Нотатки по подорожі

Чи дійсно це настільки красива країна, як її описують в інтернеті? Так, вона прекрасна, кількість рідкісних природних явищ у цій країні дуже велика.

Чи можлива подорож по Ісландії без машини? Так, в сезон це можливо. Є раз на день автобуси та пороми.

Чи дійсно це дуже дорога країна? Так. На нашому досвіді це найдорожча країна серед тих, де ми були.

Я хочу схуднути, а дієти не допомагають, що робити? Злітайте на тиждень до Ісландії.

Наскільки добре туристично розвинена країна? Станом на 2023-й рік країна взагалі не розвинена для туризму. Але це не робить Ісландію менш красивою.

Якщо подорожувати по Ісландії на машині, то яку треба орендувати? Частина визначних місць дозволена для проїзду тільки повнопривідним автомобілем. Оскільки треба буде проїжджати по річках і складних дорогах.

Чи можна на туристичному автобусі дістатися визначних місць, де треба повнопривідний автомобіль? Так, такі автобуси називаються Highland bus.

Чи всюди можна розрахуватися карткою? Всюди. Майте на увазі, що готівка може знадобитися якщо будете з кимось домовлятися про трансфер машиною.

Де залишати на зберігання речі? У великих містах є камери схову, 1000 isk на день. Нам треба було залишити в малому місті, тому це були кущі в лісочку.

Де купувати продукти в Ісландії? Супермаркети Bonus найдешевші, але пізно відчиняються та раніше зачиняються.

Що з погодою в сезон в Ісландії? В середині липня за 9 днів ми застали дощик та температуру 5 градусів тільки один раз. Інший час було сонячно, температура вище 10 градусів та мінливі холодні вітри.

Який одяг треба брати для подорожі по Ісландії в сезон? Теплий, водонепроникний, вітронепроникний. Треба мати багато шарів одягу. Шапку, рукавички, підштаники. Купальні костюми для термальних озер та басейнів. Навіть під час гарної теплої погоди може налетіти такий вітер, що вам доведеться максимально утеплятися. Рушники спортивні з мікрофібри (займають мало місця і дуже швидко сохнуть). Парасольки в цій країні не допоможуть.

Яку їжу з собою взяти в Ісландію? Паштети в упаковках до 100 мл, кабаноси, хліб, розчині супи, стаканчики, ложку, горішки, сухофрукти, протеїнові батончики.

Чи працює автостоп в Ісландії? Приблизно 5% машин зупиняються. Машини в сонячну погоду в сезон їздять приблизно раз на хвилину. У випадку подорожі без машини, автостопом точно доведеться користуватися. Якщо ви з машиною, то не забувайте підбирати мандрівників.

Що найбільше сподобалося в Ісландії? Виверження вулкана Litli-Hrútur. Але нам пощастило, що виверження збіглося з нашою подорожжю, що ми змогли змінити маршрут не втрачаючи заброньованих готелів та не руйнуючи планів, що в той день коли ми фізично могли пройти на вулкан, він був відчинений для відвідування. І також нам звісно пощастило що ми залишилися живі, бо якщо лізти майже у саме жерло вулкану, то можна або згоріти у лаві, або отруїтися газом.

Коли відбувалося виверження вулкана Litli-Hrútur? З 10.07.2023 – 10.08.2023. Офіційно пускати туристів почали орієнтовно з 16.07.2023.

Скільки днів треба на подорож по Ісландії? Мінімум три, а краще декілька тижнів.

Чи є проїзні на екскурсійні автобуси Highland bus? Станом на сезон 2023-го ми не знайшли таких, але схоже що раніше були.

Чи гірше подорожувати по Ісландії автобусами та літаками ніж на машині? Це будуть дві абсолютно різні подорожі з різними місцями. Наприклад, неймовірно мальовничий маршрут Skógar – Thorsmork на машині виконати неможливо. А маршрут до кольорових гір Landmannalaugar ви не виконаєте на не повнопривідній машині. Маршрут до чорного та діамантового пляжу проблематично виконати автобусами через брак готелів.

Чи варта подорож в Ісландію усіх цих складнощів та грошей? Повірте — варта.

Поради по подорожі до Ісландії

• Летіти в сезон, не раніше середини липня, тоді автобуси вже точно будуть ходити хоча б раз на день.
• Перед купівлею авіаквитків, перевірити вартість хостелів та гестхаусів, щоб ще були місця на ваші дати. Ми бронювали за два місяці до подорожі маршрут, і місць поза Рейк’явіком було вже мало. Кажуть, що планувати маршрут треба за пів року, розклад автобусів на літній сезон наче з’являється у квітні.
• Брати з собою тільки малу ручну поклажу, бо і так буде фізично важко.
• Інтернет ловить майже всюди. Тож сміливо розраховуйте на роумінг.
• Середня кількість кроків на день у нас становила 34 000. Просто будьте морально готові.
• Краще купувати квитки на туристичний автобус заздалегідь.

Що варто побачити на нашому маршруті по Ісландії?

1. Виверження вулкана Litli-Hrútur. (Виверження завершено)
2. Гейзер
3. Льодовик
4. Водоспади
5. Долину, де все бурлить та кипить
6. Поплавати в термальному, природному і бажано безплатному озері
7. Біла ніч влітку, коли темно зовсім не буває
8. Пташок іпаток
9. Кратерні озера

Що не помістилося в наш маршрут за браком часу, автобусів та вільних місць в готелях

1. Трекінговий маршрут біля Вік і Мірдал
2. Льодовикова печера
3. Національний парк Ватнайокутль
4. Водоспад Dettifoss
5. Спостерігання за китами
6. Діамантовий пляж із льодом
7. Озеро зі шматками льодовика
8. Північне сяйво (не видно через білу ніч)

Наш маршрут

Пішки пройдено 209 км, 273 373 кроків.

День 1. Приліт в Keflavík, переїзд в Reykjavík автобусом номер 55. Ночуємо в Reykjavík.

День 2. Великий водоспад, долина водоспадів, льодовик, панорамні чорні, червоні та зелені гори. Переїзд туристичним автобусом Reykjavík – Skógar (на кількахвилинній зупинці в Hella ховаємо зайві речі в кущах за трасою). Водоспад Skógafoss. Піший маршрут 25 км до кемпінгу Thorsmork Langidalur, маршрут пролягає через гору висотою 1000 м, враховуючи розклад туристичних автобусів маршрут треба пройти за 10 годин, ми пройшли за 8,5 на середині маршруту на горі буде кемпінг де можна за 500 крон набрати літр води, приймають картку. Переїзд туристичним автобусом Thorsmork Langidalur – Hella. Автобусом можна повертатися з більш ближньої зупинки Básar. Забираємо заховані речі, ночуємо в Hella.

День 3. Кольорові гори, термальне озеро 45 градусів (станом на 2023-й рік безкоштовне). Туристичним автобусом Hella – Landmannalaugar. В Landmannalaugar маршрут по колу, горами, розрахований до 3-х годин та термальне озеро. На зупинці будуть магазини з кавою та різними снеками. Туристичним автобусом повертаємось в Hella, через годину пересідаємо на звичайний автобус номер 52 до Landeyjahöfn, там пересідаємо на паром і пливемо на острів Heimaey (місто Vestmannaeyjabær). Паром з автобусом синхронізований. Ночуємо на острові Heimaey.

День 4. Пташки іпатки та неймовірно красивий острів Heimaey. Гуляємо по острову вздовж берегової лінії до місця Puffin Lookout, щоб спостерігати за іпатками. Підіймаємося на гору Eldfell. Обережно, щоб вас не здуло вітром, якщо сильний вітер не повертайтеся перпендикулярно. Перед сном релаксуємо в термальному басейні Sundhöll Vestmanneyja з гірочкою — батутом.

День 5. Переїзд в Рейк’явік, Lava show, переліт в Акурейрі. Пливемо поромом до Landeyjahöfn і повертаємося автобусом 52 у Reykjavík. Дивимося Lava show. Летимо компанією Icelandair по маршруту Reykjavík – Akureyri. Не переплутайте аеропорт з Кефлавіком. По дорозі до готелю заходимо в ботанічний сад. Зверніть увагу, що по буднях по місту курсують безкоштовні жовті автобуси.

День 6. Озеро Mývatn. Спостерігання за пташками між кратерами, невеликий острів на озері, печера з гарячим озером де плавав Джон Сноу, кольорова долина, що димить, кипить та бурлить, кратерне озеро, плавання в термальному підземному озері, водоспад. Автобусом 56 до Skútustaðir (пташки та кратери) робимо прогулянку та виходимо на трасу. Далі автостопом до острова Hofdi, там гуляємо по острову. Далі автостопом до Hverir в ідеалі через печеру з озером Grjótagjá, озеро занадто гаряче щоб плавати. Hverir – це кольорова долина де все кипить та бурлить. Далі автостопом до Blue Lake, це красиве озеро, але в залежності від погоди воно може бути звичайним. Далі ніжками до Stóragjá, каньйон. Тут є термальне печерне озеро в якому можна плавати. По факту там два озера поруч. На зупинці Mývatn – Reykjahlíð сідаємо на автобус 56 і їдемо до Goðafoss, дивимося водоспади та автостопом повертаємося в Akureyri. Якщо вистачить сил, то йдемо в термальний аквапарк. На цьому маршруті має бути багато мошок, але в липні їх зовсім не було.

День 7. Оскільки ми перевиконали програму, то в цей день гуляли по горах в околицях Akureyri, парк Krossanesborgir та парк Kjarnaskógur.

День 8. Золоте кільце — гейзери, водоспад та національний парк. Купили екскурсію по Золотому кільцю в Reykjavik Excursions. Ми обрали розширену по часу екскурсію, де на всіх місцях ніби-то довші зупинки, тож довелося ще про фермерські помідори слухати лекцію.

День 9. Виверження вулкана. Оскільки на нашу подорож випало виверження вулкана, ми знайшли в телеграм каналі місцевого українця з машиною і він нас відвіз на початок трекінгу. Відліт до дому. Якщо вам також пощастило із виверженням, моя порада — не пропустіть це природне явище, але пам’ятайте про безпеку.

Стислий варіант маршруту

Корисні посилання

1. Туристичні автобуси Highland bus (не екскурсії) ми бронювали тут.
2. Екскурсію по золотому кільцю ми бронювали тут.
3. Внутрішні перельоти по Ісландії ми бронювали тут.
4. Актуальну інформацію про виверження вулкана та доступність маршруту ми дивилися тут.
5. Водіїв-українців з машиною, що можуть тебе підвезти у форматі таксі за готівку ми брали тут.
6. Квитки на лава-шоу ми купували тут.
7. Квитки на міські автобуси та пороми ми купували карткою в самому автобусі та на причалі.
8. Розклад міських автобусів тут.
9. Карта громадського транспорту всього острова тут.
10. Розклад поромів на острів тут.

Інформація про подорож

Дата: 11 – 19 липня
Кількість ночей: 8
Авіа: Wizz + Icelandair
Хостели: Booking, Agoda, Airbnb
Кількість дощових днів: 0,5 з 9
Максимальна температура: +18
Мінімальна температура: +5
Максимальний вітер: 60 км/год
Складність: 10 з 10

Затрати на двох

Це було невеличке містечко. Місцеві мешканці виглядали доволі привітно, так навіть і не скажеш, що вони можуть з легкістю пограбувати банк, чи взяти у заручники невинного перехожого з великого міста. На щастя у цьому місті був бравий шериф, чому я кажу «був»? Нажаль підступна лиходійка його взяла в заручники, шериф намагався не здаватися, проте все було марно. Хоч на лиходійку і скинули велике ковадло та усе одно інші лиходії дістали великий динаміт і буууум!

Ми сиділи на трибуні не спускаючи очей з екшена. Усе вибухало, в’язень тікав з в’язниці, мішок з грошима перелітав із рук у руки… Це було одне з найкрутіших шоу в Порт Авентурі! Але відмотаємо час назад. Як же приємно мати можливість будувати довгострокові плани і реалізовувати їх. Цю подорож ми запланували ще минулого року. До нас приїхали мами і ми великою компанією полетіли до Барселони.

Барселона

Це вже була друга наша Барселона. На цей раз можна сказати було перевідкриття. Наш готель знаходився у тридцяти хвилинах ходьби від аеропорту. Тож пішки туди-сюди доведеться ходити часто. Ця подорож була справжнім викликом для мами Даші, вона б нізащо не повірила, що зможе пройти пішки понад 200 км за подорож. Тож ми на місці, закинули речі у камеру схову готелю і можна офіційно починати. За доброю традицією наші подорожі починаються з круасана та кави.

Після минулої подорожі до Швейцарії, ціни здавалися не те що низькими, вони здавалися безкоштовними. Невже щось у Європі можна купити дешевше ніж за один євро??? Ці круасани були такі ж смачні як ті самі довоєнні і доковідні у Парижі. Одним словом амброзія. Тепер вперед у велике місто! Перше знайомство було з зеленими місцевими мешканцями, знайомтеся це містер та місіс папуга.

Папуги тут дійсно себе почувають справжніми господарями міста, до них навіть собаки гратися не підбігають, бо знають хто тут головний. Пташки себе дають фотографувати, можна навіть спробувати погодувати, але вони тут доволі перебірливі і можуть одним поглядом сказати тобі, їж сам свою булку. Папуг дуже легко знайти у будь-якому парку міста, а парків, як ви можете бачити на мапі, тут дійсно багато.

Друге за приємністю після папуг, це місцева кухня. В Барселоні з їжею все максимально просто. Треба знайти найближчу Меркадону, це мережа супермаркетів. Потім обираєш собі їжу до смаку і починаєш бенкетування. Обід на п’ятьох складався з великих порцій паельї з морепродуктами, сирних крокетів, свіжовичавленого апельсинового соку, лимонної фанти та звичайно українського чорного хліба прямо з Києва. Ця божественна трапеза на п’ятьох людей обійшлася у 29 євро.

Тепер ми і накруасанилися і наобідалися, можемо нарешті щось визначне подивитися. Думаю що у багатьох мандрівників перше визначне місце це площа Іспанії, вона знаходиться на максимально близькій відстані від аеропорту. Цього разу нажаль всі фонтани по Барселоні були на ремонті, але від того площа і прогулянка до садів не стала гіршою.

До речі, минулого разу не працювали ескалатори. Тож навіть не знаю що краще, фонтани і пиляти в гору, чи працюючі ескалатори. Далі була типова прогулянка затишними вулицями і туристичними районами Барселони. У попередній розповіді я вже виражав детальне захоплення вуличками, тож в цій краще зробимо акцент на чомусь новому. А новим цього разу була Саграда Фамілія.

Минулого разу ми її дивилися тільки з вулиці і виглядала вона, м’яко кажучи, недобудованою))) Тепер же ми вирішили зайти всередину. Всередині храм виглядає значно краще, та ще й аудіогід рідною мовою дійсно заглиблює тебе у деталі, яких так просто не помітити. Що сподобалося – сонячне світло, що буквально лилося кольоровою веселкою крізь зали. Гра світла мене дійсно вразила.

Але, чесно кажучи, платити доволі великі гроші за недобудований храм, який вже дуже багато років чомусь не можуть добудувати це не круто. Зовнішні елементи храму нажаль виглядають доволі грубо, можливо, це стиль такий на любителя, але порівняймо. Мечеть Шейха Заїда в Абу Дабі – побудували за 11 років, вхід безкоштовний, екскурсія з гідом безкоштовна, по масштабу не поступається. Тадж Махал в Індії, коштує більше ніж у два рази дешевше, добудований, має більш витончені елементи декору. Я не розумію чому навколо Саграда Фамілії здійнявся такий ажіотаж, але я б радив дочекатися доки храм добудуть, а потім його відвідувати. Після храму вже була друга половина дня і ліміт кроків для мами Даші Ніни вже перевищив звичайну кількість. Була дилема, або Ніні треба буде самій їхати у готель через всю Барселону, або з нами піти пішки у моє улюблене місце в Барселоні – Ciutadella Park. Ніна однозначно зробила правильний вибір. Я б цей парк у двох словах охарактеризував як папуго-ретріт терапія.

Окрім фантастичного озера з острівцем та водними деревами тут релаксують папуги. Релаксують вони настільки показово, що дивлячись на них мимоволі задумуєшся “А чого ти взагалі досяг в житті?”. В цьому парку можна провести вічність, атмосферу ще й підігрівали латино-американські танці, що проводилися на території для всіх охочих. На годиннику вже більше 30 000 кроків, тож можна повертатися до готелю. У нас був заброньований затишний хостел на околиці міста. Але чомусь саме на наші дати приїхала велика група підлітків що вирішили гуляти усю ніч, та співати народні іспанські пісні в унісон. Тож можна сказати у нас був перший у світі хостел з анімацією. Хочу зазначити, що співали доволі непогано і через те я себе почував старим пердуном, якому заважає спати співаюча молодь. Наступного ранку у нас був експрес-сніданок. У нас було всього десять хвилин після відкриття ресторану до того моменту, щоб бігти на автобус. Хочу зазначити що впоралися ми непогано. І поснідали і на автобус встигли.

Андорра

Ми вирішили, що Барселона це найближча локація у світі, щоб відкрити нову країну, тож залюбки скористалися можливістю за день туди-сюди зганяти. Приємним бонусом цієї поїздки є те, що автобус проїжджає поруч з Монтсерратом, тож ще й трошечки доторкнулися до краєвидів «Каппадокії». Андорра цікава тим, що знаходиться в ЄС, але поза Шенгеном, тож треба не проґавити момент візового контролю, бо чомусь водії автобусів про це не знають і намагаються проїхати кордон на повній швидкості. Тож треба самому не пропустити момент і повідомити водія про візовий контроль. Так, нарешті приїхали в столицю, місто Андорра-ла-Велья, з чого починати?

Перше що впадає в очі, гір тут дійсно багато, не дарма це один з великих лижних курортів. Все місто виглядає як нескінченне гламурне свято. Цікаві інсталяції, рожеві стрічки у повітрі, клумби з рожевими квіточками. І дуже футуристична дзеркальна будівля у центрі. Через все місто проходить річка.

Тож погулявши по центру ми пішли вздовж річки з’ясувати звідки вона витікає. Час від часу з річки здіймався пар, а потім ми помітили термальне джерело прямо біля траси. Схоже річка доволі тепла. У сусідньому готелі нам розповіли що тут багато термальних вод, і в тому джерелі дуже корисно омивати частини тіла. І навіть десь на банері була фотографія як жінка опускає ноги в термальний басейн. Ну що ж спробуємо.

Знаєте буває у дитинстві починаєш кашляти, так батьки наливають тазик окропу і кажуть що туди треба опустити ноги, щоб попарити. Так от, весь той окріп ніщо в порівнянні із температурою термального джерела, я не міг повірити що просто серед вулиці може з під землі йти вода із температурою 70 градусів. Тобто ноги опустити не вдасться. Тож рецепт від простуди тепер такий, береш квитки до Барселони, звідти 4 години на фліксбасі і найгарячіша пропарка ніг гарантована. Я зробив ще кілька марних спроб опустити ноги та вирішив обмежитися омиванням рук. Тепер з омолодженим тілом можна сміливо рухатися підкоряти яку-небудь гору. Але насправді з цих затишних вулиць не особливо то й хотілося йти.

І так дивно, скільки ми не дивилися на фотографії країни в інтернеті, Андорра зовсім не здавалася такою милою та затишною. А як приїхав тільки на 8 годин, так одразу починаєш цінувати кожну хвилину. Так, підемо на компроміс, ще трохи вуличок, потім невисока гора. Так і зробили, але види з місцевих гір ще потребують трохи ремонту. Причому в прямому сенсі цього слова. Місто Андорра-ла-Велья незважаючи на всю романтичність, чомусь усе в будівельних кранах. Тож моя порада, доки вони не добудуть місто, обмежуйтеся прогулянкою вулицями.

Нажаль час піджимає, але треба відмітитися у Макдональдсі, щоб додати собі до колекції ще й андоррський. Даша мою ініціативу не розділила і взяла собі суші. Але в Макдональдсі на мене чекав безкрайньо смачний потрійний чизбургер. У нас було кохання з першого куся. Цікаво, що поруч сиділи дівчата з рідної України і я помітив, що дівчина також схоже смакує одну з найсмачніших страв у житті, я уточнив що саме вона замовила і вона підтвердила мою здогадку, що то той самий потрійний чизбургер. Добре, що я не взяв собі суші замість цього мішленівського бургера з андоррського маку) Ну що, назад в Іспанію!

