого було прийнято тверде рішення – сміливо їсти все, що рухається їдять тайці.

Наступне знайомство з вуличною їжею було, коли ми зупинили мотоцикліста з каструльками, у якого на інтуїцію обрали страви, що йшли до рису. У цей день я зрозумів, що таке спайсі в Азії. Пожежа охопила моє горло і рот, губи палали, наче сухі дрова на полум’яному вугіллі. Здолавши цю трапезу мій бар’єр гостроти значно підвищився, далі я завжди замовляв “Спайсі!”. Хороша вечеря на двох виходила в середньому 2,5$, коли ми шикували, бравши на десерт млинці з бананами та фреші, така вечеря обходилася на двох близько 5$. Варто відзначити, що їхня їжа дійсно дуже смачна і має солодкуватий відтінок.

Прокинувшись рано-вранці у своєму райському готелі, ми плавали в басейні дивлячись на білочок, які скачуть тропічними деревами, літаючих метеликів з гарними крильцями і слухали спів екзотичних пташок. Діставшись пірсу, ми вирушили на міському поромі на острів Ко Лан. Острів не являв собою нічого особливого, ми там напляжилися і наліталися на водному мотоциклі безмежним морем.

Купивши екскурсій майже на всі дні нашої подорожі, ми вирушили гуляти по роуд біч. Під час прогулянки Даша іноді спеціально відходила назад, а я поглядами чіпляв тайських красунь, які ненароком на самоті стояли, ловлячи поглядом хлопців, що гуляли. У Таїланді екскурсії вимірювалися днями. Купуючи екскурсії, потрібно було добре зважувати, чи вартуватиме вона витраченого часу Таїланду. Але в результаті ніде не помилилися. Почали свій ланцюжок екскурсій з подорожі верхівками дерев джунглів.

Політ гібона

За екскурсію ми здійснили 23 тролеєві перельоти загальною відстанню понад 3 км, швидкість польоту досягала 100 км/год. Гальмувати треба було рукою в рукавичці об трос, яким летиш. Види відкривалися невимовні, різні тропічні рослини та безмежні простори джунглів розстилалися під нашими ногами. Одна із родзинок екскурсії, це добирання. Тебе везуть на тук-туку бездоріжжям у гору джунглями. У цій частині екстриму було найбільше, тому що не хотілося випасти в джунглі з тук-туку, який намагається скинути своїх пасажирів. Після такої активної першої екскурсії гуло все тіло, але тайський ароматичний масаж швидко це виправив. Цілу годину тебе всього масажують, після чого у тіла залишається приємна олійність. Після активної програми ми мали культурну програму шоу трансвеститів «Альказар»

Шоу Альказар

Це шоу, не було схожим на жодні інші шоу. Це шоу у нас запам’яталося як візитна картка Таїланду.

Коли ми дізналися, що на шоу трансвеститами були абсолютно всі, я зрозумів, що в Таїланді не можна бути впевненим у статі твого співрозмовника. Шоу було настільки яскравим і незабутнім, що можна сміливо сказати. Хто не був на Альказарі, не був у країні.

Наступного ранку ми вирушили до знаменитого саду мадам Нонг Нуч.

Сад Нонг Нуч

Першими тайськими тваринами, з якими ми познайомилися, були тигри, що флегматично лежали на території парку, дозволяючи з ними фотографуватись. Декілька тайців стежили за тиграми, але це було зовсім не обов’язково. Я тут же потоваришував із місцевим папугою, який явно хотів потоваришувати з моїм морозивом. Тайська дівчина мені сказала “Куса!”, після чого я не ризикнув до дружнього папуги в дзьоб вкладати свій палець.

Сам парк, звичайно, надзвичайно красивий, особливо сподобалася зона з бонсаями (Маленькими деревцями). Хоч спека і плавила мізки, відчуття краси все одно перемагало. Наприкінці екскурсії на нас чекало феєричне шоу слонів, це було перше знайомство з цими чудовими, милими та охайними тваринами. Слони грали м’ячем, грали в дартс, малювали вражаючі картини і навіть писали англійською. А один слон навіть люб’язно попросив з’їсти мій качан від кукурудзи. Не відмовляти ж слонику. Слони навчені: дають їжу – їдять, дають гроші – віддають їхньому тайцю. Далі було національне тайське шоу. Після екскурсії нас повезли на бджолину ферму, аналог папірусової фабрики в Єгипті, тільки на відміну від червоного чаю тут можна наїстися халявного меду та маточного молочка з пилком.

Пишу цей пост і знову поринаю в атмосферу Королівства Таїланд. Масаж ніг рибками та тайцями чудово завершив цей романтичний день. Наступного дня ми мали продовження знайомства з культурою, флорою та фауною Таїланду.

Діскавері

На цій екскурсії ми побували у храмі пекла та раю, у пекло щось зовсім не хочеться. Великі статуї, що зображують те, що чекає буддистів у пеклі, м’яко кажучи, вселяли страх. А ось у китайському храмі навпаки панував спокій та гармонія. Раніше я не бачив китайських храмів, але цей був однозначно шикарний і значний. Особливістю відвідування храмів є те, що треба ходити босоніж. Нагулявшись великою територією храму, вдаривши у великий дзвін і барабани, вирушили на дегустацію сирих і смажених устриць. Сирі устриці з лаймом і смаженим цибулькою були просто незабутні. Я не думав, що мені вони сподобаються, але їхній приємний смак запам’ятався мені назавжди.

Парк Кхао Кхео та тигровий зоопарк

Парк являє собою великий природний зоопарк із відкритими вольєрами. Тобто тварини не в клітках. Їх можна годувати, жмакати, фоткатись, влаштовувати обіймашки. Бегемот роззявив рота, щоб йому туди накидали влучні туристи їжі. Жирафи тягли свої шиї вихопити з рук квасолю, а антилопки, які були найпершими на шляху туристів переповнених бажанням когось нагодувати, не знали куди себе діти від напливу.

Далі було друге шоу слонів, на якому слони показували свої нові здібності, шоу тигрів, які були незадоволені, що їх виперли на арену та шоу крокодилів, які марно намагалися з’їсти своїх дресирувальників. Під час обіду ми їли шашлик із крокодила. Напевно, це був неслухняний крокодил, але дуже смачний.

Півторагодинний масаж тіла чарівно розслабив нас після насиченого дня. Наступного дня ми присвятили розслаблюючим екскурсіям островами, екскурсія називалася Діскавері від «Шурік-тур».

Острів мавп

Назва говорить сама за себе. Мавпочки були всюди, побачивши мандрівників, що вивантажилися на острів, вони тут же накинулися на легку можливість поїсти. А щоб далеко не тягнутися, вони застрибували прямо на нас, добре, що нігтів у них немає. Надурівшись з мавпочками ми пішли купатися в море.

Стрибали з даху триповерхової яхти в солону Сіамську затоку, що має не слабку течію. Поки ми пливли на яхті на острів Ко Рін, я зголосився взяти участь у конкурсі, який, як виявилося, мав коротку назву «Бухаємо». Після цього конкурсу екскурсія стала ще веселішою. Під час екскурсії був окрім обіду безлімітний бар. Втім, після останнього конкурсу в ньому необхідність відпала)))) Ще був традиційний лов риби, на якій як завжди зловили тільки три рибки, і ось довгоочікуваний острів вже зовсім близько.

Острів Ко Рін

Звичайно, не червоне море, але тропічної екзотики було багато. Кілька годин, проведених на острові, це те, що дійсно потрібно було після активної партії екскурсій. Прозора вода, рибки, рифи та значних розмірів краби навили повний релакс. Хоча погода була ясна, грім дуже гримів передвіщаючи тропічну вечірню зливу, яка на щастя обрушилася на Паттайю, коли ми були в тайському макдональдсі.

П’ятнадцятихвилинна апокаліптична злива у спеку — те що треба.

На зворотному шляху була пінна вечірка

Увечері ми мали перше знайомство з рамбутанами та мангустинами – тайськими фруктами.

Знайомство з Паттайєю

Виділивши день на знайомство з Паттайєю, ми вирушили дивитися місцеве шоу зі зміями.
Після шоу ми підкорили знаменитий пагорб Будди, який велично височів над Паттайєю.

Поруч був гарний сад у китайському стилі. З сусіднього пагорба відкривалася панорама на місто.

Оскільки ми були в центральній частині Паттайї, необхідно було подивитись знаменитий пляж Джомтьєн. Пляж мало чим відрізнявся від кримських пляжів, але смачні креветки з традиційним соусом все істотно змінювали)

Дорогою на пляж ми відвідали кілька готелів, які нам так посилено радили тур-агенти у Києві. Готелі значно поступалися нашому улюбленому Woodlands. Романтичне гуляння Паттайєю завершилося черговим шоу трансвеститів «Тіффані шоу». Нам більше сподобався Альказар, хоч можливо, тому що він був першим.

Храмовий комплекс Ват Ян

Екскурсія була цікава тим, що храми буддистів зовсім не такі як наші. Храми були діючі і не діючі, цілі й зруйновані, загалом, під кінець Таїланду від храмів починало трохи рябити в очах. Під час екскурсії доводилося, як у Єгипті перебігати з тіні в тінь, ховаючись від палючого сонця. Після відвідин храмового комплексу, бажання їхати в Камбоджу згасло, оскільки храмів надивилися вдосталь. Далі було найцікавіше – наскальне зображення Будди, викладене із золота.

Село довгошиїх жінок

Жінки плем’я Карен, радісно зустрівши наш тук-тук, продавали нам різні сувеніри і дозволяли з собою фотографуватись. На відміну від екскурсійного маршруту, ми з Дашею побрели подивитися саме село, де живе це плем’я.

Після невеликого шопінгу в Паттайї та розслаблюючого масажу, ми вирушили на незабутнє шок-шоу.

