Безумовно одним з основних відкриттів нового року стали Татри. Навіть не можу зрозуміти чого ми за стільки разів відвідування Польщі не разу не відкривали для себе цю гірську красу, яка настільки поруч до Кракова. Хоча з іншого боку якби ж я знав про ту красу, то усі наші маршрути кожен раз були тільки у цей регіон. А так треба ще світ дивитись. Зараз не дуже багато часу на написання розповідей, але вже пройшло кілька місяців, а поїздка у Старий Смоковець все гріє і гріє своїми спогадами. Старий Смоковець це горне містечко у Словаччині що знаходиться в трьох годинах автобусом від Кракова. Цікавий факт, але ця поїздка у нас вийшла не з першого разу. Ми заздалегідь купили автобусні квиточки та забронювали готель. Але було підвішене одне питання, чи маємо ми право покидати Польщу після того, як у нас вичерпалось 90 безвізових днів. Відповідь на це питання не знали навіть на гарячій лінії уряду Польщі коли я їм зателефонував. Це питання регулювалось одним із польських нових законів, котрий написаний так, що його можна трактувати у будь-якому напрямку. Був ризик не повернутись назад до Польщі. То ж ми за тиждень скасували квитки із готелем. На мене це призвело неочікуваний удар. Під час воєнних подій і так не дуже стабільний емоційний стан, а тут ще трапляється те чого я завжди уникав усіма можливими шляхами скасування подорожі. Два дні на межі депресії і було прийнято рішення купити нові квитки на ті самі дати.

Цікавий факт, але готель вийшов значно дешевше ніж різниця на втраченій комісії за скасовані квитки. Зі сторони може здатись що навіщо так ризикувати їхати у дводенну подорож, але коли ці подорожі складають основну мету життя, то рішення приймаються трохи по іншому. Тож було прийняте тверде рішення їхати, але про всяк випадок вимкнули польські сім картки. Як пройде сама подорож було цікаво не тільки нам, але і цілому волонтаріату де ми працюємо і багатьом українцям що приходили до нас із питанням переміщення між кордонами. Волонтер Ярка попросилась поїхати з нами, але у мене була для неї контрпропозиція. Авжеж вона може поїхати, але попереднім автобусом. І якщо її зупинять і дадуть право на один телефонний дзвінок, то вона повинна буде зателефонувати саме нам, щоб ми не сідали до автобуса.

Настав час X. Краківські види змінилися гірськими закопанськими панорамами, і ми під’їжджали усе ближче та ближче до кордону. 500 метрів, 300 метрів, 100 метрів. Щось оголошує водій і зупиняється за 5 метрів від стовпа. От і приїхали. Але усе добре, це всього лише перекур.

Мишко, уявляєш, якщо зробиш ще крок, то зарахується нова країна! Ми вийшли з автобуса і тихенько перейшли за стовпчик, наче ми там і стояли до цього. Да давайте вже швидше паліть та погнали, бо трохи в напряг стояти прямо на кордонній смузі. Поїхали, фух.

Татранська Ломниця

Це була наша перша зупинка. Це невеличке містечко, але має і ресторанчики і канатну дорогу. Ми швиденько пообідали супчиками і побігли шукати канатку. Супчики ми обрали через те що ми були трохи уже обмежені в часі. Взагалі у нас завжди є два вороги, це расіянські потвори та час якого завжди не вистачає у подорожах.

Благо зараз сучасні мапи можуть розрахувати с точністю до хвилини твій маршрут. Одна проблема, канатні підйомники тут коштують за ціною лоукост авіаквитків, але повірте мені вони знають за що беруть гроші, воно того вартує. На самий верх сьогодні вже підйомів не було, проте можна піднятись на гірське озеро.

З цього моменту ми зрозуміли що гірські озера це настільки красиве природне явище, що за можливості його треба завжди додавати до маршруту. Як і у випадку з екзотичними океанами не одна фотографія не зможе передати усю красу, треба їхати ти і бачити це на власні очі. Який цей світ прекрасний. І навіть прекрасний той вагончик що зараз підіймається без нас на самий верх. Усе це виглядає дійсно фантастично. Та ще й тут є безліч гірських маршрутів. Ми собі вже обрали тропу і вирушили вперед. Йти хотілось вічно, але знову таки час… Хоча мені здається якби ми могли б зупиняти час, то усе одно нам би його не вистачало на усі маршрути що нам спонтанно трапляються під час подорожей.

Тож треба повертатись униз і їхати далі. До речі ця зупинка у нас була на маршруті тільки завдяки, тому що тут була зупинка автобуса. Спочатку ми вагались чи підійматись сюди, але підійматись обов’язково треба. Поїхали далі. У цій гірській частині Словаччини дуже добра залізнична розв’язка. Тут курсує три потяги що об’єднують два курорти із Попрадом. Ціна за квиток залежить від відстані, але за частіше не більша за півтора євро з дорослого. Самі сегменти маршруту теж завдовжки у середньому 45 хвилин. Тож можна комфортно подорожувати. І потяги чекають друг на друга. Ми зробили пересадку на високих Татрах і поїхали до Попраду.

