“Уявляєш, ми зараз полетимо у подорож після якої або будемо у повному захваті, або скажемо більше ніколи знову” – сказала Даша. У тілі дійсно було хвилювання, оскільки наш задум, у вигляді подорожі на іншу планету без машини, був доволі оригінальним. Прораховано повинно бути абсолютно все, оскільки автобуси в цій країні в пік сезону ходять аж раз на день…

Я мріяв про цю подорож останні років сім. Ми неодноразово намагалися знайти тих, хто б захотів туди полетіти з нами, щоб можна було орендувати машину, але не так легко людям зважитися на Ісландію) Але відкладати життя категорично не можна, воно одне, тож настав час цієї незвичайної та максимально складної подорожі в усіх сенсах цього слова. Ми взяли квитки на сезон – середина липня. За день до подорожі я Даші сказав “Як би ця подорож не пройшла, але пригоди нам забезпечені”

Ранок перед вильотом почався з того, що мама прислала посилання на новини, що на острові почалося виверження вулкана, але на щастя рейси ще не скасовують. Я відписав у форматі, тож тепер ще й побачимо вулкан, але по тілу прокотилася нервова хвиля. Беремо з собою два маленьких рюкзачки, значну частину займає їжа. На себе одягаємо максимально теплі та водонепроникні речі і починаємо першу в житті подорож з літа у зиму. Ну як зиму, там теж літо, на маршруті буде навіть +18 один раз, але така висока температура не означає, що ввечері не доведеться натягувати на себе все найтепліше.

Ми приземлилися в Кефлавіку, оскільки літак прилетів на 40 хвилин раніше, то ми навіть встигли в останній дешевий автобус, котрий коштував всього по 15 євро. Я не знаю, що то був за атракціон небаченої щедрості, але більше нам таких дешевих автобусів не випадало. А вулкан-то дійсно дуже димить. Так стійте, а що вулкан в тій самій частині острова що і аеропорт? Але ж маршрут Даша склала майже похвилинно. З іншої сторони, коли так ще в житті пощастить, що вулкан почне вивергатися точнісінько в ті ж самі дати, що й твоя подорож. Тобто навіть якщо щось викинути з маршруту, то можна колись повернутися додивитися, а ось виверження вже не буде. А з іншої сторони, у нас тут всього 9 днів і в ці дні і так закладено тільки найцікавіше що було можливо. Також є прив’язка до готелів і навіть літаків. Такс, починаємо маршрут як задумано, а далі будемо дивитися. Ще й, як на зло, цей вулкан показують на кожному екрані з вебкамери.

Рейк’явік

Для тих хто мандрує автобусами це місто буде своєрідним хабом. Частина головних визначних місць компактно розташовано навколо столиці. Саме місто файненьке, щоб трохи прогулятися в самий раз, але жодне місто цієї країни не варто того, щоб в ньому проводити дорогоцінний час подорожі. Тож прогуляємося трохи по набережній, туристичній зоні і підемо ночувати в наш хостел. Ми в цій подорожі були тими мажорами, які можуть дозволити собі хостели майже без зручностей за всі гроші світу. Як нам сказав з ентузіазмом один турист “Нічого собі, ви навіть хостели собі забронювали!”.

Пора йти спати, готуватися до рекордної кількості кроків в житті. У липні в Ісландії нескінченний день. Тобто нескінченний в прямому сенсі цього слова. Як перевага це те, що тебе в горах ніколи не застане ніч. Тут ти не обмежений світловим днем, тож шанс побачити шикарний водоспад під сонячним сяйвом тут є 21/7, тобто майже о півночі сонце сяде і буде трохи темніше, але сутінок не буде. На щастя усі хостели обладнані блекаут-шторами. Наш перший хостел на маршруті був королівським, тут навіть загальний душ був.

Маршрут Skógar – Thorsmork Langidalur

Це був справжній для нас виклик. Нам треба буде пройти від Скогара до Тосмарка 25 кілометрів через льодовик що знаходиться на висоті 1000 метрів. Все це треба зробити максимум за 10 годин, щоб встигнути на єдиний зворотний автобус з Тосмарка. Виклик був в тому, що ми ще в житті не робили підйом на кілометр, та не проходили 25 кілометрів за раз. У випадку провалу, ми не зможемо повернутися в Скогар, бо там не буде сьогодні взагалі автобусів. Але це ще не все, ми точно не подолаємо такий маршрут з речами, а ночувати ми будемо в місті Хела. Тож зайві речі в Рейк’явіку залишити не можна. Ми їхали в автобусі і морально готувалися до складного трюку, що вже одного разу провалився в Японії. За кілька хвилин зупинки в Хелі треба знайти де залишити речі, щоб увечері їх забрати. В Японії задум провалився по дуже незвичайній причині – саме в той день і в той час проходили антитерористичні навчання, і будь-які речі було заборонено залишати в камерах схову саме на тій зупинці. Давай, Андрій думай, продумуй усі можливі варіанти. Це я собі в голові казав. І ось зупинка, на старт, увага, марш! Я побіг до міні торгового центру, там ніхто не в курсі про камери схову, я бачу поштомат, відправлю сам собі, а ввечері заберу! А якщо речі поїдуть в сортувальний центр?! Думай, думай Андрію!!! Тут дзвонить Даша, що стереже автобус, нічого не чутно, поганий зв’язок. Даша повторює по колу “Кущі! Через дорогу є шикарні кущі!”. Прийнято, біжу з пакетом через трасу, забігаю в ліс, провалююсь по пояс в траву, добре що не потонув) Біжу далі в дерева, кладу речі, надійно заховано! Даша ти геній! Водій здивовано запитав, де ж ми змогли залишити цілий пакет зайвих речей. У лісі, у лісі… Такої відповіді водій точно не очікував. Як кажуть “П – пригоди”. Тепер головне, щоб ніякий шанхальський барс не з’їв наші чисті речі на наступний тиждень. По дорозі ми проїжджали доволі красиві водоспади, але автобус не зупинявся для фотозупинок. На щастя пояснення ми зрозуміли як тільки приїхали в Скогар. Тут був набагато крутіший водоспад і ясна сонячна погода. Ми подивилися в напрямку гір, Даша констатувала факт що сьогоднішній запланований маршрут є частиною п’ятиденного великого маршруту, на якому люди зупиняються на  одну ночівлю. Той фрагмент, що ми зараз маємо пройти, зазвичай у людей займає два дні. Але в інтернеті є замітки декількох туристів, що долали цей маршрут за день, правда у зворотному напрямку. Анонімуси з інтернету, ми вам дуже вдячні, що ви залишили ці нотатки, завдяки вам і моїй виключній самовпевненості, ми на це наважилися. Маршрут починається зі Скогарського крутецького водоспаду.

