Розвернувшись на 180 градусів наш кораблик помчав на повній швидкості у бік Малайзії. Швидкість була настільки високою, що якби кораблик мав крила, то він просто злетів би. Від райського Ко Ліпе було непросто відірватися. Закриваєш очі, а перед тобою все ті ж пальми та блакитна вода. Я вирішив для різноманітності прогулятися відкритою частиною корабля і піднявся на відкритий дах. Хтось із персоналу побачив мою цікавість і навіть пояснив мені, що туди не можна. Але не відмовиш туристу) Нагорі було дуже вітряно. На такій швидкості адреналін відчувався по всьому тілу. Навколо нас були сотні зелених островів. Ми знову приїхали на Лангкаві. Потрібно було отримати ще раз штамп в’їзду та пересісти на наступний пором. До наступного порома ми мали ще 53 хвилини. Але тут згадалося, що на Лангкаві інший часовий пояс. І схоже наш пором уже відплив. Туристи у черзі на прикордонний пункт нас з радістю пропустили і навіть офіцер поспіхом поставив нам штампи в’їзду. Добігши до кас, з’ясувалося, що останній пором буде на годину пізніше. Але є одна проблемка — квитки розпродані. Невже наш маршрут, який ідеально пазликами складався, зазнає сьогодні фіаско. З одного боку, ми розуміли, що це Азія, і тут все вирішується на користь туристів, з іншого боку реально накрила паніка. Що робити, треба щось терміново вирішувати! Сьогодні нам на Лангкаві зовсім нічого робити. Вирішення проблеми не змусило довго чекати. До нас підійшов представницько вдягнений чоловік і сказав: “Шановні, не переживайте, я знаю, що вам треба на Пенанг. Я обіцяю, що ви там сьогодні будете.
“Шановні, я бачу, ви ще не заспокоїлися. Розслабтеся, зараз все вирішимо”. Чоловік говорив спокійним та впевненим голосом. Це справді вселяло довіру та спокій. “Ви через 2 години сідайте на інший пором до міста Куала Перліс, там вас забере мій бус і довезе вас прямо в готель на острів Пенанг. Вам це обійдеться по 100 рингіт, ціна за пором, на який ви не встигли була по 70 рингіт”. За фактом за двох ми переплачуємо 360 грн і не відстаємо від маршруту. Справді, це гарне рішення! Але де нам дві години з речами тусуватися. “Ідіть поки поїжте, а я прямо тут постою з вашими речами. До речі, у мене брат навчався на медика в Сімферополі, ви повинні обов’язково з ним поспілкуватися по телефону”. Ми залишили всі наші речі цьому приємному незнайомому чоловікові і пішли гуляти. Ось малайці молодці, як у них все чітко сходить скрізь. Дорога з урахуванням пробок зайняла приблизно півдня. Але так, увечері цього ж дня ми були вже в Пенангу. Правда без готелю, оскільки ми не знали, наскільки близько ми зможемо наблизитися до Пенангу в цей день. Була надія заселитися на день раніше до нашого завтрашнього готелю, але ресепшен виявився закритий уночі. Точніше на ресепшен ми таки потрапили, але там нікого не було. Було близько 22:00 Даша з речами залишилася на ресепшені, а я пішов у пошуках готелю. Спочатку пошуки були не найуспішнішими. Готелі траплялися нечасто, на запитання “Do you have a free room?” мені з усмішкою відповідали “No, sorry!”. Ось чому коли показують Орла і Решку, там на це питання майже завжди відповідають “Yes!”. В одному готелі виявилися кімнати, але це були капсули. До капсул ми ще морально не були готові. Ще в одному готелі була гарна кімната, але за ціною було дешевше купити квитки та заночувати в Гонконзі. Діставшись центральної вулиці, я швиденько вирішив питання з готелем. Там мене з радістю прийняли за гарною ціною. Після заселення ми повечеряли у турецькому ресторані. Цього дня Пенанг відзначав новий китайський рік, але, на жаль, ми про це не знали. Коли лягали спатки, чули, що щось гуркотить, але це було схоже не на салют, а на те, що з готелю цегла сиплеться. Ранок ми розпочали з храмового комплексу Кек Лок Сі. Їхати до нього автобусом було близько години. В інтернеті була доволі скромна фотографія цього місця. Але відгуки туристів нас переконали поїхати туди. І ми правильно зробили. Це був храмовий комплекс із китайських храмів. Вхід безкоштовний. По дорозі ми їли дуже кумедні солодощі.
Перед комплексом озеро з черепахами, яких можна погодувати за 2 рингіти (0,5$).
Черепахи були настільки величезними та голодними, що вони більше зраділи б, якби я сам до них звалився.