Водій намагався проскочити прикордонний контроль, тож довелося його просити зупинити, бо нам ще зараз порушення перетинів кордонів не вистачало. І добре що попросив, бо іспанський контроль вибірково вирішив перевірити саме нас. Але коли подорожуєш лише з маленьким рюкзачком і 80 єврами в кишені, то перевіряти особливо нема чого. “Де саме ваш багаж?”, “Немає😊”. “А гроші є?”, “Немає, а хоча ні, десь до ста євро сумарно є”, офіцер подивився на нас і сказав що ми можемо їхати далі, схоже настільки бекпекерів він ще не зустрічав))))

Шматочок Барселони

Сьогодні нарешті починається наш відносно спокійний відпочинок. Зараз зробимо невеличке коло по готичному кварталу Барселони і можемо їхати на “майже все включено”. Я не знаю як Барселоні це вдається, але вона кожен день як вперше мене закохує в себе.

У нас із Дашею сперечання на тему, в якій послідовності розставляти міста Париж, Барселона, Рим. Я висуваю Рим на перше, а Париж із Барселоною на друге. Даша ж перше місце віддає Парижу, а третє Барселоні. Але що точно об’єднує ці три міста, що якщо на гуглі відмічена жовта зона, то вона точно буде цікавою, а жовтих зон у цих містах безліч. Один мінус сьогоднішнього походу, треба носити із собою речі, щоб не повертатися на околиці в хостел. А ось і час їхати далі.

Коста Дорада

Півтори години від Барселони потягом і ти на одному з головних курортів материкової Іспанії. Оскільки наш готель у 20 хвилинах пішки від потяга, то ми як раз встигаємо на обід. Чому ми так поспішали на обід? Готелі на курорті доволі дорогі, і спочатку у нас був заброньований готель без харчування.

Але у мене вже давно була якась мулька поїхати на європейський курорт у форматі ол інклюзіву, щоб подивитися як європейський сервіс буде відрізнятися від звичного єгипетського або турецького. Тож я вирішив пошукати готелі такого формату. Спочатку знайшов готель навіть з водними гірочками, але потім я знайшов незабутній готель з цікавими відгуками.

Цікавість була у тому, що як звичайно є люди котрим сподобалося, є люди котрим не сподобалося, але абсолютно усі пишуть що у цьому готелі справжній культ їжі. Скільки відгуки не гортай, абсолютно всі у захваті від їжі. До речі напої не входять, тому я писав “Майже все включено”. Ми прийшли заселятися. Менеджер відкрила наше бронювання і почала настільки гучно сміятися що навіть не змогла відповісти, що у нашому бронюванні її розвеселило. Нажаль менеджер була вже не в змозі нас прийняти, тож на допомогу прийшов її колега і заселив нас. Тепер ідемо дивитися, що ж там такого особливого с харчуванням. Ще секунду тому я думав що найкращий ол інклюзів на нашому досвіді був на Кубі, але як виявилося вхідні двері найкращого олінклюзіва ми перетнули тільки що. У готелі у нас було 6 ночей.

За ці шість ночей ми перепробували, мабуть, увесь асортимент мешканців Середземного моря. Навіть був смішний випадок коли у вечері ми з’їли акулу, а зранку інша акула з’їла расіяна десь у Єгипті. В цей момент я відчув наскільки в природі жорстко витриманий харчовий ланцюг. Навіть трошки шкода стало, що їв акулу.

Кожний день у цьому ресторані був якийсь кулінарний шедевр, то креветочно-мідієвий рай, то шоколадний фонтан у якому треба топити еклери, то найсмачніші в нашій галактиці брауні, які потрібно заливати гарячим шоколадом, та що там, навіть сало було.

Скажімо так, кожна трапеза у цьому готелі це був найочікуваніший момент дня. Тільки один страх, встигнути зголодніти. Чим ще порадував європейський сервіс, що вся їжа у великій кількості була доступна протягом всього часу доки ресторан відкрито. Тобто навіть якщо прийдеш перед закриттям, то абсолютно увесь асортимент буде доступний. І головне, жодної черги за їжею. Я читав, що колись описувалось як одне з уявлень про рай — безмежний бенкет, але впевнений що такі масштаби тоді точно не уявляли. А найприємніше це ціна. Номер із повним пансіоном на початку серпня коштував 86 євро з родини за ніч. Тобто ціна за двох дорослих, а дитина до 12 років безкоштовно. В чому ж секрет, що може бути не так? Невже море? Побігли перевіряти. Море від готелю знаходиться в 10 хвилинах пішої ходьби.

Атмосфера курортного міста просто дивовижна, ще й рашикам можна полоскати мізки Славою Україні. Деякі навіть вже вивчили як правильно відповідати і дуже цим пишалися. Правда легко відрізнити, українець одразу і з радістю відповідає, а у рашиків аж видно як пукан бомбить під час відповіді. Але добре, що вчать як правильно відповідати, все ж таки мову треба починати з чогось вчити.

А тим часом ми дійшли до моря. Прогноз показував що вода 18,9 градусів. Але на щастя вона була явно вища, оскільки звикання до води проходило за першу ж хвилину, а потім можна було купатися і не починати мерзнути. Враховуючи те, що вода ще й з кожним днем ставала на пів градуса теплішою, то взагалі була вогнина. Але окрім моря тут для нас є дуже приємне доповнення – трекінговий маршрут.

В одну сторону маршрут займає годину і сорок хвилин по красивій гірській місцевості над морем до маяка, в іншу близько двох годин по набережній. Треба тільки слідкувати за часом, щоб не пропустити жодної трапези. Тож дорога до маяка була такою приємною традицією на кожен день. Для Ніни був приємний бонус, що в будь-який момент можна сісти у зворотній автобус і приїхати у готель.

Втім, мінімально 30 000 кроків в день було обов’язковим показником для кожного з нас. Головне не сильно втомитися перед парком розваг Порт Авентурою. З Порт Авентурою було доволі складне та нервове рішення. Після черг у Діснейленді у мене моральна травма, але за фактом серед усіх парків розваг де ми були, Діснейленд по праву займає найгірше місце. Тепер був страх, щоб Порт Авентура не повторила досвід Діснейленду, бо є відгуки коли люди навіть із фастпасом стояли в чергах. Тож зважували ми йти чи не йти декілька годин. А поки що у нас є ще цілий вихідний день, тож використаємо його для максимально довгого треку. Ми поїхали на поїзді в Таррагону.

Таррагона

Це місто знаходиться в 12 хвилинах їзди на поїзді, вважається також курортним містом і вже не раз чув позитивні відгуки. Але я вважаю що сюди краще приїжджати на прогулянку, а на курорті бути в районі Коста Доради. Тобто місто непогане, доволі затишне, але чомусь аж ніяк не виглядає курортним, я б сказав не має курортного духу.

Тож ми сюди заїхали на кілька пречудових годин погуляти старовинними вулицями. А ще коли ми між собою в розмові сказали “Слава нації”, то з натовпу почули “Смерть ворогам!”, тож було радісно. Звідти переїхали автобусом до міста Ла Пінеда.

Маршрут Ла Пінеда – Салоу

Місто зустріло нас приємними карибськими пляжними парасольками. Я прямо на секунду зловив флешбек з останньої подорожі минулого життя — Куби. Звідси ми почали піший маршрут в напрямку готелю через дуже крутий схил. Наш маршрут не дуже походив на звичайний трекінг, ми пробиралися по тонкій стежці поміж густими хащами. Іноді доводилося круто підійматися вгору по стежці, яка мало проглядалася.

А щоб точно відчути всю екстремальність, на самому початку маршруту ми зустріли в метрі від нас велику змію і ще в декількох метрах від неї зайчика, що стрибав у своїх справах. Можу сказати, що трекінг вдався на славу, а головне – ми дійшли до того ж самого маяку, до якого зазвичай ходили від готелю.

А значить ми і зараз дійдемо до готелю, скільки там йти, лише кілька годин? Наші мами з Мишком поїхали до готелю на автобусі, а ми з Дашею продовжили трекінг. Приємність цього маршруту — це пляжі, тож у будь-який момент обираєш собі пляж по-красивіше і можеш насолоджуватися вечірнім морем. Далі, вже охолодженим після моря можна неспішно йти насолоджуючись неймовірними заходами сонця.

До речі, заходи сонця тут дійсно були незвичайні – металевого кольору, я читав, що такі мають бути на Марсі, тож можна сміливо сказати що заходи сонця були інопланетними. Але головне не забувати правило вечірньої прогулянки – не пропустити вечерю!

Порт Авентура

Перший раз ми запланували візит до Порт Авентури 10 років тому, але подорож до Салоу тоді відклали на користь Шрі-Ланки та Мальдів. Тож почекали недовго, через 84 подорожі настав нарешті час Порт Авентури. Як я писав раніше, після черг Діснейленду у мене є моральна травма, тож до парку розваг йшли з острахом. Але рішення йти до парку було однозначно правильним. У перший день я пішов з мамою, Даша зі своєю мамою та Мишком залишилися в готелі. Ми намагалися встигнути без черг пройти на перший атракціон, але він прямо перед нами зламався, а на інші почали набиратися черги. Тож ми поплатили експрес пас і почалися екстремальні пригоди. Перший атракціон не виглядав особливо екстремально, але він одразу розігнався до швидкості 130 км на годину, а тіло пережило перевантаження 4,7G.

Особливістю цього ролер костера було те, що ноги вільно висіли у повітрі. Я відчував як хрустить моя шия, мені здавалося що хребет залишився десь на початку траси. Через 55 секунд ми так само різко зупинилися як і стартували. Ми з мамою з широкими очима подивилися одне на одного. Нічого собі, неочікувано, але цей атракціон навіть не у списку в топі. На виході з атракціону можна було ще й купити повне відео твоїх емоцій. Так, що ж на нас далі чекає. Наступний атракціон називався якось про дракона. Подивимося що ж там.  Ви коли-небудь каталися в середині пральної машини? Я схоже так, це був теж ролер костер, але складався повністю із мертвих петель та бочок. Я навіть і не знав, що стільки може бути сальто в одному атракціоні. Земля під ногами відчувалася не дуже впевнено, на третій атракціон по фастлайну йти не хотілося, бо інакше зовсім земля з під ніг попливе.

На щастя був атракціон, який не входив до системи фастлайну, тож як раз можна трохи перепочити очікуючи чергу. Суть проста, тебе піднімають на висоту 100 метрів, а потім починається вільне падіння із прискоренням. Це мій улюблений тип атракціонів, головне відпустити руки, щоб відчути усю невагомість. Головне, щоб титанові пластини в моїх кістках витримали усі перевантаження. Тепер можна трохи передохнути від атракціонів, починаються шоу. Якщо ви вважаєте, що описаний екстрим не для вас, то вам неодмінно треба сходити до парку хоча б заради шоу. Шоу тут дійсно круті, перше шоу було гавайським у тематичній зоні Полінезія. Ця зона нам сподобалася найбільше, тут ти дійсно відчуваєш себе у глибокій Азії, це повне занурення. Після шоу мама припустила, що можна було б вибрати наступний атракціон по-легше. Ми побачили доволі спокійний човник, в якому їхала трирічна дитина. Щось занадто легко, пошукаймо щось веселіше. Веселіше в парку — це водні атракціони. Ми навіть в підказках читали, що треба взяти дощовик.

Але скажу так: дощовик вам допоможе врятувати тільки рюкзак, у якому у вас повинні бути запасні шорти та сухі труси. Бо коли на повній швидкості в колоді влітаєш в озеро, то хвиля цунамі точно доторкнеться до кожного сантиметру твого тіла. А коли трохи висихаєш, то йдеш на атракціон, який виглядає більш сухим і ситуація повторюється. Серед водних атракціонів нам дуже сподобалися човники, що пливуть по азійській річці, тут головне з водних насосів щедро поливати пасажирів інших човників. А бували водні атракціони за принципом кому більше пощастить, це коли рівно половина пасажирів залишалася сухими. Я навіть жартівливо пропонував купити мій дощовик, коли біля мене чоловіка заливало водою. Потім почалася череда незабутніх шоу. Коли ми були у Японії, у мене була ідея побувати на концерті віртуальної співачки голограми, але ані дата не співпала, ані очікувана ціна за квиток. Так ось, у Порт Авентурі я здійснив свою мрію. Було два дуже крутих шоу, одне каскадерське Bang Bang, інше Divas.

На обох шоу здавалося що акторам закони фізики не писані, як колись великий фокусник літав перед авдиторією, так тут відбувалося щось ще більш неймовірне. Причому на каскадерському було дуже смішно, ми навіть забули що не знаємо іспанську мову, під час шоу сміялися разом з усіма глядачами. Паралельно Даша мені присилала перелік кулінарних шедеврів, які подавали сьогодні в готелі на обід. Справа йшла на вечір, а це означало тільки одне, найголовніша гірка Шамбала вже дуже близько. Ми відклали цю гірку на кінець, оскільки не хотіли ризикувати вестибулярним апаратом на початку дня. За день до походу Даша дивилася відео з вебкамери на гірці і відзначила, що схоже там відвідувач вирубився під час їзди. Ну що ж, Шамбала, ми сідаємо. Відправив Даші повідомлення, що сідаю у возик, Даша побажала удачі і почалося щось середнє між дуже швидкою їздою і польотом у космос. А дійсно в одному місці аж потемніло в очах, але тут почалося те, чого я не знав, але чому дуже зрадів. Це ефект вільного польоту. Я відпустив руки і у прямому сенсі невагомо на неймовірній швидкості летів крізь простір. Я відчував себе птахом. Я завжди так хотів, тільки не знав що хочу саме цього. Якихось секунд 10-15 я літав, це було дивовижно, я кричав мамі, щоб відпустила руки, але, мабуть, треба хотіти літати. Я дуже сильно кайфонув, це був, мабуть, найкращий атракціон на моєму досвіді. На щастя, не захитало, але один мінус, відчуття рівноваги повернулося тільки хвилин через 20. Тобто неможливо було стояти і дивитися на мапу, щоб тебе не починало хилити в сторону. Тепер робимо рокіровку. Мама залишається в парку дивитися парад. Я йду в готель на швидку вечерю, і ми разом з Дашею йдемо у парк розваг Ferrari Land, який входить однократно у дводенний квиток.

Ferrari Land

Це невеликий парк, атракціонів тут небагато, але є три атракціони аналогів яких немає у Порт Авентурі. У вас буде можливість політати у віртуальній реальності без окулярів, у вас буде можливість побути гонщиком боліда у сучасній віртуальній реальності, ну і головний атракціон заради якого всі приходять Red Force. Ми спочатку не планували на ньому кататися, бо виглядає він можна так сказати трЄвожно. Коли повз тебе пролітає возик на швидкості 180 км за годину, то відчуття наче простір викривляється в цей момент. На цей атракціон увесь час велика черга, але перед самим закриттям черги майже немає і працює принцип “Хто встав у чергу, той гарантовано поїде”. Фішка цього атракціону, що 180 км на годину ти набираєш за 3 секунди. А потім на цій швидкості несешся 100 метрів вертикально в гору, а далі як ви вже здогадалися ти летиш 100 метрів повністю вертикально в низ на тій самі швидкості. І повірте мені, все що ви до цього знали про відчуття швидкості, ви точно переосмислите за ці 39 секунд атракціону. Нам дуже сподобалося. Але парк відвідувати має сенс тільки якщо він входить до основного квитка, бо окремо платити за маленький парк немає сенсу.

Наступний день була черга Даші з мамою. Я Даші виписав атракціони по рівню екстремальності і шоу по рівню цікавості. Але головний акцент планувався саме на шоу, тож фастлайни на другий день не купували. Це був вівторок і Даша з мамою без фастлайнів змогли виконати майже усю нашу програму, і це було круто! Ми усі отримали по-максимуму від парку розваг. Коли я пів року тому анонсував мамам цю подорож, то її анонс і був саме банер цього парку. Я просто написав, що влітку поїдемо вп’ятьох у цей парк розваг. І все пройшло як і планувалося, та ще й без черг.

Тож роблю свій висновок, наразі у нас досвід по таким класним паркам: Юніверсал в Сингапурі, Енерджиляндія під Краковом, Леголенд у Біллунні, Лісеберг у Швеції. І тільки один був провальним – Діснейленд у Парижі. У Діснейленду одна з головних проблем це захмарна ціна на фастлайн. Тобто розв’язання проблеми з чергами було б в чотири рази дорожче за літак до Парижу. В Порт Авентурі якщо черги не для вас, то заплатіть за фастлайн і отримуйте від парку тільки позитивні враження. Хоча чесно кажучи я не знаю наскільки рятує фастлайн якщо приїхати в пік сезону. Наші замітки з парку розваг тут.

Камбрілс

На останній день ми запланували великий похід у сусіднє місто. А оскільки увесь час треба йти вздовж моря по набережній, то що може бути краще. Ми весь час тішилися тим, у наскільки класному і туристичному Салоу ми відпочиваємо.

Але коли прогулялися по пішим вулицям старого міста Камбрілс, то зрозуміли що у Коста Дораді не тільки Салоу ідеальне місто для відпочинку. Тут вулички із кафешками виглядають рівно так, як я собі у дитинстві уявляв Європу. Якщо не любите багато ходити, то обов’язково поїдьте сюди автобусом. Квитки в цьому регіоні коштують символічну ціну.

На місці цієї подорожі мав би бути традиційний осінній Єгипет, але оскільки ми трохи застрягли у шенгенській зоні, то Коста Дорада плюс Дорада Пелес вийшло не гіршою альтернативою. Єдина різниця, замість снорклінгу серед екзотичних рибок, треба їми трапезувати.

Країна до якої ніяк не доходили руки, а точніше ноги. Як довго ця країна була великою невідкритою плямою на карті Європи, прямі лоукостери туди не літають, акцій не буває, наземним транспортом їхати довго. І ось одного чудового дня моя компанія оголошує про відкриття ще одного офісу і мені повідомляють про зміну команди. Тож тепер буде відповідне відрядження на знайомство з новою командою! Оскільки я готовий літати 24/7/365 та ще й за рахунок роботодавця, то новина для мене була супер-супер! Тепер потрібно знайти як туди взагалі діставатися. Звісно ж з Кракова до Бухареста прямих рейсів нема. Тож буду добиратися через справжній край світу – Варшаву. Знаєте бувають найулюбленіші міста у світі, а бувають навпаки. Так ось Варшава до улюблених не відноситься… Якщо за мої квитки сплатить компанія, то за Дашу треба платити самим. Подивившись на ціну квитків і складності добирання, Даша побажала мені добре відпочити, тобто добре попрацювати, чи що я там взагалі збираюсь робити. Без Даші літати не те що не звик, а й почалася відчуватися одразу якась незахищеність. Моя улюблена дружина одразу склала мені маршрут для подорожі на вихідний день, тож мені стало трохи легше. А ще ця подорож буде вперше за рік за межі Шенгену, що теж додавало нотки хвилювання. Оскільки наближався мій День народження то Даша мені подарувала дуже класний і оригінальний подарунок – підвищила рівень моїх квитків до бізнес-класу, а це автоматично вмикає ряд додаткових плюшок. Тож цікавості почалися ще до відльоту.

Ранок почався із максніданка у Макдональдсі. У Польщі нажаль немає подвійного мафіна із яйцем та свининою, тож для того, щоб відчути один з улюблених смаків дому, потрібно купувати два одинарних. А ще в Польщі нажаль немає в маках біг-тейсті, я не знаю навіщо вони взагалі існують тут. Далі я сів у зручний експрес Краків-Варшава і за декілька годин був на краю світу. Це був теплий і сонячний березень. Чим більше потяг під’їжджав до столиці, тим товще поля вкривав шар снігу. У самій Варшаві, як і водиться, була справжня холодна зима. Треба просто доїхати до аеропорту. Контроль зісканував мою польську дію і відчинились дверцята за межі шенгенської зони. Давай, Андрій, ти зможеш. Ось він, перший крок. По бізнес квиткам на мене чекали лаундж-зона у форматі ол інклюзів. Я дуже люблю такі штуки, тож радощам не було меж. Було дуже смачно, дуже гастрономічно. Тепер можна продовжувати святкування, тобто відрядження у літаку. При посадці на місце велкам дрінк і можна злітати. Коли літак вийшов на ешелон, мені накрили скатертину та принесли тартар з лосося з філадельфією і ще польський смаколик. А панорами Румунії я зустрічав під французьке вино на висоті 11 000 метрів. Я радів як дитина, скільки може бути щастя в нематеріальних речах. Прилетіли, тепер швиденько заселюся в готель і можна відкривати нове місто.

