Вже рік пройшов після великої подорожі Південною Америкою, а вона все так само яскрава в наших спогадах. Трохи синя, подекуди семикольорова та безмежно біла. Ні краплі спогади не потьмяніли про ті чарівні дні. Через рік чари знову повернулися. У вигляді мандаринового раю))) Але це була подорож на Канарські острови! Під час поїздки ми вже знали, що вона одна з наших найкращих.
Щойно Візейр оголосив про відкриття нового напряму – Тенеріфе, наступного дня квитки були вже на руках. Для досягнення мети ми зістикували два візейрівські раундтріпи через Будапешт. Найцікавіше, що до трансферної зони ми пішли єдині з нашого київського рейсу. Чергу на рейс було дуже цікаво розглядати, ось у житті не сказав би, що ці люди зараз летять на Канарські острови. Замість успішних бізнесменів у строгих костюмах на рейс стояли зовсім звичайні люди, і далеко не всі мали хоч якісь риси завзятих туристів. У літаку з нами як завжди ніхто не сидів, спочатку підсів якийсь загублений дядько, але потім і його повела стюардеса. Круто, коли заповнений літак та одне з єдиних вільних місць дістається саме твоєму ряду.

Тож у 5,5 годинному перельоті ми могли не лише сидіти, а й лежати. На борту звичайно були в усі тяжкі, а саме 13-та і 14-та серія останнього сезону, поки не сів планшет. За сидіння біля вікон ми доплачували 5 євро за раундтріп і ні краплі не пошкодували про це. Напрямок був для нас новим і за ілюмінаторами відкривалися дуже гарні краєвиди. Види звичайно не настільки шикарні як на підльоті до Шарму, але гідні. Спочатку чай за 2 євро нам здався дуже дорогим, але потім він виявився найдешевшим нашим чаєм на найближчі десять днів. Візейру як завжди дуже великий респект за стиль літака і форми персоналу.Це був перший з 65 перельотів у якому пілот розповідав про те, над чим ми пролітаємо, хоч і угорською, але все ж таки розповідав.

Був момент, коли літак сильно змінив свій коридор, в ілюмінатор було видно ще два перехресні літаки на сусідніх ешелонах. Добре, що всі успішно розминулись. Капітан оголосив, що пролітаємо Марракеш, а отже, ми на фінішній прямій. І під нами вже розстелив свою гладь атлантичний океан. А ось і Канарські острови почалися. Але чому досі не розпочали зниження? А ось і Тенеріфе напевно, ого який величезний, хвилин через десять польоту на повній швидкості, острів Лас-Пальмас зник позаду. Хм.. Це схоже був не Тенеріфе, але нічого ж собі якийсь величезний. А який тоді за розміром наш? Ми все одно не розпочинали зниження. У цей момент я відчув всю відстань між сусідніми островами і зрозумів, що подорожувати на сусідні острови таки не вдасться, добре, що Тенеріфе найцікавіший. Попри безтурботний сонячний прогноз, летіли ми в пелені. А в далині височить вершина вулкана Тейде. Нарешті почали зниження. Підлетівши до гігантського острова, пелена відступила і як за прогнозом і обіцяли була справді сонячна погода з зовсім легким серпанком. Приземлились! Ура! Перший крок на Канарські острови! Ого, нічого собі, вони теж тверді, перший вдих канарського повітря! АААА, Тааак, ми на Канарах! І ця приємна іспанська мова просто як веселка в душі розкочується. Люди всі дуже добрі та привітні, з радістю допомагають з усіх питань. Нам казали, що без автівки на Канарах ніяк. Ну що ж, перевіримо. Де наш автобус? А ось він, тож у дорогу!

Коста-Адехе

Наша перша зупинка була в північній частині острова, в Лас-Амерікас, а саме в місті Коста-Адехе, воно у них якось дуже дивно одне в інше перетікає. Хазяїн Юрій чекав нас з такою ж променистою усмішкою як на аватарці Airbnb. Ми жили у двоповерховому бізнес-центрі, на мінус першому поверсі, у переході, де два офісні приміщення були перероблені під кімнати. У нас не було вікон, зате були всі зручності навіть про які не було інформації в описі. Потім це виявилася не наша кімната і нас переселили в кращу. Може звичайно комусь були б важливі вікна і вид на океан, але за 25 євро на день це був просто канарський подарунок на тлі інших цін. Навіть кухонька своя була. Коли спілкувалися з місцевим гідом, він спитав скільки коштує наше житло, дізнавшись ціну, було видно, що він не сильно вірить нам, а потім ще й з’ясувалося, що я назвав ціну за двох… Було видно, що іспанець за нас щиро радий.
І ось, як мріялося, ми сидимо в дорогому канарському ресторані, поїдаючи смачну паелью під напівсухе вино. Що правда ресторан виявився далеко не найдорожчим, виявляється це звичайні ціни)))

Тости за тостом, поряд океан, всі тобі намагаються догодити. Повечерявши пішли досліджувати місто. Місто мало головну ознаку гарного міста, всі сидять та їдять у ресторанах. А хто не їсть, той напідпитку гуляє містом. Оскільки на виході з ресторану нам ще на дорогу налили по келиху місцевого медового рому, щоби запити літр вина, то ми буквально ширяли над островом. Пам’ятаю щось дуже веселе та смішне обговорювали, а на зустріч йшла аналогічна пара і про щось своє сміялися. Ми з чоловіком зустрілися поглядами і одночасно побажали один одному відмінного відпочинку, та тут всі були на одній хвилі. Набережна від нас тяглася в обидві сторони по 5 і 6 км, так що гуляти можна було вздовж океану скільки завгодно. Шкода, що безтурботність довго тривати не буде, із десяти днів перебування, як нам сказали колишні туристи “Ви для себе на всі десять днів знайдете, що дивитися”. І зважаючи на все, релакс режим закінчиться вже завтра.