Всупереч рідкісній сонячній погоді, усі туристи тут були мокрі як після сильної зливи. Водоспад настільки зручно розташований, що хочеться з головою поринути у цю потужність. Я переживав, що у фотоапарата це буде перший та останній день в країні. Але на щастя, не дивлячись на густий серпанок, техніка вижила, для нашого водонепроникного одягу це було справжнє випробування.

Як я зазначав у підготовці до розповіді, в Ісландію не можна їхати у звичайному одязі, навіть якщо за прогнозом хороша погода. Не дивлячись, що нам з погодою дуже пощастило, на маршруті будуть перепади від п’яти градусів до тисячі двохсот за Цельсієм))) Але на щастя одежу не довелося випробовувати на контакт з лавою) Від водоспаду отримали настільки велику порцію ейфорії, що рівень впевненості щодо маршруту виріс у рази. Ну що, погнали?

Йти пішки треба приблизно 8 годин, кожну годину треба звірятися з прогнозом навігатора, і важливо бачити, що прогноз не відстає, бо у навігатора вже неодноразово бували критичні для нас помилки в прогнозах. Перші 4 години дорога буде йти вгору до висоти одного кілометру. Дорогу я б не назвав нудною, бо раз на 20 хвилин ти гарантовано отримуєш пречудовий водоспад, при тому вони всі різні! Окрім рідкісних туристів на маршруті з нами йшли три вівці. Тут, до речі, вівці ходять завжди по троє. Темп треба було тримати доволі швидкий, бо навігатор не враховує сотню фотостопів і коротких передихів, щоб провітрити ноги після герметичного взуття. Ці перші години маршруту були сильним полегшенням, бо Ісландія таки дійсно красива, зовсім не така, якою вона виглядає коли їдеш головною дорогою.

Бо вздовж дороги вона більше схожа на якусь Монголію, ніж на легендарну чудо-країну. Для Даші було ще більше полегшення, оскільки вона була головним топографом цієї подорожі, саме Даша прокладала цей складний маршрут без машини. Ми раділи кожному водоспаду як першому, перша третина маршруту пролягала увесь час вздовж зеленого каньйону зі жвавою річкою. Наступним полегшенням для нас став момент, коли ми дізналися що висотомір у нас трохи зламаний, і насправді ми вже піднялися більше ніж на половину.

Далі був перехід по мосту через каньйон і ми вийшли на умовне плато. Види тут дуже змінилися, ми тепер були на безлюдній неживій планеті. Масивне похмуре небо і холодний вітер тепер були нашими супутниками. Холодний вітер доносився з долини, десь там на нас чекає величезний холодний льодовик.

Де-не-де на землі почав з’являтися сніг і ми нарешті дійшли до табору. Це була середина маршруту, тут можна було за гроші набрати води. Якщо в той момент сім євро за два літри води ми готові були віддати, то за те, щоб перепочити всередині ще 7 євро зверху не дуже. Тож у нас був мальовничий обід з позаземними видами.

Мабуть, поверхня місяця виглядає схоже. Цей табір – справжня знахідка, оскільки за 7 євро тобі треба на два літри менше тягти води з собою вгору, і повірте мені, воно того варто. До речі, вода була з легкими нотками лимончика. На обід у нас були бутерброди з паштетом, кабаноси.

А на десерт мило. В сенсі то був протеїновий батончик, але різниці з милом я не помітив. Не дивлячись на те, що це середина маршруту, але на жаль ще не пік гори. Далі починається найцікавіше – льодовик. Тут є розмічений маршрут, як безпечно йти, але навіть на ньому перед нами турист провалився більше ніж по коліна. Можна сказати, що він нас врятував від провалу. Далі ми помітили метрах у 20 від нас велику воронку.

Тож довелося трохи відхилитися від маршруту. Інші туристи не розділяли нашої зацікавленості. Хоча як можна пропустити справжню велику воронку у льодовику. Ми з Дашею обійшли її з різних сторін, щоб кожен міг бачити товщу льоду під іншим. До речі, глибина снігу в цих місцях сягає до 900 метрів. Тут навіть є великі розломи, що ведуть в безодню. Так, повертаємося на маршрут. Тепер трохи підйому на вертикальну гору, і тепер ми нарешті на вершині. Я не знаю що тут діється взимку, але влітку тут справжня зима.

Снігу було дійсно багато, над снігом майоріли темно червоні гори. Одна з них вважається однією з найновіших у світі після великого виверження вулкана у 2010-му. Нам було дуже цікаво, що на нас чекає після снігу на третій частині маршруту, оскільки в інтернеті ведуться дискусії на тему яка з частин найкрасивіша. І я хочу сказати, коли ми побачили третю частину маршруту, то я був вже не впевнений, що Ісландія взагалі ще зможе нас здивувати далі. Третя частина виглядала приблизно так, начебто зібрали кращих ландшафтних дизайнерів в Галактиці, і дали їм необмежені ресурси на створення найкрасивішого краєвиду на Землі.

Мене особливо вразило місце, де через оптичний обман здавалося що великі брили висять в повітрі над кратером. Це були справжні вбивчі пейзажі, бо якщо дуже будеш заглядатися, то вони можуть стати останніми. Тож майте на увазі, що маршрут виконувався справжніми професіоналами (які стали професіоналами прямо під час виконання маршруту). В плані складності, маршрут дійсно без перебільшення можна назвати складним. Але по факту, яким би він складним не був, то не помремо ж ми від складності. Потім почалися спуски, екстремальні спуски.

Коли Даша спочатку проходила повз висячої мотузки то навіть сказала “Я не знаю наскільки треба бути кінченим, щоб туди спуститися”, коли я через хвилину усвідомив, що то був єдиний шлях, то сказав, що зараз як раз дізнаємося як бути тими самими людьми. До речі ця частина маршруту трохи схожа на трекінг на острові Тенеріфе від реліктового лісу до Чінамади.

А ще було приємно, що наш досвід дійшов до рівня тих туристів, котрі всіх в горах обганяють на маршруті. Тепер ми на мільйон відсотків впевнені, що встигнемо на зворотній автобус, тож можна купити квитки. Ми навіть продовжили собі маршрут купивши квитки від більш дальньої зупинки, щоб побільше побачити. Настало знову тепле та сонячне літо. Літали пташки, ріки знову розморожені, течуть поблискуючи на вечірньому сонці. Часу у нас було багато, тож можна тепер робити фото зупинки подовше і навіть по-фотополювати на диковинних пташок.

І ось настав той незабутній момент тріумфу, коли ми спустилися до вказівника завершення маршруту. На браслеті вже понад 35 000 гірських кроків. Ми це зробили, ми переможці, ми молодці!  Яка красива країна, що ж там далі може бути ще красивішим?! Та ні, куди ж красивіше???