Храмовий комплекс Кек Лок Сі
Храмовий комплекс напевно найкрасивіший в Азії. Принаймні, ми ще красивіші не бачили. Він великий, буквально на кожному кроці щось цікаве та незвичайне. Різні альтанки та будівлі. Багато зелені та гарні статуї. Між двома частинами курсує невеликий фунікулер.
Багато елементів китайського декору. Ми реально на території комплексу провели понад три години. Ми навіть собі на згадку купили виделки у храмі, але їх довелося повернути, бо ми зрозуміли, що не пронесемо їх у літак. Красою храмів очі не могли натішитися. І йти, навіть після трьох годин проведених тут, не хотілося.
Але храми приготували нам ще один сюрприз. На багатьох фотографіях ми помітили, що ввечері включать гарне підсвічування.
Тож сьогодні ми сюди ще повернемося. Неподалік храму була гора з фунікулером. Пішки йти було хвилин 15, але оскільки ми цього не знали, то чекали на зупинці автобус близько години. Чергу на фунікулер побороли у старий добрий спосіб “Two people!”. На вершині гори була безліч розваг. Можна було поїхати на джипах до бот саду, прогулятися парком з невеликими джунглями, насолоджуватися панорамами.
Ми вибрали альтернативний варіант розваги. Поглянувши з гори на Джорджтаун, ми вирішили спуститися стежками і доріжками вниз через справжні джунглі. Була одна проблема. Спуск у середньому займає три години, захід сонця за дві. У джунглях у жодному разі не можна опинятися у темряві.
Тому наш час спуск не рекомендувався ніким. Але що нам після забороненого лісу в Куала-Лумпурі, чи тої стежки під мостом на Лангкаві. Встигнемо! Спочатку все було багатообіцяюче і весело. Навіть на ліані Даша покаталася як на гойдалці. Було красиво та дуже екзотично. Деревами скакала всяка живність, навіть бачили рослину синього кольору та термітники.
Але доріжок було багато, так що постійно везти не могло.
Найлогічніша доріжка по маршруту мала вивіску у якій один хлопець цілиться з автомата в іншого. Нас чомусь вивіска не зупинила. І навіть напис “Остерігайтеся собак!”. Далі була наочна табличка “Прохід заборонено”. Ось тут ми й зрозуміли, що все пішло не за планом. Пошуки дороги, яка веде донизу дуже затяглися. Причому часто доводилося йти круто вгору. Коли до заходу сонця залишалася година, ми в кращому разі могли встигнути вибратися нагору. Той самий шлях шукати було теж ніколи. Кілька разів зустріли групки китайських туристів, які теж рухалися наче нагору, але дуже повільно. Рухатися з ними не варто, тому що їх явно поглинуть джунглі за кілька годин. Вже зовсім сутеніло, а краю тих джунглів усе не було. На щастя, деякі доріжки почали освітлюватися ліхтарями. Ми навіть карту знайшли, яка тільки все ускладнила. Але в Малайзії всі бажання здійснюються. Мені раптом дуже захотілося звичайної піци. Даша ще тоді сказала, що навіть “Уявити неможливо, що десь тут буде продаватися піца”. Хвилин через 20, коли моє бажання матеріалізувалося (Саме стільки треба, щоб матеріалізувався фудкорт з піцою) джунглі розступилися, це був кінець. Точніше це був той самий початок, що й дві години тому. І ми сидимо задоволені їмо піцу, і навіть та група китайців прийшла на трапезу. Мабуть, китайці теж вчасно загадали фудкорт. На десерт ми пили місцевий напій “Сироп з лаймом”.
На смак це щось барбарисове. Коли я вибирав напій, мене дівчина швидко ввела в курс, з чого готуються малайські напої в їхньому кафе. Навіть ложку сухого молока мені всипала до рота в процесі оповідань. Сиропу ми випили багато. На фунікулер для спуску була невигідна черга. Тут навіть наша перепустка у вигляді двох пальців не допомогла б. Але у нас не було зворотного квитка на відміну від інших і Даша пішла дізнатися чи є нагорі взагалі каса.
Чомусь це питання закінчилося тим, що нас позачергово посадили на фунікулер і сказали, щоб квиток ми купили на касі, що біля виходу. Як же нам перло із чергами в Малайзії. Внизу якраз під’їхав потрібний нам автобус, але водій сказав, що доки він на кінцевій стоятиме, нам до храму простіше пішки дійти буде. Дорогою ми проходили місцевий великий концерт, але бажання встигнути до храму було сильнішим. Нічний храмовий комплекс Кек Лок Сі вночі був зовсім іншим.
Ми ніби за день відвідали два шикарні храмові комплекси. Сумарна кількість лампочок явно перевалювала за мільйон.
Світився практично кожен сантиметр цього величезного комплексу. Це було просто якесь світлове шоу планетарного масштабу. Ті місця, де ми були вдень, виглядали зовсім інакше. Народу ввечері було, мабуть, разів у десять більше ніж удень. Наскільки ми розібралися, то підсвічування у храмі було на честь китайського нового року.