Село Маска

З ранку ми вирушили на автовокзал, щоб дізнатися з чого ми починаємо наш маршрут. Місць для відвідування реально багато, а поки не дізнаєшся розклад автобусів, особливо не поплануєш. На вокзалі ми дізналися, що починаємо з села Маска, адже за 20 хвилин якраз буде наш автобус. Працівниці в віконцях автовокзалів — найцінніше що є на Тенеріфе, вони знають буквально всі маршрути та їх стикування по острову, просто кажеш куди ти хочеш потрапити, тобі тут же з посмішкою в 32 детально все розкажуть хорошою англійською. Купивши проїзний bono, ми вирушили у дорогу! Стикувальний автобус ітиме через 50 хвилин, а наш уже в дорозі близько години, цей момент трохи напружував, адже наступний стикувальний буде через 3 години. Але й тут іспанці не підвели. Другий автобус не їхав, доки не приїде перший. Задоволені, як слони, ми пересіли. Автобус помчав по гірських серпантинах, причому на таких висотах, що страшніше було ніж перший раз у літаку летіти. Але краса за вікном була неймовірна, здавалося, ну навіщо він нас кудись везе далі, якщо тут і так дуже красиво, але за описом далі ще буде красивіше. Якоїсь миті ми приїхали в сонячне гірське село.

Серед ранкової тиші лунали звуки гітари. Перша думка була «Мачу Пікчу!» Місце було звичайно далеко не Перу, але дуже схоже. Поблукавши по околицях затишного села, несмачно підкріпившись (смачно поїсти на Канарах була велика рідкість) ми вирушили в каньйон на зустріч пригодам, захопивши з собою мандаринів. Місцеві бачивши, що ми в босоніжках збираємося здійснити похід каньйоном остерігаючи нас відмовляли, мовляв, вам потрібні «мегакросівкиплюстридоспритності» Але які тут кросівки – літо навколо! Окрім нас у каньйон мало не у валянках усі перлися. Каньйоном спускалися близько трьох годин подумки співчуваючи тим, хто в цю літню погоду йшов у кросівках. Види були чарівні і дуже різноманітні, то скелі-гіганти, що закривали собою сонячне світло, то зелені гори вкриті пальмами, то річечки смарагдово-прозорого кольору, то кіт смугастий. Стій, звідки тут кіт узявся, як він стільки пройшов? Проте кіт із задоволеною мордою відпочивав на камінчиках.

Під час проходу через чергові чагарники, ми вирішили обійти їх сусідніми стежками. І ось ми вже йдемо по різних горах, сподіваючись, що вони колись зімкнуться. Мій шлях продовжувався не більше 10 хвилин і стежка просто закінчилася. Не можу зрозуміти, ну хто ж робить стежку, яка нічим не закінчується? З протилежної гори Даша переможно дивилася на мене. Перелізти з гори на гору було тим ще завданням.

Так ось, про види, ми навіть бачили високі скелі, що окремо стоять, як в Аватарі. А найефектніше це кінець тригодинного спуску – океан.

Далі шляхи два — для тих, хто приїхав на машині, починає чотиригодинний підйом назад. А ті, хто до машини не прив’язаний, сідають на катер і 20 хвилин на повному ході буквально ширяють по темно-бірюзовому океану вздовж могутніх скель у місто Лос Гігантес. Продовжувати свою подорож.
Останній катер відпливає о 16:30, майте на увазі. Летячи крізь морський бриз, ми раділи, що ми відносилися до тих туристів, що подорожують без машини. Причалили в місто. Навколо катера тут же скупчилася купа величезної риби, мабуть, чекала поки якийсь турист впаде з кінцями у воду. Можна було одразу вирушити далі у плавання дивитися на китів та дельфінів або поринути у затишне містечко. Ми вибрали місто, бо після напруженого спуску ще на хвилях гойдатися не хотілося. Мені сподобався девіз морських прогулянок «100% whales, no whales? Back money! ». Місто виявилося дійсно прикольним за рахунок того, що знаходилося на скелях.

Океан був просто магічного кольору – темна бірюза, а коли піднімалася хвиля, її гребінець був яскраво бірюзовим. Ми цей колір називали Аквафрі! Тут ми навіть смачно поїли китайську їжу в пекінському ресторані. Догулявши в місті до вечора, ми вирушили назад до рідної Коста Адехи. Перший день видався на славу — ноги гудуть. Але нічна прогулянка насамперед! Ми вирушили далі дослідити нашу нескінченну набережну. Іноді афроканарійці намагалися напарити то годинники то окуляри, як у Єгипті. Але з однією маленькою різницею, ті, що тримали купи годинників в руках у швидкій скоромовці того, що вони хочуть напарити, пропонували якийсь шоколад, а іноді й зовсім у відкриту марихуану та кокаїн. Ми, звичайно, не підтримуємо таке, але цікавість ціни просто розбирає. Треба у кольорового запитати що по чому, але це виявилось ще складніше ніж у Таїланді коли було цікаво запитати у дівчини скільки вона коштує. У Таї ми так і не наважилися поставити це питання. А тут дуже цікаво ж. І, як на зло, не всі відкрито говорять це слово, не будеш же з ним торгуватися за шоколад. І тут настав той момент між годинами промайнуло слово “Марі”, я відразу у відповідь “Хау мач?” Афроканарієць відразу почав нам нести щось не по темі з’ясовуючи з якої ми країни і як нам тут подобається, я все ж таки не відставав від мети «Вот прайс???». Наш темношкірий друг переконавшись, що відійшов разом з нами від натовпу, сунув мені в руку годинник, щоб я вивчав якість і розповів, що кораблик – 30, два кораблики – 50 євро. “Ок, вот ебаут кокаїн?” спитав я і взяв у нього інший годинник посилено виглядаючи їх якість, дивлячись на годинник у мене в руках хлопець розповів, що грам – 60 євро, 100 євро за два грами. Я йому подякував за інфу, сунувши йому годинник назад у руки. Наш друг чекав на продовження, але я сказав, що якщо надумаю, то я його запам’ятав. А потім думаю, може була погана ідея сказати нашому темному продавцю, що я його запам’ятав… Але зате як камінь із себе звалив, вгамувавши свою цікавість. Хоча так і не знаю чи багато це, чи мало. Я взагалі задумався, чи продавав він насправді ті годинники, чи ні.