На той момент ми йшли приголомшені красою країни навіть не уявляючи, не уявляючи що ця вся ейфорія, захоплення і мільйон вау лише десять відсотків від загальної краси, яка нам зустрінеться у цій подорожі. Тепер треба дійти до кемпінгу, що знаходиться на іншому березі між п’ятьма-шістьма руслами однієї річки. Тут є два мости на колесах що пересувають в залежності від зміни русла. А деякі потоки треба самому проходити. Але головне питання, як в цей кемпінг взагалі приїде автобус якщо тут немає дороги і автомобільного моста? Але відповідь не застала себе довго чекати, автобус їде так, начебто ніяких річок і немає, схоже саме тому ці автобуси коштують як катер. Але в нас є ще 40 хвилин часу, тож можна добути окропу та повечеряти. У кемпінгу нас зустріли як своїх, окрім безкоштовного окропу навіть нагодувати запропонували. Тут справжній рай самостійних туристів, і кожен поважає іншого, бо знає наскільки це складний процес такого способу подорожі. На вечерю у нас були питні супчики та сосиски з хлібом.

Доки ми трапезували у променях вечірнього сонця, під’їхав наш автобус. Але ж у нас є ще 15 хвилин, то можемо не паритися. Я роззувся, щоб висохли ноги, Даша ще перед цим пожартувала, як добре що ми вчасно і не треба бігти за автобусом. І тут автобус як поїде… без нас. Той що раз на день ходить. Першою побігла Даша, я вирішив що навіть босоніж можу бігти. Автобус почав плисти. Я в жаху прокладав умовний маршрут крізь мости. Увесь кемпінг з нетерпінням чекав розв’язки. Фуууух, нас помітив водій, і поплив назад. Я пішов за речами. Даша ще крикнула навздогін, щоб я не розлив її зупу коли буду бігти. Але на щастя Даша мені дала відмашку, щоб я не збирав речі. Виявилося що той автобус був не наш. А на питання, чому на ньому логотип нашого, була неочікувана відповідь. “Ми його тільки нещодавно купили і не встигли зняти логотип”. Добре, коли не дивлячись на 43 000 пройдених кроків, ще можна дати такий крос. Коли ми продовжили трапезу, нас навіть захоплено привітали з правильним рішенням, що ми вирішили не їхати, а залишитися на цій дивовижній природі.

А он і наш їде. Коли здавалося, що на сьогодні пригоди точно позаду, то виявилося що ми втретє в історії подорожей купили квиток не на ту дату. Тут була підстава втому, що сайт на автоматі заповнює дату. Але що є приємного в сервісах Ісландії, тут з квитками взагалі не паряться. Водій сказав що вручну відредагує квиток і навіть випадково ледве не видалив чужі квитки. Нас в базі взагалі не зміг знайти, бо схоже хтось інший вже переплутав і видалив. Він довго намагався розібратися, що і де пішло не так, навіть припустив, що то неправильна зупинка, але сказав що йому не принципово на якій ми сядемо, так нас і не знайшов у списку і сказав: “Яка різниця, головне що ви заплатили за правильний напрямок і в правильну фірму, тож просто сідайте і поїхали”. Тепер кілька годин дорога відпочинку крізь десятки річок та гори. Наш новий рекорд 44000 кроків за день! Ми чудово розуміли що наші пригоди цього дня ще не закінчені. По-перше, треба забрати з лісу наші речі, а по друге заселитися в хостел, час на заселення в який сплив, а менеджери не відповідають. Через дві години з автобуса ми вийшли напівживі. Мені здавалося, що я взагалі ніколи не зможу достатньо відпочити. А це ще взагалі перший день маршруту. Даша з нетерпінням чекала дивлячись на ліс, і ось він, переможець йде з сумкою. Прийшли до хостела, двері відкриті. Перша приємна новина, ми не замерзнемо під крижаним вітром. Біля входу висить номер вотсапу. Ти туди дзвониш, тобі повідомляють код від дверей.

Цей маршрут вважався найскладнішим по реалізації і ми його виконали. Тепер треба максимально відпочити, бо зрання на нас чекає новий напрямок і нові пригоди.

Landmannalaugar

Ранок почався із дрібної приємності. У нас був невеличкий десерт, бо хтось на столі залишив ягідку лохини. Ми її поділили і радісно поласували після сніданку. Може і ми колись дійдемо до рівня, що будемо купувати лохину в Ісландії, але краще за ці гроші купити ще один переліт куди-небудь)))) Тепер треба розв’язувати питання зберігання речей. Можна їх залишити в хостелі, але потім треба буде зайвий раз йти до хостела, тож вирішили використати вже перевірений спосіб – заховали біля зупинки в тому самому лісочку. Тепер можна їхати за пригодами. Їхати знову кілька годин, але якщо вчора основними завадами були ріки, то тепер автобус їхав по застиглій лаві. Я думаю, що цим маршрутом не варто їхати людям з пломбами в зубах, бо вони точно вилетять. Дир-дир-дир і ми на місці. Тут у нас є близько п’яти годин до зворотного автобуса. Тепер давайте я вас познайомлю з тим, де ми саме.

Це трекінговий маршрут помірної складності по справжнім кольоровим горам. Останній раз такі гори ми бачили в Аргентині. Звісно якщо ви будете гуглити це місце, то може трапитися синдром Парижу, це коли ти в інтернеті надивишся фотошопу, а гори не такі яскраві, як на фотографіях.

На жаль таких фейків в інтернеті дуже велика кількість. Але ступінь кольоровості дійсно вражає. І для повного щастя тут навіть є справжній Mountain Mall зі смаколиками та кавою, але це поки що не на часі, мерщій дивитися красу та ще й у сонячних променях.

Як же було приємно мандрувати знаючи що ти попав у гарну погоду і дощів у цьому регіоні навіть у найближчому майбутньому не прогнозують. Ми почали маршрут. Ще 12 годин тому я казав: “Як ще щось може бути красивішим?”. Але фішка Ісландії саме в тому, що панорамні палітри тут змінюються і не повторюються дуже часто.

Щоб не витрачати поки час на гарячу каву, я собі зробив холодне фрапучино із розчинної кави і холодної води. Було смачно, але трохи розгризати доводилося. Тут є кількагодинний маршрут по колу, ми пішли у зворотному напрямку, щоб не перетинатися з людьми. Прогулянка маршрутом була наче ти гуляєш уві сні митця. При чому це його явно найяскравіший сон. Кольори в горах можна обрати на будь-який смак від синього до яскраво червоного. А додатковим бонусом буде кратерне озерце нереального кольору.