Шок-шоу 69

Нас застерігали, що буде зовсім страшно, але насправді було дуже весело та кумедно. Шоу триває хвилин 30 і йде весь час по колу, скільки хочеш – сиди та насолоджуйся. На шоу дуже запам’яталося, як чоловіки грали на барабанах, кожен грав більший і гучніший, ніж попередній. На фінал вийшла тайка, і на найбільшому ще голосніше зіграла без допомоги рук. Читачам варто зрозуміти, чим саме вони грали на секс-шоу, а особливо тайка. Також умільці грали в більярд, чоловіки виконували акробатичні трюки на гімнастичних снарядах не від’єднувалися один від одного, а одна дівчина витягла з себе двадцятиметрову мотузку з фігурками. Родзинкою шоу було залучення глядачів зі сцени. Дуже кумедно було спостерігати за їхніми другими половинками. Бідолашна китайка, хлопця якої витягли на сцену голі тайки, істерично сміялася. Загалом, що тут розповідати, це потрібно бачити обов’язково. Ми навіть два кола посиділи.

Наступного ранку на нас чекала наймасштабніша дводенна екскурсія — на річку Квай. Для того, щоб наш готельний сніданок за нашої відсутності не пропадав ми подарували ваучер гіду, який продав нам екскурсію.

Стародавня столиця королівства Аюттхая

Почалася наша дводенна програма зі стародавньої столиці Таїланду. Це були здебільшого храмові комплекси у більш серйозних розмірах, ніж усі попередні. Храми в основному були недіючі, що додавало цікавості їх відвідуванню, і краси фотографіям.

Водоспад Ераван

Половина вражень від екскурсії припала саме на цей водоспад. Після густого обіду нам виділили дві години на купання у водоспаді.

Спуск між двома першими рівнями

Водоспад складається з семи рівнів, на кожному з яких є красивий повноводний водоспад. Варто зазначити, що відвідування потрібно розпочинати одразу з останніх рівнів, оскільки з 16:00 рівні починають по черзі закриватися. У водоспаді плавають рибки, які люблять харчуватися шкірою туристів. Такі рибки значно менших розмірів використовують у салонах спа. Залазиш у воду, твої ноги відразу обліплює зграя голодних рибок, розміром із крокодильчиків. Відчуття отримуєш незабутні страшно-холодно-захоплено-лоскотно-весело. У самій річці вода приємного бірюзового кольору. Перший раз залазив усередину водоспаду, досить екстремальні відчуття відчуваєш, коли проходиш через завісу падаючої води. А всередині водоспаду звисають гладкі сталактити, що обросли зеленою живністю.

Оскільки у водоспаді немає водоростей, швидше за все їх рибки тисячі років тому поглинули, по всіх каменях можна сміливо лазити, не боячись послизнутися. Накупавшись в першому, йдеш купатися на наступний водоспад. Водоспад кожного рівня унікальний і надзвичайно красивий, а джунглі, що прикрашають водоспади, по сторонах додають екзотичної краси.

Рибок було багато)

Ночівля була у будиночках, які розташовані на воді вздовж річки Квай. Наш готель був розташований у невеликому Тайському селі. Як же тут не погуляти вночі по селу? Було досить цікаво, але мандрівні собаки-кусаки трохи напружували. Тут головне саме відчуття, що ти гуляєш десь у провінції Таїланду селом, насамперед. Вранці після села з мавпочками нас повезли на сплав річкою.

Сплав річкою Квай

Бамбукові плоти, тропічна річка, екзотичні панорами, зелені джунглі одним словом романтика. Під час сплаву можна було плисти як на плоту, так і поруч із ним. За рахунок дуже швидкої течії річки це було дуже кумедно. Після сплаву кілька тук-туків на шаленій швидкості нас везли далі. Від швидкості повітря навіть вдихати було нелегко. Третє шоу слонів було найбільш незабутнім, оскільки слон, на ім’я Пхе нас катав своїм селом.

Незабаром Таєць, який вів слона, обернувся і сказав «Фотоапарат? Гроші)» Після моєї згоди він узяв наш фотоапарат сліз зі слона і сказав «Тато капітан, а мама боїться!» Далі я був капітаном слона, а таєць влаштував нам фотосесію.

На зворотному шляху додому ми відвідали ще один чудовий водоспад. Для повного розслаблення ми мали здолати термальні джерела. Якщо у теплому джерелі був окріп, то у гарячому була температура несумісна із життям. Дивом, переживши 3 джерела, було приємне охолодження в холодній гірській річці. Як же тут без чайної фабрики. Чаїв надегустували, про існування яких і не підозрювали. Пізно ввечері ми повернулися додому, сил залишалося лише на вечерю.

Прощання з Паттайєю

Ранок розпочався з польоту на водному парашуті. Ось тільки всі з розгону злітали і ширяли над морем, а я з розгону у витонченому стрибку в нього впав. Цього дня ми були суворими – масажів було два. Спершу ніг, а потім і всього тіла. Оскільки ми були вперше вдень у готелі, то скориставшись щасливими годинами, влаштували дегустацію елітки у водному барі. Увечері, після шикарного прощального заходу сонця ми вирушили на фруктовий ринок дегустувати всі екзотичні фрукти, у тому числі і знаменитий специфічний дуріан.

Рамбутан і дракон фрукт пітахая

Через запах дуріану його заборонено вносити в готелі. Оскільки фрукт був відносно дорогий, ми швидко по ринку зібрали 6 однодумців, які з радістю скинулися і ми скуштували цей знаменитий фрукт зі смаком сирих пельмешків. Ще й трохи лишилося безкоштовно перехожих пригощати. Під час вечірнього походу за пивом мене посилено намагалася зняти ледібой, але коли по дорозі назад побачила мене з Дашею сильно збентежилася. Далі було щире прощання з нічною Паттаєю, потім ранковий прощальний масаж ніг і на цьому наша подорож курортною частиною Таїланду була закінчена.

Бангкок

Лобі нашого готелю знаходився на 11-му поверсі

Швидкісне таксі несло нас по платному хайвею. Хмарочоси мегаполіса розстилали свої обійми перед нами, країна різко змінилася. З мирного курорту все перетворилося на мегаполіс, що насторожує. Інший спосіб харчування на вулицях, великі будівлі, сильний трафік та двомісні тук-туки чекали нас. І страх того, що таксист сам не знає, куди нас везе, не покидав нас доти, доки він не показав у вікні наш готель. Вселившись у 32-ох поверховий готель Prince Palace ми були приємно здивовані його сервісом і комфортом.

«Перше занурення» у місто

Вийшовши на ринок за їжею, ми були шоковані пануючими смородами і тим, що їжу у них сервірують в пакетики. Купивши лячного обіду нам не залишалося нічого, як повернутися в готель, щоб там перекусити, бо навіть у підворіттях не було місця, щоб сісти.

Білий рушник, це мій рис!

Заївши ситний обід кавуном ми вирушили до знаменитого океанаріума Бангкока.

Океанаріум Siam Ocean World

За незнання місцевих цін довелося трохи переплатити водієві тук-туку. Після «першого занурення в місто» був невеликий шок і невпевненість у тому, чи треба взагалі було їхати до Бангкока. Але, зустрівши гіда з однієї з попередніх екскурсій, який нам коротко пояснив правила виживання в Бангкоку, стало набагато легше. Спочатку ми дивилися 5D мультфільм, під час якого ми ніби літали за героєм, падали, проривалися і нюхали тисячі троянд. Далі ми каталися на човні з прозорим дном, вивчаючи морський світ і прогулянка самими залами океанаріума. Великі краби нам погрожували помститися за своїх родичів. Суворі акули та ширяючі, немов у повітрі скати ефектно плавали навколо прозорого тунелю. Налюбувавшись апетитною морською живністю, ми вирушили на знаменитий хмарочос Байок Скай для проведення вечірньої трапези.

Байок Скай

Фуршет нереальних розмірів та різноманітності, різних кухонь світу, плавно занурювався в наш організм, було дуже смачно та незабутньо. Оскільки пармезану собі в пасту можна було сипати безлімітно… Під час вечері була крута анімація, спочатку музичний гурт влаштував феєричний концерт черпаками та ложками по каструлях, ефектно танцюючи. Потім до нас підійшов Чарлі Чаплін з невидимим песиком на повідку і показував справді вражаючі карткові фокуси, примовляючи «Меджик-Меджик». Закінчивши трапезу, ми вирушили на 87-й поверх, де був плавно обертовий оглядовий майданчик.

Дивитися на красу вечірнього Бангкока можна було годинами, але оскільки масажні салони працюють лише до першої години ночі, потрібно було поспішити на нічний масаж ніг. Ми побоялися, що після такої великої вечері наше тіло не простить повний масаж.

Варто зауважити, що в Байок Скай після 20:30 настає знижка 50% на вечерю+огляд.

Оглядова екскурсія Бангкоком

Оскільки путівка у нас була без оператора, дикуном, екскурсію собі влаштували самі, тими ж місцями. Сторгувавшись з тук-тукером за 10 бат (0,4$) за годину ми вирушили дивитися визначні пам’ятки міста. У результаті за два долари він нас возив і скрізь чекав сумарно 5 годин. Але, звичайно, треба було заїхати в кілька магазинів, щоб йому штампонули безплатний бензин. Крім різних храмів, лежачого Будди, панорамної «Золотої гори» дуже вразила прогулянка каналами столиці. Вулички крізь нетрі, якими потрібно плисти на швидкісних моторних човнах. На човнах навіть підпливали Тайці, намагаючись продати нам сувеніри. В чиємусь дворику сиділа велика сувора рептилія, мабуть, замість собаки.

За добу ми в Бангкоку адаптувалися повністю, і сміливо пішли гуляти від готелю до центру прямо через темні провулки, на ходу купуючи всяку смакоту на паличках. Прогулялися центром вздовж величних висоток. Наступного дня на нас чекала фінальна пригода.

Аквапарк Siam Park

З ранку почали ловити транспорт, щоб дістатися цього парку. Один тук-тукер погодився нас туди відвезти за невеликі гроші, але попередив, що потрібно заїхати заздалегідь купити квитки в туристік інформейшен. Поки ми купували квитки, він зник у невідомому напрямку, щоправда, забувши взяти з нас гроші. Далі ми їхали із химерним таксистом по паттайській трасі, таксист весь час намагався з нами поговорити тайською, весь час, повторюючи слово “Паттайя” і нервово посмикував рукою. Диким полегшенням був момент приїзду до парку, а не до Паттайї. Він також запропонував нам свої послуги зачекати на нас, але слово «До побачення!» розставило всі крапки над українською “І” та тайською “I”.