Попрад це містечко чимось схоже на наш Старокостянтинів, такі ж невисокі дома та затишні вулочки. Зі Словацькою кухнею ми близько познайомились у торговому центрі на фудкорті. Правда нажаль тут була більше європейська кухня, але усе одно було смачно. Але чого я загадав взагалі про цей фудкорт. Біля нас за сусіднім столиком хтось забув жіночу сумочку. Треба було знайти власницю. Тим паче Даша її бачила. Але усі наші пошуки були марні.

На фудкорті сумку теж не залишиш, бо за сусіднім столиком обідають як заведено толерантно казати представники ромської нації. Пошуки були марними, ми її віднесли до інформейшен центру. Цікавий факт, але схоже що у цей момент ми запустили бумеранг добра котрий дуже скоро до нас повернеться, але нажаль не у вигляді вбитого рашиста. Хоча хто знає, будемо сподіватись що саме від нашого фінансування хоча б одну потвору знищили. У Попраді сьогодні було свято, тут був фестиваль Італійської кухні і музичний концерт із цього приводу. Тож ми навіть взяти на себе частинку святкової атмосфери. Мишко навіть взяв участь у родео! Вже вечоріло, тож треба було їхати у село Нова Лесна, де нас чекало свіже гірське повітря, неймовірний ландшафт і затишна кімната. Саме цей момент у мене тепер асоціюється із цією подорожжю. Село, купками в’ються над полем комарики, вечірнє повітря холодними масами час від часу обіймає чи просто чекає на тебе у низинах. Кинули у номері речі і пішли гуляти-зустрічати перші зірки.

Мишко вирішив лишитись у номері. Як у справжній казці ми гуляли не самі десь у полі гуляв зайчик що навіть разок нам показав себе у вечірніх сумерках. Коли ми повертались у готель, то на вулиці нас зустрів Мишко із фразою “Що, не очікували мене тут зустріти?)” Він вийшов на подвір’я сказати, щоб ми лишили йому телефон, а двері за ним захлопнулися… Добре що хоч літо на дворі було. Мені настільки зайшло це містечко, що я ще пішов уночі гуляти роздивлятись ті далекі та безтурботні сузір’я у небі. Там далеко нема не війни, ні корони, ні турбот. Хоча там, мабуть, інше життя та інші проблеми… Як же яскраво сіяв місяць у небі.

Штрбське плесо

Із самого ранку ми вирушили далі, поснідав місцевими пиріжками що ми прикупили з вечора. Ми тримали курс на Штрбське плесо, це ще один місцевий курорт у горах. Сама залізнична станція теж знаходиться на висоті, тож на потягу  їдеш усе вище та вище. Коли ми приїхали, то помітили що курорт не такий маленький як я собі уявляв, тут ціле місто.

Файне, красиве. Але спочатку гори! Де тут канатка? Далі події розвивались наче в якомусь анекдоті. Треба було лише сісти на підвісну лаву, тільки ноги відірвались від землі як ми зрозуміли що телефон Даші залишився у потягу… Ми їдемо у гори де майже не буде зв’язку. Але це цивілізована країна, хтось обов’язково його знайде. Але є одна проблема, головне, щоб телефон не віднесли до поліції, бо із нашим невизначним статусом що до перетину внутрішніх кордонів аж ніяк не треб зайвий раз паспорти на перевірку давати. Як тільки доїхали на гору одразу поповнили роумінг на сім картках, телефонуємо…Ніхто не бере… У цей момент жінка намагалась розібратись як на українському телефоні взяти слухавку))) Ситуація доволі знайома, мав таку ж проблему коли знайшов чийсь телефон у Туреччині і теж не міг взяти слухавку… З другої спроби усе вдалось і жінка повідомила що телефон на залізничній касі буде нас чекати до вечора. На щастя мова у Словаччині зрозуміла на слух. Хоча можливо вона просто розмовляла польською з нами. Тепер на один гаджет у нас менше, ніщо не буде відволікати від місцевих панорам, а вони тут як завжди неперевершені. Тут є і види на озера і навіть сніг.

Особливо сміливі навіть покатались по слизькій поверхні. Ми врахували той факт що за снігом просто крутий обрив і вирішили що життя дорожче. Сама краса мандрівників чекає на вершині гори!

Але годинку прийдеться підійматись ніжками. Якщо любите гори, ви не розчаруєтесь у цих місцях, просто візьміть фліксбас із Кракова у Старий Смоковець чи Татранську Ломницю і ви в гірському раю. Знизу на відважних мандрівників чекає смачний обід, тут велика фуд зона де можна знайти ресторанчик на свій смак. А після трапези обов’язкова прогулянка навколо мальовничого озера, щоб трохи набраних калорій спалити.

Оскільки до зворотного автобуса у нас ще був час, ми випадково відвідали музей сучасного мистецтва просто неба у Старому Смаковці. Це маршрут хвилин на 30 по лісово-пагорбовій місцевості де час від часу будуть стояти доволі дивакуваті витвори мистецтва. Але це так, щоб час скоротати, головне то гори тут. Ну що ж поїхали назад у Краків, волонтерська місія кличе!