Такі невеличкі озера це ще одна фішка країни, вони бувають різних яскравих кольорів. До речі в Каппадокії теж є кольорові гори, але там вони виглядають зовсім інакше. Тож якщо ви бачили одні, то треба ще й подивитися інші)

На фінальній частині маршруту на нас чекала невеличка гора, що диміла. А це означає тільки одне, мерщій до безкоштовного термального озера! Треба було передягтися на лютому вітрі. До останнього не дуже вірилося, що озеро буде достатньо теплим. І коли тільки входиш в нього, то воно здається просто кімнатної температури. Але чим ближче підходиш до річки, тим більше розумієш, що ти вже нікуди не поспішаєш.

Температура озера 45 градусів. І час від часу з річки напливають хвилі справжнього окропу, тож приходиться мігрувати вздовж озера, балансуючи між гарячими і дуже гарячими зонами. Люди, що підходять до озера в теплих речах з недовірою торкаються кімнатної води і не можуть зрозуміти чому весь інший народ не вилазить з води. Шкода, що тут не можна зупинити час. Треба повертатися. Тож мерщій в молл за кавою і можна їхати! На замітку, термальні озера та термальні аквапарки дуже заряджають після втоми.

У нас була пересадка в Хеллі приблизно півтори години, після чого ми вирушили на громадському автобусі далі за маршрутом. З автобуса пересіли на пором і попливли за новими враженнями.

Острів Heimaey

Плисти приблизно 45 хвилин. При плануванні маршруту були трохи сумніви чи варто використовувати два дні Ісландії на користь острова. Але вже за 15 хвилин до прибуття усі сумніви розвіялися. Цей острів зовсім не схожий на десятки островів на нашому досвіді. Острів це черговий витвір мистецтва ісландського архітектора. Це більше схоже на один великий фіорд ніж на класичне уявлення острова формату “Чунга чанга”.

Так, наявність височезних гір вже розганяє адреналін по тілу. Скоріше б настав новий день, щоб почати подорож! На острові у нас було заброньовано житло по Airbnb. Даша раділа, що нарешті у нас буде своя кухня. Але коли ми прибули то з’ясувалося, що то було інше житло з кухнею, на цьому острові за 95 євро за ніч можна розраховувати лише на два ліжка та унітаз.

Душу тут немає навіть у загальному вигляді. Так, Ісландія, така Ісландія… Ну що ж розберемося. Доведеться ходити в термальний аквапарк за душем)))) Попри те, що на вулиці як завжди світло 24/7 треба лягати спати, попри нестримне бажання почати досліджувати острів. Тож терміново міцно спати, до речі зі сном в Ісландії ніколи не має проблем.

Ранок, сонце. Це добре. Але як нам сказали місцеві “Оце вам не пощастило з погодою”. Річ у тім що в цей день швидкість вітру була 60 км/год. Тож на вихід із нашого “хостелу” (чи як взагалі цей тип житла називається) ми збиралися як у відкритий космос. Варто лише відкрити двері, одразу відчуваєш усю силу природи. Всі можливі теплі речі на себе, додаткові теплі речі з собою. Вперед! Ісландський вітер це така штука, яка не залежить від погоди і завжди холодна.

Читав колись що на Юпітері екстремально сильні вітри, думаю, перед вирушенням космонавти будуть спочатку проходити випробовування в Ісландії. Попри те, що кожний наш крок виглядав як реслінг з невидимим чудовиськом, місцеві спокійно грали в гольф та вигулювали у колясках малих дітей. Ти чуєш, грають у гольф, Карле! Тобто ти маєш бити м’яч враховуючи похибку приблизно в 1000%. Мабуть, вони потім на олімпійських іграх завжди отримують золото з гольфу. Головне визначне місце цього острову – пункт спостереження за пташками іпатками. Які ж звісно тусять в протилежній частині острова.

Але нам тільки на руку, ми усе одно не заспокоїмося, доки кожний закуточок не подивимося. Тож ми пішли на сафарі береговою лінією. Краса маршруту полягає в тому, що йти треба вздовж крутого схилу, на щастя вітер дме в протилежному напрямку, тож почували себе доволі безпечно. По дорозі бачили велику скелю у формі слона. Слон почував себе дуже впевнено, адже він із каменю і не боїться урагану. Цікаво, що майже усі туристи тут ходять з величезними об’єктивами. Мені аж незручно було ходити з таким коротким серед них. Коли схил закінчився, ми вийшли на дуже ефектні вулканічні пляжі з маленькими базальтовими стовпчиками і незвичайним лавовим рельєфом.

Вже з перших годин на острові було зрозуміло, що його не можна пропускати на маршруті. За пляжем починається нова гора, де гніздяться іпатки, тож тут можна сісти і релаксувати серед пташок що літають. Країна вогнина! І головне кожен день тут абсолютно різний. Тобто не можна сказати, в будь-який день маршруту “А, ну ми вже таке бачили в попередніх днях”, тут буквально кожен день на вас чекають абсолютно інші панорами, інший рельєф, інші природні явища. І навіть враховуючи наш поточний досвід третього дня подорожі, нас попереду чекає те, що кине тінь взагалі на все побачене на цьому маршруті.

Хоча ми сидимо і мені здається, ні ну далі точно не може бути ще чогось іншого, це ж та сама країна буде. Зробивши коло по горі, нам треба було пройти понад годину назад у місто. Тут як раз в пригоді був автостоп. Як ми рахували, приблизно 5% машин зупиняються. Хоча на цьому маршруті машин майже взагалі не було, але нам пощастило і нас підібрали місцеві хлопці. Першим же питанням вони нас загнали в глухий кут. “Розкажіть де ви вже були?”.

Ми чесно, хотіли з радістю розказати, але окрім слова Скогар, ми банально не могли ані запам’ятати, ані вимовити назви ісландських міст. В кращому випадку ви там знайдете знайомі літери. Тож ми за 5 хвилин доїхали у Vestmannaeyjabær😉. У місті на нас чекав справжній королівський обід, виключно для людей із “золотою карткою” – ми собі змогли дозволити дві шаурми! На десерт я навіть з’їв ще одну шаурму, а у маркеті що поруч навіть купив маленькі сочки. Блаженні пів години відпочинку від вітру і можемо продовжувати маршрут.

Тепер наш шлях був в іншу частину острова – ми підіймалися на потухлий темно-червоний вулкан. Тут є два вулкани, один менший, другий більший. Треба підійматися на менший і дивитися на більший. Але куди ми могли дивитися, то тільки під ноги. На вершині вулканічного хребта нас застав настільки потужний вітер, що був ризик злетіти з гори. Швидко усвідомили, що до вітру не можна повертатися перпендикулярно, треба щільно застібнути куртки і йти рівно посередині кількаметрової тропи. Якщо йти близько до краю звідки дме вітер, то тиск вітру тільки посилюється, якщо йти поруч з протилежним краєм, то просто здує. Я раджу під час вітру не повторювати наш досвід.