Незабутні специфічні відчуття від цієї гірки, після цього на подібних гірках ми ризикнули кататись лише через 10 років)

Незабутньо покатавшись в аквапарку та луна-парку. Ми поговорили з адміністрацією та з’ясували, що до міста можна дістатися не лише за 400 бат на таксі, а й міським автобусом за 14 бат, що ми з радістю й зробили. Благо, нам написали на аркуші паперу зупинку, де нам треба вийти, а то англійською ми довго розмовляли б з кондуктором. Ми були єдиними європейцями у тайському автобусі. Всього 2,5 години шляху та ми знов у центрі столиці. Прощальна вечеря по-тайському, на десерт кавун і кукурудза, і ми вирушаємо в дорогу додому. Дуже зручно, що всього за 90 бат можна вдвох дістатися на метро в аеропорт. Під час нашої подорожі додому нашому багажу настільки сподобався Дубай, що він вирішив там залишитися ще на кілька днів, зіпсувавши цим кілограми фруктів.

Королівство Таїланд залишилося назавжди у наших серцях. Почесні місця зайняли масажі, тайські посмішки, смачна їжа, слони, водоспади, різноманітність екскурсій, національне шоу, трансвестити, а також тропічні фрукти: мангустіни, рамбутани, пітахая, джекфрут, лонгкон, чомпу, кавуни, ананаси, помела, дуріан, манго, холодний кокос, нойна, салак, і багато інших смакот, чиї назви ми вже не пам’ятаємо.

Інформація по туру

Дата подорожі: 30.10.2012 – 14.11.2012
Готелі: Woodlands Hotel + Prince palace. Готелі рекомендуємо.
Тривалість: 14 днів (Паттайя + Бангкок)
Тур агентство в Києві: Pilot.
Тип туру: Окремі авіаквитки, окремо в київському турагентстві готель зі страховкою.
В агентстві відмовилися від: Подарунковий пакет 50$ з людини, трансферів 215$ на двох
Екскурсії: На місці у місцевих.
Авіаквитки: Купували за три місяці до подорожі
Готель: Купували за півтора місяці, підлаштовуючи його під авіаквитки.

Рекомендація: У Бангкоку не обов’язково зупинятися, можна довше бути в Паттайї та побувати на екскурсіях Бангкоком за ті ж гроші. Так буде набагато простіше. Але для екстремалів у Бангкоку зупинитися все-таки варто. Ми не шкодуємо.

Готель вибирали за відгуками з інтернету. У наш готель путівки не продавалися, але на прохання турагентство його для нас забронювало.

Леголенд у Біллунні

Як дістатись: Леголенд розташований у декількох зупинках громадським автобусом від аеропорту. Або 50 хвилин пішки.

Як купити квитки на громадський автобус: Це можна зробити в аеропорту, або легший спосіб у мобільному додатку Sydtrafik. Автобуси курсують часто, у додатку є розклад.

Де купити квитки до Леголенду: Квитки можна придбати на офіційному сайті

Порада:

1. Перед купівлею авіаквитків, перевірте на сайті, щоб Леголенд працював у потрібні вам дати.
2. Встановіть мобільний додаток Леголенду, щоб бачити час очікування у чергах і GPS маршрути як діставатися до потрібних локацій.

Де жити не за всі гроші світу: Зверніть увагу на місто Вейле, до якого можна доїхати за 40 хвилин громадським автобусом від Леголенду. Також у Вейле є безкоштовний парк з оленями. Враховуйте вартість квитка до міста Вейле і назад, щоб оцінити рентабельність бронювання дешевшого готелю. Ціни можна подивитись у додатку.

Тематичне житло: На сайті Леголенду також можна забронювати тематичний готель, але це буде значно дорожче ніж звичайні готелі.

Ситуація із чергами: У неділю у грудні черг взагалі не було. Але деякі зони парку були закриті.

Що ще можна подивитись у Біллунні окрім Леголенду: Зверніть увагу на Lego House що має вищий рейтинг ніж Леголенд. Але ми там не були, не можу прокоментувати. На сайті можна також придбати комбінований квиток на Леголенд та Lego House.

Карта маршруту

День 1

17:00 Приліт у Куала-Лумпур. За пару годин добираємось до готелю у місті.
20:00 – 01:00 Прогулянка вечірнім містом. Індійський район, Китайський район. Парк веж Петронас

День 2

09:00 – 13:00 Відвідування печер Бату.
14:00 – 17:00 Відвідування парку птахів.
18:00 – 22:00 На таксі в Куала Селангор. Екскурсія зі світлячками. Повернення в Куала-Лумпур. Станом на 2026-й рік таксі через grab в одну сторону коштувало 140 рінгіт. Човен на чотирьох людей коштує 100 рінгіт.

День 3

10:00 – 12:00 На монорейці їдемо до парку Titiwangsa. Гуляємо парком
14:00 – 17:00 На таксі їдемо до лісу Bukit Tabur. Трекінг підйом на гору. Повертаємось.
20:00 – 22:00 Вечірнє шоу фонтанів у парку біля веж Петронас.

День 4

07:30 – 09:00 Переліт на Лангкаві.
09:00 – 11:00 Заселення до готелю.
11:00 – 17:00 Відвідування азіатського села. Небесний міст. Катання на амфібії. Інші розваги села.
17:00 – 19:00 Пішки до водоспаду “Seven wells”. Купання у водоспаді.
20:00 – 23:00 Прогулянки набережною в районі Cenang.

День 5

08:30 – 14:00 Екскурсія південними островами.
15:00 – 19:00 Таксі в оренду та відвідування пам’яток острова. Парк Legenda, термальні джерела Air Hangat Village, Black send beach, Tanjung Rhu Beach.
20:00 – 23:00 Прогулянки набережною в районі Cenang.

День 6

08:00 – 11:00. Час приблизний. Переправа на Тайський острів Ко Ліпе.
11:00 – 00:00 Відпочиваємо, плаваємо, насолоджуємось раєм.

День 7

Продовжуємо радіти життю.

День 8

11:00 – 14:00 Переправа на Лангкаві.
15:00 – 20:00 Переправа на Пенанг. Квитки потрібно купити заздалегідь.
20:00 – 00:00 Нічні гуляння.

День 9

10:00 – 10:30 Відвідування рибальського села.
11:00 – 15:00 Відвідування храмового комплексу Кек Лок Сі.
16:00 – 19:00 Відвідування Penang Hill. Гуляння по джунглях, панорама.
20:00 – 21:30 Вечірнє відвідування храму Кек Лок Сі (якщо він відкритий і є підсвічування).

День 10

10:00 – 14:00 Відвідування Національного Парку Пенанг та пляжу мавп чи черепах.
15:00 – 17:00 Хард Рок готель, пляж Бату Ферингі, плавуча мечеть, повернення до міста.
19:00 – 23:00 Вечірні прогулянки Пенангом.

День 11

10:00 – 12:00 Відвідування храму змій.
17:00 – 19:00 Переліт до Сінгапуру.
19:00 – 01:00 Прогулянки центральними вулицями. Район Марина Бей. Міст ДНК.

День 12

09:00 – 18:00 Відвідування зоопарку та парку River Safari.
20:00 – 21:00 Гуляємо парком Gardens by the Bay. Дивимося шоу дерев.
21:15 – 21:30 Шоу фонтанів.

День 13

10:00 – 18:00 Острів Сентоса, відвідування парку Universal.
20:00 – 20:15 Шоу журавлів (точний час на офіційному сайті).
21:30 – 22:00 Прогулянка парком Gardens by the Bay.

День 14

13:00 – 14:30 Переліт на Малайзійський острів Лангкаві.
16:00 – 18:00 Відвідування водоспаду “Seven wells”. Купання у водоспаді.
19:00 – 19:30 Захід сонця на пляжі біля аеропорту.
19:30 – 23:00 Прогулянки набережною в районі Cenang.

День 15

10:00 – 14:00 Пляж Tanjung Rhu Beach.
17:00 Летимо додому.

Таким був наш маршрут Азією. Деякі місця повторюються, оскільки вони дуже сподобалися. Але деякі місця ми не встигли відвідати через кількість днів. Що б я додав:

1. Додатковий день на Ко Ліпе.
2. Додатковий день у Сінгапурі з відвідуванням інших розваг острова Сентоса та джунглів парку Gardens by the Bay
3. На Лангкаві відвідування водоспаду Air Terjun Temurun Waterfall, у лютому у нас був не сезон для нього.
4. На Лангкаві екскурсію Північними островами.
5. Додатковий день у Куала-Лумпурі для відвідування панорами з веж Петронас та національного шоу.
6. Через те, що не купили наперед квитки на пором Лангкаві-Пенанг довелося діставатися материком.

Інформація про подорож

Тривалість: 15 повних днів
Повних днів без дощу: 13

Початок подорожі тут

Наш мінібусик здригнувся. У нього щось дуже врізалося. Але швидкість була дуже велика, щоб зупинитися. Ми продовжували мчати. Нас постійно підкидало, я міцно вхопився в поручень. Всі помітно нервували, черговий удар, і ми зірвалися зі шляху, попереду дах. Машина остаточно втрачає керування і ми вилітаємо з висоти дев’яти поверхів. Адреналін у крові, я зараз відчуваю вільне падіння. Перед машини під час падіння нахилився так, що було видно неминуче наближення асфальту. У тілі все завмерло. Але буквально в останній момент один із трансформерів перехопив нас і відкинув далі… “Ви впоралися із завданням!” Це була лише віртуальна реальність, дуже ефектна і реалістична.
Тепер уже ми дивимося справжній екшн по-справжньому. Перед нами останні захисники водної бази борються з атакуючими бандитами. Йде перестрілка, чоловік, що загорівся від напалму, з висоти летить у воду. Базу атакують із кулеметів та ракетниць. Один із героїв зривається з урвища і повисає на одній руці. Пірат його б’є ногою, щоб остаточно зірвався. На базу прориваються ще нападники на скутерах, пробиваючи собою перешкоди, один із чоловіків чіпляється мотузкою за скутер і намагається на водних лижах відбивати атаку, але розбивається об стіну. На допомогу летить військовий літак, вони готують ракетницю, щоб збити літак! Усюди справжнісінькі вибухи від ракет і гранат.