Джангл парк

На другий день ми вирушили безкоштовним автобусом до тропічного зоопарку Jungle Park дивитися різні цікавості. Система проста платиш за вхід – усі шоу безкоштовні, скільки хочеш разів. Спочатку була вистава з якимись пташками. На шоу давали годувати з рук екзотичних птахів, садили на плечі та на голови. Друге Шоу було з морськими котиками. Було весело дивитися це шоу з прикольними елементами гумору. Цікавий момент був коли із зали покликали ніяк не підставну «Lucky girl» погладити котика, яка до того, як її покликали сиділа сама в одному з перших рядів, а як тільки погладила, побігла сидіти до мами на задні ряди.

Усього за 15 євро можна було сфотографуватися, щоб тебе цілував котик, так було написано на банері та вирізаний котик, що цілує вирізану дівчинку. Якщо вдало встати і закрити собою картонну дівчинку, вийде, що тебе цілує котик прямо з банера і безкоштовно. На третьому шоу хижі птахи ширяли у всіх над головами, злітаючи в небо і повертаючись.

Щоправда, пишуть, що птахи повертаються не завжди встигаючи до кінця програми. Між та після шоу ми гуляли серед джунглів цього парку. На Півдні острова є конкурент – парк Лоро, який дуже розрекламований. Я б не сказав, що джангл парк набагато гірший. Родзинкою парку була наявність бобслею. 4 євро і я лечу крізь простір на шаленій швидкості. Диктор щось кричить у мікрофон, але мені всеодно, мені добре. Після того, як пролетів трасу, емоції просто зашкалювали. У парку провели десь пів дня.

Оскільки у запасі ще була друга половина дня, ми вирушили купатися в океані. За всіма об’єктивними розрахунками це була буквально єдина можливість у цій поїздці. На півночі острова, де не можна купатися там шторм чи скелі та дуже красива вода. Де можна купатися, там хвилерізами закриті горизонти та водна гладь звичайного кольору, нічим не приваблива. Сірим вулканічним пісочком протопали у воду, а вона ще й прохолодна! Але ні, це океан, треба відзначитися. Пів години ми залазили, а потім я як відзначився, наступивши на морського їжака голою ногою, так відзначився на повну. Зловив, на щастя, лише два шипи. Один Даша відразу змогла дістати, а другий тільки боляче відчувався у глибині пальця. Відчуття як від жала бджоли, пульсуючий біль розходився від пальця. До готелю було пиляти хвилин 20, дошкулявши до готелю, я почав усвідомлювати всю глибину дупи, в яку я потрапив. Для підйому на вулкан потрібно було отримати дозвіл на певний час, черга на один місяць вперед, наш час – завтрашній ранок. Як не крути, а через 20 годин я маю бути на вершині інакше шанс втрачено. Голки навіть видно не було, але біль крокодильський якщо встати на ногу. В інтернеті я вичитав, що всі голки їжака все-одно не дістати, головне зробити так, щоб вони не створювали біль і тоді через два місяці розсмокчуться. Другий варіант більш надійний був через страхову компанію на два дні виїхати до лікарні. Ми пішли третім шляхом – орудували підручними засобами. Спочатку Даша колупала там зубочистками, але це не дало результату. Після декількох падінь у непритомність Даші, я гострим ножем вирішив сам собі зробити операцію. З ножів у кімнаті було якесь невелике мачете, здавалося, що при неправильному русі палець з ноги як пір’їнка відлетить. Розрізавши палець, зміг ножем намацати голку, при дотику до голки лунав керамічний скрегіт. Весь час Медсестрі Даші доводилося промокувати кров (і непритомніти). Операція тривала годину, і я вже не був упевнений, що така втрата крові є нормальною. В один момент колючий біль значно вщух. Голку начебто й не дістали, але начебто й не створює тепер таких проблем. До речі пишемо цю розповідь удвох я і голка)))) Другу годину цих самотортур я б не витримав. Загалом відзначився в Атлантичному океані так, що назавжди запам’ятав. Відлежавшись, ми вирушили на традиційну нічну прогулянку набережною. До речі, їжа часто була несмачною, але в ресторанчику при нашому готелі завжди було смачно і душевно. Цього дня ми забрели зовсім далеко, дійшли до цілого неосяжного палацу, це виявився хард-рок готель.

За розмахом будівлі він явно перемагав усі готелі острова. До речі, молоді в листопаді було настільки мало, що в основному наш відпочинок проходив серед бабусь і дідусів за 70. Зате дуже зручно, що ніде черг не було.