На вершині було дійсно красиво та ефектно, але ми оцінюємо цю частину подорожі як одну з найнебезпечніших. Дивно, що цей маршрут не був закритий для туристів. Там ще є стовпчики вказівники, як правильно йти, але деякі з коренями вже вирвані вітром. Ми знову повернулись до міста. Далі на нас чекав сумний факт, на острові є ще третій маршрут в гори, але ми його можемо пройти тільки на руках, бо ноги вже не ходять. Очі жадібно дивилися в напрямку маршруту, але здоровий глузд підказував що ми туди точно не дійдемо.

Тож залишилася тільки одна дорога, якою в Ісландії мають закінчуватися дні – термальний аквапарк! Ціни в усі термальні аквапарки країни в межах 8 євро з людини. І їх точно треба враховувати в бюджет для відновлення організму. У аквапарку цього острову є приємна деталь – гірочка з батутом, я ще ніколи на таких не спускався, це коли на середині спуску тебе викидає на батут і з нього вже вилітаєш в басейн. Головне, щоб волосся бурульками від вітру не покрилося тільки. На наступний ранок нас чекало дві речі: штиль та пором з острова)

Пересадка в Рейк’явіку та Lava Show

Одне з небагатьох розваг у Рейк’явіку це лава-шоу. У нас були куплені квитки на останній день, але оскільки маршрут складався ідеально як пазлики, тож у нас випала можливість зекономити час останнього дня. Ми прийшли перед початком шоу і менеджер нам люб’язно змінила дату у квитках на зараз. Шоу класне, тут виливають справжню лаву та розповідають про її властивості та небезпеку. Інформація дійсно стане в пригоді і може навіть врятувати життя тим, хто збирається відвідати вулкан. Мене ж дуже цікавила інформація скільки разів треба вдихнути токсичний вулканічний дим для того, щоб померти. Тобто чи достатньо одного разу вдихнути? На жаль для нас, ведучий не знав точної відповіді. Але враховуючи наші плани, нам було дійсно життєво важливо знати правильну відповідь. Бо, по-перше, виверження вулкана чітко збіглося з нашими датами подорожі, а по-друге, вже тепер останній день дивом вийшло розвантажити від планів. Тут логіка така, якщо пропустиш якесь визначне місце, то завжди можна повернутися, а от виверження вулкана ми зустріли вперше за 12 років подорожей. Але поки що у нас маршрут сплановано в діаметрально протилежну частину острова. Тож полетіли, політ триватиме цілих 38 хвилин!

Околиці Акурейрі

Тут ми вперше побачили похмуру погоду в країні. Навіть було трохи дощу, але враховуючи що то був єдиний дощ за нашу подорож, то най буде. Неподалік від аеропорту продається морозиво, тут прямо черга. У відгуках що воно таке ж смачне, як у макдональдсі. Тільки на жаль коштує 8 євро, тож вирішили дочекатися макдональдсу вдома. Ця частина Ісландії незвичайна тим, що тут є справжні зелені ліси. Це дуже незвичне явище для країни. Місцеві точно сюди приїжджають, щоб подивитися як виглядають дерева. А ми б з радістю подивилися б як виглядає ніч, бо нескінченні світові дні добряче збивають внутрішній годинник організму. Прогулявшись по ботанічному саду, ми пішли заселитися в справжній капсульний хостел. Якщо в Японії проживання в таких готелях було дорогим, то тут воно було найдешевшою пропозицією в місті. Це було дійсно класне місце. Тут навіть посуд з логотипом цього хостелу. На завтра у нас запланований черговий маршрут-челендж.

Автобус їде зранку в одну сторону, а ввечері назад. По маршруту автобуса є близько п’яти місць що треба подивитися, але проблема як завжди втому, що автобус тільки один, а місць п’ять. Між першою та останньою точкою приблизно 25 км, але відстань між автобусами приблизно п’ять годин. Тобто пішки не вийде. Але тут головне почати маршрут, нічого ж з нами критичного не трапиться. Погода сьогодні з ранку нас окутала семиградусним густим туманом. Завтра буде сонце, але й зворотний літак до Рейк’явіку. Тож краще сьогодні, без ризиків для вильоту. Доки їхали до першої нашої зупинки, то помітили, що купа людей вийшла на розкішному водоспаді. От же ж, тепер шість місць треба подивитися. Поки що ми поїхали далі і вийшли біля озера та кратерів. У будь-якому разі так заявляла мапа, бо через туман поки що нічого не було видно. Ну що ж, вперед! Це місце називається Skútustaðir. Схоже що це справжній пташиний рай, навіть в туманну погоду, кількість пташок нас радувала.

Ми з радістю пройшли наш перший маршрут вздовж невеликих кратерів по пташиному парку. Цікавий факт, що чим більше розмір пташок, тим менше вони бояться людей. Або зовсім не бояться і погрожуючи дивляться. Якщо ще днями ми гуляли наче уві сні художника, то тепер ми в середині Джуманджі. Ми вийшли на трасу, треба рухатися далі. Стояти на місці і автостопити машину не варіант, бо завжди є ризик що ніхто не підбере і тоді можна взагалі на зворотний автобус не встигнути. Тож треба йти і ловити машину. Хвилин через 20 нас підібрали і довезли до наступної зупинки. Острова Hofdi. Це невеличкий, але пречудовий острівець на озері Mývatn. Навіть не віриться, як в такому маленькому острові помістилося стільки піших стежок. З видом на дивакуваті скелі що стирчать прямо посеред озера. Прогулянка островом зайняла приблизно пів години і можна їхати далі. Тобто йти і пробувати стопувати машини. Не розумію я людей, що мають вільні місця і проїжджають повз. Звісно вони не зобов’язані зупинятися, але що саме у людей за думки, коли ти маєш змогу комусь зробити добро, хто прямо показує що потребує допомоги, при тому тобі на цю допомогу не потрібно витрачати, а ні час, а ні ресурси, просто садиш на вільні місця замерзлих від туману туристів. Та і в цілому тут можна філософствувати довго на цю тему, бо як показав досвід війни, ти ніколи не знаєш коли тобі доведеться звернутися до волонтерської допомоги. І якщо ти не будеш допомагати іншим, то нічого хорошого з цим світом не трапиться. А нас тим часом нарешті підібрали рідні поляки. Вони прямували прямо куди нам треба, ще по дорозі заїхали в печеру Grjótagjá де колись плавав Джон Сноу. Наразі в печері ніхто не плаває і пояснення тому дуже просте – там окріп.

Але ж Джону було нормально, бо його дівчина ж мати драконів, тож можна в кип’яточку і поплавати. У мене був страх впасти у воду, бо поляки точно не захочуть, щоб я мокрим сідав у машину. Так цікаво, що в Ісландії з усіма спілкуєшся англійською, а як зустрічаєш поляків то одразу переходиш на польську і починаються жарти, ніби ми знайомі вже багато років. І так кожний раз коли за кордоном зустрічаєш поляків чи українців, то перша думка одразу: “Рідненькі!”. Думаю що після перемоги над свинособаками для поляків в Україні будуть завжди “відкриті двері”. Але поки що робимо все можливе заради перемоги. І ось ми нарешті приїхали до головної цілі в околицях Акурейрі – Hverir. Скажімо так, всі ці озера і кратери то добре, але без відвідування Хверіру я б не радив витрачати час на Акурейрі. Так що ж то за Хверір такий?