Коли шоу закінчилося, всі аплодували стоячи. Це було справжнісіньке шоу каскадерів.
Так, Сінгапур знає, як вразити! Але повернемось до початку цього сегменту нашої подорожі. Годинний переліт розтягнувся вдвічі. Спочатку нам не давали злету, а потім посадку) Благо кружляти довелося над прикольними островами Індонезії, на низькій висоті. Літак повторив три ідентичні кола, щоразу пролітаючи наскрізь дощову хмару. Коли ми помітили, як за ілюмінатором повторюються ті самі пейзажі, ми навіть почали спілкуватися на ті самі теми по колу тричі. Сінгапур відрізнявся від решти Азії розмахом свого шику. Це місто віддалено нагадує Дубай, але дуже відрізняється у вигідну сторону. По-перше, все зелене і немає пустелі. По-друге, прозоріше налагоджено транспортну систему. Це дуже унікальне поєднання одного з найрозвиненіших мегаполісів світу і водночас постійно на шляху парки, дерева та інша рослинність. Сінгапур нам сподобався починаючи з аеропорту. Весь аеропорт устелений густим суцільним килимом. На прикордонному контролі стоять вази з цукерками. Це так зворушило. Далі на нас чекав кінетичний дощ.

Це металеві великі краплі, що синхронно, швидко, але при цьому дуже граціозно рухаються у вертикальній площині, зображуючи хвилі та подібні фігури. Начебто все досить просто, але очі як магнітом до нього тягне. Питання з готівкою та проїзними на транспорт вирішилося у найближчій скриньці. Хлопець усе пояснив та продав нам проїзні. Якось усе легко пішло від початку. Але безпілотне метро нас швидко повернуло в реальність. Серце машини холодне. Під час посадки в поїзд нас з Дашею розділили скляні двері вагона. З мого боку навіть хоровий звук пролунав “Оууу”. Туристи, що сиділи в метро, ​​розділили моє становище. З Дашиного ж боку хлопець із Бангладешу дуже засмутився, що ми не потрапили до одного поїзда. Оскільки двері не пропускали звук, у нас було секунд п’ять, щоб жестами між собою порозумітися про подальші плани. Ми домовилися зустрітися на наступній зупинці. Я вийшов та чекав поїзд з Дашею. Двері поїзда відчиняються разом із дверима на платформі. Тобто якщо я стоятиму на тому самому місці де вийшов, то і Даша в наступному поїзді виявиться рівно на тому самому місці. Начебто все було чітко, доки не приїхав поїзд без Даші. Зайшовши до поїзда, вагони якого не мають перегородок, я зрозумів глибину проблеми. Або Даша в іншому місці поїзда, або її тут немає. І що робити в такому разі, або вискочити назад, або їхати та шукати вагонами. На роздуми у мене було приблизно 2 секунди до того, як зачиняться двері. Я вискочив назад. Поїзд повний людей проїхав. Я стояв у розгубленості. Всі засоби зв’язку були у Даші у рюкзаку, включаючи адресу готелю. До наступного поїзда було близько п’яти хвилин і треба було зібратись думками, що далі робити. Прибуває наступний поїзд. Чітко на моїх дверях стоїть Даша. При цьому по її словам вона сіла до наступного поїзда. Тепер залишилося й досі нерозгадана загадка. Звідки між двома сусідніми станціями взявся повний поїзд людей. Насправді зараз я вже зрозумів, це був просто поїзд привид. І мені дуже пощастило, що я вискочив із нього.
Дорогою до готелю нам зустрічалися досить звичайні вулиці. Так і не скажеш, що це одне з найрозвиненіших міст. Хоча по суті не може бути кожен сантиметр доведений до футуризму. На початку розповіді я згадував про те, що влада посилено бореться з проституцією. Боротьба настільки сильна, що кожні 20 метрів хтось продає партії Віагри, повії постійно ловлять собі заробіток, а навпроти нашого готелю був розташований бордель. Жінки з номерками млосно чекали на своїх жеребців. Я думав, що Віагру можна фотографувати тільки підпільно, але здивований продавець навіть зі спалахом дозволив зробити фото. Повій на відео вирішили без спалаху знімати. Але на жаль, коли камера була напоготові, жінки були «на завданні». Але, напевно, нам просто з вулицею готелю так пощастило, на інших вулицях ми такого не зустрічали. Але все одно нас потішив весь цей факт. Нас чекав найважливіший момент, треба було повечеряти. З розповідей блогерів я чув, наскільки тут все дорого. Особливо як один хлопець в інтерв’ю розповідав, що кава коштує 4$. Знайшли собі затишніше вуличний, відкритий ресторанчик. Кухарю показали пальцем, що ми хочемо дві порції різної локшини з якимось дивним на вигляд м’яском та аджикою. Кухар порізав ножицями нам м’ясо на шматочки, уклав наші порції на шматки паперу, папір на тацю і сказав досить загадкову цифру. Даша дійшла висновку, що це явно означало 40 сінгапурських доларів (28 $). Я ж сподівався на успіх і дав йому 4 SGD (2,8 $). Кухар радісно подякував нам і вказав, щоб ми сідали. Ми сиділи в шоці, що в досить туристичному районі Сінгапуру, ми дуже смачно їстимемо великі порції за 2,8 американських доларів. Що-що, а поїсти тут точно не дорого. Найголовніше знаходити ці кафешки відкритого типу.

Аджика сінгапурська дуже схожа на ту, що роблять наші бабусі. Пізніше ми ще замовляли по 0,8 SGD (0,6 $) пряний чай з молоком, на кшталт того, що ми постійно пили в Малайзії. З нами трапезу розділив місцевий мешканець, якому було цікаво поспілкуватися з туристами про те, як процвітає бізнес за кордоном. Одна з найцікавіших речей закордоном – похід до супермаркетів. Там завжди можна придбати смачну дивину. Тут же похід запам’ятався зустріччю хлопців, які говорили дуже зрозумілою мовою між собою. Причому ми не могли зрозуміти, що саме це за слов’янська мова. Хлопці опинилися зі Львова)))

Дуже хотілося якнайшвидше побачити центр міста, але вже було близько 22:00. Хтось нам підказав, що метро тут ходить до першої години ночі. Дізнавшись, що маємо ще близько трьох годин для прогулянок, ми поспішили на безпілотний поїзд. Вжух!

І ми на одній із центральних станцій. Все було справді пафосно та незвичайно. Перед нами показово на перегонки проїхали якісь дорогі спортивні авто. У хмарочосах усередині було багато зелені, фонтанів, місточків, переходів та підсвітки. Наче кожен хмарочос намагався переплюнути по розмаху сусідній. Прогулянка містом справді приносила вражаючі емоції. А справжнісінькі емоції почалися, коли сів наш новий планшет, а старий павербанк не підійшов. Головне, що пам’ятаємо найближчу станцію метро до готелю. Та й у готелі були разок, коли речі закидали. Безцільно блукаючи ми дісталися мосту у вигляді ДНК.

З мосту відкривалися чудові краєвиди на сам бізнес-центр. Але найкрасивіше в Сінгапурі – це види на штучні дерева в одному із садів. Ми їх уже бачимо, вони далеко, але сам факт, ми їх побачили на власні очі. Шкода, що до сьогоднішнього нічного маршруту їх не додати. Помилувавшись видами висоток, ми поїхали на метро в готель. Метро Сінгапуру не сильно то й заплутане, але сісти не в той бік чи не на ту гілку було невід’ємною частиною наших подорожей. Без GPS вдруге знайти готель виявилося непросто. Але благо повії не змінюють свого розташування. І по повіях як орієнтиру можна дістатися. Ще біля нашого метро у каналізації жило якесь чудовисько і загрозливо укало з глибини.
Щовечора, повертаючись додому, ми купували в місцевому маркеті напій з якогось дивного фрукта. Одного разу мені навіть попався сік із брудних шкарпеток. У всякому разі, смак був схожий. Ознайомлювальну частину із країною закінчено, завтра можна в глибинку їхати. О другій годині ночі, вражені мегаполісом, ми лягли спати.

Зоопарк

Рано вранці я спостерігав, як мою сосисочку нарізають на частини ножицями і люб’язно простягають мою страву. Та цей ресторан без ножиць, як без рук! Поки ми їли, кухар розморожував м’ясо, просто поливаючи його водою зі шлангу, що стікала й струменіла далі по землі. Ще одна чудова сінгапурська трапеза.

Тепер потрібен готель із вайфаєм, щоб викликати таксі. Поки Даша викликала таксі я вирішив поцікавитися, де у них туалет. Відповідь мене дуже здивувала “What kind of business do you want to do?”. Я спочатку увійшов у ступор, потім припустив, що це може бути аналог питання “По-великому або по-маленькому”. Але навіть у такому формулюванні треба знати правильні варіанти відповідей. Я уточнив дійсно ми говоримо про туалет. Рецепціоніст ствердно кивнув і назвав варіанти відповідей “Small business or big business”. У них просто для різних випадків були різні туалети у лобі. В цей час приїхав наш убер, і ми вирушили за місто. Густі ліси росли вздовж трас. Це найзеленіший мегаполіс світу, напевно. Один із найкращих світових зоопарків нас прийняв дуже привітно.

Точніше, зоопарків виявилося два. Один водяний, інший класичний. До закриття треба було відвідати обидва. Але для цього доведеться пропустити деякі шоу. Ми звичайно звикли відвідувати все та скрізь та нічого не пропускати, але більше двох днів подорожі у майбутнє ми не могли приділити. На щастя, шоу слонів ми бачили вже разів 6, можна його спокійно пропустити на користь другого зоопарку. За входом у зоопарк радісно пустували мавпи, літали пташки, а під мостом лежав здоровенний крокодил і чекав, поки хтось звалиться.

Усі 2530 тварин чекали нас. Зоопарк справді нестандартний. Його збудували на місці джунглів, зберігши при цьому рослинність. Мене найбільше вразила перша зона. З-за кущів долинали гарчання різної інтонації, за кущами… справжнісінькі динозаври!

Вони були практично живі, рухомі та загрозливо гарчали. Або як там називається той звук, що видають динозаври. Ще буквально рік тому ми бачили на Канарах живих русалок, а тут динозаври!