Вулкан Тейде

Дуже довгоочікуваний був день, адже все що я знав раніше про туризм на Канарах це тільки вулкан. З Коста-Адехе їде один раз на день автобус туди-назад. На такий автобус проїзний не діє і коштує він 29 євро за двох в обидві сторони. Автобуси в Тенеріфе мега-комфортні та сучасні, їздити в них одне задоволення. Проїхавши селище Вілафлор, ми почали підніматися автобусом у гори. Природа острова кардинально змінилася, вздовж доріг були соснові гаї, а з доріг відкривалися безкраї краєвиди на океан та прибережні міста. Незабаром автобус зробив 15-хвилинну зупинку. Висота була близько 2000 метрів, ландшафти тут були зовсім інші. Кам’яні пустелі темних кольорів, нависаючі мляві скелі виглядали загрозливо і морально тиснули. Якщо доісторичні чудовиська існували, це була явно їх місцевість. Температура тут була за відчуттями 10 градусів, що на 15 градусів було менше вже звичної нам Канарської температури. Сівши в автобус ми вирушили до канатної дороги. До червоної межі, після якої може схопити гірська хвороба залишалася буквально сотня-друга метрів. Після Болівії я вже знав, що для мене це неминуче і одразу випив потрібну пігулку.

У черзі на канатний фунікулер сумарно простояли трохи більше 40 хвилин. Заодно й перекусили місцевих пиріжків. Підйом тривав хвилин 8, причому місцями вагончик настільки різко йшов униз, що всі аж скрикували. І ось відчиняються двері, ми на висоті 3500, далі є два шляхи, ті, хто має дозвіл йдуть на вершину вулкана, інші можуть погуляти на оглядових майданчиках. Ми як просунуті туристи належали до першої групи, за що окреме дякую Олені Шедіній. Вгору треба було піднятися на якихось 150 метрів над рівнем моря, але стежками. Спочатку був адреналін і розрідженість повітря так сильно не відчувалася, але хвилин через 5 з’явилася важка задишка і в очах пропливали пульсуючі візерунки.

Десь з годинку ми не кваплячись піднімалися, роблячи масу перепочинків, поки організм повернеться в нормальний стан. З кратера вулкана було видно, що він трохи димить. Перше питання було «А так взагалі має бути?». За статистикою вулкан Тейде вивергається приблизно раз на 110 років, востаннє вивергався в 1909-му році… Чим ближче до кратера, тим більше сірчаних випарів. Коли до кратера залишалися лічені десятки метрів, накотила нова хвиля адреналіну і гірська хвороба відступила. Останні кроки ми буквально пробігли і ми на вершині в сірчаних хмарах. З одного боку проглядається океан, з іншого — рідкі хмари пропливали під нами, над нами і через нас. Це наш перший вулкан, на вершину якого ми піднялися. 3718 метрів.
До речі, організм досить швидко адаптувався до висоти, гірська хвороба відступила. Спустившись назад до роздоріжжя, ми пішли гуляти оглядовими майданчиками. З джерел сірчаного диму гріло теплом, навколо купки снігу та зловісного кольору, і форм скеляста місцевість.

Скажімо так, вулкан далеко не найкрасивіше, що можна побачити на Канарах, за красою він на п’ятому місці з відвіданих місць на Тенеріфе, але сам факт підняття на вулкан додає тобі +1000 до туристичного скіла, тож відповідно підніматися потрібно кожному). Рашистська дівчина зробила комплімент водієві, який говорив тільки іспанською, а щоб йому зрозуміліше було вона говорила повільно і чітко по складах “Ви-очень-хороший-водітєль!”, Я не впевнений, що водій взагалі зрозумів, що вона до нього зверталася. Завжди радував інтелект рашиків, які знаючи тільки рашистську, вони завжди всім закордонним людям, говорять повільно і по складах, напевно в кожній поїздці спостерігали таких експонатів. Але, на щастя, починаючи із 2022 року таких експонатів вже майже не буде. Повернувшись назад у вечірні 24 градуси, ми закріпили враження про підйом смачним морозивом. На щастя, голка в нозі не завадила підйому, та й у кросівках із нею легше. Тааак, відпочинок йде насичено, лише третій день, а скільки вже було. Через те, що ми чергували види активності щодня, то завтра на нас чекає більш релаксовий, але не менш активний відпочинок.

Аквапарк «Сіам Парк»

Я колись про нього читав і пам’ятаю, що собі його взяв на замітку як маст до відвідування, і не дарма. На вході ми купили відразу твін-тікети для одноразового відвідування аквапарку та Лоро парку, що знаходиться на півночі острова. Такий квиток дає загальну знижку та за літнім тарифом коштує 59 євро з особи. Після входу на територію все виглядало, м’яко кажучи, красиво, хоч слово красиво навіть нічого не опише. Ми ніби повернулися до Таїланду, у ті рідні джунглі та тропіки. Насправді види були лише трохи краще, ніж у нашому тайському готелі Woodlands hotel, але як же це зачаровує. Спочатку треба було подолати бажання скрізь фотографуватись, бо головне тут було накупатись скрізь, а потім все інше. Територія просто величезних розмірів.

Спочатку по разу прокотилися на гірочках звичайного рівня, а потім пішли дивитися що тут із цікавих гірок. Перша гірка називалася безневинно «Volcano», у коло садили по чотири людини обличчям один до одного, ноги треба було скласти один на одного. Діаметр входу в гірку був більший за людський зріст, а сама гірка всередині непроглядно темна. Мені пощастило найбільше, я їхав спиною вперед. Після набору швидкості гірка різко йде вниз і починається кілька секунд падіння в повній темряві, та ще й в моєму випадку спиною вниз. Верещали всі так, що фільми про зомбі просто відпочивають. Після приземлення трохи просвітліло і нас закручували до центру вирви, далі продовжувалася спокійніша гірка.