Бухарест

З аеропорту до міста ходить міський автобус по 3 леї (0,5$), ходить дуже часто, але тільки не в той момент коли прилітає твій літак. На щастя, країна зовсім не дорога, тож можна гульнути і скористатися таксі. Мій матрикс любить балувати працівників хорошими готелями, на цей раз це було не виключення, тож я продовжував радіти як дитина. Тепер нарешті почнемо перше знайомство з містом, ми пішли із новим українським колегою гуляти вдвох. Одразу зруйнувалася ціла купа моїх стереотипів про країну. По-перше, тут не їздять всі на конях, щоб доїхати у центр можна скористатися метро, по друге колір шкіри місцевих, він світлий! Я завжди був впевнений що румуни повинні бути трохи смуглявими.

І третій зруйнований стереотип, досі не можу повірити, тут вночі не літає граф Дракула, і не кусає поодиноких туристів. Хоча я своїх нових колег запитував, чи бачили вони Дракулу своїми очима і кожний впевнено відповідав, що бачив. Ну і вишенька на торті, це румунська мова. Ми маємо великий досвід розпізнавання мов, і коли в метро почали оголошувати станції я із великим подивом зазначив, що чую італійську мову і навіть розумію певні моменти. Колега віджартувався на тему що не дарма Румунія та Рим схоже звучать. Але який був сильний подив, коли я дізнався що і дійсно Румунія дуже тісно зв’язана із Римом, а їх мова таки дуже схожа на італійську. А сам Бухарест багатьма місцями не відрізнити від Києва! Таку схожість помітив не тільки я, наступного ранку мій продакт-менеджер з Німеччини сказала мені “Андрій, я помітила, що Бухарест дуже схожий на Київ, як ти вважаєш?”. Хоча всі ті стереотипи я всерйоз і не сприймав, але в цілому країну уявляв зовсім інакше. Центр Бухареста невеликий, затишний, але гуляти тут треба саме по паркам. Що сказати, в парках румунці дійсно знаються. Це дуже зелене місто, не дивлячись на те, що зараз тільки початок березня, а парки вже виглядають файно. Судячи з фотографій літнього сезону, можна в Румунію на ретрит-терапію в парки прилітати. Тепер сподіваюсь що ще колись буде літнє відрядження)))) Робочі дні проходили в доволі комфортному режимі, вдень мітинги, ввечері посиденьки в місцевих ресторанах.

Один із ресторанів який вважається кращим у Бухаресті, дійсно зайняв краще місце в моєму рейтингу, сюди можна приходити вже заради того, щоб отримати естетичне задоволення від його інтер’єру та канонічної місцевої кухні. Все це проходить під локальні танці, що відбуваються кожні 20 хвилин. Для ближчого знайомства із містом я кожний вечір ходив пішки через усе місто до центру і назад. Саме так я і відкрив красу парків.

А тим часом мене таргетувала реклама біг-тейсті зі всіх бордів, що траплялися на шляху. Тож план на вечерю був складений. Коли я нарешті дістався маку, то з’ясував, що потрібно обирати між біг-тейсті з беконом та якимось барбекю. Ну чого в цьому світі немає нічого ідеального, окрім моєї дружини??? Добре, давайте з беконом, хоча це вже не класика. Я цієї зустрічі чекав майже 400 днів і нарешті це сталося, краще може бути тільки той день коли остаточно роз’їбуть русню.

Замки Румунії

Звісно ж, я не міг поїхати до Румунії і пропустити замки, тож робочий тиждень закінчився, всі порозліталися по домівках, а моя подорож тільки почалася. Правда був неочікуваний погодний твіст. Це коли на весь тиждень обіцяють сонце, а саме на твій вихідний день зненацька припадає дощ. Але, як говориться, гарні замки дощем не зіпсуєш. Менш ніж за дві години від Бухаресту знаходиться Сіная. Це місто докорінно змінило мій погляд на країну в цілому. Змінило у кращу сторону. Якщо Бухарест побудовано за планом комерційного міста, то Сіная виглядає протилежно.

Це місто наче декорації для фільму-казки. Будівлі та готелі побудовані у максимально тематичному стилі відносно того, що в місті знаходяться найвідоміші замки. Навіть незважаючи на мряку, у місті було дуже затишно, а в одному із ресторанів за кожним столиком сидів плюшевий ведмедик і це було ну дуже мило. До замку можна під’їхати на міському автобусі, а можна за пів години дійти пішки. Доки я йшов, то з’ясував, що замки на низинах не будують, і підніматися довелося так високо, що я був вже не впевнений що має сенс потім на канатці підійматися ще вище. А я все йшов і йшов. Я чекав кінця цього підйому, так само як колись кінця інституту, мені аж не вірилося що він закінчиться. Подарунком долі було те, що частина маршруту в кінці була вниз. Моя вам порада – не повторюйте цей трюк, користуйтеся автобусом. Гірше за підйом може бути тільки якщо ви з гідом приїдете в ці замки. Даша проаналізувала відгуки в інтернеті та ідеально спланувала час мого візиту прямо на відкриття замку.

Замок Пеліш

Я був приблизно п’ятий за рахунком відвідувач. І замок мені зайшов з першої ж хвилини, але якщо ви приїдете хоча б на пів години пізніше відкриття, то я не думаю що із такою кількістю людей вам може сподобатися, в інтернетах саме так і пишуть. Перед замком у мене була дилема, що робити спочатку, купити квиток, чи каву. Оскільки кавовий апарат знаходився біля віконця каси, я, як людина, яка стверджувала, що кавонезалежна, а по факту визнаю себе таки залежним, спочатку обрав каву. Але не через те, що я бідний духом, а через те, що не помітив спочатку сусіднє віконце каси. Мабуть, це і є прояв залежності від кави. Тож я взяв каву, купив квиток, загубив квиток, допив каву, знайшов квиток і нарешті пішов. Квиток сильно промок і взагалі вже не був схожий на квиток, але на щастя працівники таки признали в тій каші квиток. Ззовні замок більше схожий на дорогий готель, а ось коли ти заходиш в середину, то розумієш чому замок вважається найкращим в Румунії. Як красиво описати справжній витвір мистецтва я не знаю, але муранське скло я впізнав одразу. Пізніше почали з’являтися екскурсійні групи, час від часу я слухав що розповідають різні гіди. На мій погляд, розповіді не відрізняються від розповідей в інших замках. Тож проведу вам короткий тур “Тут спали”, “Он там їли”, “В цій кімнаті приймали гостей”, ”Це вважить 50 кілограм”, ”А з цим ходили на полювання”, ”Муранське скло”, ”У той час вважалося розкішшю”, ”Єдиний у світі що має…”, ”Найкращий митець того часу”.

Тепер ви знаєте основні тези про більшість замків у світі. В залежності від старовинності замку ще іноді в розповідях комусь голову відрубують. Але незважаючи на ці загальні тези, я б сказав так. В Румунію однозначно варто злітати заради цього регіону, обов’язково заздалегідь замовивши столик у тому незвичайному ресторані “Caru’ cu bere”. Під час відвідування замку є декілька опцій, і якщо обрати квиток у всі зали, то тоді зрозумієш перевагу відвідування замку без екскурсії, бо як сказав гід своїй групі: “У нас на це немає часу”. Я дійсно не розумію, якщо люди за пів світу дісталися румунської Сінаї, то як вони при цьому не можуть мати зайві 20 хвилин подивитися інші зали. З піднятим настроєм я пішов дивитися далі що є по програмі.

А далі був Монастир Сіная, я його помітив по кількості вказівників у місті. І виглядає він дійсно шикарно, я б сказав не гірше за замок. А знаходиться на півдорозі до залізничної станції. Тож це просто ідеальне поєднання.

Та й в цілому у цьому місті достатньо велика концентрація замків, тож як мінімум треба всі хоча б зовні подивитися. До речі дощик вирішив, що з мене досить і зовсім перестав накрапати, а наступний потяг за розкладом був настільки ідеально вписаний, що я як раз і обійшов усе містечко. Це як міні варіант португальської Сінтри, тож місто від мене отримало статус “Ван лав”.

Невермор

Тепер приблизно 10 хвилин на поїзді і нова локація, новий замок. Цей замок став популярний через зйомки серіалу Венздей. І коли я зрозумів що замок доволі поруч із Пелішом, то вже мріяв коли я там опинюся. Тим паче зараз як раз хвиля популярності серіалу. На щастя, на відміну від Пеліша, замок Кантакузіно вирішили не будувати так високо, проте як і водиться справжньому «Невермору» він знаходиться трохи на віддалені від міста. Мерщій до замку!

Варто зазначити, що без Даші грати у гру “Хто перший побачить замок” не так цікаво. Це як Альф колись сказав, що не так приємно самому собі цьомати пальчика. Наскільки мені розповіли місцеві колеги, то Невермор знімали тільки ззовні, тож в середину самого замку заходити не обов’язково. І ось я, як учень академії, гуляю по кампусу. В різних місцях замку розташовані банери з фотографіями, яка саме сцена знімалася в цьому місці. Якщо після Пелішу я був дуже щасливий, то тепер я був вдвічі дуже щасливий.

Тільки напружувало одне – не було часу, щоб поїсти в ресторані, тож доводилося ласувати “улюбленими” банічками, яких я накупив собі в дорогу. Банічка це такий пиріжок із солоним сиром який начебто норм і дуже перспективно виглядає. Але в Болгарії була проблема, там зазвичай окрім банічок нічого не продавалося, тож ми банічками переїли так, що слово банічка ми тепер застосовуємо коли в подорожах щось трапляється несмачне. І ці банічки мене спіткали в Румунії.

Буштень

Доки йшов від замку до міста, почали розходитися густі хмари і відкрилися колосально круті гори. О, мені туди! Тільки спочатку на каву з брауні. В цей момент настав мій рекорд по кроках, на годиннику була перша година дня, а я вже зробив 20 000 кроків. Рекорд це класно, але я знаю що у мене залишилося максимум 14 000, після цього я точно знаю, що ноги відваляться, це моя межа. Тож тепер треба економити ці самі кроки)))) На щастя з економією кроків мені допомогла канатна дорога, що працює раз на пів години, тож у мене був півгодинний відпочинок у примусовому форматі. Не сказав би, що я був проти. А ось і вагончик, вйо до вершини на 2270 метрів. Хмари ставали все ближче і ближче, потім стало зовсім біло.

Ми підіймалися скрізь густі хмари. Цікаво буде, якщо зупинка виявиться саме зараз. Але надія на те, що ми піднімемося вище за хмари не згасала. Поступово починає світлішати і в якийсь момент на зустріч проїжджає інший вагончик. Ура! Це тільки половина підйому, вже зовсім світло, тож є шанс піднятися вище за хмари. І ось воно, дух перехоплює, мій вагончик вже над небом. Але перехоплений дух чогось не відпускає.

Його в прямому сенсі слова перехопило. Невже це старість і гірська хвороба тепер починається на 500 метрів нижче ніж раніше? Але на щастя акліматизація пройшла доволі швидко. Я вдягнувся тепло, але був у літніх кросівках. Тут треба обирати, або увесь день буде пекельно спекотно в ноги, або на горі може бути трохи слизько і можливо волого. Тепер я серед білосніжної пустелі, тож вперед відкривати нове.

Тут насправді є цілі визначні пам’ятки у вигляді незвичайного каміння, але уся краса це синє небо, низькі хмари, та високі хмари, що вдалині обступають тебе з усіх боків. Дуже добре ловив зв’язок, тож я згори навіть відео конференцію провів своїм родичам із прямою трансляцією.

Окрім мене було ще чоловік 10 на горі, але вони всі ходили групкою, а так не цікаво, єдине що мене напружувало, це застережна табличка “Не годувати ведмедів”. Тож була надія ще побачити ведмедика. Скажу чесно, нагулятися там неможливо, гори це завжди добре, у будь-яку пору року. Але нажаль час і сили не нескінченні, першим здався мій телефон, він так і сказав “Залиш мене тут, йди без мене!”, а я йому, “Ні, мій телефоне, ми з тобою пройшли багато країн, ти ще будеш подорожувати!” Тож я його взяв з собою і ми разом спустилися з гори крізь хмари та вздовж водопаду. Внизу телефону стало помітно краще і він навіть включився. Тепер запланована програма виконана, можна подивитися що тут ще є цікавого. Але із цікавого у цьому місті є ще дуже гарний монастир із не менш колосальним будівництвом на його території. Тож тепер можна нарешті повноцінно поїсти і рухатися в сторону потяга. Навігатор мені показав велику кількість ресторанів із високим рейтингом, але кожний із них виявлявся невеликим лоточком із фастфудом. Чомусь справжні ресторани мають у цьому місці на порядок нижче рейтинг ніж шаурма. Але я все ж знайшов собі ресторан зі смачною місцевою кухнею. Щоправда, ресторан не був розрахований на людей що спускаються с гір, і тут, чомусь, увесь час потрібно було ходити по сходах. Після трапези була дилема, чи зробити ще коло навколо міста та подивитися визначну пам’ятку без опису, чи на поїзд, на щастя я в собі знайшов друге дихання і пішов до визначного місця. В тому місці де була позначка, не виявилося нічого, але все одно радий що непогано прогулявся на фоні високих гір. Поїзд, в який я сів, був підозріло дешевим. Але, як виявилося потім, це поїзд якраз для тих хто спустився з гір, я б сказав “відпочивальний”. Бо до Бухаресту він їде через половину Румунії. Знову таки я не жаліюся, що сів саме на повільний потяг. У Бухаресті на мене чекав мій п’ятизірковий хостел, оскільки чотирьохзірковий готель компанія оплачувала тільки на час відрядження. Тож я жив вперше в житті у п’ятизірковому хостелі. Це коли при заселені тобі чай масала як велкам дрінк приносять)

Ван Гог кафе у Бухаресті

Наступного дня у мене був виліт, але було близько чотирьох годин погуляти містом. Я вважаю, що витратив їх максимально продуктивно – на парки та електросамокати між парками, бо як я вже писав — парки тут фантастичні.

Тут я залишу суб’єктивні замітки щодо парку розваг Port Aventura.

Квитки. Купуйте на сайті прямо перед відвідуванням і перевіряйте чи нема на ваш день акцій у відповідному розділі. На сайті квитки дешевше ніж у парку. Зверніть увагу, якщо ви хочете відвідати парк розваг на один день з Барселони, то у касі залізничної дороги можете купити пакетом вхідний квиток до парку, плюс туди-назад безкоштовні квитки на поїзд. Але квитки та вхід у парк повинні бути у той самий день. Тільки обов’язково перед цим перевірте чи немає на сайті парку більш вигідної пропозиції.

Черги. Ми були два дні на початку червня. В понеділок черги на деяких гірках перевищували одну годину, тож ми скористалися експрес-пасом і пройшли усі доступні по експрес-пасу гірки повністю без черг, побували майже на усіх шоу, і постояли 50 хвилин у черзі на одну гірку, яку я дуже хотів, але вона не покривалася пропуском. У вівторок наступного дня людей було значно менше, без пропусків можна було встигнути майже все, наш час очікування був до 20 хвилин.

Пропуск експрес-пас. Цей пропуск зможете купити через додаток вже в самому парку якщо бачите, що очікування на атракціони перевищує комфортний для вас час.

Шоу. Це був не сезон і в репертуарі були не усі шоу. Серед тих, що нам були доступні, обов’язково треба подивитися Bang Bang та Divas. Інші також за можливості не пропустіть. Кажуть, що вечірнє шоу також класне, але воно проходить тільки в сезон.

Їжа. З собою на територію парку можна брати їжу. Фонтанчики з питною водою присутні.

Вхід в парк: Відкривається хвилин на 10 раніше офіційного часу, але атракціони починають працювати за розкладом.

Орієнтація в парку: Мобільний додаток не мав системи навігації, тож ми користувалися картами maps me та google для швидкого прокладання маршруту між атракціонами. Список шоу дивилися через офіційний додаток.

Що взяти із собою: Їжу, пляшку з водою, дощовик для водних атракціонів.

Атракціони. Хоч ми з Дашею і схильні до захитування, після дня у парку розваг голова була ясною. Атракціони починають працювати у різний час. Після входу в парк буде табло із розкладом. Короткі суб’єктивні замітки по атракціонах, всі атракціони з цього списку мені дуже сподобалися:

1. Furius baco – Найекстремальніший, найшвидший, найнезабутніший. Хруст в шиї і переживання чи всі частини тіла встигли за атракціоном гарантовані. Ми почали з нього, він відкривається одразу.
2. El Diablo Tren De La Mina – Roller Coaster на мінімалках.
3. Stampida – Roller Coaster із середнім рівнем, треба обрати червоний чи синій поїзд, а далі навипередки, хто перший до фінішу.
4. Shambhala – Вважається головним у парку. Roller Coaster з ефектом польоту в невагомості.
5. Dragon Khan – Roller Coaster, що складається виключно із мертвих петель та бочок.
6. Tutuki Splash – На великій колоді у воду, жоден плащ вас не врятує від хвилі води. Навіть не намагайтеся захиститися.
7. Silver River Flume – На чотиримісній колоді у воду, якщо вдало прикриєтеся плащем, то залишитися майже сухими.
8. Grand Canyon Rapids – Веселий водний атракціон, якщо пощастить, то залишитеся сухими.
9. Angkor – Перестрілки водними пушками на човнах, не було черг, каталися декілька разів поспіль.
10. Street Mission – їдеш і стріляєш лазером по печивку.
11. Hurakan Condor – Вільне падіння з висоти 100 метрів.

Ferrari Land

Оскільки у нас був квиток “Два парки, два дні”, то у нас була можливість відвідати ще й парк розваг Феррарі. Оскільки у несезон порт Авентура працювала тільки до 19:00, ми сходили в готель на вечерю і пішли в Ferrari Land. За півтори години ми встигли проїхати на трьох із п’яти основних атракціонів включаючи Red Force. Перед закриттям черга невелика, хто встав у чергу, той вже гарантовано поїде. Щодо парку, я б не платив за парк Ferrari окремо, але якщо він входить до вашого квитка, то скористайтеся можливістю.

Головне не втратити можливостей. Це гасло, мабуть, іде разом з нашими подорожами останні роки три. Прагнення не втратити ті самі можливості є одним із рушіїв активних подорожей. Хоча хто його знає, скоріш за все ми просто дуже любимо активний спосіб життя, а нам здається, що намагаємося не втратити можливості. Але розповідь зовсім не про це, ця розповідь про місце, яке в нашому рейтингу впевнено тримається в топі міст світу, які потрібно подивитися — Аннесі. Тож зараз ви відправляєтеся з нами у Францію, ми пройдемо пішки 105 кілометрів по мальовничим місцям. Полетіли!

Ліон

Цей день у мене був робочим, з самого ранку були суцільні довгі наради. Як тільки прокинувся, так до самого літака не знімав навушники, активно беручи участь у нарадах. Потім за планом було розбиратися з новою для мене технологією для підготовки релізу, тож я завантажив собі на телефон подкасти і продовжив працювати прямо під час польоту. Дорога до Франції для мене пройшла непомітно. Щойно літак приземлився у Ліоні, я одразу вийшов на зв’язок, щоб розпочати процедуру випуску релізу, але дізнався, що за ті дві години перельоту, наша команда встигла провалити підготовку до релізу, тож його відклали на тиждень вперед. Реліз авжеж шкода, але добре що не через мене. Тепер можна розпочати подорож. А розпочинаю я подорожі доволі по стандартній схемі – кава та круасан. Тим паче розпочати французьку подорож не з круасану це справжній злочин. Про Ліон потрібно знати дві речі: по перше, місто дуже класне, а по-друге, аеропорт Ліону знаходиться настільки незручно і далеко від міста, що можливо автобусом з Кракова буде набагато легше доїхати ніж від ліонського аеропорту. На додаток ще й водії автобусів знають виключно французьку. Але що нам, всі якось добираються і ми впораємося. Добре хоч потрібний автобус під’їхав. Їдемо, з квитками процедура, м’яко кажучи, пішла не по плану, замість добових у нас одногодинні, оскільки не змогли порозумітися з водієм, а потім на додачу помітили що автобус їде не в тому напрямку. Тож куди ми їдемо тепер? В якесь місто, що називається на кшталт “Майонез”. З нього теж можна дістатися до Ліона, але ще складніше. Але що там, двома пересадками більше, двома менше. Головне що на дворі справжнє квітневе літо, а за вікнами яскраві поля жовтого ріпаку! Тож просто дістанемося того міста. Коли нам здавалося, що складнішим маршрут вже не стане, то при пересадці на трамвай, між нами та Мишком зачинилися двері і трамвай поїхав без нього. Твіст сюжету був ще той. Як кажуть “Оце так поворот”. На щастя, ми вже були навчені сінгапурським метро, тож до цієї ситуації Мишко був готовий, і знав що потрібно просто чекати в місці, де востаннє бачились. Я перестрибнув у зворотній трамвай і повернувся за ним. Він як раз французькому працівнику щось хотів пояснити польською мовою. Галактика врятована! Можемо далі їхати в місто.