Територією курсували по черзі електричні паровозики. Можна було на найближчій зупинці підсісти та поїхати до наступних зон. Хоч розміри зоопарку дозволяли пішки все обійти, але навіть їзда на такому паровозику була окремою розвагою.

Це було немов сафарі по джунглях. Водії з радістю давали поради на які актівіті в який час краще встигнути.

Однією з розваг було годування тварин. У зазначений час кожні п’ять хвилин годували тварин у різних вольєрах. Тобто треба просто йти певним маршрутом, щоб усе це спостерігати. Фільтрована питна вода по всій території спекотного зоопарку була безкоштовною, але треба було одноразово купити пляшечку. Або ж прийти зі своєю.

Пляшечка у нас тепер на згадку про Сінгапур. День був настільки спекотний, що, якби вода була платною, мені довелося б кредит у банку відкривати. Тим часом усі почали рухатись до арени на зміїне шоу. Під час шоу, ведуча запитала “Хто боїться змій?” Усі відвідувачі були дуже відважними та хоробрими. Даша ж була чесною. Ведуча вказала жестом на Дашу, що підняла руку, і поманила жестом на сцену. У такі моменти головне фотоапарат тримати напоготові. Туристка, що сиділа поруч, похвалила мій фотоапарат. Зважаючи на все, вона теж шукала компактну псевдодзеркалку. Даша стояла обличчям до глядачів, ведуча дістала невелику змію та дала Даші в руки. Весь зал затих, по рядах промайнули стривожені й здивовані вигуки. Насправді відбувалося щось, чого Даша не знала. Даші було зрозуміло, що глядачі навряд чи так переживали через якусь півметрову змію. Але правди вона не бачила. Насправді за Дашиною спиною четверо чоловіків винесли величезну товсту змію. Даші так само вручили частину змії. Після такої змієтерапії Даша більше не боїться змій.

Ще був вольєр з пташками і кажанами. Миша так апетитно жувала кавун, що ми самі зголодніли і пішли обідати. Насправді у зоопарку можна сміливо та весь день провести. Кількість зон з тваринами все одно нескінченна)

Другий зоопарк був поряд. Він був розташований на озері і був присвячений водним тваринам та активностям. Спочатку ми попливли корабликом. Зони першого зоопарку розташовувалися таким чином, що коли ти пливеш на кораблику, складається враження, що тварини гуляють у дикій природі. Якщо не знати про наявність першого зоопарку, то залишишся враженим щільністю тварин у диких джунглях. Водний зоопарк відрізнявся від першого більш розміреною та спокійною атмосферою. Тут уже не треба було поспішати. Після 20 хвилинної прогулянки озером нас чекало міні шоу з різними пташками та рептиліями. Шоу було чоловік на десять. Суть була в тому, що виносили різну живність і давали доторкнутися, погладити або зовсім її садили на охочих.

Одна горда птиця мені навіть сліди на руці залишила. Під кінець винесли, щось зовсім здорове, пухнасте, велелюбне і ліниве.

Після шоу ми вирушили до зони з мавпочками. Взагалі варто відзначити, що у цій поїздці мавпочки скрізь, і на вулицях, і у зоопарках. Часом самому хотілося бути мавпочкою і не паритися за всяку фігню на кшталт роботи. Як не дивно, але навіть сотий раз зустрічаючи мавп починаєш зачаровано за ними спостерігати. Вони всі такі різні та милі. Наступною зоною був великий океанаріум. На вході над прозорим тунелем у воді на нас чекали видри, що пустували як діти.

Вважай, що позапланове шоу видр подивились. Вони дуже захоплено утрьох гралися. У самому океанаріумі на нас чекали гіганти ламантини. До часу їх годування була ще годинка. За цей час можна було сходити в лісок до панд. Це були перші панди, яких ми побачили у житті.

Скажу одне, вони такі ж чудові, як і на картинках. Поряд у кафе подавалися парові пиріжки бао у вигляді пандочок.

Коли настав час рухатися на годування мавп та ламантинів, почався дощ. До того, як він переріс у ціле стихійне лихо, ми ледве встигли проскочити під навіс. Коли дощу не було, ми навіть не помічали, що над основними доріжками парку завжди було накриття на випадок дощу чи сонця. Лило так, що енергетика стихії відчувалася у повітрі. Це була справжня природна міць. Крізь стіну дощу не було видно те, що знаходиться за десятки метрів. Годування мавпочок з нагоди дощу скасували. Мабуть, мавпам не годиться їсти під час дощу. Добре, що Ламантини були і так у воді. На годування до них спустився чоловік із капустою.

Мабуть, він був дуже хоробрий, або ж ламантини були вегетаріанцями. Навіщо ж їсти капусту, якщо у воду зайшов такий смачний азієць. Але, як не дивно, ці гіганти обмежилися овочевими закусками. Дощі тут потужні, але короткочасні. Після годівлі погода вже була без опадів. Зоопарки закривалися і всі туристи пішли на автобус. У павича теж закінчилася зміна. Він пробрався крізь зони і гордо крокував дорогою до автобуса. У наш автобус павич не помістився. Головне як до зоопарку, гугл показував, що треба три автобуси. А зворотно виявляється можна і на одному. Але з іншого боку, добре, що ми заощадили вранці час. Вийшли з автобуса ми явно у дорогому районі. Але навіть тут нам знадобилося не більше п’яти хвилин, щоб знайти кафе в якій ми поїли за дуже демократичною ціною. Трохи дорожче, ніж снідали, але зовсім недорого. Чесно кажучи, другий тиждень їсти азійську їжу було складно. Хоч вона і справді смачна, але багаторічна звичка до української їжі все ж таки відчувається. Далі ми взяли курс на центральну станцію, де годині о 20:00 має бути шоу співаючих фонтанів. Поки ми їхали в метро, ​​для нас дівчина погуглила розклад. Але була одна проблема. Короткочасна злива повернулася також подивитися це шоу. Лило знову епічно. Біля оглядового майданчика знаходиться великий мол. Там якраз можна і перечекати дощ. Наскільки б це місто не було сучасним, але від дахів, що протікають, рятували тільки відра. Хай тек! У нас ще був час до шоу фонтанів і ми побрели вгору ескалаторами, сподіваючись знайти щось цікаве. Але крім безмежних килимів та порожніх бізнес-залів, на верхніх поверхах нічого не виявилося. Перше шоу скасували через дощ. Була надія, що буде шоу о 21.30. У нас було ще півтори години.

Gardens by the Bay

Тим часом злива перейшла в мряку. У мене з’явилася оригінальна ідея прогулятися до парку із сингапурськими футуристичними деревами. Маршрут був по відкритій місцевості, мостами і терасами крізь хмарочоси. Даша цю задумку не сильно підтримала, але ми пішли. Хоча маршрут був фактично по дахах, усюди росли пальми. Сінгапур — країна строгих законів, час від часу замислюєшся чи не порушуємо ми якийсь закон. Як тільки дісталися парку з деревами, всі дерева різко згасли. Ми з Дашею на автоматі підняли руки готуючись здатися сінгапурській владі за таке пізнє вторгнення в цей прекрасний парк. Десь із верхівок дерев пролунав голос англійською “Ми для вас приготували це вечірнє шоу, насолоджуйтесь!”.

І тут романтика у повітрі перевищила всі ліміти. По всьому парку почала грати музика, а дерева синхронно змінювали свої підсвічування у такт. Мелодії були різних ритмів, одні спокійні романтичні, інші швидкі та енергійні. Було таке почуття, що це не по-справжньому. Все було якось ідеально красиво та затишно, наче приємний сон. Шоу тривало хвилин 20.

На тлі парку височів знаменитий сінгапурський готель із басейном на даху. Даша припустила, що якщо людині тут доводити, що він знаходиться на іншій планеті, то в це дуже легко повірити. Шоу закінчилося, почався дощ-злива.

Знову треба бігти у мол. Дивно, що шоу вписалося чітко між двома зливами. Добігши до молу, ми виявили, що загубилася кришечка від фотоапарата. Я повернувся ще раз у парк на пошуки кришечки. Оскільки кришечка лежала весь цей час в сумці, пошуки були приречені на провал. Наближався час другої спроби шоу фонтанів.

Злива як на замовлення вщухла і почалося шоу. Дивний факт, але за технікою фонтани не набагато кращі, ніж вінницькі. Але шоу було поставлене набагато крутіше, ніж у нас. Атмосфера була на висоті. Коли вкотре розпочався дощ, залишилися лише справжні поціновувачі мистецтва. На сьогодні наша програма була закінчена. До готелю дісталися без особливих пригод.
Ми мали ще один повний день в місті. Треба було з розумом підійти до планування. У Сінгапурі є острів розваг Сентоса. Зрозуміло, що другий день треба присвятити Сентосі. Але й там треба визначитись. Частину острова займає парк Universal. Решту різних закладів та атракціонів. Наш вибір припав на Universal.

Парк Universal

Найголовніше було не потрапити на великі черги. За відгуками в інтернеті, у чергах можна простояти більше години на один атракціон. Можна купити пріоритетний квиток та скрізь бути першим. Але тоді можна потрапити до не менш довгих черг тих, хто купив пріоритетний квиток. З іншого боку, витрачати безцінний день Сінгапуру на купу черг не хотілося. Але й пропускати один із чотирьох світових парків не хотілося. Ми вчинили так. Приїхали подивитись на розмір черги на вхід. Розмір нас просто шокував. Ціна за квитки теж кусалася. Пріоритетний квиток коштував ще дорожче і міг змінювати свою ціну залежно від завантаженості парку. Сьогодні ціна пріоритетного квитка була звичайною (+ 20$ до вартості вхідного квитка). Я вирішив ризикнути, але з пріоритетними квитками. Ми не помилилися.

Один з атракціонів був лише за принципом загальної черги. Витративши там хвилин 40, ми зрозуміли як добре, що маємо пріоріті-паси. Додатковою плюшкою була акція від майстеркарда для тих, хто купує подвійні квитки з пріоріті пасом. Нас чекала знижка на 10% на квитки плюс купони по 4$ на їжу + невеликі подарунки. У результаті похід в Universal нам обійшовся у 180 $ за двох. Парк складається з різних зон – Трансформери, Єгипет, Парк Юрського періоду, Королівство Шрека “Far far away”, Мадагаскар, Голлівуд, Нью-Йорк.