Я не думаю, що нас колись ще так здивує інший храмовий комплекс. У Джорджтауні, столиці Пенанга, на нас чекав готель “Солодкий перець” з “Пряної” мережі готелів. Наш номер називався “Кубанела” – один із видів перцю. Цей готель вирізнявся антуражем. І справді все було під старовину. Щоправда, унітаз готував повстання і почав сам змивати воду кожні 30 хвилин. Після мого ремонту унітаза, почало щось гудіти в електричній розводці. Після мого ремонту щитка, я думав, що готель зі мною не розплатиться. Вранці на нас чекав включений сніданок у “Пряному” кафе. До кафе правда треба було ще дійти. Але головне – концепт! Цього дня у нас був запланований похід до національного парку Пенанга. Знову на автобусі треба було проїхати годинку за місто. Дорога була вздовж пляжів, дуже мальовнича. Ми собі відмітили пару зупинок, які треба буде зробити по дорозі назад. Заповідник являв собою джунглевий парк, що займав чималу частину острова. Було два шляхи, на пляж мавп та на пляж черепах.
Пройшовши частину шляху по морю до пляжу мавп ми вирішили, що це надто просто. Повернулися назад і змінили шлях глибоко у джунглі.
Причому дорога переважно була вгору. Тривала вся ця витівка близько двох годин.
Треба було ну дуже хотіти купатися, щоб долати такі маршрути заради пляжу. Знову ж таки було дуже красиво. Були навіть стежки, що проходили крізь кам’яні брили.
На виході на нас чекав гарний місток і справді гарненький дикий пляж. На табличці була намальована людина, яку атакують медузи, хвилі та інші вороги. Попередження не плавати та статистика нещасних випадків за останній рік. Але насправді після Лангкаві, і особливо Ко Ліпе, наш план купання вже виконано. Було приємно поблукати зеленим, піщаним і безлюдним пляжем. Правда групка з чотирьох китайців все ж таки знайшлася. Вони завжди знаходяться. На дереві сиділа здорова мавпа. Побачивши мене цікавого, вона почала бігти гілками в мій бік. У мене відверто кажучи серце в п’яти пішло.
Але мавпа просто перестрибнула на дерево, що яке було над моєю головою. Потрібен був передих. Спека цього дня напевно була максимальною. Ми підсіли до китайців у тінь. І спостерігали за крабиком, що рив собі нірку. Поруч лежала шкаралупа від черепашачого яйця. Зліва здоровенні кам’яні валуни та джунглі. Це був немов антистресовий майданчик для відпочинку.
Поспішати було зовсім нікуди, тому релаксувати можна було скільки душі завгодно. З жахом уявлялося, що треба ще дві години пробиратися назад через джунглі горами.
Але це Малайзія, тут усе має вирішуватися так, щоб всім було розслаблено. Так і сталося. Китайці схоже прибули сюди на катері, і коли до берега підплив катер і вони всі на нього сіли, капітан з радістю прийняв і нас за 40 рингіт (8$). Пощастило, що так відбулися. Капітан позбирав ще таких же туристів різними частинами пляжу і повіз нас на екскурсію! Дорогою він виглядав мавпочок і орлів, зупиняючись щоб ми сфотографували. Один з орлів саме показово ловив рибку в морі. Коли орел таки спіймав здобич, то йому всі аплодували. Потім нам показували кам’яні брили, схожі на різних тварин. Даша навіть крокодила вгадала до того, як показали на камінь. Відмінний тріп на пляж вдався. Приблизно тут ми зрозуміли, що доведеться докуповувати ще одну карту пам’яті для фотоапарата. 16-гігабайтна карта була майже заповнена.
На виході з парку ми підкріпилися в індійському кафе, запили все сиропчиком і поїхали в Хард Рок готель.
Це був найзеленіший і сонячніший з відвіданих нами Хард років. Шкода, що на фірмових футболках не було назви країни. Бо “Хард Рок Пенанг” мало хто зрозуміє.
Готель мав свій пляж. Але, відверто кажучи, пляжі Пенанга значно поступаються пляжам сусіднього острова. Було б зручніше Хард Рок будувати на Лангкаві.
Проїхавши в автобусі ще трохи ми вийшли подивитися найкращий пляж Бату Ферінга. У таку спеку навіть місцевим і туристам було ліньки купатися. У нас з цього пляжу найспекотніші спогади про Малайзію. Вода була гарна, але непрозора. Мені чимось нагадувала море у Маріуполі. Особисто моя думка щодо пляжного відпочинку на Пенангу — витрачати час на нього не варто. Але джунглі на острові на висоті. Проїхавши ще купку зупинок, ми вийшли біля плавучої мечеті. Мечеть тримається на палях над водою.