За нашою з Мишком традицією перша трапеза у Франції проходить обов’язково у Макдональдсі, а саме петіт ролом з яловичиною, що продається тільки у французьких маках. Але, як я вже казав, Ліон незвичайне місто, тож саме цього рола у першому маку не було, зате був смачний чізбургер з гірчицею, що мені порекомендувала двоюрідна сестричка. Хоча там з маком теж був нюанс, скажу так: він у нас посів почесне третє місце найгірших маків у світі. Тепер же ми нарешті в місті.

Ми почали знайомство з Ліоном зі схилу, з якого відкривається чудова панорама на все місто. Панорама знаходиться у Jardin des Curiosités. Цікаво, що з висоти ми бачили будівлі, що дуже схожі на знайомі місця інших міст. Тож з пагорба ми бачили такі міста як Дубай, Київ, Тбілісі, Флоренція та окремо київська Контрактова площа. І що було найнеочікуванішим це Ейфелева вежа, яку ми побачили по дорозі до саду.

Мишко здивовано запитав, що вона тут робить. Я йому пояснив що просто Париж дуже близько розташований до Ліона… А у самого в голові тепер зовсім світ перевернувся. Колись для нас було відкриттям, що у Римі офіційно два Колізеї, один круглий, а другий квадратний. Це ми ще якось пережили, а що за фішка зі ще однією Ейфелевою вежею??? І тут я як прокинувся.  Так, після оглядки терміново ідемо до вежі, щоб з’ясувати що вона тут робить. Виявилося, що в Ліоні є точна копія вершини Ейфелевої вежі. Але вона так ефектно виглядає із-за дерев, що здається, що там вся вежа є. Тепер рухаємося з парку до базиліки Нотр-Дам-де-Фурв’єр. Навігатор наполягав, що нам треба йти напряму, не звертаючи в інші парки. Але ми парки ніколи не пропускаємо, тим паче вони тут шикарні. По факту ми змушені були прокладати новий маршрут до базиліки. Не так, як роблять люди зазвичай – з парадного ходу. Ми чомусь намагалися потрапити зі сторони схилу. Я думаю що монголи приблизно так намагалися брати Великий китайський мур. Наскільки я знаю, у монголів це не дуже вийшло, тож які були шанси, що вийде у нас? Але на щастя ми таки знайшли як вийти до головного входу не повертаючись назад.

Нехай і не з першого разу, і навіть не з другого, але наша цілеспрямованість нам допомагала. До речі, базиліка по ефектності виглядає не гірше ніж усі ти шикарні парки Ліону разом взяті. Наша цілеспрямованість у цій подорожі не тільки проявилася у добиранні до базиліки, а й у пошуках йогуртерії, де продають заморожений йогурт. Мишко його теж дуже любить, тож весь наш дводенний маршрут ми коригували з урахуванням розташування йогуртерій. Але я не знаю що то була за напасть, думаю що навіть чорна магія задіяна. Але вони усі були або зачинені, або технічна поломка, або навіть неіснуючі. У підсумку, почали шукати працюючу йогуртерію ми о сьомій вечора, а знайшли о п’ятій вечора наступного дня. Але ж головне досягли результату, і йогурт був смачний. Відійдемо від тематики з їжею і повернемося до нас щасливих біля базиліки. Далі ми спустилися фунікулером на набережну і відчули справжній дух Ліону.

Плив кораблик, на берегах відпочивала молодь, у місцевих ресторанах була повна посадка, за вуличними столиками сиділи місцеві мешканці і обговорювали важливі французькі теми. Я завжди казав, що головна ознака хорошого міста — це коли всі сидять і їдять. Ліон повністю покривав цю ознаку. Ми ж своєю чергою просто блукали вуличками приймаючи в себе французьку благодать. Серед вуличок є незвичайний годинник, який кожну чверть години щось робить, що саме ми так і не з’ясували, оскільки двічі поспіль запізнилися на одну хвилину.

Але це все через те, що місто дійсно не відпускало, або через те що я пропустив поворот доки вів до годинника. Далі було відкрите питання, де повечеряти не за всі гроші світу? Коли Міша запропонував Макдональдс, то ми з Дашею хором відповіли що після минулого ще не пройшла моральна травма. І знаєте що? Ми вечеряли в Макдональдсі))) Міша просто хотів морозива, а я побачив у меню свій улюблений петіт рол. До речі, у Франції в маках також продається смачне червоне морозиво. Було смачно. Перед тим як повертатися додому, ми вирішили дійти до ще одного визначного місця, але то виявилося моторошне підворіття.

Ранок ми вирішили розпочати з шикарного та безкоштовного ботанічного саду, до якого додавався за замовчуванням шикарний дощик. Я не знаю чому, але кожен раз як ми у Франції дістаємося шикарного саду, то обов’язково починається дощ або злива, якої навіть не було за прогнозом. На щастя ми підготовлені до всього – накинули плащі та продовжили маршрут. У парку нас радісно вітали антилопи, фламінго та пластикова жирафа. Судячи з фотографій парку, жирафа там мала бути справжня, але її тимчасово замінили на пластикову.

Також нас зустріла місцева мешканка, що дуже просила підписати якусь петицію, яку саме, з’ясувати було важко, оскільки вона розмовляла виключно французькою. А як ви вже знаєте, то французькою я знаю тільки фразу “Я не їв шість днів”. Окрім тварин, сам парк виглядає дійсно фантастично і з розмахом. Що я люблю у квітневій Європі — це сакури.

У мене навіть традиція є – знайти максимально свіжу сакуру та відкусити шматочок мокрого цвітіння. Ідилію живих тварин та квітучого парку можна було доповнити тільки поїздкою на дитячій залізничній дорозі. Але є нюанс, абсолютно в усіх подорожах та усіх нами відвіданих дитячих залізницях, вони кожного разу виявляються зачиненими через несподівані причини. Звісно ж ця подорож не була винятком. І поїзд був, і водій, але він сказав що йде дощик, тож поїзд не поїде. Такого повороту сюжету у нас ще не бувало. Довелося без поїзда “їхати” вздовж колій.

Але то усе дрібниці, дитячі розваги, ми вже шостий раз у Франції і настав час дорослих розваг, на які ми так довго не наважувалися. Ліон вважається гастрономічним центром Франції. Ми поїхали на фудмаркет знайомитися ближче з місцевою кухнею. Рано чи пізно це все одно треба було зробити. Подавайте равликів! Міша не здогадувався про наші підступні плани доки йому не принесли равлика. Бідній дитині ще й найбільший дістався.

Легкий адреналін по тілу, вперед. Які вони на смак? На курку не схожі, щось трохи схоже на крокодила, але не таке смачне. В цілому страва непогана, огидно не було. Одразу кинув фотографію нашій подружці Ані, що як раз пробувала нещодавно равлика, вона нам дуже поспівчувала. Її опис трапези равликами був рівно протилежний нашому, тож ми дійшли висновку що їй просто дістався тухлий равлик. Тепер у нас в родині є мем, кожен раз коли ми бачимо на вулиці живого равлика то обмінюємося розуміючими поглядами.

Цікавий факт, що працюючий заморожений йогурт чи працюючу дитячу залізницю тут фіг знайдеш, а як равлики — то їх валом. Але, на щастя, окрім равликів було безліч інших цікавих страв. Ми вперше скуштували гратен з равіолі, і це було дійсно дуже смачно. Тепер для завершення гастрономічного раю ми з Мішею ще купили солодких напоїв, смаки яких не продаються в інших країнах. Цікавий факт, що Мишко ще не куштував оригінальний варіант напою, але вже пробував різні смаки.

Поїли? Можна їхати далі, у нас за паном залишалася остання локація – площа Белькур. На площі є цікава розвага — це магазини японської культури. Прямо такі, як ми відвідували в Токіо, де продаються тисячі фігур японського аніме.

Азія для нас недоступна вже майже чотири роки, і це був дотик до приємного, того минулого життя, коли можна було просто сісти на літак і полетіти куди заманеться, той давній доковідний світ. Але знов таки, у різні часи випадають різні можливості, які ми намагаємося не втрачати. Наразі нам доступна Європа, значить будемо дивитися її вздовж та поперек. Колись, відчуваю, дорвемося до Азії і будемо наганяти втрачене.

Останні години в Ліоні ми дуже мило погуляли по набережній острова, там судячи з архітектури побудовані нові райони, які виглядають дуже мило, а головне саме там ми знайшли той недоступний заморожений йогурт))) Час сідати у фліксбас і відправлятися туди, заради чого ця подорожі і планувалася – наше улюблене Аннесі!

Аннесі

Подорож з Ліона до Аннесі займає близько двох годин на фліксбасі. Чим менше стає відстань до цього раю, тим красивіші види з’являються за вікном. Височезні скелі, урвища, річки, безкрайні тумани серед гір. Ми знову в Норвегії? У мене починаються такі ж самі флешбеки як і минулого разу коли ми чотири роки тому вперше приїхали в Аннесі. Я тоді взагалі не міг повірити що це все наяву.

І ось ми приїхали на автовокзал у ці самі дати, тільки іншого року. Хотілося усе й одразу, і на озеро, і в туалет і поїсти. Але якщо зараз не поїмо, то в Європі, як завжди, магазини на вечір закриються і буде халепа. Тож швидка вечеря біля супермаркету Моноп і вперед перевідкривати найромантичніше озеро на планеті. Озеро нас зустрічало заходом сонця із золотими вершинами гір. Дивлячись на ці вершини я в голові із захопленням уявляв скільки тут треба буде переробити роботи. А поки що невеличке коло до великої сакури і вперед до готелю, морально та фізично готуватися до завтрашнього великого трекінгу. Цікавий факт, що ми заселилися саме в той готель, в який мали заселятися два роки тому мої батьки, але подорож була скасована через ковід. Нажаль батьки с того часу так і не побували тут.

Ранок. Ура! Нарешті, вперед! Але спочатку смачний французький сніданок. Поруч з готелем була французька пекарня де робили смачні сендвічі в багетах і неперевершені тістечка. Супер, тепер кожний ранок будемо починати смачно. А це вже запорука гарного маршруту. На першому сніданку ми познайомилися з жінкою з України, яка вже живе тут десять років. Я був у прямому сенсі дуже радий тому, що вона живе саме тут. Ми запитали чи через роки озеро так само прекрасно для неї виглядає як і раніше, жінка відповіла що дійсно увесь час радіє що живе саме тут.

Мабуть, ця людина зробила щось ну дуже добре у цьому світі, що її доля завела жити у раю ще при житті. Для нас же це місто також було першим на нашому досвіді, про яке ми чотири роки тому наполовину всерйоз заговорили про те, що непогано було б жити саме тут. Але коли вже дійсно плануєш релокацію, то можна обрати більш комфортне місце для життя, але так, щоб такі райські куточки як Аннесі були під боком. Поснідали, можна розпочинати маршрут. Минулого разу коли ми були на озері, то виконали дійсно вражаючий план по місцевим визначним місцям, але була одна проблема, це непрозорий розклад автобусів, тож автобуси нас, м’яко кажучи, піджимали. Тепер же настало справжнє 21-сторіччя і розклад автобусів доступний на гугл карті і тепер дійсно буде легко пересуватися. На цей раз ми прибрали з маршруту ряд туристичних місць, та поставили значний акцент саме на ці дивовижні гори. У мене був прямо не закритий гештальт. Минулого разу ми піднялися на галявину с фантастичними видами і змушені вже були бігти назад щоб встигнути на автобус так і не подивившись, що ж там було далі. Вранці ми це місце поставили єдиним пріоритетом сьогоднішнього дня.

Трекінг Talloires-Montmin-Doussard

Ми приїхали автобусом від автовокзалу до міста Талуа і одразу почали підйом в сторону водоспаду Cascade d’Angon. Цей водоспад минулого разу дуже припав до душі, тож цього разу він ще й по маршруту, тож що може бути краще? Минулого року нам дуже пощастило з погодою, замість тотальних злив було ясне сонце, цього разу можна так сказати вийшло повністю навпаки. Але на щастя дощові плащі були напоготові про всяк випадок.

Таку кількість дощів за один день ми навіть в Норвегії не ловили. Але райським місцям дощі не завада. Водоспад перетворився з красивого на екстремальний. Маршрут до нього перетворився на справжню смугу перешкод. Зі сторони могло здаватися, що українська родина бере участь у таврійських іграх чи готується до бою у багнюці або до бою з багнюкою.

Водоспадів під час дощів стало два, окрім потужнішого високого повноводного, з’явився метрах у двадцяти поменше, що поливав на цій смузі жаху туристів, які ховалися під скелями від дощику. Коли нарешті дісталися водоспаду, то задоволення ми відчули космічного масштабу, це як досягнення, ми зробили це! Тепер ще треба повернутися назад на стежку і не вбитися по дорозі.

Мені в таких місцях увесь час страшно впасти, бо мені здається що від сильного падіння можуть вилетіти пластини з моїх рук. Як не дивно, поки що ніхто не впав, але ви вже здогадуєтесь хто впаде на руку на наступному маршруті? Далі за водоспадом була саме та галявина, на якій ми чотири роки тому ніжилися на сонечку на фоні шикарних гір. Так, а де гори-то??? Хмари розійшлися, гори з’явилися, тепер все в порядку, гори на місці, хмари знову закрили гори.

Далі чим більше ми піднімалися в гору, тим частіше через нас пролітали справжні циклони. Ми прямо бачили як ці масивні хмари на нас накатували і пролітали собі далі. А он дві хмари схоже зараз зіштовхнуться поруч із нами, може навіть блискавку побачимо? Але на такій відстані боюся, що це буде останнє що ми побачимо, тож мерщій вперед. Ми пройшли кілька невеличких мальовничих гірських сіл, далі почалася траса кудись далеко в гору.

Треба було обирати, повертатися назад чи кілька годин по трасі підійматися в гору. Але коли у реченні присутня гора, то вибір очевидний. Йдемо дивитися що там. Але траса виявилася перекритою, щось там казали про смертельну небезпеку. На щастя, паралельно із трасою йшла лісова стежка, раз на трасі небезпека, йдемо стежкою повз грибочки та сосонки. Коли стежка вийшла на трасу, то прийшлося здолати ще кілька перекриттів. На щастя ніхто не постраждав. Доки ми йшли, дуже хотілося їсти, навігатор показував що в кінці траси буде кілька відчинених ресторанів. Я ще пожартував, що там виявиться купа людей. Коли ми нарешті дійшли до ресторану, то менеджер мене запитав чи ми маємо резервацію, і, як не дивно, невідомо звідки в ресторані була майже повна посадка. Як це взагалі відбувається? Звідки взялися люди? Траса ж перекрита! Прямо як в комп’ютерній грі. Але ж які тут фантастичні види!!! З ресторану відкривалася панорама на все озеро, яке було далеко внизу.

Це фантастика, терміново тут обідаємо! До речі чек за обід побив навіть рекорд того ресторанчика в Юрмалі. Але панорамні види тут побили рекорди абсолютно всіх ресторанів разом взятих.

Ще час від часу літали парапланеристи, аж собі захотілося. Незважаючи на те, що ми знаходимося на вершині, у горах є таке правило, завжди є куди вище. А зважаючи на те, що ми трохи перепочили, добре поїли, тепер можна продовжувати трекінг. Насправді ми сподівалися що сядемо потім на автобус та спустимося, але перекрита траса позаду можна так сказати – натякала, що тільки ніжками, ніжками!

Ми пішли у напрямку села Монме, найчарівніші швейцарські панорами відкривалися нашому погляду. Ми насправді ще не були на швейцарських панорамах, але судячи з фотографій з інтернету, не дарма тут поруч Швейцарія. Ці види заглушать будь-якого рівня втому в тілі. Мені здавалося що ми гуляємо по полях де знімають рекламу шоколадок зі справжнього альпійського молока. До речі он і корівки відпочивають.

Схоже, вони тут не на пасовисько прийшли, а цілеспрямовано на відпочинок у цих дивовижних ландшафтах, та я їх і не засуджую, відпочивайте мої корівки! Коли ми дійшли до кінцевої зупинки автобуса в Монме, то на нас чекало одразу дві новини. Добре, що за розкладом автобус буде через 10 хвилин, а про погану можливо ви вже здогадалися, тож ми пішли пішки далі. Як нам пояснив місцевий мешканець, автобус буде у місті, що знаходиться в шести кілометрах звідси. Але схоже то були французькі кілометри, бо вони виявилися коротшими за кілометри навігатора. Та й навігатор схоже нас вирішив не засмучувати, тож показав більше ніж у два рази меншу по часу відстань.

Йшли ми вздовж квітучих полів, засніжених гір, повз конячок, повз дядечка, що газонокосаркою скошував кульбабки на галявині. А маршрут все не закінчувався. Коли я казав що мені цікаво що ж там буде далі за галявиною на якій ми зупинилися чотири роки тому, я не очікував, що ми прямо настільки далеко подивимося, що там далі, а точніше ми пройшли сумарно 28 кілометрів по горах. Раніше я вважав такі відстані у горах виснажливо-неможливими, а тепер такий складний маршрут навіть Мишко здолав. Але повернемося до дядечка, що косив кульбабки. Навіщо він так, чому цей світ такий жорстокий? Тобто він зранку прокинувся і вирішив що ці красиві квітучі кульбабки його остаточно дістали і тому він зараз з ними назавжди розбереться? Але кульбабки вже не врятувати, бо то явно його територія.

Завершення маршруту було в самому низу, недалеко від озера, тут гори виглядали як Кіліманджаро у Серенгеті, де ми теж ще не були, але у мультику про короля лева приблизно так і виглядала гора. Неймовірно щасливі ми поїхали на автобусі до Аннесі. У цей день ми зробили пішки і на транспорті повне коло навколо озера. Традиційно вечеряти біля супермаркету. Сон був міцніший за гору, а також почуття закритого гештальту під назвою “Що ж там далі за галявиною”, оскільки я тепер знаю абсолютно всі місця, що йдуть до самого озера.

Дюен

На другий день після сніданку зі смачних багетів, тістечок-шедеврів та кави ми поїхали у симпатичне місто з острівцем. Минулого разу ми тут робили невеличкий трекінг. Але оскільки ця подорож присвячена саме гірським маршрутам, пошукаємо, десь має бути підйом високо в гори. Але спочатку зарядка апельсиновим фрешем.

Ми пішли у напрямку міста Шапарон, виловлювати початок маршруту в гори. Ранкове озеро вітало нас своєю безтурботною гладдю. Хвилин через двадцять навігатор сказав що ми можемо починати підйом. Але знову халепа, у нас на шляху стояв знак про смертельну небезпеку. При чому цей доволі переконливо виглядав, якщо минулий вказував на трасу, то цей конкретно на маршрут у гори. Було б добре знати, в чому саме небезпека: змії, обвали чи злочинці. Але знак там був дійсно не марно, оскільки правильний маршрут починався на десять метрів далі від цього розгалуження. Правильний маршрут виглядав так, наче на ньому мав бути той знак, але ж не будемо ми сперечатися з навігатором. Нахил приблизно 45 градусів, тож заберемося. Чим вище ми йшли, тим вертикальніше ставав кут. Що ж Мишкові так не щастить із нашими маршрутами. Це вже третій фейл коли ми беремо дитину на маршрут, а він по складності і небезпечності виявляється максимальним який можна уявити. І ось воно, кут нахилу став майже прямим, далі треба підніматися суто вгору, по трошки просуваючись вперед. Навігатор показав, що висоту треба здолати рівно в 99 метрів. Перед нами стояв цікавий виклик, на такі штуки ми ще не залазили так високо. Максимально це було метрів десять пару місяців тому в Закопане. Але там було конкретно видно ціль, а тут вершина не у полі зору. Ну що ж, беремося за ланцюги і вперед. Є два важливі правила: ні в якому разі не відпускати руку від ланцюга, і хоча б одна з двох ніг повинна впевнено стояти. Ми піднімалися на фоні озера, сказати що види були фантастичні — нічого не сказати, особисто у мене саме цей підйом тепер асоціюється із трекінгом в Аннесі.