У всіх зонах за розкладом проходять шоу, збудовані тематичні атракціони та працюють стилізовані ресторани. Трансформерів і водне шоу я описував на початку цієї розповіді. Із зон по атмосферності найбільше сподобалося королівство Шрека.

Там були тематичні фішки на території. Антураж був настільки реальним, ніби ти справді потрапив у справжнє королівство. По суті, трансформери і водне шоу це вже те, заради чого варто йти в цей парк. Але ще були дуже незабутні зони Спец ефекти Спілберга і зона з безліччю лампочок, яка потрапила до книги рекордів Гіннеса.

На ефектах Спілберга ми стояли у павільйоні для зйомок фільмів. Голос режисера говорив, які спецефекти слід застосувати. Спочатку це була річка на тлі міста. У міру зростання спецефектів починався шторм, що переріс у справжню стихію. Зривалися двері з петель, руйнувалися будівлі. На майданчику перед нами відбувався кінець світу. Настільки реалістично, що навіть місце, на якому ми стояли, потрапило під роздачу. У якийсь момент голос режисера сказав: “Знято, повернути все у початковий стан!” Все, що руйнувалося почало вставати на свої місця, поломки та пробої самі відновлювалися. Це було не менш ефектно, ніж таке реалістичне руйнування.
Павільйон із тисячами лампочок був дуже затишний. Було відчуття, що потрапляєш у країну мрій дитини. Гуляєш декоративними вуличками, що світяться, насолоджуєшся класичною музикою.

Навіть за наявності наших пріоритетних квитків, ми впритул до закриття встигли відвідати останнє із запланованих шоу.

Усі атракціони та шоу парку навіть по одному разу на день відвідати неможливо.
Атракціон із трансформерами мене настільки вразив, що я пропустив одне із шоу у королівстві Шрека на користь ще одного відвідування трансформерів. Причому я настільки був вражений першого разу, що ніяк не міг розлучитися з 3d-окулярами, забувши, що вони в мене в руках.
Водне шоу. Це шоу в нашому рейтингу посіло друге місце після “House of dancing water” у Макао.

Я не буду спойлерити інші зони. Але можу сказати з упевненістю, що кожен собі знайде в Юніверсалі, те, що його гарантовано вразить. Обідали ми в китайському ресторані, який поєднував у собі весь шик і пафос дорогих ресторанів. Все начебто простенько, але водночас у момент трапези, ти знаходишся явно не в Сінгапурі, а далеко-далеко в Китаї.
Ми рекомендуємо Юніверсал до відвідування всім туристам. Звичайно хотілося б сказати, що парк зарядив нас позитивом, але насправді в гонитві все встигнути, ми так за день набігалися, що після парку ледве вистачило сил дістатися Макдональдса. З блаженством поїсти не азійську їжу. Тому що другий тиждень подорожі позаду і треба було часом робити перерви від азійської кухні. Після макдака ми доповзли до шоу журавлів.

У нас до шоу була ще година, цілу годину ми просиділи на лавці відпочиваючи після парку розваг. Шоу гігантських механічних журавлів це, мабуть, серце країни. Журавлі, напевно, кожного пробирають аж до серця.

Це романтичне шоу про кохання птахів. Шоу безкоштовне. Ми за цей час відпочили та були готові підкорювати нові вершини. Ми хотіли встигнути ще раз у парк на шоу дерев. Але зіткнулися в метро з нерозв’язним завданням. Кільцева гілка в одному місці абсолютно не з’єднувалася. Станція з парком була по нашій гілці, але щоб швидко до нього дістатися, було простіше змінити дві інші гілки. Зміна гілок вийшла не з першого разу і було задіяно явно більше гілок, ніж треба. Ми настільки заплуталися в їхньому метро, ​​що дістатися мети здавалося таким же неможливим, як і закінчити політех, коли я вступив на перший курс. На шоу ми не потрапили, але дерева були так само прекрасні. Тепер не було ні зливи, ні поспіху. Можна було насолодитися парком на повну.

Причому маю підозру, що саме ввечері цей парк виглядає так круто. За рахунок підсвічування. Якщо ми переїдемо жити до Сінгапуру, то щовечора в цьому парку проводитимемо. У мене взагалі Сінгапур асоціюється саме із цим місцем тепер. Біля молла був ще великий штучний вир-фонтан. Вода стікала вниз, на підземний поверх, де впадала у штучну річку, якою плавали гондольєри з туристами. Коли ми прийшли вкотре милуватися виром, всі туристи почали показувати пальцем у центр. До нас підбіг хлопець і намагався пояснити, що ми також маємо так зробити. Я спочатку думав, що я повинен туди стрибати. Але хлопець переляканий, що я зараз стрибну (хоча я не збирався), швидко почав пояснювати, що йому потрібні тільки наші пальці в центр. Коли ми нарешті зрозуміли, що від нас вимагають і вказали на центр виру, інший хлопець зробив знімки та ціла купа хлопців сіла на велосипеди та поїхали далі. Схоже у них за квестом було завдання всіх змусити вказувати на центр виру. Ну що ж, настав час прощатися з вечірнім містом. Завтра вранці буде зворотний літак. Тут ми зробили те, що робили востаннє чотири роки тому в Стамбулі. Ми кинули у воду монетки, щоб повернутися.

Країн багато й у кожну повертатися нераціонально, коли у планах весь світ. Але Сінгапур справді за два дні підкорив нас настільки сильно, що ми обов’язково повернемося туди. Даша вперше сказала, що це та країна, де вона хотіла б пожити. Я ж у цій поїздці теж саме вперше сказав під час подорожі про Малайзію.
Зранку у нас було ще кілька годин погуляти по-своєму райончику, потім ми покинули це круте і нескінченно цікаве місто. Шкода, що в нас було лише два дні, мінімум треба три, а краще чотири. Сінгапуре, ми повернемося. Можливо не скоро, але чекай на нас!

І знову на Лангкаві

Була ще перша половина дня. Наш літак знову сідав над зеленими групами островів. Я цю посадку переглядав би знову і знову. Краса за ілюмінаторами. Сонячний острів нас прийняв утретє. Офіцер спантеличено дивився на кількість малазійських штампів за останні два тижні. Він то тягнувся до штампу, то знову перегортав сторінки, перевіряючи, що все правильно. У нас і в самих був сумнів чи можна так часто туди-сюди мотатися. Нарешті чоловік нам штампонув третій в’їзд до країни. Таксист радісно уточнив чи перший день у нас на Лангкаві, але ми тут вже були як свої. Швидко заселилися в готель і пообідали в Індійському ресторані. Прямо ностальгія пробила Індією. Не гаючи часу ми знову вирушили на той самий водоспад Сім колодязів. Ми планували відвідати інший, але таксисти попередили, що другий зараз не повноводний. Ми мали надію, що таксист довезе нас до самого верху, але на жаль ні. Знову треба було здолати пішки гору. Нас навіть підбадьорювали зустрічні туристи, хтось просто сказав, що ще не далеко, хтось у метрах називав відстань, що залишилася.

Відпочиваюча жінка, побачивши мене, радісно повідомила, що ще чотири хвилини. Було жарко, але я знав, що на нас чекають прохолодні ванни і можна максимально кинути сили. Та й взагалі це передостанній день поїздки, що вже заощаджувати сили. Цікавий факт, дорогою ми відкрили проміжний рівень водоспаду, де відпочивала основна маса туристів. Але там було значно простіше. Але можна було побачити всю висоту водоспаду. Дісталися верху. Забравшись у свою улюблену природну ванну над урвищем, я дивився в далечінь і думав. Думав про те, що це перша країна, в якій я хотів би жити. Даша накупавшись грілася на сонечку. Я у воді замерзаю рідко, хотів у цій річці сидіти вічність. І просто дивитися в далечінь. Я знав, що в Києві зараз, можливо, доведеться шукати нову роботу, треба буде вирішувати купу питань. А тут все таке безтурботне. Якщо поринути у воду з головою, то взагалі ніби всі думки випаровувалися. Ці води були немов чарівні. Жовте сонце висвітлювало зелені ліси. Навколо перепліталися звуки екзотичних птахів та комах. Табун мавпочок прибіг у пошуках чого б поцупити у туристів. Я навіть жартома запропонував здати зворотні квитки і купити квитки, щоб батьки перевезли нам сюди дитину з Києва. Час у водоспаді хоч і здавалося зупинився, але сонечко почало знову йти за джунглієві гаї. Вже практично всі туристи пішли, а ми все сиділи та насолоджувалися цим літнім днем ​​серед зими. Діставшись до зупинки таксистів ми поїхали до центрального туристичного району острова. Дорогою ми проїжджали настільки гарний захід сонця, що попросили водія зупинитися і почекати нас хвилин 10. Водій з радістю пішов спілкуватися з водіями інших таксі, що зупинилися, а ми насолоджувалися останнім заходом сонця на Лангкаві.

За зупинку водій із нас навіть не зажадав доплати. Напевно, це звичайна тут справа, коли заходи сонця. Потім була прогулянка нічною набережною.
В останній день у нас розпочиналися перельоти о 17:00. Цього було достатньо, щоб повноцінно відвідати останнє заплановане місце — пляж Tanjung Rhu Beach.

Той, на якому півтора тижні тому у нас із погодою не склалося. На таксі їхали 40 хвилин напевно. Сьогодні погода для пляжу була ідеальною. А сам пляж при сонячному світлі виявився дуже гарним з небесною водою. Правда течія тут постійно зносила. До місцевої атмосфери ми настільки звикли, що вже спокійно залишили сумку з фотоапаратом та планшетом на березі серед місцевих та пішли гуляти вздовж довгої берегової лінії. Пізніше на пляж підвезли туристів з однієї з екскурсій. Туристи з України дуже здивувалися, що ми самостійно дісталися цього пляжу. Щоб повернутися, треба було залишити монетку. Але щоб повернутися напевно, я на острові залишив свою «золоту» картку. Настав час повертатися та прощатися з країною. Далі слідував ланцюжок з трьох перельотів, що зайняв 21,5 годину в дорозі. Приємним доповненням до поїздки був новорічний концерт в аеропорті. Я взагалі не знав, що в самих аеропортах бувають концерти. На тлі танцюристів йшло по колу відео із барвистими місцями Малайзії. Приємно було усвідомлювати, що ми багато де були за цю подорож. Під час другого, найдовшого перельоту, ми летіли у напрямку ночі та за ілюмінатором 11 годин поспіль була ніч. На пересадці у Стамбулі на нас чекали традиційні дегустації лукумів.