Друга ж гірка величала себе The dragon. Вона була світлою. Коли нашу четвірку посадили в коло, нам пояснили, що треба буде дуже міцно триматися за коло і в жодному разі його не відпускати. Насторожуюча порада. Уперед! Спочатку було навіть без криків, але коли швидкість набралася дуже висока, ми вилетіли з труби в гігантську параболічну стіну. На набраній інерції ми мчали вертикальною стіною просто вгору на дуже великій швидкості, в гірку зазирав гігантський грізний дракон. Коли ми були на піку висоти стало ясно, чому потрібно було міцно триматися, у трьох туристів, що сиділи поруч зі мною, був просто застиглий страх на обличчі перед падінням вниз. Інерції вистачило, щоб кілька разів параболою пролетіти в кожну з верхівок, після чого нас затягнуло потоком води в наступну трубу, і ми помчали далі.

Гірок в аквапарку багато і якби були черги, то ми не встигли б на кожній побувати. Найцікавіша для мене була гірка попереду, її висота з десятиповерховий будинок і практично вертикальна та відкритого типу, закінчується прозорою трубою, що проходить через басейн із живими акулами. У черзі на цю гірку здебільшого стояли мужики міцної статури. Під час підняття був великий ряд попереджень, що трапиться якщо раптом підняти голову або неправильно лежати. На самому верху, інструктор ще раз показував табличку з правилами безпеки і просив стоячи продемонструвати, як саме ти лежатимеш на гірці.

З висоти цієї гірки добре видно прилеглі міста. Моя черга і починається політ. Швидкість набралася настільки висока, що у вухах лунав хрускіт від вібрації кісток. На такій швидкості м’язи починали боліти лише від факту тертя води. Коли я влетів у басейн з акулами, він для мене був як маленька синя смуга, а по вильоті з гори був жорсткий процес гальмування тілом об воду. Так, незабутні у них тут гірки))) Були ще різні цікаві гірки, тож приїжджайте самі й побачите. Смачно поївши у ресторані, ми пішли скрізь фотографуватися. Потім ми вирушили в подорож на колах річкою. На час міні-подорожі річкою зникло за хмарами сонце і було трохи прохолодно.

Але ж яка краса була, та ще навколо справжні шедеври природи. Хвилин через 25 плавання була розвилка на фініш або активніше продовження. Звичайно ж, незважаючи на прохолодність, ми попливли на продовження. У деяких місцях течія була повільною і доводилося гребти руками, але коли почалися спуски та пороги було весело. В кінці ми пропливали через той же басейн з акулами, тільки перпендикулярно високій гірці, тобто ми пливли у великому скляному тунелі, а навколо плавали акули по той бік скла, причому досить зубаті. Час від часу над головами пролітали люди з тієї божевільної гірки. Як тільки ми припливли до кінця, визирнуло сонечко. Ми пішли на територію, яка назвалася “Море”. Там був райський куточок, але вода в прісному морі була прохолодною, всі ліниво засмагали на лежаках, у воді було кілька людей. Але тут лунає гуркіт із глибин і всі як по сигналу помчали в цю нетеплу воду. Назустріч сотні людей мчало просто цунамі, яке всіх поглинуло, а найшвидші встигли навіть випливти на верхівку. Море почало штормити, я так само побіг у воду, знову глухий грім і чергова хвиля мчить, я їй на зустріч. Поблизу вона виявилася ще більшою та ефектнішою. Даша сиділа на лежаку і хвилин за 5 теж здалася і побігла в прохолодне море. Під час цих хвиль температура води взагалі не помічається. Тепер на лежаках майже нікого не було, усі були у воді. Не дарма цей аквапарк має світовий рекорд за найвищі штучні хвилі.

Коли ми дізналися, що аквапарк закриється о 17:00, дуже засмутилися, 7 годин пролетіло непомітно. В інтернеті я перевірив свої здогади і так, цей аквапарк дійсно вважається найкращим у світі і це дійсно так і є! У листопаді людей було мало, вранці максимальна черга була у 16 людей на гірку в яку садять по 4, тобто в межах 5 хвилин. Вдень людей на гірках взагалі практично не було. Але не заздрю ​​тим, хто тут відпочиває у пік сезону, бо бачили позначки «1 година до спуску», тобто якщо ти тут стоїш у черзі, то спустишся через годину. Аквапарк до відвідування обов’язково!

Увечері ми пішли гуляти в інший бік набережної, за описом там був якийсь дуже престижний район. У той момент, коли фраки на офіціантах стали дорожчими за наші авіаквитки, ми зрозуміли, що досягли цього району. Коли я пішов в один із ресторанів у туалет, у мене було таке відчуття ніби я Лувр відвідав. Пафосу в тому районі було багато, навіть афроканарців з годинником не було) Маршрут вечірніх прогулянок найчастіше був простий, йдеш у якийсь бік до нестачі сил, а потім повертаєшся на автобусі. Перевага району Лас Амерікас у тому, що скрізь красиво, куди не піди. Наступний день був останнім на південній частині острова, на нього ми припасли нову для нас розвагу.