Не дивлячись на складність, ці види того варті. Але якщо для всіх людей це просто складно, то для мене, із досі зламаними руками, задача у двічі складніша. Тобто якщо я зірвусь, то ланцюг треба тримати під правильним кутом відносно пластин у руках, інакше я навіть не знаю що то буде, руки, мабуть, і залишаться на тросі. Аннесі — це дуже зелена місцевість, а коли щось в природі дуже зелене, це означає регулярні дощі.

Незважаючи на трохи слизькі камені після ранкового дощу, коли нам залишалося ще метрів десять підйому, ми таки зловили дощ. Так, ноги в руки, і мерщій на вершину, бо зараз стане слизько до неможливості. Ми забралися! Тепер ми знову високо в горах, перечекаємо трохи міні-зливу і можемо починати маршрут до оглядок.

Цікавий факт, але тут на оглядках окрім нас були такі ж скажені люди, що вирішили почати трекінг в таку непогоду. Чи красиво тут? На максималках, ще й підігріває почуття підкореної гори. А погода для справжніх мандрівників робить спеціальне виключення, і серед похмурого сірого дня, саме коли ми досягли оглядок, вийшло сонце саме на ті пів години.

Тепер залишилася справа за малим, спуститися цивілізованим шляхом і не вбитися на слизьких каменях. Тут і відбулося пам’ятне падіння на хвору руку. На щастя, пластина витримала прямий удар. Ми це зробили, чарівний маршрут позаду. Небо одразу затягнуло масивними хмарами.

Відсвяткуємо маршрут на набережній півтора літрами фрешу, місцевим паштетом та іншими смаколиками з місцевого маркету. Хоча спочатку фрешу ми планували випити всього пів літра, але він дуже добре пішов. Та й коштував по 2,5 євро за 0,5. З горами ми у цій подорожі закінчили, тепер будемо споглядати прекрасне по дорозі від Дюену до Аннесі.

А споглядати дійсно є що, особливо якщо по дорозі накупити з собою велику пачку набору морозива. Я б сказав що маршрут вздовж озера – ідеальне доповнення до неймовірних панорам з місцевих гір. А у вигляді нагороди туристів чекає величезна і квітуча сакура, що знаходиться біля самого Аннесі. Хоча в нашому випадку вийшло без нагороди, оскільки ми вирішили скоротити маршрут вздовж траси і проїхали одну зупинку автобусом, зупинка виявилася настільки далеко від сакури, що довелось сакуру відкласти на завтрашній день.

А до кінця вечора ми сиділи на березі озера і насолоджувалися атмосферою. Я ще в той момент зрозумів чому нам так подобається Аннесі, у нього безперечно є схожість із нашим Тернополем. Тільки в Тернополі немає такої сакури.

Наступного дня у нас було лише кілька годин, щоб погуляти. Минулого разу ми не потрапили до місцевого замку через те що прийшли за п’ять хвилин до закриття. На цей раз ми планували трохи прогулятися в місті і таки побачити замок. Але в цьому місті поняття “трохи” не існує, тим паче у неділю ту ще й ярмарок зранку.

Тож вулички, сакура, ярмарок і коли ми дійшли до замку, то зрозуміли що автобус буде через 20 хвилин. Невже знову не встигли, перевірю квитки, раптом щось змінилося. І таки так, чомусь на надрукованих квитках відправлення стало на десять хвилин пізніше ніж вчора було. Тобто на замок можемо виділити цілих десять хвилин! Погнали.

З урахуванням кількості поверхів у нас було приблизно по 2 хвилини на поверх з купою залів. Тринадцять років тому ми вже подивилися за 10 хвилин великий бахчисарайський палац, тож у нас вже є досвід.

Сподіваюся що расіяни нічого не зіпсували своїми лапами у бахчисарайському палаці, щоб після звільнення можна було його нормально подивитися.

Десять хвилин пройшло, мерщій у супермаркет за їжею та в автобус. До ліонського аеропорту було їхати приблизно 80 хвилин, до літака ще багато часу, тож можемо тепер виконати останню заплановану частину подорожі! Ми вийшли з аеропорту, нам треба було здолати кілька непрохідних трас і ось наша фінальна ціль – поля рапсу!

One more good morning in Switzerland! – сказала наша подруга Таня і підняла віконні жалюзі. За вікнами був звичайний швейцарський рай, в якому живуть щасливі жителі країни. З одного вікна відкривається велика, простора зелена долина, огорнута високими зеленими горами, з іншого вікна звичайно озера з маленькими поселеннями навколо. Так, ми у Швейцарії, і зараз буде найчарівніша подорож по країні вічного щастя. Це країна, в якій дуже легко відрізнити мешканців від туристів. Вони часто сміються під час розмови між собою, на обличчях майже завжди посмішка, видно що всі люди радіють життю. Наприклад робітник, що копає яму між коліями, робить це з настільки задоволеним обличчям, що я вже і сам замислився може і мені варто покопати разом з ним яму. Інший до нього їде з причепом і при тому настільки радісний, що я схоже менше радів коли перший раз прилетів до Таїланду. Двоє робітників зустрічаються і про щось між собою починають жартувати. І таких епізодів за подорож було багато. Люди живуть в природному раю і знають про це. І це просто чудово.

Як же ми потрапили в цей рай? Нас запросила приїхати в гості моя улюблена староста Таня. А що може бути кращим за подорож? Тільки подорож до друзів.

Підготовка до подорожі проходила максимально легко, оскільки Таня вже знала і маршрути, і те як працює транспортна система. Тож залишалося виловити тільки акційні квитки, щоб максимально близько підлетіти до країни. Це був аеропорт Мальпенса в Італії. Вже по звичці я беру відпустку на один день менше, оскільки зможу ще попрацювати з телефону під час довгої дороги. Мені взагалі здається, що часами такі підходи до роботи максимально продуктивні, тому що ти вчишся виконувати задачу за мінімальну кількість кліків і логічних кроків.

Аеропорт Мальпенса зайняв перше місце серед найскладніших аеропортів світу.  Загалом нам складні аеропорти не попадалися. Завжди можна було в усьому розібратися. Але тільки не в цьому. Я не знаю за що вони так з туристами, але для пошуку зупинки поїзда краще винайняти приватного детектива, а ще краще холістичного, інакше за годину ви просто не встигнете розв’язати цей пазл з різних ліфтів, виходів і переходів. У нас, на щастя, було більше години в запасі. Тож ми навіть випили кави по дорозі. Починається наша подорож. За вікнами червоне цвітіння маків, маленька зайка стрибає між квіточками. Приблизно за 40 хвилин ми покинемо зону роумінгу ЄС і будемо без інтернету. Таня сказала що її хлопець Томас з радістю поділиться з нами копією своєї сімки, а поки що нам треба буде проїхати проміжок у три години з пересадками без інтернету. Хоча ще зовсім недавно ми саме так і подорожували, але до хорошого звикається швидко і вже навіть було якось страшно, як це опинитися в іншій країні без зв’язку. Але насправді навіть смішно про таке писати) Нас більше тривожила пересадка по шість та вісім хвилин між поїздами, а десь було взагалі чотири. Таня сказала не перейматися цим, швейцарська точність як ні як. Пізніше Таня прислала повідомлення що нам доведеться зачекати Томаса на фінальній зупинці, оскільки він приїде на 4 хвилини пізніше. Тепер ми остаточно переконалися що фраза про швейцарську точність це не пусті слова. Невже все настільки ідеально? А ось і ні, один із потягів відправився на дві хвилини пізніше свого часу, Таня сказала що ми стали свідками справжнього великого колапсу. Але окрім жартів – вчасність це дуже крута фішка країни, ти можеш собі хоч з десятьма пересадками спланувати маршрут і будеш певен, що приїдеш у фінальну точку саме в зазначений навігатором час.

А для легкості пересування треба купити собі завчасно проїзний, що покриє взагалі весь громадський транспорт, включаючи фунікулери на вершини гір і пороми по лазурним озерам. Щодо точності ми розібралися, наступне питання це швейцарська якість. Я зробив висновок такий – в цій країні ти за все платиш дорого, прямо дуже дорого, але отримуєш натомість преміум сервіс. Це можна порівняти із літаками: якби не існувало економкласу і ти якщо хочеш летіти, то тільки бізнес-класом. Тож поїзди тут комфортні на максималках. Є тільки одна серйозна проблема — це сходити в туалет під час маршруту. У туалеті немає вікон і існує страх пропустити щось красиве за вікном. Це не жарт. Приблизно 99 відсотків подорожі поїздом це озера з неймовірним кольором води, або високі зелені гори, іноді проскакують поодинокі водоспади, а іноді зовсім не поодинокі. Від вікна неможливо відірватися. Це перший раз в житті коли незважаючи на довгі переїзди я не слухав музику чи не дивився завантажені ютуб канали. Тут ти просто намагаєшся одночасно подивитися у вікна з двох сторін поїзда.

Я взагалі не впевнений, що по Швейцарії обов’язково складати собі маршрут, можна вийти на будь-якій зупинці біля озера, або в містечку і повірте мені, вам дуже сподобається. Головне, щоб у назві міста не було слова “Женева” і все буде добре. А ми поки що їдемо нашим першим ланцюгом поїздів розкривши рота від нескінченої краси країни.

Але є і зворотна сторона медалі, коли в країні все настільки зелене, цьому має бути логічне пояснення. І як ви здогадалися це не від постійного сонця, тож будьте готові що у цьому раю на вас чекає чимала кількість дощів. Але красу країни дощем не зіпсуєш. Тому одразу після вечері ми пішли у розпал зливи з ліхтариками гуляти в гори. Такого досвіду в нас ще не було і нам це дуже сподобалося. В цьому була особлива романтика. Десь у густій темряві дзвонили дзвіночками корівки, на стежках сиділи здивовані жабки, а по дорозі бігла незадоволена лисичка. Хоч в суцільній темряві не видно панорам, але такий формат трекінгу однозначно варто спробувати. Можливо цьому походу додала родзинки ще й традиційна швейцарська “соціальна” вечеря. Томас нас пригощав роклетами. Це коли на стіл ставиться роклетниця – щось по типу гриля з підставкою для плавлення сиру і у кожного є своя міні-сковорідочка. Ти накладаєш собі на сковорідку різних смаколиків, приправляєш все це швейцарським сиром і провалюєшся в гастрономічний рай. Швейцарський сир це окрема історія, приблизно останні всі роки свого життя я був впевнений, що це такий сир де особливо великі дірки. А ось і ні, цей сир зазвичай взагалі без дірок, а ось на смак… я ледве не отримав анафілактичний шок від смакового задоволення. Як мені тепер повертатися у світ звичайного сиру?

На щастя у Томаса як справжнього швейцарця під сир була відведена ціла полиця в холодильнику. І я його розумію, з таким сиром можна взагалі інші продукти не купувати. До речі, перше що ми зробили після повернення зі Швейцарії – купили собі роклетницю! А ще цікавий факт, що саме в цей момент написання розповіді я зголоднів і пішов готувати собі роклети. Але повернемося до Швейцарії. Першу ніч було трохи незвично спати. В мене був страх, що у будь-який момент може повернутися кицька Тані і почне мене нюхати в обличчя. А ще гірше, якщо замість кицьки прийде лисиця, та, яку ми сьогодні бачили під час прогулянки. Чомусь ці дві думки ніяк не відходили з голови, а на додачу під ранок Томас настільки голосно чхнув, що я з переляку спросоння подумав що на нього напав шанхальський барс, що зайшов замість лисиці. Стурбовано запитав Дашу, що відбувається і вона мене заспокоїла. Як я писав в одній з попередніх розповідей, шанхайський барс це наш умовний ворог в дикій природі, ми ніколи його не бачили і від того ще страшніше що він колись може на нас напасти.

Einsiedeln

Раз Томас чхає, значить вже довгоочікуваний ранок і можна починати досліджувати цю неймовірну країну. Сьогодні ми самі на маршруті, Томас працює, а Таня після травми ноги набирається сил на завтрашній з нами похід. Таня з нами доїхала на автобусі в першу точку нашого маршруту. У цьому місті є Айнзідельнське абатство, що є дуже важливим у світовому католицькому паломництві. Ми зайшли в середину. Я не дуже експерт по абатствам, але всередині все виглядало ну дуже ефектно. Саме місто невеличке, але дуже затишне і красиве, але цю фразу як я вже згадував можна застосувати до будь-якого міста цієї країни. Тож просто знайте, що ми отримували масу естетичного задоволення абсолютно від кожного міста де ми пересаджувалися чи гуляли.

Люцерн

Подорож на поїздах до Люцерна виглядала приблизно так: “Вау”, “Нічого собі”, “Ти це бачила? ”, “Ух ти”, “О, навіть так”, “А може тут вже вийдемо, усе одно не може бути красивіше?”, але після розкішних зелених гір на нас чекало розкішне місто. І що не менш важливе з Макдональдсом, у якому продається подвійний біг тейсті. Кілька годин виділити на це місто буде якраз.

Можна встигнути насолодитися набережною із рожевими каштанами, поблукати двориками, пройтися по незвичайному мосту і головне з’їсти подвійний біг-тейсті. Але на нього як раз часу не вистачало, тож ми взяли замовлення і побігли на паром що прямує до Vitznau.

Як ви знаєте ми з Дашею дуже любимо кораблики, найкрасивіший до цього вважався в Норвегії, але тут з’явився достойний конкурент, і це точно не через наявність подвійного біг тейсті. Плисти нажаль лише годину, але моя вам порада, продовжуйте свій подальший маршрут також на цьому кораблику. Там до самого кінця красиво буде. Рівень краси я б охарактеризував як “Від такої краси можна померти”.

Але пором то тільки розігрів, далі швиденько пересідаємо на в вагончик зубчастої залізниці і відправляємося високо-високо в гори. Сідайте по лівій стороні! Цей підйомник також синхронізований з поромом і також покривається швейцарським проїзним як і поїзди, тож пересадка доволі легка.

Тут є два варіанти. Вам може попастися старовинний аутентичний вагончик чи сучасний зі спеціальними лежаками біля передніх вікон. Обидва варіанти дуже класні. В ідеалі як у нас, туди на старому, назад на сучасному.

Гора Rigi

Подорож на гору в один бік займає до 30 хвилин. Види кожну секунду не перестають дивувати. А в один момент ще й озеро змінює свій колір на світло бірюзовий І навіть якщо зверху буде все затягнуто хмарами, то у вас буде достатньо часу насолодитися видами озера доки вагончик не заїде у хмару. Ми не очікували що підйомник буде їхати так довго, тож нам здавалося що пройшла рівно одна вічність.

Одну вічність потому

Ми вийшли на самісінькій вершині гори і по класиці жанру усе було затягнуто хмарами. На щастя тут діє старе китайське правило, якщо щось затягнуто хмарами, почекай ще одну вічність і дочекаєшся панорамних видів. З нами вийшло багато китайців. Доки я спостерігав за ялинками, то помітив що у китайця, який сумно дивився в хмарну величінь несамовито розширилися очі. Я обернувся і побачив що хмари для нас відкрили панораму рівно на 5 секунд. Ці 5 секунд здавалися тими, яких ти чекав ціле життя. Ага, значить тут дійсно таки можна дочекатися красивих видів.

Ми  пішли гуляти по стежкам на пік гори і час від часу насолоджувались «вікнами» у хмарах. В один момент у мене розвалилися нові ортопедичні устілки. При чому одночасно на обох ногах. Такс, завдання подорожі ускладнюється, бо устілки розвалилися саме в тій країні, де їх купувати точно не варіант.

Ми спустилися кілька станцій пішки вниз і сіли на поїзд. Тут також є варіант спуститися канатною дорогою, але канаток у світі багато, а підйомник зубчатої залізної дороги нам випав вдруге за життя.

Тепер у нас є 40 хвилин погуляти по Vitznau і поплисти далі на поромі.

Віцнау

Оскільки Віцнау це маленьке місто із набережною на одному з найкрасивіших озер світу, а з гір що нависають над містом ллються два водоспади, то я думаю це вже доволі переконливий аргумент, щоб тут погуляти.

До речі в місцевому маркеті продається кава не за всі гроші світу, а всього по євро, тож будемо намагатися гуляти і не вмерти від краси. Коли здавалося що красивіше в цьому світі ну просто не може бути, ми сіли на пором і попливли в найвіддаленішу точку озера, місто Brunnen. Ми не переслідували за ціль саме це місто, але паром туди йде аж півтори години.

В цей момент над озером вийшло сонце і половина пасажирів одразу померла від краси, а половина трималася з усіх сил. Це той момент коли одне одного запитуємо “Ти можеш?”, “Ні, я від такої краси не можу!”. Хитрий навігатор пропонував нам вийти на 40 хвилин раніше, щоб більше їхати на поїздах.

Але тут треба максимальний проміжок маршруту пропливти саме на поромі. Ось ми і у Брюннені. Але нажаль на сьогоднішні прогулянки час вийшов, тож стрибаємо у потяг і години через три доїдемо до Тані. На цьому маршруті з потягів у нас уже навіть з’явилися улюблені місця.

Берн

Новий день, новий ранок! Сьогодні у нас великі плани, ми ідемо в долину водоспадів. Тож день починаємо максимально рано, бо вона знаходиться в іншій частині країни і нам потрібно буде більше восьми годин за день провести у потягах. Але тут є дві важливі речі, проїзний все покриває, тож немає різниці скільки потягів, більше потягів – більше красот за вікнами подивимося. Таня сказала чарівну фразу “Дивіться, я склала маршрут”. За всі 12 років подорожей ще ніхто для нас не складав маршрут і це настільки було приємно і незвично почути, та й вчорашній день проходив у строгій відповідності до маршруту, який нам побудувала Таня, за що ми безмежно вдячні.

Так ось, ми почали близько сьомої ранку і тут стали свідками ще більшого колапсу ніж потяг що запізнився на дві хвилини. На цей раз цілий сегмент залізничної дороги був зламаний і від першого міста були скасовані всі потяги на дві години. Але і тут логістика країни не підвела, замість потягу одразу запустили автобуси до найближчої працюючої станції. Тож у Берн ми приїхали майже за планом. Щодо Берну я був трохи скептично налаштований, оскільки це доволі велике місто і ми колись уже були в Женеві. Але варто тільки зайти вглиб міста… Ми що знову в Люксембурзі?

Це безмежно зелене місто із бірюзово-молочною рікою, що йде вздовж вуличок, протікає під мальовничими мостами і вздовж високих схилів. Я навіть знайшов місце схоже як у Києві біля метро Житомирська. Але тут ця частина більш мальовничо виглядала. Якби до цього я не бачив бірюзово-молочних озер, то був би впевнений що у Швейцарці навмисно підфарбовують річку у такий приємний колір.

Я навіть впевнений, що вона особлива і на смак, але вирішив не надпивати. Все ж таки у Швейцарії ми точно не останній раз, і треба хоч щось собі залишити на наступний раз. До речі, це показник дуже класної подорожі, коли ти одразу починаєш планувати її повторення. А в наші часи моральна можливість будувати довгострокові плани – безцінна. Думаю, що ця можливість найдовше відновлюється після початку війни. І коли ти маєш довгострокові плани, то набагато краще себе почуваєш. Чим глибше ми заходили в місто, тим менше хотілося їхати далі, а раптом далі не так класно? Але ж ми у Швейцарії, далі точно буде класно!

Тепер треба знайти собі їжу і можемо їхати далі. Коли в місті є мережа маркетів Migros чи Coop то з пошуками їжі не все так погано. Оскільки можна одразу купити готової їжі. Причому можна купити як шматок піци так і чищені креветки з соусом. Розмах гастрономічності в маркетах був широким, шкода тільки немає безлімітної золотої картки, щоб подужати швейцарські ціни. Тож обмежилися піцою. Тепер у нас було 8 хвилин до потяга і відстань у 500 метрів.