Епілог

Ця 16-денна поїздка була легка у плані переміщень. Вона так само була найекзотичнішою, найчарівнішою і найромантичнішою. Дуже вразила відкритість та чесність Малайців. Вони завжди позитивні, але не так активно показують радість, як жителі сусідніх країн. Але під час спілкування ти відчуваєш, наскільки люди позитивні. У цій країні завжди все заплановане вдається якнайкраще, а бажання просто збуваються протягом години. Ця подорож ніби включила кращі моменти з інших наших азійських подорожей. Все те, за що ми полюбили Шрі-Ланку, Таїланд, Мальдіви та Гонконг, тут теж було. Це була головна подорож п’ятого сезону подорожей та вона зайняла у нашому загальному рейтингу перше місце. Коли-небудь ми обов’язково повернемося в Малайзію і відвідаємо ще й другу половину країни. Це була наша найкраща подорож!

Деталізація маршруту

Початок подорожі тут

Розвернувшись на 180 градусів наш кораблик помчав на повній швидкості у бік Малайзії. Швидкість була настільки високою, що якби кораблик мав крила, то він просто злетів би. Від райського Ко Ліпе було непросто відірватися. Закриваєш очі, а перед тобою все ті ж пальми та блакитна вода. Я вирішив для різноманітності прогулятися відкритою частиною корабля і піднявся на відкритий дах. Хтось із персоналу побачив мою цікавість і навіть пояснив мені, що туди не можна. Але не відмовиш туристу) Нагорі було дуже вітряно. На такій швидкості адреналін відчувався по всьому тілу. Навколо нас були сотні зелених островів. Ми знову приїхали на Лангкаві. Потрібно було отримати ще раз штамп в’їзду та пересісти на наступний пором. До наступного порома ми мали ще 53 хвилини. Але тут згадалося, що на Лангкаві інший часовий пояс. І схоже наш пором уже відплив. Туристи у черзі на прикордонний пункт нас з радістю пропустили і навіть офіцер поспіхом поставив нам штампи в’їзду. Добігши до кас, з’ясувалося, що останній пором буде на годину пізніше. Але є одна проблемка — квитки розпродані. Невже наш маршрут, який ідеально пазликами складався, зазнає сьогодні фіаско. З одного боку, ми розуміли, що це Азія, і тут все вирішується на користь туристів, з іншого боку реально накрила паніка. Що робити, треба щось терміново вирішувати! Сьогодні нам на Лангкаві зовсім нічого робити. Вирішення проблеми не змусило довго чекати. До нас підійшов представницько вдягнений чоловік і сказав: “Шановні, не переживайте, я знаю, що вам треба на Пенанг. Я обіцяю, що ви там сьогодні будете.

“Шановні, я бачу, ви ще не заспокоїлися. Розслабтеся, зараз все вирішимо”. Чоловік говорив спокійним та впевненим голосом. Це справді вселяло довіру та спокій. “Ви через 2 години сідайте на інший пором до міста Куала Перліс, там вас забере мій бус і довезе вас прямо в готель на острів Пенанг. Вам це обійдеться по 100 рингіт, ціна за пором, на який ви не встигли була по 70 рингіт”. За фактом за двох ми переплачуємо 360 грн і не відстаємо від маршруту. Справді, це гарне рішення! Але де нам дві години з речами тусуватися. “Ідіть поки поїжте, а я прямо тут постою з вашими речами. До речі, у мене брат навчався на медика в Сімферополі, ви повинні обов’язково з ним поспілкуватися по телефону”. Ми залишили всі наші речі цьому приємному незнайомому чоловікові і пішли гуляти. Ось малайці молодці, як у них все чітко сходить скрізь. Дорога з урахуванням пробок зайняла приблизно півдня. Але так, увечері цього ж дня ми були вже в Пенангу. Правда без готелю, оскільки ми не знали, наскільки близько ми зможемо наблизитися до Пенангу в цей день. Була надія заселитися на день раніше до нашого завтрашнього готелю, але ресепшен виявився закритий уночі. Точніше на ресепшен ми таки потрапили, але там нікого не було. Було близько 22:00 Даша з речами залишилася на ресепшені, а я пішов у пошуках готелю. Спочатку пошуки були не найуспішнішими. Готелі траплялися нечасто, на запитання “Do you have a free room?” мені з усмішкою відповідали “No, sorry!”. Ось чому коли показують Орла і Решку, там на це питання майже завжди відповідають “Yes!”. В одному готелі виявилися кімнати, але це були капсули. До капсул ми ще морально не були готові. Ще в одному готелі була гарна кімната, але за ціною було дешевше купити квитки та заночувати в Гонконзі. Діставшись центральної вулиці, я швиденько вирішив питання з готелем. Там мене з радістю прийняли за гарною ціною. Після заселення ми повечеряли у турецькому ресторані. Цього дня Пенанг відзначав новий китайський рік, але, на жаль, ми про це не знали. Коли лягали спатки, чули, що щось гуркотить, але це було схоже не на салют, а на те, що з готелю цегла сиплеться. Ранок ми розпочали з храмового комплексу Кек Лок Сі. Їхати до нього автобусом було близько години. В інтернеті була доволі скромна фотографія цього місця. Але відгуки туристів нас переконали поїхати туди. І ми правильно зробили. Це був храмовий комплекс із китайських храмів. Вхід безкоштовний. По дорозі ми їли дуже кумедні солодощі.

Перед комплексом озеро з черепахами, яких можна погодувати за 2 рингіти (0,5$).

Черепахи були настільки величезними та голодними, що вони більше зраділи б, якби я сам до них звалився.

Храмовий комплекс Кек Лок Сі

Храмовий комплекс напевно найкрасивіший в Азії. Принаймні, ми ще красивіші не бачили. Він великий, буквально на кожному кроці щось цікаве та незвичайне. Різні альтанки та будівлі. Багато зелені та гарні статуї. Між двома частинами курсує невеликий фунікулер.

Багато елементів китайського декору. Ми реально на території комплексу провели понад три години. Ми навіть собі на згадку купили виделки у храмі, але їх довелося повернути, бо ми зрозуміли, що не пронесемо їх у літак. Красою храмів очі не могли натішитися. І йти, навіть після трьох годин проведених тут, не хотілося.

Але храми приготували нам ще один сюрприз. На багатьох фотографіях ми помітили, що ввечері включать гарне підсвічування.

Тож сьогодні ми сюди ще повернемося. Неподалік храму була гора з фунікулером. Пішки йти було хвилин 15, але оскільки ми цього не знали, то чекали на зупинці автобус близько години. Чергу на фунікулер побороли у старий добрий спосіб “Two people!”. На вершині гори була безліч розваг. Можна було поїхати на джипах до бот саду, прогулятися парком з невеликими джунглями, насолоджуватися панорамами.

Ми вибрали альтернативний варіант розваги. Поглянувши з гори на Джорджтаун, ми вирішили спуститися стежками і доріжками вниз через справжні джунглі. Була одна проблема. Спуск у середньому займає три години, захід сонця за дві. У джунглях у жодному разі не можна опинятися у темряві.

Тому наш час спуск не рекомендувався ніким. Але що нам після забороненого лісу в Куала-Лумпурі, чи тої стежки під мостом на Лангкаві. Встигнемо! Спочатку все було багатообіцяюче і весело. Навіть на ліані Даша покаталася як на гойдалці. Було красиво та дуже екзотично. Деревами скакала всяка живність, навіть бачили рослину синього кольору та термітники.

Але доріжок було багато, так що постійно везти не могло.

Найлогічніша доріжка по маршруту мала вивіску у якій один хлопець цілиться з автомата в іншого. Нас чомусь вивіска не зупинила. І навіть напис “Остерігайтеся собак!”. Далі була наочна табличка “Прохід заборонено”. Ось тут ми й зрозуміли, що все пішло не за планом. Пошуки дороги, яка веде донизу дуже затяглися. Причому часто доводилося йти круто вгору. Коли до заходу сонця залишалася година, ми в кращому разі могли встигнути вибратися нагору. Той самий шлях шукати було теж ніколи. Кілька разів зустріли групки китайських туристів, які теж рухалися наче нагору, але дуже повільно. Рухатися з ними не варто, тому що їх явно поглинуть джунглі за кілька годин. Вже зовсім сутеніло, а краю тих джунглів усе не було. На щастя, деякі доріжки почали освітлюватися ліхтарями. Ми навіть карту знайшли, яка тільки все ускладнила. Але в Малайзії всі бажання здійснюються. Мені раптом дуже захотілося звичайної піци. Даша ще тоді сказала, що навіть “Уявити неможливо, що десь тут буде продаватися піца”. Хвилин через 20, коли моє бажання матеріалізувалося (Саме стільки треба, щоб матеріалізувався фудкорт з піцою) джунглі розступилися, це був кінець. Точніше це був той самий початок, що й дві години тому. І ми сидимо задоволені їмо піцу, і навіть та група китайців прийшла на трапезу. Мабуть, китайці теж вчасно загадали фудкорт. На десерт ми пили місцевий напій “Сироп з лаймом”.

На смак це щось барбарисове. Коли я вибирав напій, мене дівчина швидко ввела в курс, з чого готуються малайські напої в їхньому кафе. Навіть ложку сухого молока мені всипала до рота в процесі оповідань. Сиропу ми випили багато. На фунікулер для спуску була невигідна черга. Тут навіть наша перепустка у вигляді двох пальців не допомогла б. Але у нас не було зворотного квитка на відміну від інших і Даша пішла дізнатися чи є нагорі взагалі каса.