Це марсіанська планета у майже повному сенсі цього слова. Це невеличка червона долина на фоні мальовничих червоних гір. У цій долині усе бурлить, кипить та димить. Для мене це було взагалі одним з ключових місць країни.

Ми були вже на різних планетах і галактиках, наприклад подорож до Китаю це точно інша галактика. А тут найсправжніший Марс, навіть місцями дихати так само неможливо.

Радощам не було меж, бо тепер ми точно бачимо, що у нас вистачить часу встигнути на зворотній автобус, що зупиняється зовсім неподалік звідси.

Колонізувавши Марс, ми направились до сусіднього міста. Якщо пощастить і нас хтось підбере, то навіть ще щось встигнемо подивитися. Не встиг я додумати думку, як зупинилася китаянка і сказала, щоб ми сідали. По нашому маршруту вона проїде лише два з семи кілометрів, але як раз проїде через гору і виграє нам час. Нарешті мені випала можливість поставити питання яке мене мучило вже багато років. “Навіщо китайці подорожують, коли в їх неймовірно красивій країні є, мабуть, усі види природних чудес світу?”. Відповідь була дуже проста, дівчина вже об’їхала абсолютно всю свою країну і поїхала далі. Нас висадили біля кратерного блакитного озера.

Тепер можна курс тримати не прямісінько на зупинку, а ще й в сусідній каньйон зазирнути. Про каньйон були суперечливі відгуки, кажуть там стільки мошок, що він точно не сподобається.

Замість мошок ми там знайшли розлом за яким знаходилося термальне, тепле, печерне озеро. Супер, ідеальне завершення довгого маршруту! Я не роздумуючи спустився по мотузці вниз до озера.

Мої зламані руки нарешті можуть витримувати вагу мого тіла! Це теж було радісне відкриття. Бо в моєму випадку мені ще чекати на повне зрощування кісток кілька років. Водичка тепла, приємна, ось тільки дно темне. Це завжди наводить трохи жаху. Я обережно поплив по напівтемному розломові. Але була проблема, вода дуже добре дзеркалила, і коли здавалося що можна пропливти, то з легкістю можна було врізатися в скелю. Тож треба було все робити обережно. У відгуках ніде не писалося що тут є озеро, чому його люди не помічають? Хоча потім ввечері ми все ж таки знайшли відгук “Обережно з озерами в цих розломах, там можуть бути токсичні водорості”. А, ось чому там ніхто не плавав… Хоча ми впевненні, що воно безпечне, інакше було б попередження. Поруч було ще одно озеро, в якому група туристів шукала схований скарб — геокеш. Так, тепер йдемо в супермаркет на каву і можемо сідати на автобус. Із супермаркетом була приємна несподіванка, бо окрім супермаркету в цьому районі схоже взагалі нічого немає. Водій автобуса запитав когось з туристів, що той встиг подивитися, той сказав що тільки Хверір оскільки автобусів більше не було, потім водій здивовано подивився на мене. Я перерахував, що ми встигли подивитися з того моменту як він нас у 25 кілометрах звідси висадив і він дуже пишався нами. Такс, ми тут ще бачили зранку бомбічний водоспад, тож два квитки до водоспаду Goðafoss, будь ласка, до Акурейрі потім вже якось доберемося. Водій правда ледве не проїхав водоспад, потім сказав, що на щастя ми досвідчені туристи тож з легкістю знайдемо дорогу. На щастя, він проїхав менше ніж на хвилину зупинку.

Фішка цього водоспаду в його потужності та красивого кольору воді. В цих краях є ще більший водоспад, але він був поза нашим маршрутам, оскільки треба було б перебиратися далі, в іншу частину країни. Водоспад зайняв друге місце після долини Хверір в околицях Акурейері. Тут точно варто виходити з автобуса, навіть якщо вас потім ніхто не підбере. Ми вийшли на трасу, я сказав що краще щоб Даша стопувала, більше шансів що зупиняться. Але махнув один раз рукою і нас тут же підібрав словак що їхав прямісінько в Акурейері. Ого, з першого разу, буває ж таке. Тепер треба дійти до своєї капсули і лежати там до самого ранку не і не ворушитись. Втома відчувалася у кожній клітинці тіла. Попри те, що ми сьогодні пересувалися переважно транспортом, але 30 000 кроків таки відходили. Це, мабуть, найменша кількість за день в Ісландії))) На термальний аквапарк вже сил не було.

О боже, доки писав розповідь, усвідомив що в аквапарк, що на горі ми пішли саме в той день. Ми скажені, але в аквапарку було радісно.

Акурейрі

Трапилося те, що буває доволі рідко в наших подорожах, а саме – ми зекономили на загальному маршруті півтора дня. Тепер у нас є вільний день в місті і вільна чистина останнього дня до вильоту, що буде о 15:50. Шкода що не можна перебудувати маршрут тепер інакше, бо хостели  в цю подорож треба бронювати за кілька місяців. Міста в країні особливо не примітні, але завжди є приємна особливість, всюди є гори. Тож цей вільний сонячний день ми присвятили далеким походам вздовж річок, водоспадиків, каньйону, гір та озера.

На щастя це був будній день, тож можна було користуватися безкоштовним громадським транспортом всередині міста. Приємно, що завжди можна повернутися у хостел, навіть після виселення і попити каву та залишити речі. До речі в цей день бахнула така спека, що ми навіть половину теплих речей з собою на прогулянку не брали. З мінусів такого дня, це знову таки рекордні кількості кроків, бо нікуди не треба довго їхати. А біля аеропорту розташувався дуже фотогенічний ліс. Ми одразу в ньому заховали речі і пішли досліджувати стежки. Час від часу у заростях траплялися дерев’яні злі тролі, сова, і навіть Піноккіо, правда схоже останнього вкусив троль. Тепер перелітаємо в фінальну локацію – Рейк’явік.