Геокешинг

Першу частину дня ми бродили вуличками, на яких ще не були, пообідали і за рекомендацією Lecype завантажили додаток “Геокешинг” на планшет. Карта Лас-Амерікас одразу закешувалася для офлайн режиму і на карті з’явилося безліч відміток, де інші геокешери залишили свій скарб. Причому найближчий скарб по карті опинився за 150 метрів від нашого хостела. Шикарно! Вирушили ми на хвилеріз і посилено шукали в камінні, але скарб опинився в коробці з вогнегасником. У цьому скарбі був просто блокнотик, щоб відзначитися, що ти знайшов його. Але скарб охороняло діарейне прокляття, так що довелося потім повернутися в готель і заразом запастися ручкою. Другий скарб перебував у місцевій церкві, яка непомітно розташувалася серед ресторанів, причому було зазначено, що господар про скарб у курсі. Підійшовши до звичайного на вигляд приміщення, ми виявили, що всередині церква. До нас підійшов літній чоловік, тому що ми були єдиними відвідувачами. Я сказав: «Ві а лукін фор геокечінг!», Він перепитав «Геокешинг???», «О, єс, геокешинг!» Чоловік з посмішкою підвів нас до декоративного дерева, і вказав на висячу баночку між гілок, і розповів нам, що йому дуже приємно, що ми прийшли до нього за скарбом. У цьому кеші була сережка, але через те, що нам не було що покласти натомість, ми її не забирали, а тільки записалися. Гра дуже затягнула, і коли сідало сонце, ми вже були в горах на околиці міста, читаючи в черговому скарбі записку про те, які тут відкриваються гарні краєвиди.

Суть гри, що ти відкриваєш для себе в місті цікаві місця в яких так і не побував, завдяки грі ми відкрили для себе в Лас-Амерікас ще купу красивих місць. Коли планшет сів, ми вже були зовсім на околиці. Так закінчилася наша подорож південною частиною Тенеріфе, але як тут кажуть: «Якщо ви були тільки на півдні, то вважайте, що ви не бачили Канар!» З самого ранку розпрощавшись із господарем Юрієм, який нас люб’язно підкинув на автовокзал, ми вирушили на північ.

Пуерто де ла Круз

Поки їхали, звернули увагу, що природа та клімат дуже змінилися, якщо на півдні рослини росли тільки там, де їх добре поливали, то тут просто були скрізь зелені гаї, навіть там де не треба) Вийшовши з автобуса ми запустили пошук по GPS і були дуже раді, що точка нашого готелю була за 400 метрів від нас, тому що місто велике. Після нашої затишної Коста-Адехи перший день була реальна акліматизація та звикання до великого міста. Місцевість берега тут дуже скеляста і океан на всю красу показує свій характер, а колір його просто… не втримався, побіг купатися. Пройшовши чорним вулканічним пісочком, я поліз у штормовий, але теплий океан. Якщо вглиб через скелясте дрібне дно я якось проплив, боячись зловити в обійми брилу, то назад океан не сильно хотів відпускати, затягуючи до центру. Але наявність бічного хвилерізу надавало впевненості, що не утягне з кінцями. Поки вилазив, трохи покоцав ноги, але був задоволений як слон. Ось такий і має бути атлантичний океан! Далі треба було вирушити на місцевий автовокзал і спланувати наші маршрути по півночі. Реліктовий ліс, як потенційно не найцікавіший і важкодоступний відкладали ближче до кінця подорожі. Хоча насправді якби ми знали, що це таке, то не ставили б відвідування вулкана в пріоритеті в цій поїздці. Добре, до міста їхати хвилин 25. Далі треба було вирушити на місцевий автовокзал і спланувати наші маршрути по півночі, реліктовий ліс, як потенційно не найцікавіший і важко відкладали ближче до кінця. Хоча насправді якби ми знали, що це таке, то не ставили б відвідування вулкана у пріоритеті в цій поїздці. Дівчина в віконці від себе порадила до нашого маршруту додати сусіднє містечко Ла-Оротава, тому що у нас було відповідне вікно в маршруті. До міста їхати хвилин 25.

Ла-Оротава

Це виявилося затишне гірське містечко з красивими вузенькими вуличками, скрізь де гуляєш радіє око. Вся краса затишних вуличок прикрашала фон з безмежного океану десь там вдалині. Варто зауважити, що в цьому місті явно живуть ліліпути, оскільки дверні отвори в будинках були впритул моєму зросту, а то й зовсім нижче. Причому ці ліліпути явно дуже жадібні, тому що це поки що єдине іспанське місто де були платні туалети, а в кафе майже скрізь не пускали, якщо у них нічого не купити.

Начебто від умови обов’язкової покупки тобі замість туалету різко захочеться шоколадний торт. Ще запам’ятався дорогий музей із безкоштовним входом – заходиш безкоштовно, а все всередині – все платно. А так містечко норм, для релаксуючої прогулянки гірською місцевістю в самий раз, ми навіть поблукали в ньому шукаючи вихід серед городів і грядок. Повернувшись до Пуерто де ла Круз, ми замовили на вечерю велику паелью, щоб не помилитися зі смачною їжею. Та ще й під вино було якраз. Цікавий факт, що вино називається домашнє, а відкорковують його зі звичайних магазинних пляшок. Здолавши пів порції нашого блюда, решту нам запакували з собою, щоб завтра поснідати. Щовечора ми обов’язково їли заморожений йогурт на десерт. Вночі океан виглядав зловісно, особливо коли ми пішли, підніматись у гору над урвищем. Ех, що я вам скажу, нічні прогулянки у Тенеріфе це щось незвичайне і безумовно має свій шарм.

Наступного дня у нас заплановано перший у Європі та третій у світі зоопарк Лоро парк. Причому його реклама була просто скрізь — на автобусах, банерах смітниках і в усіх частинах острова.