Тобто за фактом вона просто над водою. У мечеті встеленої килимом відчувалася невимушена обстановка. Один із відвідувачів похропуючи солодко спав. За мечеттю один рибалка закидав сіті у воду і витягував десятки рибок. За рибалкою хотілося спостерігати довше, але сонце остаточно добивало свідомість. Навіть автобус, що кондиціонується, вже не допомагав. У результаті дісталися готелю і відлежувалися під кондиціонером. Але ранковий похід у джунглі того вартував. Дорогою в готель проїжджали Макдональдс, який більше був схожий на будівлю парламенту. Перезарядившись у прохолодній кімнаті, ми пішли до молла знайомитися з пенангським Макдональдсом. На смак, напевно, такий самий як у нас. Але у них продавався фруктовий сніжок по одному рингіту (0,25 $). Щоразу коли ми були в молі, заходили на склянку сніжка. Гуляючи центральними вуличками, ми потрапили на святкові гуляння. Всюди були казкові фігури, що світилися, по центру стояло грошове дерево у якого відкривався і навіть закривався рот.
Грала малайська та китайська музика і народ веселився. Це відбувалося на території якогось коледжу. Я навіть китайським хлопцям подарував танцювальне привітання з Києва. Вони були в захваті, як я перейнявся їх китайськими піснями. На цьому святкуванні ми купили собі додому півня та назвали його Кокоте. Тепер він у нас на кухні засідає. Родзинкою цього вечора були романтичні посиденьки на парапеті. Перед нами був піщаний берег та нічне море. Місцеві та туристи, напевно, щовечора тут гуляють. Дуже атмосферне місце. Піщаним пляжем бігає багато крабів. Одні так само як і туристи просто гуляють, інші риють собі нірки. Виносячи з шахт жменьки піску у своїй клешні. При цьому відбиваючись від інших охочих зазирнути у чужу нірку. За цими крабами можна було спостерігати годинами. Вечірнє тепло приємно огортало після денної спеки. Для нервової системи ця подорож просто рай. Настільки малайці розслаблені та приємні люди. І таке відчуття, що всі задоволені. Хоча радість свою висловлюють більш стримано, ніж тайці або ланкійці. Ми рухалися у бік готелю. Коли ми проходили під мостом, місцеві жителі вже лягали спати. Один хлопець навіть перед сном побажав нам удачі, а ми йому на добраніч. Хлопець на позитиві ліг на бочок і затишно заснув. Добре, що країна першого світу і можна не боятися, що прийде вовчик!
В принципі, на цьому наша програма з Пенангу була закінчена, але до літака ще було наступних півдня. Ми вирішили просто поблукати вуличками, а раптом щось цікаве і трапиться. Дуже оцінили район Little India. Все довкола таке індійське, ще й тематична музика грає. В одного з готелів ми потрапили на музичне шоу із двома драконами.
Судячи з усього, це був подарунок дідусеві, який сидів біля входу на колясці і спостерігав. Шоу тривало хвилин 5 і закінчилося вибухом зв’язки з кількох сотень петард. Причому зв’язка виявилася поруч із нами і якось не було навіть куди подітися. Поруч був отвір між двома колонами. Даша туди змогла пролізти, а я був приречений. Я не знаю, як дідусь переніс таку чергу вибухів, але мені мало не здалося. Ось так просто гуляючи вулицею можна потрапити на шоу драконів. Ще ми заглянули в один з китайських красивих храмів і пішли дивитися одну з їхніх центральних мечетей. Даші не було чим покрити ноги, вона залишилася на вулиці, за двориком. Але дівчина мечеті наполягла, щоб я покликав дружину, вона зараз принесе одяг для нас.
Потім нам провели 20-хвилинну лекцію про мусульманство. Я вивів таку закономірність – якщо просто безцільно бродити по Пенангу, то раз на годину стабільно відбуватиметься щось цікаве. Наскільки ми знали, тайфун, що був у Малайзії та Таїланді, зараз накриває Індонезію та прилеглий Сінгапур.
На одній з будівель був банер, що зображують чоловіка і жінку, що радіють і ховаються курткою від дощу. Даша сказала, що це походу наше найближче майбутнє))) Насамкінець пішли на фудкорт підкріпитися азіатськими пельмешками. Моє замовлення дівчина поставила у спеціальну мікрохвильовку для цих пельмешків. Мені видала миготливий брелок. Я пішов за столик, коли мій брелок задзвенів, це означало, що пельмешки приготувалися і можна їх забирати. Зареєструвавши картку для безкоштовної поїздки, ми поїхали убером в аеропорт. Поїздка звичайно безкоштовною не вийшла, але знижка вийшла значною. В аеропорту нас супроводжував міні-концерт. Ех, позитивний народ. А зараз починається наша подорож у майбутнє.