Здавалося б не так далеко, але то були схоже швейцарські метри. Спочатку ми просто прискорено йшли, а коли до потяга залишалося дві хвилини, мені здавалося що ще пів міста попереду. Довелося бігти зі швидкістю світла, та не звичайного, а швейцарського. Я до платформи добіг першим і почав тримати потяг, коли добігла Даша, я зрозумів що тримаю не той потяг. Відпустив, перебіг тримати інший, ми переживали за Таню, оскільки після травми ноги їй не особливо то й був показаний біг. Але чого тільки не зробиш заради мальовничого маршруту. В останню секунду ми всі втрьох були у поїзді. Таня сказала, що нога себе почуває відносно нормально. І це було добре, бо тепер нам треба було через пів поїзда пройти пішки до другого класу. Йти було настільки далеко, що я боявся, що доведеться виходити раніше ніж ми знайдемо собі місця. Бо одна з умовних проблем цієї подорожі – деякі поїзди настільки швидкі, що за переїзд не встигаєш відпочити. Тепер коротка пересадка у місті із незвичайною назвою Інтерлакен і їдемо до долини. Під короткою пересадкою я маю на увазі пересадку в одну хвилину. Але ж це Швейцарія, тут навіть якби секундна пересадка була б то всі встигли б. Шкода правда, що Тані знову треба було трохи пробігти. І ось ми, здається, знову в Перу!

Долина водоспадів

Високі гори і панорами долини одразу мене перенесли флешбеком в Олянтайдамбо, тільки тут ще на додачу близько вісімдесяти водоспадів. Нарешті ми тут! Скільки років я мріяв і ось вона! Мерщій досліджувати долину. Нас одразу зустрів наймасивніший водоспад долини. Нам дуже пощастило, через дощі він був дуже повноводним, а під час прогулянки долиною виходило сонце, хоча прогноз малював що ми тут ще і сніг зустрінемо за кілька годин.

Тепер ми тримаємо маршрут до кінця долини, а там буде канатна дорога. Йти залишалось близько пів години, але нас увесь час тримав в тонусі місцевий дідусь. Він йшов не дуже швидко, але впевнено. Кожного разу як ми зупинялися для фото, дідусь обов’язково з’являвся на горизонті. Ми не хотіли йти позаду, але й чомусь боялися що він нас наздожене. А ще ми чомусь згадали про викладача баз даних з інституту і нам стало цікаво чи згадували про нього хоч раз у долині водоспадів, чи все-таки ми перші. І ніяк же не дізнатися про це. Але після цього викладач зовсім не виходив з голови, тож можна сміливо сказати що я згадував про нього усю долину водоспадів. Сподіваюсь, у нього усе добре, бо людина він – вогнина! А ось і канатна дорога вже попереду! Корівки дзвенять, водоспадики дзюрчать, а ми як завжди біжимо, бо йти до канатки три хвилини і відправляється вона також через три хвилини. Що ж так Тані не щастить з нами на маршруті. Коли ми піднялися на гору у село Мюрен нас чекало дві новини. Хороша полягала в тому, що можна піднятися на ще одному підйомнику на висоту більше ніж 3000 метрів прямо як Джеймс Бонд. А погана в тому, що наші проїзні покривають тільки 50% вартості. Тож якщо ми хочемо бути Джеймсами Бондами, то треба доплатити 40 євро, і це вже зі знижкою, при тому з кожного. Ми вирішили що раз Джеймс Бонд нас вже випередив, то нам тоді немає сенсу туди підніматися. Остаточно наші  сумніви розвіяла вебкамера, що транслювала сніжну пургу з вершини гори. Добре хоч у нас за прогнозом ще є трохи часу до снігу, тож можемо прогулятися по високогірному містечку. Види тут відкривалися чудові, але Таня нас не щадила і повторювала фразу “Так, з видами вам сьогодні не пощастило”. Зазвичай туристичні гіди намагаються знайти позитив навіть коли зовсім все йде не по плану, але за що я люблю свою улюблену старосту, так це за її прямоту та чесність. “Таня, ну може нам хоч трошки пощастило? Все ж таки види є”, “Ніт!”. Ну ніт то й ніт, значить на наступний раз залишимо.

Хоча об’єктивно кажучи у Швейцарії точно не варто повертатися по декілька разів в одне й те саме місто, бо гір тут сотні і життя не вистачить всі облазити, усі подивитися. У нас за планом був похід до кінця міста, а там спуск фунікулером, але все як завжди закінчилося бігом. Бо той фунікулер був зламаний, а вагончик канатної дороги до якого було йти 10 хвилин вирушав через 10 хвилин. Це був, мабуть, перший раз в житті коли ми не встигли приблизно на одну секунду. Наступний буде за пів години. Ось і добре, перепочинемо 30 хвилин, теж треба. Другий вагончик чомусь приїхав хвилин через п’ять і в нього почали неспішно загружатися китайці. Я вирішив сходити в туалет. По поверненню Даша мене з докором запитала “Ну як, сходив у туалет?”. Це був другий раз в житті коли ми не встигли кудись. Чомусь вагончик відправився на 15 хвилин раніше розкладу. Я себе почував як Губка Боб в тій серії, де він не міг сісти на автобус. На щастя третю канатку ми не пропустили, а за одно й відпочили.

Інтерлакен

Нарешті погоні закінчилися, до поїзда ще кілька годин, нам немає куди поспішати, ми у черговому місці вічного щастя, що мальовничо розташувалося поміж двох озер. Час тут зупинився. Знову річечка із бірюзовою-молочною водою. В небі ширяють парапланеристи, тюльпани квітнуть. Люди гуляють розмірено, бо вони в найкращому світі і тільки ми знову як завжди кудись біжимо. Хто ж винен що тут є канатка до якої йти 8 хвилин і вона відправляється через 8 хвилин.

Таня бігла, хоча тільки нещодавно почала ходити без наколінника, вона вселяла у всіх віру як дівчинка яка змогла, а значить і ви всі зможете. Я б з радістю в нагороду за Таніну жагу всюди встигнути поніс би її на руках. Але зважаючи на стан моїх зламаних рук, це більше б виглядало як битий небитого везе, аніж дівчина яка змогла. До речі, підйомник, як виявилося, не покривається нашим проїзним, тож ми його пропустили. Тепер передих, лавка, зелене поле і літаючі парапланеристи. Таня звернула увагу, що до потяга ще година, а йти 15 хвилин. Тож вона запропонувала твіст сюжету – не починати бігти за 15 хвилин до відправлення. Доки ми відпочивали на лавці й дійсно здавалося що час зупинився, начебто його більше не існує, навіщо взагалі кудись ще їхати, якщо можна прямо тут провести все своє життя вбираючи в себе всю цю неземну красу.

Нажаль час таки йшов і вже треба було йти купувати їжу і починати найбільш релаксуючу частину дня – панорамні поїзди. На щастя кількість пересадок була мінімальною, тож поїзди в середньому їхали по півтори години кожний. До речі картинка за вікном ще радісніша коли ти їси смачний швейцарський шоколад. А він дійсно дуже смачний. В цей момент мені хотілося розказати про Швейцарію всьому світу. Таке саме відчуття було коли ми вперше прилетіли в Єгипет або Таїланд. Це відчуття з’являється в найкращих подорожах. І те, що я казав, що ти не йдеш в туалет, щоб не пропустити додаткову красу за вікном, це не метафора, це дійсно так було під час переїздів в поїздах. Після другого поїзда у нас була пересадка 27 хвилин в невідомому нам місті. Пів години звучить непогано щоб для себе відкрити ще одне красиве місто, на що Таня доповнила “А потім знову бігти на поїзд?!”. Ми дуже пообіцяли Тані, що зробимо все можливе, щоб не довелося влаштовувати спринт. Я не впевнений, що Таня мені тоді повірила, але ідею прогулятися підтримала. Я б хотів би написати, що ми відкрили ще одне дуже прекрасне місто, але з моєї розповіді тоді неможливо буде виділити що дивитися у Швейцарії, якщо у нас що не місто, то райський куточок? Але у Швейцарії саме так і є. Я думаю тут на поїзді можна взагалі далеко не їхати, щоб відкрити ще якийсь куточок раю на землі. Так тут люди і живуть. Я взагалі не розумію навіщо швейцарцям кудись подорожувати, якщо наперед зрозуміло, що буде менш красиво. Цього вечора вже взагалі не вистачало ніяких сил на нічний трекінг, а сон був міцнішим за титанові пластини. Тепер мене не змогла б розбудити ані лисиця, ані рота чхаючих швейцарців.

Ліхтенштейн

Ми були до цієї країни близькі як ніколи, всього година їзди і ми відкриємо одну із найбільш важкодоступних країн Європи. До початку подорожі мені здавався максимально логічним цей маневр, з’їздити на третій день до Ліхтенштейну. Але чи готові ми проміняти ще один чудовий швейцарський день на Ліхтенштейн. Судячи з фотографій країни, це була б найгрубіша помилка наших подорожей. Томас, який вже там був, сказав що звозить нас залюбки, якщо ми наполягаємо, але чи я точно впевнений? Скажімо так, за попередні два дні я пройшов усі стадії прийняття, що Ліхтенштейн доведеться викреслити із цієї подорожі. Бо фактично у тебе є квиток всього на три дні до раю, а ти хочеш відпроситися на один день на Землю. Натомість наступного разу поїдемо у Швейцарію через Ліхтенштейн і тоді точно не програємо. Таня сказала що у них із Томасом є пречудовий для нас маршрут і після смачного сніданку ми почали збиратися. До речі на сніданок була швейцарська яєшенка зі швейцарським сиром.

Доки всі збиралися я пішов прогулятися околицями в сподіванні знайти зниклу кицьку. Доки я дерся на гору, то помітив як якась кицька вальяжно гуляє по швейцарським галявинам. Доки я намагався сфотографувати кішку, це помітила швейцарська пані і не спускала з мене очей, скільки я йшов, відчував як мене пронизує через спину швейцарський погляд. Я навіть привітався, але від цього у пані виникло багато запитань. Я ще був не дуже сильний у швейцарській мові, але намагався пояснити що я друг Томаса, бо жінку явно цікавило питання звідки я тут взявся. Начебто її відповідь влаштувала. Але повернемося до цієї історії ввечері. Поки що всі зібралися і ми поїхали крізь мальовничі гори та озера до гори Matterhorn.

Чортів міст

Перша наша зупинка була біля чортового моста. Місце виглядає дуже ефектно, особливо за рахунок крутих високих скелястих гір та самих мостів. Це місце має велику історичну цінність оскільки тут колись расіянські війська отримали по зубах, але в принципі їм не звикати, вже тільки в Україні десятки таких місць.

Але повернемося до красот, тут є тунелі, мости і високі гори, тобто все що треба для пригод і цікавої подорожі. Ландшафти країни тут різко міняються. Тут Швейцарія не менш красива, але зовсім інша. Пів години гуляння і можна їхати далі в гори на пікнік.

Околиці Matterhorn

Це був не просто пікнік, це було щось естетично нереальне. При чому як тільки ми розклалися для доповнення краси ще й бабак почав недалеко від нас стрибати. Всі ті, хто не померли від краси попередніх днів ризикують це зробити саме на такому пікніку. Незважаючи на дощовий прогноз, природа схоже схвалила нашу відмову від Ліхтенштейну на користь Швейцарії і замість зливи було яскраве сонце на тлі блакитного неба.

Після пікніку був невеличкий трекінг в гору, а потім подорож назад у долину із фотозупинками. Я не знаю що тут влітку, кажуть ще красивіше, але приблизно так я себе почував коли вперше побачив Мальдіви.

Цікавий момент, у мене до поїздки у Швейцарію були дуже високі очікування, і країна їх повністю до кванту підтвердила, хоча уявляв Швейцарію я зовсім інакше.

Під час подорожі не було сплесків мегарадості, просто вся подорож проходила одною суцільною хвилею прекрасного і чогось дуже приємного через кожну клітинку мого тіла. І цей пікнік, був просто фінальною найсмачнішою вишенькою на багатоповерховому торті.

Брюннен

Ми вже в цьому місті зупинялися два дні тому, коли треба було пересісти з порома на поїзд. Тепер ми тут зупинилися на каву та прогулянку по набережній. Тані набережна та види дуже нагадували наш Крим, у мене асоціація з Кримом проскакувала на кораблику, а зараз мені більше було схоже на Таїланд. Але, мабуть, то і є найкраще поєднання Криму з Таїландом – на берегу швейцарського озера. Після кава-стопу ми поїхали назад. Томас нас віз маршрутами з найкрасивішими панорамами, але погода нас щадила і щоб нас не добивати красою, закривала панорами хмарами, натякаючи приїхати наступного разу ще.

Вечірній трекінг

Оскільки попереду ще цілий вечір, а навколо будинку Тані з Томасом гори, тож плани на вечір очевидні. Ми пропустимо той етап, що тут, як несподівано(!), але теж було дуже красиво, це місце до речі було схоже на місце у всесвіті Гаррі Поттера, де їде паровоз до Гоґвортсу, і перейдемо до головної частини. Високо в горах живе мама сусідів Томаса. Наразі мама у лікарні, а її доросла донька поїхала доглянути за хазяйством.

Ці сусіди фермери і мають велике господарство. Коли ми проходили повз будинок, жінка гостинно запросила нас на її фірмову вечірню каву. Таня сказала так: “Це незвичайна кава, тобі сподобається”. Ми зайшли в середину будинку, і тут я почав розуміти швейцарсько-німецьку мову. Жінка почала розповідати Томасу про шпіона, що ходить зранку по горах с фотоапаратом і все ретельно фотографує. Насправді вона думала що я ландшафтний інспектор що прийшов перевіряти та фіксувати порушення.

Тому жінка дуже стурбувалася коли я фотографував її кицьку. Хоча на мою думку, кицька виглядала доволі ідеально, без відхилень від норми. Далі вона заварила нам каструлю кави, на каструлю йшло приблизно три ложки кави, потім каву розлили по великим чашкам і щедро приправили місцевим шнапсом. Томас почав зацікавлено щось обговорювати з господинею. Я помітив, що з кожним ковтком шнапсу, будемо називати речі своїми іменами, шнапсу тут було явно більше ніж кави, я все більше розумів про що вони говорять і навіть казав до Тані свої коментарі на цю тему. Потім Таня сказала, що я повинен виручити улюблену старосту і поміняла чашки місцями. Зробила вона це настільки майстерно, що господиня подумала, що Таня перша випила свій напій і наполягала на тому, що Тані треба випити ще. Томас теж не помітив ротації і вирішив бути в потоці тож налив собі ще магічного напою. Після другої чашки шнапсу швейцарська мова почала вивітрюватися з голови. Але я почав боятися, що зараз вивітряться і інші мови. Але ж старосту треба рятувати, а недопити напій – виразити неповагу до господині. Я сказав Тані, що головне нас із Дашею завтра посадити на літак.

Потім розмова зайшла про масло, яке вони самі готують, потім була дегустація масла. Зважаючи на те, що шнапс ми пили на голодний шлунок, місцеве масло здавалося вершиною гастрономії. В гостях ми провели приблизно півтори години, і ця гостинність, це застілля тепер стали перлиною у моєму музеї спогадів про подорожі. Тепер була справа за малим, треба було з ліхтариками спуститися приблизно три кілометри з гори.

Наступного дня треба було починати зворотню дорогу близько дев’ятої ранку. А це означає тільки одне, треба встати максимально рано та трекнути по горах. Тож ми так і зробили, мали прекрасну прогулянку вранішнім гірським селом, зустріли корів, що паслися вздовж стежок та дзвеніли своїми дзвониками.

І саме цей ранок був взагалі без дощу, природа нас підтримувала як тільки могла. Томас пропонував нам ще залишитися і я навіть склав собі план, як у паралельній реальності Мишко бере мій ноутбук і летить сюди до нас.

Але між подорожами треба робити паузи. Хоча пропозиція просто безмежно приваблива. Коли ми повернулися в італійський аеропорт Мальпенса, то безмежно раділи наскільки в італійському аеропорту дешеві ціни після Швейцарії, ми навіть закотили невеличкий бенкет.

Думаю якийсь окремий висновок про Швейцарію підбивати немає сенсу, але один приємний момент я хочу зазначити – Швейцарія дуже схожа на наші Карпати, за винятком озер та водоспадів. Тож якщо ви були в наших безмежно красивих Карпатах, то можете приблизно відчути те, що будете відчувати у Швейцарії.

Як дістатися лоукостером. Ми подорожували поїздом з аеропорту Мальпенса, що розташований біля Мілану.

Де купувати квитки на потяг від Мальпенси. Купувати квитки треба від станції аеропорту Мальпенса саме на сайті швейцарської залізниці. Наскільки я розібрався, швейцарський проїзний не покриває проміжок від італійської Мальпенси до Швейцарії. Зверніть увагу, що поїзд від Італії починає їхати під одним номером, а під час подорожі змінює свій номер, тому гугл карти можуть показувати один поїзд як три різних із пересадками. Завжди слідкуйте щоб у вашому вагоні був вказаний правильний напрямок. Оскільки різні частини поїзда можуть прямувати до різних станцій. Якщо у квитку або на карті вказаний номер платформи із літерою, то сідати треба саме там де висить відповідна літера на платформі, оскільки одночасно на одній платформі може бути декілька поїздів. У нашому випадку квиток на поїзд з Італії діяв упродовж чотирьох годин, що давало нам можливість запізнитися на наш потяг і сісти на наступний.

Безлімітні проїзні по Швейцарії. Є різні типи проїзних, чим раніше купуєш, тим дешевше вартість. Якщо купувати за місяці до подорожі, то ціна проїзного буде приблизно 52 франки на день. Купити можна тут. Ми користувалися проїзним Saver Day Pass без Half Fare Travelcard. Нам потрібні були проїзні на два дні, а враховуючи ціну Half Fare Travelcard у 185 франків, це було б не вигідно.

Що саме покриває Saver Day Pass. Увесь громадський транспорт Швейцарії, включаючи поїзди, автобуси, пороми, канатні дороги та фунікулери на піки гір. Окрім громадського транспорту у Швейцарії є транспорт приватних компаній який не покривається проїзним. Увесь нижче наведений маршрут покривається проїзним Saver Day Pass.

Які ще є варіанти проїзних по Швейцарії. Ще зверніть увагу на Swiss Travel Pass, наскільки я розібрався, він покриває ще й музеї. Але знову ж таки, якщо вам потрібно кілька днів, то можливо рентабельніше буде купити Saver Day Pass.

Сайт залізниці пропонує дуже короткі пересадки між потягами, менше ніж 5 хвилин. Весь транспорт Швейцарії ідеально синхронізований між собою, навіть якщо пересадку показує в кілька хвилин, можете сміливо купувати квитки. Зверніть увагу що на гугл карті при прокладанні маршруту буде вказано в яку частину поїзда треба сісти для швидкої пересадки.

Як прокладати маршрут. Карти гугл знають розклад всього транспорту, тож якщо між двома містами пропонується три поїзда та один автобус, можете сміливо розраховувати на цей маршрут, автобуси із поїздами також ідеально синхронізовані.

Після складання маршруту. Зробіть собі скріншоти пересадок, щоб мати можливість без інтернету бачити в який час на який номер поїзда вам треба пересісти. Також цю інформацію зможете дізнатися в автоматах для продажу квитків.

Де краще жити. Ми жили у друзів, але по розташуванню залізничних станцій схоже що з Цюріха буде максимально коротко подорожувати по всій країні так, щоб з ранку виїжджати, а у вечері повертатися. Хоча насправді транспортна розв’язка настільки продумана, що з інших міст маршрут також можливо виконати.

На що треба звернути увагу. Швейцарія не входить у ЄС, але входить у шенгенську зону. Враховуйте це відносно ваших дозволів на переміщення по Європі. Фактично контролю в поїзді між Італією та Швейцарією не було, але поліція заходила у поїзд.

Мобільний зв’язок. Оскільки країна не входить в ЄС, то і тарифи на роумінг тут відрізняються. Перевіряйте умови, можливо буде вигідно придбати інтернаціональну сім картку на кшталт Лайка мобайл. Нам друг дав свою сім картку, тож ми не користувалися іншою. Але майте на увазі, що, наприклад роумінг польського оператора в 700 дорожче за роумінг українського. У поїздах вайфаю майже не буває.