Лоро-парк

О 09:00 ранку з декоративної лоро-платформи нас забрав безкоштовний лоро-паровозик, і ми помчали дорогами та трасами до лоро-парку. Їхали ми хвилин 15. На вході пред’явили наш твін тікет, куплений ще в Сіам парку і вирушили на перше шоу.

Принцип той самий, що і в Джангл-парку — платиш за вхід у парк і відвідуєш усі шоу скільки завгодно. Перше шоу було морських котиків. Морські котики вони завжди гарні й красиві, а наша кума навіть казала, що їла їх, але потім виявилося, що то була страва не з котика, а з морського коника. Деякі трюки, які показували котики, я ще не бачив у інших шоу. Людей тут звичайно було більше разів у сто, причому це було лише перше шоу.

У пінгвінаріумі

Трохи хотілося спати, тож я випив кави без кофеїну. Суворо звичайно, але те, що воно не справжнє ніде не написане. Такс, котики скінчилися, що в нас далі? Пташки! Тільки не в такому форматі як у Джангл-парку, тут всі сиділи навпроти сцени, на якій птахи демонстрували свої таланти. Було справді прикольно все підлаштовано. Папуга навіть пожежу на пожежній машині їхала гасити. Третім шоу були дельфіни. Але головним гостем програми був один із дресирувальників, у якого настільки була шикарно-біла посмішка, що йому явно за неї доплачували. Все шоу дельфінів з голови не йшла думка, як же можна так широко посміхатися?

Я думаю в індустрії реклами зубної гігієни дресирувальник міг сколотити цілий стан. Найголовнішим шоу Лоро парку було останнє шоу косаток. Тут уже людей було стільки, що було страшно, що не вистачить місця на цих гігантських трибунах. Сама арена була теж значних розмірів, адже там повинні себе вільно почувати чотири косатки. Над ареною великий екран із прямою трансляцією того, що зараз відбувається на трибунах. Камерою у фокус брали різних людей і дописували у хмаринці, що вони зараз думають. Особливо тролили якогось діда, який ніяк не міг знайти своє місце і не помічав, що він у фокусі камери. Потім почали у фокус брати по дві людини обводити їх у серце і не знімати фокус, доки ті не поцілуються. Було реально до сліз смішно, особливо, коли на двох хлопців навели камеру. Після такого розігріву почали транслювати попередження, що може бути з тими, хто сидить у Splash zone. Не дарма на вході по три євро продавали дощові плащі. Ми були спокійні, оскільки сиділи досить високо, але потім зрозуміли, що на сидіннях, які потрапляють до цієї зони, є спеціальні наклейки, і наші не виняток. Даша, проаналізувавши висоту, сказала: «Ні, ну не долетить». Через п’ять хвилин під час шоу ми хором промовили фразу «Таки долетіло!» витираючи з себе воду. Останній момент, що я пам’ятаю, величезний хвіст ударяє по воді в наш бік. Якийсь чоловік під час цунамі вирішив збігати за плащем для своєї дружини. Якраз на повному ходу під хвилю і потрапив, коли він повернувся до дружини з плащем, виявилося, що їхній сектор хвилею не накрило і дружина сидить суха, а він весь мокрий, проте з плащем у руках. Шоу не так цікаве, як ефектне, адже де ще подивишся, як мало не кити перед тобою показують трюки. А тим часом люди до парку все прибували та прибували.

При цьому вважалося, що на Канарах ми були не в сезон. Окрім чотирьох видів шоу на території цілий величезний зоопарк з екзотичними тваринами. Найбільше нам сподобався пінгівінаріум, вольєр з горилою, з білими тиграми, а також акваріуми з рибами, медузами і звичайно ж підводний тунель.

Пробули загалом годин 6, час пролетів швидко. Решту дня присвітили геокешингу, тим самим відкривши для себе красивий парк і шикарні краєвиди. Причому це полювання було не простим, а нічним. Насправді не варто було вночі шукати скарби, які і вдень фіг знайдеш. Заради одного скарбу ми залізли в такі густі чагарники, що навіть із підказкою «Перпендикулярно лавочці на відстані рівно 8,2 метра, ми його все-одно через силу знайшли». Зате не дарма, там виявився скарб-мандрівник, який вже був в Африці, Норвегії та Німеччині, здолавши за 2 роки понад 8000 км. Його маршрут ми бачили на карті. Тепер на цього мандрівника чекає дуже екзотична країна мало не на протилежній частині земної кулі. Причому знайшли його буквально в останній момент, адже потім нас накрила сильна злива, але на щастя поряд була кав’ярня. Наступного дня на нас чекала головна подорож цієї поїздки – реліктовий ліс, правда ми цього тоді ще не знали.

Реліктовий ліс

Хоч Даша мене і застерігала, що там може бути прохолодно, я всерйоз це не сприйняв. Реліктовий ліс — це ліс, що зберіг свою флору з часів динозаврів, тобто коли в цьому лісі гуляли динозаври, там росли саме ці доісторичні, унікальні рослини. З Пуерто де ла Круза треба було їхати з пересадкою через місто Ла Лагуна, причому час усіх пересадок дуже малий. Пересівши на інший автобус, ми поїхали у гірське місто Cruz del Carmen. В автобусі висів градусник, що показує температуру на вулиці. Температура падала буквально кожні п’ять хвилин. Причому ми починали з 24-х градусів. Коли на градуснику світилося 17 градусів, я вже шкодував, що не взяв у ліс теплі речі, зате Даша на щастя набрала з перебором.