Золоте Кільце

Я раніше думав що Золоте Кільце Ісландії це маршрут який займає тижні. А виявилося що у складі екскурсії його можна подивитися або за пів дня, або за день у розширеному варіанті. Кільце складається з трьох елементів: долина гейзерів, водоспад та національний парк. І проблема в тому, що до гейзерів немає автобуса, тобто треба брати екскурсію. Коли ми зайшли в екскурсійний автобус, то помітили контингент переважно 60+, Даша зітхаючи сказала, невже ми вже настільки старі? Всі браві туристи самостійно на маршруті. Оскільки у нас був розширений варіант екскурсії, то у нас ще входив заїзд на фабрику помідорів. Були різні інші варіанти, наприклад так щоб замість фабрики було катання на снігоходах, але в таких варіантах треба приблизно на 200 євро дорожче заплатити, тож помідори, так помідори. Я завжди дивувався як в Єгипті впарювали людям червоний чай з супермаркетів за оверпрайсом, а тут помідори, просто звичайні томати! 300 грамів супчику 21 євро! Туристи скуповували помідори як щось незвичайно рідкісне, навіть не зважаючи на те, що працівник розповідав, що такі самі помідори продаються в місцевих маркетах. Це як менеджерам з продажів на співбесідах пропонують продати ручку, а тут людина на рівному місці впарила томат за ціною авіаквитка. Нарешті всі натоматилися, можна їхати далі. А ні не можна, бабуся з дідусем трохи затримуються, бо вони ще не доїли томатний суп. А тепер всі в зборі, можемо їхати😊

Гейзер… що вивергається кожні 4 – 6 хвилин, чи шикарний він? Так, він дуже шикарний. Це точно те саме місце, яке повинно бути в маст сі списку подорожі. На щастя, нам тут виділили півтори години. Тож можна і надивитися і нафотографуватися і навіть на сусідню панорамну гору залізти і зверху подивитися. Температура води в гейзері 80 – 100 градусів. Усі ріки поруч теж такої температури. Під час виверження потужність гейзера передається і проходить крізь усе тіло. Ми вперше бачимо справжній гейзер і він дійсно не підвів по очікуваннях. Поруч ще є старий, перший однойменний Гейсір, але він трохи “зламався”, тепер вивергається в кращому випадку три рази на день. Але кожний підходив до нього спробувати удачу. Це природне явище ще цікаве тим, що кожен раз ти чекаєш, щоб подивитися, тобто не просто статична картинка красивого пляжу, а щось таке, що треба кожен раз чекати, щоб кілька секунд подивитися. За півтори години ми навіть кілька раз побачили подвійне виверження. Далі був водоспад, потужний і великий.

Але не буду на ньому зациклюватися, бо це вже далеко не перший на цьому маршруті. Але опишу як ми дуже смачно їли булочки з маслом, сиром та ковбасою. Бо я зранку забув хліб в номері. На щастя був ресторанчик де можна було купити булочки, а на додаток йшло масло. Остання зупинка це національний парк.

Повірте, парк із себе не представляє нічого особливого на вигляд, окрім одного дуже крутого факту. Ми стоїмо на американській літосферній плиті, а десь в десяти кілометрах перед собою бачимо іншу літосферну плиту, тобто ми в прямому сенсі слова гуляли на стику між континентами.

І не повірите, там теж був водоспад! Підсумок по Золотому Кільцю такий – гейзер однозначно треба побачити і якщо немає іншого варіанту, їдьте екскурсією або шукайте собі місцевого водія, пряме посилання на водіїв є в розповіді про організацію подорожі.

Виверження вулкана Litli-Hrútur або Гра в Кальмара по-ісландськи

Так ось, якщо на цей момент здавалося, що ми знаходимося у надзвичайно мальовничій та переповненій природними дивами подорожі, то наступний день зробить нашу подорож у двічі кращу та потіснить все побачене на другий план. Але «не побігаєш — не пообідаєш»… Наразі п’ята вечора, ми повернулися з Золотого Кільця і треба терміново вирішити щось з тим, як завтра дістатися до вулкана і встигнути на літак о 15:50. Як ви вже здогадалися то до вулкана не їде жоден автобус. Це всього в 51 км від Рейк’явіку. Далі потрібно подолати маршрут довжиною в 6 – 7 годин в обидві сторони пішки. Якщо їхати громадським транспортом, то о пів на восьму ранку будемо тільки на середині маршруту ловити автостоп, а це вже величезні ризики для літака. Я б сказав би так, заради вулкана можна і пропустити літак, але наступний буде аж через три дні. Я пішов на пошуки водіїв у місто, але на жаль Ісландські міста не дуже щедрі на людей. Усі екскурсійні автобуси стартують з дев’ятої ранку. В готелі у менеджера є купа друзів з машиною, але що я зрозумів – Ісландія це та країна де не можна розв’язати будь-яке питання грошима. Ваші гроші тут банально нікому не потрібні, якщо це поза межами робочого дня. Тож всі відморозилися. На щастя, слушну пораду дала гід з екскурсії по Золотому кільцю — пошукати групи по інтересах. Хоч порада звучала не переконливо, але я в телеграмі знайшов українську спільноту, а там знайшов цілий розділ українців з машинами, хто готовий підвезти. Тож протягом 30 хвилин вже отримав цілий пакет пропозицій з різними цінами. Ми домовилися, що нас підкинуть о шостій ранку до вулкана, а потім о 13:00 завезуть в аеропорт. Ще й заодно розв’язали питання зі зберіганням речей, їх ми залишили в машині. Близько сьомої ранку ми почали маршрут.

На щастя, увесь маршрут був майже по прямій, але на диво були люди що вже поверталися назад. Один кореєць пишаючись собою сказав, що почав маршрут о першій годині ночі. Виходить ми тут не ранні пташки. Було трохи дивно, адже навігатор показує, що в такому темпі ми дійдемо лише за півтори години. Спочатку ми проходили лаву, що димить ще з торішнього виверження, а потім ми дійшли до точки, після якої не можна йти далі, тому що не можна йти далі. До вулкана ще приблизно пів кілометра. Його вже добре видно і навіть видно як виплескується лава. Але якщо подивитися фотографії в інтернеті, то, м’яко кажучи, люди якось ближче підходили. Але нам вже дуже радісно. Тож починаємо свій перший вулканічний сніданок. Ми вмостилися за стіною застиглої лави, через яку продував гарячий вітер, тож навіть теплі речі можна було зняти.

Це був гастрономічно-вулканічний сніданок із легкими нотками смаку вулкана. Так, а чому ж далі не можна? Тут є чотири стежки на яких є заборона. А ось така ж сама тільки без таблички що забороняє, тож вперед! Ми обережно пішли у напрямку вулкана. Головне пам’ятати такі речі: чорний колір лави може бути до 1200 градусів, а від газу можна померти.

Тож тепер задачі всього дві, не вступити в лаву і не померти від газу. Чим ближче ми йшли до вулкана, тим більше росла концентрація газу. В голові було відчуття, начебто добряче випив пива на голодний шлунок.