Як незбанкротувати на їжі. Нас дуже виручив додаток 2good2go, це було спасіння бюджета в Швейцарії.

Наш маршрут

День 1 (Saver Day Pass). Огляд Люцерна 2 години. Поїздка на поромі Lucerne – Vitznau, їжу купили в місті і взяли з собою на паром. Фунікулер на гору Vitznau – Rigi Kulm. Прогулянка по вершині, спуск пішки на кілька станцій вниз і повернення фунікулером до Vitznau. Прогулянка по Vitznau. Паром Vitznau – Brunnen. Повернення до готелю на поїзді.

День 2 (Saver Day Pass). Bern 2 години. Готову їжу можна взяти в маркеті Coop. Поїздами до Lauterbrunnen. Прогулянка долиною водоспадів до підйомника Stechelberg. Підйом на підйомнику в гору до міста Mürren. Прогулянка по місту, спуск у долину водоспадів. Можна спуститися фунікулером в іншому кінці міста на зупинці Grütschalp. Поїздом від Lauterbrunnen до Interlaken. Прогулянка по місту Interlaken. Поїздом до готелю.

День 3. Нас друзі на машині повезли в гори на Andermatt. Там був пікнік із панорамою на гори. В районі залізничної станції Nätschen. Після цього поїхали в місто Brunnen. Від Brunnen повернення до готелю та трекінг по локальних гірських маршрутах навколо готелю.

День 4 (Saver Day Pass). Neuhausen am Rheinfall 2 години. Необхідно подивитися водоспад, і пройти по оглядкам. Єдиний вхід на всі оглядки коштував 5 франків і воно того дійсно варте. Далі поїздом переїхали до Stein am Rhein, на це невеличке, але дуже мальовниче містечко треба закласти близько двох годин для прогулянки. Поїздами переїзд до Цюріху. У нас у Цюріху було півтори години, після чого ми сіли на паром і попливли до Rapperswil-Jona, цю зупинку ми обрали через те що до неї можна плисти на паромі кілька годин по озеру, на саме місто можна виділити до 30 хвилин.

День 5. Піший трекінг від Ibergeregg до вершини Spirstock. Дорога дуже мальовнича і займає близько 5 годин в обидві сторони.

День 6 (Saver Day Pass). Поїздом доїхати до міста Zug і на міському поромі 50 хвилин пливти маршрут Zug-Arth. Далі автобусом хвилин десять до Goldau. Поїздом від Arth Goldau до Bellinzona. На місто ми виділили дві з половиною години, цього вистачило щоб безкоштовно відвідати територію двох замків. У платну частину замків ми не заходили, але схоже то музеї. Пам’ятайте що прохний покриває автобуси. тож між замками зайвий раз можна і проїхати. Далі поїздом Bellinzona – Locarno. Чесно кажучи Локарно виглядає простіше ніж Lugano, оскільки воно більш італійське. Якщо ви не були в Lugano то їдьте в Лугано, якщо вже були то Locarno для різноманіття.

Що ще ми дивилися

1. Озеро Лугано. Сюди приїжджає прямий поїзд з аеропорту Мальпенса
2. Ліхтенштейн. Сюди їде фліксбас від Лугано.

Ця історія пов’язана із моєю найпершою подорожжю за кордон, а також ця розповідь перша написана не рашистською мовою. Якщо раніше я намагався мовою охопити якнайбільшу аудиторію мандрівників, яким могли стати у пригоді наші розповіді, то тепер ганебним окупантам все одно мандри до цивілізованого світу зачинені. Тож надалі розповіді будуть нашою солов’їною.

1994-й рік

Я проводжу свої шалені канікули у бабусі будуючи халабуди та збираючи натовп дітлахів на якісь цікаві активності. Авжеж дитинство активного хлопця не обходиться без травм та листка вселікуючого подорожника. На цей раз подорожником не обійшлось, бо я не розрахував траєкторію цеглини та влучив собі прямо у голову. Мені було весело, бабусі з дідусем не дуже, та й в цілому травма була незадовго до першої Європи, що ставило поїздку під сумнів. Але на щастя рана загоїлась, шов зняли і можна було їхати.

В подорож нас зібралось четверо: мама, шестирічний я і трьохрічний Саша зі своєю мамою. Пам’ятаю як під час дороги на вокзал автомобіль проскочив поміж двома трамваями, що їхали один одному на зустріч. Це були лихі дев’яності і таке водіння здавалося нашому знайомому “крутим”. Але мама ще тоді пояснила мені, що він з’їхав з глузду. Потім ми сіли у потяг і їхали до Ужгорода. Під час подорожі пам’ятаю, як ми з Сашком ділили горішки в глазурі, та так, що розсипали їх на постіль. Взагалі ми відправлялись в тур до Словаччини, але під час подорожі нам повідомили що ми їдемо до Чехії. Ще пам’ятаю, коли потяг рушив з місця, я другові розповідав, що насправді то земля за вікном рушила, а не ми. Потім я пам’ятаю, як ми перетинали на автобусі кордон. Мене покликав офіцер по імені, від чого я прокинувся. Нас, туристів, був цілий автобус. Були дві дорослі подружки-підлітки. Вони на кордоні з дерев зривали якісь диковинні плоди схожі на стручки квасолі. Потім ми проїжджали глиняного кольору ріку і якийсь замок на горі. Зараз мені спогади малюють невеликий, але справжній лицарський замок. Хоча я думаю, там було щось трохи простіше.

Ми заселились. Мама кожен день нам нагадувала, що наше поселення називається “Кемпінг Княгиня”. І якщо ми із Сашком загубимось, то повинні усім розповідати звідки ми. Ми жили у двоповерховому санаторії на другому поверсі. Тут я вперше скуштував йогурт та захоплено сказав “Мама, там валяються овочі!”. Зверху на йогурті було “надруковане” зображення ожини. Кожен день ми ходили вздовж річки до басейну.

Річка час від часу мала середньої висоти водоспади. Біля басейну був ресторанчик, у якому я вперше в житті спробував амброзію дитинства — картоплю фрі.

У черзі за їжею я стояв біля декоративної ширми, що складалась із вертикальних, не дуже добре закріплених дошок. Звичайно, якщо щось незакріплене, то воно не омине мою цікавість. Авжеж я вирішив трошки натиснути на дошку ліктем, авжеж дошка впала, та авжеж я тоді дізнався, що таке моментальна карма, напоровшись рукою на залізні гострі рейки в яких була закріплена дошка. Навіть зараз той день, де я вперше скуштував картоплю фрі, асоціюється зі шрамом на моїй руці. Потім ми ще купували смачне морозиво “Winner”. А Сашко завжди обирав просто біле.

Плавати тоді я ще не вмів. Тож у басейні ходив від стінки до драбинки, там було як раз мені по шию. Навіть намагався допомогти дівчинці, що теж не вміла плавати.

Ми багато гуляли та звісно час від часу блукали. На мапі було вказано, що дорога називається, як я пам’ятаю, “Блуділовка” чи “Заблуділовка”. Ще вздовж дороги росли кущі стиглої малини. Тож нам усім було радісно там блукати. Наша група весь час трималась разом та головним у нас був дядько Паша. Зі слів мами саме він кожен раз о десятій вечора вимикав світло, щоб усі спали. Але коли я намагався відстежити як він то робить, то за “вікном пролетіли двоє білих гусей” ((с) мама), поки ми з Сашком намагались їх побачити світло вимкнулось. Тож ні гусей не побачили, ні те, як дядько Паша вимикає світло. Потім у нас ще була екскурсія до парку розваг, у якому ми катались на американських гірках, та коли була черга виходити, то ми в них лишались і їхали на друге коло. Я тоді ще скуштував хот-дог із негострою гірчицею. Сашко вимагав, щоб хотдог був без гірчиці. Тож йому сказали, що то не гірчиця і він із радістю з’їв та не помітив. Це здається була поїздка до Брно. Там продавалось багато диковинок, нам із Сашею купили браслет-веселку. І на вигляд Сашкові дісталась трішечки довша, хоча я перший обирав яка дістанеться мені. Хтось, пам’ятаю, купив собі мікрофон з якого бризкала вода, а ще якийсь хлопець — бумеранг.

Наступного дня ми підіймались на величезну гору, із собою нам мама купила по пляшечці солодкої газованої води зі смаком полуниці. Коли я пив, мені сказали, щоб я лишив Сашкові, а коли він пив, то казали, щоб залишив мені, хоча пляшка була у кожного своя. На вершині гори ми фотографувались. А потім помітили, що я стояв ногою у великому мурашнику доки позував. Потім дядько Паша знайшов бумеранг, і запитав у хлопців, чи дійсно той бумеранг повернеться якщо він його зараз запустить з вершини гори. Нам усім насправді було цікаво, але, на щастя, дядько Паша не пустив бумеранг, бо як тепер відомо, вони майже ніколи не повертаються.

У цьому санаторії я вперше грав із мамою у настільний теніс. Я тоді ще “переміг” із рахунком 28/14. На першому поверсі санаторію був магазин-бар. Там працював дядько Андреш. Я досі пам’ятаю смак того цитрусового льодяника, що там продавався. У вечірній час коли усі дорослі сиділи за одним великим столом, ми із Сашком бігали по сусідній дерев’яній лаві та стрибали у траву.

Один із найяскравіших спогадів того часу це канатна дорога. Я на той час нічого подібного ще не бачив. Був тоді дуже збентежений, пам’ятаю, як було хвилююче страшно, та я не подавав вигляду.

Спогади тієї мандрівки мене гріли не один рік. До початку наших великих подорожей світом ще було чекати 18 років.

2021-й рік

Ми сидимо у нас вдома, у гості прийшла наша улюблена кума Даша. Ми згадували наше спільне дитинство у наших бабусь, яке як раз припало на період, коли була мандрівка до Чехії. Слухай-но! Зараз час високих технологій, можна просто взяти та на гугл мапі подивитись як то все зараз виглядає! Але одне питання, а де це саме? Які я пам’ятаю орієнтири?

“Кемпінг Княгиня” – не знайдено.

Дорога під назвою “Блуділовка” чи “Заблуділовка” – не знайдено.

Що то взагалі був за тур? Може Сашко із мамою пам’ятають. Вони десь у Штатах та зв’язок із ними по ряду обставин обірваний. Їх тато купував той тур, але де він зараз нам невідомо.

Тож ми почали із Дашею-кумою завзято перевіряти усі басейни Чехії на фотографіях на гугл-мапах. З орієнтиру, він повинен бути відкритим, та мати із правої сторони драбину неподалік від кінця басейну. Задача була нелегка. Ми підібрали максимально схожого кандидата, але на фото нема санаторію. Що ж таке! Тепер ще більше хочеться знайти те місце. Через декілька днів мама згадала, що тоді купила листівку на пам’ять, на якій залишився підпис однієї із визначних пам’яток.

На листівці було фото мальовничого будинку та підпис, який я досі не можу вимовити. А от на щастя гугл одразу вказав на місто і так, там на фото є басейн!!!

І ресторан є! A от санаторій, нажаль, зачинився років п’ять тому. Але ж тепер інтерес тільки ще більше розігрівся! Треба планувати подорож! Як туди дістатись? Гугл не знає (це дійсно якийсь край світу у центрі Європи). Але що нам, мандрівникам, які дістались навіть до Мачу-Пікчу, невже ми не доберемось до чеської провінції?! Тим паче на вигляд це не далеко від Кракова.

2022-й рік

Життя не передбачуване. Тепер ми живемо у Кракові, будні проходять одразу на двох роботах, моя звичайна, та волонтаріат. Про це буде окрема розповідь. На це чеське містечко я вже давно поклав око, але кожен раз на вихідні там стабільно дощі. І ось нарешті буде сонячний вихідний день. Але питання залишається відкритим, як туди потрапити? Ми дуже близько, але все одно далеко. Фліксбас пропонує дуже зручний час. Ми о 09:45 приїдемо до Острави. А звідти о 23:15 поїдемо назад до Кракова. Тобто у нас буде тринадцять із половиною годин, щоб якось проїхати ці 59 км відстані та повернутись. Гугл почав малювати нам автобуси через пів країни. Сподіваюсь, що буде коротший варіант. Ми приїхали в Остраву. Місто не те щоб не романтичне, воно лякаюче. Одразу ж якісь стрьомні хлопці почали ходити поряд. Сподіваюсь, далі буде краща дорога. Тут немає ніякого автовокзалу з інформацією, немає людей, нічого не можна дізнатися, крім отих стрьомних хлопців. І тут сталось щось неймовірне. Даша помітила електронне табло, і сказала, нумо перевіряти на мапі назву міста. З десяти напрямків Даша вибрала якийсь невимовний. Я скептично мовив “Чому саме його?”. Та й здається вони тут усі так невимовно називаються, бо той що нам потрібен, теж був невимовний. Мапа показала що це місто знаходиться за десять кілометрів від басейну! Коли відправлення? За дві хвилини! Але ми ще навіть крони не зняли. На щастя, в усіх автобусах Чехії є пейпас. Отакої! Ми їдемо прямісінько у те містечко що на маминій листівці! Відчуття було як на автобусі до Експо 2020, коли ти не віриш своїм очам, що прямуєш прямо до такої далекої та кришталевої мети. За півтори години ми приїхали до Rožnov pod Radhoštěm, а звідти ще 20 хвилин на автобусі і ми на місці! Ось той самий басейн, той самий ресторан, де я перше скуштував картоплю фрі.

Хоч бери та купайся, але холодно та хтось огорожу поставив. Сьогодні басейн зачинений. Тепер можна підживитись смачним морозивом і мерщій до санаторію через лісок. З морозивом був трохи облом, оскільки жінка приймала тільки готівку та не мала терміналу, це було єдине місце за усю подорож, де не було терміналу. Але ми подивились як інші люди смачно ласують морозивом))) Ми йшли через лісок із водоспадами. Цікавий факт, що водоспади у моїй пам’яті були приблизно метри зо три по висоті. А по факту десь сантиметрів 50)))) Коли ти дитина усе запам’ятовується набагато яскравіше. Санаторій вже близько, зараз буде переправа по камінцям через річку де хлопці будували фортеці. Як виявилося та переправа не була така надійна, тож через 28 років не лишилось а ні сліда від тих замків, а ні від переправи, зате з’явився металевий міст. І ось ми на місці. Знаєте що у санаторії змінилось за 28 років? Взагалі нічого! Все точнісінько таке як і було, тільки тепер це місце прихистку для українських біженців від клятих рашистів.

Наші земляки нас з радістю впустили в санаторій і навіть показали номер всередині.

Скільки спогадів! На другому поверсі навіть стоїть той самий тенісний стіл, за яким я вперше грав у теніс! Це флешбек наяву, і машини часу не потрібно.

Ось тільки у магазинчику на першому поверсі вже не працює дядько Андреш та й магазин сьогодні зачинений. Тепер тут десь має бути височенна гора, на яку ми так тяжко підіймались усім товариством. На щастя, гора тут поруч була тільки одна. Підйом тепер був не те що не складний, він зайняв десь хвилин 10 по асфальтованій дорозі. Так, пам’ять мені малювала щось на кшталт Говерли, чи Евересту. Через 28 років підійматись стало значно легше. Якщо у санаторії нічого не змінилось, то на вершині гори відбулися зміни. По передше тут вже хтось встиг почати будувати хатинку, але закинув. А по друге ті красивенні краєвиди вже недоступні по дуже банальній причині — ялинки за 28 років виросли і тепер закривають огляд)

Великого мурашника, в який я вступив під час позування для фото вже теж не було. Мабуть, мурашки до великого міста мігрували. Оскільки ми дістались сюди доволі швидко, то у нас ще є багато часу, щоб знайти усі місця що ми відвідували тоді протягом тижня. Але спочатку у той ресторанчик, де я вперше куштував картоплю фрі і залишив собі незабутній шрам на руці. Сьогодні ми замовили кнедлики та якусь страву з невимовною назвою. На щастя тут порції як в наших Карпатах, коли у меню грами маленькі, а порція виявляється великою. У нас як завжди усе пройшло гастрономічно! Тепер десь має бути канатна дорога, її навіть видно на мапі, але як туди дістатися? Нема автомобільної дороги. Але фортуна була на нашому боці. Ми просто вирішили пройтись і подивитись, куди саме впадає річка, що текла біля санаторію. На велике здивування саме там опинилась дорога та ще й з автобусною зупинкою, і за розкладом автобус буде через 20 хвилин! Автобус підняв нас на висоту більше ніж кілометр над рівнем моря. Тепер ми високо в горах.

Тут навіть є файні домівки, які були на одній із листівок! А найголовніше — та сама канатка! Тож вперед як вперше! І ось я знову шестирічний їду на підвісній лавці! Пройшло всього якихось 28 років, тільки зараз поруч сидить не мама, а дружина. Навіть канатка майже не змінилась.

Прокатались по колу, тепер є ще десь пів годинки до одного з останніх автобусів, щоб полазити у горах. А потім ще буде час, щоб відкрити нові місця, доки будемо чекати автобус до Острави. На вулиці була дуже приємна сонячна погода. У місті що має невимовну назву ми облазили два парки та місцеві цікавості. Був час вже повертатись, але Чехія робила усе щоб ми залишились. Спочатку не приїхав прогнозований автобус (як виявилось, ми не достатньо розібралися з усіма ієрогліфоподібними позначками у розкладі), тож мали ще годину на вивчення місцевої річки та двориків, а потім на годину запізнився фліксбас до Кракова. Ми приїхали до Острави десь о дев’ятій вечора. У місті було людей трохи менше ніж у Туреччині, під час комендантської години. Тобто кількість людей можна було назвати від’ємною) Чому на вулицях майже нікого не було, для нас загадка, можливо просто доки ми були у глибинці тут пройшов зомбі-апокаліпсис, було трохи моторошно. Ще на диво ми зустріли у місті справжню сову, вона прилетіла і сіла метрів за п’ять від нас. Вона була схожа на ту, що була у Гаррі Поттера, тільки без листа до Гоґвортсу. Та на цьому дива не скінчились. Доки ми чекали наш фліксбас посеред міста вибіг великий заєць!

На вигляд дуже смачний. Оскільки заєць певно здогадувався, що він смачний, то наша з ним зустріч була недовгою. Ми чекали, може ще щось цікаве прискочить або прилетить, та замість цього до нас під’їхав на велосипеді дивакуватий словак із лазерною указкою та дуже довго про щось із нами спілкувався. Ми відсотків 90 не зрозуміли, але дуже чітко було зрозуміло із контексту у якій труні він бачить русню. В цьому ми були дуже солідарні з ним. Цікавий факт, що поки я писав цю розповідь, то на концерт до Кобзона відправились близько 800 рашистських дикунів. Сподіваюсь що в пеклі їх прийняли зі всіма почестями. Отака у нас видалась подорож прямісінько у моє дитинство. Але час повертатись в теперішнє, у наш улюблений волонтаріат, зараз дуже важливо допомагати нашій країні. Все буде Україна!

Бордо – як же пафосно це звучить. Але що це і де саме у Франції я не знав. Я побачив цей напрямок у Райянейрі і треба було знайти аргументи, чому саме нам туди потрібно. Перший аргумент – місце із такою назвою не може бути поганим. Але цього замало. На щастя на очі потрапив інший вагомий аргумент – форт Боярд! Даша, Міша, я знайшов нам новий напрямок, летимо на форт Боярд! Нажаль на саму гру потрапити неможливо, але можна хоч на власні очі побачити ззовні цей іменитий форт. До Бордо ми летіли близько трьох годин, це вже був незвично довгий для нас переліт, за останній рік дійсно відвикли від таких довгих перельотів. Але на противагу цьому – добирання від аеропорту до центру міста рекордно дешеве – 1,7 євро та ще й без пересадок.

Автобуси ходять раз на двадцять хвилин, але перший же поїхав прямо перед нами. Це був перший знак, що з автобусами у цій подорожі буде туго. Прогноз обіцяв нам дощі на всі два дні нашого перебування, але, мабуть, коли мандрівники ставлять за ціль подивитись у несезон форт Боярд, то погода робить виключення і у дощі ми майже не потрапили.