На місці, в якому нас висадив автобус, була вершина гори та 7 маршрутних стежок, якими можна пройтися. Щоб зрозуміти, куди тобі краще є закритий туристік інформейшен. За досвідом якоїсь мандрівниці, чий блог ми читали перед походом, ми вибрали її маршрут довжиною майже 10 км TH10 (рекомендуємо маршрут). Стародавні зелені ліси поглинули нас, закриваючи своїми гілками небо. У лісі було прохолодно, але гарно. Стежка розділялася, і ми у туристів вирішили уточнити куди краще, у відповідь отримали «Це залежить від того, де ви залишили машину». Тут вкотре пораділи, що ми без машини, адже 10-кілометровий похід, перетворити на 20-кілометрове повернення не хотілося. Дізнавшись, що ми без машини, нас відправили йти через Чіманаду! Незабаром ліс закінчився і нашому погляду відкрилися просто фантастичні види величезних гір, вкритих реліктовим лісом.

Види були майже такими ж крутими, як і в Перу, я навіть за збігом у похід одягнув відповідну футболку. Після двогодинної дороги ми мали перекус у Чіманаді. Мені навіть щось смачне принесли. Щоправда, з другого разу, спочатку принесли якусь рибу, яку не я замовляв. А сусідній хлопець взагалі замовив суп, а принесли йому величезну страву смажених овочів, пояснивши, що суп — це назва страви) Перепочивши, ми вирушили далі. Якщо до Чіманади види були приголомшливі, то зараз вони стали приголомшливо фантастичні. Ще й часом були гарні урвища над океаном. Після Чіманади ми ще йшли кілька годин по цій красі.

Знайди мене)

Підйом на вулкан у порівнянні з цим лісом – крапля у морі. Вже коли починали спускатись, Даша звернула увагу на якихось людей, які під сусідньою горою вели перестрілку на автоматах. Одна проблема — не особливо можна зрозуміти страйкбольні це автомати чи братва вирішила суперечку порішати. На щастя, ми не були помічені. Дійшовши до кінця, можна було оцінити наскільки довгий маршрут ми пройшли горами, озирнувшись назад. Дуже хотілося наступного дня ще раз сходити іншим маршрутом, але ноги і крепатура мені сказали: «Це буде останнє, що ти зробиш». Реліктовий ліс залишив вічні спогади серед наших подорожей світом, це безумовно найкрасивіше що є на Тенеріфе. Там насправді ще щось можна було подивитися в місті, до якого ми дійшли, але зустрівши автобус, що відбуває, ноги самі побігли за ним, причому у гору. Добре, що водій зупинив. Далі був сон з пересадкою і знову сон. І обов’язково вечірня прогулянка набережною. Потім знову сон був міцний, як ніколи.

Ла-Лагуна

Останнє з рекомендованого, що ми ще не відвідали — місто Ла Лагуна. Містечко звичайно норм, але на тлі всього, що можна побачити на острові, ніяких особливих почуттів воно не викликало. Цей день був дощовим і реально було цікаво змінювати свій маршрут залежно від нальотів та інтенсивності дощу, зате побували на справжньому канарському критому базарі.

Потішило, що у зв’язку з дощем, наш готель нам видав безкоштовно парасольки, які ж Іспанці молодці, шкода правда, що коли заселяли острови, вони перерізали місцеве населення. Наступного дня ми мали часу лише до 12:00 ранку перед початком дороги. Вставши раніше, ми вирушили Геокешити скарби, пізнаючи незвідані частини острова.

Епілог

Канарські острови, як і їхні жителі увійшли в наші топ 5 найкращих подорожей, за цю десятиденну поїздку ми побачили дуже багато цікавих, а головне, різноманітних пам’яток. Населення настільки добре, що навіть коли я купив у магазині футболки, продавщиця аж очі заплющила розсипаючись у подяках за покупку. У листопаді була дуже хороша погода, один день були дощі, але вони особливо не напружували. Океан на Тенеріфе красивий там, де особливо не вийде купатися, та й чесно кажучи в ньому реально купатися було ніколи, я був лише два рази у воді, Даша – один раз. Автобусна мережа розвинена дуже добре, але потрібно купувати боно-проїзні, оскільки за ними отримуєш знижку до 25% на проїзд. Для того, щоб відвідати всі основні частини острова, ми витратили на проїзд 125 євро на двох з урахуванням знижки. Переліт звичайно був трохи важким, проте воно того вартувало плюс за ілюмінатором були дійсно красиві краєвиди. Єдиний недолік — це їжа далеко не найсмачніша на нашому досвіді, але хоч порції великі, та й вино її прикрашає. Розлучатися з Канарами не хотілося, дуже там було душевно, але для нас це не був кінець подорожі, не дарма у нас пересадка буде 30 годин у Словаччині.

Інформація про подорож

Дата подорожі: 13.11.2015 – 23.11.2015
Тривалість: 9 повних днів
Авіаквитки: Wizzair, купували по акції в день, коли Візейр відкрив цей напрям
Перельоти: Київ-Будапешт-Київ та Будапешт-Тенеріфе-Будапешт
Готель: бронювали через сервіс Airbnb 
Екскурсії: Всі самі на автобусах
Складність поїздки: 4/10 (середньо)
Проживання: 25 євро на день
Ресторани: Середній чек 24 євро
Твін тікет Сіам парк + Лоро Парк:118 євро за літнім тарифом (ціна за два твін тікету, тобто на двох на два парку)
Джангл Парк: 54 євро
Проїзд автобусами:125 євро з урахуванням знижок по системі боно
Кораблик з Маски в Лос Гігантес: 20 євро
Канатний фунікулер на вулкан Тейде: 58 євро туди-назад
Дозвіл на підйом на вулкан Тейде: За місяць, безкоштовно, тут