Даша себе почувала добре. Час від часу доводилося заходити в більш густі хмари, а іноді взагалі вилазити з хмаринок. В якийсь момент я сказав, що відчуваю себе трохи на межі між погано і добре, тож як стане гірше, будемо повертатися. Але, на щастя, вітер почав змінювати напрямок і газових туманів ставало все менше та менше. Вулкан тим часом ставав все ближче та ближче. Вулкан вже був на відстані приблизно 150 метрів, тут вже навіть було з десяток таких же скажених як і ми туристів. Далі маршрут вже не виглядав безпечним.

Але як я помітив тут діє принцип гри – кожен турист повинен пройти на метр далі ніж інші, виграє той хто не помер. Тож ми зіграли в справжній варіант ісландської версії “Гри у кальмара”. Справа від нас було два застиглих потоки, на вигляд доволі свіжі, стежка між ними шириною метра три. Один турист вирішив стати остаточним переможцем і пройшов між потоками. А чим ми гірші? Коли ми пройшли цей коридор, то відкрилося таке від чого перехопило дух. Ми бачили саме жерло, як там постійно вивергається лава, як течуть лавові ріки розчиняючи в собі породи, все це відбувається під справжній гул виверження. На цьому плато можна підійти ще ближче. Але Даша сказала що вже точно не варто ризикувати і чомусь сама ж побігла фоткатися в сторону лавового водоспадика. Ми були зачаровані, це найкрутіше що ми бачили в природі.

Я подзвонив мамі і робив лайф стрим виверження. Хотілося кричати від побаченого. Це найпотужніші приємні відчуття. На цю частину маршруту окрім нас дійшло ще двоє туристів. Вони обережно підійшли на нашу відстань. До лавового потоку залишалося метрів п’ять, до жерла що вивергається – 15. Даша ще день тому дивлячись на фотки, казала що ці люди не дружать з головою. Ну що ж тепер остаточно зрозуміло, що далі немає проходу. Даша навіть встигла сказати, що треба починати повертатися і тут сталося ще одне неочікуване природне явище…

Землю тряхнуло так, що серце залишилось десь далеко від тіла, я крикнув: “Землетрус!” і всіх від вулкана як вітром здуло. Це була точно та точка, після якої треба повертатися. Ми відбігли метрів на 50 від жерла і перелякано одне на одного подивилися. Це що був землетрус тільки що? Так, до того ж доволі потужний. Наскільки ми знаємо з правил безпеки, між землетрусом та новим виверженням може пройти 15-20 хвилин. Тож ноги в руки і мерщій на літак! Трохи правда заблукали, де ж була та стежка? Та яка тепер різниця, головне подалі відійти від вулкана.

 Ми почували себе переможцями гри в кальмара. Тепер залишилося розв’язати одну проблему… “Це що, поліцейська машина стоїть біля стежки, де не було таблички? Так, головне сказати фразу “Проблеми, офіцер?””, зазвичай таку фразу говорять в американських фільмах. Чим ближче ми підходили до поліції, тим більше росли емоції, по відчуттю такі ж самі, як і біля жерла вулкану. Коли залишалося приблизно 100 метрів, група туристів вирішили йти нам на зустріч і поліція включила мигалки та поїхала їм на переріз. Офіцер їм показав жестом, що не можна, а вони показали жестами на нас: “А чому вони там ходять”, у мене було в принципі таке ж питання про них. Офіцер ще раз жестом показав що вони повинні йти назад. Ну ок, раз не можна, то ми теж “підемо назад”. Даша сказала, головне поглядами не перетнутися з поліцією, що знаходиться біля стежки, з поліцією що їде до стежки і ще потім з третьою поліцією, що також їхала до оглядки. На щастя нас не чіпали. Фух, пронесло. Але цікаво те, що виверження транслювалося онлайн вебкамерами, тобто в якийсь момент люди в аеропорту могли спостерігати як туристи вирішили зіграти гру в кальмара, прямо реаліті-шоу))) Так ось чому пишуть, що похід може зайняти до семи годин)))) Ми скинули водію точний час нашого спуску і коли сіли в машину, я сказав “Мерщій поїхали звідси!”. Мене не покидала параноя що всі поліцейські знають куди ми залізли. Ми приїхали в аеропорт, наш водій спочатку хотів сказати з якої саме сторони вхід, а потім сказав “А точно, ви ж на жерло вулкану знайшли дорогу, тут ви точно розберетеся”…

Щодо підйому на вулкан поза дозволеної межі, треба усвідомлювати, що це небезпечна витівка через токсичний газ, лаву та можливі землетруси, тож робіть такі маршрути, якщо ви дійсно впевнені у своєму здоров’ї та фізичних можливостях. А також усвідомлюєте, що можете загинути через необачність. Перед походом треба обов’язково повідомити когось із вашого оточення про те, коли, куди і як саме ви йдете, в який час ви маєте спуститися і в який час ви впевненні, що будете в зоні покриття мобільної мережі. Також треба враховувати, що для дітей та тварин похід більш небезпечний через більшу концентрацію токсичного газу на поверхні землі. На вашому телефоні повинні бути налаштовані екстрені контакти та інформація про ваш стан здоров’я та групу крові в розділі екстрених ситуацій. З собою в похід у вас повинна бути достатня кількість води. А якщо ви расіянин, то дуже важливо в кишені покласти насіння соняшника перед походом, біля лави повідомте про свою національність іншим туристам.

Щодо маршруту по дозволеній зоні спостерігання Litli-Hrútur. Багато фірм пропонували екскурсії ціною до 1000 євро. За цю ціну вас повезуть на вулкан в той момент коли там буде максимальна кількість людей, точно проконтролюють, щоб ви не покинули дозволену зону і ви будете увесь час чекати повільних туристів, бо швидкість у всіх різна. Також проведуть вас по єдиній розміченій дорозі кілька годин по прямій. А ще на вас надягнуть пов’язки чи аварійні курточки, щоб ви виглядали однаково на всіх фотографіях як і всі інші туристи.

І якщо у вас в цей день немає літака, то добирайтеся автостопом або заплатіть 75 євро місцевим українцям, щоб доїхати.

Епілог

Наскільки крута Ісландія? Максимально крута і на жаль максимально дорога! Я завжди думав, що Ісландія повинна перетинатися по враженнях та красі із Норвегією, але спільного між цими країнами ми визначили рівно нуль. Це абсолютно різні країни і побувати варто і там і там, але майте на увазі, що Норвегія обійдеться в півтора раза дешевше. Судячи з відгуків в інтернеті, летіти в Ісландію треба в липні-серпні, коли ви застанете максимальний пік сезону. Авіаквитки будуть значно дорожче, але якщо ви хочете, щоб країна сподобалася, то треба робити саме так. І квитки доведеться брати заздалегідь, коли вони ще дорожчі, бо якщо будете брати близько до дати вильоту, то за готелі заплатите стільки, що можна буде на ці гроші купити маленький літачок. Підсумовуючи подорож скажу, що це одна з найцікавіших подорожей в межах ЄС яка тільки може бути!