Перший пункт програми – спробувати бордо у Бордо! Це майже як тоді, коли я пив какао у Макао. До речі, перше що ми побачили коли вийшли у центрі — як офіціант поніс комусь вино.

У маркеті бордо було знайти не важко. Вибір великий, ми навіть вирішили гульнути і купили пляшку не за 3,15, а за 3,75 євро! На гарнір білий сир із пліснявою за 2,15 євро. Вино сподобалось, але мене одразу вкрило алергією. Це для мене не характерно, останній раз в мене була алергія рівно 20 років тому.

Форт Боярд

Там Форт Боярд

Із самого ранку ми вирушили на потязі до Рошфора, їхати приблизно 2 години. Коли ми вийшли із потяга, то на нас чекав автобусний сюрприз – у неділю автобуси взагалі не ходять до міста Фура, звідки відправляються пороми до форту. Ну й грець з тими автобусами, підемо пішки! Всього-то близько трьох годин. Але судячи з відсутності автобусів, до форту будемо пливти теж пішки. Наші сподівання зловити машину першу годину руйнувались тим, що траса була огороджена і ми не змогли б до неї дістатись. Але через годину була прогалина і перший же француз зупинився. Він розмовляв тільки французькою і явно нам давав знаки, що до Фури він не їде. Але ми показали жестом, що нам усе одно підходить, бо більша частина траси загальна. Коли він нас висадив майже одразу зупинилась інша машина і жінка із радістю підкинула нас прямо у місто і прямо до порту. І дуже класно, що у сучасних реаліях увесь світ один одному допомагає. Ми приїхали до точки, звідки відправляються пороми і нажаль останній паром, що ходив до форту, вже відправився десь два місяці тому. Але форт звідси видно! А ще це був перший Мішин океан. Тож йдемо подивимось саме місто, а що як там буде сам батечко Фура, не марно ж місто назвали на його честь!

У центрі міста нас чекав гастрономічний рай, французькі багети із тунцем і райські брауні. На другий десерт у нас були ягоди суничного дерева.

Раніше я навіть про таке не чув, але ми побачили дерево із дуже привабливими плодами. Я вирішив спробувати, на смак приємні та солодкі. Перевірили в інтернеті – їстівні! Дивно, що раніше ніколи про них не чув, а тут купа і ніхто не збирає. Тепер треба було якось повернутись у Рошфор.

Зі зворотнім автостопом нажаль не пощастило, тож довелось йти десь близько двох годин до найближчої залізничної станції. А там як раз нас підхопив поїзд. Тож у підсумку, щоб подивитись форт Боярд нам знадобився літак, потяг, дві машини автостопом та 35 000 дорослих кроків на людину!

Бордо

Із самого ранку у нас було трохи часу у самому Бордо. Що нам запам’яталось. По-перше, спеціально для нас по річці біля міста проплив бобер. Я спочатку думав що то крокодил, але ми дійшли спільного висновку, що то бобер. Ми певний час чекали, може ще хтось пропливе, але нажаль стара китайська мудрість не спрацювала: “Якщо довго чекати на березі річки, то нею пропливе труп путіна”. Та у будь-якому разі йому разом із недорашкою не довго залишилось. Наступним був парк Jardin Public.

Окрім того, що парк сам по собі дуже файний, із японськими мотивами, ще в ньому багато мешканців-птахів. Зранку вони переважно були “вимкненими” чи “заряджались” від землі стоячи на одній лапці. Одна велика пташка пливла по річці і голосно крякала через однаковий проміжок часу, Міша припустив що вона попереджає про низький рівень батареї і її теж потрібно поставити на зарядку.

З поганих новин, тут річкою теж не проплив трупак бункерного діда. Але не дивлячись на погану новину, парк дуже раджу відвідати. Наступним пунктом програми у нас було саме місто. У центрі дійсно відчувається дух Франції, я б охарактеризував як частина латинського кварталу Парижа. У сенсі не того кварталу де кольорові хлопці парять 5 Ейфелевих веж за ціною шести, а той, де усе файненько та красиво.

Тепер залишилось купити фрозен йогурту і можна рушати в найцікавіше місце нашої подорожі. Про те, що Аркашон буде найцікавішим ми ще не здогадувались. Фрозен йогурт був ще зачинений, тож я пообіцяв собі повернутись за ним сьогодні уночі. Як я описував у минулих розповідях – один з найулюбленіших моментів Франції це міні біфроли у МакДональсі. Ми із собою в дорогу взяли аж дев’ять штук і поїхали робити одне з відкриттів цього року.

Аркашон

Аркашон знаходиться в 50 хвилинах поїздом від Бордо. Саме місто це морський курорт, зараз несезон і майже усе зачинено, а океан, м’яко кажучи, непривітний. Але тут у нас є година до автобуса. За цю годину ми прогулялись по узбережжю та зайшли на каву із тістечками у кафе. Жінка, що працювала у кафе, сказала, що вона із білорусі та подарувала нам два місцевих тістечка із собою в дорогу. Тепер час вирушати до цілі. На зупинці до нас підійшов англомовний чоловік та запитав, як йому дістатись до берегу, бо він не може розібратись. Я запитав, може йому потрібне не узбережжя, а пустеля? Він зрадів, бо був зовсім не ознайомлений із маршрутом, а приїхав в Аркашон також як і ми за пустелею.

Завдяки нам він дізнався розклад і номер автобуса туди і назад. Він був дуже радий, що зустрів нас. До речі, у Бордо по прильоту я взагалі зміг проконсультувати француженку французькою мовою як їй дістатись до центра. Цікаво, що ми вже п’ятий раз у Франції і деякі важливі туристичні слова вивчились самі собою. Ми приїхали до дюни Піла. Моя вам рекомендація – для поїздки за можливості обирайте максимально вітряну погоду – отримаєте цікавий, незабутній і екстремальний досвід. Тут знаходиться величезна дюна, вона настільки велика, що верхівки дерев десь далеко внизу.

На щастя тут є сходи, тож підйом відносно легкий. Доки ми підіймались, то вже бачили, що зверху нас чекає справжня піщана буря – вирували піщані вири.

Чим більше ми піднімались до верху, тим сильніше усвідомлювали наскільки зараз почнеться цікава пригода. І ось ми на вершині. Вітер тут був настільки жорстоким, що час від часу ми хапались за обличчя від болю врізання піщинок. Види тут неймовірні, на краю дюни дуже екстремально і, схоже, не дуже безпечно. Довжина маршруту по вершині десь година в один бік. І дійсно було круто, що ми потрапили в епіцентр стихії.

Тут можна було нахилятись під шаленим кутом – вітер тримав, можна було розганятись проти вітру і стрибати відчуваючи себе літаком. Можна взагалі випустити книжку “1001 ідея як розважити себе у пустелі”. Головне не падати на пісок, бо буря буде нещадно лупити по всіх незакритих частинах тіла.

Усі кишені та взуття забивалися піском так, що час від часу потрібно було його висипати. Гул у вухах стояв такий, що я здивувався як уночі не було дзвону. Які б глибокі сліди ми не залишали, десь за 5 хвилин їх замітало повністю. Я дуже-дуже раджу спробувати для себе відкрити такий вид розваги, як буря в пустелі. Якщо вам не пощастило і ви сюди потрапили у хорошу погоду, то кажуть тут красиві заходи сонця. Але у нашому випадку ми це перевірити не змогли. Тепер 40 хвилин на автобусі і ми знову в Аркашоні.

Як раз є час повечеряти піцою до зворотного потягу. До речі, був цікавий момент, тут є піца п’ять сирів, при чому п’ятий сир виявився козиним. Щоб охарактеризувати моє відношення до козиного сиру скажу так, після того, як трупак таки пропливе річкою – в пеклі на путіна чекає тільки піца із козиного сиру. Ось така поїздочка у нас вийшла навіть без відриву від робочого процесу. Під час подорожі я з телефону блискавично виконав складну задачу з оновлення 34-х кастомерів. І головне, коли ми повернулись у Бордо, я таки пішов вночі купити собі фрозен йогурту і він був шикарним.

Час від часу у нас трапляються поїздки, які стають для нас справжнім відкриттям. Свого часу це був Стамбул, Гданьск, Ансі, Гереме та інші. От і зараз із радістю розповім про нашу ювілейну відкриту 60-ту країну та не менш ювілейне 500-те місто у подорожах, тож пані та панове – презентую Гетеборг!

Недавно мені потрапила стаття про 10 безпідставно недооцінених міст Європи. Серед них як раз і був шведський Гетеборг. І ось якось, перебираючи невідкриті нами напрямки на сайті Райянейру, я побачив знайоме місто у списку, та ще й квитки коштують 32 євро на двох в обидва боки, та ще й чомусь відносно дешевий готель є майже в центрі. Але тут із готелем буде історія як із якогось анекдоту, коли сім’я знаходить дешевий будинок, купує його, а потім дізнається його страшну таємницю) А поки що ми зібрали речі та полетіли! Чим мені подобаються перельоти по Європі — вони усі короткі. Що трохи лякало, так це те, що флот авіакомпанії Базейр, що є дочірньою у Райянейру, складається із боїнгів Макс, а їх сумна доля відома багатьом. По прильоту до Гетеборгу нас чекав справжній олдскульний прикордонний контроль. Це коли запитують абсолютно все. Мені здається що коли ми летіли до Ізраїлю питань було менше.

Острів Стрисьо

У Швеції усе чудово, тільки проїзд коштує як квиток у космос. Щоб доїхати з аеропорту до центру міста треба купувати квиток на дві зони. Він діє 3 години. А оскільки запланований нами острів входить у центральну зону то ми вирішили їхати транзитом через місто одразу на острів, ще й паром цим квитком зможемо покрити. На першій зупинці після аеропорту в автобус зайшов студент. І дуже зрадів що ми “російськомовні люди”. На момент цієї подорожі ми ще не закінчили повну міграцію з рашистської мови тож між собою ще не перейшли на українську. Я виправив хлопця “Україномовні! Паляниця!!!”, він повторив гасло, я перейшов на наступній рівень “ініціатива!”, у відповідь почув: “Добрі паляниці продаються в Укрзалізниці!”. Іспит складено! Тепер можемо спілкуватись дорогою) Дорога була із пересадкою, на пересадці я познайомився зі шведською випічкою та кавою. Випічка одразу зайшла, це знак доброї країни, де є смачна їжа. Потім, доки їхали через усе місто, пообідали бутербродами із биточками що нам приготувала в дорогу моя мама. Ми приїхали на причал і почали 20-хвилинну подорож до острова.

Це був перший наш досвід зі скандинавськими островами. У нас було дві зупинки і вийти хотілось буквально на кожному острові. Це неймовірно красиво! Я раніше бачив такі пейзажі на фото, але не міг зрозуміти чому саме люди радіють. А коли бачиш ці мальовничі одинокі червоні домівки на маленьких острівцях, то не можна відірвати очей.

Коли вже буде наша зупинка, коли??? Нарешті! А куди тепер? У мальовниче містечко чи скандинавський ліс із грибами та дивними рослинами? Йдемо навмання! Тут моя особиста порада завантажити попередньо Мапс мі, вони тут будуть дійсно в пригоді, оскільки тут безліч піших маршрутів.

А коли зголоднієш то на тебе завжди чекають стиглі яблука на деревах, чи під деревами, чи у кошику перед будинками із надписом “Пригощайтесь”.

Ще тут зустріли базікаючу кицьку. Мені ще в житті ні один кіт стільки не розповідав, скільки розповів за п’ять хвилин цей пухнастик. Ми на острові провели чотири з половиною години. Це були години абсолютного щастя, а ще ми доповнили це щастя смачним йогуртом, що продається тут по два євро за літр і звісно ж випічкою.

Та й взагалі сам настрій дуже задають самі місцеві жителі, вони тут абсолютно всі привітливі і так радісно відповідають, що здається що саме тебе вони чекали увесь час. Прямо як тайці, тож, мабуть, не дарма тут присутня мережа маркетів Севен-елевен.

Касир у маркеті на острові ще навчила нас як шведською казати «дякую», але нажаль якщо я запам’ятаю таке довге слово, то доведеться із голови викинути такі слова як Агавас Кальєнтес та Ольянтайтамбо. На тому острові можна було б й цілу вічність провести, та ноги вже не ходили. Тут виявилось багато де можна полазити по невеликих горах та пагорбах. Тепер їдемо у саме місто.

Гетеборг

Цікавий факт, коли пливли на острів, хотілось якомога швидше доплисти, тепер же все навпаки, хочеться якомога довше плисти, щоб перепочили трошки ноги, бо хоч острів невеликий, але не рівний. У готелі нас вже чекала дуже привітна менеджер. Заселились! Тепер можна поїхати в центр. До кінця дії квитків була ще хвилина, цього нам вистачило, щоб застрибнути у трамвай та проїхати дві із п’яти необхідних зупинок. Звісно ще раз заплатити дві космічні ціни за проїзд не хотілось, краще ці гроші на ЗСУ перевести, тож ми пішли пішки. Саме місто теж непогане, та найголовніше – гастрономічне! Але це й не дивно, не дарма ж стіл називається саме шведським! Тут ми відкрили для себе гастрономічний рай у Picadeli Nordstan. Там як у нашій Салатейрі можна заміксувати собі салат, рахується вага за доволі демократичну ціну. Вечеря на двох обійшлася у 17 євро.

Після їди був ще план подивитись далі центр, але ми натрапили на двох жінок, які неправильно відповіли на “Слава Україні”. Я одразу поцікавився як росіянки ставляться до війни. Спочатку була обережна відповідь у форматі “А як іще до неї можна відноситись”, а потім більш розгорнута дискусія в ході якої, одна жінка сказала що пора бомбити по рашці, щоб зупинити війну, а інша пропонувала різні варіанти як вбити путіна. Так, не кожного дня таке від расійців почуєш. В кінці півгодинної бесіди жінка із сумлінням сказала: “Будь-ласка передайте українцям від нас…”, потім сказала що не знає, що саме вона може їм сказати. Вже було пізно гуляти, тож ми пішли спати.

Вранці на дверях я помітив інструкцію про те, що на внутрішній двір не можна виходити після серії із восьми сигналів. Мабуть, це протипожежні заходи якісь. Ми пішли на сніданок, який звісно ж був у форматі шведського столу. Під час сніданку зайшла менеджер і сказала що через 10 хвилин починається процес підривання, тож готель трохи потрясе. Питань було більше ніж відповідей. Ми із Дашею перепитали одне одного чи правильно ми зрозуміли жінку. Потім я сказав що бачив на дверях попередження, тож пазл починає складатися. За 10 хвилин ми зібрали усі факти до купи. Готель знаходиться біля кам’яної гори, на уламках якої ми вчора бачили екскаватор, ще й дискутували, як він туди взагалі зміг потрапити. Мабуть, гору розбирають на частини. На годиннику було без кількох секунд дев’ята. Зайшла знову менеджер і сказала “Приготуйтесь”. А ось і ті вісім сигналів. Бахнуло не дуже сильно. Тепер можна забрати речі в кімнаті і йти на двір. Тільки-но ми зайшли до кімнати сигнали почалися знову, на цей раз восьмий був не останнім, зараз щось буде цікаве. Бахнуло так, що добре хоч вікна не повилітали. Тепер ми точно знаємо чому у цього готелю була низька ціна і тепер я знаю що чує русня, перед тим як ловить снаряд від сучасної техніки. Тепер про те, що саме є цікавого у місті. Починати треба із парку, що знаходиться через дорогу від ботанічного саду. Це міський безкоштовний парк ну дуже великого розміру, крутою фішкою якого є вольєри із тваринами. Спочатку нам радів зайчик, потім пінгвіни, за ними був вольєр із якимись пташками і у фіналі морські котики!

Було ще декілька зон, але схоже в них сезон скінчився та тваринок не було. До речі цей парк дуже чудово підходить для електросамокатів, тільки перевіряйте, щоб у вендора була там зелена зона.

Окрім тваринок також у парку є великий ставок, який облюбували місцеві птахи на кшталт гусей-лебедів. Думаю, що спочатку ці зелені галявини планувались для чілауту місцевих жителів, але птахи були першими.

Якщо ви в змозі відірватись від парку, то далі на вас чекає ботанічний сад, не менш чудовий! Ботанічний сад також безкоштовний із можливістю донату, сад складається із різних зон і найкрутішого місця – вершини пагорба з якої відкривається панорама на місто.

Саме тут можна зрозуміти наскільки Гетеборг зелений. Тож не марно місцеві жителі такі приємні та добрі. Цікавий факт, у парку є магазинчик у якому продається морозиво зі смаком “Кава та коньяк”, на смак воно таке ж як “Крем-брюле” із дитинства. Якщо ви обійшли усі зони парку і після цього ще маєте час, то за парком починається велика трекінгова зона у лісі.

Єдине що для нас здалося дивним у саду, це коли вмикаються поливальні системи, вони працюють із такою силою та шумом, що рослини, мабуть, готують до азіатських тайфунів.  Нажаль у нас не лишалось часу на трекінг, бо далі була запланована культурно-гастрономічна програма у стилі шведського столу у музеї культури. Фуршет коштує по 125 крон (11 євро) та доступний до 14:00.

Дуже раджу не пропустити це гастрономічне диво. Після щільного обіду можна сходити подивитись і на виставку. Сьогодні була мексиканська культура під назвою “Crossroads”. Цікавий момент що під час обіду ми познайомились із жінкою із білорусі, що була не в курсі про “А я вам сейчас покажу”, вона здивовано сказала: “Але ж це білорусь на Україну нападає”. Оттаке відкриття буває для білорусів.  Я запитав чи не боїться жінка за свого чоловіка чи дітей, а вона відповіла що вийшла заміж за шведа і більше не живе у тарганстані. Нам вже час був рушати на наступний івент.

Парк розваг Лісеберг

Це місцевий аналог Діснейленду, можна заплатити тільки за вхід, а можна одразу за вхід та всі атракціони. Ми обрали перший варіант. Сьогодні тематика парку була Хелловін, і це було найтематичніше місце на нашому досвіді.

Окрім гарбузових прикрас тут було дуже добре аудіооформлення. Час від часу із кущів доносились звуки наче когось там доїдають, на різних локаціях грала тематична музика. Просто гуляти та насолоджуватись атмосферою вже було великим задоволенням. Почали ми із шоу зайчиків.

Це той випадок коли будь-яку проблему і навіть лиходія можна легко здолати таночком зі шведською пісенькою. Як лиходій не старався, але зайчата тримали удар! І авжеж в кінці перемогло добро і він танцював разом із зайчатами, соррі за спойлер. У парку також є багато атракціонів. Я одразу вирішив сходити на найбільший рол-коустер, але після польської Енерджиляндії усе здається дитячим. Отримав масу задоволення від екстремальної поїздки. Потім ми пішли на короткометражки жахів. Тут я спойлерити не буду, але сходити треба.

Почало сутеніти, тож на вулицях парку почали з’являтись клоуни у форматі хорору та демони. Тематика парка була витримана ідеально. І доречі знов таки краще за Діснейленд у Парижі та ще й за ціною дешевше у два с половиною рази. І тут є шоу зайчиків) Майте на увазі що парк працює не кожного дня, перевіряйте розклад. Після парку ми сиділи на лавці та за шаурмою пригадували найкращі моменти.

Наступного ранку у нас був запланований літак назад, але Гетеборг не хотів нас відпускати. О четвертій ранку на вулиці почалась злива, нам треба було 13 хвилин йти пішки до зупинки, а коли дійшли то виявилось що гугл трохи помилився і не буде ніякого автобуса до аеропорту. Опа! Водій іншого автобуса сказав, щоб ми із ним проїхали зупинку, там буде легше. На тій другій зупинці ми з’ясували, що тут справді легше, але автобус 10 хвилин тому поїхав. Побігли на іншу зупинку де ходить аеропортовий шатл. На шатл ми звісно встигли, але заплатили за дорогу до аеропорту на 4 євро більше ніж коштували авіаквитки на двох в обидва кінці. Я навіть встиг подивитись коли буде наступний рейс, нажаль аж через 4 дні. Тож цей трансфер побив рекорд того часу, коли ми за таксі із Борисполя платили дорожче ніж за квиток зі Стамбула з якого ми прилетіли.  Спочатку ми цю подорож планували як єдиноразову подорож та закрити питання по Швеції, але тепер ми точно знаємо, що ми відкрили країну в яку ще обов’язково повернемось, до зустрічі Швеція!