Чомусь це питання закінчилося тим, що нас позачергово посадили на фунікулер і сказали, щоб квиток ми купили на касі, що біля виходу. Як же нам перло із чергами в Малайзії. Внизу якраз під’їхав потрібний нам автобус, але водій сказав, що доки він на кінцевій стоятиме, нам до храму простіше пішки дійти буде. Дорогою ми проходили місцевий великий концерт, але бажання встигнути до храму було сильнішим. Нічний храмовий комплекс Кек Лок Сі вночі був зовсім іншим.

Ми ніби за день відвідали два шикарні храмові комплекси. Сумарна кількість лампочок явно перевалювала за мільйон.

Світився практично кожен сантиметр цього величезного комплексу. Це було просто якесь світлове шоу планетарного масштабу. Ті місця, де ми були вдень, виглядали зовсім інакше. Народу ввечері було, мабуть, разів у десять більше ніж удень. Наскільки ми розібралися, то підсвічування у храмі було на честь китайського нового року.

Я не думаю, що нас колись ще так здивує інший храмовий комплекс. У Джорджтауні, столиці Пенанга, на нас чекав готель “Солодкий перець” з “Пряної” мережі готелів. Наш номер називався “Кубанела” – один із видів перцю. Цей готель вирізнявся антуражем. І справді все було під старовину. Щоправда, унітаз готував повстання і почав сам змивати воду кожні 30 хвилин. Після мого ремонту унітаза, почало щось гудіти в електричній розводці. Після мого ремонту щитка, я думав, що готель зі мною не розплатиться. Вранці на нас чекав включений сніданок у “Пряному” кафе. До кафе правда треба було ще дійти. Але головне – концепт! Цього дня у нас був запланований похід до національного парку Пенанга. Знову на автобусі треба було проїхати годинку за місто. Дорога була вздовж пляжів, дуже мальовнича. Ми собі відмітили пару зупинок, які треба буде зробити по дорозі назад. Заповідник являв собою джунглевий парк, що займав чималу частину острова. Було два шляхи, на пляж мавп та на пляж черепах.

Пройшовши частину шляху по морю до пляжу мавп ми вирішили, що це надто просто. Повернулися назад і змінили шлях глибоко у джунглі.

Причому дорога переважно була вгору. Тривала вся ця витівка близько двох годин.

Треба було ну дуже хотіти купатися, щоб долати такі маршрути заради пляжу. Знову ж таки було дуже красиво. Були навіть стежки, що проходили крізь кам’яні брили.

На виході на нас чекав гарний місток і справді гарненький дикий пляж. На табличці була намальована людина, яку атакують медузи, хвилі та інші вороги. Попередження не плавати та статистика нещасних випадків за останній рік. Але насправді після Лангкаві, і особливо Ко Ліпе, наш план купання вже виконано. Було приємно поблукати зеленим, піщаним і безлюдним пляжем. Правда групка з чотирьох китайців все ж таки знайшлася. Вони завжди знаходяться. На дереві сиділа здорова мавпа. Побачивши мене цікавого, вона почала бігти гілками в мій бік. У мене відверто кажучи серце в п’яти пішло.

Але мавпа просто перестрибнула на дерево, що яке було над моєю головою. Потрібен був передих. Спека цього дня напевно була максимальною. Ми підсіли до китайців у тінь. І спостерігали за крабиком, що рив собі нірку. Поруч лежала шкаралупа від черепашачого яйця. Зліва здоровенні кам’яні валуни та джунглі. Це був немов антистресовий майданчик для відпочинку.

Поспішати було зовсім нікуди, тому релаксувати можна було скільки душі завгодно. З жахом уявлялося, що треба ще дві години пробиратися назад через джунглі горами.

Але це Малайзія, тут усе має вирішуватися так, щоб всім було розслаблено. Так і сталося. Китайці схоже прибули сюди на катері, і коли до берега підплив катер і вони всі на нього сіли, капітан з радістю прийняв і нас за 40 рингіт (8$). Пощастило, що так відбулися. Капітан позбирав ще таких же туристів різними частинами пляжу і повіз нас на екскурсію! Дорогою він виглядав мавпочок і орлів, зупиняючись щоб ми сфотографували. Один з орлів саме показово ловив рибку в морі. Коли орел таки спіймав здобич, то йому всі аплодували. Потім нам показували кам’яні брили, схожі на різних тварин. Даша навіть крокодила вгадала до того, як показали на камінь. Відмінний тріп на пляж вдався. Приблизно тут ми зрозуміли, що доведеться докуповувати ще одну карту пам’яті для фотоапарата. 16-гігабайтна карта була майже заповнена.

На виході з парку ми підкріпилися в індійському кафе, запили все сиропчиком і поїхали в Хард Рок готель.

Це був найзеленіший і сонячніший з відвіданих нами Хард років. Шкода, що на фірмових футболках не було назви країни. Бо “Хард Рок Пенанг” мало хто зрозуміє.

Готель мав свій пляж. Але, відверто кажучи, пляжі Пенанга значно поступаються пляжам сусіднього острова. Було б зручніше Хард Рок будувати на Лангкаві.

Проїхавши в автобусі ще трохи ми вийшли подивитися найкращий пляж Бату Ферінга. У таку спеку навіть місцевим і туристам було ліньки купатися. У нас з цього пляжу найспекотніші спогади про Малайзію. Вода була гарна, але непрозора. Мені чимось нагадувала море у Маріуполі. Особисто моя думка щодо пляжного відпочинку на Пенангу — витрачати час на нього не варто. Але джунглі на острові на висоті. Проїхавши ще купку зупинок, ми вийшли біля плавучої мечеті. Мечеть тримається на палях над водою.

Тобто за фактом вона просто над водою. У мечеті встеленої килимом відчувалася невимушена обстановка. Один із відвідувачів похропуючи солодко спав. За мечеттю один рибалка закидав сіті у воду і витягував десятки рибок. За рибалкою хотілося спостерігати довше, але сонце остаточно добивало свідомість. Навіть автобус, що кондиціонується, вже не допомагав. У результаті дісталися готелю і відлежувалися під кондиціонером. Але ранковий похід у джунглі того вартував. Дорогою в готель проїжджали Макдональдс, який більше був схожий на будівлю парламенту. Перезарядившись у прохолодній кімнаті, ми пішли до молла знайомитися з пенангським Макдональдсом. На смак, напевно, такий самий як у нас. Але у них продавався фруктовий сніжок по одному рингіту (0,25 $). Щоразу коли ми були в молі, заходили на склянку сніжка. Гуляючи центральними вуличками, ми потрапили на святкові гуляння. Всюди були казкові фігури, що світилися, по центру стояло грошове дерево у якого відкривався і навіть закривався рот.

Грала малайська та китайська музика і народ веселився. Це відбувалося на території якогось коледжу. Я навіть китайським хлопцям подарував танцювальне привітання з Києва. Вони були в захваті, як я перейнявся їх китайськими піснями. На цьому святкуванні ми купили собі додому півня та назвали його Кокоте. Тепер він у нас на кухні засідає. Родзинкою цього вечора були романтичні посиденьки на парапеті. Перед нами був піщаний берег та нічне море. Місцеві та туристи, напевно, щовечора тут гуляють. Дуже атмосферне місце. Піщаним пляжем бігає багато крабів. Одні так само як і туристи просто гуляють, інші риють собі нірки. Виносячи з шахт жменьки піску у своїй клешні. При цьому відбиваючись від інших охочих зазирнути у чужу нірку. За цими крабами можна було спостерігати годинами. Вечірнє тепло приємно огортало після денної спеки. Для нервової системи ця подорож просто рай. Настільки малайці розслаблені та приємні люди. І таке відчуття, що всі задоволені. Хоча радість свою висловлюють більш стримано, ніж тайці або ланкійці. Ми рухалися у бік готелю. Коли ми проходили під мостом, місцеві жителі вже лягали спати. Один хлопець навіть перед сном побажав нам удачі, а ми йому на добраніч. Хлопець на позитиві ліг на бочок і затишно заснув. Добре, що країна першого світу і можна не боятися, що прийде вовчик! 

В принципі, на цьому наша програма з Пенангу була закінчена, але до літака ще було наступних півдня. Ми вирішили просто поблукати вуличками, а раптом щось цікаве і трапиться. Дуже оцінили район Little India. Все довкола таке індійське, ще й тематична музика грає. В одного з готелів ми потрапили на музичне шоу із двома драконами.

Судячи з усього, це був подарунок дідусеві, який сидів біля входу на колясці і спостерігав. Шоу тривало хвилин 5 і закінчилося вибухом зв’язки з кількох сотень петард. Причому зв’язка виявилася поруч із нами і якось не було навіть куди подітися. Поруч був отвір між двома колонами. Даша туди змогла пролізти, а я був приречений. Я не знаю, як дідусь переніс таку чергу вибухів, але мені мало не здалося. Ось так просто гуляючи вулицею можна потрапити на шоу драконів. Ще ми заглянули в один з китайських красивих храмів і пішли дивитися одну з їхніх центральних мечетей. Даші не було чим покрити ноги, вона залишилася на вулиці, за двориком. Але дівчина мечеті наполягла, щоб я покликав дружину, вона зараз принесе одяг для нас.

Потім нам провели 20-хвилинну лекцію про мусульманство. Я вивів таку закономірність – якщо просто безцільно бродити по Пенангу, то раз на годину стабільно відбуватиметься щось цікаве. Наскільки ми знали, тайфун, що був у Малайзії та Таїланді, зараз накриває Індонезію та прилеглий Сінгапур.

На одній з будівель був банер, що зображують чоловіка і жінку, що радіють і ховаються курткою від дощу. Даша сказала, що це походу наше найближче майбутнє))) Насамкінець пішли на фудкорт підкріпитися азіатськими пельмешками. Моє замовлення дівчина поставила у спеціальну мікрохвильовку для цих пельмешків. Мені видала миготливий брелок. Я пішов за столик, коли мій брелок задзвенів, це означало, що пельмешки приготувалися і можна їх забирати. Зареєструвавши картку для безкоштовної поїздки, ми поїхали убером в аеропорт. Поїздка звичайно безкоштовною не вийшла, але знижка вийшла значною. В аеропорту нас супроводжував міні-концерт. Ех, позитивний народ. А зараз починається наша подорож у майбутнє.

Продовження оповідання